лiво й направо пригощати малечу. Нена©снi
жевжики збiгалися мов на сполох.
   -Ой, на©вся! - гладив живота Байдишин Федько.- Ото на©вся! - зiтхав,
потiючи.- Алем на©вся. Га, Дмитре? Ох, i смачнi пампушки з маком.- I з
завидками поглипував на Дмитра Лободу, який поквапливо, трясучись, уминав
рум'янi балабухи.
   Слухала, слухала Левадиха, та й вiдтануло старече серце.
   - Може, капустоньки смажено© добавити? По©жте, дiтоньки, кашi, вона з
медочком...
   - Завтра, бабусю, ми вам за це скопа╨мо город,- хвалився окастий Гринь
Молотковський. Левадиха схлипнула, потiм сплеснула:
   - Завтра недiленька свята, шибенику, лукавий чорногузе. На понедiлок не
обiця╨шся!
   - То в понедiлок,- по-iндичому надимаючись i поводячи головою,
поправлявсь Гринь.
   - Так би й зразу.
   - А то правда, бабусю,- осмiлiв Загатин, що од рук вiдбився, Омелько,-
нiби мiж лiсами коло замка забили сто полякiв?
   - Хтось вигадав.- Стара кинулась мов ошпарена i закусила запалi губи.
   - Не зна╨те, не балакайте,- схопився на ноги малий Стiнковий,- я видiв
сво©ми очима: побитi конi й люди.
   - Видiв, видiв! - перекривила його Левадиха.- Ось не видиш, куди ложку
несеш, за©вся по самi вуха.
   За столами, весело метляючи долом ногами, жирувала молода республiка,
прокурор iсторi©.
   Поночiло. У пiддашшi хмар мигнула перша весняна блискавка. Через мить
небо почали без угаву розтинати вогненнi коси, мов хтось за горою,
гострячи ©х об скелю за каменоломнею, штрикав над долиною розпеченими
лезами У безлистому верховiттi понурих берестiв зашарудiв краплистий дощ.
   Хлоп'ята порозбiгалися, покинувши Левадисi два довгi ряди замурзаних
варивом тарiлок. Узявшись за руки, ми з Мариною бiгцем пустилися до
бункера. Студенi, важкi, мов налитi оловом струменi падали на ©© розмаяну
за вiтром спiдницю, прибиваючи додолу.
   - Ой,простогнала Марина, падаючи на снiпки сiна в бункерi.
   Я поцiлував ©© в мокру щоку.
   - Прокопе!
   Схлипнув i розтрiскався над долиною високоголосий грiм.
   - Чу╨ш, рiдний?
   По-змовницьки поклавши на уста пальця, небо склепило повiки. Та з-пiд
опущених вiй капали, безнастанно текли сльози.
   Шум. Спертий пружним низовим вiтром, Днiстер сердито хлюпав у
кам'янистi береги, нiби наблизившись, майже при входi до бункера.
Шелестливi хвилi рухались чатiвливо, мов дикi звiрi. I знову дзвiнко
стрiскував грiм.
   Марина здивовано пiдвела голову.
   - Як довго.
   - Переста╨.
   Хвилi шаснули геть, злива вiдступила. Мить повагавшись оддалiк,
поминули вигiн i горобиним шурхотом пiшла схилом гори на лiс.
   - Прокопику! Як ти жив, скажи ж менi? - мовила Марина стиха.
   - Перебивався, Маринко.
   - Я хочу знати;
   - Розповiм завтра.
   - Сьогоднi.
   - Крутив свiтом, Маринко. Сердився на свiт, заплутувався,
виплутувався... Завтра.
   - Прокопику...
   - Ти можеш собi уявити, що означа╨ втiкати од вiйни?.. Почекай до
завтра. Злива поверта╨ться знову.
   Пiд цементною долiвкою в бункерi весело цюркотiла вол
   - Послухай,сказав я.
   - Потiчок?
   - Я тут зроблю перегородку, i в нас буде лазня. Поставлю залiзну пiч,
балiю...
   Грiм погуркував на буковинському боцi. До бункера хтось наближався.
Марина звелась, я став у дверях. Кроки стихли. Небо над ковшем долини
хутко очищалось, яснiло, за хмарами залишались зорянi слiди, наче за
отарою овець з золотими копитцями.
   - Ти, Миколо? - гукнув я.
   Захлюскало болото, до бункера повернули двi тiнi. Спалахом блискавки
освiтило Миколине обличчя.
   - Я до тебе,- сказав Микола.- Там щось залишилося перекусити?
   - Ходiмо,вийшла з бункера Марина.- Нас тут дощ застав.
   Мельник усiвся за столом перший. Марина принесла м'ясо. Вони ©ли
мовчки, дивлячись у тарiлки.
   - Чиновникiв спекався? - запитав Микола, обтерши цiлушкою губи.
   - Сотник виручив. Зда╨ться, порядна людина. Каже: "Менi доведеться
перед селом свiтити лицем". Видко, отаборяться надовго.
   - Надовго,озвався Мельник.
   - Замок окупували? Микола зиркнув на Мельника:
   - Якби застали, довелося б зараз задовольнитися льохом.
   - Що ти?!
   - Для тебе сотник - чоловiк порядний, а для мене...
   - Менi пора, Миколо.- Мельник згорнув учетверо рушник, щось мiркуючи,
поклав проти себе.-Дозвольте дiтям сухарцiв узяти,- звернувся до Марини.
   - Прошу, берiть.
   - Звикли,нiяково сказав вiн.- Коли день мене нема дома, то мушу
повертатися з гостинцями. Це нiби вiдкупна.
   - Берiть бiльше.
   Провiвши Мельника, Марина постелила нам з Миколою -на лiжку, а сама
забралась у хатчину до Левадихи.
   - Кепськi справи,- пробурмотiв Микола.- Криж ма╨ розпорядження провести
арешти.
   - Гривастюк нашептав?
   Микола закивав головою.
   - Гривастюк до чогось готу╨ться, якийсь полiтичний капiтал збира╨. I,
розумi╨ш, ма╨ в повiтi сильну пiдтримку. Де ще в селi розквартирований
гарнiзон? А сюди спровадив. Стрiльцi позакопували трупи, пустили поголос,
що це натворили комунiсти. Але чогось не ворушаться.
   - Побачимо. Вийде на поверхню, як олива на водi.
   - А голод вижене на холод, як вошей... Треба розкусити Крижа.
   - Дивуюсь тобi,- сказав я.- Створю╨те арсенал, а якогось вiйтика не
приборка╨те.

   - Терор?
   - Я колись дiйду до того, що про©дуся по його головi ки╨м.
   - Га-га-га! - закудкудахкав Микола.- Ха-ха-ха-ха! Ти? Повсюда напав на
Гривастюка! О-га-га-га!- Вiн подивився на мене довгим поглядом i мляво
промовив: - Не те, друже.
   Вранцi, накинувши на плечi рушники, ми пiрнули в сад, продудонiли
босонiж по вологiй утоптанiй стежцi до рiки.
   Пахло гiркувато-п'янким вранiшнiм димком, що прозоро вився над
коминами. Сонце мережило промiж вiттям срiблястi фiранки, спускаючи ©х все
нижче додолу, вичiсувало з полинових меж загубленi свiтанням краплини
роси.
   У хмiльному забуттi заливалась спiвами пташина, в оборогах воркували
голубинi пари. Лиш Днiстер байдуже виконував свiй одноманiтний обов'язок,
перекочуючи в залиту серпанком далину рознiжено лiнивi води, .якi злегка
опиралися i збирались зверху в полискливi гребенi, мов морщили лоба,
намагаючись запам'ятати вигляд оповитих смутком приднiстрянських гiр i юно
усмiхнених до сонця садiв.
   Ми поплили за течi╨ю, скосили на бистрину, i вода швидко понесла нас
мимо пустинних берегiв.
   - Го-го! Тут не менше трьох метрiв.- Микола зробив кiлька дужих змахiв
до мене.- Все ж мiлi╨ наш Днiстер. Дiд розповiдав, що колись вiн був
набагато глибший.
   - Менi малому здавалося, що тут хтозна-яка широчiнь. Похибки вiку.
   - Нi, рiка .пересиха╨. Винищують лiси, то щезають стави i озера,
струмки. Серет i Збруч почорнiли в намулi.
   Назад ми бiгли один за одним. Тiло пiсля плавання стало пружним.
   - Сотник учора непогане казання мав,кинув я вслiд Миколi.
   Вiн пiшов повiльнiше.
   - Вояччина стина╨ться з бюрократi╨ю. Мiж iншим, вiйськовi завжди
недолюблювали чиновникiв, але владолюби. зрештою, загнуздували ©х i робили
слухняними.
   - А не вiзьмуть вояки верх?
   - Взагалi вони цього прагнуть, але з них нiкудишнi полiтики.
   - Так чи iнакше, ©м завжди буде забезпечена дарова кухня.
   - Ти забрав Марину до себе?
   - Так.
   - Справиш весiлля?
   - Як закiнчу з хатою.
   - Дивися, аби не шкилювали над жiнкою.
   - Вона менi вiрить.
   - Не легковаж: люди!
   - Собацi вiльно й на владику брехати. Ми обмили землю з нiг i почали
одягатися. Трусячи штаниною, Микола нiяк не потрапляв у не© ногою.
   - Ади, яке нещастя! Прийди, Криже, вiзьмеш голiруч.
   - Думаю, вiн тебе не буде вистежувати. Вiн тут з примусу, i зда╨ться,
що використа╨ нагоду пережити тихо лиху годину.
   - Ну, я пiду до сестри. Конi в не©. Надвечiр пильнуй, щоб я не скочив у
пастку. Вийди назустрiч.
   - Тiльки сирим не запоможи.
   - Ялина добра. Витрима╨ до четвертого поколiння.

   IX_
   Тодор Мельник, маленький полисiлий чоловiчок з сивiючими вусами,
закiнчив вимiри, i ми сiда╨мо перекурити.
   - Можна смiло замовляти Прокiпчуковi вiкна й дверi,- каже вiн.- Лiпшого
столяра в Колобродах нема: i сумлiнний, i зайвого не вiзьме. Правда, трохи
млявий.
   Вiн розмовля╨ спокiйним грудним баском; часто приплющуючи очi. Чоло
порiзане борозенками, як тютюновий капшук, сiть морщин навколо очей.
   Муляр Михайло Хрущ кладе кельню i, спираючись на палицю, яка йому
замiня╨ коротшу вiд народження ногу, зiгнуту в колiнi, шкутильга╨ до нас.
Хрущ працю╨ зi стiльчиком, пiдкладаючи його пiд хвору ногу. Спершись на
палицю, вiн скручу╨ самокрутку.
   - Трохи негарно,- каже вiн.- Не подобаються менi тi зрiзанi кути.
   - Сапери не передбачали, що на бункерi буде хата, - смi╨ться Мельник.-
У Грушiвцi таких аж чотири. Ото буде комусь вигода, як здогадаються.
   - Тепер не дуже, щоб будуватись,- бубонить Хрущ.- Люди навченi. Як десь
лiт через десять буде показувати на спокiй, то й почнуть старатись. Мiй
знайомий з хутора спалив новiсiньку стодолу, порубав сад, вулики, цямриння
з криницi, паркан. Каже: "Треба буде - надбаю всього. А так менi нiщо не
миле, нiчого не хочу". А воно й голод почина╨ться. Я от...- Вiн обiрвав
Себе на пiвсловi. Видко, хотiв сказати, що нiколи в свiтi не пiшов би
класти менi стiни, якби не заставила скрута.- Туди далi в Галичинi люди
пухнуть...
   - Понад Днiстром трохи легше. Правда, не в усiх. ╙ такi, що в чоботях
ходять, а босi слiди знати. Он Байдиха: галушка та лемiшка. I то
випрошене, вспомiжне.
   - Лихе життя.- Хрущ став вiдкашлюватись, довго пiдбирав якiсь слова,
дивлячись похмуро на Мельника,- Казав якийсь: бiльше разу не вмреш. Пiшли
до роботи, хлопцi.
   - Вiд дурного життя i люди дурiють,- сказав Мельник, пересiвши
навпочiпки i погойдуючись на ногах.- Хтось-то менi розповiдав, що старий
Ковальчук купив у Залiссi труну i спить у нiй. Щоб тiло, мовляв, звикло до
вiчного спокою. Нiбито нiде так не висиплявся, як у трунi.
   - Я хотiв у цього вiдьмака позичити брусiв на одвiрки,- сказав я -
Бруси дубовi, обструганi. Ще подума╨, що зичу йому скоро© смертi.
   - Лiпше не майте з ним нiяких сходин,- порадив Мельник.- То чоловiк
недобрий.
   Спроквола шелестiв вiтерець у високiй травi, що мало не в очевидь
пiднялась над землею, майже сягаючи колiн. Побачивши на стежцi двi
маленькi постатi в довгих на випуск сорочках, я пiшов назустрiч.
   - Тату, мама наповiдала, що обiд за годину.
   У мене щось замлiло вiд того "тату".

   Швидко, по-осiнньому поквапливо насувалась нiч передво╨нного
тринадцятого року. Заповнила душу тривогою, котрiй нiяк не хотiлося
вiрити. Усе мовчало, прича©вшись i дожидаючи. Я торкнувся рукою холодно©
Маринино© коси i вона, мов по вiстрi, сповзла ©й на груди. Марина нагнула
голову i притулилась до зап'ястя пересохлими устами. Крiзь довгу гiрку i
солодку знемогу, крiзь бiль i сум, безконечну задуму i вагання - тихий,
проймаючий серце шелест губ:
   - Ти будеш мо©м.
   Це прозвучало, немов велiння землi i неба, велiння чогось вiчно живого.
   - Нас нiщо не розлучить...
   Засiрiв туманом свiтанок.
   - Маринко,сказав я.- Я чекаю, що ти при©деш.
   Вона запевнила, що прилетить голубкою, бо... бо одне ми цiле, як яблуня
i цвiт, як небо i сонце... Якби не вiйна, випробування, не гiднi не те що
людини, а допотопно© нiмини, яким вiйна пiддала людей, вимiрюючи ©х
вигаданi, вiдноснi чесноти, то в нас усе було б щиро i чесно. Од замолоду
закопаний сатрапами росiйський хлопець обурювався тим, що гiднiсть людини
вимiрюють труднощам пiдносячи до iдеалу те, що ╨ просто наслiдком поганих
суспiльних умов. Але, боже! Досить! Кому це скажеш? Нема кому.
   На фронтi я з неспоко╨м згадував наш останнiй вечiр. Марина з'являлась
менi у коротких i кошмарних окопний снах мiж артилерiйськими атаками, в
хвилини непритомностi - в госпiталях, бо потiм, прийшовши до пам'ятi, я
надзвичайно гостро вiдчував полегкiсть вiд того, що вона була зi мною.
Вона приходила до мене тiнню. Так, тiнню. Тому що образ ©© витiснили з
мо╨© уяви понiвеченi трупи - без лиць, без голiв, без рук i нiг. Голос ©©
заглушили канонади i хропiння конаючих. Усмiшку погасили спалахи вибухiв.
I вона навiдувалась до мене духом небес, водила квiтучими лугами, по©ла
холодною водою, годувала, як дитину, iз рук, прикладала до спалених мiсць
стулений, змочений рушник. Та щезала з першим пострiлом, з першою
командою. А потiм продовжувала перервану турботу, i сон накладався на сон,
утворюючи шматок неподатливо©, глибоко потайсвiту заховано© в душi
дiйсностi.
   Вiдтодi, як я побачив Марину з санчатами на дорозi, що пересiка╨
Буштинський тракт, вона стала для мене iншою. Вiдтодi передi мною у мряцi
застряли ©© очi, а далi - сповитi туманом - iдуть якiсь ру©ни, розрита
земля, настовбурченi скелi, вирванi з корiнням дерева. I з того часу я
почав задумуватись, i вагатись: ми стали людьми, якi ваг вчились зосiбно,
по-сво╨му терпiти, i цим двом силам терпеливостi буде важко разом, мiж
ними не можна перекинути мiсток.
   Та я все частiше здогадувався, що цей малий характерник - не Панька
Середи син. I цей хлопчина дивний, з пригладженою русявою чуприною, з
неспокiйними карими очима примусив .мене згадати батька. Батько привидом
пiднявся передi мною з хмiльного чаду, зупинився в образi докору. Я
знайшов себе у п'яних снах малим хлопчиною, який хотiв жити не так, як
усi, кого вiн знав. I, взявши те хлопчатко за руку, я пiшов назустрiч
оцьому. Якийсь час мене зупиняли посеред дороги засмученi Марининi очi.
Вони нiби промовляли:
   - Правда. Була вiйна. Але можна було ©й не скоритись. Можна було
зберегти себе.
   Тодi собаку, що бiжить манiвцями,- випадок,- я не вiдгонив од себе i ще
ненадовго пускався за течi╨ю. I дивно: завжди мо© ноги нащупували мiлину,
я виходив на берег. Знову дорога стелилась сюди...
   - Чого мамка наварила?
   - Вареникiв,- поспiшив чоловiчок з синiми очима, Панькiв син.

