ма руками, забуваючи накрити колiна.
   - А ви вiдповiсте,- запитав я, - якщо я напишу вам листа?
   - Атож,пiдхопила вона весело.
   - Писатиму.╞© веселiсть мене не влаштовувала.
   - У нас лиш татко одержу╨ листи. Менi часом так хочеться яко©сь
несподiванки...

   Голубка не вирветься на волю од бунтiвних, неврiвноважених Грушевичевих
балачок. Вiн свого роду натура чарiвна i перевихова╨ зятя.
   Христина була надто безпосередньою. Я не бачив у нiй та╨мниць, якi так
хвилюють i приворожують. Проте й жiнки цього гатунку, коли з ними пожити,
сприймаються без особливих скидок, як щось неподiльно рiдне.
   - Ви допоможете менi готувати обiд? - раптом звернулась вона.
   - Обiд?
   - Кортить посидiти, а тодi я не встигну. Татко не любить чекати.
   - Чи я придамся?
   - Знайду, знайду вам заняття,- мало не пiдстрибнула вона.- А тепер
розкажiть про себе.

   Я вже подумав, якого Прометея видам ©й.
   - Будь ласка,- мило прохала вона, - Я ж про себе все виказала.
   - Я кладу хату,- сказав я.
   - О!
   - Так.
   - Велику, гарну?
   - Надзвичайно гарну i досить велику. На австрiйському бункерi.
   - Невже?
   - За селом, на березi Днiстра. У нас Днiстер широкий i тихий, мов лiтн╨
небо. Ми так до нього звикли, що вiдчува╨мо в ньому щось живе, наче душу.
   - Колись ми зберемось до Павлюка в гостi i до вас завiта╨мо.
   - Запрошую вiднинi.
   - Обов'язково при©демо. Тiльки замовте собi по-мiському великi вiкна.
   - Ага, причому на рiку. - "А в плетених гнiздечках виростають зубастi
пташенята".- Я насаджаю цiлий гай жоржин. Ви ходитимете в мене заквiтчана,
як польова русалка.
   - Чому ви одяга╨теся у вiйськове? - запитала неспокiйна бджiлка.
   - Звик. Так зручнiше.
   На фронтi менi повитягувало руки, i мiй пiдмайстрiвський костюм
прикуцiв.
   Христина колихнула дещо замiцно© сили, як для дiвчини, плечима.
   - А чи в Павлюковому замку дуже похмуро?
   - Навiть привiтно. Я там маю кiмнату. Павлюк вiдпустив ©© менi, видко,
думаючи, що я вiдмовлюсь будуватися. Але я непохитний.
   - Я так i подумала про вас.
   - Це гарна риса? - "Теревенi, теревенi... Микола казав правду. Та вже
задля чемностi потерплю. У мiстi небезпечно ходити".
   - Гм...
   - Ми з Миколою, можна сказати, повиростали, в замку.
   - А...
   Мiй Прометей не захоплював ©©, i ©© неуважнiсть менi не сподобалась.
Так деякi жiнки псують апетит сво©м чоловiкам, наливаючи ©м в тарiлку
менше, нiж собi.
   Вона ставала гарною, коли всмiхалася. На жаль, пiсля ночi на морозi я
не мiг настро©тися на веселiший лад. Христина вiднiмала вiд рукодiлля очi,
немовби чекаючи якогось запитання, але я переглядав старий календар. На
полицi поблискували золотим тисненням томи з медицини. Польською,
нiмецькою, французькою мовами.
   - Татко перед вiйною пожертвував бiблiотеку на "Просвiту",- сказала
Христина, перехопивши мiй погляд.- Випустилися - нема що й почитати.
   Колись-то Микола сказав, що слово "Просвiта" походить вiд сполучення
"просвiтити кишенi".
   Христина обережно поклала шиття на пiдвiконня i висунула шухляду в
шафцi.

   - А це ви читали?
   Я пересiк кiмнату, Христина подала менi не товщу за шкiльний зшиток
книжечку.
   - "Зiв'яле листя". Тiльки й усього, що в нас ╨. Навiть "Кобзаря" не
зберегли. Це видання одинадцятого року, а бiльше не було.
   Я перегорнув кiлька сторiнок. У Галичинi подекуди досi не знають, що
Франко помер, А на фронтi нас сповiстили: "Доктор Ян Франко..."
   - Ви любите вiршi? - повернувся я до Христини.
   Вона закивала, примруживши очi.
   - Прочитати?

   - Я все знаю напам'ять. Ось послухайте:
   Розвiйтеся з вiтром, листочки зiв'ялi,
   Розвiйтесь, як тихе зiтхання!
   Незго╨нi рани, невтишенi жалi,
   Завмерле╨ в серцi кохання...
   На ©© очах виступили сльози. Чи здатнi вони запалати вогнем?
   - А це. ви пам'ята╨те? - запитав я.
   Луги за ланами,
   Село мiж садами,
   I мир мiж хатами,
   Спокiй над селом,

   А люди щасливi,
   Брати мов зичливi,
   На прадiднiй нивi
   Працюють поспiв...

   I пiсня луна╨
   Вiд краю до краю;
   Тут пана нема╨,
   Нема╨ рабiв!
   "Такий енергiйний чоловiк, як Франко, зумiв так багато зробити тому, що
думки, якi приходили до нього, коли писав прозу, вiн дарував поезi©, а
образи, якi не вкладалися в поезi©, жертвував прозi..."
   - Браво! - вигукнула Христина. - Ви зворушливо, неповторно чита╨те.
   - Пробачте,сказав я.- Це, очевидно, пiд впливом вашого декламування.
   - Нi-нi!наполягала вона.- Ви обдарований оратор. Чогось зiтхнувши, вона
зробила крок до мене, .сперлась боком на шафку, сховавши долоню пiд пахвою
i покривши рукою опуклi груди. Я дав би ©й рокiв дев'ятнадцять, якби не
ластовиння i невинна веселiсть обличчя, якi робили ©© молодшою.
   - У гiмназi© я сама писала вiршi,- сказала вона, спускаючи очi.-
Цiкаво, як би ви ©х читали?
   - Чому не продовжу╨те писати?
   - Бо... Бо багато "бо". До вiсiмнадцяти всi, зда╨ться, пишуть.
   - Я не пробував.
   Вона поривчасто простягла руку, мало не торкнувшись мо╨©. Одну секунду
ми дивились одне одному у вiчi. I вона збентежено одступила. Я поклав до
шухляди книжку i сiв на крiсло. Христина кволо з широко розплющеними вiд
якогось внутрiшнього здивування очима опустилася на диван.
   Смеркало. Попрощавшись з Христиною (Грушевич так i не повернувся), я
перекинув через плечi мiшок i подався на станцiю. Ще вранцi менi сказали,
що по©зд на Львiв вiдходить опiвночi. Я пристро©вся позаду двох
калiк-жебракiв. Один iз них, озирнувшись на мо© кроки, замовк, але
невдовзi заговорив знову:
   - Поверне на весну, я заберуся кудись на хутiр, а ти - як хочеш. Виберу
собi обговтану молодицю, аби вмiла шанувати,- там тепер мужика зi свiчкою
не знайдеш, - i переживу лиху годину. Щось то мусить змiнитися. Тодi
повернуся на копальнi.
   Видко, вони вже давно нерозлучно никають свiтами, зведенi безвихiддям.
Бредуть, не заважаючи один одному, але й цiнуючи присутнiсть iншого, бо
принаймнi можна балакати, не побоюючись, що втрача╨ш розум.
   - Я мiг податися на схiд. Мiг. А iталiйський? Мало його менi? По
щиростi, то нiхто не зна╨, чого хоче. А я знаю одне: хочу жити. Я в полонi
©в кору, ©в... Ой, душить! -. Вiв зупинився, ковтнув вiтру роззявленим
ротом i, нагнувшись, поспотикався за товаришем.- ©в, кажу, в полонi мишей,
©в ящiрок. Аби вижити. Тепер я хочу...
   Вiн не доказав. Обидва миттю чудернацькою двотулубною iстотою шугнули
попри мене назад i, поки я оглянувся, пiрнули в пiдворiття. Я перейшов на
протилежний бiк вулицi i з калатаючим серцем застиг, чекаючи, що буде
далi. Але зокiль не було живо© душi. Мiж дахами недолуго стогнав вiтер,
десь дзеленчала пiдiрвана бляха. Вони недарма повернулись, щось
запримiтили. Та дивно: вулиця, порожня; Ще перечекавши хвилину, я
попростував уперед. У кiнцi кварталу в груди менi вперся, ошпарюючи лице,
морозяний вiтер. Вiльною рукою я поправив шапку. Раптом, мов iз-пiд землi
вставши, мене оточили якiсь люди. Я рвонувся туди-назад, та десятки рук
потягнули мене вниз.
   - Будеш кричати, - заревiли над вухом, - заткнемо ганчiркою пельку.
   Я ослiп вiд крижаного холоду, що заповзав в очi.

   Пiд закоптiлою стелею горiла плитка, як тарiлка, лампа, ритмiчно
вибухаючи кривавим промiнням. Голi стiни, подовбана пiдлога, надвалена
грубка. На зсунутих столах хрипiв сотник. Вiн був такий широкий у плечах,
що вони звисали за кра© стола. На дебелiй ши© ткацьким човником бiгав
зморщений кадик, мало не досягаючи квадратно© неголено© бороди. Я кинув
посеред долiвки мiшок i сiв на лавi бiля виходу.
   - Одразу видно муштровану людину, - сказав приставлений де мене
командиром "мисливцiв" стрiлець. - Сотник вiдпочивають. Тодi я знадвору
накину на дверi защiпку, а ви... ви можете вiддихатися. Адже ви звихалися,
як помiчник кухаря. .Вперше бачу такого моторного козака.
   Вони полювали на молодих хлопцiв, примушуючи ©х "добровольцями"
записуватися до стрiлецьких загонiв 20. Марш в "усуси", недобитий злидарю.
Кажуть, розiйдися, болячко, бо чиряки йдуть. Нiхто не питав, що цi ясирнi
добровольцi масово здавалися в полон i пiсля тамтешньо© лазнi повертали
зброю проти сво©х. Ото наори мiлко, посiй рiдко, то вродить дiдько.
   20 Укра©нськi сiчовi стрiльцi (УСС) - вiйськовi пiдроздiли, створенi в
1914 р. командуванням австро-угорсько© армi© (як i так званi гуцульськi
легiони). Формувалися в основному з представникiв захiдноукраiнськоi
буржуазi© та куркульства i частково обдурених селян Входили до складу
австро-угорських вiйськ, були кинутi в бо© а, росiйською Армi╨ю.
Наприкiнцi 1918 р., пiсля краху Австро-Угорсько© iмперi©, припинили сво╨
iснування. Окремi загони УСС стали опорою контрреволюцiйного уряду ЗУНР,
ввiйшовши до складу так звано© Укра©нсько© Галицько© армi©. УГА в першiй
половинi 1919 р. вела бо© з вiйськами буржуачно-помiщицько© Польщi, яка
розпочала агресiю з метою загарбання Схiдно© Галичини. Внаслiдок зради
зуярiвських правителiв УГА в липнi 1919 р. вiдступила на Правобережну
Укра©ну, де була використана петлюрiвською директорi╨ю в боротьбi проти
Радянсько© -влади. Пiсля поразки петлюрiвцiв частина вiйськ УГА, що
складалася з вихiдцiв iз найбiднiшого селянства, на початку 1920 р.
перейшла на бiк Червоно© Армi©.
   Мисливцiв важко збити з пантелику. Вони реготали, чуючи, що я родич
Повсюди-Завадовича, провадили, пiдбадьорюючи стусанами. З таким серцем
дiти знущаються над батьком, який не знав нi себе, нi життя, ©х того
пнувся навчити, а пiд старiсть спився. Вони ходили з карабiнами
навпереваги, дихали горiлкою. (Гордiй сказав би: "аж закусити хочеться"),
сво╨ю лихiстю могли збентежити наймужнiшу людину.
   - Хто? - лiниво, з хрипотою протягнув сотник. Щось зловiсне було в його
першому словi. Я знеобачки розв'язав мiшок, виклав на хустину шматок
солонини, два варених яйця, головку часнику, пару яблук. Вiн терпляче
стежив за мною i все бiльше кривився. Коли я зупинив очi на ньому, вiн
сiв, звiсився на руках i вперед ногами стрибнув до мене...
   - Хто нинi мудрiший,- говорив вiн потiм,- важко судити. Нехай це
вирiшу╨ iсторiя. Вiдпустити тебе не маю права. Ти родич
Повсюди-Завадовича?
   Я кивнув.
   - Вiн тебе й може визволити.
   - Я напишу листа.
   - Але вiдповiдь прийде не швидше як за мiсяць. А тебе треба чимось
годувати. Якщо я скажу: "Прибудь через мiсяць",- хто за це поручиться?
   - Тут ╨ у мене знайомi. Попрошу доктора Костя Грушевича.
   Вiн довго спiдлоба дивився на мене. - Глупота - дар божий, але ним не
слiд зловживати. Приповiдка ╨ така. Французька. Я був там у полонi.
Грушевич особа ненадiйна. Або?.. Нехай буде Грушевич. Тiльки, щоб ти не
перешкоджав,- вiн пiдняв дверцята в пiдлозi,- опускайся туди.
   У льоху темрява, поквапливо зашарудiвши чорною мантi╨ю iсторi©,
прочитала менi довгу, нудну нотацiю. Треба сподiватися, неостанню.

   VII_
   Грушевич поручився за мене i безвтiшно дав згоду на те, що я склепаю
залiзний парканець навколо будинку. Я списиками заточував кiнцi прутiв, а
думка лiниво кружляла над малозаселеною, але сповненою багатьох
несподiванок латочкою дiйсностi на неозорiй нивi життя. Власне кажучи, я
все порозкладав на п'ятрини там, у льоху. Але в душi не випогоджувалось.
На гадку навивалося то одне, то друге, примушуючи заново все переживати.
Мене мучило незрозумiле почуття вини. Отак iнодi вста╨ш пiсля кошмарного
сну, який залиша╨ в надрах свiдомостi гостре вiдчуття фатально©
випадковостi i, як дикуна, наводню╨ тебе страхом перед самим собою. Тодi й
не дотямиш, що робити, аби позбутися цього страху, аби накинути гамiвну
сорочку на сво╨ пiдсвiдоме неупоко╨не "я".
   I я заново перетасовував карти. Грушевич склався в мо©х уявленнях
людиною без центра ваги, i його можна сприймати остiльки, оскiльки вiн
зустрiвся в дорозi. Покутський зникав з виднокола. Я вислав продукти
поштою. Биковський, якого стрiльцi називали просто Биком, постать
епiзодична. Це собака на ретязi дурних потреб, i за не© несе
вiдповiдальнiсть велебна система. Микола - весь у туманi прийднiв. А
Гривастюк, Гордiй, Молотковський? Може, вони й мають рацiю. Марина? Вона
не може собi простити. Хто зна╨, хто зна╨?..
   До мене спiвчутливо, аж зворушливо ставиться Христина. Якось у ту
хвилину, коли серце напливною хвилею огорта╨ вiдчай i коли вiн настiльки
сильний, що його ярiння переда╨ться iншим, вона нiжно доторкнулась
пальцями до мо╨© скронi:
   - Сивизна...
   - Так?
   - ╞© не було, коли ти при©хав.
   - Була.
   - Нi, - заперечила. - Нi. Ти недооцiню╨ш дiвочо© спостережливостi.
   "Якщо вiд непри╨мностей не можеш ухилитися, то навiщо уникати ласки? -
подумав я. - Правда, в нiй щось хворобливе, але де шукати чистого i
святого".
   ...Тро╨ хлопцiв iз синяками пiд очима проводжали мене з комендатури
заздрiсними поглядами. "Вибачення не прошу,-сказав Биковський, виходячи за
мною в коридор, - бо такий уже час. Не смiй нiкому розповiдати. Ясно? Ну,
то з богом, Парасю", У пiдвалi я трохи чув, що говорилося зверху. "Ви
потрiбнi Укра©нi. Ви станете ©© вiйськовою будучиною". - "Я ж вам казав,
що в мене тро╨ дiтей, а жiнка вмерла вiд тифу". - "Час вимага╨ вiд нас
жертв,- не слухав Биковський. - Ви йдете на велике дiло".
   Це ж менi говорив перед вiдправкою на iталiйський фронт якийсь
слабовитий священик з святоюрського храму. Я кивнув голового... "Помийся
снiгом!"- гукнув з дверей Биковський; вiн не хотiв, щоб я виходив з
комендатури забруднений кров'ю. "На велике дiло! - думав я, йдучи до
Грушевичiв. - Люди великого дiла вмирають безслiдно. Вiчно живуть люди
велико© мрi©".
   - Прокопе, мерщiй снiдати!
   Христина у вiкнi на весь зрiст, усмiха╨ться, сукенка до стану тягнеться
за ©© руками вгору символом невинностi.
   - А татко? - гукаю я, збираючи начиння.
   - Наповiдав не чекати, - кричить вона.- Затрима╨ться.
   Я занiс начиння до дровiтнi, помив руки, розчесався перед дзеркальцем.
Сивизна - це втрата, ©© вiдчува╨ш кожною клiтинкою. Думки перестають тобi
пiдкорятися, мов ти щось недосконале, i розбiгаються тужити поодинцi.
   Пiднiмалися сходами - я подав Христинi руку. Вона легко перестрибувала
через двi приступки. Можливо, i я багато чого перестрибую? Не можливо, а
навiть напевне. Але чи за це на мене мусить впасти кара? Адже тiнi
минулого, населивши нас тривогами, не повiдомили, чого триматись. Я все
хотiв би увiбрати, якомога менше роблячи висновкiв. У часу, як завжди,
багато очей, i справедливi оцiнки прийдуть згодом. Та, щоб забутись, конче
треба щось подiлити, узявши i оддавши.
   Поки я снiдав, Христина, спершись на колiна лiктями, дивилась у вiкно.
Надворi стелилась снiгова мряка. Я закурив. Христина пересунула крiсло до
мене. Вона розповiдала казку. "I спала зачарована красуня довго, довго. А
тодi..." Я поставив ©й пiд ноги стiльчик. "Ти?.." - "Зна╨ш, Христино.."
Напружив пам'ять, але нiщо з того, що я берiг на такий випадок, не
навернулось.

