ий рахунок, обтяжуючи  протокол  обвинувачення  реальним  злочином.
Далебi, слiдчий тiшиться з цi?? нагоди, десь потираючи руки. Власне, тако?
думки був Андрiй  i  не  хвилювався.  Вiн  дуже  добре  знав  логiку  цi??
костоправнi, як знав i те, що тут лiкарiв у звичайному розумiннi слова  не
iсну?. Це лиш помiчники слiдчого. "Показанiя давалi?"
   Вiн хотiв подiлитися цими сво?ми думками з товаришами,  але  подумав  i
стримався. Навiщо. Пiсля iнциденту з лiкарем нiхто не приходив тягти  його
на цундру, але щось занадто часто хтось пiдходив до дверей,  i  зазирав  у
вовчок, i слухав бiля  дверей.  Андрiй  мiг  iти  на  парi,  що  то  хтось
пiдходить спецiально дивитися  та  прислухатися  до  нього.  Може,  навiть
слiдчий. Може, начальник тюрми чи начальник групи.  Хтось,  хто  хоробливо
цiкавився, як почува?ться його жертва. Аж геть вже згодом,  як  вiзити  до
вовчка припинилися, Андрiй тихо, знiчев'я, так, щоб  розважити  товаришiв,
нiби  мiж  iншим,  пильнуючи,  щоб  не  пришили  йому  камерно?  агiтацi?,
розповiв, як сiм рокiв тому  десь...  в  "румунськiй  Сигуранцi"...  "один
божевiльний юнак" змагався з лiкпомом. Вiн змагався взагалi тодi  з  цiлим
сонмом слiдчих тi?? "Сигуранци",  доводжений  ними  до  крайнього  ступеня
нервового напруження й вiдчаю, розгадуючи тваринячим сво?м iнстинктом  всi
пiдступи сво?х мучителiв. Вiн в боротьбi за сво?  iснування  викував  свою
думку, як лезо бритви, й розпорював нею,  як  хiрург  ланцетом,  всi  ходи
слiдчих, зводячи всi старання ?хнi нанiвець, глузуючи з них. З  тi?ю  його
аналiтичною думкою, з тим його шаленим спротивом людини,  що  боролась  за
життя й за честь свою й сво?х ближнiх, всi найгенiальнiшi слiдчi, що знали
по кiлька мов, не могли дати ради. Анi залякування, анi моральнi  тортури,
анi провокацi? не могли анi притупити його збро?, анi зломити. I  от  тодi
з'явився лiкпом. Це була бiлява мовчазна дiвчина з  великими,  нiби  трохи
переляканими  очима,  в  бiлоснiжному  халатi.  Вона  приходила  щодня   з
скринькою повною  медикаментiв,  вiдкривала  кормушку  i,  наливши  яко?сь
рiдини в чарочку, простягала мовчки ?? юнаковi.  Вона  тримала  чарочку  в
нiжнiй дiвочiй руцi й промовляла тихим, непевним голосом:
   - Бром.
   В'язень потребував брому, бо бачив, що йде до божевiлля  вiд  пекельно?
нервово? перенаснаги. Але вiн помiтив за спиною  дiвчини,  геть  далеко  в
коридорi, начальника вiддiлу, що пильно дивився  в  спину  лiкпома,  а  ще
помiтив, що рука в дiвчини тремтить i що очi ??  занадто  печальнi.  Думка
шалено трепетала, шукаючи виходу. Не взяти не можна,  бо  доберуть  iншого
способу, взяти й випити - теж не можна, бо iнстинкт бив на  сполох,  що  в
тiй чарочцi його згуба. Замах  на  його  iнтелект,  на  його  розум.  Тодi
в'язень, усмiхнувшись до дiвчини, брав  чарочку  й  перехиляв  ??  в  рот,
удаючи, що ковтнув. А  як  кормушка  закривалася  й  печальнi  великi  очi
зникали,  в'язень  носив  рiдину  в  ротi  по   камерi   доти,   доки   не
переконувався, що за ним вже нiхто  не  стежить,  i  потiм  виливав  ??  в
парашу. Пiсля тi?? рiдини в ротi ще довго  лишався  паскудний,  непри?мний
присмак. То був не бром. Власне, то був  бром,  але  з  якоюсь  пiдступною
домiшкою. Доводилось довго полоскати рота, доки той  присмак  зникав.  Так
повторювалося з дня в день. Iнодi кормушку  вiдкривав  начальник  групи  й
лагiдно питав:
   - Ну, як справи, як ви почува?тесь? - i посмiхався самими очима.
   - Дякую, - вiдповiдав в'язень чемно й теж посмiхався привiтно.
   Минали днi, i "бром"  не  дiяв.  Тодi  з'явилися  цигарки.  Власне,  ?х
видавали й ранiше весь час, щодня по десять штук-  арештантська  пайка.  I
були вони досить добрi.  Цигарки  для  в'язня  -  то  велика  радiсть,  то
найдорожча рiч у свiтi. Але одного  дня  тi  цигарки  змiнили  трохи  свiй
вигляд i смак. Назовнi нiби було все в порядку i треба  було  надзвичайно?
чуйностi й пильностi, щоб щось помiтити. Але арештант одразу  помiтив,  що
щось не гаразд. З одного боку тi цигарки нiби були трохи  пiдмоченi  чимсь
масним, а тодi просушенi. В'язень дивився на рудуватi пiдпливи й думав про
печальнi очi лiкпома. "А може, то випадково,  десь  пiдмокли  в  скринях?"
Припалив обережно одну, набрав у рот  диму  й  випустив.  Паскудно.  Нехай
полежать. Чекав на кращi. Другого дня цигарки дано такi самi, з рудуватими
пiдпливами. Третього - теж. Тепер щодня стали давати  припсованi  цигарки.
Десь, видно, зiпсувалася цiла фабрика. В'язень  кришив  цигарки  дрiбно  й
викидав геть у парашу, а сам  курив  "бички",  якi  випадково  знаходив  у
вбиральнi.
   Але вiн не тiльки кришив цигарки й викидав до парашi,  а  ще  й  просив
щодня в чергового добавки цигарок i ?х йому давано з радiстю, таких самих,
з рудими пiдпливами.
   А лiкпом, не припиняючи сво?х вiзит з чарочкою брому й бачачи в'язня  в
доброму здоров'?, вже робила здивованi очi.
   Кiнчилося все тим,  що  старший  слiдчий,  викликавши  його  на  допит,
розкричався несамовито  з  невiдомо?  причини  й  назвав  його  "останньою
сволоччю".
   На тлi цi?? Андрi?во? новели недавня вiзита лiкаря  не  потребувала  нi
для кого коментарiв з його отим:
   "Показанiя давалi?"
   Лиш Азiк спитав знiчев'я:
   - Так де ж це було? I хто був той хитрий в'язень?
   - Це було в румунськiй Сигуранцi, а в'язень - був такий...
   - А хiба там були лiкпоми?
   - Напевно, були! - ствердив Охрiменко авторитетно  i  засмiявся:  -  От
мерзавцi! Фашистська сволота!
   I Азiк i всi iншi прекрасно  знали,  що  не  про  Сигуранцу  мова,  але
спробуй тут заперечити, що Сигуранца не "фашистська сволота". Всi  в  душi
потiшалися з Азiка i на рахунок Сигуранци надавали смертоносних реплiк, не
згадуючи й словом про недавню вiзиту лiкаря з  його  "показанiя  давалi?",
так, нiби його й не було в природi.
   Андрiй мав вiдпустку. Гримання засувiв i бiганина в  коридорi  його  не
обходили. Вiн лежав цiлiсiнькi днi й думав про свою справу. Як довго ще ця
його епопея триватиме? I що там роблять брати?.. I  що  там  могла  втнути
Катерина?.. А може ж, то не Катерина? Та  тiльки  ж...  Раптом  пригадував
деякi подробицi, на якi натякав  слiдчий,  а  потiм  Сафигiн.  Лише  хтось
вхожий до ?хньо? родини мiг знати про тi подробицi - це  мiг  бути  тiльки
хтось свiй! Тiльки свiй! I от...  Пiсля  того  як  йому  поставили  вимогу
завербувати братiв до фабриковано? вiйськово? органiзацi?,  пiдозрiння  до
них вiдпада?. То тодi, значить... Ах, як це  боляче!..  Невже  вона  могла
втнути щось? Вона могла зробити це з глупоти, з на?вностi.  Вона  жiнка...
Вона могла стати жертвою провокацi? або шантажу Сафигiна тощо. Адже ж вона
секретар райвiддiлу НКВД.
   На душi паскудно... Але що ж, бува?... Думав журливо й зiтхав,  -  вона
жiнка. Хотiв викреслювати ?? геть  з  пам'ятi,  але  не  мiг.  Викреслював
живосилом i - не мiг. Бо вiрив i не вiрив. Гарячкове думав, передумував  -
вiрив i не вiрив...
   Може, вона ма? до нього якийсь жаль? Може, помилилася в нападi вiрностi
органам, в яких працю?, i тепер уже нема? вороття? Перестаралась,  служачи
вiрою й правдою "урядовi й партi?". Може... Все бува?... Та тiльки ж от не
вмiща?ться в серцi, щоб щось могла втнути його Катерина...
   Вiд думок ломило скронi. Потiм  вир  думок  погасав  i  приходила  тиха
журба. Добре. Нехай. Вiн уже за всiх покутуватиме. Вiн упреться i стоятиме
до загину. А вони - нехай будуть щасливi... Андрiй вже не мечеться серцем,
а лежить у забуттi. Хтось нiжно гра? журну сонату Бетховена, огорта? жалем
i мрi?ю змучене серце.

   "Ах, хто ж то так прекрасно гра??!"
   Нiхто не гра?. Андрiй розплющу? очi  й  дивиться  по  камерi.  В  стiнi
гудуть вентилятори. Зарудний розповiда? тихим голосом про  Петропавлiвську
фортецю, в якiй вiн сидiв, i всi його оповiдання слухають, як  фантастичну
казку. Оповiдання про легендарну, овiяну  жаскою  славою,  найстрашнiшу  в
колишнiй  царськiй  iмперi?  Петропавлiвську  фортецю.  I   вида?ться   те
оповiдання в'язням тюрми кра?ни соцiалiзму - найкращо? в свiтi кра?ни,  що
повстала  на  ру?нах  найреакцiйнiшо?  iмперi?  -  неправдоподiбним...   А
Зарудний розповiда?... Вони сидiли в казематi, справжнi полiтичнi  в'язнi,
посадженi Сатрапами Миколи Романова за спротив  системi.  Камери  ?хнi  не
закривалися, й вони ходили  один  до  одного  в  гостi,  грали  в  шахи  й
преферанс, дискутували, писали книги, читали книги, дiстаючи ?х легальне з
волi. Вони мали й бiблiотеки. Вони не ?ли тюремних харчiв, якщо не хотiли,
а дiставали харчi з  волi...  Обiд,  приносив  на  замовлення  наглядач  з
ресторану. Обiд. Чудесний Людський обiд. Вони мали побачення. Вони  писали
листи... Вони кричали на тюремну адмiнiстрацiю й лякали ??  голодiвками...
?х тюремники боялися...  А  головне  -  обiд!  Обiд  можна  було  не  ?сти
тюремний...
   - А який був обiд?!
   - Який був обiд?..
   Краснояружський облизу?ться. Всi просять описати обiд.
   Зарудний опису? обiд... Шнiцелi... Голубцi або пельменi... Солодке...
   Нi, це неможливо! I це неправдоподiбно! Цього нiколи не було.
   - Не може бути! - каже Краснояружський, не втримавшись. - Не може бути,
бо якби були такi тюрми, то всi б з волi пiшли жити до тюрми.  Пiшли  б  з
ентузiазмом! Всi б пiшли. I я б перший пiшов! На все  життя.  Й  писав  би
хвалебнi оди тим, хто такi тюрми для нас здобував би. Бо це  ж  соцiалiзм!
Ви брешете, товаришу доценте! Скажiть, що ви брешете.
   Занудний схиля? голову й каже, зiтхнувши тихо:
   - Так, друзi мо?... я брешу. Хай  це  буде  казка...  Це  казка,  друзi
мо?...
   I марево зника?. Марево золотого Ельдорадо, iм'я якому  Петропавлiвська
фортеця, зника?, а  натомiсть  виступа?  дiйснiсть  з  хмарами  роздушених
блощиць по  стiнах,  iз  сопухом,  iз  звалищем  пiтних  тiл,  з  нервовим
тремтiнням вiд найменшого  шереху  за  дверима,  з  проклятим  вовчком,  з
розчавленим фiзично Андрi?м, з пекельним голодом, з  вовчими  вогниками  в
очах...
   В камерi весь час рух. Менший вдень, бiльший вечорами й ночами.  Когось
беруть, когось приводять.
   Приходько й Литвинов, попiдписувавши "двохсотку",  пiшли  на  трибунал.
Тiльки тепер виявилося, що вони по  одному  дiлу.  Перед  тим  як  iти  на
трибунал, ?х гарненько поголили, звелiли причепуритись, а ще -  перед  тим
як йти на трибунал, ?х викликав  слiдчий,  був  дуже  чемний,  напував  ?х
молоком i частував цигарками, та все попереджав, щоб вони ж трималися так,
як i на допитах,  i  все  пiдтвердили,  щоб  не  пiдвели.  I  ?м  це  буде
зараховано. ?м буде легка кара,  як  людям,  що  довели  свою  лояльнiсть,
щиросердно розкаявшись та признавши всi сво? провини, - цебто  за  те,  що
зразу й так легко "розкололись". Найбiльше що ?м буде,  запевняли  радiсно
Приходько й Литвинов, йдучи на трибунал, - ?м дадуть по п'ять  рокiв.  Так
запевнив слiдчий чесним словом.
   Теорiя Литвинова трiумфувала. Теорiя про те,  що  лiпше  дiстати  п'ять
рокiв i вижити, анiж бути роздавленим i загинути.
   Виходячи й прощаючись, Литвинов гаряче тиснув  усiм  руки,  а  особливо
Давидовi, й зi сльозами на очах шепотiв:
   - Ах, послухайте мене, юначе! Ви молодий, i менi вас шкода.  Послухайте
мене...
   Вони пiшли. Пiшли на трибунал, окриленi  чесним  словом  слiдчого.  Всi
були певнi, що вони чистi, як кришталь, i бажали ?м  щастя.  I  бажали  ?м
витривалостi, перенести тi п'ять рокiв, уготованих ?м невiдомо  за  що,  i
вернутися назад до сво?х рiдних, до людей взагалi зi сво?м таким  щирим  i
добрим серцем. .Нiхто вже  ?м  не  клав  на  карб,  що  вони  так  ганебно
"розкололися".
   А надвечiр...  А  надвечiр  повернувся  iнженер  Ляшенко  й  принiс  iз
"брехалiвки" вiстку, що
   П р и х о д ь к а, й Л и т в и н о в а, й ц i л у г р у п у - в с ю ? х
н ю "о р г а н i з а ц i ю"
   п р и р е ч е н о д о р о з с т р i л у та що Литвинов умер вiд розриву
серця на мiсцi.
   Це було приголомшуюче... Отак от ?х i не стало...
   Камера  сорок  дев'ята  лишилася  прекрасного   оповiдача   всесвiтньо?
лiтератури й першорядного лiкаря.
   Всi були безмежно пригнобленi й не дивились одне  на  одного  -  теорiя
професора Литвинова трагiчно скрахувала. I всi, хто мав  надiю,  як  i  тi
нещаснi, зiв'яли, немов спаралiзованi.
   Давид сидiв коло Андрiя й тихо гладив його руку.
   Нiхто не  проронив  нi  слова,  почувши  трагiчну  вiстку,  лише  Азiк,
сполотнiвши, промовив:
   - Цього не може бути...
   А Давид видушив з горла якось по-дитячому, з трагiчним протестом:
   - Ах, професоре, професоре!.. - i сидiв коло Андрiя, й тихо гладив його
руку. Горнувся до нього всi?ю душею.
   Теорiя Литвинова й Азiкова карта була бита,  а  Андрiй  дiстав  ще  раз
пiдтвердження, що поза тi?ю лiнi?ю,  яку  вiн  обрав  i  на  яку  поставив
Давида, нема?  рятунку.  Вiн  потис  мовчки  Давидову  руку,  немов  хотiв
повторити  вже  сказане  колись:  "Лiпше  умерти  раз,  умерти  гордо,   з
незламаною душею, анiж повзати на колiнах i  вмерти  двiчi  -  морально  й
фiзично. Але в першiм варiантi ще ? шанс взагалi не вмерти".
