Iван Багряний. Людина бiжить над прiрвою ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ╙, ╨ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ╞, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ РОЗДIЛ ПЕРШИЙ ...А вони хрестили дитину. Хата гойдалася вiд гримотiння страшних вибухiв. Сама твердиня Бога лежала перед ©х похололими душами, розторощена й обернена в ру©ни. Недавн╨ струнке чудо архiтектури Растреллi, вищирилася вона проваллями й хаосом брил, перемiшаних iз кiстьми, зяяла, й димилась, i сходила чадом. Прибiжище душ людських, символ могутности й святости, "неспалимо© купини", непорушно© сили й вiчного покою, надiя й пiдпора всiх стражденних i обтяжених - ця, як i iншi, й iншi, сходячи чадом, оберталась у прах. В апокалiптичному гуркотi чорно© цi╨© доби вiдчаю, що для багатьох була напророченим бiблiйним кiнцем свiту, зруйнованi й спустошенi самi, як i все навколо, вони п'ялися над безоднею, й заливали ©© п'янкою трутою, й гатили ©© пiснями, й засипали ©© зухвалим, блюзнiрським, одчайдушним смiхом, щоб не завити раптом у чорну безвiсть, як первiснi вовчi душi на холодний мiсяць. Вони спiвали над чорним хаосом, над проваллям жаху, здичавiння, жорстокости й смерти, щоб не вибухнути раптом пекучими слiзьми безнадi©, тягучим криком загубленого, ру©нами заваленого, безпритульного, до краю осамiтненого людського серця... Максим, господар дому цього й батько дитини цi╨©, сидiв бiля столу i, замiсть бавити й припрошувати гостей, дивився задумливо на пляшки, а вухом услухався десь поза стiну - туди, на вулицю, в свiт, що глухо гомонiв. Дивився й нiчого не бачив, - усе зливалося в одному слiпучому образi, немовби хтось крутив фiльм, спроектований на слiпучий екран, i зупинився саме на цьому мiсцi... ... Син сонячного Палермо чи, може, Венецi© - син далеко© легендарно© Iталi©, витиснутий геть iз колони, що котилася бруком i в якiй вiн iшов автоматично, - обвiв сонце, й увесь свiт, i це чуже, незнайоме мiсто невидющими очима й опустився на парапет. Вiн дотягся до нього, до парапету при бульварi, як сомнамбула, тягнучи рушничку за багнет по розквашенiй, перемiшанiй iз снiгом грязюцi, й опустився на лату того парапету - напiвпритомний, до кiнця виснажений. Широко витрiщеними й невидющими очима вiн дивився просто перед себе й мотав головою; порепанi уста його обкипiли кров'ю; мотав головою й зрiдка висував язик, i смужка крови гойдалася, звисаючи з порепаних уст... А проти нього став товариш його вiрний, теж безмежно виснажений, але ще притомний, i, вибиваючись iз решток сил, поривав свого друга туди, вперед, до Вiтчизни, - туди, куди вони всi йдуть, падаючи й знову встаючи. - Авантi!.. Авантi!!.[1] - повторяв вiн уперто, з тихим одча╨м. Вiн сам спирався на рушничку й хилився, як билина на вiтрi, що ось-ось упаде. - Авантi!.. Вiн благав, наказував, кипiв злiстю й сльозами, вабив, просив: - Авантi!.. Але друг його лише мотав головою, облизуючи кривавi уста. Вiн навряд чи чув будь-що. Вже готовий. Вiн отак пройшов через мiста й села Укра©ни, незнано© й теж легендарно© для нього землi, але вже до Iталi©, до .свого прекрасного Палермо, мабуть, не дiйде. А над усiм - сонце. А по розквашенiй багнюцi, проходячи наскрiзь мiсто, мимо бульвару сунеться безкрая лавина таких самих приречених - друзiв i товаришiв. Вони хитаються, але ще повзуть тупо й автоматично, як мовчазна й велика сiра отара. То вiдступа╨ змучена й до краю пригноблена, побита морозами, тифом i жахом iталiйська армiя. - Авантi!.. - вибива╨ться з сил вiрний камрад над конаючим другом. - Авантi!.. Ось цей образ сто©ть в очах Максима й нiяк не може погаснути. Перед очима сiре обличчя й мота╨ться кривава смужка, а в вухах жалiбний клич: "Авантi!.." Дво╨ людей, забутих усiма й нiкому непотрiбних, серед чужого мiста намагаються перемогти агонiю, з останнiх сил балянсуючи над прiрвою загибелi... Власне, намага╨ться перемогти один, а другий уже готовий - лише непритомно мота╨ головою, переступивши вже однi╨ю ногою демаркацiйну лiнiю мiж буттям i небуттям, мiж свiтлом i тьмою. В голосi його друга вiдчува╨ться здавлене ридання, що ось-ось може прорватися непоправно й безнадiйно зливою слiз - чоловiчих слiз, риданням людини, що зрива╨ться в чорне провалля... Тодi до них пiдiйшов третiй. Вiн увесь час стояв осторонь i спостерiгав цю сцену. В ватянiй куфайцi, в розхристанiй сорочцi, взутий у ганчiр'янi бурки зi старими калошами поверх, цей третiй пiдiйшов поволi й став перед двома, широко й твердо розставивши ноги в снiговiй грязюцi, - син цього мiста й цi╨© землi. Стояв i похмуро дивився на того, що мотав головою. А тодi вийняв пляшку з шкiряно© торби, яку тримав пiд пахвою, вiдкоркував ©© й простяг тому непритомному - простяг до самих уст. - П и й!.. - промовив чужою для iталiйця мовою. Але той тiльки вiдвернувся вiд перешкоди, що торкнулася уст, i далi мляво мотав головою. Тодi третiй наблизився щiльно, взяв дебелою рукою iталiйця за голову, притиснув ©© до себе, розчепив йому силомiць зуби й уставив пляшку в уста. Дав йому ковтнути раз... удруге... втрет╨... А тодi пустив. Кривава смужка обiрвалася, лишившись на пляшцi. Непритомний син легендарно© Iталi© заморгав очима, в яких зажеврiла iскра свiдомости, iскра життя... Глибоко-глибоко зiтхнув, поволi витер уста рукою i подивився на свого камрада й на невiдомого чужинця... - Авантi!!. Авантi!!. - загукав шалено його камрад, як то гукають на коня, що почав зводитись, щоб не дати йому знову впасти. - Авантi!!! - Та-ак... - задумано повторив третiй, - авантi, брат! Вiн знав це знамените слово й повторив його з притиском, услухаючись у його та╨мничий, могутнiй змiст, якийсь особливий у його власних устах: - Авантi!! Нещасний помалу слухняно звiвся на ноги й, хитаючись, обiперся на плече друга. А друг хапав невiдомого чужинця за поли, дивився в його очi сво©ми очима, повними слiз... чоловiчих слiз!.. I, не знайшовши, що сказати, пролебедiв ламаною мовою: - Ми з Палермо... З Палермо!.. - I раптом, не маючи чим винагородити, схопив за руку й потряс ©© з усi╨© сили, вигукуючи: - Евiва!.. Евiва Укра©на!! А далi, боячись, щоб його друг не впав на парапет, заметушився, вкладаючи його руку на сво©й ши©. Похитуючись i тримаючись один за одного, вони пiшли. Власне, один поволiк другого. А третiй лишився. Нахмурений, вiн стояв i замислено дивився услiд тим двом смiшним "мушкетерам", поки вони не згубилися в сiрiй лавинi. Пiд пахвою тримав шкiряну торбу з пляшками горiлки, що вiн ©х роздобув i нiс на хрестини. Туди вiн поклав знову й ту, з яко© пив iталi╨ць. "Бач! - похопився був, - треба ж було вiддати ©м ©© зовсiм!" Та вже пiзно. Добрi думки приходять пiзно. Цей третiй - це був вiн, Максим. I це було сьогоднi вранцi. Тепер та пляшка сто©ть ось посеред столу в числi iнших, i трiшки крови прикипiло на ©© шийцi. Максим зразу так i не обтер ©©, забув. Пiзнiше тi╨© крови теж нiхто не обтер, хоч Соломон, який випадково спостерiгав усе вiддалiк, розказав, як то Максим напував з не© бiдолашного iталiйця, що "йде, але навряд чи вже дiйде до сво╨ю Iталi©". I тепер пляшка так i сто©ть незаймана. Звичайно, дiйде й до не© черга, вип'ють i ©©, незалежно вiд того, що там з нею трапилось. А може, вип'ють i за здоров'я чужинця. Може, вона якраз i чека╨ на це, стовбичачи посеред столу. "А в а н т i!" - посмiхнувся Максим, замикаючи коло думок i вiдповiдаючи сам собi на якiсь сво© тяжкi вагання. I зiтхнув, зринаючи з глибокого виру душi на гамiрну поверхню. Закурив. - Що? - спитав Соломон. - Все в порядку, професоре! Пийте... Соломон не повторив запитання. Сам пригнiчений, заглиблений у себе i воднораз напружений, як натягнута струна, вiн, доктор фiлософi© й професор дiямату глушив горiлку чи горiлкою глушив власну душу й власну голову, i був червоний, i був на вигляд байдужий до всього свiту, крiм яко©сь веремi© в собi. Як завжди, хмiль його з вигляду не брав, але знати було, що, не як завжди, вiн тепер тратив рiвновагу. Десь, певно, вiдчував, що зiрвався й кудись непоправно летить, i хоч намагався ту рiвновагу вiдновити, та вона явно вiдновитись не давалася. Знавши його добре, Максим бачив, що професор хльоба╨ не горiлку сьогоднi, а щось iнше, далебi - терпку отруту жаху й безнадi©, але нiчого не сказав. Оглянув поле бою, головним пляцдармом якого був стiл, побо╨вище людського серця з усiма темними силами - з тривогою, турботами, жалем, нудьгою смертельною, злиднями, самотнiстю, а головне - з жахом безвихiддя й смерти, - побо╨вище й арена пориву до життя й радiсного цвiтiння, що мерехтiло, як недосяжна вже для присутнiх тут мрiя. Озбро╨нi батареями пляшок горiлки, дзбанами квасу i варенухи та горами невибагливо©, але ╨дино доступно© для ©хнього бенкету нинi, потрави в виглядi картоплi, огiркiв, капусти й цибулi, присутнi зводили завзятий бiй. Було гамiрно, людно. Тут судiв увесь Максимiв рiд, а чи точнiше - рештки його, мозолястого, дебелого, жилавого. Того роду, що славився колись феноменальним споко╨м i зрiвноваженiстю, з яко© його нiщо не могло вивести, не в силi зiпсувати йому спiвану ним пiсню - буйну й широку, як степ, i гучну, як грiм. Роду древнього, роду каменярського. Рештки роду, розметаного вiйною, але ще таки роду, монолiтного i в цих рештках. Ось вiн заповнив тут усю хату, аж через двi свiтлицi заставлену повздовж столами, i пiд гуркiт далеких вибухiв, пiд завивання, тупiт i скрегiт смерти навколо справляв тут свiй, либонь, останнiй спiльний бенкет, - пiдiймав чарки й келихи й виголошував незграбнi, але гарячi, з самого серця, слова, ще й спiвав свою пiсню, п'ючи "за щастя, за долю" для новонароджено© й за... Але цього останнього "за" нiхто не хотiв вимовляти вголос, бо вислiв найкращих побажань тут був би пригадуванням найгiршого. Ах, як по╨днати радiсть народження з трагедi╨ю неминучо© загибелi когось посеред тих, що зiйшлися тут разом?!. Усi були тут близькi й рiднi, лише Соломон - чужий. Вiн не належав до роду. Але вiн був Максимiв приятель, а колись ще й був його вчителем. Великий "мудрець" i недавнiй "стовп суспiльства", вiн у великому сум'яттi знайшов сьогоднi Максима й учепився за нього, як за порятунок, щоб за його споко╨м захистити свою душу, чим немало здивував Максима. Либонь, тому Максим i притяг його сюди. Чи, може, тому, що й сам хотiв за ним захиститися? Рiд його, Максимiв, дебелий i живучий, та все то простi люди, ще не мали в бiльшостi навiть початково© освiти, а душа ж потребу╨ собi рiвних, щоб у часи критичнi черпати собi силу з ©хньо© сили, щоб крiпити себе снагою душi iншо©. Чи не тому й опинився тут Соломон, приведений Максимом iз зруйнованих вулиць?.. Усi пили, спiвали й знову пили. Та чомусь хмiль, справжнiй хмiль блаженного одурiння, обминав ©х сьогоднi. Вони хотiли перепити себе - i не могли. Вони хотiли переспiвати себе, вичерпати серце - i не могли. Серед них була людина, помiчена вже тавром смерти, тавром вiчно© розлуки. Над душею, що тiльки-но прийшла на свiт, сидiла душа, призначена на розп'яття. Це - батько новонароджено©. Це - Максим. Нiхто не мiг вичитати приречення на його кам'янiм обличчi, але всi це знали й так. Йому вже треба було втiкати. Йому вже треба було бiгти вздовж по землi, надiючись хiба на щастя. Куди? В безвiсть. Вiд кого? Чому? Хто зна. Тому, що вiн не досидiв у тюрмi в одних i втiк i що не дався повiсити себе другим i теж утiк... I тепер йому нема╨ мiсця на землi: на схiд i на захiд, на пiвнiч i на пiвдень - усi шляхи закритi й усюди на нього чига╨ смерть. Але треба бiгти... Та це ще пiвбiди. Гiрше те, що душа його розгублена й квилить над безоднею чорно©, найчорнiшо© зневiри в усьому, в що можна людинi вiрити, - вона опинилась без найменшого опертя. I не зна╨ - для чого бiгти... Все розторощено й обернено в дим, - усе, на чому та душа трималася. Вiра його в цiлий свiт розлетiлася на порох... А в колисцi спить собi немовля. Двi години перед цим кум iз кумою - хрещений батько з хрещеною матiр'ю - принесли його з церкви, поклали на простелене крижмо бiля порога на долiвцi й по черзi переступили через нього до хати - за мiсцевим ритуалом уведення людини в свiт. А тодi поклали немовля в колиску. А бiля нього став на сторожi синок - п'ятилiтнiй Борис, зазираючи в крихiтне личико iстоти, яко© досi не було, та яка прийшла й об'явилась сестрою. I тепер от у хатi сто©ть гамiр; ба, в