   Вечiр. Нiч. Мовчки, переплетений невисловленими запитаннями i
вiдповiдями, стiкав час. Христина ледве чутно дихала на мо╨му плечi,
дихала рiвно, глибоко, нiби зосередила на цьому всi сили.
   Засiрiв свiтанок. Розплющивши очi, вона непорушне дивилась, як вiн
путриться мiж будинками голубими димами сподiвань. Але ми
читали-перечитували невiдомi сторiнки прекрасно© книжки, не намагаючись
заглянути в ©© кiнець i не питаючи, з чого i як почалося.

   Грушевич пропав. Христина пiсля напруженого чекання знесилено впала
лицем на подушку. Пройшовши в гадках якiсь довгi дороги, вона забулась у
тривожному снi й спала, плачучи крiзь сон.
   Ще день i нiч. Я боявся говорити Христинi, що в мене неспокiйно на
серцi, бо вона спочатку запевняла, що Грушевич уже не раз не ночував дома.
   - У вас нема╨ чого випити?
   - В буфетi на кухнi.
   Я принiс графин спирту i пляшку горiхового сиропу.
   - Я не п'ю. - Христина вiдштовхнула склянку, i спирт, обпiкаючи
морозом, пролився менi на руки.
   "Совiсть - це..." Ах, на бiса цi викрутаси!
   Наступного дня я нашвидкуруч скрiпив клiтки огорожi, наколов гору дров,
позбивав схiдцi, що рипiли пiд ногами. Потiм ми мовчки сидiли бiля вiкна -
вона стримана i внутрiшньо зiбрана, я ж, навпаки, розслаблений, мов мене,
не питаючи, кинули в гру без сюжету i я не тямив, чого вiд мене вимагають.
   Раптом Христина сплеснула руками:
   - Вони заарештували татка, i тепер ©м нiщо не завадить тебе взяти.
   - У двадцятому сторiччi в Тантала вiдiбрали спокiй. Татка сьогоднi ж
випустять. - Я накинув на плечi шинелю.
   Почалася смуга невiдання, стократ обтяжливiша, нiж бувало на фронтi.
Лавина безглуздя. Чи не надто я багато заправив вiд життя, i воно менi
мстить? Та нi, я йому тiльки освiдчувався. Невже й це грiх?
   - Але ж, Прокопе! Хiба це допоможе? Ти нiчого не зна╨ш. - Христина
вперше якось гордовито подивилась на мене й одвернулась.
   Не знаю... "Докори сумлiння ╨ вид смутку, що виника╨ од сумнiву, чи
добре те дiло, яке здiйсню╨ться або вже здiйснилось".
   - Я тебе нiкуди не вiдпущу! - Вона зiрвала з мене шинелю i закам'янiла,
мабуть, вiдчайдушним зусиллям стримуючи себе, щоб не топтати ©© ногами.
   Я посадовив ©© на диван. "Маючи схильнiсть думати, що все повинно йти
за ©х планом, цi люди дивуються то© ж митi, тiльки-но подi© вiдбуваються
iнакше, причому вони часто ображаються навiть у тих випадках, коли справа
©х самих не стосу╨ться". О Декарте, наш миропомазанику! Я нiколи не
старався запам'ятати те, що читав. Видко, в людсько© пам'ятi ╨ якiсь
автономнi потреби.
   Загрюкали в дверi. Ми кинулись вiдчиняти. На порозi стояв листоноша. На
мо╨ прiзвище надiйшла iндульгенцiя: "Свiдчення, видане гр. Повсюдi
Прокоповi року народження 1894, у тому, що вiн за станом здоров'я не може
бути використаний для вiйськово© служби". Пiдписи. Ще у Львовi за такий
папiрець я вимiняв би свого ангела-хоронителя. Клопотання було
вiддруковане на гербовому аркушi. На клаптику з учнiвського рахункового
зшитка Покутський писав: "Не гнiвайся, Прокопе, що о цiй порi не пишу про
себе. Чекай листа в Колобродах".
   Я согрiшив, почавши сумнiватися в удачi, i нарiканнями нiби заохотив
стихiю стати лагiднiшою. Але якщо в мене становище виправилось, то на
Грушевичiв будиночок звалювалась напасть за напастю. Вночi, попросивши
мене перечекати в кухнi, солдати вчинили обшук. Метушилися, гримали, щось
розбивали - паку чи скриню,дзенькало скло. Коли стихло, я натиснув на
клямку, але дверi ззовнi були пiдпертi. Довелося ©х виважувати кухонним
гаком.
   - Христино! - гукнув я гуляючому поверхами вiтровi.- Христино!
   Я запалив свiчку й, ховаючи ©© мiж долонями, спокутуючою причиною
спустився вниз. Сходи почали знову рипiти.
   - Христино!

   Вона, видко, обурювалась, ©© зв'язали i заштовхнули до вбиральнi з
клубком фiранки в ротi. Вона напiвсидiла на долiвцi, спершись головою на
унiтаз. На вiях росинками висiли сльози. Я перенiс ©© до кiмнати i
звiльнив вiд зiрваного зi штори шнура. Христина тихо, болiсно заридала.
   Вiтер не мав доступу лиш на кухню. Я накидав на пiдлогу подушок, укрив
Христину ковдрами, а сам до ранку передригонiв на стiльцi. Зiйшло
недоречно велике сонце. Христина скидалась на мертву.
   - Ми ©демо до Колобродiв,- сказав я рiшуче. - Нi,- простогнала вона.-
Проведеш мене до наших знайомих, а сам чимшвидше ©дь звiдси. Я мушу
залишитися в Тернополi.
   - Я силою тебе заберу.
   - Нi, - перебила Христина.- Тобi треба ©хати, я розумiю. ╞дь. Я бiльше
собi не належу.

   Назад я добирався славно-правно, на куплений квиток, заповненим
стрiльцями по©здом. Навдивовижу - нiхто мною не цiкавився. Стрiльцi
спiвали:
   Нинi я з тобою,
   Завтра ©ду воювать,
   А позавтра десь в могилi
   Буду вiчно спочивать...
   У ©хнiх поглядах була порожнеча. З розмов я довiдався, що вони ©дуть на
Велику Укра©ну допомагати селянам в обробiтку землi
   Iз Вигнанки я мчав поштовими санками, iз Залiсся мене довiз до
Колобродiв Клим Осадчук. Клим оповiдав, що Микола Павлюк подав до повiту
скаргу на чотирнадцять осiб, якi самочинно рубали лiс. Всiх оскаржених
оштрафували. Гривастюк не прихову╨, що невдоволений Павлюком, i вiдказу╨,
мовляв, ╨ в селi вiйт, котрий вiдповiда╨ за порядки, а Павлюк на це не
хоче зважати. I остання сiльська новина - жiнка Онукова народила близнят.
   Чим ближче ми пiд'©жджали до Колобродiв, тим гострiше я вiдчував, як
немовби тверезiю Перед тим сумним порогом у душi, за яким починалося
пристановище туги i болiв, я клявся, що нiколи бiльше не покину села.
   На вулицi я зустрiв Левадиху - вона дибала до Ковальчука ставити банки,
бо простудився. Левадиха заплакала, узрiвши мене.
   - Iди вiдпочивай, - сказала вона. - Дома Марина. Покликала ©©, бо не
було на кого хату лишити. Я швидко впораюсь.
   Марина шила малим штанцi. Менi, як нiколи, хотiлося побути на самотi.
Викликаючи ревнiсть в Марининих очах, я запитав:
   - Не зна╨ш, Павлюк дома?
   - Нема,вiдказала вона трохи зловтiшне.- По©хав, кажуть, до Чорткова.
   - Як дiти? - Я вагався, чи йти менi до замка, чи залишитися.
   - Дякувати боговi, здоровi.
   Роздягшись до пояса, я нагнувся над цеберком з теплою водою.
   - Левадиха в нас,- повiдомила Марина.
   - Я бачив ©©.
   Марина бiльше не пiдняла очей. Та коли я помився i перейшов до
свiтлицi, вона рушила за мною.
   - Постелити тобi?
   - Дiждуся Левадихи, - озвався я. - Причини дверi, бо протяг.
   - Стомився?
   - Не дуже. - "В селi тим погано, що тут не вмiють бути байдужими".
   - То я постелю. - Нiби боячись заперечення, вона поспiшила розкидати
постiль. - Ми вже гадали, що ско©лось якесь лихо. По©хав, i прослiдок за
тобою застиг.
   - Яке горе!

