оло ста╨ чужим?
   Марiйка кивнула.
   - Трiшки моторошно,- провадила далi Мигельська.- Видко, в нас
залишилося щось вiд наших давнiх предкiв, на очах яких почав мiнятися
клiмат. Взагалi осiнь поспiль зворушлива. Бабине лiто, журавлi, пожовкле
листя, гудiння вiтру в коминi, перший снiг... Люди в цю пору бiльш
зiбранi, уважнiшi до всього навколишнього. Так, так. Менi завжди хочеться
про це написати. Я пiду, товариство. До побачення.

   Я провiв поетесу до виходу i замкнув дверi на ключ.
   - Так би кудись пiшла,- сказала Марiйка.
   - Кепсько ти вигляда╨ш, дiвчино. Потерпи.
   - Я майже здорова. Прокопе. Поведи мене зна╨ш куди: на цвинтар.
   Я посмiхнувся:
   - Ти ж не хотiла б мене там бачити.
   - Пiдемо? Дивись собi у вiкно, поки я вдягнуся.
   - Не натвори лиха, лежи.
   - Ну не переч,- попросила вона.- Я здорова. I ми з тобою ще нiкуди не
ходили. Ти сам милу╨шся свiтом божим. Та, правда, ти ж его©ст...
   - Облиш цi концентрованi характеристики. Его©ст, авантюрист, мракобiс!
Може, просто дивак? Чи людина зi страху, як казав Микола Павлюк. Люди зi
страху - це створiння неволi, до певно© мiри дон-кiхоти, частiше
терпеливцi, зрiдка бунтарi. Словом, нинi вони в однiй личинi, завтра в
iншiй. Та причиною цього ╨ не безхарактернiсть, а безвихiдь, яка штрика╨
то косою, то вилами, замаху╨ться то цiпом, то арканом.
   - Це назива╨ться "хамелеон".
   - Так? Почекай, ще щось мав сказати i забув.
   - А може, це викрут? Я готова. Прокопе. Йдемо?
   Потiли дахи, в ринвах чулося поцюкування крапель. З пiдворiття в
напрямку до Ринково© площi вели розпливчастi слiди Мигельсько©. Небагато
минуло, як я починав спочатку. I ось я в гiршому станi, нiж був.
   - Пiдемо туди,- показав я в протилежний до слiдiв Мигельсько© бiк.
   - О, ти i в цьому вiрний собi! - засмiялась Марiйка, збагнувши, що мене
вабить пройти незайманим тротуаром.
   - Я забобонний.
   - Даю слово, що ти що-небудь вигада╨ш на цвинтарi.
   - Можливо.

   - Про що ти дума╨ш?
   - Про революцiю.
   - Ха-ха!
   - Не.вiриш? От ви, ©й-богу! Рiвно два роки тому я йшов на розмову зi
стату╨ю Франца-Йосифа, признався однiй дiвчинi, а вона насмiялась. А я
казав правду.
   - Що то була за дiвчина?
   - ╞© звали Ревекою. Вона наклала на себе руки.
   - Хтось скривдив?
   - Доля. Жахгубити себе нi за що. I жахливий суд людини над людиною.
Чому бог час вiд часу не дозволя╨ злочинцям карати себе самих?
   Вiн став втикати голку в очнi ями.
   Не слiд,- кричав вiн,- видiти очам тим
   Нi мук мо©х, нi вчиненого зла..." 41
   41 Монолог Едiпа з трагедi© Софокла "Цар Едiп".
   - Полiца© iдуть, Прокопе.
   - Вiзьми мене пiд руку.
   Так, мучачись не раз,- багато раз
   Вiй протикав орбiти, i з очей
   Стiкала кров на бороду його
   Не краплями,- а струмiнь проливний
   Червоно-чорний полоскав ©©... 42
   42 Там же.
   Полiца© позирнули на мене з зацiкавленням. Я був одягнений у стару
куртку i, мабуть, здавався набагато старшим за Марiйку. Минувши нас, вони
обмiнялися веселими реплiками. Човгання ©х чобiт раптом припинилось. Я
оглянувся. Вони стояли, дивлячись нам услiд, немов побившись об заклад, що
ми не батько й донька. Я й сам почував себе нiяково з цi╨ю юною лебiдкою.
Що вона в менi побачила?! Як лишень я буду за це розплачуватись?..
   На мо╨му обличчi, певно, проступили в цю хвилину старечi тiнi, як
бувало в Тодосiя, бо Марiйка запитала:
   - 3 тобою щось негаразд. Ти нiби хворий?
   - Полiца©в злякався,- вiдказав я.
   Вона похитала головою.
   - Нi, коли ти так швидко вiдповiда╨ш - кажеш неправду. Я вже
переконалася. Це було, коли ти розмовляв з Зоряною Мигельською. Виходить,
у тебе ╨ звички, ти не абстрактний продукт суспiльства.
   - Помиля╨шся, це автоматизм.
   - У деталях людського життя багато поезi©.
   - У них все - поезiя. Але нинi деталi поспiль стандартнi.
   - Не сперечайся, колорит у характерах завсiди буде iснувати.
   - Дiвчинко! - вигукнув я.- В тому-то рiч, що цей колорит нищать
злигоднями i неволею. Це перший крок до того, щоб знебарвити i вихолостити
народ.
   - Менi завжди хочеться запитати тебе,- сказала Марiйка, помовчавши,-
чого та уника╨ш нацiоналiстiв. Я бачу з тво©х мiркувань, що тебе болить те
саме, що i ©х.
   - Мене душить недоля народу, а ©х що болить?
   - Тим паче.

   - Ось i цвинтар,- сказав я.
   Марiйка всмiхнулася i тiснiше притиснула до стану мою руку.
   - Ми проходили мимо будинку пiр року,- сказав я.- Ти не помiтила, в
якiй позi був Хронос?
   - Нi. А що?
   - Менi здалося, що його здерли.
   - Не може бути.
   - Тодi його треба зняти.
   - Навiщо?
   - Бо плин часу для Львова зупинився.
   - Ти сердишся, що ми йдемо на цвинтар?
   - Я давно про це мрiяв.
   - То в чому рiч? Га, Прокопе?
   - Зима.
   - Зима,повторила Марiйка.- А ми не першими прийшли на цвинтар. Дивись,
скiльки слiдiв.
   - Це розлученi небом прийшли змiтати снiг зi сво©х близьких. Яка
зворушлива турбота!

   - Ти бував на львiвському цвинтарi?
   - Нi.
   - Вiн один з найбагатших у ╙вропi.
   - Коли ми хоронили Кривов'яза, я подумав, що цей цвинтар, мабуть,
найхарактернiший тим, що в кожному кварталi можна провести чiтку лiнiю мiж
могилами багачiв i бiднякiв.
   - Чого ж ти кажеш, що не був тут?
   - Я хотiв почути, чим ти мене здиву╨ш. Тепер слухай: це один з
найнещаснiших цвинтарiв у ╙вропi. Його пограбували. Ти зараз побачиш. З
гробiвцiв познiмали плити i потрошили черепи в пошуках за золотими зубами
i перснями; мармуровi плити повивозили до Варшави; мiднi хрести i
пiдсвiчники перелили на гарматнi гiльзи. Iнше: спитай, де могила Павлика,-
тобi нiхто не покаже Я можу назвати пiвсотнi прiзвищ визначних людей,
могили яких зрiвняли з землею. Якщо дiти не пiклуються про збереження
пам'ятi сво©х батькiв, то вони будуть поганими батьками. Але ж дiти не
мають змоги це робити, бо оплакують свою долю. Буваючи на цвинтарi, ти
легко можеш зробити висновок про те, куди поспiша╨ цивiлiзацiя. Якщо ©©
слiдiв тут нема╨, то вона поспiша╨ до гробу.
   - Але тут повиннi бути люди, якi мають доглядати пам'ятники.
   - ╙. За господаря недавнiй комендант Петрушевичево© резиденцi©.
   - Це до прикростi символiчно, сказав би Прокiп Повсюда.
   - Той тип постача╨ служанок польським офiцерам,- додав я.- Зате вiн i
йому подiбнi рiжуть патрiотiв: "Знести пам'ятник Мiцкевичу". Чи знають
вони, що Мiцкевича звеличили укра©нцi Попiль i Паращук? 44
   44 Автори пам'ятника А. Мiцкевичу у Львовi.
   - Могила мого батька,- сказала Марiйка.- Боже, справдi нема
пiдсвiчникiв.
   Од пiдсвiчникiв залишилась тiльки масивна залiзна плита з
медальйончиком. Рель╨ф зображав низьку вiзерунчасту вазу, на якiй сидiв
дикий голуб. Сво╨рiдний натяк на скороминучiсть життя. Хтось ушанував
галицького депутата: овальний порцеляновий портретик видовбали.
   Марiйка молилась, склавши руки на грудях. Вона скидалась на ангела.
   - Я йому розповiла про нас,- сказала Марiйка потiм, по дорозi з
цвинтаря.- Не будеш сердитися?
   Вона вся немовби свiтилася, погляд став лагiдний i покiрний.
   Ось i на тому свiтi зможуть рядити, яке спокутування накинути на мене
за грiхи. А скiльки я ще ряситиму ними!..
   Зачесала шарга з дощу i снiгу. На каштанах пiдмокала кора i збиралась
брижами вiд холоду. Я зупинився пiд яблуневою гiлкою, що звисала через
штахети Було дуже багато бруньок. Можна на той рiк чекати вiд садiв
великого врожаю. Взагалi земля жада╨ родити, адже шiсть рокiв ©© топтали i
рвали вибухами, шiсть рокiв вона тужить за хлiборобськими руками. Вона
хоче розгорнутися перед зором шовком жита, теплими смугами наповненого
бджолиним гудiнням картоплиння, розлитися навколо бiлою росою гречаного
солодкого цвiту.
   - Якби ти нiкуди не йшов вiд мене! - мовила Марiйка.
   Я подумав, що життя мусить полiпшитися. Може, менi вдасться заробити
грошей i сплатити ту чортову контрибуцiю? Чи я до само© смертi маю нести
каторгу? Схоже на те, що бог вiйни вирiшив мене не одним, то iншим
способом звести зi свiту. Навiть у мирний час не хоче поступитися. А якщо
це означа╨, що буде нова свiтова вiйна? Не може бути, щоб мене випадково
так обплутало...
   Гривастюк... Хто б додумався зробити забутий у бузинi бункер могилою?
Як вiн тонко зiграв на скрипцi вiку! Ось вiн передi мною. У вишиванiй
сорочцi, в зеленому капелюсi, простакувато вдоволений, невибагливе
спокiйний, щиро вiдкритi зiницi легко плавають пiд сивiючими бровами,
повторюючи: "Гай-гай.. Тож ма╨мо в Галичинi свою рiдну владу. Дочекалися.
Довго чекали, дуже довго..."
   - Ти якийсь млявий,- каже Марiйка.- Бiльше на цвинтар не пiдемо.
   - Все-таки добре, що я заволодiв бункером.
   - Бункером?
   - Так."Слава богу, це всiх бентежить".
   Марiйка запитливо-сумно поглянула на мене i знизала плечима.
   - Ще ти щось згаду╨ш.
   - Село, свою хату.
   - Продовжуй.- Марiйка очiкувально стулила губи.
   - Та бiльше й розповiдати нi про що.
   - Не хочеш? - тихiше мовила вона.- I не треба.- Згодом крадькома
зиркнула, твердо, зi злою радiстю додала: - Я люблю тебе i любитиму.
   - Про©демось трамва╨м?
   Вона стрiпнула вiями, усмiхнулась:
   - Такi ви - зi страху.
   Ми висiли аж на Гетьманських валах. Я пообiцяв прийти ввечерi.

   У Святоюрському храмi гримiла вiдправа. Я скосив очi на статую
змi╨борця i став пiднiматися сходами до дверей. Зверху могутнiм водоспадом
на мене лився церковний гiмн. Мене заслiпило сяйво царських ворiт, я
знiчено притулився плечем до колони, забувши перехреститись, i мене зокола
заштрикали похмурi погляди. Я заворушив губами, нiби шепочу молитву.
   А господь торжествував, усвiдомлюючи свою вседолаючу мiць. Перед ним
раз у раз падали ниць, попереду я не бачив жодно© гордо пiднято© голови.
Очi, висушенi демонiчним переобтяженням уяви, повзали, як липучi мухи,
шукаючи, хто прихову╨ сво© провини перед богом. Для цих очей невиннiсть
видалася б грiхопадiнням, бо тут падiння було гiднiстю.
   Я нишком спостерiгав жебракiв, сповитих у чорнi шалi вдiв, юнакiв i
дiвчат з чорними жалобними стрiчками на рукавах, зморщеними, мов порхавки,
дiдiв, прилизаних батькiв i виснажених матерiв. Цi люди не могли не бути
рабами, i чи©ми рабами вони не були б, усе будуть змагатися в покiрностi i
шпигуватимуть одне за одним.
   Коли весь собор падав навколiшки, я подався за колону i тихо вислизнув
надвiр. Проколовши списом дракона, на мене звисока дивився святий. Вiн i
не здогадувався, що в нинiшнi часи його прикладовi грiш цiна. Вiн рвався у
небеса на здибленому конi, не вiдаючи, що дракон тепер отримав право
громадянства. I взагалi - яким недоречним виглядав надi Львовом увесь у
поривi й вiтрi пристрастей Святоюрський храмi Це була симфонiя занепаду. Я
пiшов на горб. Кручено падав снiг, нiби його колотили звуки з собору. В
головi мо©й чогось усе пiшло обертом, i мене почало тягнути за рухом бiлих
схрещених мечiв. Я вiдступив вiд обриву й несподiвано побачив Павла
Ганиша. Власне, я сюди й пiднявся, щоб його побачити, але нiяк не
сподiвався, що вiн вийде з собору пiд час вiдправи. Вiн був з непокритою
головою, в чорному ретельно випрасуваному вбраннi, на лiвому рукавi
полискувала крепова стрiчка. Вiн був iншою людиною. Я навiть завагався, чи
це вiн. Тiло його злегка пружинило, вогкi чорнi очi дивилися весело, майже
щасливо.

   - Привiт, Повсюдо,- сказав вiн спокiйно, без радостi й здивування, що
зустрiвся зi мною.