цiлому свiтi сто©ть гамiр - на честь ©© прибуття. По вулицi парадують колони, котяться машини, танки, пiдводи, б'ють гармати й десь стугонять вибухи бомб, аж деренчать шиби й хита╨ться земля, - а вона, чи воно, спить собi першим сном праведника, блаженним сном людини, що недавно прибула на свiт i зовсiм не зна╨, що в ньому робиться. Максим позира╨ на немовля, на сина, на дружину i з усi╨© сили намага╨ться перемогти бiль, перемогти себе, вiдiрватись у думках i почуттях вiд усього. Скоро ж бо треба розлучатись, тож лiпше непомiтно обтинати нитки, щоб потiм не так болiло, як усе увiрветься нагло. Дружина дивиться вiддалiк i, мужньо стиснувши уста, мовчить. Вона теж дума╨ ту саму думу - його геро©чна дружина. Та настали часи, коли геро©зм став звичайною буденщиною, коли й сама поява людини на свiт зв'язана з неабияким геро©змом людей, лиш нема кому з того дивуватися. I, нiби на доказ цього, кума Тетяна, пiднiсши чарку, розповiда╨ весело цiлому родовi, як ©© хрещениця прибула на цей свiт "за всiма законами вiйськового часу".. Ношена пiд бомбардуванням i пiд артилерiйським вогнем, вона добула до останнього дня дев'ятого мiсяця, не рушаючи з мiсця. А тодi останньо© ночi, в останню мить породiлля раптом покликала ©©, Тетяну, - i от вони вдвох самi глухо© пори, при тридцятиступневому морозi помаршували через окуповане, обтикане нiмецькими патрулями й заставами мiсто до лiкарнi, за шiсть кiлометрiв вiд дому. Багато разiв ©х зупиняли патрулi, гримаючи на них чужою, незрозумiлою ©м мовою та лякаючи збро╨ю. Але двi вiдважнi жiнки мусили йти й iшли. ╞м треба було родити. Вони не мали жодних перепусток i взагалi жодних документiв, i навiть не думали про те, - йшли, бо мусили! Вони йшли "на щастя". Мати млiла, ось-ось могла розродитися на вулицi при лютiм морозi, але, зцiпивши зуби та вибиваючись iз решток сил, посувалась уперед. I вони таки дiйшли до лiкарнi. I вони таки догримались у не©, всiх побудивши... Дочка народилася зразу ж за порогом, на пiдлозi, тiльки-но мати встигла той порiг переступити. Народилася нова людина на пiдлозi коридору, як на битiм шляху. Жива, мiцна й весела... ©© хрещениця! - Пий же, роде! Твого полку прибуло! Нове насiння не посоромило старого кореня! I весь рiд випив - у котрий уже раз! Випив, схвалюючи таке пришестя. А кума, весела й одчайдушна Тетяна, Максимова сестра в третiх, молода вдова, голосиста спiвачка на всiх весiллях i бесiдах та щира плакальниця на похоронах, налила чарку, повну-повну по вiнця, пiдiйшла до Максима, пригубила ©© й, обвiвши поглядом столи вiд краю до краю, простягла йому: - В цiй чарцi тво╨ щастя, Максиме! Пий, куме! Пий, брате мiй!.. Максим узяв чарку й устав. Обвiв поглядом усiх присутнiх, неначе хотiв зазирнути в душу кожному. Помовчав, усмiхнувся. А тодi пiднiс чарку високо й промовив тихо, з глибини серця: - Якщо в цiй чарцi ╨ щастя, Тетяно, то п'ю ©© за тебе й за весь наш рiд - за всiх старих i малих, за тих, що на волi, й тих, що в неволi; тих, що вдома, й тих, що не вдома, а в походах - на сушi, на морi й у повiтрi, в боях i в холодних снiгах перебувають... Бажаю всiм щастя!.. Перехилив чарку й випив. Рiд загудiв зворушено. А Тетяна налила знову в ту саму чарку й пiдняла ©© високо над головою: - А в цiй чарцi доля наша щербата, Максиме! Та рiд твiй ©© не бо©ться i цю чарку от рiд твiй за тебе п'╨. Ось так ось... За тво╨ щастя, Максиме! Перехилила чарку й випила. I хлюпнула решту в стелю та й брязнула чаркою об землю з усi╨© сили. Задзвенiли скалки... - Гей, наливайте повнi© чари!.." - пiдхопив той дзенькiт череп'я невiдомо хто, а з ним i Тетяна. Пiсня вдарила громом: Гей, наливайте повнi© чари, Щоб через вiнця лилося!.. Пiсня забурхала, як повiнь, розторощуючи геть усе - всякий смуток i жаль. Тетяна розмахувала руками, диригуючи в тiй потрясаючiй бурi звукiв, у клекiтливому морi мелодi©. А тодi сiла й непомiтно закрила лице хустиною... А пiсня клекотiла. Бондарi, шевцi й теслi, ковалi й мулярi - всi одщепи кореня каменярського, дiти славного роду того розгойдували ©© з усi╨ю жагою й пристрастю, напропале - i, замруживши очi, кружляли на нiй, як на велетенськiй гойдалцi, над чорною безоднею. Аж голова наморочилась... Гей, наливайте повнi© чари, Щоб через вiнця лилося! Щоб наша доля нас не цуралась, Щоб краще в свiтi жилося!.. Ту пiсню слухав i клiпав очима Соломон... А по вулицi - там, за вiкном, сунулись, невгаваючи, тупотiли колони, - то вiдступали, вiдкочувались рештки iталiйсько© армi©. Власне, не колони, а колона, безкрая й сiра, переснована де-не-де вламками нiмецьких частин, розбитих пiд Сталiнградом, що так само вiдкочувалися на захiд. А все те знову пересновувалось юрбами мiсцевих малих i старих "мародерiв", що тягли мiшки лузги з млина, ламанi меблi, подертi книги з мiста, грабуючи установи й пiдпри╨мства, якi панiчно евакуювалися. Лузга - щоб ©сти, решта - щоб палити в печi, i за це вони часто платили життям. Цi юрби "мародерiв" i рештки нiмецьких частин, як це не дивно, були страшенно чимось подiбнi. Чим? Транспортом. Нiмецькi грiзнi во©ни розгубили десь усю свою приголомшуючу технiку й тепер перли пiшечки, а свою амунiцiю й манатки тягли на ручних санчатках, i на таких самих санчатах "мародери" тягли лузгу... Нiмцi дуже поспiшали й переганяли всiх. Вони десь квапились на переформування, виконуючи наказ "фюрера", горнучись до його iменi черствими, похололими вiд жаху душами, ще вiрячи в ним заповiдане чудо. Нiмецькi "частини" й мародерськi "з'╨днання" миготiли жваво, миттю з'являючись i так само миттю зникаючи. Сталою лишалася (здавалася вiчною на цiй вулицi) тiльки сiра колона iталiйсько© армi©. Трагiчна колона. Цей ©© "похiд" мусить бути записаний на окрему, спецiяльну сторiнку iсторi© во╨н на цiй землi, як щось виняткове, - трагiчне до смiшного й смiшне до трагiчного. Нарiд, народжений бути мистцем, приневолений бути во©ном, - нi, не во©ном (то колись були во©ни!), а автоматичним убивцею, до чого вiн не нада╨ться, i от тепер вiн повзе майже рачки... Максимовi гостi, як i всi в мiстi, що вже кiлька днiв поспiль спостерiгали цей "похiд", знають напам'ять, що там вiдбува╨ться та як те все вигляда╨, i лише зрiдка позирають у вiкно... Сiра колона людей, замотаних у ковдри й простирадла поверх теплих, хутром пiдбитих шинель i шапок та капелюхiв, з ногами, обмотаними мiшками, рогожами й рiзним ганчiр'ям, вступивши одного дня в мiсто, вiдтодi не може нiяк того мiста пройти. Нiби тупця╨ться на мiсцi. Проте вона посува╨ться вперед, мляво, та все-таки вперед, сповнюючи вулицю вигуками погоничiв на сво©х крихiтних, покiрних iшачкiв, скрипом, лементом, хлюпотом. Пiсля нiмецьких моторизованих i механiзованих армiй, що досi гасали по цiй землi, розчавлюючи ©© та сповнюючи гуркотом моторiв i лязкотом залiза, ця пiша колона вражала, як анахронiзм. Але по-справжньому вражало не це. Вражала така колосальна й трагiчна диспропорцiя мiж прекрасним, легендарним, романтичним iм'ям - "iталiйцi", "Iталiя" - i цим неромантичним, коростявим виглядом натовпу напiвтрупiв, нещасних, забрьоханих по самi вуха, отак здеформованих людей. Обмороженi, раненi, охопленi пропасницею, завошивленi, бруднi, зарослi, як троглодити, виснаженi голодом, криво шкутильгаючi, байдужi до всього i вся, вони сунулися щiльно збитою, безкра╨ю отарою, телiпаючи сво© куцi й смiшнi рушницi або й просто тягнучи ©х по грязюцi, як палiччя, та пiдпираючись ними. А та грязюка - то кисiль з буйно© родючо© чорноземлi, розмiшано© й розтовчено© по колiна. ╙диними транспортними засобами колони були маленькi iшачки, iнодi конячина i безлiч ручних санчаток. Здавалося, що вони повiдбирали тi санчатка геть у всiх господинь, вiд самого Дону починаючи, на всiм шляху свого трагiчного маршу. На кожнi такi санчатка навалювалось купою по п'ять, по шiсть чоловiк, i тi санчатка тяг пiд вереск усiх пасажирiв миршавий iшачок або сухоребра конячка за мотуззя, прив'язане просто до хомута чи просто за шию. Санчатка раз у раз перекидались, а вивернутi пасажири зчиняли великий лемент, спиняючи iшачка, щоб стояв, поки вони всядуться знову, а потiм зчиняли такий же лемент, щоб вiз далi. Iнодi то там, то там змученi люди пленталися черiдкою, припнятою просто до iшачкового хвоста. То виглядало зворушливо: перших дво╨ чи тро╨ трималися цупко за iшачкiв хвiст, а потiм камради трималися за ©хнi поли, так один за одного. Iшачок дрiбненько перебирав нiжками, покiрно й старанно тягнучи такий цуг. Вичерпавши сво© сили до краплi, iшачок часом падав i безпомiчно простягав ноги в грязюцi. ╞здцi довго й розпачливо на нього кричали, тягли за хвiст i за вуха, але пiдвести вже не могли. Налементувавшись, вони нарештi кидали iшачка й пленталися далi. Тодi прибiгали мiсцевi дiти юрбою, брали всi гуртом "маленького втiшного коника" за хвiст i за вуха й вiдтягали геть набiк, геть зi шляху, напiвживого. Приносили йому сiна й картоплi, шкоринок хлiба й оберемки соломи. Напували його теплою водою. По кiлькох годинах, пiсля тако© опiки, iшачок уставав пiд трiюмфальний лемент дитлахiв... Та, на нещастя iшачкове й дитяче, колона по шляху все рухалась i рухалась. Пiдходили люди з колони й забирали iшачка, не зважаючи на протести й плач дiтей. Iшачок мусив iти в Iталiю й тягти пришвартовану до його хвоста армiю великого дуче. I багато, багато було подiбного iншого, незабутнього й неперевершеного сво╨ю трагедiйнiстю та комiзмом. Iз таких химерних кадрiв змонтована була вся ця колона, ця фантастична лавина вiдчаю, тупого розпачу, безнадi© й хаотичного лементу. Багато з iталiйцiв свою трагедiю сприймали крiзь призму сарказму: вони називали Муссолiнi "маршал Тiкай-Тiкай". Вони вивчили чимало укра©нських слiв, а в числi ©х i це чудесне слово, й вимовляли його досконало й неодмiнно дуплетом: "тiкай-тiкай". Вони лаяли свого "дуче" - Муссолiнi на чому свiт сто©ть i обiцяли його повiсити, як прийдуть додому. Жорстоко глузували з Гiтлера. Проклинали мороз i Йосипа Сталiна, що так далеко втiк i не можна було до нього через мороз дiйти. Багато з них справдi навчилося трохи укра©нсько© мови (це, власне, був ╨диний ©хнiй здобуток на цiй вiйнi!), i, може, саме тому населення ставилося до них iз прихильнiстю й спiвчуттям. Люди пiдсмiювалися з них, проте не-злiсно, й напували ©х горiлкою, виносили ©м те, що самi мали, - картоплi в лушпиннi, квашено© капусти, огiркiв. Пограбованi самi до решти, вони, проте, не могли при нагодi не пригостити хоч чим-небудь цих бiдолашних i таких присмирнiлих тепер, таких симпатичних i смiшних воякiв... Ця сама колона руха╨ться й тепер повз вiкно... Там офiцери кутаються в ковдри грацiйними, аристократичними жестами, як колись ©хнi предки - римськi патрицi© - куталися в тоги. Вони мають зеленавi, червонi й зозулястi пiр'©нки в сво©х шляхетських капелюшках - рештки ©хньо© краси й величi. Ось офiцер, довготелесий i горбатоносий, як бiблiйний пророк, сидить на ослику, черкаючи ногами землю. На прапращурi цього осляти Христос в'©здив у ╙русалим, обкидуваний квiтами... А цей прибув на такому ослятi на страшнючу вiйну i ось ©де, обкиданий вошами й грязюкою i зiгнутий тупим вiдча╨м, ще й сухотами, в три погибелi. Iнодi до хати заскакували квартир'╨ри з мiсцевим полiца╨м, що ще не встиг утекти, й домагались мешкання для салдатiв. Кума Тетяна наливала ©м горiлки й подавала закуску, мило запрошуючи до столу, а то й силою садовила на ослiн, вiдбираючи зброю. Випивши горiлки та з ентузiазмом прокричавши перестудженими голосами: "ЕВIВА УКРА╞НА!" - квартир'╨ри хапали свою зброю й зникали. По якомусь часi з'являлись iншi й так само зникали. "Е в i в а У к р а © н а!!" - Вони вигукували це з жестом i апльомбом вроджених аристократiв i з запалом незрiвняних патрiотiв сво╨© власно© вiтчизни. Усмiшка куми та ©© чорнi, несамовито пломенiючi очi були тим неперехiдним бар'╨ром, через який не насмiлювався переступити жоден, навiть найбрутальнiший i найбiльше змучений iталiйський салдат iз тих, що пробували заволодiти цим домом. Ба, через цей бар'╨р, мабуть, не насмiлилась би переступити й уся iталiйська армiя. Навiть в обличчi смерти цi люди не позбулися вроджено© пошани до краси, властиво© нацi©, народженiй для мистецтва. "╙ щось, що не може вмерти навiть на вiйнi", - якось промайнула, та не встигла навiть до кiнця оформитись, думка в Максимовiй головi... А пiсня