як он той "Кутузов".

   Коли доходить до iспиту, ви всi тодi каля╨те свою людську подобу.

   Що?.."
   Але Соломон не вiдповiдав, i через те "дискусiя" зав'яла.  Максим  лише
зiтхнув i - нiби прокинувся. Поки вiн у думках отак "дискутував", ноги тим
часом винесли його на величезну прогалину. То була вже не галявина, а гола
долина, через яку проходило широке шосе, перетинаючи лiс. Максим зупинився
на горбi по цей бiк долини, глянув - i... на ньому все потерпло.
   "А тепер от цiкаво, що буде з тво╨ю  подобою?  -  стьобнула  розпачлива
думка. - Повилазило тобi! Треба ж було звернути в глиб лiсу!!"
   Але було пiзно. По той бiк долини стояло дво╨ вiйськових - один кiнний,
а один пiший. Кiнний показував рукою в цей бiк, на Максима.
   "Побачили!"
   Максим  постояв,  а  тодi  помалу  трохи  вiдiйшов  зi  стежки,  помалу
опустився й лiг у снiг. Втиснувся в той снiг i лежав не ворушачись. I лаяв
себе. I пильно-пильно слухав. "Може ж, вони ще не  побачили  та  й  пiдуть
собi геть тим шосе". Минали хвилини - тихо. "Значить, по©хали". Але  нi  -
де там! Чути було - рипiв снiг! Все ближче й ближче. Йшли просто на нього.
А тут - хоч би тобi якась зброя! Раптом  зовсiм  близько  чоловiчий  голос
вигукнув здивовано:
   - О!.. Тут хтось ╨?!.
   "Не бачили! Вони зовсiм не бачили! А ти, йолопе, лiг посеред дороги! Чи
ж не йолоп?!."
   - Гей, агов! Товаришу чи пане?!
   Спересердя Максим аж застогнав.
   - В чiм справа? - запитав той  самий  голос  уже  зовсiм  близько.  Але
запитав зовсiм лагiдно, навiть стурбовано.
   Максим виглянув одним оком. Перед ним було дво╨ вiйськових у сов╨тськiй
унiформi. Один кiнний, а другий пiший.  0бо╨  назовнi  без  збро©.  Кiнний
сидiв на конi боком, по-жiночому, бо одна нога  в  нього  була  по  колiно
забинтована. Сидiв без сiдла, на стомленiй конячинi. Пiший тримав коня  за
вуздечку. Кiнний був з вiдзнаками лейтенанта артилерi©, а пiший -  рядовий
пiхотинець. Усе це Максим розглядiв в одну мить. А розглядiвши, пiдвiвся й
сiв.
   Вiйськовi аж вiдсахнулися, так вжахнулися його вигляду.
   - Що з тобою, чоловiче?!. - гукнув кiнний, а пiший  поцмокав  язиком  i
покрутив головою.
   - Отак чоловiка образувало! Га! - проказав пiший про себе.
   - Нiчого особливого, - промовив Максим. - А що?
   - А те, що ти, чоловiче, мабуть, не йначе як з  гiлляки  обiрвався,  на
якiй висiв уже з тиждень!..
   - Та майже так, - сказав Максим, а тим часом подумав:  "Безперечно,  це
така ж сама пара, як i та, вранiшня, вiд яко© я утiк. Зараз лiзтимуть менi
в душу, чiплятимуться - що i як. Але - що вони зi мною зроблять?! Вони  ж,
зда╨ться, без збро©! Проте брак збро©  назовнi  ще  не  значить,  що  вони
справдi без збро©. А крiм того - ©х все-таки дво╨ i вони зовсiм  не  такi,
що "зiрвались з гiлляки, на якiй висiли вже з тиждень",  хоч  лейтенант  i
ранений. Ясно, що цей здоровенний пiхотинець пiдпорядкований тому  кiнному
начальниковi,  а  цей  останнiй,  напевно,  видресуваний,  дисциплiнований
"слуга царю i от╨честву", безперечно, вiрний член партi©,  а  може,  ще  й
орденоносець".
   Такi думки майнули Максимовi в головi.
   Лейтенант був справдi орденоносець. Але це виявилося  щойно  згодом.  А
тим часом вiн звернувся до пiшого:
   - А зсади мене лишень, друже мiй!..
   Пiший розстелив на снiгу бiля Максима шинелю, зсадив обережно товариша,
всадовив його на тiй шинелi, припнув коня до дубка,  а  тодi  й  сам  сiв.
Якийсь час вони сидiли мовчки. Вiдсапувались,  Максим  нiби  байдуже,  але
пильно розглядав обох. Лейтенант був, без сумнiву, сибiряк, - це було чути
з акценту в його мовi. Щодо цього Максим не мiг помилитися. Пiший  же  був
вайлуватий селюк-парубок, безперечно - укра©нець.  I  щодо  цього  теж  не
можна було помилитися. Лейтенант був високий i худий, а салдат - низенький
i опецькуватий.
   "Ну зовсiм Дон Кiхот i Санчо Панса! " - посмiхнувся в думцi  Максим.  I
ледве стримував посмiшку вiд дальшого ходу думки щодо цi╨© аналогi©:
   "I головне, вони дiбранi нацiонально знаменито до тако©  двiйки  -  Дон
Кiхота та його антипода й  збро╨носця.  Перший  -  росiянин,  iмпульсивний
фанатик i, мабуть, лицар "свiтово© революцi©", носiй ордена i  партквитка.
Другий - укра©нець, тяжкий i вайлуватий, мабуть, скептик i реалiст, але  й
служака - "що накажете! " - без орденiв i без партквитка".
   - Чого ви посмiха╨теся? - спитав  лейтенант,  усе-таки  якось,  мабуть,
вловивши Максимову внутрiшню посмiшку.
   - А хiба то погано?
   - Нi, але все-таки?
   - Аби не плакати.
   - Ну, плакати, положим, нема чого. Бiльше смерти й так нiчого не буде.
   I враз подивився пильно на Максима та:
   - Скажи, друг, як  нам  пройти  на  Борисiвку?  Розумi╨ш,  така,  брат,
╨рунда, - вирива╨мось iз оточення, йдемо отак аж iз-пiд самого мiста О.  i
все не можемо вискочити. Так от, як же на Борисiвку тут? Га?
   Максим теж подивився на лейтенанта пильно й завагався - сказати  чи  не
сказати? Сказати про Борисiвку - значить ствердити,  що  вiн  iде  звiдти,
тобто втiкав вiд тих, до яких належить лейтенант. Така  правда  й  щирiсть
може йому дорого коштувати. Це значить - видати себе з головою i,  рятуючи
його, "вгробити себе". Вiн же, замiсть подяки, вiзьме  та  й  пристрелить,
мовляв: "Ага, зрадник вiтчизни! Шпiон, фашист i т. д." А з другого боку  -
шкода й хлопцiв. Нi, Максим вирiшив трохи зi щирiстю почекати  й  вiдповiв
ухильно:
   - Не знаю... Сам туди йду...
   - Шкода, - зiтхнув лейтенант. - Ти понiма╨ш, нам би треба  так  пройти,
щоб нi нiмцiв не зустрiти, нi сво©х... Понiма╨ш - до нiмцiв потрапиш  -  у
полонi здохнеш, заморять, як щура, падл╨ци. До сво©х же потрапиш  -  знову
воювати треба. А тут, брат, осточортiла ця волинка! Тут би...
   Та, не доказавши, лейтенант махнув рукою, зiтхнув i сердито сплюнув.

   "Цiкаво, щиро це вiн чи "Ваньку валя╨",  -  подумав,  посмiхаючись  про
себе, Максим. А лейтенант полiз тим часом до кишенi й витяг жменю махорки.

   - Куриш? - спитав у Максима.
   - Курю.
   - А папiр ма╨ш?
   Максим з жалем розвiв руками, - паперу в нього не було.
   - I в нас, брат, нема╨, - сказав лейтенант. - Два днi  вже  не  курили.
Просто чортзна-що. Анi тобi крихти хлiба (на цьому  мiсцi  пiхотинець,  що
сидiв мовчки, смачно сплюнув), анi тобi паперу, щоб хоч з горя закурити. -
I, вийнявши щось пучкою з махорки, подивився меланхолiйно та:
   - Даю орден за шматок газети! Хто хоче? Не вiриш? Ось...
   Справдi, то був орден, i не абиякий, а Червоного Прапора!  Максим  узяв
його в пальцi, потер, а лейтенант серйозно, але з  явною  ноткою  знущання
над самим собою, промовив:
   - Оце, браток, стiльки коштують мо©х тро╨  ребер,  а  тепер  ось  ще  й
нога... Ну, - звернувся вiн до пiхотинця, - чого носа повiсив?! Як  дiйдеш
до сво©х, доложиш комiсаровi! Ви,  хахли,  на  це  маст╨ра...  -  i  гiрко
зiтхнув.
   Салдат якось безглуздо засмiявся, а тодi  сердито  сплюнув  i  вилаявся
просто в бiлий свiт. В знак протесту, чи що? А лейтенант закiнчив  уже  до
Максима:
   - А я сибiряк, брат... Сибiряк!..
   I з якою гордiстю це було сказано!
   - Бачу, - сказав Максим.
   - Звiдки ж ти бачиш? - жваво зареагував лейтенант.
   - Та так...
   Лейтенант подивився на Максима якусь мить  пильно,  мовчки,  водячи  по
ньому всьому очима, покрутив головою, а тодi пiдкинув орден у  лiвiй  руцi
та:

   - Ну, добре. Якщо ти бачиш, то - мiня╨мо, значить?  За  шматок  паперу!
Добре?

   - Сховай, - сказав Максим. - Недобре. Хоч я й не сибiряк,  але  якби  я
мав папiр, то й так би дав. Бо, я бачу, ти тяжко "його" заробив.
   - Правда, - сказав лейтенант iронично й пригнiчено. - Але як би ж  його
закурити? Душа, брат, уже вилазить iз тiла геть, як воша з мокрого кожуха.
Понiма╨ш? Два днi й рiски в ротi не було."
   Тодi Максим згадав, що в нього ж ╨ паляниця. Цiла  паляниця!  Вона  вже
геть розплескалась, як перепiчка, але то нiчого. Вiн витяг ©© з-за  пазухи
й простяг лейтенантовi.
   Враження  вiд  тi╨©  паляницi  було  таке  велике,  мовби  вiд  якогось
найбiльшого чуда  чи  вiд  наглого  вибуху  бомби.  Перед  тi╨ю  паляницею
поблiдло все iнше.
   Салдат не витримав i радiсно засмiявся.
   - Паляниця!
   Але лейтенант узяв паляницю й дивився на не©,  не  вiрячи  сво©м  очам.
Переводив погляд з паляницi на Максима, а потiм знову на паляницю.
   - ╞жте, - сказав Максим.
   - А ти? - спитав лейтенант.
   - Я не хочу.
   Лейтенант миттю розламав паляницю. Вiн  розламав  ©©  все-таки  на  три
рiвнi пайки - собi, товаришевi й Максимовi -  й  роздав.  I  вiдразу  ©хнi
щелепи запрацювали. Максим дивився з цiкавiстю, як вони мололи ту  нещасну
паляницю, i в ньому прокидалася заздрiсть - заздрiсть до  ©хнього  хижого,
вовчого апетиту. Власне, це  була  заздрiсть  до  самого  того  факту,  що
вони-от можуть ©сти, а вiн уже ©сти  не  може...  А  як  хлопцi  скiнчили,
Максим розломив свою пайку надво╨ й вiддав i  ©©  на  млин.  Хлопцi  миттю
змололи й ©©. Позбирали крихти й ©х теж повкидали в рот.  Для  таких  двох
молотникiв цього було мало, але все ж таки...

   - Знамените! - сказав лейтенант. - Знамените, брат!
   - От здорово, спасибi вам! - сказав салдат i заклiпав очима на Максима.
- Я тiльки не пойму, як же це так, що ви самi ©© ранiше не з'©ли, га?
   - Бува╨, брат... - прошепотiв Максим сво©ми репаними  й  смаглими,  вже
посмаглими вiд  гарячки,  губами  й  узяв  грудочку  снiгу.  Смокчучи  ©©,
зачепився поглядом за лейтенантiв кашкет - i згадав тюрму й винахiдливiсть
в'язнiв.
   - Ви шука╨те паперу, хлопцi, а папiр при вас! - звернувся вiн до  сво©х
нових друзiв.
   - Де?! - аж скинувся лейтенант.
   - Ось тут, - постукав Максим пальцем по його козирковi.
   - Та тут картон! Е-е, я вже дивився.
   - Ану, давай його сюди.
   Лейтенант миттю вiдiрвав геть козирок "з м'ясом" i подав Максимовi.

   Максим обдер геть  матерiю  -  всерединi  був  шматок  бiлого  дебелого
картону. Але це якраз i було те, що треба. Обережно й  пильно,  настирливо
взявшись до цi╨©  кропiтко©  роботи,  Максим  розсло©в  помалу  картон  на
тоненькi, зовсiм тоненькi листочки...  Лейтенант  i  салдат  аж.  заржали,
зайшлися веселим, щасливим реготом.
   - Ну, ти, я бачу, й сукин син! - ляпнув лейтенант Максима по  плечi.  -
Якби я був Сталiном, я б тобi дав не тiльки орден за це, а й звання "героя
СССР". Де ти навчився тако© премудрости? Га?
   Максим  промовчав.  Навiщо  йому  знати,  що  тако©  премудрости  можна
навчитися тiльки в сталiнськiй же таки каторзi тi╨©  "кра©ни  соцiялiзму",
де видають ордени, що не вартi навiть i шматка газетного  паперу.  Замiсть
вiдповiдi Максим скрутив козячу нiжку й наставив ©© по махорку.
   Вони всi зробили по козячiй нiжцi. Але  тут  постала  нова  проблема  -
проблема вогню. У них не було вогню. Вояки обшарили геть усi сво©  кишенi,
бiдкаючись - "були ж, ось тут були сiрники", але нiчого не знайшли.  Нема!
Тодi Максим витяг сво╨ кресало й кремiнь i попросив пошукати яко©сь вати з
одежi. Вата знайшлася - на лейтенантовi були ватянi штани...
   I от вони заходилися кресати. Кресали  всi  за  чергою.  Дедалi  все  з
бiльшим оскаженiнням. Вони геть позбивали пальцi й  розтерзали,  розскубли
лейтенантовi штани, але вогню не могли здобути. Бились, може, з пiвгодини.
Нарештi лейтенант люто вилаявся й запропонував покинути. "Не  буде  дiла".
Вiн уже кинув кресати. Салдат теж  уже  випрягся.  "То  дурна,  безнадiйна
робота". Лише Максим не здавався. Вiн з олiмпiйським споко╨м бив i  бив  у
кремiнь крицею, висiкаючи  снопи  iскор,  i  не  втрачав  надi©.  Ба,  вiн
абсолютно був певен, що вата рано  чи  пiзно,  а  таки  загориться.  Фокус
поляга╨ лише в тому, щоб вибрати хоч трiшки сухо©, не пропотiло© вати. Вiн
завзявся кресати доти, доки викреше, хоч би йому довелося кресати тут i до
кiнця свого життя.
   - Покиньте, - сказав лейтенант. - Це безнадiйна справа.
   - Нi, - зiтхнув Максим. - Якщо це безнадiйна справа, то вибратися нам з
вами живцем до хати - ще безнадiйнiша. Але те й друге в наших руках...
   I кресав, i кресав.
   I ось - вата нарештi задимiла. Викресав! Задимiли  цигарки...  Попливли
хмарки тютюнового диму над "табором" трьох мандрiвникiв.
   - Е-е... - сказав роздумливо лейтенант, захлинаючись махорковим  димом.
- Ти, я бачу, зух!.. - i крутнув головою значуще.  Допаливши  одну  козячу
нiжку, вiн звернув другу та все дивився на Максима.
   - Скажи, звiдки ти ╨? - спитав нарештi.
   Максим назвав сво╨ мiсто.
   - Он як? А ми ж звiдти йдемо! А жiнка ╨?
   - ╙.
   - I дiти?
   - Синок... I дочка...
   - Гм. А як звуть синочка?
   - Борис.
   Лейтенант про щось задумався. По хвилi:
   - Гарне iм'я... Мого батька теж Борисом звали... I куди ж ти йдеш?
   - Та... доганяю ж часть...
   - Малад╨ц... - сказав лейтенант глузливо й зiтхнув, насупився.
   - Як i ви... - додав Максим.
   - Авжеж, - згодився лейтенант тим же тоном.
   - А хто ж це, хлопцi, ╨ там у вас у Борисiвцi?
   - ╙... Моя наречена...  Пошти  жiнка.  Я  бiля  не©  б  як  у  бога  за
пазухою!..