   - Здоров, Павле.
   - Вийшов на хвильку подихати. Сьогоднi я взяв од хористiв те, чого
добивався.
   - Чудово спiвають.
   - Скiльки це менi кошту╨!
   - Ти, брате, змiнився,- сказав я.
   - Почуваю себе чоловiком.
   "Ось воно як!" Я спiвчутливо запитав, по кому вiн носить жалобу.
   - По Володимировi Кривов'язу,- вiдказав Ганиш, i вiдказав не те що
крiзь зуби, а так, наче язик його був зшитий з золотих ниток.- Як
пожива╨ш?
   - Сам зна╨ш, як у мене бува╨: тиждень голодую, день вiдгодовуюсь.
   Павлiв погляд блукав мiж будiвлями Городецько©, i менi здалося, що вiн
не слуха╨.
   - Що Олекса поробля╨?
   - Ма╨ по горло роботи. Талановитий хлопець, тут одразу запримiтили.
   Менi ще можна було уявити Олексу в чорному костюмi з нашивкою на
лiвичцi, та уява моя несподiвано зледачiла. Мабуть, я iз заздрiстю ще
подумав: "Стати чоловiком - це стати над людьми". На жаль, у мене нема
хисту нi композитора, нi художника. Можливо, i я змiг би жахнути рабiв.
   Ганиш ще трохи постояв, коротко вiдповiдаючи на мо© запитання. Я,
звичайно, чекав вiд нього цього холодку, але кортiло пересвiдчитись.
Вiдступаючи i поправляючи рукою зачiску, вiн кинув:
   - Заходь. Нам з Олексою дали по кiмнатцi,- вiн показав на монастир при
храмi.- Тiсно, але затишно.
   I покинув мене не прощаючись. Я вирiшив позичити грошей у когось
iншого.
   _
   IX_
   Я ви©хав до Перемишля вночi, а вдосвiта був уже пiд фортецями. Але тут
менi трапились балакучi хлоп'ята, якi справили мене за мiсто, докладно
пояснивши, яким мостом переходити Сян.
   Я не досить тямив, що таке табiр. До того мене збаламутило iнше.
Перемишль - це замки i твердинi. Я покладався на iсторiю, адже всi цi
споруди нинi переосвяченi в тюрми. У льохах Львiвського арсеналу страждали
козаки i гайдамаки, в Петропавловцi сидiв Чернишевський.
   Покутський розшукав на фортечнi грати таку сталь, яка варилася тiльки
один раз, причому рецепт i сталевара з певних мiркувань знищили. Двi
тонесенькi пилочки ми вклали у звичайнi курячi яйця, мистецьки з'╨днавши
плiвку i шкаралупу. Я страшно обурився, почувши, що табiр - це огороджене
колючим дротом поле з землянками.
   Розстебнувши Грушевичiв плащ, я дiстав з внутрiшньо© кишенi грошi. Мав
кiлька марок на прохарчування, але хлоп'ята пiд замком Казимира Великого
розповiли менi дещо про начальника табору, вiдставного полковника,
чутливого до чарки, i я купив пляшку горiлки й рушив до вкритого червоною
бляхою будиночка на перемишлянському Пiдзамчi; над будиночком, нiби
пiдхоплена вiтром перепиранка, лiтала голубина зграя.
   Була гарна зимова днина, якась сонно незворушна й iскриста, нiби
Марiйка в приступi меланхолi©. Я вiдчинив увiнчану дерев'яним хрестом
хвiртку. Прошумiвши на купi золотисто© соломи, до мене кинулись собаки. ╞х
було аж четверо. Вони зупинилися крокiв за три вiд мене i забликали очима.
Сука завбiльшки з добре телятко, випроставши м'якi переднi лапи i
прогнувшись у крижах, лизнула повiтря i сардонiчне засмiялась. За нею
засмiялися iншi члени сiм'©, i менi стало моторошно вiд ©х майже людського
смiху - очевидно, одного з приголомшливих досягнень полковника.
   - Раni ma bardzo zly humor? 45 - звернувся я до суки.
   45 Панi в дуже поганому настро©?
   У вiдповiдь вона кашлянула. На звук з-за будинку почали вибiгати кури,
iндики, качки, гуси, що, певно, грiлися проти сонечка. Уся компанiя
вишикувалась позад собак, iз зацiкавленням розглядаючи мене.
   Над подвiр'ям залопотiли голуби. На метушню вийшов господар. Та вiн
мовчки подивився на мене примруженими очима i подався до хати. "От
заковика! - подумав я.- Цей полковник i вдома почува╨ себе начальником".
   А звiрина продовжувала чекати. Сука знову лизнула повiтря i
заскавучала. Мабуть, треба було i ©м принести гостинцiв, та про це
хлоп'ята нiчого не казали. Я поклав руку на ребро хвiртки. Собаки побачили
в мо╨му руховi щось непристойне i загарчали. Тодi я спокiйно обiйшов ©х,
пiднявся схiдцями до ганку, витер ноги i, глянувши в сiни, мало не
спiткнувся: з сутiнкiв на мене напружено дивився господар. Обличчя його
було сiре i зливалося з кольором коротко пiдстриженого злиплого волосся.

   Я привiтався, сказав, що хотiв би бачити полковника. По лицi господаря
промайнули якiсь хворобливi тiнi, вiн запитав, чого менi треба. Наскiльки
я зрозумiв, передi мною стояв вiдлюдник, чоловiк замкнений i, як завжди в
такому станi, жорстокий, але здатний легко розгубитися, коли на нього
натискати вiч-на-вiч. Вiн стояв навитяжку, тручи пальцем бiчник
приставлено© до стiни драбини на горище, i менi видалося, що вiн невловиме
обходить мене думками, як лiнивець нову роботу.
   Коли я назвався солдатом iталiйського фронту, полковниковi очi на
коротку мить посвiтлiли, i вiн запросив мене до кiмнати, вибачився за
безладдя, бо служанок принципово не бере, а нiмого дiда утриму╨ заради
домашньо© птицi - дiтвора зазiха╨. Ми пробалакали добро© пiвгодини,
полковник мало-помалу розговорився, але дослiдiв не зачепив жодним словом.
Якби я на сво© вуха не чув собачого смiху, то вважав би ©х хлопчачою
вигадкою. А може, серед мешканцiв мiстечка були люди, якi насмiхалися над
його пристрастю, i вiн до пори стримував себе, сподiваючись точнiше
переконатися, що я чужий.
   - Я пiд Трентiно командував ротою,- сказав полковник i перейшов на
нiмецьку мову.-Aufstehen!.. Aufgesessen!.. Vielleicht konnten wir am Abend
zusammenkommen? 46
   46 Встати!.. По конях!.. Може, ми могли б увечерi зiбратися?
   Вiн скоса поглянув на мене, нiби перевiряючи, яке враження справила на
мене його чиста берлiнська вимова.
   - Iсh habe mich zu einer Reise entschlossen...47почав було я.

   47 Я зважився на подорож...
   Полковник несподiвано усмiхнувся i сказав, що раз я при©хав здалека, то
так i бути, вiн мене вислуха╨. Я вийняв пляшку, велично обмахнув з не©
налiт вiльгостi й поставив на стiл. Полковник розгублено озирнувся по
кiмнатi, розправивши плечi, звiвся, зайшов до сусiдньо© кiмнати i
повернувся з пiдсмаженими голубами, хлiбом i квашеними огiрками. У нього
був такий вигляд, нiби його щойно обiкрали, але, позирнувши на пляшку з
печаткою львiвсько© гуральнi, вiн одiгнав сумнiви.
   Ми розпили рiвно половину пляшки. Полковник пожвавiшав iз цiлковитою
щирiстю, .забувши, що я не за цим при©хав, став розповiдати про сво©
дослiди. Я слухав його терпляче i почував себе не лiпше за того злодiя,
який-протягом мiсяця годував м'ясом собаку, а коли залiз через вiкно,
наступив котовi на хвiст. Пташине царство для полковника було тим самим,
що огриблення корiння для дуба. Завдяки йому вiн iснував.
   З полковникових спостережень виходило, що кожна птиця ма╨ свiй
характер. У гусей, примiром, фiлософська вдача, качки меланхолiки, голуби
сангвiнiки, а собаки холерики. Але i мiж гусьми, качками, голубами, як i
мiж собаками, ╨ оригiнали. Це не просто виявити. Кожна звiрина намага╨ться
наслiдувати звички господаря, таким чином, господаревi особливо важко
працювати, ми ж бо, присвятивши сво╨ життя науковим проблемам, повнiстю
забува╨мо про себе. Крiм того, дослiди вимагають великих затрат. Зельта,
наприклад, поки дiйде до тi╨© стадi©, коли не соромиться демонструвати
сво© звички, випива╨ вiсiмку горiлки. Гуска Пруссiя з'©да╨ пiвфунта
вимочено© в горiлцi кукурудзи. Голуб Мадагаскар потребу╨ близько ста
грамiв.
   Полковник подав менi книгу спостережень, коротко зiтхнув, як це робить
утомлена, фанатично вiддана справi людина. Виражаючи дослiдниковi
спiвчуття, я зiтхнув довше, з присвистом.
   Пополуднi пiсля того, як я досхочу надивився п'яних гусей i собак,
полковник видав менi записку до свого заступника, дозволяючи менi
побачення з номером 716050. Перед цим старий дивак мав з табором телефонну
розмову (сам вiн перебував у вiдпустцi) i дав заступниковi якiсь
розпорядження з приводу зовнiшностi арештанта.
   Поспiшаючи до табору, я думав про систему нашого життя. Це такий
органiзм, руками якого можна i задушити, i воскресити людину. Все залежить
вiд того, наскiльки ти пройдисвiт. А взагалi нiкому невiдомо, куди тече
життя.
   Загорожi починались одразу ж за мостом через Сян. Микола вже чекав мене
у дерев'янiй будцi. Я подав солдатовi записку, i той, перекинувши через
плече карабiн, вийшов за ворота. Ми залишилися один на один. Микола
змарнiв, стояв, увiгнувши голову, i так вiн, мабуть, вже ходитиме. Ми
мiцно обнялися, Миколинi очi затуманилися сльозою.
   - Ти як сюди дiстався? - запитав вiн охриплим голосом.
   Я знизав плечима, чогось не знаходячи що сказати.
   - Тебе не Ореста видала,- мовив я, помовчавши.- Зна╨ш?
   Микола махнув рукою, мовляв, це тепер не ма╨ значення.
   - Я думав, що ти в фортецi,- заговорив я квапливо. Привiз у варених
яйцях пилочки. А ти в таборi, бачу, й солдат вступився...
   - Звiдси не втечеш,- озвався Микола, хотiв було пригнутися, та тiльки
показав рукою на ноги: - По три чоловiки сковують ланцюгами.
   - Що я можу для тебе зробити?
   Микола насмiшкувато гмикнув i зморщив чоло.
   - Звiдси нiкого не випускають, Прокопику.- Очi його звузились.- I сам
занапастишся. Гайном люди стануть, так чи iнакше. Можеш випрохати для мене
полегшення, та вiд цього нiщо не змiниться.
   - Тут i полякiв тримають?
   Микола кивнув. Згодом запитав:
   - Як комуна?

   - Розпалась. Грушевич, Ганиш, Чорнота мають посади, а мене звiльнили за
довгий язик. Опольчик такий ╨ в полку, "потомок революцiонерiв", видав.
Пани митцi влаштувалися в Святоюрському храмi. А пилки все-таки вiзьми,-
перескочив я на iнше, виймаючи яйця з кишень.
   - Даси при солдатовi,- попередив Микола.- Тодi не будуть обшукувати.
   До велико© землянки проти вiконця, розсипаючи кайданний передзвiн,
пройшла партiя арештантiв. Усi вони були з непомiрне великими, через
зарiст на обличчi, головами. Мов сторч поставленi пуголовки. А в Миколинiй
бородi вже пробивалась сивизна, та вiн ©©, можливо, й не бачив i про не©
нiхто йому не сказав, бо в таких умовах це дрiбниця.
   - З дому вiстi ма╨ш? - запитав Микола.
   - Ще того дня, як тебе забрали, зустрiв Богдана Онука. Тодi пiвсела
чекало на головному вокзалi вiдправки до Канади. Богдан говорив, що в
Марини начебто сухоти. Мене шукають.
   Ми досi стояли, зiпершись на стiну бiля вiконця. Микола опустився на
лаву.
   - Сiдай. Як же ти далi дума╨ш жити?
   - А що я зроблю? Невидимкою стану?
   Микола замислено потер скроню.
   - А ця дiвчина - продовжу╨ш зустрiчатися?
   Я просто подивився йому у вiчi, i вiн поклав менi на зап'ястя руку.
   - Тiльки революцiя нас вряту╨,- сказав вiн.
   - Отже, швидше пиляйте сво© окови. Тепер, правда, забагато важче, нiж
було навеснi. Львiв повен вiйська. Треба ж було возитися з стратегi╨ю i
тактикою! Це не мiсце для докорiв, але я не можу не сказати: революцiя -
це не гра в шахи. Петрушевич вигнав за Збруч бiльшу армiю, нiж мали
поляки. Помiж стрiльцями не було й двох сотень попiвських синiв. Це народ
був пiд карабiном. Його спаплюжили i кинули на заражену тифом територiю.
Ви не могли не знати i про легiон Загряди. Тим часом у сварках зуби з'©ли,
а Галичина гине.
   Микола мовчав.
   - Я, Миколику, не дорiкаю. Я скаржусь. Не ображайся.
   Це був мiй друг, якого я знав з дитинства, якому мав право вилити все,
що зiбралося на серцi, хоч це, можливо, було й несправедливо. Микола
заграв жовнами й опустив очi Я одвернувся, i вiн витер долонею куточки
очей. Менi вперше по-справжньому стало жаль його. Iнодi ми забагато
вимага╨мо вiд людей. Це теж результат отого наукового звання життя, я б
сказав - ходульного знання, яке врештi решт ставить його на милицi.
   - Друкарню не розграбували?- запитав Микола, з неспоко╨м дивлячись на
солдата, що заходив, мимо вiконця.
   - Я ©© перевiз до Покутського.
   Мордуючись у якихось думках, Микола невиправдано довго сидiв з опущеною
головою, так нас i солдат застав. Пора була прощатися. Я поклав на стiл
клуночок, запитав солдата, чи можна вiддати арештантовi. Той кивнув, i на
цьому побачення закiнчилося. По дорозi до мiста я мiркував, що можна
бiльше пiдлизатися до коменданта табору. Я мiг би написати про нього в
газету, вiн був би страшенно радий, але Миколу однаково не випустили б, а
©здити до Перемишля нема╨ за що.