гримiла, пересновувана брязкотом склянок i сердечним гомоном заздоровниць. За проспiваною пiснею починалася друга... третя... Рiд увесь мовби пустився берега й поплив одчайдушне, зухвало в бурхливе пiсенне море, десь до невiдомо© казково© землi, покинувши геть увесь цей дурний, жорстокий i безглуздий свiт. Лишився сам Соломон. Вiн, мабуть, i бажав цього. Вiн завжди намагався сидiти на Олiмпi, самотньо, i тепер теж сидiв один серед багатьох i понуро пив, як верблюд, поки рiд плив собi пiсенним морем. Раптом Соломон повернув лице до Максима, i той, вiдчувши на собi його пильний вичiкувальний погляд, повернувся. Зрештою, вiн i сам уже не мiг витримати тi╨© гостро щемливо© нудьги й пекучого бажання висловитися, що переповнювали його по вiнця. - Ну? - промовив Соломон, дивлячись Максимовi в вiзi. - А я це саме хочу спитати й вас, професоре, - мляво посмiхнувся Максим i примружив очi. Вiн знав, що Соломон чекав цi╨© хвилини, але Соломон не мусив знати, що цi╨© хвилини чекав також i вiн - Максим. Вiн сподiвався вiд цi╨©, чи не ╨дино© мислячо© людини на цiле мiсто й його околицi дiстати вiдповiдь на трагiчнi, болючi "проклятi питання" й побачити дороговказ... - Будь ласка... - докинув Максим пошепки i, спираючись спиною об стiну, приготувався слухати. Але Соломон мовчав i задумливо дивився просто поперед себе, де на протилежнiй стiнi за лiжком висiла (замiсть килима нiби) прибита одним цвяшком, велика, як на цю хату, на всю стiну картина. Зроблена на замовлення для церкви та так ^ i не здана, вона тепер висiла, прикрашуючи хату й цi хрестини, дивно потрапляючи в тон подiй, що вiдбувалися, нiби ©х доповнення чи закiнчення й у той же час - пролог до подiй, що надходили. Це був образ "ЙОСИП I МАРIЯ З IIСУСОМ УТIКАЮТЬ У ╙ГИПЕТ НА МАЛОМУ ОСЛЯТI", зроблений за Густавом Доре, в олiйних фарбах. Картину малював один iз кращих малярiв кра©ни - Максимiв друг i приятель Микола Д., що жив було в нього, втiкши з голодного Харкова. Церковний староста, замовивши цю картину, не взяв ©©, бо цiна була "надто висока" - один кiлограм сала! I от картина лишилась висiти на стiнi, на однiм цвяшку, а маляра нiмцi повiсили... теж на однiм цвяху... Не за те, звичайно, що намалював цю картину, i навiть не за те, що перед тим неохайно був намалював Гiтлера, а за завiсу в театрi, - за те, що сво©м пензлем зухвало висловив прилюдно розпач i зневiру в "ново-╨вропейськiй" благословеннiй цивiлiзацi©, на прихiд яко© вiн колись чекав як на порятунок i пролог до воскресiння сво╨© нацi©, зустрiчаючи, як друзiв, ©© носi©в та поставивши на карту все. За те, що потiм збунтувався й сво©м пензлем кинув виклик... За це все його й повiсили. Мав з ним висiти й Максим, але тодi його зоря ще, мабуть, не закотилася. Петля випадково минула його, хоч i не було з того особливо© радости... Вiд друга залишилась ця картина та ще Бiблiя, iлюстрована Густавом Доре. З цi╨© Бiблi© вони користались удвох. Максим теж заробляв з не© хлiб, роблячи iнодi досить незграбнi гравюри по мiдi та по лiнолеуму для редакцiй з нагоди рiздвяних та великоднiх свят, сяк-так копiюючи з горя-бiди генiяльнi гравюри Доре. Яка iронiя i яка профанацiя мистецтва! Але що зробиш?.. Цю картину скопiював Микола теж iз тi╨© Бiблi©. Вона лишилась як спадщина по полум'яному друговi, напевно, не менш генiяльному, нiж сам Густав Доре. I це - символiчна спадщина. Так нiби то друг намалював ©© навмисне для Максима як указiвку чи як потiху, що не тiльки йому доведеться бiгти по землi, бо ж бiгали й iншi. Чи, може, як iронiю, що от, мовляв, Христос мав куди бiгти, рятуючись утечею, а вiн, Максим, не матиме?.. Соломон, що пильно розглядав картину, нарештi зiтхнув i, нiби читаючи думки Максима, промовив: - Вони мали ╙гипет... - Так, професоре (посмiшка), - вони дiйсно мали ╙гипет. Соломон повернувся до Максима всiм корпусом: - А ми? А де ж н а ш ╙гипет, Максе?! Га?.. - запитав вiн з несподiваним притиском, досить трагiчно i по хвилi меланхолiйно сам собi вiдповiв: - Нема... Нема такого ╙гипту, куди б можна втекти нам... Та й вiд кого? Вiд себе? Га? А чи... Нi, брате! Вiд Божо©... чу╨ш?.. вiд Божо© кари не втiчеш! Так-так! Вiд Божо© кари!.. Максим здригнув. В устах Соломона щойно сказана фраза про "Божу кару" звучала страшно, як брудне, дивовижне блюзнiрство, вдаряючи сопухом цинiзму й фальшi в нiс. "Верх, верх забрiханости й мерзоти! - подумав приголомшений Максим. - Це Соломон, професор дiямату, доктор матерiялiстично© фiлософi©, говорить про Бога!" Максим вiдчув, що тратить останн╨ опертя, яке ще зберiгалося в його химернiй надi© на духову велич, цiлiсть i силу цього вченого мужа. А Соломон заговорив, нiби боячись, що вiн цього разу не встигне висловитись. Вiн говорив, як нiколи, гаряче i з "надривом", уп'явшись очима в Максимовi груди: - Так-то... ха!.. Я бився, як тля в зачарованому свiтляному колi. I нарештi я його прорвав i вирвався... Я був ате©стом... Ти зна╨ш... Так, я був ате©стом! А тепер, над цi╨ю ру©ною, нi, над ру©ною всього-всього, я приходжу до вiри Бога - В ╨диного Бога!.. Бо нема╨ бiльше нiчого в свiтi... Холодно й пусто... I тiльки Бог - одвiчне прибiжище душ людських - це та соломина, за яку я хочу вхопитися, зависаючи над прiрвою... Прiрва ж!!. I нема за що вхопитися! I от iдея Бога, вiчна iдея... Максим слухав, пильно дивився Соломоновi в обличчя й мовчав. Зцiпив зуби й мовчав. Вiдчував, що професором володi╨ не iдея Бога, а звичайний, пiдлий, тваринячий страх, рабський страх. I тiльки. I це той страх говорить. I було Максимовi соромно й гидко, i було йому тужно. Все те про "Божу кару" вiн чув i ранiше, вiд старших i вiд сво╨© матерi. Але в устах матерi цi самi слова про Божий гнiв. Страшний Суд тощо звучали свято, зворушливо, бо ж зiгрiтi були вогнем велико© - яко© ж i велико©! - щиро©, просто©, але безмежно© вiри, перед якою не можна не схиляти голову з глибокою пошаною. Але в Соломонових устах, в устах недавнього "культпропа облпарткому" й знаменитого ате©ста-демагога, цi самi слова звучали страшно. I тiльки тепер-от Максим вiдчув невiдповiднiсть клички, яку професор так гордо носив, як титул, даний колись неофiтами, що увiрували в нього. Справжн╨ iм'я Соломона, колишнього (ще до революцi©) Максимового вчителя й заступника директора Н-сько© гiмназi©, - Вiктор Феоктистович Смiрнов. Не зважаючи на свою молодiсть, вiн ще до революцi© був сво╨рiдним божком для молодi, а для старших - незаперечним авторитетом. У гiмназi© викладав вiн всесвiтню iсторiю, а в мiсцевiй вищепочатковiй школi навiть ще й Закон Божий: хоч i не був духовною особою, проте викладав Закон Божий за згодою вищого духовного начальства. Поза школою, в колах мiсцево© iнтелiгенцi© користався вiн славою лiберального вiльнодума й революцiонера мислi, вiдважного й глибокого мислителя. Учнi, вiдповiдно до його авторитету й предмету, який вiн читав, прозвали його Соломоном. I це прiзвисько, як титул, лишилось при ньому на все життя. В революцiю Соломон десь зник iз поля овиду, лише доходили про нього часом фантастичнi чутки. Виходило, що вiн крутився десь чи не бiля самого Троцького, якщо навiть не бiля самого Ленiна. Пiсля революцi© Соломон раптом зринув знову в цьому мiстi, але вже зi званням "доктора фiлософських наук" i на посадi професора. Його було призначено за ректора мiсцевого Iнституту народно© освiти. Викладав дiямат i одноразово при культпропi окрпарткому, а потiм облпарткому, був завiдувачем вiддiлу антирелiгiйно© пропаганди й консультантом тi╨© ж таки пропаганди в республiканському маштабi. Тепер вiн став справжнiм "стовпом суспiльства". Прiзвисько "Соломон" не тiльки не зникло, а навпаки - тепер усi тiльки так його звали, так його знали й iншого якогось там iмени нiхто навiть не пам'ятав. Потiм прийшла вiйна, а з нею - епоха грандiозних катастроф великих i малих свiтiв. Соломон теж зазнав катастрофи. Вiн не схотiв вiдступати за Урал, зiрвавши геть iз системою, яку сам формував. З дороги до Уралу вiн утiк назад, i знову з'явився в мiстi, й знову став грати чiльну ролю. Тiльки тепер вiн уже балянсував мiж двома свiтами, шукаючи компромiсу. Але не витримав... Рiк вiн глушив горiлку затято й мовчки, намагаючись огородити себе, свою душу, подвiйним муром - скепсисом i горiлкою - вiд усiх криз i штормiв. А тепер-от сидiв вiн перед Максимом - таким, яким вiн ╨... Соломон говорив. Говорив якось дивно. "По-карамазовському", - подумав Максим, слухаючи його "iстошне" маячiння, сповiдь. "Це ж i ╨ винирнення на поверхню справжньо© тво╨© достославно© рас╨йсько© душi, голубе, - в ганчiр'© тi╨© "ново©" системи, яку ти сам створив i сам же й зруйнував", - сумно думав Максим. А Соломон захлинався: - Нема за що вхопитися... Нема!.. Нi, нема. Розумi╨ш? Вiд усiх струнких (iлюзорно струнких!) концепцiй i систем, вiд усiх "iзмiв", на якi спиралася й мусила спиратися душа, лишився пил, хаос, мразь... Блеф то все! ╞хня стрункiсть iлюзорна. I правдивiсть iлюзорна. То омана!.. Людина ╨ мразь, порох, нiщо. Н i щ о!.. "Братерство, дружба, любов"... Фiкцiя!!. "Iде©" всякi... Ха-ха-ха! "Iде©"!.. Блеф! У вогневiй пробi все те ╨ фiкцiя! Брехня. Людина - худобина, хам, безхребетний хробак... Чу╨ш? Хробак, i тiльки!.. I от Бог... Максим слухав понуро й мовчав. Вiн дивився в вiкно, дослухаючись до тупоту, й думав... Думав про те, що 25 рокiв тому цi╨ю самою вулицею теж проходили юрби. I вони зовсiм iнакше думали й почували... Вони спiвали "Марсель╨зу". Вони несли прапори з кличами про рiвнiсть, братерство, любов. Кидались один одному в обiйми в божевiльному поривi полум'янiючого людського серця, цiлувалися вiд надмiру щастя й вiри, в святому екстазi вiдчуття скорого здiйснення тих великих, у сво©й основi ╨вангельських, кличiв... Потiм вони з незрiвняним геро©змом умирали за тi кличi, за ту любов i братерство на багатьох фронтах, перемагаючи всiх i вся, немовби ©м у руки було вкладено небесний меч. Вони показували чудеса подвигу й геро©зму... А потiм... Потiм усе покотилося в прiрву - прийшли чорнi роки практики в плянi здiйснення тих кличiв, але то якимось дивним способом перейшло в плян, тiльки що висловлений Соломоном. А потiм... Максим зiтхнув. Усi цi Соломоновi фiлiппiки, мабуть, не випадковi, - це ж справжня фiлософська основа епохи, як вона тут виявилась, основа ©© 25-лiтнього самоздiйснення тут - на мiсцi тi╨© "Марсель╨зи" й свято© вiри в братерство, любов, рiвнiсть, свободу... Це все - вислiд страшного занику, здичавiння, виродження людського духа. Вислiд розкладу, смеркання. I Соломон - лише вiрний, слiпий прапороносець, речник тi╨© ново© епохи - чорно©-чорно© епохи насильства, епохи вiдчаю, сум'яття, наруги, тьми. Вiн ©© бард. Бард ©© хробачино© фiлософi©... I вiн того навiть не помiча╨, що вiн ╨ саме такий слiпий хробак, якому призначено бути знаком часу, емблемою епохи смеркання... А коли Соломон скiнчив, з апостольським патосом поставивши наголос на словi "Бог", i переможно наставився очима на Максима, Максим мовчки зсунув брови. - Що?.. Що ти скажеш? Ну, говори!.. - звернувся до нього всторч Соломон. - Ну, що ж ти дума╨ш?.. Га!?. Максим помовчав, а тодi встромив сво© очi в саму Соломонову душу й промовив мляво: - Що я думаю?.. Я думаю, що хробакам Бог не потрiбен, професоре!.. (Павза). Хробаки Боговi - теж не потрiбнi, професоре!.. Соломон опустив сво© очi й посiрiв. Знiтився. Довго мовчав. Потiм криво посмiхнувся й промовив: - I то правда... Максим не слухав. Йому раптом захотiлось плакати, мов дитинi... Нещаснi, забрiханi, пiдлi рятiвники й реформатори людських душ!!. Вiн дивився на свiй рiд, на захлиснутi пiснею, помiченi тавром вiдчаю простi, щирi людськi обличчя, i хвиля слiз чомусь пiдiймалася йому з нутра до горла. Може, тому, що нерви його за ряд останнiх трагiчних днiв напружилися до краю... Вiн закусив губу й наставився очима на Йосипа й Марiю з дитям i так сидiв. Навколо гойдалася пiсня й гойдалися хмари диму. Соломон налив келих горiлки, випив i щось там говорив. Але Максим не слухав. До його свiдомости дiйшла лише одна фраза: "Прийдеш, я тебе вирятую!.." Але Максимовi здалося, що це стосувалося до Йосипа з Марi╨ю. Вони тяжко пiдiймалися на гору на тлi холодно©, фiялково© пустелi. Ослик ступав обережно. А Йосип iз-пiд долонi бачив уже ген десь там далекий, благословенний ╙гипет... Максим дивився й думав: "Нема╨... Нi, нема╨ такого ╙гипту..." А в вухах, зринувши, стояло жалiбне-жалiбне: "А в а н т i!"