   Зайшла мовчанка.
   "Чи вiн справдi,  чи  "Ваньку  валя╨"?"  -  знову  вела  тi╨©  ж  само©
Максимова нашорошена думка.
   А салдат i собi зiтхнув:
   - Ех, молодцi хлопцi, которi там, у Рябинi...
   Максим спитав, що ж то за "хлопцi в Рябинi".
   - Двi сотнi... Встромили на фронтi гвинтовки штихами в  землю  й  пiшли
додому... Чернiгiвськi, сумськi, лубенськi...
   Лейтенант промовчав. А салдат подивився на Максимове пальто та:

   - Ех i пальто ж на вас добре!
   - Та де!.. От на вас шинеля - то одежина! А це вже онуча.
   - Справдi? Ну, то давайте мiнька, га? Не хочете? Я вам ще й валянки дам
у придачу! Гаразд?..
   - Бачите, - сказав Максим, - шинеля то добра, але менi  обiцяли  видати
нову, як дожену свою "часть".
   - Ви вже ©© нiколи не доженете. А я б у цьому пальтi завтра й дома  був
би...

   - Ну-ну, - сказав лейтенант. - Ми ж в одному пальтi вдвох не втiчем?..
   - Та отож... - зiтхнув салдат. - А жаль...
   Вони сидiли далi мовчки. Курили.
   Сонце вже хилилось на захiд. Накурилися вони всi до одурiння.

   Нарештi  лейтенант  i  салдат  стали   збиратися   в   дорогу.   Салдат
перебинтував лейтенантовi ногу. Потiм пiдсадив його  на  коня.  Пiдняв  зi
снiгу й подав йому свою шинелю, щоб накрився ще й нею, бо  йому  було  йти
гаряче, а сидiти, мабуть, холодно. Ось так вони й зiбралися.
   Максим теж устав i почав лаштуватися в дорогу.
   - А ви куди? - спитав лейтенант ураз Максима й уже на "ви".
   - Та на Борисiвку ж... - посмiхнувся.
   - Дурний! - раптом скипiв лейтенант. Розгнiвався, аж повернувся на конi
й почервонiв увесь. - Дивись ось сюди! Бачиш, ось тут слiд - один  кiнний,
а один пiший? Бачиш? Так отак iди, йди, йди - i в  самiсiньке  сво╨  мiсто
прийдеш, нiкого не стрiнеш... До сина прийдеш!.. Пойняв? Марш!..
   - "Пойняв", - захвилювався Максим. На  нього  вiйнуло  чимсь  знайомим.
Пригадався Васька-танкiст...
   - "Пойняв", - повторив Максим, а тодi: - Ну, так от слухайте  ж  i  ви:
оце бачите ось один пiший слiд? Бачите? Так отак iдiть, iдiть, iдiть i пiд
самiсiньку Борисiвку прийдете... Ясно?!
   - Ну от, тепер ясно! Дай п'ять!!. Привiт дружинi й дiтям!
   Вони всi потисли один одному руки. I розiйшлись.
   - Хвилинку! - гукнув голосно лейтенант, як Максим уже вiдiйшов.
   Вiд несподiванки Максим аж здригнув: "Може, роздумав?!" Обернувся.

   - Слухай ! - сказав лейтенант. - Будь обережний! Ото бачиш -  соша?  То
соша iз Сумiв на  Бiлгород.  Так  дивись  обома,  переходячи.  Там  нiмаки
©здять.
   - Щоб не шльопнули... - тихо пояснив салдат.
   - Добре. Дякую. Дивитимусь.
   - А ще, - сказав лейтенант, - як перейдеш шлях та вийдеш на той  бiк  у
лiс, то там побачиш хатину... Наш слiд до не© виведе. Зайди до не©.  Може,
щось собi там i вибереш...
   - Правда, - посмiхнувся салдат. - Воно здасться, доки додому дiйдеш.
   - Зайди ж! - повторив лейтенант.
   Максим пообiцяв. Ще раз подякував. I пiсля  того  вони  вже  розiйшлися
зовсiм. Кiнний i пiший сквапно пiшли Максимовим слiдом.  Максим  проводжав
©х очима, доки вони не зникли за деревами, й думав:
   "Нi, це не Дон Кiхот i не Санчо Панса! Зовсiм нi! Як легко,  але  й  як
при╨мно можна iнодi помилитися!.."
   А тодi повернувся й пiшов у вказаному йому напрямку.
   Вийшовши на самiсiнький край лiсу, довго придивлявся й  прислухався  до
шляху. Десь  гуло.  Ближче.  Потiм  прошумiла,  прослизнула,  як  скажена,
особова автомашина. I стало тихо. Максим швидко перейшов шлях i  пiрнув  у
густий лiс по той бiк. Лише помiтив, що по шляху текли згори струмки...


   РОЗДIЛ ДВАДЦЯТИЙ

   "Зоре моя вечiрняя!.. Зоре моя вечiрняя!.."
   Максимову душу завжди зворушували слова  цього  рядка  вiрша  до  само©
глибини. Вони викликали в його уявi  чарiвний  образ  тихо©,  мерехтливо©,
елегiйно задумано© й далеко©-далеко© вечiрньо© зорi, що, як очi  закохано©
й заплакано© дiвчини, дивилась iз безмежно© космiчно©  далини,  з  царства
iнших свiтiв та iнших, невiдомих i недосяжних, загадкових кра©в.
   Цi слова й цей образ глибоко запали в  Максимову  душу  ще  з  дитячих,
школярських лiт. I вiдтодi завжди, - в роки юнацькi, парубоцькi й  у  роки
змужiння; тихими, ясними вечорами осiннiми, зимовими, весняними й лiтнiми;
чи то вдома в затишнiй кiмнатi, чи в мандрах  по  бездорiжжях,  на  земних
розпуттях; у степах,  у  лiсах,  у  луках;  на  роботi,  на  полюваннi,  в
поневiряннi самотою чи з другом вiрним, - скрiзь i завжди цi слова  й  цей
образ змушували  його  серце  тремтливо  завмирати  в  солодкiй  елегiйнiй
задумi, в тузi за нездiйсненним й недосяжним, скороминучим i невловним;  у
передчуттi скорботних втрат i вiчно© розлуки;  в  поривi  до  прекрасного,
божественного,  геро©чного,  чистого  й  у  жалi  по  загубленiй  вiрi   в
трагiчно-примарний iдеал боголюдини...
   I тепер от вона, звабливо-мерехтлива  вечiрня  зоря,  знову  зiйшла  на
холодному синьо-зеленому небi, над погасаючою загравою  -  там,  де  щойно
зайшло сонце. Максим iшов по синьому снiгу мiж деревами, дивився на не©  й
думав про те, про що й завжди, бувало, думав при такiй нагодi:
   "От у цей час, коли зiйшла зоря ця вечорова, хтось  найрiднiший,  хтось
любий i дорогий, хто дума╨ про нього й тужить за ним, теж дивиться  на  цю
саму зорю, в цю саму хвилину... I там десь ©хнi погляди сходяться й летять
разом просторами, синiми пустелями, космiчними далями...
   "Так, - казав тривожно розум, уриваючи жаль елегiйний i мрiю  серця.  -
Так, але за зорею цi╨ю вечiрньою iде нiч. Ось iще мить, i  вона  прийде  -
чорна, холодна, безмежна нiч у лiсi, засипаному снiгом. Нiч тво╨© жахливо©
самотности в глухому лiсi, де тебе й буде поховано, як у чорнiй ямi,  якщо
ти не виберешся з лiсу тепер".
   I Максим поспiшав, одчайдушно налягаючи на ноги. Вiн  iшов  слiдом,  що
його лишили "кiнний i пiший".
   Ще завидна тим слiдом Максим прийшов до хатини. Дiйсно, так як i  казав
той лейтенант - на ©хньому слiду  стояла  хатина.  Це  була  лiсничiвка  -
типова, давно колись вимурована, казенна будiвелька з червоно©  цегли,  на
взiрець  залiзничних  будок  на  роз'©здах.  Вона  стояла  й  роззяпленими
порожнiми очицями вiкон, повириваних геть iз рямами, та такими ж дверима й
пострiляними стiнами вищирилася на бiлий свiт, на  лiс,  на  Максима,  мов
череп мерця. Дах на нiй теж був знесений  геть.  Колись  тут  навколо  був
парканчик i ще якiсь будiвлi. Тепер того нiчого не було - все зникло геть,
лише де-не-де стирчали  ожуги  з-пiд  снiгу.  Навколо  хатини,  вiрнiше  -
навколо кiстяка ©©, валялись закривавленi  бинти,  побитi  миски,  гiльзи.
Максим подивився на цю досить непри╨мну картину й зайшов досередини. "Що ж
тут вибирати?" - думав над словами лейтенанта. Всерединi  все  також  було
зруйноване. Пiч розвалена.  Пiдлога  повиламувана.  Меблiв  анiякiсiньких.
Стiни пострiлянi всерединi так само, як i зовнi. Максим оглянув це все,  а
тодi спинився очами на купi якогось мотлоху посеред хати.
   "Ого! Та це ж зовсiм не мотлох. Чи мотлох, та  не  той".  Посеред  хати
було звалено в велику купу  багато  рiзно©  збро©:  рушниць  i  кулеметiв,
автоматiв - "фiнок", а також гранат рiзних систем, безлiч набо©в, дискiв i
рiжкiв до "фiнок", кулеметних стрiчок тощо. Придивившись пильнiше,  Максим
зауважив, що в тiй  купi  найбiльше  було  автоматично©  ручно©  збро©.  А
навколо - знову ж тi самi, що й надворi, закривавленi бинти, бруднi  онучi
й рiзний iнший людський послiд.

   "Цiкаво. Якщо сюди натаскано стiльки збро© в той час, як армiя  не  ма╨
чим стрiляти, то, значить, навiщось ©© сюди натаскано. Двох думок не  може
бути: якщо цю зброю залишено тут, то по не© напевно,  й  то  скоро,  хтось
прийде!"

   Максим з дитинства любив зброю. Вiн любив  мисливську  зброю,  але  нею
може бути всяка ручна вогнепальна зброя. I був вiн стрiльцем першоклясним,
з усiх родiв тi╨© збро©. I от з тi╨© любови, чи й справдi виконуючи  наказ
лейтенанта, Максим почав перебирати й виважувати в руках "фiнки". Вибирав.
Але всi вони видавалися  йому  неймовiрно  тяжкими.  Нарештi  вибрав  нiби
найлегшу, ще й з ременем. Потiм вибрав до не©  диск  iз  набоями,  вставив
його як слiд, а тодi перекинув "фiнку" через плече й пiшов.
   Так вiн iшов iз "фiнкою", нiби справдi який вояк. Але в  дiйсностi  вiн
©© зовсiм не для вiйни взяв (що ж вiн мiг би зробити з  "фiнкою",  хоч  би
навiть i з такою гарною, проти всього свiту!?) - нi, вiн  узяв  ©©  просто
тому, що спокусився збро╨ю.  Але  "фiнка"  з  кожним  кроком  ставала  все
важчою, а безглуздiсть ©© наявности в нього за спиною -  все  очевиднiшою.
"Для чого i проти кого? I що ж ти нею в сво©й ситуацi© зробиш?.."
   Так Максим iшов i кепкував iз себе. Аж поки не став ураз, мов укопаний.
Навколо було синьо-чорно, i в однотонностi цього кольору стежка  на  снiгу
десь раптом загубилася, розтанула. Нема.
   "Господи! Таж заходить нiч! Iще година - й у лiсi буде темно,  хоч  око
виштрикни. Куди ж ти йдеш? I куди ти ще йтимеш? I як ти йтимеш?!"
   На  душi  стало  тривожно  й  тужно.  Надходила  чорна,  глуха  нiч.  А
магiстральна його лiнiя - слiд "кiнного й пiшого" - вже зникла в  чорнотi,
що розливалась океаном назустрiч. Iти ж по-сибiрському, як ходив колись  у
тайзi, вiн тут i в такому станi не  зможе.  Та  й  найвiдважнiшi  сибiряки
вночi по нетрях не ходять.
   Думка запрацювала шалено. "Як i куди?" А чи не мiг би вiн заночувати  в
тiй халупi, га?.. Нi, нi, в тiй халупi йому ночувати не можна. Нi - нi! Як
же ж i куди?..
   "Та, Господи! Тут же ж десь тече Ворскла! ╞© вночi не буде  видно,  але
все ж ©© можна буде знайти. Це, власне, й ╨ та магiстраля, яка виведе куди
слiд. Аби лише ©© знайти. Так, або вдасться ©© знайти,  або  ж  доведеться
загинути. Вона замерзла, вона заметена снiгом, але то нiчого. Це  якраз  i
добре. Якщо ©© вдасться знайти, то по нiй  уночi  можна  буде  йти  як  по
паркету. Скорiше ж геть iз цього лiсу!"
   А  нiч  насувалася  нестримно,  множачи  навколо  гущавину,  -   чорна,
тривожна,  захланна  нiч.   Вона   наповзала   з   усiх   бокiв,   як   тi
видива-чудовиська, потвори з давно забутих на©вних дитячих  казок.  Максим
на мить перенiсся уявою в той казковий  дитячий  свiт,  уявивши  себе  тим
крихiтним хлопчиком,  усiма  покинутим,  заблуканим,  вiдданим  на  поталу
вiдьмам, змiям, вовкулакам та лiсовикам.
   Стало на хвилинку справдi моторошно.
   Тодi враз, пiдкинувши "фiнку" з-за плеча на руку,  Максим  натиснув  на
гашетку й випустив геть усю серiю, цiлий диск, у  нiкуди,  просто  в  син╨
небо.  Випустив  i  стояв  якусь  мить,  заслiплений  миготiнням  вогню  й
оглушений, слухаючи, як по лiсу шалено стрибали,  рокотали,  вiддаляючись,
луни. Далi... Далi... А тодi подивився на "фiнку", що лишилася зовсiм  без
набо©в, узяв ©© за люфу ("без набо©в ти менi й  зовсiм  не  потрiбна!")  й
попер ©© геть вiд себе -  туди,  слiдом  за  лунами.  Повернувся  й  пiшов
лiворуч. Залишив слiд "кiнного i пiшого" й пiшов сво╨ю власною  дорогою  -
без нiякого слiду.
   Скоро вiн опинився на краю лiсу. За лiсом починався луг, i там було  ще
досить видно. Той луг простилався перед Максимом, покритий де-не-де рудими
плямами очеретiв, що тяглися ген-ген на кiлометри. А за тими  кiлометрами,
за тим лугом заснiженим бовванiло якесь селище. За ним далi були ще  якiсь
селища... То там проходив той самий шлях, яким його, Максима, було  ведено
в колонi смертникiв на Бiлгород - Тамарiвку й  по  якому  котилися  великi
орди  всiх  тих  опогонених  i  неопогонених,  озбро╨них  i   неозбро╨них,
"вiльних" i невiльних iстот. Тепер уже тi орди й усi тi,  що  його  гнали,
пройшли, але тим шляхом йому посуватися назад однак не можна було, бо  той
шлях тепер захряс iншими ордами, ще гiршими.

   Шлях помiж спаленими й зруйнованими селищами тягся десь там  ген  понад
лугом, по той бiк. Отже, по цей бiк був лiс, опанований нiччю,  а  по  той
бiк - селища й шлях, опанований  ворогом,  чужинцями,  що  не  знають,  не
розумiють, не хочуть розумiти нiчого й не мають  пощади.  Посерединi  ж  -
Ворскла й луки, мабуть, не опанованi ще нiким. Ба, нi! Хтось там ╨  також.
Глянь!..
   Придивившись, Максим побачив, як ген посеред лугу по бiлiй пеленi снiгу
посувались якiсь чорнi цятки. Одна... ще одна... Потiм  двi...  А  ген-ген
попереду знову одна... Вони посувалися в тiм же  напрямку,  що  й  Максим.
"Напевно, такi ж самi бурлаки-втiкачi. I, напевно,  вони  йдуть  по  льоду
Ворскли,  бо  чешуть  шпарко,  рухаються   швидко".   Максим   хотiв   уже
викочуватися з лiсу й доганяти ©х, як раптом  тi  чорнi  рухливi  цятки...
попадали! Майже всi разом. Потiм схопилися, побiгли  й  знову  попадали...
Тут до Максима докотилось рокотiння важких кулеметiв.  Вони  били  звiдти,
вiд великого селища, що бовванiло за лугом - ген там, дiдько його  зна╨  й
де. Кулемети строчили навальне, й кулi з в'юканням копирсали снiг аж попiд
лiсом або йшли рикошетом угору. Максим став за деревом  i  виглядав  iз-за
нього, помалу  здогадуючись,  що  то  перед  його  очима  вiдбувалося.  За
кулеметами кiлька разiв гримнув мiномет. Мiни збурили снiг посеред лугу, а
одна залетiла аж у лiс.
   "Еге-ге... Нi, не випадково вони сюди так гатять! Це, напевно, сто©ть у
якомусь зв'язку з тi╨ю лiсовою халупою, повною збро©! А тяжкi кулемети тi,
мабуть, спецiяльно й пристрiляно на цей луг i лiс. I мiномети також. Тепер
вони обстрiлюють тих кiлька цяток. А хто ж то - тi цятки? Такi самi шукачi
щастя, як i Максим? Шукачi щастя свободи?.."
   Чорнi цятки надовго позападали в снiг. Потiм знову почали  схоплюватися
й бiгти. Бiгли до лiсу навскоси, лише одна бiгла вздовж лугу.
   Пiсля такого попередження Максим вирiшив не квапитися з лугом, а  пiшов
кра╨чком лiсу. Йшов, провалюючись глибоко  в  снiг,  а  тим  часом  вивчав
ситуацiю.