   - I гречано© кашi,- додав Василько, не образившись на брата.
   - I болсцу,-пiдказав Iвась. У сiнях я шепчу Маринi:
   - Ти оковирна.
   Щоки ©© розпашiлися коло печi, чистим вологим блиском вiдсвiчують
терново-чорнi очi, на устах усмiшка.
   "Усе буде добре,- думаю я.- Прийшов таки туди, де мене чекали".

   Нас за столом четверо: Мельник, Хрущ, Iлля i я. Поки Iлля лащиться
зором до пляшки, я спiшу повiдомити, що беру Марину за жiнку, але весiлля
справимо пiзнiше, коли заберуться лiсничiвськi на©зники. Новина справля╨
на Iллю сильне враження. Коли Марина виходила до друго© воловини, вiн
пильно зиркнув ©й услiд, коли повернулась, видивився, наче вперше побачив,
i знову провiв до дверей вже закiнченим заздрiсно-захопленим поглядом.
   - Диви, яка молодиця губилась у Колобродах! А я, дурень, i не примiтив.
Вогонь!.. Станом колише, що й порядна дiвка може сховатися... Став,
слухай, ще пiвлiтру. Вiдкупного. Я ж мiг перешкодити... Нi, подумайте! Де
я був? Пробач, слухай. Ти забагато загарбав. Добувай ще пляшку, бо кину
будувати .хату. Нi, по пляшцi на брата, тодi ми в розрахунку. Це ж
готовеньке багатство. Що нинi ма╨тки? Пусте А добра вродливиця - це ж
квiтуче життя. Де я був?.. Усе моя проклята пам'ять. Пень пнем. Читаю
програму, лиш починаю доглупуватись, зирк у вiкно - забув. Якось я цiлий
мiсяць ночував над москвофiльською програмою, Головацький муштрував, i
чорта лисого - не запам'ятав нi словах Приймали, то Головацький говорив
поперед мене, як пiп, а я повторював. Лобода мене мучив два мiсяцi. Коли
зi брався ©хнiй молебень, я все переплутав i виказав москвофiльську
програму замiсть радикальсько©. До мене запiзно доходить. Виказав,
значить, москвофiльську, а мiж радикалами шепiт, мовляв, можна його i у
верховоди брати. А коли я крикнув: "Боже помагай москвофiльському
братству!" - пiднявся переполох, i мене виперли за дверi Нещасний чоловiк
з такою пам'яттю. Малим мене мама послала до Савчихи вставити клинцята в
штанцi. Наказувала: "Iльку, клинцi! Не забудь: кли-ин-цi". Ми повторили з
нею кiлька разiв: "Кли-н-цi!"- i я чкурнув городами. "Клинцi, клинцi,
клинцi..." Повторюю, слухай, аби не забути. Раптом з кукурудзи - псисько.
Я закам'янiв, а язик меле: "Рубцi, рубцi..." Кажу до кравчинi: "Мама
просили аби-сьте позашивали рубцi". Та розгорнула штани, стиснула плечима
i взялась за голку. Погаптувала, слухай, усi вшитки на мо©х старих
штанцях. Забрала десятеро я╨ць за роботу- i з богом, хлопче. Ох, i набрав
я гаманiв вiд мами! "Це,- каже,- я до штанiв, якi треба викинути, десять
я╨ць доклала! Марш менi з хати, абим тя не видiла".
   Ми слухали i бралися за животи, а Iлля, розповiдаючи, ухитрився
висьорбати миску борщу. Мельник витирав очi й бурмотiв:
   - Най тобi добро буде, Гордiю! Най тобi добро буде!.. Пообiдавши,
хлопцi пiшли до бункера. Я тим часом замовив Молотковському завiси,
клямри, защiпки, цвяхи, стояки пiд ринви, косинцi до вiкон.
   - У Задвiрних плачi,- повiдомив Молотковський - Семен умер вiд
черевного тифу. Десь наче за Пiдволочиськом. Про iнших нема чуток, пропали
без слiду.
   - Вони самi цього шукали.
   - I шукають,- прогудiв Молотковський.- Хто таке видiв, щоб з кулеметiв
косити непопереджених людей? Що це за вояцтво таке? Це те саме, що
пiдпалити село. Кортить вам зрiзатися, майте гонор: викличiть на бiй.
   - Вiдтак на комунiстiв тикають,- сказав я, не спускаючи очей з
Молотковського.
   - Тикають,промимрив вiн.
   - Викликають стрiльцiв...
   - Ат! - Сердито махнув вiн рукою.- Щось незрозумiле твориться.
   - I я тако© гадки.
   - В Шевченка ото сказано; "Той буду╨, той руйну╨..."
   - Iсторiя - це комедiя.
   - На кровi i на костi.
   - Так-так,сказав я.- Видко, без кровi нема чого сподiватися на
полiпшення в цьому життi.
   - А я завжди буду думати, що можна полiпшити без кровi. Просто люди
темнi, й з ними нiчого не доб'╨шся. Треба вчити.
   Заспiвав Молотковський! Замiсть вiдуклiнного я зазирнув в йому у вiчi.
Там був крайнiй вiдчай.

   За тиждень бiля бункера виросли штабелi дерева, i Микола кудись зник.
Мабуть, трапилось щось настiльки нагле, що вiн не встиг нiчого сказати.
   Щовечора з Мариною iдемо ночувати до бункера, бо хтось було внадився
красти ялицi. Маринi подоба╨ться мiсцевiсть. Каже: весела. Весела буде
тодi, сказав я, коли ми ©© заселимо. Дiм без ужитку - пустка, а пустка
виплоджу╨ щось вороже людинi.
   Накрапа╨ дощ. Вiн пада╨ ночами. Я такi дощi хвалю: вдень муляри
вивершують стiни, заздалегiдь накривають соломою, а вночi iде собi дощ.
Позначенi цифрами, пiд бункером лежать крокви, лати, одвiрки, бруси для
вiконних рам, вже ╨ штабель дощок на веранду, я нарiзав з вiдходiв штахет,
натесав кiлля.
   Бункер тепер зачиня╨ться мiцними на штабах дверима, бiйницi заскленi й
загратованi; справжнiй льох. У куточку, де сапери пропустили струмок пiд
днищем, я розколупав цемент. Крижана вода. Але до хати вона не
пiднiметься, потрiбен водотяг. Зроблю. Менi залишиться тесаного каменю на
простiнок - буде кузня i лазня. Зашмиря╨шся за день, тодi нагрiй води,
розпечи на горнилi каменюку, скропи - ма╨ш пару. Тут же балiя з теплою
водою. Аж свербить шкiра... Яка держава дасть менi все це безплатно, з
поваги до мене як до людини, iз справедливостi - адже я, навiть працюючи
по три години на день, буду ©й виплачувати.
   - Прокопе, вечеряй, пiдемо.
   - Малi вже позасинали?
   - Левадиха ледве повкладала. Вони пустують, а ти ©м потака╨ш
   - Зна╨ш, батько колись менi розповiдав про одного цадика...
   - Я ще була дiвчиною, як ти менi це розказував.
   - Хiба?
   - Забув? А я пам'ятаю все, про що ми балакали.
   - Я теж.
   - Що ти казав тодi, як Охiтва побив Кухарчукову 0рисю, коли вона
медiвки трусила в його саду?
   - Що вiн свиня.
   - Нi.
   - Бугай?
   - Е, нi!
   - Словом, дикун?
   - Ось бачиш! Ти казав, що страшнi тi люди, якi вiрять глупо, i страшнi
тi, якi не вiрять нi в що. Пригадав! Ай-я| Прокопе! Ми зустрiчалися всього
дев'ять днiв, i ти все перезабув. А що я казала, коли ми йшли попри
цвинтар до вертепу? Тодi свiтив мiсяць, i на буковинському березi горiло
багаття рибакiв навпроти Грушiвки?
   - Що ти мене без пам'ятi коха╨ш.
   - Невже я говорила б це, йдучи мимо цвинтаря?
   - Що велику рибу спiймають.
   - Ти нинi вередiй... Гра╨ш якогось недотепу.
   - Я граю маленького чоловiчка, якому раптом стало добре. Виходить, вiн
вигляда╨ недотепою?
   - Господи, застигло! Я ж думала, що ти ©си.
   - Нехай маленький чоловiчок наковта╨ться холодного, тодi його скрутить
вчетверо вiд болю в шлунку, i чоловiче стане серйозним.
   - Хтось iде попiд хатою.
   - Микола.
   - Звiдки зна╨ш?
   - Я звик до його крокiв.
   - Чи ти й жiнку свою так знатимеш?
   - Я ©© ще не повнiстю оглянув.
   - Ой, ти сьогоднi...
   - Добрий вечiр! - Микола зняв на порозi шматок глини з чобота, пiдняв
ногу, дивлячись у ваганнi на темний вивiдець болота.- Молода газдиня буде
незадоволена, що наношу бруду. Скинути чоботи?
   - Заходь, Миколо.- Марина зиркнула на мене.- I цей не в гуморi. Дати
вечеряти, Миколо?
   - Не бiльше, як налива╨ш Васильковi.
   - Вiн у мене ©сть, як старий.
   - Лий, як йому.
   Коли Марина вийшла, Микола мовив стурбовано:
   - Прокопе, тиф. Нема нiяко© ради. Косить напропалу. На дорогах
карантиннi iнспектори й стрiльцi. Не впускають у села i не випускають. Хто
без документiв - того хапають i до в'язницi. А в мене нiякого посвiдчення
нема╨.
   - Я тобi випишу,- сказав я. Дiстав з валiзи два аркушi гербового
паперу.- Та нi, пиши сам. Пиши, що душа жада╨. Колись я мав щастя
потримати в руках Гривастюкову папку. Один аркуш використав у Тернополi.
   - Гай-гай, Прокопе!
   - Гай-гай, Миколо!
   - За них Гривастюковi дадуть рiк тюрми.
   - Але ж не дали?
   - I вiн не здогаду╨ться?
   - Це сталося в Залiссi на банкетi. Гривастюк вiддав папку Гафiйцi, а
коли почали стрiляти, я подивився, що в папцi. Я тодi потерпав, що мене
можуть заголити на фронт. Придалося.
   - Пробач, я розiгрiвала,- сказала Марина, подаючи картопляний суп.- Я
ще молока принесу.
   - Дякую, Марино. Не треба.
   Раптом у хату вдарила блискавка. Нi, це був револьверний пострiл. Куля
свиснула над Миколиною головою - вiн сiдав за скриню вечеряти, вiдбилась
рикошетом вiд стелi i врiзалась в одвiрок. Чимала скалка, що одлетiла при
цьому, застряла в Марининiй руцi.
   Микола вистрелив у лампу i вилетiв надвiр. Пролунало ще два пострiли.
На другiй половинi запищали дiти. Я вивiв Марину до кухнi, Левадиха
свiтила каганця.
   - Цитьте! - гримнув я на дiтиськ, i вони, здивовано заклiпавши,
сховалися за Левадиху.
   Маринина рука розпухала, нiби ©© надувало. Я висмикнув скалку, залив
рану гасом.

   Криж iз рулеткою ходив по оборi, щось без кiнця вимiрював, малював у
записнiй книжцi, розпитував i знову вимiрював. Менi увiрвався терпець.
   - Шановний сотнику! Кинь займатися кримiналiстикою, бо не вмi╨ш. Не
муляй марно очей.
   Вiн дивиться на мене з подивом, та менi плювати, як вiн на мене
дивиться, адже вiн тупий у таких справах.
   - Чого тодi сусiди кажуть, що чули чотири пострiли? Не один, як ви
заявили?

   - Якби промахнулися в мене, а я мав при собi зброю, то я гнався б за
тим невдахою, поки не поклав би його пiд боже благословення. Микола
нагрiтий тим самим духом.
   - Ви трiшечки необережно розмовля╨те.
   - З сьогоднiшнього дня я буду носити з собою збро© Тодi понюхайте мою
обережнiсть. Якщо ви при©хали замети слiди за пострiляними з Гривастюково©
научки поляками, то не займайтеся тим, що вам не хочеться робити i не ма╨
на це певних вказiвок.
   - Пане Повсюдо!..
   - Що, пане? Вас Гривастюк прислав, сотнику?
   Криж упритул пiдступив до мене i, бризкаючи слиною, крiзь зуби
процiдив:
   - Але ж люди слухають, пане Повсюдо. Заспокойтеся. Ходiмо до хати.
   Ми сiли пiд затканим подушкою вiкном.
   - Слухаю, сотнику.
   - Ви не зна╨те, де дiвся Павлюк?
   - Знаю: шукайте вiтра в полi.
   - Не сердьтеся,- сказав вiн тремтячими губами.- Павлюка не поранили?

   - Нi.

   - Я розумiю,- сказав вiн, помовчавши.- Скалiчили вашу дружину, i ви
ма╨те причину озлобитись. Але я боюся думати, що ви з Павлюком в усьому
сходитесь, того його захища╨те.
   - Схожуся я чи нi - це моя особиста справа. Мене чорти беруть, що ярлик
комунiста припiкають до кожно© тверезо© i одверто© людини.
   - Ви, очевидно, не все збагнули в теперiшньому життi.
   - А коли ти збагнув i совiсть твоя не кричить проти безчинств, прошу
геть з цi╨© хати! Тут нiхто нiколи нiкого не обдурював. Нiкому не
замилювали тут очей, не кривдили. Це свята хата. Прошу. Прийдеш вночi i
вб'╨ш мене.
   - Що ж?Криж втомлено, звiвся.- Я вiрю, що це, як ви кажете, свята хата.
Може, я справдi не гiдний того, щоб переступати ©© порiг.
   Плечi його затряслися вiд якогось внутрiшнього корча, ламав його
надво╨.

   Микола як нi в чому не бувало сидiв на дошках пiд бункером i розмовляв
з Мельником.