... * * * А на свiтанку, вибиваючи хмiль з голови, в мiстi загомонiли скорострiли. Хвиля панiки прокотилася з кiнця в кiнець, а потiм уляглась, - то стрiляли нiмецькi ар'╨ргарди, залишаючи мiсто. Потiм настала павза, мертвий штиль чекання чогось невiдомого... А потiм почалося нещадне бомбардування. Нiмцi хотiли зрiвняти мiсто з землею, а водночас це ж саме мiсто почала бомбити й наступаюча сов╨тська армiя... з англiйських лiтакiв - американськими бомбами!.. Пiд тим бомбардуванням iшла швидка, панiчна евакуацiя решток "нiмецьких" установ, що вчора не встигли вiдiйти. Евакуацiя на захiд. Вiрнiше, евакуацiя свiт за очi. Люди бiгли, мов неприкаянi з переляку, захопивши, хто що встиг, i лявiруючи мiж смертю вiд сво©х та смертю вiд чужих бомб, загубивши вже остаточно чiткiсть визначення, де ж були "сво©", а де "чужi". Вони бiгли на захiд, хоч ноги ©х туди не несли, сповiльнюючи хiд, бо душа поверталась iз нудьгою на схiд. Але вони все-таки бiгли на захiд, бо була надiя на фiзичний порятунок десь там, у тому свiтi, якого вони ще не бачили. Це була тонесенька соломинка, за яку хапалися приреченi на смерть, приреченi в однаковiй мiрi вiд "сходу" й вiд "заходу", - соломинка надi©, iскра, що жеврiла десь там, невiдомо й де, i вони на не© бiгли, хоч у той же час намагались i вiд "сходу" втекти, i "захiд" якось обминути... Друзi забiгали по Максима, але вiн лише прощався з ними. Одному вiн сказав, що з нього всього вже досить, що вiн хоче вмерти на цiй сво©й землi та що з двох смертей вiн вибира╨ смерть "вiд братньо© руки". Хай прийдуть "сво© хлопцi" й розстрiляють його... А кажучи це, вiн таки щиро думав про тих "сво©х хлопцiв", що пройшли кривавий шлях по сво©х i по чужих трупах до Сталiнграду й тепер поверталися, по сво©х-таки трупах, назад iз тi╨ю лавиною, що ось-ось мала навалитися, стираючи все, i його теж, на порох. Але "сво© хлопцi" не приходили. Нiмцi теж не поверталися. Мiсто лежало, кинуте на поталу анархi©, люди дограбували його до решти, користаючися зi стану безвладдя - нi, зi стану справжньо© свободи, доказом чого було те, що згори ©х однаково старанно кропили лiтаки i з чорними "павучками", i з червоними зiрками. Кропили як вiльних, i цiлком самостiйних, i нi вiд кого не залежних, i перший раз на сво╨му вiку рiвних та повноправних громадян рiдного, ними самими грабованого мiста... РОЗДIЛ ДРУГИЙ ... Над церквою кричать стрижi. В синьому небi, в слiпучому зенiтi вони в'ються зграями над гаряче-золотим хрестом i кричать-кричать... Такий крикливий вихор у слiпучiй синявi. Липневий день догоря╨ десь за сутiнками густих височенних дубiв i лип, палахкотить на золотих банях i сяйно-бiлих стiнах верхiвки собору, що вигнався стрiмко в небо. А надто вигнався вiн середнiм тим найвищим хрестом, устромившись ним у синь, - таким ген-ген тоненьким i виблискуючим, аж наче розпеченим до слiпучих iскор. Два iншi хрести з двох бiчних бань пориваються його догнати. З хрестiв звисають золотi нитки ланцюгiв, припинаючи кiнцi тих хрестiв до бань. А на золотих нитках та тоненьких хрестах - згра© ластiвок i чорних стрижiв. Вони сiдають, купчаться, чiпляються за тi хрести й нитки, як за щогли й снастi велетенського корабля в безмежному морi. А тодi враз усi зриваються й шугають вихорем наввипередки в слiпучiй синявi - i кричать, i лементують у промiннях надвечiрнього сонця. Липневий день догоря╨ вогненно вгорi й сходить липовою млостю внизу. Цоколь собору потопа╨ в морi липового цвiту, в океанi пахощiв, у синiй прохолодi мрiйного затiнку, через те зда╨ться, що цiлий собор - це корабель, який став у затишнiй бухтi, кинувши якор на час, щоб завтра пливти далi. Столiтнi дуби й липи виповнили огорожу собору, стоячи на вартi тишi й супокою цi╨© святинi, цього чуда мистецтва, збудованого за проектом великого архитекта. Стiни собору ззовнi навколо розписанi великими фресками на бiблiйнi теми. А тi фрески розглядаючи, сто©ть вiн, Максим - школяр iз книжками пiд пахвою, в блаженному зацепенiннi задерши голову. Вiн так сто©ть годину, другу (в котрий уже раз!), розглядаючи мистецькi архитвори. Зокрема ж його полонив один - той, iз зображенням малого ягнятка, що його тягне янгол з вогненним мечем на зарiз до бородатого дядька Авраама. Максим дивиться на ту фреску не знати в який раз, i серце його стиска╨ться з жалю, а думка б'╨ться в розпуцi перед великою загадкою: чому янгол мучить те ягнятко? Адже ж он там, на iншiй стiнi, тi ягнятка прийшли до ясел славити народження Христа, такi зворушливо милi. За що ж янгол впiймав те ягнятко й розмаху╨ таким страшним, вогненним мечем? I чому той янгол ма╨ меч, але не рiже сам ягнятка, а тягне його до того бородатого дядька, що повалив малого хлопчика, замiряючись ножем?.. Максим дивиться на фреску, слуха╨, як б'╨ться його серце, як б'╨ться думка, як несамовито кричать стрижi, нiби до того ягнятка озиваючись чи кличучи на гвалт; чу╨, як п'янко пахнуть липи, дивиться, як слiпучо мерехтять хрести, дивиться в зенiт, задерши голову... Голова трохи наморочиться, i йому зда╨ться, що вiн пливе разом iз слiпучими банями й хрестами, разом iз дубами й липами, разом iз усiм собором, разом зi зграями стрижiв - пливе десь у безмежнiй синявi, в неосяжному просторi... Так, як пливуть хмари ладану повз золотi iконостаси пiд час служби в цьому соборi. Як пливуть молитви... надi©... сподiвання... Як пливе вiра в чудесне... Але все це - минуле. Це те, що було колись, у днi його дитинства. Це було тодi, коли вiн щодня ходив до школи й зi школи повз це диво мистецтва, повз цю фортецю людсько© вiри, повз це прибiжище душ людських - i його, Максимово©, теж. А в свята вистоював вiн у ньому разом зi школярами, або з батьком i з матiр'ю, в хмарах ладану, в морi звукiв, зiтхань i гарячих молитов, - вистоював довгi години, разом iз тисячами, i ждав ч у д а. I до схлипу молився, i до болю вiрив у нього... Це було колись. Тепер же все тут ось обернулося в брухт. Величний собор не стояв, а лежав, побитий на скалки, обернений у пил, у купи нагромаджених брил i дрiбного щебеню, в хаос. А серед того хаосу, мiж брухтом, Авраам колов Iсаака, лежачи в ямi догори ногами. Колов далi. Тяжкою брилою йому привалило ногу, але вiн не випускав сво╨© жертви, тримав ©© цупко, замахнувшись ножем. А до нього, виборсуючись iз-пiд камiння, поспiшав янгол, тягнучи мале, перелякане ягнятко й вимахуючи вогненним мечем. "Дивно, все кругом рушиться в прiрву, а вони собi далi роблять свою страшну роботу!" Ягнятко було так гарно й так зворушливо намальоване, що й тепер Максимовi забилося серце з жалю, як колись, у днi його дитинства, коли вiн бiля цi╨© фрески простоював годинами, намагаючись збагнути ©© прихований, незрозумiлий йому змiст. Сьогоднi ж це його вразило чомусь особливо в цiлiй тiй апокалiптичнiй трагедi©, що розiгралася на землi його вiтчизни. Геро© фрески, давнiй об'╨кт його дум, свiдки його дитинства, були живi й цiлiсiнькi, лише поставленi догори ногами. Але то ©м не перешкоджало й далi робити свою роботу, безглузду й страшну - такою принаймнi вона здавалась йому тодi. По тридцяти роках, сьогоднi вiн нiби зумисне знову опинився тут тiльки для того, щоб перевiрити цю дитячу рефлексiю. Так, вона та сама!.. Насправдi вiн прийшов сюди на призначену й зовсiм непотрiбну зустрiч - на останню зустрiч iз людиною, що, захлинаючись, металась, мов потопельник на морi, шукаючи соломинки, щоб ухопитись. Але виходило так, нiби якась невидима сила привела його сюди, щоб попрощатися з цим мiсцем, це промайнули кращi години його життя часiв золотого дитинства, де зродилася думка з великого болю, де особливо сильно билося серце, запалене вогнем велико© вiри й любови... Задумавшись, вiн стояв над ру©ною... Нi, не просто над ру©ною, а над страшною ру©ною, де привалило не тiльки нiжку тому бiдолашному ягнятi, а привалило щось бiльше - привалило частину його душi, загрожуючи ще привалити й похоронити все. Повiтря над мiстом бринiло вiд гудiння лiтакiв, що час вiд часу налiтали по одному й по два, а часом хвилями по кiльканадцять. Iнодi повiтря стрясалося вiд наглих вибухiв, але Максим, здавалось, ©х не чув, стоячи в глибокiй задумi. Думав про матiр, про простi ©© заповiти, про вiру в людей, вiру в добро, в щирiсть, у любов, у посвяту заради величного й прекрасного. Думав про те, що пiд цими ру©нами поховано щось, чого вже повернути не можна. Можна вiдбудувати цей храм, але не можна вiдбудувати те, що непоправно привалено цими ру©нами, привалено уламками всього життя." Стояв перед знайомою фрескою в забуттi, прикутий до не© зором - до джерела давнiх дитячих душевних мук, сумнiвiв, вагань, до об'╨кту найшляхетнiших поривань дитячого серця. Злива спогадiв, вир думок, калейдоскоп облич, подiй бурхнули на нього. Але тепер вiн дивився на все те, власне - на ту фреску, з зовсiм ново© позицi©, бо ж вiн тепер дивився не вгору, а вниз, де й Авраам, i янгол, i ягнятко - все те копошилося догори ногами, стояло в ямi сторч головою. Лише Iсаак опинився в зручнiй позицi© - перейшов iз пасивно© оборони в наступ, наступаючи згори на батька Авраама й на янгола, хоч наступ його виявлявся ╨дино в жалiбному, докiрливо-безтямному поглядi, вiд якого батько вiдбивався ножем, а янгол мечем. Може, тому, що Максим дивився з ново©, найнесподiванiшо© позицi©, вiн раптом помiтив те, чого не помiчав ранiше за всi рази (хоч вiн пройшов повз цю фреску пару тисяч разiв!), а саме - що в Авраама, як у професiйного рiзника, стримiв мусат за халявою. Це перше. А друге - що очi в ягняти i в Iсаака були цiлком тотожнi, геть однаковiсiнькi, такi-от на©внi, овечi, але сповненi людського серця, сповненi того самого нiмого благання й трагiчно© покори. I це ставило тепер мiж ягням i Iсааком знак рiвности, якого Максим у дитинствi навiть не мiг припустити. Всю його увагу тодi приковувало ягня - бiдне таке, беззахисне, а не Iсаак. Власне, в дитинствi вiн дивився на Iсаакову ситуацiю як на несерйозну, i саме через одну деталь, яку помiтив i тепер з посмiшкою. Справа в тому, що хоч в Авраама нiж i був по колодочку в кровi, аж вона цебенiла, але в Iсаака не було жодно© рани на тiлi. З цього малий Максим зробив свiй висновок (вiн не мiг припустити помилки маляра!), що Авраам таки зарiже Iсаака, але пiсля того, як вони з янголом замучать i облуплять ягнятко, подадуть його засмажене до Божого престолу, а тодi вже - може, навiть ще й випивши добре - вiзьмуться й зарiжуть Iсаака. Так вiн думав ранiше. Тепер очi вирiвнювали трагедiю обох. Але зараз ситуацiя кардинально змiнилася й погiршилася для всiх. Ранiше янгол цупив ягнятко з усi╨© сили через кущi, а воно упиралося весь час i не хотiло, зводячи янголовi старання намарно. Тепер тому ягнятковi нiжку привалило каменем i воно безпомiчно лежало на спинi, так що лишилось тiльки його зарiзати, але ж янголовi й зовсiм привалило голову, а головне - геть зломило меч. Тут Максим гiрко й мляво посмiхнувся: "От уже не думав нiколи, що тому мечевi судилося бути випробуваним на справжнiй вiйнi!.." Крiм меча, янголовi ще обламало крила. Авраам же, замiсть позицi© войовничого зарiзяки, тобто - зручно© позицi© професiйного рiзника, в якiй вiн був, опинився тепер у незавиднiй позицi© п'яницi, повергнутого навзнак, а Iсаак навпаки - опинився в дуже вигiднiй позицi©, тiльки, на жаль, не мав вiн ножа, щоб скористатися зi сво╨© переваги. Однак, усi вони борсалися тепер тiльки для того, щоб вiдновити попередн╨, таке звичне й законне, вiд вiкiв освячене для них становище. Максим дивився й пригадував, що колись його дитяче серце стискалося вiд жалю й протесту, i вiн тодi думав: "Чому це так Боговi захотiлось крови? Чому йому захотiлось баранини? © чому це крилатий янгол узявся ловити те ягня? Хiба ж Авраам, хоч i безкрилий, не змiг би його впiймати сам? I чому ж це янгол так пильно стара╨ться i на таке манюньке ягнятко напосiвся з таким страшним, вогненним мечем?" I його дитяче серце бунтувалося, протестувало. А дивлячись на Авраама, вiн завжди дивувався, вражений: "Та це ж сусiд - рiзник Мас╨ка!" Копiя! Разюча в сво©й подiбностi. Знаменитий на всю 9-ту сотню, чи навiть на все мiсто, Мас╨ка! Масивний, могутнiй, червоновидий i бiлобородий - отакий точнiсiнько, як намальований, тiльки в широченних матнистих шароварах