   На головному вокзалi я стрiв Онисима Невечора.
   - При©жджав на похорони родича. Не змогли вилiкувати.- Вiн узявся рукою
за вилогу мого плаща, нiби силомiць хотiв затягнути в лоно свого смутку.-
Пiсля вiйни лiкарi - рiзники. Значна частина хворих умира╨ вiд ©х ножiв.
Поховав та й чекаю по©зда на Станiслав. Так менi якось маркiтно: вже
нiкого нема з родини, зостався сам. А ви звiдки при©хали?
   - Тиняюсь, нiде прихилитися,- вiдказав я.
   - Ой, живемо як у мiшку. Я вам скажу, що лишень на вiстрi сокири
полiпшення. Я тiльки в сокиру вiрю.- Вiн блиснув на мене бiлком невидющого
ока, i менi раптом захотiлось одiрвати його руку вiд поли. такий вiн був
непевний i бридкий.-У нас села потроху протестують,- провадив вiн далi -
Було б ще кому на чолi стати та розумно це в силу перетворити. Недавно
трапився цiкавий випад При©жджа╨ до села з документом iнспектора молодий
лов'яга i велить вiйтовi збирати вiче. Вiйт-млака, при землi перед панами
повза╨, не дуже придивлявся до документа.
   На вiчi той незнайомець пита╨ людей: "Зброю ма╨те?" Навколо заминка,
мовчать, бояться сказати правду. Тодi незнайомець гука╨: "Щоб через годину
всi чоловiки i хлопцi прийшли зi збро╨ю, хто яку зберiг. Селяни
порозходилися, при вiкнах чатують. На вулицi дехто вже показався з
обрiзом, iншi стали виходити, словом, все село зброю винесло. Приходять на
майдан, а за тим iнспектором нi слуху нi духу. Так сказати, нiчого нiби й
не сталося, але, з iншого боку, веселiше робиться, бо от як не нищили, а
люди сво╨ знають, тримаються напоготовi.
   - Випадок справдi цiкавий,- сказав я.- I порозходилися зi збро╨ю?
   - Атож. Вiйт не посмiв одiбрати, бо звiдкiля йому знати, що то за
iнспектор. А може, вiн ще раз при©де? Тут надво╨ гадати.
   - Це могло бути й провокацi╨ю.
   - Могло, звичайно,- мовив Невечiр якимсь особливим голосом; мабуть,
перший видобув обрiз, але дотепер не робив подiбного припущення.- Та,
зна╨те, люди бачили по вiдношенню незнайомця до вiйта, що це свiй хлопець.
А втiм... У мене зна╨те, що було на серцi? Я згадав, як не раз вранцi ми,
малi, лежимо на печi, мати пiдiгрiва╨ борщ на плитi, а сусiдки, чоловiки
яких уже пiшли в поле, гомонять у хатi про яку-небудь бiду, що
насува╨ться. Вони балакають, а в мене щемiт, i я люблю всiх, хто в хатi,
за те, що разом журяться. I так воно щоднини, а як-лишень прийде бiда - ми
самi, нiхто не навiду╨ться, нiби розбрелись у комiрне. Тодi мене огортав
жаль до наших сусiдiв, якi стали нам чужими перед лицем бiди. Щось схоже
було зi мною i того дня. Поховалися за вiкнами i чекають кожне зосiбно,
поки невiдомiсть загляне в двiр. У самого одинокiсть i страх, та пересилив
себе, вийняв з-пiд стрiхи карабiн, пiшов на вулицю... В життi бувають
хвилини, в якi чиниш таке, чого вiд себе й не сподiвався. Але лихо
переважно роз'╨дну╨. Я колись читав про напади татар. Хто грi╨ться
панською ласкою, той поспiша╨ за мури замка, хто ма╨ добрих коней - тiка╨
у степ, а решта, попелiючи вiд жаху, дочiку╨ться, коли накинуть аркан на
шию. Не один мiльйон молодих чоловiкiв i жiнок забрав хан у неволю. Самi
татари були певнi, що вже не лишилось людей на нашiй землi. А що тепер? Не
те саме? Слово даю, що поляки дивуються, як ми не вигинемо пень у пень.
Видко, нас трима╨ лють. Та я розбалакався, пане Повсюдо, а ви, либонь,
квапитесь.
   - Ви були з Олексою?- запитав я.
   - Бачився.Пiд синьою вi╨ю знову ворухнувся бiлок його слiпого ока.-
Хлопцi якiсь не тi стали. Правду сказати, то й розмови мiж нами не вийшло.
Перекинулись прихапцем кiлькома сливами, i я пiшов. Коли мо╨ невлад, то я
назад. Грушевич бiдкався, чого я його не попросив оглянути родича. Але ж я
при ньому говорив, що Федько лежить при смертi. Зда╨ться, й ви тодi були
присутнi. Грушевич навiть вусом не моргнув. Тепер Шкоду╨. Каже, ми повиннi
виручати однi одних. Я подумав, навiщо отак навiдлiг рубати по чужих
жилах. Ти ж мене, добродiю, i не зна╨ш, а робиш закиди Я кому можу помiч
дати, то й без тебе даю...
   Однаково Невечiр не вселив у мене приязнi до сво©й особи. Якийсь вiн
гадюкуватий. Прощаючись, я взяв його адресу, сказавши, що напишу в тому
разi, якщо у Львовi почнеться заворушення. Нехай i в селi починають
бунтувати Моя пропозицiя i довiр'я зворушили його. Вiн напiвголосно
сказав. "До побачення", i губи продовжували ворушитись, немов вимовляючи
якусь присягу. Очевидно, я говорив про "заворушення" таким тоном, наче це
подiя найближчого часу. А я, оцiнюючи подумки усiх знайомих, сам не
допускав тако© можливостi.
   Надворi пiднiмалася завiрюха. За останнi грошi я купив квиток на
трамвай, до©хав до середмiстя i стад пiд якимсь будинком, не знаючи, куди
податися. Вперше вiдчув, що нiчого не хочу. З дахiв кидало снiгом. Я
ближче притулився до стiни i заплющив очi. Передi мною на хвильку з'явився
Василько, потiм його заступив Семенко з оселi за лiсом, який оперiщив мене
прутом, гадаючи, що я мертвий. Збоку вибухнув дiвочий смiх. Я вiдкрив очi.
Мимо пройшли двi панянки, заквiтчанi снiжинками. Вони мигцем глянули на
мене, не перестаючи смiятись, та, зробивши кiлька крокiв, повернулися
назад, i одна з них простягнула паперову марку. Я внутрiшньо здригнувся.
Панянка подивилась на мене i ткнула менi асигнацiю за вилогу плаща. Далi
вони рушили пiдбiгцi, нiби ©х пiдхопила вiхола. За снiговою завiсою знову
пролунав смiх.
   До вечора випало стiльки снiгу, що перестали ходити трамва©; пiд
тягарем налипу порвалися електролiнi©; електростанцiя, попрацювавши кiлька
днiв, знову зупинилася. Мiсто залишилося без води. Я прислухався до розмов
у пiдворiттях,- може, почую ще про якусь аварiю чи катастрофу. I не
обманувся в очiкуваннях: на Ринковiй площi залiзничник розповiдав про те,
як пiд Мостиськами зiйшов з рейок товарний по©зд.
   Навколо мене несподiвано завирували бiди. Менi стало не так сиротливо
Покутський не повiрив би, що вранцi я стояв на краю безоднi. До мене
повернувся дар шкилювати з життя, я втiшився, що Покутському вдалося
продати касу гарту, i я мiг вiддати Грушевичевi грошi, якi позичив, ©дучи
до Перемишля.
   - Якщо Павлюк вирветься на волю,- сказав Покутський,- спробу╨мо
натискати на властi, аби мiсцевим давали роботу. Досi стараються для
польських переселенцiв.
   - Хiба мiж вами нема комунiстiв? - запитав я, здивований цим поворотом.
   - Чого ж, ╨, але це люди, яких треба вчити.- Покутський зробив
енергiйний кидок рукою, в очах засвiтилися iскорки.- Якби повернулися
кадри, ми б заварили кашу! Нинi кожний майстровий чоловiк прокинувся
розумом.
   Мене не залишав подив. Я знав Покутського як чудового фахiвця,
сердечного дiда i воркотуна, коли мова заходила про полiтику. Тепер я
бачив перед собою Покутського, який чогось прагне i навiть натяка╨, як
поводитися, з ким мати спiлку. Як завжди в таких випадках, мене пiдмивало
випробувати його вiру сумнiвами, та я стримав себе. Я тiльки сказав:
   - Плакучi верби зробили корейцiв людьми довiрливими i кволими 48
   48 За переказами, засновник Коре© Кi Чжа назвав столичне мiсто Югеном
(столицею плакучих верб), щоб пом'якшити характер його мешканцiв.
   Покутський навiть бровою не повiв.
   Тодi я розповiв йому про перемишлянського полковника i його дослiди.
Майстер щиро розсмiявся. Вiд його смiху в мене на душi стало певнiше.
Невечiр казав правду, що iнодi не здогаду╨шся, що можеш викинути. Я
загладив провину перед майстром мальовничою оповiддю, а про Невечора
подумав, що коли його поляки обiзвуть бандитом, я нi явно, нi про себе не
буду не погоджуватись. Якщо людина живе пекельною ненавистю, ©© навряд чи
захищатимуть.
   - Заночу╨ш у нас? - спитав Покутський, озираючись на дверi до кухнi, де
мучилась вiд болю голови його стара.- В такому разi йду загрiю чаю.
   Ця iродська Невечорова ненависть, очевидно, явище закономiрне. Коли
одна з двох нацiй пригноблена, то як би там не викручувались теоретики, а
таки провадиться вiйна мiж народами. Так, вiйна. Та недалекограмотна
панянка з пошти стрiла мене в штики i шпигнула б, але я заговорив
польською мовою. Кiльканадцять, навiть кiлькасот людей, не заражених
шовiнiзмом, не створюють погоди. "Вiйна! - повторив я про себе.- До того ж
вiйна нерiвна. А я собi з насолодою ганю винуватцiв недавньо© свiтово©
вiйни, цi╨© ж не бачу".
   - Цукрувати сахарином?- запитав Покутський, показавшись у дверях.
   - Цукруйте сахарином,- вiдказав я, смакуючи Це дивне по╨днання слiв,
якого навчили нас поляки.
   - Питаю, бо ти на серце скаржишся.
   - Господь з ним.
   - Бери, бо пече, чортове зiлля.
   Я взяв з майстрово© руки склянку. Його тремтяча рука так мене чогось
вразила, що захотiлося поцiлувати ©©.
   - Гризи сухарик,- запропонував Покутський i додав пiвголосом,
стурбовано: - Стара моя в'яне на очах. Не приведи господи, сам зостанусь.
Якби ти мав документи на чуже прiзвище, взяв би до себе.
   - Ану, може, зурочу: дума╨те, не дiйде до цього? Покутський цмокнув i
пригубив склянку.
   - Але така потреба мене вже не збентежить, бо я наперед прикидаю, що
можливе, а що неможливе.
   - Чай вистигне,- нагадав Покутський, пiднявши обличчя, i я прочитав на
ньому, що вiн ждав спiвчуття, а не мого хизування перед долею.- Бери
сухарик.
   Я обвiв поглядом бiдненько вмебльовану кiмнату. Я в нiй багато раз
бував, але не мiг запам'ятати. I обличчя Покутського не мiг запам'ятати.
Воно було просте i добре. Це саме я мiг би сказати про батькове обличчя,
але коли його не стало. обличчя закарбувалося в пам'ятi. Я глипнув на
Покутського, i менi зробилось боляче: "Невже тiльки смерть вiдкри╨ його
мо©м очам?" Покутський нiби вгадав мо© думки - я побачив боязке запитання
в його очах. З опущеною головою допив чай, пересiв на полисiлий плюшевий
диван.
   -- Бiда з мо╨ю старою,- повторив Покутський, вiдсуваючи склянку.
   - Покликати Грушевича?
   - Нi, не треба,- вiн махнув рукою.- Баба просить у бога смертi, бо
стомилася жити. Нiчим не зарадиш.- Голос його перетяло хвилювання, вiн
додав хрипко: - Вирiшила покинути. Покида╨...
   Видко, нелегко погодитися зi смертю, коли людина сама ©© жада╨.
   Покутськi побралися двадцятирiчними, прожили в цьому будиночку без
найменшо© суперечки до глибоко© старостi. Дiтей не було, вони з'╨дналися
помислами i звичками - це важка розлука. А я в такiй ситуацi© мовчу, мов
води в рот набрав. Не вмiю розрадити, не знаходжу слiв. Покутський ще
трохи посидiв, тодi кинув менi на диван подушку i капу з високо
застеленого лiжка й подався на кухню до старо©. Я задув каганець.
   Думалось уривками, шматочками знегод. Я шукав у минулому цих знегод,
щоб загасити вiдчуття чужо© смертi. У мене була готова впевненiсть, що
Покутська сьогоднi помре. Я це вiдчув усi╨ю iстотою в той момент, коли
побачив на скляних дверях до кухнi зiгнуту тiнь Покутського. Майстер
загасив каганець у кухнi, тiнь платвою рубонула по шибi, i я збагнув...
   Мабуть, накликана смерть - щось хиже, безжальне, таке, що ворохобить
навколо повiтря i темряву. Смерть жахлива не тим, кого вража╨, а тим, як
вiдбира╨ життя. На фронтi вбивали i солдатiв, i генералiв; смерть там була
дiяльно-невмолимою, приходила, не питаючи, забирала безслiдно Коли людина
вмира╨ од старостi чи недуги, це недовго пану╨ над уявою, коли наклада╨ на
себе руки, ста╨ шкода. А коли хто-небудь ника╨ по землi з думкою про
смерть, це потряса╨ свiдомiсть, i потiм душа небiжчика роками тяжi╨ над
головою. Я знаю, що Кривов'яз чекав смертi, готувався до не©, i менi
зда╨ться, що вiн ходить мо©ми слiдами. Я немовби живу в його присутностi.
У Перемишлi, розмовляючи з Миколою Павлюком, я весь час вiдчував його
поруч i навiть слова вибирав такi, за якi вiн мене не осудить.
   Здогадуюсь, що твориться з Покутським. Вiн не переста╨ себе питати, що
таке зробив, що вона намислила покинути його.
   - Прокопе! - раптом скрикнув старечим надтрiснутим голосом Покутський.
   Я засвiтив каганець i вiдчинив дверi до кухнi. Покутський навколiшки
стояв на лiжку, тримаючи дружину за плечi, голова i руки ©© звисали
додолу.

   - Навiть словечка не промовила,- крiзь плач сказав майстер.
   Надворi загудiв вiтер. Покутський тримав покiйницю, поки гудiння не
повернуло його до реальностi, тодi обережно опустив тiло на подушку i
показав рукою на мисник. Я запалив вiд каганця свiчку. Покутський
нахилився над головою дружини, потiм раптово оглянувся на вiкно, i на
обличчi його був такий вираз, нiби вiн збира╨ться кричати на весь свiт,
яке його спiткало горе. За вiкном стугонiла вiхола. Там же щохвилини
вмирали як не вiд голоду, то вiд накликано© смертi. Там теж панувало горе.
Покутський похилив голову i зашепотiв молитву.
   ...Пiсля похоронiв Покутський подякував менi за те, що я взяв на себе
частину клопотiв, i, простягаючи руку, протяжно мовив: "Прощай". Вiн хотiв
побути на самотi, посидiти коло свiжо© могили i звикнути до того, що
вiднинi добрий шматок його життя назавжди вiддiлився. А я по дорозi до
мiста набрiв споминами на Северина Шутька. Вiн приходив до батька не лише
для того, щоб побалакати про полiтику. Северин через свою жiнку вiчно
ходив голодний. Тримали вони корову, щороку рiзали свиню, при хатi
водилася птиця, але все те через скупiсть Севериново© жiнки марнувалося,
плiснявiло, зварити вона не вмiла, i Северин, до кого б не заявлявся,
пускав трубою нiс i нишпорив голодними очима по припiчках. Першим його
словом пiсля "Славайсу" було: "Бiда..." До нього вiн надточував: "У
Грушiвцi громом спалило хату", або "Град вибив жито за Лiсничiвкою", або ж
"Кажуть, податки збiльшать..."
   Якщо була пора обiдати, а Северин так вибирався з дому, щоб застати
накриту скриню, мати подавала i йому наповнену миску, i вiн, не забуваючи
орудувати ложкою, починав пропонувати батьковi полiтичнi теми, тонко
вловлював, що батька в цю мить найбiльше пече, i починав з усiма
подробицями "розглядати проблему...".
   Щось схоже i в мене. Всюди я стараюся спровокувати розмову про
безнадiйне становище. Я тру в кишенi паперову марку, подаровану панянками,
i не наважуюсь купити за не© селянського коржика, бо, хто зна╨, може, цi
укра©нцi змилосердилися над сво©м братом.
   Як мене, не доведи господи, почне вирятовувати з бiди Олексин i Павлiв
"гурток друзiв", тодi мо╨ прiзвище навiчно запишуть до яко©сь резолюцi©,
передадуть ©© в закордоннi архiви, i менi не допоможе навiть те, що буду
кричати: "Я - це не я". Поки що, наприклад, важко судити, як поведеться
посмертна Кривов'язова доля, але чогось менi зда╨ться, що його запишуть до
яко©сь "вiчно©" резолюцi©.
   У мене душа терпне перед таким прийдешнiм. Якось перед наступом мене з
одним поляком послали в розвiдку. Ми переповзли розмокле глинисько, яке
називалося нiчийним, тереном, i захопили живого сплячого "ворога". Поляк
подивився на мене, я - на нього, i ми тихенько, щоб не розбудити "ворога",
полiзли назад i доповiли "отаманам", що першу лiнiю траншей займа╨
пiхотний батальйон. Цiло© пiвночi по цiй лiнi© били гармати. Вранцi нашу
роту все-таки не посмiли кинути в атаку проти "батальйону". Не озивалися i
з "того боку", але я бачив, як над бруствером, схожа на мишу, сновига╨
кашкетина "ворога". Ми з поляком перезирнулися, розсмiялися i реготали до
кольок в животi. Дай боже, щоб усi так шанували полякiв, росiян чи
австрiйцiв. Але я вже про це думав: поодинокi люди нiчого не вирiшують.
Народ скований системою, система штовха╨ його на iнший народ, затуманю╨
розум, заслiплю╨ очi, i сльозами його не розжалобиш. Отой нещасний
Живецький не ма╨ зла проти мене, я не маю проти нього, та вiн виробля╨
деревця для карабiнiв, якими нас тримають у покорi. Це нинi вигiдно,
завдяки цьому Живецький з Вандою не трентять над шматком насущного.
   А Невечорова ненависть мене виводить з себе. Це темний чоловiк. Олексин
i Павлiв "гурток друзiв" напускатиме його з ножем на материнськi груди
офiцерських жiнок.
   Боже, як усе це заплуталось!..
   Якби я був паном вождем, я б сво╨му народовi день при днi повторював:
"Пам'ятайте: кривда народжу╨ кривду". Ага! Пани вождi, посилаючи кривдити,
репетують: "Ви йдете на святе дiло!" Забагато людей у цьому свiтi живуть
торгами, спекуляцi╨ю, а не працею. Я бачу по цьому польському урядовi.
Поляки теж чекали його сотнi рокiв, i вiн за кiлька мiсяцiв заповнився
тупими, бездарними i лiнивими перекупками, що продають надi© i преспокiйно
точать кров iз жил.