   Марина випросталась.
   - Що з тобою, Прокопе?
   - Нiчого.
   - Ти сердишся, що застав мене тут? Скажи.
   "Почуття - це право власностi".
   - Будь собi на здоров'я, Марино,- пробурмотiв я. - Звiдкiля ти це
взяла?
   - Може, тобi хочеться випити? Я принесу.
   - Стiй, не хочу.
   Вона блискавкою повернулась, несучи пляшку горiлки. Було затишнiше,
коли всеготовно, дивлячись чи не дивлячись на мене, вона стояла поруч.
Вона наче про щось здогадувалась i терпiла. Якби вона образилась, я,
мабуть, вигнав би ©© з хати.
   - Дозволиш - i я з тобою? За те, щоб ти пiднiсся духом, повеселiшав.
   - Налий ще.
   - Третьо© не дам. За цей мiсяць ти так осунувся з лиця!.. Боже, сивiти
став!
   Я попросив ще налити, i вона уступила.
   - Життя - це рани,- сказав я посмiхнувшись.
   - Чекай, я принесу закусити.
   - Ще одну, i йди собi.
   Вона нахилила пляшку, та горiлка полилась на землю. Марина опустила
очi, переждала, все бiльше розпливаючись передi мною. Я ще чув, як вона
забирала чарку з мо╨© руки, як скрипнули дверi i в сiнях щось наче
зiрвалося з вiшалки.
   ...Мене мучила спрага. Я брiв степом у коронi Тантала. Вдалинi виднiвся
журавель, та я знав, що нiколи до нього не дiйду, повернув назад - i
прокинувся. До Свiтлицi зазирав повновидий, самовтiшний мiсяць. У сiнях
коновки не було, видно, через морози Левадиха забирала ©© до хати. Горiла
лампада. Марина сидiла за скринею, поклавши голову на руки.
   - Марино,покликав я.
   - Що, Прокопе? - схопилась вона.
   - Левадиха не прийшла?
   - Щось припiзнилася. Вже, напевне, не прийде, пiзно й далеко.
   Спросоння ще щось хотiла додати, але я зачинив за собою дверi.
Одягшись, я проковтнув пригоршню снiгу з призьби i попрямував до замка.
   Нiде нiщо не шеберне. Я довго сидiв, дивлячись на полум'я свiчки. Був
такий настрiй, що хотiлося заспiвати яко©сь тягучо©, тужно©, тако©, як
спiвав у бункерi Станiслав Муравський. Але я не пригадував тако© пiснi.
Перед зором вишикувались слова, стиха напливали мелодi©, та я не вмiв ©х
зiбрати во╨дино. Огортала давка розпука. Я починав дрiмати, i вона менi
привиджувалась скам'янiлим серцем. Я протер очi. Негаразд ускладнювати
життя. Хтось сказав, що за кожним перебiльшенням - абсурд. Це правда.
   У Миколиному кабiнетi я побачив запустiння. Сiрим суконцем порохiв
укритi стiл i кушетка бiля лiжка; в'янучи, настрiшився мирт на пiдвiконнi;
у нiздрi бив запах притхлостi. Я шарпонув дверцята в книжковiй шафi. Шафа
заскрипiла, захиталась, i на долiвку посипались аркушi списаного паперу.
Позбиравши ©х, я зiтер рукавом пилюку, розклав аркушi на столi.
   "Лiс чорним вороном розкинув крила над горою, i чути було його тихе,
сонне дихання в густiй теменi ночi далеко в полi, бiли вогнищ пастухiв на
лугах, над полукiпками складених при дорозi пшеничних снопiв, над
примовклим у супоко© Днiстром. Пiдходячи до лiсу, ви чули шурхiт перепелiв
у травах, монотонне подзвонювання цвiркунiв, сухе потрiскування снопiв,
але понад усе те було дихання лiсу, за яким угадувалась сила, здатна
пережити найтяжчi злигоднi. Це дихання приковувало увагу, як головний
герой на сценi, про якого ви ще нiчого не зна╨те, але в якому за одну мить
встигли побачити магiчний запас енергi©, що примусить вас iти незвiданими
стежками, настiльки близькими вам, що ви не мислите собi iншого поводиря у
цiй нелегкiй дорозi..."
   Все, про що б Микола не заводив мови, оживало i починало сплiтатися у
неосяжне, суперечливе полотно, над яким сизим голубом витала
занепоко╨нiсть. Я з якоюсь ще слабо усвiдомленою повагою i любов'ю
перегортав аркушi. Подекуди Микола переривав себе на пiвсловi, залишав
мiсце, потiм переходив до iншо© картинки. Видко, щось йому перешкодило
дошукатися виразного слова, а згодом наплило нове враження, яке вiн
сквапно занотовував, щоб довести все до досконалостi, коли трапиться
зручнiша нагода.
   "Над вершечком гори плив збентежений мiсяць. На мить пригорнувся
грудьми до щовбочка, звiркувате видивився на долину, мов на чужину, i
пiшов довкола гори, крадучись повзком, свiтячи криваво-червоним горбом.
Село окутувалося тiнями передсвiтання, лиш хрест на церквi поблискував,
мов кинджал, занесений невидимою рукою над спочилими у покорi хатами..."
   Я подумав, що вiднинi завжди гiрко© години приходитиму сюди. У цих
нехитрих новелах про лiси i поля я знайду себе швидше, нiж на самотi,
заходячи в дверi Сучасностi iз задавнено© рiвноваги. Тут билося серце
вiчностi.
   Я поклав рукописи на мiсце. Несподiвано в мене вселилося переконання,
що нiяка катастрофа не спроможна зупинити життя. Кожний трагiчний кiнець ╨
початком оновлення. Про це я не раз читав, не раз чув, але це треба
вiдчути. Нас намагалися знищити, та самi впали в могилу. Ми сто©мо над
нею, оточенi сумнiвами, одначе тiльки-но на цiй могилi вибринить зелений
шовк трави, як од вагань наших не залишиться слiду. По знаку життя ми
пiдемо орати i сiяти. Можливо, через сумнiви ми iнколи скида╨мося на
дикунiв, не розумi╨мо самi себе, але це смiху варте - смiх найкраща
молитва по безглуздю ..
   Ритм життя мiня╨ться, як мiня╨ться все на свiтi. Проте бува╨ час, коли
хочеться той ритм сповiльнити або прискорити. Ритм ста╨ господарем нашо©
уяви. А причина одна - чекання. Дивлячись, як займа╨ться небокрай, ми не
кладемо руки на серце. Якби поклали, то почули б, що воно б'╨ться швидше.
Так само до ночi воно сповiльню╨ свiй темп. Чекаючи, жада╨ш перемiн, а
настроюючись на ©х ритм, оволодiваючи ним, ста╨ш ближче до вiнця, який
плетуть для молодо©...
   Я все перерив у бiблiотецi, шукаючи яко©-небудь збiрочки схiдних
пiсень, де пишеться, як лисиця ста╨ людиною або як дроворуб, забувши, де
заховав забитого оленя, вирiшу╨, що полювання йому приснилося. Я з
задоволенням прочитав би про те, як пустельник умивав вуха, якi забруднив
голос владики пропозицi╨ю сiсти на iмператорський трон. Взагалi менi
хотiлося чогось схiдного. "Слава тобi, о великий з великих, сонце мудростi
i краси..." Хто ще так умi╨ зупинити увагу перед величчю людини!
   Якби я щось розкопав у цьому родi, мене не побачили б на майданi i я не
коротав би суботнiй вечiр на ослонi в Кухарчука, гладячи кiшку. Словом,
менi не вдалося сповiльнити ритм.
   Кухарчук забрав мене пiсля мобiлiзацiйного вiча. Гривастюк коротко
сказав, що дехто з молодi почав бешкетувати, i вiйськовi вправи, якi
намiчено влаштовувати двiчi на тиждень, настiйна потреба, щоб угамувати
дурну кров. Я пройшов перед натовпом з дорученою менi сотнею. У кiнцi
майдану звелiв Семеновi Задвiрному проповзти десяток метрiв по-пластунськи
за балачку. Пiсля цього сотня стала досить слухняною. Натовп завмер вiд
захоплення.
   Ми випили з Кухарчуком. Я тому, що не мiг позбутися непри╨много осаду,
бо ж стаю знаряддям у Гривастюкових руках, а згодом через це, очевидно,
пошиюся в дурнi; а Кухарчук - з при╨мностi: вiн бачив, як Семен Задвiрний
нюхав пилюку, i сприйняв це як прилюдну розплату за доньчин сором.
   Орися колише станом, спiдничка то збiга╨ться, то розбiга╨ться хвилями
навколо нiг. Я, що народився з тiлом оленя, хвостом корови, копитами коня
i м'яким рогом 21, дивуюся, чому вiд мене не втiка╨ кiшка, i посмiхаюся
подумки з Орисi.
   21 Схiдне повiр'я, згiдно з яким такi дивнi однороги народжуються
тiльки пiд час управлiння мудрих i справедливих владик.
   - Боже, як хочеться пiти кудись свiт за очi.
   - I менi,бурмочу я.
   Якби пахуче зелене лiто, достигаюче поле, чисте небо i не це ярмо, яке
зовуть полiтикою, якби довгий день - я закiнчував би роботу в каменоломнi
рано... Iти стомленому зарослим чебрецем пла╨м...
   - Ще довго? - питаю я.
   - Оце - мати такого кавалера! Надокучив би за один вечiр.
   - Який смисл вичiчкуватися? Однаково сповинешся в шалю.
   Орися повернула до мене голову, на фонi вiкна зринули повнi, пишнi
груди.
   - Ви всi повернулися з фронту якiсь несповна...
   - Дякую.
   Вона зазирнула в дзеркальце, потiм, поклавши лiктi на пiдвiконня,
дивиться в сутiнки за шибкою, а насправдi - на мене, бо шибка вiдбива╨ всю
кiмнату.
   - Я передумала.- Орися сiда╨ в куток за скриню. - Що в тiй читальнi
цiкавого?
   - Чула, що казав Гривастюк: треба здобувати культуру, сама не прийде.
   - Ну, зiйдуться...
   - Фронтовi сичi несповна...
   Орися потупилась.
   - То я пiшов, Орисю...
   - Та побудь ще.
   Я знову сiв, але тут же звiвся i перейшов до не©, спробував ©© обняти.
Вона вiдсахнулась до стiни.
   - Менi здавалося, що я тобi подобаюсь, - сказав я.
   - Так? - Очi ©© забiгали. - Ти помилився.
   - Що ж, я готовий вiдповiдати за сво© помилки. А ви шука╨те винних.
   - Що ти таке кажеш?
   - Коли щось робиш, то й береш на себе якусь вiдповiдальнiсть, Орисю. У
свiдомо© людини одне без другого не бува╨. А коли вiтрi╨шся з вiтром, то,
ясна рiч, страшно брати на себе якiсь зобов'язання. Тобi невтямки, чого
заслугову╨ш. Я таких людей боюся.
   - ╞й-бо, не розумiю.
   - Вiрю, Орисю. Нас вiйна навчила копатися, але вмiння не дала. Правда,
бувають моменти - вгаду╨мо, як пророки.
   - Поворожи ж менi, може, це такий момент.
   - Спершу мушу тебе поцiлувати.
   - П'яний-п'яний,- вона дзвiнко, з вибухом засмiялась.- Почув би батько,
похвалив би нас за цю розмову.
   - Добре, Орисю?
   - Нi. - Вона вiдштовхнула мо╨ колiно. - Не можна,- мовила тихо,
та╨мниче.
   - Чому?
   - В мене ╨ хлопець.
   - Де?
   - Вiн сторонський. Дороги позадувало.
   - Гаразд, поворожу. Ти його коха╨ш? Ти вийдеш за нього замiж, у вас
народиться тро╨ дiток. Ви будете жити в злагодi, щасливо. Але знову буде
вiйна, i тво© хлоп'ята пiдуть на фронт. Коли твоя хата опустi╨, ти
вечорами, не запалюючи лампи, будеш про них думати i... згада╨ш мене. Я
тобi привиджуся в образi Вiчного Жида.
   - Господи! Не треба.- Вона затулила менi долонею рота.- Ти коли п'яний,
то вiд раю до пекла тобi один крок.
   - Коли тверезий - так само. Але це вiд мене не залежить. Планети
впливають. То не хочеш, щоб я тебе поцiлував?
   Вона похнюплено оперлась руками на скриню. Я подумав, що ця дiвчина,
мабуть, нiколи не тямить, чого хоче.
   - Цей вечiр тако© туги нагнав на мене! - скаржно мовила вона.
   - Ось бачиш. Спокiйно© ночi!
   Орися провела мене до ворiт. Я став на майданi, де кiлька годин тому
муштрував сотню. Село мовчало, лиш на буковинському боцi приразливо i
гiрко заходилося в плачi дитинчатко. "Мамо! Мамочко моя! Ой мамочко, я
боюся!.."

   У Шехтмана вiкна були вже погашенi. Куди податися? Раптом менi здалося,
що в плечi хтось уперся поглядом. Я закурив, перечекав трохи i повернув
голову. То був цiсар. Ба не вiн, а тiльки постамент. Я пiдступив ближче.
Стату© не було. Якби бiльше випив, то неодмiнно забрався б на постамент i
виголосив орацiю. Зачовгали кроки.
   - Дивися, знову поставили Франца-Йосифа.
   - Дурний, тобi привидiлося.
   - Та ади!
   Я вiдскочив убiк, а тi дво╨ дременули врозтiч. "Стiйте!"- гукнув я, та
тiльки затрiщали паркани i загавкали собаки.
   Я зареготав. Так голосно, вiд душi, я давно не смiявся.
   Почалися якiсь серйознi полiтичнi змiни, що викидають стару декорацiю.
Завтра в селi пiде поголоска, що ночами сновига╨ цiсарева тiнь, шука╨
кривдникiв. Обов'язково розiйдеться, бо життя - химерне плетиво
справжнього i видуманого.
   Я згадав почутий сьогоднi вiд Гордiя новий анекдот. Iз тюрми випустили
ще "австрiйського" злочинця. Поблукав вiн по Львову-жити нема де, красти
нема в кого, i вирiшив потрапити назад до тюрми, де принаймнi тричi на
день пригощають баландою. Та як не зловживав волею, за грати його не
садовили. Пiсля довгих розмiрковувань його осяяла iдея: за полiтичну
провину його напевне кинуть до в'язницi. Подався до державного
секретарiату, до якогось полiцейського верховоди. З порога рикнув:
"Францовi-Иосифу вiват!" Вiрний слуга республiки зiрвався з мiсця: "Що,
нашi прийшли?.." Гордiй пiдкрiпив цей анекдот ще й виразною коломийкою: "Я
не Онисько й не Хома, зовуть мене Оникiй, у мене чорних брiв нема, зате я
дво╨ликий".Смiх нiбито змiцню╨ почуття самозбереження.
   Я добрiв аж до бункера. По-дружньому поплескав холодну нiму стiну.
Нiчого, вона вiдповiсть на мо© почуття пiзнiше, коли я перемiню ©й мiсiю.
Я ласкаво погладив бетон. Так, мабуть, пестили нагнiчений магiчним смислом
камiнь грабiжники фараонiвських пiрамiд. О, навiть наймiзернiша рiч, якщо
вона хоч трохи пiдкрiплю╨ нашi сподiвання, ста╨ нам дорогою, i ми
вiдчува╨мо, що чимось ©й зобов'язанi. Це, звичайно, фетишизацiя. Але гiднi
жалю люди, котрi це засуджують. То слабохарактернi нiкчеми, якi не мають
смiлостi, анi мудростi, анi сил для того, щоб щось поправити в життi або
принаймнi глянути правдi у вiчi. Хiба люди виннi, що бiльше надiй
покладають на речi, нiж на прогрес? Це ж менш небезпечне, нiж
реставрування iдеалiв. Для iсторикiв i економiстiв фетишизм - прекрасний
iндикатор, що вказу╨, наскiльки справедливий суспiльний устрiй.
   Дома Левадиха розповiла менi, що в селi ходить чутка, нiбито
заарештували Миколу Павлюка. Схоже, на те, що Микола - комунiст.
   Розумнi хлопцi з народу, здiбнi керувати державою, щось робити для
того, щоб не допустити нового нашестя, переселяються до в'язниць, а
державою керують блазнi. Треба забрати Миколинi рукописи. Я виношував,
було, думку пiдказати йому, щоб написав книжку. Це був би твiр, який
навчав би любити свiй край, ще так слабко нами усвiдомлений, як
середовище, де ми сформувалися.

   Загата замерз, п'яний, передрiздвяно© ночi. Замерз, тричi проспiвавши в
сотнi, у день свого народження, на двадцять сьомому роцi життя. Вiн лежав
на майданi перед церквою з перекошеним ротом, скляно дивлячись на баню.
Години зо двi бiля тiла товпилися люди. Калина коценiла в головах з
оксамитне чорнiючими вiд нiмого ридання губами. У ногах тихо скiмлила,
поклавши пащу на лапи, сука. Бабоньки пiвголосом перешiптувалися, тикаючи
на суку, i важко було зрозумiти, кого ©м бiльше шкода - титаря чи собаки,
що тужила за господарем. А пiд тином стояла, витираючи хустиною очi,
Ревека.
   Охiтва недбало махнув навхрест кропилом, нашвидку вiдчитав молитву.
Пiдкотила пiдвода з труною. На цвинтар рушила Загатиха, сука, позаду
попленталась Ревека. А чеснi християни подалися за Охiтвою на вiдправу.
   Перша безглузда смерть пiсля вiйни розбудила в менi нез'ясовну
ненависть до всього. Вона трохи притихла лиш через кiлька днiв, але в
опаловiй темрявi душi продовжував тлiти огарок недоброго. Бiля нього
витанцьовували зловiснi блиски, здiймались вихрами полум'я у снах, поки
щоночi не почав снитися охоплений синiми язиками вогню мрець - iнодi
Загата, iнодi хтось iнший, досить знайомий менi з обличчя, але я не
пригадував його прiзвища.
   Облягали думки про те, що з недавньо© пори менi пiшов двадцять п'ятий,
до п'ятдесяти навряд чи дотягну, отже, треба поспiшати... Досвiтками,
задихаючись кашлем i хапаючись за серце, я з огидою поглядав на валiзу, де
зберiгалося фронтове золото, Я ладен був його розтринькати, аби не пекло
очей, як незакiнчена осоружна робота.
   Терпли пальцi на ногах, лiва рука пiд кiнець дня дерев'янiла. Голова
розколювалась од болю, ночами не було чим дихати, i, незважаючи на лютi
морози, я спав при вiдчиненому вiкнi.
   Я не щадив себе. Мо© вужiвки-руки безперестанку пiднiмалися й
опускалися, наповнюючи каменоломню приглушеним гримотом. Пальцi опухли,
безкровнi нiгтi блищали, мов черепашача луска. Я з жорстокiстю ламав ©х,
поки вони не починали згинатися.
   По йорданi виходив затемна. Поки доберуся, вже й розвиднi╨. Люто я
орудував. Спустив на шкарп, у снiг, силу каменю.
   Якось спiткнувся на стежцi. Пiд ногами валявся брезентовий плащ,
начиння розкидане. Я обiйшов каменоломню, проте свердла нiде не було.
   Я чогось чекав - i дочекався. Це не жарт. Однi менi заздрять, iншi
недолюблюють за те, що я нiкому не скаржуся i не прошу допомоги, третi
мене уникають, як суддi, який зна╨ ©х провини.