i з люлькою в зубах, пiдперезаний червоним чумацьким поясом та з ножами, скубелками й мусатами за халявою. Таким вiн завжди поважно виступав поруч свого воза, навантаженого рiзаними й облупленими свиньми та ягнятами. Тi ж ягнята на возi були щiльно повкладанi рядочками, як новобранцi, а голiвки ©хнi разом звисали через полудрабок i так телiпалися - з одного й з другого боку воза... Навiть тепер ось; по 30-ти роках, Максим посмiхнувся, вражений подiбнiстю цього Авраама до Мас╨ки. Цiкаво, як це сталося? Без сумнiву, Мас╨ка послужив маляревi за оригiнал, за натурщика. Одно з двох - або ж маляр був родом iз цi╨© ж само© сотнi й знав добре безсмертний рiд Мас╨к, або ж Мас╨ка чи його батько, як двi краплини води подiбний, запали в око маляревi, щодня ©здячи мимо цього храму до рiзниць iз хурою, навантаженою рiзаними ягнятами. I ще що дивно - в серединi храму багато й iнших персонажiв на iнших фресках здавались малому Максимовi також подiбними до Мас╨ки. В цьому здавна крилася для нього якась велика, болюча загадка: "Людина не може сягнути вище себе й вiдобража╨ сама себе". Мас╨ку ж цього на вулицi та в околицях називали не iнакше як "матнистий Мас╨ка". Був це монументальний i незрiвняний запорожець, безподiбний у сво©х широченних, "як море", шароварах. Мас╨ка ходив у них i в будень, i в свято. Це, власне, ╨динi справжнi, реальнi запорiзькi шаровари, що ©х Максим бачив на сво╨му вiку не в "малоросiйському театрi", а в життi, ще з дитинства. Довжелезнi вусяра й пишно-бiла борода, орлиний нiс, волохатi (крилатi) брови, саженний зрiст i широченнi груди - це все те, що привертало увагу в Мас╨цi. Не тiльки мистецьке, а навiть звичайне людське око не могло не зупинитися на ньому, вражене. Така велич! Не малу ролю вiдогравало такзж його екзотичне, патрiярхальне вбрання, що його вiн уперто тримався, вiрний сво©м дiдам-прадiдам - козакам, а потiм чумакам i нарештi - шабаям, рiзникам. У цьому всьому, можливо, й полягала розгадка, чому на всiх стiнах собору позначився його дух, - мабуть, вiн таки запав в око i в душу маляревi, що той собор розписував. Навiть велике зображення самого Саваофа, намальоване на стелi головно© банi, було разючо подiбне до Мас╨ки. I не раз малий Максим, стоячи в собрi з школярами, порушуючи заборону розглядатися навколо, все-таки не мiг витерпiти й задирав голову вгору i завжди вiдразу втягав ©© в плечi вiд моторошного враження, - здавалося, що монументальний i тяжкий Мас╨ка ось-ось злетить униз сторч головою, розчепiривши сво© брачкi, товстопалi, рiзницькi руки. Звикши хапати ними ягнят або телят i пiдiймати ©х на оберемку так легко, любовно й нiжно, мов дiтей, щоб... щоб потiм зарiзати, вiн от-от чарапне ними... На червонощокiй i бiлобородiй головi розвiвалася сива запорiзька чуприна. Бракувало тiльки його запорiзько© люльки. "Бо ж у церквi не можна курити", - так пояснював собi цю нестачу малий Максим i намагався не дивитися вгору. Наслiдком того всього було те, що ставлення Максима до справжнього, живого Мас╨ки, ©хнього сусiди, було просякнуте великою дозою якогось мiстичного страху. Вiн вiдчував завжди той мiстичний страх i молитовну пошану, коли зустрiчав Мас╨ку, бо знав про безпосереднiй зв'язок мiж ним i Богом... Якось Мас╨ка застав його, Максима, з братом у сво©й "машинi". "Машина" - це була в нього на городi така клуня - не клуня, сам високий солом'яний дах на голих стовпах, пiд яким мiстилась розпочата та так i не закiнчена, недобудована крупорушка чи олiйниця спецiяльно© Мас╨чино© конструкцi©. Велетенськi дерев'янi колеса й шестернi з дубовими трибами, а також маленькi колiщатка та шестеренки - все те припадало пилом. На нього нагромаджувалися, складуванi тут господарем, солома й сiно. В стрiсi й пiд кроквами всерединi "машини" мостили гнiзда горобцi - "незчисленнi мiльйони горобцiв", як тодi здавалося Максимовi. А люди (всi сусiди й цiла вулиця, Максимовi ж здавалося, що цiлий свiт) називали цю Мас╨чину споруду разом iз дахом "машиною", з певною ноткою гумору. I ось у тiй "машинi" Максим iз братом драли горобцiв, аж геть пiд самим верхом, висячи вниз головою й тримаючись за крокви, як раптом у "машинi" з'явився Мас╨ка. Максим закляк iз жаху, руки йому похололи, серце перестало битися. Моторнiший брат швидко, мов кiт, зашарудiв униз, вистрибнув i втiк. А Максим не мiг прийти до пам'яти, задерев'янiв. Потiм - руки самi собою розчепилися i вiн, як галушка, упав униз на солому та так i лишився там лежати. Вiн зовсiм не забився, анi трiшечки, але лежав нерухомо, мов забитий, завмерши вiд страху. Так гороб'я, випавши з гнiзда, лежить, прича©вшись, часом. Вiн лежав, очiкуючи чогось страшного, навiть кiнця. - От тако©!.. - сказав страшнючим басюрою Мас╨ка, пiдiйшов i взяв Максима на оберемок... точнiсiнько так, як брав ягнят. Тут Максим, уже цiлком опанований страхом, раптом несамовито задригав. Але де там! Посмiхаючись i приговорюючи: "Тпрру, тпрру!" - Мас╨ка принiс його до тину й, перехилившись через той тин, нiжно поставив його на землю, в рiдний город. - Ну, бiжи, шибенику ти такий гороб'ячий!.. Максим вихопився, мов iз вогню. Стрибнув двiчi, але не побiг далеко. Вiн зупинився за два кроки вiд тину посеред моркви i так, прикипiвши, стояв на мiсцi й дивився в Мас╨чин город, на Мас╨ку, що пiшов собi геть уздовж межi - в сонячнi слiпучiм свiтлi, помiж квiтучими соняшниками. Дивився, роззявивши рота, й не мiг ворухнутись, вiдчуваючи, що стряслося щось неймовiрне. Справдi, весь свiт йому перекинувся догори ногами - свiт його дотеперiшнiх уявлень про основнi речi. Такий страшний Мас╨ка, домiнуючий над усiм i вся, прообраз i уособлення тi╨© сили, про яку всi, а особливо бабуся й мати, говорили як про всюдисущу, караючу, всевидячу, що в ©© владi Страшний Суд i Ге╨на огненна, - той самий Мас╨ка, що асоцiювався з безчисленною тьмою-тьмущою зарiзаних ягнят, iз Авраамом з великим ножем, iз Саваофом з киплячим пеклом, iз усiм подавляючим i недосяжно-загадковим, - i раптом ось тобi, на!.. Впiймав його в шкодi, в сво©й власнiй клунi-"машинi" i, замiсть зарiзати, як Iсаака там на стiнi, де вiн викону╨ обов'язки Авраама, - замiсть зарiзати, й годi, пересадив через тин, та ще й як! "Ну, бiжи, шибенику ти такий гороб'ячий!.." З того часу Максим у церквi не боявся дивитися вгору, не втягав голови в плечi. Навпаки, йому було при╨мно, бо здавалося, що ось-ось Мас╨ка спаде весело згори, схопить його на руки й лагiдно скаже: - Ага! Шибенику ти такий гороб'ячий!.. I вже нiби вiн не в церквi сто©ть, а на городi посеред моркви... Навколо гудуть джмелi i бринять золотi бджоли - снують золотi нитки помiж квiтючою редькою, гарбузами, огiрками, соняшниками, кропом та жовтими гвоздиками. А брати й сусiдськi хлопцi - "славне товариство низове" з усi╨© вулицi - повирiзали дудки з гарбузиння i дмуть!.. Дмуть баса i тоненько, рiзно - там, на межi... Вiд того часу Максимова душа роздво©лася. "Хтось десь усе поперекручував. Зовсiм воно не так, як говорять усi й бабуся навiть". Малий Максим мав уже свою та╨мницю й носив ©© в собi - та╨мницю про те, що людськi голови замотеличила велика неправда. I головне - неправда в тому, що Бог захотiв крови, захотiв баранини. Чому неодмiнно баранини? I чому це янгол тягне ягня до Мас╨ки, а сам трима╨ меч i не рiже, - не хоче брати на себе грiха!.. Чому це Мас╨ка мусить бути вбивцею? Чому це так йому прирекли?.. Цих думок Максим не висловлював нiкому. Але носив у собi мiцно. Носив, iдучи зi школи й у школу через соборну огорожу, i завжди зупинявся перед цi╨ю фрескою й довго простоював, задерши голову. Вiн ©© вистудiював до найменших подробиць. Iз цi╨ю фрескою зв'язанi початки житт╨вих мандрiв його душi й серця пiд загадковими зорями. Тепер все це виклика╨ розпач: тут - цiлий трагiзм безглуздого в людських серцях i душах. Хiба ж це не те, що намальоване на фресцi, виявля╨ться й у тому, що свiт зжира╨ сам себе й усе тепер лежить у ру©нах, догори ногами, розторощене остаточно й непоправно. Зерно дало плiд - усе рухнуло, i раптом оголилась страшна рiч, непередбачений i глибокий змiст цi╨© ось символiки, якась жахлива правда ©©... Хтось украв iстину й завдав свiй тон вiд самого початку всiх початкiв! Хтось конче потребу╨, щоб люди рiзали й убивали один одного. В iм'я чого? В iм'я "свого", привласненого собi й задобрюваного Бога. I тепер ясно й очевидно - вище свого малого розумiння найвищо© мудрости людина нiяк сягнути не може! Ось це i ╨ межа. Межа людських усiх стремлiнь до божеських висот... На ру©нах шнирили люди. Вони порпалися нишком у тих ру©нах, немов щури, то тут, то там. Звiдкiлясь тягли шматки брудно© матерi©, далебi - рештки риз i ряс, також - пляшки, якiсь помальованi дошки, шматки золотих рям i багетiв, шматки мiдяних i брондзових рурок, тримаючи цi останнi на грудях, мов не знати який скарб (це ж бо рурки для самогонних апаратiв!!). Коли завивав десь близько, пiкiруючи, лiтак, усе геть зникало миттю, ховалось по щiлинах, мов провалювалось крiзь землю. Потiм помалу вилазило знову... Максим дивився на все те, й щемлива туга ссала його пiд ложечкою. Чогось було безмежно жаль. Щури!!! I головне, що це ж усе недавнi такi добропоряднi, побожнi, статечнi люди. Вiн знав ©х. Це ж вони вчили його змалку скидати шапку перед старшими, любити ближнiх, бути чесним, не красти, не вбивати й шанувати ось цю святиню, разом iз усiма ©© фресками. Це ж вiн iз ними стояв ось у цiм храмi, й молився до схлипу, й плекав велику надiю на чудо оновлення... Тепер вони ворушаться, мов щури, немов опанованi екстазою доруйновування зруйнованого, дикою, розпачливою жадобою грабунку, жадобою з вiдчаю. Так нiби попустилися всi гальма й вони кинулися нарештi робити те, про що нишком мрiяли все життя. Розтягають. Вони розтягають мотлох ру©н, а насправдi це ж вони розтягають його дитячу романтику, його дитячу вiру - розтягають його душу! Вони розтягають його прекрасне золоте дитинство й незабутнi сльози материнськi, перед якими вiн хилитиме чоло завжди, - сльози трагiчно©, але тако© полум'яно©, самозабутньо© вiри й надi©, - вони топчуться по них... Максим шарпнувся очима навколо, вiдчувши раптом, як страшну згагу, брак чогось. Так, йому бракувало чогось. Йому бракувало скорострiла! Отак би взяти й вишмагати геть усiх отих!.. Посiкти на дрiбну локшину, на сiчку... Вiн навiть мацнув бiля плеча, там де був завжди ремiнь, коли скорострiл бував за плечима. Та й махнув рукою. "Нi, все це логiчно". Вiн знову подивився на людей, i йому стало ©х жаль. Вони ж не пустилися берега й не з добра прийшли сюди. Це ж вони зi страшного розпачу, з протесту. Топчуться, щоб топтатись. Так, це логiчно. Якщо боги хочуть звичайно© баранини, а янголи тягають для них ягнят пiд нiж Мас╨ки-Авраама; якщо вогненний меч янгола був лише для того, щоб лякати й приводити в покору слабе, безневинне ягня, а при серйознiшiй пробi так легко зломився; якщо всi сподiвання й уболiвання, вiра й надiя, скропленi кривавими сльозами й тисячами пудiв воску, були марнi, щоб обернутися отак у пил i порох... то вони, мабуть, хочуть тепер винагороди. Бодай для серця, що, голе й голодне, осиротiле, мечеться в смертельнiй тузi, в останнiй агонi© загибелi... Вони самi не знають тепер, чого шукають... Зухвало-бунтiвливi думки, що зародилися були ще з дитинства, раптом вибухли тепер. I вiд того серцю стало ще холоднiше, а нудьга смертельна стала ще бiльш щемлячою. Та, Господи ж!!. Коли рушаться великi царства, на землi й у душах збудованi, то ж хiба маленькi, слабi люди за себе вiдповiдають?.. Мiсто лежало, як i ця святиня, зрiвнюване з землею, i, здавалося, тонуло в рокотi хвиль, ввергнуте за грiхи пiд воду... По вулицi, зiгнувшись пiд ношею й зiщулившись перед летючою смертю, що клекотала вгорi, поспiшала бабуся. Вона тюпала старечими, немiчними ногами з центру руйнованого нiмецькими бомбами й грабованого власними громадянами мiста. Десь, певно, поспiшала додому й несла радiсно те, чим збагатилась: це були порожня, але тяжка, залiзна ряма й очеретяна мiтла. Головне - мiтла! Якщо ряма була явно випадковим трофе╨м, то мiтла була неабияким важливим здобутком - новенька очеретяна мiтла з гарно виструганим держаком. Молодшi й спритнiшi люди розхапали стiльцi, столи й навiть мiшки збiжжя, бабуся ж устигла лише вхопити мiтлу. I тепер, уклавши на плече, вона несла ©©, як