   Львiв потопав у снiгах. Дорогу бiльш-менш пробили тiльки на цвинтар.
Чим далi в мiсто, стежки ставали вужчi й мiлкiшi, а на Ринкову площу не
ступала жодна нога. Ледве помiтний слiд вiв до будинку, в якому мешкала
Марiйка Вiстун. Я чогось подумав, що це пройшла Марiйка.
   - Ти вже у Львовi? - стрiла вона мене втiшено.
   - Вже встиг справити Покутському похорон.
   - Вчора з нашого будинку аж трьох ховали. Та не стрiпуй снiгу, я люблю,
в хатi його запах. Я теж недавно прийшла. Була в Мигельсько©. Пообiцяла,
що знайде менi роботу. В митрополичiй друкарнi перекладають з
церковнослов'янсько© ╨вангелi╨. Потрiбнi коректори. Дозволиш?
   Я усмiхнувся i, кинувши на пiдвiконня шапку, сiв на канапу.
   - Так? - запитала Марiйка.
   - Правду кажучи, не хотiлося б, щоб ти була в тому колi.
   Вона була в шерстяному светрi пiд шию, широкiй спiдничцi i високих
чобiтках. Я помiтив, що в ©© рухах бiльше легкостi, справжньо© жiночо©
легкостi, яка приходить з певними обставинами. Цього я чекав i боявся, i
зараз ця велика, хвилююча краса, до яко© я почував себе причетним, мене
засмутила.
   - Заспокойся, в черницi не пiду,- мовила вона, насмiшкувато зводячи
брови, вкладаючи в iнтонацiю особливий, та╨мничий вiдтiнок.
   - Я не це мав на увазi.
   - А зна╨ш, Прокопе,- раптом зупинилася посеред кiмнати Марiйка,- в мене
знову був трус.
   - Пронюхали,- сказав я, вiдчуваючи, як мороз пройшов поза спиною.

   - Гадаю, тут замiшана моя сусiдка. Сестра ©© служить у польського
полковника.

   - Нi,заперечив я.- Якби сусiдка, вони точнiше знали б, коли шукати. Це
робота Мигельсько©,- випалив я несподiвано для себе, та одразу ж повiрив:
©©.
   - Ти збожеволiв! - Марiйка сплеснула долонями i почервонiла за свою
грубiсть. - Прокопе,-благальне мовила вона.- Це образливо.
   - Мигельська,- сказав я, дедалi утверджуючись у сво©й думцi. - Я,
Марiйко, знаю життя i цих друзiв. Я вже сам себе побоююсь, настiльки
наперед знаю, до чого ма╨ прийти. Це нiби перед смертю. Така загострена
iнту©цiя, що не можу тобi пояснити. Я прийшов до Покутського, вiн каже, що
стара нездужа╨, менi чогось не при гадцi, я навiть пожартував над дiдом,
коли ж лягали спати, я побачив на кухонних дверях його тiнь, i щось у нiй
таке було, що я в думцi сказав: "Стара сьогоднi вмре". Вранцi вiдвезли на
цвинтар.
   - Не смiй так про Мигельську,- схвильованим пiвшопотом сказала Марiйка.
Очi ©© блищали.- Я з Зоряною знайома багато рокiв.
   - Цим способом вони i митцiв завербували. Дивно лише, навiщо я ©м
здався. Уламок гiмназиста з вирваним серцем i розпливчастим свiтоглядом -
навiщо я ©м? З села при©жджав .Невечiр, колишнiй стрiлець, людина, страшно
озлоблена на полякiв. Вони його поки що вiдшили, хоч не збагну, який у
цьому сенс. Може, щоб ©дкiший став. А я? Той Невечiр рубатиме шаблею, я ж
i на це не здатний.
   - Ти так багато береш на себе, аж нескромно.
   - Вибач, коли так.
   - Але не гнiвайся, добре?
   - Угу.
   Марiйчинi заперечення мене стомили. Я став як ганчiрка: можна робити що
завгодно. Лiг. У головi порожньо, все тiло вiдмовлялося служити, навiть,
зда╨ться, не билося серце.
   - Ти голодний? Загрiти чаю?
   Я не одiзвався, i Марiйка вийшла до передпокою.
   Вночi вона нiби пестила мене. Чи менi снилося?..

   Х_
   Менi чогось бракувало. Я вертiвся на всi боки, але нiчого не знаходив.
Тодi я вирiшив на якийсь час пiти з мiста. Доброго пiвдня добивався крiзь
замети за лiс, до Семенка, "який б'╨ мертвих". Над хатиною цiдився голубий
димок. Стiни були обкладенi бур'яном, замiсть вiкон на снiгове пустище
глипiли маленькi темнi щiлини.
   Я знайшов пiд повiткою лопату i взявся розчищати снiг. Навколо його
поцяткували заячi слiди. Я намагався вибирати слiди цiлими i складав
вiзерунком уздовж стежки. Довiвши ©© до повiтки, сiв на дровiтню вiдпочити
i побачив у кутку кiльце дроту. Через кiлька хвилин у мене на руцi висiло
пiвтора десятка силець, i я рушив снiгами до лiсу.
   Зайцi раз коло разу стрюхикали всi галявини, але в гущавину йшли сво©ми
окремими путiвцями, на них я i розкладав петлi, прив'язуючи вiльнi кiнцi
дротин до пригнутих гiллячок, щоб, потрапивши в зашморгу сiрi бешкетники
повисали в повiтрi й довго не мучились.
   Хутко насувався вечiр. Менi, звичайно, було б при╨мнiше зайти до хатини
iз здобиччю, але я спiтнiв, поки розвiшував сильця, i боявся простудитися.
   В хатинi блимав каганець. Заглянувши у вiконце, побачив бiля плити на
стiльчику похнюпленого господаря з гачком для гранi. Дверцята в плитi були
вiдчиненi, на хату шугало червоне сяйво, i виразно було видно великий
горбатий нiс господаря i валок довго вiдпущено© бороди. Господар
неспокiйно повiв плечем, вiдчувши мiй погляд, автоматично пiдгорнув грань
i знову опустив голову.
   Я загримав у дверi, закалатав обмерзлою ожеледдю клямкою. У сiнях,
шлапаючи i з шелестом хапаючись руками за стiни, хтось добирався до
дверей, затих, а коли я ще раз сiпнув клямку, тужно заскиглили двернi
завiси в глибинi сiней - у коморi чи в другiй половинi хати.
   - Вiдчинiть, - гукнув я.
   Знову шелест i шлапання, але вже якiсь стараннiшi i легшi.
   - Хто там? - спитав жiночий голос.
   - Подорожнiй, впустiть загрiтись.
   У сiнях почулося зiтхання, гримнув засув. Хата була непричинена, i я
побачив у скупому свiтлi високу струнку жiнку з обв'язаною рушником
головою. Вона сердито штовхнула засув i чистим дзвiнким голосом запросила:
   - Заходьте.
   Я пiдiйшов до плити, наблизив до дверцят руки. Жiнка вмiряла мене
проникливим поглядом темних, глибоко посаджених очей i, ставши ногою на
припiчок, вилiзла на влаштованi майже пiд стелею нари. Я сiв на лаву. Пiд
бiчним вiкном на ослонi в купi кожухiв хтось схлипував судорожним сонним
плачем.
   - Вибачте, що невчасно потурбував,- сказав я. Молодиця на мить звiсила
з нар голову i знову лягла. - Ви звiдки? - запитала вона сво©м
зворушливо-мелодiйним голоском.
   - До Львова ©ду,- вiдказав я.- А ви як - самi? Молодиця промовчала,
потiм через добру хвилину покликала:
   - Сильвестре!
   З сiней, розтираючи долонею горло, ввiйшов господар, став бiля печi,
дивлячись на молодицю, нiби питаючись:
   "Кого впустила i як менi поводитися?"
   - Подорожнiй,- сказала жiнка. Господар повернувся до мене, недовiрливо
оглянув зверху донизу i буркнув:
   - Добрий вечiр.
   Я тiльки тепер розрiзнив солодкувато-теплий запах самогонки i побачив
на плитi високий спiжовий казан з мiдною трубкою в накривцi.
   - Ночувати проситься? - звернувся господар до жiнки.
   - Не знаю,вiдповiла вона холодно.- Спитай сам.
   - Ночувати проситесь? - похмуро скосився на мене господар.
   - Як дозволите... Якщо ваша ласка, переночую. Господар полапки обмацав
кишенi, вийняв люльку i капшук з тютюном.
   - Курите?
   - Так.- Я взяв пучку махорки.- Дякую.
   - Нема за що.- Господар ще раз пильно подивився на мене i сказав: -
Холодно надворi?
   - Дуже.
   Вiн якось вдоволено похитав головою, нiби кажучи: "А ти як хотiв? Знай
наших". Потiм раптом нахмурився, пiдтягнув штани й опустився на стiльчик.
   В хатинi було до краю бiдно, земля подовбана, певне, дрова кололи, не
виходячи за дверi, в кутку стояло погнуте вiдро з водою, i над ним на
цвяху висiло оббите горнятко. У чорному перекошеному миснику стояла ребром
велика глиняна миска i пляшка без шийки.
   - Там пiд припiчком ще ╨ квасоля - дай,- кинула молодиця i чогось
надула в посмiшцi губи, немовби ©й вдалося над кимсь помститися.
   Господар потягнувся рукою до горщика, помiшав дерев'яною ложкою.
   - Берiть ©жте.
   Я вийшов до сiней помити руки, потiм усiвся за скринею i, набравши в
жменю квасолi, став по однiй класти до рота. Господарi, здавалося,
насторожено чекали, коли несподiваний гiсть насититься. Захланний i
нена©дний Северин Шутько на такий випадок мав правило: що не до рота, то
дякую. Але менi за кожну бобину було заморочливо кланятись.
   - Може, "отого" дай,-запропонувала молодиця. Господар нехотя звiвся,
узяв пляшку без шийки, поставив передо мною горнятко i з ваганням
подивився у вiчi.
   - Я майже не п'ю,- сказав я.- Трошечки, коли ласка. "Оте" було мiцним
iз запахом перегару перваком. Господар став до дружини спиною, налив собi
й махом вилив до рота.
   - Ще?-запитав вiн i нахилив голову, наслухаючи. На нарах панувала тиша,
i вiн додав: - Пийте ще.- Тут же моргнув менi, ковтнув сам, а вiдтак налив
менi.
   - За здоров'я вашо© господинi,- сказав я. Молодиця ворухнулась, окинула
мене якимсь нестямним поглядом i шарпнула на голову рядно.
   - Можете покластися на лавi,- показав рукою господар.- А менi ще треба
попильнувати.
   В бур'янi за вiкном стиха шепотiв вiтер. У мене перед очима стояла
галявина з заячими слiдами Вiд думки про незахищенiсть людини серед того
снiгового моря я здригнувся В хатинi було тепло, навiть запах самогонки не
вiдбивав почуття домашнього затишку. Мене трохи вразили стосунки мiж
господарями, я так i не дотямив, хто з них тут перший, але нехай собi
живуть, як умiють. Коли я вкладався, молодиця зробила щiлинку проти очей.
Я знав, що за мною стежить ©© вiдьомський погляд, здогадувався про це i ©©
чоловiк, очевидячи застарий для не©. Я намагався пригадати ©© обличчя.
Воно було дрiбне, як у дiвчини-пiдлiтка, тiльки довгi чорнi брови i темнi
хижi очi свiдчили про те, що молодицi вже десь поза двадцять п'ять Мабуть,
замiж вийшла дуже рано, коли син вигляда╨ на рокiв вiсiм-дев'ять. Це вiн
плачем схлипував крiзь сон. Певне, одержав вiд старого на вечерю кiлька
палиць.
   Я спав некрiпко, чув, як возиться бiля плити господар, як пiдбадьорю╨
себе перваком з пляшки без шийки.
   Всю нiч горiв, чадячи, каганець. Господиня час вiд часу мотлихалася на
сво╨му тронi, а перед досвiтком злiзла, налила собi самогонки (старий
куняв) i видряпалась назад, показавши довгi, тонкi й бiлi як снiг ноги.
Натягаючи рядно, вона подивилась у мiй бiк недобрим ворожим поглядом.
   - Як ваше прiзвище? - запитав я вранцi господаря. Молодиця вже
тарабанила в сiнях коновками.
   - Окiльнюк. Сильвестр Окiльнюк...
   "Той, що б'╨ мертвих", ще хропiв у кожухах на ослонi. Я взувся у теплi
пiдсохлi чоботи, вмився надворi терпким снiгом, витер рукавом лице.
Молодиця була не в гуморi й не вiдповiла на привiтання. У хатi я сказав
старому:
   - Пане Окiльнюк, ви не ма╨те бажання пiти зi мною по зайцiв? Я розiклав
у лiсi сильця.

   Старий зиркнув на дверi, якусь хвилину думав, прислухаючись до гримоту,
i заперечливо покрутив головою.
   У лiсi я готовий був умерти, побачивши на краю галявини розшматованого
вепром зайця. Та доля не скривдила мене. Мiж стовбурами на гiллячках, як
хлоп'ята, висiли великi вуханi. Я переставив сильця i перекинув через
плечi здобич. Крiм мене, з хатини ще нiхто не виходив. Окiльнюк спав на
печi. Молодиця через лiйку наповнювала пляшки, складала до кошика, кудись
збираючись. Побачивши, як я розбагатiв, вона кинула на мене заздрiсними
очима.
   - Шкода,сказав я.- Шкурки менi нi до чого, а зайцi замерзли, хiба що
прийдеться почекати, або лишити ©х вам.
   Вона вперше усмiхнулася. В ©© ротi не вистачало одного переднього зуба.
   - Покладiть, нехай вiдтануть.
   - Незручно, я вже у вас забарився.
   - А шкурки гарнi. От справили б Семеновi комiр.
   - Мабуть, я ще не пiду.
   - Та й правда...- Вона чогось зашарiлась.- Я несу це зiлля на польську
колонiю,- махнула вона кошиком,- Вимiняю муки, може, печеного хлiба.
   Куточки ©© губ неприступне зiгнулися на кашель чоловiка, ти через мить
©х знову вiдпустило, i вона, як учора, повела на мене наполоханими i
воднораз колючими очима.