   - Ох i всипав я Крижевi,- сказав я, думаючи: якщо я зiрвався - бути
бiдi зi мною, тепер я зсунувся зi свого укрiпления, як пес з полови.-
Свята, кажу, прошу геть, не сiй блуду...
   - Хто свята? - засмiявся Микола i перезирнувся з Мельником.- Я люблю,
коли ти злостишся, Прокопику.
   - Хата свята.
   - Ти його вигнав?
   - Витеребив, як зогниле зерня. Кажу - прийдеш вночi i пiдстрелиш мене.
Я звалив на нього всю вину за вчорашн╨.
   - Ти недалеко вiд правди. На Лiсничiвцi народилося. В нашому замку.
   - Та це ж...- Менi раптом це стало повiтря.
   - Те саме, те,- засмiявся Микола, подумавши, що я не знайшов потрiбно©
лайки.
   - Чого ти бродиш? Хочеш, щоб заарештував?
   - Не боюся я твого Крижа. Коли почина╨ться зуб за зуб - мене живим не
вiзьмуть. Уб'ю десять, поки мене накриють. Нехай iде зi сво╨ю сотнею.
Республiка дрига╨ в конвульсiях ногами. Побачимо, куди вiн кинеться через
кiлька днiв. Баби закоцюблять.
   Я зайшов до бункера за обценьками. Коли повернувся, Микола вже доходив
до виярку, куди недавно повернув, побачивши толоку, поранений поляк.
   - Пане Повсюдо,- звернувся Мельник.- Хлопцi ось, iдуть, i Миколi лiпше
пiти з очей, щоб нi на кого не кидати пiдозрiння. Вiн просив вас
допомогти. У мене ╨ його книжки. Я ©х принесу сюди нiби полуденок, а ви
вже постарайтеся доставити ©х до вертепу. Там бiля кринички ╨ плитка, пiд
не© i покладiть. Я сам би це зробив, але й за мною пiдглядають. Не
завадить вам при тому бути обережним, дивiться, чи не йде хтось назирцi.
Це Миколине прохання.
   - Добре. Дома я спитав:
   - Маринко, що в нас нинi за влада?
   - Якась зурна, Прокопику. Чого пита╨ш?
   - Просто так. Я подумав, що ти спиш. Болить?
   - Шпига╨. Гарячка менша. Ти не бiйся, я швидко видужаю. У мене тiло
швидко го©ться. Та й зiлля... Ти даремно не вiриш,- сказала вона трохи
ображено, попереджуючи мою посмiшку.- Зiллям лiкують здавна-прадавна. Усi
способи перевiренi. А скiльки ©х загубилось!.. Що з Миколою?.
   - Приходив.
   - На що вже вiйна - i то такого не було.
   - Ось тобi нова влада... Бандитство. Спочатку, посвiтять в очi, аби
вивiдати, хто чим дише, а тодi насилають бандитiв на розправу. Проклятий
шпигунський вiк! Iудiвська демократiя!..
   Вкривши Марину шорсткою веретою, я сiв на ослiн, глянув по хатi. Передi
мною стало велике "треба". Треба дiтям сороченят, бо мають по однiй, треба
нам сорочок, ма╨мо по однiй. Треба одягу, взуття, простирал, подушок,
посуду, iнструментiв. Мушу зiбратися, поки зi мною i нiчого не ско©лося,
до Залiсся.
   Онук перед тижнем поховав жiнку. З весни животом кандiла. Оплаку╨ i
люту╨: нечепурна була, всi закутки позахаращувала дрантивими кошиками iз
гнилою квасолею, лушпинням i зацвiлими ганчiрками.
   - Прокопику, лягай, чого задумався?
   Залiз на кривобоку, затовчену лежанку, поклав голову на тверду, як
плита, подушку, натягнув тяжку, як бляха, верету. Ну от, змiнилась влада.
Ще будуть мiнятися. А яка не лементу╨, що стара╨ться полегшити людям
життя? Кожна кричить, розперiзу╨ться, прагне замерзити очi надiями, а душу
- вiрою. А спробуй упiмнутися за цих нечепурних Онучок; затурканих
Головацьких, схожих на опудала; за тих, що таскають вози бур'янiв,
повертаючись з поля, котре, як казала Татаринова Параска, перетворили в
тяжку могилу для людей; за Марину, яка крадеться з санчатами дров поза
Лiсничiвку... Та що тут балакати...
   - Не зiтхай, Прокопику.
   - Не буду.

   Х _
   Ковальчук задушився у сво©й трунi. Лягаючи, вiн пiдкладав пiд вiко
скручений рушник. Очевидно, рушник висунувся, старий твердо спав i
закоценiв.

   Голосять. На оборi повно. Покiйник, зда╨ться, спить. Накликана смерть
не спотворила обличчя - воно синювато-чорне i злива╨ться з погано
поголеною щетиною.

   Побачивши мене, Ковальчучка заходиться жорстоким ревом, та через мить
вмовка╨, вибира╨ться з-помiж свiчок i бабусь до мене.
   - Прокопику, дитинко,- шепче гарячити вiддихом,- слаба Марина? Ти
прости йому, грiшному. Бусурмен вiн був, i най бог не противиться,
зоставив нас без нiчого, без нiчогiсiнько...- Губи ©© розтягнулись вiд
вуха до вуха тонким бiлим рубцем, пiдборiддя затремтiло, чорно
заплямившись зморшкуватою ямочкою.- Ади, записав усе добро на церкву!
Ойо-йой... залишилась я сама! Сама...-Повiвши навколо сухими запаленими
очима, Ковальчучка вчепилась руками у вилоги чорного кафтана.Сама,
Прокопику. Пiди, прошу тебе, до грабарiв, най викопають яму. I виторгуй,
Проколику, аби не взяли багато. Все бусурмен записав на церкву-у-у-у...
Мiсце вибери, Прокопику, щоб видко було рiку i село. Най спочинуть очi
бiдолашного на тому, де вiн вiк свiй змарнува-а-а-ав...
   Обминаючи кущi свербивуса, я переступав запалi могили i пощербленi
хрести в травi. На хрестах ластiвки злiпили гнiзда. Перекладинами моталась
повитиця.
   - Агов, пане Повсюдо! Де велите копати? - Герасим Спiлка - потомствений
грабар у Колобродах.
   Я невизначено махнув рукою, i кмiтливий могильник, спираючись на
лопату, почвалав униз. За ним побiг його пiдручний Андрусь Журавель.
Весело перекинувшись кiлькома словами, вони почали копати. Я сiв на
постаментi з-пiд хреста.
   Спiлка набив тютюновою потерухою люльку, сiв на держак лопати,
перекинувши ©© через яму.
   - Колись мiй дiд наказували перед тим, як копати, цiлувати землю.
Признака в тому така: якщо поцiлу╨ш, то можеш викопати скарб. I якось уже
на старостi лiт бог ©х винагородив, видобули казан з золотом. Але що
дурний - свят-свят, про небiжчикiв так не годиться казати,- що дурний може
вчинити з. золотом? Пропити. Спився дiд на нiнащо. I вмер у ямi, яку копав
iншому. То я оце напучую Андруся, аби цiлував землицю, а вiн нi в яку
силу. Даремно впира╨шся, хлопче.
   - На мiсцi вашого дiда я б золото пустив у дiло,- вищирився Андрусь.
   - У яке? - питаю я.
   - Го-го! Я б скупив усi поля в Колобродах i став паном.
   - А далi?
   - Ну, що далi? - мовив Андрусь трохи розгублено.- Далi ©в би три рази
на день холодцi, душеники, пив би ром з медом, мав на щовечiр файну
дiвку...

   - Ого!..Спiлка ще хотiв щось сказати, коли лопата його об щось
заскреготала, i з глини надважився присадкуватий десятилiтровий казан,
закоркований облитим смолою дерев'яним чопом.
   Не встиг Спiлка отямитися вiд здивування, як Андрусь, зробивши круглi
очi, опукою скотився в яму, схопив обома руками казан i, висадивши його з
протилежного боку, чкурнув зi знахiдкою в глиб цвинтаря.
   Спiлка в нестямi зарепетував:
   - Стiй, сучий сину! Стiй! То я вiдкопав...
   Андрусь бiг униз до села. Спiлка, важко телiпаючись, подався за ним. I
тут казан випав з Андрусевих рук. Прокотившись кiлька метрiв, ударився об
чорний оскал каменюки i розбився. Уцiлiв лиш людський череп величиною з
пiвлiтрове горнятко.
   Андрусь i Спiлка стали над черепом як укопанi. Потiм Спiлка для бiльшо©
певностi оглянув осколки казана i надщемлений камiнь.
   - Чого на свiтi не бува╨! - сказав вiн i, проткнувши затичкою люльку,
набив ©© знову потерухою.
   - А ця голова одрубана,- сказав Андрусь.- Чого б ©© iнакше захоронювали
в казанi? Може, ©© вiдсiкли в татарське нашестя? Тiло пiшло з Днiстром або
згорiло, а череп поховали.
   - Цiлком може бути,- спокiйно погодився Спiлка, потягуючи люльку.-
Скiльки тих голiв пiшло за Татарщиною!.. А ти - моторний,- мовив вiн трохи
згодом, звертаючись до Андруся.- Шпаркий, бестiя.
   - Хи-хи! - засмiявся Андрусь.- Ви наклали б на себе руки, якби я втiк з
золотом.
   - Чогось довго не несуть мерця.- Спiлка з-пiд долонi зиркнув на село.
   - Принесуть, нiкуди вiн не дiнеться,- запевнив Андрусь. Нарештi з
вулицi виповз затиканий корогвами язик процесi©. Всупереч звича╨вi, труну
везли пiдводою, бо Ковальчук вмер не природною смертю i не заслужив тако©
пошани, щоб тiло несли до могили. У першому рядi процесi©, вся в чорному,
йшла Марина.
   На фронтi менi самому доводилося закопувати вбитих. Та це робилося в
мовчазнiй, запеченiй болем скорботi за тих, хто на черзi. А Ковальчука
ховали поспiхом, машинально, перешiптуючись. Лунко загримав молоток по
трунi. Гримiт пройшовся по юрбi схлипуваннями. В цьому останньому гримотi
╨ щось таке ж та╨мниче i маркiтне, як у крику новонародженого.
   - Не його жаль,- зiтхнула Марина.- Жаль того, що вiн мiг бути добрим.
   Зверху хляпа╨ змiшана з вапном глина. Я дивлюсь на павутину балок i
кроков, на сiтку лат, за якою чисте блакитне небо. Якби сьогоднi вийшов
Мельник, з боку Днiстра вже можна було б бити драницi.
   Звечора Мельник просив мене зачинити до льоху начиння, аби не нестися з
ним уранцi, а наступив ранок - прибiгла його жiнка:
   - Не ночував дома, не повернувся.
   Ми обiйшли бункер, оглянули каменоломню, перепитали всю вулицю - нiхто
нiчого не зна╨.
   Непевно стало. Швидше б укрити хату, вимастити хоч один куток i
переселитись. Тодi нiкого на слово не пiдпущу. Гордiй ходить похмурий,
Хрущ насвисту╨ одну й ту саму мелодiю i вда╨, що його не обходить нiщо на
свiтi. Гордiй невиспане хмуриться, витягу╨ться, спльову╨. Мельник пропав,
i це всiх пригнiчу╨. Теж сплюнувши, я iду на Лiсничiвку до Крижа за
перепусткою до Залiсся. Збираюся дещо купити, поки не розiйшлись грошi.
   Пiд замком, вiдмахуючись вiд мух, стояли осiдланi конi, навколо лiниво
бродили роздягненi до пояса, брунатнi вiд загару стрiльцi. Одного з них я
запитав, чи можу побачити Крижа.
   - Поцiкавтеся у чергового. Ось вiн на ганку. Вродливий юнак рокiв
двадцяти недбало кинув на мене синiми очима, поправив поясний ремiнь з
кобурою i загородив вхiд.
   - Чого треба? - вавкнув вiн, не поворушивши губами.
   - Криж нiкуди не по©хав?
   - Сотниковi нiколи. Не прийма╨.
   - Я протиснувся мимо чергового. Вiн бiг за мною i щось голосно шепотiв,
та я вже вiдхилив дверi до колишньо© пансько© стравницi, де тепер висiв
напис: "Карантинний iнспектор А. Криж".
   - Слава Укра©нi! - привiтався я за новими правилами.
   - Пане Повсюдо? Слава, слава. Заходьте.
   Черговий нi в сих нi в тих постояв на порозi i тихо причинив дверi.
   - Пане Повсюдо! - звернувся сотник весело.- Ви не мали будь-яких
пiдстав ображатися. Я дуже хотiв би, щоб ви змiнили свою думку про мене,
але, признаюсь, не насмiлювався зайти до вас. Я зовсiм вiдрiзаний од
свiту. Може, брат вам писав цим часом?
   - Скаржиться,- почав я брехати,- що в Галичинi нерозбериха, плутанина.

   Криж зiтхнув:
   - Цього в нас не браку╨.
   Вiн вийшов до сумiжно© кiмнати i повернувся з пляшкою горiлки i
чарками.
   - Посидьте в мене, пане Повсюдо. Бодай десять хвилин. Ви не уявля╨те
собi, що зi мною твориться мiж цими чотирма стiнами. Сидиш йолоп йолопом
мiж закiнченими йолопами i перекону╨ш ©х i себе, що безглуздя - це
полiтична неминучiсть. Я, правда, змушений був зодягти мундир. Потiм
втягнувся... За ваше здоров'я... Потiм втягнувся i повiрив, що так треба.
Просидiв тут тиждень i думаю- чим так нидiти, лiпше ходити красти. Я вам
по-доброму заздрю. Ви зна╨те, чого хочете. А я?.. Не приймiть за зле, але
ви - хитрий, дiдько забери, чоловiк. Ви бiльше державна людина, нiж
Петрушевич. Прошу ще по однiй.
   Криж розрiзав кишеньковим ножиком скибку хлiба i половинку подав менi.