   Стрiлянина так же нагло замовкла, як i спалахнула. У всьому цьому  одно
було цiлком ясне для Максима - це те, що тi,  проти  кого  насправдi  були
спрямованi цi пострiли, напевно, вже так далеко забiгли за цi днi,  що  ©х
нiякi кулi вже не доженуть. То вони покидали й стiльки збро© там у лiсовiй
халупi. Якщо ж хто й лишився бiля тi╨© збро©, то  хiба  лише  одиницi,  що
десь глибоко зарилися в норах сховищ, п'ють  для  хоробрости  самогонку  й
нiкуди зовсiм не  ходять.  Принаймнi  вдень.  От  хiба  часом  уночi  десь
вилазять. I то, мабуть, тiльки  для  того,  щоб  потрошити  беззбройних  i
безборонних людей. Кожен злочинець-убивця вже ╨ останнiй боягуз, як  i  тi
он, що десь там iз того боку стрiляють по кiлькох цятках iз  мiнометiв  та
тяжких кулеметiв.
   "Нi, даремно ти викинув "фiнку". Треба було почекати  до  ранку.  Вночi
вона ще могла б пригодитись. Бо ще десь, може, доведеться дорого продавати
сво╨ життя".
   Максим аж хотiв було вже вертатися. Та тiльки ж  вертатися  довелося  б
дуже далеко, бо ж не досить було взяти саму викинену "фiнку", а треба було
ще дiйти до складу збро© в лiсовiй хатцi й набрати набо©в. Думаючи це, вiн
тим часом iшов собi далi, не затримуючись, уперед, попiд  лiсом.  Це  була
каторжна хiдня. Потемки, прикований зором  до  лугу  збоку  й  до  темряви
спереду, вiн не добачав нi ям, нi ровiв, нi пенькiв. Збивав i без того вже
побитi  ноги  та,  провалюючись  у  рови  чи  ями,  розтягав  i  так   уже
порозтягуванi  жили.  Але  для  нього  важливим  було  побачити  небезпеку
заздалегiдь - небезпеку не вiд ям, а вiд бiльш поважних речей.
   Нарештi поночiло зовсiм. Сизi сутiнки  стали  чорними.  Але  тепер  тiй
чорнотi ночi, що навалювалась уже зовсiм на голову, Максим  зрадiв.  Цього
разу вiн ©й зрадiв, як визволенню. Вiн круто звернув iз лiсу й  вийшов  на
луг.

   Уже нiяких селищ по той бiк та й нiякого взагалi "того  боку"  не  було
видно. Все облягла густа мла, що з'╨днувала небо й землю,  лише  ледь-ледь
бiлiв той снiг,  що  був  найближче.  Ступнувши  з  сотню  крокiв,  Максим
оглянувся - лiсу вже теж не було видно.
   Максим iшов навскоси, брiв по досить глибокому снiгу, Снiг був  мокрий,
а пiд ним чавкотiла вода. Мiсцями,  в  очеретах  та  комишах,  снiгу  було
набито бiльше, а мiсцями навпаки - був голий лiд, - це по сагах,  розливах
та  допливах  Ворскли.  Максим  усе  те  перетинав  i  перетинав  навскiс,
добираючись до Ворскли. Нарештi вiн спустився  трохи  вниз  i  вiдчув  пiд
собою лiд. Пройшовши трохи ще в тiм самiм напрямку, наткнувся  на  високий
берег, порослий лозою й вiльшняком.

   "Ага! Це ж i ╨ Ворскла!"
   Тодi повернувся за течi╨ю трохи правiше й пiшов по льоду.  Мiсцями  лiд
був покритий водою, але то не бiда. Вiн вирiшив iти Ворсклою всю нiч,  без
зупинок, аж до того мiсця, де, як вiн пам'ятав це  з  мапи,  Ворскла  мала
круто загнутися праворуч, роблячи величезну  дугу  бiля  села  Р.  А  тодi
перетяти луг лiворуч навпростець i вийти в степ та так само, без  зупинок,
i смалити далi, аж до кiнця: геть по прямiй, по прямiй, переступаючи через
шляхи й дороги, через усе, що трапиться, - навпростець, скiльки  вистачить
сил. А сил у нього, вiн був певний, вистачить до самого дому! Бо ж  iншого
виходу в нього нема, як нема й вибору. Вiн або мусить iти  без  перерви  й
дiйти, або ж, спасувавши й шукаючи хвилевих вигод чи  уявного  рятунку,  -
загинути, напевно й остаточно.  Звичайно,  в  першому  випадку  теж  можна
загинути, але тут усе-таки був шанс, шанс - перемогти. Поставивши  все  на
карту й не шкодуючи сил, перемогти! Максим без вагання  вибрав  цей  шанс.
Для нього це вже не було змагання  тiла  (тiло  його,  вiн  вiдчував,  уже
нiчого не варте й не витрима╨ само по собi навiть i дужого подиху  вiтру),
- це було змагання духа, змагання його волi й  пекельно©  жаги  жити.  Вiд
тiла тут вимагалося лише  одного:  якщо  й  умерти,  то  не  лежачи,  а  в
боротьбi, у змаганнi - живучи й пломенiючи  до  останку.  Вмерти  так,  як
умирають комети, - згорiти  до  краплi,  до  решти,  лишивши  по  собi  ще
вогненний слiд, - вогневiти бодай якийсь час. А згоряючи, може  на  якiйсь
останнiй стадi© свого згоряння ще й перемогти.

   I вiн так горiв... Скiльки вiн уже так  горiв!..  Вiн  уже,  здавалось,
наполовину згорiв. Але душа вiд того все ж не  бралася  попелом.  Навпаки.
Вона все яскравiла й яскравiла.  Вона  все  ще  жива  й  живе,  сягаючи  в
майбутн╨, хоча й переживаючи ще  раз  минуле.  В  нiй  з'╨днувалось  тепер
вчорашн╨ й завтрiшн╨ сталевою ланкою сьогоднiшнього. I ця  сталева  ланка,
вкинута тепер в страшне горнило випробування, мала довести  гарт  найвищо©
проби. Витрима╨ чи не витрима╨?..

   Максим  iшов  льодом.  Як  порiвняти  з  його  ходою  вдень,  вiн  iшов
божевiльним темпом. Це було далеко не швидко для нормального хiдця, але це
було аж надто швидко для нього. Вiн летiв. Щораз то бiльше його окрилювала
надiя й вiра в перемогу - надiя й вiра вiд однi╨© думки про те, що вiн  же
пройшов уже такий тяжкий iспит i ще живий, i  навiть  вийшов  на  рiвну  й
певну лiнiю, яка вже так реально наближала його до  мети.  Душа  горiла  й
нестримно поривалася вперед, наказуючи бiдним ногам i тягнучи  ©х  уперед,
аж вони ледве встигали за нею, спотикаючись. Та де там вони встигали?! Але
все ж таки вони йшли i йшли, поки що не вiдмовляючись...
   За  кiлька  годин  вiдтодi  як  смеркло  Максим  багато  пройшов,   усе
вигадуючи, як би скоротити шлях,  як  би  заощадити  енергiю,  не  роблячи
зайвих гакiв i петель. Рiчка дуже петляла, що Максим помiтив дуже  швидко,
хоч i було темно. При заснiженiй землi й найбiльша темнота -  вiдносна,  i
коли ма╨ш добрий зiр, то можна багато бачити. Максим мав очi дуже  гострi,
а головне - вiн мав величезний досвiд нiчних мандрiв, набутий у  постiйних
мисливських, рибальських, а потiм i каторжанських сибiрських  походеньках,
через те орi╨нтувався й тепер досить добре.
   Встановивши, що рiчка петля╨, вiн вирiшив лiнiю свого руху випростати -
цебто йти дослiвно навпростець.  Оглянувши,  скiльки  мiг  сягнути  зором,
рель╨ф пагорбiв та лiнiю берега понад ними, вiн  брав  напрямок  на  якусь
точку, - кущ лози чи очерету, - й iшов до не© по чому попало, - по  льоду,
по горбах, по снiгових заметах, мiж комишами, - i  виходив  знову  на  лiд
рiчки. Йшов рiчкою, поки вона йшла прямо, а як рiчка завертала лiворуч  чи
праворуч, Максим вилазив на  берег  i  йшов  навпростець,  поки  знову  не
зустрiчав ту саму рiчку. Так вiн набагато скорочував  шлях.  Вiдчував,  як
назад вiдбiгали кiлометри за кiлометрами...
   По кiлькох годинах такого  ходу  Максим  несподiвано  вперся  в  досить
високе плато, що врiзалося глибоко в луг i вiдтиснуло Ворсклу кудись круто
й далеко влiво. Це плато не було вкрите лiсом. Лiс було вiдтиснуто геть аж
на самий верх горбiв, i вiн там ледь-ледь чорнiв  праворуч.  Максим  пiшов
через плато навпростець, певний, що, як вiн його перейде,  здиба╨  по  тiм
боцi знову Ворсклу. Та плато розтяглося на  кiлометри.  Воно  було  вкрите
чорними рiллями, розкислими вiд води,  з  торiшнiми  стернями  й  прорiстю
озимини. Снiг тут майже зiйшов, i вода,  збiгаючи  по  рiвчаках,  дзюрчала
струмками. Подекуди вода стояла озерами, в якi Максим потрапляв  зненацька
з розгону. Вiн здивувався, виявивши тут раптом такий  весняний  стан.  Але
дивуватися було нiчого: це ж був пiвденний схил,  та  ще  й  геть  укритий
розораними полями; досить сонцевi допастися до чорно© плямки, як  снiг  iз
рiлль вiдразу задзюрчить. Як Максим переконався  потiм,  навколо  плато  в
цьому мiсцi  високий  гористий  берег  рiчки  робив  велетенську  пiдкову,
створюючи чудовий затишок вiд  пiвнiчних  вiтрiв.  Оскiльки  тут  прямiшо©
лiнi© не можна було вибрати, то Максим теж робив пiдкову, йдучи по  схилах
берегового пасма й повертаючи разом iз  тим  пасмом  на  пiвденний  захiд.
Почали  траплятися  кущi,  гайки,  перелiски...  Ось  якiсь  глицi...  Ось
бур'янища й, мабуть, сад. А ось...

   Будь ласка: цiлiсiнький хутiр! Кiлька хат i ще  якiсь  будiвлi.  Максим
увiгнався в самiсiньку середину й вiд несподiванки аж став. Хутiр! А може,
й цiле сiльце. I наче вимерло: нi вогника, нi собачого  бреху,  нi  голосу
людського, - анiчогiсiнько, нiяких натякiв на iснування тут  живих  iстот.
Максим пiдiйшов до однi╨© хати, до друго©... Дверi навстiж, вiкна без шиб,
речi порозкиданi. А ось чорна пляма - це пожарище. Ще стояв запах  гару  й
сажi в повiтрi. Всюди поритi ями, - то воронки... вiд гарматних набо©в  чи
вiд бомб?
   Враз Максим почув десь тихi  чоловiчi  голоси...  Вiн  став,  завмерши,
посеред вулицi. Стояв, прислухаючись,  i  дивився  в  iмлу  поперед  себе,
чекаючи  велико©  й  прикро©  несподiванки.  Зненацька  помiтив,  як  десь
далеко-далеко - там, звiдки вiн прийшов, щось тричi поспiль  блиснуло.  Та
вiн у цей час думав не про  те.  Вiн  думав  про  та╨мничi  голоси  й  про
небезпеку... Раптом завило, засвистiло вгорi  -  iз  гуркотом  i  клекотом
пролетiли й хряпнули гарматнi набо© тут же, за першими хатами. I тодi там,
де було тихо, вiдразу зчинився галас.
   Максим побiг уздовж вулицi, а хтось десь несамовито матюкався й кричав:

   - Уставай!!. Швидко-о!!. Марш, марш!!.
   I назустрiч Максимовi звiдкiлясь вискочила якась  людина,  застiбаючись
на ходу, а за нею друга, третя,  а  потiм  ще  й  ще...  ╞х  повискакувало
багато, панiчно брязкаючи збро╨ю. Зiткнулися з Максимом.
   - Стой!! - закричав перший, що натрапив на Максима. - Хто такий?!.
   - А тобi що, вилiзло?! - визвiрився Максим.
   - А-а!.. Ага!!. Давай, спасайся, брат!!. За мною... Бiгом!!!
   - Бiжу! - вiдповiв Максим. I вони швидко  побiгли,  всi,  але  в  рiзнi
боки. Десь там в iмлi знову замиготiло... Всi озбро╨нi припустили  чимдуж,
залопотiли вгору, а Максим навпаки - вниз. Вiн чув, як  десь  тупотiли  тi
озбро╨нi люди, гукаючи один одного, вiддаляючись.  Знову  завили  гарматнi
стрiльна й знову вибухнули в селi... Але Максим був уже далеко. Вiн вiдбiг
ген аж у луг, а тодi вже тихцем поплентався собi далi. Зiйшовши  знову  на
лiд рiчки, зупинився й обернувся назад. У селi горiла пожежа. А десь iз-за
горба за селом, iз-пiд лiсу зататакав скорострiл.
   "I куди й чого вiн, дурень, стрiля╨?"
   I раптом почув, як десь там на горбах  хтось  несамовито  матюкався.  I
здогадався, що то ж i лайка, i скорострiл -  на  його  адресу.  Десь  там,
видно, похопилися, що серед них був хтось не  ©хнiй,  i  тепер  намагалися
його влучити в темрявi. Не могли ж вони лаятися й стрiляти з  автомата  по
тих, що поливали ©х iз гармат з  вiддалi  пари  десяткiв  кiлометрiв!  Чи,
може, геть поiдiотiли люди?..
   А з iмли замиготiло знову. Тепер набо© лягали навколо  полум'я  пожежi,
метаючи блискавки вгору.
   "То ж стрiляють iз того самого селища, що й перед  тим  по  тих  чорних
рухливих цятках у лузi", - ствердив у думцi Максим i поробив  з  того  для
себе всi належнi висновки. По-перше - те селище, звiдки стрiляли  гармати,
без  сумнiву,  було  десь  поблизу  Велико©  Писарiвки.  Цей  факт  Максим
вiдзначив з радiстю, бо це ж  свiдчило,  що  вiн  уже  далеко  пройшов.  А
по-друге - це село, по якому стрiляли, напевно, стягло на  себе  немилiсть
нiмцiв просто тим, що воно було пiд лiсом, а може, ще  й  тим,  що  якийсь
дурень i стрельнув у ньому з "люшнi". Нiмцi  обстрiлювали  його  з  гармат
удень (може, вчора, а може, й сьогоднi, бо ж чути було, як десь гуло!),  а
тодi, пристрiлявшись уже, вирiшили помацати й уночi. А тi люди, тi  вояки,
що так панiчно повтiкали, то, напевно, якiсь утiкачi з  фронту,  якi  було
отаборилися на нiчлiг у невiдомому селi,  покинутому  людьми  й  списаному
самим Богом iз ре╨стру пiдлеглих його охоронi.
   При свiтлi пожежi Максим пiшов собi далi пустельною рiкою,  по  мокрому
льоду. Десь  на  заграву  пожежi  завалували  собаки  й  пролунало  кiлька
рушничних пострiлiв. А десь далi, ген-ген там над степом, у чорнiй безоднi
нiчного неба загорiлись "панiкадила". I кiлька  разiв  там  щось  глухо  й
важко бухнуло, як далекий-далекий грiм. Потiм "панiкадила" погасли, пожежа
згасла теж i  стало  ще  темнiше,  нiж  було.  Й  моторошнiше,  нiж  було.
Самотнiй, загубленiй у безкра©й  чорнотi,  як  у  справдi  чорному-чорному
морi, безмежно вимученiй людинi було моторошно. Хоч  та  людина  в  сво╨му
життi й пройшла вже "вогнi, й води, й мiдянi труби".
   Може, тому було моторошно, що людина вiдчувала досить  виразно,  як  за
нею назирцi, шльопаючи по мокрому снiгу й чигаючи  на  вiдповiдну  нагоду,
йшла  невiдступне  смерть.  Не  уявно-поетична,  а  сама   справжнiсiнька,
проза©чна й гидка смерть. А нагод тих було аж надто багато.  I  смерть  не
тiльки чигала на найзручнiшу, але й  намагалась  пiдставити  "нiжку",  щоб
людина впала, а потiм спробувати - встане вона чи  не  встане?  Бо  ж  для
смерти це був зухвалий виклик: людина, що за всiма  правилами  й  законами
давно вже мала б  умерти,  -  не  хоче  вмирати.  Нiяк  не  хоче  вмирати!
Затялася, зцiпила зуби, звинулась,  як  сталева  пружина  й  от  котиться.
Неначе той автомат, що спершу йшов силою заведеного механiзму, а тепер уже
гойдався самою силою набуто© iнерцi©. Штовхни - вiн упаде i вже нiколи  не
встане. I смерть штовхала. Але людина-автомат не падала.  Вiрнiше,  навiть
падала, але вперто, помалу-малу зводилася i знову  йшла.  Бо,  при  всьому
сво╨му автоматизмi, це була людина, в смертному механiзмi яко© була  душа,
а в тiй душi - iскра велико© божесько© безсмертно© волi...
   Чорна мла тепер, здавалося, вже пливла й  шумiла,  наче  чорне  море  -
вiчним шумом прибою. Це й був,  думав  Максим,  шум  прибою  часу,  прибою
вiчностi, що ©й нема╨ нi кiнця, нi початку. I ця нiч, ця чорнота,  теж  не
ма╨ нi кiнця, нi початку. I його шлях  теж,  зда╨ться,  без  кiнця  й  без
початку. Власне, вiн i не йде. Йому справдi зда╨ться, що це  не  вiн  iде.
Йому мерещиться, що вiн сто©ть, а йде все iнше, все руха╨ться мимо нього i
навколо нього, - i на землi, i на небi, разом iз зорями  i  з  кометами  -
руха╨ться десь у  холоднiй,  неосяжнiй  для  розуму,  космiчнiй  прiрвi...
Максим був уже на тiй межi, за  якою  губиться  почуття  власного  руху  i
людина може лежати, як колода, а  ©й  здаватиметься,  що  вона  летить  зi
швидкiстю комети. Максим напружував усю силу волi,  щоб  опам'ятатися  вiд
того дурману й упевнитися - чи вiн же таки ще йде, чи вже лише маячить?..