прапор... Максим ©© знав. Це ж була баба Хациха! Найстатечнiша, найтихiша й найпобожнiша на всiй 9-й сотнi людина. Вона була з тих, що нiкому не смiли сказати й "брешеш", i навiть нiхто не чув, щоб вона будь-коли сварилась. Скiльки ©© знали, вона заробляла по людях - то копала, то полола, то дiтей няньчила, то мертвих на той свiт споряджала. Знаменита вона була тим, що не пропускала жодно© служби Божо©, не забувала жодних церковних свят, не минала жодних похорон чи хрестин, де скрiзь охочекомонно приносила сво© руки й силу на допомогу й не домагалась винагороди. Десь пройшли революцi©, але то не зачепило Хацихи й нiчого для не© не змiнило. Вона працювала - все життя, не розгинаючись. I то було, зда╨ться, нормально, що вона нiчого не мала та що ©© iм'я було синонiмом "злидарки", бо вона жила для iнших. Вона була бiдаком, що все пожертвував для ближнiх сво©х. I люди, що в сво©й природнiй жорстокостi не любили жебракiв i злиднiв, Хациху все ж таки жалiли. Максим дивився, як старенька Хациха, що доживала, либонь, восьмий десяток, зiгнувшись, трiюмфально марширувала з мiтлою, i не мiг вийти з дива. Хациха пiд кiнець вiку - випряглася! I тепер-от iде вулицею серед бiлого дня з заграбованою мiтлою... Щось сталося, щось десь безнадiйно розсипалося на порох... А вона йде статечно й гордо, йде дiловито, з почуттям власно© сили й правоти i - з чистим серцем. Доказом цього ╨ те, як вона трима╨ мiтлу: вона несе ©©, як прапор!.. Бабуся саме порiвнялася з ру©нами собору, коли вгорi зарокотало знайомим рокотом: два "месершмiдти" заходили на бомбардування. Якраз над собором. Починали пiкiрувати. - Бабо Хадихо! Тiкайте!! Сюди! Швидше!.. - крикнув Максим. Та бабуся байдуже махнула рукою, глянула вгору, перехрестилась i упевнено тюпала собi далi. Струм повiтря збив Максима з нiг... Коли по короткому часi вiн виступав iз-за тяжких брил церковно© ру©ни, з-за перекинутого Авраама й Iсаака, нiяко© Хацихи на вулицi вже не було. Стояв чобiт (саме стояв, а не лежав - у багнюцi заглиблений), i бiля нього валялась... мiтла!.. А посеред вулицi, серед заболоченого мокрого снiгу димiла чорна воронка. Вiд бабусi нiчого не лишилося, неначе ©© взято було живою до пекла, за грiхи... за мiтлу!.. Максим пiдiйшов до чобота, мимохiть здiйняв шапку, постояв хвилину... I надiв шапку знову, задумливо... "Чобiт був занадто великий i тому так легко спав iз старечо© ноги, взуто© набосонiж", - майнуло в головi не до речi. Стояв i слухав, як хтось у нiм плакав, хтось ридав тяжкими, кам'яними сльозами. I пригадався йому янгол... Здавалося, вiн стояв тут, невидимий, над тим чоботом, виконуючи божеське доручення на цiй землi... Мармуровий холодний янгол, найпечальнiший образ його дитинства - там, на надгробнiм пам'ятнику на соборному цвинтарi. Це вiн десь там плаче - мармуровий янгол у мармуровiй печалi, нiжний, лагiдний i холодний, невтiшний у безмежнiй сво©й скорботi над серцем людським, оберненим у пустирище. Неземний, потойбiчний, але повергнутий на землю й мiцно до тi╨© землi прикутий, примурований, вкопаний в не© разом iз тяжким п'╨десталом i... пообписуваний кругом хiмiчними олiвцями. То закоханi повписували сво© iмена й сентенцi© на бiлому мармурi, позаписували сво╨ божевiлля, свiй шал любовний, i то п'яницi й цинiки теж позаписували свою глупоту на мармуровiй скорботi й нiжностi, на бiлому янголi, повергнутому з iншого свiту отак просто на цвинтар, у болото-Янгол плаче, затиснувши руки мiж колiна, а бiля нього гуляють i будуть, може, ще гуляти байдужi люди, а над ним шумлять сосни, а на соснах цiлуються горлицi... I тим пекучiшими видаються сльози, коли плаче безнадiйно закам'янiла чиясь, велика, зi скутими крилами, геть у прах повергнута людська, i вона ж i божеська, душа... Це завжди вражало Максимове серце, коли вiн вiдвiдував на соборному цвинтарi того янгола мармурового, що тепер увижався йому надгробним пам'ятником його власного дитинства... Хацихи мов i не було. "За мiтлу!" Хтось у нiм смiявся вже диявольським смiхом: "Це ж i свiт увесь кривавиться якраз чи не за таку ж саму iдею?.." Вiтер. Холодний, колючий, мокрий. I сморiд пiроксилiну. I запах кровi всумiш iз запахом горiлого ганчiр'я. I туга, мов мряка туманна, над розбомбленим мiстом. "Гм... Чого ж той дивак не йде?!" Максим постояв задумливо. А тодi пiддав понуро мiтлу ногою, збив ©© геть у смердючий кратер бомбово© вирви й пiшов знову на ру©ни собору - понiс сво╨ серце туди, до приреченого ягнятка... Соломон прийшов, мов iз хреста знятий, зовсiм розгублений i зовсiм тверезий. В нього все тiпалось - плечi, колiна й щелепи. А очi... Власне, по очах i було видно все сум'яття, весь справжнiй хаос його душi. Зiгнувшись у три погибелi й тремтячи, Соломон сiв на брилу над Авраамом та Iсааком i почав крутити цигарку, розсипаючи махорку. Максим став насупроти нього й так стояв, заклавши руки в кишенi свого обстрьопаного пальта. Дивився й чекав. Соломон марно намагався опанувати собою й цигаркою. Та нарештi вiн таки закурив, глибоко, жадiбно затягся й випустив хмару диму, закутавши тi╨ю хмарою свою голову. Зiтхнув. - Ну?.. - промовив мляво Максим. - Що? - прохрипiв Соломон. - Принесли? Мовчанка, а потiм: - Я вас не розумiю, сеньйоре! (Крива посмiшка). - Обiцяне, професоре! - А саме?.. - От тако©!.. - Максим скептично свиснув i так само скептично-насмiшкувато промовив: - Рятунок, професоре! Ви ж обiцяли принести рятунок. "Генiяльний рятунок" для мене. - А-а... - протяг Соломон байдужiсiнько, думаючи про сво╨. - Та то, зна╨те... то я був п'яний... - А тепер? - А тепер я абсолютно тверезий. - Враз стрепенувся: - I я принiс вам краще! Я таки принiс справжнiсiнький рятунок. Справжнiй! Я принiс думку! (Аж захлинувся - не то вiд диму, не то вiд внутрiшнього збудження). Розумi╨те? Нарештi вiрну думку! Нову думку, друже мiй! I ось... Так, це i ╨ вiрний рятунок... для сильних духом. Соломон уже крутив другу цигарку, хоч перша лежала збоку на каменi й димiла, забута. Якийсь чудний i недоречний, незвичайний був вiн тепер. Максим стояв насупроти нього, розставивши ноги, й мовчав, дивився десь понад головою. А далi промовив тихо: - Ви ж чудово зна╨те, професоре, що нi одна з ваших думок, висловлених за все життя, нових i найновiших, таких, i сяких, i ще iнших, нiкого й нi вiд чого не врятувала. I вас самих також, у чому ви, зда╨ться, й перекону╨тесь. - Е! - стрепенувся Соломон. - Ця думка - це щось iнше. Це квiнтесенцiя! Це резюме. Це все. Все! Генеральний хiд, найрiшучiший акорд. - Ну, гаразд... - Максим зiтхнув i, не мiняючи пози, мовчки постояв, а потiм по короткiй павзi докiнчив тихо: - Гаразд. То давайте вашу думку. Павза. Потiм, замiсть безапеляцiйно й з фальшивим патосом та апльомбом забасити, як завжди, Соломон якось знiтився, втяг голову в плечi, заклав руки в кишенi i, про-стягши ноги, мовчки вперся поглядом на сво© дiрявi черевики. I, так дивлячись, несподiвано тихо, надломано й тягуче так прошепотiв: - Чи варто жити?.. От питання... - Дiйсно, - посмiхнувся Максим. - "Бути чи не бути?!" Риторичне питання, професоре, чисто семiнаристське. Соломон знову стрепенувся весь. Захвилювався. Аж пальцями хруснув. А тодi враз заговорив гаряче, захлинаючись i зриваючись iз тону, Максим його рiшуче не впiзнавав. А Соломон вiв, як на сповiдi: - Слухайте, друже мiй!.. Ви не зна╨те... А я вже ось мiсяцi не сплю, втратив сон i спокiй... Ви бачили - я заливався горiлкою, як швець... Це все тому... Але це не допомагало. А надто останнi днi. А надто останнi години!.. Це семiнаристське питання, кажете?.. Так. Але ж це те прокляте "вiчне питання"!.. I його легко подумати головою, але от треба вiдчути серцем... - У цiй усiй проклятiй свистоплясцi, в цiй грандiознiй аварi© всiх i вся, в цiм оголеннi безглуздо© порожнечi, в цiй, нарештi, переоцiнцi всiх вартостей i само© людини вогнем i залiзом - це вiчне прокляте питання стало, як стовп, i стояло передо мною, доки я його не вирiшив. Так, доки я його не вирiшив!.. Друже мiй! Я вам казав про порятунок. Тут вiн i лежить. Радикальний вихiд iз усього цього iдiотизму, iз глухого кута, в якому опинився - ха-ха! не опинився, а в ньому товчеться вiдвiку - весь свiт. Так-так! Все брехня. Безмежна забрiханiсть! I чого над тим усiм уболiвати, тремтiти, страждати! Нам дано iдiотський шматок м'язiв i нервiв, що зветься серце, щоб тлiти ним, i болiти, й мучитись. Удавати з себе "богочоловiка", "царя всесвiту". I в цьому все нещастя. А тим часом - це все дурниця! Фiкцiя. Самоомана комах, якi навчилися блудити розумом... Ха-ха-ха! Гляньте!.. Та хiба ви не бачите? Що воно таке - оте все, що руха╨ться нинi по плянетi, як коливання води, - туп^, унiфiковане, сiре, перехняблюючи землю туди й сюди? Що то ╨, що хилита╨ться в цiй усiй фантасмагорi©, змушуючи свiт здригатися в корчах?!. - Туманнiсть! А ми кажемо, що це ми. Нi, брат. Хiба ви не бачите, що ми - це тiльки унiфiкована туманнiсть. Iграшка... У всесвiтi вiд вiкiв iде космiчне змагання космiчних чисел, космiчних величин. I зараз теж от... Усе це - холодне, бездушне змагання бездушних, але велетенських чисел. Космiчних чисел. I от у цьому змаганнi чисел ми ╨ нiщо, нiкчемний пил. Ми - люди взагалi, i ми з вами зокрема, Максе! В макрокосмi ми ╨ абсолютний мiкроскопiчний нуль... Ми не можемо протистояти знищенню й обертанню всього в пил. I ми оберта╨мося в пил... Але пощо обертатися в пил з муками, коли можна без?.. Рацiоналiзувати!.. Бодай тут ╨дино розумно використати свою волю!.. Га?!. Сказавши "га?", Соломон вiдсапнувся, але, не чекаючи вiдповiдi, рухнув далi - мовби котився з гори: - В пил!.. I все... Ха-ха! "Душа"... "Iдея"... "Пориви"... "Людкна-Бог"... "Любов"... Ха-ха-ха! Я вже сказав: блеф!! Iдiотизм. Людське "я"? Де?! Га-га-га! Чи людина щось може? Людина нiчого не може. Як не може нiчого пiсок великих пустель. Лише як пiднiметься самум - пiсок руха╨ться стiною, й засипа╨ геть усе, i засипа╨ сам себе. Безвiльний пiсок... I все оберта╨ться в ру©ни. I насамперед у ру©нах рипить пiсок!.. Пiсок, брат!.. Найбiльша сила, яку я визнаю, це слiпий iнстинкт ру©ни, який сидить у кожнiй такiй пiщинi, - це слiпий, стихiйний, непереможний рух до смерти... Це - реальне й правдиве, а решта - блеф. Я прожив життя, я це знаю. Людина слiпа, бавиться iлюзiями, вигаду╨ якiсь пляни, системи, чiткi побудови - "буду╨ свiт"! Але при першiй вогневiй пробi все це пада╨ i оголя╨ться прiрва. Прiрва, над якою хочеться вити вовком. Осиротiла, сама на себе здана людина не може iснувати. Через те вона да╨ться пiдхопити себе самумовi й перти в хмарi собi подiбних... На загин... ╙ термiн - "масовий iнстинкт", чи "масова психоза", але нема╨, на жаль, термiну "масове оголення", "масове викриття", коли весь намул iдей та iншо© ╨рунди вiдпада╨ геть, а лиша╨ться сама правда. I в цiм заслуга вiйни - вона оголю╨ i урухомлю╨ правду. А та правда - вона й ╨ в тезi про пiсок пустель. Пiдхопленi самумом, пiщинки стають нарештi собою, виявляючи сво© властивостi, свою справжню природу, свою суть - без пропагандивного блуду. Рухатися здiбне тiльки щось реально-вагоме. I ось те реальне руха╨ться, фiкцiя ж, ота "духова надбудова", лиша╨ться на мiсцi, як дрантя, - нi, зника╨ геть, як пшик. У цьому русi реально-вагомих пiщинок вiдпада╨ геть усе нереальне - iде©, мораль, етика, любов, дружба, гордiсть, геро©зм... Ха! Людина цього нiколи не мала. Це вона сама вигадала, прикрашуючи свою гидку, нiкчемну суть. Нi, це для не© вигадали поети й iншi ненормальнi фантасти, особливо чутливi й рафiнованi шукачi неiснуючого: янгольських крилець в амфiбi©, божесько© краси й величi в iдiота, взагалi ж - iз розпачу шукаючи в фiкцiях прикриття для бридко© людсько© голизни... Соломон говорив, а Максим мовчки, байдуже слухав. Навiть не пробував встрявати в розмову. Примруживши очi, вiн апатично розглядав якусь рiч, що лежала мiж камiнням i що на не© випадково впав його погляд. Розглядав так собi. Ступнув меланхолiйно крок, торкнув розглядувану рiч ногою, а сам тим часом думав: "Чи блазня вда╨, а чи справдi Соломон уже готовий, дiйшов до ручки?.." А Соломон помалу, як пароплав до пристанi, доходив до фiнiшу сво╨© рятунково© тиради: - Так-то... Свiт озвiрiв не тому, що вiн озвiрiв, а тому, що вiн такий за сво╨ю природою. Тепер ось вiн лише зiтер свiй грим, а чи здер iз себе машкару, й оголилась страшна