   Молотковський недовiрливо косив очищами, потiм повiльно обвiв поглядом
наповнену димом кузню, мов пропонуючи: шукай.
   - Хто ж згрiб?
   - А в мене свиснули деталi, так що це нiяка не помста. Нi, пане
Повсюдо. Я сьогоднi збирався складати i...- вiн сердито махнув рукою. -
Нiяка робота не йде. Пiдiгнав, повiдшлiфовував, навмисне затримався, бо
вечорiло, а я хотiв докiнчити при денному свiтлi, i...
   - Може, ви комусь хвалились? Розумi╨те, не така шкода, як невигода. Я
поспiшаю. Я дуже поспiшаю, пане Молотковський.
   - Я чогось гадаю, що це Головацький позичив. Злодiй першого гатунку.
Ревецi до нього як землi до неба. Тепер я недовiрливо глянув на
Молотковського.
   - Це скида╨ться на партiйну ненависть.
   - Ну, пане Повсюдо! - Вiн навстiж вiдчинив дверi, наче запрошуючи в
свiдки сiчневий день.
   - Iдемо до Головацького.
   - Е-е, незручно ж-ж-ж.
   - Селянська неотесанiсть поверта╨ться то злобою, то фанатизмом.
   Молотковський змiряв мене похмурим поглядом.
   - Згляньтеся, пане Повсюдо!, Не в неотесаностi справа.
   - Як хочете,- розсердився я.- А Головацькому я знiму його дурну голову.
Молотковський притьмом вискочив за мною.
   - Пане Повсюдо! - гукнув вiн. - Чи чули ви, що в Харковi поновилися
Ради?
   - Нi,зупинився я.
   - Поновились. Тепер Директорi© каюк. Петлюра цофа╨ться.
   - Того ви бо©теся зачепити москвофiла? - розсмiявся я.
   - Не того. Бити його - однаково що нiмину. Треба народовi показати,
куди вони гнуть.
   - Ось i покажемо. Зiгнемо його i вiдшмага╨мо. - В його присутностi я не
мiг довго злитися, та вiн все ще не вiрив, що я облетiвся i жартую.
   - Не так,-сумно заперечив вiн.- Правдою ©х треба притиснути. Правдою...
   Дружина Головацького - присадкувата зизоока жiночка з порепаними вiд
тяжко© працi руками - сказала, що чоловiк подався на хутiр до знайомого
коваля, i накинула на дверi защiпку.
   - Ой, коровi пора дати кукурудзиння.
   Полишивши мене серед двору, вона пiшла до стайнi. Я вирiшив чекати, бо
часом подару╨ш дурничку - втратиш усе.
   Головацький повернувся через добру годину. Пiдсунувся цибатий,
довготелесий, напiдпитку. Я заглянув у його хитрi, полудженi золотим
нальотом очi i чогось подумав: "Вiн".
   - Дай боже здоров'ячка! - Головацький сполохано озирнувся навколо.
   Я мовчки взяв його за лiкоть, одвiв трохи, хоч поблизу нiкого не було,
крiзь зуби процiдив:
   - Я за свердлом, пане Головацький. Почуваю себе погано, хочу швидше
покiнчити з тим каменем.
   - Але ж я боговi духа винен.
   - Коли свердло до вечора не буде, на мiсцi, я постараюся, щоб вас
вигнали з вашо© партi©.
   Головацький ошелешено переступав з ноги на ногу, нiби його судомило в
колiнах. Проте вiн швидко отямився.
   - Хто вам це сказав?- нагло визвiрився вiн.
   - Ручаюсь - виженуть. Я не хотiв би, щоб мiж нами починалися чвари
через шматок залiзяки.
   Обличчя його заплямилось рум'янцями. Я пiшов з обори, а вiн перевальцем
попрямував у город.
   На майданi я стрiв Ревеку.
   - Знов на мельдунок? - криво засмiялась вона. Щоки ©© пожовкли i
зсохлися, очi посоловiли вiд туги за Федором. Видко, одцвiта╨ дiвка.- Як з
хатою, Прокопе?
   - На нiй менi свiт клином. Додому, Ревеко? - спитав я.
   - Еге.
   - Я теж. У мене вкрали iнструменти. Почуваюсь, як у сорочцi з чужого,
плеча.
   - Як?
   - Вкрали. Схоже - Головацький.
   - Зима якась непевна,- цмокнула Ревека. - Почнуться в полi роботи, то
люди полагiднiшають. Тепер нiби хто ©х з мiшка випустив.
   - Колись батько розказував про дивного цадика. Мiг вгадувати майбутн╨,
лiкував, то з'©жджалися зi всiх сторiн. Але сво© тримали "диво", не
випускаючи нi на крок, у темнiй хатi, щоб не розсiював уваги. Та не
впильнували. Цадик утiк до мiста, мекав вулицями, качався, iржав, рикав.
Його схопили, зв'язали, доставили додому. "Що ж ти натворив? - питають.-
Що з тобою?" - "Ви мене держали взапертi. Малим я не вибiгався, старшим
сво╨ не вiдбешкетував, от i спокусило". Те саме вiйна зробила: загнала
людей в конури, то огинаються; кров, як казав Гривастюк, угамовують.
   - Чи тiльки вiйна? - Розлогi Ревечинi брови стрiпнулися, i зiйшлися
рiвчаком морщинки над перенiссям.- Таке життя з давнiх-давен.
   Якийсь час ми йшли мовчки. Потiм Ревека спитала:
   - З Мариною помирився?
   - Я з нею не сварився.
   - Хазяйновита жiнка, гарна... - Ревека сповiльнила крок. - Не те, що
нинiшнi дiвчата. Лиш для лiжка, як, примiром, Кухарчукова Орися...
   - Неправда, Ревеко. Гривастюкова Гафiя ма╨ звiдки, та не горду╨
роботою.
   - Як тобi так лiпше думати, най буде так.
   - А що, женитися з удовою?
   - Яке маю право радити? - Вона пiшла швидше, губ торкнулась невиразна
усмiшка.
   "Мабуть, кожному бува╨ трохи вiдраднiше, що життя його робить щасливих
виняткiв".
   - Якось бачила - спiшить до Левадихи, аж захекалась. Просвiтлiла, як
сонце.
   - Знахарюють.
   - Гляди...
   - Не боюся.
   - А я не кажу, не виправдовуйся. - Обличчя ©© застигло пiд висохлою
жовтою шкiрою. - Так-так, завтра до Грушiвки мушу йти, щось тiтка
заслабла.

   Свердло i все начиння були акуратно складенi в печерi i накритi плащем.
Снiг замiв слiди, та мене не треба було переконувати, що побували тут
Головацького чоботи "сорок шостий, трохи тиснуть".
   До обiду я дiрявив скелю i думав про Ревеку. Була в не© а Загатою оргiя
чи поема? Стало шкода обох. Вони жили потайсвiту "минаючим днем i
стiкаючою нiччю".
   Обiдав дома. Левадиха дала листа вiд Покутського. Кожним словом майстер
дякував за посилку, аж нiби вирiзьблював словами ту вдячнiсть. Питав
Покутський, чи гладко менi зiйшло у Тернополi. Ще б пак!.. Лист був
довгий, на чотири аркушi. Покутський розписував, який голод у Львовi, яке
безробiття. Заворушилися Дрогобич i Борислав, на порозi голодова
революцiя. Петрушевич мав виголошувати промову, та вiдмiнили, бо, видно,
бо©ться появлятися серед людей. У промислових мiстах утворюються Ради,
вони намагаються навести лад у постачаннi продовольства, але урядовцi
ставлять ©м палицi в колеса, конфiскують продукти для фронту.
   Словом, з його повiдомлень важко було визначити, коли громадянство
бiльше любить свою вiтчизну: тодi, коли мiнiстри обiцяють рай, чи тодi,
коли вони плюють на державу.
   Прибiг задиханий Iлля Гордiй. Сказав, що iз Залiсся привезли чотири
кулемети, комiсар призначив мене командиром сотнi спецiальним
розпорядженням, але вiднинi сотня називатиметься алярмовою.
   - Гривастюк наповiдав, щоб ти конче навiдався до канцелярi©. Треба
описати зброю, скласти списки людей i ще там щось важливе вирiшити. От
здорово!.. Але де дiстати тютюну? Перед тижнем продав за триста крон два
кiло смальцю, в акурат вистачило на пiвтора кiло самосаду. Та вчора
пiдпили трохи i висмалили до корiнчика.
   - Як у тебе закiнчилося з Лободою? - поцiкавився я.- Партизувався
наново?
   - Розпрощався з радикалами. Нацiоналiсти прийняли i не питали, чи знаю
програму.
   - Виплутався?
   - Надув, як циган коня перед торгом.
   - А нацiоналiсти мають програму? Зрештою, усi цi тво© партi©, зда╨ться,
керуються одною програмою, якщо вони мають ©© взагалi.
   - Аякже,вiдказав вiн, пустивши баграми навскiс чола кошлатi брови.-
Повиннi б мати.
   - Менi написали зi Львова, що рiпники в Бориславi домагаються
нацiоналiзацi© промислiв. Це входить у програму нацiоналiстiв?
   - Цiлком можливо, що входить. Але я точно не знаю...

   Грубо виходило, що каменю досить. До вечора я погаратав ще один щовб.
Сiдало сонце. Лiд на Днiстрi виблискував свiтлом далеких, ще несмiливих
зiр. Село тарабанило вiдрами, надсадне поскрипувало дверима, заповнюючи
долину клопiтливим вечоровим гомоном.
   - Мамо, де ви подiли цебер? - долинуло виразно.
   - А ти приведена? Де вiн завжди?
   - Пiд оборогом?
   - Одчепися вiд мене!..
   Та ось вщухло. Блищики поступово згорнулися де центра села, до
найзаможнiших газдiвств, i блякло, несамохiть поглипували в згустiлу
невидь мiж горами. Скiльки солодкого миру навколо? Не вiрилося, що недавно
в окопах лютувала смерть i серця ятрила кровожадоба. Не хотiлося вiрити,
що десь, можливо, знову, лаштують на похiд гармати.
   Я бiгцем оглянувся на фронтовi днi. Не старався вiдiбрати в людини
життя. Може, когось убив, та не зазiхав, не карбував карабiннi деревця
зазубринами.
   Мурованка оледевiла. Я зiйшов до села, йшов поволi, поглипуючи на
вiкна. Свiтилося ще в Гривастюка. Ще блимав каганець на печi проти вiкна в
Мирона Байди. Я ступив на подвiр'я. Дiти спали на печi, Дарiя сидiла на
плитi й шила. Менi давно треба було щось вияснити, i я злегка постукав у
шибку. Дарiя поклала полотно на скриню.
   - Це ви, Повсюдо? - виглянула з-за дверей.- Прошу до хати.
   - Я з кар'╨ру. Дивлюсь - не спите.
   - Сороченята малим шию. Сiдайте.
   - Вiд чоловiка ма╨те вiстi?
   - Ой, запроторили... Як пiд лiд пiшов.
   - Даруйте, Дарi╨; де i з ким вiн стявся? З Гривастюком?
   - Хiба вiн спосiбний був? - схлипнула вона.- Нi. Щось iнше в ньому
розпiзнали, полiтичне. Мирон прибився з Росi© з книжками. Вошей нанiс i
книжок. З Павлюком ворожили над ними... Осиротили дiток. - Дарiя голосно
висякалася в полотно. - Таке в мене передчуття, що вже на свiтi його нема.
Бог би ©х тяжко за це скарав!
   - Не одчаюйтеся,- промимрив я. - Не могли без суду i слiдства...
Притому якiсь книжки...
   - А бiльше Мирон нiчим не провинився перед властями. Нiчим.
   Я вiдчув нелюдську втому. Дарiя випровадила мене за ворота. Сходив
мiсяць. Вибравшись городами до Днiстра, я попростував берегом до
Лiсничiвки.
   - На толоцi щось творилося. Хропiли конi, лунали, команди, метушилися
людськi тiнi. Я присiв у густому ялиннику, чекаючи, що буде далi. На
толоцi почало рiдiти, незабаром тут нiкого не було. Я звiвся, але вiд
несподiванки пiдломилися ноги. З-за лiсу вихопився ескадрон вершникiв, у
шаленому галопi лизнув толоку i хмарою посунув просто на мене.
Виблискували шаблi, тупiт розчавлював землю. Крокiв за десять,
розсипавшись лавою, вершники здибили коней, викинувши перед собою блискучi
сталевi вiстря, i глухим хором протягнули якусь присягу. Хоровi протяжно
вторив лiс, мов пересторогу, яку намагався затримати в голих верхах. Без
команди рвонули назад...
   У замку не свiтилося. Я навпомацки вiдчинив дверi до Миколино© кiмнати.
Тут коромислом стояв дим. Хвилини двi-три тому в кiмнатi сидiло кiлька
чоловiк. Отже, Микола на мiсцi. Я перейшов до сво╨© "келi©". Невдовзi
зашарудiли кроки. Я кашлянув, дверi тихо скрипнули.
   - Прокопе?
   - Миколо?
   - Стiй, не свiти. Ходи до мене, там вiкна заслоненi.
   - Ти чимось стурбований? - спитав Микола, запаливши свiчку i побiжно
глянувши на мене. На столi була розiбрана гвинтiвка, валявся недогризок
огiрка.
   - Казали, що ти потрапив до каталажки.
   - Ну?.. Нi. Був у сусiдiв.
   - Що дi╨ться? П'ять хвилин тому я бачив на толоцi ескадрон озбро╨них до
зубiв бандитiв. Ти не був часом там?
   - Стомився я, Прокопику.- Позiхнувши, Микола лiг на канапi.- Менi не до
гарцювання. Це трикляте лiсництво мене до гробу заганя╨. Треба лишати цю
мороку. Люди здичавiли. Та прийди, сучий сину, запитай, де рубати, i хай
тобi бiс. Кiнець кiнцем совiсть не дозволя╨ закривати очi. Лiс скарбовий,
а тут знаходяться такi, що готовi вбити.
   - Скову╨ тебе ця робота?
   - ╙ трохи. Але болить серце, не знаходжу виправдань. I от гризешся, мов
собака, а в них нема╨ iншо© ради. Бальзак чи хто писав, що коли держава не
пiклу╨ться про сво╨ громадянство, то кражi в очах громадян перестають бути
злочином? Але ж бабка бере суху гiлляку, а Ковальчук - iз пня зрубане. -
Вiн машинально почав збирати замок.- А те, що ти бачив - то поляки
муштруються.
   - Звiдкiль?
   - З хуторiв.
   - Якого дiдька?
   - Дерева весну чують. Збираються i тут пiддати республiцi в задок.
   - Нiсенiтницi.
   - Точно. - Все-таки для заходу Галицька республiка, яка вона не ╨, -
сотворiння небезпечне. Там вiдчувають, що тут ╨ сили для соцiалiстичного
перевороту, Польща виступить в ролi цигансько© вдови короля 21.
   21 Нового претендента на трон у циганiв признача╨ вдова короля.
   -- Що з цього всього вийде?
   - В Росi© громадянська вiйна,- замiсть вiдповiдi сказав Микола.
   - Распутiни б'ються за владу?
   - Не мели дурниць, мене зло розбира╨, коли ти корчиш блазня. Росiя у
вогнi i в кровi. Влада стала питанням мiльйонiв.
   - До бiйки за владу я завжди буду ставитися з пiдозрiнням.
   - I вмивати чистi ручки?
   - Хоча б.
   - Дивись, Прокопику. Насуваються бурхливi подi©. - Очi його
засвiтилися, як перламутровi гудзики на сонцi.
   - Як би там не було, мене цi поляки непокоять. Видко, республiкою
керують останнi дурнi, якщо таке твориться.
   - А може, це з обопiльно© згоди?
   - Тодi повертаюся до свого: вiрити надiленим владою можна принаймнi
через п'ятдесят рокiв пiсля ©х смертi. Вiн нетерпляче скривився.
   - Ночуватимеш у мене?
   - Менi однаково.
   - То гайда, менi удосвiта до Залiсся ©хати.
   - Зi скаргою.
   Микола задув свiчку.
   - Не хочеться ще раз свiтити,- сказав вiн здавленим голосом.- Я показав
би тобi пiдкиднi листи i попередження, коли мене чека╨ куля. Гаразд,
спи...
   - Миколо!
   - Чого?
   - Ти безпартiйний?
   Мовчанка. З-за хмари вийшов мiсяць i тут же сховався.
   - А комунiзм буде, Миколо?
   - Будуть комунiсти - буде комунiзм. Спи, хлопче. Вiн голосно зiтхнув i
засопiв.
   - Тебе хотять вбити того, що ти комунiст?
   - Прокопику, прошу тебе...
   Я його бiльше не турбував, але знав, що вiднинi менi зi всiма треба
бути насторожi i бути готовим допомогти Миколi, якщо накидатимуть зашморг.