   - Вибачте, без закуски. Ми живемо на пташиних правах. Менi в Залiссi
сказали не церемонитися з Гривастюком i присилувати його збирати з села
продукти для сотнi. I от ми живемо на пташиних правах. Сотня моя
об'©да╨ться ще зеленими черешнями i потиху нарiка╨ на Крижа...
   - Де ваша вiтчизна, пане Криж? - спитав я.
   - На Золочiвшинi. I дiдизна, i вiтчизна. Я з села, пане Повсюдо. I
розумiю, менi зда╨ться, село. Може, вам зда╨ться, що я побоююсь i тому
запобiгаю, то помиля╨тесь. Оце менi, може, ╨диний раз довiрили силу, дали
великi повноваження, i я хотiв би як не зробити щось добре, то не
пошкодити. Та допивайте. Повторимо... Якщо менi...- Вiн тихо пiдiйшов до
дверей i ривком вiдчинив ©х, але за ними не було нiкого.- Якщо менi
звелять кривдити, я кину все i по©ду до жiнки й до дiтей.
   - Давно пора.
   - Ще по однiй, i все. Ви мене тодi несправедливо огрiли. Менi приблизно
вiдомо, до якого розряду належить рушничник, який стрiляв у Павлюка. Я
одне хотiв знати - чи Павлюка не поранили. Потiм хотiлося передати через
вас, щоб Павлюк кинув витребеньки. А ви мене випросили з хати... З свято©
хати. В мене було таке почуття, що я найогиднiший сволотник. Та пробачте
менi... Якось я був присутнiй на допитi справжнього комунiста.
Переконаного, освiченого. Коли його запитали, чому на Укра©нi комунiзм не
настiльки впливовий, як, наприклад, у Росi©, вiн, не криючись, сказав:
"По-перше, нема╨ полiтичного загартування. По-друге, прочитавши одну
брошуру, комунiстом не станеш. Такi люди лиш заважають. I, по-трет╨,
продажнiсть, викликана тим, що цей народ нiколи не покладався на сво©
власнi сили". Павлюк звiркуватий, бiльше на себе надi╨ться, того його ще
не пiдбили. Але тут у замку запертий один його однодумець. Просидiв одну
нiч i все чистенько розповiв про ©х дiяльнiсть. Тут навiть органiзацi©
нема╨. Просто збираються читати заборонену лiтературу. Подумайте: весь
захiд i схiд горять революцi╨ю, а тут обговорюють брошуру якогось Баха
"Соцiалiстичне господарство". Якщо говорити тверезо i щиро, то пора
братися до збро©, а вони никають попiд тинами iз в'язанками часописiв.
Далебi, розумнiше класти собi хату, як ви робите, чи сидiти бiля бочки з
вином у Шехтмана. Мене перекидали з карними загонами з мiсця на мiсце. Я
цим. скористувався, щоб придивитися до життя i вибрати собi якусь стежку.
Може, ви чули про справу Коцка i Михаця? Там не грали комедi©, зворохобили
все Пiдкадпаття. Але знову ж через донощикiв завалились Ви зна╨те: я
чогось шкодую цих людей. Може, вони справдi потрiбнi будучинi, та з
дурного розуму занапастяться, i перестрiляють ©х ще бiльшi полiтичнi
комедiанти, якi взагалi не мають нiяко© шани в народi. Ви здогаду╨тесь,
кого я маю на увазi?
   - Люди мали нагоду на сво©й шкурi все випробувати.
   - Прошу вас, пане Повсюдо: передайте мо© слова Павлюковi. Дивiться, нi
в одному селi нема╨ вчителя. А хлопець майже закiнчив гiмназiю. Та вiн
стократ бiльше користi принiс би, збираючи до себе в замок дiтей та
навчаючи ©х грамоти. Я навiть погоджуюсь, щоб вiн, коли вже на те пiшло,
нагрiвав ©х, як ви казали, сво©м духом. Я загалом стою на роздорiжжi й
готовий хилитися i туди i сюди, лиш би марно не гинули люди. Галичина вже
й так спустошена. Туди на пiвнiч - тiльки згарища. Якщо Росiя, така велика
кра©на, повернула проти старого ладу, то якщо вона досягне добра, тi люди,
що гинуть, i ми, i всi пiдемо за нею. Нам багато не треба - лишень
показати трохи то© волi. До цього й треба збирати сили. Я вам ще раз
повторюю: в селi навiть органiзацi© нема╨. Нехай Павлюк не пiдпису╨ собi
вироку.
   Неслухняною рукою Криж налив горiлки.
   - Чи той, запертий, часом не Мельник? - запитав я. Криж зажурено
похилив голову, потiм узяв мене за руку i, нерiвне ступаючи, поволiк за
собою. Ударом чобота вибив затичку на дверях до льоху.
   - Ось ваш Мельник.
   Зарослий, засумований, з плямою засохло© кровi на щоцi, Мельник сидiв
недалеко бiля входу на лавi. Вiн рiзко примружив очi вiд свiтла i знову
опустив голову.
   Описавши рукою широке коло, сотник боком сiв на порiг.
   - Ось ваш Мельник,- повторив вiн.- Вашi ж сiльськi побили його вчора
вночi i привели сюди.
   Я пiдсiв до Мельника, i по-змовницьки потис йому руку, мовляв, не
звертай на вояка уваги. Мельник напружено подивився на мене.
   - Марiю мою бачили?
   - Приходила, питала.
   - Передайте, що зi мною нiчого страшного не трапилось.
   - Прошу, пане Мельнику,- сказав сотник.- Пожалiйтесь Повсюдi на мене.
   - Пан Криж твердить,- почав якось дуже поволi Мельник,- що мене могли б
закатрупити. Але вони досi не розумiють, як вiн розцiню╨ стрiлянину на
толоцi, й прийшли примаститись. Тобто привели йому мене. Але це бабська
самовтiха, пане сотнику,промовив Мельник з занепоко╨нням на лицi.- Це
бабська самовтiха. Вони почули вашу пiдтримку i розперезались. Ви у селi,
i цього доволi. Вони думають, що чинять щось потрiбне вам.
   - Пане Мельнику,- з докором сказав Криж, i з нього злетiв увесь хмiль.
   - Бiда.Мельник розвiв руками.- Завжди знаходяться апостоли добра, що
присвiчують головорiзам. Тi намагаються нас знищити, а цей намага╨ться
переробити на свiй лад.
   - На свiй лад я нiкого не збираюся переробляти.- Сотник схопився на
ноги i заходив по коридорчику за входом.- Я тiльки радив вам поберегтись.
   - Ось я i побережусь отут у льоху. Лиш дозвольте мо©й Марi© приносити
©сти.
   - I такi люди думають щось змiнити в життi,- сказав Криж сиплим, глухим
голосом.
   - Не просто дума╨мо. Ми, якщо вже пiшло на одвертiсть,- Мельник гiрко
посмiхнувся,- ми щось робимо для цього.
   - Книжки чита╨те!
   - Чита╨мо.Мельник знову посмiхнувся.- Купу╨мо зброю в Чехах. Показу╨мо
людям, де правда.Помовчавши, вiн попросив у мене прикурити i продовжував:
- Ви скористувалися тим, що в селах пошестi, i хочете нас подушити, як
блiх. Не вийде. Я вчора вже сказав вам, що в селi нема органiзацi©, але не
тiштесь. Я не в органiзацi©, та я вам заявляю: не знищите! Ось...
   - Пане Мельнику! На силу вiдповiдають силою. Але ви для мене не сила, i
менi вас по-людськи шкода. Ось чому я намагався попередити кровопролиття.
В iнших селах, зна╨те, що дi╨ться? Щоночi рiзанина. Все вже опутала
кривава помста, i на полiтику тiльки звалюють.
   - Знаю,похмуро вiдповiв Мельник.
   - То якого дiдька впира╨тесь? - крикнув Криж.- Напишiть, що порива╨те з
комунiстами, i волос з вашо© голови не впаде. Поки я тут...
   - Моя голова облiзла до того, як я зiйшовся з комунiстами.- Мельник
засмiявся.- Кому ви служите, сотнику?
   - Я прагнув би служити людяностi.
   - Ви прикладом рубайте.
   - Ну, республiцi,- з викликом обiзвався Криж.
   - Республiцi холу©в i товстосумiв? Здирникiв?
   - ╞м, коли хочете. I це краще поки що, нiж служити тому боговi, який
розрiзню╨ народ, щоб кинути його розiрване тiло пiд ноги гi╨нам. Однак
я...
   - Чув.Мельник замахав руками.- Чув, пане сотнику. Що ви, ©й-богу,
доказу╨те менi, що ви нi в чому не виннi. Я вас почасти виправдовую. Та не
жадайте вiд мене неможливого. Присилуйте Повсюду,- вiн нахилив голову в
мiй бiк,- вплутатися в полiтику, коли вiн ©й не довiря╨. Чого ж ви мене
примушу╨те вiдректися переконань? До речi, примушу╨те сво©ми
переконаннями. Це якась несусвiтня нiсенiтниця.
   - Пане Повсюдо,- звернувся до мене Криж.- Розкажiть же пановi
Мельниковi, яких я дотримуюсь думок про все це.
   - Слухати вас прикро,- сказав я.- Бачити гiрко. Кепськi у вас справи.
Коли вже довелося зiйтися пiд одним дахом, поживiть мовчки. Будьте
по-сучасному ввiчливi, потримайте сво© переконання про себе. Я сумнiваюсь,
чи вони можуть що-небудь вирiшити у цьому содомi.
   Вони, мабуть, стомилися, сперечаючись, бо жоден не вiдповiв на мо©
слова.
   - Що переказати дружинi? - спитав я Мельника;
   - Щоб принесла ©сти. Правда ж, сотнику?
   Криж не вiдповiв.
   - Диво на дивi,- посмiхнувся я.- Щасливо, пане Мельнику.
   - Усього найкращого!
   Вiн, не чекаючи, поки ми вийдемо, перекинув на лаву ноги й лiг.
   - Зда╨ться, я за©хав дишлом у чужий тин,- зiтхнув Криж нагорi.- Навiщо
це менi? Та нехай собi. Був на свiтi божому колосок без зернини, чого за
ним тужити? Не так, пане Повсюдо?
   - Ми обидва чимало пережили,- сказав я.- Нам лiпше не наводити один
одного на розум. Радитися - одна рiч, повчати.- iнша... Та менi пора. Я
хотiв у вас просити перепустки до Залiсся.
   - Ви збира╨тесь до Залiсся? Може, разом по©демо?
   - Тодi я завтра вранцi прийду.
   Повертаючись додому, я думав, що справдi нема чого носом землю рити.
Тут такого добра накували, що десять поколiнь нащадкiв будуть уже
готовеньке сортувати, i то правду важко буде визначити.

   Перед свiтанком був проливний дощ. Не розхмарювалось, похолоднiшало. На
дорозi матово свiтились калюжi. Глина розмокла i розповзалась пiд
чобiтьми. Сiре каламутне небо низько висiло над горами, засмоктуючи з
долiв пасма бродячих туманiв.
   Криж жадiбно курив, висунувшись з вiкна i струшуючи мiзинцем попiл з
цигарки.
   - Як настрiй, пане Повсюдо? - гукнув вiн, дивлячись, як я витираю
чоботи. А в кiмнатi спитав: - Похмелитися не бажа╨те?
   - Щось не кортить.
   - А я вас очiкую, щоб за компанiю. Я уступив.
   - За добрий настрiй, пане Повсюдо! Це нинi найважливiше.- Закусивши
шматком хлiба, вiн пильно подивився на мене.- Я не мiг заснути. Усi
нутрощi перевернув менi Мельник.
   - Не берiть до серця.
   - Ви - нейтральна смуга.- Криж похитав головою.- Та хай йому сто
чортiв, по©хали.
   "Нейтральна смуга!.. Чи були колись зойки сильнiшi вiд терпiння?"
   Баскi конi, розбризкуючи болото, шарпнули двоколку. Одкинувшись в глиб
сидiння, я примружив очi i, як у дитинствi, дивився на спливаючi колом
луги.
   - Курiть,Криж подав пушку з тютюном.
   - Отут збiгли мо© дитячi роки,- сказав я.
   - Я, зна╨те, що робив у дитинствi? Фантазував на рiзнi лади одну й ту
саму iсторiю: стаю невидимим i добираюсь до ласощiв у помiщицi
Золотницько© (i прiзвища в них як на пiдбiр). Мала також помiщиця доньку.
Ну, прищепилась, може, ще з маминим молоком настороженiсть проти багачiв.
Так я ту панянку лупцював, поки вона не просила в мене пощади i не
закохувалась. Я ставав господарем фiльварку i роздавав усе майно людям.
Правда, й собi трохи лишав.
   - У недолiткiв одне на умi. Я примушував бути добрими.
   - А ви боялися? Мене рокiв до сiмнадцяти переслiдували страхи. Спершу
боявся темряви i мерцiв, потiм - духiв. Але спав завсiди сам, на горищi.
Зцiплював зуби i одбивався вiд видiнь. Потiм ледве зведешся, та побiга╨ш -
забудеться втома. Так само в мене було з голодом. Брати опухали, а я кину
до рота, кiлька черешень - i все гаразд. Черешнi ©в з кiсточками. Я не
стiльки виносливий, як терпеливий. Я терпiв з жорстокiстю де себе. I
одного просив у господа: щоб нещастя, якi менi вiдпущенi на все життя,
спiткали мене до двадцяти п'яти рокiв. Я боявся стати жебраком на
старiсть. I ось менi минуло двадцять дев'ять...
   - У мене було iнакше,- сказав я, побачивши, що вiн не збира╨ться
продовжувати.- Я все хотiв сам зрозумiти, соромився питати в старших.
Почую уривок яко©сь розмови - i домислюю, що далi. Незабаром я всiх вражав
здогадливiстю. I треба так статися, якась дурна тiтка прохопилась при
менi: "У Грушiвцi вмер п'ятирiчний хлопчик. Такий уже розумник був!..
Чогось бог забира╨ до себе розумних дiтей". Пiсля цього й почалось. Я не
хотiв до бога. Мати похвалить: "Ти в мене розумник, синку",- я чекаю
смертi. Днями i ночами чекаю. Згодом я став пустувати, аби мене не
хвалили. В селi захоплювались мо©м батьком: "Боже! Як вам не страшно
вилазити на тi височеннi комини в гуральнях?" Батько посмiхався: "Я не
боюсь смертi". Вiдтодi я придумував собi небезпечнi випробування. Ходив по
кризi, стрибав зi скель, забирався далеко в лiс. Словом, я кинув смертi
виклик, i вона вiдступила... За чотири роки на фронтi я бачив тисячi
смертей, та я не тремтiв: "Уб'ють чи не вб'ють?" Так-так, дитячий вiк - це
велика смуга в життi. Мо© ось скритнi. Чого?..
   - Не знають, чому старшi так дивно живуть,- сказав Криж, дивлячись
кудись у порожнечу. Раптом вiн запропонував: - Називай мене. Прокопе,
Ардатi╨м.- I журно додав: - Сумно ми, мабуть, вигляда╨мо. I всi, хто
намага╨ться зберегти в собi людину.
   - Що ваша iнформацiя сповiща╨ про Павлюка? - запитав я, думаючи про
Миколу, у якого на всi випадки життя вистача╨ мiрила.
   Ардатiй здивовано окинув мене очима:
   - Хова╨ться.- Помовчавши, сказав якось наче замрiяно:- Павлюк - це не
Мельник. Якби всi комунiсти... Давай побалака╨мо про щось iнше.
   Та до самого Залiсся ми не перекинулися жодним словом. На вулицях було
безлюдне, крамницi тупилися жовтими бiльмами вiконниць. Пiд мурами сидiли
з протягнутими руками iнвалiди - ще одне пово╨нне нещастя. Ардатiй сiпнув
вiжки, i конi пiшли пiдтюпцем.
   Бiля костьолу ми повернули на торговицю. Пiд дзвiнницею стояв, нерухомо
дивлячись перед себе, згорблений бородатий чоловiк з набряклим обличчям i
опухлими, вiдкритими до лiктiв руками. Коли ми поминули його, вiн раптом
кричав пронизливим, скрипучим голосом:
   - Повсю-ууу-до! Гей!..
   Ардатiй нерiшуче зупинив коней, я сплигнув з двоколки i пiдступив до
жебрака. Вiн дивився на мене блискучий нерухомими очима.
   - Iван Крутiй, Прокопе. З Мокирця. Ми разом училися в Покутського.
Львiв...

   Я закивав головою, не впiзнаючи його, i доторкнувся до його м'яко©,
гарячо© руки. Видно, вiн по-сво╨му розцiнив мо╨ замiшання i зiтхнув:
   - Що ж! Iди. Тебе ждуть.
   - Почека╨,сказав я.
   - А я - бачиш?..- у Крутi╨вих очах виступили сльози.- Доживаю пiд
мурами... Сухоти. Пенсi© не дали... Став непотребом.
   - Давно так?
   - Заразний уже...- Голос його затремтiв i обiрвався.
   - Родина де?

   - Ат!..-скривився вiн.
   - Ну, не вiдчаюйся,- сказав я.- Ти кудись у село переберись. Що ж
тут?.. Мiсто голоду╨.
   - Та я вже скоро помру. Чую смерть...
   - Ну, нi. Дивлячись на тебе, цього не скажеш. Поправишся. Ось почнуться
жнива, на новому хлiбi одiйдеш за тиждень.
   Крутiй насуплено глядiв пiд ноги, опустивши червонi, закислi повiки.
Дихав вiн з перебоями, схлипуючи, через рот. Опухлi губи безвладно звисли
у якiйсь насмiшкуватiй мiнi.
   - Iди, Прокопе,- сказав вiн тихо.- Дожидають...
   На мить у його очах блимнула здорова, ясна iскорка, та вона не довго
могла втриматися в палаючих зiницях i розповзлась, мов ©© спопелило.
   - Хто такий?- спитав Ардатiй.
   Я коротко розповiв про Крутiя, закiнчивши:
   - Першокласний фахiвець. I що ти скажеш! Коли держава розкида╨ться
такими людьми, то що це означа╨?
   - Залиш ти ©©, Прокопе,- невдоволено мовив Криж.
   - Дай йому хлiба,- не здавався я,- i вiн...
   - Усiм неба не прихилиш,- пробурчав Криж, опускаючи ноги з двоколки.-
Словами цей вузол не розв'яжеш,- додав вiн скоромовкою, з якимось
винуватим виглядом.

