?х - матерiв!! З вузликами... Там... На вулицi... Напроти тюремно? брами!.. - М а т е р i!.. i с е с т р и!.. i маленькi дiти!.. З вузликами!.. Люди очманiли. Вони шалено продовбували (намагалися продовбати!) дерев'янi щитки, намагалися збiльшувати випадковi дiрочки й манюнькi щiлини. Вони вдавлювали обличчя в сплетiння горiшнiх грат, намагаючись якось висунути голову й переглянути через щиток, хоч голови висунути було абсолютно неможливо, але вони тиснули в них лоби й зблiдлi обличчя. Вони дерлися, душилися й все бiльше шаленiли... Камера нагадувала зоопарк. - Збивайте щитки!! Збивайте к чорту щитки!!! - вигукнув хтось в нестямi. Люди на гранi божевiлля взялися на цю команду гатити в щитки кулаками й чим попало... Раптом за мурами розiтнулася стрiлянина. Кiлька куль з вискотом залетiли в камеру, копирснувши стелю. Люди посипалися з грат, як лантухи. Лишився висiти на гратах лише той, що перший вiдкрив "матерiв", як Колумбiв матрос на щоглi. Блiдий i манiакальний з вигляду, вiн дивився пильно й зi стогоном доклав: - Розганяють... Вони ?х розганяють багнетами!.. Багнетами!.. По тих словах вiн зсунувся на пiдлогу. Не вiд куль, нi, вiн зсунувся напiвпритомний, бо не мiг витримати видовища... Видовища, як матерiв, що прийшли з вузликами (iз злиденними вузликами!) й принесли сво? зшарпанi горем серця до тюрми, розганяють багнетами. Пролетарських матерiв в iм'я пролетарiату!.. Багнетами!.. Нiкого не було вбито анi поранено. Але не один був закривавлений - люди подерли собi пальцi й обличчя об грати... Лиш нiхто тих матерiв не бачив, крiм одного, того, що висiв перший. Пiсля того його довго й пристрасно розпитували: - Якi вони? Вiн не зна?, вiн нiчого не може сказати. Що вiн може сказати? Але його все питали: - Чи не бачив отако? от хустки? А чи не бачив отако? от кохти?.. А може, бачив отака от i отака от, старенька... Зовсiм старенька... Ночами, коли камера засинала, амальгама, сяк-так нашарована всiма зусиллями за день на трагiчну голизну арештантсько? збiрно? душi, зовсiм геть сповзала й камера лежала у всiй неприхованiй величi. Звалище людських кiнцiвок. Не людей, а знеосiблених людських кiнцiвок, сперш укладених "валетом в замок або в ялинку", а потiм уже згромаджених просто в хаос. Тi кiнцiвки часом рухались i маячiли, допомагаючи невiдомим голосом, звiльненим вiд денних умовностей, вже не замаскованим в спокiй i гумор, а оголеним до кiнця в усьому ?хньому трагiзмi... Часом хтось схоплювався й, не можучи видертися зi звалища, кричав тоскним голосом. Але вiн кричав не вiд того, що був привалений товаришами, а тому, що був привалений жаскими рефлексiями пережитого вчора й вiзiями неминучого завтра... На пiдставi тих рефлекторних крикiв, стогонiв i скреготу зубiв можна змонтувати внутрiшню, психiчну картину всього цього людського звалища. Картину без амальгами... Такими ночами краще лежати й не розплющати очей. Андрiй навчив Санька вiрша, що його сам найбiльше любив i пам'ятав iз шкiльно? лави. Андрiй не пам'ятав твердо автора - зда?ться, С. Руданський,- але вiрша пам'ятав усе життя. Це вiрш про те, як мати виряджала в свiт та навчала свого сина, а потiм виряджав i навчав його батько... Це славнозвiсний вiрш: "Дочекався я свого святонька, Виряджала в свiт мене матiнка... Виряджала в свiт мати рiдная Та й приказувала менi бiдная: Бачиш, сину мiй, як працю?мо, Бачиш, сину мiй, як горю?мо..." Далi говорилося, як, отак виряджаючи перша, мати умовляла сина утiкати вiд злиднiв, iти в свiт i там бути покiрним, слухняним, згинатися перед сильними, як билинонька, й стелитися пiд ноги - i тодi йому буде добре жити. "Спина з похилу не iскривиться, Зате ступить пан та й подивиться..." Пан подивиться, пан зласкавиться, пожалi? й синовi добре буде жити в панськiй ласцi, служити вiрно й дiставати "розкошi в нагороду за ту вiрну службу... Це умовляла мати. А потiм виряджав сина батько - спрацьований, згорьованнй, але непокiрний i гордий батько. Вiн виряджав - приказував, твердо синовi наказував бути гордим i мужнiм i нi перед ким не гнути спини, нiкому не уступати дороги, не стелитися пiд ноги багатим, "трутням неробучим", бути i в злиднях паном над собою. I бути таким в iм'я сво?? згорьовано? бiдно? матерi та спрацьованого батька. А так наказуючи, батько перестерiга? того свого сина, в свiт виряджаючи: "Будеш проклятий, милий синочку, Як зiгнеш себе, мов билиночку! I спина тобi нехай скорчиться! I чоло тво? нехай зморщиться !.." Саньковi цей вiрш страшенно сподобався, й вiн його дуже швидко вивчив напамя'ть весь, вiд початку до кiнця. Сподобалось йому, власне, як виряджав сина батько. Лежачи на пiдлозi горiлиць, Санько часто сам для себе декламував цiлий вiрш. Ту частину, де говорила мати, Санько вимовляв жалiсним голосочком, шкодуючи та й явно з тi?? матерi кепкуючи. Потiм вiн переходив до ролi батька - голос його мiнявся, робився твердий i понурий, сталевий. Вiн - Санько - в ролi батька з ентузiазмом навчав того сина мужньо? i гордо? поведiнки. А як доходив до кульмiнацiйного моменту, зцiплював кулак i карбував ним, пiднiсши його в повiтря патетично: "Будеш проклятий, милий синочку, Як зiгнеш себе, мов билиночку! I спина твоя нехай скорчиться!- (рубав кулак). I чоло тво? нехай зморщиться!"-(рубав кулак). Потiм Санько приноровився цей вiрш не просто читати, а якось виспiвувати... - Хто це написав таку гарну пiсню?- питав зворушений Санько в Андрiя. - От, брат, пiсня, так пiсня! По тюрмi почали кружляти та?мничi й неймовiрнi чутки. Чутки про зняття ?жова. Кожного, хто ?здив на Раднаркомiвську, пiсля повернення болiсно й настирливо випитували - чи не бачив вiн на стiнi портрета "залiзного наркома"? Чи висить? Однi кажуть, висить! Ще висить! Другi кажуть, що нема. Але, може, його там i не було взагалi на тiй стiнi, яку бачив цей iкс чи iгрек. Третi стверджують, що таки висить. Не мавши зв'язку з волею, люди хотiли хоч в такий спосiб щось угадати, довiдатись. Звiдки появилася чутка про зняття ?жова, невiдомо. Кажуть, що нiби хтось помiтив, як ранiше в слiдчого в кабiнетi висiв портрет наркома, а тепер нема. Це стало пiдставою до портретно? епiдемi?. Всi намагалися на власнi очi переконатися, висять тi портрети чи нема?. Тих, кого викликали на допит, вважали щасливими: вони мають лагоду перевiрити карколомну новину. Кожному, кого забиралося "з вещами", камера в надi?, що його беруть на допит, давала доручення придивитися, чи висить ще тамi портрет ?жова. Тiльки ж... бiда в тiм, що всi без винятку в'язнi зовсiм не пам'ятають, чи висiв взагалi будь-який портрет в кабiнетi ?хнього слiдчого ранiше; ?м було не до того на "малих" i "великих конвей?рах", коди весь свiт ?м стояв стовбола. Так що й спiвставляти нi з чим. I карколомну новину устiйняти нi по чому. Щодо ходу арештантського життя, то воно було суцiльним спростуванням наявностi будь-яких карколомних подiй на пролетарському олiмпi. Все по-старому, а якщо й сталися в тiм життi якiсь змiни, то в гiршу сторону. Вiдчувалась напруга, дедалi бiльша. "Фабрика-кухня", за свiдченнями всiх, хто туди потрапляв, загудiла ще несамовитiше. Посилився натиск. Посилилося биття. Погiршився режим. Завели якусь нову форму iзоляцi? переслухуваних та мордованих - вже нема? "брехалiвок", а ? якiсь "собачники" на одну людину. Вiдчувався у всьому шалений поспiх. Вiдчувалося в усьому, що закручують гайки "до одказу". Посилився рух на Раднаркомiвськiй, посилився й на Холоднiй горi - з камер на "Чорний ворон" i з "ворона" до камер. Часом забирали партi? й не повертали. Цiлi ночi гули десь на тюремному подвiр'? й за брамою машини. Разом з посиленням гарячки посилювалась i плутанина, безглуздя, нерозбери-бери. Камери, замiсть порожнiти, наповнювалися, бо брали двох, а приводили п'ятьох. При всьому руховi й поспiховi "вода" не збувала, а прибувала. Багато привозили людей з районiв. Вiдчувалося, що десь хтось безнадiйно захекався, не встига?, квапиться, нерву?ться, iз шкiри вилазить, женучи конвей?р божевiльним темпом. Тюремний телеграф працю? безперебiйно. Вiн щодня приносить маленькi деталi, з яких повставала бiльш-менш правдоподiбна цiлiсть. Вся машинерiя НКВД намага?ться пропхати крiзь пельку молоха велику силу народу, але все те не пролазить. Апарат слiдства не пропуска? всi?? маси ув'язнених, не впору?ться з колосальним навантаженням, i утворився "затор" так, як на лiсосплавi утворю?ться "залом", коли обчухранi дерева нагромаджуються у вузькому або в мiлкому, порожистому мiсцi величезною купою, припиняючи весь процес. Так сталось i в тюрмах - люди нагромаджувались, як обчухранi дерева на "заломi". Через те слiдчi роблять аврали, щоб той залом розламати, розчистити, - викликають геть з усiх районiв весь мiсцевий слiдчий персонал, всiх начальникiв районiв та ?хнiх заступникiв i мобiлiзовують потрiбнi ще кадри в партiйнiй органiзацi? областi на допомогу, ставлять ?х до конвей?ра, щоб подво?ти, потро?ти пропускну спроможнiсть цього конвей?ра розбирання людських душ. Конвей?р аж гуде. Але знову "вузьким мiсцем" ? суди. Хоч ?х i безлiч - рiзнi "Тройки", "Спецколегi?", ОСО, трибунали тощо - але, бавлячись у "законнiсть", всi цi суди (i кого вони мають дурити? Перед ким вiдчитуватись i виправдовуватись?!) вимагають нiби "бездоганного" оформлення справ, щоб усе в них було як слiд припасоване, пiдiгнане до вимог сов?тсько? юрисдикцi?, щоб все було "по закону". (Господи! який цинiзм! Але не тiльки цинiзм. Тут щось iнше. Тим iншим ?, очевидно, потреба виправдатися самим перед собою, хороблива й пiдозрiла потреба, така, як потреба в злочинця ставити грубi свiчки в церквi, яку вiн перед тим обiкрав i ма? намiр ще обiкрасти). Це припасовування затяга?ться в безкiнечнiсть, але вже й припасованими справами всi тi "суди" геть перевантаженi, й тому деякi в'язнi пiсля закiнчення слiдства й пiдписання "двохсотки" сидять довгi мiсяцi, а то й роки, чекаючи присуду. Нiяких надiй на звiльнення всерйоз нiхто не ма? (мало таких на?вних!) i на те не сподiва?ться. Вислiд тих судiв для кожного можливий лише один з двох - або кара на смерть, або заслання на довгi роки. В цьому виборi вихiд в табори дорiвнював порятунковi, виходовi на волю, i тому всi про це мрiяли. Про етап. Етап у невiдоме, в муку, але не в видиму смерть. Андрiй вiдчував, що, хоч вiн i сидить, але справа його десь руха?ться поза ним i поза його волею. Проте знав, що остаточне ?? оформлення не зможе вiдбутися без його участi i той чи той ?? фiнал все-таки залежатиме вiд нього - вiд того, чи злама?ться вiн, чи не злама?ться. Хоч до того фiналу ще далеко, ой як далеко! Якщо пiдходити з мiркою закону, то справа його взагалi ще не зрушила з мiсця. Адже вiн не написав ще жодного слова. Не пiдписав жодного рядка. Як i не прочитав жодного документа iз свого дiла, щоб мати привiд на нього зреагувати. I в той же час справа його пiшла десь дуже й дуже далеко. Якщо збожеволiла Катря ось в цiй самiй тюрмi десь, якщо тут сидить його бiдолашна сестра, то справа його пiшла дуже далеко. Десь поза ним. I невiдомо ще, скiльки там взагалi сидить отаких, як Катря й його сестра, в його справi й десь там божеволiють. Вiд цi?? думки серце Андрi?ве облива?ться кров'ю i безсилий гнiв стиска? щелепи. Вiн береже записочку вiд Катрi - таку малесеньку паперову гульку-горошинку, - i та горошинка стала для нього талiсманом, в якому кри?ться велетенська сила. Якщо фiнал справи залежатиме вiд нього, якщо вiн переможе цих варварiв, то сила до того схована в цiй горошинi. Там у нiй написано... I це наказ, для Андрiя обов'язковий. I це ж та запальна iскра, iм'я якiй вiра. Дружба. Свiдоцтво ?? непорушностi й непобiдностi. Випадково по телеграфу Андрiй довiдався про Давида. Давид сидiв у трiйниках i... пiшов на волю. Все витримав, i не розколовся, i пiшов на волю. Це точно. Петровський - священик Петровський, отой "апостол Петро", дiстав вiд Давида умовлену безiменну передачу - кiлька хусточок i кiлька шкарпеток. Одна хусточка синя й скра?чку надрiзана. Це було знаком, що передача вiд Давида i що Давид на волi. Синя хусточка з надрiзаним кра?чком. Тепер Петровський сидить в камерi внизу. Вiн ма? ту хусточку. Андрi?вi хотiлося подивитися на ту хусточку. Вiн уявляв ??. I уявляв юнака Давида, ?