   Мимо вiконця вiтер зацiдив снiговою порошею, в хатi посутенiло.
Молодиця нахилилась до шибки, мовчки постояла, тодi поспiхом накрила
хусткою кошика i, нiчого не кажучи, вийшла з хати Голосно луснули сiнешнi
дверi. Окiльнюк засопiв i повернувся на другий бiк. Видобувшись з кожухiв,
сiв на ослонi i почав протирати очi "той, що б'╨ мертвих". Угледiвши мене,
вiн зiперся на лiкоть i замислився.
   - А-а... Це ти! - мовив вiн.
   - Впiзна╨ш?
   - Вас тут небагато приходило вмирати. Тобi пощастило. А двох,- вiн
розглянувся по хатi i провадив тихiше: - Двох мiй старий закопав у лiсi.-
Чомусь посмiхнувшись, вiн поманив мене пальцем до себе: - Тиждень спокою
не було. Лупцювалися, аж гай шумiв. Не могли подiлитися ганчiрками з
мерцiв.
   Вiн рвучко схопився з гнiзда i почав натягати штанцi.
   - А я зайцiв наловив,- повiдомив я.
   Малий поклав босу ногу на зайця, наморщив, як дорослий, чоло.
   - Мо© не здогадаються,- сказав вiн, очевидно, про батькiв.- Менi
однаково, нехай побiгають. А ти добре, що прийшов. Мене сумлiння мучило:
думав, розгризли дикi свинi. Живий, то добре, що живий. Самогонки тобi
давали?
   - Давали,вiдказав я.
   - Для колонi© гонять. Колонiя ©м да╨ солод, а вони ©й - самогонку. Так
i перебива╨мося.
   Дитинства цей хлопчик не знав i не знатиме. Вiн засво©в мову сво©х
прикрих, недовiрливих, звiркуватих батькiв i, не знаходячи бiльш нiчого
цiкавого, змалку незлюбив ©х.
   - Пошукай ножа,- попросив я.
   - Вiзьми, ось на коминi. .Будеш знiмати шкурки?
   - Ти менi допоможеш?
   - Та нi, не люблю кровi.
   - I я, брате, не люблю,- сказав я.
   На свiтi дуже багато людей вивчало родовiд сiмей. Один накопичу╨,
другий розкошу╨, третiй усе добро спуска╨ з рук - це тема багатьох епопей.
Ось i тут: батьки розмовляють, вкладаючi в слова ненависть, по сутi,
обмiнюються плювками, а ця доросла в мовi дитина користу╨ться тими самими
словами iнакше, наповню╨ ©х цiлком вiдмiнними почуттями.
   - Гаразд,додав я.- Впораюсь сам.
   - Звичайно, я б у таких дрiбницях не шукав помiчника.
   - Ти пiдрiс з осенi,- усмiхнувся я.
   - А ти купив добрi чоботи.- Вiн з тугою в очах обiйшов навколо мене.
   - Я i тодi буй у цих чоботах. Ти, брате, де додивився.
   Вiн знизав плечима, вилiз на лаву i почав хукати на замерзле вiкно. З
лави звисали, подригуючи, його босi ноженята.
   - Обв'яжуся лахами i пiду надвiр,- нiби вголос розмiрковуючи, сказав
хлопчик.- Сидиш у хатi, сидиш... Ми з старим, як арештанти. Мамi добре. ╞╞
шнурованих черевикiв вистачить ще на одну зиму. Чого люди не можуть
ходити, як вовки?
   Може, вiн чекав, що я йому дам на годинку чоботи, бо, отак скаржачись,
крадькома позирав у мiй бiк. Штучнiсть, лицемiрство i судороги его©зму -
звички нашого вiку. I цей чоловiчок уже пускав у хiд хитринку. "В умовах
сiм'© серце, розум i рука тiсно зв'язанi мiж собою, несуть службу життя,
просякнуту духом iстини i справедливостi..." Як це смiшно звучить! 3 нас
готували педагогiв i заставляли заучувати цi "лебединi пiснi", як молитви.
"Святиня сiмейного вогнища ╨ тим мiсцем, де сама природа спрямову╨,
здiйсню╨ i забезпечу╨ рiвновагу людських сил". У сiм'© об'╨дну╨ться все,
що я вважаю найбiльш святим i високим для народу i бiдних... Лише з сiм'©,
з не© ╨дино©, походять iстина, сила i благотворний вплив на народну
культуру..." 49 Навчаючи мене цих "лебединих пiсень", вони хотiли з мене
зробити свого мiсiонера, а вийшло навпаки: те, чого вони мене навчили,
повернулося проти них. Тепер розумнiший пiдхiд: тримають у темрявi. На цих
галичан не можна покладатися. Скiльки вовка не годуй, вiн у лiс дивиться.
   49 3 Иоганна-Генрiха Песталоццi, видатного швейцарського
педагога-демократа.
   - Стара моя давно пiшла? - запитав "той, що б'╨ мертвих".
   - Перед тим, як ти встав.
   - Вона довго не засиджу╨ться в колонi©.
   - А ти що робиш цiлими днями?
   - Дивлюся у вiкно.
   - Дума╨ш?
   - Так.
   - Бачиш бабу Ягу, вiдважного князя i крилатого коня...
   "Той, що б'╨ мертвих" басом засмiявся, але не сказав нiчого, тiльки
ближче нахилився до вiконця i нiбито пильнiше став вдивлятися у заметiль.
Вiтер стугонiв i шарпав загату. Я вийшов за сiном, щоб наладувати шкурки.
Помiж бур'янами попадалась така податлива вiдвологла трава, що просто
просилася для в'язання. Я вибрав снiпок цi╨© трави i занiс до хати разом з
бур'яном для шкурок.
   - Ти хочеш настелити дiда? - запитав Семенко.- Хiба завтра рiздво?
   - Заскоро святку╨ш,- усмiхнувся я, пiдвiшуючи шкурки до цвяхiв бiля
запотiлого одвiрка.Зараз ми сплетемо кiску i змонту╨мо тобi чоботи.
   Його безжально-застиглi оченята спалахнули зацiкавленням, як у деспота,
якого давно не хвилювали несподiванi винятки серед заведеного ним порядку.
Я зв'язав стебла i подав йому, щоб тримав.
   - Я в них не обморожу нiг? - запитав вiн з недовiрою.
   - Обши╨мо зайцем. Хлопчик повiв бровами.
   - Ой, ти вигадливий.- У його голосi почувся захват.- Певно, багато
свiту сходив?
   - Немало.
   - Оце чоловiк! - Вiн зазирнув менi у вiчi i перейшов на шепiт: - Старий
мiй каже, що був в Iталi©. Можна в це вiрити?
   - Можна.

   "Той, що мертвий б'╨" невдоволено скривився.
   - Чого набурмосився?- спитав я.- Такi речi невпрогнiв мовляться.
   - Плети, плети.

   Молодиця внесла наповнену торбу. Коли скинула ©© бiля скринi,
задзвенiло зерно.
   - Ще спить? - спитала, нi до кого не звертаючись. Зняла з себе кожуха,
витерла пiт на чолi: - Це ви розтопили?
   - Збирався пекти зайчатину.
   - А це для чого? - показала на кiску.
   - Поки що та╨мниця.
   Вона скривила губи i стала вибирати з торби фабричнi сухарi, якими
поляки забезпечували армiю на час походiв. Рухи ©© були в'ялi, нiби
пробивалися крiзь далеку сутiнь задуми.
   - Сходiть до криницi по воду,- мовила грубуватим тоном.
   Хлопчина перехопив з мо©х рук недоплетену кiску i зиркнув на матiр
недобрими очима. Коли я прийшов з повним вiдром, молодиця хмикнула,
пересiкаючи хату, наштовхнулась на мене i ще раз хмикнула. Очi ©© при
цьому залишались строгими i спокiйними, як в актора, що вiдшлiфову╨
iнтонацi©.
   - Я так стомилася, треба нарубати дров, - сказала вона трохи м'якше,
мабуть, збагнувши, що я буду слухняним без спецiально© муштри.- Сокира в
сiнях, - докинула вже безбарвним тоном, зняла миску i заходилася мити
м'ясо.
   Сокира годилася хiба для того, щоб кидати за рiдним батьком. Я
розчистив снiг перед порогом, знайшов заповiтну прадiдiвську плиту i
поточив вiстря. В душi я втiшався цi╨ю пригодою.
   Коли я увiйшов з сiней з дровами, молодиця, стоячи на печi, тягнула
з-за комина корито.
   - Поможiть,покликала мене
   За комином на печi було четверо булькаючих самогонною закваскою корит.
Одне ми зняли на скриню, видко, ввечерi знову пустять машину. У цю мить
прокинувся Окiльнюк, п'яно балансуючи руками, вибiг до сiней i скоро
прошмигнув помiж мною i жiнкою назад до печi. Лежачи, вiн сонними
почервонiлими очима глипнув на кiску в синових руках, i на зiницi впали
важкi пiдпухлi повiки.
   Поки смажився за╨ць, молодиця ще не раз дарувала мене сво╨ю
доброзичливiстю. Я бачив, що вiд запаху заправленого часником м'яса серце
©© подобрiло, але в силу звички вона не могла командувати без знущально©
iронi©. Пiсля ситого полуденка якась нудьга примусила ©© никати по
закутках, нарештi вона знайшла колоду карт i сiла ворожити за скриню.
   - Що карта показу╨? - запитав я, перериваючи ©© бубонiння.
   Молодиця роздратовано позирнула на мене i згорнула карти. Я ©© бiльше
не зачiпав, хоч мене цiкавило, чого вона собi жада╨, ©© тоненькi блiдi
губи шепотiли якiсь закляття. Менi почулося, що вона повторю╨ одну фразу:
"Ходун, ходунай, свiт годував, впав, пропав, нiхто не ховав".
   Склавши карти, вона ще раз послала мене по воду, вимила попелом казан i
залила розчину.
   - Налийте в студницю води i покладiть снiгу,- звелiла вона, сама ж
приклала накривку дерев'яним бруском i прикрiпила кiнцi дротиною до вух на
казанi.- Допоможiть висадити на плиту...
   Я звихався, як попiвський наймит, i лише пiсля вечерi зшив один
валянок. Семенко протанцював у ньому до порога i переможно наставився на
матiр:
   - Бачиш?
   - Не слiпа...
   Прокинувся Окiльнюк. Попросивши сина вийти на середину хати, вiн
почухав груди i показав рукою на снiпок трави:
   - Може, лишишся менi такi сплести? Зостанься.- Вiн погрозливо подивився
на жiнку, мовляв: "Ти хочеш заперечувати?! Дивись" - i додав, повертаючись
обличчям до мене: - Я задарма не схочу. Дам "отого". Молодиця сердито
засопiла, але не обiзвалась. Окiльнюк спустив на долiвку ноги, став спиною
до хати i почав натягати полатанi шкарубкими засмальцьованими ганчiрками
штани.

   - Докi╨! - вперше назвав вiн дружину по iменi.
   - Чого?
   - Завтра заступа╨ш. Не забула?
   - Нi.
   - Аби знов не було нарiкань.
   - Нiби я можу спати, як воно смердить пiд головою.
   - Я знаю, чого ти не ма╨ш сну.- Окiльнюк сплюнув. узяв гачок i сiв на
стiлець.- Я двi ночi не сплю, а вона - одну, i ще невдоволена.
   - Зате я ходжу на колонiю.
   - Зрозумiй, бабо, що сон найдорожчий людинi. Я за виграшку ходив би на
колонiю.
   - Хотiла б я бачити, як ти босяком петля╨ш по снiгах. Окiльнюк люто
застогнав i спустив на груди голову. Пальцi його судорожне стискали держак
гачка. Докiя очiкуюче зиркала на нього, готова кинутись з пазурами, та
вiн, мабуть, вирiшив цього разу стерпiти.
   - Ви були на фронтi, пане Окiльнюк? - запитав я. Вiн довго мовчав,
похитуючись, i вiдповiв, що був.
   - Де?
   - На iталiйському.
   - Я теж там воював.
   Вiн нагнувся ще нижче, пiдставивши пiд свiтло з плити високе, зiбране в
полискуючi валки бездумне чоло. Вiдблиски заграли на тонкому задертому
оселедцi волосся i масивному горбатому носi. Вiн явно не мав бажання
заходити в бесiду.

   - I за вiщо там стiльки людей полягло? - сказав я. Окiльнюк навiть не
поворухнувся. Та коли Докiя вилiзла на нари, вiн, нiби звiльняючись вiд
яко©сь настирливо© гадки, скрушно зiтхнув i спитав, вводячи очi на нари:
   - Йдеш спати?
   - Ага.
   - То й вони нехай лягають.
   - А я за рукав тримаю?!
   - Лiпше, щоб спалося звечора.
   - Задуй каганець.
   Ми з Семенком перезирнулися. "Той, що б'╨ мертвих" перемахнув через
скриню на ослiн i пiрнув мiж кожухи.
   - Бр-р-ррр! - фиркнув вiн.- У його сiдало надуло з вiкна холоду.
   Молодиця накрилася з головою, але проти очей залишила маленьку темну
щiлинку.

   Вона з досвiтку встала сердита, як трамвайна вагоновожата. Сильвестр
уже вiдпочивав, самогонка в скляному бутлi сивiла пiд самiсiньку шийку, i
молодиця тричi щось кидала менi на ноги, не маючи на кому розiгнати серце.
Кажуть, у чужiй хатi кожна трiска б'╨ться: стараючись тихо зсунутись з
лави, я зачепився за пiдвiконня i розшабатував сорочку. Докiя аж мукнула
вiд радостi. Я ще не стрiчав тако© зловтiшно© людини i вирiшив утiкати з
цього пекла, тiльки-но закiнчу малому валянки. Вмиваючись снiгом, я
пожалiв Сильвестра. Треба i йому справити взуття, адже на сiм'ю, "повинна
впливати гуманнiсть нашого людського роду, якщо ©© метою ╨ справжн╨, а не
уявне благополуччя" i "неможливий iнший порятунок для народу, не .можна,
уявити iншо© основи справжньо© народно© культури, окрiм мудро© турботи про
добрий стан сiм'© в народi". Велика людина 50, яка написала цi заповiти,
щиро попереджувала: "Пiддайте все випробуванню, збережiть добре, а якщо у
вас самих визрiло щось лiпше, то правдиво i з любов'ю при╨днайте до того,
що я пробую також правдиво i з любов'ю дати вам". На жаль, я не дорiс до
того, щоб когось пiдправляти. Мiж iншим, ця велика людина не передбачила
наших часiв., ©й не слiд було так заявляти. Нинi вона скида╨ться на того
дбайливого газду, який комору вiд злодi©в устерiг, а вiд себе не змiг...
   50 Песталоццi.
   - Принесiть води.- Докiя кинула менi в сiни вiдро.
   - Iду по зайцiв,- вiдрубав я.
   Вже причинивши дверi, вона знову ©х вiдхилила, i я побачив ©© наповнене
гадюками око. Я голосно засмiявся i сiпнув дверi до себе. Зiщулившись,
Докiя швидко вiдiйшла до скринi. Я дiстав з пiдвiконня шапку i рушив
надвiр. З саду побачив ©© через бiчне вiконце - на обличчi ©© був такий
вираз, нiби секунду назад вона була присутня при вознесiннi Iсуса Христа.
   У лiсi вiтерець насiяв навколо дерев гнiзда сухого листу. Я знов
наткнувся на глибокi й гострi вепрячi слiди. Вони кружляли навколо
галявини, густо були нашпиканi бiля гудзюватого дуба, де звiр з насолодою
чухав бока, i, минаючи галявину, вели в нетрi. Видко, вепру зачув запах
людини i не посмiв заходити в ©© володiння.
   Здобич схвилювала мене- я зняв чотирьох вуханiв. Помiркувавши, двох
прив'язав до гiлляки, а iнших двох метнув Докi© на скриню.
   - Помiч у свiй час, як дощ у засуху,- мовила вона.
   - Так-то воно бува╨, коли збира╨шся до Хоми, а за©деш до куми,-
посмiхнувся я, бо вже не мiг сердитись на цю темну жiнку.
   Вона постояла, замислено дивлячись у вiкно, потiм нагнулася пiд лаву за
пляшкою. "Вип'╨ш?" - запитали ©© очi. Наливши в кварту, вона спершу
прихилилась сама, а тодi поставили посудину i пляшку передi мною. Я
заперечливо захитав .головою. Вона нахмурилась i тикнула пальцем на
пляшку.
   - Ця лiпша. Ця не пригорiла.
   Я випив для годиться, тодi молодиця - однаково мало пропасти - налила
собi ще.
   - Я на колонiю,- скривившись, сказала вона.- Ший, ший малому
солом'янки.
   - Що то за колонiя?
   - Там був хутiр. Людей виселили, при©хали поляки... Всього можна
дiстати, ©м уряд да╨.
   - В селах реквiзують, а ©х постачають?
   Докiя змiряла мене пильним поглядом i попрямувала до виходу. Я так i не
зрозумiв, як вона сприйняла мою реплiку. Повернулась вона години через три
з повною торбою. Знову - сухар, печений хлiб, ячмiнь на солод для
самогонки, вузлик муки. На Докi©ному лицi я прочитав: "Не було б колонi©,
трубiли б ми з голоду". Одсуваючи, як непотрiб, зайцiв, вона пробубонiла:
   - Я ©х буду патрати?!
   - Дошивав солом'янки,- виправдався я.
   - Довго.
   - Скiльки треба. Вовки за мною не гоняться.
   - Шкода.

   "Iди ти до бiса!"
   - Малий уже бiга╨?
   - Надворi.
   - А той хирний не вставав?
   - Нi.