   Ми пройшли вздовж лавок. Незважаючи на розруху, тут дещо можна було
придбати. Я купив Маринi гаптований лейбичок з гранатового оксамиту,
вовняну шалю, шевровi черевики-румунки, собi й дiтям - матерi© на костюми,
взяв три пушковi шапки, на мене знайшлися юхтовi чоботи. На Левадишине
щастя, трапилися запаска i хустина. Виторгував ще сувiй льняного полотна.
   Пiд парканом дiдок розклав на землi вкритi голубою окалиною молотки,
зубила, щипцi, барди, долота. Все було зроблено на совiсть, i я купив собi
трохи iнструментiв на заробок.
   Назад ми рушили надвечiр. Крутiя вже не було пiд дзвiницею. Небо
очистилося вiд хмар, i сонце ласкавило теплом поля. Дорога хутко збiгла до
круч над Днiстром i запетляла мiж чагарниками - ми ©хали понад рiкою, бо в
лiсi дорога ще не встигла просохнути. Навпроти Грушiвки наздогнали Iвана
Крутiя. Вiн стомлено волочив босi ноги, звiсивши велику голову на груди i
тримаючи через плече порожнiй мiшок. Криж допомiг йому вилiзти на
двоколку.
   - Пiду десь на села,- сказав Крутiй, вiддихавшись. Чого тiльки не
витворя╨ з нами надiя!..
   - Ти правильно вирiшив,- сказав я.
   Ардатiй мовчки озирнувся на Крутiя i дав коням по батогу.
   Грушiвка лишилась позаду. Проскочивши кра╨м лiсу, ми пiд'©хали до
замка. Криж передав коней вартовому, а ординарцевi звелiв нагрiти води. На
хвилину покинувши нас, вiн повернувся з парою натiльно© бiлизни i iз
зв'язаними шнурiвкою черевиками. Поклавши це перед Iваном, вiн подав йому
бритву i дзеркало.
   - Поки приготують воду,- сказав вiн,- спробуйте, пане Крутiй,
поголитися.
   Iван почав знiмати густо полатаний сардак. Розвiвши позад себе руки,
закашлявся, на чолi виступили краплини поту, щоки налились кров'ю.
   - Дозволь, я допоможу,- схопився я.
   Вiн судорожне закивав i захлинувся, впавши немiчним снопом на канапу.
Посинiлi нiгтi вгризлися в дерево. По бородi текла кров. Я пiдняв йому
голову; схлипуючи, вiн дихнув, знову закашлявся, але цього разу приступ
був слабший. Крутiй вiдкрив наповненi сльозами очi i безтямним поглядом
обвiв кiмнату. Вiн довго мовчки дивився на мене, потiм на Ардатiя i
застережливо помахав пальцем, мовляв, не торкайтесь до мене.
   Звечорiло. Ординарець принiс засвiчену лампу.
   - Пiду,сказав Крутiй, беручи на руку сардак.
   - Сiдайте, пане Крутiй, i не рипайтесь,- сказав Криж. Я сам сухотний i
знаю, що це означа╨.
   Крутiй недовiрливо зиркнув на Ардатiя, але сiв. Через якийсь час йому
стало легше. Ардатiй розповiв про десятки випадкiв, коли видужували хворi
на туберкульоз. Iван пошамкував товстими, пересохлими, потрiсканими
губами. Потiм узяв бритву, потримав секунду, занiс вiстря над щокок
Стрiльцi внесли цебер з водою. Ардатiй поманив мене з дверi.
   - Нема пiдходящо© одежi,- сказав вiн.- Але тут Павлюк дещо з себе
полишив. Хочеш - принеси.
   Крутiй уже поголився. Верхня губа по-старечому зiбгана, нижня одвисла,
пiдстроюючи засмученим очам огидну гримасу. Масивний, схожий на шматок
кишки нiс то роздувався, то тулився до обличчя.
   - Тепер ти бiльш-менш нагаду╨ш Крутiя,- сказав я. Iван майже не ©в.
Вiдпив кiлька ковткiв липового чаю, поклавши до рота грудочку хлiбно©
м'якушки, довго пережовував ©©, нарештi подякував, чужакувато
вiдсторонився. По шибах бурхавицею вдарив дощ. На толоцi заiржали конi.
   - Вiдпочинете, пане Крутiй,- сказав Ардатiй,- тодi я попрошу вас
перекувати в сотнi коней.
   Iван глипнув на Крижа з якоюсь безтямною, острашною надi╨ю.

   Черевний тиф звалив одного за одним Лисюка, Хруща, Iвана Тимоша. Iлля
Гордiй посвисту╨, добиваючи дах, ми з Мариною виклада╨мо мачульцями стелю.
   - Агов, Прокопе! - кричить Iлля.
   - Чого?
   - Звели жiнцi не вертiтись пiдi мною. Весь час кручу головою, так i
звалитись не тяжко.

   - А ти на Марину не задивляйся.
   - Бо що?
   - Що? Нiяка партiя тебе не перекувала, а я це зроблю в одну мить.
   - Ким же я тодi стану? - смi╨ться Iлля.
   - Пiвнем.
   - А диви!

   - Будеш кукурiкати перед сходками всiм партiям.
   - Е, пощади, брате. Пощади, вiдрiкаюсь вiд полiтики. Цi дурнi почали
вибивати один одному вiкна. Щось вони не довiряють Крижевi i перестали
стрiляти. Зате щоночi вiкна дзеленькотять. Вчора Iванчуковi вибили.
Катерина десь живцем до©дав Гривастюка. "Який ти верховод! - пищить
по-бабськи Iлля.- Який? Га? Нема ладу в селi! Нема в Колобродах
вi-i-iйта!.."
   - Невже вона з Iванчуком?..
   - Аякже. Гафiя -- викапаний Iванчук.
   - Викапаний.
   - Вилитий,-смi╨ться Iлля.
   Я iду з вiдрами до Днiстра. Жовтаво-зеленi дощовi води швидко минають.
Отак i життя: нап'╨ться зла - i тече каламутною повiнню. Коли я йду назад,
мене перестрiва╨ Василько з конвертом. Я iз здивуванням дивлюся на дату.
За штемпелем виходило, що лист прийшов у листопадi минулого року.
   - Хто принiс?
   - Стiнковий,- каже Василько,- Гривастюк просив його, щоб тобi передати.
   Лист був заадресований на Гривастюка, конверт розпечатаний. Йосип писав
коротко, великим, розмашистим почерком. Дорiкав Гривастюковi, чому вiн не
повiдомить, що сталося з Повсюдами.
   Порвавши листа, я бiжу до Левадихи i напихаю конверт гербовими
аркушами.
   - Що сталось, Прокопе? - задихано пита╨ Марина.
   - Нiчого,-.смiюсь я.- Ми з Гривастюком влаштували переписку. Сьогоднi з
нашого кута нiхто не ©де до Залiсся?
   - Молотковський, але вiн уже, зда╨ться, по©хав.
   - Мариночко,- прошу я,- побiжи довiдайся, може, вiн ще дома. Але нi.
Почекай, я заклею.- Розвiвши клейстер, я густо намазав дашок конверта.-
Бiжи, Маринко. Нехай вкине до поштово© скриньки.
   - Але що це? - сто©ть вона мов укопана.
   - Швиденько, Маринко. Потiм розкажу...
   О, бестiя! Що ж вiн собi подумав, отримавши два майже однаковi листи
вiд Йосипа, причому написанi рiзними почерками? Збагнув. Йосипiв
притримав, тепер торжеству╨: "На! Брат справдi перепитував про тебе. А ти?
Ти його не бачив i не хотiв бачити, не писав i не хотiв знатися, хоч
скористався його iменем i становищем".
   - Я його ще застала.- Марина повернулась захекана.- Що воно за лист?
   - Колись, Маринко.- Я лiг на ослiн i заплющив очi.- Колись, ©дучи
сюди... Словом, я знав, що брат Йосип заправля╨ якимись справами в
державному секретарiатi. Я хотiв було до нього пiти, але... Словом,
передумав. Половину хлопцiв, з якими я пере©хав кордон, забрали на схiдний
фронт. Решта розбiглась. До Львова я сяк-так добрався. А що далi? До
Йосипа я не хотiв iти. А знав, що будуть питати. Ну, я вiд йосипового
iменi написав Гривастюковi, мовляв, чи прожива╨ в селi такий-то. Поставив:
"Ради секретаря". Словом, до мене пiсля цього не смiли чiпляти Та я не
сподiвався, що Йосип теж напише i теж Гривастюковi. I от Гривастюк одержав
водночас два майже однаковi листи. Йосипiв заховав собi, а мiй - менi
прислав. А тепер ось i Йосипiв пiдкинув. Сучий син. Вiн уже тодi
доглупався, але мовчав. I от раптом присила╨... Це виклик.
   - Прокопику, я чогось боюсь.
   - Нiчого вiн менi не зробить, Маринко.
   - Не кажи. Потерпаю.
   - Що ти, Маринко? Велике цабе - Гривастюк.
   - Боюсь.
   - Але ж не хочу я з Йосипом нiчого мати,- гримнув я роздратовано.
   Вона мовчки закивала головою i сiла на стiльчику бiля мене.
   - Казав Молотковський, що Криж злiг на тиф.
   - Як?- Я полапав кишенi, але кисет з тютюном залишився коло ново© хати.
   - Вже без пам'ятi. Стрiльцi порозбiгалися хто куди.
   - Самого покинули?
   - Прокопе, Прокопику!.. Не смiйi - Марина заломила руки.
   - Я не буду заходити до замка.
   - Прокопе, не роби цього,- застогнала Марина.- Прокопе!
   ╞© надтрiснутий голос вивернув у менi душу. Але я непослухав. А дорога
на Лiсничiвку ще нiколи не була таю довгою. Журно погойдувалися на вiтрi
берести. Журно лився спiв пташини з ялиць. Все нiби попереджувало про
небезпеку.

   Навколо замка вiтер перегортав жмутики сiна, гримали дверi, дзвенiли
шиби.
   Криж головою звисав з канапи, слабо ворушачи, губами. Опухлi повiки
конвульсивне напливали на очi, то вiдкривали ©х. Це вже була не людина, а
нагнiчена вогнем груда м'яса. Над нею метушились у снопi сонячного
промiння iскри пилу. Такий же хаос, мабуть, у Крижевiй головi. Вiн то
насторожувався, наче до чогось прислухаючись, то хмурився, нiби не йняв
чомусь вiри, то на перекошений рiт набiгала несподiвана усмiшка,
розходилась зморшками на щоках, перетворюючись в оскал болю.
   Надворi почувся гомiн. Я вийшов на порiг. Перед замком зупинились три
верхiвцi - дво╨ стрiльцiв i санiтарний полiцай. Вони довго перемовлялись,
показуючи руками на вiкно, за яким лежав Криж, нарештi повернули коней i
галопом помчали на тракт.

   Потiм прийшла Марина, принесла вiнок з нанизаних на нитку зубкiв
часнику.
   - Вiзьми на патик i повiсь йому на шию,- сказала вона.- Кажуть, часник
помiчний,- Але, заглянувши через вiкно до кiмнати, вона тихо додала:- Вiн
не виживе. Виживають слабшi здоров'ям, не такi...
   Зволоженими очима заглянула менi у вiчi.
   - Ти не торкався?
   - Нi.
   - Куди ж ти?
   - У льоху запертий Мельник. Пiду випущу. На дверях висiла колодка.
   - Мельнику! - гукнув я.- Пане Мельнику!
   - Я тут,почулося з пiдземелля. Уламком пiдкови я виважив скобу. Перш
нiж вiдхилити дверi, я попередив:
   - Криж захворiв на тиф, нi до чого не торкайтесь.
   - Чув той гармидер,- прогудiв Мельник. Глянувши на сонце, вiн розправив
плечi.- Ну, вдруге я ©м облизня дам.
   Ми вдвох пiдiйшли до вiкна в стравницi i стали поруч Марини. Крижа
кидало в гарячцi. Та ось в горлi забулькало, вiн судорожне ковтнув i,
витягшись, завмер.
   - Кiнець,сказав Мельник.
   Марина мовчки пiдтвердила кивком голови.

   Через день поклало Iллю Гордiя, а через добу я прокинувся вiд спраги.
Марина повернулася з кухнi з Левадихою. Старенька дала менi напитися
якогось вiдвару i звелiла Маринi засвiтити лампу. Вони плавали передi мною
тiнями.
   - Дай менi дзеркало,- попросив я Марину. Вони перезирнулись, i Марина
подала дзеркало. З нього мов крiзь туман на мене глянули прозоро-синi очi.
Вони були спокiйнi. Навскiс i впоперек буквою "М" над перенiссям
викарбувалися короткi гострi зморщечки. Двi продовгуватi зморшки обабiч
рота, губи зiп'ятi докупи, пiдборiддя розчленоване затiненою впадиною.
Чоло високе, з пiвкруглими закутинами, спертими на рухливi борозенки. На
вухо спадало пасмо русявого волосся. Я подумав: "Оце я". Ще раз глянув у
дзеркало, щоб запам'ятати.
   Досвiта гарячка вiдпустила. Коли Марина принесла опечатаний смолою
конверт, менi здавалося, що нiчого не станеться, коли я встану. Марина
розрiзала конверт i подала менi вiддрукований на машинцi аркуш. Я кiлька
разiв перечитав i поманив Марину.
   - У валiзi золотi крони. Однеси всi до Гривастюка.
   - Що з тобою, Прокопику?
   - Однеси. За те, що я поклав на бункерi хату, на мене наклали
контрибуцiю.

   - Яку?
   - На, прочитай.
   Вона стиснула плечима:
   - Але ж я не вмiю читати.
   - Контрибуцiю,- повторив я, вiдчуваючи, як до голови вдаря╨ кров.-
Бункер ©м потрiбний. Буде вiйна... Однеси крони... Я iду на фронт...

   Навколо - химернi стовбури з обривками корiння.
   - Божечку наш! - скрикнула Марина.- Зурна розпалась...- Боже!..
Прокопе!..


   Вони сходилися ранесенько-вранцi, потомленi i вкритi стертою в порох
землею, з усiх чотирьох сторiн i несли в руках-хто дощину, хто обтесаний
на стiну камiнь, а хто просто жменю свiжо©, що пахла надрами i вiльгiстю,
глини. На них були попанаханi австрiйськi й росiйськi шинелi, кожухи з
вицвiлою вишивкою, мiллю по©денi сардаки i киптарi. Iшли вони з
непокритими головами, низько опустивший очi, нiби вже припало ©м збродити
усе пiднебесся у попитах, прихистку, а сюди збиралися з останньою,
надтозапiзнiлою i соромливою надi╨ю.
   Аж до Лiсничiвки запрудивши вигiн, аж до каменоломнi заповнивши крутi
спадистi схили над селом, вони стояли i чекали якогось знаку, i всi мали
мою подобу i темнi слiди кровi на тiлi. Менi було тужно i маркiтно серед
них, я чув, як переста╨ битися серце, покидають думки, i я за пам'яттю
читав останню молитву - до смертi: "Одпусти менi ще хвилиночку духу, бо
менi треба сказати мо©м веселим гостям, дво╨-тро╨ сирiтних слiв про те, до
чого я вже не доживу".
   Край неба горiло сонце. Я дивився на нього заслiзненими очима, Ще раз
питаючи, чи ╨ щось на свiтi певнiше i справедливiще. Але тут серце
вмовкло, потемнiло в очах, i я ледве встиг вiдкрити уста:
   - Вiрою i правдою устаньте до свого прийдня...
   -Тиша.

   СПАДОК ВIКУ_
   Книга друга_
   Вже знято урожай, лл╨ дощ, i вiтер вi╨.
   Р. Тагор
   - Хочу сина, Надко,- прошепотiв Тодосiй, притискаючи ©© до себе сухими,
як грабовi притужини, руками.- Сина, Надечко,- повторив з банною мольбою i
розпачем.
   ╞© залило малинове промiння.
   - Надко,покликав вiн.
   Тепер голос його прозвучав вiльнiше. Вона. пiдняла голову. Ще не
торкане бритвою, запилюшене степовим порошшям Тодосi╨ве лице всмiхалося i
нiби запотiлося жалем. Крiзь стрiху до стодоли цiдився глицюватий
промiнчик i золотив Тодосi╨вi сторчкуватi брови й високе круто спадисте
чоло. Якби Надiя придивилась лiпше до його обличчя - до нiздрiв, якоюсь
судорогою стягнених до потилицi вух i звужених, полискуючих зiниць, ©й
стало б з Тодосiем ще лячнiше. Але змiни на обличчi близько© людини
впадають в око лише пiсля розлуки. Надiя нiчого не завважувала. Окрiм
того, вона носила в серцi та╨мницю, яка мов глуха стiна заступала перед
нею усе, на що iнший звернув би увагу. Ось i тепер ©й здалося, що Тодосiй
трохи облетiвся, i хотiла було всмiхнутися, але одне почуття зiрвалося
наполоханим голубом. з чашечки душi, а натомiсть косоокий яструбом всiлося
iнше.
   ╞© мучила тривога за Тодосiя. Була ця тривога така незвичайна, нiколи
не чувана, що Надiя соромилась про не© думати. Якось минулого лiта, коли
Тодосiй за©жджав до стодоли зi снопами, в дверях заклинило вiз. Тодосiй
пiдважував то з одного, то з другого боку, тодi розiзлився i, ухопивши
розвору, так двигнув тiчкою, що проламав обидва одвiрки. З того дня Надi©
вiдкрився чоловiкiв двiйник, який не давав ©й спокiйно© години. Вдень i
вночi вона вiдчувала його присутнiсть, вiн закривав перед нею свiт. Це
було схоже на страшну напасть: був у не© Тодосiй i був попри нього ще
хтось. Часом вона не могла ©х розрiзнити i тремтiла цiлу нiч, поки не
зазорi╨, поки той другий не покине хати.
   ...Тодосiй притискав ©© до себе, а вона не насмiлювалась глянути, чи це
вiн. Раптом холодком по ©© напружених стегнах пробiг такий переляк, що
вона, машинально занурiвши в зерно, аж до землi, ногу, вигнулась i
зiпхнула Тодосiя.
   Пiд стрiхою шемрав вiтер. Надiя встала, витрусила з-за пазухи пшеницю i
вклякнула край гiрки збiжжя. Нiздрi ©й свердлив запах поту, насильства над
╨ством. "Боже! - скрикнула вона в душi.- За що така кара! А може, я люблю
Тодосiя?!"
   Вiн подобався сусiдським дiвчатам. ╞й ще не минуло i шiстнадцяти, а
Тодосiй був набагато старший, то вона й гад не мала, що вiн, можливо, ©©
суджений. Та чула, як хвалять за смирну вдачу, шкодують, що не вибитися
сиротi в люди. Одного разу Кухарчукова Орися (в селi ©© мали за пусту
дiвчину), з нiжнiстю дивлячись Тодосi╨вi вслiд, зворушено сказала:
   - Я вiддала б йому все, що маю.
   Видко, це була така хвилина, бо несподiвано для себе Надiя почала
думати про цього мовчазного, вiдлюдкувате парубка, а Орися стала ©й
найсердечнiшою подружкою.