диного мужнього з усiх його одноплеменцiв. Безмежно чесного й безмежно упертого... I щиро радiв за нього. Це теж було джерелом сили. Андрiй чомусь сподiвався, що Давид передасть передачу й йому, хоч знав, що для нього тут не приймуть нiяких передач, бо вiн на окремiм режимi. Передачi не було й було трохи сумно. Так, просто сумно... Давид мав те щастя, що вiн iшов один i... що його нiхто не продав. I що вiн був просто на?вний юнак, який потрапив в цю "пiч вогненну" випадково. II Новий слiдчий називався Гордий. Це, напевно, було прибране iм'я. Мабуть, пiсля пригоди з Донцем цей новий господар Андрi?во? душi вирiшив краще сховатися за псевдо. На всяк випадок. Коли вiн вимовив сво? iм'я, воно для Андрi?вого вуха прозвучало занадто вже фальшиво. До того ж поквапнiсть i демонстративнiсть доведення того iменi до Авдрi?вого вiдома була занадто вже пiдозрiла. Але яке то, зрештою, ма? значiння. Суть не в iменах. Скажiмо, до Великiна яке не пристав iм'я, все буде Великiн, а становище його жертви нiтрохи не змiниться. I, напевно, багато з його жертв взагалi не знають його iменi, якщо вiн не назвався сам, як i не пам'ятають, чи висiв в його лабораторi? портрет його патрона Миколи ?жова, чи нi. Андрiй теж не пам'ята?, чи були якiсь портрети в усiх тих лабораторiях, де вже вiн побував. До речi, найперше, що Андрiй зробив тепер, це, пам'ятаючи розмови в камерi i прохання товаришiв, - обвiв оком пильно стiни, щоб побачити, чи висить портрет "залiзного наркома", доки свiт не став у його головi стовбола. Висить! Ось, на лобовiй стiнi, над столом слiдчого. Висить, висить. У всiй красi й величi. Такий собi худолиций чоловiчок, подiбний до чинбаря чи до закрiйника. Колишнiй, нiкому не вiдомий Сталiнiв чистiй чобiт а чи "мальчик" до всього. Значить, чутки - то блеф. А чи тут дi? iнерцiя? А чи промова Сталiна то був лише цинiзм? Так, то безперечний цинiзм... Гордий почав гордо в тому ж самому стилi, що й Великiн ранiше, що й усi iншi. На фразу Андрiя, пущену, як пробний балон, для вияснення розумових здiбностей свого нового опiкуна, - фразу, вимовлену мляво, про права людини, про пролетарську законнiсть i про Конституцiю, в якiй те все записано, - Гордий зареготався гомерично. А тодi визвiрився: - Плював я на твою за...ну конституцiю! Хе! "Конституцiя"! - i загнув у шiсть поверхiв на адресу конституцi? та "всiх дурнiв." Ясно. Сiм промов сiмох Сталiнiв не можуть сказати бiльше й краще, як ця одна фраза цього на?вного простака, що не мудрству? лукаво, виконуючи iнструкцi?. А Гордий був простак. Дуже блискучий, але феноменально обмежений. Та йому й не потрiбен був розум - вiн думав кулаками. Цей оригiнальний апарат думання в нього був надзвичайно розвинений - кулаки з довбеньку, - i саме за цей апарат думання його й взято до тако? "державно?" працi, ось в цю установу. Кiмната Гордого, в яку приведено Андрiя, це не була лабораторiя Донця, як вiн сподiвався, а зовсiм iнша. З цього можна було думати, що Донець теж десь тут iсну?. Лише книги Андрi?вi перемандрували сюди й лежали ось за столом у кутку великою, хаотичною купою. Було чудно дивитися на Гордого й на тi книги, - що вiн буде з ними при такому сво?му апаратi думання робити, з тими книгами? Гордий - i книги... Ну й ну. А Гордий проголосив, що вiдтепер Андрiй в його руках i що вiн, що схоче, те з ним i зробить. Що всi попереднi слiдчi були дурнi й до Андрiя дуже чемнi. Що влада його над ним необмежена. Що вони все почнуть спочатку, "по-сво?му", тобто за його методою i т. д. I, нарештi. що Андрiй таки пiдпише протокол. Але це все були пустопорожнi, так набридлi Андрi?вi фрази. Лише одно було нове - йому дали виключного дурня, який, при такому сво?му апаратi думання та при такому ентузiазмi, може його зовсiм скалiчити. "Метода" Гордого якщо й рiзнитиметься вiд усiх попереднiх, то лиш радикальною простотою. Одначе Гордий, мабуть, мав окремi iнструкцi? щодо Андрiя. Вiн покричав на нього, стусонув кiлька разiв, а тодi намагався взяти Андрiя розумом, вбачаючи в ньому круглого iдiота. Покурюючи й закинувши ногу за ногу, Гордий з безподiбною проникливiстю та самовпевненiстю "ловив" Андрiя. Вiн називав iмена, вичитанi навмання з "дiла", й ставив провокацiйнi запитання... Це було чудесно. От вiн, наприклад, назива? iм'я Стрiльця й витрiща?ться здивовано: - О! Стрiлець! - А тодi iрже й задоволено та захоплено б'? кулаком по столу: - Та ж вiн учора признався! У всьому признався!! Ось тут!.. I ти ще це пiдтвердиш... Тут от говориться про закопану зброю! Так ти це пiдтвердиш... Ну?! Безподiбний Гордий! Вiн не зна?, що Стрiлець - це ж Григорiй Косинка i що той Косинка розстрiляний ще п'ять рокiв тому, - але яке йому до того дiло. Вiн i Косинки не зна? i не хоче знати. Вiн ловить Андрiя. Ось так вiн ловить Андрiя, а Андрiй навiть не спростову? безглуздя. Навiщо?.. Нехай... Андрiй мовчить i з завмиранням серця чека?, чи не скаже цей на?вний кулакастий дурень чогось цiкавого й важного для нього, чогось про братiв, про сестру, про Катерину... Сидить i дума?, як би його чимсь спровокувати, щоб вiн показав донос! Донос! Або й ще що-небудь, що так пече й болить Андрi?вi. Але вiн нiяк не може дiбрати способу, сам же Гордий, на диво, уперто обмина? певнi iмена й не хоче вдаватися до певних шпаргалок, якими набите оте "дiло". Очевидно, вiн ма? тверду iнструкцiю не чiпати певно? групи iмен i не оперувати тими матерiалами, якi можуть зорi?нтувати жертву, I вiн ту iнструкцiю викону? твердо i послiдовно. З чого видно, що вiн не такий уже дурний. Ловлячи Андрiя, Гордий ненароком запитав, чи вiн не зна? такого от Жгута? Сам тон запитання й погляд, яким Гордий при тому дивився в обличчя, змусили чуткого Андрiя нашорошитись. Метода ставлення запитань ненароком i байдуже була добре Андрi?вi знайома. Коли в хаосi ставлять запитання ненароком - це й ? головне. О, та вiн, зда?ться, тiльки кле?ть з себе дурня, цей тип! Одначе такого прiзвища Андрiй не знав. А Гордий перепитав його кiлька разiв, притому пильно й скоса дивився в обличчя. - Чи не зна?те ви такого Жгута? Андрiй не зна? такого Жгута. При цiм Андрiй не змiг приховати свого здивування - вiн справдi не знав нiякого Жгута. Те здивування не могло прослизнути мимо уваги навiть Гордого, й вiн лишився явно задоволений i справдi гордий. Вiн за чимсь полював i вполював. Це йому вдалось. Андрi?вi було досадно, що вiн дав маху, а в той же час тривожно - "Що за Жгут!?" I якщо цей дурень про нього так пита?, то, очевидно, в цiм i ? вiсь всi?? iнструкцi? щодо iмен. Гордому треба устiйнити, чи зна? Андрiй Жгута. I без сумнiву, вони зацiкавленi в тiм, щоб Андрiй не знав. Це устiйнено. I саме тому Андрi?вi було досадно. Згiдно з його виробленими правилами - слiдчим нiчого не треба давати устiйнити. Чим бiльша здезорi?нтованiсть, тим краще. Та сама метода в оборонi, що застосову?ться й при наступi. Але устiйнено, що Андрiй не зна? Жгута. Андрiй же устiйнив, що ? якийсь Жгут, що вiдiгра? в його справi, може, велику роль, та що слiдчим залежить на тому, аби його не розконспiрувати. Одначе щодо Гордого, то хвилеве враження про його розум таки було безпiдставним. Вiн був по-"хохлацьки" хитрий, це так, вiн вполював зайця з тим Жгутом, але розумовi його здiбностi все-таки цим не були реабiлiтованi. Далi йшла комедiя в попередньому стилi. Гордий iмпровiзував. Не маючи нiяких зiзнань Андрi?вих в дiлi, знаючи, що ?х не здобув нiхто, Гордий вирiшив все-таки всiх перевершити й бодай якiсь зiзнання здобути. I вiн iмпровiзував. Вiн хотiв всiх здивувати й таки розкрити контрреволюцiйну органiзацiю, яка, на його глибоке переконання, iсну?. Iсну? напевно й вiдповiдна до Андрi?вих, Гордому вiдомих, поглядiв. I Гордий докладав зусиль, ловлячи Андрiя на рiзних iменах, вигаданих ним фактах, намагаючись Андрiя застрашити приголомшуючими речами, розраховуючи на те, що людина пiд навалою тих вигаданих фактiв впаде у вiдчай i розкаже вже невигадане, те, що вона ма? за душею. А цього саме й треба. Лови Гордого кiнчилися тим, що вiн страшенно роззлостився й кинув бавитися в розум... Вiн пустив у дiло сво? кулаки... I треба сказати, що вiн цим сво?м "розумом" володiв генiально... Вiн сам в одинку давав з Андрi?м раду краще, анiж Великiн зi сво?ми помiчниками. Правда, тепер в Андрiя не було й третини колишньо? сили... Боже, якби це сталося в перший день, отак один на один!.. Але тепер Андрiй, пiсля всього перейденого, був занадто кволим... Збиваючи до непритомностi й одливаючи водою, Гордий довiв Андрiя до такого стану, що аж сам злякався й похопився. Очевидно, вiн не мав санкцi? убивати до смертi, а мав наказ залишати трiшки живим... I вiн лишив Андрiя трiшки живим. Пiсля цього слiдство перейшло в знайому стадiю "нукання". Гордий переконував Андрiя, що йому, зрештою, "нiчого не буде", якщо вiн "призна?ться". Хай вiн розповiсть про сво? всi справи i все буде "в порядку". А так переконуючи, нукав: - Ну?! А так нукаючи та переконуючи "хоч щось дати", Гордий, щоб пiдкрiпити жертву, навiть давав Андрi?вi напитись води. I Андрiй пив. Вiн у душi не мав на цього дурня злоби, бо-бо ж вiн дурень, i на гнiв ще й на таких не вистачало вогню. Божий бичок, якому однаково, що ламати рогами - мур, стовп чи людину. Клепав би сво?ми кулачищами паротяговi казани i скiльки б з того було користi! Гордий нука? й знiчев'я копа?ться в купi книг. Вiн ?х листа? глибокодумно й кида? геть. I нука?. Ось вiн знаходить якусь книжку, розгорта? ?? й довго чита? щось... I раптом вибуха? саркастично й воднораз трiумфуюче: - Ах ти ж гад!.. Ага! Ти прикида?шся ягням!.. А оце що?!! Га?!! Гордий потрясав якоюсь книжкою... В брунатнiй обкладинцi... На тiй обкладинцi жирними чорними лiтерами написано: "П о е т - а н а р х i с т, У о л т У ? т м е н!" Андрi?вi щось пробiга? по серцю. А Гордий у?дливо карбу?, чита? напис на титульнiй сторiнцi: -"Любому й дорогому друговi Андрi?вi Чумаковi- Нур форвердс!" Ич ти! Так, Андрiй згадав, що там було дiйсно написана девiз - "Нур форвердс!!", а подарувала цю книжку й написала "любому й дорогому друговi" товаришка студентських рокiв, Людмила У., безумно закохана в анархiзм, в його давнього апостола Малатесту та й його недавнього маршала легендарного Нестора Махна, зараховуючи до анархiзму все, що було й ? революцiйного, наснаженого i зненавистю до ВКП(б) i до всякого деспотизму. А так як девiз "Нур форвердс!" все-таки досить прозорий i небезпечний, то замiсть пiдпису там передбачливо поставлено якусь карлючку, що мала правити за iнiцiал "У". Дiвоча конспiрацiя. - Що це таке "Нур форвердс?" - Вперед! - А-а... Ну от бач! Я так i знав... Ага! Хто це такий? - потрясав Гордий книжкою з таким скандальним написом "Поет-анархiст". Напис на титулi вiн прийняв так, як i написи на всiх iнших книжках, дарованих авторами, як власноручний напис самого того анархiста. - Хто це такий?.. Андрi?вi раптом перебiга? химерна й зухвала думка. Думка в етилi шибеничного одчайдушного гумору. I, не здаючи собi як слiд ще справи, що з того вийде, Андрiй звiсив покаянно голову й зiтхнув: - Анархiст. Великий анархiст. - 3 н а ю!.. Де вiн ?? - Хтозна. - Вiдкiля його зна?ш? - Знайомий... - А-а, давно? - З двадцять шостого року. - Хто вiн такий? Де вiн живе? - Один американець... А жив... у Ки?вi... - Ага, американець! Буржуяка! На якiй вулицi? - На...Так, на Демi?вцi. - Будинок? Номер? - Не пам'ятаю. I закрутилася карусель. Слiдчий взяв папiр i строчив на нiм карколомне вiдкриття. Андрiй "щиро признався", що була така органiзацiя анархiстiв у Ки?вi, пiдпiльна й страшенно законспiрована, до яко? належав i вiн. Напавши так щасливо на слiд, Гордий наполегливо й завзято розмотував клубок, вiн добивався iмен. Андрiй мусив давати iмена. I вiн записав у органiзацiю всiх знаменитих людей iсторi?, що бодай чимсь були подiбнi до анархiстiв, лиш пильнуючи, щоб тi iмена були найменш вiдомi Гордому й iншим, йому подiбним. Так, справжнiм лiдером пiдпiльно? органiзацi? анархiстiв у Ки?вi вiн проголосив Бенвенуто Челлiнi. - Хто це такий?--вилупив Гордий очi. Iм'я Челлiнi йому нiчого не говорило. Вiн знав Бенiто Муссолiнi, а Бенвенуто Челлiнi... Проте, зрештою, яка рiзниця. - Фашист? - Нi, анархiст... - Один чорт! Всi ви, сволота, фашисти. Потiм Андрiй записав у анархiсти Баруха Спiнозу. - А-а! Це жид... Раз Барух, значить, жид... - зорi?нтувався Гордий вже сам. Потiм Ульрiха Гутена, викинувши "фон". - А це хто? - Нiмець... один барон. Потiм Уго Фосколо. - А це? - Iталi?