   Микола повернувся iз Залiсся ще завидна i прийшов до мене в
каменоломню.
   - Дай-но,нагнувся за молотом.
   - Пiзно, Павлюче. Теж благочинник!
   - Закiнчив? - зрадiв вiн, i менi теж зробилося веселiше.- Слухай, тобi
не складеш цiни. А що робити?
   - Жбурляй, коли хочеш.
   Микола штовхнув ногою брилу, вона зняла за собою куряву снiгу i кометою
шугнула додолу.
   - Веселе заняття?
   Микола кинувся до мене i щосили обняв.- Нi, ти справдi золота людина,
Прокопику. Нiби вчора почав i... А як з грунтом?
   - Навеснi вирiшу.
   - То зна╨ш що? Я привiз пляшку давнього, як небо, вина.
   - Не маю нiчого проти. На закуску придасться смажений окунець.
   - Прекрасно.- Микола розстелив на штабелi брезент, обличчя його сяяло.-
Значить, у Росi©, Прокопику, Ради перемагають остаточно. От до чого
талановитий народ! Збiджений, визискавий, а духом - бог.
   - У росiян бiльше, нiж у нас, самоусвiдомлення. Микола загадково
усмiхнувся, i я додав:
   - А ми звикли надiятися на доброго дядечка. Це вже в костi й в кровi
сотень тисяч, а то й мiльйонiв.
   - А я тобi скажу, що укра©нськi вiйськовi загони першими стали на бiк
революцiйного Петербурга.
   - I Галицька армiя наступа╨ на революцiю?
   - Пий.
   - От побаламутили...
   - Пий же! Тут в однiй родинi рiзнi дiти, а ти в народi хотiв би чогось
абсолютного.
   - Бо я, Миколику, страшно набiдувався.
   - Дорога до правди, як казав твiй батько, через Грецiю i Рим. Погане
само зiпсу╨ться. Плакати не треба. Тепер такi вiтри, що швидко одвiють
полову вiд зерна.
   - Адже люди? Нi, я за того Наполеона, який би сказав нашiй полiтицi:
"Мадам, iдiть одягнiться".
   - Ти давно захворiв на цей удовиний гуманiзм?
   - Удовиний? У такому разi я мовчу, Миколику.
   - Ти даси менi пляшку?
   Вино пливло, як мед, i пахло медом, Я пальцем одмiряв половину i
вицiдив, смакуючи, трьома заходами.
   - Цiлющий напiй. Де роздобув?
   - Хлопцi вiдкопали в старому Свистуновому палацi.
   - I там ма╨ш арсенал?
   - Звiдти перенесли.
   - Скiльки ©х у вас?
   - Вистачить. А тобi, чув, пiдкинули "максимiв"?
   - Та притаскали.
   - На кого звiрив?
   - На Iллю, вiн у мене за начальника штабу.
   - Гордiй... Слухай, ти вгаду╨ш, як лiпше зробити, чи доходиш розумом?
Щось ти загадковим став останнiм часом.
   - Вгадую.
   - Тодi вгадай, кого я бачив у Залiссi?
   - Не можу.
   - Грушевичеву Христину.
   Я вiдчув, що червонiю.
   - Вiта╨ тебе Христина.- Микола ще хотiв щось сказати, але передумав.
Нервово потягуючи цигарку, вiн незрячим доглядом дивився на скелi.
   - Дякую,сказав я. I згадалась наша перша розмова. "Нi до кого не
вчаща╨ш?" - "╙ одна на прикметi. Ти ©© не зна╨ш". Чому вiн такий
вiдчужений став? - Як вона потрапила до Залiсся?
   - Христина,замислено мовив вiн,- сильна натура. Пiсля того як Грушевича
заарештували, вона поринула в революцiйну роботу... Лiкаря вивезли до
Львова.
   - У чому його звинувачують? - запитав я, обходячи десятки готових
зiрватися запитань про Христину.
   - Вiн любив гостру фразу. Нинi i цього досить, щоб сiсти за грати, його
можуть перекувати. Тодi Христина стане йому ворогом.
   - З нею я дуже подружився,- сказав я.
   - Знаю.Микола запалив нову цигарку.- 3 нею легко. Вона мила в
безпосередностi i висока в помислах... Давай штовхати!
   Я розбирав стоси, Микола докочував брили до спуску. В зубах у нього
сизо димiла цигарка. Дим маленькою круглою хмаринкою крутився навколо
нього, чiплявся за рiг стосу i поволi цiдився в урвище.
   - Поберiг би серце,- сказав я, ковтаючи вiддих.- Облиш курити.
   - Нiчого,буркнув Микола.- Я задухою не страждаю. Я випростався. Вiн -
теж. Ми зустрiлися поглядами.
   - Розсердився? - спитав вiн.
   Я заперечливо похитав головою. Микола посмiхнувся, виплюнув недокурок i
взявся за каменюку. Христина йому все розповiла. Отже, я вклинився через
випадок. Якiсь переживання, Грушевич сподiвався арешту... Ми здурилися, чи
пiдштовхнула недобра хвилина... Збiг обставин, замiсть катастрофи -
свинство. Знамено вiку...
   - Як до тебе ставиться Христина? Ти ©© i перше знав? Микола, не
перериваючи роботи, неуважно вiдказав:
   - Так, як до тебе, як до всiх.
   - Ти на не© покладав якiсь надi©, Миколо?
   - Нi. Пам'ята╨ш, коли ми ©хали до Вигнанки, я тобi казав придивитися до
цi╨© дiвчини.
   - I що?
   - Колись я змушений був провести у Грушевичiв кiлька днiв, i вона мене
трохи збентежила.
   - Материна кров?
   Одна з брил врiзалась у снiговий видолинок. Микола направив туди другу,
третю, але й цi захрясли.
   - Не кле©ться,- сказав вiн.- Помiня╨мось? Вiн одним махом згорнув у мiй
бiк рiг стосу i сiв навпочiпки.
   - Скажи, ти одружився б з Христиною?
   Я подивився на нього трохи спантеличено, та вiдповiв, що так. Микола
водив пальцем по снiгу i мрiйно вказав, що я ©© нi на один вiдсоток не
вивчив протягом мiсяця. Я погодився, що вона "з великим душевним запасом".
   - Помовч, помовч, Прокопику. Не балакай завченими кiстяками, одучись
вiд цього.
   - Не можу.
   - А ти ще посилкуйся. Це тобi буде на користь. Принаймнi в селi не
почуватимеш себе гавою.
   - Тобто я був нею у мiстi?
   - Безперечно. Христина про це, мiж iншим, згадувала.
   - Он як!
   - Я навпростець з тобою, бо впевнений, що зрозумi╨ш мене. Чого замотав
головою?
   - Садна,сказав я.
   - Що?
   - Руки побив.
   - А-а-а...
   - А ти думав!
   - Думав-думав. Я думав, що i ти, i вона - люди зi страху, але вона
знайшла в собi мужнiсть побороти свiй страх.
   - Бачиш,сказав я,- я маю бiльше чому противитися, вiд бiльшого треба
одмагатися. Вона була готовнiша до перевороту. А я? - я махнув рукою.- Я
ще буду молитися на себе, на такого, який ╨.
   Зрештою, ми розiйшлися друзями. Не знаю, що нас зв'язувало, але ми
мусили стрiчатися, любити, а iнколи шкилювати один з одного. За примхою
долi нашi шляхи перетиналися в таких мiсцях, де треба було бути
уважнiшими, але ми й не здогадувалися, що там, можливо, пастка; про це
нiщо не натякало.
   _
   VIII_
   Весна. Великдень. Сонячно, безвiтряно, тихо. Долина ще купа╨ться в
солодкiй дрiмотi, а село випуска╨ в небо першi цiвки лiнивих святних
димочкiв. Нинi печi розтоплюють бабусi, а все iнше населення з пiднесеним
настро╨м готу╨ться до великодно© вiдправи.
   Ми лежимо на пахучiй, м'якiй, як дитяча чуприна, травi на
бивнеподiбному щовбi, що звиса╨ над каменоломнею.
   Пiдставивши пiд променi голi плечi, я дивлюся вниз, на мерехтливу
стрiчку Днiстра. Усе тiло вiдпочива╨. Хоч менi зда╨ться, що воно чуже.
Якби не руки, нiщо не нагадувало б, що не так. Серце зда╨ з кожним днем.
Терпнуть руки; тупо поболюють. Забуваючи про бiль, я не рухаюсь. Тодi
розтаю в землi.
   Руки вже задубiли i посинiли. Я знехотя розправляю спершу одну, потiм
другу i розтираю жили в пахвах. Шкiрою починають бiгати мурашки. Думаю, що
через тиждень закiнчу тесати камiнь, тодi дам собi спокiй. Досить. Микола
переверта╨ться горiлиць, прикрива╨ долонею очi вiд сонця. Я сiдаю. Дихнув
вiтерець, запахло чорнобривцями. Раптом Микола зводиться i дивиться на
мене широко розплющеними очима, нiби вперше бачить.
   - Тебе сильно порубцювало,- каже вiн.
   - Не скупилося. I щоразу повертали на фронт. З iнших вiдпускали пiсля
першо© рани, а на нашому тримали i калiк, i божевiльних. Такi слiди
переважно гнояться ненавистю до всього людського роду,- я вiдчуваю, що
менi хочеться пiднестися у вартостi, як жiнцi, яка зачула пiд серцем надiю
нового життя.
   Все дужче припiка╨ сонце. Пасма туману, що забинтували долину, вже
здiймаються на кряж на буковинському боцi, збираються клубками, як гуси,
яких пiдганяв невидимий пастушок, i недружною зграйкою перебираються через
гребiнь лiсу.
   Микола обхопив долонями лице, визира╨ тiльки довгий хрящуватий нiс.
   - Спи,- кажу я.
   - Не думав, що тебе так...- мовить Микола, вражений басарунками i
вибо©нами на мо©х плечах.
   Вiтер мало-помалу заколисав мене. Я чув крiзь дрiмоту, як Микола
викрешу╨ вогню. Коли я прокинувся, вiн мiцно спав
   Сонце стояло високо, за димчастою пеленою. Микола лежав ниць, вiтер
колихав благенький жмутик волосся над його лисим черепом. Я пещу поглядом
бункер. Я його вже купив, це мо╨ володiння. Тепер найму мулярiв, але перед
цим приведу до Левадихи жiнку. Це вже остаточно. Хiба щось несподiване
перешкодить. Дивина: я жонатий. Маю красуню в хатi. Он як! Як? Отак, зась,
людоньки!..
   - Ти чого розбубонiвся?-Микола вигнувся хрестом i голосно позiхнув.
   - Хiба?
   - Нi, я на тебе набрiхую.
   День розрiсся, мов на дрiжджах. Вибамкують дзвони, зiтханнями долинають
басовi партi© церковного хору. Якби жив Загата, його голос чувся б за
кiлька миль.
   Я поклав у траву цигарку i подивився на руки - нинi я дозволяю собi
трiшки позалицятися до себе. Колись мо© руки були пружнi, з горбками
мускулiв, з ямочками, помережаними судинами, пальцi були м'якi, чутливi,
гнучкi, як у музики, а нiгтi були рожевi, мов дiвочi. Тепер це костомахи,
обмотанi вужiвками жил i задубiлим брезентом шкiри. Баламкаються мов
неживi, можна з розгону вбити людину i часто важко втримати голку.
   Я переводжу погляд на рiку. Над водою кружляють, наче циганки в танку,
невгомоннi чайки. Батько в доброму настро© наспiвував про них якусь
пiсеньку. Це свято випадало не бiльше разу на рiк, так як оце менi випало
подивитися, що ж я таке нинi, чи надовго ще мене стане... В'ються
неквапливо, безжурно, та не спускають зору iз плеса. Стрiлами по черзi
падають униз, на сполоханi косяки риби, iншi описують коло, а коли тi, що
опустилися, йдуть вгору, падають iншi. I так спiраллю зграя котиться проти
течi© до островiв, а звiдти поверне назад.
   Вище самовпевнено плава╨ яструб. Йому невтямки, кого пильнують чайки, i
вiн робить здалека хитромудрi колiнця. Та ось у хвiст йому припнулась
заздрiсна сорока: верещить, лопотить короткими крильцями. Яструб гордовито
оглянувся i попрямував на скелi.
   Неподалiк од нас бубонить джмiль. Слiпота! Я збучавiлою соняшниковою
бадилиною вiдсунув сорочку, i джмiль, задоволене протрубiвши, кинувся на
фiолетову китичку конюшини. Зненацька де не взявся шершень. Незграбний,
лихий, бебехнувся на джмеля, збив сердешного в траву i, сердито
подзвонюючи, почав топтати квiтку. Джмiль протяжно загудiв i в розпачi
потер лапками.
   Складна штуковина - життя. Микола каже, що червонi взяли Ки©в, а
Петлюра перебазувався до Вiнницi. Тут засидиться недовго. Поляки
оскаженiло метушаться. Неспроста: де дво╨ б'ються, третiй користа╨. Гайда
пiд Польщу, матiнко!..
   - Миколо,кличу я. Вiн натяга╨ на ноги чоботи - Що найцiннiше в людинi?
   - Розум, дитино.
   - Наскiльки розум вище всiх багатств...
   - Настiльки ж нам безумство - ворог лютий...22
   22 Дiалог Тiресiя i Креонта з трагедi© Софокла "Антiгона".
   - Ага.
   Думки течуть самопливом, та згодом виходить пiд тиском турботи якесь
загадкове плетиво. Про все мислено-перемислено, а мозок не втихомирю╨ться.
Iнколи його робота схожа на поклiн у спину його святостi життю, а вiн
продовжу╨ розсотувати плетиво, видко, не здатний iснувати поза рухом, то
плента╨ться бодай стурбованим свiдком, треба того чи не треба.
   Вiйна одгримiла. Свiтова вiйна закiнчилася. Вона кожному остогидла, але
бiльшiсть устигла забути. А я цiй забудькуватiй юрбi не можу пробачити i
не знаходжу спокою. Я боюся того, що людям так швидко заступило розум i
пам'ять. Це для мене рiвнозначне появi можливостi ново© вiйни. Чи багато
браку╨? У березнi в Тернополi на натовп кинули кiнноту. Миколу легко
поранили. Зажило, але схоже, що йому в те важко повiрити, того кожний мiй
рубець наверта╨ його на задуму. Христина в тюрмi. Бiльше двох тисяч
полiтичних в'язнiв.
   Мою сотню пiдняли були по тривозi. Я ©© покинув перед Чортковом, а
хлопцi порозбiгалися. Спасибi Iллi - кулемети привезли, а то б вiддали
мене де польового суду. У Залiссi повивiшували гасла: "Забороненi суть
продаж i споживання м'яса i м'ясних продуктiв у середу i п'ятницю кожного
тижня". Микола розповiда╨, що в Станiславi, де вiн був на
робiтничо-селянському з'©здi,- сипний тиф.
   - А чого тобi раптом встрелило в голову? - пита╨ Микола.
   Я вже забув, що саме питав, i кажу навмання:
   - Згадав.
   Микола пiдозрiло глипнув на мене:
   - Тебе, Прокопику, не можна на самотi покидати.
   - I правда.
   - Ти не можеш, щоб не ускладнювати.
   - Не можу.
   - Обидва вiдчува╨мо, що, зараз почнеться розмова вiтру з банькою, i
Микола пропону╨:
   - Я вже опiкся. Ходи. За нашi душi помолилися, можна поласувати
свяченим.
   Ми сходимо до села яром, щоб нас менше бачили, я тримаю в руцi Миколину
руку i в душi посмiхаюсь: його недавно мало не побили.
   Семена Задвiрного i ще кiлькох сiльських парубкiв виряджали в стрiльцi.
Збирались у Задвiрних. Мене спонукувала пiти цiкавiсть: що собi думають
батьки, посилаючи синiв на погибель?
   Чекаючи початку на подвiр'©, я без потреби ще раз оцiнював нестарiючу
заповзятливiсть трьох поколiнь Задвiрних, що дивно вживалися пiд одним
дахом, i нiхто нiчого не мiг про них завважити, тiльки захоплювались: от
стогiв, от пасiка!..
   Запросили до столу. Горiлкою розпоряджався Задвiрний-дiд, який,
усмiхаючись, наливав кварти з гарматних гiльз. Дiдок рокiв вiсiмдесяти,
тоненький, зморщений, як посiчена колода, на якiй рубають дрова, розливав
нетремтливою рукою, його довга, пiдхоплена чересом сорочка поверх бiлих
штанiв встигала вiйнути часниковим душком бiля кожного гостя з
випорожненою посудиною.
   Задвiрний-батько шанобливо пiдвiвся менi назустрiч (я ж навчив його
сина, як здобути собi смерть), охрестив золотком, сонечком, розсипався у
вдячностi, що "не погордував" у таку хвилину. П'яний, заплаканий Семен
похапцем зробив менi мiсце побiч себе, бо досi розкидав на всi боки очима,
але нiхто не виявляв особливого жалю, що село втрача╨ такого соколика.
   - Розкажи ж, Прокопе, про вiйну,- попрохав вiн, хоч я вже не раз
вiдшивав його з тими розпитуваннями. Йому заводи було недошмиги, але
видко, забув.- Коли судилося,бубонiв вiн,- то поляжу. Лиш би не трахнуло
першою кулею. Проста це смерть.
   Я вiдказав, що, навпаки, така смерть найлегша i наймилiша. Вiн не
погоджувався, навiть злився, i я йому бiльше не перечив:
   Уб'ють, Семене, будь певний, i - з заслугами.
   Онук захоплювався успiхами полковника Болбочана i хоробрiстю
гуцульських куренiв, що "тиснули москалiв". Волосожар розповiдав, що
Америка постановила: якщо ╙вропа не втихомириться - оголосить вiйну.
Гривастюк закликав громадян приборкати польський ескадрон, який
появля╨ться ночами на толоцi. Iлля Гордiй переконував, що Росiя без
Укра©ни не проживе i придума╨ якусь каверзу, аби заслати сюди сво©х
колонiстiв; що Росiя заради хлiба звойову╨ донське козацтво, а козацтво
збройне опира╨ться. Петро Стiнковий вигукував, що треба допомогти
республiцi з останнього, а коли йому закинули, навiщо з Ковальчуком
випакували зерно до вертепу, коли була реквiзицiя, страшно обурився i
гримнув кулаком по столi.
   Я полегшено зiтхнув, коли в дверях задренькали музики, i в присiнку
навкiл Ревеки закружляло парубоцьке колесо. Ревека вже призабула Загату i
ходила навприсядки з голими колiньми. Танцюристам плескали в долонi,
Микола з Гривастюковою Гафi╨ю витинали такi кiльця, що й Задвiрний-дiд
ударив пiдборами. Кухарчукова Орися безсоромно свiтила нафарбованими
червоним папером щоками i глибоким вирiзом у светрi, а Iлля, спершись ©й
на плечi, пiдпирав ручищами ©© повнi, привабливi груди.
   Миколу штовхнув Богдан Онук. Микола дав йому стусана i послав до жiнки.
На Миколу налетiли Онуковi побратими. Микола пiдпер плечима дверi вiд
комори i вiдбивався кулаками.
   Почали вперемiжку гамселитися старi й молодi, представники рiзних
партiй i безпартiйнi. Я вчасно протовпився до виходу; Онук вхопив з кута
залiзну кочергу.
   - Ах ти, ситий бугаю,- кричав вiн.- Я тобi за все вiдплачу-ууу! Дума╨ш,
ми не зна╨мо, в який ти бiк тягнув на з'©здi в Станiславi? Не зна╨мо-ооо?
Ах ти...
   Зопалу я шарпонув держак на себе, i кочерга врiзалась у стiну. Держак
зламався. Онук не зумiв його вирiвняти або пiдняти над головою, а тут
хтось Онука раптом штовхнув, i вiн полетiв з штурпаком на Гривастюка.
Сердешний вiйт дiстав у груди такий лютий удар, що зарикав.
   Усi розступились. Я поволiк Миколу надвiр. Тремтячи вiд збудження, ми
довго смiялися. Онук досi обiця╨ Миколi розмову сам на сам...
   - Через пiвгодини я буду в тебе,- запевнив Микола.
   - Пам'ятай, що без тебе я не покладу рiсочки до рота.
   - Добре.
   Микола пiшов до сестри за паскою. Три днi нудьгування ми вирiшили
замiнити читанням книжок у замку i запасалися харчами. Якби не свята, я
потесав би решту каменю.
   Звечорiло, а Микола не появлявся. Я пiшов до його сестри.
   - Миколу i ми виглядали. Думали, вiн затримався у вас.
   Вона хотiла ще щось добрехати, та я рушив геть.
   Наступного ранку я озбро©вся двометровою лiнiйкою i подався до бункера.
Плита мала форму квадрата з вiдтятими вершинами. Вимiрявши одну сторону, я
сiв пiдраховувати. I тут загурчала бричка. Микола покинув коней пiд
акацiями i вилiз до мене на бункер.
   - Ти що тут ворожиш? - Вiй з зацiкавленням почав озиратися.
   - Хiба я тобi не казав? На цьому бовдурi буду зводити фортецю нащадкам.