   Тодосiй був бiдний. Запримiтивши, кого покохала, родичi запротестували.
Але Надiя вперлась на сво╨му. Вибрала нагоду стрiтися з Тодосi╨м наодинцi,
потiм носила йому в поле полуденки i дочекалась сватiв.
   Старi вiдписали ©м трохи поля. Надiя перейшла до Тодосi╨во© хатчини, i
десь з пiвроку ©й гадалось, що в свiтi нема i .щасливiшо© пари.
   "Ой боженьку!.."
   Надiя заридала. Незграбно, лiктями падаючи Тодосi╨вi на груди, мов
боронячись, залепетала:
   - Нiчого, що на весну? Буде багато роботи. Чи зможеш без мене?
   - Справлюсь,- вiдказав Тодосiй.- Весна дода╨ сили. А ти чого,
дурненька, розплакалась?
   - Дивися. Не знаю. З мене пiдмоги не будеш мати. Хiба що зварю...
   Вiн сiв, поклав на колiна голову, довго думав. I знову вiн став нiби
чужий, ©й хотiлося щось дiяти, аби вiд нього захиститися, хоч вiн, може,
вже кудись забiг у розмислах, забувши про не©. Ледве пересиливши себе,
вона притулилася щокою до його мокро© вiд тяжкого цiпа сорочки. Тодосiй
був затишний, з налитим тiлом. Та десь пiдсвiдоме вона думала: "Навчи,
богородице, що робити. Не дай пропасти".
   Тодосiй лiг горiлиць, задивився на попролизувану вiтрами стрiху. Надiя
вирiшила сама його знайти. Зосереджено торкнулась устами його уст i легко,
покiрно витягнулась бiля нього.
   Через якийсь час у стодолi знов загупав цiп, забризкала по дощаних
стiнах вибита з колосся пшениця. Надiя, озираючись, вийшла на обiйстя,
нагнулась до землi за решетом i почала вiяти.
   ...Тодосiй народився на переломi двох вiкiв. Був це вже шостий "при
здоров'©" злидень у Слiпчукiв, одначе сво╨ю появою вселив пiдтоптаному
Юстимовi надiю на те, що аж тепер йому заживеться лiпше. Поцiлувавши
Катерину в спiтнiле чоло, вiн окинув немовля розчуленим поглядом i хрипло
прорiк:
   - В добру годину, синку!
   Тихiше додав:
   - Написано тобi бути ма╨тним, бо прийшов до нас мiж двома вiками. Може,
це всiм щось провiща╨?.. Ану, злазьте з печi,- скомандував вiн принишклим
пiд ряднами дiтям, що все бачили i тихо пощипували одне одного, аби не
видати змови.
   Вони, як коти, зiскакували додолу в довгих сорочках, наввипередки
прямуючи в куток за скринею, далi вiд батька, який схвильовано забiгав по
хатi.
   - Цiлуйте маму в руку,- звелiв Юстим теплим i при╨мним голосом.
   Катерина вдячно дивилася на них помутнiлими вiд знесилля очима, рот ©©
засiкся нiмим риданням. На груди нiби примостилося лонно ласкаве лiто, на
очi враз рушили золотi полукiпки. Полукiпки йшли до хати рiвними рядами,
як черкеси на веселих вистояних конях, вимахували кудлатими, мов дубовi
верхи, гичками й подзвонювали:
   - Щедрий вечiр... Святий вечiр...
   Катерина пильнiше приглянулась до горiшнiх снiпкiв i мало не зойкнула:
з-за них то показувалися, то ховались дитячi голови. В однiй вона признала
Йвана, що задушився в бочцi, куди садовила, йдучи жати, а в другiй - зроду
слабовитого Мирона, якого бог забрав до прощi, а в третiй - Михайла, цього
з човном збила крига на Днiстрi.
   Дивилась, дивилась на синiв i знову знепритомнiла.
   ...Минуло багато лiт. На поправку Слiпчукам не випогiднювалось. Юстим з
Катериною запитливо позирали на свого найменшого, поки кожне зосiбно не
застановилося на тому, що прикмета ©х не стосу╨ться, що, як бог дасть,
лишень Тодосiй заживе веселiше.
   Хлопець день при днi чув: "Ти в нас щасливенький, дитино". Слухав,
звикся i повiрив, що так ма╨ бути. Змалку навчився чекати, чекаючи -
терпiти. Нiяке лихо не могло його збентежити. Вiд тифу вимерли родичi.
Тодосiй подав на копальнi в Карпати. Пiвроку на баландi пiд земле Потiм
возив сiль iз Солотвина. Далi голодував, плекав вошей, але нi на мить не
сумнiвався в прийдешньому. Оженившись, зчорнiв у полi. Дещо пристарав,
перешив стрiху на хатi, але це було не те, що йому судилося; непомильна в
мандрiвцi до нього благодать ще десь простувала вдалинi. Тому Тодосiй не
хотiв дiтей. Вiн мрiяв про той час, код вчепить колиску над повною
скринею.
   Добровiльно взяте на себе ярмо так само, як примусове рано чи пiзно
доводить до бунту. Тяжка робота i забарнi сподiвання достатку виснажили
Тодосiя. Його все частiшi сковувала байдужiсть. У такому станi однi
пустилися б берега, почавши кочiвне життя, iншi перетворилися б на лежнiв,
а Тодосiй почав нишком божеволiти. Скривленого, його, можна було побачити
де-небудь у ярузi з грудкою землi в кулацi. Вiн стискував пальцi, нiби
хотiв видушити сiк з грудки, або брав землю на зуб, довго смакував, поки
очi йому не заливали сльози. Вечорами вiн не дозволяв Надi© свiтити
лампаду, стояв перед вiкном, зацiпенiвши, майже не дихаючи, i очi його в
такi хвилини палали ненавистю або, навпаки, були повнi яко©сь неземно©
нiжностi.
   На людях Тодосiй старанно тримав себе в руках, i про його недугу нiхто
не здогадувався. Та якось вiн знемiгся пiд час приступу, а коли спробував
на ясний розум пригадати, що витворяв, пам'ять зрадила. Вiн жахливо
мучився, затужив за дитинством, його охопило почуття страшно© втрати.
Якось, коли зрозумiв, що уникнути безумства ╨ тiльки один шлях - заподiяти
собi смерть, вiн тремтячими руками пригорнув до себе Надiю. Того дня на
купi намолочено© на податок пшеницi вiн зачав сина.
   I його вiдпустило. Загублений у мiражi марних сподiвань дух життя знову
завитав у душi. Тодосiй заспоко©вся, скрiпився якимись пота╨мними думками,
якi берiг, як скнара - кривдний набуток. Надiя була задоволена тим, що
перестала вiдчувати в чоловiковi чужого, i не допитувалась, про що вiн
мiзку╨. Та через рiк у Слiпчукiв ско©лося лихо. Докладно нiхто нiчого не
знав, але здогадувалися, бо Тодосiй серед зими покинув Надiю з малою
дитиною i щез iз села. А може, отримана у спадок од вiку надiя викурила
його з-пiд рiдно© стрiхи?..

   Тiльки ночами, далеко обходячи повiтовi мiстечка i великi села, до
Львова добивався пiвторатисячний загiн солдатiв.
   Два передостаннi бо© загiн мав з нiмцями i махновцями, останнiй, на
Збручi,- з поляками. Солдати були неймовiрно зморенi й бруднi. Мундири
висiли на них лахмiттям; зотлiлi пiдошви прив'язували до нiг обмотками; у
багатьох голови були вкритi носовими хустками. Але при солдатах була
справна зброя.
   Кiлометрiв за тридцять вiд Збруча солдати зупинилися в лiсi на постiй,
щоб поховати вбитих, яких забрали з поля бою i несли на руках. Тiла склали
до одно© ями, насипали високу могилу: Потiм старший видiлив караульних i
команду за продуктами, а коли вони зникли в лiсi, дозволив спати.
   Це був сивий, згорблений i похмурий чоловiк. Вiн не носив вiдзнак i був
зодягнений так само жалюгiдно, як пiдлеглi, зате збро© не мав. Чи причиною
цього була недолугiсть, чи взагалi не брав ©© до рук - годi сказати. I
все-таки жодне його слово не залишалось без уваги.
   Старий лiг пiсля всiх, постеливши пiд бiк соснового галуззя. Дивлячись
на нього, коли вiн заснув, можна було подумати, що це труп. Груди не
пiдiймались, обличчя закам'янiло, навколо рота i пiд очима нiби хто
припорошив дрiбно розмеленим синiм суглинком. Старий був високочолий, з
круглими залисинами енергiйно©, але розважливо© i помiрковано© в оцiнках
людини. Видублене знегодами обличчя було дрiбно посiчене зморшками.
Мабуть, почало старiтись не на повiтрi, а десь в кабiнетних сутiнках,
в'янучи вiд душевних змагань i переобтяжень. I руки в Старого були довгi,
сухi, невiнчанi слiдами чорно© роботи.
   Галявину пражило сонце, димiла i гудiла мушва. Солдати спали мов
мертвi, дожидаючи судного дня Старий прокинувся, тiльки-но в лiсi
зашурхотiли кроки хлопцiв, якi поверталися з провiзi╨ю. Очi його дивилися
чисто й спокiйно. На мить вiн затримав ©х на свiжому насиповi землi
посеред галявини, тодi звiвся i рушив до солдатiв.
   - Чи не трапився вам десь поблизу струмок? - запитав вiн.
   - Ми бачили за лiсом озера.
   - Як далеко?
   - Зо дво╨ гiн. Якщо йти просiкою, будемо минати ©х.
   - Треба набрати свiжо© води,- сказав Старий, дивлячись, як солдати
розкладають i дiлять на брезентi мамалигу й сир.- Пiдiть хто, розбудiть
хлопцiв на змiну вартовим.
   Пiдкрiпившись, солдати розiйшлись досипати. А з присмерком вишикувалися
в колони i рушили далi.
   Перемишляни загiн обiйшов з пiвночi. Тiльки-но вступили в лiс, почало
розвиднятись. I знов Старий вiдiбрав вартових i команду за продуктами, а
рештi дозволив вiдпочивати. Та цього разу вiн пiдкликав до себе
високорослого, ще зовсiм юного солдата, узяв з його рук туго напакований
наплiчник i рушив у заростi. Хвилин через десять на трактi до Перемишлян
показався змучений, мов iз тюрми випущений, священик. Назад вiн повертався
надвечiр. Тепер вiн йшов швидше, з непокритою головою, чого святi отцi не
дозволяють собi навiть серед пустинного поля На узлiссi священик став
солдатом. Загiн уже вiдтрапезував. Старий взяв залишену йому скибку
мамалиги i цибулину, сказавши солдатовi, який прийняв вiд нього наплiчник:
   - Цi╨© ночi за всяку цiну мусимо дiстатися.
   - Вмерло дво╨ поранених,- повiдомив солдат; очевидно, вiн виконував
обов'язки ад'ютанта.
   - За всяку цiну,- повторив Старий.
   - Ще одне самовбивство,- сказав солдат.
   Старий болiсно примружився, пiднiс руку до очей i нервово, судорожне
ковтнув повiтря.
   До кожного його слова прислухалися, як до батькiвського благословення,
а запобiгти самовбивствам вiн не мав сили. У когось з солдатiв почина╨ться
гарячка, i вiн приклада╨ до скронi дуло карабiна. Розбери - тиф чи вiспа.
Мiж ними нема лiкаря. Солдат наклада╨ на себе руки заради iнших. До того ж
хворого нiхто з селян не вiзьметься доглядати: бояться розстрiлу, бояться
заразитись.

   - Поховали разом з тими... пораненими,- сказав ад'ютант.
   Старий глипнув на скибку мамалиги в руцi, звiв очi на верхи берiзок над
галявиною, постояв, постояв i, пригинаючись, нiби на його плечi звалили
непосильний вантаж, рушив до куща лiщини, пiд яким йому приготували купу
галузок.
   - Пане письменнику,- пiшов за ним солдат.- Пiсля полудня над лiсом
кружляв лiтак. Нас, либонь, помiтили.
   - Я бачив,озвався Старий.- Бачив...
   Поволi, дроблячи мамалигу тонкими пальцями, вiн пообiдав i лiг. Над
галявиною розносився шепiт. Серед високо© трави глухо перемовлялися
солдати. Заглядiвшись на ще не пересотану лiтом основу стебел, Старий
чогось згадав маленького веснянкуватого хлопця з-пiд Бережан, якого
спiткала нiмецька мiна в Криму. Стрiльчик ходив у розвiдку i приволiк
пошитий з телячо© шкури повен махорки ранець. Тiльки гукнув хлопцiв
розбирати здобич, як пiд ноги шипучи впала мiна. Вiн глянув на не©
неповторно здивованим поглядом, i тут пролунав вибух...
   Стрiльчик нiяк не йняв вiри, що перед ним живий письменник, прохав
розповiсти, як пишуться книжки Старий тлумачив йому "П'ять додати до
п'яти, вiдняти два, роздiлити на чотири - буде два. Отак i книжку пишуть,
щоб дiя була зв'язана з дi╨ю, щоб суму можна було розкласти на множники i
кожний з множникiв був висновком про дiю".
   - А ви багато писали? - спитав вiн з дитячим зацiкавленням.
   - Бiльшiсть сво©х книжок я про©в,- вiдказував Старий.
   - Як то?
   - Я не мав з чого жити. Ми вимiнювали сво© сили майже задарма.
   - А хто ви?
   - Я з-пiд Рiвного.
   Цей тверезо-на©вний сiльчук так глибоко переймався кожною його фразою,
що нiколи не затримувався на довгу бесiду. Ухопить те, що цiкавить, i
втiка╨ куди-небудь подумати i повкладати в доброму ладi. А згодом
приходить з новими сильцями-запитаннями. Лиш про одне перепитав двiчi - чи
Старий направду не нiмець або поляк. Вислухавши вiдповiдь, вiн засвiтився
якоюсь пота╨мною iде╨ю. Розмiркувавши, Старий уже не радий був знайомству.
Чого не бува╨! Повернеться хлопчисько додому i продасть спадковий
городець, щоб послати яко©сь пiвсотнi крон. При новiй зустрiчi вiн
пояснив, що справа не в тому, що вiн не мав змоги влаштувати сво╨ життя.
Книжки можна писати впроголодь. За три останнi десятирiччя на один том на
нашiй мовi припада╨ двадцять на польськiй i нiмецькiй Притому з мiсцевих
друкують усiляких пiдбрехувачiв, а сво©х - справдi обдарованих - не
друкують, аби всiм було видко, що нема в цiм кутi свiтло© голови Мина╨
час, нiкчемна писанина почина╨ фiгурувати документом доби, тодi як вона ╨
тiльки примiтивною фальсифiкацi╨ю життя.
   Взяти оцих людей, що другий мiсяць у дорозi, йдуть з пекла в пекло. I
про них напишуть. Пороблять ©х попiвськими синочками i зятьками, якi в
садочках бiля пасiк виголошують перед пашiючими здоров'ям нареченими
пишномовнi тиради про вiсiмнадцятий рiк. А як же iнакше? Гiркий досвiд
народу завжди прикрiплюють до гетьманських i попiвських шликiв, розвiшуючи
ганчiрки замiсть знамен над розтоптаним кра╨м. "Та вже пора збиратися..."
   Старий розумiв, що без бою не прорветься до Львова. Поляки, безумовно,
забарикадували вулицi й готовi до зустрiчi. Проте Пiдзамче мовчало. Загiн
без жодного пострiлу просунувся до середмiстя i оточив ратушу.
Вламлюватися до ратушi Старий не дозволив, бо всю надiю покладав на
вуличнi бо© i те, що до нього при╨дна╨ться повсталий народ. Але всюди
панувала тиша. Вона була рiвнозначна зрадi.

