дикуном, як, не
дай боже, нас пiдслiдять полiца©, бо в хатi, яку я збудував, гуляють
вiтри, а штраф за те, що я поставив ©© на бункерi, не сплачу продовж
усього життя.
   Де в битвi з перешкодами програють нашi надi©, звiдти не виносиш
прихильностей. Та в мене, як у тi╨© щурихи пiсля родiв, iнстинкт
самозбереження перетворився на свою протилежнiсть, i я готовий вiддатися
катовi, щоб тiльки люди змогли пересвiдчитися, що в мо©х жилах тече кров.
   Я рушив у куток, де спав Тодосiй. Прокинувшись, вiн нiяк не мiг
зорi╨нтуватися, куди потрапив. Я сiв бiля нього на нари.
   - Розкажи, Тодосiю, як там на селi. Вiн щось пробурмотiв i нарештi
отямився. - Що розповiсти, Прокопе?
   - Хату мою не валяють?
   - Нi. Марина запросила попа, хату освятили. Тепер трiсочки нiхто не
вiзьме.
   - Знаю, що люди не посягатимуть. А властi?
   - Гривастюк нiбито казав, що грунт ти купив, це тво╨, а штраф виплатиш.
   - Гривастюк далi вiйту╨?
   - Хто ж вiзьметься? Тут треба i нашим, i вашим... Треба вмiти. Лиш
писаря взяв.
   - А Марина, Тодосiю?
   - Вiд Левадихи вибралась. У Ковальчучки. Помирились. Ти зна╨ш, що
старий вiдписав поле на церкву? Ну от, тепер рiвнi, нема за що ненависть
роздувати.
   - Марина нiчого не вимагала,- сказав я.
   - Але Ковальчуки потерпали. Зна╨ш: пiднiми палицю - винний пес да╨
ногам знати.
   - А ти чого зiрвався з мiсця?
   - То, Прокопе, якась мана,- мляво вiдказав Тодосiй. - Все менi
осоружним стало: поле, дiм, жiнка... Менi з голови не виходило, чого ти не
розпиту╨ш. Гадаю, невже i в нього таке, як у мене.
   - Я мусив пiти. Мене могли засудити. А твою Надiйку я пам'ятаю. Мила
дiвчина. Злагоди не було?
   - Де там! I на суперечку не заходило. Розумi╨ш, бiда. Менi не
переставало здаватися, що зв'язав Надi© руки, кривджу сво╨ю долею, що чим
далi, то буде ©й тяжче зi мною. Туманiв, туманiв та й зiбрався до Канади..
Ти ще був дома, як Крочакова Ревека розбилась?
   - Нi.
   - Скочила зi скелi в кар'╨р, де ти камiнь рубав. Нiхто нiчого не знав,
аж навеснi дiтиська знайшли. Вона вже- лиш кiсточки. Мала якусь тугу, не
могла перенести.
   - Шкода.
   - Шкода,погодився Тодосiй.- Вона була нiби з iншого свiту. В серцi
носила бiль, а де з'явиться - там веселiсть. Прокопе, а Павлюк коли тут
знайшовся? - пошепки запитав Тодосiй.
   - Вiн по©хав пiсля того, як у нього стрiляли. Пам'ята╨ш, вiн тодi був у
мене, тодi Маринi поранило руку?
   - Чув, чув. Вiн досi з комунiстами?
   - Вертайся назад, Тодосiю,- сказав я замiсть вiдповiдi.- Бачиш, тут
нема життя.
   - Та бачу.
   - Я не маю iншо© ради. В мiстi мене не будуть шукати. Ти ж повертайся
додому.
   - Нi, Прокопе. Хочу дiстатися до Канади.
   - Надiя сама зачахне.
   - А на мо©х очах висохне - лiпше? Я, Прокопе, думав. Тут нема менi нi
щастя, нi долi. Навчуся грамоти, пристараю грошей i пiду, як той журавель,
за теплою хвилею.
   Вiн тепер догра╨ на однiй струнi. Лiпше не вiдраджувати, бо нарiкатиме
до смертi.
   - Тобi не холодно? - запитав я.
   - У тюрмi звик до всього. Iншi мучилися, а ми з професором навчилися
терпiти.
   - З яким професором?
   - Був з нами такий. Кривов'яз. Статечний чоловiк.
   - Грушевич привiв його сюди ночувати.
   - Так? - завовтузився Тодосiй.- Поговори з ним. Прокопе. Вiн менi як
батько. Мене як посадили до них, то тиждень не видавали матраца. Кривов'яз
©м сказав, що не буде приймати ©жi. Миттю принесли. Небагато таких людей.
   На газетi пiд нарами затанцювала щуриха. Тодосiй замовк, наслухаючи,
потiм лiг i бiльше не озвався. Я кашлянув, та вiн, видко, не чув,
поринувши в нiму бесiду з якимись гадками.
   - Тодосiю! - Я поклав йому на плече руку.
   - Га? - стрепенувся вiн.
   - Iлля Гордiй у селi?
   - Так.
   - Гаразд, спи,- сказав я, не маючи охоти зачiпати ще один непри╨мний
спогад.

   Пiсля того, як, виходячи з оточення, уряд ЗУНР перебазувався до нашо©
закутини над Днiстром, Гордiй одного дня пiдбивав мене втiкати за Збруч, а
наступного агiтував пристати до якогось, йому одному вiдомого пiдпiлля.
   У Залiссi з осадникiв уже була створена повiтова управа, i доходили
чутки, що в Колобродах розташу╨ться прикордонна сторожа. На буковинському
березi Днiстра румунськi солдати поквапливо будували укрiплення. Польськi
загони мали прибути в дня на день. Якось Iлля Гордiй, якого швидше
вiдпустив тиф, нiяково усмiхаючись i ховаючи пiд. набряклими повiками
позеленiлi бiлки, повiв на мене атаку.
   - Ми й не здогадувалися, що зунрiвська влада трима╨ться на волосинцi,-
сказав вiн.- Ми думали, що коли фронт по Сяну, то Львiв мусить здатися.
Але польська армiя мала коридорець уздовж залiзницi а Перемишля, i до
Львова весь час прибували свiжi сили i продовольство. А стрiльцi не
одержували пiдкрiплення. Навеснi Петрушевичевi вдалося перерiзати коридор,
та Львiв уже не було кому брати.
   У головi не зовсiм прояснилося пiсля .гарячки, i бесiда мене
стомлювала. Та Гордiй до чогось мене пiдводив i гудiв, як млин.
   - Ти колись казав, Прокопе, що уряд ЗУНР не той, який потрiбний
Галичинi, аби гарантувати вiд ново© окупацi©. Але посуди: у лютому Антанта
надiслала державному секретарiатовi ультиматум з вимогою скласти зброю або
йти на бiльшовикiв. Ультиматум не прийняли. Тодi з Францi© сюди перекинули
армiю Галлера. Петрушевич робив усе, що було можливим.
   - Не знаю,мовив я роздратовано.
   - Правда,вiв сво╨© Iлля,- бiльшовики пропонували йому мирний договiр.
Але в нас багато хто гадав, що бiльшовики - тимчасова течiя. Та були й
такi думки: нехай Укра©на буде комунiстичною, але сукупною. Може,
Петрушевич дав маху. Пам'ята╨ш, на селянському з'©здi в Станiславi всi
делегати виступили проти нього? Вiн вiдмовився од переговорiв i тим самим
перешкодив сполученню червоно© Росi© i червоно© Угорщини; революцiю в
Угорщинi задушили, а тодi приборкали Галичину. Тут надво╨ гадати.
   Гордiй зiтхнув i скрутив нову цигарку.
   - Ходiмо на сонечко,- сказав я, спускаючи з лiжка ноги.
   Надворi кошлатив листя на ясенах злегка схвильований i задиханий перед
приходом осенi серпень дев'ятнадцятого року. Марина з Левадихою i з дiтьми
пiшли в поле по бур'ян. Пiд стiною сохло кукурудзиння i пiняве лушпиння з
качанiв. Я розглянувся по оборi i сiпнув Гордiя до хвiртки - захотiлося
навiдатись до сво╨© хати.

   - А ти зна╨ш, чого я сумнiвався? - запитав я, коли ми вийшли на
вулицю.-Я одного нiколи не мiг вибачити: Габсбурзька iмперiя розпалась, я,
солдат ©©, добираюся з фронту додому, а у Вiднi старi дипломатичнi баби
домовляються з тiнями вiд трону про передачу влади в Галичинi. За три
тижнi змiнилося три вождi, якi керували обороною Львова: Вiтовський,
Коссак i Стефанiв. Не вмi╨те, сидiть та попивайте каву. Вони ж, мало того,
навперебiй галасували, що всi невдачi через комунiстiв. Усю молодь, яка
могла повернути хiд iсторi©, називали комунiстами.
   - А торiк ти про це недобалакував,- закинув Гордiй. Ми наблизилися до
хати i дерев'яними схiдцями пiднялися на ганок, стали бiля незаскленого
вiкна на Днiстер. Рiка бiгла собi кудись, мов нiчого не сталося. На
затiненому тополями буковинському березi румунськi солдати копали транше©,
у виярку на тлi неба лопати вихлюпували маленькi фонтани землi, i схоже
було, що рвуться шрапнелi. Не без обопiльно© домовленостi роздiливши
галицьку землю, сусiди не довiряли один одному. А галичанам залишалося
нарiкати на самих себе.
   - Будеш закiнчувати хату? - запитав Гордiй.
   - Так.
   - Якась неяснiсть довкола...
   Я в душi посмiхнувся. Щось намисливши, Гордiй не вiдчував певностi. Я
знав, що вiн буде мене марудити натяками i притиками, поки в суперечцi не
висмикне десяток жил i не вибере ту, яка йому потрiбна.
   - Менi аж тепер стало ясно, як поляки все добре спланували,- мовив
вiн.- Вiд Львова до найменшого хутора - всюди мали органiзацi©. Стрiльцi
не встигли ви©хати, а вони вже створили управу.
   Вiн нагрiб купу трiсок i сiв. Протерши мiзинцем око, пильно подивився
на мене, зiтхнув i чи з жалем, чи з спокiйним захопленням сказав:
   - А галицька армiя два рази здобувала Петлюрi Ки©в.
   - У тому, що галицька армiя перейшла Збруч, дуже довго буде вiдчуватися
трагедiя краю,вiдказав я.
   Гордiй хворобливо скривився, i менi здалося, що вiн почне заперечувати,
проте оскал на його знекровленому тифом обличчi несподiвано розплився
широкою усмiшкою.
   Вiльно, поблискуючи, мов прощаючись, бiг мимо очей Днiстер. На
буковинському боцi на тлi голубого неба у видолинку вибухали фонтани
землi. До рiки городом зiйшла молодиця в пiдiпненiй спiдницi - десь,
видко, прала в садку, зачерпнула коновкою води i, не глянувши на цей
берег, знову щезла мiж соняшниками.
   Днiстер холодно поблискував на сонцi, як злi сльози. Мене раптом
осяяло, що стихiя вiйни теж прокида╨ться за якоюсь дивною логiкою. Узяти
хоча б мiй бункер. Вiн австрiйцям не придався, зате був потрiбний
республiцi. Либонь, усе в життi так побудовано, що людська енергiя не може
пропасти.
   - Я так думаю,- перервав мо© гадки Iлля,- що треба не менше двадцяти
рокiв, аби тут знову зворохобилися, як у вiсiмнадцятому.
   Я знизав плечима.
   - Вже нема людей, що можуть органiзувати народ,- додав Iлля.
   Я назгортав купу трiсок в протилежному кутку ганку i, сiвши, зустрiвся
з пильним поблискуючим поглядом Iллi.
   - Скажеш - нi? - спитав Гордiй.
   - Що ти вимацу╨ш? - запитав я навпростець.
   Iлля, мов з переляку, здригнувся i нахмурився.
   - Щось мусимо робити, Прокопе,- сказав вiн пiсля хвилевого вагання.-
Поляки нам показали приклад. Треба органiзовуватись, щоб не дати людям
зневiритись.
   Я похитав головою. Гордiй невдоволено поморщився.
   - Менi зда╨ться, що можна б i з комунiстами робити один фронт,- додав
вiн.
   А вранцi наступного дня до мене в нову хату прийшов за дорученням
Гривастюка Iванчук. Не церемонячись, дiстав з вiйтово© папки документ i
похмуро ковзнув по ньому очима.
   - Штраф за зловмисне пошкодження вiйськового об'╨кта. Я перечитав
постанову повiтового суду.
   - Якщо спробу╨те ухилятися вiд сплачування, вас заберуть на примусовi
вiдробiтки.
   - Заарештовуйте,- сказав я байдуже.- Таких грошей, про якi тут мова,- я
потряс перед його носом постановою,- у мене не буде нiколи.
   - Дiло ваше,- з посмiшкою вiдказав Iванчук.- Менi було велено
попередити.
   - Iди з очей! - сказав я, не в силi звладати з собою.
   - Но-но! - погрозливо пiдняв руку Iванчук.- Ви не дуже... Ми вам
нагада╨мо, як ви побили полякiв на Лiсничiвцi.
   - Геть! - Заточившись, я позадкував до сходiв, опустився на дошку,
тремтячими руками почав скручувати цигарку.
   Надiйшла Марина. Ми довго радились, нарештi вона сказала:
   - Прокопику, тiкай з села. Тут - смерть. А в свiтi, може, збережешся.
   Вночi, перекинувши через плече торбинку з сухарями, я рушив до Залiсся.
   Iшов лiсом, силкуючись зiбратися з думками, але мо© намагання нi до
чого не привели. Я бiльше не вмiв чесно розмовляти з собою навiть у тiй
мiрi, як розмовляють з ру©ною. Усе було втрачено. Я передчував, що нiколи
не ступлю на перехрестя дорiг за Колобродами. Земля, котру я не за сво╨ю
волею покидав, здавалась менi ворожою пусткою, а там, куди я вирушав, були
темнi невiдомi нетрi. Народжений вiд старовинно© i до неймовiрного
сучасно© трiади - вiйни, недуги й голоду, я, куди не робив крок, усюди чув
жахливу колискову цi╨© трiади: вона спiвала про смерть.
   У Залiссi при та╨мничих вогнях лiхтарiв залiзничники формували по©зд iз
покинутих сiчовиками платформ i товарних вагонiв. Коли по©зд рушив з
мiсця, я в останню мить, нiби кимсь невидимим пiдштовхнутий у бiк,
стрибнув на тамбур вiдпливаючого вагона.
   У Львовi мене зненацька захопив кремезний вусатий провiдник, лагiдна
байдужiсть якого викликала в мене пiдозрiння, бо менi здавалося, що за
мною весь час стежать i ось-ось пiдiйдуть з наручниками.
   - Ви з нами в Польщу? - звернувся залiзничник. Вiд його запитання у
мене пробiг мороз по спинi.
   - В Польщу? - перепитав я.- Нi, я лiпше зiйду у Львовi. По-сво╨му
розцiнивши мою розгубленiсть, залiзничник усмiхнувся i подав машинiстовi
сигнал рушати. Пiднявшись на тамбур, вiн окинув мене спiвчутливим
поглядом, а я мимохiть скорчив усмiшку бродяги. На секунду в мене виникла
думка розшукати Повсюду-Завадовича. Йосип не пiшов за Збруч, я мiг у цьому
заприсягтися. Вiн навряд чи ви©жджав зi Львова пiсля того, як мiсто
потрапило до рук польських офiцерiв. Мабуть, сидiв у комфортабельних
покоях i, обклавшись газетами, писав спогади про одiссею державного
секретарiату. Якось перед втечею з дому я надибав на глечику клапоть
газети з наказом Петрушевича:
   "Зважаючи на Найвищу раду держав Антанти, як представника сил, якi
мають впорядкувати ╙вропу, наказую укра©нськiй армi© перейти Збруч на
велику Укра©ну проти бiльшовикiв. Таким чином, да╨мо доказ, що ми мали i
ма╨мо протибiльшовицьку орi╨нтацiю". Йосиповi ╨ про що писати. Уявивши
собi його одутлувате полискуюче обличчя на тлi синього оксамиту крiсла, я
вiдмовив собi в щастi побачення, одразу вiдчув полегкiсть i попростував на
Личакiвку до Покутського.
   Старi прибирали в кiмнатi. Майстер дивився на мене здивованими очима i
схлипував схвильованим, здавленим смiшком. Витерши рушником руки, вiн
ступив назустрiч, смикнув себе за вуса i гукнув до дружини:
   - Постривай, стара, гляди, хто прийшов.
   Я обох поцiлував.
   - Яким вiтром, Прокопику?- запитав майстер.- Лагодь, стара, що-небудь
на стiл,звернувся до дружини i взяв мене за лiктi.- Як же ти так?..
Негадане. I не написав...
   - Так уже трапилось,- вiдказав не сво©м вiд зворушення голосом.-
Покровителi витурили з села. Покутський вмить посерйознiв i засмутився.
   - Ти хочеш сказати - визволителi? - Вiн гнiвним жестом махнув на вiкно.
   - I сво©, i цi.
   - Ну, сiдай, розкажи до ладу.
   Я коротко оповiв, як Гривастюк вилами двох урядiв приколов мене до
землi. Покутський сплескував долонями i бурмотiв: "Ах ти, бестiя!", "Ти
дивись!", "Ну й сволотник!" Очi його погрозливо блищали, на обличчi
появився вираз муки. Кинувши погляд на накритий стiл, вiн махнув рукою.
   - Пiсля цього й чарка не мила. Забери, стара, наливку.- В кутиках його
очей зiбралися болiснi зморшки.- Що ж це дi╨ться? Не вiр сво©м, не вiр
чужим. Кому .тодi вiрити?.. А ми сяк-так перебива╨мось. На рiденьких
борщиках, на городинi. Вже забули, як хлiб вигляда╨. Стара он як-подалась.
То йди посьорбай юшки. З дороги тепленького хочеться.
   Я зиркнув на схiдне вилицювате обличчя майстрово©, що посiрiло i
взялося довгим пухом од недо©дання, i мене огорнув жаль до цi╨© добро© i
мовчазно© жiнки. У ©© лагiдних очах завсiди нiби свiтився ранок, а тепер
вони так запались, що з них годi що-небудь вичитати. Покутський так само
змарнiв, постарiвся, чоло нiби осiло, вуси, якими вiн завжди пишався,
загострювали i спотворювали обличчя.