   Вiн остовпiв.
   - Ти з глузду з'©хав. Нi, справдi?
   - Справдi ж.
   - Ха-ха-ха-ха! - засмiявся вiн. - Ну, й вигадник... А, мiж iншим, думка
менi подоба╨ться: фортеця нащадкам!.. Авантюрист ти, як я бачу.

   - Де ти вчора дiвся?
   - Образився? Був клопiт, Прокопику. Один знайомий вирвався з рук.
Влаштовував.
   - Скiльки тут дерева треба увiгнати?
   - Але ж вiн високо над землею? Драбину будеш приставляти?
   - Сходи виведу.
   Микола взяв лiнiйку, протанцював кра╨м плити.
   - Тобi вiдомо, що лiс подорожчав?
   - Дам Петрушевичу заробити.
   - Не варто.
   - А що вдi╨ш?
   - Ялицю тобi спровадити?
   - Ялицю, хай ©й чорт. Невже мо╨ трете поколiння не спроможеться
поновити дах?
   - Залежить, ким воно буде.
   - Як не ремiсниками, то землеробами.
   - Полiтиками!
   - Затули пельку,- крикнув я. Та, подумавши, погодився: - Невже людина
буде змушена полiтикувати за право на чесну працю?..
   - Отже, так, Прокопику: за дерево не журися, але я при©хав по тебе.
   - Хто тобi сказав, що я тут?
   - Я мав час помiзкувати i трохи розiбрався в тобi.
   - Гай-гай,сказав я.
   ...Напiввивiтренi скелi на Лiсничiвцi вiддзеркалювалися в озерцi
зеленим гобеленом. Ми увiйшли до замка не через вежу, а з парадного ходу i
звернули на лiву половину, куди Микола мене ще не водив. Обстановка тут
була - саме мистецтво, правда ветхе: точенi, рiзьбленi, iнкрустованi
меблi, кришталевi люстри, викладенi кольоровим дубом пiдлоги, скульптури,
килими... Все вражало нев'янучою гармонi╨ю, завершенiстю, мудрим споко╨м.
   - Ти в захватi?
   - На сьомому небi,- озвався я.
   - А якби ще порядний бункер поблизу? Це був би рай! Менi справдi
здавалося, що тут браку╨ чогось по-сучасному надiйного. Микола поклав менi
на плече пудовi кулаки:
   - Нинi ми побенкету╨мо.
   Ми вийшли на засклену веранду з протилежного боку замка. На грубо
збитому з ялинових дощок столi пишалась пляшка горiлки, навалено
консервiв, у полив'янiй макiтрi двi смаженi курки з задертими обрубками
лап, пузата банка цигарок.
   -- Влiтку люблю трапезувати тут, пiд небом. Калач у нас кольору
сонця...
   Я розрубав навпiл курку: давно вже м'яса не куштував. Унизу перед
верандою засiялась першими квiтами невеличка галявина. Щедро свiтило
сонце. Потьохкували солов'©.
   - Лiтом безпечнiше почува╨ш себе,- сказав я.
   - Так, затишнiше у всiх вiдношеннях.
   - Тобi особливо.
   - Усiм.
   - Твердинi падають.
   - В Угорщинi i на Закарпаттi перемогла Радянська влада. Петрушевич
заборонив зiбрання i з'©зди. Делегатiв iз Станiславського з'©зду не
допускають до нацiонально© ради.
   - Всюди рано чи пiзно над сотнею грабiв появиться один дуб i буде
диктувати свою волю.
   - Представництва треба добиватись i посилати в нього вiдданих народовi
людей.
   - Якi гарантi©, що воно не стане ширмою? Продадуться вiдданi люди. ╞м
нiкуди буде дiтись.
   - Ми стежимо за полiтичними торгами i оповiща╨мо загал.
   - Вiн i без цього все бачить.
   - Не в однаковiй мiрi. Ти впевнений, що тво╨ унiверсальне недовiр'я -
найбiльш правильна позицiя. Та скiльки тобi це кошту╨? Ти не переста╨ш
тремтiти. А iншi володiють енергi╨ю, яка проситься в рух. Для таких
iзоляцiя - знеосiбка i смерть...
   - Вип'╨мо. Буде видно.
   - За рух!
   - За лiто!

   Гривастюк поправля╨ться. Напевне, Катерина, спробувавши панських страв
на учтi в Залiссi, смачнiше варить. Я чекаю, поки вiн дасть розпорядження,
а вiн намага╨ться блиснути господарською хваткою. Полонений
червоноармi╨ць, спроваджений вiйтом з Гусятина, пада╨ з нiг. До його
свiдомостi не доходять Гривастюковi накази, такий вiн виснажений. I вiйт
здогаду╨ться.
   - Повторiть,- велить вiн.
   Плутано, росiйською i укра©нською вперемiжку, полонений виклада╨ суть.
Вiйт закипа╨.
   - Чого ти морочишся з кацапом!- вигуку╨ Катерина з сiней.- Це ж туман!
Не ткни носом у гнiй - не пiдкине, не шпигни вилами - снiпок не подасть.
Iди вже, ось чоловiк дожида╨, а з цим турком я сама впораюсь.
   З вiкна визирнула Гафiйка. ╞© обличчя теж заокруглилось Гривастюк
переродженим лагiдним голосом пита╨:
   - Як ваше здоров'я?
   У канцелярi© сiда╨мо навпроти, вiн застругу╨ олiвця, я лiчу грошi -
останнiй внесок.
   - Знову з металом? - кида╨ться вiн.
   - Паперу нема.
   - Боже праведний, ми ма╨мо вказiвку розпродувати землю за безцiнь, уряд
потребу╨ валюти. Не ображайтесь, пане Повсюдо, i забирайте сво╨ золото
назад. Приносьте паперовi грошi.
   - Що ж менi, знову воювати заради них?
   - Не воювати. Ви натерпiлися, Повсюдо, черга для молодших. Але ж
паперовi грошi - доступна рiч.
   - У кар'╨рi не виколупав.
   - На каменi грошi не родяться, це правда... Хоч камiнь може давати
зиск...- У вiйтових очах мигнули насмiшкуватi iскорки.- Чому не напишете
братовi? Урядовцi i ©х родини користуються пiльгами.
   - Повсюди на дурничку не лакомляться.
   Гривастюк прикусив губу. Мене пройняло морозом. "Що вiн зна╨? Адже вiн
гра╨. Гада╨, на дурника потрапив. Нiчого, поки що ви, пане Гривастюк,
можете менi пошкодити, як за╨ць кобилi".
   - Ма╨те рацiю,- каже вiн.- Але золото я у вас не вiзьму пiд загрозою
смертно© кари.
   Останнi слова вiн вимовив пригнiчено.
   Я пiшов тесати камiнь. Працював з озлобленням. З чола градом котився
пiт, заливаючи очi, та менi здавалось, що разом з потом видiля╨ться з мене
щось непри╨мне в мо╨му характерi, яке я останнiм часом вiдчував майже
фiзично, як виразку.
   Стомившись, я нелегким словом пом'янув традицiю приднiстрянцiв зводити
хати iз каменю. Це викликано необхiднiстю: рiка двiчi-тричi на рiк
виходить з берегiв, i вистоюють лише кам'янi будiвлi.
   Мiсяць випустом нудьгував серед неба, поки сiдало сонце. Я почав
висаджувати на плиту бункера цеглини, пiдморгув безкебетниковi, мовляв,
учини благостиню i посвiти менi ще з годинку. Вiн холодно трiщився на
мене, показуючи, що не збира╨ться заходити, але не заради мене, а тому, що
нього серйознiшi плани. Можливо, йому дали замовлення поляки.
   Вранцi я не мiг кивнути нi рукою, нi ногою. Левадиха докiрливо
поглядала на мене, думаючи, що десь пиячив або загулявся з дiвками в
прохiдках.
   - Пiдеш до каменю, синку? - спитала, мiряючи мене недобрим поглядом за
те, що лежу впоперек лiжка зодягнений.
   Я неохоче встав.
   - Поклич когось. Самому важко та й скучно, певне. Як ти витриму╨ш: день
крiзь день нема до кого слова мовити?
   - Я з камiнням розмовляю,- посмiхнувся я.- Такi в нас бесiди, що важко
повiрити.
   Нашвидкуруч поснiдавши i прихопивши полуденок, я видрiбцем, щоб трохи
розiм'ятись, рушив до бункера. Був визрiлий, лiнивий, як котисько, ранок.
Небо встелене кучерявими хмарками, мов перед сонцесходом на його неозорiй
скатерцi перекусив бiлим голубом i помахом крил розвiяв пiр'я якийсь
дивовижний орел. За селом Днiстер повноводе заокруглився, немов хотiв
одчепитися вiд настирливих гiр.
   Бiля бункера натруджене лезо викрешувало на сонцi високу дугу. Микола,
хекнувши, кинув сокиру на скирту натесаних брускiв.
   -- Що даси за роботу?
   - Менi й так випада╨ знову просити в тебе паперових крон, бо Гривастюк
рiшуче вiдмовля╨ться брати золото.
   - Сучий син! Хитрюга!.. Дерево, Прокопику, будемо возити на тому тижнi.
Вiднинi я цiлком належу тобi, отже, не зiвай, витискай з мене всi соки.
Ранiше я не мiг тобi допомогти. Що нам потрiбно в першу чергу?
   - Тесати. Гасити вапно...
   - Клич ще двох-трьох хлопцiв i домовся з майстрами, щоб, коли доставимо
дерево, розпочинали дах, дверi, рама i всяку мiзерiю, без котро© хата - не
хата. А далi?
   - Треба сирiвки на внутрiшнi стiни.
   - Тобто маленько© толоки?
   - Ага.
   - Скликай на суботу. З музиками та забавою. Словом, щоб на бункерi
грали й танцювали, з бiйниць пиво подавали, а столи стояли аж до акацiй.
   - Коли так, то через мiсяць я матиму де сховатися вiд дощу. Не
вiриться: виворiнь - присадився...
   - Золото тебе запекло, i розiгнався ти не на жарт, то чого мусолитись?
До нового року навряд чи справишся, але це дiло таке... Просто я хочу, щоб
цей мiсяць тут кипiла робота.
   - Менi вистачить тво╨© присутностi, щоб створити панiку.
   Увечерi ми вiдвели душу, насмiявшись з Iвана Лободи. Микола вiдiгнав на
Лiсничiвку коней, а я розтягнувся в бункерi на оберемку соломи,
прикидаючи, як-то в мене все красно вийде. Повернувшись, Микола приставив
до рота палець: мовчи, мовляв.
   - Дивись пiд акацi©,- прошептав вiн.- Бачиш? Чорнi╨. Наче хтось
прича©вся.
   - Бачу.
   - Iван Лобода. Сюди намiрявся, та побачив мене i залiг. Ми зробимо
вигляд, що забира╨мось геть, а тодi несподiвано повернемось.
   Помовчавши, Микола заговорив з обуренням:
   - Невже i вiн за мною пазить? От короста! Не раз виводжу ©х, що й iнших
повиннi б застерiгати, а наступного дня знову ╨.
   Голосно розмовляючи, ми завернули у виярок, яким дорога вела на
Лiсничiвку. Микола оглянувся.
   - Можна.
   Перебiжками ми пустились назад до бункера. Днiстром пливла довга тiнь,
оддiлившись вiд акацiй. Лобода нас не мiг бачити, бо були ми в сутiнку пiд
горою. Коли Лобода махнув до бункера, ми чимдуж кинулися за ним.
   Та вiн упорався швидше, нiж ми добiгли.
   - Вишколений, як диверсант,- сказав Микола.
   Я кинувся за Лободою, закричав:
   - Стiй! Стрiляти буду?
   I не в жарт у менi спрацював старий; давно не мащений механiзм
окопника. Заступило слух, одiбрало вiд швидкого бiгу пам'ять, я нiчого не
бачив, крiм метляючо© по ярузi тiнi. Бракувало тiльки вибухiв i посвисту
куль.
   - Стi-i-i-й! Стрiля-а-а-ю!
   Лобода посковзнувся i пластом гримнувся на дно яру. З мене струмками
лився пiт, волосся на чолi злиплося, груди ходили ходором. Я закашлявся i
безсило впав бiля Лободи. З неба, примружившись, стиснутий хмарами, на нас
дивився мiсяць i був немовби сконфужений.
   - Пани добродi©! - залементував Лобода.- Даруйте. Змилосердьтеся! Не
розстрiлюйте! У мене тро╨ дiтей i слаба жiнка. Пани добродi©!
Змилосердьтеся!
   Руками Лобода мiцно стискав мо╨ свердло. Я спитав, де вiн воював.