   Старий звелiв iти на тюрму, гадаючи, що до солдатiв пристануть в'язнi.
Проте й тут його спiткало розчарування. Охорона склала зброю, наглядачi
принесли списки заарештованих i слухняно розiйшлися вiдчиняти камери. На
подвiр'я виходили сотнi в'язнiв. Коли Старий вигукнув: "Воля, братове!" -
натовп вiдповiв незрозумiлим перешiптуванням. Старий тричi повторював, що
вони звiльненi, та слова його залишились без вiдповiдi.
   До в'язнiв пiдходили солдати, щось пояснювали. Старий заточився на
ногах, його одвели на тюремнi схiдцi. Коли вiн отямився, на подвiр'© були
тiльки його хлопцi i розгубленi тюремщики.
   Вранцi нiчнi патрулi доповiли бригадировi гарнiзону, що в мiстi
появився загiн невiдомих жовнiрiв. Полковник надiслав до Варшави термiнову
депешу. На цьому й закiнчилося. Загiн покинув Львiв. Перед цим Старий
добро© пiвгодини розмовляв з якимсь дiячем розгромлено© республiки на
квартирi неподалiк вiд пам'ятника Мiцкевичевi. Повернувся до солдатiв
немов розбитий паралiчем i ледве вимовив:
   - На Стрийський тракт.
   Минувши останнi кам'яницi, загiн зупинився. Солдати взяли Старого в
середину кола.
   - Панове, я вам не маю що сказати,- почав Старий, суворо дивлячись на
малиновий небосхил.Панове... Я не маю що сказати про тих, до кого ми
добивалися...
   Вiн махнув рукою, опустив голову, i голос його перехопило страшне
чоловiче ридання. В рядах зашморгали носами, кривлячись, вiдводили очi.
Вони йшли вмерти або звiльнити мiсто, але в жертовнику часу вогонь погас.
Змiнившись на обличчях вiд жаху, вони вже не могли пiзнати один одного i
стояли як мерцi. Викотилось сонце. Воно непорушне стояло над обрi╨м добру
хвилину, наче не сподiвалося, що доведеться свiтити цього тихого
благословенного ранку.
   Заспоко©вшись, Старий продовжив:
   - Прощайте, панове браття! Менi сказали, що не пора для виступу, що
виступ готу╨ться. Будьте пильнi. Прощайте. Не кидайте збро©. Iдiть додому
мужами i батьками, не забувайте один одного, кажiть людям правду.
   Солдати не розходились.
   - Ви добре воювали,- сказав Старий крiзь сльози.- То будьте також
добрими людьми. Прощайте!
   Перед ним розступились. Вiн одiйшов метрiв за сто i оглянувся. Солдати
все ще не рушали з мiсця. Навколо них колихався синiй димок ранку.
Здавалося, в клубах цього димку неспокiйно гарцюють осiдланi конi,
перекочуються гармати, пливуть тисячi наповнених вiйськом човнiв. Старий
упав i довго не мiг пiдвести голови.
   Вже зовсiм розвиднiлося. Трактом гуркотiла пiдвода. Молодиця, що везла
до Львова решета з яблуками, злякано зиркнула на немiчного старця на
узбiччi шляху: вiн блудив очима мов неосудний. Молодиця оперiщила конячину
грабовим пужалном.
   "Нема при хатi господаря,- подумав старий.- Видко, вдовиця. I без
батога ©де..."
   Вiд'©хавши на таку вiдстань, що пiдводи вже не можна було наздогнати,
молодиця озирнулась. Старець стояв навколiшки i наче когось виглядав, але
на трактi, скiльки сягало око, не було живо© душi. Так вiн стояв, аж ©й
навтямилося. "Божевiльний",-подумала молодиця.
   "Ще одна тiнь iсторi© впала на Стрийський тракт,- шепотiли губи
Старого. - Тiнi, тiнi!.. Про що ви оповiсте людям? А це залежить вiд
запитань. Отой хлопчисько з-пiд Бережан був химерний хлопчисько. Щось сво╨
будував iз запитань, щось незвичайне. Чудовий це дар. Бо як не
дошукуватися, як питати в тiней одне й те саме, то вони сторiччями
залишаються недорiкуватими".

   Тодосiй кружляв по камерi важкими поривчастими кроками нервово
розладжено© людини.

   - Сядь же ти каменем! - гримнув на нього Грушевич. За пiвтора року
арештантського життя Грушевич забув, що вiн iнтелiгент, лiкар, i ставився
до iнших не краще, нiж злодiйчук з Пiдвально© Григорiй Кмич.
   - Та сядь же! - гримнув вiн удруге.- Чу╨ш? Тодосiй i бровою не повiв.
Перед цим Кмич присилував його розповiсти, як вiн опинився в каталажцi.
Тодосiй надумав майнути до Канади. У Львовi вiн сподiвався заробити
грошей, але наскочив на полiца©в. Розтривожений, вiн метався з кута в кут,
навколо рота в нього зiбралися скорботнi борозенки зморщок. Грушевича й
сон похилив, а вiн усе ще ходив по камерi. Прокинувшись удосвiта, лiкар
побачив його з пiднятими до карниза над дверима руками. Тодосiй стояв,
упершись головою у вiзитерку наглядача. Грушевич перелякався, подумавши,
що вiн у зашморгу.
   - Ти зна╨ш, що безграмотному треба добре пiдплатити, аби виробили
закордонний паспорт? - питав Грушевич Тодосiя, посадивши на свiй матрац.
   Тодосiй знизав плечима, проте по обличчю промайнула тiнь занепоко╨ння.
Вiн зiперся головою на стiну i тихо схлипнув.
   - Хочеш - навчу читати i писати?
   Iз вiконечка пiд стелею у камеру падав снiп сивуватого свiтла. Грушевич
порився в клунку, який використовував замiсть подушки, видобув олiвець i
папiр.
   - Дивися сюди.
   Тодосiй одвернувся.
   Грушевич з ваганням позирнув на олiвець i надув губи. Вiн уже не мiг
зупинитися i почав ненавидiти Тодосiя, який вiдмовою хотiв зiпсувати йому
настрiй на весь день. Вже тепер у нього було таке вiдчуття, нiби за ним
шпигують.
   - Ну що я тобi кажу,- зашепотiв лiкар, бризкаючи слиною.- Дивись: оце я
пишу слово: "Польща".
   Професор iсторi© Володимир Кривов'яз посмiхнувся. Студентом вiн
влаштував отаку студiю Степанидi, легковажно почавши зi слова "любов".
Степанида так i не збагнула та╨мницi письма, зате, рятуючи ©© гонор,
мусили скороспiшно готувати весiлля. Потiм вiн не мiг без гiркоти
згадувати тi канiкули. Степанида була вiрною дружиною, але вiн нiколи не
знав, чого вiд не© чекати. Поки не махнув рукою - нехай робить, що
заманеться,- вона попсувала йому немало кровi.
   - Польща. Пе-о-ел,- бубонiв Грушевич,- м'який знак, ща, Польща. Польща
загарбала Галичину. А це лiтера "ка". Ка-на-да. Ко-ло-бро-ди. Я знаю з
вашого села По-всюду.
   - Прокопа? - втiшено перепитав Тодосiй.
   - Розумний хлопець.
   - Вiн кудись ви©хав.
   - То нiчого, вiн розумний хлопець. I Миколу Павлюка знаю.
   - Павлюк ма╨ спiлку з комунiстами.
   - Тихо, дурню! - Грушевич з внутрiшнiм страхом глипнув на Тодосiя, нiби
в ньому була вмонтована бомба.- Польща. Поль-ща нас усiх по-витлум-лю╨.
   ...У Степаниди був депресивний психоз. До речi, i в цього Тодосiя щось
схоже. Якби Грушевич не занепав, хлопця можна повернути до здоров'я.
Бiльшiсть душевних недуг - це недуги волi.
   - Га-ли-чи-на. По-польськи Галичина - Ма-ло-польща.
   ...Медiатори руху в Степаниди накопичувалися продовж тривалого часу,
вiдтак вона вiдчувала потребу кипучо© дiяльностi i вносила в професорове
життя такий розгардiяш, що вiн зрештою почав ©© боятися. Якось Степанидi
завихторилося iти та грибами. В лiсi проколола ногу, дiстала зараження
кровi й померла. Вдруге Кривов'яз не наважився одружуватися.
   - Ти ма╨ш добру пам'ять, парубче,- радiв Грушевич.- Покажи лiтеру "ер".
Так. Тепер - "ща". Так, прекрасно. Слово даю, через мiсяць ти станеш
тюремним писарем. А лiкарем ти хотiв би бути?
   - Нi.
   - Чому?
   - Не знаю, не хотiв би.
   - Дивак! - прикро образився Грушевич.- Напиши "ел".
   - Не хочу.
   Тодосiй переповз на свiй матрац i натягнув на голову сардак. З-пiд поли
виглядали тiльки затоптанi зеленкуватi п'яти.
   - Дурень! - розiзлився Грушевич i перекинувся на другий бiк, але одразу
ж звiвся на дибки, крадькома зиркнув, чи не прокинувся професор.- Боже! -
зiтхнув вiн,
   Вiн притулився чолом до холодного муру i з болем думав, що огрубiв
отут, у проклятiй тюрмi, здрiбнiв душею. Навiщо обзивати хлопця? Сам же
йому вiдбив охоту, спитавши, чи той не хотiв би стати лiкарем, адже такими
речами не забавляються. Добре, що професор спить. У вiчi було б соромно
глянути.
   Грушевич думав, що якби молодший, то не пiддався б хвилевим настроям. А
йому вже за сорок п'ять, у тюрмi сам для себе став нещасною i жалюгiдною
iстоткою i чогось не вiдчува╨ потреби причаститися до минуло© чистоти й
цiльностi.
   Наглядач з гримотом поставив бiля дверей миску i вiдро з водою. Треба
було вставати, бо повернеться рiвно через чотири хвилини i забере вiдро,
але Грушевич не мав сили ворухнутись. "Дiдько з ним,- подумав вiн.- Нiчого
не станеться, коли день буду немитий".
   Тим часом арештанти схоплювалися i займали чергу.
   - Пане доктор! - штовхнув його ногою Кмич. "Грубiсть - вiд збайдужiння.
Грубiян - це боягуз, пуста пересичена тварюка. Завдяки грубостi ця тварюка
самомобiлiзу╨ться i утверджу╨ться. А хай йому чорт! Треба вставати... Я
брутальний з Тодосi╨м, бо вiн слабший, я можу зiгнати на ньому злiсть i
вiдвернутися вiд цi╨© гидоти..."
   Змочуючи водою голову, Грушевич постановляв собi: беруся за книжку.
"Пишучи, очища╨шся. Мене доконуе марновiрство. Досить ницiти".
   Вiн iз замилуванням згадав роки практики в Тернополi. Робота його
бадьорила, не давала впасти. А взагалi нiколи, зда╨ться, не мав нi сталого
погляду на речi, нi твердо© опори. Як би там не було, в Тернополi минули
його кращi роки.
   Грушевич витирав лице одним кiнцем рушника, професор - другим. Лiкар
одним оком косив на професора. "Що за неймовiрний чоловiк! Весь вiк уника╨
переслiдувань, а дивiться, що за спокiйнi мудрi очi, яке благородне облич
яка стриманiсть i ощадливiсть у рухах. Нiби збираеться почати ще одне
життя..."
   - Сьогоднi ви в лiпшому гуморi,- сказав професор.
   Грушевич здригнувся, промовчав. Потiм, складаючи р ник, вiн сказав з
посмiшкою:
   - Гумор цiлком залежить вiд нас, пане професор. Що - що, а це у нашiй
владi.
   Кривов'яз кивнув i став розчiсуватися перед надщербленим дзеркальцем.
Над дзеркальцем поволi пересували" тiнi вiд грат. Самi грати знаходилися
глибоко в нiшi вiконця, ©х не можна було побачити, навiть ставши на
табурет. Вночi тiнi не рухались - проти вiкна, мабуть, висiв лiхтар. А
вдень повзли по стiнi, хтось вуглем поробив знаки, i тiнi оповiщали
арештантам: "Наглядач несе воду для вмивавання", "Почали роздавати баланду
на снiданок".. На двох метрах муру вклався весь тюремний розпорядок.
   Грушевич чекав, щоб професор вiдiйшов од дзеркальця, думаючи: "Ми
живемо тiльки тiнями...".
   Пiсля снiданку вони порозсiдалися на матрацах грати в шахи. Фiгурки
були вилiпленi з хлiбно© м'якушки колись, за лiпших часiв, коли в'язням
видавали хлiб. Трохи згодом наглядач кинув до камери сувiй польських
газет. З першо©, же прочитаних уголос заголовкiв почалась, як i щоднини
запекла суперечка. В'язнi спалахнули в присутностi газет i очима, й
обличчями i горiли тривожно, як сторожовi вежi в степу перед наближенням
орди. Газет чекали мовчки, неспокiйно Коли наглядач вiдчиняв дверi, всi
насторожувалися, мов дикi кiшки, i кидалися на згортки. А газети були
дворiчно© давностi...
   В центрах во╨водств i в повiтових мiстах гарнiзонами стояли польськi
вiйська. У Галичинi польськi вождi вербували джур з колишнiх мiсцевих
партiй. За республiкою вже зникли i дим i нитка... А в камерах точилися
полiтичнi дискусi© про тактику державного секретарiату i стратегiю
Антанти.
   - Послухайте, що пише Пiлсудськяй,- забiгав з газетою по матрацах
Григорiй Кмич.-"Русини i бiльшовики, якi до цього часу воювали мiж собою,
тепер порозумiлися, щоб атакувати нас".
   - Брехня! - заревiла камера.
   На стiнi тремтiли тiнi вiд грат, тремтiли губи i руки, пiд стелею
гойдалась мiшанина охриплих голосiв. Нарештi, почали пробиватися окремi
реплiки.
   - Вони не мають приводу почати вiйну з республiкою.
   - Свiт проти цього грабежу.
   - Вiльсон - твереза людина. Вiльсон посила╨ дипломатiв перевiрити
версiю Пiлсудського.
   - А "Покутський вiсник" пише, що республiка прода╨ться Польщi...
   Не брав участi в цих оргiях Кривов'яз. Якось Грушевич запитав, чому вiн
не чита╨ газет.
   - Соцiальним спiритизмом не займаюся,- вiдказав професор.
   Вiн задумливо стежив за iншими i наче милувався. Одного разу, коли
суперечка мало не переросла в бiйку, вiн пробурмотiв:
   - У тюрмi ач якi гарячi! Тут ©м нiчого втрачати. Тут нема надi©. А на
волi мовчали б.
   Переважно оргi© закiнчувалися тим, що арештанти пiдсiдали до професора
i вимагали його думки. В такi хвилини ©х цiкавила не iстина - ©м треба
було почути спокiйний голос, щоб самим втихомиритися.
   Професор бачив, що вже всi втомилися i зараз звернуться до нього. Та
Грушевич роздув ще гострiшу перепалку. Мова зайшла про просвiтянськi
громади. Чи дозволять ©х поляки?
   - Не дозволять.
   - Мусять!
   - Дурницi!
   - Ти, видко, хочеш, щоб не дозволили.
   - Йолоп!
   - Хам!
   - Запроданець!
   - Вiд йолопа чую!..
   Сякалися. Кашляли. Нервово скручували цигарки. Сварка всiм остогидла,
та нiхто не хотiв поступитись, прикусивши язика. Вгомонилися лише тодi, як
Грушевич повернувся до того ж, з чого почав: що громади розпалися де через
заборону; бiльшiсть ©х складу в тюрмах. Тепер навперебiй заговорили, що ©х
повиннi випустити на волю. Влада не втрима╨ться без мiсцевих кадрiв,
найактивнiших представникiв громад. Усi вiдчули себе молодими i сповнений
устремлiнь...
   У життi накопичилося стiльки диких, як на здоровий розсуд, засобiв
впливу на людей, що з них, за поодинокими винятками, щодня можна, як iз
глини, вилiплювати щось iнше. Тому такого поширення набрала торгiвля
iдеалами,! i величезнi маси народу час вiд часу безоглядно поринають у
багно фанатизму. Хто був у камерi, кожному раптом стало ясно, що без них
не зумiють обiйтись, ©м хотiлося думати, що уряд ©х спецiально ув'язнив,
аби зберегти, адже на волi навiснi╨ голодна смерть. Лиш досвiд предкiв -
страх - стримував готову iстерiю рабопоклонства. Цей самий страх зiграв з
ними жарт, коли прийшло звiльнення.
   Серед ночi в коридорах появилися наглядачi i, повiдчинявши камери,
гукали:
   - Виходь! Виходь з речами!
   Вони стiкалися в тюремний двiр. Якийсь недолугий дiдусь кричав:
   - Воля, панове!
   - Провокацiя,- прошепотiв професор.
   Хтось знайшовся:
   - До камер пiдводять труби. Заженуть назад i пустять гази.
   - А ворота - навстiж,- злякано мовив Тодосiй.
   - Там, певне, поставили кулемети,- голосно продудонiв Грушевич.- Лишень
висунь голову!..
   - Треба перевiрити.
   Хтось вiдокремився од натовпу. Грушевич поволiк за собою Тодосiя.
Крадучись, попiд муром рушило ще кiлька чоловiк.
   Грушевич лiг на землю i виштовхнув за ворота клунок з пожитками. Тихо.
Тодi вiн виглянув на вулицю i оторопiло рикнув:
   - Утiкай. Доки не пiзно!
   До свiтанку Грушевич з Тодосi╨м пересидiли в Стрийському парку. Коли
почало розвиднятися, Грушевич спохватився:
   - Тут можуть вчинити облаву. Нам лiпше змiшатися з людьми.
   Мiсто вже ожило, селянки торгували пiд фасадами фруктами. Грушевич
купив яблук.
   - ╞ж, ©ж.тикав вiн Тодосi╨вi тремтячими руками.- Солодкi.
   Вiн вiдчув прилив нiжностi до цього придуркуватого i безпорадного
селюка й готовий був вимiняти за його личаки сво© чеськi бештайгери.
   Вони й не помiтили, як бiля жiнки з яблуками зупинився полiцай. Вiн
нагнувся до кошика, взяв яблуко, вiдкусив корiнець, поремигав i кинув
селянцi монету. Вона догiдливе напакувала його кишенi плодами. Полiцай
навiть не глянув на Грушевича i Тодосiя. Посмiливiшавши вони йшли за ним
до Ринково© площi. Протиснувшись крiзь ярмаркових до ратушi, стали пiд
стiною бiля худорлявого юнака, який продавав рiзьбленi хрести.
   - Я ж казав, що випустять,- усмiхнувся Грушевич, косячи очi на сонце.-
Звичайно, це хитрiсть, вона мене не тiшить. Але нiчого. Яка рука, так i
гребе. Будемо мати на увазi. Так просто вони нас не куплять, ми будемо
вимагати прав для всього народу. На силу будемо вiдповiдати силою. Ми i в
пригонi вмi╨мо брати те, що нам належиться. Як ти скажеш?
   - Менi б до Канади,- простогнав Тодосiй.
   - По©деш,запевнив Грушевич.- Спершу стань до роботи, зодягнися,
вiдчухайся. Треба обдивитися, примiрятися. Нiчого не роби навмання.
   Грушевич весело поплескав Тодосiя по руцi, поблажливо всмiхнувся. Дихав
вiн поквапливо, нiби перед цим зiйшов з марафонсько© дистанцi©.
   - Передовсiм треба роздобути iнструменти. Чогось менi не кортить до
Тернополя. Розпочну практику у Львовi... Гм! Аж не вiриться. Вони, сучi
дiти, переодягли охоронцiв, пiдстро©вши пiд банду. Нiчого. Вони хитрi, але
й ми битi.
   Ночували в парку, а наступного ранку знову вигрiвалися пiд ратушею,
бiля юнака, що торгував хрестами. Тут несподiвано побачили Прокопа
Повсюду. Вiн принiс юнаковi якийсь клунок.
   - Не забудь купити тютюну,- попереджав Повсюда, примружено дивлячись на
хрести. Тодосiй почув його голос,- аж пiдстрибнув. Прокiп був блiдий на
лицi, дуже марний, погляд став суворiшим, бесiда i рухи млявiшi, нiж
пiвтора року тому.
   - Краяни! - розпростер вiн руки, коли Тодосiй сйiнув його за куртку.-
Ти як тут опинився, Тодосiю?
   - Ми з каталажки,- пошепки вiдповiв Тодосiй, сяючи з радостi, як
дитина.
   - А з дому коли ж?
   -. Та вже давно. Я по©хав невдовзi пiсля тебе.
   - То чим пахне свiт? - засмiявся Прокiп.
   - Ой, не питай.
   - Куди ж ви, хлопцi?
   - Нюха╨мо запах сонця,-стаючи ближче, мовив Грушевич.- Земля нам
просмердiлась.
   - Де зупинились? Я мушу йти на роботу, але хотiв би з вами побалакати.
   - Нiде,простосердно сказав Тодосiй.- Ночу╨мо в парку.
   - Тодi я проведу вав до нашого готелю. Приймемо до товариства, Олексо?
- звернувся вiн до юнака.- Приймемо. Люди сво©.
   Юнак байдуже кивнув.
   - Ми живемо в пiдпiллi, - ведучи ©х за собою, розповiдав Повсюда.-
Думаю, не подиву╨те. Нинi весь свiт у пiдпiллi. На щирiсть не проживеш, не
виживеш. У душi плачеш - очi усмiхаються, ночу╨ш у льоху - вдень гордо
несеш голову, ходиш без документiв - зате вешта╨шся пiд носом у полiцая.
   Вони перейшли площу, забралися у захаращений дошками дворик, крiзь
розвалений мур перелiзли в другий дворик. Тут Повсюда пiдважив старi
дверi, що нiби випадково лежали на цементнiй приступцi, й показав пальцем
на темний отвiр:
   - Прошу до господи. На добровiльне ув'язнення.
   Льох освiтлювався двома загратованими вiконцями. Уздовж стiни з
покладених на цеглянi пiдмурки дощок були влаштованi нари, а бiля
протилежно© стiни, впершись закуреною трубою в склепiння, стояла залiзна
пiч.
   - Справдi, з камери до камери,- зiтхнув Грушевич, кидаючи на нари
клунок.
   - Воля ваша,- сказав Повсюда.- Я тут сплю близько року. Тинявся
парками, а коли похолодало, цей льох для мене був знахiдкою. Якось уночi
йду вулицею i чую - нiби з-пiд землi озива╨ться скрипка. Ледве
дошукався... Ну, менi нiколи.