   Iде!.. Iде!..
   Ось  вiн  перетина╨  якiсь  пагорби.  Ось  проходить  понад   очеретами
навпростець. Он спереду вирiзня╨ться якийсь темнiший масив у темрявi i там
миготять якiсь смужки. Ага, то щiлини в погано завiшених  вiкнах  а  чи  в
вiконницях хати, де свiтиться свiтло. Це ж тудою йде Ворскла i  це  на  ©©
крутому березi сто©ть якесь сонне село. Свiтиться лише в однiй  хатi.  Але
чого ж у нiй свiтиться, коли така глупа нiч?
   "Може б, зайти в село, га?.. Га?.." - пита╨ться тихо й нерiшуче  думка,
мов мала дитина, що намуляла ноги й уже не може йти, але  бо©ться  про  те
сказати, бо страшно.
   "Може б, i справдi зайти?"  -  майже  згоджу╨ться  Максим,  намагаючись
нишком обдурити себе й  сво╨  рiшення  -  йти  до  кiнця,  -  продиктоване
iнстинктом смертельно загрожено© iстоти. "Може б..."
   Ось уже близько. Мiж селом i ним - тiльки кущi очерету. Максим минув тi
кущi й зiйшов на лiд рiчки. Лишилося ще перейти цей лiд попри  самiсiньких
хатах i садибах, розташованих на крутому березi.
   Тiльки встиг Максим дiйти до середини рiчки, як раптом:
   - Гальт!!. - i клац-клац збро╨ю.
   Максим прикипiв на мiсцi. Крик був з берега, десь iз темряви, вiд  купи
дерев,  що  стояли  спереду.  В  блискавично   коротку   мить   свiдомiсть
вiдзначила, що перед тим хтось iшов берегом  на  тi  дерева.  "До  кого  ж
стосу╨ться той несамовитий крик по-нiмецькому?"
   Ще мить.
   - Гальт!!! - розiтнулося ще дужче й переляканiше. Клацання. А за тим  -
шамотня спереду, в темрявi. "Ага, це десь там, напевно, зупинено тих..."
   Максим крутнув i як тiнь зiслизнув з рiчки.
   - Гальт, гальт!! - лунало з берега, але Максим  зник  за  очеретом,  як
мара. Зайшовши беззвучно за очерет, вiн так само  беззвучно,  але  якомога
швидше пiшов убiк, уже майже певний, що те  "гальт"  стосувалося  таки  до
нього. Мовби на пiдтвердження цього, на березi затупотiли  кованi  чоботи,
залунала несамовита лайка по-нiмецькому, потiм почулись кроки на  льоду  й
знову крик: "Гальт! Гальт!!"

   "Завтра!" - прошепотiв сам собi Максим.
   Шкваркнула черга з автомата, але й тiльки, - слiдом нiхто далi не йшов,
боявся. Лише випустив чергу з автомата в кущi очерету - навмання.
   "Завтра", - повторив Максим у думцi iронично й пiшов усе далi  й  далi,
петляючи помiж очеретiв. А далi перемахнув через чисту площину, пройшов ще
трохи й став пiд густим кущем. Довго прислухався, напружуючи весь  слух  i
зiр, - чи не шелестить де снiг, чи не руха╨ться де яка постать, - чи нема╨
погонi? Чи не йде там хто по льоду навперейми?
   Нi. Тихо. Лиш десь дуже здалеку долинув якийсь свист, але то було  десь
там з iншого боку. Село з несподiваною нiмецькою пасткою кануло в темрявi.
Лише ледь-ледь мерехтiла з тi╨© темряви  манюсiнька  свiтляна  цятка,  мов
свiчка, на яку мають летiти нiчнi метелики.
   Зробивши велику петлю, Максим знову виповз на  рiчку  й  пiшов  льодом.
Його тягло до тi╨© рiчки, мов  магнетом.  То  був  iнстинкт,  що  дбав  за
збереження енергi©, - рiчкою ж бо хоч i кручено йти, але незрiвняно легше.
Щодалi Максимовi було тяжче змушувати себе звертати з рiчки набiк.  Вiн  з
острахом помiтив, що його воля слабла. Навiть i ©й було  понад  силу  таке
неймовiрне й безкра╨ напруження. А настане мить...  Та  Максим  гнав  геть
саму думку про те, що може настати мить, коли сила його волi  вичерпа╨ться
остаточно чи коли ©© сталева пружина лусне геть вiд перенапруги й тодi вiн
ляже лицем у снiг, спаралiзований... I тодi буде вже все...
   Але вiн навiть сам не знав ще всiх сво©х  можливостей,  не  знав  свого
другого "я", що сидiло в  нiм.  А  в  нiм  сидiла  друга  iстота,  дика  й
несамовита,  озбро╨на  надзвичайним,  слiпим,  але  неймовiрно  тонким   i
могутнiм  волевим  iнстинктом.  Коли  його  свiдомiсть  опинялась  у  вирi
маячiння, майже вибуваючи з ладу, тодi його вела та друга iстота,  що  ма╨
такий дивний iнстинкт. Максим виразно вiдчув, як та друга  iстота  коригу╨
всi його кроки й рухи, як вона порядку╨. Це вже було роздво╨ння. Сво╨рiдне
психiчне роздво╨ння. I в станi цього роздво╨ння вiн перебував  уже  довший
час. Йому навiть зда╨ться, що так, власне, й було все його життя.  Коли  б
не те друге "я", вiн би вже давно, дуже давно, загинув би. Лише цього  вiн
так ранiше не помiчав. Це просто щось неймовiрне...

   Ось ним опанову╨ тривога. Невiдомо чого й що. Вiн  ста╨,  й  сто©ть  на
льоду, й нашорошу╨ вуха, й напружу╨ зiр i нюх. Що таке? В чому рiч?..  Вiн
сто©ть, як вовк. Нiби нiчого.  Тихо.  Але  звiдки  й  чому  така  тривога?
Пiдкоряючись внутрiшньому iмпульсовi, вiн зiходить з рiчки,  з  труднощами
видира╨ться на берег i ста╨ мiж кущами лози. Ось вухо його вловлю╨  якийсь
звук. Нi, то майже нiякий звук, то лише тихий "черк", мовби хтось  палицею
торкнув по снiгу. Далеко десь.  Свiдомiстю  сво╨ю  Максим  не  нада╨  тому
значення й хоче виходити, але щось його не пуска╨.
   По хвилi - душа в Максимовi холоне..
   Просто перед ним на льоду йде черiдка постатей. Майже  беззвучно.  I...
Коли б Максим був забобонний, вiн  би  закричав  вiд  мiстичного  жаху.  В
черiдцi, помiж цiлком окресленими людськими тiнями, ╨ iнтервали,  i  от  у
тих iнтервалах iдуть... самi ноги або самi голови. Максим  напружу╨  волю,
стримуючи нерви, якi сво╨ю реакцi╨ю випереджують розум,  що  мав  би  дати
пояснення. Бо ж вiн не вiрить "нi в чих, нi в дих".
   Опанувавши себе, Максим сто©ть i дивиться, не ворушачись i  не  дихаючи
голосно. Завмерши, спостерiга╨, як перед самiсiнькими його очима проходить
химерна парада. То йдуть тяжко озбро╨нi нiмецькi салдати, серед яких деякi
в бiлих захисних балахонах або в бiлих накидках. Вони йдуть десь,  мабуть,
iз яко©сь бойово© операцi© чи, може, на операцiю.  Ноги  в  них,  напевно,
пообмотуванi ганчiр'ям,  щоб  не  тупотiли.  Вони  не  видають  нi  звуку.
Безперечно, вони всi охопленi  страхом,  бо  ж  вони  йдуть  -  зi  смертю
бавляться.
   Парада зникла, а Максим  усе  ще  дивився  на  рiчку,  -  в  очах  його
мерехтiло, й вiн уже не був певен, чи там не йде ще хтось, хто не ма╨  вже
видимих анi нiг, нi голови, - зовсiм невидимка.
   Цей реальний випадок видався йому  ще  фантастичнiшим,  анiж  усi  його
гарячковi вiзi© й маячiння. Власне, на цiм випадку вiн  вiдчув,  що  почав
уже губити межу мiж дiйсним i недiйсним.
   Досi вiн, iшовши,  все-таки  диференцiював  цiлий  навколишнiй  свiт  i
досить чiтко. А тепер  починалася  смуга,  за  якою  все  переплутувалось,
змiщалось плянами, сходило з осi й з власного мiсця, обертаючись у хаос, в
анархiю. А в тiм хаосi вiдчайдушне борсалася воля, змагаючись,  як  iскра,
загрожена холодною й  чорною  повiнню.  I  в  найкритичнiшi  хвилини  вона
все-таки брала гору, не погасала - i вела.
   А час тягнувся без кiнця, з мукою, як зубний бiль, i  не  було  нiчого,
тiльки безкрая, безнадiйно безкрая дорога.
   Зринаючи на гору з хаосу, думка Максимова спокiйно вiдзначала,  що  вiн
уже на краю загибелi. I в той же час та сама думка вiдчайдушне  намагалася
стати на вартi, виконуючи пiдсвiдомий наказ волi, щоб не прогавити - де  ж
звертати? Де покидати рiчку й виходити геть iз лугу  та  й  переходити  на
степ? Намагалась пригадати мапу, розташування сiл i мiстечок, лiнiю рiчки.
   "Мабуть, ось тут..."
   Рiчка повертала круто праворуч.  Спереду  маячiло  нiби  якесь  селище,
може, навiть велике. Максимовi здавалося, що тут ось i треба звертати. Вiн
покинув рiчку й пiшов лiворуч. Натрапив на  дорогу...  Чорна,  розчавучена
колесами возiв i машин, вона простилалася через пагорбок. Тiльки-но Максим
вийшов на дорогу й пройшов пару крокiв, як праворуч  заблищали  фари,  мов
дво╨ фантастичних очей. Виринувши  десь  iз-за  повороту  чи  з-за  кущiв,
просто на нього йшла машина, гойдаючи пасмами свiтла то вгору, то вниз.
   Вiдступати було нiколи, й Максим, уловивши мить, коли пасма  гойднулись
убiк, лiг, де стояв, просто в грязюку, в болото, встигнувши  зробити  лише
один крок убiк. Лежав лицем униз i думав - "на©де чи не на©де?".
   Машина пройшла повз самiсiнькi ноги, але не зачепила.
   Максим устав, перейшов дорогу й потягся в морок навмання.
   На мить йому здалося, що  ген-ген  спереду  навпроти  нього  в  темрявi
посуваються впоперек якiсь вогнянi цятки. Вiн вирiшив, що  то  там  лежить
великий шлях i то по ньому йдуть машини. Значить, вiн iде вiрно.  Значить,
вiн узяв правильний курс. Саме туди йому й треба йти. Треба пересiкти  той
шлях, а там, за тим шляхом, почнеться вже степ.
   Максим пiшов на тi вогненнi цятки. I почалась хiдня, як агонiя...

   Тi  цятки!..  Вона  то  погасали,  то  загорялися  знову.  I  все  нiби
вiддалялись, немовби летiли десь. Вiн iшов до них - до тi╨© лiнi©, на якiй
вони горiли, пролiтаючи, а та лiнiя все втiкала  далi  й  далi...  Вогники
мiнилися, гасли,  з'являлися  знову,  обертались...  Немов  тi  iванiвськi
свiтлячки в темну-темну, задушливу нiч на Йвана Купала... Або як мандрiвнi
вогнi в болотах... Або як очi хижих диких iстот, що перебiгають з мiсця на
мiсце й прядуть очима, як люстерками...
   Максимовi здавалося то перше, то друге,  то  трет╨...  То  вiн  iшов  з
одчайдушними   друзями-школярами   шукати   папоротi   купальсько©   ночi,
наслухавшись легенд про чудесну квiтку  та  неймовiрнi  скарби...  То  вiн
читав i бачив навiч казку  про  душi  померлих,  що  блукають  мандрiвними
вогнями... То вiн сам блукав у середньоазйськiй пустелi вночi, а перед ним
все вiдбiгають i вiдбiгають шакали, блискаючи люстерками очей... То вiн  у
темному-темному, вiдвiчному  пралiсi,  а  поперед  нього  летять  вогненнi
комахи...
   Потiм усi вогники десь  позникали,  а  Максим  раптом  вiдчув,  що  вiн
борса╨ться... по колiна в водi. Вода сягала все  вище  й  вище,  проймаючи
холодом ноги, холодячи нерви, холодячи серце...
   Вiн не зна╨, як довго вiн iшов, лише вiдчув, нiби нараз  вiн  прокинуся
вiд сну.
   Вода! Кругом вода!!.
   Болiла голова. Болiли ноги. Й болiли очi - вiд темряви, в яку  вiн  так
вперто вдивлявся, й вiд вогню всерединi, що, здавалося, вже  випiкав  йому
очi. Максим брiв по водi, мов рибалка, брьохався в  нiй  i  спочатку  йому
було навiть трохи при╨мно. При╨мно  було  вiд  того,  що  гарячкуюче  тiло
занурювалося в крижану воду, хоч  усього  його  вже  й  починали  стрясати
дрижаки до самого мiзку кiсток. Тим бiльше  що  спочатку  йому  здавалося,
нiби вiн потрапив лише в калюжу, з яко© можна  зовсiм  просто  вийти,  аби
лише бажання. От треба тiльки пiти лiвiше... I вiн iшов  лiвiше.  Але  там
було ще глибше й вода поступово сягала все вище. Тодi, значить, треба  йти
правiше. I вiн iшов правiше, але там було те саме. Iшов назад. Так само  -
вода глибшала. Iшов уперед. Але кругом була вода, i куди не  пiдеш  -  усе
глибше! I вона, тая вода, ще й шумить десь, шумить i все прибува╨.