   - У Францi©,- простогнав вiн.
   Я поклав йому на плече руку. Вiн тихо просив пощади.
   - Спокусило подивитися на машинку.
   - Не мiг чесно?
   - Затуманило розум.
   - Ну й тiкали! - засмiявся Микола, наблизившись до нас.- Що один, що
другий.
   Вiн смiявся так заразливе, що i я не втримався, i Лобода захихикав. Я
смiявся, щоб забути фронтову неосуднiсть, Лобода - що все обiйдеться
миром, а Микола - iз нас.


   - Щось не второпаю: то бункер входить у тво© володiння?
   - Звичайно, Миколику,- похопився я.- Просто не позначено, це ж план.
   Гривастюк повернувся iз Залiсся п'яний, та Гафiйка примусила
приготувати менi папери. Гафiйка була ледь присоромлена, що батечко
розсипа╨ться крiзь сон "цiлуй-ручками". Пишна, стигла, мов вишня, готова
до замiжжя i материнства, з привабливо крутими боками i м'якими нiжними
руками, вона комусь буде славною парою. Я так i сказав:
   - Либонь, засватали? Цвiтеш, Гафiйко.
   Очi ©© спалахнули.
   - Дехто й сватав би,- одрiкла вона без лукавства, та йому рушникiв не
ткала. За ким серце тужить, той хату мина╨.
   Вона зiперлась на стовп при штахетах, закинула очi на полумiнь та╨мниче
згасаючо© днини i могла б, я думаю, простояти не одну годину. Але я
поспiшав.
   ...Акуратно окреслений чорним чорнилом квадратик на пергаментному
папiрцi. О, акуратнiсть. Коли все робиться, акуратно, я почуваю себе
спокiйнiше. Зда╨ться, тодi легше жити, менше в душi плутанини. У мене буде
порядочок, як у читальнi. Усе матиме легкий i спокiйний вигляд. Навколо
хати висиплю рiнню дорiжки, зi сходу зроблю палiсадник, щоб не бив вiтер,
на захiд - ганочок, у свiтлицi - море свiтла. В разi во╨нно© заварухи або
ще якогось лиха зжену всiх до бункера, чи пак до льоху, а зверху нехай
дi╨ться божа воля.
   Микола задрiмав, пiдклавши пiд голову руку. Левадиха у хатчинi
видзвоню╨ мисками. Iду з планом до не©.
   - Пречиста дiво Марi╨! - кида╨ться старенька.- Ой, це ти, Прокопику?
Менi у п'ятах похололо. Хто, думаю, коли сiнешнi дверi на засувi, а хлопцi
сплять?
   - Не спиться.- Я вмостився на скринi, звiсивши ноги.
   - Жаль, жаль, що закида╨ш старий грунт.
   - Там же прiрва. Треба гори, щоб завалити.
   - Так-то воно так, але шкода. Серед села, садочок, криниця. Небiжчик
Повсюда любив пантрувати, щоб чисто було, зелено, привiтно. А сам лиш по
дню на мiсяць бував дома. Всю дорогу на заробiтках...
   Пахло зiллям. Рум'янками, сосонкою, любистком. Левадиха невтомно
пiдлива╨ менi розма©тих вiдварiв, а поправки?.. Одiйду аж у власнiй хатi.
Понасаджую квiтiв, досвiтками, прокинувшись, вистромлю з вiкна голову i
буду вдихати ©х росяний аромат...
   - Чи не заснув ти, синочку? - вивела мене iз задуми Левадиха i аж
сплеснула: - Що я казала! Спиш на ногах. Ну, втихомиришся нинi? Павлюк
десь переверта╨ться на другий бiк.
   Менi приснилося: Днiстер, залитi сонцем села на обох берегах, тополi,
як вощано-медовi свiчки, якi висукують до парастаса, i наш двiр. У кiнцi
слiпо© поперечно© вулички наш двiр завжди був наповнений тишею, аж млiло
вiд не© серце i охоплювали якiсь бентежнi передчуття - якогось неймовiрно
великого, хоч i трохи далекого щастя. Я побачив себе в пота╨мному закутку
мiж парканом i оборогом, де я до часу виростав i жив подумки iнакше, нiж
усi тi, кого я знав. I увi снi замлiло серце, мов колись наяву. Але
замлiло немовби вiд туги: за давнiм, чи то за теперiшнiм, чи за тим, що
мене чекало.
   Виразно приснився батько. Вiн ступав у садок з граблями через плече,
курив люльку, дивлячись просто себе. Я пiдбiг до нього, щоб притулитися до
стегна (я був хлоп'ятком), але передi мною завалився якийсь мур. Я
скам'янiв. А батько пройшов мимо, навiть не глянувши на мене.
   Потiм я опинився у зовсiм незнанiй сторонi серед всiяно© квiтами
долини, на вершечку маяка чи церковно© вежi. Коли я зиркнув додолу, в
головi все пiшло обертом, так далеко була земля. За щось я втримався, що
не впав, а коли приглянувся лiпше - в iмлистiй глибинi показалась плита
бункера. На нiй i стояв маяк. Я щось вигукнув i... зiрвався.
   - Останн╨ волосся на менi висмика╨ш! - Микола сердито припер менi руку
до побiчнi.- Звихнувся хлопець. На мо©х устах завмерло слово "бункер".
   - Я падав,пояснив я. Я спантеличено бурмотiв, що взагалi сон у мене
чуткий, як у матерi бiля грудно© дитини.
   - Бiжи запрошуй на толоку. А завтра пiдскочиш бричкою до Залiсся за
пивом.

   Пiд час повенi берег вкрило мулом, i вiн порозтрiскувався на сонцi
срiблястим паркетом. З рiки пахло рибою. Вода ще не очистилась i вiдливала
кольором слабко© кави. Я злiпив з болота щось на взiрець дарiвницi i,
поклавши так, аби було помiтно, пiшов швидше. Метрiв за сто за мною
пiдскоком бiг Маринин старшенький, Василько. Я ривком оглянувся: вiн стояв
над дарiвницею, як дорослий, схрестивши руки, з опущеною голiвкою. Коли я
озирнувся вдруге, Василько вже кудись зник.
   Йому пiшов п'ятий. Тiльки-но почина╨ вiдкриватися свiт, усе хвилю╨, усе
хочеться осягнути маленьким розумом, а вiдкриттiв а кожним кроком бiльше й
бiльше, i мучить стремлiння стати вже дорослим.
   Чи давно i я був таким?
   ...У селi, аби скликати толоку, не треба ходити з двору в двiр. Досить
сповiстити кiльком газдам на кутку, i зiйдуться, наче бог звелiв. Толока -
це свято стрiтень. Нiхто вже не вiдчува╨, що це обов'язок честi. цей
вiдтiнок давно згубився. Люди збираються до людей, щоб при спiльному. дiлi
погомонiти й почесати випощенi у плiтках-вигадках язики.
   Я першим дiлом повертав до майстрових людей i до тих, де пiд одним
дахом кiлька пар робiтних рук. Я не хитрував. Так велося. Бiльша повага
тим, хто бiльшого заслуговував працею. Мабуть, колись у цьому не
обходилося без зацiкавленостi, а тепер узвича©лось, i, зробиш iнакше,
осудять усiм селом. День залежати вiд громади - вiк шанувати ©© закони.
   Почалися городи. Над Днiстром розносився тряскiт праника. Побачивши
мене здалека, Кухарчукова Орися зачерпнула пригоршнями води i зосереджено
помочила щоки. Певне, плакала перед цим. Коли я порiвнявся з нею, вона
всмiхнулась, викручуючи скатерть. Пiдкасана повище колiн спiдниця
вiдкривала точенi, як прутики штучних лiлiй, ноги, голобiжки взутi в
шкiрянi личаки.
   - Не холодна вода, Орисю?
   - Трiшечки крижана. Ти куди?
   - Толока у мене в суботу. Iду просити.
   - Коли ти вже з дружбами пiдеш селом?
   - Нiяка сила не примусить.
   - Будеш затятьком, як Iлля Гордiй? А коли дiвчата стануть купатися -
мерщiй пiдглядати з верболозу?
   ╞© розчервонiле лице пашiло здоров'ям.
   - Дiвчата й виннi, що Iлля занапастився.
   - Ага! На сходки його вистача╨, а на залицяння - нi? Нехай
постара╨ться. Готовеньке пiд нiс не подадуть.
   Блиснувши чорними, як вiконнi шиби серед ночi, очима, вона забризкала
по водi скрученою скатертю. Вiд берега побiгли тремтливi кола, та вода
хутко змила пруги, вiддзеркаливши дiвчину, склепiння неба i одиноку
лебiдку-хмарину. Вiдображення дiвчини поволi плило, наближалось до хмари,
потiм хмара випередила його i стала поводирем у голубий фантастичний свiт.
   - Прийдеш на толоку, Орисю?
   - Як дуже попросиш.
   - Iншу не запрошував би,- сказав я, думаючи, що цi загравання тепер
зайвi.
   Орися моргнула на знак згоди.
   Я побував у десятку хат i завернув до Шехтмана. Хлопцi примусили мене
поставити заради толоки вiдро вина.
   Микола прибився удосвiта, розбудивши мене, пiшов за кiньми. Левадиха в
оточеннi сусiдок заходилась куховарити. Мiсили тiсто, смажили капусту з
курятиною, кришили буряки на борщ, перебирали гречану крупу. Готуються.
Завтра за правом господаря покладу на бункер першу цеглину - i нiчого
бiльше менi не треба. Боже, якби хто знав, як це дорого менi кошту╨.
Скiльки я передумав, пересумнiвався. Прийди подивися, батьку, як гордо я
вийду завтра до людей.

   На оборi, пiдвiшена до шнурка, на якому Ленадиха сушила бiлизну, горiла
лiхтарня. Сновигали дiти, облiплювали, мов мушва, вiкна, гамiрно дiлилися
враженнями.
   - Що, сусiдоньки? На покорм стали? - запитав я хлоп'ят, якi з цiкавiстю
оточили мене, адже на майданi, коли я командував сотнею, мабуть, здавався
©м легендарним князем.
   Я побачив через вiкно усмiхнену Марину. Жiночки сво©ми приповiдками
здатнi викурити з серця смертельну тугу. Марина усмiхалась так, як колись
- ©© усмiшка схожа на притриманий слiд зiрницi i збуджу╨ веселу iскорку на
чужих лицях. Чоло Маринине обрамлювала нова турецька хустка.
   Микола звалив бочку з брички i влаштував жiноцтву пробу пива. Орися
довго вiдпльовувалась, але пiд дружнiй галасливий смiх попросила налити
"ще наперсток".
   - Ти голодний?
   Я бачив Марину ще бiля ворiт, але тодi, один на один, вона не
наважилась пiдiйти до мене.
   - Нехай розглотиться трохи, Марино.
   - Та вже розходяться.
   - Пiзнiше.
   - Я занесу до свiтлицi.
   "От уперта молодиця!"
   Я сiв напотемки. У сiнях без кiнця цокотiли, прощаючись, потiм
несподiвано впала заставка тишi. Пропустивши димчастий промiнь,
вiдхилилися дверi.
   Сталося те, що давно назрiвало. Марина нечутно пройшла до мене,
застигла у темрявi. Я тихо, з якимсь маркiтним почуттям звiвся, якусь мить
вагався i, не звладавши з собою, пригорнув ©© до себе, цiлуючи коси, нiс,
щоки, уста. Вона зiтхнула i мiцно, iз дозрiлою жiночою силою, обвила
руками мою шию.
   Щоки ©© пекли вогнем, i той вогонь висушував сльози, що раптом хлинули
з ©© очей, мов збиралися в них з нащаду вiку. Вона плакала мовчки,
поклавши менi на груди свою голову, а все тiло здригалося, дедалi м'якнучи
i важнiючи.
   - Ходи по©си,- нарештi мовила вона, ховаючи уста.- Вже нiкого нема.
   - Марино!
   - Що, Прокопе?
   - Годi, Маринко. Вiднинi ми будемо разом.
   Я не знаю, як для не© прозвучали цi дивно простi слова, та для мене
вони означали, фронт, рани, безнадiя - все ставало десь обiч. Я мiг на
нього глянути, бо воно бiльше не тяжiло над головою.
   - Прокопе... Прокопику, - шепотiла Марина, нiби кликала звiдкiлясь
здалека, з яко©сь темно© прiрви.- Мiй... мiй рiдний. Рiдний до смертi.
   Згодом вона сказала:
   - Прокопику, а ти зна╨ш, що Василько...
   - Знаю,стиснув я ©© в обiймах.- Давно здогадуюсь. Я його сьогоднi
бачив. Вiн у нас характерник.
   - Я на нього перенесла усю любов до тебе. Часами Семенка шкода; що
воно, бiдне, винне?
   - Постара╨мося, щоб вiн не вiдчував рiзницi.
   - Так, коханий. Боже, який щасливий день! Я вже його не чекала.
Господи, зроби так, аби вiн нiколи не кiнчався. Зроби, боженьку.
   - Це залежить вiд нас, Марино.
   - Я не переставала молитися i не перестану,- продовжувала Марина, не
слухаючи мене, забувшись.- Я грiх взяла на душу, я ворожила, щоб доля
звела нас. Повiриш, Прокопику,- ворожила? Але я молитвами спокутую, я буду
до престола повзати навколiшки кожно© служби божо©.
   - Поцiлуй мене, Марино,- покликав я.
   Ми завмерли. Фронт, рани, тяжкi роздуми i вагання сховала нiч. Нiч
плила у супоко©, накрила нас м'яким обрусом вiдбитого стiнами мiсячного
сяйва.

   Перед досвiтком затарабанили у вiкно.
   - Прокопе, Прокопе!
   Я пiшов до дверей. Марина притьмом за мною.
   - Чого ти, Маринко? Спи.
   - Боюся.
   - Це, зда╨ться, Гордiй.
   Iлля збуджено схопив мене за обидвi руки:
   - Слухай, ми зiбрались провчити полякiв. Ходи, сотня вже за селом. Тебе
чека╨мо.
   - Усi при збро©? - запитав я.
   - Так.
   - Кулемети взяли з собою?
   - У повному бойовому.
   - Я нiкого бити не хочу i не буду! - крикнув я.- Звели розходитись.
   - Прокопе! - Гордi╨вi перехопило дух - Ми, Прокопе, пiдемо без тебе.
Але ти мазурню зна╨ш: клятi, будуть мiж нами покiйники. Ходи, бодай
розстав хлопцiв, тодi, будь ласка, можеш досипляти.
   - Любий .мiй.- Тепер я взяв його за обидвi руки.- Iлля, ви збожеволiли.
Стрiляти iз засiдки?
   - Ми ©м тiльки коней переведемо.
   - Вночi куля не вибира╨.
   - Прокопе, це мазурня. На тво©й совiстi буде, коли хтось iз нас поляже.
   - Не пiду.
   - ╞х муштру╨ пiдiсланий полковник. У них...
   - Не пiду! Вiдкривайте мiж лiсами фронт. Якщо вони приймуться з вами
воювати, тодi подумаю.
   - Ой Прокопе,- мало не плакав Гордiй.- Не одна мама завтра заголосить.
А сотню вже не стрима╨ш.
   - Хто вам нарадив?
   - Самi. Стояли коло читальнi, балакали, коли прибiга╨ чорногуз
Молотковського: "Поляки по©хали на Лiсничiвку". Ну, доки вони будуть
ментрежити село?
   - Скажи хлопцям, що це безглуздя.
   - Як хочеш...
   Гордiй в'яло, мов поранений у саму душу, подався до ворiт.
   Хвилин через десять заскреготав кулемет, сполохано озвався другий,
потiм заговорили ще два. Зачастили карабiннi, пострiли. Я вийшов на
подвiр'я. Стрiлянина тривала недовго. Вiдтак надплив далекий гомiн. Сiрiло
на день. Долина наповнилась пiвнячим криком. На вулицi почувся тупiт копит
i зараз же загупали, десятки чобiт. Поверталися, стиха перемовляючись. Не
несли нiкого. А що твориться на толоцi?..
   У тому мiсцi, де Днiстер пiл-на-пiл роздiлили острови, колись була
бездонна глибiнь. За пiвкiлометра вище по течi© рибаки перегородили
частину рiки на мiлинi косим насипом. Течiя зрушила з мiсця, заносячи
поступово яму, поки з води не висунувся пiщаний язик, що через рiк вкрився
млакою, а ще через рiк зарiс кущиками лози. Квола порiсть витримала кiлька
повеней, дощi обмили ©© вiд намулу, i острiв пiднявся. За ним виросли
другий i третiй.
   Так i в рiчищi життя Колобродiв: пiсля невинних маршiв. перед дiвчатами
на майданi, пiсля створення алярмово© сотнi й Гривастюкових закликiв
провчити полякiв рiвновага порушилась, обережнiсть i страх змiнилися
безпечнiстю, молодецтво помутило голови, i добро© мирно© ночi за селом
появився струп, на котрий важко навернути очi.
   На толоку зiйшлися з кожно© оселi по дво╨, по тро╨, але чим люднiше
ставало на вигонi, тим тривожнiше перешiптувались, тим неспокiйнiше
поглипували на лiс коло замка.
   Микола ходив по хатi мов зачумлений i стискав у кулаки безкровнi
пальцi.
   - Там пiвсотнi забитих коней, до десятка поранених i розстрiляних
полякiв. Iди до Гривастюка, щось треба робити. Люди стiкають кров'ю.
Навколо хрипiння i стогони.
   - Зна╨ Гривастюк. Це його, сучого вiйта, робота. Я не хочу за цю
катавасiю вiдповiдати. По сутi, то я в сотнi не появлявся вiдтодi, як
покинув ©© пiд Чортковом.
   - Але ж...
   - Що, Миколо? До чого ти мене спонука╨ш? Скажи одверто.
   Вiн раз у раз хапався за голову, i лисина його запалала, як спiла диня.
   - Гривастюк...- Я прикусив язик: на порозi показалась Гафiйка.