   - Може, вип'╨ш? - кивнув вiн на плящину.- Ми трима╨мо замiсть лiкiв.
Мiць ма╨... Пригуб i ти, стара, задля тако© оказi©.- Вiн налив у чарки по
наперстку густо©, майже чорно© рiдини.
   - ╞жте, Прокопику,- тихо мовила майстрова. Потiм протягом трьох днiв я
не почув од не© жодного слова. А з Покутським ми переговорили про все на
свiтi. Я помiтив, що розмови про знегоди нас стомлюють i ми ними
надокучили один одному. Це й природно: виходу не було. Балачки дiяли на
нерви як хмiль i викликали огиду. Третього вечора з будиночка Покутських
мене виполошили полiца©. Пiдночовував у Стрийському парку. Досвiта на
горбку мiж липами нестямно заголосила якась божевiльна.
   - О-га-га-га! - моторошним великоднiм калаталом заплескало мiж
стовбурами.О-ха-ха-ха-ха!..
   Я вибрався на вулицю в околицi Франкового будинку. На протилежному
боцi, нудьгуючи, походжав полiцай, ще одна тiнь стовбичила нижче, на
поворотi. Полiцай, який прогулювався, недбалим жестом поманив мене до
себе. Простягнувши руку, вiн потер пучками великого i вказiвного пальця.
   - Документи?
   - Не маю,пояснив я по-польськи.
   - Moze skonczyszz tymi zartami?23
   23 Може, перестанеш жартувати?
   Мене врятувала бездоганна польська мова. Та на майбутн╨ я вирiшив
знайти собi яку-небудь щурячу нору...

   Грушевич намагався зробити ввiчливiсть прапором нашо© комуни. Пiсля
тюрми вiн проповiдував iдею всеосяжного гуманiзму. "Дякую" i "прошу"
лилося з вух. На всiх, крiм Тодосiя i Кривов'яза, Грушевич дивився з
докором, нiби ми навмисне уникали, тюрми, щоб не вiдчути туги за
культурним ставленням. Павлюк спробував було його напоумити, але це не
помогло, а тiльки пошкодило: Грушевич, як сектант, благословляв Миколу при
кожнiй нагодi. Побачивши Грушевича на вулицi, ми старалися прошмигнути
кудись у пiдворiття i перечекати, поки вiн пройде. Але вiн щоднини встигав
провести кожного з нас пiд руку i намозолити слух повчанням.
   - Свiт почне нас шанувати тiльки тодi, коли ми станемо високовихованим
народом,- виголошував вiн.- Почуття братерства - ось що нас вряту╨.
   I вижидальне поглипував, мружився, енергiйно стрiпував сивiючими
патлами.
   У нього була блискуча пам'ять. Вiн знав, що кому казав, i двiчi не
повторював одне й те саме. Мене вiн примусив повернутися до нашо© першо©
розмови в Тернополi.
   - Не забули мо╨© сентенцi© про совiсть, пане Повсюдо?- запитав вiн, з
тривогою вивчаючи мо╨ обличчя.
   - Нi,вiдповiв я.
   Грушевичiв погляд потеплiв, очi од зворушення навiть злегка
затуманилися сльозою.
   - Правду кажучи,- вирiшив вiн винагородити мене,- я спершу було
допустився помилки, подумавши, що ви маневру╨те то мовчанкою, то
несподiваними вивертами, аби набити собi цiну. Але, розмiркувавши, я
зрозумiв, що вiн серйозний чоловiк, навчений обставинами життя ховатися,
як артист. Це непогано, Прокопе. Довiрятися кожному стрiчному не треба.-
Зробивши паузу, вiн додав: - Менi однаково. Я вже небагато встигну
зробити. До того ж серцем чую: мене чека╨ тюрма. Ще день, ще два...

   Поки не ратував за любов до ближнього, вiн говорив розсудливо i
викликав спiвчуття. Та в агiтацiях був такий настирливий i потворно
бридкий, що не було сили витримати. Якось я прийшов трохи пiзнiше i застав
комуну, роздiлену на два табори: з одного боку Грушевич, з другого - всi
хлопцi, включаючи Кривов'яза i Тодосiя. Треба мати певний талант, щоб так
остогиднути. Вранцi Микола розбудив мене i, з вiдразою киваючи на сонного
Грушевича, покликав на вулицю.
   - Ходи звiдси, ну його до бiса. Встане, знов заскиглить.
   - Що сьогоднi робиш? - запитав я Павлюка.
   - Що роблю?Микола зморщився, нiби не мiг розiбрати, чого я вiд нього
хочу. Менi, мiж iншим, завжди здавалося, що вiн собi щодня видуму╨ якесь
заняття, аби, як кажуть, слава не пропала.- Перейдемо на той бiк,-
запропонував вiн.- Покажу дещо й хочу порадитись.
   На розi вулицi Микола зупинив мене i показав на старовиннi залiзнi
дверi.
   - Тво© свердла вiзьмуть ©х?
   - Кувалися, мабуть, ще при Данилi Галицькому.
   -За ними конфiсковане устаткування з друкарень. Я маю намiр забрати
шрифти.
   - Я до них не наважуся пiдступити з свердлом,- сказав я.- Дверi кували
ювелiри. Глянь, якi тендiтнi пелюстки, грона, зiрки. Це iсторична
пам'ятка.
   - Грiх на мою душу, Прокопику.
   - Бабаки тут ходять?
   - Це не твоя журба. Пiдпою.
   - А де дiнешся з касами?
   Микола нетерпляче знизав плечима.
   - Потiм ще раз обдивлюся,- пообiцяв я.- Та не надимайся, як соборний
диригент. Кажу, що подивлюся.
   - Гаразд.Микола засмiявся.
   - Не тiшся, ось диба╨ Грушевич. Аж руки потира╨, що спiймав тебе.
   - З камер лиш фанатики виходять з менше надвердженою психiкою.
Пересiчнi люди мiж чотирма стiнами стають рабами почуттiв, на яких, мов на
казкових конях, вириваються з пут вiдчаю.
   "Так, так,подумав я.- У спеку кожний затiнок - порятунок".

   Якось на поштi я прислужився польському жовнiровi, написавши йому листа
до матерi. Розбалакались, i солдат менi сказав, що в його полку потрiбнi
слюсарi монтувати систему парового опалення. Я мало не пiдстрибнув. Не
гаючи нi хвилини, по©хав з Вiктором Живецьким - так звали солдата - в
казарми. Командир полку погодився прийняти, бо моя робота обходилась
казеннiй касi майже запiвдарма: менi платили продуктами i по двi марки на
тиждень. Через день я ублагав полковника взяти Покутського. Ми з
Покутським монтували труби, пiсля роботи я писав Живецькому листи i пiд
вечiр з тимчасовим посвiдченням спокiйно повертався до Корняктового льоху.
   Цього разу Живецький чекав мене бiля ворiт, весело потиснув руку.
   - Пане Повсюдо, ви зможете сьогоднi затриматися? Вiдписала Ванда.
   У зорi його штормив трiумф: "Ми переможцi, пане Повсюдо!..".
   Вiн не встиг освiдчитися дiвчинi до армi© i нiяковiв, хвилювався. На
хвилину покинув мене i прибiг з фотокарткою дiвчини. У не© було гарне
опукле чоло, розчесанi з боковим продiлом i короною заплетенi навколо
голови коси, тонкi, злегка вигнутi брови, глибоко посадженi, але щирi очi,
маленький рiвний носик i цнотливо, пелюстками складенi губи. В рисах
обличчя цiлий лан невинностi й ненадчерпну©о© нiжностi. Я уявив собi, що
це моя сестра, з котрою розлучився в дитинствi й мав незабаром зустрiтися.
Слова самi попросилися на папiр.
   - Може, завтра, Вiкторе? - запитав я. Живецький засмутився. Вiн дивився
такими сповненими подиву очима, що все здавалося недоречним.
   - Якщо вам нiколи...- Вiн хотiв усмiхнутися, але смуток спотворив
усмiшку, як натяк на близьку смерть.
   - Завтра ж ти на мiсцi?
   - Так. А пiслязавтра стаю на вахту.
   - Патрулем чи на пост?
   - Патрулем.
   - Попросись до ратушi. Я мешкаю поблизу, i ми змогли б складати листи
всю нiч.
   - Я скажу капiтановi Сiдлецькому.
   - То пiслязавтра?
   - Добре.
   Солдат бiгцем на радощах рушив до казарми. "Щастя же Павлюковi",-
подумав я.

   Покутський уже був на мiсцi. Вiн i сьогоднi мав для мене новину.
   - Мiй сусiд,- повiдомив вiн,- десь роздобув росiйську газету. Там
реквiзують фабрики й банки. Прибутки призначаються народовi. Письменник,-
Покутський називав письменниками всiх, хто пiдписувався пiд статтями,-
дода╨, що такого свiт не знав.
   -Уряди змагаються в пiклуваннi про громадянство, - сказав я, згадавши
недавн╨ розпорядження польських властей зменшити податки в зв'язку з
розрухою.- Закон видали i посилили конфiскацiйнi банди.
   - Нi, Прокопе. Ленiн викона╨, що обiця╨.
   - Чи я проти того, щоб людям жилося лiпше?
   - Як ваша комуна?
   - Грушевич привiв якогось професора.
   - Вiзьмеш i мою пайку. Ми зi старою заклали на мiсяць запасу.
   - Професор менi сподобався,- сказав я.- Грушевич розповiдав, що вiн
закiнчив Вiденський i Кракiвський унiверситети, вiв кафедру фiлософi© у
Львовi, зна╨ безлiч мов, а вiд Грушевича нема╨ порятунку. Почав
проповiдувати на вулицi. Дивись - трясе гриву поруч з якимсь пузанем, то
веде пiд руку панянку або й польського капрала.
   - В нас нiколи не бракувало обдарованих людей, та недолугiсть духу
зводила на манiвцi. Почисть шурупи... Мудрi й талановитi люди в нас
умирають од сухот, у самобичуваннi й сумнiвах. А зна╨ш чого? Бо силкуються
вирвати дрiбничку, вважаючи це великою полiтикою. А тiльки дадуть по руках
- i нема чоловiка. Або зрадив, або манiя з'©ла... Не так уже старайся.
Потри трохи, аби припасувати.

   - По-вашому, ця хапливiсть приводить до гiрших наслiдкiв, нiж сердите
мовчання?
   - Я цього не казав, але що правда, то правда: в нас умiють з водою
вихлюпувати дитину. Ну, та це старожитностi. Тут нiчим не поправиш - нi
мовчанням, нi укусамию
   "Так закiнчуються всi розмови. Втома. Загальна втома".
   - Нашою пасивнiстю завжди користувалися баламути,- сказав я вголос.-
Тiльки зведеться поколiння - i розпсотили. Загинемо, як тури.
   - Не мели дурниць,- розiзлився Покутський i роздув нiздрi.- Нарiж
рiзьбу.- I кинув менi на верстат залiзяку.
   - Допоможiть виламати один хитрий замок,- сказав я., Покутський не
пiдводив голови. Я закурив i став бiля вiкна. На подвiр'© шикувалися
солдати. Взад i вперед походжали офiцери, чекаючи командира полку. Кудись
на грабiж збираються. Воно кинути б отi теревенi до бiса, але ж навколо
безвихiдь. Знаю я у Львовi пiвтора десятка людей - нi у кого нема якогось
виразного особистого життя. Усi надiються пережити, i всi ждуть кiнця.
   - Де? - несподiвано запитав Покутський.
   - Замок? У друкарнi на Пiдвальнiй.
   Покутський минав мене поглядом, як старовинний актор глядачiв. Вiн
бiльше нiчим не цiкавився, i я не повертався до сказаного. Але за ворiтьми
казарми пiсля роботи запитав, куди i о якiй порi прийти.