   - Давиде! Ви ще ма?те шанс... - прошепотiв Андрiй. I хоч вiн не скiнчив
думки, але Давид його зрозумiв i сприйняв його слова, як  i  потиск  руки,
всi?ю сво?ю  фанатичною  юнацькою  душею,  вiдповiвши  на  потиск  гарячим
потиском. Вiн прийняв Андрi?ву фiлософiю безповоротно. Якщо вiн перед  тим
почав був вагатися вiд тортур та  вiд  постiйних  умовлянь  Литвинова,  то
тепер те все одвiялось, як пружина вiд сильного подуву вiтру. I  так  само
одвiялися всi найменшi сумнiви та невiльнi шукання компромiсiв у Андрi?вiй
душi.
   У них нема? вибору. В кожного,  хто  хоче  зберегти  свою  душу  й  тим
перемогти, нема? вибору. I не може бути нiяких компромiсiв.

   Ребро погано заживало, в грудях грали пищики, сила прибувала  мляво,  а
Андрiй вже готувався душею до нового туру ходiння по модерному пеклу.  Але
його ще не кликали, хоч кожно? хвилi,  без  сумнiву,  могли  покликати.  В
очiкуваннi  нового  виклику  Андрiй  перебирав  усi   варiанти   спротиву,
готуючись до всiх можливих метод морального  наступу  на  нього,  до  всiх
можливих "матерiалiв", зiбраних проти нього, до всiх можливих  доносiв  та
свiдчень. Не все ж триватиме биття, прийде час, коли його  торпедуватимуть
рiзними  "речовими  доказами",  "свiдченнями  однодумцiв",  навiть  очними
ставками. Вiн уже знав про iснування спецiальних штатних т. зв. "очкарiв",
тобто пiдставних свiдкiв, якi виступають проти упертих i затятих  "ворогiв
народу", даючи такi свiдчення, якi потрiбнi за планом слiдчих,  щоб  таким
чином довести провину в'язня, а воднораз довести й  уперту  його  "злiсну"
боротьбу  проти  органiв  пролетарського  правосуддя"   та   "революцiйно?
охорони", за що належиться подвiйна кара.
   Але про нього, мабуть, забули.  Не  кликали.  I  те  сказати  -  в  цiм
комбiнатi проходить безкiнечний потiк людей, веремiя, хаос,  так  що  його
могли й забути.
   Та його не забули.
   В дверях з'явилося четверо оперативникiв з брезентом. Нiхто не  говорив
"на Ч", лише один сказав: "Де? тут, которий хворий?.. До лiкаря!" - i  всi
посмiхнулись. .
   Звикши, очевидно, що в таких випадках не обходиться  без  баталi?,  всi
четверо зайшли до камери й  приступили  до  Андрiя.  Андрiй  ще  не  встиг
зорi?нтуватися, як його взяли за руки й за ноги й потягли  в  коридор.  Та
вiн i не опирався. В коридорi його поклали на  брезент  i  понесли,  як  в
лантуху, скалозублячи мiж собою. Лежати було страшенно  незручно,  брезент
черкав об пiдлогу, крiм того, вiд перегибу його шарпнув страшенний бiль, i
Андрiй, не витримавши, закричав:
   - Стiйте, чортовi сини! Я сам пiду.
   - Нiчого, - промовив  котрийсь  безобидно  й  дiловито,  -  лежи,  який
приткий! Ще находишся, дурню!
   Але Андрiй все повторював свою вимогу, лаючи сво?х носi?в на чiм  свiт.
Та те не допомагало.
   - Нам приказано тебе принести, - промовив той самий голос,  -  значить,
ми должнi принести, лежи й не дригайся!
   Але, знiсши на п'ятий поверх, вони все-таки його пустили i вiн пiшов по
коридору власними ногами,  а  оперативники  йшли  за  ним  з  брезентом  i
спостерiгали з чисто спортивним iнтересом - впаде чи не впаде?
   Не впав. Власними ногами зайшов  у  дверi,  на  якi  йому  показано,  i
опустився за ними на стiлець, не чекаючи запрошення, - тут вiн закашлявся,
i, боячись, щоб з горла не пiшла кров, задер лице вгору й закривсь руками.
Голова йшла обертом!
   Хтось пiдiйшов, взяв за волосся й поклав його голову на бильце стiльця,
а тодi пiднiс  шклянку  до  уст.  Андрiй  звiв  голову  -перед  ним  стояв
кремезний чолов'яга в унiформi, в руках тримав шклянку, обмазану з  одного
краю кров'ю.
   - Кiнча?шся? - промовив чолов'яга, посмiхнувшись. - Пий.
   Андрiй машинально взяв шклянку, й надпив з не?,  й,  вертаючи  шклянку,
побачив за спиною кремезного чолов'яги свого слiдчого Серг??ва.
   - Ну-с, - сказав чолов'яга, - так як же дiла,  товаришу  Чумак,  га?  Я
бачу, що ти хочеш вiд нас здезертирувати  до  Адама.  Хiба  тобi  так  тут
погано?
   - Добре, - сказав Андрiй байдуже, так само машинально, як перед тим пив
воду.  Вiн  дивився  на  Серг??ва  й  чекав  початку  ново?  чи,  вiрнiше,
продовження старо? комедi?. Чолов'яга пiшов зi шклянкою  до  столу,  а  на
його мiсцi стояв Серг??в. Вiн стояв i мовчки дивився в Андрi?ве обличчя  з
неозначеним виразом - не то iронiчно, не то сумно. Стояв, заклавши руки за
спину, й ворушив бровами.
   - Ну от, - промовив Серг??в нарештi, - не хотiв зi мною  жити  мирно  -
ма?ш тепер iншого слiдчого. Прошу  любить  i  жалувать.  -  I  посмiхнувся
iронiчно. - Аж тепер ти оцiниш, кого ти втратив у мо?й  особi.  Ти  глянь,
брат, якого тобi чорта дали замiсть мене! - Засмiявся.  Постояв  ще  якусь
мить, спостерiгаючи,  яке  вражiння  справили  його  слова  на  Андрiя,  й
вiдiйшов до вiкна. Вражiння його слова не справили нiякого.
   Серг??в вiдiйшов з-перед очей до вiкна, i тодi Андрiй побачив, що це не
та кiмната, де вiн бував ранiше, а iнша.  А  перевiвши  погляд  до  столу,
побачив, що за ним сидить людина дiйсно вiдмiнного  вигляду.  Не  подiбна,
правда, до чорта, але  могутньо?  будови,  широкогруда  й  широкоплеча,  з
кулачищами, мов глечики, з вольовим, твердим обличчям, з крилатими чорними
бровами. Людина сидiла  й  дивилася  мовчки  на  Андрiя.  Дивилася  пильно
енергiйними карими  очима,  не  моргаючи.  В  тiм  поглядi  Андрiй  вiдчув
колосальну вольову силу, й по  ньому  перебiгла  непри?мна  хвилька  -  не
острах, а така собi непри?мна хвилька, щось подiбне до безнадi?, смутку чи
нудьги. А чолов'яга дивився й мовчав. I Серг??в  мовчав,  дивився  собi  у
вiкно.
   Вiдчинилися дверi, й увiйшла Неча?ва. Та сама легендарна Неча?ва.  Вона
сьогоднi була якась печальна,  надзвичайно  блiда,  з  особливо  виразними
синцями пiд очима, розсiяна. Так, нiби мала на душi якесь тяжке  горе,  що
заступило  ?й  увесь  свiт.  Дiйшовши  до  столу,  Неча?ва  обернулася   й
наставилася очима на Андрiя. Вона довго дивилася на нього втомлено. Помалу
втому заступила цiкавiсть:
   - Хто це? - нерiшуче спитала вона в чолов'яги за столом
   - Чумак же знаменитий, - вiдповiв за нього Серг??в.
   -  Чумак?!-  здивувалась  Неча?ва.  Придивилась,  мружачи   очi,   нiби
короткозора. - А-а, дiйсно... Гм...
   Пiдiйшла  до  Андрiя,  постояла,  подивилась  ще,  нiчого  не  сказала,
вернулася до столу, взяла цигарку, постукала мундштуком об нiготь розсiяно
й закурила. Довго захлиналася димом. Нарештi знизала плечем i пiшла  собi.
"Нудьгу? руда фурiя".
   - От, бачиш, - обернувся Серг??в, - тебе вже добрi люди не впiзнають, а
ти ще опира?шся. Ех ти...
   Андрiй думав про Неча?ву, й йому здавалося, що тi "люди" вже самi  себе
не впiзнають. На те скида?ться.
   Пiсля сказано? фрази Серг??в пiшов геть теж. А проходячи  повз  Андрiя,
зробив щось на зразок реверансу, показуючи рукою до столу:
   - Прошу любить i жалувать.
   - Та-ак...- сказав чолов'яга  нарештi,  витримавши  довгу  павзу  пiсля
того, як Серг??в зник. - Ну, давай, брат, знайомитись. Мене звуть  Донець.
Гарне прiзвище?. Козацьке, брат. Ти от iнженер, а нiчорта  не  зна?ш;  от,
примiром, не зна?ш, що всi прiзвища на "ко" - то все  шантрапа  i  смерди,
смердячого походження, а котрi не  на  "ко"  -  як,  от  мо?,  то  це  все
козацького славного роду. Хоча ти теж - Чумак, ну, от i добре, значить, ми
обидва козацького роду. Бачиш, нам i бог велiв  дружити,  жити  в  мирi  й
згодi. Чи не так?
   Слiдчий  говорив  доброю  й  iнтелiгентною  укра?нською   мовою,   лише
пiдкреслено грубо.
   Андрiй мовчав.  Вiн  дивився  на  свого  нового  слiдчого  з  козацьким
прiзвищем, слухав його прекрасну укра?нську мову й думав,  що  цей  Донець
таки, мабуть, справдi козацького, та ще й доброго роду.  Расовий.  Щось  у
ньому було вiд якогось р?пiнського персонажа з картини  "Запорожцi  пишуть
листа..." Може, брови, густi, смолянi, як воронове крило. В когось саме на
тiй картинi такi брови ?. А може, кулак, грубезний  i  жилавий,  i  манера
класти його на стiл. В когось там такий самий кулак ?.  Вiн  мав  при?мний
голос, а iнтонацiя його мови милувала  вухо.  -  Андрiй  спiймав  себе  на
цьому. "Е, брат,  в  тебе  безнадiйно  нацiоналiстична  душа,  й  годi  ??
переробити!" Мимоволi, мабуть, через ту мову, через ту iнтонацiю,  з  яко?
дихала степова сила його землi, вiн просякався довiрою до цi??  людини.  А
Донець, нiби вiдчувши вражiння, яке справляв, говорив ще проникливiше,  ще
виразнiше, граючи найтоншими нюансами сво?? вимови, нiби й сам сво?ю мовою
милувався. Бавився. I милував Андрi?ве вухо полтавським акцентом, з  йорго
божественним "ль". Вiн говорив  про  те,  що  вони  ж  обидва  робiтничого
походження i мусять мати спiльну мову й спiльнi iнтереси, що вiн -  Андрiй
- даремно да? себе роздушити замiсть того, щоб знайти  форму  порозумiння,
адже ж ту форму знайти можна: що вони швидко закiнчать цю прикру справу на
Андрi?ву користь, треба лиш викласти всi  карти  на  стiл  щиро  й  знайти
пристiйний вихiд з дурно? ситуацi?, яку сам вiн  -  Андрiй  -  через  свою
упертiсть ускладнив i т. д. I все навертав до однi?? точки -  до  вза?мно?
довiри, до дружнiх  стосункiв.  Питання  Андрi?во?  справи,  обвинувачення
тощо, як i питання його братiв, слiдчий не торкався, лише  ходив  навколо.
Натомiсть налягав на питання другоряднi - питання ?хнiх стосункiв.
   Андрiй слухав i мовчав. Вiн вчувався в душу цi?? людини й намагався  ??
розгадати, перш нiж щось говорити.
   А  слiдчий  намагався  прозирнути  його  наскрiзь  сво?ми   блискучими,
енергiйними очима. Повторивши кiлька разiв запитання, чи згоден вiн жити в
дружбi,  i  не  добившись  вiдповiдi,   Донець   замовк.   Зайшла   павза.
Нахмурившись, слiдчий якось посiрiв, примружився i, витримуючи  довжелезну
павзу, закурив. А потiм зiтхнув, стримуючи себе,  посмiхнувся  iронiчно  й
заговорив по-росiйськи. I вже далi говорив тiльки по-росiйськи, так,  нiби
вiн укра?нсько? мови й не знав взагалi Володiв вiн  росiйською  мовою  так
само досконало. Андрiй вслухався здивовано й не мiг вловити навiть  натяку
на те, що ця людина недавно так гарно  говорила  по-укра?нськи,  та  ще  з
таким полтавським "ль", i що ця людина "козацького роду".  Говорила  вона,
мов расовий москвич. Жодного натяку на якийсь акцент. Власне, з цi?? мови,
енергiйно? й карбовано?,  з  мови  загарбникiв  i  володарiв  його  землi,
вiдчув, що перед ним сидить непересiчний,  глибоко  певний  себе  робiтник
"органiв революцiйно? законностi". I вже з iнтонацi?  вiдчувалося,  що  ця
людина говорить вiд iменi диявольсько? системи,  вважаючи  себе  вiрним  i
авторитетним ?? стовпом. Вiн говорив знов про те саме,  але  вже  з  iншим
вiдтiнком,  надаючи  словам  iншого  звучання.  Чемного  на   зовнi,   але
категоричного й погрозливого сво?ю суттю. I говорив уже не на "ти",  а  на
"ви", надаючи тим сво?й мовi сухого, пiдкреслено офiцiйного тону.
   - От. I що ж ви менi нарештi на це скажете? - закiнчив Донець.
   Андрiй мовчав. Довго. Нарештi Андрiй зiтхнув i меланхолiйно,  задумливо
промовив:
   - Дозвольте слово мовити.
   - Говори.
   Андрiй подумав про Серг??ва i чомусь так, як це вже було раз, не в силi
перемогти  бажання  поглумитися,  промовив  меланхолiйно-меланхолiйно,   з
павзами:
   - Дозвольте... блощицю.. вбити...
   - Га?! Де?
   - Ось, виповзла з черевика...
   Слiдчий спалахнув. Нахмурився. Зрозумiв,  що  Андрiй  з  нього  глузу?.
Закусив губу.
   - Гм, - скривився в саркастичну посмiшку Донець. - Я бачу, найшла  коса
на камiнь. Ну що ж, - зiтхнув, -  тим  гiрше  для  тебе.  -I  враз  рубнув
долонею по столу:
   - Я тобi не Серг??в! Ти це затям. - I нагнувшись  вперед,  запалахкотiв
очима. -Я не Серг??в! I вже з-пiд мо?? руки ти не вийдеш  живий,  чу?ш?  -
Вiн стиснув величезний свiй кулак i  поклав  його  аж  на  край  столу.  -
Вибирай - або-або; "Не мить?м, так катань?м". Не  схочеш  по-доброму,  так
поповзеш рачки. Пойняв? Гм... Що ти собi дума?ш?
   I засмiявся злобно, презирливо:
   -  Революцiонера  з  себе  корчиш...  На?вний,  смiшний  i   жалюгiдний
романтик. Ти  смiшний  романтик.  А  я  реалiст.  Чув?  Блощицю  ти  можеш
роздушити, але пам'ятай, що твоя доля в мо?х руках i та  твоя  доля  -  то
доля отi?? само? блощицi. Чув?
   - Чув. (Меланхолiйно).
   - Ич ти! Глузу?ш? Добре. Так от слухай, що я тобi скажу. Ти зараз пiдеш
до камери, бо з таким геро?м, як ти ? от зараз, мало потiхи  мати  справу,
вичухуйся. А потiм ми матимемо  "разговор".  А  тим  часом  ти  все  добре
обмiркуй i прикинь. Ти так легко не вискочиш вiд мене не те що на волю,  а
навiть в смерть. Я тебе розмотаю, як повiсмо ниток, якщо ти  не  здасишся.
"Коли ворог не зда?ться, його знищують",  затям!  Подумай!  приготуйся  до
"або-або". Цебто, або ти здасишся  i  ми  справу  полагодимо  по-хорошому,
подружньому. Або - я тобi докажу, що я козацького роду.
   Андрiй дiйсно посмiхнувся.
   - Чого посмiха?шся?
   - Але ж ми умовилися, що я теж козацького роду.
   - Що ти цим хочеш сказати?
   - Нiчого, - промовив Андрiй меланхолiйно. - Лише  те,  що  менi  б  теж
випадало довести, що я козацького роду. Таким чином,  з  вашого  "або-або"
виходить зачароване коло.
   --Добре. Тодi не  буде  нiякого  "або-або",  а  лише  буде  одно  -  ти
здасишся. I я тобi за це ручусь.
   Андрiй помовчав. Зiтхнув.
   - Чого зiтха?ш?
   - Ви мене роздавите, вiрю, але...  Це  буде  Пiррова  перемога,  кажучи
глибше.
   - Як то?
   Андрiй мовчав.
   - Як це розумiти "глибше"? - доскiпувався слiдчий.
   - Та так, - зiтхнув Андрiй, ухиляючись. -  Мабуть,  з  того  нiчого  не
вийде...
   -  Гм...  Пропащий  ти  чоловiк.  Добре.  Подивимось.  В  кожнiм   разi
запам'ятай,- в м о ? й практицi ще не було випадку, щоб хтось  взяв  гору,
бодай приблизно. Я от, для прикладу, поставлю тобi альтернативу - визнати,
що  ти  рiдний  брат  Миколи  Романова,  i  ти  визна?ш,  не  зважаючи  на
абсурднiсть такого закиду. Визна?ш i власноручно пiдпишеш.
   "Це вже було". Андрiй скривився:
   - Уявiть собi - я вже це чув i... це банально... Плагiат...
   - Нiчого, що чув. Почуй ще раз. Вiд мене. Отож - ти визна?ш, що ти брат
Миколи Романова.
   - Аж так?
   - Аж так.
   I це буде стверджувати, що один з нас козацького роду?
   - Так. В кожнiм разi це буде стверджувати, що тут я диктую, а не ти.
   - Гм...
   - Що?
   - Починаймо.
   - Ти божевiльний! - закричав раптом Донець, зiрвавшись  з  презирливого
тону. - Ти манiяк!.. Нi, це ти такий тому, що тобi до всього вже  байдуже,
що тобою володi? вiдчай безнадi? й гнила прострацiя. Але... Але...
   Тут Донець похопився, прибрав себе до рук i вже посмiхався презирливо:
   - Ти напiвтруп! Ти спершу прийди до  пам'ятi  й  вернися  до  людського
стану. Оживи. Щоб мав що втрачати. А тодi будемо говорити.
   Слiдчий натис на  гудзик  сигнального  дзвiнка  й  до  кiмнати  вскочив
оперативник. Слiдчий написав записку й подав оперативниковi - "Одведiть  в
сорок дев'яту".
   - Я тебе спроваджую назад до камери i  кожно?  хвилини  можу  викликати
знову.  Ти  про  це  пам'ятай  i  приготуйся  до  останнього  туру   твого
божевiльного гонору. Думай над цим денно i нощно. Бувай.
   - Давай пiшли, - буркнув оперативник понуро.
   В дверях Андрiй обернувся, вiдчувши пильний погляд  слiдчого  на  собi.
Донець стояв за столом, i  пильно  дивився  примруженими  очима  услiд,  i
посмiхався.
   - Бувай! - буркнув вiн не в тон посмiшцi i ту посмiшку змазав.
   - Бувай,  -  вiдповiв  Андрiй,  але  химерного  вражiння  вiд  посмiшки
Донцево? змазати не мiг.
   Так скiнчилася перша зустрiч з новим слiдчим. Щось в тому Донцевi  було
для Андрiя загадкове. Всi його крики й страхання,  його  не  переконували.
Гоштаплер? Нi. Трiпач? Нi. Кат? Рафiнований кат?.  Можливо.  Але,  мабуть,
нi. Найдивнiшою була його посмiшка. А ще цiкавим було, що вiн нi звуком не
обмовився про братiв, анi про Катерину, анi взагалi  про  справу.  Анi  не
почав вести справу одразу, користуючись з Андрi?во? прострацi?. Скида?ться
на те, що це слiдчий окремо? школи. Може, хитрий з бiса i методист. А який
по-чортячому певний себе. Вiн хоче вирiвняти  сили,  не  маючи  морального
задоволення додавлювати вже роздавлену жертву. "Вичухуйся". I цiкавiсть  i
непри?мний холодок огорта?  Андрi?ву  душу.  Можливо,  за  тi?ю  посмiшкою
нiчого не кри?ться, крiм одного - вiн хоче не просто задавити свою жертву,
вiн  хоче  роздушити  саме  "я",  розтягуючи  муки  до  безкiнечностi,  до
остаточного заломлення. Це йому потрiбне. Оце, мабуть, i вся суть.
   При думцi, що його будуть  за  кожним  разом  вiдживляти  фiзично,  щоб
давити й давити без кiнця, аж поки вiн не обернеться в  тварину,  на  душi
ставало тоскно, й знову приходила думка, а чи не кинутися-таки йому  сторч
головою десь в прольот межи сходами або отак рвонутися щосили  й  побiгти,
божевiльно ревучи, та й розбити голову об стiну  коридора,  як  то  зробив
хтось уже. А може, й не один так зробив. Коли на душi страшна  безнадiя  й
тоскний вiдчай, коли серце тонюнько скiмлить у безвихiддi, то  вiд  такого
вчинку стриму? лише тонюсiнька  волосинка,  волосинка  яко?сь  розпачливо?
безнадiйно? надi?. Парадокс, але виходить, що така безнадiйна надiя iсну?.
Вона iсну? в людей, що ходять по сферах цього новiтнього  пекла.  Надто  в
людей упертих. .
   Андрiй не побiг з ревом  вздовж  коридора  й  не  стрибнув  униз  сторч
головою ламати костi... Вiн пiшов до камери сорок дев'ято? "вичухуватися".


   Навдивовижу мiцний Андрi?в органiзм, скрiплений фанатичною жадобою жити
й могутньою волею до життя,  справдi  "вичухувався".  Кашель  i  кровотеча
припинилися. Ребро заживало. Нерви, завдяки щоденним вправам  (а  цi  речi
Андрiй робив ще з школярських рокiв) - завдяки обтиранням холодною  водою,
фiзичнiй гiмнастицi, зосередженню волi на якiйсь однiй  думцi,  незважаючи
нi на що, та вправам на умiння абстрагуватися  вiд  усього,  дисциплiнуючи
свiй розум i волю, - мiцнiли, гартувалися. Часом, вшнипивши зiр  в  стiну,
вкриту плямами роздушених блощиць, вiн годинами  не  вiдривався  вiд  тi??
стiни - органiзуючи тi плями в строгий орнамент силою уяви, органiзуючи тi
плями й риски в цiлi мистецькi видива, в фантастичнi картини, що оживали й
вiбрували життям, рухом, всiма барвами, iснуючими в природi. I нiякi подi?
в  камерi  не  в  силi  були  його  одiрвати  вiд  такого   заняття.   Вже
спiвкамерники думали, чи не з'?жджа? вiн з глузду. Але Андрiй не  з'?жджав
з глузду. В тiм же планi абстрагування вiд дiйсностi, заповнюючи прогалину
пiсля втрати Приходька, вiн iнодi розповiдав щось iз  свiтово?  лiтератури
або з iсторi? авiацi?, - утiкаючи сам  i  допомагаючи  людям  утiкати  вiд
кошмару дiйсностi, рятуючи та скрiплюючи ?х морально,  в  подяку  за  ?хню
таку товариську опiку над ним.

   Днi минали. Тяжко, поволi, з мукою, але минали, подiбнi один до одного,
як паркетнi дощечки. Та кожен  з  них  все-таки  збагачував  людей  тяжким
досвiдом. Так, наприклад, в  числi  iнших  надбань  Андрiй  по-справжньому
збагнув, яка то велика й могутня рiч в цiй iнституцi? - "вербовка".  Якось
?х повели "на  оправку".  Андрiй  вже  достатньо  оклигав,  щоб  нести  тi
обов'язки, якi припадають на в'язня, i був уже в камерi старостою. Його на
цей "пост" обрали товаришi одноголосне, просякнутi до нього  повагою.  Всi
його слухали, вiн складав заяви черговим за всiх, мав дiло з  наглядачами,
полагоджував камернi конфлiкти, словом - задавав тон.  Iдучи  на  оправку,
вiн все йшов попереду, як ватаг, а за ним черiдка голих камерадiв. А  коли
траплялося, що видавано неповноцiнну пайку в числi iнших, вiн пiдiймав про
це питання перед коридорним, викликаючи його настирливо, i перемога завжди
була на його боцi. Наглядачi його добре знали (мабуть, у всiй тюрмi  знали
через його славу затятого й одчайдушного) i мали повагу, а може, й боялись
його. Отже, якось ?х поведено "на оправку". В коридорi  чергував  особливо
злобний i несимпатичний  наглядач,  вiн  мучив  в'язнiв  тим,  що  обривав
"оправку" на половинi, кваплячи всiх негайно виходити. Вiн, очевидно, дуже
тiшився, коли люди не могли виконати природних потреб,  i,  виганяючи  ?х,
глумився. Для в'язнiв вiн був карою божою, втiленням  найбiльшо?  мерзоти.
Так було й на цей раз. Ще не встигли  люди  розглядiтися,  як  вiдчинилися
дверi й наглядач, розмахуючи величезною в'язкою ключiв, зарепетував:
   - Виходь!!
   - Але ж, гражданiн...
   - Виходь, сволота!! - i без дальших розмов почав викидати  до  коридору
за руки тих, що с краю.
   - Галло! - сказав Андрiй спокiйно. - Ми ма?мо десять хвилин вiд  самого
"товариша наркома", i не заважайте нам.
   Але це тiльки бiльше роззлостило наглядача. Вiн закипiв, затупотiв:

   - Я тут тобi нарком! Я тобi ось  як  дам!..  Виходь  всi!  Тодi  Андрiй
спалахнув i крикнув перше, що видалося найпридатнiшим, щоб лякати живих  i
мертвих:
   -Завербувати його!
   - Завербувати!!! Завербувати!!! - закричали всi в один голос. .
   I сталося чудо - наглядач  сполотнiв  i  аж  рот  роззявив,  наче  його
стукнули по черепу  обухом.  Поворушивши  беззвучно  губами,  вiн  гримнув
дверима i вже не вiдкривав ?х не те що I5 хвилин,  а  цiлих  пiвгодини.  А
вiдкривши пiсля того, як всi помилися й причепурилися, вже  не  кричав,  а
промовив тихо, хрипко, не сво?м голосом:
   - Вже?.. Виходьте...
   Людину не можна було впiзнати. Безперечно, вiн задихався вiд злоби, але
й безперечно, що вiн задихався вiд страху й був,  як  побитий  пес.  Очима
намагався не дивитися нi на кого.
   А завербувати ж так  просто  -  сказати,  що  ось  такий  ось  наглядач
передавав у камеру забороненi речi. I все.
   З цього iнциденту Андрiй зробив належний для себе висновок на майбутн?.
Виявля?ться,  що  це  магiчне  слово  мало  шалений  вплив  не  тiльки  на
арештантiв. Власне, мало вплив не слово, а перспектива  потрапити  з  ролi
начальника до ролi в'язня через оту знамениту "вербовку".
   Пiсля цього  наглядач  був,  як  то  кажуть,  мов  шовковий,  а  Андрiй
роздумував над тим, що цей засiб варто покласти в свiй арсенал  оборони  i
то не супроти наглядачiв, а вище.
   Очевидно, що не на кожного аргата це слово може мати такий  вплив,  але
то треба полювати на випадок.
   Другим випадком, що укрiпив Андрiя в вiрi в силу "вербовки", був такий:
   Iнший наглядач,  що  теж  славився  сво?ю  брутальнiстю,  якось  зробив
помилку. Повiвши камеру вранцi "на оправку", закрив, проти  звичаю,  дверi
?хньо? порожньо? камери на засув, чого нiколи не робилося, лишалися  дверi
завжди навстiж для орi?нтацi?.  Був  чимось  надзвичайно  заклопотаний  чи
збентежений, а вiд того розсiяний. Повертаючись з оправки й iдучи попереду
черiдки людей, наглядач минув дверi ?хньо? камери. Хтось  було  за?кнувся,
що не туди, але Андрiй, який iшов слiдом за наглядачем, дав знак  мовчати.
Минувши камеру, наглядач вiдкрив дверi до наступно? й впустив ?х  туди.  В
камерi було кiлька людей, хтось з них витрiщився здивовано, але Андрiй дав
знак i цим  мовчати,  й  вони  вмарширували  в  чужу  камеру,  як  додому.
Розсiяний наглядач забув, скiлькох вiн брав  "на  оправку",  звикши  iнодi
водити людей партiями з тих камер,  де  ?х  занадто  багато.  Вiн  гримнув
засувами й пiшов вiдчиняти дальшу камеру, а арештанти  на  вза?мну  шалену
радiсть почали знайомитися, швидко розпитувати один  одного  про  спiльних
знайомих, про справи, про новини, про всi арештантськi дiла.  "Господарi",
взнавши, в чому рiч, почали смiятися,  навiть  не  шкодуючи,  що  втратили
"оправку" (саме була ?хня черга, а замiсть того наглядач  привiв  гостей).
Помилився собi на безголов'я. Гостi й господарi квапилися  наговоритися  й
накуритися гуртом, на знак такого знаменитого знайомства. Наглядач ось-ось
мав похопитися й ?хн? побачення скiнчиться. Але на диво минали хвилини,  а
наглядач не приходив. Почав навiть брати сумнiв, чи справдi помилився вiн,
а може, вiн це спецiально перевiв ?х сюди, з наказу начальника?  Все  може
бути. Вже в коридорi загрюкали кормушки - почали  роздавати  хлiб  i  чай.
Андрiй згадав, що вони можуть залишитися без хлiба, i  постукав  у  дверi.
Тихо, потiм дужче. Потiм з усi?? сили. Нарештi наглядач вiдкрив кормушку й
визвiрився.
   - Чого грима?ш?!
   Андрiй подивився на нього примруженими очима й спитав тихо:
   - Чи ти часом не зна?ш, чоловiче, що таке "вербовка"?
   Наглядач спалахнув:
   - Що за розговори! Ич ти!
   - Та то я так... А тим часом скажи, чи оце ми тут довго будемо, може б,
ми забрали вже й одежу сюди?
   - Як це одежу? Сиди й не пащикуй! Скалозубиш, лишнi зуби ма?ш?!
   - Та вродi. А все ж таки, може б, ти  вже  одвiв  нас  назад  до  нашо?
камери, бо пропаде хлiб, як нас там нема.
   В очах наглядача майнув страшний здогад. Вiн швидко закрив  кормушку  й
подався. По хвилi вернувся й  вiдчинив  не  кормушку,  а  дверi.  Був  вiн
блiдий, з перекошеним вiд страху обличчям:
   - Хто з сорок дев'ято? - виходьте... швидко...
   Вiн не наказував,  вiн  просив,  поглядаючи  по  коридору  -  чи  нема?
начальства. Знав, що за таку помилку, якщо хтось донесе  начальству,  його
чека? страшна кара. Сама думка про це "розколювала" цю нещасну людину.
   Гостi попрощалися й черiдкою вийшли.
   Впустивши ?х у камеру, наглядач закрив дверi, а тодi вiдкрив кормушку й
залебедiв у не?:
   - Чи ви хлiб одержали?.. А чай?.. Зараз буде хлiб i чай... Е... той, чи
ма?те якiсь заяви?..
   -  Диви,  як  з  варвара  вилупилася   людина!   -   промовив   Андрiй,
посмiхнувшись до товаришiв, а тодi пiдiйшов  до  кормущки  й  заговорив  з
наглядачем вже, як з добрим  приятелем,  лагiдно,  лише  посмiхаючись  про
себе:
   - Не бiйся, браток. Бува?. Ти тих хлопцiв пусти "на оправку",  вони  не
виннi.
   - Так, так...
   - Ну, а хлiб i чай ми ще не одержували.
   Хлiб i чай було видано негайно.
   Пiсля хлiба i чаю наглядач вiдчинив знову кормушку. Його щось мучило  й
вiн не мав спокою. Аж  жалко  було  на  нього  дивитися.  Вiн  щось  хотiв
сказати, але не мiг, замiсть того спитав дивлячись винуватим поглядом:
   - Може, ви курити не ма?те?
   - Не ма?мо.
   Через кiлька хвилин наглядач принiс i просунув у камеру пачку  махорки.
Приймаючи ??, Андрiй помiтив, як у бiдолахи тремтiли руки, й  вiн  лагiдно
спитав:
   - Ну, а все ж таки, чи ти зна?ш, що таке "вербовка"?
   - Знаю...  -  прошепотiв  наглядач,  i  здавалося,  що  по  щоках  його
перебiгла хвиля морозу, на очах же виступили сльози.
   - Ну, нiчого, - пожалiв його Андрiй,- не бiйся, ми добрi хлопцi.
   Таким чином Андрiй ще раз переконався, яка страшна сила закладена в тiй
проклятiй "вербовцi", що вiд однi?? думки  про  не?  людина  з  хама  ста?
янголом.
   Наглядач старався чим мiг догодити 49-й камерi - i чемною  усмiшкою,  i
зайвою пайкою хлiба, й зайвим лiтром чаю, й довшою "оправкою". Словом,  49
камера користалася з деяких благ, обернувши отак наглядача в "християнську
вiру". Краснояружський уже почав розробляти план,  як  би  ?м  обернути  в
"християнську вiру" всiх наглядачiв i  всю  адмiнiстрацiю,  маючи  наочний
приклад користi вiд такого обернення. Але "обернений" наглядач одного  дня
щез з коридора... Скоро стало вiдомо, що вiн перевiвся в iнший коридор i ?
лютим цербером. Таким чином Андрiй дiстав ще одно, на цей раз зовсiм  iнше
й несподiване пiдтвердження, що "вербовка" не тiльки здiбна обертати  хама
в янгола, а  й  навпаки  -  обертати  янгола,  в  хама.  Та  ж  таки  сама
"вербовка". Бо ж симпатичний наглядач перевiвся  в  iнший  коридор  i  там
знову став цербером тiльки тому,  що  боявся  тут  влипнути  в  халепу  за
зв'язок з арештантами, за чемне до них ставлення  та  давання  махорки,  й
сiсти разом з ними, - цебто "завербуватися".
   Краснояружський  радив  наказати  цербера  в  той  спосiб,  що  донести
начальству  про  недавнiй  випадок.  I  з  мотивiв  етичних  i  з  мотивiв
доцiльностi. Але Андрiй запротестував. Суть бо не в цiм церберi, адже  вiн
мiг бути такою гарною людиною. Суть в iншому, i те "iнше" ?  причиною,  що
кого б не призначили на мiсце того  цербера,  вiн  все  буде  таким  самим
хамом. Там не може бути чемних i гарних людей, де неподiльно пану?  жах  i
проклята "вербовка".

   На додаток до всiх бiд i нещасть, до  камери  49-?  вкинулася  ще  одна
халепа.
   Як не пильнували в'язнi за гiгi?ною, як не дбали вони  за  свою  шкiру,
миючись по тричi на день, все-таки ?х напали якiсь паскуднi чиряки.  То  й
не чиряки були, то  якiсь  химернi  болячки.  Вони  почали  з'являтися  на
кожному в'язневi по одному, по два, по три, по чотири, нагадуючи чиряки  з
гнiйним  стрижнем  посерединi.  Вони  не  болiли,  лише  погано  заживали,
ятрились, i число ?х з кожним днем прогресивно збiльшувалося, доходячи вже
на деяких особах до десяти,  до  п'ятнадцяти.  А  потiм  число  ?х  почало
доходити до п'ятдесяти, а то й до ста штук на деяких. Рекорд же  встановив
охотiнспектор Iванов - на ньому  число  болячок  за  короткий  час  почало
доходити до 200 - до двохсот!! - штук. Камера мала жалюгiдний вигляд - всi
?? тридцять мешканцiв нагадували прокажених, що гнили живцем. I на диво  -
Андрiй був винятком, вiн не мав жодно? болячки на собi,  шкiра  його  була
чиста, не пошкоджена. З цього всi  зробили  висновок,  що  цi  болячки  не
заразнi i що вони  не  вiд  iнфекцi?,  а  вiд  розладу  обмiну  речовин  в
органiзмi. Андрiй найсвiжiший i тому стiйкий. Почалась боротьба з лихом...
Гай-гай, це страшенно вiдносне поняття  "почалася  боротьба".  Почалися...
власне, заяви з цього приводу черговим, але безрезультатно. Очевидно,  вся
тюремна адмiнiстрацiя вважала це в порядку речей,  як  реальне  здiйснення
обiцянок слiдчих "погно?ти живцем", i не мала намiру втручатися.
   Люди мучилися. I не так фiзично, як  мучилися  морально  -  вони  гнили
живцем i нiчим тому не могли запобiгти. Та  й  фiзично  то  все-таки  була
велика мука - прилипати гнiйними болячками до пiдлоги.  Найбiльша  ж  мука
була сидiти в жахливiй тiснотi й прилипати  сво?ми  болячками  до  болячок
сусiдових. А були ж  вони  як-не-як,  люди  iнтелiгентнi,  що  так  любили
Флобера  й  естетику.  I  не  можна  розминутися.  Найтрагiчнiше  було   з
Iвановим... На охотiнспектора напала  та  погань,  мовби  за  спецiальними
вказiвками слiдчого. Як вiн мучився!..  Вкритий  болячками  з  макiвки  до
п'ят, бiдолашний Iванов не  мiг  анi  сидiти,  анi  лежати.  Кiнець-кiнцем
хтось-таки втрутився в справу, злякався, мабуть, що люди справдi  догниють
i нi на кому буде слiдчим вести слiдство.
   Одного  дня  ?х  поведено  кудись  на  оглядини  -  це   була   тюремна
амбулаторiя, в якiй в'язнi, на сво? здивування, побачили  чимало  лiкарiв,
якiсь химернi станки й операцiйнi столи, i ще якiсь апарати. Там ?х понуро
i без жодних слiв якiсь непривiтнi суб'?кти в бiлих  халатах  понамащували
зеленою  рiдиною.  То  була  iмiтацiя  йоду.  Пiсля  цi??  операцi?   люди
поробилися строкатими й барвистими, як папуги, хоч  користi  вiд  того  не
було нiяко?. З всього того  найсильнiше  вражiння  на  людей  (i  на  ?хнi
чиряки)  справила  наявнiсть  лiкарiв,  викликавши  якусь  щемлячу  тоскну
тривогу: якщо тут так багато лiкарiв i якщо ?х так  тяжко  (ба,  неможливо
взагалi) викликати до камери i навпаки тяжко (ба, неможливо!) добитися  до
них по допомогу, то для чого ж вони iснують  т  у  т?  А  iснують  же  для
чогось, як iснують для чогось i всi тi ?хнi апарати, операцiйнi  столи  та
пiдозрiлi рiзнi верстати. Щодо "зельонки" - так називалася зелена iмiтацiя
йоду - то вiд не?  не  було  жодного  ефекту,  крiм  чисто  декоративного.
Болячки не тiльки не заживали, а, здавалося, ще бiльше  ятрились,  сходили
мокротою i, тiльки  дозрiвши  до  положено?  ?м  природно?  межi,  бралися
струпом. Проте в'язнi щодня добивалися "зельонки" i ?м ?? давано. Лише вже
нiкого не водили до амбулаторi?, а давали в камеру пляшечку  й  квачик,  i
тут, пiд  суворим  наглядом  коридорного,  люди  намащували  самi  себе  й
повертали пляшечку й квачик. З того, що та пляшечка й квачик мандрували до
сумiжно? камери, всi зробили висновок, що така сама бiда спiткала, мабуть,
всю тюрму.
   Можливо, це нещастя спричинило подiю,  яка  стрясла  всiма  в'язнями  в
бiльшiй мiрi, анiж ?м би сказали, що сталася революцiя всесвiтня:
   ?х почали водити на прогулянку! Це  щось  неймовiрне,  неправдоподiбне,
але факт - ?х почали водити  на  прогулянку.  Одного  дня  сорок  дев'ятiй
камерi звелено одягтися й зiбратися кудись. Потiм ?х поведено в  супроводi
кiлькох вартових i чергового корпусу. Перш нiж  ?х  випустити  з  тюремних
дверей, черговий корпусу з конячою щелепою в кiлькох понурих,  презирливих
словах (очевидно, вiн не звик до функцi? лектора  чи  наставника)  пояснив
(не кажучи, куди це ?х ведуть), як вони мусять  триматися  за  дверима:  -
ходити один  за  одним  "в  затилок",  руки  назад,  не  розглядатися,  не
говорити, нiяких взагалi звукiв не видавати. Хто це порушить - всi  пiдуть
назад i вже нiколи вдруге не матимуть такого  щастя.  Це  була  прогулкова
конституцiя. Пiсля цього дверi вiдчинено i вони вийшли на цей раз не туди,
куди звикли виходити з тюремних дверей -  цебто  не  в  управлiння,  а  на
внутрiшн? тюремне подвiр'я. Тiльки це  не  точно.  Вони  йшли  на  тюремне
подвiр'я, а опинилися в тiснiй дощанiй загорожi, що була  зроблена  в  тiм
подвiр'?, притулена щiльно до тюремних дверей.  Височенний  паркан  -  три
метри заввишки - оточував площину метрiв п'ять в дiаметрi й  був  вiн  так
щiльно збитий, що не було в нiм нi сучечка, нi дiрочки. А вгорi до паркану
ще й було прибито дощаний дашок з нахилом всередину, так що  в  цiлому  ця
споруда нагадувала ярмаркову циркову халабуду. Нiчого з цi??  халабуди  не
було видно, крiм малесенько?  латочки  неба.  Але  й  за  те  спасибi!  Це
все-таки чудесно. П о в i т р я!! Латочка неба!
   Заклавши руки за спину, в'язнi  закружляли  тiсною  черiдкою,  ступаючи
слiд в слiд. Точнiсiнько, як тi конi, що  крутять  молотарку.  Площа  була
така мала, що ?х тридцятеро творили  суцiльний  ланцюжок,  а  ноги  одного
наступали на ноги другого. Посерединi, являючи  центр  цi??  каруселi,  як
тресор, стояв один вартовий i  пильнував  за  кожним  рухом,  особливо  за
головами, а  також  давав  рукою  знак  "повернутись",  на  який  ланцюжок
крутився назад, потiм знову вперед, потiм назад. Другий вартовий  стояв  у
дверях.
   Люди  жадiбно  дихали  повiтрям,   яке   проти   камерного   видавалося
божественним нектаром, хоч  i  було  просякнуте  запахом  бензину,  прiлим
каменем та сосновими дошками. Андрiй уперто позирав скоса на боки i вгору,
в надi? щось побачити - але марно. Якi  вже  були  високi  мури  тюрми,  а
особливо управлiння, але ?х не було видно за дощаним парканом. О,  тi,  що
робили цю "каруселю", знали, що й для чого вони  роблять!..  Iншi  взагалi
боялися позирати, щоб не скiнчити прогулянку страшною карою,  -  ходили  й
дивилися на п'яти переднього.
   Пiсля п'яти хвилин кружляння та тупцяння в дощанiй загорожi  ?х  одвели
назад.
   Це й була прогулянка. I яка вона не була химерна  та  коротка,  але  на
всiх справила велике вражiння. П р о г у л  я  н  к  а!  Щось  небачене  й
взагалi не припустиме (навiть теоретично) в цiй тюрмi. Але факт. А з того,
як старанно збудовано халабуду, та  з  короткотривалостi  прогулянки  люди
зробили висновок, що таке  благо  звалилося  не  на  саму  ?хню  прокажену
камеру, а на всю тюрму.
   Цi прогулянки повторювалися через кожних три днi. (Отже, три днi треба,
щоб прогулялася вся тюрма! Можна навiть обчислити  приблизно,  скiльки  ця
тюрма ма? людей, якщо три днi подiлити на п'ять  хвилин  та  помножити  на
тридцятеро людей (бiльше, як тридцятеро, в халабуду  не  влiзе).  Це  буде
бiля 10 тисяч!..
   Все-таки дбають за людину.
   "Людина  -  це   найбiльший   капiтал"   -   ствердив   Краснояружський
глибокодумно, нарештi повiривши в генiальний афоризм Сталiна.
   I "нема худа без добра". Бо ж було безсумнiвним, що не було б  болячок,
не було б i прогулянок.
   Та  арештантське  життя,  попри  всю  його  статичнiсть,  повне  рiзних
несподiванок i часом непередбачених радикальних змiн. II
   "Чорний ворон"... Повитий серпанком жаско? слави "Чорний ворон".
   Читачi Леонiда Андр??ва й усiх iнших письменникiв, що писали про  тюрми
й каторгу, про трагедiю людей, вихоплених iз життя й вiдданих  на  глум  i
муки, мали бiльш-менш усталене поняття  про  "Чорного  ворона"  -  як  про
атрибут всiх "охранок" i  ?хнiх  тюрем,  як  про  супутника  насильства  й
смертi, що майже став мiфiчною iстотою, нарiвнi з вiдьмаками й  драконами,
- чорним хижаком, що хапа? й мчить людей на шибеницю чи розстрiл, у прiрву
смертi. I знаменита пiсня:
   "Чорний ворон, чорний ворон,
   Що ж ти в'?шся надi мною!.."
   хоч i була складена про iншого ворона, але для багатьох у всiй царськiй
i не царськiй, росiйськiй iмперi? звучала саме, як пiсня про того "Чорного
ворона" тюремного. I коли ?? спiвали арештанти чи каторжники, то,  мабуть,
?м увижався в пiсенному образi iнший хижак, розгортаючись у  всеобiймаюче,
унiверсальне страхiття - колесате  й  крилате,  когтисте  й  дзьобате,  що
заносить людину над прiрву й там видовбу? ?й очi,  клю?  череп  i  пожира?
гаряче серце. "Чорний ворон"... Але це опоетизований. А не опоетизований -
це в уявi всiх на землi сущих, хто бачив й хто не бачив, -- була  звичайна
чорна халабуда на колесах. Отака  собi  собача  будка.  За  часiв  Леонiда
Андр??ва це була чорна карета, везена кiньми. За пiзнiших  часiв  розквiту
цивiлiзацi? - така сама  карета,  але  вже  рухана  автомотором,  -  чорна
автомашина.
   Таким уявляв "Чорного ворона" й Андрiй. I таким уже  й  знав  його  раз
колись, побувавши в його черевi. За часiв ГПУ це  було  звичайне  вантажне
авто зi звичайною залiзною будкою, в яку напаковувано людей.  В  нiй  було
загратоване вiкно, завiшене ззовнi чорною матерi?ю. I нiчого вiн не уявляв
собою особливого. Навiть було прикро, що така паскудна й проза?чна коробка
мала таку легендарну славу.
   Але на свiтi все  мiня?ться  вiдповiдно  до  епохи.  Напевно,  тепер  i
"Чорний ворон" iнший. Але який?
   Часто, коли вдень раптом гудiла машина в тюремному подвiр'?, або  вночi
чути було, як  машина  в'?жджала  й  ви?жджала,  в  камерi  49-й  говорили
здавленим голосом: - "Чорний ворон"!
   - Який вiн? - питав Андрiй.
   Але нiхто не знав точно, який вiн.  Говорили  рiзне  i  саме  тому,  що
говорили рiзне, не було вiри в говорене й не було цiлiсного  образу.  Який
вiн тепер - в епоху не Леонiда  Андр??ва  й  не  ГПУ,  а  в  епоху  ?жова,
"наркома железного"?

   Казали, що це жахлива чорна машина,  обставлена  багнетами,  яка  мчить
вулицями несамовито й ви?, як сатана. Казали, що, саджаючи в не?,  в'язням
зав'язують очi. Казали... Але нiхто з присутнiх нiчого не знав  точно,  бо
ще не був у нiй, крiм, хiба, Карапетьяна, але веселий вiрменин, поки був у
камерi, нiчого не розповiв на цю тему, а потiм його забрали.  Таким  чином
було багато домислiв i нiчого точно окресленого. Була лише легенда.  Знали
лише всi напевно, що вiн ? й що працю? невтомно, безперервно, i що  так  i
назива?ться "Чорний ворон", навiть за офiцiйною термiнологi?ю. Якось дивно
чути це фантастичне iм'я, так би мовити, поетичний образ, легенду, замiсть
натури, в епоху оголеного реалiзму, в епоху розлегенднення всiх легенд.
   I ось вiн прилетiв...

   Одного дня ?х - мешканцiв камери 49-?  -  забрали  з  камери.  Та?мничо
звелiли всiм зiбратися "з вещами" й вивели до льоху невiдомо для чого, тим
накрутивши нещасним людям нерви  до  крайньо?  межi.  Тут  люди  просидiли
пiвдня. Потiм вiд них вiдокремили п'ятьох  i  лишили  на  мiсцi,  а  решту
забрали й повели. Цебто 24 особи, а серед них був i Андрiй,  ?х  вивели  з
льоху й погнали  швидким  темпом  ("Давай-давай!!")  по  темних  i  вогких
коридорах пiдземелля. Бiля яко?сь, герметично закрито?, залiзно? брами  ?х
вишикували по три й наказали триматися "там",  де  вони  зараз  опиняться,
тихо, пiд страхом тяжко? кари. Пiсля того вiдчинили браму  --  перед  ними
стояла автомашина, пiдведена задком щiльно  впритул  до  виходу.  То  була
вантажна машина з халабудою, розмальованою в яскравий  колiр  i  пописаною
якимись лiтерами. Андрiй умудрився прочитати сво?м  бистрим  оком  великий
напис збоку по дiагоналi - "Ц Е Р А Б К  О  О  П  Ч..."  Точнiсiнько  така
машина, якими возять хлiб!
   ?х впускали в вiдчиненi залiзнi дверцята по  три  й  тi  трiйки  щезали
мовчки  в  мовчазному,  темному  черевi  "ЦЕРАБКООПУ".  Прийшла  черга  до
Андрi?во? трiйки. Андрiй перший здерся  по  вiдкиднiй  драбинцi  й  ступив
усередину. Це був вузюсiнький  коридорчик,  обабiч  якого  були  дверцята!
Герметичне  закритi  дверцята.  Однi  з  них  вiдчинив   оперативник,   що
порядкував у коридорчику, й сказав -"Давай!"
   Андрiй втиснувся в дверцята. То була манюсiнька кабiнка  -  такий  собi
залiзний мiшок на одну людину. Але ?х туди впхали трьох. В  серединi  було
прироблене сiдальце, але Андрiй  не  скористався  з  права  першостi.  Вiн
уступив мiсце Зарудному. Третiм був  Голiят-Охрiменко.  Охрiменко  прийшов
останнiй i не влазив у кабiнку, бо це було проти всiх  законiв  фiзики.  У
такiй манюсiнькiй клiтинцi Охрiменко не мiг би вмiститися як слiд  сам,  а
його пхали третiм.
   - Лiзь, сволоч!! - люто шипiв  оперативник,  розсипаючись  прокльонами.
Охрiменко лiз, здушуючи сво?х товаришiв, як пресом, i все не  мiг  влiзти.
Йому допомiг оперативник,  втискаючи  голiятське  тiло  колiном.  Втиснув.
Закрив дверцята й клацнув замком. Готово!
   Оце й вiн - "Чорний ворон". Чорний ворон без легенди.
   Нiяких вiкон, навiть завiшених чорним запиналом, i нiяких щiлин! Тiльки
вгорi десь просочувалося потрохи повiтря. Андрiй помацав рукою -  то  було
прибито трохи подiрявлено? бляхи  в  пiвдолонi  завширшки,  мов  тертушка.
Дiрочки були манюсiнькi та й тi зробленi не просто, а якось так  навскоси,
та ще й прикритi дашком, мабуть, щоб нiчого не було видно. Не  було  видно
неба й взагалi свiтла, хоч назовнi був  сонячний  день.  Це  щоб  люди  не
милувалися небом (бо ж то "Воля!")  та  й  щоб  не  помiтили  часом  бодай
горiшнiх поверхiв будинкiв i не зорi?нтувалися, куди ?х везуть.
   Ось вiн тут увесь генiй епохи!
   Андрiй засмiявся злiсно. Навiть той образ "Чорного ворона", який жив  в
уявi, був занадто поетичний порiвняно з дiйснiстю. "ЦЕРАБКООП!" Нiкому  на
волi не прийде в голову, зустрiвши цей "ЦЕРАБКООП"  на  вулицях  i  площах
мiста, що це "Чорний ворон" i що в нiм ?дуть вони - приреченi люди,  може,
?хнi друзi, приятелi, знайомi, брати, рiднi.  Таким  чином,  нiхто  навiть
приблизно не  знатиме  про  ?хню  трагедiю.  А  вони  ?хатимуть  яскравого
сонячного дня через самий центр заштатно? столицi республiки!
   Це було тяжко й прикро. Андрiй не раз i ранiше ловив себе на думцi,  що
не страшно вмерти привсенародно, лише страшно умирати, задавленому нишком,
в темних закамарках, десь в льосi, iзольованому вiд свiту, без свiдкiв, де
твоя смерть навiки лишиться та?мницею. Ось що страшно. I в  чеканнi  тако?
смертi щодня, щогодини, завжди  видавалося  недосяжним  щастям  умерти  на
шибеницi серед велелюдно? площi, на очах у всiх, щоб усi знали, що ж з ним
сталося, де вiн дiвся, як вiн скiнчив сво? життя. А може,  ще  й  крикнути
зухвало й глузливо щось в очi катам - хлюпнути ?м привселюдно в лице сво?м
презирством i зненавистю. Така думка й зараз прийшла  в  голову.  Де  там!
Навiть коли б закричати отак нагло, то й то нiхто не почу? того  крику.  А
почу? - не повiрить. I вiд того  було  прикро.  Даремно  Андрiй  намагався
перемогти почуття тоскно? нудьги, вiдчаю, тупого розпачу.
   А от би це ?хав звичайний "Чорний ворон" часiв Андр??ва або навiть ГПУ,
i всi знали б, що там когось везуть. Болiли  б  серцем,  догадувались  би,
спiвчували, бились душею над болючою загадкою - "Кого ж це везуть?" I,  не
вгадавши  точно,  склали  б  одначе   легенду,   яка   все-таки   була   б
правдоподiбною.
   Прокляття!  Тисячу  разiв   розстопроклята   епоха   i   проклятий   ??
диявольський генiй.
   Машина йшла через мiсто. Вона  йшла  зовсiм  не  божевiльним  темпом  i
зовсiм не ревiла несамовито. Вона-бо везла "хлiб" або, може, й  "морозиво"
i не мусила квапитися, щоб не  розтрясти  дорогоцiнний  крам.  Андрiй  чув
вухом, як в коридорчику човгав чобiтьми наглядач. Вiн теж був усерединi, i
нiхто його не бачив. I нiяких рясних i жаских  багнетiв.  Один-однiсiнький
наглядач в коридорчику залiзно? "тюрми на колесах". Ну, скажiть,  хiба  це
не генiальна епоха?! А в'язнi - кожен намагався проглянути  крiзь  залiзну
стiнку кабiни "ЦЕРАБКООПУ" бодай думкою - вгадували, якою саме вулицею оце
вони ?дуть. Куди повертають. Всi вони знали досконало сво? столичне  мiсто
i уявляли, що оце вони йдуть по ньому  власними  ногами,  прогулюючись  по
сонячних вулицях, зустрiчають знайомих... Андрiй впiймав себе на  шаленому
бажаннi: от якби оце машина  ця  та  налетiла  на  телеграфний  стовп,  на
трамвай або на iншу машину, щоб сталась аварiя. От би!..
   I тепер скажiть, що нема? провидiння, або - що людське  шалене  бажання
нiчого не варте!  Але  це,  звичайно,  сталося  випадково.  Нiби  Андрi?ве
божевiльне бажання дiйшло до вищого розуму, що керу? всесвiтом,  -  раптом
почувся шалений вибух, а тодi сильний  струс  калатнув  людьми,  -  машина
пiсля вибуху пiшла якось бокаса, а тодi тiпонулася вiд  удару  об  вiщось,
перехнябилась i  стала.  Удар  був  не  дуже  сильний,  так  що  Андрiй  з
товаришами тiльки трохи потовклись один об  одного,  але  не  пошкодились.
Ставши, машина стояла нерухомо, навколо не?  засюрчали  сюрчки,  закричали
якiсь погрозливi голоси, розганяючи  юрби  цiкавих.  Як  потiм  виявилося,
сталась маленька аварiя - на крутому поворотi з Павлiвсько? площi на  мiст
через Лопань лопнула камера й покришка на лiвiм заднiм колесi,  i  машина,
нагло загальмована на один бiк, загнула по iнерцi?  круто  й  врiзалася  в
телеграфний стовп. Добре, що вона була дуже загальмована, а то  хлопцi  на
тiм i скiнчили б свою арештантську епопею.
   Навколо машини зiбралась велика юрба -  це  чути  було  всiм  мешканцям
"ЦЕРАБКООПУ". Безперечно, та юрба не знала, що  перед  ними  бiльше  диво,
анiж звичайна аварiя яко?сь там "Церабкоопiвсько?" машини.  Напевно,  вони
там не розумiють, чому саме ?х так  шалено  розганяють  мiлiцiонери,  якi,
розганяючи, теж не розумiли, що це таке  за  машина.  Наказано  розганяти,
значить, треба розганяти. I саме це уперте  розганяння  iнтригувало  людей
несамовито, збiльшуючи юрбу все бiльше. Але нiхто не здогадувався, в  чому
рiч, бо... Бо якби люди здогадались - то кинулись би врозтiч з  усiх  нiг.
Безперечно.
   Андрiй трiумфував, так  само,  як  i  його  колеги.  Охрiменко  здушено
реготався.  От  i  пропала  ?хня  та?мниця!   Проклятий   "Чорний   ворон"
розшифровано!  Буде  розшифровано!  От  раптом  усi  взнають,  що  це   за
"ЦЕРАБКООП" i що в нiм возять! Взнають про них! Не взнають персонально про
кожного, але взнають взагалi про них, про всiх, як от ?х возять!
   Довго   стояв   "ЦЕРАБКООП"   перехняблений,   очевидно,    пошкоджений
безнадiйно. Ось пiд'?хала якась машина... i Охрiменко вилаявся, висловивши
тим i Андрi?ву думку. Вони чiпляють "ЦЕРАБКООП" на буксир. Пробують тягти.
От потягнуть, сволота, й  заволочуть  нерозшифровану  легенду,  так  нiхто
нiчого й не знатиме. Нi! Не бере! Стало! Попихтiло, пойорзало й стало.  Не
бере! Сто?ть. Галас i смiх навколо машини клекотить. Люди смiються, як  то
з тим "ЦЕРАБКООПОМ" вовтузяться.
   Ще якийсь час стояв "Чорний ворон"  нерухомо.  Нарештi  пiдiйшла  якась
iнша машина  й  почала  наближатися  задки  до  "ЦЕРАБКООПУ".  Пiдiйшла...
Засюрчали сюрчки  несамовито,  розганяючи  юрбу,  закричали  якiсь  голоси
грiзно. Настала тиша.  Мабуть,  юрбу  вiдтиснули  подалi.  Чути  лише,  як
вiртуозно лаються якiсь дiтлахи, очевидно, лiзучи крiзь заборону поближче;
Не  треба  було  Андрi?вi  пояснювати,  що  то  за  дiтлахи.  Всюдисущi  й
непобiдимi безпритульнi, ?х легко впiзнати з ?хньо? барвисто?  мови-  мови
харкiвських i взагалi всесоюзних апашiв.  Чути,  як  пiд  голоснi  зауваги
безпритульникiв  вiдкриваються  дверцята...  Виводять   людей...   I   тут
голосний, дзвiнкий дитячий крик пронизу? повiтря: .
   - Трам-трам тарарам! Та це "Ч о р н и й в о р о н" !!
   Андрi?вi цей богохульний вигук видався божественною  музикою.  Нi,  Бог
сотворив цих безпритульних таки не даром. Вiн вiдчув, як всi  юрбища,  все
мiсто, весь свiт ахнув:
   -"Ч о р н и й в о р о н"!

   Ага! Проклята та?мниця перестала iснувати! I водночас Андрiй вiдчув, як
юрби харкiвських обивателiв кинулися, опанованi мiстичним жахом,  врозтiч,
геть вiд "ЦЕРАБКООПУ". Вони не могли не кинутися.  Вони  мусiли  кинутися.
Пiсля того крику та тупотняви  настала  мертва  тиша,  i  в  тiй  тишi  ?х
перевантажували з машини в машину,  з  одного  поламаного  "ЦЕРАБКООПУ"  в
такий самий iнший, цiлий. Пiдвели його  щiльно  дверцятами  до  дверцят  i
перевантажують. А так як вони все-таки не могли пiдiгнати машину до машини
дуже щiльно - заважають cхiдцi, та й  одна  машина  сто?ть  бокаса,  -  то
зблизька видно, що саме вони перевантажують.
   Коли Андрiй iз сво?ми товаришами переходив з похило? площi на  пряму  i
переступав смугу осяяного сонцем  повiтря,  вiн  бачив  гроно  мерехтливих
дитячих очей збоку, за мiлiцейськими унiформами. Вони  дивилися,  поширенi
нелюдською цiкавiстю, а голоси тихо робили зауваги.
   - О! Троцькiст!.- сказав  котрийсь  на  Андрi?ву  адресу.  -  О!  А  це
махновець, якийсь...
   Охрiменко не витримав i засмiявся, бо ця влучна заувага  була  зроблена
саме на його адресу. - Вгадав, сукин кот!
   На той смiх дитячий голос зарепетував трiумфально:
   - Смi?ться!!
   Так, нiби докладав цiлому свiтовi. I засмiявся  сам  дзвiнко,  а  тодi,
видно вхоплений чи штовхнутий мiлiцiонером, залементував люто:
   - Куди хапа?ш, лахудра лягава!? Гад! "ЦЕРАБКООП" який видумав!..

   Дитячий смiх перекинувся десь далi й покотився по юрбищах.
   Знову сюрчки, окрики, тупотнява. То  десь  розбiгаються  панiчно  люди.
Бояться, щоб не потрапити до "ЦЕРАБКООПУ".
   Нарештi перевантажились i по?хали. Машина з маркою  "ЦЕРАБКООП"  пiшла,
лишивши по собi переляк у здивованих обивателiв,
   Вони бачили!..
   Та тiльки що з того. Вони бачили,  але  вони  мовчатимуть,  боятимуться
розповiсти навiть вдома про те, що бачили, та все чекатимуть  з  острахом,
чи не йдуть уже по них, як по людей, що  пiдгледiли  "державну  та?мницю".
Ачей ?х уже десь позаписувано. Боятимуться самi себе  й  сусiдiв,  щоб  не
проговоритися, щоб хто не донiс. I багато харкiвських обивателiв через  цю
вуличну пригоду довго будуть позбавленi сну й спокою, пройнятi  жахом  вже
не за тих, що були там, в "ЦЕРАБКООПI", а за себе самих. Ану як  почнеться
кампанiя виловлювання тих, хто був свiдком вулично? катастрофи  такого  то
дня на такiй то площi, - i будуть саджати ?х до тюрми, як окремий  гатунок
"ворогiв народу".
   Нi, цей  "Чорний  ворон"  страшнiший  i  славнiший  за  всi  попереднi.
Напевно, пiсля цi?? пригоди  всi  машини  харкiвського  "ЦЕРАБКООПУ"  буде
перемальовано в iнший колiр, бо люди не ?стимуть хлiба й розбiгатимуться з
хлiбних черг при наближеннi такого от чуда. Та й ще на тому не скiнчиться.
Страх  у  людей  буде  тепер  такий  великий,  що  поява  кожно?,   навiть
найневиннiшо?, аби тiльки крито?, машини змушуватиме здригатися; бо в  нiй
пiдозрюватимуть замаскованого, засекреченого "Чорного ворона".  От,  брат,
епоха! I от, брат, який той "Чорний ворон"!

   "Чорний ворон, чорний ворон,
   Що ж ти в'?шся надi мною?!"
   Ця  моторошна  пiсня  набере  тепер  зовсiм  iншого  змiсту,  коли   ??
спiватимуть десь бурлаки на Основi або на Москалiвцi та все думатимуть  не
про якихось там "сiм повiшених" Л. Андр??ва, якого вони нiколи не  читали,
а про машину "ЦЕРАБКООП" та про ?? ще не повiшений вантаж.
   Чорний ворон, чорний ворон...
   "Чорний ворон" пiд маркою "ЦЕРАБКООПУ" зупинився на Холоднiй  горi,  на
внутрiшньому дворi знаменито? колись каторжно? царсько? тюрми. Тут уже  не
було юрби вiльних роззяв, бо це царство  неподiльного  панування  "органiв
революцiйно? законностi" Одначе безпритульники й тут були. Саме  проходила
колона  так  званих  "неповнолiтнiх   правопорушникiв",   повертаючись   з
прогулянки, як розвантажували машину Тут машина  теж  пiдiйшла  щiльно  до
яко?сь брами, але не на стiльки щiльно, як там, на площi, бо тут  не  було
чужих, тут були всi "сво?". Неповнолiтнi обступили машину, й нiхто  ?х  не
проганяв. "Вихователi", правда, покрикували на свою юну  гвардiю,  але  ?х
нiхто не боявся зовсiм. Хлопцi презирливо осаджували  сво?х  "опiкунiв"  i
товпилися двома шпалерами, мовби це вони приймали вантаж. Вони дивилися на
зарослих,  неголених  "полiтичних"  з  надзвичайною  цiкавiстю,   i...   з
ворожiстю. Так-так, з ворожiстю. Це ж "вороги народу". А ?х всiх  навчили,
що бiда вся у свiтi, що жити так погано, що i в  тюрмi  вони  сидять  саме
через отих страшних  "ворогiв  народу",  рiзних  троцькiстiв,  бухарiнцiв,
петлюрiвцiв, фашистiв тощо, тощо. Хлоп'ята дивилися з-пiд лоба, понуро,  а
перед ними проходила черiдка дорослих, старших людей, i  хлопцi,  напевно,
боялися, чи не кинуться на них цi легендарнi "вороги народу" та й  почнуть
душити. Але "вороги" не кидалися, а зникали по одному в  залiзнiй  брамцi.
Неповнолiтнi кримiнальники дивилися й  подавали  понуро  реплiки  один  до
одного.
   - Це троцькiст...
   - Бухарiнець...
   - Фашист...
   Постать Охрiменка викликала певний пi?тет.
   - О, гад, гля!.. Оце,  видно,  дядя!..  Ого-го!  В  уявi  спостерiгачiв
Охрiменко не пiдходив пiд жодну вiдому  ?м  категорiю.  Дуже  вже  вiн  ?м
заiмпонував сво?м виглядом.
   - Це Кармалюк! Накажи мене бог! - нарештi вирiшив котрийсь. I, напевно,
кожен з них хотiв би бути таким страшним велетнем.
   - Дядя! - смикнув котрийсь Андрiя за полу. - Ти шпiйон?
   Андрiй посмiхнувся й машинально погладив кирпате хлоп'я по головi i  то
так несподiвано, що  той  не  встиг  вiдсторонитися,  лиш  втягнув  голову
перелякано. А Андрiй промовив крiзь лагiдну посмiшку:
   - Нi, козаче, не шпiйон.
   Увiходячи в браму, озирнувся -  хлоп'я  не  могло  прийти  до  пам'ятi:
подумати тiльки - такий  страшнючий  фашист  не  тiльки  не  звернув  йому
в'язiв, а приголубив та ще й так сумно вiдповiв, як приятель до  приятеля.
З тим розгубленим поглядом у вiччю Андрiй зник за брамою слiдом за  всiма,
понiс його до тюремно? канцелярi?.
   ?х обiгнав якийсь в'юнкий шелихвiст в унiформi, в ?жовськiм кашкетi,  в
галiфе, при пiстолi й з паперами в руцi - вiн  вилiз  iз  кабiнки  машини,
супроводивши  ??,  як  виявля?ться.  Рудий,  чисто  виголений,   з   бiлим
ковнiрцем, блискучий весь, вiн пiшов за перегородку до чергового, що сидiв
за столом, а в'язнi стовпилися по цей бiк перегородки.
   - П р и й м а й л ю д i ш е к!.. Л ю д i ш е  к  п  р  и  в  i  з!..  -
вимахував шелихвiст паперами весело. Так, нiби здавав худобу чи крам.
   Цю формулу Андрiй чув уперше, i йому непри?мно рiзнула вона  вухо.  Вiн
знав добре iсторiю "государства росiйського" i  знав  добре,  хто  й  коли
називав  людей  "людiшками".  Це  формула  часiв  Iвана  Грозного  з  його
опричниною.
   Бач! Володарi йдуть в iсторiю! Змикають порваний ?? ланцюг. Цим  словом
"людiшкi" змика?ться двi епохи. I робиться це свiдомо, бравурно, цинiчно.
   Блискучий опричник, закурюючи цигарку з срiбного портсигара, перечислив
"людiшек", як овець, перевiрив за списком i  здав.  Ця  процедура  тривала
коротко. Здавши ж i дiставши розписку, блискучий опричник навiть не глянув
нi на кого, посвистуючи, геть вийшов. Лиш вчувалося з того свисту, що йому
мулько пiд понурими  поглядами  "людiшек"  i  що  вiн  квапиться  вiд  тих
поглядiв швидше зникнути.
   Поробивши всi  формальностi,  черговий  викликав  тюремну  варту  й  ?х
забрано з канцелярi? й десь поведено.

   "Х т о н е б у в - т о й б у д е, х т о б у в, т о й н е з а б у д  е".
Це Андрiй прочитав на якiйсь стiнi, коли ?х ведено рiзними закамарками  та
переходами. I ще прочитав безлiч iнших написiв, позначених  безсмертним  i
злобним шибеничним гумором, як-от:
   "?жов не Ягода, весь народ став врагом народа!.."
   Або старе, збите, але тут чомусь свiже й вражаюче:
   "Чай Высоцкого, сахар  Бродского,  Россия  Троцкого".  Або  -  "Прощай,
мама!". I т. п. Тих написiв було всюди багато. I були вони рiзно? давностi
й рiзного  характеру  -  писанi  олiвцями,  видряпуванi  цвяхами,  були  й
рудуватi. Цi написи, як i взагалi масивнi, товстелезнi стiни  цi??  тюрми,
були заяложенi, вкритi плiсенню, кiптявою. Цiкавий об'?кт для  iсторика  й
майбутнього археолога, який розкопуватиме колись ру?ни, в якi буде все  це
геть обернено... А буде ж обернено!! На якiйсь чiльнiй  стiнi,  мимо  яко?
вони проходили в тюремних сутеренах, кинулася в очi пляма вiд  двоголового
орла,  перекреслена  видряпаною  п'ятикутною  зорею...  Пiсля  того   вони
опинилися ще на якомусь подвiр'?, обставленому високими мурами. Поставивши
по чотири, ?х пiдвели  до  широко?,  залiзом  обковано?  брами.  Тут  вони
зупинилися - брама була зачинена, бо подвiр'я зайняте. (За  брамою  якийсь
рух). I тут, власне, Андрiй прочитав найцiкавiший напис. Вiн був написаний
дуже чiтко над самою брамою, очевидно, зумисне, з вiдома адмiнiстрацi? хоч
i зроблений пiд "арештантський стиль".  Кривими,  широкими  i  незграбними
лiтерами чимось чорним було написано:
   "Оставь над?жди, входящiй сюда!"
   Без сумнiву, це використано, як засiб психiчного впливу.
   "Над?жди" було написано через ять. Чому "над?жди" через  ять?  Це  було
незрозумiле, як незрозумiлим зразу було й те, чого  цей  напис  на  такому
видному мiсцi не стирають. Але то лиш на перший погляд було  незрозумiлим,
в дiйсностi  ж  було  все  зрозумiлим,  як  вирубування  дерев  i  нищення
найменших ознак зеленi, навiть травки на тюремних подвiр'ях,  як  заборона
бити блощиць i чистити бруднi, вкритi роздушеними комахами  стiни,  як  та
тертушка замiсть вiконечка в "Чорному воронi"  тощо.  Андрiй  мiг  iти  на
парi, що той напис зроблено спецiально, для морального тиснення на людину.
Але чому ж тодi вiн не зроблений золотими лiтерами? В ньому сказалася  вся
пiдла, лицемiрна ця епоха на цiй землi. Це  зроблено  так,  як  i  все.  З
одного боку тюрма ?, а з другого  -  ??  нема?,  а  лише  "трудовопоправна
iнституцiя", з одного боку каторга ?, а з другого - ??  нема?,  а  ?  лише
поправнi колонi?, де людину, для ?? ж блага, "перековують" i т.д.
   Напис був тяжкий, вiн  налягай  на  людську  психiку.  Одначе  не  було
страшно. Люди, навпаки, потрапивши на територiю цiй тюрми, радiли, либонь,
бо вiдчували, що  тут  набагато  легше  й  краще,  нiж  на  тiй  проклятiй
Раднаркомiвськiй. Принаймнi таке вiдчуття мав Андрiй. Уже сам факт, що  ?х
оточували не ?жовськi унiформи, а чорнi безобиднi унiформи тюремно? варти,
щось та значив. Крiм того, ця варта  була  абсолютно  беззбройна  й  якась
мирна. Крiм того... Крiм того, там он люди  ходять!  Ходять  цiлою  юрбою!
Гуляють! Ось...
   Пiд брамою була велика прорiха (брама не дiставала до землi на цiлих ЗО
сантиметрiв), i в тiй прорiсi  з'явилася  велика  черiдка  нiг,  проходячи
помалу. Всi в'язнi завмерли, поблiдли схвильовано, аже витягли голови - то
були жiночi ноги! Жiночi ноги!
   Андрiй вiдчув, як йому  йокнуло  серце.  Вiн  був  охоплений  загальним
почуттям. То не було почуття самцiв, нi. То було бiльше, трагiчне  людське
почуття. Почуття людей, якi раптом уявили там, за  брамою,  сво?х  дружин,
взятих "по д?лу мужа", матерiв, сестер, наречених.
   Вони проходили довгою черiдкою- ноги, жiночi ноги! В модних  туфельках,
в чобiтках, в подертих черевиках, в ганчiр'яних лаптях, босi...  Там  були
стрункi дiвочi ноги, з точеними литками, з божественними лiнiями, там були
й здеформованi вже старiстю й тяжкими житт?вими шляхами ноги старших жiнок
- матерiв i, може, навiть, бабусь... I жодного голосу там за брамою...
   Варта  помiтила,  куди  це  так  потяглися  очима  всi   арештанти,   й
скомандувала: "Обернись!!"
   Всi обернулися, але ноги все йшли й iшли ?м у вiччю. Жiночi ноги.
   Група  арештантiв  так  простояла  хвилин  з  десять,  поки  прогулянка
закiнчилась, i тодi брама перед ними вiдчинилась.
   У великiм подвiр'? вже було порожньо. Жiнки зникли,  як  камфора.  Так,
нiби ?х i не було. Невiдомi, незнанi, загадковi жiнки. Жiнки-в'язнi.
   Це почалася нова, вiдмiнна фаза в ?хньому арештантському життi, ?х вели
осяяним  сонцем  подвiр'ям,  порожнiм  i  голим,  як  долоня,  обставленим
височенними грiзними мурами тюремних блокiв, обчеплених рядами залiзних  i
дерев'яних щитiв на вiкнах, як ластiв'ячими гнiздами. Щити були  фарбованi
в  чорний  колiр.  Вражiння  було  грiзне  й  та?мниче.  Блоки  нагадували
величезнi, вогнетривкi скринi з рядами герметичне закритих шухляд, в  одну
з яких ?х от ведуть  поховати  вiд  цього  слiпучого  сонця  й  вiд  свiту
взагалi.
   Але перш нiж ?х поховати, ?х повели до лазнi,  так  як  стiй,  з  усiма
?хнiми лахами, клунками й торбиночками. З усiх в'язнiв лише Андрiй не  мав
нiяких лахiв i нiяких взагалi речей, крiм  маленько?  торбиночки,  в  якiй
зберiгалася недо?дена пайка й замайорена в тюремно? адмiнiстрацi?, там, на
Раднаркомiвськiй, алюмiнi?ва ложка,  -  Андрiй  назло  примудрився  ??  не
здати. Мандруючи до лазнi,  вони  перейшли  ще  через  кiлька  iзольованих
подвiр'?в. Вражiння було гнiтюче -це була неприступна фортеця,  держава  в
державi, царство молоха, - ця Холодногорська тюрма з безлiччю розгалужень,
тюремних блокiв, якихось прибудiвель. I на всьому лежала печать  мовчання,
засекреченостi. Де-не-де шнирили люди - тюремна варта та тюремна обслуга з
кримiнальних злочинцiв, що  користалися  з  привiле?в  у  всiх  тюрмах  та
концтаборах СССР - з права довiри до  себе,  як  "соцiально  близьких",  а
звiдси  -  з  права  працювати  на  рiзних  посадах  та  верховодити   над
полiтичними, як упривiлейована каста, сво?рiдна арештантська аристократiя.
Вони бо не були "ворогами народу", а просто "правопорушниками".
   Ця аристократiя порядкувала й в лазнi, куди привели групу з Андрi?м.
   В лазнi, в окремiм закамарку ?м звелiли роздягтися догола й здати одежу
та всi речi до "Гелiоса" - до спецiального  апарата  парово?  дезинфекцi?.
Потiм вистригли ?м усi мiсця машинками - це проробили  дво?  кримiнальних,
якi не  вiдзначалися  особливою  делiкатнiстю,  роблячи  свою  роботу  пiд
акомпанемент вiртуозно? лайки та  терпких  дотепiв,  особливо  кепкуючи  з
Петровського, потiшаючись над його гилою. Але  зрештою  всi  тi  жарти  та
дотепи були безобиднi. Гiрше могло статися з  речами,  про  якi  всi  були
певнi, що ?х спiтка? печальна доля, а саме: все, що  було  лiпшого,  щезне
пiсля зворушливо? опiки цих "теплих ребят".
   Саме миття - то була досить  непри?мна  розвага.  Лазня  була  iдеально
брудна, з несамовитими протягами, темна й холодна, без гарячо? води,  зате
колосальних розмiрiв, як полiгон. Це була лазня така,  яка  й  мусила  тут
бути - величезно? пропускно? спроможностi, розрахована на велику кiлькiсть
i на спецiальну функцiю - мочити людей холодною водою,  простуджувати  ?х,
принижувати й  поглиблювати  моральну  депресiю.  Цементова  пiдлога  була
холодна й слизька, як пiдводне камiння, вiд харкотиння та плiсняви.  Перед
тим як  впустити  хлопцiв,  ?м  дали  кожному  в  жменю  якогось  рiдкого,
смердючого мила, яке гидко було тримати в  руках,  а  ним  же  треба  було
митися! Чомусь приходило на думку запитання: "з  кого  те  мило  роблене?"
Було бридко. Здавалося, тим смердючим милом була вкрита вся пiдлога,  лави
й лоханки - великi дерев'янi зрiзи, з яких митися, бо те мило, мабуть,  не
в силi була подолати нiяка вода, не в силi його розчинити.  Замiсть  душу,
пускано  воду  з  брандспойта.  Це  робив   якийсь   "рубаха   парень"   з
кримiнальних, виконуючи функцiю "банщика" й  потiшаючись  тим,  що  збивав
струменем людей з нiг.
   Сяк-так хлопцi побанились: розвезли на собi бруд,  намокли  в  холоднiй
водi й перемерзли люто. А надто перемерзли, чекаючи, коли ж ?х  нарештi  з
цi?? лазнi випустять. Товпилися коло дверей i несамовито цокотiли  зубами.
Це не лазня, а кара божа. Особливо змерз бiдолашний Руденко,  посинiв,  як
печiнка, й увесь вкрився "гусячою  шкiрою",  нагадував  того  одчайдушного
хлопчиська, що полiз до ставка купатися  пiсля  того,  як  "Iлько  в  воду
нас...", та й  зарiкся.  Ряснi  болячки  на  людях  понамокали,  посинiли,
почервонiли, почорнiли. А ?хнi "опiкуни" не квапилися, бо  ще  одежа  була
неготова. Нарештi ?х  випустили  i  хлопцi  вiдчули  справжн?  блаженство,
потрапивши з такого рефрижератора до примiщення "Гелiоса", де було  жарко,
як у пеклi. Вiд сухого повiтря забивало дух.  А  надто  забивало  дух  вiд
смороду та чаду, вiд смалятини - вивантажувано  з  "Гелiоса"  ?хню  одежу.
Боже ти мiй! Що сталося з ?хньою нещасною одежею та всiма лахами!  Яке  то
чудо, цей "Гелiос"! Нi, вiн, безперечно, сумлiнно викону? свою  спецiальну
роль тут. Одежа або була попалена, або геть мокра, як хлющ. ??  викочувано
на спецiальних вiшалах з пекельного апарата, а  решту  витягувано  гаками,
ту, що позривалася з вiшал i намокла внизу, i звалювано на купу. А  вже  з
тi?? купи в'язнi  вибирали  ??,  копаючись,  як  археологи.  Андрiй  ледве
викопав з гарячо? купи свою одежу й  переконався,  що  вже  йому,  власне,
нiчого й одягати, - штани й сорочка розповзалися в  руках!  Лишилися  самi
рубцi. I так у багатьох. Але люди не журилися, скалозубили, як  скалозубив
i черговий бiля "Гелiоса", потiшаючи, що хоч  фасон  трохи  й  попсувався,
зате вошей напевно всiх побито. Проте це була помилка - пiзнiше виявилося,
що вошей не тiльки не побито, а ще якимось чудом кiлькiсть ?х збiльшилася,
вони з'явилися навiть там, де ?х i не було. Та де пiзнiше! Вже зразу  люди
вiдчули, що проклятi створiння, розпаренi й  розiритованi,  рятуючись  вiд
вогкостi, повзали ошалiло по ганчiр'?, лоскочучи  шкiру.  I  вiд  того  ?х
видавалося безлiч. Але Аллах з ними. Лазняна екзекуцiя скiнчилася для всiх
- i для вошей, i для людей. Зрештою ?х спiткала однакова доля  й  однаково
для всiх ця пригода скiнчилася щасливо: ?х не поморили, тiльки намочили.
   Потiм "людiшек" вишикували по чотири й повели знову через всi  подвiр'я
кудись. Пiдходячи  до  якогось  блоку,  вони  переходили  вузький  дощаний
коридорчик чи завулок, - тут ?м нагло  скомандувано  обернутися  лицем  до
дощок i так стояти. Це був  вузесенький  прохiд  з  двох  дощаних  стiнок.
Стiнки були вибiленi вапном, i в те вапно ?м звелiли упертись лобами, ще й
перевiрили, чи нiхто не дивиться. Так, упершись лобами, вони стояли довго.
Було вражiння, що з них хтось глузу?. Але  стояти  було  при?мно  -  сонце
пекло згори немилосердно, наповнюючи вузенький дощаний  завулок  сяйвом  i
теплом. В'язнi висихали й вiдiгрiвалися пiсля лазнi. Нiби ?х  зумисно  для
цього поставлено.
   Виявилося, що не  було  начальства,  а  варта  не  знала,  куди  ж  цих
"людiшек" вести пiсля лазнi. А може, дорога була зайнята. В'язнi стояли  й
пильно слухали, що робиться навколо. Десь вгорi  за  щитками  вiкон  глухо
перегукувалися люди, подавали реплiки, iнформували вже камера  камеру  про
новоприбулих. Вони там  бачать!  Вже  порахували  гостей,  i  чийсь  голос
ствердив безпомилково, що ?х "двадцять чотири"!
   - Двадцять чотири гаврики!
   - I нiкого знайомого!
   Це був  "другий  спецкорпус".  Прийшло  начальство  i  двадцять  чотири
"гаврики" щезли в його черевi, перейшовши  з  сонячного  сяйва  в  холодну
пiвтемряву  знаменитого  2-го  спецкорпусу,  а  колишнього   найславнiшого
корпусу каторжно? тюрми. Спершу вони опинилися в  якiйсь  залi  з  скляним
дахом, що нагадувала те примiщення цукроварнi, де стоять балянсовi машини.
По боках тяглися галере? в чотири яруси. Вони пiднялися по сходах на першу
галерею, пройшли ?? кругом, повз ряд герметичне закритих масивних дверей з
вовчками. Потiм пiднялися на другу, на третю. I аже на четвертi перед ними
вiдчинилися дверi - й ?хнi мандри скiнчилися. Вони прийшли.
   Це була маленька келiя з трьома лiжками, причепленими до стiн. Келiя на
три особи, ?? називали "трiйником", а цiлий цей тюремний сектор  називався
- "трiйники".
   В цiй маленькiй келi? на три особи вони  й  розмiстилися  всi  двадцять
чотири. III
   Все-таки порiвняно з РаднаркомIвською тут була  свобода.  Насамперед  -
можна ходити, стояти, танцювати, лежати i, якщо  хочеш,  -  навiть  битися
головою об стiну - нiкому до того не було  нiякого  дiла,  як  не  було  й
нiякого вiд того ефекту. Стiни тут були зробленi з достатку  -  роботи  ще
царсько?, могутнi, розрахованi на тисячолiття. В  амбразурi  вiкна  хлопцi
ради iнтересу промiряли цю стiну - виходило 70  сантиметрiв.  I  це  ж  на
четвертому поверсi! А внизу?! Пiдлога асфальтова. Стеля дугою,  пiвкругла.
Дверi кованi дебелим залiзом. Лiжка (залiзнi)  вгвинченi  в  стiни.  Добра
квартира. Ще цар-батюшка будував, спасибi йому! Нiяких матрацiв чи  чогось
подiбного, звичайно, не було, як i нiяких меблiв, крiм незмiнно? смердючо?
"парашi".
   Хлопцям вiд незвички було аж  чудно.  Подумати  тiльки!  Можна  стояти,
ходити, танцювати, говорити голосно, спати вдень. Це не  тюрма,  а  просто
рай.
   З лiжок нiхто не хотiв користатися, бо то було б несправедливо  -  чому
це привiлей для трьох! Через те всi  розташувалися  на  пiдлозi,  так,  як
звикли вже. Покотом. Так само, як i  ранiше,  пороздягались  i  з  радiстю
порозвiшували лахмiття на лiжках сушитись. Було так само тiсно,  як  i  на
Раднаркомiвськiй, бо хоч це й  "трiйник",  але  не  бiльший  за  одиночку.
Одначе було незрiвняно зручнiше тут i при?мнiше. А головне,  зда?ться,  не
було блощиць, а якщо й були, то зовсiм мало, бо пiдлога асфальтова, а мури
щiльнi й холоднi. Вони тiльки трохи нанесли блощиць у черевиках та чоботях
iз собою, але тепер старанно нищили ?х.
   Почався новий роздiл ?хньо? епопе? - роздiл "в трiйнику".
   Найперше Андрiй почав пробувати стiни, налагоджуючи тюремний  телеграф.
Вiн прекрасно знав тюремну "ггятихвiстку" i тепер випробовував щиколотками
мури, шукаючи контакту.
   На Раднаркомiвськiй вiн не мiг пустити в дiло цi сво? знання, бо там це
було неможливо при тамтешнiм несамовитiм наглядi. Iнша справа тут. Але всi
спроби, на жаль, в перший день скiнчилися нiчим, бо не було анi  справа  в
камерi, анi злiва тямущих сусiдiв. Хтось  вiдгукнувся  на  виклик,  але  й
тiльки, далi дiло не йшло. На сигнал хтось вiдповiдав стуком -хтось нiби з
того свiту тукав молоточком, - але  далi  був  безпорадний.  Не  вмiв.  Та
спасибi й на тiм. Вже добре, що хоч вiдгукувався. Було при?мно, що iснував
зв'язок, незважаючи на товстi мури. ?х чують. Може, дасть Бог, трапиться й
фаховий "телеграфiст". Тим часом Андрiй зразу ж заходився вчити всiх сво?х
товаришiв тюремно?  телеграфно?  премудростi.  Щоб  знали.  Час  покотився
жваво. Крiм навчання, всi зайнялися ще iншими,  практичнiшими  справами  -
Руденко й iнженер Н заходилися з цвяшкiв,  якi  вони  десь  попiдiймали  в
лазнi чи по дорозi з не?, та з шматкiв дроту робити  голки.  А  тим  часом
було нароблено голок з зубцiв гребiнця, попросвердлювавши цвяшком  дiрочки
("вушка") на товщому кiнцi. Розпущено шкарпетку на нитки й дехто заходився
латати сво? лахи. Хтось робив мундштука iз  знайдено?  кiсточки  i  хлiба.
Хтось лагодив черевики. Робота кипiла. Надто пильно  трудилися  Руденко  й
iнженер Н. Вони робили "господиню", бо  без  "господинi"  як  бути?!  Вони
терли сво? цвяшки об асфальт та об  цементове  пiдвiконня  з  терпiнням  i
методичнiстю, якiй позаздрив би перший-лiпший кита?ць. Завдання полягало в
тiм, щоб з грубого цвяха зробити тоненьку голку. А тодi ще просвердлити  в
нiй вушко. I тодi з грубого цвяха вийде грацiйна й блискуча "господиня".
   З усiх нiякими господарчими справами не займався лише Андрiй.  Навчання
тюремного телеграфу уперлося в  тяжку  проблему  -  проблему  приладь  для
писання, i вiн, урвавши лекцiю, сушив над цi?ю проблемою голову.  Вiн  був
феноменально упертою людиною, для яко? не iснувало речей  неможливих,  вiн
не визнавав ?х. Що значить неможливо? Як не iснувало й поняття "не  вмiю".
Вiн  з  школярських  рокiв  полюбив  англiйську,  кимсь  розказану   йому,
вiдповiдь на запитання, чи ви вмi?те грати на роялi. "Не пробував, може, й
умiю".
   Писати! Як писати, чим, на чому? I б'ючись над цi?ю проблемою в камерi,
де не було нi паперу, нi олiвцiв, вiн зробив нарештi винахiд. Бiльшiсть  з
в'язнiв мали при собi галошi, звичайнi гумовi  галошi;  Андрiй  взяв  одну
стару галошу, зчовгану й таку  гладеньку  на  пiдошвi,  натер  ту  пiдошву
крейдою (провiв галошею по стiнi i вже), а тодi  почав  по  бiлому  писати
загостреним сiрником. Знамените! Лiнi? виходили яскраво-чорнi, пружинястi,
чiткi. Можна писати й навiть малювати з найтоншими нюансами!
   Це був дiйсно чудовий винахiд, якому стелилося велике тюремне майбутн?.
   Винахiд зразу ж пiшов у рух. Власне, пiшли  в  рух  галошi.  Одна  пара
галош - це цiлий капiтал, це сво?рiднi  грифельнi  дошки:  насамперед  для
писання, а тодi для малювання, для рiзних iгор i, нарештi, для гри в  шахи
- малю?ться шахiвницю й фiгури на нiй, а тодi гра?ться - походжену  фiгуру
затира?ться пальцем на одному полi й малю?ться на  iншому.  Забитi  фiгури
просто затира?ться.
   Камера зажила. Стiльки одразу занять, розваг, клопоту.
   Час вiд часу пiдходив вартовий до вiчка й зазирав. Тодi в'язнi удавали,
що вони нудяться, а як  вартовий  вiдходив  -  ситуацiя  мiнялась.  Щастям
арештантiв було те, що тут в дверях не було тi?? проклято?  кормушки,  так
що за кожною  потребою  коридорний  мусив  вiдчиняти  дверi.  А  поки  вiн
вiдчинять тяжкi дверi, можна багато дiла  зробити.  Найбiльшим  же  щастям
було те, що ця тюрма далеко вiд управлiння НКВД,  далеко  вiд  тi??  всi??
шалено?, божевiльно? метушнi.
   Одначе помалу виявилося, що щастя не так то й велике.
   Помалу трiйник починав даватися взнаки. Вже першого дня" пiсля того  як
?х нагодували солоною юшкою в полудень (це  був  пiзнiй  обiд  для  них  -
новоприбулих), яка -  юшка  -  крiм  води  й  манюньких  та  малочисельних
шматочкiв кисло? капусти, бiльш нiчого не мала, але зате ??  було  багато,
аж по цiлому лiтровi, - в'язнi вiдчули страшну задуху  i  брак  повiтря  в
камерi. Люди  страшенно  потiли.  Нiяко?  циркуляцi?  повiтря.  Розпечений
сонцем залiзний щиток затуляв  i  без  того  маленьке,  густо  загратоване
вiкно, а ?х було в  камерi  двадцять  четверо.  Голi  тiла,  вкритi  рясно
противними  болячками,  виповнювали  камеру   густо,   як   i   перше,   i
перенасичували повiтря випарами поту. Асфальтова пiдлога не вбирала вологи
й  все  бiльше  мокрiла.  Надвечiр  люди  кинули  всi  сво?   заняття   й,
немилосердно потiючи, безперервно витиралися ганчiр'ям,  яке  хто  мав,  i
викручували те ганчiр'я над парашею. А пiт все тiк i тiк. Вiн вже чвакотiв
на пiдлозi пiд босими ногами, i треба було  його  збирати  з  пiдлоги  теж
ганчiркою раз по раз, так що маленька параша наповнювалася самим  людським
потом. I було справжнiм щастям, коли  люди  нарештi,  дочекавшись  вечора,
пiшли до вбиральнi "на оправку". Вони нiби вилiзли  з  лазнi  й  розморенi
зумисне помалу  пленталися  по  внутрiшньому  балкону,  вважаючи  на  Боже
благословення той  факт,  що  вбиральня  була  аж  геть  у  другому  кiнцi
чотирикутника. Там була холодна  вода,  багато  холодно?  води.  А  камеру
наглядач,  на  прохання  нещасних  мешканцiв,  залишив   вiдчиненою,   щоб
провiтрювалась i просихала. Вiн був симпатичний, той наглядач, i зовсiм не
сперечався. Та  то,  мабуть,  тому,  що  тут  було  таке  правило  взагалi
поводження з цими трiйниками, завдяки ?хнiй, уже вiдомiй, властивостi.  Ще
в обiд ?м видано було фаянсовi миски, i тепер люди набирали в них води так
само, як i на Раднаркомiвськiй.
   Спати люди повкладалися на мокрiй пiдлозi. Було бридко -мокро й  тiсноi
люди довго не  могли  заснути.  При  вкладаннi  спати  повстав  той  самий
досадний конфлiкт з площею. Тодi вони розiграли лiжка в лотерею,  щоб  хоч
трохи розвантажити пiдлогу, й щасливi  здерлися  нагору  i,  напевно,  там
раювали, ?м усi заздрили, а тому, ще до того як поснути, в'язнi розв'язали
проблему  справедливого  й   планомiрного   користування   лiжками   бiльш
грунтовно. Вони ухвалили користуватися тим щастям (спати на голих залiзних
лiжках), за чергою. Щоб кожен пораював хоч трохи.
   В цiм трiйнику було глухо й тихо, як у  домовинi.  Нiякi  звуки  ззовнi
сюди не досягали й, якби не досадне потiння та  задуха,  то  тут  би  було
добре. Нерви людськi вiдпочивали, бо не гримiли засуви, не бентежили  душу
стогони й крики, не лякала нiяка тупотнява  опiвночi,  не  гули  машини  з
вiдкритими глушителями, не чути  було  нiчого.  Була  тиша.  Благословенна
тиша. I цi?? ночi багатьом, напевно, снилися спокiйнi й  погожi  сни.  Хоч
Андрiя душив усю нiч волохатий i жаский кошмар: все те  ж  -  безперервний
конвей?р змагання загрожено? душi й серця. Душа i серце  продовжували  все
те ж життя - продовжували ходiння по муках, органiзовуючи шалений спротив.
Нiякi змiненi вже зовнiшнi обставини не  могли  тi??  душi  й  того  серця
здемобiлiзувати й переключити на iншi рейки.. Аж доти, доки  не  буде  все
скiнчено. Доки вони не  загинуть  або  не  вирвуться  з  цього  "чортового
колеса".
   Вранцi очманiлим людям видали по пайцi  вже  iншого,  житнього,  досить
добре випеченого хлiба i по нормальнiй порцi? цукру. Тодi прийшов черговий
корпусу, чемно сказав - "Добридень!" - i  перевiрив  ?х.  А  тодi  вже  ?х
пущено до вмивальнi. Все тут якось було трохи навиворiт. Не такий хлiб,  i
не такий режим, i трохи не такi люди. Не тiльки унiформою  не  такi,  а  й
вдачею нiби. От черговий з першо? ж вiзити сказав  "Добридень",  та  ще  й
укра?нською мовою, i  наглядачi  теж  були  якiсь  не  такi,  чемнiшi.  Не
зазирали раз по раз у кормушку. Правда, може, тому, що ??  не  було,  тi??
проклято? дiрки в дверях. I навиворiт була й  сама  атмосфера  -  не  було
постiйного проклятого нервового напруження, й галасу,  та  зойку,  а  була
тиша.
   Пiсля снiдання (трохи рудого чаю, налитого в  миски)  почався  трудовий
день. Таки справдi трудовий i тяжкий день.  Люди  взялися  до  боротьби  з
потом. Пiт тiк рясно, а люди його витирали на собi та викручували ганчiр'я
над парашею. Просто  дивно,  звiдки  вiн  береться  в  таких  вимучених  i
виснажених людях. Люди потiли, пили холодну воду й знову потiли...
   Водою намагалися залити пекельну  спрагу,  але  чим  бiльше  пили,  тим
бiльше хотiли пити i тим бiльше було роботи з тим  потом.  Люди  тонули  в
тому потi, й тонула в ньому найменша  iскра  радостi.  Проклятий  трiйник!
Потяглися днi -мокрi, досаднi, задушнi. То  був  тяжкий  iспит.  Сво?рiднi
тортури, iспит потом, хоч i було  те  поза  планами  тюремникiв.  А  втiм,
хтозна, тут нiчого нема? поза планом.
   ?диною радiстю були прогулянки. Це були справжнi прогулянки. Щодня i по
цiлих п'ятнадцять хвилин! I не в дурнiй дощанiй загорожi,  а  на  тюремнiм
подвiр'?. В тiм подвiр'? було винищено дерева й будь-якi кущики, i  навiть
виполото траву, але зате було син? небо над головою. Неба тi "опiкуни"  не
могли анi виполоти, анi замазати, анi щитком затулити. 3  чотирьох  сторiн
стояли понурi стiни блокiв, обчiплянi щитками, бiля дверей  корпусу  стояв
наглядач в чорному i пильно спостерiгав за всiм, а вгорi було син? небо  з
хмарками. Люди ходили повiльно черiдкою по досить великому чотирикутнику й
жадiбно дихали, жадiбно позирали на небо й не менш  жадiбно  дивилися  пiд
ноги, в надi? щось знайти - шматочок цеглинки, скляночку, цвяшок, шматочок
залiза, а вухами дослухалися до навколишнього свiту,  власне,  до  понурих
мурiв, обчiпляних щитками. Там, за щитками, стояв невиразний гомiн i iнодi
чулися приглушенi оклики. На них дивляться! Кожен вiдчував  чи?сь  очi  на
собi звiдтiля, з-за щиткiв, i мимоволi  випростовувався  i  пiдiймав  лице
вгору, нiби дивлячись  в  небо,-нехай  впiзнають.  Може  ж,  там  ?  хтось
знайомий рiдний, близький.
   Пiсля прогулянок досадно було повертатися назад, але ?х не питали.
   В камерi люди якийсь час пiсля прогулянки  сидiли  спокiйно,  задумливо
переживали син? нето, й бiлi хмаринки на ньому,  й  шепiт  за  щитками,  й
спогади про тих жiнок, ноги яких вони бачили в перший день, що теж  ходили
на прогулянцi, й мрiяли про випадковi зустрiчi, якi могли б  статися,  про
можливих друзiв, про iнших людей, яких тут багато-багато i з якими до болю
хотiлося б побачитись. Адже ними напакованi всi цi такi  чисельнi  i  такi
великi блоки.
   Потiм хвилина блаженного спокою минала й люди бралися за ганчiр'я - пiт
заливав i син? небо, й  тi  хмаринки  бiлi,  й  всi  тi  шелести,  та  всi
асоцiацi?. Рясний,  липкий,  досадний  пiт.  В  обiд  ?х,  немов  зумисне,
годували солоним гарячим "брандахлистом", звареним або з кислою  капустою,
або з солоними зеленими помiдорами. Вранцi  й  увечерi  ?х  по?ли  гарячим
ча?м.
   Надворi стояли гарячi, сонячнi днi - останнi днi золото? осенi.  Сонце,
використовуючи залiзний щиток, як конденсатор i  передатчик,  напаковувало
при його допомозi камеру задушливою спекою, i в'язнi не знали вже, кому ж,
власне, вони мусять бути зобов'язанi такою благодаттю, що на них звалилася
з тим потiнням, -  сонцевi  чи  сво?м  тюремникам  i  династi?  росiйських
iмператорiв, що цей каземат збудували.
   Першi  днi,  за  винятком  самого  найпершого,  коли  вони   були   так
розiгналися до працi та до арештантських винаходiв, в'язнi нiчого не могли
робити, стероризованi задухою. Одначе помалу почали й до цього звикати,  а
звикаючи,  почали  братися  до  роботи.  Боротьба  з  потом  стала  явищем
нормальним, як дихання, й вже не перешкоджала щось  робити,  думати,  мати
добрий гумор. Руденко й iнженер Н взялися знову за  свою  китайську  працю
над "господинями", кравцi й шевцi шили, Давид складав веселi  епiграми  на
товаришiв, Андрiй вчив усiх "п'ятихвiстки" та читав лекцi? з авiацi?. Вони
часом навiть спiвали  пiсень  тихенько  i  багато  розмовляли.  Розмовляли
досить щиро про те, про що перше мовчали. Серед  ?хньо?  двадцятьчетвiрки,
зда?ться, не було камерного стукача, бо Азiк i Узуньян лишилися десь  поза
ними, i дихалось вiльнiше. Група ?хня була дiбрана з людей  порядних.  Тут
були,  крiм  декого,  Руденко,  Зарудний,  Охрiменко,  Давид,  iнженер  Н,
Петровський, Кулинич, Бунчук, iнженер  Ляшенко,  Краснояружський,  Гепнер,
Прокопович,  Виставкiн,  Iванов,  Прокуда,  Фролов,  троцькiст   Урров   i
старенький професор Ман?вич. Три останнiх були вкиненi в камеру  49-ту  на
Раднаркомiвськiй за кiлька днiв перед появою "Чорного ворона".
   Розгадуючи загадку, чому й для чого це ?х сюди перевезли, пiсля довгого
обмiрковування, нiчого не могли придумати й пристали на думку,  що  це  ?х
вкинуто  сюди,  як  в  ощадну  скарбницю,  бо  тюрма  на  Раднаркомiвськiй
перевантажена  свiжими  "ворогами  народу",  над   якими   слiдство   лише
почина?ться. В них же у всiх  "дiла"  в  стадi?  якщо  не  закiнчення,  то
затяжно? заминки, складнi, тяжкi дiла, як от у Андрiя.  Такi  дiла  будуть
вестися далi, в'язнiв возитимуть звiдси на допити в "Чорному воронi".  Тим
часом вони тут, як в ощадницi.
   Якщо вiдкинути Гепнера, в обтяженостi якого справжнiми грiхами (адже  ж
вiн недарма був особистим приятелем Льва  Давидовича  Троцького,  а  цього
самого досить, щоб його справа була досить тяжкою) Андрiй  не  сумнiвався,
що про всiх iнших Андрiй узнав уже не  з  власних  припущень,  а  з  ?хнiх
найщирiших запевнень, що вони абсолютно "нi в чому не виннi" й що про свою
"контрреволюцiйну дiяльнiсть", про рiзнi терористичнi й  повстанськi  сво?
жахiття взнали в перший раз вiд слiдчого. Вони розповiдали цiлком  одверто
про сво? карколомнi пригоди в НКВД, i смiялись, i плакали воднораз. Навiть
Охрiменко, колишнiй махновець, був  чистий,  як  сльоза,  щодо  теперiшнiх
злочинiв, про якi нi сном, нi духом не знав до самого дня арешту.
   Тут же Андрiй  взнав,  що  битi  були  всi  без  винятку.  Добре  битi.
Навiть... Прокуда. Його, правда, бито мало, бо вiн  "урятувався"  тим,  що
розколовся пiсля першого ж дотику дубово? спинки вiд стiльця.  Петровський
же, що так побивався над Андрi?вою й  Давидовою  бiдою,  а  сам  про  себе
мовчав, був мордований в спецiальний спосiб. Оскiльки вiн був дуже  старий
i його не можна було  бити  залiзною  палкою"  не  ризикуючи  затовкти  на
першому ж допитi, то, з огляду на його  гилу,  його  змушували  бiгати  по
кiмнатi, стрибати, стояти довгими годинами, сидiти на рiжечку, а то  ще  й
читати напам'ять всенощну службу божу, i тiльки кiлька разiв його  вдарили
по обличчю. Ну й,  звичайно,  тероризували  морально,  надiвали  кошик  iз
смiттям на голову замiсть камилавки,  та  все  загрожували  в  присутностi
Неча?во? затиснути йому статевий орган в дверях та  бити  по  тому  органу
лiнiйкою, й навiть стягали з нього штани. Але це все були легкi тортури  з
"огляду на його старiсть".
   А старенького Кулинича якийсь слiдчий, молокосос, товк ногами пiд ребра
й виробляв  несусвiтнi  речi,  потiшаючись  над  його  старiстю...  I  вiн
розколовся, вибираючи каторгу, аби  лиш  видертися  з  цього  пекла,  якою
завгодно цiною видертись. Бо вже й так його вiк  короткий,  а  нерви  його
занадто слабi й увесь вiн немiчний. Старенький Кулинич розповiдав про  все
те тихенько, здивовано й плакав старечими сльозами.
   Вiд того всього, вiд тих усiх оповiдань було невимовне  тяжко.  Скiльки
безглуздя,  скiльки  мерзостi,  скiльки  дикого,  нiчим   не   оправданого
варварства й хамства!  I  тим  бiльшою  ставала  Андрi?ва  упертiсть,  тим
безмежнiшим  ставало  презирство  й  бажання  з  того  всього  диявольськи
поглумитися. Його зворушувала трагiчна покора всiх цих приречених i вона ж
його обурювала. Власне, обурював цинiчний  трiумф  тих  усiх  костоправiв,
?хн? безмежне панування над людськими душами при допомозi жаху, ?хнiй глум
над людьми, що вони ?х  звикли  розглядати  лише,  як  об'?кти  для  сво?х
iдiотичних вправ, як "людiшек", як "дiрку  вiд  бублика".  Обурювало  ?хн?
уставлене правило, що нiщо ?м не може протистояти, з  якого  -  правила  -
мовляв, нема? виняткiв i не може бути. Та невже ж не може бути  винятку  з
правила? А Васильченко?!. Вони оперують великими знаряддями й часом. Що не
доконають залiзнi палки, рiжечки, гумовi шланги тощо,  те  докона?  час  -
час,  наповнений  безперервними  стражданнями,  оберне  людську   волю   в
ганчiрку. Поступово, помаленьку, але оберне. Певно i неухильно. Час тут  ?
найбiльшим катом нiби.
   Нарештi Андрi?в "телеграф" показав себе, а то вже  всi  думали,  що  це
блеф, i потихеньку пiдсмiювались над Андрi?м. Вiн  кожного  дня  методично
обстукував обидвi стiни, але безрезультатно. Аж ось одного дня стiна злiва
сама заговорила. По тому, як було вибито призивний сигнал,  Андрiй  угадав
вправного телеграфiста  й  схопився,  як  опечений,  взяв  ложку  й  почав
держаком сторч вистукувати. Вiн вибив знак - "Я вас  слухаю"  -  частий  i
дрiбний стукiт, як з кулемета, а тодi вибив запитання"Хто?"- п'ять ударiв,
а тодi один - "X", чотири удари i три - Т", три удари i чотири - "О". Хто?
   В стiнi застукало  методично,  але  повiльно.  Андрiй,  перебив  частим
стукотом, а тодi вибив:
   "Можеш швидше?"
   I став схвильовано чекати - зрозумiв той чи не зрозумiв?
   Зрозумiв! У стiнi затукало жваво сигнал  "Увага"  i  почало  бадьоро  й
шпарко вибивати:
   "Ад'ютант командарма Дубового. Хто ви?"
   Андрiй поставив Давида на вартi бiля дверей, щоб наглядач не накрив,  а
тодi так само шпарко вистукав сво? iм'я. I почалась гарячкова  оригiнальна
розмова.
   "Скiльки вас?" - запитала камера злiва.
   "Двадцять четверо. А вас?"
   "Сiмнадцятеро. В якiй камерi жiнки?"
   "Не знаю".
   "Попробуйте камеру справа".
   Андрiй попробував камеру справа. Мовчить. Попробував ще -  мовчить.  Не
тямлять, чорти. Вернувся до камери злiва. Постукав.
   "Попробуйте камеру справа!" - уперто повторила стiна.
   Андрiй ще раз попробував камеру справа, але безрезультатно.
   "Мовчать, - вистукав Андрiй i запитав: - Якi ма?те новини? Чи  у  вашiй
камерi вже судженi, чи?.."
   Камера злiва перебила нетерпляче:
   "Поможiть в розшуках, ви добрий телеграфiст. Тут  десь  сидить  дружина
командарма Дубового. Я шукаю дружину командарма. Ви зрозумiли?"
   "Так! За що вона сидить?"
   "А за що сидять жiнки? "По д?лу мужа!"
   "Ви певнi, що вона в трiйниках?"
   "Вона в цьому спецкорпусi".
   "Цей спецкорпус склада?ться лише з трiйникiв?"
   "Нi, друга половина склада?ться з загальних камер. Там сидять по триста
чоловiк в камерi".
   Андрiй здивувався такiй астрономiчнiй цифрi. Не повiрив.
   "Звiдкiля й коли прибули?"
   "Вчора. З Раднаркомiвсько?".
   "Як дума?те- для чого привезли сюди?"
   " Раднаркомiвська перевантажена".
   Андрiй всi запитання й вiдповiдi повторяв тихо  вголос,  щоб  чули  всi
його товаришi, якi слухали "телеграфну" розмову  з  завмиранням.  То  була
хвилююча подiя - стiна, мертва, товстелезна стiна заговорила, та як шпарко
i як вправно! I як цiкаво. "Спитайте те, спитайте оте..." -  шепотiли  всi
до Андрiя, намагаючись взнати  кожен  щось  сво?,  але  Андрiй  мав  сво?х
власних запитань цiлу копу,
   "Чи не можете ви повторити прiзвища всiх, хто з вами?"
   "Нi, не можу. Пiзнiше. Хто ви? Котрий Чумак?"
   Андрiй захвилювався- там хтось, хто зна? його родину!
   "Андрiй", - вистукав вiн у вiдповiдь. "Ви зна?те нас?"
   Камера мовчала.
   "Ви зна?те нас?" - повторив Андрiй хвилююче запитання.
   "Я шукаю дружину командарма Дубового" - вiдповiла стiна.
   Андрiй розсердився. Хтось ухиля?ться вiд вiдповiдi. Чи провоку??
   "Звiдкiля ти мене зна?ш?" - вистукував Андрiй енергiйно й в той же  час
повiльно, пiдкреслюючи тим категоричнiсть запитання. Павза.
   А потiм раптом затукало швидко, як  з  кулемета,  й  замовкло.  То  був
алярмовий сигнал - "Небезпека!"  До  сумiжно?  камери  загримотiли  дверi.
Андрiй з досадою зрозумiв, що розмову ?хню  обiрвав  наглядач.  Тут  Давид
зашикав i миттю сiв на сво? мiсце. Вовчок у дверях вiдсунувся, i  в  нього
вставилося око, поклiпало. Вовчок засунувся. Пiсля того вiдчинилися  дверi
й на порозi став коридорний. Довго дивився по камерi, а тодi спитав:
   -Хто тут телеграфiст?
   Мовчанка.
   - Хто телеграфiст, я питаю! Хто висiв на апаратi?
   Смiх. Смiх з професiйного виразу.
   - От посмi?тесь на кутнi, як побува?те в карцерi.
   Андрiй встав i наблизився до наглядача.
   - Не пiдходь! - зарепетував наглядач раптом. - Говори  здалеку.  Говори
чесно - ти висiв на апаратi?