ць... Потiм Iвана Вишенського. - А це? - Укра?нець! - Ич, позбиралася всяка махновщина! Так вони уклали досить солiдний список. Потiм розписали всi явки, наради й збори, коли були, де й хто був присутнiй. Склали стислу програму дi?. Полiтичну платформу. Все, як належить. Наладили зв'язок з колами Нестора Махна в Парижi... Органiзацiя вийшла громоподiбна. Вони прововтузилися з нею до самого ранку. А вранцi Гордий, справдi гордий i задоволений, вiдправив Андрiя назад. Змучений Андрiй навiть не думав над тим, яку безглузду штуку вiн викинув (це вже в стилi Санька Печенiзького!), - вiн думав над iншим, ?дучи в "Чорному воронi". Вiн думав про та?мниче прiзвище: - Жгут... Що за Жгут?! I хто де за тим прiзвищем сховався? За цим прiзвищем сховався донощик i провокатор, це ясно. Але хто? I мимохiть в Андрiя холонуло серце. . . . . . . П'ять днiв не чiпали Андрiя. А на шостий викликали. Гордий сидiв, розвалившись за столом, i дивився на Андрiя. Лице його було червоне й його розтягав безглуздий смiх, але вiн його з усi?? сили стримував. Мовчав. Нарештi процiдив крiзь зуби з незрiвнянним презирством: - Ех ти-и!.. I ти думав, що ми дураки? Андрiй нiчого не думав. Вiн зовсiм не думав над тим, що Гордий п'ять днiв шукав у Ки?вi на Демi?вцi "фашиста-анархiста" Бенвенуто Челлiнi та Уолта Уiтмена. Вiн тiльки думав над тим, що, мабуть, заробив собi ще одну статтю. До кiмнати зайшов Фрей. Постояв, подивився на Андрiя. - Що ж... Ви все "бавитесь"? .. Ну, бавтесь, бавтесь..I Смалiть далi в тому ж дусi. Тим гiрше для вас... По тих словах Фрей одвернувся й пiшов. Андрiй тiльки помiтив у профiль, що обличчя Фре?ве кривилося вiд смiху. А Гордий, пiдпершись обома руками й червоний, як шинка, дивився на Андрiя й нарештi прохрипiв: - Сатана ти безрога!!. От що... До книжок зазирати Гордий бiльше не мав охоти. I взагалi його опiка над Андрi?м скiнчилась: Андрiя в нього забрали й передали iншому слiдчому. I тут було завдано Андрi?вi удару. В самiсiньке серце. Найбiльшого й вирiшального. Новий слiдчий (сумовитий, з блiдим нервовим обличчям, тихий такий, дуже iнтелiгентний з вигляду) чемним i спокiйним стомленим голосом поiнформував Андрiя, що вiн - Андрiй - належить Серг??ву й Великiну. Але вони обидва зараз у вiдпустцi. Вони скоро повернуться, i тодi Андрi?ва справа швидко пiде вперед. Тодi прийде останнiй ?? етап. А тим часом... А тим часом Андрiй мусить всерйоз подумати над всiм. Над тим, щоб закiнчити справу розумно. Вiн мусить переглянути всю свою дотеперiшню поведiнку й переоцiнити багато дечого iншого... Його - слiдчого - роль маленька. Андрi?ву справу йому передано часово, й вiн радий буде з ним чемно й культурно принаймнi обмiркувати ситуацiю. I, якщо вiн зможе прислужитися Андрi?вi бодай порадою для того, щоб допомогти йому зберегти себе для корисно? й важливо? працi на благо урядовi й партi?, вiн буде задоволений. Все це слiдчий проговорив безвиразним, тихим голосом, думаючи, либонь, про щось сво?. Вiн не вiдрекомендував себе, не кричав, не похвалявся банальними iдiотичними формулами й тим випадав iз стилю. Видно було, що йому все те, з чим вiн бабра?ться тут, безмежно набридло, гнiтить його. Пiсля такого от вступу тихий слiдчий спитав Андрiя, чи вiн знайомий з матерiалами "дiла". От вiн опира?ться i все хоче вивернутись, а чи вiн зна? матерiали "дiла"? Може ж, вiн даремно так опира?ться. Може ж, то марно, безвиглядно. Може ж, то помилка, яку потiм тяжко, взагалi неможливо буде направити? Нiколи вже не можна буде направити! Андрiй не зна? жодних матерiалiв "дiла". Вiн це сказав байдужим голосом, дивлячись на грубу зелену течку, що лежала перед слiдчим на столi. Та течка набрякла щось занадто вже за цей час i то без жодно? участi з боку Андрiя. Там нема? жодного його слова, жодно? коми. Слiдчий розкрив течку й задумливо ?? листав. Довго. Листав i мовчав. Часом безнадiйно поводив бровою. Андрiй дивився оддалiк i теж мовчав. Вiдпочивав, сидячи. Хто проходив по цьому проклятому пеклу, той зна?, яке то щастя для арештанта пiсля оглушливого безглуздя й чортячо? свистопляски, яко? не витримують нерви, дiстати раптом тихого, чемного й культурного слiдчого, який не розмаху? палiччям i кулаками, не громадить монбланища нестерпно? лайки, не кричить сам i не змушу? жертву кричати й скавулiти. Словом, мати слiдчого з нормальним людським обличчям i поведiнкою. Тодi змучений в'язень вiдпочива? душею й тiлом... Слiдчий зiтхнув: - Присуньтесь поближче, - попросив вiн Андрiя. Андрiй взяв свiй стiлець i пiдiйшов до столу, сiв насупроти слiдчого. -Так... Ну ось, скажiмо, ви ось це бачили?.. - запитав слiдчий, тримаючи перед собою розкриту течку десь на перших сторiнках i проводячи пальцем по чомусь написаному. По тих словах вiн пiдiгнув нижню частину, аркуша (сантиметрiв з п'ять, нiби чисту, лише з кiлькома штрихами), повернув течку до Андрiя й, не випускаючи з руки, поклав перед ним... Андрiй впився очима в акуратно списаний аркуш. Вiн був списаний лiловим чорнилом, рiзними рядками, бездоганною росiйською мовою... На ньому було написано щось стилем рапорта... "Н-СЬКОМУ РАЙОНОВОМУ ВIДДIЛОВI УГБ-НКВД. НА РУКИ НАЧАЛЬНИКА Р.В. За тим iшло: "Цим вважаю за свiй обов'язок докласти органам Державно? Безпеки, що цього числа 16 серпня 1937. року повернувся до мiста Н., до сво?? матерi й родини нелегально вiдомий контрреволюцiйний дiяч, колишнiй близький друг М. Хвильового, Гр. Косинки, Калiнiна й других контрреволюцiонерiв, Андрiй Чумак, суджений колись i засланий, але не вiдбувший термiну. За всiма ознаками вiн утiк з ДАЛЬЛАГУ, в якому перебував, вже давно, а при?хав iнкогнiто..." Як не намагався Андрiй втримати сво? нерви, але втримати не мiг, - все в головi пiшло обертом. Серце закалатало, замутивши розум, оглушивши божевiльним тиском кровi вуха. Рядки стрибали перед очима, лiтери розбiгалися. Даремно вiн намагався вчитуватися в дальший змiст - нiчого з того не виходило. Якась страшна сила тягла його очi вниз, вниз, мiзок палахкотiв, теж зриваючись з лiлових рядкiв... Андрiй глянув униз: Внизу був пiдпис- "Жгут". "Жгут"! Хто такий "Жгут"? ! Очi знову метнулися вгору, вони стрибали по рядках хаотично, але розум, прип'ятий до пiдпису "Жгут", вже не сприймав змiсту... Там рябiли якiсь слова про контрреволюцiйну безперервну дiяльнiсть... Про вiйськову пiдпiльну органiзацiю на Укра?нi, якою Чумак Андрiй керував з Сибiру... Стрибали якiсь iмена... Якiсь "факти"... Щось про "авiацiйнi кола"... Весь цей рапорт був коротенький, всього на однiй сторiнцi, але який же вiн страшний, який стрясаючий!.. Далi Андрi?вi нiби хтось взявся здирати шкiру, пiдважувати черепну покришку - йому видався почерк знайомий! Андрi?вi очi збiгли знову на пiдпис. Вiн дивився на той пiдпис. Поторкав його пальцем. Тремтячий палець пройшовся по тому односкладовому слову, так, нiби пробував його стерти, стерти ману сперед очей... Раптом Андрiй вiдiгнув загнуту частину аркуша й глянув. Там, в самiм низу, написаний iншим чорнилом, стояв пiдпис... "Микола Чумак". Власноручний, такий знайомий пiдпис! Слiдчий розсердився й потяг до себе течку: - Ах!.. Ну зна?те! Як ви так будете поводитись, то... . Андрiй нiчого не чув, йому потемнiв увесь свiт. Це був страшний удар! В самiсiньке серце. Заплющивши очi й зцiпивши зуби, вiн безпам'ятне перекинув голову через бильце,- з нього щось видиралося зi страшною, силою... Ось-ось мав буйно заридати або забитись в iстерицi... Але не заридав, лише тягуче, по-тваринячому мукнув... Слiдчий дав йому води. Потiм побризкав чоло. - Ну-ну... Андрiй Чумак! - промовив слiдчий голосно, вольово: - Вам це не личить!.. Андрiй прийшов до пам'ятi. - Дайте. Дайте менi... ще глянути... - попросив вiн тихо. - Нi. Ви не вмi?те поводитись... Та й ви вже все бачили й прочитали... Навiть те, чого вам не слiд було бачити. - Потому слiдчий зiтхнув i сiв за стiл. Порпався в паперах. Потiм витяг якийсь аркушик i простяг його Андрi?вi. Андрiй взяв... - Це ваш лист? - спитав слiдчий байдуже. - Це ви писали?... Андрiй дивився на лист. Нi. Це був лист вiд брата, лист вiд Миколи. Мовчав i дивився на списаний листочок... Це лист вiд Миколи... До матерi... Писаний давно колись, з Далекого Сходу, з ОКДВА... Але навiщо йому слiдчий його дав? Андрiй нiяк не мiг збагнути, для чого слiдчий дав Миколиного листа?.. А-а... "щоб пiдкреслити тотожнiсть почерку"... Гм... Вiн мiг би цього й не робити... Ясно. Андрiй повернув листочок назад. Мовчки. Слiдчий теж не домагався нiяких слiв. Потiм слiдчий показував ще свiдчення того самого "Жгута", але вже друкованi на машинцi, кiлька сторiнок, пiднiсши до Андрiя знову течку... Але Андрiй не став ?х читати. Вiн вiдсахнувся вiд тих ганебних шпаргалок, як вiд страшного позорища, i навiть заслонився лiктем. Аж слiдчий здивувався. Нi, вiн не буде, не хоче цього читати! Вiн боявся за свiй розум, для якого це буде занадто й вiн може урватися, як перетягнутий трос... Нарештi слiдчий показав бiдолашному Андрi?вi ще кiлька списаних сторiнок, розкривши течку десь посерединi... Це добре вiдзначила Андрi?ва свiдомiсть, - течка розкрита посерединi... До цих сторiнок Андрiй приник очима... Це були тi самi сторiнки, що вже вiн колись бачив... Тодi в трiйнику. Вгорi на першiй сторiнцi стояло написане одним почерком. "В справi громадянина Андрiя Чумака". Потiм iншим почерком, зовсiм незнайомим, заголовок: "М о ? д о б р о в i л ь н i с в i д ч е н н я", а за цим iшло списаних тим самим незнайомим почерком кiлька сторiнок. А в кiнцi стояв пiдпис - пiдпис знайомий, дуже знайомим почерком: "Катерина Бойко". Це був власноручний пiдпис Катрi. Власноручний, лише трiшки якийсь нервовий чи хапливий... Це ?? почерк. Далi йшов пiд пiдписом додаток, написаний iншою рукою й навiть iншим чорнилом: "Була секретаркою Н-ського райвiддiлу НКВД" А вже в самiм низу було написано: "Правдивiсть i власноручнiсть пiдпису громадянки Катерини Бойко стверджу?ться". "Начальник Н-ського РВ НКВД - Сафигiн". "Начальник Вiддiлу СПО Харкiвського ОО. НКВД - майор Великiн Н". "Слiдчий -майор Серг??в Л." Цю всю приписку Андрiй пробiг швидко, якось одразу схопивши ?? оком, так що слiдчий не встиг ще зорi?нтуватись, а Андрiй перейшов уже до тексту спочатку. Читав, а сам думав про iнше. Не було сумнiву, що Катрин пiдпис тут опинився примусово i в жахливих обставинах: або ж ?? змусили ще до божевiлля розписатися на чистiм аркушi паперу, а тодi вже решту пiдтасували; або ж ?? змусили вже божевiльну розписатися пiд цi?ю писаниною мерзотнi В те, що написано, вiн не вникав i не цiкавився. Мелькали знайомi фрази i формули, "контрреволюцiя", "агiтацiя", "органiзацiя", "шпигунство" - словом, все те, що написав i Серг??в тодi в сво?му знаменитому протоколi, якого Айдрiй не пiдписав. Андрiй дивився на сторiнки, але не читав уже тi?? мерзостi, - очi його запливли туманом. В них стояло скорбне обличчя Катерини... З мукою думав над тим, при яких обставинах вона збожеволiла, намагався угадати це серцем. Чи вона збожеволiла до пiдписання цих "добровiльних свiдчень" i тодi це ? доказом, що вона не пiдписувала нiчого. А чи вона збожеволiла пiд час "пiдписування" цих "свiдчень" - то тодi яку ж гiрку чашу вона випила!.. Катерина... Бiдна Катерина!.. Вони взяли ?? непритомну руку, чисту ?? руку в замазанi кров'ю лапи й - повели по паперу... Думка поверталася до пiдпису "Н. Жгут", i серце огорнула страшна, безвихiдна туга. Печальний i тихий слiдчий закрив течку й сказав, зiтхнувши, що це частка лише, але що цього, на його думку, досить, щоб зрозумiти Андрi?вi, що всi його змагання зайвi й непотрiбнi. Матерiали супроти нього убiйчi, й ?х неможливо спростувати. I т. д. Вiн мав рацiю, лише не знав, що вони для Андрiя убiйчi в iншому значеннi, як також не знав, що з тих "матерiалiв" деякi грають i зовсiм iншу роль, анiж того хотiв би слiдчий, бо Андрi?вi вiдома доля Катерини. Слiдчий цього не знав. Вiн рекомендував Андрi?вi в обличчю таких, як от вiн бачив, фактiв переглянути все й роззбро?тись. Якщо ? якийсь порятунок в його становищi, то вiн лежить на лiнi? найщирiшого каяття й добровiльного, найщирiшого переставлення себе з позицi? ворога в позицiю друга, й треба надiятись на милосердя, що сто?ть на сторожi розкаяних... Тут тихий слiдчий навiв приклад навiть з бiблi?, коли Христос простив розкаяного розбiйника... Але не кiнчив цi??, досить незграбно? й цинiчно? в цiй установi, фрази пiд Андрi?вим тяжким поглядом, сповненим страшного вiдчаю й такого ж страшного презирства... Слiдчий не знав, що Андрiй не потребу? "порятунку" й не потребу? нiякого милосердя. Вiдправляючи Андрiя "до камери", слiдчий радив йому подумати. Добре подумати, ранiше анiж його справа повернеться до Серг??ва й Великiна, перш нiж вона ввiйде в останнiй етап. Подумати, щоб бути готовим до того останнього етапу, на якому все буде вирiшено безповоротно, або так, або так. В Андрi?вiй волi, щоб все за кiнчилося якнайкраще. - Подумайте. I Андрiй думав. Але думав, не про те, про що радив слiдчий. Вiн думав про смерть. Вперше Андрiй всерйоз думав про смерть. Душа спустошена, так нiби по нiй пройшов ураган. А чи вогненний смерч. Все спопелiло. Ру?на. Чорна ру?на, а над нею безвихiдна, нестерпна, безмежна туга. Андрiй уперто думав про самогубство. Це стало iде?ю-фiкс, яка його переслiдувала вдень i вночi. Але як те зробити? Як зробити так, щоб то було напевно й безповоротно. Можливостi в'язня занадто обмеженi в тих умовах, в якi його поставлено. А там, нагорi, видно, передбачили його намiр i поставили в такi умови, в яких вiн нiчого не мiг заподiяти собi. Його вкинули в камеру, де сидiло шестеро людей, i, до того ж, в таку, що ?? обсервовано весь час з коридора, вдень i вночi. Андрiй це помiтив. Як помiтив i те, що тi шестеро людей дуже вже щось пильно за ним приглядаються... Лежачи на пiдлозi, "лицем до дверей", як ?м "усiм" суворо наказано, Андрiй цiлi ночi перебирав у пам'ятi всi знанi йому методи "втечi" з цього свiту, здiйснюванi при найсуворiшому наглядi. Вiй знав, як в одиночках перерiзають артерi? на руцi й опускають ?? в невелику парашу, поставлену пiд лiжком, наливши в не? трохи чисто? води пiд час вечiрньо? "оправки", а тодi додавши вечiрню порцiю гарячого чаю. Перерiзавши артерi? i опустивши так руку поза лiжком в теплу воду, людина засинала навiки, i вже вранцi ?? не могла розбудити вся тюремна адмiнiстрацiя разом з усiма слiдчими... Але для того треба мати бодай малесенький шматочок залiза або гострого скла... На прогулянку не водять, i тому нема? шансiв те здобути... Та хоч би й водили, то в тiм знанiм прогулянковiм "балаганi" нiчого не можна знайти. Це виключене... Тодi Андрiй думав про цвях - про iржавий цвях, яким стратив себе той ад'ютант. Але й це нездiйсниме, iржавий цвях - недосяжна мрiя тут... Мотузка?! Можна б, скажiмо, подерти штани й якось щось скомбiнувати. Але й це абсолютно нереальне в такiй камерi i в такiм товариствi... Андрiй все думав i думав, шукаючи способу, який би його вирятував з чорно? пустелi, з нестерпно? туги. Ночами, коли вiн засинав i повертався лицем набiк або скорчувався, пiдсвiдомо уникаючи лицем свiтла, його будили - наглядач вiдкривав "кормушку" й стукав по нiй доти, доки всi не прокидались, i велiв Андрi?вi лягти "по правилу", цебто лицем догори й до дверей. А вранцi, як вони всi ходили "на оправку", в камерi систематично кожного разу роблено пильний обшук. Навiть не те що цвяшка не могло бути, а й десятисантиметрово? нитки, навiть костяного, а не тiльки металевого, гудзика, який би можна було загострити. Нi, це неможливо, тут не можливо здiйснити Андрi?вi свого задуму. Ах, якби це дванадцята камера! Мрiючи про дванадцяту камеру або про якусь ?й подiбну, Андрiй вирiшив обдурити всiх, що так за ним пильнують в камерi й поза камерою. Вiн "заспоко?вся", "повеселiв", "зовсiм змiнився", "почував" себе якнайкраще й вiдповiдно до цього поводився. Вiн демонстрував, як то йому гарно в цiй камерi живеться, який вiн спокiйний i який то вiн радий, що нарештi потрапив в таку розкiш. Спав вiн завжди "як убитий", i його довго не могли розбудити "на пов?рку", - лежачи iз заплющеними очима, Андрiй давав штовхати себе пiд боки та сiпати за сорочку камерним "опiкунам" а то й черговому корпусу по кiлька разiв. Вставав "веселий". Вдень розважав сво?х колег анекдотами... Це йому коштувало колосального напруження волi, але в iм'я тi?? мети, що заволодiла всiм його ?ством, вiн був здiбний на таке останн? напруження. Прагнення смертi пiдсилилось тим, що вiн узнав у камерi з окремих уривкiв фраз. Виявилося, що Великiн i Серг??в нi в якiй вiдпустцi не були, а працюють собi, та що всi, що сидять у цiй камерi, це ?хнi "клi?нти", тобто належать до вiддiлу Великiна й пiдпорядкованi слiдчому Серг??ву. Так що обiцяний "останнiй етап" може скоро й несподiвано прийти, бо не треба чекати нiчийого повернення з вiдпустки. А тi всi муки будуть вже зайвими. Навiщо?! Пружина його душi розкрутилася з шаленою швидкiстю, i вже тепер ?? нiщо не накрутить. То ж тi муки будуть зовсiм зайвими... Так минуло кiльканадцять днiв. Потiм Андрiя викликав той самий тихий слiдчий i спитав: - Ну, як? Що ви надумали?.. - Надумую... - вiдповiв Андрiй тоном, що мiг подавати якусь надiю. Слiдчий подивився в Андрi?ве змучене, але спокiйне лице, оглянув його всього й, видно, лишився задоволений. На тому виклик поки що й скiнчився. Слiдчий вiдправив Андрiя назад. А вiдправляючи, сказав. - Ви ма?те вже дуже мало часу. Зробiть з цього правильний висновок... Андрiй мав щастя! Його не повернули вже до камери з шiстьма обсерваторами, а вiдправили назад, на Холодну гору. Цим Андрiй був так втiшений, нiби хтось подарував йому свободу... Так, це була свобода. Свобода зробити нарештi так, як вiн хоче. Тепер вiн уже зможе здiйснити свiй задум. Вiн потрапив у камеру ч. 12 знову. В камерi ч. 12 був великий рух - багатьох забирали, ще бiльше приводили. Забирали людей здебiльшого вночi i все з "в?щами", вiд чого камера перебувала весь час в станi тяжко? депресi?. За арештантськими прикметами, коли забирають вночi "з в?щами" цiлими партiями, то то дуже погано... То дуже погано!.. Iнша справа вдень - це може бути на етап, це може бути навiть... на волю. Авжеж, були й такi божевiльнi припущення. "На волю!" I всiх, кому заповiдав оперативник або черговий корпусу вдень зiбратись з "в?щами", товаришi, тi, що лишалися, напаковували цидулками й допомагали зашивати ?х поза рубцi, напаковували проханнями щось, десь, комусь - матерi, сестрi, дружинi - передати, переказати, зайти туди, зайти сюди... I неодмiнно не забути!.. Зiбранi "з речами" приймали всi прохання (всi! бо кому ж можна вiдмовити?) сумно й без вiри (а iнодi з вiрою й шаленою радiстю, пiд впливом масового психозу), намагалися всi прiзвища, й адреси, й умовнi знаки запам'ятати... А ще в'язнi просили конче надсилати умовленi передачi з волi, хоч що-небудь, аби лиш подати вiстку. Зрозумiло, що передавати передачi вiд себе "звiльненим" буде ризиковано, тому нехай тi передачi органiзують рiднi тих, що садять, а "звiльнений" лише хай скаже, який зробити умовний знак. Треба, щоб там був умовний знак - риска на хусточцi, двi дiрки в шкарпетцi, одiрваний гудзик на якiйсь (отакiй або отакiй) сорочцi i т. д. i т. п. I з цього буде ясно, що отакий от опинився на волi. Так само можуть бути передаванi вiстi рiдних про самих себе чи про знайомих. Ах, скiльки може бути чудесних способiв дати вiстку з волi! Скiльки смислу можна вкласти в отакий от собi вiдiрваний з м'ясом гудзик! Або, навпаки, в пришитий якийсь непарний гудзик, скажiмо, помежи чотирма бiлими- п'ятий синенький! Або помежи гудзиками звичайними один перламутровий! (До того ж, перламутровий гудзик - це добре, бо треба ж чимсь оздоблювати арештантськi люльки та чубуки). Або скiльки можна наробити знакiв на однiй хусточцi?! Можна укласти на такiй хусточцi цiлу поему, яку, крiм в'язнiв, нiхто з тюремникiв нiколи не зможе прочитати. А в'язнi ?? прочитають. Всю. I навiть те, що на нiй не вiдзначено анi плямками, анi дiбраними кольорами, анi продертими дiрочками - запах волi! Та тiльки багато забирали людей "з в?щами" вдень, але щось не було з волi ще жодно? умовлено? передачi за весь час, вiдколи найстарiшi ветерани камери 12-? тут сидять, жодно?. На весь спецкорпус був тiльки один випадок в камерi 6-й - прийшла умовлена передача вiд Давида! для Петровського, через якусь рiдню останнього, - й про не? по всiй тюрмi ходить тепер легенда. Поза тим - жодно?. Але людська надiя безсмертна. Ненадходження умовлених передач з волi вiд "звiльнених" оптимiсти пояснювали тим, що тi передачi затриму? тюремна адмiнiстрацiя, мовляв, "здогадавшись про арештантськi каверзи", й таким чином вiра в "волю" лишалась жеврiти. Напевно, напевно, люди йдуть на волю, тi, кого викликувано з "в?щами" вдень. Iнша справа вночi, та ще коли забирано партiями... Тодi в камерi стояла гнiтюча тиша - якийсь невловимий людський iнстинкт приречених нашiптував жаскi припущення, сiяв тривогу. Чи, може, це тому, що в людськiй природi взагалi лежить мiстичний страх перед самою нiччю, перед темрявою. Таким, забираним вночi, нiхто не давав нiяких доручень, не навантажував ?х проханнями, лиш навантажувано ?х удавано оптимiстичними пiдбадьорюваннями, що досягали цiлком зворотного наслiдку, бо нiхто в той оптимiзм не вiрив... Багатьох вже з камери забрано, але куток, де сидiв Микола, Руденко й цiла ?хня група та де вчився Санько, ще не був рушений. На мiсце забраних прибуло ще бiльше нових, i тiснота, задуха та товкотнява збiльшилися. Тут, в цiй камерi, Андрiй мав змогу здiйснити свiй намiр, свiй останнiй вчинок на цьому свiтi. Вiн для того сюди прийшов. I про його кiнець все-таки буде вiдомо, не всi ж, хто ? в цiй камерi, загинуть, хтось та вцiлi? пiсля всiх бур i перипетiй. Не кажучи нiчого сво?м друзям, нишком вiд них Андрiй робив сво? приготування. На першiй же прогулянцi вiн знайшов маленький шматочок залiза - шматочок зiтерто? пiдкiвки вiд чобiт якогось тюремника, може, навiть самого альбiноса, - пiдкiвки вiд солдатських чобiт! - i заховав його в кишеню. В камерi нагострив його, мов бритву, пробуючи на волос, - стина?!.. Коли гострив, руки його тремтiли, але не вiд страху, а вiд думки, щоб часом хто не здогадався, для чого це вiн гострить шматочок пiдкiвки, що це вiн надумав... Потiм почав комбiнувати - в що йому набрати води, як i де ?? поставити. Це складна проблема. Крiм мисок, в камерi нiчого лiпшого нема?. Ну що ж, нехай буде миска. Зрештою, i в миску можна добре вмостити руку... Були такi випадки, коли самогубцi користалися мискою... Тим бiльше, що набрати чаю в миску легше i поставити ?? в головах, не викликаючи нi в кого пiдозрiнь. Нарештi прийшла та нiч, що мала бути останньою. Бажана, благословенна нiч. Звечора, скаржачись на шлунок, Андрiй попросив товаришiв - Миколу, Руденка й Санька - уступити йому свiй чай, свою порцiю чаю. Потiм попросив у Саркiсьяна його великий олив'яний кухлик, налив його повний i поставив у головах на рурi парового опалення, щоб чай був теплий (бо рури звечора нагрiвалися й всю нiч були гарячi), крiм того, налив трохи чаю в миску й поставив ?? в головах на пiдлозi. Звечора, лежачи горiлиць, вони втрiйку спiвали, а Санько сидiв, зiскулившись, у ногах i слухав, поклавши голову на колiна. Вони спiвали пiсню "Ой не пугай, пугаченьку!.." Власне, спiвав Микола, а Андрiй з Руденком лише тихенько йому помагали, скорше ж спiвали мовчки, серцем, кожен по-сво?му. Але все одно вони спiвали втрiйку, а Санько сидiв, слухав. Пiсня була саме така... В нiй спiвалося про вдову, й про мале дитя, та про орла, що вмi? розмовляти. I всi в нiй умiють розмовляти. I ?х персонiфiку? Миколин голос: . "Ой не пугай, пугаченьку, В зеленому байраченьку... Як же ж менi не пугати, Як все яри та байраки. Нiгде менi гнiзда звити . I дiточок розплодити..." Микола спiвав з таким чуттям, нiби передчував серцем, що ма? щось статися, щось безмежно трагiчне й непоправне, i його смутний i гарний голос брав за серце не тiльки Санька, а й не одного в камерi. А ще бiльше, може, брав за серце змiст. "Iшла вдова долиною З маленькою дитиною..." Для одних то вдова, для iнших то мати, сестра, дружина, i кожен мiг до болю чiтко уявити, як-от вона йде... I як-от вона тужить... "Ой, сину мiй малесенький, Де ж наш батько рiднесенький?! . . . . . . Летить орел над водою, Розмовля? з удовою..." Тут помiчники - Андрiй i Руденко - вiдстають, завмирають, i Микола спiва? сам. Микола спiва? тихо, але всi, мабуть, чують це мiсце пiснi i в найдальших кутках, прича?вшись. "Не плач, не плач, молода удово! Бо я твого муха знаю!.. Бо я твого мужа знаю - Тричi на день одвiдаю... Тричi на день одвiдаю - I снiдаю, й обiдаю. А третiй раз вечеряю: На кучерi наступаю, З лоба очi видираю...." Перенаснаженi людськi серця вiд цi?? лiснi стинаються. Андрi?ве серце теж. Лише Андрi?ве серце не так на не? вiдгуку?ться. Воно цiпенi?, зiщулю?ться й з ще бiльшою силою стремить до прiрви. Потiм вони мовчали. Думали кожен про сво?. Коли вже камера поринала в сон i коли вже й куток укладався спати, Андрiй зiтхнув i тихо, роздумливо промовив до товаришiв, що вони всi мусять цей вечiр запам'ятати. Всi. А якщо котрому з них судилося загинути, то хай живi згадують цей вечiр Цей прекрасний вечiр... Микола глянув на Андрiя здивовано й нiчого не сказав. А втiм, вiн був теж тако? думки. Нарештi всi уклалися спати. Нарештi. Андрiй непомiтно провiрив, чи стремить його залiзячка, схована в щiлинi межи дошками, й лiг горiчерева. Залiзячка, його рятiвнича залiзячка, пiдкiвка iз солдатських чобiт, як вiрна подруга, тут. Закрив очi, сказав усiм добранiч i замовк, слухав, як у скронi б'?ться пульс. Лежав у забуттi, марив, якщо можна назвати маренням цей тоскний вир думок. Санько посидiв у ногах ще трохи й пiшов теж спати пiд свiй стiл... Аадрiй лишився сам. Сам з собою... Слухав, як у скронях б'?ться пульс... Це прийшла остання нiч. Зовсiм остання нiч. Думка тоскно вернулася до тi?? точки, з яко? почалася раптова аварiя, до того моменту, в якiм з такою страшною силою розкрутилася пружина його душi: "Жгут"!.. I от - пружина розкрутилася, й нiщо вже не в силi ?? накрутити знову. Пустеля. А в тiй пустелi миготить промiнчик, скорбний промiнчик, далека рефлексiя, забутий кадр далекого-далекого дитинства. Найперший спогад його життя, найперше його вражiння: Спершу безмежна й та?мнича темрява. А потiм у не? увiйшов промiнчик - то сонячний промiнь продерся звiдкiлясь, сам-один пройшов у дiрочку, що була в темному запиналi (в чорнiй хустцi, якою мати запнула вiкно, йдучи на поденну, щоб дiти довше спали), й простягся, як золота струна, через чорноту. Вiн стояв навскоси - вiд невiдомо? й незнано? для дитячого розуму точки десь вгорi i вниз, в проломину, що утворилася на полу, бо одна дошка з того полу випала. А в тiй проломинi десь ген внизу сяяла веселка. Там кiнчався промiнчик тi?ю веселкою. Андрiй дивився в проломину на дивну чарiвну веселку й намагався дiстати ?? пальчиком. Тягся до не? з усi?? сили. Веселка промiнилася, слiпила очi. Нарештi вiн ?? дiстав! Дiстав, торкнув, але... Веселка згасла. (То була маленька стеклярусова намистинка, але звiдки йому було те знати. То була чарiвна веселка! I от та веселка погасла). В розпачi вiн намагався ?? якось викликати, хай вона зася? знову, тягся руками й всi?ю душею в проломину, поки... поки туди не звалився. Всi лишилися на полу, спали покотом, а вiн один десь у безоднi. Промiнчик теж згас i все обгорнула темрява... I другий спогад, що ринув в iмлi Андрi?вого спустошеного серця: така сама темрява, а в нiй сонячний зайчик. Невiдомо, звiдкiля вiн узявся, як вiн прокрався, але вiн мерехтiв i бiгав (вiн бiгав у ночвах, що стояли з дощовою водою посеред хати) - вiн жартував. Потiм якимось дивом той зайчик опинився вгорi i там завмер... I вже не було зайчика - десь з темряви дивилася скорбна Божа мати з дитям на руцi. То та почорнiла iконка, до яко? мати ?х щовечора ставила навколiшки молитись. Але тепер вона була ясна-ясна, мерехтлива. Вона ожила й дивилася з темряви. Зачарований i зляканий Андрiй не мiг вийти з дива... I вiн пам'ятав потiм усе сво? життя це дитяче, таке дивне, таке зворушливе "чудо", що було другим вiдправним пунктом його сприймання свiту... Божа мати подивилася на нього й на всiх сплячих, посмiхнулася скорбно i... теж погасла. З серця видира?ться туга. Погасло. Все погасло. Пружина розкручена, й нiщо не в силi вже ?? накрутити. Думка пробiга? швидко, гарячкове, хаотично через все життя й зупиня?ться над безоднею, в якiй погасла веселка його життя. Все. Так, все. Безповоротно... Ну ж, чого вагатися?! Серце набрякло вiд болю, i той бiль заступа? все, i його несила терпiти. Вiк розлива?ться в безкiнечнiсть. А пiд ним - вже нема? нiчого, все спопелiло, лише сто?ть, як табличка, прокляте слово над усiм, в що вiрив i що любив: "Жгут"... Андрiй зцiплю? зуби й простяга? руку... Камера спить. Звалище людських кiнцiвок спить, зваляне в хаос, в кладовище людських нервiв i поторощених сердець. Андрiй простяга? руку й тихенько маца? щiлину межи дошками, рука його несамовито тремтить... Нi, треба спершу налити чаю в миску... Тихесенько налива? в миску теплого чаю й огляда? камеру - чи всi сплять? Всi сплять. Як побитi... Хапаючись, Андрiй напина? лiву руку, а правою шука? за ножиком. I в поспiху не може знайти... Всi сплять, а вiн не може знайти... Ось хтось прокинеться! i тодi - тодi все пропало,- вiн уже не втече з цi?? камери, з цього свiту, вiд цього нестерпного болю... Де ж вiн?! Чи, пак, вiн його поклав пiд голови? В забуттi вийняв i поклав пiд голови?! Андрiй маца? пiд ганчiр'ям - нема... Тодi хапа?ться за кишенi - зда?ться, вiн його поклав сюди... З несамовитим розпачем, тремтячими руками вiн шарить по кишенях, поза рубцями лахмiття, i знову в щiлинi, i знову в кишенях - що займана!.. Господи, що ж це таке?! З його горла ось-ось ма? видертися стогiн. Може, це вiн уже збожеволiв?! Збожеволiв?! I раптом намацу? маленьку паперову горошинку... В кишенi... За рубцем... Горошинка - записочка вiд Катрi!.. I так, нiби пiсля того заштрику тодi на слiдствi, його всього стряса?. По тiлу йде гаряча хвиля, аж зашпари заходять в пальцi, хтось попустив гальмо й розсунув темряву. Андрiй розгорта? записочку й чита? дрiбненький почерк: "Будь мужнiй! Тримайся! Любий!" Вiн цiлу? ту записочку, й знову склада? в горошинку, й стиска? ту горошинку в руцi. Витира? спiтнiле чоло... "Фу-у, малодух!.. Ну-ну, ще не час! ще не час..." , спершись об стiну спиною, сидить, блiдо посмiха?ться... В серцi хтось знову накручу? пружину. Накручу? до краю. Паперова горошинка, просякла потом, притиснена пальцем до долонi, промiниться в серцi так, як колись той образ Божо? матерi. . . . . . . Вранцi до Андрiя пiдiйшов Санько: - Андрiю Яковичу! А може б, я оце вас поголив? Дiставши згоду, Санько намилив Андрi?вi щоки справжнiм милом (десь доп'яв змилочок), потiм вийняв iз сво?? кишенi Андрi?ву пропащу залiзячку й гарненько його тi?ю залiзячкою поголив. Заскаливши око, вiн ?? так гарно "пiдтягав" об пiдошву черевика... Андрiй почервонiв, як дiтвак, спiйманий на шкодi, але нiчого Саньковi не сказав. В Санькових руках ганебний доказ його слабодухостi. Але ж i варвар! Коли вiн ?? так мистецьки вкрав?! Андрiй лишився жити. Лишився нести свiй тяжкий хрест до кiнця. Поки впаде. Того проклятого односкладового слова й прикрито? ним жахливо? сутi не вистачило, щоб зiпхнути його на той свiт. Але його цiлком вистачило для того, щоб на цьому свiтi Андрi?в хрест був безмiрно тяжкий, такий тяжкий, що пригнув його геть до само? землi. VI В похмурих трiйниках, над рядом смертних камер, в спецiально пристосованiм закапелку вони чекали вдвох, коли привели Андрiя. Це були Великiн i Серг??в. Закапелок цей для слiдства зроблено не випадково над вiддiлом смертникiв - вiн розрахований на окремий психологiчний вплив. Звичайна трiйникова камера, понура, з маленьким, густо загратованим вiкном в глибокiй западинi, з дугастою низькою стелею, з вкутими в стiну висячими лiжками, з дебелими залiзними дверима, з чорною асфальтовою пiдлогою - дуже зручна для придiлено? ?й ролi. I Великiн та Серг??в надзвичайно до не? пасували - саме такий закапелок вiдповiдав ?хньому покликанню. Вони сидiли, розвалившись, за маленьким столиком, в шинелях, ряснiли залiзними бляхами та пряжками й були пiдкреслено суворi, та?мничо-понурi. Вiд цього кам'яного мiшка разом з ними вiяло середньовiччям попри всi модернi бляхи. На думку не могли не приходити часи московсько? опричнини. I до тих нещасних, воджених пiд конво?м з руками "назад" та з похиленою головою, що переступали цей порiг, жодне слово не могло краще пасувати, як слово "людiшки", витвiр московського деспотизму, перлина великодержавного лексикону. "Людiшки"... Знеосiбленi, змордованi, безбарвнi iстоти, перероблюванi "на мило". Може, це гiпербола нещасних в'язнiв, але коли згадати те мило, яке видають в тюремнiй лазнi, то хто його зна?, з чого воно й зроблене... Образ того мила якимось дивом дуже пасу? до цього ось кам'яного мiшка. Може, тому, що в таких мiшках в'язнi страшенно потiють, беруться чиряками, немовби геть розповзаються... прiють... гниють... Андрiя посадили на табуретцi. По формi. Довго дивились мовчки, вивчали Андрi?ве обличчя. Потiм Великiн вийняв з течки непiдписаний протокол i мовчки поклав його на стiл насупроти Андрiя. Поклав i дивився чекальним поглядом. - Ну-с? - процiдив запитливо Великiн. Серг??в позiхнув i оглядав камеру, так нiби вперше ?? побачив, постукав з цiкавiстю закаблуком об пiдлогу, подивився туди, де постукав, i запитав Великiна: - Гм... Це там камери смертникiв? - Там... - сказав Андрiй замiсть Великiна i замiсть вiдповiдi цьому останньому. - О, а ти й зна?ш?- здивувався Серг??в iронiчно. - Звiдкiля ти це зна?ш? - Весь свiт про це зна?. - Та що ти!.. А от, що ми тут сидимо й що з тобою зробимо - про це свiт не зна?. Ажи? Чи як ти дума?ш? - Взна?... колись... - Ха-ха-ха!.. Ну то вже, брат, дудки!.. Ха-ха-ха! Та якби свiт знав, що ти оце тут, то прийшов би сюди й тут тебе геть роздер! Поняв? Так що ми тебе охороня?мо... Андрiй промовчав. Вiн не мав охоти до розмови, як не мав зовсiм намiру й пiдписувати протокола. Даремно Великiн дивився таким чекальним, напруженим поглядом, водячи ним вiд обличчя до протоколу. Андрiй не збирався пiдписувати. Це було написано на його обличчi й на всiй його фiгурi. - М-да-а.. - протяг Великiн, примруживши очi й зцiплюючи зуби. - Так ти що, вiдмовля?шся вiд усього, що ти тут понаписував? Ну, добре, якщо вже ти не хочеш пiдтверджувати, то ти так i напиши - "вiдмовляюся вiд усього, що я тут понаписував!.." Пиши. Ну-ну, давай. - Вiрно... - Ага, ну от ти сказав "вiрно"! Отак i запиши, запишiть, Серг??в, "вiрно" i так далi... - Вiрно, - вiдкарбував Андрiй, - а за цим iде "i так далi" - тобто: вiрно, що така фраза там мусила б стояти. Але написати ?? мусить... гром. Серг??в, бо ж то вiн там понаписував. - Та ти що! Зiдiотiв? Забув уже, як ти писав?! Не забув? Ну, так i напиши - "все, що я отут написав, ? брехня". Чого тобi ще треба. I буде квит. Отак вiдмовишся i все буде в порядку. Ну? I закiнчимо вже все по-хорошому. Справдi, досить вже цi?? ?рунди! Андрiй не поворухнувся. - Та що ж ти, чорт би тебе забрав! Пiдтверджувати не хочеш i заперечувати не хочеш? То що ж ти хочеш?! - Я хочу... Я хочу бачити прокурора (Андрiй зовсiм не хотiв бачити ту мавпу, але це так). - Овва! Та й що ж ти з ним робитимеш? Цiлуватимешся чи що?! - Нi. Я йому напишу власноручно свiй "протокол"... i пiдпишусь... - Гм... - у?длива iронiя. - Та й що ж ти там писатимеш? - Правду... - Йолоп! Ти хочеш знати "правду"! Ну, так правдою ?, що твiй прокурор сидить вже ось у цiм десь корпусi. Як зустрiнеш, пожалi?шся й напишеш... А тим часом я тут твiй прокурор i все... Цар i бог!.. Отже, пиши сво? заперечення. Андрiй щодо прокурора це сказав так собi, бо в дiйсностi не мав нiякого намiру щось писати жодному прокуроровi й жодного з них бачити - "правда" про прокурорську функцiю йому добре вiдома. Сказав те, аби лиш розряджувати напругу, аби лиш вiдволiкатись вiд того протоколу, що лежить на кра?чку стола. - Ну, а ще що ти хочеш? - вже палахкотiв очима Великiн. - А ще... На пiдставi закону, я хочу очних ставок... - Ого, юристом став! Ич ти! "На пiдставi закону"... "Очних ставок"... I з ким же, осмiлюсь спитати? - З усiма тими, що там (кинув на Великiнову течку) понаписували... - Але з ким, з ким? - З усiма... - Умгу... (Павза). По павзi Великiн заскалив око, пильно вшнипився ним в Авдрi?ве обличчя: -То ти, може, знайомий з "дiлом"? Читав? - Читав. - Усе? - пiдкрада?ться Великiн. "Ага, контролю? попереднього слiдчого?" - подумав Андрiй i вiдповiв, не вагаючись: - Усе. Великiн нахмурився. Серг??в теж. Удали, що вони Андрi?вi повiрили. Серг??в ледве стримував посмiшку. Не вдалось! Андрiй хотiв викликати ?х на те, щоб вони показали все "дiло", але помилився. Йому страшенно хотiлося раптом подивитися ще раз на той рапорт з тим пiдписом, ну, й на решту, чого йому не показувано. Вiн думав на?вно, що вони впiймаються на гачок i, повiривши, що вiн уже однаково все бачив, покажуть. Яка на?внiсть! Ба, вони лише по частинах розставили те "дiло", немов тенета, й ловлять його, Андрiя. I нiколи вони його не покажуть, хоч "по закону" вiн i ма? право все бачити. Але ж "по закону" й Великiн не ма? права його мордувати. Але вiн це робить "по закону" й по закону не дасть нiколи заглянути в секрети кухнi, що "ши?" те "дiло". Закон що дишель... - От бач, - скривився Великiн, - ти бачив усе дiло, а ще опира?шся. Та пiсля ознайомлення з дiлом тебе мусило б скрючити... I я думав, що тебе вже скрючило! А ти ще опира?шся. Хiба ти не зрозумiв, що всi шляхи тобi вже одрiзанi, що ти лежиш на всiх лопатках i що оця морока з тобою - то тiльки ради пусто? формальностi. Розумний чоловiк на тво?му мiсцi взяв би й все пiдписав, одним махом. Бо чим бiльше упертостi, тим гiрше. I чим далi, то буде гiрше. Андрiй мовчки дивиться понад головою Великiна в стiну, на вогку пляму, що розповзлася, немов географiчна мапа, морями, континентами, островами... - Ну, досить! - ляпа? Великiн рукою по столу. - Так пiдпису?ш? - Дайте менi очнi ставки... - Очнi ставки тобi не потрiбнi. Якщо ти бачив дiло, то мусив зрозумiти, що очнi ставки тобi не потрiбнi. Там досить i без очних ставок, щоб з тобою дати раду. Ну!? Андрiй зiтха?. - Та що ти з ним торгу?шся! - не витриму? Серг??в. - Теж менi базар! - Дiйсно... Ну то кiнчимо торгiвлю. Не хочеш пiдписувати - не треба (Великiн це говорить, а очi в нього мерехтять зовсiм iнакшим блиском, анiж слова). - Не хочеш - не треба... Ти ознайомився з дiлом. Ти сам сказав. Добре. Будем вважати слiдство закiнчене... Ось пiдпиши оце. З тими словами Великiн пiдсунув папiрець. То була вже знайома Андрi?вi "двохсотка" - протокол про закiнчення слiдства. Лише складений трохи iнакше, хоч i надрукований нiби стандартно. - Пиши! - вмокнув Великiн ручку в чорнило й подав Андрi?вi. - Ось тут ось внизу... Тут... Андрiй зовсiм не збира?ться пiдписувати, але бере ручку, а тим часом чита?: "Протокол про закiнчення слiдства". Далi та сама знайома формула, лише викинуто "на пiдставi статтi 200-?". Просто написано - "Я, iм'ярек, ознайомився з дiлом i вважаю слiдство закiнчене. Бiльше нiчого не маю додати". Власноручний пiдпис... - Гм...-каже Андрiй повiльно, - як я це пiдпишу, то це буде фальшивка. - I по тих словах вiдсува? папiрець. - Як це! - скипiв Серг??в. - Та це ж нова форма! - Добре... Але таке мо? рiшення... Тут закон обiйдено двiчi... - Так слiдство ж закiнчене! - визвiрився Великiн. - Можливо... Але я маю багато чого додати... - А-а... - протяг Великiн, стримуючи лють. Посидiв, ворушачи щелепою. Потiм звiвся й застебнув шинелю. - Добре - Тодi ти будеш "д о д а в а т и"... Серг??в хiхiкнув, тим пiдкресливши жаский змiст отого "додавати", й вони пiшли. Пiшли геть. Андрiя забрав стрiлок i вiдвiв до камери 12-?. Було ясним, що це все була смуга психологiчного наступу i тепер той наступ психологiчний скiнчився. "Додавати" - це вже буде отой обiцяний "заключний етап". Хоч справжнiй змiст цi?? формули далеко не ясний. Якщо пiд ногами були камери смертникiв, до яких Серг??в стукав ногою, то той етап несподiвано може бути справдi заключний i дуже короткий. Адже ж судять заочно спецколегi? та ще якiсь там суди. В тюрмi розпочалася сво?рiдна епiдемiя - "печатання пальцiв" та фотографування. Весь другий спецкорпус "печатав пальцi". В цiй кра?нi гiпертрофованого бюрократизму коли щось роблять, то неодмiнно на високу скалю, якщо не можна зробити "в мiровом маштаб?". I якщо почалася якась кампанiя, ?? нiщо не в силi зупинити. Вона йде тотально. Так i з цими пальцями - ?х "печатали" тотально. Це курйоз, звичайно. Не може ж бути, щоб всi в'язнi так-таки одноразово готувалися на етап чи нарсуд. Та найбiльшим курйозом було те, що, за давно iснувавшими правилами по тюрмах цi?? благословенно? кра?ни, робили дактилоскопiчнi вiдбитки та фотознiмки лише доведеним злочинцям та засудженим. I нiколи не робили цього тим, чи? справи перебувають в процесi слiдства, в процесi вияснення й невiдомо ще було, як те все скiнчиться. Але то було колись, коли ще iснував якийсь глузд. Зараз за всiма ознаками весь той глузд випарився. Проте це, мабуть, таки було за приписами нового, спецiального глузду, за новою скаженою дiалектикою, яка каже, що з сов?тсько? ?жовсько? тюрми все одно виходу нiкому нема?. Хто сюди входить, нiколи назад не виходить. То тодi, дiйсно, все це закономiрно. Яка рiзниця, справдi, коли робити знiмки та "печатати" пальцi - на перший день пiсля арешту, а чи на перший день пiсля смертного вироку, чи пiсля вироку на довгi роки каторги. Все одно, рано чи пiзно, вирок прийде i це треба буде робити, тож лiпше поробити все заздалегодя. Це ? зразок рацiоналiзацi? й автоматизацi?. Можна б навiть взагалi "перепечатати" пальцi всiм мешканцям СССР, ще до ?х арешту, бо ж все одно доведеться "печатати"! Не за розпорядженням пашпортного якогось там бюро, а за розпорядженням тюремно? адмiнiстрацi?, до рук яко? тi мешканцi так чи так потраплять. Епiдемiя ця викликала багато хвилювання, рiзних припущень, розгубленостi серед в'язнiв. Особливо розгубилися тi, що потрапили до тюрми недавно i ще жодного разу не були на допитах. В корпусi стояв шалений рух. З камер брали партiями по 30 - 40 чоловiк i водили до примiщення тюремно? канцелярi?. Там у якiмсь темнiм закамарку з десятеро тюремних службовцiв розкачували фарбу на плитках, мастили людям пальцi й прикладали до заготовлених якихось папiрцiв, не то анкет, не то арештантських "документiв". Тi папiрцi лежали стосами" i на них нiчого крiм _iм'я й _прiзвища в'язня не ставилось. Це теж рацiоналiзацiя! Решту додадуть потiм. Залежно вiд того, яка доля спiтка? "людiшку". Може статися й так, що взагалi не треба буде нiчого додавати, коли, скажiмо, "людiшка" вмре, або ?? приб'ють, або випадково розстрiляють, тодi папiрцi просто викинуть у пiч, з усiма "пальцями". Пiсля вiдбивання вальцiв партiю вели в якийсь темний льох i там кожного окремо фотографували. Давали номер на груди, повертали в профiль влiво, в профiль вправо, анфас" в потилицю... Готово. Камера 12-та почувалася так, нiби була напередоднi великих подiй, що нагло можуть розметати всiх в рiзнi боки. Проте час плинув, але подiй нiяких не траплялось i, зда?ться, не передбачалось. Телеграф не приносив жодно? цiкаво? вiстки, з яко? можна б вичитати, що означа? вся та дактилоскопiчна епiдемiя. - Ч у м а к з в ? щ я м и! Всi в камерi були страшенно здивованi. Це вперюе за весь час викликають просто, без пiжмурок, без переклички "на Чи", "на Ри". - Ч у м а к з в ? щ я м и! Андрiй взяв сво? "в?щi" - свою незмiнну заяложену торбиночку з шкоринкою, Санько вкинув туди свою пайку на придачу - все. Чумак зiбрався "з в?щями". Але мина? година-не кличуть. Не беруть. Мина? двi - не беруть. Вся камера заiнтригована. Почина? кружляти логiчне припущення... Несамовите, але логiчне: беруть вдень - значить, н а в о л ю ! На волю!! Пiдтвердженням цього ? той факт, що не взяли одразу, - значить, "готують документи". Оформляють. Виписують грошi в бухгалтерi?, адже ж Чумак мав там сво? грошi конфiскованi!? Шукають одежу, яку-небудь одежу, бо не можуть же вони Чумака випустити в самих рубцях, голопузого... Н а в о л ю! Вже всi були певнi, що таки на волю. Бува?. В цiй химернiй кра?нi все бува?!.. Особливо ж вiра в можливiсть виходу на волю окрилилася, коли до камери хтось принiс пiдтвердження, що "таки да" зняли ?жова. Вiн на власнi очi бачив, як ранiше впав у кабiнегi його слiдчого портрет ?жова, i так само на власнi очi бачив, що того портрета тепер нема?. Зняли! Зняли портрет - бо зняли ?жова. В камерi не знали, що його "зняли" вже давненько, але що ?х те в найменшiй мiрi стосу?ться. Його зняли для "волi", а не для тюрми. Тюрму з усi?? сили якнайсуворiше охороняли, щоб ця чутка туди не дiсталася. Бо всi. хто потрапив за мури через "злочинну полiтику залiзного наркома", були вилученi з числа тих, кому рекомендувалося знати, як то пописалися "вороги народа, що пролiзли в апарат НКВД". Вони пописалися, але те, що вони зробили, мусить бути завершене до кiнця. Отже, тюрми це "зняття" не стосувалося. Але тюрма жадiбно ловила непевну чутку, й вiрила в не?, й вiрила зворушливо в кращу долю. А коли прийшло пiдтвердження, що портрет ?жова десь там в якомусь кабiнетi знято - повикликало фурор. I ось саме тому вiра в можливiсть виходу тепер на волю панувала наперекiр всьому. Андрiй перебував у станi облоги. Йому давали нишком безлiч доручень, йому звiряли сво? болi й та?мницi, його посвячували в родиннi справи, його просили передати те й оте, сказати те й оте, зайти туди й туди, його просили передати (через рiдних) передачу таку й таку, умовлену. Андрiй покiрно й щиро намагався запам'ятати всi адреси й всi доручення. Минали години, а Андрiя не брали. Припущення про волю остаточно стверджувалось. Андрiй вже сам не був певен. Ану ж раптом!.. Логiчно так би й мусило бути,- вiн нiчого не давав, нiчого не пiдписував, все витерпiв, - логiчно його б мусили звiльнити "за недостатнiстю доказiв". Адже ж звiльнили Давида... Але Андрiй всупереч загальному оптимiзмовi був у полонi меланхолi?. Увечерi пiд час "оправки" в'язнi побачили в убиральнi величезний напис, надряпаний на всю стiну: "Товаришi залiзничники! Мерзотник Курпас застрiлився!" Це справило приголомшуюче вражiння. Курпас - це ж знаменитий Курпас, начальник т. зв. ДТО (Дорожно-Транспортного Отдела") УГБ НКВД; Вiд одного iменi цього Курпаса в залiзничникiв iшов завжди мороз по шкiрi. Рафiнований садист, безжалiсний i кровоненажерний, здоровенний, з необмеженою владою. Бувши начальником ДТО, вiн власноручно мордував в'язнiв, i хто в нього побував-нiколи того не забуде, якщо вийшов живий. Але живих з його рук мало виходило, власне, виходили живi до трибуналу, кого не замордовано на слiдствi, щоб трапити пiд розстрiл, - ?х судив трибунал i, згiдно з "визнаними" колосальними злочинами, судив на смерть. Зараз сидiла в камерах смертникiв група нач. Харкiвського вузла, Малiя, оформлена ось цим Курпасом. ?х було чоловiк з двадцять. Та ще стiльки ж чекало ново? сесi? трибуналу, сидючи по рiзних камерах. Ось до цих залiзничникiв i був адресований напис на стiнi. Коли перший струс минув вiд несподiваного вражiння, пильнiшi й здiбнiшi до логiчного мислення звернули увагу, чого ж це цього напису нiхто з тюремникiв не зiтер i не стира?!? Адже ж тi тюремники такi пильнi, такi ретельнi що стирають не тiльки отакi (ба, отаких взагалi не було ще нiколи!) написи, а навiть найменшi, написанi дрiбнюсiньким почерком десь пiд умивальником, або за петлею дверей, або за каналiзацiйною рурою, - нiде не може залишитися напис не викритий. А тут отакий-от аншлаг i нiхто не стира?. Одно з двох - або його написали самi ж тюремники зi спецiальною метою й згiдно з розпорядженням згори. Але яка ж то може бути мета? Або ж його написали-таки в'язнi, а тюремники дiстали хвилевий шок вiд приголомшуючо? новини i в першiй хвилi не стерли. Але i в першiм i в другiм випадку одно лишалося безперечним - там, "нагорi", щось дi?ться. Новина з камери 12-? блискавично облетiла всю тюрму. Але... Виявилося, що такi самi написи з'явилися по вбиральнях на всiх iнших поверхах. Ма?ш! А тепер пiди розбери, що то все значить. Не знали в'язнi, що й думати. Однi говорили, що це спецiально розставлена якась пастка самим Курпасом. Примiром, для того, щоб у людей розв'язались язики й вони почали строчити заяви та скарги, а тодi Курпас накри? ?х i назавжди вб'? вiру в будь-який спротив. Бувало й таке. Бувало, наприклад, що один слiдчий розiгра? прокурора республiки, й прийма? заяви, й обiця? покарати винних за незаконне мордування та фальсифiкацiю. На?внi люди дають волю сво?м язикам i рукам i списують стоси паперу. А тодi з них пил летить, i вже пiсля того вони взагалi не скаржаться й нiчого не пишуть. Так може бути й з цим написом, з цим "застреленим" Курпасом. Очевидно, гора зна? про чутки, якi ходять в камерах, i про тi надi?, що окрилюють людськi серця, i на тiй основi ловить рибку. Але це так думали песимiсти. Оптимiсти ж брали все за чисту монету. Бажання - це мати думки. Тим бажанням ? в о л я. I тут вже нiяка логiка нiчого не може вдiяти. I навiть песимiсти захиталися пiд натиском цих двох чуток - чутки про знятий портрет ?жова та про самогубство Курпаса - в iнтерпретацi? оптимiстiв. Ану ж справдi курс повернуто на всi 180 ступнiв! Очевидно, Андрiй таки пiде на волю. З завмиранням чекали виклику вночi. Але нiч минула - не взяли. Прийшов ранок - знову не беруть. Гiпотеза про волю остаточно скрiпла. Якщо вночi не взяли - значить, таки на волю. Значить, вчора не встигли все оформити i закiнчують сьогоднi. Андрiй, все такий же зажурений, щиро намагався запам'ятати безлiч адрес, позаучував доручення, як вiршi, а йому ?х ще додавали. Надавали йому хусточок, дали навiть пару шкарпеток - носи, аби лиш резинки передав, вони замiтнi, ще й з iнiцiалами, поназашивали записочок поза рубцi - манюсiньких записочок, писаних на паперi з обдерто? цигарки. Андрiй на все згоджувався. Так його зроблено вiстуном для всiх матерiв i сестер, посланцем на волю. В цей день були iменини старости камери i камера мала ?х справити. Авжеж! А чому б нi? В'язнi можуть собi дозволити таку розкiш - справити iменини. А разом - i випровадити товариша щасливого, - ану ж справдi йому усмiхнеться доля! I от - випровадити всi отi записочки, хусточки, доручення, прохання, й привiти, й дискретнi вiдомостi на волю! До рiдних! Андрi?ва печаль вiд того ставала ще болючiшою. Шкода йому було цих людей i ?хнiх надiй. Але нехай. Вiн покiрно приймав записочки й доручення. Нехай... Що вiн не пiде на волю, а, значить, i всi тi записочки й вiстi не потраплять до мети, за це було 99 шансiв проти одного. Але що ж... Нехай всi думатимуть, що ?хнi вiсточки пiшли, хай вiрять в це, нехай живуть цим. Будуть десь загибати по сибiрських пустелях, а ?хнi серця грiтиме вiра... От i вийде так, нiби ж вiстки пiшли за призначенням. Iменини вiдбувалися за всiма правилами. Було зроблено навiть... торт! Зробив Руденко, що колись починав свою моряцьку кар'?ру корабельним коком. Торт був маленькiй i зроблений iз сухарiв, цукру та iнших ?стiвних речей, що знайшлися в камерi. I навiть на ньому було виведено вензелi з маргарину. Святкування iменин було урочисте при участi всi?? камери. Причому, нiхто того не брав за жарт. Старостi навiть знайшли чисту сорочку й поголили його щоб вiн виглядав, як iменинник. Потiм вiд iменi всi?? камери пiднесли йому iмпровiзований торт. А потiм встав Руденко й, затинаючись та хвилюючись з невiдомо? причини (зашкарублий на морських вiтрах Руденко), збиваючись на словах, тихим голосом сказав кiлька кострубатих слiв... Вiн сказав про те, що от ?хнiй староста, iнженер П... так добре ними пiклувався, що вiн ма? п'ятдесят рокiв, а добре б було, якби вiн прожив ще п'ятдесят... А один з ?хнiх товаришiв, як i кожен, от-от з "в?щями" пiде на "волю", й добре було б, щоб вiн пiшов на волю. Та що вони всi розлетяться по свiтах i нiколи вже не побачаться бiльше... Так нехай же ?хне життя буде хоч таке, як цей убогий торт... там... десь... Пiсля цi?? незграбно? й коротюнько? промови Руденко набусурменив сво? бiлявi брови й занадто вже строгим голосом дав слово старостi. Схвильований староста камери ч. 12, всесоюзно? слави будiвничий, звiвся й не знав, що ж йому сказати. Вiн дивився на камеру, й очi йому непристойно воложилися все бiльше... Його пiдбадьорювали голоси. Ось-ось вiн скандально розплачеться, а вiн же мусить сказати промову. Тiльки в тiй промовi нiчого не мусить бути про полiтику, й взагалi в нiй треба все якось обминути, пам'ятаючи про камерних "стукачiв". Все треба обминути... I iнженер все обминув. Дивлячись на сидячих людей очима, повними слiз, вiн розповiв веселий анекдот... Такий собi анекдот. А розповiвши, закiнчив: - Ну, а решту ви самi зна?те... Тут свято було перешкоджене. Саме при кiнцi iнженерово? "промови" вiдчинилися дверi й голос покликав: - Чумак!.. Давай з вещами!.. На цей раз дверi не зачинилися, а стояли роззяпленi - за ними чекав оперативник з папiрцем у руцi. Iлюзiя виклику на волю зринула з новою силою... Люди хапливо щось шепотiли Андрi?вi, тисли йому руки, поляпували пестливо по ногах, як вiн проходив повз них в супроводi Санька. Всi махали руками на прощання, робили змовницькi знаки i, склавши власнi руки докупи, стискали ?х - одна рука мусила означати руку того, хто проща?ться, а друга Андрi?ву. Так вiн пройшов через усю камеру. Бiля дверей вони прощалися з Саньком. Бiдолашний джура не знав, що йому такого й сказати на розставаннi. Вiн був дуже огiрчений. Аж шкода було дивитися. Вiн зовсiм не вiрив, що Андрiй пiде на волю, лише вiрив, вiдчував сво?м звiрячим iнстинктом, що вони бiльше не побачаться. Не знайшовшись, що сказати, Санько подивився Андрi?вi в очi, скривив обличчя i, маскуючи сльози, що були "на кiлочку", тихо й понуро, якось химерно продекламував: "...Будеш проклятий, милий синочку, Як зiгнеш себе, мов билиночку!.." Вони на прощання мiцно потисли один одному руки. В дверях Андрiй помахав рукою всiй камерi ч. 12. Дверi зачинилися. За дверима його чекали два оперативники з Раднаркомiвсько?. А пiд тюремною брамою чекав його "Чорний ворон". V_ Заключний етап - це була остання спроба "розколоти" Андрiя, поставити на колiна, щоб таки вiн поповз, як паршивий пес, i скавулiв, лизав черевики. НКВД не могло стерпiти такого поругання й глуму над сво?ю всесильнiстю, що хтось не да?ться розiбрати себе на гвинтики й обернути в "дiрку вiд бублика". Як це так! "Людiшка" не хоче бути "людiшкою"? ! Чи це не найбiльша контрреволюцiя. I от що "людiшку" заходилися знову з оскаженiнням "колоти". Почався вдруге "великий конвей?р". А диригували ним Великiн, Серг??в i нач. Н-ського району Сафигiн. Коли привезли Андрiя, його вже не вкинули нi в яку камеру i нi в яку "брехалiвку", а посадили в якусь вузеньку шаховку, збиту з фанери. Такi шаховки були розташованi рядами попiд стiнами великого льоху, як в гардеробнiй. О, це велика змiна! Заiснував якийсь новий порядок. Чи не в зв'язку зi "зняттям" ?жова??! Андрiй помiтив не тiльки цю змiну! Коли його вели коридором, а потiм через цей льох до шаховки, вiн зауважив, що стiни скрiзь побiленi, електричнi лампки висять ряснiше, долiвка вкрита новим асфальтом. А найголовнiше - зовсiм мертва тиша. Черговий i наглядачi розмовляли тiльки пошепки та на мигах та поклацували пальцями умовнi знаки. Коли Андрiя замикали в шаховку, попередили - пiд страхом тяжко? кари не говорити голосно i взагалi сидiти тихо. Шаховка була така вузюсiнька, що в нiй не можна було повернутися. В такiй шаховцi можна б задушитися, але творчий генiй НКВД передбачливий: вгорi прибито шматочок подiрявлено? бляхи i такий же шматочок прибито на дверях, над невеличкою дiркою. Крiм бляхи, на дверях ще ? вовчок, передбачливо засклений, щоб мешканець шаховки не штрикнув часом пальцем у око тому, хто зазиратиме. В шаховцi сiдальце - це вже велика милiсть i великодушнiсть - можна сидiти. Сидiти й мовчати, не дихати, не кашляти - чекати. Може, годину, може, пiвтори. А може, й добу, й двi, як це виявилося потiм. Нi, таки, напевно, зняли ?жова! Помежи рядами замкнених шаховок навшпиньках, нечутно, по м'якiй мотузянiй дорiжцi походжа? вартовий з величезною в'язкою ключiв i з гумовою палицею при боцi (це теж новина, яку помiтив Андрiй при входi) у i тiльки подзенькування тих ключiв свiдчить, що вартовий ходить. Вiн там ма? та?мничу, нашорошену, дуже зосереджену, нiби чимсь перелякану мiну, що вiдзначило Андрi?ве пильне око, коли його той вартовий замикав до шаховки. I от вiй з тi?ю мiною там ходить. Нюшить. "Сповня? службу". Як нашорошений пес. Iнодi вiн бурчить тихо щось до яко?сь шаховки й вида?ться, що вiн гарчить на найменший порух. Нi, таки, напевно, зняли ?жова! Занадто вже колосальнi змiни зайшли. Такi змiни можуть бути тiльки при кардинальних реформах. Але при думцi про тi "реформи", на пiдставi цi?? ось шаховки, навiть Андрi?вi ста? нудно. Вiн посидiв у шаховцi кiлька годин, аж поки в нього не потерпли руки й ноги й на придачу тi ноги ще й задубiли вiд холодно? цементово? пiдлоги. Потiм його взяли й повели десь. Повели на допит. Вiн зауважив, що в його льоху не було дверей - знятi геть. Проходячи лабiринтом пiдвальних коридорiв i якихось закапелкiв, вiн кра?чком ока бачив ще багато таких камер з рядами шаховок i вартових, що по-песьому ходили навшпиньках... В тих камерах теж не було дверей. Це нова система... Ах, яка простота! вже навiть не потрiбно тюремних дверей! Нi, таки ?жова зняли, напевно. Це треба б докласти 12-й камерi! Великiн на цей раз не сказав "Ну-с", а просто збив Андрiя з нiг. I почався заключний етап з того, з чого був почався колись перший. Але тодi ?х було п'ятеро, зараз ?х було тiльки тро? - Великiн, Серг??в i Сафигiн. Тодi був початок, тепер кiнець. Тодi вони кричали й галасували, тепер вони робили все мовчки, зцiпивши зуби... Та й про що кричати й про що говорити? Всi слова вже сказанi, всi епiтети викричанi, всi "переконливi словеснi аргументи" виставленi. Йшлося тепер тiльки про те, щоб говорив Андрiй. Вони вже давно все сказали, тепер мусить говорити Андрiй. Мусить нарештi!.. I вони докладали всього хисту, аби таки вiн заговорив. В крайньому разi, щоб пiдписав протокол. Той самий протокол, що чека? пiдпису вже так давно. Вони його поклали скра?чку стола, поставили бiля нього чорнильницю й поклали ручку - "переконували" Андрiя, як то важно для його щастя ту ручку взяти й той протокол пiдписати... Особливо вiдзначався Сафигiн - тонкий знавець флори й фауни на Андрi?вiй землi, аматор полювання на Андрi?вих сагах та озерах. Очевидно справа "розколення" Андрiя - це справа його особисто? чекiстсько? честi. Це ж до його плану "заготiвель" цей манiяк належить! Це ж вiн за нього вiдповiда? перед "пролетарським правосуддям"! Це ж вiн там щось так старанно фабрику?!.. I Сафигiн старався з усi?? сили. Його кованi солдатськi чоботи навiть вiддалено не нагадували чемно? розмови тi?? пам'ятно? ночi - першо? ночi Андрi?вого ув'язнення... Стовкши немилосердно, вони Андрiя вiдливали водою, й садовили на стiлець, i пiдносили протокол до самих очей, вкладали в пiвпритомну руку перо, вмочене в чорнило.. Андрiй роняв перо на пiдлогу - й "переконування" починалося знову... Дверi були завiшенi тяжкою порть?рою, i, напевно, звiдси не було нiчого чути в коридор. Вiкно теж завiшене порть?рою. В хвилину вiдчаю метнулася думка, -"мабуть, вони тепер не мають права бити, якщо завiсили дверi порть?рою! Ах, коли б хтось почув!!" Але це була безглузда думка. Порть?ра була надзвичайно пишна, й повiшена не вiд цього вечора, й, очевидно, повiшена не даремно, i не Серг??вим же!.. З коридора теж це добувалися нiякi звуки. Не чути було анi нявчання, анi скавулiння. Тиша. Так, нiби там, за тими дверима, взагалi нiчого не iснувало. Iснувала лише ця кiмната, з цими трьома мовчазними, засапаними, манiакально лютими людьми. Вони не кричали, вони лише хрипiли, й повискували... Це новий стиль! Це страшнiший стиль, анiж той, що був. А може, вони таки не мають права бити? Чого це вони так, неначе злодi?, роблять сво? дiло? Може, це вони приватно, нишком обробляють свою власну справу, щоб не показатись перед начальством нiкчемними, нi до чого не здiбними. "Майже два роки возькаються з однi?ю людиною!!" "Чекiсти"... Може, це вони отак в закапелку злочинно рятують свою кар'?ру?! Андрiй почав кричати. Ранiше вiн при пам'ятi нiколи не кричав, намагався не кричати, зцiплював зуби, але тепер вiн почав кричати... На нього цитькали, били ще дужче, щоб заглушити крик, наступали на обличчя ногами... Андрiй звiльняв уста й кричав ще дужче...Це був вiдрух вiдчаю, породжений вiрою в щось, що може його вiд мук врятувати... Вiд зайвих мук...Може ж, ? якийсь новий порядок, що звiльнить його принаймнi вiд безглуздих мук... Аджеж зняли ?жова! Напевно, зняли... Порть?ра колихнулася, захекана трiйка завмерла, - й Андрiй зрадiв - до кiмнати зайшов Фрей. Але Андрi?вi сподiвання були марнi - сподiвання на те, що та трiйка робить сво? дiло по-злодiйськи, незаконно. Фрей подивився на Андрiя, скривився так презирливо, як Андрiй ще не бачив у нього, й процiдив крiзь зуби: - Опира?шся все?! Ах ти ж гад!.. Андрiй закрив очi, лежачи на пiдлозi. Фрей звелiв його посадити на стiлець. Походив мовчки по кiмнатi нервовою, кошачою ходою, так, нiби сам збирався кинутися на жертву й дерти ?? пазурами. А тодi зупинився перед ним i впився в обличчя викоченими очима: - Скоро два роки возимось з тобою!.. Але крапка! От я тобi ставлю ультиматум: або ти заговориш i пiдпишеш - або пiдеш до божевiльнi. Вибирай. Звiдси ти нiкуди не вийдеш - лише до божевiльнi! Вибирай!.. (Павза, Фрей важко диха? й напружено дивиться в обличчя, кривиться презирливо). - Ви там всi на щось надi?тесь... Так от те "щось" вас зовсiм на стосу?ться... Пойняв? А тепер вибирай мiж протоколом i Сабуровою дачею. Пiсля цього, навiть не чекаючи вiдповiдi, Фрей пiшов. Ясно. Останнiй проблиск безглуздо? надi? вмер i Андрiй бiльше вже не кричав... Вибiр, поставлений Фре?м, не пiдлягав нiякiй змiнi, вiн був неминучiстю. Коло замкнулося, як залiзний обруч, i можна розiрвати той обруч лише в двох мiсцях - або в тiм мiсцi, де виходять у вiчне, позорище, або в тiм мiсцi, де виходять на Сабурову дачу... Другий вихiд порiвняно з першим почав видаватися благословенням... Конвей?р крутився повним ходом. Коли Андрiй був уже напiвживий, його вкидали назад в шаховку i вiн там вiдхлипувався... Сидiв на сiдальцi, упершись ногами в дверi, а спиною в стiнку. Сидiв довго. Йому приносили ?жу й воду, але вiн майже нiчого не ?в. В хвилини проблиску волi, чiпляючись за життя, вiн намагався змусити себе ?сти, але скоро воля погасала... Все одно вже... Нехай... Чим швидше, тим краще... Та смерть забарилася, не йшла, по-звiрячому живучий його органiзм змагався несамовито, не хотiв здатись, до останньо? краплини сил борюкався... В гарячковому станi Андрiй сидiв, i думав про Катрю, й навiть не помiчав, що по щоках йому течуть сльози... Але нiхто його не бачить в шаховцi, нехай. З шаховки його брали й знову тягли нагору... I знову пiвпритомного, а то й непритомного вкидали в шаховку. Обiцянку Фрея скажена трiйка здiйснювала послiдовно i неухильно... Андрi?ва психiка вже котилася назустрiч тiй обiцянцi все з бiльшою силою, як камiнь згори, що його вже нiщо не може зупинити... По кiлькох ночах Андрiй, крiм того, що мав гарячку, вже кашляв кров'ю i зле володiв розсудком. Над простою рiччю йому доводилось думати з болючою, тяжкою напругою. От вiн дума? над простим словом, але змiст йому недоступний, слово почина? дво?тись, i кожен склад набира? самостiйного якогось, химерного змiсту. Так, все йде до кiнця. I вiн той кiнець приймав. Лиш доки той кiнець прийде, вiн би хотiв, щоб здiйснилось його пекуче бажання - останн? й ?дине бажання - побачити на власнi очi того, хто матиме оцi його муки й його душу на сво?й совiстi. Побачити хоч мельком. Хоч наприкiнцi. Вiн хотiв мати очну ставку. Вiн повторював це бажання кiлька разiв, але слiдчi тiльки смiялися з того. Вiн прохрипiв це бажання, коли до кiмнати випадково зайшла Неча?ва, - вона була в пiднесеному настро?, бо мала пiдвищений ранг- ранiше вона була майором, а тепер мала вiдзнаки на ступiнь вище. Андрiй прохрипiв при нiй сво? прохання, адресуючись не до Серг??ва й не до Неча?во?, а чомусь до тих вiдзнак, i пообiцяв що тодi... тодi вiн пiдпише протокол. Серг??в засмiявся: - Добре, добре. Ти протокол пiдпишеш ще до того. А очну ставку ти матимеш. Обов'язково. Але ти матимеш таку очну ставку, що вмреш на мiсцi. Генеральну очну ставку! Убивчу!... Матимеш, матимеш. I тодi ти скажеш, що лiпше б тобi не давали... Пойняв? А протокол пiдпишеш ще до того. Але протокола Андрiй так i не пiдписав. Конвей?р даремно так шалено крутився - вiн уже був безсилий щось вдiяти. Це була остання спроба видавити щось з Андрiя й змусити його поставити свiй пiдпис пiд смертним вироком на свою власну душу, на сво? горде сумлiння, на свою честь. I та спроба скрахувала. Андрiй, обернений очима до смертi, не чiплявся вже за життя й давав себе убивати, тим роззброюючи сво?х мучителiв. Доведений до останньо? гранi, за якою почина?ться божевiлля, вiн навiть допомагав слiдчим, - коли його починали бити, вiн у нестямi несамовито товк головою об пiдлогу, аж мучителi, замiсть бити, починали його тримати. Вони зрозумiли, що Андрiй сам iде назустрiч смертi. А також зрозумiли, що вiн таки ось-ось збожеволi?. Закусивши до кровi губу, з пiною на устах Андрiй вже бився, як епiлептик... Кiнець. Всi засоби розбирання людських душ вичерпалися. А ще ж вiн ?м потрiбен. Курка бо ще не знесла золоте яйце, якого вiд не? сподiвалися. Слiдчi кляли Андрiя на чому свiт сто?ть, бо почували себе безсилими перед людиною, яка вже сама шука? болю i рятунку в нiм, яка вже не чiпля?ться за життя, якiй уже нiчого не потрiбно. Тодi, вичерпавши всi можливостi, Серг??в нарештi дав обiцяну очну ставку, "убивчу" очну ставку. Не оформивши "дiла" за допомогою палки, що спасувала перед людською волею, цi "малi iнквiзитори", речники "правосуддя пролетарського" вирiшили нарештi оформити те дiло за допомогою "свiдкiв". I тим замкнути останнiй етап сво?? тако? "геро?чно?" боротьби з людиною, що не визна? жодних компромiсiв. VI Очна ставка Де вiн його бачив?!! Де вiн його бачив?!! Хворий мiзок намагався згадати, мечучись все на однiм мiсцi, тикаючись в темряву, в провал, в порожнечу; намагався схопити кiнчик спогаду й не мiг - ниточка щезала, уривалась... Де вiн його бачив?!! Перед ним сидiла людина з лисячим личком, людина з волi - така благовида, така солоденька, чепурненька, свiженька. Вона позирала пiдхлiбне сво?ми блискучими оченятами на Серг??ва й тримала на колiнах вицвiлого капелюха, правою рукою пригладжувала пару волосинок на лисинцi, щоб вони не стирчали по-нехлюйському перед оцим ось столом, у цiй ось установi. Це - о ч н а с т а в к а! Це ж слiдчий виставив нарештi свiй найбiльший козир. Нарештi! Так довго очiкувана, так давно обiцяна очна ставка. Але х т о ц е?.. За цi?ю ставкою вже буде фiнал. Але х т о ц е?! Андрiя на цей раз посадили не бiля порогу, а бiля столу. Спершу напроти нього, при другiм кiнцi столу стояв порожнiй стiлець. Вони (вони з Серг??вим) хвилину сидiли мовчки - когось чекали на той стiлець. Серг??в посмiхався, позираючи на Андрiя якось згори. Потiм говорив: - Ну, ось. Нарештi ми й поставимо крапку. Не хотiв роззбро?тись добровiльно, то ми тебе роззбро?мо iнакше. Ти лишився до кiнця непримиренний, але це тобi не допомогло. Марно все. I тим гiрше для тебе. Зараз ти це побачиш. (Помовчав). Зна?ш, що таке очна ставка? Так ось зараз вона буде. Ставка, пiсля яко? нiякi вже тво? свiдчення не потрiбнi. Навiть не потрiбна "двохсотка". Майже услiд за тими словами в дверi тихенько постукало i увiйшла людина. Вона увiйшла сама, хоч дверi ?й з коридора вiдчинив хто iнший i зачинив тихо услiд. Людина по знаку Серг??ва сiла обережненько на порожнiй стiлець насупроти Андрiя... Андрi?вi видалося щось знайоме... I от тепер Андрiй дивився на лисяче личко й з усi?? сили, розпачливо намагався пригадати - де вiн його бачив?!! Де вiн його бачив?!! - i не мiг пригадати. Думка уривалася, як розтрiпана й посмалена нитка, тонучи в сажi й попелi, що в нього обернулася свiдомiсть, губилася в порожнечi. "Де я його бачив?!" А людина обернулася профiлем i дивилася на Серг??ва мовчазним i чекальним поглядом, немов чекаючи команди. Видно було, що вони добре знайомi й "зiгранi", що сценарiй продумано й репетицi? не раз пророблено... Андрi?вих очей швидкi оченята людини уникали уперто. Серг??в взяв помалу кiлька аркушiв чистого паперу, поклав ?х рiвненько перед собою, закурив, написав щось на першому аркушi, - мабуть, озаголовив протокол ставки - подивився на Андрiя примруженим оком, одводячи вiд нього тонюньку цiвку блакитного диму ("Як тодi, як в перший раз!" - це пригадав Андрiй досить чiтко) i глузливо вишкiрився. Пiсля того й почалася очна ставка. - Ваше iм'я й прiзвище? - звернувся Серг??в до людини з лисячим личком чемно. - Ж г у т. Н i к а л а й Ж г у т! "Що-о? Жгут?!! А-а, це отой "Жгут" ... Але ж там був пiдпис Миколи! I в текстi Миколин почерк!.. Ага, почерк мiг бути просто подiбний, але ж там був с п р а в ж н i й, справжнiй пiдпис Миколи!! Справжнiй!!. А оце такий "Жгут"? Нi, цей тип теж не Жгут, - таких прiзвищ не бува?. Псевдо. Це псевдо. Це хтось пiдставний.."" - Рiк народження? - 1889. Пiсля кiлькох ще формальних запитань, до яких Андрiй не дослухався, бо знав, що то все комедiя й фальш, та й обертав шалено сво? думки навколо того Миколиного "рапорту", Серг??в приступив до дiла: - Громадянине Жгут! Що ви йожете сказати про... Пробачте, скажiть, громадянине Жгут, чи ви зна?те ось цю людину? - Так. Знаю. Андрiй пiдвiв брови здивовано. Вiн мене зна??! Так... Напевно.. Я його, мабуть, теж... Але де... де ж я його бачив?! - Повторюю - ви дiйсно зна?те цю людину? - Так... Дiйсно... Це Чумак, Андрiй Чумак... - Дякую. (Слiдчiй запису? вiдповiдi). - Добре, а тепер чи не можете ви розповiсти коротко, де й коли ви з ним познайомились... Лисяче личко квапиться виконати прохання (наказ) слiдчого й розповiда?, що вiн зна? Андрiя давно, ще з авiаiнституту, що зна? отаких от i отаких от товаришiв i друзiв, зна? те ось i те з його ще студентських рокiв... Андрiй не в станi сконтролювати й на чомусь спiймати цього "очкаря", його лиш вража? сам добiр фактiв i iмен, який свiдчить про добру обiзнанiсть з його - Андрi?вим - минулим... Та ловити вiн i не збира?ться, - вiн бачить, що це провокатор, всього лиш провокатор, який нiколи не був з ним знайомий, лише добре натасканий, обiзнаний з його життям зi спецiального, може, власного вивчення" а може, на матерiалах, яких не браку? в цiй установi про нього. А тому Андрiй не ловить провокатора, а лиш дивиться на його лисяче личко та на кадичок, що так запопадливо ворушиться назустрiч слiдчому... - Дякую, - ноту? слiдчий факт добро? обiзнаностi свiдка зi сво?м об'?ктом. - А тепер - що ви, громадянине Жгут, можете розповiсти про контрреволюцiйну дiяльнiсть Чумака Андрiя? - О-о, - вiбру? кадичок назустрiч поквапливо: - багато! Дуже багато.. - Будь ласка, давайте за порядком. I "громадянин Жгут" почав викладати "за порядком про Андрi?ву "контрреволюцiйну" дiяльнiсть... Вiн розповiда?, як по писаному, про вiйськову органiзацiю, яка iснувала ще "з iнституту", розповiда? про дивовижнi замiри, про терористичнi плани, про пiдготовку повстання i про та?мнi сходини й розмови, про зв'язки з вищими сферами, до маршала Дубового й маршала Блюхера Василя Костянтиновича включно... Вiн розповiда? толково й дуже складно... Андрiй слуха?... Слiдчий ноту?... Спершу Андрiй слуха? байдуже, потiм вражено почина? прислухатись пильнiше - його вража?, що серед страшно? нiсенiтницi почина? траплятись тривожна правда, яку мiг знати лиш хтось справдi дуже й дуже близький!.. Чимдалi, напруження збiльшу?ться, до Андрiя поверта?ться свiдомiсть, серце почина? тремтiти, але не вiд страху... Це хтось, хто його зна?! Закiнчивши у загальних рисах, кадичок конвульсiйне смика?ться кiлька секунд, ковта? слину, щоб прочиститись для докладнiшо? iнформацi?. Серг??в ставить на допомогу йому сво? запитання: - Добре. А тепер, будь ласка, розкажiть, що вам вiдомо про учасникiв пiдпiльно? вiйськово-контрреволюцiйно?, повстансько? органiзацi?, про яку ви говорили? Лисяче личко вiдсапу?ться й почина? говорити про "учасникiв". Воно назива? низку iмен, змушуючи Андрiя дивуватися дедалi бiльше i дедалi дужче тремтiти серцем, - назива? колишнiх друзiв - студентiв, письменникiв, назива? iм'я його вчителя Калiнiна тощо, вражаючи Андрiя безмежно сво?ю, часом з приводу дуже iнтимних деталей, обiзнанiстю... Але серце Андрi?ве почина? закипати все дужче й дужче, коли свiдок переходить до ближчого кола людей - до його близьких i рiдних... "Де я його бачив?!! Ах, де я його бачив?!!" - шарпа? душу несамовите питання. "Де, Господи!?" Серг??в позира? на Андрiя й тонко та глузливо посмiха?ться. А кадичок сумовито, але переконливо почина? говорити про братiв... Про Андрi?вих братiв, учасникiв органiзацi?... Свiдомiсть Андрi?ва розчахнулася - Миколин пiдпис i почерк - i ось це говорення!.. Що це все значить?! В головi Андрi?вiй мутиться. Особливо ж коли вiн чу? далi говорення про факти, що не тичуться органiзацi?, але якi все-таки можуть бути для братiв убiйчими, смертоносними, бо правдивими... Факти, з якими можна поламати карк кому завгодно, виставивши ?х тут... Факти, про якi нiхто не мiг знати, лише знали вони самi - чотири брата, та ще мiг знати хтось дуже й ду