   Накрапав дощ. Вiн пах небом, i хотiлося дивитися на небо, недбало i
ненатривко закидане бiлясто-синiми лiлiями хмар. Та в мiстi неба мало.
Люди вiдвикають од сонця, пам'ять не сприйма╨ краси мiста, бо витвори
людсько© працi запам'ятовуються лише тодi, коли дивитися на них разом з
сонцем. Найдосконалiшi нiчнi пейзажi не справляють враження. На сонцi й
смердючий лiсовий гриб не був би таким огидним, як у сутiнках нетрiв. Якщо
я довго не бачу сонця, мене охоплю╨ туга i зда╨ться, що на мене щось
чига╨.
   Дощ полив як з вiдра. Я зняв шапку. На чолi розплiскувалися вистудженi
розбудженим вiтром краплi. Вiтер напинав винограднi лози на фасадах. На
вулицi збиралися струмки, i мчали до каналiзацiйних стокiв, до поховано©
пiд кварталами Полтви. Там вони змiшаються з нечистотами, потечуть до
фiльтрацiйних збiрникiв i лише пiсля цього отримають доступ до землi.
   Закони природи суворi. Порушивши ©х в одному мiсцi, ми мусимо за це
розплачуватися в iншому. Менi колись свiт здавався неосяжним, подорож
Магеллана - фантазi╨ю. А по©здив, походив - земна куля не такий уже
гiгант. На нiй треба уважно господарювати, бо ми ще не все дослiдили. Ми
зна╨мо, що життя зародилося у водах, i недооцiню╨мо ©х ролi. Вода за
приклад править нам, за приклад... I ми, нерозважливi мельники, проганя╨мо
воду з землi, а вона кида╨ться на нас спустошливими смерчами.
   Sub specie aeternitatis 24 люди - черв'яки. Це помилка. Ми страшна
сила. Ми не уявля╨мо всього зла, яке виходить з-пiд наших рук. Нашого зла
не окупити нашим добром.
   24 Пiд знаком вiчностi (лат.).
   Провидцi розгавкались, що до тридцятого року наша земля стане землею
перевертнiв. Подивишся, як запопадливо спольщують населення,- нiби так.
Але й не так. Ми навчилися пiдлещуватися, а приходить час - стрiпу╨мо
личiну. Та бiда - де терпiння, там застiй. У терпiннi бiльш зла, нiж
добра. Покутський шпурля╨ в мене залiзякою, коли я стаю на позицiю
провидцiв. А може, варто ворушити страх?
   Не розхмарювалось, але дощ перестав. Сутенiло. Колись я любив блукати в
таку пору без мети, думаючи, що ступаю по слiдах загублених кимось
сподiвань. Тодi менi було добре, сам собi я здавався цiкавiшим. Мабуть,
коли життя почина╨ вiдрафiновувати досвiд, перетворю╨шся на машину.
Непомiрне згущення якостей суперечить природi. Треба жити простiше.
   Показавшись у глибинi вулицi й побачивши мене, Покутський з Павлюком
повернули назад. Покутський нiс у руцi скриньку з iнструментами. Живецький
ще з одним солдатом стояв пiд ратушею. Щось сказавши товаришевi, вiн пiшов
менi назустрiч.
   Усi ми чекали ночi. Закохано вдивлялися у нiмотнi неосвiтленi вулицi, в
глухомань пiдворiть, у беззоряне небо, на якому мов навмисне вляглися i
тулилися докупи, як вiвцi, дощовi хмари.
   Трохи згодом Покутський пiдiйде до заповiтних дверей, Микола буде
стежити, чи хто не йде, а я пiд коридорною лiхтарнею в ратушi почну писати
до прекрасно© ляшки листа. Перед цим попрошу Живецького розповiсти про
Бещади i приспану легендами Тарнiцу. Лiто там у квiтах i росах, лiси в
дзюрчаннi потокiв, а потомки крiпакiв-утiкачiв помутнiлими зорами
прощаються з горами, вмираючи вiд сухот. Пiд смерековими борами босонiж
бiга╨ худорляве, але спокiйнолице дiвчисько, тепер вражене тривогою
чекання. ╞© хата, як каже Вiктор, на пригiрку за мiстечком, дерев'яна,
вкрита гонтами i непривiтна всерединi й зовнi. В хатi нiби поселився дух
суворо© непокiрностi, що недолюблю╨ зручностi, затишок, квiтки на стiнах.
   Вiктор прийшов сюди з-пiд тако© ж похмуро©, пiдперто© сволоками стелi.
Але вiн прийшов з завойовниками, i в його природнiй стриманостi й
лагiдностi пробива╨ться погорда. Вiн неписьменний, та вважа╨, що робить
менi доброчиннiсть, адже я невибаглива людина, що складно випису╨ любовнi
листи за шматок хлiба. Конфузить його лиш те, що зi мною, як iз рiвним,
розмовля╨ капiтан Сiдлецький, родовiд якого губиться на шляхах польського
невiльничого сторiччя i повстанчих емiграцiй.
   - Пане Повсюдо.- Вiктор затоптався на мiсцi, не смiючи сказати
вiдверто, що вже почав нервувати.- Я вас заждався.
   - Встигнемо,- вiдказую я, вiдчуваючи легке хвилювання i повну
незалежнiсть вiд цього солдата.
   Ми пряму╨мо до ратушi. По млявостi Вiкторових крокiв я визначаю, що вiн
вражений вiдповiддю i його пiдмива╨ якесь недовiр'я.
   Живецький пiдкрутив гнiт i пiдсунув ближче до лiхтарнi клишоногий
столик, на якому писар вдень ре╨стру╨ вiдвiдувачiв. Коли мало людей, я
писаря завжди бачу з вулицi. У нього застигле обличчя черство© i тупо©
людини.
   Починаю писати пiд диктування першого ж, що заворушилося в менi,
почуття:
   "Добридень, Вандзю!
   Я так одиноко почуваю себе на цiй незрозумiлiй чужинi..."
   Якщо Живецький звелить прочитати листа, я йому щось зiмпровiзую.
   "Народ тут непевний, ми ходимо по вiстрю ножа. У Львовi щодня
стрiлянина, когось убивають, рiжуть, розпинають. Ми вже поховали багато
наших жовнiрикiв..."
   Я пишу на польськiй мовi. Iнодi менi не вистача╨ слова. Шукаючи його в
пам'ятi, дивлюся на сповненi подивом Вiкторовi очi. В них менi ввижаються
всiлякi жахи, i я не ладен себе стримати, аби не змалювати ©х з найменшими
подробицями. Ванда зомлi╨. А мамочка ©© розбубонить усьому мiстечку, який
лютий, озлоблений край Галичина.
   "Тут, Вандзю, голод i пошестi. Нема╨ роботи. В нашому урядi сидять
вiслюки, якщо вони думають, що тут можна нажитися".
   Скажеш це саме словами - не так пройме. А на письмi звучить, аж любо
серцю. Для вигляду перечитую Вандину вiдповiдь. "Я не сподiвалась, що ви
до мене напишете. Я зворушена вашими побажаннями". Той лист розбудив уяву,
а цей впаде на не© вихором. Байдуже, цим курiпкам навiть до смаку, коли
перед ними скаржитися на долю.
   "╙дине мене трима╨: надiя, що Ви дума╨те про мене".
   Пiд стелею дзижчала муха. Голосно дихав Живецький, нагнувшись над
столом.
   Я винiс за дверi недокурок. Тихо, озерне плесо ночi, весела сходинка в
свiтлi лiхтаря. Я повернувся i дописав:
   "Я мрiю про Бещади i Тарнiцу, Вандзю".
   Я ще тримав у руцi перо. Раптом: голоси, метушня, приглушений
уривчастий свист. Живецький схопив з-пiд стiни карабiн i кинувся до
виходу. Я знав, що на такий випадок його будуть пiдстерiгати Миколинi
товаришi.
   - Стiй, Вiкторе!
   Наздогнавши його, я повернув за плечi до себе i ногою причинив дверi.
   - Пусти! Пусти! - пищав вiн. Я вiдпустив його i став бiля дверей.
   - Одiйди, пся маць!
   - Ти чого? - Я засмiявся, але серце в цю мить огортав жаль.
   - Одiйди!
   Вiн пiдняв карабiн. Дзiнь-дзiнь!..- задзвонило у вухах.
   Вулицею з трiскотливим торохтiнням промчала пiдвода, виразно чулося
полускування бичиська. Я став боком до дверей, прислухаючись до стихаючого
гуркоту колiс. Коли я повернувся до Живецького, вiн, запiнившись, трясся
на крiслi за столиком, звiсивши набiк голову. Через хвилину його
вiдпустило, вiн уперся у мене сво©ми здивованими очима, але подив
поступово сходив, натомiсть у них залискотiла шалена веселiсть.
   "Тепер вiн вистрелить".
   Та нi. Вiн знову затремтiв, мов осиковий лист, i впав грудьми на
столик. Я наблизився на нього.
   - Пане Живецький!
   Його лихоманило, як скупаного пса. Я тихо вийшов. Мiсто спало. Тодi я
повернувся, видобув з-пiд Живецького листа, вклав до конверта,
заадресував.
   - Живецький! - покликав я знову.
   Вiн не озвався.
   На розi ратушi висiла поштова скринька. Опускаючи конверт, я подумав,
що треба Маринi послати вiсточку про себе. Прихилившись до муру, трохи
постояв. Мо╨ тiло обливалось холодним потом.
   На Миколу i Покутського налетiло дво╨ патрулiв. Хлопцi ©х пов'язали i в
тому ж таки будинку винесли з зав'язаними ротами на горище. А Живецького
довелося забрати до льоху. Вiн мiг мене виказати. Ми поклали його на
долiвцi й очiкували, коли вiн опритомнi╨. Раптом вiн затих. Микола не
витримав i розбудив Грушевича.
   - Хто це? - запитав той, нахилившись над поляком.
   - Бачите - людина в бiдi,- розiзлився Микола.- Що з ним?
   - Хiба я бог? - вiдпалив Грушевич.- Огляну, тодi, скажу.
   Вiн довго кукав бiля Живецького, щось бурмотiв, повертав його то боком,
то горiлиць, нарештi вже в сутiнках свiтанку втомлено звiвся i сказав:
   - Нервовий шок.
   - Це й без вас видко,- пробурмотiв Микола.- Як це довго трива╨?
   Грушевич помовчав, дивлячись на сiру пляму полякового обличчя.
   - Кволий здоров'ям,- сказав вiн, мов розмiрковуючи.- Нерви слабенькi...
Боюся, що вiн довго не прокинеться.
   - Летаргiя? - пiдхопився на нарах Микола.
   - Якщо не подi╨ денне свiтло, то вiн не скоро зведеться. Микола
голосно, невдоволено засопiв.
   - Треба його переодягти,- шепнув вiн менi згодом.- А загалом йому
пощастило.
   Так, його мусили б убити. Мене пройняв дрож.
   У мурi дратiвливо попискували щури. Миколою кидало на нарах. Грушевич
метушився по льоху. Я втомлено склепив повiки. Потiм, коли я вiдкрив очi,
був уже день, на Миколиному мiстi лежав роздягнений до бiлизни безживний
поляк. Тепер нас стало восьмеро.
   У кутку, приперши посiрiлого Грушевича до муру, стояв Микола. Вiн
обсипав його обличчя голосним шепотом, погрозливо махав кулаком.
Роздивившись, я побачив, що нари порожнi, видко, всi, крiм Миколи i
Грушевича, порозходились.
   - Ви що там не подiлите? - запитав я. Микола вiдступив од Грушевича, i
лiкар пiдiйшов до мене.
   - Що робиться, пане Повсюдо?-мовив вiн зi сталевими нотками в голосi.
Губи його набрякли i посинiли вiд хвилювання.
   - Нiчого страшного не сталося,- сказав я - Чого ви зчепилися? Ще мало
вас бiда товче?
   - Я цього не подарую! - ще бiльше на©жився Грушевич.- Ви занапастили
невинних людей.
   - Заспокойтеся, пане Грушевич. Ви ж фаталiст. Зрозумiйте, що так мусило
бути.
   Перевзуваючись, я позирав то на одного, то на другого. Микола був
фiолетовий вiд злостi.
   - Так мусило бути,- повторив я.
   Вони обидва покосилися на мене, i Микола сiв на цеглу, а Грушевич почав
порпатися у десь ним роздобутiй валiзцi з лiкарським причандаллям. Так я
©х i залишив, поспiшаючи на роботу.
   Братчикiв од мистецтва Павла Ганиша i Олексу Чорнот менi рiдко
доводилося бачити. Я приходив - вони вже спали, я ще вранцi дивився сни -
вони щезали. Тодосiй як мара тинявся за Грушевичем, Кривов'яз переважно
залишавс в льоху, читав або писав, натягнувши на очi маленькi окуляри в
золотiй оправi. Тепер професор буде дiлити самотину з Живецьким.
   Коли я повернувся з казарми, поляк дивився прискуленим оком на пiч.
Вiн, мабуть, усе бачить i запам'ятову╨. Менi зробилося не по собi.
   Кривов'яза не було, був Микола. Вiн щось писав на крайнiх нарах.
Поклавши до нiшi торбу з хлiбом i м'ясом, я нахилився над Миколиною
спиною.
   - Щоденник? - запитав я.
   Микола завертiв головою, нiяково усмiхнувся.
   - Протокол.

   - А...
   Це був докладний звiт про вчорашню операцiю. Я перечитав кiлька рядкiв
i одiйшов, бо Микола неспокiйно повiв плечем, нiби за комiр йому кинули
черв'яка. - Обов'язково все описувати?
   Микола зосереджено подивився на кiнчик пера.
   - Навiщо?

   - Документ.
   - Устаткування - не документ?
   - На основi цих протоколiв складатиметься iсторiя.
   Я не мiг збагнути, жарту╨ вiн чи каже серйозно.
   - Он як! - посмiхнувся я.- Бiльше засiдань, бiльше резолюцiй -
зворушливiша iсторiя.
   - Дай дописати,- нетерпляче загудiв Микола.- Завжди тебе наднесе,
коли...- Та вiн не договорив.
   - Працюй, працюй. Добре, що паперу принiс. Я i собi протоколець складу.
   Я вмостився на сусiднiх нарах, шматком скла пiдстругав олiвець. На мене
скулив око Живецький. Мене знов огорнув жах, але я все-таки присилував
себе писати.
   "Мила Вандзю,- почав я.- Я вже тобi писав, що це за непокiрний народ.
Учора вночi цi люди напали на нас. Взагалi нас тут ненавидять вiд
п'ятирiчно© дитини до бiлоголового дiда. Вони нас обсипають прокльонами,
камiнням i кулями. Ми у вогнi. Уяви собi таку картину. Якось нашi хлопцi
робили в селi облаву, шукали зброю. На околицi побачили хатчину з забитими
вiкнами. Дво╨ пiшло на обiйстя, бо дверi були вiдчиненi. Тiльки вони
ступили до сiней, як луснули з'╨днанi з якимсь механiзмом дверi, й хату
охопило полум'я. Хлопцi згорiли живцем. Я думаю, що коли народ так уперто
обстою╨ свою волю, то його треба пошанувати. Пиши менi, Вандзю, до
запитання, бо ╨ випадки нападiв на вiйськових листонош. Зичу тобi веселого
настрою. Вiктор".
   Я ще написав до Марини. Розповiв, що маю тимчасову, але несогiршу
роботу. Грошi я вислав окремо, але в листi попередив Марину, щоб не
сплачувала штрафу за бункер. Грошовий переказ я пiдписав прiзвищем Iвана
Крутiя.
   Щоб згаяти час, я повертався з пошти околичними вулицями. Тут очам
бiльше вiдкривалась злиденнiсть i легше було скидати з себе окуття журби.
Поки дiйшов, серце стало на мiсце, я знову ввiйшов у звичну роль людини
поза простором i часом, якiй вiдомо, що таке неминучiсть, але яка вмi╨
себе щадити на той день, коли настане потреба в ©© силах i розумi. Менi
зда╨ться, що це взагалi формула людини першо© половини двадцятого
сторiччя, та боюся робити це припущення переконанням. Свiдомiсть
величезних мас людей ще плава╨ на кораблях тих чи iнших iстин. Багатьом
зда╨ться, що зiйти на голий берег i спитати себе: "Хто я? Що собою являю?"
- означа╨ втратити себе. Ясна рiч, що за подiбнi заклики мене кожний
намагатиметься проковтнути просте зi страху за себе. I проковтнули б. Що я
скажу? Що я жалюгiдна, закостенiла, нецiкава iстота? Що я поки що
непотрiб? Нi, нiхто не змилу╨ться. В добу цього неймовiрного бичування
розуму iдеями девiз "Пережити!" спалено. "Жити!" - галасують iдоли, без
прийдешнього, i галасу╨ гайвороння над людськими окописьками.
   В льоху я застав Тодосiя i Кривов'яза.
   - В долинi Тiгру i ╙вфрату...- шепотiв Тодосiй, нагнувшись над книжкою.
   - А Грушевич де, Тодосiю? - запитав я.
   - Лишився в мiстi.
   - Де ви були?
   - Грушевич обходить квартири. Ой, що твориться, Прокопе!.. Йдемо
вулицею, а нас зупиня╨ дiвчисько й каже:
   "Коханi пани, я мешкаю сама, прошу до мене". На однiй квартирi ми
побачили четверо опухлих вiд голоду дiтей. Мами нема, i вони не знають, де
дiлась. На столi трохи грошей, купка муки. А вони вмирають з голоду. В
селi дiти дали б собi раду, а цi лежать покотом i пухнуть. Найстарше дещо
вже розумi╨, одинадцять рокiв, та що з того, як його нiчого не навчили!
Грушевич каже: "Зварив би, хлопчику, затiрки братам". Воно усмiха╨ться
опухлими губами, вiдповiда╨: "Вони кричать. Вони менi надокучили". Я
швиденько розтопив пiч, принiс води, наварив тирби. ╞й-богу, повмирали б.
   - В долинi Тiгру i ╙вфрату,- почав вiн знову.
   Професор перегортав побляклий енциклопедичний словник.