   Спочатку  Максим  бродив  спокiйно.  Потiм  почав  шарпатись.   Нарештi
заметався. Тоне!.. Та це ж вiн,  далебi,  тоне!  Його  залива╨  водою,  як
мишу!.. Вiн метався, плутався в темрявi мiж деревами й кущами, що стояли в
водi, кидався наослiп, вiдчайдушне, мов пташка, що потрапила в  кiмнату  й
б'╨ться в усi боки крилами, в  надi©  натрапити  випадково  на  дiрку,  що
виряту╨. Навколо замiсть снiгу, яким брiв Максим  перед  тим,  тепер  була
сама чорна вода, й вiд того темрява ночi була ще чорнiша.
   Виходу не було. Максим вибивався з сил, але не мiг вибрести нi  в  який
бiк. Шурхав по пояс та й ще провалювався на льоду, який був пiд  водою,  й
падав. Нарештi вибився з сил остаточно. Став i стояв бiля якогось  дерева,
широко розкривши рота, з викоченими в темряву очима, що  випирали  йому  з
орбiт вiд перевтоми, i тiльки тяжко дихав.
   Його огортав вiдчай.
   Потiм вiдчай поволi почала заступати апатiя...
   Хилило на сон... Сон! Благословенний сон!..
   Тодi, як у снi,  помiтив  поблизу  дерево,  що  пiдiймалося  з  води  й
розходилося трьома стовбурами  з  одного  вузла,  мовби  пальцi  з  одного
п'ястука. Той вузол був низько над самою водою. Максим безтямно  вилiз  на
нього - на той вузол,  вмостився  на  ньому,  мiж  трьома  стовбурами,  що
творили собою досить  зручне  сiдало,  глибоко-глибоко  зiтхнув  i  схилив
голову на груди.
   Пiд закритими повiками все попливло-попливло в чорну безвiсть.

   Шумить i прибува╨, гойда╨ться вода...  Шумить  i  прибува╨,  гойда╨ться
темрява... I все геть пливе, та й пливе, та  й  пливе  -  немовби  навколо
виру╨ всесвiтнiй потоп...

   РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
   "Iллi, Iллi, лама савахтанi©?"
   ╙н. в. Мат., г. 27, в. 46

   Боже, Боже, чому ж ти мене покинув?!
   "Iллi, Iллi, лама савахтанi?!."
   Хто ж це так звомпив? Чия ж то душа закричала так перед  жахом  смерти,
поставлена на гранi над чорною  безоднею,  якою  кiнчалися  всi  попереднi
нелюдськi муки й починалася мука найбiльша, бо вiчна й уже  непоправна,  -
мука небуття? Хто ж це?..
   Христос. Це Христос. Це ж Вiн - бiдолашна людина  тiлом  i  Бог  душею.
Боголюдина! Це вiн так закричав тодi:
   "Боже, Боже! Чому ж ти мене покинув?!!"
   Закричав безнадiйно в вiдча© i - вмер. Нiхто й не почув його зойку...

   Плющить вода, пiдiймаючись, немовби пiд час всесвiтнього потопу. Максим
сидить  мiж  трьома  деревами,  як  мiж  трьома   велетенськими   пальцями
фантастично© долонi,  немовби  мiж  трьома  пальцями  сво╨©  немилосердно©
фортуни, - схилив голову на груди й догоря╨ в гарячцi. Душа  нудиться  вже
передсмертною нудьгою. Перед ним пливуть  дивовижнi  видива...  Потiм  усе
охоплю╨ задушливо-липка темрява й тиша... Це переддвер'я в "нiщо".  Максим
шарпа╨ сорочку на собi, але  не  в  силi  ©©  розстебнути,  а  тим  бiльше
розiрвати. Млость i згага...
   "Iллi, Iллi, лама савахтанi!?"
   Це Христос так звомпив. Але ж у Христа було принаймнi до кого гукати. В
нього був сподiваний заступник, в якого вiн вiрив  безмежно,  як  у  свого
батька, й сподiвався, що той його все-таки не видасть на  муки.  Вiрив.  А
коли ж його все-таки муки не минули й прийшла смерть; коли вiн вiдчув,  що
всi, всi, всi його вiдцуралися, - тодi вiн звомпив.  Зданий  на  безглуздi
диявольськi муки, перед загибеллю вiн уздрiв свою самотнiсть. I звiдси той
страшний крик  передсмертний.  Крик  людини,  яка  безмежно  вiрила  та  й
зiрвалась перед смертю в безмежний розпач, втративши вiдразу все, покинута
на розтерзання, на глум i муки. Але Вiн мав усе, таки до кого гукати...
   А от вiн, Максим, не ма╨. Щодо заступництва, то в нього не було нiкого.
Нiкого! Нiкому було за нього  заступатися.  Вiн  був  сам.  Вiн  був  сам,
самiсiнький, як палець. Сiра людина, здана  сама  на  себе,  зовсiм-зовсiм
покинута напризволяще. I душа його - самотня, здана також  сама  на  себе,
одинока душа. Але горда, безмежно й незламно горда. Та душа трималася досi
лише за усмiшку - за людську усмiшку, викрадену в богiв i заронену в  не©.
Досi вона ©© не покидала й вела Максима через усе  життя  аж  дотепер.  Та
от...
   Глибоко-глибоко десь у ньому зрина╨ жаль на всiх i на все,  -  жаль  на
людей, у яких досi вiрив, i, нарештi, жаль на  самого  себе  -  на  власну
силу, в яку теж досi вiрив, а яка  його  зрадила  тепер,  перестаючи  бути
силою й перетворюючись у ганебне безсилля.
   Ще трiшки, ось-ось, i ма╨ статись найстрашнiше - втрата остаточно  вiри
в людей. Тодi прийде катастрофа.
   I через те вiн звомпив, як i той Богочоловiк на Голготi,  в  безмежному
розпачi:

   "Боже, Боже! Чому ж ти мене покинув!?"
   Але марно. Нiхто його не почу╨.
   Навколо чорно й глухо. Замкнена  з  усiх  бокiв  герметично,  первiсна,
безмежна нiч. Лише плющить вода, пiдiймаючись. Потоп таки...
   А десь далеко-далеко кричать пiвнi в чорнiй ночi.
   Пiвнi... А бiля нього нема╨ навiть Петра... щоб хоч подивитись на нього
й почути його голос напослiдок, - голос вiрно©, хоч i слабодухо©,  хистко©
в сво©й вiрi, людини. Людини!
   "Авантi!" - каже раптом гнiвний, з сльозами в горлi, знайомий голос.

   - Ах, це ж ти!!. - каже Максим i безсило кача╨ головою по грудях. - Гм.
Кришка, брат! Ти йди... а я, брат, уже...
   ... Бульвар, парапет, син Палермо i смужка крови на пересохлих устах...

   "А в а н т i!" - повторю╨ голос уперто й бринить, вiддаляючись.  I  вже
здалеку-здалеку кличе, блага╨, велить:
   "Iди... Ходiм... Я тебе виведу..."
   Далеко, далеко. Й канув у темрявi. Лише зостався якийсь один  тоненький
звук.
   Максим хапа╨ться за той тонюнький-тонюнькйй звук,  пориваючися  за  ним
усiм ╨ством, жадiбно, з жалем - злякавшись, що втратить його, а з ним  уже
втратить усе й остаточно.
   Похитнувшись, мало не звалю╨ться в воду вниз головою. Розплющу╨ очi.

   Дзюрчить вода. Вона вже досягла нiг... А перед ним наче хтось сто©ть, -
якась людська велика постать. Але вона помалу безшумно вiддаля╨ться...

   - Фу-у!!. Яка чортiвня!!.
   Максим проводить рукою по очах i  стира╨  з  них  галюцiнацiю.  I  тодi
бачить: зовсiм близько, спереду,  в  тiм  самiм  напрямку,  що  й  ранiше,
бiжать-пролiтають вогненнi цятки попарно, впоперек. Зовсiм близько! Максим
ще раз проводить рукою по очах, але цятки не зникають. Бiльше того -  ста╨
чути рокiт моторiв.
   Максим опуска╨ ноги в холодну воду й злазить  зi  свого  сiдла.  Бреде.
Бреде просто туди, де пробiгають вогники. Вода все вище, а вiн  бреде.  По
пояс уже... Скоро попiд руки... Байдуже. Зцiпивши  зуби,  вiн  посува╨ться
все вперед i вперед, сковза╨ться пiд водою по крижаному  дну,  натика╨ться
на пеньки, оступа╨ться в ямки.  Вiн  вирiшив:  або  вiн  захлинеться,  або
перейде цей потоп i вийде геть. Вийде на той шлях, що по  ньому  проходять
машини. Той шлях лежить за зоною низин. Там почина╨ться степ.
   Вода досягла попiд руки. Глибше... Максим зринув i поплив.  По  якомусь
часi вiн дiстав ногами дно й пiшов далi. Починало мiльшати. Нарештi Максим
вийшов на "сухе" - на гливку, хлипку рiллю. Тi╨ю рiллею вiн посувався далi
в напрямку шляху. Машини перестали йти, й Максим у  темрявi  знову  згубив
орi╨нтацiю. Та по довгiй хiднi вiя усе-таки вийшов на  шлях.  Вiн  намацав
його ногами. Шлях! Розчавучений, вкритий грязюкою, але все-таки вiдмiнний,
твердiший вiд iншого грунту.
   Повернувшись праворуч, Максим пiшов шляхом. Та ось раптом спереду знову
з'явились вогнi, - то йшли машини. Коли вони  наблизились,  Максим  зiйшов
убiк, лiг ниць просто в грязюку й лежав,  чекаючи.  Машини  пройшли.  Тодi
Максим устав i пiшов далi. Та знову з'явилась машини й знову Максим лiг на
землю. I, мовби на зло, тi машини все йшли й iшли, партiями по чотири,  по
п'ять, з короткими iнтервалами. Але Максим тримався шляху в надi© дiйти до
людського житла й там обсушитися, обiгрiтися. В ньому  ще  жила  невгасима
iскра вiри в людську доброту й надiя на не© та на сво╨ щастя.
   Але житла людського не видно було нiде й не чути. А машини,  нiби  десь
прорвало, - йшли й iшли шляхом без кiнця. I свiтили на повнi фари,  щоразу
створюючи Максимовi дуже небезпечну ситуацiю.
   Помалу надiя на людське житло зсiкла. Вона  розвiялася  вiд  знаного  й
усвiдомленого тепер особливо чiтко факту, що нi в якому житлi над шляхами,
що стали ворожими артерiями, його не приймуть i не пригрiють. Адже всi  тi
житла обсадженi ворогом та його посiпаками. Там його розстрiляють,  згiдно
з iснуючими законами ворога, та й не самого, а ще й низку неповинних людей
разом з ним.

   Отже, хоч би вiй i надибав житло над цим шляхом, то що з того? ...  Нi,
там, звiдки йдуть цi машини, не могло бути для нього щастя.
   Вiн iшов ще якийсь час шляхом за iнерцi╨ю, раз  по  раз  припадаючи  до
сиро©, мокро©, холодно© землi.
   Нарештi iнерцiя висякла. Тодi Максим звернув  геть  i  пiшов  просто  в
степ.


   РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

   "Милосердя!"
   Над ранок дмухнув i почав розгулюватися холодний пiвнiчний вiтер. Земля
взялася корою, дубiючи. I такою ж корою почав братись одяг  на  Максимовi.
Мокрий, вiн крижанiв, дубiв,  робився  цупким,  як  дерев'яний.  Дедалi  -
бiльше.
   Ставало тяжко  рухатись,  так  немовби  вiн  був  закутий  у  залiзний,
суцiльно литий панцер. Засунувши руки в рукави, вiн тепер уже  не  мiг  ©х
розвести, - рукави задубiли та ще й попримерзали один до одного, i не було
сил тi руки розвести. Ще живi, але вже скутi руки!
   Максима почав огортати жах. Замерза╨!!. Живий, живiсiнький, на ходу - i
замерза╨. Ще трохи - i вiн обернеться в задубiлу мумiю, що  зупиниться  та
так i стоятиме посеред степу на ногах, примерзнувши ними до землi.
   Нагнувши  голову,  вiн  ступав  з  усi╨©  сили,  але  бачив,  що   туго
посува╨ться наперед.
   ... I ось скоро  станеться  як  у  казцi  -  злий  дух  його  оберне  в
крижжву...

   Хоч би ж хоч вiтер перестав!.. Але вiтер дме i дме. Як зумисне!

   I розбира╨ його розпач. I розбира╨ його лють на вiтер, немов  на  живу,
зловорожу iстоту. Вiн ла╨ його шалено, ла╨  останнiми  словами.  Ла╨...  I
бачить... Таж то вiн зумисне, той вiтер! I то не  просто  вiтер.  То  воля
злого  демона.  То  злий  всесвiтнiй  дух  жорстокости,  злоби  й  наруги.
Ненависницький i мстивий. I тут Максим пригаду╨, що з  ним  уже  раз  щось
подiбне було... Це було там, на  холоднiй  пiвночi,  в  таборах  знущання,
наруги й загибелi. Там "карали"  в'язнiв  за  непослух  тим  способом,  що
роздягали й ставили ©х голих на морозi,  обливаючи  водою.  А  вiн,  лютий
вiтер, студив ©х поволi, обертаючи в крижанi стовпи.  Вiн,  вiтер,  служив
тодi в штатi "Севлагу", як ретельний i дисциплiнований виконавець...  Тодi
вiн, Максим, вирятувався. Але той вiтер догнав його тепер ось тут...
   Лють розбира╨ Максима така, що вiн вибуха╨ дикою лайкою на весь  голос,
клене вiтер i цiлий свiт, мов божевiльний. Вiтер йому затуля╨ рота, не да╨
йому слова. I Максим скаженi╨ ще бiльше.
   Господи! Куди ж ти дивишся!?. Якщо ти  взагалi  дивишся...  Хiба  ж  це
вiтер? Вiтер - це той пестливий i нiжний, що, як усмiшка  матерi,  голубив
його колись, у днi його дитинства, на цiй же таки самiй землi. Вiн цiлував
i пустотливо гортав волосся. То був вiтер. Вiтерець... А цей... А будь  же
ти Богом i людьми трижди розстопро-про-про-проклятий!!!
   I кляв, i кляв.
   Максим вiдчував, що йому ставало все  тяжче  й  тяжче  рухатись.  Якась
злобна сила його не пускала, приковувала, хотiла покласти на землю. I  те,
що вiн нiби кричав, кленучи, - то йому тiльки так здавалось. Вiн зовсiм  i
не кричав... Коли б вiн змiг послухати сам себе збоку,  то  переконався  б
раптом, що вiн не кричав, а тiльки бурмотiв - хрипко й божевiльне.
   Потiм лють минула й лишився жаль. Жаль видавлював сльози, що вiдразу ж.
замерзали на очах. Максим уже ладен був опуститися  навколiшки  й  благати
той вiтер, щоб вiн перестав, або щоб хоч почекав, якщо вже не  може  стати
знову таким, як був давно-давно колись. Та  вiдчував,  що  якби  опустився
тепер, то бiльше  б  уже  нiколи-нiколи  не  встав.  А  вiтер  однак  собi
дмухатиме. I нi тобi скирти, нi тобi  хати,  нi  тобi  нiчогiсiнько  нiде.
Степ...
   По якомусь часi спереду щось забовванiло в сiрiй  мряцi.  Ближче.  Щось
фантастичне посувалося назустрiч.
   Хат а!!?
   Людська хата!.. Ось вона! Сто©ть  над  дорогою.  Над  самiсiнькою  цi╨ю
степовою дорогою, по якiй iшов Максим, уже наполовину обернений у крижину.
Обставлена чимсь, забарикадована вiд вiтру, обтикана стовпцями й  глицями,
замiсть тину, - хата! Одна-однiсiнька, без нiяких iнших будiвель,  але  то
нiчого. Для того, щоб урятувати людину,  цi╨©  хати  було  цiлком  досить.
Максим зрадiв ©й, як рiднiй  матерi.  Хата!..  I  люди  в  нiй.  Люд  й!..
Пiдходячи, Максим чув, як у хатi щось гомонiло, хоч i було темно - нiде не
було видно й натяку на свiтло.

   Максим обiйшов хату навколо i здивувався. Далебi,  це  була  хата  "без
вiкон, без дверей" - як у казцi. Нi, вона була  просто  товсто  обставлена
очеретом, скошеним улiтку  надзелень  i  так  висушеним.  Очерет  той  був
буйний, листатий i височенний. За ним, як  за  муром,  не  видно  було  нi
вiкон, нi дверей.