   - Слухай,затермосила вона чоловiка за плече.- Досить тобi.
   Окiльнюк солодко потягнувся, замурликав.
   - Одягайся. Вночi будеш кукати коло трубки, я тебе знаю. Ну!..
   Окiльнюк злобно витрiщився на не© i замахнувся ногою. Докiя вiдскочила
i з випростаними руками стала обходити його з голови. Старий прожогом
схопився з лежанки i, вигнувшись у поясi, нiби його штрикнули пiд ребро
ножем, вибiг до сiней.

   - Мер-зен-нийI - кинула вона йому вслiд. Окiльнюк одягнувся i допомiг
менi сплiтати кiски, а потiм знiмати шкурки. Увечерi ми зшивали валянки.
Окiльнюк розповiв, що воювати йому не довелося, бо ходив прислугою в
лазаретi, але страху зазнав - лазарет кiлька разiв оточували. Мила його
розчулилась i до зайця поставила на скриню наповнену пляшку без шийки.
Вони навiть перекинулись кiлькома ласкавими слiвцями. Я подумав, начебто
це дика кiшка i ведмiдь з вирваним оком (таким менi чогось здавався
Сильвестр Окiльнюк, коли сердився). Пiд кiнець вечерi всi ми трошки
розвеселилися, а коли старий зажадав свiжо© води i сказав: "Нехай
принесеться", що означа╨ по-галицьки "Iди принеси",- я до решти змiнив
погляди на цю оселю, подумавши, що вони просто зiграли передi мною
комедiю.
   - Може б, i Докi© зшилося такi бути? - сказав Окiльнюк, очевидно,
жалкуючи, що менi завтра йти вiд них.- При хатi - дуже велика вигода.- Вiн
пiднiмав з-пiд лави ноги, ворушив пальцями, щоб похрускували, акуратно
сплетенi i пiдiбранi кiски. Вiн закохувався в це похрускування, як
недолiток у модну пiсеньку, в якiй ╨ багатозначнi натяки про те, чим
закiнчуються парубоцькi вечорницi.- I теплi, i легкi... При хатi лiпших не
треба.
   Я два чи три рази зустрiвся з Докi©ними очима, i вони якось загадково
темнiли-темнiли, мов осiння дощова нiч. Але менi було байдуже. Я радiв, що
бачу ©х зворушливу сiмейну злагоду.

   Надворi тягнув слабий вiтерець, скрипiв трiскучий мороз. Я вийшов трохи
видихатися од каганцевого чаду i самогонного духу. Небо визiрнилось, висло
в глибокiй вишинi, такiй далекiй, як майбутн╨, як надiя, слiд яко© лишень
намiтився у серцi, але яко© ми ще не усвiдомили. Дiд морозом осiдав снiг.
Його випало багато. Я подумки побивався, що важко-буде добиратися до
мiста. Це стати б на лижi! Менi колись батько витесав горiховi лижi. Вони
були трохи незграбнi, лише злегка загнутi, але я ними не мiг натiшитися.
Щодня приносив новi синяки пiд очима, поки батько не пiшов зi мною на
Днiстер i не показав, як триматися. Вiн умiв так просто i ясно показати,
що кожне дiло вдавалося i припадало до вподоби.
   Коли я увiйшов, Докiя вже лежала на нарах. Я здивувався, бо Сильвестр
попереджував, що ©й заступати. Вона вкрилася з головою, не залишивши
щiлини, тiльки одна нога була не вкрита i ритмiчно, як котячий хвiст,
подригували пальцi. Сильвестр сидiв на сво╨му стiльчику замислившись.
Задума його була якась виразнiша, нiж до цього.
   Я поклав голову на рукави, на одну полу куртки лiг, другою накрив
плечi. Сон .не брався. Постукувало серце, важке од сивухи. Згадалися мо©
колобродiвчани. Закуренi, як i тут, стелi, темнi комини, подовбанi
пiдлоги. Мабуть, i туди неволя принесла ©дь, i там не бачать свiту божого
за сварками i побоями. А мо© високi стелi на бункерi десь цвiтуть мохами,
пiдлогу сточують шашелi i з'©дають грибки. Там нiмо взагалi. Лiпше чи
гiрше вiд того, що там нiмо? Нi, чогось я певен, що ми жили б з Мариною
тихо. Ми надто багато натерпiлися, щоб шукати причини зла одне в одному.
   Я люблю, як шепоче загата. Навколо сво╨© хати я не ставив би загати -
стiни грубi, добре зв'язанi, ©х не продувало б. А от знизу, либонь,
пiдсмоктував би холод. Але де там! У бункерi ж кузня, горно, щiльнi дверi
- нi, в мене в хатi було б тепло. Дiтиськам привiлля, мота╨ ними, як
клубками, з кута в кут, шарпають хiдники, i Марина весь час свариться
пальцем, поправля╨ за ними; вона ж так само любить акуратнiсть. Я пiсля
школи брав би шибеникiв до кузнi. Вони з захопленням стежать за роботою. В
мене це, пам'ятаю, було. А влiтку разом виходили б на риболовлю, малi
дерлися б за весла, коли я закидав би сiть... На риболовлю треба йти
досвiта. Може, малi не завжди охоче вставатимуть. Е, ©х ©зда на човнi буде
приваблювати. Я зроблю човен на п'ятеро осiб... Днiстер! Цю рiку ми
вiдчува╨мо, як вийняту з тiла жилу, що iсну╨ самостiйно. Рiки стають
жилами... Це якось неприродно звучить. А що - жили стають рiками? I так i
не так. Видко, рiки - це ми... Колись чи Шутько, чи хтось iнший казав, що
в Днiпрi, якби пошукати, багато золотих скарбiв. А Микола Павлюк зчаста
суму╨, що рiки почали мiлiти... Чи вдасться Миколi втекти?..

   Приснилося, що мене пiдхопила повiнь, я борюкався з водою, душився, i
врятував мене острiв на Днiстрi. На ньому вже виросли високi тополi, вони
трiщали пiд напругою води та не пiддавалися, i я на них спинився.
   Розплющив очi i побачив, що Окiльнюк зводиться з долiвки. Упав старий,
дрiмавши. На нього з нар хижим совиним зором дивилась Докiя. Пiднявшись,
вiн налив собi мало не повне горнятко самогонки, випив, крекнув i лiг на
пiч. Через хвилю з присвистом на всю хату захропiв, i Докiя злiзла з нар,
стала пiдкидати дрова. Потiм теж хильнула самогонки, пiдняла гачок i,
вмостившись боком до вiдчинених дверцят, доклала на колiна лiктi i
обхопила руками голову.
   Я знову почав дрiмати, але Сильвестр так страхiтливо© хропiв, що на очi
почали лiзти всiлякi жахи. Висотка пiд Трентiно, зiрвана в повiтря траншея
у тому мiсцi, де сидiв Франц Брехт, а чехи Вацлав Матгаузер i Яшик Бенко
бiжать через поле здаватися в полон. Щось мелькне.- й iнше.
   Я вiдкинув з плеча полу куртки. Докiя метнула настороженим поглядом i
раптом усмiхнулась. Пiсля цього щоки ©© побагровiли, вона прикусила губу,
зиркнула на пiч, де спав Сильвестр, i звелась.
   - Я...зiрвалось з ©© уст.
   "Ще цього не вистачало!"
   Вона оглянулась на каганець, подула, i ноги ©© тихо зашлапали до лави.
   - Ти?..
   - Не дурiй,пробурчав я.
   - Що це тобi означа╨, чу╨ш?
   ╞© руки торкнулися мого обличчя, i, вiдштовхуючи ©х, я вдарив по
скринi. - Одiйди.
   - Тихо. Тихо...
   - Не лiзь.
   - Я така нещасна!
   - Ми всi нещаснi. Не лiзь, прошу тебе.
   - I я... Я така нещасна... З ним.
   - Ну, якими словами до тебе говорити? - Правда, менi чогось хотiлося
смiятися.- Заспокойся,сказав я, вже розлютившись на себе.
   - Я сконаю. Вона знов наблизила руки, i я ©х вдруге вiдштовхнув.
   - Слухай, не паплюж ти себе i мене.
   - Ти дурень! - Але гнiв ©© тут же погас. - Чу╨ш?
   - Iди пiд три чорти,- прогарчав я. Вона схлипнула i, вибухнувши якимсь
сичанням, заплакала. По стiнах блимало зайчиками полум'я з-пiд плити
   Я пiдвiвся на лiкоть, думаючи зараз же серед ночi пiти геть, i побачив,
як Докiя пiдломлюючись, судорожно хапаючись за пояс, валиться додолу. Я
одвернувся. Передi мною стояло ©© перекривлене чи то усмiшкою, чи якоюсь
iншою спазмою лице...
   Що з людьми витворя╨ недоля.
   Бона розливала самогонку в пляшки, а на не© скрадливо, якимсь новим
поглядом дивився з-пiд руки ©© чоловiк. Груди його високо пiднiмалися, я
бачив, як стискуються кулаки, i бачив, що вiн до плачу зворушений, що йому
жаль ©©, i в цьому жалю вiн ладен ©© задушити, або помилувати.
   Я дбайливо намотав на ноги онучi, взувся i тiльки в блузi вийшов з
хати. Потiм крок за кроком дiйшов до лiсу, зняв ще трьох зайцiв, порвав
сильця i вернувся до садиби. Господарiв у хатчинi не було, мабуть, пiшли
освiдчуватися на другу половину. Семенко сидiв на ослонi, поклавши руки,
на скриню.
   - Збираюсь iти вiд вас, Семене,- сказав я.
   - Мо© чогось зранку зчепилися,- повiдомив хлопчик.
   - Помиряться.- Я накинув на плечi куртку.- Прощай.
   - Прощай,-вiдказав "той, що мертвих б'╨", досить холодно, але щось у
дитячiй душi зламалось, i вiн додав крiзь сльози: - А менi нема де дiтись.
   - Виростеш, пiдеш у свiт.
   - А-а...йому перехопило подих.
   - Прощай. Хто зна╨, чи доведеться зустрiтись.
   _
   XI_
   Досi я нi до чи╨© хати не приносив бiди. А тепер це легко зробити.
Життя прогресу╨. Якби я був дикуном, то з обурення пускав би в небо
отру╨нi стрiли. Я одного разу бачив на малюнку голу напружену фiгуру з
пiднятим на грозове небо луком. Дикун стояв мiцними ногами на щовбку
скелi, а менi здавалось, що вiн, скутий паралiчем, зисить у повiтрi, як
грiб Магомета. Взагалi в мене на мiсяць, либонь, один день не заповнений
химородами. Такий день сьогоднi. Я вже зо три години бреду снiгами. Йду,
весь мокрий вiд поту, думаю, що невиннiсть Окiльнюкiв не тiльки така, що в
нiй вiдчува╨ш гостроту розпусти; вона межу╨ з розпустою, бо в сусiдствi з
нею знаходить порятунок.
   Я до дрiбниць перебирав у пам'ятi все, що бачив i чув в Окiльнюкiв. Це
славнi люди! Нi, справдi. Чого вiд них хотiти? Я ©м вдячний, що вони
повернули менi день тверезостi, не намагаючись лицемiрити, як на ©х мiсцi
вчинили львiвськi мiщани Те, що Докiя розклада╨ карти, нiчого й чекаючи, а
Сильвестр нi на що не надi╨ться, поки не нi п'╨ться, можна вважати вищим
станом тверезостi. Аякже, пропав кiнь, то й узду кинь.
   Гiрко йти снiгами. Схоже, що я вiдпочив i скрiпився силами, аби
виладувати себе на зворотню дорегу. В чоботях мокро, сорочку хоч викрути,
шапка дубi╨ на головi. Я вдивляюсь у хуртовину, може, раптом появиться
циган на шкапi. I цього разу в його чортячих очах я побачив би зневагу.
Вiн таки менш залежний вiд долi. Доляце щось таке, як хуртовина. Вона
монту╨ться з багатьох складникiв, про не© просто неможливо сказати всю
правду, але ми настiльки на©внi, що пробу╨мо; а цигановi байдуже; вiн
кудись поспiша╨ з сином за поясом, як кенгуру, i заверта╨ його назад, до
зганьблено© жiнки тiльки думка, що та заслугову╨ стусана. Його певнiсть
така гаряча, що важко уявити, нiби за дорогу вистигне Коли все життя
мрi╨ш, вигаду╨ш i шука╨ш примар, тво© найбiльш твердi намiри скидаються на
iскри над комином. При цьому власна цiна сво©м дiям невисока, а вiд iнших
хотiв би вчути похвалу, чека╨ш, щоб з тобою розплатилися за те, що ти
невiльник долi. Доля схожа на хуртовину. Вимоту╨ жили, а тобi зда╨ться, що
хтось збоку все те видить, i поверта╨ш голову, щоб побачити спiвчуття в
очах. Ми бiльше як наполовину солiсти стороннього погляду. А може, й на
всi три чвертi...

   Я йшов навмання полем, орi╨нтуючись на ряди тополь над завiяним коритом
гостинця. Ось те мiсце, звiдки повернувся шпигун, звiдси до мiста рукою
подати. Я ковтнув снiгу i пiшов швидко. В глибинi хуртовинного валу
затемнiли контури кам'яниць. Чи менi причулося, чи справдi вiтром принесло
дрiбонiння трамвайного дзвiнка. Я подумав, що нинiшнi римляни, як би не
старалися задушити варварiв, не зможуть цього зробити, ними попиха╨ iдол
наживи. Вiн спонука╨ ©х пускати в рух фабрики i давати рабам огризки. А
раби цi вмiють терпiти. Найнеймовiрнiше падiння людини i загалу, коли воно
спричинене, а не викликане бешенiстю, не ста╨ могилою. Ображене серце не
вмира╨ навiть тодi, як тiло зотлiло. Трошечки повiтря i сонця! Кров
очиститься, i тiло воскресне.
   Сутенiло. Подув лiнивий пiвденний вiтер. Буде вiдлига. Я розiмлiв i
ледве пiднявся на другий поверх.
   - Бачиш: я чекаю,- сказала Марiйка, сiдаючи на стiлець.- Позавчора
чекала i вчора...