   III_
   Олекса Чорнота став частiше затримуватись у пiдземеллi. Вiн пiдсiдав до
мене на нари, ми говорили про Рембрандта i Гойю, про Великого сфiнкса i
Тутмоса. Я не знав деталей, але вiдчував вагу мистецтва. Виснажившись у
шуканнях i втомившись, Олекса приходив до мене.
   - То на чому держиться свiт? - питав вiн, усмiхаючись крiзь
занепоко╨ння на подив чистою i лагiдною усмiшкою.
   Я вiдказував:
   - На гiмнастицi розуму i душi.
   Або:
   - На вiчних iдеалах.
   Або ж:
   - На людях, котрi зводять до спiльного знаменника досвiд сторiч i мають
смiливiсть подивитися, куди пряму╨ людство.
   - Я нiколи наперед не думав, що вiдповiдатиму. Менi було радiсно
зненацька кидати сачок в Глибину то© сумiшi, яку поначерпував з книжок i
власних спостережень. I не соромився повторювати чужi слова. ╙ дуже точнi,
хоч, можливо, трохи однобокi висновки. Але ╨ i обставини, якi несподiвано
примушують нас вiдчути ©х гостроту, ╨ перiоди в життi, коли вони то
домiнують, то забуваються, то повертаються в доповненому нашим баченням
освiтленнi. Дуже прикро, Звичайно, коли цi висновки, пристосовуючи до
потреб, перетворюють у догми. Ми зi смутком простежували, до яко© ганьби
доходить розум у таких випадках, до яко© доводить слiпоти. Але тодi Олекса
переважно залишав мене i, осяяний якимсь замислом, брався за пензель.
   Бувало, що Олекса довгий час обминав мене. Тодi я питав у думках:
   "Перескочив, братчику, Повсюду? Не заносься. Я крiпкiше стою на
ногах..."
   Та рiч, можливо, була не в тому, що художник погорджував слюсаревi.
Мабуть, захопившись роботою, вiн забував i про мене, i про себе.
   Це був гарний з обличчя, високий, статурний юнак, завсiди втомлений на
вигляд, та починав говорити чи смiятися - усе оживало в його присутностi.
Досить було його слова, i предмет ставав прекрасним. Варто було йому з
чогось посмiятися, i ми бачили неймовiрно смiшне.
   Вечорами Павло Ганиш награвав на скрипцi, пробуючи виношену за день
мелодiю. Ми мимоволi стежили за Олексиним лицем, а коли було темно, хтось
уставав свiтити недогарок свiчки. Якщо Олексине обличчя прояснювалось,
музика тут же пiдхоплювала нас i несла в казку. А якщо воно залишалося
втомленим, ми починали нудитись.
   Та картина його, щиро кажучи, мене шокувала. Назвав вiн ©© "Вербницею".
Його метод грунтувався на суцiльних протирiччях. "Знаки в мистецтвi
стерлися,- говорив вiн.- Обiйтися без них, правда, не можна, отже,
лаконiзуючи ©х до краю, треба ©х класти пiд прес думки i водночас, як
засобами видiлення, ширше користуватися образами негативного змiсту".
   Я не раз пiдходив до полотна. В повiтрi вiдчувалась весна, але берег
рiчки ще сковувала крижана скалка. Це була пора, коли земля i небо ожили,
а в стовбурах верб i гiллi затримався холод, який не могли пробити теплi
соки, прагнучи напо©ти бруньки. Допомагав сокам шал вiтрiв, хурделиця з
дощу i снiгу. Верби гнулися майже до землi, справа насувався темний вихор,
над ним витало тепле небо, а в лiвому куточку плямою розплилося апатичне
обличчя.
   Контрастом,вербниця - апатичне обличчя,- Олексiй пишався. Я ж радив
перекласти цей сюжет на людянiшу мову. Все разом, коли не пiдходити
настiльки, щоб пробивалося обличчя, виглядало прекрасно. Але до
схематичностi в композицi© або треба було звикнути, або народитися iншим,
щоб ©© сприймати.
   Олекса не погоджувався.
   - За мною майбутн╨,-казав вiн жартуючи i серйозно.
   - Рама в рамi,- смiявся я. Вiдступаючи деталi зливалися, i я бачив
шедевр. Я вiдходив убiк, деталi перетасовувалися, щось починало чiткiше
виступати на передньому планi, але й це був шедевр. I так - з якого боку
не стати. А з двох метрiв усе йшло врозтiч; нiби заглянув у воду з
плаваючими диковинними звiрятами.Штукарство,- додав я.
   Чорнота на мить споважнi╨ i знов усмiха╨ться. А може, йому треба було
вигадувати. Хiба "хлоповi" вийти в люди? Навiть з генiальними творами? ╞х
запотарайкають, вони не будуть осмислюватися i вмруть. Олекса це розумi╨.
   - Це епоха, Повсюдо. Це - епоха,- повторю╨ вiн.- Як ти не збагнеш?
   - Гримаси епохи, Олексо.
   - Хочеш посваритися зi мною, Повсюдо? Вражий ти син! Тобi отаманувати,
а ти печiнки товаришам псу╨ш
   - Давай побавимося в пiдлабузникiв. Я тобi пообiцяю влаштувати
персональну виставку, а ти менi - бунт.
   - Бачиш, i в жартах видно, що в кого на умi. Либонь, i побавитися
зрiдка не зашкодить, аби лiпше вiдчути, чого хочеться. Але -почекай,
Повсюдо. Будуть i репетицi©.
   Вiн збивався на якусь загадковiсть, чого я не зношу, i я залишив його.
   Нiхто з нас, окрiм Олекси, не мiг зблизитися з Павлом Ганишем. Це був
чорнявий низькорослий парубчак рокiв двадцяти трьох-чотирьох. Вiн усе
знав. Вiн листувався з половиною Укра©ни, з ним не можна було спокiйно
перейти вулицю, стiльки йому зустрiчалось знайомих. Але вiн був верткий,
як хорт, i слизький, мов лин. Сьогоднi перед ним вiдкри╨ш душу, i вiн буде
пiдтакувати, а завтра хтось буде казати протилежне - i вiн киватиме
головою. Ми про нього знали лиш те, що коли вiн почина╨ спiвати, люди
вiдводять наповненi сльозами очi. Коли вiн брався за смичок, ми ставали
серпанком на свiтанковiй галявинi, ми ставали безтiлими, як ангели.
Достеменно довiдатися про його "сферу впливу" було немислимо. Та ми не раз
захоплювали його з слiпим лiрником чи вуличним музикою, коли вiн вищупував
на скрипцi якусь мелодiю, а стрiчний музикант у вiдповiдь, як давно
очiкуванiй людинi, щось йому довiрливо нашiптував пiд вухом.
   Вiн часто ходив з Олексою. Павло на ходу щось палко говорив i
розмахував руками, Олекса ж наздоганяв його широкими кроками, i збоку вони
досить кумедно виглядали: один - високий, розмашистий, другий - куций,
прудкий i напружений, як тятива. Очевидно, вони були щирi мiж собою.
Знаючи, наскiльки, непокладистий Павло, я iнколи допускав, що й Олекса
фальшивить. У мене виникало побоювання, що в скрутну хвилину на них
небезпечно надiятись.
   Один випадок насторожив мене ще бiльше. Того дня я дуже стомився - ми з
Покутським протягом кiлькох годин прошили трубами три поверхи, причому
старий знемагав i найважча робота падала на мене. Я лiг на нари i слухав,
як Тодосiй чита╨ газету.
   Олекса затермосив мене за колiно.
   - Вставай.

   - Чого?
   - Пiдемо в одне мiсце.
   Я через силу звiвся. На вулицi звечорiло. Ми минули кiлька кварталiв i
пiднялися на другий поверх яко©сь кам'янички. У кiмнатi, куди ми ввiйшли,
було накурено i людно. Ми стали бiля порога. В протилежному кiнцi,
зiпершись руками на стiл, говорив сухорлявий чоловiк у шкiрянiй куртцi.
   - Не тiльки поодинокi люди цим стурбованi,- цiдив вiн глухим баском.-
Незлiченнi маси народу бачать, що животiють заради жалюгiдного шматка
насущного. Безбожна i жалюгiдна щодо сво©х наслiдкiв боротьба за iснування
випива╨ людськi соки. Тiльки мiкроскопiчнi краплини ©х перетворюються в
скарби, що рухають уперед цивiлiзацiю i розорюють перелоги для нових
поколiнь. А громаддя мускульних i розумових зусиль ста╨ димом. Люди
поневiряються, продаються, тодi як у справедливому суспiльствi досить
п'яти рокiв розумово© чи, фiзично© працi, i ви забезпеченi на весь свiй
вiк, можете без страху працювати на загал. Ще гiрше тут, у колонi©. Ми
поза законами, ми не ма╨мо на що надiятися, хоч нам i пробують вселити
сподiвання на лiпшу долю. Я повертаюся до того, з чого почав: пора
пiднiмати працюючих на боротьбу.
   Виступали iншi. Говорили приблизно те саме.
   - Повсюдо, скажи кiлька слiв,- торкнув мене Олекса.
   - Iди,лiктем пiдштовхнув Ганиш.
   Я подивився на них i знизав плечима.
   - Що ж ти пiдводиш? - зашипiв Ганиш. Брови його тремтiли.
   - Я ж не готувався,- сказав я.- I я не знаю, перед ким маю виступати.
Хто цi люди?
   - Не зна╨ш, то й не треба.
   - Якщо ви самi вирiшу╨те, кому з вами бути...
   - Хто бажа╨ виступити? - гукнув на всю кiмнату якийсь молодик,
пiднявшись зi стiльця в перших рядах.- Я думаю, що все ясно. Читайте
резолюцiю.
   За резолюцiю проголосували i, розкурюючи цигарки, почали розходитись.
Резолюцiя нi до чого не зобов'язувала, незважаючи на заклики промовцiв.
Микола пише протоколи, цi приймають резолюцi©... Я постановив собi не
вв'язуватися у цi привиденцi©. Менi, можливо, важче, нiж будь-кому з цих
людей, але я нiчого не бачу попереду i не хочу виставляти на оглядини свою
бiду. До того ж рефлексi© - погана зброя. Це зброя приречених.
   "А може, нi? Може, я погано бачу? - питав я себе, плетучись за Олексою
i Павлом.- Людям, якi погано бачать, сучаснiсть зда╨ться неосяжною. Е,
нiсенiтницi. Хочеш, щоб тебе знали, нападай. Так i роблять цi хлопцi. А
вiд того, що за межами Галичини будуть знати десяток-другий вiдчайдушних
молодцiв, котрi ризикують собою, нiчого не вирiшиться Коли йдеш угору,
добре розрахуй сили".
   I все-таки мене роз'©дали сумнiви.
   - Чого, хлопцi, поопускали голови? - звернувся я до Ганиша i Чорноти.
Мене пiдмивало виправдатися перед ними. Нема паскуднiшого.
   - Дитинство сво╨ згаду╨мо,- буркнув Павло.
   Вони вважали, що зроблено бозна-яку велику справу.
   - Ти додому? - запитав Олекса.- Нам ще одна зустрiч усмiха╨ться.
   Вони звернули в провулок. Вони просто вiдокремились i тепер
"обговорюють" мене. У Колобродах у це слово вкладають негативний змiст.
Воно означа╨ "плiткують". Кидають собi пiд ноги все, що ти ма╨ш i чим
живеш.
   Вони вiдокремились, щоб вiдокремити мене вiд Галичини Але i я дурний.
Сказав би, що стомився. Нi, моя поступливiсть завжди доводить до
непорозумiнь. Спершу я подаю людям надiю, а тодi пiдбира╨ться така
ситуацiя, що я мушу ©х. розчарувати. "Я вважаю за краще помилятися сам,
нiж з мудрецями i цiлим свiтом",- написав би в нашi днi один француз. Бiс
iз ними. Нехай вiдокремлюють. Крiм них, ╨ ще логiка життя.

   Я помiтив, що, йдучи мимо вiконця у нашому льоху, вона уповiльню╨ крок.
Так було щоранку. Ми виходили один за одним через три-чотири хвилини i
намагалися одразу згубитися в ярмарковому натовпi. Я завжди чекав пiд
ратушею Миколу - вiн мене вiдпроваджував за мiсто. В цей час вона
випливала з-за рогу чорно© кам'яницi i йшла попри мури. Вона йшла легко,
плавно, трiшки випнувши груди пiд льняною вишиваною блузкою, ледь
нахиливши набiк голову. Пшеничного кольору довго пiдстрижене волосся
спадало на лiву щоку. В не© були високi пружнi ноги, чiтко окреслена талiя
i м'якi круглi плечi. Лице було блiде, брови настiльки чорнi, що виникав
сумнiв, чи ©х не торкався вугiль, очi волошковi. У ©© ходi, поставi голови
i в тому, що вона щодня виходила однаково зодягнена, з одним i тим же
виразом обличчя, i, нарештi, в тому, що вона кожного разу сповiльнювала
ходу бiля нашого вiконця, було щось та╨мниче. Якось я показав на не©
Олексi.
   - Нiчого надзвичайного,- крiзь зуби процiдив художник.
   Менi захотiлося щось розвiдати про не©. Я згадав одну ще гiмназiйну
дискусiю про якусь - уже забув яку - повiстину. Перспективний укра©нець
пiсля довгих пошукiв нацiонального iдеалу закохався в хутiрну дiвицю,
одружився i почав господарювати. Гiмназисти змiшали автора книжки з
болотом. Хiба мав право укра©нець одружуватися?..
   В дiйсностi так воно здебiльшого i бувало, й тi гiмназисти голосистi
врештi-решт поженилися й розводять дiток, але в лiтературi боронь боже про
це згадувати.
   Хiба я, укра©нець, можу дозволити собi йти слiдом за якоюсь незнайомкою
i милуватися ©© станом?
   Було якесь релiгiйне свято. Я допомiг Олексi винести оберемки хрестiв
пiд ратушу, захопився, розхвалюючи крам, i прогавив, коли вона виходила. Я
побачив ©© уже бiля вiконця. Вона стояла на тротуарi й дивилась повз мене
на мур ратушi. Менi раптом стало соромно, нiби вона могла мене знати
ранiше, нiж я став бувати на ярмарку.
   Я пiрнув у натовп i, не спускаючи ©© з очей, пробрався до Чорно©
кам'яницi. Вона вернулась, минула, мене, не глянувши. Я оддалеки рушив за
нею, бажаючи, щоб вона мене вела якомога довше. У цьому нескромному
переслiдуваннi знаходиш якусь насолоду, але я переслiдував ©© лишень як
дух та©ни, як туманний слiд чогось незабутнього. Я обзивав себе дурнем i
манiяком, та продовжував iти, не бачачи в рухах ©© тiла нiчого, крiм
досконалостi.
   Я б не осмiлився заговорити з дiвчиною, бо мiж нею i мною вже щось
стало, якась священна завiса, яку я не наважився б пiдняти, якесь тендiтне
коштовне плетиво не для мо©х замозолених рук. Хвилинами я ще пiдбадьорював
себе, мовляв, це явина, це життя, це земля, проте - марно. Сон брав верх.
Я потрапив у снiп свiтла i перестав розумiти, чи свiтло йде за мною, чи я
за свiтлом. Тут починалась невiдома течiя, гра, яка визволяла мене вiд
мене ж самого.
   "Ось вона зараз повернеться,- жахався я.- Вона зникне в отому
пiдворiттi!.."
   Вона зупинилась i стала боком до вулицi. Менi не лишалося нiчого
iншого, як iти далi.
   - Чого ви ходите за мною? - почув я раптом, коли порiвнявся з дiвчиною.
   Я ледь устиг побачити ©© суворi очi, й поема закiнчилась. Я мало не
запитав, чого вона шука╨ бiля нашого вiконця, але вчасно стримав себе.
Попростував до Замково© гори i, сiвши неподалiк од десятирiчних картярiв,
став стежити, як вони мiняться на лицi, вiдчуваючи близький виграш. Одна
пара облич засвiчувалась свiтанком, друга окутувалась тiнню тваринно©
туги.