нагота брехнi, нiкчемности й пiдлоти. Поза тим - нiчого бiльше. I от... Чи варто жит й?!. Ось проблема! - I, скiнчивши нагло на тому ж, чим i починав, Соломон по павзi сам собi тихо, але переконано вiдповiв: - Не варто. Максим зiтхнув: - Т-та-ак... ну добре... То ось, зда╨ться, ╨ ключ до розв'язання вашо© проблеми, тобто - ключ до вашо© рятунково© iде©. - Нагнувся й пiдняв червону, чепурну, як писанка, iталiйську гранату. Оглянув i простяг ©© Соломоновi. - Ось... Будь ласка, доведiть послiдовнiсть: умрiть. Вона заряджена. Оце ось так знiма╨ться, отак натиска╨ться... Це реальне завершення вашо© думки. Ключ до рятунку. Соломон замовк i посiрiв. Вiн довго мовчав, пригноблений, дивлячись на гранату. А тодi пiдняв комiр i глибоко засунув руки в кишенi. - Приберiть, - прохрипiв вiн. - Я... я, власне, хочу бути послiдовним i доказати людську пiдлiсть, а не геро©зм. Я боюся смерти... - Але ж ви не послiдовнi!.. Нуль ╨ нуль, i йому нема чого боятися смерти. - В тiм то й суть, що пiдла людська природа нiколи не була послiдовною. Хочу жити!.. - Голос Соломонiв хрипiв i затинався. - В iм'я чого? - Чого?.. Хоч би в iм'я цi╨© непослiдовности. Нi, в iм'я злоби. Так-так, злоби!.. А втiм - дайте гранату, я ще подумаю... Соломон обережно взяв гранату й заховав ©© пiд брилою ру©ни, присипавши дрiбними камiнцями. - Я потiм по не© прийду... Я ще маю... iдею Бога! (Криво посмiхнувся). Розумi╨ш? Пiсля того, як я 20 рокiв руйнував церкви, я тепер маю iдею Бога!.. Останнi слова вiн просто викрикнув гiстерично. I вiдразу замовк, знiтився на каменi, якось засмикавши плечима - чи то скручуючи цигарку, чи... Максимовi здалося навiть, що вiн плаче, сидячи на каменi, над Авраамом. Але то так тiльки здалося... - Нiчого, - промовив Максим лагiдно, не думаючи над тим, що говорить, але справдi зi щирим намiром потiшити. - Тi, що зруйнували цей храм остаточно, також мали iдею Бога. Навiть написали ©© на бляхах сво©х паскiв... Соломон мовчав. Вiн нiчого не слухав i нiчого не чув. Почав кутатись у пальто, пробубонiвши про себе: - Холодно... Душi холодно... I заховався, як равлик у мушлю, остаточно задивившись у себе самого нерухомо. Максим ступнув до нього крок i став перед ним, розставивши ноги. Дивився задумливо i теж мовчав. - Слухайте, професоре, - промовив нарештi щиро й так, нiби всi╨© цi╨© попередньо© розмови й не було. - Скажiть менi правду... Бо я не вiрю в те, що ви нiби були тодi п'янi. Я нiколи не бачив вас п'яним... Ви щось мали для мене iнше, адже ж так? Ви щось обiцяли й збирались принести?.. - Цiянкалiй, - буркнув Соломон коротко. Максим свиснув здивовано. - От тако©!.. Дякую... Але принесли, значить, саму теорiю?.. Шкода... (Павза). Хоча... Я, правда, не тiшуся з цього свiту, проте не поспiшаю й на той... Прощавайте, професоре! А вже ступнувши, зупинився й промовив роздумливо: - Проте шкода все-таки... шкода, що ви не принесли цiянкалiю. Ним при нагодi можна б принаймнi врятувати честь. Честь, професоре!.. Соломон здригнув. Устав. Пильно подивився на Максима. Потiм ще глибше втягнув голову в плечi. I, застiбаючи на всi гудзики сво╨ благеньке пальто, ткнув Максимовi руку. Мовчки. I пiшов геть, зiгнувшись. Максим подивився йому вслiд: - Прощавайте, професоре! Лишившися сам, Максим постояв ще якусь мить, а потiм вийшов за огорожу, на порожн╨, безлюдне перехрестя, розчавлене танками й порите бомбами. Було пусто, й тривожно, i безмежно тоскно. Якесь жаске чекання залягло над мiстом навколо. А серед порожнечi - вiн сам iз сво©ми думками, заглиблений у свою душу, - але там було теж пусто, як на згарищi, i тривожно, й теж залягло чекання. I тiльки десь у перспективi - все той же мармуровий янгол у мармуровiй печалi. Мармуровий, заплаканий янгол iз соборного цвинтаря - мов надгробний пам'ятник його дитинства!.. А потiм над усiм - зринув i став перед очима син сонячного Палермо та його камрад, i забринiло розпучливо-поривно: "А в а н т i!" РОЗДIЛ ТРЕТIЙ Двi нотатки на полях 1. Слово до читача. Два початки зробив я цiй повiстi - i все нiби не можу зрушити з мiсця разом iз мо©м геро╨м. Вiн сто©ть i балянсу╨ над безоднею, ледве перемагаючи смертельний потяг полетiти сторч головою. Полетiти б - i все. I не треба б уже було нi над чим тлiти душею. Проте герой iншо© думки. Автор теж. Авторовi ж треба йти за геро╨м назирцi, слiд у слiд, як його тiнь, як його друг i свiдок; iти так, як вiн тiнню йшов за ним у життi; йти, те життя вiдтворюючи. А це тяжке завдання. Матер'ял (говорячи фаховим термiном) навалю╨ться брилами, громадиться горами, збиваючи з нiг, загрожуючи привалити геть. I, нагнувши голову, як навпроти шаленого вiтру, сто©ть автор на мiсцi, все замiряючись зробити крок уперед, заносить ногу - i нiчого з того не виходить. А все тому, що час, про який мова, це час апокалiптичних зрушень, це сам скажений рух, катастрофальний i безглуздий, як той самум чи велетенський гураган пустелi. Такий рух, що в ньому годi розглядiти людину. Нi, в ньому не видно окремо© людини, лише рух пiщинок, мовляв Соломон. Самум. Самум, що йде вiхолою, забива╨ всьому живому дух, мете геть усе в небуття. I, може, тому при спробi розглянути людину в тiм самумi робиться млосно. Так, як i тому геро╨вi, пiднесеному над прiрвою. ... Часом вам сниться сон: ви сто©те над страшною безоднею. Над такою безоднею, що у вас терпнуть не тiльки ноги, а й терпне, холоне душа. I от вам треба над тi╨ю безоднею йти. I ╨ лише тонесенька риска переходу понад самим кра╨чком, - i йти вам треба по тiй тонюнькiй-тонюнькiй рисцi, по вузенькiй гривцi якогось муру чи гiрського хребта, на голокрутнiй висотi. Пiд вами така прiрва, що лише туман сивi╨ десь унизу, а дна й не видно. I от на тiй гривцi, над тi╨ю прiрвою балянсу╨ ваше похололе серце... Ви ряту╨тесь тим, що прокида╨теся зi сну. Але герой так урятуватись не зможе, бо вiн не спить i те все не сниться йому. Вiн таки сто©ть над справжньою жаскою прiрвою й бажа╨ схопитись за чиюсь руку, за руку б свого друга й побратима. Але такого друга нема╨, тому вiн сто©ть сам i, вiдсахнувшись, дивиться в ту прiрву, похоловши. I це - чорна загибiль, моторошне царство ру©ни, безнадi©, краху людсько© душi - безповоротно й назавжди. Це прiрва, над якою опинилися серця мiльйонiв людських iстот. Фiнал цього забрiханого, здичавiлого свiту, пущеного по похилiй самозганьблення й самознищення. Вони, тi мiльйони сердець i душ - зриваються й летять униз, як жорства, втративши волю й силу до опору, втративши вже останню вiру, надiю й бажання змагатись... Мовби пiсок пустель... Одним iз числа тих мiльйонiв ╨ й наш герой. Власне, не герой, а просто - людина, що не далася схопити себе так просто тому страшному самумовi, викресала з себе iскру волi й збунтувалася, вперлась ногами в груди сво╨© землi й випала з загального руху. Бiльше того, вона повернулася всторч i пiшла навпроти, пригинаючись до само© сиро© землi, сво╨© землi, хапаючись за не© й за все, що на нiй ╨, не даючися скинути себе в прiрву. Вона, ця людина, - це не легендарний герой легендарних часiв людсько© iсторi©, оспiваний , поетами й трубадурами всiх епох i народiв, - анi Ахiлл, анi Зигфрiд, анi Микита Кожум'яка, анi якийсь там iнший велетень, що ста╨ на прю з усiма темними силами - драконами, змiями-гориничами й iншими почварами стоголовими - й перемага╨ ©х казковими чарами та мiццю сво╨ю богатирською. Нi, цей герой - це звичайна собi, сiренька, в лахмiття вдягнена, заштовхана, стероризована, отака собi мiзерна людина 20-го столiття. Слабенька й змучена, непоказна й нiчим не опанцерована, поставлена, одначе, долею проти найбiльших страхiть i почвар, якi будь-коли iснували пiд сонцем. Що проти них змi©-гориничi! А серед них i найбiльшi страхiття - страхiття ницости, масово© пiдлоти, масово© жорстокости й злоби, що стали разом гидрою мiльйонноголовою, ще й опанцерованою в залiзо. I от вiн протисто©ть ©м... Сiрий, i буденний, i не геро©чний на вигляд, немовби зацькована тваринка. Лише з гарячим, буремним серцем... З уперто зцiпленими зубами... З очима, запаленими вогнем велико©, нездiйсненно© мрi©... Герой нашого часу!.. Це, може, навiть ви. Це, може, ваш брат. Або ваш побратим, друг, якщо ви мали щастя носити в собi вогонь дружби й побратимства та мали вза╨мнiсть. I от ми з ним балянсу╨мо над безоднею й будемо бiгти впарi над нею - шляхом, що його придiлила доля. Може, й ви тим шляхом бiгли? Може, це буде мова про вас! Може, iскорка й вашого серця спалаху╨ в тiм розпачливiм змаганнi людсько© iстоти, приречено© на смерть, але бунтуючо© - проти всього: проти неминучости, проти свiту, проти логiки, проти стихi©, проти долi самотньо©, кинено© напризволяще, зведено© до ролi земно© пiщинки, i с т о т к и, обдурено© заповiдженим ©й божеським покликанням. Обдурено© й поставлено© перед фактом цiлковито© дiкчемности й безсилля, над проваллям всеподавляючо© ницости, над слiпим клекотом всеруйнуючого зла, над космiчною прiрвою нiщоти, ганьби й глуму, як пилинка в холодному й жорстокому змаганнi космiчних чисел, складених iз вiдносних величин злоби й брутально© волi якихось неспiвмiрно малих одиниць i тупо©, самостiйно дiючо© черство© матерi©. I.Спецiяльна заувага, яка мала б заступитк окремий роздiл. Це буде звичайна довiдка. В нетерплячого читача, зокрема ж - у читача, що звик до простоти й гранично© ясности клясичного роману, може виникнути питання - де ж, нарештi, вiдбува╨ться дiя? Не взагалi, а точно, - де саме? На це можна б вiдповiсти, що це не ма╨ нiякого значення. Така дiя, як ця, що вiдбува╨ться тут, могла вiдбуватися й вiдбувалася скрiзь, на будь-якiй точцi земно© кулi року Божого 1943-го, але... I тут приходить знамените "але" - "але", як виняток з правила. Але в дiйсностi, в усiй сво©й трагiчнiй повнотi й специфiчностi така дiя могла вiдбуватися й вiдбувалася лише на певнiй територi© й лише на тлi надзвичайно© епопе© певного народу (може, навiть як вивершення тi╨© епопе©). Тому мiсце й час мусять бути визначенi якнайточнiше. Отже - дiя вiдбува╨ться на Слобожанщинi, цебто на тiй частинi нашо© Батькiвщини, що зветься Слобiдською Укра©ною та чия доля ╨ чи не найяскравiшим зарисом долi цiлого народу, що заселя╨ трагiчну землю, Укра©ною iменовану. На тiй Слобожанщинi, що пройшла найтяжчий шлях, який тiльки можна уявити. Спершу склала на жертовник велико© революцi© безлiч жертв в iм'я братерства, рiвности й свободи - в святому поривi до прекрасного мiту, до "вселюдського щастя"... А потiм перша пiшла масово по тюрмах i каторгах, брутально стероризована, цинiчно обдурена, ошукана... Потiм великими масами вимерла вiд голоду року Божого 1933-го, складаючи гекатомби жертв знову ж таки в iм'я тi╨© свободи, братерства й вселюдського щастя, поставивши пасивний, але вiдчайдушний опiр найчорнiшiй, найгидшiй ницостi й тупiй звiрячiй жорстокостi, пiднесенiй до ступня новiтнього "вiрую"... Пiзнiше, як частина Европи, найдальше висунена на схiд, стала найулюбленiшим пляцдармом смерти в апокалiптичному побо╨вищi двох жорстоких систем iз таким "вiрую", двох велетенських, ворожих одна однiй i спiльно в однаковiй мiрi ворожих цiй землi, сил - червоно© й брунатно©, пiд знаком п'ятикутно© зорi й пiд знаком чорно© свастики. Ця земля стала пляцдармом ©хнього герцю, уособлюючи в сво©й трагедi© трагедiю цiло© доби. Сплюндрована й розтоптана пiд чобiтьми незчисленних орд, опанцерованих в залiзо й зненависть, вона все ж не хоче здаватись, не хоче зникати з лиця землi. Словом, дiя вiдбува╨ться на частинi територi© нацi©, яка ще не жила, все лише збираючись жити, але яку всi геть спихають у могилу. Спихають i, зда╨ться, ось-ось, ось-ось зiпхнуть безповоротно. А вона збира╨ по краплi рештки вже решток сво©х сил та й хоче знову звести голову... Образом i символом цiлости та разом i вихiдною точкою зображення цi╨© дi© може бути кадр, що потряс душу геро╨вi в дальшому розвитку подiй i що його варто перенести звiдти й поставити тут, на початку... ...