   - Татко просить вас прибути до канцелярi© - сказала вона, уставившись
на мене наполоханими очима.
   Ми з Миколою перезирнулися. Микола кивнув: ©ди, мовляв.
   - Вам, Прокопе, завихторили розiгнати толоку,- сказала Гафiйка.-
При©хали з Залiсся якiсь пани, кажуть, що всi зiбрання забороняються, бо
почалися епiдемi© вiспи i тифу. Татко ©х всiляко затриму╨, але вони от-от
будуть тут. Я прибирала канцелярiю i все чула.
   - Татко тебе послав?
   - Нi, я сама.
   - Спасибi, Гафiйко.
   "Коли дiти повстають проти батькiв, вони повстають проти всього, що
вважалося святим. Але якщо батьки сво╨ю смертю ще можуть вiдкупитися перед
дiтьми, то ©х помилки не знайдуть виправдання, у помилках батьки не
воскресають, щоб не воскресити фальш минулого".
   Коли я заходив до хати, Микола городом прямував до рiки. Я переодягся у
вiйськове, приколов хрести. Вiдчував, що виглядаю божевiльним для всього
села, але я мав деякi надi©.
   ╞х було четверо: санiтарний полiцай, чиновник з повiтово© управи i два
сiчовики - сотник i простий стрiлець. Вони вже сидiли в бричцi, i
Гривастюк, побачивши мене, пiднявся з сидiння.
   - Та ось, панове, Повсюда.
   Вiйт виглядав невиспаним, на лицi появилась розгубленiсть, а в руках -
метушливiсть. Проте вiн намагався володiти собою i, ховаючи очi,
здавалось, якимись прикритими думками обшкрiбав внутрiшню оболонку душi
вiд шкiдливого накипу.

   - Ардатiй Криж,- вiдрекомендувався сотник.
   За ним назвались iншi
   - Iван Ярина, Юрiй Степовий, Андрiй Хопик.
   Сотник носив синi вилинялi шаровари i потерту блузу iз зiбраним
комiром, до якого не прилягали золотi нашивки. Мiй мундир справив на
сотника бiльше враження, вiн розглядав мене, не приховуючи завидкiв. Цим,
зда╨ться, скористався Гривастюк.

   -Чим телiпатися в кiнець села, може, владна╨мо дiло в канцелярi©? -
запропонував вiн, але я чогось вiдчував, що це, либонь, швидше говориться
для мене, нiж для прибулих.
   - Нi,заперечив чиновник.- Вказiвки недвозначнi, i ©х треба виконати.
   З виразу обличчя, манери триматися й розмовляти хотiлось зробити
висновок: зносок iнтелiгента i дурник. Я знав людей, що вийшли з
робiтничих чи селянських сiмей i, помокнувши в iнтелiгентському кисляку,
поривали зi сво©м родом. Але й цi люди зберiгали що-небудь вiд свого
середовища. ╞м часто можна було вiдкрити душу, хоч цього й не варто б
робити: щось у ©хнiй поведiнцi все-таки приваблювало. Та
iнтелiгент-дурник, виходець з iнтелiгентiв,- це дурень у квадратi. Цей
Ярина нiтрохи не заслуговував поблажки уже з першого враження. Ось вiн:
змалку захвалений, змалку купований бубликом i брязкальцем, отримавши
права вiку, став зарозумiлим, як попова льоха, i утверджу╨ться в життi, не
замислюючись, чого вартий. Тупi зеленуватi очi виражали дурну
категоричнiсть.
   - Рiч ось у чому, пане...
   - Повсюда,пiдказав Гривастюк.
   - Пане Повсюдо,- продовжив чиновник, звiвши брови.- У навколишнiх селах
прокинулись заразнi хвороби. ╙ тiльки одна можливiсть попередити епiдемi©:
заборонити сходки, вечорницi, навiть богослужiння.
   - Пане Ярино,- сказав я.- Зараз же перепрошу людей. На толоку навiть не
всi зiйшлися.
   - Дозвольте, ми це влашту╨мо самi.- Чиновник криво посмiхнувся - Менi
потрiбно зачитати iнструкцi©.
   Нi, не заради толоки вони приперлися, це й безмiзклий би зрозумiв. Менi
досить було одного сигналу: Микола пiшов вiд мене, не попередивши. Але я
вирiшив точнiше з'ясувати ситуацiю.
   - Пане сотнику,- звернувся я до Крижа.- Може, ми справдi обмiрку╨мо, як
попередити людей, щоб не образились Та ось зглядаються,- показав я на
Ревеку, що стояла бiля криницi.
   Сотник зиркнув на полiцая, який банно дивився на постамент з-пiд
цiсаревого погруддя, на стрiльця, що навпочiпки зiщулився на днi брички,
на роззявлену Ревеку - i зiскочив на землю. Чиновник не встиг вiдкрити
рота, як ми вже сидiли в канцелярi©.
   - Я з сусiднiх сiл нiкого не запрошував. - звернувся я до Крижа.
   - Вiрю вам,посмiхнувся сотник.- Проте справа складнiша. Сьогоднi вранцi
Гривастюк прислав вiстового з сигналом про те, що в Колобродах ╨ випадки
дивного захворювання. За наказом повiтового комiсара сюди з хвилини на
хвилину прибуде карантинний загiн.
   Вiн зiперся на лiкоть, утомлено випростав пiд столом ноги. Нi, сотник
не поспiшав. Вiйтисько, увiйшовши до канцелярi©, почав теребити вуси.
Цього щось бiльше нервувало. Покровитель! Я завше уникав подiбних людей.
Вони тобi чимось прислужаться, а тодi ©м почина╨ здаватися, що забагато
тобi добра вчинили, i заходяться цькувати. Горiв нетерпiнням i чиновник.
Якщо вони прибули, щоб провести арешти, то досить нам ще затриматись на
п'ять хвилин, i Микола з хлопцями покине село.
   - А хто злiг, пане Гривастюк? - запитав я вiйта.
   - Зайчиха,зiтхнув вiн i облизав губи.- Щось непевне.
   - Ця стара слабу╨, як правило, перед новим мiсяцем. Карантин, очевидно,
треба накласти на тi господарства, де працюють полоненi бiльшовики.
Пошестi здебiльшого заносять фронтовики.
   Вiйт промовчав.
   - На толоцi, кажете, нема сторонських? - запитав сотник.
   - Повсюда всiх не може знати в лице,- прогудiв Гривастюк.
   Коли я надiйшов, вiйт на щось розраховував, запрошую чи всiх до
канцелярi©. Тепер я його розчарував.
   - Мусите вибачити,- мовив Криж.- Наш обов'язок не зiпсувати вам оказiю,
а попередити бiду.
   Вiн пильно глянув на Гривастюка, нiби чекаючи, що той щось скаже для
пiдтвердження його слiв, але вiйт замислено дивився у вiкно.
   - Сiдайте з нами, пане Повсюдо.
   Я прилаштувався на передку бiля Гривастюка. Вiн передав менi вiжки i
закурив люльку. "Спiльник ти менi чи не спiльник?" - було в його короткому
заклопотаному поглядi.
   - Що нам робити, пане Повсюдо? - заговорив вiн з удаваною досадою пiсля
довго© мовчанки, витираючи слiзне вiд тютюнового диму око.- Комунiсти
начебто стали виступати збройне. Учора в керунку Лiсничiвки чулась якась
стрiлянина.
   - Вночi?
   - Так.
   - Що ви кажете?
   - Не завадило б на нiч виставляти патрулi. Я думаю порадитися з
сотником. Ви мене пiдтрима╨те?
   - Хiба не досить вашого слова i авторитету?
   - Та воно лiпше, коли голос вiд громади.
   - Пiдтримаю, звичайно.
   У вiдповiдь - мiна кривоприсяжника за дверима суду. Як би люди не
маскувалися, ©х завжди вида╨ почуття втiхи.
   Навколо бункера кишiло гамiрне муравлисько. Чиновник щось вихоплював
примруженим оком, подавшись уперед. Я подивився на майданi метляючi
хустки, поблискуючi вiдра, порожевiлi на сонцi потилицi.
   "Чого вiн шука╨?"
   На лицях стрiльцiв блукали тiнi знiяковiння. Криж перебирав товстими,
незграбними пальцями, якi колись знали чорну роботу i кривавi мозолi. Та
його не вчора вiдiрвало вiд цi╨© стихi©, встигло перелицювати. Зараз це
людина того жалюгiдного сучасного гатунку, яка хита╨ться мiж безогляднiстю
тупого виконавця й сумнiвами невдахи: чи потрiбне те, що мене примушують
робити? Чиновник не стане замислюватися Поки несправедливих порядкiв, доти
такi при твердому дiлi. Життя викида╨ ©х за борт у години докорiнних
зрушень.
   - Ач як наш сотенний ошатився,- пискнув Богдан Онук. - Чепуркуватий,
мов дiвка. Правдоборець нещасний.
   - Сучий...довго й гидко вилаявся Микита Волосожар.
   - Показав би, як ставити прицiли, не наварили б кашi.
   - А хто це пришкварився до них?
   Всенощна не за мене. Хлопцi дивилися оскiлками, як на чужосторонця.
Минеться...
   Одкашлявшись i витерши з чола росинки поту, Криж насунув на очi
мазепинку, та одумався i зняв ©© з голови, завертiв у руках. Грудним тихим
голосом почав:
   - Панове громадство! Прошу до уваги.
   - А хто ти такий? - заволали з гурту. Чи╨сь сумлiння уже стало орця.
   - Не бачиш - сотник.
   - Цс-с-с! - зацитькали крикунiв. Панове! Повiтовий комiсар уповноважив
мене довести до вашого вiдома, що збори, толоки, церковнi вiдправи з
нинiшнього дня припиняються з то© причини, що епiдемi©.
   - Себто читальню, церкву i хати - на колодку? - видобувся наперед
Микола Трач. Такого ще зроду не траплялося,- охнула Байдиха.
   - Читальня - марниця, а церква?
   - Комунiстами нас поробити?
   - Прошу не злорiчити,- сотник пiдняв шапку.- Село оголошу╨ться в станi
карантину. Церкву нiхто не замика╨, молiться, але по одному. В цей спосiб
церква буде вiдчинена денно i нощно, але. будемо наглядати, аби строго по
одному. А непокiрних будемо обкладати штрафами.
   - З хуторами як буде - вiдрiза╨те? У мене на хуторi родич.
   - При потребi буду виписувати перепустку. А як до толоки, Криж iз
помiтним ваганням подивився навколо,- то ухвалено сей момент розiйтись.
   Юрба загула.

   - Дайте закiнчити чоловiковi цеглу.
   - Недавно почали.
   - Ми всi вже зараженi...
   Сотник нахмурився, заграв скулами.
   - Будемо допоминатися в Залiссi.
   - По недомислу можна й не те втнути.- Криж оглянувся на чиновника, але,
видко, передумав кликати його на пiдмогу i додав: - Я ж казав, що
розпорядився повiтовий комiсар. Хто не хоче напитати собi бiди на голову,
прошу шанувати владу.
   Раптом гомiн спав, нiби натовп пронизало електричним струмом. Всi
скосили очi пiд гору. Я остовпiв. З Лiсничiвки, хитаючись, плiвся метрiв
за сто жовтий як вiск, з чорно заплямленою сорочкою; що трималась на
одному рукавi, з чорними плямами на голих грудях, нiби ослiплений чоловiк.
   Оцiпенiвши, юрба сторожко дивилась, куди вiн зверне: у яр чи на
простинець до села. Крiм Гривастюка, нiхто з при©жджих не встиг побачити
пораненого або робили вигляд, що не бачать.
   Криж читав iнструкцiю.
   - Пiдiть хто, заведiть у яр,- зашушукали мiж рядами.
   - Песиголовцi! Хлопцi, що ж ви вирячились? Сховайте!
   - От люди!
   Несподiвано од гурту вiддiлилась Кухарчукова Орися. Раз у раз
повертаючи назад голову, спотиком, дрiбнобiж, поспiшила назустрiч
поляковi. Та вiн уже й сам звернув на пагорки.
   Коли Орися, подавши руку поляковi, щезла з ним за горбом, натовп немов
переступив з ноги на ногу.
   Сотник закiнчив читати i поманив Гривастюка. Коротко переговорили.
   - Панове! - вигукнув Криж.- Я зважив на просьбу пана Повсюди, чоловiка
без рiднi й притину, недавнього фронтовика з ще не заго╨ними ранами, то
постановляю,- обличчя його стало веселiшим,- не лишати роботу, як перше
казав, а покiнчити, що почали.
   Окiль загомонiли. Та не важко було зрозумiти чого: вони ще нi про себе,
нi загалом нiчого не усвiдомили I нiчого ще не вирiщили. ©м треба було
сукупно наступити на привида, пiти на примирення з сумлiнням. I хоч тут не
треба було розкидати розумом, адже нинiшнi пробунки полякiв - це завтрашн╨
ярмо, людська пролита кров зворохоу била ©х, наповнила душi страхом.
   - Вiдлягло вiд серця? - посмiхнувся Криж, торкнувшись до мого плеча -
Ошукав я Ярину, признатись, бо менi доручили. Будуть тут усiлякi хрунi
тикати носом упоперек.
   - Щиро вдячний,- сказав я i на бiльше чогось не знайшовся.
   - Йолоп,бубонiв сотник.- При©хав i по©де, а менi припало раду давати,
свiтити перед людьми лицем.
   Вiн, зда╨ться, був прозiрливiший, нiж я сподiвався. Або чоловiк справдi
не простяк, яким вигляда╨, або те, чому служить, валиться без часу, не
претендуючи на виправдання i поблажки.
   Впродовж усього дня я один раз перезирнувся з Мариною. I не було коли
думати про не©. Лиш, нiби добра надiя, жила вона десь у глибинi ╨ства,
зiгрiваючи хвилями тепла.
   Карантинний загiн, а вiрнiше - до зубiв озбро╨на бойова сотня,
прокотилась мимо бункера i здивованих толочан на Лiсничiвку. Я скрiзь
розшукував Миколу, та вiн наче крiзь землю провалився.
   Гостина пiсля толоки не вдалась. Випили усе, а варене й печене
позалишалося на столах. Левадиха бiдкалась: - Пропада╨, пропада╨,
людоньки, праця! I почала на