   Тодосiй був у похмурому настро©, мало не плакав. Вiн сидiв на цеглинi
спиною до Живецького, обхопивши руками голову.
   - Що з тобою? - запитав я.
   - Не можу бiльше, Прокопе.
   - Яка ще стiна перед тобою стала? - переждавши трохи, спитав я. В той
же час це запитання стосувалося не лише Тодосiя: перед нами всiма виросла
ворожа кам'яна стiна, що вiдгородила нас од свiту, i ми не можемо себе
знайти.
   - Треба ©хати, Прокопе. Побуду тут ще тиждень i збожеволiю.
   - Ти посварився з Грушевичем?
   - Лiкар добрий чоловiк. Всi ви добрi люди, але я тут бiльше не можу.
   - На тебе вплива╨ Живецький?
   - Нi, Прокопе. Менi однаково, що вiн ╨, що його нема.
   - Де ти стiльки грошей вiзьмеш?
   Тодосiй звiвся, ступив крок до мене, стрiпнув рукою i пiшов з льоху.
   Невдовзi i я вийшов. В присутностi Живецького менi було так, нiби мене
замкнули до глухо© залiзно© скринi, куди пробиваються лиш льодянi сутiнки.
Я поквапливо - це вже була звичка - перейшов вулицю. На будинку Корнякта
лежали смуги хворобливостi. Вiн потускнiв, заструпився пучками моху, од
виразок рябiли колони й гiрлянди над аркою. Будинок скидався на
недоумкуватого дiдугана. Зсунутий портал, аттiковий поверх, фiгури короля
i рицарiв над карнизом кривилися гримасою огиди, доповнюючи враження
виняткового розладу, бездушностi i нарочито© вульгарностi.
   Подекуди вже свiтилося. Я минав мовчазнi корпуси фабрик. Колись у них
весело поблискували шкiви, вимахували коромисла шатунiв, захоплено
сплескували паси. Пiдпри╨мства оповивала похмура тиша.
   У Вiзнякiв, видко, нiкого не було дома. Колись вони тримали продуктову
крамничку. Вiзнячка хвалила мене: "Ви чемний хлопець, Прокопе, але не
встрявайте в полiтику. То нещастя. Я знаю, що да╨ людинi спокiй. Кажуть,
лiпше солом'яна згода, нiж золотий процес".
   Я постукав до Покутського, будиночок якого стояв поряд з кам'яничкою
Вiзнякiв.
   - Що сталося, Прокопе? - стривожився майстер, побачивши мене.
   Я не був у його хатi з того вечора, як утiк через вiкно вiд полiца©в.
   - У мене невiдкладне прохання. Тодосiй божеволi╨. Позичте грошей. Я
дещо дам, Микола допоможе, i вiдправимо бодай до Польщi. Може, йому
пощастить влаштуватися кочегаром на пароплав. На устах одне слово: Канада.
   Старий заходив по кiмнатi, цмокав. Потiм враз зупинився бiля стола,
тупо подивився на складенi газети, знов пройшовся з кутка в куток i
пробуркотiв:
   - Що це за пошесть така? Я питаю тебе, що це за пошесть?
   Я не мав що вiдповiсти.
   - Нема╨ бiльше терпiння? Коли так пiде далi...
   Вiн не докiнчив. Видобув з шафи гаманець, поклав на стiл грошi.
   - Бери.
   Я заховав грошi, погляд мимохiть упав на газетний заголовок:
"Тимчасовий вiдхiд з Ки╨ва".
   - Поляки здали Ки©в? - запитав я.
   - Вiдступають.
   Покутський стояв бiля вiкна, зiгнувшись i заклавши за спину руки, як
втоптаний у долiвку. Вiн навiть не вiдповiв на мо╨ "добранiч".
   Виявилося, що ми дещо ма╨мо. Принаймнi Тодосi╨вi вистачить добратися до
Гданська. Наступного дня я випросив у кашоварiв телятини, позбирав зi
столiв у ©дальнi залишений солдатами хлiб. Коли я прийшов з роботи,
Грушевич походжав по льоху в пiднесеному настро©, а Тодосiй сидiв на
нарах.
   - У нас великi успiхи,- похвалився Грушевич.- Ми дiстали Тодосi╨вi
паспорт.
   Олекса винiс з кутка пляшки з самогонкою. Ми порозсiдалися на долiвцi,
пiшла по колу кварта. Хмiль одразу вдарив у голову, i почуття розлуки
загострилось. Ми тихо заспiвали. Ганиш жалiбно виводив:
   Ой пiду я до млина
   До дiрявого,
   Чи не найду Василя
   Кучерявого.
   Тодосiй звiвся на ноги, раптом постарiлий, зашморгав носом, закрутив
квартою, та так нiчого й не видушив з себе.
   За пусте╨, за пусте,
   За пустесеньке,
   Та й за те╨ яблучко
   Червонесеньке,-
   спiвав Павло, обминаючи зором Тодосiя i похитуючись такт мелодi©.
Тодосiй на очах старiвся вiд якихось передчуттiв. Я обвiв поглядом хлопцiв
i жахнувся - вони так само зiв'яли, поскульбачувалися. З-пiд професорових
окулярiв зморшками просочувались сльози. Тодосiй встав, спотикаючись
пiдходив до кожного, подавав руку. Ми посхоплювалися, обнiмали його,
востанн╨ зазирали в вiчi.

   - Прощай, Тодосiю.
   - Напиши з дороги.
   - Не забувай.
   Вiн шльохав, поривався щось сказати, м'яв шапку тремтячими руками.
   Ми провели його до по©зда. Повертаючись, знову наспiвували, а в льоху
я, мало не плачучи, переконував себе: "Тодосiй по©хав..." Ми цього чекали,
та не стало його з нами - i важко було повiрити.
   З того дня ми збiгалися до пiдземелля, як члени сiм'©, як зi школи
дiти. Балакали, чи мовчали, чи, лiгши на нари, читали газети, та кожен
дорожив цими хвилинами, i коли кому-небудь треба, було пiти до мiста, вiн
напружувався, нiби, повернувшись, мiг нiкого не застати.
   Кiлька разiв я помiчав, що Ганиш з Чорнотою начебто хотять менi щось
сказати, та я робив вигляд, що поспiшаю, а коли життя в людини - поспiх,
©й важко довiритись, нема внутрiшньо© певностi, що до тебе поставляться з
бажаною увагою. Проте, думаючи про цих хлопцiв, я нiтрохи не сумнiвався,
що ми прийдемо до одного. А поки що не завадить побути окремо, аби не
вкралося личкування.
   Робота наша в казармах закiнчувалася. Покрутившись до обiдньо© пори, ми
з Покутським крадькома вибиралися за ворота. Я йшов у поле. Пiсля пiзньо©
весни лiто надолужувало спекою, горiло, як рано овдовiла жiнка в обiймах
несподiваного коханця. А там бiлявими пролизами в блакитi надбiжить осiнь.
Так i в життi. Нiбито нiчого особливого нема, минають звичайнiсiнькi днi,
але повiльно i неминуче наближа╨ться щось дуже iстотне.
   В полi я складав листи до Ванди. В одному я написав:
   "Ми собi шукали релiгiю розуму i добра, а прийшли до релiгi©
насильства". Я нападав на Пiлсудського, потiм похопився, що цим можу
вiдстрашити дiвчину, але розпочинати заново було лiньки. Я навiть пишався,
немов учинив подвиг.
   Сьогоднi перед тим, як рушити в поле, я повернув на пошту. Вандин
почерк став для мене тим самим, що змовницький потиск руки. Опустившись у
глибокий, зарослий лiщиною яр, дном якого протiкав струмок, я розпечатав
конверт, припав поглядом до аркуша, як сатир до лона насолоди. Потiм
витягнувся на травi, мов кiт пiсля снiданку.
   "Ти дума╨ш, ми не розумi╨мо, як це несправедливо? Тут дехто кричить, що
Польща повинна вiдшкодувати сво©х сто рокiв. Менi таким людям хочеться
плюнути в лице..."
   Хiба це мало - мати смiливiсть плюнути в лице? Ми часто до цього йдемо
такими завулками, що сумно. Але нам iнакше не можна. Як почнемо зрiзати
гострi кути, то чи дозрi╨мо до якогось здвигу. Не раз уже намагалися
перескочити вибо©нку, а тодi були змушенi вертатися i тратити час на те,
щоб покласти мiсток, бо за очима на мiсцi вибо©нки утворилась прiрва,
вiдрiзавши дорогу туди, де знаходивсь вiдпочинок.
   Тепер Вандi можна написати, що Вiктор нездужа╨. Наша одвiчна тривога,
тривога нашо© людсько© природи примушу╨ нас з неясним смутком дивитися у
той бiк, де сiда╨ призахiдне сонце. Там, у нереальному, реально
простяга╨ться в сонному позiханнi земля. Там не знають, що ©х чека╨. А я
повернув очi дiвочо© тривоги на схiд. Сюди Ванда дивитиметься зi спеки
дня, i буде ©й дуже важко, бо коли ми спрямову╨мо погляд на захiд, ми вже
все, призначене нам цього дня, пережили. Слiдкуючи за призахiдним сонцем,
ми тiльки спiвчува╨мо тим, до кого воно несе сповнений гiрких несподiванок
рух життя. Свiтанок все-таки лелi╨ для нас надi©, а Вандi свiтанок не
даруватиме втiшних сподiвань.
   Я вклав до конверта оранжеву квiтку нагiдки, В нас нагiдки майже не
ростуть у дикому станi. Вони квiтують бiля призьб, пiд стрiхами, з яких
скапу╨ вранiшня роса. Просто дивно, як у цiй ярузi насiялись нагiдки.
Може, пiд берегом була хата i ©© знищила вiйна?
   Я ступив на стерню, пiшов попри межу. Деревiй; материнка, птича гречка,
тягнучись угору, утворили на межi ще один пруг, який дiлив поле. Стерня
м'яко похрускувала пiд ногами. Я недавно розмовляв з одним польським
солдатом. Повернувшись з маневрiв, розтривожений полем, вiн лаявся як
скажений. Його мобiлiзували до австрiйсько© армi© в чотирнадцятому роцi,
пiсля вiйни присилували служити в польськiй, з того часу вiн як не на
брукованих плацах, то в казармi. Вiн грубо, по-солдатськи лаявся, та
обвислi русявi вуса робили його обличчя добрим.

   Комуна була в якомусь зговорi. Щось вiд мене ховали. Так ми й
повкладалися спати. Рано, збираючись на роботу, я не побачив Кривов'яза на
нарах.
   - Де професор? - запитав я в Миколи.
   Рум'яний зi сну Павлюк подивився на мене насмiшкувато.
   - Ти хiба не зна╨ш? Йому високу посаду призначили.
   Я згадав, як кiлька днiв тому Микола витискав з Кривов'яза текст
листiвки. Тричi повертав зшиток. Професор, замислившись, поправляв окуляри
i поквапливо бiгав по паперу кiнчиком олiвця. Прочитавши перероблений
текст, Микола задоволене усмiхнувся, а менi за нього зробилося соромно.
   Професор попередив Павлюка, щоб бiльше до нього не звертався. Микола,
мабуть, знайшов iншого помiчника. Вiн друкував вiдозви раз на мiсяць.
   Крiм кiлькох реплiк i тi╨© розмови з Грушевичем, яка вiдбулася, ще коли
професор вперше прийшов до нас ночувати, я вiд нього так нiчого й не
почув.
   - Пiд квартиру пообiцяли дати цiлий поверх,- додав Микола.- Цього й
слiд було сподiватися. Ще видасть, старий дiдько.
   - Що таке? - наставився Грушевич.
   Ми не озивалися.
   - Хлопцi, ми повиннi радiти за професора,- зайшовся гарячим шепотом
Грушевич.- Вiн тепер ма╨ можливiсть щось робити для народу. Я так само
невдовзi пiду, менi нараяли посаду в психiатричнiй клiнiцi. Ви й про мене
так подума╨те? - Грушевич ображено опустив на груди голову.- Кривов'яза я
знаю, як сво©х п'ять пальцiв. То наша бiда, що живемо, як чужинцi, а тодi
збира╨мо шкiру в зморшки. Люди пiзнаються через довiр'я.
   Микола стиснув менi плече, мовляв, мовчи. Раптом скрипнули дверi, й до
льоху зайшов Кривов'яз. Обличчя в нього було стомлене й незнайоме.
Побачивши, що всi вперлися в нього настороженими поглядами, професор
невиразно кивнув головою.
   - Вони менi запропонували оббрiхувати мiй край,- мовив вiн i нервовою
старечою ходою обiйшов льох, зупинився бiля нар.- Я, либонь, ляжу
вiдпочити.
   Миколинi очi нiяково нишпорили по долiвцi. Щоб зам'яти незручнiсть, вiн
звернувся до мене:
   - З Кракова при©хав один прогресивний лiтератор. Буде у мене в
редакцi©. Приходь послухати.
   Вiн пояснив, як заходити, щоб не накликати шпикiв. Я пiшов туди просто
з роботи. Редакцi╨ю виявився перегороджений навпiл коридор. Вiкно виходило
в темний колодязь мiж стiнами. Викладена кольоровими плитками долiвка була
ретельно застелена домотканими хiдниками. Тут умiстився маленький столик,
шафка для книжок i чотири стiльцi.
   - Повинен бути з хвилини на хвилину,- сказав Микола.
   - Тiсно в тебе. А де друкарня?
   - В льоху через дорогу.
   - Що за птиця цей лiтератор?
   - Закiнчив Кракiвський унiверситет, викладав у гiмназi© в Тернополi,
брався перекладати Жеромського, знайомий з Яворовським, листу╨ться з
Стефаником. Передали менi, що можна довiряти.
   - В такому разi менi випала велика честь.
   - Тiльки не перебiльшуй. Iнодi чоловiк - мов та енциклопедiя, а
придивишся... Iде...

   Микола взяв у руки вiдбиток листiвки, я схилився над газетою. Дверi
вiдчинив чорнявий середнього зросту чоловiк рокiв тридцяти п'яти. Про його
обличчя я мiг би сказати, що скальпель сумнiвiв нiколи не торкався до
нього. Низьке чоло, настовбурчена чуприна, довгi, покритi заростом руки.
Микола запропонував йому сiсти i сам сiв поруч.
   - Менi дуже при╨мно,- усмiхаючись почав вiн,- що скрiзь, де не буваю,
чую тверезi голоси на захист збiдованого населення. Особливо раду╨, що всi
виявляють правильне розумiння нацiонально© проблеми.
   Колись щире серце - Гiрчак прохопився перед аудиторi╨ю, що бiльшiсть
галицьких iнтелiгентiв добрi спецiалiсти, але всiм браку╨ культури. Це
патрiоти мужицтва, найманi плаксi©. Народ мовчить, терпить i ненавидить, а
iнтелiгенти скиглять.
   - Рiзке полiвiння у свiдомих укра©нських сферах,- продовжував гiсть,-
вiщу╨ iстотнi змiни. Польща буде змушена поступитись. Бажано ще ширше
популяризувати нацiональнi здобутки.
   Вiн розповiдав про страйковий рух у Францi©, заворушення у Варшавi й
час вiд часу робив кислу мiну: "За тако© ситуацi© треба показувати...
треба створювати, було б добре, якби...". Потiм торкнувся питання про нашу
селянську лiтературу, знову збився на басовi партi©: "Треба записувати
народнi говiрки... В лiтературi повиннi говорити традицi©..."
   -- А чи нема╨ можливостi,-запитав я,- видати Франковi записи фольклору?
Гiсть спохмурнiв.
   - Якби ж то добивалися. Збiрник, безперечно, мав би успiх.
   Я встав нiбито вiдчинити вiкно, та, закуривши, залишився стояти i не
слухав дальшо© розмови. "Якби ж то добивалися!" А ти? Серед укра©нсько©
професури в Польщi ╨ люди з свiтовими iменами, одначе нiхто не
добива╨ться, "Бiс iз ним, автохтоном, коли б не взяли на пiдозру..." За
посади бояться.
   - Чого ти так очевидячки виказав неповагу? - накинувся на мене Микола,
коли лiтератор пiшов.-Треба бути дипломатом.
   "Треба".
   - Вiн i мене знудив,- вiв Микола.- Але такi люди потрiбнi.
   - Вiн потрiбен тобi, ти - йому. Щоб не почувати самотностi?
   - Будь ласка, на мене не поширюй сво©х дефiнiцiй. Заглянемо до
друкарнi?
   - Ходiмо.
   У просторому льоху пiд стiнами стояли шкiльнi лави, на них - каси з
шрифтами. Посерединi - друкарський прес.
   - Вiн мене втомив,- признався я Миколi.
   - Чого?! - знизав вiн плечима.
   - Прогулю╨теся по ранах, гра╨те поняттями, якi озиваються в душi як
виразки. Я розумiю, ви цим самим пiдноситеся духом, але слухати вас -
каторга. Тебе з тво©м мозком i з серцем кладуть на кувадло, а ти не смiй
виявити неповагу. Це що - метод збудження? I не сприймаю настанови на те,
що лiтература не повинна готувати купелi з медунок. Розвиток мистецтва
вiдбувався навколо осей: людина - природа, людина - людина, а нинi навколо
осi людина - суспiльство. Лопатою сучасно© лiтератури треба вивертати
грунт соцiальних умов, а не мiстифiкувати традицi© та медунки, запряженi в
жалях i тузi. Думаю, лиш так можна розвивати почуття людсько© гiдностi.
Досить пам'ятникiв. Люди з лiнивою душею завжди вигадують собi богiв.
Замiсть того, Щоб показувати людину, пишуть про цвiт папоротi, тонкi
натяки мiж рядками перетворюють у...
   - Стiй, гiмназисте! - перебив мене Микола. I засмiявся.-.Але в тобi ╨
щось генiальне. Воно химерно переплiта╨ться з предковiчно темним.
   Я завертiв корбою преса.
   - Кампанелла сказав би, що я тримаю в руцi штурвал епохи. Як усе це
опошлили...
   - Мрiю, Проколину, про журнал.
   - Вiзьми мене коректором.
   - Та от сво©х не переконаю. А сам не справлюсь.

   Iван Деркачук спiвав у всiх ╨вропейських столицях, близько десяти рокiв
був окрасою Варшавсько© опери. До Львова повернувся в похилому вiцi пiд
час вiйни. Сво© заощадження вiн потроху витратив, пiдтримуючи обдаровану
молодь, взяту на облiк польською жандармерi╨ю i загнану в пiдпiлля, i
унiверситетських вчених, якi залишилися без посад.
   Це була невимовне чуйна людина з енциклопедичними знаннями. Природа
зрiдка дару╨ таку пружнострунну душу i такий високий розум. Олекса
пiдiйшов до мене, схлипуючи, не в силi що-небудь вимовити.
   - Помира╨ Деркачук,- сказав вiн, трохи заспоко©вшись. Ганиш стояв чорно
замислений бiля одвiрка.
   - Пiдемо, Прокопе?
   Я заховав у лахмiття на нарах томик Моатеск'╨ нiмецькою мовою,- його
Грушевич звiдкiлясь принiс, маючи намiр перекласти кiлька витягiв для
Миколи,- i при╨днався до хлопцiв.
   Бiля кам'яницi, де мешкав Деркачук, ходили полiца© i переодягненi
агенти. Всередину не пускали. Гуртками по п'ять-шiсть чоловiк стояли, тихо
перемовляючись, Деркачуковi друзi й знайомi. Ми зупинилися бiля одного з
гурткiв.
   - Давно вони тут? - запитав Павло, показуючи на полiца©в.
   - З обiдньо© пори. Якийсь доброзичливець дав знати.
   - Бiля хворого ╨ хто-небудь?
   - Усiх попросили вийти. Привезли санiтарку й монаха. Ми вже говоримо:
Деркачук зберiг багато цiкавих документiв, щоденники, листи од вiдомих
людей. Усе пiде з димом.
   - А завтра в польських газетах буде написано, що вiдбулися похорони
видатного спiвака, що проводжало його в останню дорогу багато люду, що, на
жаль, Деркачук жив тiльки сценою i не залишив нiяких лiтературних
матерiалiв
   - Час i папiр усе витримають,- сказав я.
   Я бачив, що всi тут близько знайомi Олексi й Павловi i для чогось менi
треба було з ними заприязнитись. Коло мене стояв юнак з довгобразим
обличчям i витрiшкуватими щирими очима. Ми перекинулись кiлькома фразами,
та продовжити розмову не вдалось, бо до нас наблизилось дво╨ дiвчат, одною
з них була та, що пiдслухувала нас у Корнятовому льоху.
   - Познайомтеся панове товариство,- запропонував юнак, узявши дiвчат пiд
руки.Марiйка Вiстун i Зоряна Мигельська. Марiйка - музикознавець, Зоряна,-
юнак ввiчливо усмiхнувся,- наша поетична надiя.
   Я вiдчув, що червонiю, але, на щастя, Марiйка Вiстун мене не впiзнала
або тiльки вдала, що не впiзнала. Вона була одягнена в малинову до стану
сукенку, коси скромно пiдхопила синьою стьожкою. Це було таке прекрасне
створiння, що менi перехопило дух, i я не одразу зважився торкнутися ©©
простягнено© руки.

   - Варвари,кинула Мигельська вслiд жандармовi, що минав нас.
   Як багато означають слова, коли ненавидиш! Скiльки викликають
асоцiацiй...
   - ╞х послали,- сказав юнак.
   - Варвари! - повторила Мигельська, презирливо надувши губи.
   До однi╨© з груп при╨дналися Микола з кракiвським лiтератором. Там
почалась жвава розмова. Там обурюються, шукають в iсторi© аналогiй. Тим
часом старий спiвак умира╨ пiд поглядом агента-монаха.
   Був теплий вечiр. Неосвiтлена вулиця скидалась на якесь казкове
пiдземелля. Ми стояли на протилежному вiд кам'яницi тротуарi. Тихо
стелилися гомони, сновигали полiца©, побрязкуючи шаблями. Близько пiвночi
до нас наблизився полiцай i повiдомив, що Деркачук помер. Полiцай ходив з
цi╨ю звiсткою вiд групи до групи, а через десять хвилин рознiс нове
повiдомлення: можна вiддати покiйному останню шану, тiльки прохання не
товктись.
   Монах клячiв над молитовником бiля голови померлого. Деркачук лежав
майже в порожнiй кiмнатi, на низькому дерев'яному лiжку, застеленому
знятим зi стiни килимом. Дверi до сумiжно© кiмнати були зачиненi, й до них
нiхто не наважувався пiдступити. Я ще раз глянув на обличчя мерця. Воно
було сумне i ледь-ледь скривлене. Нiби перед смертю старий спробував
повернутися i тут його настиг невгамовний бiль.
   Я зловив на собi Марiйчин погляд. У ньому була боязка цiкавiсть: як я
сприймаю цю картину? Я опустив очi, бо не вiдчував нi жалю, нi болю. Мене
переймало тiльки одне: полiца© навколо будинку, куди завiтала смерть.
   Ми поверталися разом. Iшли мовчки. Не доходячи до середмiстя, нас
покинула Зоряна Мигельська, потiм юнак з довгобразим обличчям. Я, Олекса,
Павло i Марiйка Вiстун заглибилися у Валову вулицю, i нам уже треба було
прощатися, щоб не показувати, де наш притулок, але й залишати дiвчину в цю
пiзню годину не годилося.
   - На добранiч! - сказав я, звертаючи в провулок.- Менi сюди. Олекса на
мить зупинився у ваганнi, та рушив далi.
   - Щасливо вам! - сказала Марiйка.
   Мене проводжала музика ©© слiв.

   Ми з Покутським обмiрковано розтягували роботу, але всьому ╨ край. Ось
ми вибрали сво© останнi порцi©, одутлуватий полковник заплатив нам грошi,
й ми опинилися на вулицi.
   Весь наступний день я пролежав на нарах з томиком Монтеск'╨, немало
дивуючись, що деякi мудрi люди, широко i досить часто розшифровуючи його
думки, не посилалися на француза. Колись я прочитав у журналi статтю
чеського лiтератора про сучасну епiку. Вiн стверджував, що описовiсть поза
рацiональною обробкою почутт╨вих даних здатна породити лише натуралiстичну
пародiю на дiйснiсть. Цю ж думку, тiльки висловлену нiмецькою мовою, я
знайшов у томику Монтеск'╨.
   "Не хотiлося б на кожному кроцi посилатися на авторитети..." Отак-то
воно. Та я чогось вiрю, що такi люди, вiддалившись од нас через панування
iдей безпосередньо© практики, повернуться знову, коли наступить пора
оцiнювати цю практику i осмислювати новi потреби людства. Дiти часто
прагнуть побути без батькiв, тим паче, коли батьки такi молодi духом.
   Повернувся Микола. Зняв сорочку i лiг на нари. Невдовзi Ганиш принiс
яблук. З'©вши одне, замислено почав водити корiнцем по шибцi.
   Я з зацiкавленням стежив, що з цього вийде. Олекса склав бiля печi
хрести, витер пiт з чола, взяв дво╨ яблук з нар, одне поклав до кишенi,
друге надкусив. Прийшов професор з Грушевичем. Професор роздягся, виклав
газети й брошурки i лiг. Грушевич сiв на цеглину, задумався.
   Я давно зауважив, що, позбiгавшись, хлопцi починають перестроюватися.
Це трива╨ п'ятнадцять-двадцять хвилин.
   Ось Микола потяг якусь брошуру в iсторика, Грушевич зняв з гачка
iнструменти i почав оглядати, чи не поржавiли, Олекса впорався з другим
яблуком, пройшовся уздовж нар i кинувся до картини, Павло вистрелив
корiнцем у бiк дверей, вiдкрив футляр. Провiв пальцем по струнах, вийняв
скрипку i смичок. Сьогоднi менi не хотiлося музики, i я вийшов на вулицю.
   _
   IV _
   "Невiдомий добродiю,- писала Ванда.- Я передчувала, що з Вiктором щось
ско©ться. Дiвчинi не годиться так казати, але полетiла б горлицею до того
проклятого Львова, аби турбуватися про свого коханого. Я буду за вас вiчно
молитися - не покиньте його мiж чужими людьми. Окремо переказую, вам
грошi, може, йому треба ©сти фрукти, а нинi всюди така дорожнеча...
Скажiть йому,- не знаю, чи то добре,- але я показувала його листи багатьом
у нас в мiстi, один лист навiть надрукували пiд вигаданим прiзвищем у
газетi. Нашi люди не хотять, щоб тамтешнiй народ ©х проклинав за вчинки
нерозумних синiв. Але дiти не виннi. Вони мусять... Пишiть, будь ласка,
частiше, як почува╨ себе Вiктор. Зичу вам щастя!"

   Ми третiй день перебивалися на яблуках. Кривов'яза брали корчi.
Грушевич по©в нас якоюсь мiкстурою, але вона мало допомагала. Тiльки
Грушевич i я ще сяк-так трималися. Миколу перед цим поклав грип.
   - На поштi ╨ на мо╨ прiзвище Вiкторовi грошi,- сказав я.
   Першим озвався Грушевич.
   - Одiшлiть назад, пане Повсюдо.
   Олекса став навкарачки, застогнав i знову лiг.
   - Не годиться брати тi грошi,- сказав Грушевич.
   - Пане Грушевич, розкажiть анекдот. Щось з лiкарсько© практики,-
попросив Олекса.
   Грушевич кинув на Олексу швидким поглядом i чогось зблiд. Я боявся, що
вiн зараз дасть Олексi ляпаса, але вiн зблiд ще дужче, схопився за живiт,
зiгнувся в три погибелi i заквапився до виходу.
   Не було його з пiвгодини. Коли вiн повернувся, обличчя вже подобрiло i
розм'якло.
   - Розповiм одну бувальщину,- несподiвано зголосився вiн.
   - Залиште ради бога,- простогнав Кривов'яз.
   Грушевич потупився, рушив до Олекси i почав розказувати пошепки.
   - Ха-ха-ха-ха! - зареготав Олекса i тут же, скривлений, злiз iз нар i
понiс вражений недугою живiт надвiр.
   Хто його зна╨, як ми виглядали б комусь збоку. Але в хлопцях, якi
вирiшили познущатися над людською недосконалiстю, було бiльше
витривалостi, нiж у Кривов'язовому мовчаннi. В цi хвилини вiн нагадував
здичавiлого трагiка.
   На завтра в нас i яблук не лишилось. Завтра буде важкий день.
   - Чогось мене хилить на сон,-сказав я.
   Хлопцi почали влягатись, нiби чекали команди.

   Я здав перепустку, але мене знали всi офiцери в полку, i я вирiшив пiти
до казарми.
   На пропускному пунктi чергував Стефан Сiдлецький. Колись вiн простояв
бiля нас кiлька годин, придивляючись, як ми працю╨мо, бо й сам був
слюсарем. У вiйну Сiдлецького контузило. Вiн гикав. Мабуть, офiцерська
аристократiя кепкувала над ним.
   - Пан-новi Повсюдi м-мо╨ в-йiтання,- перестрiв мене в проходi
Сiдлецький.- Як ж-життя? В-ви чогось д-дуже п-подалися.
   - Кепсько,покрутив я головою.- Нема роботи.
   - М-менi з д-дому те сам-ме пиш-шуть. Йдiть до дi-да,- так усi в полку
називали командира.-М-може, щось знайдеться.
   Я по-дружньому потиснув йому руку.
   Полковник засiдав з штабiстами. Я опустився на лаву в коридорi. Темнiло
в очах, мло©ло. Я мало не падав.
   Минуло близько години. В. Кабiнетi почався гомiн, офiцери виходили
курити. Я переступив порiг. Полковник ще розмовляв з начальником штабу,
батькiвським, наставницьким тоном щось розтлумачував. Вiн кiлька разiв
зупиняв на менi погляд, та не бачив. Але ось начальник штабу вiдступив од
столу, я привiтався.
   - Що вас знову привело до нас?-запитав полковник, видко, ще не забувши,
як я молив його, щоб, крiм мене, взяв на роботу Покутського.
   - Чи не знайдеться яке-небудь дiло?
   Полковник звiвся, втомлено випростався.
   - Нiчого не можу порадити.
   Я не рушав з мiсця. Мнучи шапку, думав: "Тiльки б не впасти". Вiйськовi
витрачають половину життя на умовнi iгри й не люблять комедiантства.
   - Водогiн працю╨ добре,- мовив полковник.- Ви квалiфiкованi
спецiалiсти. Та що вдi╨ш? Не можу вам нiчого запропонувати. Хоч...
Дивiться самi: треба розiбрати старi туалети й позасипати ями.
   - Згодний,сказав я.
   - Тодi попросiть у чергового iнструменти i приступайте.
   - Але якби ваша ласка, то я взяв би продукти наперед. Тiльки тепер
полковник глянув на мене пильнiше.
   - Я розпоряджусь,- сказав вiн, опускаючи очi.
   ...Коли тобi вкрай погано, думай, що комусь ще гiрше. "Вони десь
нанiвець пропали. Бiднi мо© хлопцi..." Я пригортав до грудей пакунок з
продуктами. Вишневе пруття за пазухою терпко поколювало шкiру. Я то
пiдбiгав, то йшов повiльнiше, вiддихуючись, то знову пускався пiдтюпцем.
Чому нiхто з психологiв не напише дослiдження "Людина в бiдi"? Це була б
надзвичайно актуальна книжка. Грушевич клявся, що Живецький крутив головою
i силкувався дiстати рукою до очей.
   - Це рiдкiсний рiзновид захворювання,- твердив вiн з нар, випнувши
по-старечому гостру, роздiлену надво╨ бороду.
   Закiнчив вiн тим, що тепер можна смiло йти по Вiкторовi грошi. "Тепер
можна..."
   - Вже завтра,- сказав я. Наблизившись до нього, я розгорнув пакунок з
©жею: - Дiлити все? Грушевич здивовано пiдняв брови.
   - Дiлiть, пане Повсюдо,- мовив вiн, чогось випнувши груди.- Все...
   Покладатися на нього як на лiкаря я все-таки не наважився. Я загрiв
води i половину хлiба роздробив на юшку. Всi повертали голови i дивилися
тужними очима, не розумiючи, що я чарую. Я розлив юшку в горнята, дав
вистигнути, тодi рознiс кожному.
   - Даремно ви мене не послухали,- мовив Грушевич з сумом i звiв очi до
стелi.

   На прохiднiй мене чекав Сiдлецький.
   - П-пане П-повсюдо! Сюди переб-базовують ще два полки. П-поспiша-шайте
на П-пiдзамче. Й-©м треба л-лагодити буд-динки.
   Я подякував.
   - Постараюся i вам стати в пригодi.
   - Вже нi,заперечив Сiдлецький. Я п-подаю рап-порт. Над солдатами
збиткуються, казав вiн не ховаючись. Нищать людей. Командир полку чоловiк
побожний i добрий, але офiцери казяться вiд бездiяльностi, поринають у
звади, знущаються над пiдлеглими. Начальник штабу - картяр i сука.
Полковник його побою╨ться i дивиться на все крiзь пальцi Начальник штабу
пiд'юджу╨ проти нього офiцерiв.

   "Якщо почина╨ться гризня мiж посiпаками, мусять бути якiсь змiни".
   Я розiбрав один з офiцерських туалетiв i пiшов на Пiдзамче. На будинках
справдi висiли оголошення. Я, очевидно, наймався першим, бо квартирмейстер
вiд нудьги влаштував менi справжнiй допит.
   - Поляк? - запитав вiн.
   Вiн наскрiзь пронизував мене поглядом. Я подумав, що цим поглядом вiн
мiг примушувати казати те, що йому хотiлося вчути.
   - Так, ╨стем поляк.
   Капiтан випитував, чи був я на фронтi, де воював, у якому чинi
демобiлiзований, чи не служив у галицькiй армi©, чи не був на сходi. На
останнi запитання я впевнено вiдповiдав, що нi, i капiтан записав мо╨
прiзвище.
   За Покутським я по©хав каретою. Старий оторопiв, побачивши мене з
©здовим. Я його майже витрутив з хати, на ходу розповiдаючи, як поводитися
з квартирмейстером. Потiм через усе мiсто пiшов до Адама за продуктами.
   Хлопцi вже снували по льоху. Я зрадiв, що й Микола пiднявся. Олекса
вуглем компонував нову картину. Грушевич варив чай з вишневих прутикiв i
слухав художника.
   - На ру©нi, пiд цi╨ю одинокою колоною, я намалюю грека-жебрака. Уявiть,
як це буде контрастувати. Минуле i сучасне Грецi©.
   Iсторик, зiпершись плечима на стiну, розмотував струни для Ганиша -
музикант натягував на скрипку новий комплект.
   - ╙ робота, хлопцi,- гукнув я з дверей.- Треба сказати, що ти поляк i
не був за Збручем.
   Усе полишивши, Грушевич, Ганиш i Чорнота пiшли до мiста. А наступного
дня ми сушили сухарi. Почалась iнфляцiя. Колись для мене за цим словом
ховався якийсь потворний рiзновид гадюки. У мiстi зчинилась панiка, грошi
знецiнювалися з катастрофiчною швидкiстю. Пiсля роботи ми ходили по
ярмарку i виторговували хлiб. Напакованi сухарями торбинки пiдвiшували на
стелi, аби не дiстали щури. Ми запасли сушених груш, в'ялено© риби.
Грушевич без угаву торохтiв, що знецiнення нiмецько© марки, яка досi
перебувала в обiгу, примусить польський уряд вжити спiшних заходiв, що,
можливо, до влади прийде революцiйнiша партiя, яка вiзьметься за економiку
й на окра©нах.
   У льоху появилися свiжi газети. В них про iнфляцiю i згадки не було,
але ми це тлумачили по-сво╨му: властi бояться викликати заворушення.
Мовчання - це ознака страху i безпорадностi.
   - Економiка - це такий кiнь, якого не втрима╨ш нiякою уздою,- заявив
професор.

   - Треба чекати змiн,- пiдхопив Грушевич.
   Микола, який останнiм часом усе частiше ночував з нами, чогось
усмiхнувся. Ми зустрiлися поглядами. З виразу його обличчя я не мiг
збагнути, що вiн дума╨, i про всяк випадок сказав: '
   - Все-таки я не радив би вiдпускати ремiнцi. Секрет далi ярмарку не
пiде. Якби щось мало перемiнитися, то вже i тут би знали.
   - Отож,озвався Микола.
   Менi стало при╨мно, що потрапив, у тон Миколиних думок.
   Та взагалi ми ожили. Олекса намалював гiгантську колону на ру©нi, Павло
щовечора награвав на скрипцi, Грушевич зворушливо упадав бiля Живецького,
грошi якого ми завбачливо розпустили.
   Для мене особисто старалась Вiкторова Ванда. Вона називала мене
батечком, добродi╨м i квiтиком. Я написав, що Вiктор почина╨ видужувати,
бо Грушевич таки переконав нас, що органiзм Живецького "витримав кризу".
   Кривов'яз пiсля голоду подобрiшав, як улещена теща. Вiн жартував,
смiявся, намагався кожному сказати що-небудь при╨мне.
   - Все минеться,- запевняв вiн, захопленим зором обводячи нари, збираючи
у веселi снопи дрiбнi зморшки навколо очей.
   Ми щовечора розкошували над казаном з вишневим варом, ще бiльше почали
дорожити пiдвальними задумливими сутiнками i нашими невибагливими
розмовами. Ми говорили про те, що поляки продовжують у мiстi облави,
очищаючи його вiд бездомних. Цих неборак партiями гнали в концентрацiйнi
табори. Ми потай втiшалися, що тут, у самому серцi Львова, нiхто не
здогада╨ться нас шукати. Ми були вдячнi бруковi старовинно© площi, на
якому день при днi гомонiли ярмарки, i ми могли виринати з пiдземелля
непомiченими, i так само пiрнати назад.
   Нам щастило. Грушевич знайшов клi╨нтуру, Олекса успiшно торгував
хрестами, а якось, узявши з собою "Вербницю", вже не принiс назад. Картину
купив якийсь можновладець, варшав'янин. Ми справили по нiй поминки. В долю
з Чорнотою увiйшов Ганиш, який влаштувався репетитором у польського
офiцера. У мене вiдкрилась перспектива постiйно© роботи в казармах. Я
колов на зиму дрова, ©здив на товарну станцiю за продуктами. Але потерпав,
що все це може одного дня закiнчитися. Для бiди, як кажуть, багато не
треба. А вона ходила в мiстi пiшки.
   Справжнiй страх охопив мене трохи пiзнiше. Я встав уранцi з вiдчуттям
яко©сь небезпеки i почав собi втокмачувати, що на свiтi нема такого, що
могло б мене здивувати. На площi вже ярмаркували. Ця площа була нiби
гамiвкою, де накопичувалися сили життя. Я йшов мiж рядами перекупок i
раптом побачив Марiйку Вiстун. Вона продавала книжки i скрипку. Я нагнувся
до книжок. Це були збiрники народних пiсень, музичнi хори Лисенка, твори
Шопена, Баха, Бетховена. I в цю мить вiдчув бiду. Зневiрившись у тому, що
це добро куплять, Марiйка навiть не глянула на мене. По дорозi до казарми,
пiд час роботи i потiм, коли повертався, мене не покидало вiдчуття яко©сь
загрози. Воно осiдало в душi, як цемент.
   Ярмарок потроху розповзався, та Марiйка все ще стояла на тому самому
мiсцi, де я ©© побачив уранцi. Вона так слабо трималася, нiби звелась
пiсля довго© недуги.
   - Що чувати. Прокопе?- спитала вона першою.
   - Та нема чогось добрих новин,- вiдказав я.
   - Ви працю╨те?
   - Комфорт воякам створюю. То водогiн монтував, а тепер дрiбноту рiзну
лагоджу. Будучи вами, я не пускав би з рук цi збiрники. Коли хочете,
знайду покупця.
   - Так? Нi, не треба. Якщо досi не трапився, то тепер не продам.- Вона
потупила очi, нервово смикнулись брови i куточки рота. Я повiрив, що вона
помре з голоду, а бiльше не покажеться тут. Ми стояли мовчки. Потiм вона
присiла зв'язувати книжки.
   - Треба йти.
   - Допомогти вам?
   - Дякую, не треба.
   Вона знизу вверх глипнула на мене затуманеним зором, зiбрала
позв'язуванi книги й попрощалась. Я обiйшов ратушу, як слiпий кiт мишачу
нору, i побачив Марiйку вже на розi Чорно© кам'яницi. Постояв, вагаючись,
поплiвся вслiд, потiм наздогнав Марiйку, взяв з ©© рук один пакунок.
   - Ви ж порiжете собi долонi мотузками.
   Вона йшла поруч, не озиваючись. Мовчки добралися до ©© будинку. Я на
крок вiдстав, вона озирнулась i звернула в пiдворiття, поволi стала
пiднiматися на другий поверх. У вузенькому напiвтемному коридорчику
поклала на долiвку свiй пакунок, дiстала ключ.
   - Не несiть книжок до кiмнати. Залиште в передпоко©. Крiзь вiдчиненi до
кiмнати дверi я побачив низенький столик, а на ньому - порожню вазу i
зчервонiле недо©дене яблуко. Марiйка сховала яблуко за фiранку на
пiдвiконно© й запросила до кiмнати.

   - Вибачте, в мене трохи неприбране. Я сiв на ╨диний стiлець. Марiйка
опустилась на канапу, Ця квартира - теж свого роду льох. Життя тут так
само в запертi, а це означа╨, що нi думка, нi мрiя не вириваються на волю.
Зрештою, для чого ©х туди треба перти локомотивом, та й то чи вийде з
цього що-небудь.
   - Ви зустрiча╨теся з тими хлопцями, з котрими познайомилися в
Деркачука? - запитала Марiйка.
   - Нi. Голод ходить по п'ятах, нема╨ часу.
   - Зна╨те, вони менi не подобаються. Я з ними знайома давнiше. Це тi
хлопцi, що переказують, хто де виступав, хто що робив, яка вiдозва вийшла.
Смакують, а самi анiчогiсiнько не роблять.
   - Балачками нiчого не змiниш.
   - Авжеж. Я наслухалась i вирiшила сидiти дома. Менi було цiкаво зiйтися
з людьми, що займаються дiлом. Вони пообiцяли, що при нагодi зведуть мене
з ними, але бачу, не нагоди браку╨, вони самi не мають до тих людей
доступу. А вiдводити душу в теревенях не люблю.
   - Я теж минаю,- сказав я.
   Невже ╨ такi, що займаються дiлом? Хто вони? Микола видав кiлька серiй
вiдозв, але чи можна на це дивитися серйозно? Очевидно, це тiльки слова.
Базiки зчиняють галас навколо вигадок.
   Промовами не створиш iлюзi© опору,- додав я.
   - Я вам скажу iнше,- почала Марiйка.- Народ таки протесту╨. То тут, то
там. А цi диваки милуються собою. Якби справдi навколо стояла глухомань
покори, то й зiбрання, i чутки всякi мали б сенс. А коли навколо неспокiй,
то навiщо тiшитися цим?
   - Хотять, аби й про них знала iсторiя.
   - Так воно вигляда╨.
   - Це спосiб триматися в кандидатах на провiдникiв. Адже те саме дiялось
до створення республiки, яку згодом самi ж довели до занепаду.
   - Ви тi╨© думки, що мiцну владу можна здобути силами однi╨© добре
збудовано© партi©?
   - Я поки що не перестаю носити в уявi iдеал демократi©. Тому засуджую
полiтичний стрiй диктату. Може, я помиляюсь, та що зробиш, коли несила в
однiй принуцi чекати iншо©.
   - Так, так. Ми, мабуть, завсiди будемо жадати особливого погляду на
себе. Хiба ми не через це iнодi кажемо, що ми нацiональне монолiтнi, що
соцiальне вивiнування у нас не гра╨ ролi. Нас привчили до цього чужинцi.
   - Перед загрозою фiзичного винищення, у який бiк не пуска╨шся...
   - Боже, як перед нами темно,- зiтхнула вона.
   - То Грушевський ма╨ рацiю?запитав я.
   - Якщо нас будуть i далi тримати в резерватi, який називають
автономi╨ю, то ма╨.
   Вона сперлась лiктем на бильце, звiсивши на плече голову. Знову
зiтхнувши, сказала:
   - Над усiма примара смертi.
   - Щось схоже було, мабуть, тодi, коли Мойсей виводив свiй рiд на
офiровану землю.
   - Ой, давайте балакати про щось iнше,- попросила вона.
   - Та менi пора,- звiвся я.- Дозвольте колись принести кращi слова.
   - Спецiально пiдготу╨теся?
   - Спокiйно© ночi!
   - Добранiч.
   Марiйка провела мене до дверей i повернула ключ у замку. Пiсля цього
вона до©сть сво╨ яблуко i ляже спати.
   Може, принести ©й сухарiв? Менi щастить приходити туди, де наступа╨
край. Це не випадковий збiг обставин.
   Яка навколо темрява. Ми поздиха╨мо, як рудi мишi. Однi в Корняктовому
льоху, iншi в концентрацiйних таборах, ще iншi у спалених селах. Народ, як
отемнена секта, чека╨ свого кiнця.

   Я затримався в казармi до вечерi. Допомагав Адамовi рiзати хлiб,
розливати в казани суп i настiльки пiддобрився, що наладував собi
повнiсiньку торбу. До Марiйки Вiстун я прийшов пiзнiм вечором.
   Вона нiтрохи не здивувалася, побачивши мене. Я спитав, чи нема╨ чим
посвiтити. Вона принесла з передпокою замусолену лампаду. Я виклав на стiл
продукти. Але й вони ©© спершу не цiкавили. Лише згодом вона сумовито
глипнула ла нарiзаний хлiб i вiдвернула задуманi очi. Я заховав до кишенi
торбину, рушив до дверей.
   - Я вчора купила сахарину,- сказала Марiйка.
   - Зi мною розплачуються продуктами.- Я переступив з ноги на ногу.-
Ситуацiя звiсно яка, а в мене запас. Думаю, подiлюсь, адже на ярмарку нинi
не багато накупиш.
   - Вчора хлiба й не було,- нiби лиш заради ввiчливостi пiдтримала вона
бесiду.- Селянки винесли коржики, та вмить розхапали.
   Вона була якась в'яла, байдужа, потойбiчна. Нiби розуму торкнулось
безумство.
   - Вдень я нагрiла чаю, але чогось не могла пити. Ми, голодуючи,
пробували грати, а вона до краю занепала.
   - Я стала в чергу, цiлком забувши про книжки, та на них нiхто не
поласився. А коржикiв для мене не вистачило.
   "Мабуть, i вчора не мала крихти в ротi".
   - Навiщо так багато. Прокопе? - мовила, розтягуючи слова.- У вас
турботи й без мене.
   Вона взяла зi столу грiнку й почала поволi ©сти.
   - Як я вiддячу?
   - Аби ми жили, Марiйко,- вiдказав я так, як на таких випадках
вiдповiдають у Колобродах.
   У ©© очах застиг бiль. Я натиснув на клямку, але не йшов. Менi
здавалося, що я повинен якось втiшити ©©. Та що говорити? Хiба я знаю, де
кiнець недолi?
   - А чого ви йшли тодi за мною?
   - Коли?
   - Тодi... першого разу. Невже ви забули?
   - Не знаю,почав я збентежено.- Просто блукав вулицями. Ну, до
побачення, Марiйко. Бiжу, бо поцуплять патрулi.
   Вона встала зачинити дверi.

   Наступного вечора я прийшов знову. Дверi були залишенi наотвiр. Я тихо
ступив до передпокою i побачив Марiйку в кiмнатi на канапi. Вона читала
книжку. Димiла лойовим чадом лампада. Цього разу я тут почував себе
вiльнiше.
   - Ти хвора?запитав я.
   - Голова болiла. Думала, що засну, а ви не достука╨тесь, тому залишила
дверi вiдчиненi. Сiдайте, будь ласка,- запросила Марiйка, та тут же
спохватилась: - Ой, я пролила на стiлець жир. Моя сусiдка хотiла забрати
лампаду, але я попросила залишити i позичити оливи. Голова так болiла, що
тремтiли руки. Витрiть ось газетою
   Я вiдчував незрозумiлу вiдраду, слухаючи ©© мову. Про не© не можна було
подумати погане. Принаймнi менi так здавалося.
   - Голова болить, а ти взялась читати,- сказав я з легким докором.
   - Це я переглядаю татусевi промови. Я ©х знаю майже напам'ять, та
просто дивлюся. Татусь мiй був депутатом за Австрi©. Сiльський учитель
вирiшив переконати сейм. Не встиг виголосити одну самостiйну промову, як
навчив тих, хто його ощасливив депутатством. Пiсля цього йому вручали
заздалегiдь кимсь складенi промови, i залишалось тiльки виголошувати. Коли
татусь помер, дуже шукали тексти - я ©х закинула i не змогла знайти. Один
професор питав. Хотiв видати, мовляв, мають наукове значення.
   - Пошесть,сказав я.-За приписами скоро будуть глину мiсити. Коли звичку
перетворюють у науку, тодi розум спить. Це декому на руку. Якби кошеня
вчили бiгати за мишею, воно згодом здохло б з голоду. А люди, привченi до
сплячки, потрiбнi. Це раби.
   - Вас при╨мно слухати, коли ви в такому гуморi.
   - Наполеон казав: хто може все сказати, той може все зробити.
   - Хотiлося б побачити. Ви якась неподатлива людина. Ви вмi╨те знайти
винного, i вам легше переносити тяготи. Я про це вчора думала, коли ви
пiшли.
   - Не хвали, Марiйко, бо зiпсу╨ш. Похвали з уст тако© дiвчини...
   - Яко©?
   - Небезпечно©.
   - Чим?
   - Гм... Вродою. Але ще краще, що ти вмi╨ш думати.
   - Я переважно безтурботна.
   - Неправда.
   - Легковажна... Ви ж зна╨те, що являють собою гiмназистки. Я була
справжньою гiмназисткою. Сьогоднi що-небудь допускала до голови, а
завтра...
   - Перепрошую, Марiйко,- перебив я.- Помовч,- додав я, засмiявшись.
   Вона опустила очi. Зi стуленими вiями, ледь пiднятими, тоненькими, мов
з пляшкового денця вирiзаними горбками брiв, з падаючою на щоку косою вона
була така по-жiночому мила, що я здивувався, що все це бачу.
   - Замолоду багато помиляються,- сказав я.
   - Не вiриться, що й ви помилялися.
   - Я жив пiд бичем, тому не нарiкаю. Але через нерозумнiсть робив
дурницi.
   - Що, наприклад?
   - Я не любив злих людей.
   - Вони лiпшого не заслуговують.
   - Е нi, ©х треба ненавидiти. Одного разу я сiв на товарний по©зд,
добираючись додому. Мене в степу скинули, зупинивши по©зд. Я пiшов уздорж
колi©, мене захопила нiч, я шкутильгав шпалами до свiтанку. Я сердився на
залiзничника, а це був негiдник, якого мало задушити, як гниду. Адже вiн
бачив, що я гiмназист, що торбина моя порожня, а очi свiтяться вiд голоду.
Я на нього сердився i оплакував його, бо це був галичанин. Я справдi
плакав, iдучи по шпалах. А тепер, згадуючи цей випадок, я шкодую, що не
поволiк залiзничника пiд колеса. Це легко було, бо по©зд лишень притишив
хiд. Зрештою, я мiг зiштовхнути його з тамбура i сплигнути з iншого боку.
Мене б не спiймали.
   - Чи менi причулося, чи хтось стука╨? - пiдвелась з канапи Марiйка.
   - Гримають.
   - Якщо це полiцiя з перевiркою квартири - менi кiнець.
   - Вiдчинiть, Прокопе. Це або моя сусiдка, або Зорянка. До мене бiльше
нiхто не приходить.
   Я, мов зненацька застуканий звiр, переминався бiля дверей, не знаходячи
ключа.
   - Що там з тобою? - почувся жiночий голос. Я зiтхнув i вiдiмкнув дверi.
   - А! - сказала Мигельська, минаючи мене i прямуючи до кiмнати.
   - Ага,вiдповiв я, невдоволений ©© вторгненням. она озирнулась i криво
посмiхнулась. Я вiдповiв тим самим, i юна поетеса, вiйнувши спiдницею,
лягла поперек канапи.
   - Ти не сама,- звернулась вона до Марiйки, нахиливши, як гуска, голову.
   Волосся Мигельська стригла пiд хлопчика, щось хлопчаче було в усiй
будовi ©© тiла.
   - Це Прокiп,- сказала Марiйка.- Та ви ж знайомi...
   - Тебе давно не видно мiж людьми,- не звернувши уваги на Марiйчинi
слова, сказала Мигельська.- Я написала нового вiрша, прийшла похвалитись.
   - Читай. Прокопе, ви любите вiршi? Я вiдповiв, що люблю, i згадав, що
так само мене колись питала Грушевичева Христина. Що за дурне запитання?
   Хiба поезiю можна любити чи не любити, якщо вона поезiя? Побачимо, якою
сприйнятливiстю надiлила природа цю кiстляву дiвицю.
   - Слухай:

   На могилу серед степу
   Впав серпанок,
   В шовк трави неворушко©
   Вповз душею...
   "Розiйшлися круторогi по долинi..." Якби ж то вона писала про нещасних
чумацьких воликiв, але вона претенду╨ на тон святих кобзарiв-заступникiв i
плете нiкчемний плiт з вiчних тiней. Вони шукають на Шевченкових стежках
холоднi яри i зарослi травою могили з ╨диною метою - звернути на себе
увагу.
   ...Боже, боже, Укра©но,
   Спiв кайданiв...
   - Не з то© ноти заспiвала твоя муза, дiвчино. Тобi б писати про зимовi
вечори i схилену тiнь старо© вiдданицi над рукодiллям. Та Марiйка слухала
уважно. Iнодi, коли серце стужиться, досить сказати, що це вiрш, а у вiршi
- згадати про смуток чи надiю, i людина поверта╨ на свою протоптану
дорiжку.
   - Подоба╨ться?
   - Гарно, Зорянко.
   - А вам?Мигельська явно минала мо╨ iм'я.
   - Я не все зрозумiв,- сказав я.
   Мигельська журно опустила очi: "Народе мiй, для кого я стараюсь?!" Вона
кiлька хвилин мовчки виконувала цю коронну арiю усiх двадцятилiтнiх
генi©в, потiм обмiнялась з Марiйкою усмiшкою i стала розповiдати мiськi
новини.
   - З Кракова при©хав Повсюда-Завадович. Читав нам спогади. Що це за
чарiвна людина, якби ти бачила!
   - "Ще один месiя,- подумав я.- Що в Йосипа можуть бути за спогади?"
   - Привiз нам Ролланову "Декларацiю незалежностi духу" Я з такою
насолодою читала цю рiч, що описати той не можу. Як вiн страшно змальову╨
плутократiю! Повсюда-Завадович розказу╨, що декларацiя покорила серця, на
не© вiдгукнулися найвидатнiшi люди ╙вропи. Iншим разом я тобi принесу
копiю. Це, якщо ти читала "Клерамбо", Аженорiв гiмн, гiмн вiльного
сумлiння. Я не сумнiваюсь, що декларацiя полонить галицьку iнтелiгенцiю.
   - Ви, Прокопе, читали "Клерамбо"? - запитала Марiйка.- Я маю цю книжку.
   - Я ©© в окопах читав,- вiдповiв я.- 3 того часу я вирiшив нiкому не
говорити, що вчився в гiмназi©.
   Широкий рот поетеси розтягнула посмiшка. Вона дивилася менi в вiчi, i
погляд ©© казав: "Як ти смi╨ш тут сидiти?"
   - Ви оце вели мову про Йосипа Повсюду?- запитав я Мигельську.
   - Так,сказала вона недбало.- Ви щось чули про нього? Вони не знали мого
прiзвища, i я вiдповiв:
   - Я його дуже добре знаю.
   Мигельська зиркнула на мене з недовiр'ям. Я вирiшив помститись Вийнявши
сво© австрiйськi документи, подав ©й в руки. Вона замислено потримала й
передала Марiйцi. - Кого ж вiн згаду╨ у сво©х мемуарах? - запитав я.
   - До речi, один його спогад - про вашi Колоброди.
   - Йосип ще у Львовi?
   - Цього не знаю. Його збиралися повезти в повiти.- Тепер поетеса не
минала мене очима.- А ви скритний, Прокопе.
   - Змушений, я шпигую.
   - За ким? - усмiхнулась вона, готова повiрити.
   - За долею.

   - О, за сво╨ю, мабуть, нецiкаво.- Вона поправила спiдничку на колiнах
i, зустрiвшись зi мною поглядом, опустила очi.
   - Помиля╨тесь. Оце мушу наймати спiльникiв, бо самому не встежити за
нею. Вона метушлива, як повiя.
   - Ти ма╨ш веселого гостя,- звернулась Мигельська до Марiйки,-
вiдпустила б трохи до мене.
   "Тобi поголодувати не завадило б",- подумав я.
   - Я вашо© дружби не порушу,- додала поетеса.- Я тiльки хотiла б навчити
Прокопа розумiти поезiю.
   - Це ти його розвеселила,- вiдповiла Марiйка.- Досi вiн сидiв
задуманий, важкий. Таким я його сама вперше бачу. I вже його нiкому не
вiддам.
   Вони та╨мниче перезирнулися.
   - Не вiддавати, Прокопе? - запитала Марiйка.
   - Я можу швидко зiпсуватися.
   - Не допущу. Тодi я собi перестала б вiрити. А чого ви, Прокопе,
сказали, що пiсля Ролланового роману вирiшили не признаватися, що вчилися
в гiмназi©?
   - Щоб усi знали, що я слюсар. Менi не подобалося бути без голови i без
нiг.
   - Пояснiть точнiше, ми не зрозумiли.
   - Це ж передбачала альтернатива "незалежностi духу".
   Мигельська збагнула, що камiнцi падають все ближче до ©© городця, i
встала.
   - То не погоджу╨шся вiддати Прокопа? - звернулась вона до Марiйки, але
вже безбарвним тоном.- Тодi менi треба бiгти. Завтра я напишу про вашу
iдилiю баладу. Проведи мене, Марiйко.
   Вони ще трохи перемовлялися в коридорi, вибухаючi© смiхом, а я ходив по
кiмнатi й кривився, нiби проковтнув недокурок. Цi репетицi©, цi дiвицi...
Дивна людська природа. I кортить побалансувати над прiрвою, i не
подоба╨ться, коли на цю прiрву показують. Повернувшись, Марiйка стала бiля
вiкна у сво©й звичнiй, дбайливо вишуканiй позi з похиленою головою, iз
звисаючими косами, з чеканням i наслухуванням в усьому тiлi.
   - Не подоба╨ться менi твоя Зоряна,- сказав я.
   - Вона i мене бентежить,- вiдповiла тихо Марiйка.- Щось ╨ в нiй...
Якась грубiсть, змiшана з кокетуванням. Вона талановита, правда?
   - Не сказав би. Талановитi вiдкривають, а вона повторю╨ те, що люди
бачили i знають, але в силу обставин позбавленi його.
   - Коли Зоряна пiшла, менi хотiлося заспiвати для вас. Тепер, я боюся. Я
буду повторювати те, що ви чули i зна╨те. Пiснi, мабуть, викликають
найсталiшi почуття.
   - Це зовсiм iнше. Ця сталiсть, як казав мудрець, основа доброчестя.
   - Однаково тепер я не можу спiвати.
   - Втекла нiжна пташечка?
   - Навiщо ви ©© прогнали? Хiба це лiпше? Я думаю, що треба щадити божi
iскорки, а не гасити ©х. Нехай собi горять. Не обов'язково створювати
генiальнi речi. Досить створити при╨мнiсть, як стара мила комедiя. Тисячi
спiвають, не маючи нi виробленого голосу, нi музичного слуху. Але в цьому
мелодiйному повiтрi народжуються i генiальнi речi.
   - Так, але ми повиннi бути вимогливими до себе.
   - Ви жарту╨те? - Вона ступила крок до мене.- Нi? Я цього вiд вас не
сподiвалась. Вчора думала про смерть, а нинi менi захотiлося щось собi i
вам нагадати таке, вiд чого нам стало б при╨мно. А ви не дали менi досягти
тi╨© пiсеньки з отого,ось гляньте,- з отого лiхтарика над церковними
дверима. Вона зiрвалась у темряву од вашого суворого голосу, на бруднi
холоднi сходи, пiд ноги слiпого жебрака. Ось жебрак вклякнув на те мiсце,
де вона впала росинкою, висушить ©© сво©м потовченим колiном, i йому це не
принесе полегкостi. Адже не принесе?
   - Нi, Марiйко.- Мене почала гнiтити ©© меланхолiя.- I не скаржся на
мене.
   - Бо що?

   - Я не можу цього слухати. Я пiду.
   - Iдiть.
   - До побачення.
   - До побачення...
   _
   V_
   Недоля заслiплю╨.
   Тодi обрi© розпливаються, далина тускнi╨, небо навалю╨ться на землю
брезклою масою, пригнiчуючи свiдомiсть, дороги западаються i натомiсть
випинаються ворожi скелi. Все пiдстерiга╨ i жбурля╨ каменюки зневаги й
образ.
   Навколо мерехтить тьмяна мла, видно лише найближчi предмети. На них
налiта╨ з кулаками охоплена вiдча╨м людина. Погано в цьому колi, де все
скрипить люттю, пашить ненавистю i диха╨ отрутою. Тодi нема винних. Тодi
причини злими духами гогочуть над головами, але ©х нiхто не помiча╨.
   Марiйка наспiвувала про бiдолашну чайку i нещасливих ча╨нят. А я тим
часом думав про Миколу Павлюка. Я знову застав його над аркушем паперу.
Вiн писав черговий звiт iсторi©. Попросив, щоб навiв мене на слiд
Повстоди-Завадовича. Вiн пообiцяв. Був веселий. Червонi побили полякiв пiд
Житомиром i тiснили ©х далi. Микола затримувався в мiстi, його схоже на
диню обличчя свiтилося втiхою. Я радий за нього, радий, що б'ють полякiв,
тiльки не радий, що Марiйка почала пiсню, яку любив мiй батько.
   Вона кривилась спiваючи й ставала негарною. Очi бiлiли, як половiюче
жито, морщився нiс. Але я боявся ©© зупинити, бо був з нею у прiрвi.
Соромливi, нерiшучi й несмiливi люди бунтують у присутностi близьких. Мiж
чужими це ангеля, а для сво©х - напасники. Тим паче в прiрвi.
   Вона чудово спiвала, але пiсня не викликала в мене споминiв. Проте,
скiнчивши, Марiйка запитала:
   - Ви зна╨те кращу пiсню?
   - Так,сказав я.
   - Яку?
   - Ось послухай:
   Гомiн, гомiн, гомiн,
   Гомiн по дiбровi,
   Туман поле покрива╨;
   Мати сина виганя╨:

   "Iди, сину, iди, сину,
   Прiч од мене-
   Нехай тебе орда вiзьме,
   Нехай тебе орда вiзьме!"
   - Ви можете зробити честь будь-якiй нiсенiтницi,- захоплено сказала
Марiйка.
   - Запам'ятаймо, Марiйко, цей день.
   - Чим вiн визначний?
   - Колись про це. подума╨ш,