   Нарештi Максим таки знайшов  у  заглибинi  мiж  очеретом  дверi  ("Така
товста очеретяна кожушина! Тепло, мабуть, там  у  цiй  хатi!!.").  Знайшов
дверi й постукав.
   Мовчанка. Бурмотiння всерединi раптом урвалось, затихло.  Мертва  тиша.
Тiльки вiтер шумiв в очеретi, мов у лузi, гойдаючи буйний лист та "лисицi"
вгорi.
   Максим постукав дужче.
   Мовчання. Мертво. Глухо. Нiби пустка. Тодi Максим знайшов  вiконечко  -
теж у заглибинi. Постояв якусь мить, вагаючись (може, там  справдi  нiкого
нема╨?). Але по деякому часi вухо знову виразно вловило  гомiн  усерединi.
╙!.. Там ╨ люди!!.
   Максим постукав у вiконечко, всунувши голову в заглибину,  як  у  пащу.
Гомiн затих. Мовчанка.
   Ще постукав.
   Мовчанка.
   Настирливо постукав з усi╨© сили.
   - Чаво тiб╨?!. - озвався  нарештi  злий  жiночий  голос.  Озвався  тi╨ю
мовою, якою говорять усi чужi колонiсти  на  пограниччi  Слобожанщини,  по
всiх отих Люджах, Верхолюджах, Пожнях, Верхопожнях...
   - Чаво тiб╨?..
   - Люди добрi... - прохрипiв Максим, зворушений до глибини душi людським
голосом. - Люди добрi!.. Пустiть... погрiтися...
   - Ну-ну!.. Пррахадi сяб╨!!.
   - Трiшечки... Люди добрi...
   Мовчанка.
   - Перевзутися... Тiльки перевзутися ж...
   I  переступив  з  ноги  на  ногу,  спiймавши  себе  на  такiй   брехнi.
"Перевзутися!" Господи! Вiн же цiлком босий. Так вiн у життi ще нiколи  не
брехав. "Перевзутися".
   - Люди... А?..
   В хатi раптом закричало злобно,  люто  й  глузливо,  на  два  голоси  -
чоловiчий i жiночий:
   - ©дi - iдi!!! Чаво там!!. Нашi пашлi, i ти, сволоч,  iдi!!.  Iдi  к...
матерi!!.

   Максим вiдзначив, що той погрозливий чоловiчий голос був зовсiм молодий
i такий же молодий був голос жiночий.
   А як перекричали, настала тиша, а в нiй - чоловiче хтиве  бурмотiння  й
жiночий лоскiтливий  смiшок.  Зливу  ж  лютi  закiнчив  уже  якийсь  iнший
старечий жiночий голос понуро:
   - Iдi, iдi, Бог с табой...
   Максим зцiпив зуби. Його нiби хто нагло вдарив  чоботом  в  обличчя,  в
самiсiнькi зуби, вибивши геть оте, витисне-не з самiсiнького серця,  "люди
добрi". Соломинка надi© й вiри, за яку так цупко вхопився Максим (люди  ж,
люди!), непоправно урвалась.
   I вiн вiдчув, що рятунок утiка╨ геть. Ба, втiка╨  навiть  щось  бiльше,
нiж саме життя, пiсля отого - "Бог с табой!.."
   Серце йому божевiльне закипiло, заклекотiло. До корчiв.
   До гiстерi©.
   "Бог с табой..."
   Господи! Не заперечуй же сам себе!.. Сiрника!  Одного  лише  сiрника!!.
Спалити! Геть спалити всю цю погань, цих щурiв, разом iз ©хнiми iконами  й
великоднiми страстними хрестиками  на  сволоцi,  напаленими  ще  дiдами  й
прадiдами   цi╨©   мерзоти...   Малесенький,    чудесний,    божественний,
справедливий сiрник! В  ньому  бiльше  добра  й  мудрости,  нiж  у  всьому
цьому!..
   Його вже била пропасниця, хапали корчi, зводило колiна й  щелепи.  Так,
тремтячи, Максим постояв iще якийсь час. А  тодi  зайшов  з  пiдвiтряного,
затишного боку й  почав  помалу  оберемками  стягати  очеретяний  лист  iз
стiни... Вони, тi щури, хоч i чують, то не  вийдуть.  Горiтимуть,  але  не
вискочать! Нi... Але Максим не мав сiрника i очеретяний лист вiн стягав не
для того. Вiн настягав його купу на землю, хоч на землi й  так  було  його
товсто вже навколо хати, пооббиваного й настеленого вiтрами. Але той був з
льодом. А  Максим  же  настягав  сухого,  нагорнув  велику  купу.  А  тодi
вмостився в тiй купi, як у пуховiй перинi, втиснувся  спиною  в  очеретяну
стiну й, скiльки мiг, пiдкорчив ноги, згорнув руки. В мiру того,  як  одяг
розтавав,  Максим  збигався  все  бiльше  й  бiльше  в  клубочок.  Нарештi
зiщулився зовсiм i закрив очi. Задрiмав. Пiд  закритими  повiками  зацвiли
веселки, - все тi ж гарячковi вогнi, спектр веселки, й iнший, тим спектром
обарвлений, свiт. Той другий Максимiв свiт, що буяв i цвiв ось уже стiльки
- весь час вiдтодi, як вiн опинився й жив уже за межею можливого.
   Холодний вiтер, i колюча  земля  пiд  порепаними,  побитими  ногами,  i
тривога, i все геть лишилося десь там... Одiйшло... Нема.  I  люди  теж...
Нема.

   Тiло огорнулось  при╨мним-при╨мним  теплом  вiд  самого  ж  таки  тiла.
Розливалась при╨мна втома, вiд  яко©  паморочилась  голова.  Так  хотiлося
покласти  ©©  комусь  на  груди  чи  на  плече.  Товаришевi...  Друговi...
Братовi... Але нiкого. Лише пустеля й вогненнi  вiхоли  в  нiй.  "Вогненнi
вiхоли? Це все з одного манюнького сiрничка! Це добре!.."
   Вiхоли. А серед них хтось, трiюмфуючи, саркастично проказував знову  те
саме, що колись уже говорив, i тим самим голосом:
   "Що ж сказав Сократ, Кант, Маркс, Нiцше... й iншi, й iншi - добрi й злi
генi©?!. Ти ©х читав, ти ©х вивчав.  Ха!..  Все,  що  вони  сказали,  таки
абсолютно не ма╨ нiякого значення i нiчого не варте. Нi! Не варте!  Бо  не
може... нi не може - i не може - таки  не  може  врятувати  одну  маленьку
людину... Людину... А згубити?.. Згубити може!.."
   "То чи ти ж вiриш у людину?!" - пита╨ здалеку-здалеку той  змученим,  у
шинелi наопашки i з розчахнутим навпiл серцем, майор, кутаючи те  серце  в
свою сiру шинелю.
   - Вiрю... - шепоче Максим уперто, затято, крiзь сльози вiдчаю,  боячись
ту вiру розгубити.
   - Вiрю!!.
   Помалу вiхоли втихли. Втихли. Свiтла погасли. Лишився  темний,  млосний
морок - так, як, мабуть, у дитячiй колисцi в першi днi пiсля появи на  цей
свiт. Морок i гойдалка - Сон. Це  навалився  волохатим,  глибокий-глибокий
сон. Лагiдний i хороший. Сон...
   - Н-нi!!.
   Максим через силу зрина╨ з тi╨© волохато© пiтьми. Н-нi!!. Не тепер i не
тут! Вiн умре. Так, умре, але не тут. Не бiля щурiв. Не тут  i  не  тепер.
Вдома! Вiн умре вдома, переступивши порiг.  Хоч  на  три  сантиметри,  але
переступивши порiг...
   Максим розплющив очi.
   Навколо було сiро. Либонь, розвиднялося.  Спереду  бовванiли  ще  якiсь
хати. Там, мабуть, теж були люди. Але швидше вiд ось оцих i вiд тих людей!
I вiд  цього,  такого  брачкого,  нахабного,  волохатого,  страшного  сну.
Швидше!
   Вiтер вiяв так само, але вже трусив i кружляв снiжок. Потеплiло.

   Максим вилiз iз барлога i тiльки тепер раптом усвiдомив  собi,  що  той
лютий вiтер, якого вiн так лаяв у степу, насправдi тодi дбав за нього,  за
Максима! Таж це вiн його рятував, атож! Заморозивши йому одяг, вiн обернув
його в панцер i тим панцером захищав Максимове тiло,  зберiгаючи  пiд  ним
крихiтку власного тепла й затишок. А тепер от,  коли  той  панцер  розтав,
Максим раптом вiдчув, ставши на вiтрi, справжнiй  холод,  що  пробирав  до
самих кiсток. Так пробирав, аж мiзок у тих кiстках судомило. Але нiчого не
вдi╨ш. Вiн мусить iти. Мусить! Вiй не виспався,  але  все  ж  таки  трiшки
перепочив i тепер мусить iти. А виспатись - вiн уже потiм за одним заходом
виспиться, як переступить порiг свiй. Ой, i виспиться ж!.. Лише не тут.
   За коротку мить вiтер знову зробив Максимовi ту саму прислугу - обернув
йому одяг на панцер.  Благословенний  вiтер!  Такий  же  благословенний  i
чудесний, як i тi веснянi голубливi вiтерцi його дитинства.
   Це було невеличке село, з кiлькох хат, що всi  стояли  ось  тут  купкою
понад  дорогою.  Пiдiйшовши  до  тi╨©  купки,  Максим  зупинився.  Чи   не
спробувати йому щастя ще раз? Повагавшись, Максим пiдiйшов до однi╨©  хати
з високим ганком, зiйшов на той ганок i постукав.  Мовчанка.  Постукав  ще
раз... I, зiтхнувши, зiйшов униз, вийшов насеред  дороги.  Ба!  Не  тiльки
люди, навiть собаки до нього нi звiдки не озвалися. Нiкого  нiде  не  було
чути. Худоби теж. Ну, худобу люди зжерли, це ясно! А решта, де ж  решта?..
Решта, мабуть, поховалась, прищулила вуха, прикинулась, що ©©  нема.  Таж,
Боже! Все це так ясно...
   I в Максима вже не було жалю до людей, -  жалю  на  те,  що  вони  такi
нiкчемнi, здрiбнiлi й немилосерднi, злобно ощиренi... Таж вони переляканi!
Смертельно й навiки переляканi. Занадто великий жах обступив ©х, щоб  вони
пам'ятали ще про когось, крiм самих себе. Жах вiд усього. Жах вiд чужих  i
жах вiд сво©х. Жах вiд червоних i жах вiд брунатних, чи яких там. Жах  вiд
"геро©в" i жах вiд звичайних злодi©в,  душогубiв.  I...  жах  вiд  "добрих
людей". Першi всi карають. Другi ж лише "визволяють", але за  ними  слiдом
приходить теж кара. Всi приносять лише бiду.  Люди  бояться  всiх  i  самi
себе. I все чекають... Вiд чужих - кари, вiд сво©х - зради,  вiд  лихих  -
помсти, вiд "добрих" - не  знати  чого,  вiд  ще  "добрiших"  -  доносу  й
мотузки. А вiд самих себе - пiдлого страху, батька всiх мерзот...

   I через те вони черствi, холоднi, жорстокi, без вiри й довiри,  загнанi
в шпарини, де вони нашорошено огризаються проти всiх, повернутi хвостом до
стiни й ощиренi зубами наперед. Максим посмiхнувся вiд такого  образу,  що
зринув чiтко перед очима, - образу людини в такiй-от "божественнiй" позi.
   "А  ви  кажете  -  гуманiзм,   християнство,   братолюбство...   Ще   й
"комунiстичнi iдеали"..." - гiрко промовив Максим  у  думцi,  невiдомо  до
кого, та й пiшов у мряку.
   Шлях за сiльцем iшов у степ - у  рябий  степ,  укритий  мерзлою  чорною
рiллею й латками снiгу.  Максим  не  пiшов  туди.  Вiн  звернув  на  бiчну
дорiжку, що вела в чисту снiгову пустелю  лугу,  за  яким  маячiла  темним
обрисом стiна лiсу, .й пiшов тi╨ю дорiжкою.



   "Попiд га╨м шлях-дорiженька,
   Широкая та й убитая.
   Широкая та й убитая,
   Слiзоньками перелитая..."
   Це так у пiснi спiва╨ться. А в дiйсностi це була така-от собi  звичайна
дорiжка. I тiльки тому, що вона крутилася попiд га╨м, пiсня зринула  та  й
снувалася в Максимовiй головi. Снувалася журно  й  зовсiм  недоречно.  Але
зовсiм-нiби й правильно. Щодо "слiзоньок", то це якраз i  було  недоречно,
бо саме це вiдганяв вiд себе геть Максим. Йому пригадалися тюремна  камера
й друг Микола - на Холоднiй Горi. Там вони сидiли й спiвали багато пiсень.
А серед тих пiсень була одна,  ще  лiпша,  нiж  ця,  Миколина  улюблена  -
"Забiлiли снiжки, забiлiли бiлi"... Це чи не найтрагiчнiша з усiх  пiсень.
Вона, мабуть, найбiльше пiдходяща була б от тепер.  Але  тiльки  тому,  що
вона така безмежно трагiчна, вiд яко© ридати хочеться, Максим гнав i ©©  з
думки геть. Геть! Усi цi тужливi пiснi добре спiвати за чаркою горiлки,  в
рiдному колi, щоб було з ким разом сумувати й мрiяти  розчулено,  а  то  й
поплакати та пожалiти себе вза╨мно. Або ж спiвати з товариством  у  такому
станi, коли ще докладно не вiдомо, як з тими "снiжками" буде. Але коли  от
перед тобою вже справдi, та ще так-от, забiлiли снiжки i вже тобi побiлiло
в очах i на губах, а бiля тебе нiкого нема - не то, щоб слухати,  а  бодай
щоб хоч колись посвiдчити, де ж ти дiвся, - то тодi таку добру й  правдиву
пiсню може спiвати  тiльки  якийсь  безнадiйний  скиглiй,  що  навiки  вже
втратив почуття гумору.
   Тому Максим iз усього ©хнього з  Миколою  тюремного  репертуару  вибрав
iншу пiсню - саме ось оцю, про дорiжку, що йде попiд га╨м. Власне,  вiн  i
не вибрав ©©, вона сама вибралася - зринула  та  й  бринiла  собi.  Максим
тiльки не заперечував, бо вона була до серця.
   Дорiженька петляла, а пiсня линула рiвно - сувора пiсня рiшених на все.

   "Пiдем, братця, у вишневий садок,
   Та й нарiжем черешневих гiлок,
   Та й будемо вимiрятися,
   Котрому в салдати вибиратися".
   Це мужня пiсня. Не весела, але й не слiзна. Сувора. I могутня в  сво╨му
ритмi. Це тобi не "забiлiли снiжки...". От помiря╨мось на тих  палицях  iз
черешневих гiлок, i тодi вже не  нарiкай,  брате.  Зцiплюй  зуби  й  смали
просто в салдати. "Бачили очi, що  купували".  Отож  -  чеши  навпростець.
Переможеш - житимеш. Не переможеш - трупом ляжеш...
   Так, це пiсня тих, що ходять  тяжкою  ходою  вперед  i  нiколи  вже  не
вертаються назад.
   Це, може, пiсня й про нього...
   Але Максим не спiвав ©©. Навiть i не мугикав. Вiн собi  йшов,  а  пiсня
теж iшла поруч. Пiсня сама собою, а вiн  сам  собою.  То,  либонь,  спiвав
пiсню Микола, друг його вiрний, вiдважний i завжди до кiнця  рiшений.  Пiд
цю пiсню Миколину Максим i йшов собi далi, як вела його "дорiженька  попiд
га╨м".
   Але йшов вiн зовсiм не попiд га╨м, а лише дивився на гай, що сизiв  ген
там  за  лугом.  Тим  часом  навколо   були   самi   верболози,   очерети,
попрострiлюванi одинокi берези, порозкидуванi й поламанi рибальськi  вершi
бiля  старих  ополонок...  Ось  натрапив  на  забутий  i  подертий  невiд,
розвiшаний на  латах  та  стовпах...  Потiм  -  якесь  череп'я...  Далi  -
недогризений собаками дохлий кiнь... Ще далi - свiжа ополонка... Раптом  -
тин. I нарештi раптом  -  хата!  Максим  аж  здригнув,  -  хата  виступила
несподiвано з-за густого очерету та кущiв верб i переступила дорогу.
   З яко© речi хата? Ага. Лiвий берег тут нагло  висунувся  далеко  в  луг
мисом i перетяв дорогу Максимовi. А скра╨чку того мису прилiпилось село, i
крайня хата з того села, вiдбiгши вiд усiх, зiйшла от униз i стала аж бiля
ополонки.