   Грушевич видряпався на нари, сiв, прилизав нижньою губою вицвiлi в
тюрмi вусики.
   - Лягай, Тодосiю,- пiдохотив Слiпчука, що сиротливо озирався
навколо.Лягай.
   - Я пiд вечiр повернуся,- сказав з дверей. Повсюда.- Зрештою, тут i
Микола Павлюк ночу╨, вiн прийде швидше, розважить вас. Можете спати
спокiйно, про кри©вку нiхто не зна╨.
   Увiбравши голову в плечi, Тодосiй ступив до нар, розгублено подивився
на Грушевича i тихо застогнав.
   _
   II_
   Через кiлька днiв Грушевич привiв ще одного жильця. Хлопцi вже спали, я
тiльки-но вклався.
   - Присядьте ось на тапчанi,- запросив шанобливо лiкар.- Я розведу
вогонь i зiгрiю чаю.
   - Не турбуйтеся, пане Грушевич, я не проголодався.
   - О, тут ще ╨ грань. Десь товариство роздобуло вугiлля. Це недовго,
пане Кривов'яз.
   Я колись чув це прiзвище, але вбийте мене - не пригадаю. Грушевич менi
не сподобався з першого разу, i я вирiшив почекати, може, з розмови
вдасться зрозумiти, кого вiн привiв. Ми берегли кри©вку потайсвiту, як
святиню, але коли Грушевич почне сюди водити знайомих, нас викурять.
   Спалахнули скалки, гiсть пiдшлапав до дверцят.
   - Гай-гай,-схлипнув вiн, сiдаючи на цеглину.- А цi мури витримають ще
тисячу рокiв.
   Грушевич пiдвiсив над полум'ям казанок з водою i теж опустився на
долiвку.
   - Чорна кам'яниця, Корняктiв палац,- вiв далi гiсть, похиливши голову.-
Життя насмiха╨ться над iдеалами, пане Грушевич. Вам вiдома iсторiя цього
будинку? Його побудували наприкiнцi шiстнадцятого сторiччя. Костянтин
Корнякт, отримавши дворянство, розмахнувся на шiсть вiкон. Вiн пiдiгрiв
марнослав'я архiтектора Петра Барбони, спрямовуючи удар проти Софi©
Ганель,- ©© Чорна кам'яниця була найпишнiшою спорудою на Ринковiй площi. I
палац ©© справдi потрапив у тiнь Корняктового будинку. Вiн став предметом
заздрощiв. Його за великi грошi вiдкупив орден кармелiтiв, а в ордену -
во╨вода Якуб Собеський. Вiдтодi вiн став колискою не тiльки багатства, але
й полiтичних iнтриг. Мiж iншим, тут вкладався мир мiж Рiччю Посполитою i
Московщиною, архiтектурним вивiнуванням захоплювався рятiвник сiчово©
республiки Петро I, коли готував коалiцiю проти шведiв, за переказами,
Хмель наш теж ходив палатами з прискуленим оком.
   Кривов'яз випростав ноги, зняв капелюха. Полум'я з печi освiтило сивi,
дашками, брови, лукою вигнутий нiс, пiд яким темнiла тонка лiнiя з'©дених
старiстю губ.
   - Перепрошую,- сказав вiн.- Я розговорився, мов за кафедрою. То через
оцей пам'ятник. Свiдки розв'язують язики. А тут iнше не треба забувати:
нашi нащадки не знатимуть, як iсторiя ховала в Корняктовому льоху
композитора Павла Ганиша, про якого ви менi розповiдали, рiзьбяра Олексу
Чорноту...- Вiн на хвилину примовк, нiби вагаючись, чи називати iншi
прiзвища.- Живцем похованi,- мовив, зводячи брови.- Що може бути
страшнiше?
   - Закипiла.Грушевич вийняв з печi казанок.- Всипати цинамону?
   - Дякую, не треба.- Кривов'яз узяв горнятко з окропом.- Не шукайте,
пане Грушевич, у мене нежить, я однаково не вiдчую запаху.
   - А менi не кортить вечеряти,- сказав Грушевич, розчулено дивлячись, як
гiсть попива╨ окрiп. У мене виникло пiдозрiння, що вiн уже почав смакувати
нашу сумну iдилiю.Сьогоднi прочитав у газетi,- порушив мовчанку Грушевич,-
що пiд час громадянських вiйн свiт втратив ще понад десять мiльйонiв
чоловiк.
   - Я про це маю одну думку,- озвався Кривов'яз.- Коли добро здобува╨ться
цiною таких величезних жертв, то нiякi вiтри не вiдженуть вiд нього запаху
кровi.

   - Поступ завсiди дорого коштував.- Грушевич пiдкинув скалок у пiч.- Що
не вмiщу╨ться в рамки часу, те мусить доступатися. Але на практицi це
перетворю╨ться в сумну трагедiю.
   - Бо час мусить закарбувати в iсторiю кожний крок.
   - На практицi,- додав Грушевич,- часто не завдають собi клопоту з
вибором засобiв. Iнодi поверта╨ться так, що засоби ототожнюються з iдеями.
Один з трьох не розумi╨ iде©, яка засiла в головах двох iнших, i цього
досить, аби його звести зi свiту. А натовповi байдуже до причин, йому
влаштовуй видовища...
   - Мабуть, це все-таки споконвiчна бiда, пане Грушевич,- м'яко поправив
лiкаря Кривов'яз. Я подумав, що зараз засоби переконання стануть засобами
вiйни, але Кривов'яз був людиною вихованою i сказав: - Не хотiлося б
посилатися на чужий розум, та що вдi╨ш, коли зловживають правом оцiнювати
явища. Чи не тому пiсля сплину лiт дев'яносто дев'ять вiдсоткiв того, що
робимо, зда╨ться пустою тратою сил? Отже, я пошлюся на чужий розум. Я
колись подумки сперечався з тим висновком, нiбито люди готовнiше служать
iдолам, анiж iдеям, проте це так.
   Грушевич, видко, не збагнув, як тонко обiйшов його професор, i згiдливо
кивнув.
   - А жорстокiсть - породження неосвiченостi,- додав Кривов'яз, не даючи
можливостi заперечувати. Вiн змiряв лiкаря допитливим поглядом i сказав: -
Над загалом запановують окремi iстини, ними намагаються загнуздати
практику... Та, бачу, ви стомилися. Либонь, пора спати. Того папства
нiколи не пересудиш. Через нього впала ЗУНР, люди гинуть як не в тюрмах,
то в сирих льохах... Завтра спробую найнятися за репетитора.
   - А менi в одному мiсцi пообiцяли медичне устаткування. Треба ранiше
встати. Добранiч, пане професор.

   Тiльки-но запала тиша, в мурi пiдi мною заворушилась щуриха. Вона,
зда╨ться, вивела малят i знахабнiла. Я вважав, що всяке живе створiння,
плекаючи потомство, повинно триматися обережно, а ця щуриха здурiла: я мiг
©© знищити, але не пiдiймалась рука. Видко, ©й надокучило чекати, поки
стихне бесiда, бо дiяла швидко i необачно. Вибравшись на нари, вона стала
шукати чоботи, та я ©х попiдвiшував до гакiв на стелi. Щуриха вiдчайдушне
зашкрябала в торбi, де ще, певне, тримався запах м'яса, яким мене
почастував вiйськовий кашовар, i навiть дозволила собi пискнути,
розлютившись.
   Гидка iстотка! Вона теж не впевнена в собi, iнакше чого доходити до
тако© несамовитостi? Я всiм розхвалюю льох, переконую, що тут мiцнi╨ш
духом, адже наш дух прагне до вiчностi, а це стихiя вiчностi. "Серед цих
старезних мурiв лиш дивак може втратити рiвновагу",- кажу я. Хлопцi кра╨м
рота усмiхаються, а на серцi в них, мабуть, те саме, що в конаючо© з
голоду щурихи. Вона ще недавно контролювала всю Ринкову площу i дещо
знаходила, а тепер бо©ться лишати потомство i теребить клаптi газети пiд
нарами.
   Я повернувся на другий бiк, i щуриха занiмiла.
   Тепер я не скоро засну. Думати не хочеться, згадувати нема що. Я злажу
з нар, скручую цигарку. В темрявi тишi важко сидiти один на один з собою.
Нiби накрили тебе рядном ганьби, i нема тобi нi життя, анi смертi.
   Проклята щуриха. Викурила душу з притулку вiчностi. Iсторiя, сивий
патрiарх пiдлабузництва, подарувала менi куточок в Корняктовому льоху. Як
це мило! Бо що людина без притулку? Дикун. Нiмина в сiдалi сонця, якщо
сонце можна порiвняти з доброю, нерозумною квочкою. Людина без
пристановища не ма╨ нi обличчя, нi майбутнього. I я стану