Велика колона приречених на смерть разом iз геро╨м бiжить пiдтюпцем попiд парканами, гнана чисельним, до зубiв озбро╨ним ворожим конво╨м. Бiжить, гнана десь за мiсто... Вгорi кружляють сталевi стерв'ятники другого ворога, поливаючи землю вогнем i залiзом. Приреченi в нудьзi передсмертнiй витягають голови пiд залiзну зливу, бажаючи вмерти вiдразу, але перелякана варта притиска╨ колону до парканiв i жене ©© вчвал все туди ж i туди ж, за мiсто, де ма╨ бути суд i розправа над цi╨ю колоною сiрих умовних знакiв, що були колись людьми. Але ©х пильнують i женуть так тому, що серед них заплуталася десь ще й жива душа, заплуталась чиясь остання надiя, вiра в порятунок i воскресiння. Через те колону так i женуть вчвал - щоб разом з умовними знаками зiпхнути геть i живу душу, й ту надiю останню в безодню а чи розiп'ясти ©©. А по шляху, посеред вулицi, загрузаючи по колiна в грязюцi, бiжить боса й простоволоса стара жiнка. Вона бiжить боком, а в руках трима╨ двi почорнiлi дошки-iкони Спасителя й Марi©. Вона тими iконами, бiжучи, хрестить колону. Хрестить розпачливо... Очi ©© широко вiдкритi, волосся розвiва╨ться на вiтрi, груди розхристанi - груди Матерi, що вигодувала цiле поколiння дiтей... Вона бiжить боком, i хрестить, i хрестить... Вона мовчить, але очi ©© кричать... I вчува╨ться, що вона кричить уся, кричить тим криком, яким кричали колись i ©© предки, прагнучи врятувати свого земного бога, повергнутого в безодню, символ сво╨© вiри й сво╨© надi©: "Видибай!!. Видибай, боже!!." Колона зникла в туманi. А жiнка лишилась. Пiд наглим розривом бомби вона зломано впала ницьма в грязюку, зi страшним прокльоном... i дошки Спасителя з Марi╨ю полетiли геть... Цей кадр - це i ╨ той образ, який треба розгорнути до краю. I тодi вiн стане достатньою вiдповiддю на запитання - "ДЕ?..". РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ В домi вилiтали шиби разом iз рямами, стiни гойдалися, даючи розколини, зi стiн падали образи й речi, зриваючись iз цвяхiв i з полиць, зi стелi сипалися шпаруни, - а на верандi в цей час окотилася коза Бiлявка. Вона вродила трьох козенят - i всi кiзочки, - та нiкому було радiти з того. Ачей i самiй козi не було з того радости. Веранда деренчала, осипаючись дрiбним склом i вапном вiд страшного тиску повiтря. Те скло, й вапно, й бите череп'я засипали рясно пiдлогу й усе навколо, а в тому склi й череп'©, посеред веранди стояла злякана коза Бiлявка i, хитаючись на тремтливих ногах, жалiбно лизала трiйко щойно народжених сво©х дiток. Тiль-тiль з'явившись на свiт, козенята iнстинктивно тислися одно до одного i всi разом до матерi - i так стояли, а струм повiтря вiд наглих вибухiв десь близько валяв ту купку живих iстот iз нiг. Та вони зводилися й стояли знову... На все це дивився Максим. Вiн теж, як i тi козенята, хитався на ногах i намагався не дати звалити себе з нiг наглому тисковi повiтря. Вiн стояв посеред кiмнати в домi, що ось-ось мiг розсипатися на скалки, стояв, як моряк на чардаку розгойданого корабля, широко розставивши ноги, i тупо дивився у вiкно на веранду. Корабель ось-ось мав пiти на дно, геть пiрнути в безодню. Разом iз ним. Разом iз усiм. Разом iз кiзкою й малими козенятами. Але корабель не йшов на дно, - жодна з безлiчi скинених навколо нього бомб не могла влучити в нього точно, i тому вiн уперто гойдався на поверхнi. А коло Максима стояв п'ятилiтнiй синок Борис i, дрiбно-дрiбно тремтячи, мовчки тяг його назад у присiнки - туди, де було ©хн╨ "сховище". Постоявши, Максим iшов за синком у присiнки, й там вони знову сiдали на пiдлогу при стiнi, на розстелений кожух. Сiдали рядочком i так сидiли, дослухаючись усiм ╨ством, як десь гуляла, шукаючи ©х, смерть. Власне, дослухавсь маленький синок, Максим же лише вгадував, що з ним робиться, сам же вiн був байдужий. Нерви його отупiли, i ним опанувала безмежна апатiя. Вiд безсилля й безвихiдности. Вiн уже не стинався, й не кипiв, i не тремтiв, як колись. Вiн тiльки притискав синка до себе (навiть не помiчаючи, що синок ще бiльше намагався притиснути й захистити його) i вгадував - не думкою, лише набряклим серцем, - що пережива╨ це бiдолашне дитя, опинившись отак раптом у пеклi. Матiр iз немовлям вони зранку вiдправили геть на околицю мiста - там, мовляв, безпечнiше... Але то все самоомана, то - щоб не разом умирати, бо на околицi мiста було таке саме пекло, як i тут. То був лише вiдрух вiдчаю, гра в щастя. Але Максим був тим задоволений, бо думав, що на околицi зовсiм добре, зовсiм безпечно, що там нiчого не загрожу╨. Хотiв, щоб так було, хоч i знав, що воно не так. А земля тряслася, нiби вирiшила розступитися, нарештi здiйснюючи пророцтво про кiнець свiту й Страшний Суд. Це, власне, розпочалося справжн╨ бомбардування, бо все, що було дотепер, то була, зда╨ться, iграшка, жарти. От тепер пiшло все навсправжки. Двi свiтовi потуги чомусь напосiлися разом, i з усi╨© сили, i з однаковим оскаженiнням на це бiдолашне, беззахисне мiсто, мовби виконуючи вищу волю, бо ж це мiсто було таки грiшне: мiсто злидарiв, а через те грабiжникiв, що грабували з однаковим ентузiязмом склепи й цейхавзи обох потуг, коли тi залишали ©х при вiдступах, i ненавидiли тих i тих страшною, непримиренною зненавистю. Двi свiтовi потуги давали йому реванш, зовсiм не в'яжучись тим, що сили зовсiм не рiвнi, - не бавились у якусь там лицарськiсть. Вони бомбили його нещадно. Спершу звисока й по центру, а тодi взялися бомбити з низького лету, геть од краю до краю, все пiдряд, щiльно й рясно, взялися скородити його вздовж i впоперек вогнем та засiвати залiзом. Вони скидали на нього - на це глиняно-дерев'яне мiсто - пiвтонновi й навiть тонновi бомби. Це - на мiсто, де було всього з десяток двохповерхових будiвель, один будинок трьохповерховий, а решта - все халупи та одноповерховi дiмочки. I от цi дiмочки та халупи бомблено так, як у цей час десь бомблено Берлiн. Зранку до вечора гули над ним згра© тяжких лiтакiв обох кольорiв - пiд знаком червоно© зiрки й пiд знаком чорно© свастики. Причому багато лiтакiв було народжених не пiд цими емблемами, а пiд iншими - пiд емблемами свободи, - вироблених на авiазаводах кра©ни Вашiнгтона й кра©ни Кромвеля, що вiддали сво© крила до розпорядження кра©ни червоного царя. Цi лiтаки з зорями й лiтаки з "паучками" гули над безборонним мiстом цiлiсiнький день, - однi до обiду, другi пiсля обiду. Дедалi бомбардування ставало безглуздiше й iнтенсивнiше. Все те, що ще лишалося живим, не мало вже нiяко© надi© вибратися цiлим iз цього пекла, з цього моря гуркотняви, вогню й залiза. Максим теж не мав тако© надi©, хоч вiн не мав i бажання тую надiю мати, бо для нього бомбардування не було рiччю найстрашнiшою, - це була всього лише слiпа смерть. Спершу вiн з дружиною й дiтьми тулився щiльно до сиро© землi. Вони були всi вкупi й трималися одне одного, докладаючись лише на химерну долю. А якщо ©м судилося вмерти, бажали вмерти всi вкупi. Якщо ©м судилося... Та, не довiряючи долi, пiдставленi нею пiд зливу залiза на рiвному мiсцi, вони тулилися щiльно до сиро© землi, до голо© землi. Нi, земля та була вкрита снiгом, i вони лягали на снiг горiлиць i дивились усторч на лiтаки, що пiкiрували просто на них i з виттям випускали серi© бомб та стрiляли з бортово© збро©. Бомби рвалися навколо, часом зовсiм близько, але треба було точного попадання в розпластану на землi людину, щоб забити ©©. Так вони протистояли смертi. В ©хнiх умовах це був ╨диний, бiльш-менш реальний, спосiб захисту, бо на низинi не можливi були нiякi "щiлини" й нiякi iншi сховища. Але... Але при такому способi рятування вiд тоннових бомб треба було мати залiзнi нерви або ж принаймнi таку презирливу апатiю до всього, як мав Максим, щоб не збожеволiти, дивлячись, як на тебе летить страхiття, тягнучи за собою жахливий звуковий хвiст. Бiдолашна дружина губилася з жаху, б'ючись, мов чайка, об сиру землю. Рятуючи ©© вiд божевiлля, Максим i спровадив ©© з немовлям на околицю мiста. При ньому лишився синок, що не бажав вiдходити вiд батька. Шанси на рятунок i там, i тут були однаковi. На околицi була менша загроза вiд бомб, але бiльша вiд людей - отих одягнутих у мундири людей, що могли з'явитися кожну мить з того чи того боку й що зустрiчi з ними кожен боявся, як вогню. Людина стала найбiльшим страхiттям з усiх страхiть. Проте людина ж таки все мала надiю на порозумiння з собi подiбними. I саме тому Максим не став затримувати дружину в ©© одчайдушному шуканнi рятунку. Сам же вiн не робив рiзницi мiж людьми й бомбами i волiв залишатися на мiсцi та й потопати разом iз кораблем, разом зi сво╨ю хатиною... Часом Максим виходив iз кiмнати на ганок, подивитися, що дi╨ться в свiтi. Над мiстом стояв дим вiд пожарищ. Повiтря було насичене ©дким запахом пiроксилiну i - борошна... Так, борошна. То кiлька тяжких бомб влучило в державний млин та в склепи з борошном бiля нього, i те борошно пiднялося в небо та й стало хмарою над мiстом. Видовище було вражаюче. Те видовище паралiзувало навiть страх людський. Голоднi мешканцi халуп, розсипавшись ген по левадах i городах, щоб там ховатися вiд смерти в снiгу, немов курiпки, схоплювались вiд того видовища на ноги й простягали руки в небо, до сизо© хмари, що трагiчно клубочилася над розбомбленим млином. Вони, далебi, щось кричали. Максим уявляв, як у них горять голодною заздрiстю очi, як вони несамовито плямкають губами - тi голоднi, вимученi, виснаженi люди, що багато вже мiсяцiв не бачили простого-простiсiнького хлiба, бо ©ли тiльки лузгу, буряки та рiзну погань. Вони навiть часом бiгли до тi╨© борошняно© хмари, аж поки смерть ©х не збивала геть назад у снiг, у багно, в болото. Та бiле видиво впливало сильнiше, нiж страх, люди тяглися до нього всiм ╨ством. Тяглися, либонь, так, як колись жиди до Мойсея, що стояв на горi Сина© за хмарами, готуючи скрижалi спасiння... Млин стояв у центрi мiста на узвишшi, як на долонi, i все було добре видно. Вирвавшись кiлькома вулканами зi склепiнь, разом iз вогнем, борошно шугонуло в простiр i велетенськими хмарами затьмарило сонце, зависло в повiтрi i так, нависаючи, довго стояло над мiстом, а потiм почало спадати помалу рiдким дрiбним туманом. Там же, на тiм же млинi, крiм борошна, були й цiлi кар'╨ри трупiв розстрiляних, засипаних гречаною й просяною лузгою з крупорушки, - то нiмцi цiлу зиму розстрiлювали там людей. Звичайних, мирних людей: жiнок, чоловiкiв i навiть дiтей! Правда, здалеку того не було видно, навiть коли б туди потрапляли бомби. Та про це добре знали всi тi, що ген по левадах стовбичили, лежали або й стояли навколiшки в снiгу, по глибоких межах та по канавах. Одначе жах перед кар'╨рами трупiв, засипаних лузгою, блiд перед видовищем, як борошно застеля╨ сонце... I тiльки новi серi© оглушливих вибухiв, вiд яких лопалися перетинки в вухах, клали людей знову в снiг. З усього було видно, що залiзнi стерв'ятники полювали навiть за поодинокими людьми. З будiвель же вони бомбили не тiльки великi об'╨кти (якщо млин i ливарний завод вважати за великi об'╨кти), а й солом'янi халупи, i то не помилково, а зумисне. Вони спецiяльно викладали серi© бомб уздовж вулиць i перевалкiв, пильнуючи, щоб саме тi халупки поруйнувати. Так робили лiтаки з чорними "паучками" до обiду, так робили й лiтаки з червоними зiрками пiсля обiду, а серед них - так робили й лiтаки, зробленi на заводах кра©ни Вашiнгтона й на заводах кра©ни Кромвеля. Всi вони лiтали низько, мов вороння, знаючи, що нiщо ©м не загрожу╨, i впивалися насолодою знищення беззахисних. Та з халупами ©м велося гiрше, нiж iз людьми. Це просто глум! Глинянi, критi соломою, допотопнi хатки, виявилося, зовсiм не боялися бомб. Бомби сипалися, було багато грюкоту й скреготу навколо, та коли розходився дим - хатки стояли собi цiлi. Виявилося, що така колосальна технiка зовсiм не придатна до знесення цих утворiв допотопно© архiтектури, а цiла ця нищiвна кампанiя зовсiм не рентабельна. Навiть найтяжча бомба нiчого не могла халупi зробити, якщо не влучала точно, лише глибоко рила чорну землю. Розрахована на руйнування великих, колосальних бльокiв, така бомба була супроти халупи безсила. Тiльки як потрапляла просто в дах, тодi на мiсцi халупи залишалась одна чорна, глибока яма, з двохметровими брилами вивернуто© землi по краях. Якщо ж бомба падала трохи збоку, то хатка спокiйно собi стояла бiля свiжовирито©, димлячо©, глибоко© вирви, мов бiля могили, - стояла цiлiсiнька, i тiльки часом осiдала на один рiг, мовби припадала молитовно навколюшки, або всерединi ©й завалювалась пiч та ще часом задирався вiхоть стрiхи. Та й тiльки. Це був нiби зухвалий виклик, нiби глум над людським генi╨м ру©ни. Iнша справа щодо людей. Хоч знову ж таки виявилось, що вбити великою бомбою малу, простягнену долi л