   Дверi в хатi були вiдчиненi навстiж у сiни, а з димаря йшов димок.

   Максим пильно озирнувся навколо, по всiх сумежних городах i на луг - чи
нема╨ нiде нiкого? А переконавшись, що нiде не  було  жадно©  живо©  душi,
швидко попростував у сiни. З сiней вiдчинив дверi в хату.
   - Добридень...
   - Добридень.
   I бiльше нi слова у вiдповiдь. I Максим нi слова.  Сiв  собi  на  лавi,
блаженно простяг ноги i, нiчого бiльше не  бажаючи,  тiльки  отак  сидiти,
дивився просто себе, в розтоплену пiч...
   Помалу пошукав очима, хто ж то сказав йому  "добридень".  Посеред  хати
сидiв чоловiк i крутив однi╨ю рукою жорна. Друга рука була  на  перев'язi.
Вiн був молодий, нахмурений, у вiйськових штанях. Крiм нього,  в  хатi  не
було бiльше нiяко© живо© iстоти. Чоловiк крутив собi жорна - i нi  пари  з
уст. Потiм зупинився й подивився запитливо на гостя.
   - Трiшечки б води... - попросив хрипко Максим, аби подати  бодай  якусь
"причину", чого ж це вiн забрiв сюди. Тим  часом  очима  блукав  по  хатi.
Безсмертна укра©нська  хата!  Зворушливо-трагiчна  "нацiональна  святиня",
гордощi всiх "пророкiв" i "апостолiв" його  бiдолашно©  нацi©!..  Чорна  й
перекошена, з  манюсiнькими  запотiлими  вiконечками,  з  мокрою  слизькою
глиняною долiвкою, з купами смiття й лахмiття в закутках, холодна,  вогка,
ще й з смердючою помийницею бiля дверей... Апотеоза злиднiв!
   Але все ж таки як у нiй гарно. I сумно, i гарно.
   Господар подав води. Поки Максим  пив,  вiн  пильно-пильно  дивився  на
нього, на його репанi закривавленi губи, на босi й теж репанi ноги,  чорнi
вiд синцiв, закипiло© крови й бруду, дивився  на  його  вогке  лахмiття...
Потiм зiтхнув тяжко i проговорив з тривогою й безмежним спiвчуттям:
   - Я теж учора тiльки прийшов. Отак... - I враз iз притиском i  з  щирим
попередженням:
   - Слухай, чоловiче добрий!.. (Озирнувся). Вчора нiмцi в цьому селi  ось
наловили чоловiка з сорок нетутешнiх ...отаких от... нашого брата все... I
всiх розстрiляли!.. Як партизан... Чи ясно?
   - Ясно... - прохрипiв Максим. Помовчав. - Яке ж це село? - спитав,  щоб
коч зорi╨нтуватися, де ж саме вiн. Щодо подi©, про яку почув, то вiн вiрив
цьому чоловiковi i вiдразу зробив належнi для себе  висновки.  А  господар
чисто по-вояцькому, по-товариському дивився Максимовi  в  очi  дiловито  й
нiби питав: "Що ж тут робити, га?"
   - Нiчого, - сказав Максим.  -  Дякую,  брате.  Я  вже  пiду...  Скажiть
тiльки, чи лугом ╨ дорога?
   - А навiщо вам дорога? Ви смалiть  навпростець.  Хоч  дорога  теж  ╨...
Ворсклою, льодом...
   Та, глянувши на Максимовi ноги, аж скрутнув головою. I кинувся по хатi.
Понишпорив пiд полом, а тодi облишив i зашарудiв по столi.
   - А пiдождiть трiшки...
   Вiн щось шукав на столi, в миснику й аж захвилювався:
   - Ти скажи!.. Анi шматочка. Оце  мелю,  бачиш...  Почухавши  розгублено
потилицю, облишив стiл з мисником i кинувся знову шукати  пiд  полом,  пiд
припiчком та

   по всiх кутках. Бурмотiв:
   - Господи! Хоч би ж хоч якiсь старi шкарбани!.. От ти бiда!..
   Шукав, шукав, але й тут даремно  -  нiчого  не  знайшлося,  крiм  самих
дитячих шкарбанцiв та якогось дрантя. Нарештi випростався й,  витерши  пiт
iз чола, нiяково розвiв сво╨ю ╨диною рукою:
   - От, брат, яка ╨рунда...
   - Нiчого, - сказав Максим. - Не турбуйтеся... Прощавайте...
   - Прощавайте...
   Максим вийшов з хати й пiшов.
   Та не встиг Максим зайти й за очерет, як його догнав господар з  якимсь
лантухом i з мотузкою в руцi.
   - Нате потримайте, - подав вiн мотузочок Максимовi. А тодi наступив  на
лантух ногою й одним махом роздер його надво╨.
   - Ось, на хоч онучi, чоловiче!.. Обмота╨ш ноги.  Це  замiсть  чобiт.  I
мотузочком оцим обв'яжеш...
   З тими словами подав  роздертий  лантух  Максимовi,  додавши  з  судною
посмiшкою:

   - Чим багатий, брат, тим... - i, не договоривши, махнув рукою.
   Максим узяв онучi й не знав, що йому й сказати... А як пiдвiв голову  -
господаря вже не було: зник за очеретами.
   Та й хiба можна те, що хотiв висловити Максим, сказати словами, пустими
й зiтертими, як мiднi шаги, словами?
   Максим узяв онучi й мотузок пiд пахву й швидко пiшов через  луг.  Пiшов
швидко головне тому, що боявся, щоб, бува,  не  заплатити  господаревi  за
добро злом. А це могло статися, коли б  його  тут  ось  iз  оцими  онучами
схопили нiмцi чи iншi "добрi люди".
   За короткий час Максим вийшов на рiчку. Тут льодом вилась  напiврозтала
дорога. I от тi╨ю рiчкою, тi╨ю пiврозталою дорогою вiн прийшов до гаю. Це,
власне, був зовсiм не гай, а справжнiй лiс,  що  вкривав  правий  гористий
берег Ворскли. Вiн був нещадно понищений, поторощений  гарматними  набоями
та бомбами, але все ж був ще  досить  густий  i  буйний.  Рiчка  пiдходила
крутим берегом пiд самiсiнький лiс i далi вже так i йшла, петляючи близько
попiд лiсом. А по нiй петляла дорога. Та Максим  покинув  цю  дорогу  тут,
йому бiльше припадала до серця та дорiжка,  що  вилась  по  березi,  через
пеньки й через пагорбки рудого вапняку та пiщанику. Вона  була  затишна  й
майже схована вiд стороннього людського ока, хоч у той  же  час  iшла  все
понад Ворсклою, близько при березi.
   Опинившись у лiсi, Максим  iз  полегкiстю  й  радiсно  зiтхнув,  неначе
виграв приз, поставивши рекорд бiгу до призначено© точки одним духом.  Тут
вiн сiв на пеньочку, блаженно простяг ноги й  довго  вiдсапувався.  Сидiв,
вiдтягаючи момент насолоди, яка його тут ось чекала. Точнiсiнько  так,  як
то часто з ним бувало, коли вiн, одержавши  листа,  не  квапився  навмисне
його розпечатувати, вiдволiкаючи ту при╨мну й хвилюючу мить.  Нарештi  вiн
розпечатав його, чи то пак - розгорнув його, той  подарунок,  той  лантух,
роздертий надво╨. Спершу розгорнув одну половину... Розчепiрив ©© й  довго
тримав перед собою, все розглядаючи ©©, неначе бозна й що. Потiм поклав ©©
на колiна й узяв другу... Потiм знову першу...

   "На ж тобi, чоловiче, хоч оцi онучi!"
   Як божественний вiрш! Як прекрасна пiсня!
   "На ж тобi, чоловiче... чоловiче!.."
   Лантух здавався особливо теплим i м'яким, навiть нiжним. Такою  теплою,
такою м'якою й такою нiжною не могла бути жодна iнша одежина в свiтi.

   Натiшившись очима й серцем, Максим почав обгортати  тим  лантухом  сво©
ноги.
   То була тяжка процедура. Хоч лантух i був досить м'який, але, як Максим
не обмотував ноги, все було якось мулько.  I  Максим  перемотував  наново.
Розглядав сво© ноги, - що ж там муля╨? Всi ноги були пухлi,  але  особливо
жахливо виглядали пiдошви. Мало того що вони попухли, вони ще  збрижились,
i в тих збрижах, в заглибинах зморщок, позакипала  кров.  Так  само  помiж
усiма пальцями порепалося, порозколювалося тiло, i в  тих  розколинах  теж
позапiкалась кров. За весь час дороги Максим це вперше побачив сво©  ноги.
Такими вони ще нiколи не були за все життя.
   Максимовi все хотiлося так обмотати ноги, щоб анi  муляло,  анi  пекло.
Але нiчого з того не виходило. А втiм, насправдi вiн  тим  особливо  й  не
переймався. Йому було добре вже й так. А  тут  ще  виглянуло  сонце.  Воно
видерлося з-за муру хмар i туману, пiдгортаючи той туман i тi  хмари  геть
пiд себе, й заiскрилось, засмiялось, замерехтiло на всьому навколо.  Вiтер
давно вщух. Мов на знак чарiвно© палички, погода змiнилася рiзко й вiдразу
- з зимово© на весняну. Стало так веселкове  навколо,  як  було  веселкове
Максимовi в душi. Облизуючи репанi  губи,  Максим  пiдставив  обличчя  пiд
сонце й так само пiдставив пiд сонце  ноги,  покинувши  ©х  обмотувати,  й
сидiв собi. Сперся спиною об дубок i мружив очi, заплющував i  розплющував
©х, зробивши при тiй нагодi вiдкриття: чи заплющенi очi, чи  розплющенi  -
однаковiсiнько був усе той же самий слiпучий, вогненний спектр.  Рухливий,
буйний, несамовитий спектр, неначе кольорова каруселя.

   Непомiтно вiн задрiмав. Не було вже сили нi  рухатися,  нi  думати,  нi
навiть  чогось  хотiти.  Сон...  Гарячковий,   бездонний,   жаднючий   сон
пiдкрадався на м'яких лапах, мов барс, хижо й зловiсно муркочучи.
   Але знайомий внутрiшнiй, недрiмливий голос не дав йому заснути.

   "Йди!"
   З мукою роздерши повiки, перемагаючи пропасницю,  Максим  очуняв.  Тодi
поволi обмотав онучами ноги, поперев'язував мотузкою й рушив. Але яка ж то
була мука - рушити! Вiн звiвся й ледве вiдiрвав ноги з  мiсця,  видаючи  з
себе стогiн болю. Суглоби в стегнах, у колiнах, у кiсточках  трiщали.  Але
все ж таки якось рушив. Потiм виявилося, що в онучах iти - особлива  мука.
Спершу було нiби нiчого, а потiм почало божевiльне  пекти.  Максим  сiдав,
перемотував i рушав знову. I знову  сiдав  i  перемотував...  Аж  поки  не
збагнув, у чому справа. А справа була в тому, що  в  пiдошвах  нiг  почало
божевiльне пекти саме вiд того, що вони зiгрiлися й одiйшли.  Тодi  Максим
скинув зовсiм онучi геть, повiсив ©х сушитися, а сам  сiв  на  колодi  над
калюжею, що стояла на кризi, й поставив у  ту  калюжу  ноги.  Ноги  почали
дубiти, й бiль зник.
   Он воно що! То ж вiн не вiдчував цього скаженого пекучого  болю  ранiше
тому, що ноги були вже весь час  задубiлi  вiд  холоду.  Згорнувши  онучi,
Максим сховав ©х за пазуху й бiльше не пробував використовувати. Захолодив
ноги в крижанiй калюжi й пiшов так. Одначе тепер уже й  це  його  не  дуже
рятувало вiд того скаженого болю. Легше було лише кiлька хвилин. Чи  тому,
що вiн зiгрiвався вiд сонця й що повiтря було тепле, а  чи  тому,  що  тим
ногам вийшов уже такий реченець, вони йому немилосердно пекли. Дедалi  все
бiльше. Що то була за хiдня! Максим не йшов, а  шарпався,  мовби  йшов  по
цвяхах або по розпеченому залiзу. Коли мука була вже зовсiм нестерпна, вiн
шукав очима латки снiгу чи калюжi з водою, ставив туди ноги й чекав,  поки
вони задубiють. Кiлька хвилин по тому вiн  мав  спокiй.  Уставав  i  знову
йшов. Та що далi, то все менше допомагали вже й снiг i  вода,  ноги  пекло
безперервно.
   - Господи! Хоч би мороз, абощо!
   Але мороз утiкав безвiсти. Сонце гналося за ним iз  вогненними  мечами,
розтоплювало снiг i лiд, обертаючи ©х у бурхливi потоки.
   Зцiпивши зуби, Максим змушував себе сто©чно переносити бiль.
   Так вiн iшов до обiду. Йому не хотiлося нi ©сти, нi  пити.  Вiн  тiльки
дивився запаленим зором уперед, хапав  порепаними  губами  повiтря  й  мав
тiльки одне пекельне бажання -  дiйти  до  порога.  Дiйти.  I  щойно  тодi
скiнчиться його мука. Вона скiнчиться там, де скiнчиться його  шлях.  Лише
там. Ген-ген там, за синiми, серпанково-голубими контурами борiв i  лiсiв,
що бовванiли далеко на обрi©!..
   В  пiсляобiдню  пору  вiн  опинився  бiля  яко©сь  хатки,  обгороджено©
новеньким сосновим парканом. Лiс, що тягся по горi, давно скiнчився,  сама
гора змалiла, а тепер починався бiр, i  та  хатка  стояла  пiд  бором,  на
крутому березi Ворскли. Тут Максимовi треба було вже переходити Ворсклу  й
iти по той бiк у степ i вже там iти далi степом до самого дому.  Бо  ж  це
була вже Литовка, значить, тепер треба було завертати влiво...
   Максим сiв бiля хатки пiд парканом на лавочцi й дивився туди,  в  степ.
Мiж тим степом i ним текла Ворскла.  Вже  текла!!.  Лiд  посерединi  рiчки
на©жачився, надувся, став  хребтом,  а  обабiч  того  хребта,  мiж  ним  i
берегами, вже текла вода. Ще трохи  -  й  той  лiд  геть  зiрве,  i  рiчка
розiлл╨ться нестримно, затоплюючи береги.
   По той бiк рiчки в степу видно було село. I видно  було  також,  як  по
селу вештались салдати. Може,  нiмцi,  а  може...  а  може,  й  не  нiмцi,
однаково. "Кожно© хвилини вони можуть обстрiляти цей берег!" -  алярмувала
думка, а друга вiдповiдала апатично - глузливо:  "Ну  й  чорт  з  ними,  з
дурнями!!"
   Однак йому треба переходити на той бiк. Так чи так - до чорта  в  зуби.
Тут йому треба переходити в степ, через  Ворсклу  й  через  тi  салдатськi
застави. Правда, можна б iти й на обмин, але  це  знову  зайвих  п'ятдесят
кiлометрiв, яких  вiн  уже  не  витрима╨.  Нi,  не  витрима╨!  А  як  отак
навпростець - усього двадцять. Лише двадцять  кiлометрiв!  Господи!  Якщоб
добре побiгти, то можна б за пару годин i добiгти, одним духом. Близько  ж
як!..
   I  серце  в  ньому  тремтiло.  Але  сили  вже  зовсiм-зовсiм  не  було.
Заплющивши очi, вiн сперся спиною на паркан i так сидiв.

   РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТIЙ
   "Мати"
   Дотик...
   Чиясь рука лягла йому на чоло увi снi, в марiннi.  Нiжна  жiноча  рука.
Прокинувшись, iз заплющеними очима, Максим вiдчув,  що  рука  не  зникала,
лежала на чолi.  Дивно.  Сон  не  хотiв  зникати.  Максим  так  сидiв,  не
розплющуючи очей, щоб  не  сполохати  вiзiю,  яка  забарилася  зникнути  й
перейшла в реальнiсть. Вiн сидiв у тiй самiй позi, в якiй сiв зразу на цiй
лавцi: голова задерта горiлиць, пiдставлена чолом пiд сонце,  а  потилицею
зiперта на паркан. Вiн вiдчував ребрасту дошку пiд потилицею, а в руцi, що
лежала на колiнах, вiдчував шапку  так,  як  вiн  був  узяв  ©©  з  самого
початку. Руцi було тепло, бо шапка була вже гаряча вiд сонця. Жiноча  рука
на чолi поворушилась, пальчик-мiзинець торкнув ненароком брову,  а  журний
голос пiсля глибокого зiтхання промовив:
   - Боже, Боже... Таж вiн уже й не  при  пам'ятi...  Максим  посмiхнувся,
повiв бровами заперечливо й розплющив очi.
   Перед ним стояла жiнка. Вона прийняла руку з  чола  й,  пiдпершись  нею
традицiйно в пiдборiддя, дивилась на Максима трохи збентежено  й  зрадiвши
водночас. З непокритою головою, в старовиннiй селянськiй  корсетцi  поверх
полотняно©, з рясно вишитими рукавами, сорочки, вона стояла так, як вийшла
щойно з двору, зi сво╨© хати. Не стара з  обличчя,  лише  надмiру  змучена
турботами й горем, що промовляли самi за себе з ©© зажурених очей.
   - О! - промовила жiнка, оговтавшись. - Що з вами? - й розсердилась сама
на себе. - Дурне питаю!.. Скажи лiпше, чоловiче добрий, хто ти й звiдки?..
Нi-нi, не йдеш звiдки (звiсно звiдки тепер люди йдуть!), а родом звiдки?
   Максим подивився на не© якусь мить мовчки, слухаючи тембр ©©  голосу  -
при╨мний, лагiдний i... знайомий. Так-так, знайомий, бо  материнський!  (У
кожнiй жiнцi зберiга╨ться щось величне, найкраще в  свiтi:  Мати!  Це  вiн
давно вже помiтив). Подивився... А тодi коротко сказав, хто вiн i  звiдки.
I вже пiсля першо© фрази по очах побачив, що на  жiнку  зробила  найбiльше
враження його мова. Жiнка навiть не  дослухала  до  кiнця,  а  захапалася,
заметушилася бiля Максима:

   - Та це ж ви, мабуть, учитель!.. Та чого ж ви тут сидите! Ходiть же  до
хати... Та ви ж голоднi... А я  й  бачу,  що  щось  не  те...  Воно,  бач,
помiтно, хоч i в дьоготь людину обмаж... Я вас не  знаю,  не  чула  такого
прiзвища, але ви, мабуть, учитель або ж якийсь укра©нський iнженер  наш...
Ну так, я ж бо по мовi чую й бачу. О, я бачу!.. А я вийшла з  двору  та  й
дивлюся - чужий? Так нiби й не чужий. Нiби ж наш... Господи! Та йдiть  же,
йдiть у двiр... Бо ж тут i небезпечно - бач, сновига╨ скрiзь та погань.
   I, гомонячи, жiнка потягла Максима в двiр, а з двору до  хати.  Даремно
Максим у дворi, глянувши на  ту  хату,  гарну  й  чистеньку,  як  лялечка,
впирався, благав залишити його тут на колодках пiд парканом у затишку.  Бо
ж як поглянув на сво© бруднющi ноги, на свiй жахливий одяг, то йому  стало
аж страшно йти до чисто© хати, до затишного людського житла.  А  з  вiкон,
завiшених гаптованими фiранками, видно було, що в тiй хатi,  мабуть,  було
iдеально чисто й  затишно.  Але  вiдмовлятися  було  неможливо,  бо  жiнка
гнiвалась.
   I вже мала образитись, - чого ж це вiн, мовляв, такий  гонористий?  Чи,
може, з таких великих панiв, що до бiдно© матерi не хоче зайти, незважаючи
на добре слово?..
   Нарештi Максим таки почалапав до хати слiдом за жiнкою.
   А в хатi вона посадовила його на покутi, як  дорогого  гостя,  а  тодi,
обливаючись буйними сльозами, почала розпитувати, а чи не бачив же  вiн  i
©© сина молоденького та й ©© чоловiка старенького  десь  там?..  Отакi  от
вони й отакi... Вигнано ©х iз торбами "часть свою доганяти", погибель свою
шукати... i вони пiшли десь, як у тую неволю злую турецькую...  З  тими...
Бодай  ©м...  Чи   не   бачив   же   вiн,   га?..   Вона   вже   всi   очi
продивилась-видивилась,  виглядаючи.  Хто  не  ©де,  хто  не  йде  -  всiх
пита╨-розпиту╨... А йдуть, iдуть люди! Багато отак пройшло вже.  Чимало  й
умира╨ по дорозi, а нiмцi та "сво© бандити" ще ©х i розстрiлюють. Та  вони
крiзь вогонь i крiзь смерть, спотикаючися,  бiжать...  Которi  сильнiшi  -
доходять... А ©© син - орел хлопець! Як дуб кремезний. Та й старенький ©©,
нiвроку, ще кремезний, трижильний, - на  каторзi  сов╨тськi  й  був  i  не
загинув! А тепер от - нема...
   Жiнка побивалася,  заглядала  Максимовi  в  вiчi  та  все  розпитувала,
плекаючи iскру надi©. Максим дивився на не©, слухав ©©,  i  було  в  нього
таке вiдчуття, нiби вiн  перед  нею  тяжко-претяжко  завинив,  перед  цi╨ю
матiр'ю, бо ж не бачив нi ©© сина-сокола, нi ©©  чоловiка  старенького.  I
чом же вiн ©х не бачив, не зустрiчав де-небудь?!.
   - Нi, не бачив, - проказав вiн iз жалем, зiтхнувши тихо. -  А  може,  й
бачив де, та, не знаючи, як впiзнати?..  Iдуть  десь!  Авжеж,  iдуть...  I
прийдуть. Всi "трижильнi" прийдуть! Неодмiнно... Всi...
   I потiшав матiр Максим, i пiдбадьорював ©©,  щепив  гiлочку  надi©,  як
гiлочку цвiту вишневого, в ©© серцi, а сам ледве сидiв, - хата йому пливла
шкереберть.

   Хата пливла шкереберть, проте Максим усе  в  нiй  чiтко  бачив.  Чиста,
затишна, малесенька хатина на дерев'янiм помостi, зi стилевим  укра©нським
стародавнiм килимом над дерев'яним лiжком, з маленьким портретом Шевченка,
що висiв бiля покуття, мовби образок,  пiд  королiвським  рушником,  понад
усiма фотографiями, що ними була облiплена вся стiна. Посерединi - чепурна
пiч, заслонена дерев'яною заслiнкою й завiшена  понад  припiчком  ситцевою
шторкою. На другiй стiнi - пiд шклом у  рямцi  диплом  iнженера-хемiка,  а
поруч, теж у рямцях, - "Похвальнi грамоти" та листи вiдзначення.
   - То синовi... а то доччинi... - каже мати й витира╨ сльози, помiтивши,
що Максим туди дивиться.
   Максим дивиться на портрет (велике фото) дiвчини в формi авiятора.

   - Царство небесне... - каже мати журно. Вона виплакала ряснi  сльози  i
тепер дивиться поперед себе задумано, самими лише вогкими  очима.  А  далi
похоплю╨ться:

   - Господи, Боже мiй! Що ж це я!..  Та  ви  ж  голодний...  Та  ви  ж  i
змучений, та ви ж...
   Вона хотiла сказати "хорий", але не сказала. Знала, що то не  було  для
Максима секретом, але не хотiла про те йому нагадувати. "Цур  йому!  Може,
воно, дасть Бог, минеться". Вона швиденько кинулася до печi  й  заходилася
поратися там, вiдкривши заслiнку, а  Максим  дивився  на  ©©  старовинний,
такий стилевий святковий одяг, на ©© пишнi,  гаптованi  рукави  сорочки  й
збагнув:
   "Та це ж вона вирядилась так (немов  до  церкви  чи  на  велике  свято)
спецiяльно для сина й для свого чоловiка, що ©х виглядала. Цiлий  день,  а
може, вже й кiлька днiв отак, сина й чоловiка  свого  виглядаючи  (ось-ось
прийде, ось-ось застука╨ хвiртка,  затупотять  ноги  бiля  порога!),  вона
прибралась в свiй найкращий одяг, як у багату надiю. Але вони не йдуть..."
   Максим дивився з замилуванням на цю матiр, а перед очима  йому  вставав
його дiм.
   "Iти! Треба йти!.. Швидко-швидко! Поки не пiзно..." -  застукала,  наче
молотком у тiм'я, тривожна думка.
   "Вони до не© теж прийдуть. Вони там десь отак  iдуть.  А  може,  вже  й
рачки лiзуть... Але ж лiзуть!"
   Мати насипала борщу й  поставила  його  на  стiл,  поклала  картоплину,
замiсть хлiба, ложку, нiж...
   - Присувайтеся, ©жте, ради Бога, прошу вас, ©жте!.. Вибачайте,  але  що
╨... От би горiлки! Але де! Нема. Нема хлопцiв -  i  горiлки  нема.  Прошу
ж...
   Стiл накритий бiлою-бiлою скатертиною. Максим не хотiв ©сти, але  й  не
хотiв завдавати жалю цiй бiднiй матерi, тож присунувся й узяв  ложку.  Але
©сти все-таки не мiг. Не тому, що борщ був  не  добрий,  -  нi,  борщ  був
напевно добрий, бо ж був звабливий сво©м виглядом  i  жирний,  але...  Дух
©стивного вдарив у нiздрi, й голова пiшла обертом. Його  раптом  занудило,
аж наче все всерединi перевернулось, протестуючи, з дикою якоюсь  вiдразою
вiд ©жi. Вiн тримав ложку з набраним борщем, i рука його тремтiла. Вiн  ©©
хотiв стримати й не мiг. Рука тремтiла вiд корчiв усерединi  все  дужче  й
дужче, борщ розхлюпувався на бiлу скатертину, але вiн не  бачив.  На  чолi
йому виступив пiт. Аж сам здивувався, що то з  ним  дiялося,  -  всерединi
нiби хто вчинив шалений протест проти його намiру ©сти...
   Так вiн i не змiг не то проковтнути, а навiть i наблизити до рота  того
борщу. Потримав, потримав ложку, розхлюпав борщ, а тодi решту вилив  назад
у миску й безсило поклав ложку на стiл.
   - Не можу... - прошепотiв. - Спасибi вам... i вибачте.  Його  страшенно
нудило, й вiн ледве  перемагав  себе.  Мати  дивилася  на  нього  скрушно,
бачила, як взялося чоло його потом, i вже не настоювала, лише промовила  з
великим жалем:

   - Борщ iз курятиною... З курятиною... Останню курку зарiзала - може  ж,
прийдуть... Сон такий менi снився, думала, що проти приходу ©хнього...
   Й закрила лице хусткою. Перемогла себе, зiтхнула...
   - А може б, ви таки з'©ли... Хоч трiшечки... Але це  сказала  вже  так,
без настирливостi й без вiри, що справдi треба той  борщ  Максимовi  ©сти.
Максим покрутив головою:
   - Спасибi... Велике, велике спасибi...
   В хатi було дуже  натоплено,  й  через  те  голова  Максимова  особливо
наморочилась  i  всього  його  нудило.  Вiн  сидiв,  спершись  лiктями  на
скатертину, й з усi╨© сили не давався впасти в крайнiсть. Перемагав  себе,
як тiльки мiг. Гору брала втома й пропасниця. Вiн сидiв у забуттi й нiчого
не чув, лише дзвони в вухах та бачив кольоровi кола в очах. Тi  кола,  мов
пухирi, надималися й лопалися. Потiм надималися iншi й так само  лопалися,
i знову... Раптом Максим пильно  подивився  на  скатертину,  й  його  враз
охопив жах...
   По снiжно-бiлiй скатертинi, сповзаючи  з  його  рукавiв,  посувалися...
"вони!.. Супутники!.. Супутники найбiльших  зрушень  велико©  ери  во╨н  i
революцiй"!.. По нiжно-бiлiй скатертинi...
   Максима огорнув жах. "А що, як у мене тиф?! I це  такий  гостинець  цiй
матерi?!."
   Вiн непомiтно, але швиденько заходився  збирати  сво©х  "супутникiв"  у
пучку й устав. Вiн мусить iти! Мусить!.. Мати бачила, як Максим  хилитався
на ногах, дивилася на його очi, знаючи, що вiн у  гарячцi,  що  вiн  тяжко
хорий, i, клiпаючи вогкими очима, просила його нiкуди не йти вже, лишатись
тут, вiдпочити, видужати. Бо як же ж отак  iти,  га?!  Нi,  вона  його  не
пустить! Нi, не пустить так. То ж грiх вiд Бога й вiд  людей  ганьба,  вiд
людей...
   Максим дивився на не© й не знав - як же ж i що ж ©й сказати?  I  тiльки
крутив тихо й рiшуче головою й дивився  з  посмiшкою  ©й  в  очi.  А  мати
настоювала все гарячiше. Вона бралася рукою за гудзик  його  пальта,  вона
вимагала лишатися й бути, як вдома, ось  так...  немовби  це  вже  ©©  син
тут...
   Максимовiй  головi  було  мулько  й  серцевi  теж.  Тяжко   йому   було
вiдмовлятися на такi слова. Ну, як ти скажеш цiй бiднiй матерi, що ти ж не
можеш, не мусиш, не  ма╨ш  права?!.  Добираючи  в  думцi  слiв  i  способу
вислову,  Максим  не  знаходив  нiчого  такого,   що   найпростiше   б   i
найделiкатнiше полагодило б справу, все вияснивши. Тодi вiн раптом,  чисто
iнстинктивно, так, нiби мiж iншим, спитав, зiтхнувши й поволi розставляючи
тяжкi слова:
   - А чи тут часто ©здять нiмцi?
   Мати     зiв'яла.     Мовчки     хруснула     пальцями.      Подивилася
здивованими-здивованими  очима  й  зiтхнула.  Схилила  голову.  А   Максим
промовив:

   - Менi треба йти.
   А промовивши, ще якийсь час стояв i дивився на не© й думав - як  i  чим
же ©© потiшити? Думав про ©© сина й чоловiка, перенiсся думкою до них десь
на розпуття, в смердючi ру©ни, на розоранi вiйною дороги й думав.  I  так,
думаючи про них, промовив сам до себе, заговорюючись вiд пiвпритомности:
   - Йти, йти, йти... Як i "вони" йдуть... Отак iдуть... А як зупиняться -
тодi вже вони не дiйдуть...
   Мати не витримала й залилась  буйними  сльозами.  Схилилась  на  бильце
лiжка, впала на нього безсило, ридаючи. А Максим стояв нерiшучо, -  ну  що
вiн, що ж вiн скаже цiй матерi? Вiн, отакий-о?!. I вiн нiчого  не  сказав,
лише зiтхнув тихо:
   - Прощавайте...
   I помалу, похитуючись, вийшов.
   Мати догнала його в сiнях i залебедiла вслiд:
   - То ви ж хоч не йдiть шляхом, iдiть отак лiсами, наобмин, щоб  же  хоч
тая погань не стрiла... Хай вам Мати Божая допомага╨ й  охороня╨  вас  вiд
усього злого...

   I не в силi дивитися,  як  тая  напiвскалiчена  людина  робила  останнi
зусилля, й не в силi допомогти ©й, заломила руки  й  заридала  в  сiнешнiх
дверях, на порозi - з вiдчаю, що не може раптом людинi нiчим допомогти...
   За двором, зачинивши за собою хвiртку,  Максим  знову  сiв  на  лавочцi
насупроти сонця.
   Сидiв i дивився на рiчку, що дедалi бiльше надималась.  Вiн  бачив,  як
ген збоку на льоду збилась купа пiдвiд,  що  ©хали  льодом,  загналися  аж
сюди, насупроти села, i тепер ©м треба було з'©здити на берег, але як?! Нi
лiворуч, нi праворуч нема ходу. Люди бiгали, метушилися, бо ще трохи  -  й
пiд ними розступиться лiд, i тодi буде вже по  всьому.  Людей  опановувала
панiка. Як з'©хати на берег? Анi сюди анi туди! Вода! Вони мiряли ту  воду
дрючками... i кричали стурбовано  один  на  одного.  "Мабуть,  лаються  та
обвинувачують один одного в тiм, що така глибока  вода.  Так-бо  водиться.
Хоч нiхто з них, мабуть, у тiм не винен". А  крига  пiд  тими  людьми  все
дужче горо©жилась, надималась.
   "Але яка символiчна картина, га! Нi лiворуч, анi праворуч! Нi  сюди  нi
туди. I так - смерть, i так - "капут"..."
   А люди тi на льоду вже зчепились, й ось-ось мала вибухнути бiйка.  Вони
махали один перед