   Я зняв шапку i опустився на канапу.
   - У кожного китайця ╨ вiвтар предкiв,- сказав я.- Перед ним голова дому
повiдомля╨ прародичам про всi змiни в сiм'©. Зараз я трохи вiддихаюсь i
скажу перед лампадою:
   "Я прийшов". Якщо лампада горiтиме рiвно, душа моя перед тобою чиста.
   - Я працюю, Прокопику,- похвалилась Марiйка.
   - У Мигельсько©?
   - В друкарнi.
   - Обшукiв не було?
   - Нi.
   - Що там за люди, як ти себе почува╨ш?
   - Мене лиш заробiток цiкавить.
   - А в мiстi якi новини?
   - На©хало росiйських емiгрантiв. Наймають комфортабельнi квартири,
спецiально для них вiдкрили кiлька кав'ярень. Промисловцi, артисти,
письменники. Золотi дощi за ними.
   - Ще б пак!
   - Що?
   - Обiкравши Росiю, можна собi дозволити. Буде кому вчити нас
самостiйництва! Ти дуже стомився, Прокопику?
   - Я дуже брудний. Лазнi не розтопили з нагоди при©зду росiйських
емiгрантiв? Марiйка посмiхнулась:
   - Розтопили.
   - Якби ще кiлька соцiалiстичних революцiй, Львiв мiг би розбагатiти.
Пiду до лазнi.
   - Ти ма╨ш грошi?
   - ╙, Марiйко.
   - Ти ненадовго, правда?
   Вона була у светрi i фалдованiй спiдничцi, а я хотiв би ©© бачити в
сукенцi, тодi вона святковiша, чужiша, i я тримаю себе в руках. - Одягнися
в сукенку,- сказав я.
   Вона здивовано вiдступила, та розцiнила мо╨ прохання iнакше i
усмiхнулась, ховаючи лукавинки.
   Бiля кав'ярнi "Де ла Пе" стояло кiлька фiакрiв, всерединi яскраво
горiли люстри, на фiранки падали тiнi високих капелюхiв. Вiзники, тупцюючи
край тротуару, весело перемовлялись.
   - З жiночого монастиря, кажуть, втекло кiлька молодих черниць.
   - Почули, що ╨ де попастися.
   - Всi - колишнi гiмназистки. От нюх мають, бестi©.
   - Вчора отамечки за будинком зупиня╨ мене панянка в лисицях i милим
богом розсипа╨ться, аби довезти до кав'ярнi. Кажу: "Який менi рахунок? Iди
пiшки. Кiлька крокiв". Вона не вступа╨ться в дороги. Мусив пiдсадити i
довезти. А тут скiцьнула у дверi, тiльки ©© бачили.
   - Ще австрiяками розпсованi...- Вiзник вилаявся.
   - Зi зло© трави лихе й сiно.
   Марки менi вистачило на те, щоб пiдстригтися, купити квиток i маленький
шматочок мила В парнiй я вилiз на горiшню лавку i з тугою подумав, що у
себе в бункерi навряд чи отримав би бiльше задоволення од купання. Отут у
лазнi я вперше збагнув, що мо© мрi© стали настiльки далекими, що вже мене
не хвилювали. Я розiзлився i вийшов з таким настро╨м, як колись
обстриженим баранчиком з вiдсутнiм поглядом сiдав у по©зд на Вiдень.
   - Ти чого недобрий? - запитала мене Марiйка.
   - Стригли несправною машинкою.
   - Якби ти знав, який ти гарний з цим блiдим рум'янцем... Ти прав
бiлизну? Сам?!
   - Тобi завжди якiсь дрiбнички впадають у вiчi.
   - Хiба те, що я зодяглася в сукенку, не дрiбничка? - Бiдна, вона й менi
хотiла вiддячити.
   - Це - нi,сказав я, пригортаючи ©©.
   - Будеш вечеряти?
   Я кивнув, i вона випурхнула до передпокою. "Ох, Маринко, Маринко...
Кiнець нам. Що менi - накласти на себе руки чи спершу вбити Гривастюка i
Родзiсада? Винен я чи не винен у тому, що Марина кона╨ вiд сухот, а мо╨
серце i мозок топчуть чобiтьми?.."
   - Чого зiтха╨ш? Чим ти стурбований? - Марiйка поставила на стiл
присмажену ковбасу, хлiб i пляшку вина. Вона запитливо зиркнула на мене i
тихо сказала: - Нам треба вiдсвяткувати. Я б досi сидiла без роботи. А
ти... не переймайся. Чи я не розумiю твого становища? Розiрвись - не
допоможеш нi тут, нi там. Коли...- В очах ©© виступили сльози.- Коли ти
зможеш по©хати, я не буду тримати за рукав. Але не забудь: замiж не пiду.
Все, все... Це вихопилося, тобi не треба цього знати.- Вона вiдiйшла до
вiкна, мить стояла в задумi, потiм повернулась до мене.- Я думаю, що вони
тебе не будуть шукати. Я про дещо здогадуюсь, i ти казав правду.
Мигельська питала, чи ти приходиш. Я сказала, що нi. Вона нiби пошкодувала
i запросила нас, коли зустрiнемось, на рiздвянi свята до себе. На роботi
менi весь час зда╨ться, що за мною пiдглядають. Та куди дiнешся? Я буду
працювати лиш заради того, щоб вони тебе не змогли "рятувати". Ти б не
витримав... Тобi не можна сходити з дороги.
   Я спитав себе, яка в мене дорога, i посмiхнувся. Марiйка не помiтила
посмiшки i провадила далi:
   - Малою я пустувала, i мене лякали, що вiддадуть племенi, яке дiтям
закову╨ у дерев'янi колодки ноги, аби вони не росли. Тi "друзi" те саме
роблять з совiстю. Вони заковують ©©, готовi весь народ одягти в колодки.
Але ти сам кажеш, що перемага╨ життя, а не однострiй. Твiй час прийде...
   Я опустив голову, не маючи сили слухати цю лiтанiю. Мiй добрий ангел,
ця прекрасна дiвчина, перебувала в станi дивного оп'янiння, яке вражало
наготою i прямолiнiйнiстю. Марiйка говорила поквапливо, нiби поспiшала
звiльнитися.
   - А тепер вечеряй,- закiнчила вона, сумно усмiхаючись i питаючи очима,
чи я не образився.
   Iнколи думки про пережите накопичуються, накопичуються, i з них в уявi
вироста╨ привид, який не да╨ спокою, поки йому не освiдчишся.
   - Ти питимеш?- запитав я.
   Марiйка заперечливо похитала головою.
   - Випий.
   - Нi, Прокопику.
   Я двома заходами спорожнив пляшку. Мене роздратувала Марiйчина
схожiсть, з юними нiмецькими патрiотками, якi в формi сестер прибували на
фронт "жалiти" солдат У цiй хвилевiй схожостi було те, чим би дуже
втiшилися "друзi". Жертви, посвяти i самозречення - страхiтливо бридке
дiло. Вiд них недобре пахне вже тому, що вони викликаються мерзенними
умовами життя, винуватцями яких у будь-якiй кра©нi бува╨ не так уже багато
вартих шибеницi людей.
   Розуму у цих подвигах мало. Тимпаче, якщо вони масове явище. Що ма╨
висiти, те не втоне. Але Марiйка лиш на коротку мить була схожа з
"патрiотками". Звiвшись мити тарiлки, вона стала сама собою, i я з
спокiйним серцем почав знiмати шкурки iз зайцiв, яких принiс вiд
Окiльнюкiв.
   Увечерi наступного дня, коли Марiйка повернулася з роботи, я вирiшив,
що треба вбити Гривастюка, Родзiсада i митрополита. Марiйка прийшла
заплакана. З "гуртка друзiв" вимагали, аби вона "явилась" на ©х засiдання.
   - Я кажу, що голова розболiлася (справдi болить), а вони менi:
"Аполiтичних людей нема╨, ╨ люди, якi вагаються, до кого при╨днатися..."
   Пiд стелею бiлим слiпучим сяйвом спалахнула електрична лампочка.
Марiйка витерла хусткою очi, усмiхнулась, дивлячись на лампочку.
Пiдключили ще одну вулицю. Усi турбуються "про загал". Просто не зна╨ш,
кому дякувати.
   - Пiди, Марiйко, на те засiдання,- порадив я.- Я зачекаю.
   Вона провела долонею по чолi. Цей зворушливий машинальний рух був з
тi╨© серi©, яку вона колись дбайливо вишукувала перед дзеркалом,
витрачаючи на це години, а може, й цiлi днi. Менi це дiсталося за
безцiнок. Треба було цiлувати землю на могилi тi╨© жiнки, яка народила це
чарiвне тiло (про душу я досi не маю стало© думки).
   - Пiдемо? - запитав я.
   Вона занепоко╨но подивилась у мiй бiк i почала поволi, одягатися. Мене
обсiдали гадки, що цього не слiд робити. Марiйка чимсь змiниться, а далi
щодня приноситиме перемiни, i я не зможу протидiяти впливовi "друзiв".
Вони фабрикували полiтичних рабiв, забезпечуючи посадами. Через
митрополита добивалися поступок у польського уряду i будували органiзацi©
на грунтi жорстоко© дисциплiни i застрашування: не пiдеш з нами, залишишся
без роботи. Iсторiя, зда╨ться, не зна╨ часiв, коли б полiтика, шпигунство
i терор так тiсно оточили шматок хлiба. Це нiби перша заповiдь вiку. Нею
стали користуватися усi течi©, прибираючи до рук усе ширшi кола населення.
   - Я теж хочу послухати, про що вони базiкають,- сказав я.
   - Дивись, - непевно вiдказала вона.
   Очевидно, Марiйка чекала вiд мене пiдтримки. Але я вирiшив пiти. Треба
подивитись, якi в них сили. Я так i сказав:
   - Треба подивитись, якi в них сили. Марiйка пiдняла на мене очi, i менi
видалось, що вони стали веселiшими.
   - Не протестуй,- усмiхнувся я.- Хiба нас так легко збити з пантелику?
Кожна крупинка нашого досвiду кошту╨ здоров'я, навiть рокiв життя.
   Вона взяла мене пiд руку, i ми весело, як школярi, збiгли сходами в
пiдворiття. Дорогою я думав, що "полiтичний раб" - поняття ширше, нiж менi
здавалося. Людина в цiй плутанинi рано чи пiзно повiрить "друзям".
Полiтичний раб не вiльний мати власнi погляди, а тiльки нав'язанi,
пiдкрiпленi силою, якою i вiн може скористуватися, або принаймнi iсну╨
якась очевиднiсть, що це йому дозволено Полiтичний раб - це маленький
механiзм, якщо не деталь. Хай воно скисне, яке це паскудство. Нащо вже
вiйськовi преси могутнi, але вигляда╨, що ©м далебi важче кувати
солдатикiв, нiж у цьому бiологiчному горнi виплавляти рабiв.
   - Пiдемо чи не пiдемо? - запитав я раптом, стримуючи Марiйку за руку.
   - Нi.

   - Нi! - повторив я мало не криком.- Я певний, що з Пiдзамча i з
Волинського шляху там не буде нiкого.
   - А куди ми подамося?
   - Додому.
   Ми бiгцем, нiби за нами гналися, пустилися назад.

   - Прокопику,- розбудила мене серед ночi Марiйка.- Розкажи, що на тебе
чига╨.
   - Тобi якiсь жах приснилися?
   - Нi Нам треба знати i придумати план.
   - Ти мене кривдиш. Тобi зi мною погано?
   - Але ж послухай мене один разок.
   - Спи, Марiйко.
   - Це надзвичайно важливо.
   - Чига╨,повторив я.- На мене чига╨ каторга, чи, по-теперiшньому,
висилка i вiдробiток у концтаборах за бункер, тюрма за те, що я бродяга,
тюрма i полiтичне рабство, якщо я дозволю, аби "друзi" мене "врятували",-
ще одного покарання я заслуговую, але про нього змовчу.
   - Бо я замiшана?
   - Так.
   - Тобi не слiд пiднiмати бунту.
   - Чому?
   - Виглядатиме, що з особистого горя.
   - Я спитаю людей, чия бiда переважа╨. Марiйка розсмiялась.
   - Влашту╨те Дiльбу?
   - Провiзоричну.
   - Я лиш одне прошу: скажеш, якого дня.
   - I це весь план?
   - Я знаю одного чоловiка. Вiн каже, що всiм остогидло терпiти. На його
вулицi тiльки й розмови: коли почнеться? Обiцяю привести багато людей, але
я мушу того дня бути бiля тебе. Ось...
   - Спи,- не дав я ©й доказати.- Бо пiду. Ти мене заганя╨ш у такi страхи,
що не засну.
   - Добре, я мовчу...
   До ранку я таки не задрiмав, хоч думав не про "той день" - я його давно
наперед бачив. Поснiдавши, ми розiйшлися: Марiйка на роботу, я на
Волинський шлях. Повернувся вночi. Марiйка розповiла про вiдвiдини
Мигельсько©. Поетеса скрипiла стiльцем до пiзнього вечора, та я, мов на
зло, не показувався. Вона патетично i яскраво змалювала сво© стосунки з
Павлом Ганишем, трохи наговорила на Чорноту, мовляв, невихований, в однiй
освiченiй компанi© ©й довелося за нього червонiти.
   - Тебе не картала за засiдання? - запитав я.
   - Застала мене з перев'язаною головою - вона в мене чогось поболю╨.
Простудила. I ще розказувала Мигельська, що в Краковi видають Кривов'язовi
трактати.
   - Неважко здогадатися, що вони в них залишили.
   - Мiж iншим, Мигельська натякала, що Кривов'яз деякi подi© описав
туманно.
   - О-о! Це з ©хнього лексикону. Тiльки справедливе мiркування - кричать:
туманно, двозначне, нез'ясована ситуацiя, нема оцiнки можливостей i
потужних сил. Я при республiцi читав ©х часописи. Недарма гавкали на всiх
перехрестях, аби тi часописи передплачували. Тi поми© з вух лилися.
   - Ти щось зробив сьогоднi?
   - Найголовнiше: переконався, що люди чекають.
   - А я що казала! Одвернися, я вдягнусь i пiдiгрiю тобi ©сти.
   - Я ситий, Марiйко. Частували.
   - З чаркою?
   - Нi.
   - Хтось-то казав, що нинi полiтичнi бесiди починаються пiсля третього
тосту.
   - Я з iнтелiгентами не зустрiчався,- усмiхнувся я.- Гасити?
   - Еге,мовила вона, наспiвуючи.
   - Завтра до Покутського пiду,- сказав я.
   - Про Павлюка не чути?
   - Може, старий що-небудь зна╨.
   - Я хотiла б, аби "друзi" залишилися бiля розбитого корита.
   - Iнакше й бути не може.
   - Пригаду╨ш, ти менi розказував про прив'язану Теклю? I Я ©© сьогоднi
бачила на сходах, коли йшла вiд сестри. Це вродлива i якась тепла, сяюча
жiнка. Глянеш - i не зможеш забути. Вона прийде до сестри в недiлю
пополуднi.
   Обов'язково пiдстережемо. Менi цiкаво, що ти про не© скажеш.
   - Я сьогоднi зустрiчався з одним чоловiком. Голос пада╨ на тебе, як
удари молота по шинi.
   - Непри╨мний.
   - Чу╨ш - вiтер скиглить? Приблизно отака при╨мнiсть.
   - Я люблю, коли надворi заметiль.
   - А ти пiд ковдрою?
   - Умгу.
   Вона вийняла з-пiд ковдри руку i вкрила менi плечi. Вмостивши на мо©й
руцi голову, вона незабаром заснула. А я, як i минуло© ночi, почав
мучитись i знущатися над собою. Пiсля дурно© вихватки Окiльнюково© Докi© я
не переставав думати про Марину. Я не мiг собi вибачити, що поступився
Марiйцi, а тепер вона менi немовби перша дружина, тодi як Марина нiби
побiчна, до яко© я повертався у гадках...
   Вiтер скиглить, мов плаче.

   - Ти де, синку, пропав? - Покутський осунувся на лицi, погляд
зацькований, увесь вiн - наче його помiстили пiд зменшувальне скло.
   - Вiд Павлюка нема╨ вiстей?
   Старий з та╨мничим виглядом пошамкав губами.
   - Як тобi вiдповiсти? I мовби ╨, i нема. Чув, що Перемишлянський табiр
перевозили кудись у глиб Польщi, i багатьом вдалося втекти, кiлькох
забили. Будемо надiятися, що Павлюковi пощастило.
   - Давно?
   - Такий час, що повинен би добитися. Та воно - дорога, всiляке
трапля╨ться. Серце мо╨ вiщу╨, що з ним усе гаразд. Я серцевi вiрю. Як
стара моя, небiжка, занедужала...
   - Заспокойтесь.
   Якби не Гривастюк, i я дожив би в мирi з Мариною до глибоко© старостi.
Але цьому свiтовi треба втоптати людину в землю i подивитися, чи зможе
вона пiднятися. Я пiднiмуся. Марина простить мене, i, коли треба, я ©©
прощу. Але свiтовi не прощу. Я йому не прощу того, що вiн готу╨ вiйну мо©м
синам, позбавляючи ©х батькiвського благословення, яке, можливо, зупинило
б ©х перед тим, як брати людину на мушку. Мо© сини будуть убивати, це я
знаю. Свiт досяга╨ сво╨© мети. Ще рокiв п'ять поникаю, як скажений пес з
ланцюгом, а тодi сини вiдмовляться мене розумiти...
   - То де ти, га?
   - Пересидiв кiлька днiв у селянина на висiлку коло Чишкiв.
   - Бiда?

   - Пропасть.
   - Села повстануть. Тобi треба побути на сходках. Не хочу забiгати
наперед, дiло покаже, та як би там не було, треба ламати, треба добуватися
до поганського нутра. Нас закують - другi пiднiмуться. Нехай дивляться з
усiх кра©в, як Галичина вiдстою╨ сво© права.
   - Ви це облиште. Надивилися, досить. Тут або скинути пута, або вмерти.
   - Та так...
   - За першим разом до збро© доводити не слiд, але згодом розмелемо
гарнiзон на трину, Пiдберiть друкарiв.
   - ╙, Прокопику. Дай, аби було на паперi, i завтра - хоч вiдозва, хоч
газета вийде. - Вiн перейшов на тон нижче i почав якось поважнiше.- Люди
поспiль простi, самi так не вкладуть, а допускати будь-кого не будемо.
Навченi.
   - Давно чекаю, коли стану потрiбний.
   - То з богом, сину.
   Покутський пiдтримав мене бiльше, нiж хлопцi, з якими я вчора мав
бесiду. Старий не дивився в криницю iстерi© i не покладав на виступ
рожевих сподiвань. А вчора я наслухався казок. Менi не хотiлося доводити,
що перемога залежить вiд звироднiння правителiв. Тим часом у Галичинi ще
складнiша ситуацiя. Завойовник може розжирiти й звироднiти, але вiн завжди
опира╨ться на вiйськовi дружини, якi Почувають себе гостями. Це серйозна
обставина. Найслушнiша нагода була, коли повернувся Загряда. Офiцери були
стомленi свiтовою вiйною, "гостей" ще не запросили до столу. Та цю нагоду
упустили.
   Одразу вiд Покутського я пiшов до психiатрично© клiнiки, де працював
Грушевич. Пiд лiкаревими очима синiли пiдкови.
   - Ще трохи - i ночувати звелять,- поскаржився вiн.
   - Завiзно?
   - Бувають днi, коли не справилися б п'ятсот лiкарiв. Вийдуть вранцi
газети з повiдомленнями про прикордоннi сутички - нема╨ значення де: на
заходi ╙вропи, в Африцi чи в Азi© - i нема ради. Пливуть тисячами. Мабуть,
тiльки в психiатричних клiнiках можна повнiстю збагнути, як вiйна
пошкодила нервову систему людства. Вiсiмдесят вiдсоткiв несповна розуму.
Ходять, живуть, працюють, та досить у газетi iнформацi© про перестрiлку, i
починають блуднiй розумом. Тому, Прокопе, вибачте, вiдпросився ненадовго.
   Ми стояли в коридорi клiнiки, мимо нас безперервно снував людський
потiк. Обличчя опечаленi, збентеженi сквапно пов'язанi шалi, незастебнутi
плащi й куртки, нечищене взуття. Менi стало страшно при думцi, що цi люди
розмножуються. Вiд цих психiчно неповноцiнних батькiв i матерiв
народжуються дiти з задатками садистiв; наркоманiв i недоумкiв. Якщо життя
не внорму╨ться, з них можна буде вербувати головорiзiв, проституток i
работорговцiв. Вони торгуватимуть собою, чiплятимуться за будь-якi iдейки,
аби себе виправдати. Примара вiйни все людство перетворю╨ на стадо.
   - Нарештi я вiдкопав у архiвах повiсть,- сказав Грушевич.- Здав до
друку. А спогади про Кривов'яза всюди бракують. Що таке?
   Побачивши, що мене схвилював нескiнченний ланцюг хворих, Грушевич теж
задумливо став вдивлятися в обличчя.
   - Ви не читали сьогоднiшнiх газет? - запитав вiн перегодом.
   - Нi.
   - Опублiковано повiдомлення, що в Америцi винайшли нову зброю.
   Вiн нетерпляче переступив а ноги на ногу, даючи зрозумiти, що йому пора
йти. Я попросив у нього рукопис спогадiв про Кривов'яза i попередив, що
надрукую лише найгострiший уривок.
   - Впевнений, що вся ваша праця колись побачить свiт,- втiшив я
Грушевича.- Вона цiнна вже тим, що спогадiв про видатних людей ми взагалi
не ма╨мо. Таких людей переважно вивчають у науковому планi, заробляючи
ступенi. Як на мiй розсуд, це здебiльшого оббрiхування.
   - Повнiстю при╨днуюсь до вас,- усмiхнувся Грушевич.- До побачення, пане
Повсюдо!
   - На все добре!
   Чисто в галицькому дусi слiд було сказати Грушевичевi:
   "Кинь свою писанину, бо не за горами бунт. Повiстями революцi© не
зробиш. Виходь на площу з прапором". Цiкаво, як би зреагував Грушевич? Я
йому навiть на притики не дав про "той день", бо вiн все-таки зв'язаний з
"друзями". Перейшовши до клiнiки, Грушевич, мабуть, покинув теорi© про
всесвiтнiй гуманiзм. Чого доброго, його вважали б божевiльним. Я
запропонував би здавати деякi iде© на перевiрку до божевiлень.

   Один примiрник газети я крiзь щiлину в дверях просунув до залу засiдань
наукового товариства iменi Шевченка.
   Наступного дня донцовський "Вiсник" вiдгукнувся на ваш перший номер
так: "Шайка бандитiв намага╨ться посварити укра©нський i польський нарiд.
Ми вiримо, що ця шайка буде виловлена i покарана, але зi свого боку
застерiга╨мо поспiльство: "Не пiддавайтеся намовкам дурисвiтiв. Наше щастя
в ╨днаннi з польским людом. Поки що ми не ма╨мо вiдповiдних, зобачникiв,
але бiльш нiж вiрогiдно, що згадана з на бандитська шайка склада╨тьса з
вiдiсланих агентiв Москви".

   "Вiсник" передрукував кiлька замiток з нашо© газети. Вона була
заповнена анонiмними розповiдями про людськi долi, на четвертiй сторiнцi
був уривок Грушевичевих спогадiв i хронiка про найважливiшi: подi©.
"Вiсник" передрукував чотири розповiдi, пiдписавши ©х внизу великими
лiтерами: "Куплений Москвою",. "Запроданець", "Перекупка" i "Шахрай".
Недарма кажуть: "Злодiю, шапка горить".
   Мiж коробками кам'яниць метушились снiжинки. Здавалось, ©м нiколи не
досягти землi, проте снiгова подушка напухала м'яко пiд ногами i твердiла,
як лiд. Ми з Марiйкою йшли на свято до Мигельсько© i Ганиша, якi при
свiдках справляли заручини, а весiлля вiдклали на весну. Я i чути не хотiв
про Мiгельську, але з Марiйкою вже щось сталося: вона наполягала,
сердилася, погрожувала... Я цього майже чекав. Ми йшли мовчки, сотаючи на
ум недомовленi докори. Мене тричi зупиняло, i я всi три рази долав нехiть,
вiдчуваючи, як мене опустошу╨ це недодане змагання.
   Гостина мала вiдбутися в кав'ярнi. Ми йшли завчасу, бо менi треба було
де того, як усi зберуться, кудись застромити свою непривабливу на вигляд
куртку. Вся ця iсторiя мене мучила. Дорогою я напружувався, деревенiв i
подумки лаяв Марiйку.
   Протягом останнiх тижнiв промiж нас не мигнула навiть тiнь на
суперечку. Я, правда, не питав, як Марiйцi на роботi, а вона не згадувала.
Але ми говорила про людей, з якими я зустрiчався, вона задоволена, що люди
слухають мене. "Вiсник" далi опльовував нашу газету. Ми собi вечорами
посмiювалися. Марiйка навiть, радила пройтися по "Вiснику" бичем на кшталт
вiдповiдi запорожцiв султановi.
   Якось я побачив перекресленi дати в Марiйчиному календарику. Я спитав
очима, навiщо. Вона згорнула календарик i, поклавши на пiдвiконня,
запитала:

   - Ти танцю╨ш, Прокопику?
   - Нi,вiдказав я.
   Вона усмiхнулась, а я взявся дописувати статтю.
   Кому б не хотiлося повеселитись! Я взагалi розумiв. Марiйку. Але мене
тривожило, як би в нiй не прокинулась гiмназистка.
   - I довго ще будемо мовчати? - Я зиркнув на не© збоку i, не дiждавшись
слова, почав скручувати цигарку. Потiм сказав; - Боюся, що менi доведеться
ранiше пiти з вечiрки.
   - Ти завдаси менi болю,- озвалась вона.
   - Тi "друзi" тебе нiби пiдмiнили.
   - Менi вже при©лося це слово. Назви ©х iнакше.
   Я зiтхнув. Вона насмiшкувато пiдiбрала губи. Жiночi химери...
   Я вiддав прислужниковi куртку. Вiн догадливе почепiив ©© на заднiй
вiшак. Тепер залишилося знайти такий куток, щоб, сiвши, заховати вiд очей
покорченi юхтовi чоботи. Сорочку я собi виправ досить вдало, спортивний
светр якраз входив у моду, i я мiг спокiйно вдавати цинiка, який шану╨
гостиннiсть i добре вино.
   Сiдаючи, побачив у дверях Ганиша, а точнiше чорний полискуючий метелик
пiд адамовим яблуком у сяйвi Павлового обличчя. Композитор нi на вершечок
не пiдрiс з того дня, як я бачився з ним бiля Святоюрського храму.
Тримався вiн ще впевненiше, ступав, гордо несучи голову. Вiн шанобливо
кивнув менi, зачекав на поетесу i пiд руку з нею наблизився до нашого
столика. Марiйка в захватi вiд ©хнього блиску весело примружила очi i,
смiючись, обома руками сходилась за Зорянине плече. Павло скособочив на
них голову. Вони смiялися таким щасливим смiхом, що ми з Павлом не
знайшлися що-небудь сказати один одному.
   До залу хлинули гостi. Було таке враження, що досi вони терлися десь у
мишачiй норi, чекаючи на господарiв. До нас пiдiйшов Олекса Чорнота.
Вклонившися Марiйцi, вiн мiцно потиснув менi руку, розглянувся i, в
привiтаннi пiднявши руку, рушив до знайомих хлопцiв. За всiма ознаками,
тут зiбралась елiта "гуртка". Ця молодь не мала причини скаржитися на
життя. Уже з манер можна було судити, що вона виховувалась у тих сiм'ях, у
яких проблеми достатку були лише сво╨рiдними вправами мови.
   Тужливо бренькнули бандури, спiвак, ло голосу - справжнiй артист,
сколихнув повiтря:
   Ой не цвiти буйним цвiтом,
   Зелений катране,
   Тяжко-важко на серденьку,
   Як вечiр настане.

   Ступай, коню, ступай, коню,
   З гори кам'яно©
   До тi╨© дiвчиноньки,
   Що чорнi© брови...
   Юнак спiвав зворушливим оксамитовим, баритоном, усмiхаючись i
пiдморгуючи. Коли пiсня стихла, Марiйка опустила додолу очi i зiтхнула.
Вi© ©© запотiли самоцвiтними росинками, губи злегка тремтiли.
   - Ось...мовила вона, схлипнувши.
   - Що з тобою? - спитав я.
   Вона сполохано, нiби не думала, що я поруч, зазирнула в вiчi i
розслаблено, випинаючи груди, вiдкинулась на спинку стiльця. Шовкове
золотисте повiсмо волосся впало на щоку, нiби спрагло цiлуючи рум'янець.
   - Марiйко...
   Вона застигла в позi вражено© стрiлою богинi, що з подивом i недовiр'ям
прислуха╨ться до смертельно© знемоги. Я вийняв з кишенi цигарку. Марiйка,
немов прокинувшись, поклала менi на зап'ястя руку, мовляв, не треба.
   Офiцiанти подали вино, закуски i кожному в маленькiй срiбнiй чашi з
срiбною ложечкою святвечiрньо© пшеницi. Артист завiв колядку, зал
пiдхопив, штовхнув на дзеленькаючi шиби. Потiм, багровiючи од хвилювання,
з пiднятою чашею встав Павло Ганиш.
   - Панове товариство! - Вiн заждав, поки втихомиряться за столами.-
Панове товариство! Я думаю, що нiхто з нас не буде противитися, якщо я
скажу, що рiздво - це свято укра©нсько© пшеницi? - Слова "укра©нсько©
пшеницi" вiн вимовив з притиском.

   Навколо вдарили долонями, лиш бородатий священик, що сидiв за сусiднiм
столиком, не аплодував. Нетерпляче повiвши плечем, вiн опустив голову.
   - Прошу, панове, звiдати найдорожчого i найсвятiшого причастя -
причастя працi. Нехай, як струни бандур, дзвенить пшеничний колос на всiй
укра©нськiй землi! Вiн, панове, додзвониться волi! - Останнi слова Павло
майже вигукнув.
   Я подумав... Що я подумав? Що все це гарно i зворушливо. Так. Та тiльки
й слави.

   "Друзi" нiколи не вдаряли лицем у землю, коли доходило до промов. Це
для них було захоплюючим спортом, який бентежить i сповива╨ голубим
свiтанковим сном, у якому вони люблять себе аж до слiз.
   Спiвак, усмiхаючись i втираючи губи од медово© пшеницi, попрямував до
бандуристiв.
   Ой нема, нема нi вiтру, нi хвилi
   iз нашо© Укра©ни:
   Чи там раду радять, як на турка стати,
   Не чу╨мо на чужинi.
   Ой повiй, повiй, вiтре, через море
   Та з великого лугу,
   Суши нашi сльози, заглуши кайдани,
   Розвiй нашу тугу.
   Ой заграй, заграй, синеньке╨ море,
   Та пiд тими байдаками,
   Що пливуть козаки, тiльки мрiють шапки,
   Та на цей бiк за нами.
   Ой боже наш, боже, хоч i не за нами,
   Неси ти ©х з Укра©ни;
   Почу╨мо славу, козацькую славу,
   Почу╨мо та й загинем.
   Мабуть, нема в свiтi бiльш тужливо© i краючо© серце невiльничо© пiснi.
   - Отак у Скутарi козаки спiвали,- закiнчив юнак пiд грiм оплескiв i
крутнув головою, стрiпуючи сльози. Всi плакали. Плакали священик за
сусiднiм столиком, Олекса, Павло, Мигельська, офiцiанти. I я ховав
наповненi сльозами очi.

   Марiйка ридала, затуливши обличчя долонями. Менi чогось здавалося, що
вони все це скомпонували спецiально для не©, аби приголомшити i розiп'яти
на хрестi людських мук. Згодом, заспоко©вшись, вона сумно посмiхнулась,
нiби виконавши обов'язок, поправила волосся i сказала:
   - Дозволь, Прокопе, попрощатися.
   У мене похололо в серцi. Я чекав, не спускаючи а не© очей. Вона
зiтхнула i знову посмiхнулася.
   - З ними, Прокопе,- вона обвела поглядом зал,- До цi╨© хвилини я була з
ними; Я не могла перебороти себе i не признавалась. Я була з ними не тому,
що вони надiя краю, а тому, що вони мають усе, чого нi ти, нi тво© люди не
ма╨те. Вас би закували за цi пiснi, а вони ©х спiвають у присутностi
та╨мно© полiцi©. Прощайте,- додала вона тихо i звелася з-за столика. Я
пiшов за нею до виходу, минаючи стрiй вражено-злих заплаканих очей.
   Надворi вже був вечiр. Трусив снiжок, наздоганяючи слiди перехожих.

   XII_
   - Прокопе!
   ╞© знову щось мучило.
   - Сьогоднi до нашо© друкарнi приходив Олекса Чорнота. Виждав,
коли-поблизу нiкого не було, i сказав... що тебе пiдстерiгають. Нам не
треба було тiкати з вечiрки. Я винна.
   - Ну, а далi?
   - Тобi мало? Вони i вбити посмiють. Тобi небезпечно сюди приходити.
Може, нам зустрiчатися... в Покутського?
   - Друкарня.
   Марiйка закивала головою, стиснула пальцi. Я зрозумiв, що вона
здогадалась про те, чого менi не хотiлось видати: що менi легше, коли ми
не бачимось. Очi ©© наповнилися стражданням.
   - Не гнiти i не зводь себе. Вони пронюхали, що я заволодiв Миколиною
друкарнею. Чи не той же Олекса проговорився, а тепер його мучить сумлiння.
Головне, що i нам вiдомо. Щось придума╨мо.
   Цi слова ще бiльше засмутили ©©. Я не мiг одiрвати погляду вiд ©© бiлих
тремтячих пальцiв, хоч зовнi вона здавалася спокiйною. Ця невластива ©й
дотепер стриманiсть похитала мо╨ довiр'я, i я сказав: