Iван Бiлик. Меч Арея ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ В ЛIТО 376-е Великий князь ки?вський Велiмир повстав усi?ю Руссю, й скинув iго конунга Германарiха готського, й помстився Германарiховi за смерть князя Буса волинського, та його синiв, та боляр, що були розiпнутi на хрестах, i була сiча велiя, й ратилися русини лiто, й осiнь, i зиму, й побiгли готи з землi Русько?, а хто лишився, то став платити ки?вському князевi дань. В ЛIТО 382-е Упочив князь Великий ки?вський Велiмир, i сiв на вiтчому столi син його старiйший Данко, й сiв у городi Витичевi, й правити почав Руссю, й Деревами, й Сiверою, й Лугами, й готами, й усiма язиками, ко? платили йому дань, i ходили в рать по Великому князевi, й славили його. В ЛIТО 395-е Мiсяця стичня в 17 день переставивсь iмператор Теодосiй Перший, i Римська держава знову роздiлилася надво? - Захiдню й Всхiдню. В Римi сiв на стiл Гонорiй, який полюбляв циркуснi бо?, та вино, та жiн. У Константинополi ж воцарився слабовiльний iмператор Аркадiй. Мiсяця листопада в 27 день. Убито галла Руфiна, який вершив усiма справами Константинополя, й посiв мiсце його iнчий варварин - готин Гайна, котрий вiдав тепер цiлим грецьким вiйськом, та колишнiй роб - ?внух ?втропiй. I подiлився цар-город навпiл, i тягли однi руку за готiв, а другi супротиву ?м, i найдужче ненавидiв тих зайд Аврелiан, i многi слухали його. В ЛIТО 399-е Вокняживсь у городi Ки?вому Милодух, син Данкiв, i був недуж вельми, й не мiг ратитися, й правила при ньому жона його Рада. В ЛIТО 400-е мiсяця липня в 12 день Гайна, готин, спробував захопити Константинополь, але люди стольнi потягли за Аврелiаном i вигнали варварiв з царя-городу. Й стояла над городом зоря стрiлою, й вельми знаменно було. В те ж лiто на Маковiя вродився князевi ки?вському Милодуховi син, i дано iм'я йому Богдан, бо довго ходила княгиня Рада впорожнi. В ЛIТО 401-е Прийшов на Рим вiзiготський конунг Аларiх, який уже володiв частиною Всхiдньо? iмперi? - Iллiрi?ю. Але венед Стилигон, що був справдешнiм правителем держави, дав вiдсiч Аларiховi. В ЛIТО 404-е Двiр константинопольський, долаючи опiр народу, заслав до Вiрменi? архi?пископа Йоана Золотовуста, де вiн по трьох лiтах i переставився. В ЛIТО 408-е Мiсяця квiтного в перший день переставивсь iмператор константинопольський Аркадiй. Умираючи, вiн заповiв сво?му давньому вороговi, царевi перському ?здегердовi, бути захисником, i покровителем, i вихователем малолiтнього Теодосiя Другого, який по вiтцевiй смертi був посаджений на стiл. У те-таки лiто в Римi скарано на горло Стилигона. В ЛIТО 410-е По кончинi Стилигоновiй Аларiх, конунг готський, укотре обложивши Рим, нарештi з допомогою рабiв зумiв здобути город i вщент пограбував його. Але, готуючись iти полками на Сiцiлiю й Африку, нагло вмер, i Захiдня iмперiя знову повстала й возродилась iз попелу. В ЛIТО 411-е Iмператор Гонорiй вiддав розбитим вiзiготам Аквiтанiю - землю на березi океану Захiднього, й поселилися готи в Галлi? мiж Пiренеями й Луарою. I сулив iмператор римський оддати ?м ще й Iспанiю, якщо виб'ють звiдти венедiв. Готи ж убоялися могутнiх сусiд сво?х. У те ж лiто студiнь мiцна зцiпила землю Руську. Днiпро замерз у мiсяцi листопадi, й крига скресла тiльки в травному, й паводки були велi?, й усiлякi зла чинила дика вода й у Руськiй кра?нi, й у Деревськiй, i в Сiврськiй. I настав голод, i впали недуги по людях. I пiшов Великий князь руський Данко, син Велiмирiв, полками многими в землю грецьку, речену Всхiдня Римська iмперiя, й появся по дань. В ЛIТО 412-е мiсяця квiтного Нiщо не вiстувало наближення страшно? небезпеки. День видався напрочуд ясний, що траплялось досить рiдко в сю пору; ледве починався п'ятий мiсяць року. Та веснянi повенi й зливища вiдгомонiли ще в травному, й уже добру сiдмицю стояло на годинi, справжн? тобi лiто, хоч дерева обабiч Хрещатого Яру ледве вбрались у прозорi свiтло-зеленi шати, схожi на ?двабнi корзна молоденьких князiвен. У яру вовтузилося душ iз двадцятеро чи й усi тридцять робiв i челядникiв пiд наглядом гладкого тивуна Малка. Тивун сидiв у холодку пiд калиною, що нависала дрiбним листячком над самий яр, i лiнькувато ляскав себе гарапником по вичовганiй пiдошвi поробошень-постолiв. Поробошнi в Малка були з добро? кабанячо? скори, вивернено? щетиною назовнi, й скидалися на ведмежi лапи. Та й уся постава тивунова нагадувала лiсового бродника: здоровеннi ручиська, якими легко гнути пiдкови, черево, що перевисало на колiна, й могутнi, дарма що вимощенi салом, рамена. Такому б дуже личило iм'я Бурмило, чи Громило, чи ще якось, тiльки зовсiм не оте Малко, та вже коли людину названо з народження, то iм'я лиша?ться ?й до само? смертi, й тут нiчого не вдi?ш. Очi в Малка натомiсть вiдповiдали його йменню, були дрiбненькi й ховалися межи щоками та волохатими брiвми, але тивуновi слугували вони пречудове, й роби та челядники працювали з усiх сил. Десь поза калиновим кущем форкав кудлатий степовий кiнь, Малко його не бачив, але вороний поводився спокiйно, й тивун тихо мугикав собi в рудий вус: "Ой травиченько, та морiжечку, ти гляди не вколи менi й нiжечку..." Поки Малко так ото мугикав, а вiн мугикав майже завжди, роби й челядники були певнi, що нiякого пiдступу сподiватись не треба. Однi тачками возили з-пiд кручi вогку глину, висипали ?? пiд самий берег рiчки на довгу купу, iншi рискалями вирiвнювали ту купу, третi ж важкими гатилами трамбували. Все йшло розмiрене й звично, без поспiху й зайво? сiпанини, аби день до вечора, однаково ж роботу челядина нiхто не поцiну? й не похвалить. Се знали й вони, роби, знав i тивун i спокiйно мугикав собi в рудi вуса. Та ось вороний перестав скубати траву, й Малкова пiсня ввiрвалась. Челядники здивовано заповертали голови в його бiк. Малко досить легко, як на свою вагу, звiвся й глянув туди, куди зирив кiнь. Помiж листям весняно? калини бiлiла постать. Почекавши, поки вона наблизиться, тивун, тоненьким голосом поспитав: - Пощо, княжичу, йдеш? То був син княгинi Ради Богдан. Хлопець мав небагато лiт, але вдався мiцний, кремезний i вже майже зрiвнявсь iз тивуном, тiльки хлоп'яча незграбнiсть, та яснi карi очi, та ще хiба довге шовковисте волосся, що спадало на самi плечi, зраджували князюка: Богдановi на Маковiя пiшов дванадцятий. - Пощо, кажу, прийшов ?си? - перепитав тивун. Богдан хитнув головою в бiк городу. - Мати... - Кликала мене? - здогадався Малко й показав на тих, що гатили греблю: - А хто ж тут? Але з Богданових вуст годi було витягти ще бодай слово. Княжич сiв i звiсив ноги з кручi. - Що княгиня хче? - наполягав тивун, та княжич нiби й не чув його. Вiн стрибнув з кручi, з'?хав урвищем аж до тих, що возили глину, взяв з рук челядника рискаля й заходився копати. Потому вхопив тачку за ручницi й легко попхав ?? вкоченою стежкою до мiсця, де гатили греблю через Хрещатик. Рiчка була неширока й мiлка, до пояса, та навеснi дика вода зiрвала мiст i розмила греблю, а такого вже давно не бувало. Вивернувши тачку й вiддавши ?? русявому челядниковi, бiлобровому готовi, якого в княжому дворi звали Ториком, Богдан узяв з рук чорного роба Мааса гатило й примiрявся. - Важке вельми? - криво всмiхнувся Маас. - Княжич ? малий для такого. Але Богдан i не глянув у його бiк, пiдняв гатило й заходився гупати вже притоптану глину. Всi челядники й роби поставали й задивились на малого дужця, той же гупав i гупав, немовби важезний дубовий обрубок був iграшкою. Коли по якомусь часi Богдановi стало парко, вiн скинув куцу ягнячу гуньку, помережану зеленою лиштвою, шпурнув ?? геть далi вiд себе, на купу ще не втрамбовано? глини, й лишився в самiй сорочцi, пiдперезанiй широким сукняним опоясом i скупо, як в усiх чоловiкiв, гаптованiй лише на подолi та вузько на грудях i рукавах. Земля аж двигтiла вiд гупання, челядники сходилися все ближче, та нарештi Малко, який теж замилувався юначагою, махнув гарапником: - Гей ви! Чого сте повилуплювали очi? Нум же! Челядники й роби розбрелись по сво?х мiсцях, а тивун, посiвши кудлатого воронця, ще пристояв трохи, тодi поправив меч на лiвому боцi й торкнув коня п'ятами. Але кiнь не хотiв чомусь iти, задивившись назад. Малко й собi глянув - що так зацiкавило воронька. Соляним шляхом, що вибирався з дубового лiсу, виточилась коротка ниточка комонникiв. ?х було душ iз вiсiм чи десять, попереду ?хав на гнiдому конi мiж у шоломi й при щитi та довгiй сулицi, йому вслiд ступали верхи три жони чи жiнки, за ними ще кiлька комонникiв безборонних, а заключав ту вервечку вершник, оружений так само, як i перший, щитом i сулицею. Комонники не звернули до розбитого мiстка через Хрещатик, а побралися стежкою понад яром туди, де височiв Ки?в город. Малковi майнуло в головi, що в городi не сподiваються гостей i належало б хоча впередити княгиню Раду. Вiн уже хотiв уп'ястися поробошнями коневi в слабину, та так i застиг. З дiброви навздогiн валцi вихопилася дюжина комонникiв i з гиком та криком оточила ??. Малко вiдразу впiзнав степовикiв. Можi, боронячись довгими червоними щитами, почали штрикати нападникiв сулицями. Дво? степовикiв упало, й конi, ошаленi вiд гику та кровi, понеслись понад яром. Ще один завис у сiдлi, перехнябившись набiк, але решта насiдала й насiдала. В одного можа полетiла, перебита навпiл, сулиця, й вiн сахнувсь, аби дiстати меч, але крива шабля немов тiльки й чекала сi?? митi, й можева голова покотилась у траву, до Хрещатику. Швидка вода пiдхопила ?? й понесла вниз. Княжич Богдан дивився на ту голову, що, перекочуючись, немов пила каламутну воду чи нiмо волала о помiч, i його як приворожило до не?. Вiн знав, що страшне тепер вiдбува?ться там, на вузькому морiжку над Хрещатим Яром, але дивився й дивився на жахну живу голову, яка ще допiру належала можевi Скоротичу. Вiн здолав себе глянути на бойовисько тiльки тодi, коли вода поглинула той жах. Потявши одного можа, степовики запосiли другого, який одчайдушне вiдбивався сулицею. Тим часом кiлька напасникiв помалу вiдтрунювали коней iз жонами до лiсу, що брався вiд Соляного шляху вгору, iншi добивали комонникiв, озбро?них киями. Захисникiв лишалося менше й менше, Богдан же стояв, мов очманiлий, i досi тримаючись обома руками за держално гатила. Челядники й роби щулились попiд свiжим насипом, дехто задкував до Хрещатику, сподiваючись найти рятунок за його неглибокою водою. Руки в Богдана тремтiли. Й коли степовики, збивши й другого можа з коня, почали тиснути його до кручi, а вiн одбивався мечем, Богдан помiтив Малка. Тивун сидiв верхи, ввiбравши голову в плечi, - ховався за кущем калини. Княжич завдав собi гатило на плече й щодуху побрався на кручу, до тивуна. Малко помiтив його лише тодi, коли хлопець ухопив за ногавицю й почав стягати з коня. - Ти чо... чого! - забелькотав тивун. Нажаханий недалеким бо?м, жеребець став гопки, тивун ще хвильку-другу тримався за гриву. - Чо-чого, речу! - перелякано заволав Малко й у нестямi хльоснув княжича впоперек спини гарапником. Але хлопець уже схопив коня за повiд. Тивун не втримався й з усього маху гепнув додолу. Богдан скочив на коня й уп'явся йому поробошнями в слабину, кiнь, заiржавши, рвонув ускач i з розгону врiзався грудьми в двох комонникiв. Один тут-таки полетiв iз кручi додолу, другий устиг вивернутися й рубонув кривою шаблею, та не досяг Богдана, лише стяв його вороному вухо. Богдан махнув з-поза себе гатилом. Кiнь упав i затиснув свого верхiвця. Княжич знов уп'явся вороному в ребра й погнав туди, де пiд лiсом добивали останнього оборонця. Ворогiв було п'ятеро, але вони не сподiвались такого повороту в сутичцi. Один з них уже перекинув собi через сiдло котрусь жону, погнав у глиб Дiброви. Стомлений у битвi кiнь бiг погано, й княжич наздогнав його бiля перших дубiв. Порiвнявшись iз крупом степовикового коня, вiн здiйняв над головою гатило, здiйняв обома руками, та ледве не вбив свого воронюка, тодi здiйняв удруге, й степовикiв буланий упав на задок з розтрощеним крупом. I степовик, i жона лежали пiд крислатим дубом, упавши сторч, та Богдановi нiколи було додивлятись, чи вони живi, чи мертвi, бо решта вже оговталась i спрямувала сво?х коней на нього, забувши й за можа, який гнався вслiд, високо пiднявши двосiчний меч, простоволосий i знесилений нерiвним бо?м. I чи то й степовикам урвалася витримка, чи вони розгубились, побачивши хлопця, ще зовсiм дитину, але переднiй шаснув повз нього, не нанiсши смертельного удару шаблею. Й се дорого обiйшлось i йому, й не тiльки йому. На удар наступного степовика Богдан махнув сво?м гатилом, шабля брязнула об важку дубову довбню й вiдскочила; рука в того, певно, отерпла вiд такого удару, й за наступним разом Богдан просто знiс його з сiдла. Лишалося ще тро? ворогiв. Одного здолав мiж. Другий, зiм'явши можа, повернув зопалу назад i став легкою здобиччю Малка, третiй закрутився на мiсцi, хотiв чкурнути в Дiброву, але дерева тут росли надто густо. Тодi, кинувши чорною шапкою з кудлато? голови об землю, вiн поцiлував шаблю i приострожив коня назустрiч княжичевi Богдану. Княжич тримав гатило високо над головою, i, коли б степовик трапив саме пiд мах, лишилося б вiд нього мокре мiсце. Та той в останню мить здибив-таки коня, аж кiнь пробiг зо п'ять крокiв на заднiх ногах. Богдан, махнувши гатилом у повiтрi, мало не випав iз сiдла, та, проскочивши ворога, рвучко розвернувся. Хоч уникав дивитись на вершника, вiдчував, як його пропiкають люттю очi смаглого степовика. Так вони сходилися й розходились у блискавичному смертельному герцi, й хто зна, чим би все скiнчилося, коли б степовикiв карий за п'ятим разом не схарапудивсь i не став дибки. Шабля свиснула в повiтрi й вп'ялася в гатило, в круглий дубовий зрiз, i застряла в ньому. Вiн поточивсь, але не впав, таки втримався, рука його шугнула за широкий скоряний пояс, i довгий нiж просвистiв повз Богданове вухо. А хлопець високо в обох руках тримав довбню з загородженою в не? шаблюкою. Степовик не мiг i дихнути вiд забобонного ляку, бо перед ним був хлопець, уважай дитина. Вiн погнав понад яром до лiсу. Та тут на дорозi йому став Малко. Не знати звiдки доп'явши коня, певно, таки зловив одного з тих, що бiгали, збуренi бо?м, вiн вирiс якраз на шляху втiкача, тримаючи в руцi меч. I чи того меча, чи тивунового вигляду злякався степовик, та раптом на повному скаку стрибнув з коня й упокорено схилив голову додолу, аж йому жили на потилицi випнулися й оголили два гострi хребцi. Тивун Малко, трохи перехнябившись у його бiк, раптом розiтнув повiтря довгим мечем й опустив його степовиковi на потилицю. Княжич Богдан сидiв, поклавши на колiна довбешку, й нестямно дивився на Малка, на того можа, якого порятував сам i який тепер ходив помiж розкиданими на травi степовиками й дорiзував поранених. Усi три жони були живi. Найстарiша, спершись долонями на стежку, плювалася кров'ю, певно, забилась при падiннi, й на не? нiхто не звертав уваги. Середня, вбрана в чорний стрiй, схожа на робу, пiдкотивши подiл спiдницi вище колiна, розтирала вдарену ногу - гарну й слiпучо-бiлу. Та на не? теж нiхто не дивився. Кожен обтирав кров, i пiт, i багнюку, бо нещастя впало на сих людей зовсiм несподiвано, в цiлком безпечному мiсцi, за якусь верству вiд городу, й вони досi не могли прийти до тями. - Ти хто ?си, отроче? Богдан здригнувся. Коло його коня стояла молода дiвчина й злякано дивилася на Богдана. Кiнь тряс головою вiд болю, форкав i бризкав на не? кривавицею, та дiвчина не зважала на це й мов зачарована дивилась на юнця з важким гатилом на луцi. - Хто ?си? Дiва пiдiйшла збоку й торкнулася долонею його поробошня, ковзнула пальцями по дубовому гатилi. - Роб ?си княгинi Ради? Богдан мовчав. Дiвчина зняла з бiло? ши? гарно ковану золоту гривню й дала йому: - На, вiдкупишся в княгинi. Хлопець несвiдомо взяв гривню й нiяк не мiг одвести вiч од дiви. З лiсу, що затуляв од них Ки?в город, вихопилося тро? комонникiв. Попереду охляп ?хала княгиня Рада. Тiльки тепер Богдана мовби попустило. Вiн кинув важезну довбешку - крива шабля, що й досi стримiла в нiй, вiд удару дзенькнула й зламалась навпiл. Вiн стрибнув на землю й опинився в материних обiймах. - Мамо... Се було перше слово, на яке Богдан спромiгся. Княгиня переляканими очима дивилася на побо?сько й мiцно пригортала вищого за себе, кремезного в плечах сина, що горнувся до не? й плакав. - Що то в тебе ?? - по якомусь часi спитала княгиня, показуючи на золоту гривню. Отрок, зиркнувши з-пiд материно? руки на чужу дiву, пошпурив гривню геть, аж у Хрещатий Яр. - Взяла-м князя за робочича, - звинувачено проказала незнайома й приступила ближче. - Дозволь, княгине, поцiлувати твого сина. Й, не чекаючи вiдповiдi, пiдiйшла, вiдiрвала хлопця од материних грудей, взяла його обiруч за голову й мiцно поцiлувала в засльозенi вуста. Богдан випручався й одвернувсь, а. дiва пояснила княгинi: - Се дiло його рук. Княгиня Рада, зiтхнувши, поспитала: - Звiдкуду ?сте прийшли, княжно Ясновидо? - З городу стольного, з Витичева. - Я-м тебе зразу впiзнала. - I я тебе, княгине. - Така була твоя мати молодою. Така самiська. Ти ж зовсiм маленька тодi... - Я вже-м невiста, княгине, - сказала Ясновида й вiдступилася трохи вбiк, неначе се зiзнання завдало ?й прикрощiв. - Чия ж ?си невiста? Ясновида перше поправила на собi полоття, вiдвернулась убiк i проказала: - Тура, князя косарiв луганських. - Джурджа... - промовила Рада. - Лугарi кажуть Джурдже на нього. По-?хньому так буде. Й хочеш за князя Тура? Дiва не вiдповiла, й Рада подивилася на не? довгим допитливим поглядом. Богдан уже заспоко?вся й наставляв до ?хньо? розмови вухо, скоса позираючи на вродливу молоду княжну. Мати зiтхнула, погладила його по розпатланому волоссi й пiдiйшла до свого коня, якого тримав за повiд челядник. - Пiдсади ж! - невiдомо чому гримнула Рада, й челядник узяв ?? за гомiлку. Вона звiсила ноги на один бiк i силувано всмiхнулася до Ясновиди. - Будь гостею в нашому вогнищi, княжно. - Спаси Бiг, - вiдповiла та. - Тепер менi й так нема куди ?хати. Маю лиш одного оружного можа. Вона пiшла поряд з Радиним конем. Богдан здогнав ?х потiм. Услiд пленталися Ясновидицi робинi й мiж iз мечем через плече, а позад усiх виступав на захваченому конi тивун Малко, наштрикнувши на меч голову забитого степовика. - Кинь оту погань! - гримнула княгиня Рада. Та Малко не зважав. - Маю поставити сю голову на сулицi над ворiтьми, - сказав вiн. - Хай ляка?ться гайвороння. Княгиня махнула рукою, ?й стало байдуже. Вона згадала про iнше: - Отих... побитих... спалити треба. - Спалю, княгине. Щоб не смердiло падлом у Ки?вому городi. Вiддам у пожертву Цуровi й Пекевi. Мiсяця того-таки в наступний день Ще вдосвiта княжич Богдан, побудивши Борислава й Вишеслава, пiшов до стайнi. В Ки?вому городi всi спали, конюх невдоволено буркнув спросоння: "Йди сам", - i знову влiгся в порожнiх яслах, конi теж спали, котрий навстоячки, котрий навлежки, тiльки Малкiв кудлач, низько звiсивши голову, дослухався болю в пораненому вусi. Богдан поляскав його по волохатому крупi. Кiнь навiть не зрушився. Тодi юнак одв'язав сiрого в яблуках жеребчика, лише торiк об'?ждженого, пiдняв його на ноги й вивiв. Борислав iз Вишеславом, сонькувато чухаючись, топталися бiля стайнi. - Ти бери гнiдого, а ти рябу, - сказав княжич i, пустивши свого жеребчика вiльно, пiшов по сiдло. - Студено, - позiхнув Борислав, але не сказав княжичевi й слова навпроти. Вишеслав же, якого коротко звали Вишатою, взагалi нiколи не сперечався. Коли тро? юних комонникiв ви?здили з Полуднево? брами, було так само темно й холодно, тiльки на всходi за Почайною i Днiпром палахкотiла ранкова зоря, мов нова срiбляна ногата. До сiдла в княжича була припасована широка тула з луком i стрiлами, в лiвiй руцi вiн тримав коротеньку сулицю для метання, другою ж правував жеребчика. Богдановi товаришi були озбро?нi так само. В Хрещатому Яру стояла ще густiша темрява, та конi дорогу знали й незабаром, перебрiвши неглибокий Хрещатик, вийшли на Соляний шлях i попростували Берестовим лiсом у бiк Звiринця. В лiсi дорога була ще по-весняному м'яка, й конi ступали майже нечутно. Прокидалися птахи. Десь у невидимiй глибинi бiг Днiпро, й звiдти тягло холодом. - Куди? - спитав лаконiчно Вишата, коли перед очима розступилися дерева й почалась галява. - До джерела, - так само коротко вiдповiв Богдан, перейнявши в трохи старшого друга його небалакучiсть, i знову запала тиша, тiльки чути було легеньку ходу та обережне пофоркування коней. До джерела пiдiйшли в ту часину, коли природа немов затамову? подих, чекаючи всходу сонця. Богдан показав Бориславовi за глинясту кручу: - Туди. А сам з Вишатою подався трохи нижче, на два кидки стрiлою. Вишата попрямував свою рябу кобилу за густий лiщинник i немов розтанув у передранкових посмерках. Богдан узявся ще на два пострiли нижче й собi зайшов у кущi. Тут сiрiло невелике озеречко, до якого перед свiтанком приходять попити води козулi, дики, оленi й iнша звiрина. Там далi, де помiж крутих жовтих берегiв звивалася Либiдь, було надто вiдкрито, й мисливцi знали сю звичку тварин. Богдан не зводив очей з ледь помiтно? стежки, де мусила з'явитися дичина. Лук був уже наготовлений важкою короткою стрiлою, й кiнь, пройнявшись настро?м свого вершника, стояв мов неживий. Але хлопцевi чи то вiд нетерпiння, чи таки з холоду тремтiли пальцi, дарма що був одягнений у цупкий сiряк, а насподi - ще й у гарну ягнячу гуню. Перший дик з'явився на стежцi тiльки тодi, коли за Днiпром устало сонце. Богдан пропустив його вiльно. Се був молоденький ще дикунець i, певно, самiтник, бо стада за ним не виявилось. Богдан провiв його поглядом. Нехай диба?. Десь там угорi на нього чекають Вишата з Бориславом, i, за ловчим правилом, перший удар належить ?м. Кiнь теж уздрiв iклатого кабана й неспокiйно запряв вухами. Богдан тихенько поплескав жеребчика по холцi, й той угамувався. Дикун пiшов обережно, не рохкаючи, й нюшив повiтря довгим писком, але ловчi стояли за вiтром, i кiнський та людський дух до нього не доходив. Тварина поминула кущi, де сховався Вишата, й пiшла далi, й Богдан удоволено всмiхнувся: Вишата теж пропустив, оддавши дика Бориславовi. В сю мить на стежку вихопився iнший дикун, великий i кострубатий. Став, тихо рохнув i пiшов далi. З гущавини з'явилося пiвтора десятка тварин - свиней i пiдсвинкiв. Богдан знову торкнув гарячковитого жеребчика за холку й почекав, поки стадо вiддалиться, бо сей удар належав не йому, а Вишатi. Й коли свинячий ватажок наближався до того мiсця, де прича?всь Вишата, на стежку виступив стрункий буруватий олень. Поклав роги на спину й утяг нiздрями повiтря. Його не турбувало стадо вепрiв попереду. Олень остерiгався страшнiшого. Та в повiтрi не було нiяких бентежних запахiв, крiм непри?много свинячого, й олень пiшов далi. Слiдом за ним чотири оленицi. Богдан, погладивши свого сiрого жеребчика й заспоко?вши його, повiльно пiдняв лук i заходився натягати тятиву. Поряд iз матерями вибрикувало четвiрко плямистих теляток. Отрок раптом розгубився. Тятива вже бринiла, напнута до трiску, а вiн не знав, кого полювати. Блимнувши в бiк Вишати, побачив, що стадо чорних дикiв уже було майже навпроти його схованки; зараз бринне Вишатина тятива, й пущена стрiла сполоха? не тiльки свиней, а й сторожких оленiв. I в сю мить на стежцi з'явився ще один рогань. То був молодий, надзвичайно гарний i великий оленчук, вiн iшов сам, тримаючись на поважнiй вiдстанi од стада, яке проминало Богдана, й хлопець, не вагаючись, повернув стрiлу в його бiк. Що буде, те й буде - вiн полюватиме сього самiтника, якого, певно, прогнав зi свого стада старий олень. Стадо пiшло пiдтюпцем, молодий олень теж наддав ходи, грацiйно несучи сво? ще не дуже розгалуженi роги. Богдановi перехопило дух. Пускати стрiлу зараз було ризиковане - могла не долетiти. Вiн у душi молився всiм лiсовим духам, щоб Вишата з Бориславом передчасно не сполохали дичину. Рука вiд напруження почала терпнути. Ще хоч двадцять крокiв. Хоч десять... Лiсовий душе Чугайстре, притримай руку Вишатi!.. Олень ступав i ступав, i в ту мить, коли Богдан цiлився йому пiд лiву лопатку, пролунав жахливий крик. Богдан стенувся й повернув туди голову. Кричав i жахав дик, певно, вражений кимось iз хлопцiв, угорi на стежцi знялася метушня й кувiкання. Княжич пустив стрiлу, коли тварина, знявшись на заднi ноги, подалася навтьоки. Стежкою з несамовитим вереском прокотилося вепряче стадо, оленi, певно, майнули кудись в iнший бiк, Богдан i не помiтив навiть у який. Вiн ударив жеребчика п'ятами й погнав слiдом за сво?м оленем, не знаючи, влучив його чи не влучив. Стежка спускалася вниз i вниз, кривуляючи мiж. кущiв i старих берестiв; молодий кiнь бiг iз усiх сил, але не вмiв ще обминати дерев, i Богдана раз у раз боляче стьобало гiллям по виду. Оленя вiн уздрiв, коли вихопився з лiсу в долину Либедi. В ши? рудого красеня таки стримiла коротка стрiла. Олень здолав крутий берег i знову впiрнув у хащi. Жеребець зрозумiв, за ким треба гнатись, й кинувся слiдом за оленем. Та, певно, оленя щось наполохало в гущавинi, й, перш нiж Богдан заглибився в лiс, поранена тварина вихопилася знову в рiчище. Богдан помчав услiд. Олень тримався берега, й вiдстань мiж ним i ловчим нi збiльшувалась, нi зменшувалась. Вiн тiльки часом зникав за поворотами й знову гнав понад водою, легко перестрибуючи кущi та поваленi дерева, що траплялися на дорозi. Богдан раз по раз хвицав жеребця в слабину, й той, форкаючи, бiг з усiх сво?х молодих сил. Але про лук годi було й думати - стрiла однаково б не долетiла, й княжич намагався виснажити поранену тварину. Олень на скаку силувався видерти рогами стрiлу, яка завдавала йому пекучого болю, але швидкостi не зменшував. Так змагалися вони з годину, й, коли поминули городище Можiв Ловчих, олень раптом, у три скоки, перестрибнув на протилежний берег i пiрнув у лiс. То було просто незбагненне - тварина мов стрибала по водi, й Богдан зопалу повернув теж до рiчки. Та кiнь довго бив ногами пiну, доки виборсався на той берег, а за оленем уже й слiд запався. Богдан ще з пiвгодини гнав коня понад Либiддю, сподiваючись на те, що поранений рогань знову приб'?ться до води, та незабаром Либiдь стала вужчати, вужчати, дiлитись надво? й натро?, й княжич спинив жеребця, в якого вiд довгого бiгу боки взялися милом, а ноги дрiбно тремтiли. Повернувшись до того мiсця, де олень пiрнув у хащi, Богдан роззирнувся. Куди мiг податися рогань зi стрiлою в ши?? Так нi до чого й не додумавшись, продирався густою Дiбровою, що облягала Ки?в iз заходу. Слiдiв нiяких не було, й княжич дав коневi волю. По якомусь часi жеребець вивiв його на взлiсся. Натомлений гонитвою, жеребчик форкав i сiпав зубами повiддя, Богдан подумав, що данина вислизнула йому з рук i треба подбати бодай про явив. Помалу по?хав у той бiк, де за Щековою горою була Глибочиця. Та до рiчки дiставсь лише тодi, коли сонце вихопилося над саму Ки?вську гору, що круглiла на полудневому всходi. Розсiдлав сiрого, пустив на велю. Жеребець одразу потрюхикав до води й пив довго й жадiбно, лише тодi почав пастися поблизу. Богдан лежав пiд кущем верби. Страшенно хотiлося ?сти, а ?жа лишилася в Борислава чи Вишати, й хто ?х зна?, де вони зараз. Йому не шкода було за роганем, що втiк. Хлопець думав про вчорашню подiю. Й мiж картинами запеклого бойовиська, мiж обличчями диких степовикiв, яких до пуття й розгледiти не встиг, раз по раз напливали великi синi очi та чорнi брови незнано? дiвчини. Власне, княжна Ясновида цiлу нiч снилася йому, вiн лише тепер згадав про се. Зда?ться, Богдан утiкав од не?, а вона за ним гналася, хотiла поцiлувати, та вiн бiг занадто швидко. Сердився сам на себе, що так бiжить, але не мiг спинитися. Приклав долоню до вуст, аби згадати, як вона вчора, пiсля сiчi, поцiлувала його просто в матерi на очах. I стало так млосно й весело, що вiн схопився на рiвнi й хотiв знову сiдлати жеребця. Та раптом згадав, як плакав у мами на грудях пiсля жахливо? сiчi, плакав при нiй, тiй дивнiй дiвчинi, соромився дурних слiз, але нiчого не мiг iз собою вдiяти. Яка ж дiва тепер на нього погляне? Богдан лiг горiлиць i непомiтно заснув. Прокинувсь од мокрого дотику. Сiрий стояв над ним i торкав губою за щоку. Хлопець пiдвiвся й сiв. Десь довгенько спав, бо тiнь утекла, й тепер лежав пiд сонцем. Устав i заходився сiдлати. Щоб знову не продиратися лiсом, Богдан поза Щековою горою попрямував на Оболонь, де схрещувалися два великi шляхи - Соляний i Залозний. Поминувши перехрестя, вiн увiйшов до вщелини мiж Щекавицею та Хоревицею й мiцним мiстком, що витримав сьоголiтню повiнь, перебрався через Глибочицю. Вiдтак мав Соляний шлях довести його прямо домiв, до Ки?вого. Шлях зав'юнився вгору й угору, знову почалась Дiброва, але просiка була широка, й Богдан пустив спочилого жеребця вскач. Незабаром вiн здогнав незнайомого комонника й, махнувши йому недбало рукою, мов досвiдчений мiж, помчав далi. Комонник був з лугарiв, що стояли городами за Яропiнню, Здвижем i Тетеревом, бо з-пiд кошлато? смушево? шапки виглядав оселедець чорного чуба, й через сi коси лугарiв прозивали косарями, чи навiть косаками. В Ки?вому городi панувала щоденна метушнява. Туди й сюди сновигали можi, малi бояри, домажиричi, вогнищани, нарочитi можi, тивуни, городяни, роби й челядники, - всi, хто жив у городi чи мав до нього якесь вiдношення. В княжому дворi, за високим гостроколом на найвищому пагорбi, теж в усi боки бiгали челядники - з терема до клiтей, i знову до терема, й до медушi, й скiтницi, й до ста?нь та обори. Зустрiвши на порозi дебелого Малка, Богдан сказав: - Мати. Малко вже давно навчився розумiти княжича й вiдповiв: - Княгиня в медушi сидить. Пощо ? тобi? Але княжич лише махнув рукою й побiг до пiдвалу, в якому зберiгалися меди. Княгиня Рада з бiлявою робою Гундою переливала брунатний настояний мед з мало? кадi в бiльшу. Богдан, не чекавши, поки вона закiнчить, пiдiйшов i смикнув матiр за рукав: - Чу?те, вiддайте мене замiж. - Га? - здивувалась княгиня. - Як то замiж? - аж у долонi сплеснула регочучи. - Замiж тiльки дiв оддають, - пояснила роба Гунда, бiлобрива готська полонянка, яка вже давно жила в княжому дворi й досить вiльно говорила мовою полян. - Не тобi кажу! - огризнувся княжич, та обидвi жiнки весело реготали, й вiн люто зиркнув на них i вихопився сходинками з пiдвалу, нахвалюючись: - Тодi я сам... я сам!.. Богдан побiг до терема, трохи не збив Малка, який i досi стовбичив на ганку, й почав шарпати всi дверi пiдряд, але, так нiкого й не знайшовши в теремi, крiм двох челядникiв, якi не знати нащо шкребли дошки в сiнях, знову пiдбiг до Малка. - Де ?? Тивун сього разу не збагнув, що вiд нього вимагають, i перепитав: - Хто? - Хто, хто! - буркнув хлопець. - Вона! - А-а, - здогадався тивун. - Там, за пiдклiтями в садку. Богдан, стрибнувши з високого ганку, майнув за клiтi, наставлянi попiд городським гостроколом. У сьому мiсцi гострокiл вигинався i правив стiною княжого дворища, городця, де стояв високий терем на два поверхи й вежу та всi господарчi будiвлi. Мiцний паркан з гострих дубових паль обгороджував дiдинець князя вiд окольного мiста й був маленькою твердинею в Ки?вому городi. Хлопець метнув до садка, що зеленiв бiля самiсiньких ворiт городця, й став мов укопаний. Княжна Ясновида сидiла на дерев'яному стiльчику пiд яблунею. Тут-таки лежав на вкритiй вовчим хутром лавi батько, князь Милодух. Ки?вського князя в городi нiхто не вважав господарем. Вiн уже рокiв iз десять хворiв на тяжкий недуг, що не пiддавався лiкуванню жодним зiллям, рiк у рiк блiд i худнув, був схожий на справжнього нава[1], проте Морана, всесильна богиня смертi, не вiдбирала в нього життя. Князь цiлими днями вилежувався, взимку в теремi, влiтку в садочку, розмовляв кволим голоском, i всiм Ки?вим городом, та й не лише городом, а й цiлим князiвством, правила його дiловита жона Рада. Княжич Богдан якусь мить вагавсь, тодi приступив до Ясновиди й, затинаючись, мовив: - Я б-беру тебе жоною! Й хворий князь, i Ясновида дивилися на нього, мов на привид, потому княжна закотилася дзвiнким смiхом, i Богдан не витримав поважного тону й уже вдарив на благання: - Чу?ш?.. Княжна й досi реготала, хворий князь i собi кволо всмiхався, й хлопець не знав, що й мовити. - Малий ще ?си, - впоко?вшись, устала Ясновида. - Пiдрости трохи, тодi й веди собi жону. Богдана мов гедзь укусив. Вiн крикнув, i голос йому то басив, то зривався на пiвники: - Малий ?смь? Малий?.. А вчора? Речи, хто вчора побив тамтих? Де б ?си була вчора, да би-м не змiг я там-тих степовикiв? Зир туди! - Й вiн показав рукою на ворота, де й досi стримiла голова степового розбишаки, наткнута на високу жердину. - Де б си була? Та княжна й далi смiялася, чорнобрива й свiтлоока, й знову торочила: - Пiдрости, княжичу, малий ще ?си, малий... Богдановi хотiлося пiдскочити й надавати ?й ляпасiв за таке знущання, та хворий батько теж глузливо посмiхався, тодi прибiг ще замурзаний Богданiв братик Волод i заблискав на нього спiдлоба, колупаючись у носi, Богдановi забракло сил, вiн крутнувся й побiг за ворота. Й коли збiгав з насипу в окольний город, мало не наскочив на комонника. То був той самий косак, якого Богдан випередив нещодавно в Дубовому лiсi навпроти гори Дитинки. Через сiдло в нього був перекинений великий рудий олень зi ще молодими не розгiлляченими рогами. Богдан одразу впiзнав свого роганя - бiля горлянки й досi стримiла його коротка важка стрiла з бiлою лебедячою пiр'?ною на зарiзi. Непогамована лють збурилася в Богдановi, й вiн кинувся до чубатого комонника та почав стягати роганя з сiдла. Проте комонник штовхнув його чоботом у груди й, доки хлопець пiдiймався з пилюки, проскочив у ворота городця. Не тямлячи себе вiд образи, Богдан побiг аж до Полудневих ворiт, потому звернув у Хрещатий Яр, iзсунувсь осипом униз i, шаснувши в кущi ясно-зелено? лiщини, дав волю сльозам. Плакав довго й гiрко, плакав уголос, i в голосi снувалась настирлива думка: охаблюсь, охаблюся дому, нехай тодi шукають, нехай плаче й мати, й вона, я ж повернуся тiльки тодi, коли про мене загомонить уся земля - й Полянська, й Деревська, й Сiврська, й цiлий свiт. Ось тодi вона побачить, iз кого смiялася, нехай, нехай... Так вiн пролежав до самого вечора, й, коли сонце сховалося за Дiброву, прийшли Борислав iз Вишатою. Вони вже все знали й нi про що не запитували. Богдан розповiв ?м про сво? плани. - Пiйдете зi мною? Борислав розгублено вiдповiв: - А чого ж би й нiт. Вишата ж тiльки широко всмiхнувся. - Сього-таки вечора! - сказав Богдан. Товаришi зiтхнули. Княжича однаково не перекона?ш, коли надумався до чогось. I хоч як було лячно, хлопцi поклали на тому, що смерком викрадуть iз княжих ста?нь коней, вiзьмуть зброю, оружжя та харчу - й у путь. Та коли, дiждавшись ночi, вивели й посiдлали коней i збиралися дати дьору з городця, бiля самих ворiт iз наштрикнутою на палю мертвою головою Богдан раптом став. Йому вчувся знайомий голос. Кинувши коня, вiн шаснув у садок. На лавi, де сьогоднi вдень лежав батько, лежала княжна Ясновида, над нею ж вовтузився той прийшлий косак i намагався приборкати ??. Страшенний здогад рiзонув Богдана по серцi. То мав бути згадуваний учора Ясновидою лужицький князь Джурдже. Княжна вiдчайдушне боронилася й плакала, й хлопцевi знову заслiпило вiчi люттю. Вiн пiдскочив до лавки, вхопив приблудного косарина за кiску й потяг, аж у того з несподiванки голова заломилась назад. Богдан з усього маху дав йому по пицi, той вiдскочив, i в темрявi хижо зблиснув короткий латинський меч. Богдан теж витяг оружжя з пiхов i дзвiнко крикнув: - Боронися! Клич сво?х косацьких кумирiв на пiдмогу! Сутичка була коротка. Противники чи й устигли тричi схрестити мечi, й може, тому, що князь Джурдже випив надмiру меду, а може, просто не розрахував сво?х сил i спритностi, та сталося так, що, вiдбивши Богданiв меч, вiн готувався кинутись на знахабнiлого отрока, однак лише болiсно й якось наче здивовано застогнав i впав навколiшки. Богдан ошелешено позадкував i вдарився головою об яблуню, та в сю мить iз мороку виринув Борислав i потяг його за собою. Вже коли пiдскочили до Полудневих ворiт городу Ки?вого й чекали, поки зоружений сулицею мiж одчинить ?м, до слуху ?хнього долинув переляканий вереск, i Богдан упiзнав у ньому голос Ясновиди. Мiсяця того самого в третiй день Цiлу нiч ?хали хлопцi битим Соляним шляхом, то женучи коней учвал, то даючи ?м перепочити, попускали поводи лише в найгустiших лiсах i, коли за Днiпром зблиснули першi променi сонця, опинились навпроти стольного городу Витичевого. Богдан мав пiд собою свого влюбленого сiрого в яблуках жеребчика, Борислав гнався вслiд йому на гнiдому, а за ним на рябiй кобилi тримавсь трохи збоку Вишата. Поминувши стольницю, хлопчаки напинили коней. З високого насипу на них зорив мiж у рiзницi й шоломi. По якiйсь хвилi вiн гукнув: "Бериле!" На насип вийшов ще один, зоружений сулицею, й хлопцi вп'ялися коням пiд ребра, тiльки курява за ними стала. На витичiвському столi сидить Великим князем Богданiв дiд Данко, та всiм вiдомо, що найбiльше в такому станi належить стерегтися родичiв. I Великого князя зараз нема?, пiшов походом на греки, його ж тивуни та вогнищани - люд непевний, он як дивилися з валу приворiтнi можi, тож краще таки триматися вiд них найдалi. Лишивши по лiву руку Рожищiв, хлопцi звернули вбiк i вирiшили переднювати. Мiшаний лiс понад Соляним шляхом був багатий на сонячнi галяви, конi кали де пастися, до того ж i дичина тут велася. Богдан сiв пiд ще не вбраним у листя дубом-нелинем i замислився. Про забитого вчора князя Джурiже вiн не думав, хай лишень про нього дума? ота Ясновида, але в вухах йому й досi стояв ?? розпачливий, а може, зляканий вереск. Пiд боком у Богдана без угаву теревенив Борислав, та княжич мовчав i не вiдповiдав на його зачiпки. Коли людина вийшла з батькiвського вогнища, мусить бути дорослою й мислити по-дорослому. Борислав був сином велiйого болярина Борислава Старшего, вiдзначався винятковою балакучiстю, та Богдан друкив iз ним, i хлопець жодного разу не зрадив свого княкича. Другий, Вишата, був протилежнiстю Бориславовi. Вишатин батько Огнян служив у княжому вогнпцi старим конюшим[2], а мати була робою, але не з полонених, а з близьких: дiвчинкою ?? продав йому сiврськи? велiй болярин Ладко, що тримав город у Нежинi. Вишата разом iз батьком та матiр'ю мешкав у городцi ки?вського князя. Вiн майже нiколи не розмовляв, тiльки широке всмiхався, нiби з чимось погоджувавсь, або ж червонiв i сопiв, коли йшлося про щось неприйнятне. Вiн мав рокiв на п'ять або чотири бiльше за хлопцiв, однак парубкувати ще й не думав i завше воловодився з меншими, даючи собою керувати. Борислав припинив торохтiти, й княжич наставив вухо: "Що вiн пита??" - Речу, куди ж тепер, княжичу? Чи в полудневi кра?, чи на всхiд, у Луги? Та пощо нам тi лугарi тепер, коли ти вбив ?хнього князя? Куди ж поберемося"? - Не з тих лугарiв, - буркнув Богдан, i Борислав знову закидав його словами: - Вiдаю, що не з тих. Тi сидять на рiчцi Луганi, а се земля Сiврська. Та тiльки й сi, що за Вишгородом, ще одного з ними племенi. - Не за Вишгородом. Далi сидять. - Вiдаю, що далi. На Чорнобильськiй землi. Однаково й сi можуть меститися. А чи-бо нiт? Богдан знову збрижив чоло. Вiн i справдi думав податися на Лугань - вольнi люди, косаки, роблять, що хочуть, воюють, i полюють, i розважаються, i... не водяться з жонами. То тiльки ?хнi князi мають право женитись, а лугарi-косаки дають обiтницю сiроманства: не одружуватись, не кидати меча та сулицi з рук i пильно берегти свою землю вiд ворогiв. Так вiн думав, але Борислав слушно рече... - Мають меститися, - проказав Богдан. - Куди ж тодi? Княжич вiдповiв на се десь аж ополуднi. - У греки. - Куди-и? - протяг Борислав, але та думка раптом заполонила його. - Правда твоя, княжичу! В греки! В греки! Чув ?си? - повернувся вiн до Вишати. Той згiдливо всмiхнувся. - На сьому й буде! - сказав Богдан. - Лiпо, лiпо! - радiв Борислав. - Там слави заживемо! Туди готи ходять служити можами константинопольському володаревi. Наречемося й ми готами, княже! Вiрно! - Наречемося русинами. Й таких вiзьмуть. А вернемось... Княжич не доказав. Жеребець задер голову й сторожко пряв вухами в бiк Соляного шляху. Богдан схопився на ноги, Борислав теж, i тiльки Вишата сидiв незрушно, притуливши спину до шерехкого дуба. Незабаром з-вiд шляху зачувся кiнський тупiт, i, перш нiж хлоп'яки встигли злякатися, галяву зусiбiч iз гиком i свистом опосiли комонники. Всi були в барвистих ногавицях, на плечах мали рiзнокольоровi корзна, з-пiд корзон же виглядали гаптованi й зеленим, i червоним, i синiм, i жовтим, i чорним шнуром коротшi чи довшi гунi. Переднi, побачивши на галявi людей, спершу напинили коней, розгледiвши, знову весело засвистали й загикали, пiдкидаючи догори смушевi клобуки. Тiльки тепер хлоп'ята постерегли, що то лугарi, бо голови й бороди в усiх до ?диного були поголенi й з макiвок поза вухо звисали вузенькi оселедцi волосся, мов у князiв. - Гой, отроче, - звернувсь один з них до Вишати, як найстаршого, - конi пасете? Вишата лише всмiхнувся по вуха, Борислав же вмить побiг знайомитися. - З Лугу ?сте? - З Лугу, - вiдповiв йому кремезний косак iз довгим копi?м, до якого був прив'язаний густий чорний конячий хвiст. - А куди? - На Луг-таки! - засмiявся косак, а Борислав знiяковiло шморгнув носом. - Не шморгай, косаки можi вольнi, куди хочуть, туди й ?дуть. - А з якого Лугу ?сте? - знову почав допитуватися Борислав. - 3 Чорнобильського? - Нiт, не з Чорнобильського. - Косак устромив списа з кiнським хвостом у землю й скочив додолу. - 3 Луганi-рiчки. Чув ?си? - Чув ?смь... - Ось таке, - пiдсумував кремезний косак i гукнув до сво?х: - Розсiдлуй, братове! Лугарi позiскакували з коней i заходилися розсiдлувати. Вмить на галявi зайнялося вогнище, восьмеро косакiв не знати й звiдки принесли вбитого соханя, оббiлували його й настромили над багаттям. Лiс виповнився лоскiтливими пахощами смаженого м'яса, й хлопцi згадали, що сьогоднi й не снiдали. Про Богдана годi й казати: вiн нiчого не мав у ротi хтозна-вiдколи. Хлопцi помалу запереступали до багаття. Борислав, маючи на оцi сво?, ввесь час липнув: - Коли ж ви руша?те? Сього ж днi? - Не горить, - смiявся косацький отаман. - Нам аби заутра бути в Луговиках. - На Чорнобильськiй землi? - На Чорнобильськiй. - Пощо? - Кошового можа ма?мо жонити. - Князя Джурджа? - вихопилося в Борислава, й вiн почервонiв. - Та Джурджа ж. По-нашому Юра. - Як се по-вашому? - Я-м роду полянського. По-нашому Юр. А по-сiврському Джюрджь. Он у нас ? косак iз землi Сiврсько?, його ймено такоже Джюрджь. А по-деревлянському Тур. Тепер вiда?ш? - Вiдаю, - мовив Борислав i перезирнувся з Богданом. - А князя Юра зна?ш? - запитав кремезний отаман i перевернув жердину з лосем. - Чув ?смь, - ухильно вiдповiв Борислав, похоловши вiд страху. Але страх виявився марним. Отаман був балакучим i вiщим. Перевертаючи над вогнем лося, вiн почав пояснювати: - Як ми речемо на сього звiра? - Лось, - одказав хлопець. - Iстинно. А сiври речуть на нього лусь. А в Деревах речуть лись. Зумiв ?си? - Зумiв ?смь, - усмiхнувся хлопець. - А як той звiр, що живе в лiсi й страшно гарчить? Видiв си такого? - Нi. Лише забитого. Медвiдь речеться. - О! - погодивсь отаман. - А пощо? Бо мед вiда?. А ти вiда?ш? - Вiдаю! - То й ти ?си медвiдь?! Отаман зареготав, реготали й усi, хто чатував коло вогнища. - Не ?смь медвiдь, але чоловiк, - пiдшморгнув Борислав. - А ци вiда?ш ти, що чоловiк так i звався колись? - Коли? - А давно. - Не вiдаю. - Так слухай. ? така пiсня: Ой пiду я до лiсу, до лiсочку, Та втну собi дубову тесочку, А на тiй тесi та рогатина, Та й не пострашусь лютого русина. Вiддай ми, русине, сво? рухо, Щоб тепло було ми та сухо. Косак не спiвав, а навспiвки проказував пiсню, яко? хлоп'якам не доводилося чути. - Осе таке, - закiнчив вiн. - То як? Зумiв ?си? Ти якого ?си роду? - Полянського. - Тож ти i ?си русин. Усi поляни - руси: й тиверцi, й улучичi, й дулiби, й геть усi до Галицьких верхiв. Бо поляни народженi медведями, сирiч, русинами. Тиверцi й досi кажуть на сього звiра рус. Од русiв ? пiшло все наше плем'я. Того й звемося руси, або русичi, сирiч сини руса-медведя. Зумiв ?си? - Зумiв ?смь, - протяг Борислав, а Вишата широко всмiхнувся. Йому дуже сподобалась оповiдь косатого лугаря, бо й сам дуже скидався на медведя. Тiльки Богдан мовчки стояв осторонь. Отаман спитав: - Хто ваш зверхник? От сей? - вiн кивнув на всмiхненого Вишату, найвищого й найстаршого з-помiж трьох" але Борислав показав очима на Богдана. - Тю! - здивувався косак. - Пощо? - Княжич, - вихопилося в Борислава, й вiн закусив язика, та слово вже кинуте, й тут нiчого не вдi?ш. - Велике цабе, - посмiхнувся косак. - Я б, бувши вами, вiддався б пiд руку от сього. Здоровий, як медвiдь, i дужий, та ще дужчий буде. А що ? княжич?.. Борислав вибачливо блимнув на княжича, той мовчки червонiв. - А ти, вуйку, не дивися... Вiн того дня скiлькох потрощив гатилом... I почав розповiдати про позавчорашн? бойовисько пiд Ки?вим городом. Засмаглi лугарi слухали, аж роти пороззявляли, а коли Борислав дiйшов краю сво?? розповiдi, кремезний отаман приступив до Богдана й узяв його за плечi: - От се по-нашому! - Тодi подумав i тихо сказав: - Iди до мо?? чоти. Хоч ти й недолiток та ще й княжич... Ми з тебе доброго косака зробимо. Хочеш? Богдан, похиливши голову, мовчав. Сей здоровенний лугар ще не зна? всього, не зна?, що вiн, Богдан, заколов учора вночi ?хнього зверхника, хоч i мрiяв шукати слави саме серед осих веселих людей iз косами за вухом. - Братове! - гримнув до товаришiв отаман. - Чи чули сте? Ма?мо нового косака. Зветься Богдан Гатило. Хай усi вiдають, як сей отрок дубовим гатилом потрощив голови ворогам землi Русько?! Богдан Гатило! На сьому бути! Гатило! Се слово сподобалося всiм, i кожен пiдходив, аби ближче подивитися на хлоп'яка, який стояв оддалiк i мовчки тупивсь у землю. - А ти не бре? - раптом прискалив око кремезний отаман. - Хай покара? мене Морана, хай упаде менi Пек на голову! - скоромовкою заприсягнувся Борислав. - Тодi на сьому й покладемо! - сказав останн? слово косацький отаман. Але Богдан ще не сказав свого слова. Обiдали всi гуртом. Лугарi сидiли круг багаття, кожному дiсталося по доброму шматку смажено? лосини, й кожен, перш нiж уп'ястися в не? зубами, вiдривав найкращий кусник i кидав у жар, урiкаючи сво?му захисниковi. Згадувано було й Бiлого Бога Дажбога, що зветься Сонцем; i вiтця його Соварога, який праву? небом i землею i був уже тодi, коли в свiтi ще нiчого не було; й саму Землю-матiр, що ?? дехто прозива? Ладою, бо да? лад i людям, i тваринi, й усякому зеловi; й Перуна, котрий мече блискавки, й Перунових духiв; i весняного Дажбога Ярила; й чотириголового Дажбога Свiтовида; й семиголового Дажбога Сiмаргла; i холодноруку Морану, котра вiдбира? в чоловiка життя; й Цура з Пеком, що живуть у вогнi земному й пiдземному; й русалiй, водяникiв, лiсовикiв та домовикiв, без яких не ступиш i кроку, й навiть упирiв та вовкулакiв, бо не зна?ш, де будеш узавтра, куди зверне твоя нога й звiдки слiд чигати небезпеки. - А Мокошу забули? Хай береже косакiв од грiха, iже речеться ручний блуд. Бо в косака зроду-звiку нема й не було жони, нi лади-любки, а сил багато ? й руки суть великi. Тож хай береже нас од грiха. ?ж, Мокошо! I почалося загальне трапезування. Пiсля обiду пiшли напувати коней, тодi дехто покликався на влови, iншi латали ногавицi й гунi, дехто лагодив кiнську збрую чи оружжя. Вечеряли свiжовпольованими дикунами та косулею. Перед смерком же в стан заблукала сива вiдьма. Вона ворожила косакам на руцi й передрiкала ?хню долю. Косаки сприймали ?? слова цiлком серйозно й дякували, хто чим спроможний, i нарiкали новi жертви сво?м богам та богиням. Вiстусi дали добре попо?сти, й вона сiла грiти старi кiстки бiля вогнища. Тодi згадали про новоявленого косака Богдана, й не тому, що вiн був княжичем, а через те, що вславився як Гатило. Вiдьма взяла хлопцеву дiсницю й почала розбиратися в заплутанiй лiнi? його життя. Говорила й про зелений бiр, i про холодну воду, й про перемоги на боронному полi, й про дiвчину чорнокосу, й про синьооку, й про славу ловчу, й про перестрiт на роздорiжжi, закiнчила ж так: - А вмреш од жони, яку залюбиш. Умреш, коли трiсне тятива твого лука. В Богдана по спинi полiзли мурахи. Вiн широко розплющеними очима дивився на стару вiстунку, яка, повiдавши його долю, смачно вминала розiмлiлу дичатину. Коли вогонь згас i в таборi настала тиша й темрява, княжич тихо витяг з тулi? свого новенького лука й замахнувся, щоб пошпурити його якнайдалi вiд себе. Хоч би там що було з усiма отими жонами, зате лук викине, свою наглу смерть. Але, замахнувшись, передумав i почав розв'язувати тятиву. Адже вона може лопнути й сама по собi, просто перетлiти й лопнути, й ворожiння старо? вiстухи збудеться. Зубами й нiгтями насилу розв'язавши тугу тятиву, вiн кинув ?? в потiк. Тепер се вже не тятива, а просто шматок турячо? жили, й слова вiдьми не збудуться. Закинув Богдан i тернове лучище, лише потому спокiйно лiг спати... Мiсяця того ж в останнiй день Уранцi, коли косаки зiбралися в дорогу, Богдан сказав отамановi: - Пiйду в греки. Вони стояли на битому Соляному шляху - малий отрок на сiрому жеребцi й загартований у сiчах отаман iз довгим оселедцем чуба, що визмiювався з чорного смушкового клобука поза праве вухо. Отаман анi слова не сказав Богдановi. Вже все знав про нього, геть усе: що той женихався до нежинсько? княжни Ясновиди, й що вбив у сутичцi князя Юра, й що тепер iде шукати слави. В iншому випадку косацький отаман просто б одляскав отрока, та в його вiчу той отрок заслуговував на шану - то був не звичайнiсiнький князюк, пихатий i розбещений волостю, а рiвний йому й товаришам його мiж Богдан Гатило. На взбiччi Соляного шляху стояла валка возiв, що прямувала з далеких сiврських Холмiв. Гречники ?хали в Ольбiю по сiль i в Ки?вому городi вчора дiзналися про смерть лугарського кошового Джюрджя. - Стережися мести, - тiльки й сказав отаман Богдановi й нахилив корогву вперед: - Потягнiмо, братт?! ?м треба-таки було до городу Ки?вого, мали йти на весiлля, потрапили ж на похорон, та ще й кошовий поклав голову не в чеснiй сiчi з ворогом, а в сутичцi за жону. Косацькi конi збивали копитами куряву й вiддалялися на полунiч, а юнак стояв i понуро дивився ?м услiд. Щирий луганський сiкун припав йому до душi, Богдан охоче лишився б у його чотi, бiльшо? слави нiде не заживеш, як серед вiдчайдушно? браттi сiроманцiв-лугарiв, але отаман сказав: "Стережися мести", - й се була жива iстина, вiд яко? на душi ставало трохи лячно й холодно. Там, у хвостi гречнинсько? валки, походжав ще один лугарський княжич - Годечан, брат уперше Джюрджевi, й хоч вiн був рокiв на шiсть чи п'ять старший за Богдана, та лякатись його не хотiлося: Годечан видавався якийсь худорлявий i кволий, наче стеблина степового маку, та й не знав вiн, що вбивець його брата тут-таки, поряд. Однаково ж косацький отаман, певно, мав на думцi саме княжича Годечана. Валка готувалася в дорогу. Гречники запрягали в ярма полових круторогих волiв i чекали наказу рушати. Богдан зi сво?ми хлопцями стояв край дороги й дививсь на переднього. Той нарештi вклонився на всi чотири сторони й, голосно проказавши: "Свiтовиде, не забудь нас у дорозi", - махнув рукою. Гречники загейкали и потягли сво?х круторогих з узбiччя на шлях. Богдан ударив жеребчика поробошнями в живiт i погнав поперед валки на полудень. Вiн вирiшив iти з гречниками до само? Ольбi? й вже там, човнами чи як приведеться, ?хати в ромейську столицю, цар-город Константинополь. Лишивши валку на .добрий час[3] позаду, вiн махнув до сво?х и заглибився в лiс. Дерева тут стояли негусто, й конi йшли навмання, обминаючи завали та кущi. Борислав, наздогнавши Богдана, крикнув: - Гатиле! Богдан смикнув повiддя. Се назвисько вразило його. Вiн уже й забув про нього, та ось Борислав Борич нагадав учорашн?, й хлопець iспiдлоба всмiхнувся. Борислав з Вишатою пiд'?хали вкруп. На взлiссi несподiваний гук розiтнув тишу: - Хто йде? Хлопцi похапалися за мечi, але не спинились. - Хто йде? - ще гучнiше спитало ?х з-поза дерев. Борислав одгукнувся: - Ми! Сво?! Вийшли на вiдкрите. Там стояло тро? можiв. Одного з них Богдан упiзнав, решта були незнайомi. В руках у кожного бринiв напнутий лук. Богдан, мiцнiше стиснувши сулицю, приготувався до нападу. Тро? проти трьох, але тамтi могли кожну мить вистрiлити. Й Богдан уперше пошкодував за сво?м луком. Коли ще та тятива лопне, а тут би згодилася, таки згодилася б... Вишата, стоячи за товстим деревом, поволi дiставав iз тули лук, а Борислав уже давно був напоготовi. "Тро? проти трьох", - майнуло ще раз Богдановi, й вiн поволi торкнув коня. Та Годечан опустив свiй лук i зняв стрiлу. - Се ви ?сте... А ми смо думали... Всi шестеро попрямували на шлях. Валка гречникiв уже наближалася, було видно передню пару сивих волiв, якi рiвномiрно хитали крутими рогами, тягнучи воза, вантаженого дорогими скорами, воском i медом, у бiк далеко? й невiдомо? Ольбi?. Годечан порiвнявся з Богданом. - Куди путь ваша? - В греки, - глухим голосом проказав Богдан, i досi сторожко стежачи за кожним порухом Годечана. - В греки? Далеч. А я-м до Родня, а там через Днiпро й на Лугань. Богдан здогадувався про мету Годечаново? подорожi, але мовчав, а той теж бiльше не обзивався. Так вони й ?хали поряд, попустивши коням повiддя. ?хали дообiд, за ними розтяглися короткою вервечкою решта четверо, й княжич слухав, чи не виляпа? чогось отим двом патякуватий Борислав. Але той торохтiв про щось геть далеке, й Богдан потроху заспоко?вся. Коли сонце свiтило просто в вiчi й Соляний шлях котився степом майже на полудень, комонники помiтили далеко попереду густу хмару куряви. Вони спинили коней i наставили долонi до вiч, але курява лишалася курявою, й годi було в нiй щось розгледiти. Пiдiйшли заднi й теж почали вдивлятися. Тодi повiвом вiтру пилюгу знесло вбiк, i стало видно комонникiв. Вони довгою змi?ю спускались у балку, й над головами в них виблискували тисячами сонячних скалок довгi списи, шоломи й кiнська збруя. - Степовики! - прошепотiв Борислав, але Годечан тут-таки заперечив: - Степовики не ходять полками. - Бiжiмо до гречникiв! - знову озвався Борислав, i сього разу нiхто йому не заперечував. Хоч би хто був, але гречникiв треба попередити. Хлопцi розвернули коней i погнали назад, звiдки наближалася волячим кроком купецька валка. Отаман гречникiв, почувши новину, гукнув усiм звертати в лiс. Залунало знову гейкання й собкання, й вози порипiли мiж дерева. Дехто з гречникiв лишився замiтати слiди колiс i волячих ратиць, дехто витягав з переповнених возiв оружжя, решта ж квапила волiв далi й далi в глиб лiсу, навскоси Соляного шляху, сподiваючись обминути невiдоме вiйсько. В степу закони неписанi, сподiватись треба найгiршого й бути готовим до всього. Тро? послухiв верхи на конях лишилися поблизу шляху, бiля того мiсця, де могли помiтити слiди гречницьких возiв. Отаман тепер iшов позад валки, був суворий i врочистий, iшов не озираючись, але й думкою, й вухами був там, звiдки мав чекати наскоку. Послухiв же надто довго не було, й старий лаштувався вже послати туди ще двох. Нарештi лiсом загупали кiнськi копита. Люди повернули настороженi вiчi в той бiк. То були сво?, вивiдники. Перший осадив коня бiля отамана. - Бане! - тремким вiд хвилювання та втоми голосом сказав вiн старому. - Завертай валку. Отаман, якого назвали Баном, важко втупився в по-слуха: - Що стало? - Вертай вози. Князя нашого вбито! Богдан здригнувся й глянув на Годечана, який стояв поряд, потому на Борислава й Вишату. - Якого князя? - Великого князя Данка греки отру?ли. - Хто тобi повiдав се? - недовiрливо перепитав Бан. - Сам видiв ?смь! Везуть у корстi, засоленого й завощеного. Й полки вертають у стольний Витичiв. Богдановi раптом запекло пiд грудьми. Вбито його дiда, Великого князя Данка. Й хоч Богдан бачив його лише тричi на сво?му вiку, але було шкода старого, й вiн думав, що, певно, так i прокида?ться в людинi кров до помсти. Очi свербiли, вуста почали дрiбно сiпатися, й, може б, княжич не втримався й заплакав, та вчасно вдарив поробошнями жеребця в слабину. Товаришi погнали слiдом за княжичем, гречники, стямившись, почали розвертати волiв, а княжич гнав i гнав коня помiж деревами, й сльози бiгли-таки йому з вiч. Над усе хотiлося тепер Богдановi додому, до матерi, й вiн ще дужче бив коня пiд ребра. Образ чужо? чорнобриво? дiвчини вiдсунувся кудись убiк, зблякнув, розтав, i все здалося таким нiкчемним i не вартiсним, - дурнi бойовиська, що вiн ?х заварив, i втеча в греки, й усе на свiтi, думав лише про те, як при?де додому й притиснеться матерi до м'яких теплих грудей, а вона мовчки гладитиме його рукою по довгому волоссi. В ЛIТО 413-е Новий конунг вiзiготiв аквiтанських Валлiй, боячись дужих сусiд сво?х венедiв, надумавсь утiкати до Африки. Посадивши все плем'я на плоти, човни та ладдi, вiн рушив у вiдкрите море, щоб зажити на полудневих землях ново? волостi. Та сильна буря де перетопила судна його, де прикотила назад, до ?вропейських берегiв. Убачивши в сьому волю Неба, Валлiй вiдмовивсь од свого намiру. В ЛIТО 414-е При дворi царгородському закоторилося: всю волость правлiння перебрала на себе Пульхерiя, молода сестра малолiтнього iмператора Теодосiя. Бувши побожною святенницею, вона запровадила при дворi монастирський лад. В ЛIТО 415-е Перський цар ?здегерд, переступивши слово, дане покiйному iмператоровi Аркадiю, став посягати знову на Вiрменiю. Замiсть законного княжича, вiн посадив на вiрменський стiл перського. Почалася рать межи персами й греками, яка тяглася два лiта, й нiхто не мiг подолати. В ЛIТО 416-е В царi-городi Константинополi стали купувати й продавати чини всякi державнi, й хто мав золота бiльше, той вище сягав, i почало беззаконня всiляке творитися в усiх службах. В ЛIТО 417-е Валлiй, конунг вiзиготiв аквiтанських, зiбрав усе полчення сво? й повiв таку мову: "Непереможнi готи! Хоч би куди ви спрямували стопи сво?, вiд далеко? полуночi до кра?н полудневих, ви всюди прокладали-сте дорогу собi сво?м оружжям. Нiщо не спиняло вашого врочого ходу: нi землi, нi студiнь, нi жар, нi гори, нi рiки, нi хижi звiрi, нi навiть велелюднi хоробрi племена. Та ось що ми бачимо сьогоднi: венеди, галли й словiни посмiли нападати на нас iз тилу, тодi як римляни загрожують у чоло. . Вiд вас, хоробрi можi залежитеся тепер, на кого з них пiдiймати нам оружжя сво?. В перемогу вашу я вiрю - вона буде. Але чи личить полчитися й гаяти час на лякливих римлян? Чи не лiпше обрати вам ворога, достойного вас?" Але вiзiготи так i не зважились сполчитись проти захiднiх слов'ян. В ЛIТО 418-е Закоторилася прями земля слов'ян iспанських: венеди повставали проти галлiв, галли йшли супротиву словiн, а словiни нападали й на тих i на сих, i велi? стогони стояли докруги, i брат iшов на брата й кривавi рiки потекли межами. В ЛIТО 419-е Не знаючи, що йому чинити га як дотримати слова, даного iмператоровi Гонорiю, готський конунг Валлiй оманою полонив одного з жупанiв вiнедських, iм'ям Предiвой, i послав його в Рим, нiбито як ратний i взяток на полi боронi. В Римi почалися радiснi свята. Гонорiя вшанували геро?м i побiдником словiн, галлiв та венедiв. Конунг Валлiй також був уславлений переможцем, хоч i не схрещував оружжя зi слов'янами iспанськими. В ЛIТО 420-е Пруги[4] велi? найшли на землю Руську вiд Галлi? Карпатсько? до самого Днiпра, й на землю Деревську, й на Сiврську, й на Луги такоже, й був голод чорний, й прийшла чума з кра?н полудневих i всхiднiх, i забрала многi животи. Того ж лiта переставився перський цар ?здегерд, i зiтхнули греки й грузини iберiйськi, й тепер вiрмен опосiли греки, й заплакало старе, й мале, й дитя в материнiй утробi, кленучи Теодосiя та Пульхерiю. В ЛIТО 421-е Над царем-городом Константиновим зiйшла зоря вiтле?мська, показуючи опахалом на край полунiчний, i вбоялися греки, й рiкли, що зла слiд сподiватися з тих кра?в. I стояла зоря сiм ночей, i вдруге вбоялися греки, й почали чистити полки сво? вiд гунiв[5], i готiв, i вiд iнших варварiв, i стали брати ?х не як спокон вiк старих, разом iз вождями та во?водами, а вокрiм, подушно й полично, щоб не припустити вдруге такого лиха, яке вже бачили стiни константинопольськi лiта божого 400-го, коли на небi такоже стояла опахата зоря. В ЛIТО 422-е мiсяця квiтного Був знову квiтний, i знову так само тепло й весело починалася весна, та вiдтодi минуло десять лiт, багато чого змiнилося й у життi, й у природi, й помiж людей, однi народились, iншi переселилися в потойбiчний свiт, у незнану кра?ну предкiв. Богдан упiзнавав i не впiзнавав свiй рiдний маленький Ки?в город, i ?диний, хто лишився таким самим, була мати, княгиня Рада. Батько пiшов у зелений iрiй пращурiв. Тепер Богдан був уже не княжичем, а князем землi Ки?всько? й повномiжним осподарем усiх ?? ланiв, i рiчок, i лiсiв, i гiр, i всього, що в них було живого й мертвого. Звiстку про вiтцеву смерть принесли йому купцi-гречники аж у самий царiв город Константинополь, де Богдан прослужив дев'ять рокiв у варварських тагмах iмператора, досконало вивчивши всю вiйськову технiтарiю роме?в, усi ?хнi хитрощi й стратегi?, заживши собi слави невразимого й непереможного скiфа, бо нiхто, вийшовши йому супротиву, не змiг ще викрутитись од його меча, ножа, сулицi або кия. Й Богдан таки здебiльшого бився ки?м. То була важезна дубиняка, обкована з усiх бокiв залiзними смужками, втикана гострим зуб'ям тригранних бронзових шипiв. Того кия не кожен мiг i пiдняти, в Богданових же руках вiн крутився змi?м, i лихо було тому, хто трапляв на дорозi шаленого "скiфа". Богдана в iмператорськiй тагмi нiхто не любив, i то через усiм зрозумiлi заздрощi, зате всi боялися й шанували, бо нiкому не хотiлось першому вступати в бiй, попри всi на свiтi накази та бичi; "скiф" же йшов уперед сам, добровiльно викликаючись на герцi. Дружив Богдан лише iз сво?ми - Бориславом та Вишатою, якi пiшли з ним i за море й намагалися бути завжди поплiч свого зверхника й улюбленця. Й се надавало Богдановi ще бiльшо? сили й зваги, бо Вишата в будь-яку мить мiг прислужитись йому сво?ю могутньою рукою, що мало чим поступалася Богдановiй, а Борислав, хоч i слабший, завжди виручав товариша де мечем, а де й хитрiстю. Борислав хвацько гуторив i грецькою, й латинською, й фрязькою, й готською мовами, що були в ужитку в тих варварських тагмах-полках iмператора, Вишата ж мало коли вдавався до мови, навiть рiдно? полянсько?, здебiльша обходячись i так. У сво? двадцять шiсть лiт вiн став ще кремезнiший, але на зрiст не вдався. Борислава ж вигнало вгору, гнучкого й жилавого, мов тернова жердина. Богдан був такий увишки, як Борислав, i кремезний, як Вишата. Мечники в тагмi так i звали ?х: Здоровий скiф, Довгий скiф i Куций скiф, хоч кожен з них мав, певно, сво? iм'я. Та, по-перше, так зручнiш, а по-друге, хiба запам'ята?ш цi незбагненнi скiфськi iмена. Богдан потроху вiдвик од свого ймення, та й iншi не називали Богдана Богданом, лише тим давнiм словом, що з легко? руки смаглого косацького отамана прилипло йому навiки: Гатило. Й княжич залюбки вiдгукувався на той поклик, бо в ньому було щось рiдне, й шпарке, й майже забуте... По смертi Богданового дiда Данка вiче посадило на Витичiвському столi дiдового молодшого брата Рогволода. Як усе те сталося, Богдан до пуття не знав. Може, зважили на те, що прямий спадко?мець, ки?вський князь, син Данка Милодух зовсiм хворий, а може, й пiдмастив декому Рогволод, але сталося як сталось. Пiсля похорону дiда Данка Богдан у вiйську нового Великого князя пiшов меститися грекам за жахливий пiдступ. Греки, злякавшись вiйни, видали Рогволодовi татя, того, хто, власне, тiльки виконував волю справжнього вбийника, й пiддались на мир, зобов'язавшися сплачувати Великому князевi щорiчну данину в 350 лiтрiв золотом. Рогволод погодивсь. То була явна зрада, й князi, й велi? та малi боляри, й можi лiпшi, й усе во?нство невдоволено гомонiло, однак Великий князь не зважав, бо на випадок поразки мусив поступитися столом, який посiв нещодавно. - Хiба то мало! - виправдовувався вiн. - Греки ще нiколи не платили нам данi. Тепер платять. Князям i велi?м болярам дiсталося по чималому кушу, рештi боляр i лiпших можiв також, i вони потроху замовкали, хоч вiйськом, яке зiбралося при Дуна?, можна було нагнати й не такого жаху на роме?в, бо тагми ?хнi саме ратилися в Асi?. За статтями вгоди кiлька тисяч полянських, i деревлянських, i сiврських можiв, i косакiв-луговикiв пiшло служити найманцями в iмператорське вiйсько. Так Богдан опинився в золотосяйнiй стольницi над Босфором. Вiдтодi минуло бiльш як дев'ять рокiв. Туди вiн. iшов хлопчиком, а повернувся дорослим бо?м, що зазнав на собi й меча, й вогню, й голоду та пiдступiв, бо на них не скупились нi роме?, нi ?хнi численнi вороги в ?вропi й Асi?. Порiвняно до Константинополя Ки?в город видався Богдановi маленьким селом, що не знати нащо й оточило себе високим дубовим гостроколом. З сi?ю смiховинною "стiною" неважко впоратися трьом сотням роме?в, озбро?них звичайними драбинками, не кажучи вже про катапульти й скорпiдi?, якi кидаються скелями, не згадуючи залiзночолi тарани та багатоповерховi гелеополi, що здатнi пересадити через будь-яку муровану, а не дерев'яну стiну цiлу зграю мечникiв i стрiльцiв. Приблизно так само був укрiплений i стольний город Витичiв. Кажуть, стара стольниця Вручий набагато мiцнiша, та Богдан аж туди нiколи не ?здив i не дуже вiрив у тi балачки. Нашi князi впевнено почуваються й за гостроколом, який захища? ?х од степових на?зникiв, а великому вiйськовi подолати таку обшир зась. Усе було так i не так, та про те мусив дбати Рогволод, Великий князь. А вiн не дуже вболiвав державними справами, оточив себе пройдисвiтами, бавився скоморохами й гудочниками, позвозив до Витичевого бiльше двох десяткiв налiжниць, якi мали сво?ю молодою кров'ю розганяти загуслу кров у його старечих жилах. Богдан думав про се, сидячи пiд кущем калини в тому самому мiсцi над глибоким Хрещатим Яром, де лiт тому десять уперше освятив себе в справжнiй сiчi. Мiсток був старий, трухлявий, пiвпоруччя з боку городу вiдламалось. Князь несолодко всмiхнувся. Мiсток iнколи може послужити неабияку службу, й мусив про се спитати в Малка, який за десять лiт вибився в домажиричi й ще дужче погладшав. Зодзаду в князя сидiв Вишата. Вiн щось мугукнув. Князь, пiсля повернення додому, наставив його за старого конюшого. - Що? Вишата мовчки хитнув головою на той бiк яру. З-поза оспища Соляним шляхом ?хало четверо комонникiв. Поминувши мiсток, вони вгледiли пiд калиною син? блискуче корзно ки?вського князя й попрямували до нього через урвище. Вiддавши коня супутцям, найстарший з них пiдiйшов i за давнiм звича?м торкнувся рукою трави - нi бiльше, нi менше, саме так, як споконвiку вiталися поляни, не скидаючи шапки. Князь усмiхнувся. - Що ймеш казати, я тебе слухаю, нарочитий може. - Рече Рогволод, Великий князь, твiй дiд, аби-с прийшов ти до городу стольного. - Пощо я йому в потребi есмь? Нарочитий зам'явся. - Не вiдаю, княже. - Й заклянешся? Прийшлий знову зам'явсь i скосував на Вишату, вбраного в ще грецьке корзно. - Кажи при ньому, не страшись. Далi сього мiсця тво? слова не пiдуть. Нарочитий тепер озирнувся на сво?х супровiдцiв i притишеним голосом проказав: - Ясичi розбили князя роденського Вогняна. За Порогами. - То й що? - Гречники не можуть ходити в Ольбiю по сiль. - Нехай знову збере можiв i пiде на ясичiв. - Пойняли... - Кого? - Князя Вогняна. Полонили. Рогволод кличе тебе. Рече: Болога взимi потяли, Вогняна полонили, хай тепер iде на них Гатило. - Краще потятому бути, нiж полоненому, - сказав сердито князь, тодi недовiрливо подивився нарочитому в вiчi. - Так i рече: Гатило? Чи се ти вигадав? Нарочитий знiяковiв i визнав: - Нiт, княже, рече "Богдан". А се так усi на тебе речуть. Богдани, мов, многi, Гатило ж ?дин. Богдан усмiхнувся, й нарочитий, посмiлiвши, додав: - Не забули смо, як ти тому десять лiт пiд сво?м Ки?вим городом княжну нашу вiд погибелi порятував. Малий був ?си, не вiда?ш. Вишата й собi засмiявся, князь же спокiйно запитав: - А де та ваша княжна тепер? - Ясновида? Та де ж... У Роднi. В Роднi, - повторив вiн. Йому стало чи то шкода ??, чи нiяково за сво? недоречне запитання. Отже, в Роднi. Нарочитець розвiяв усi його сумнiви: - Не доля нашiй княжнi. Се вже вдруге. - Вiн мало не назвав iменi того давно вже забутого Джурджа, та вчасно схаменувся. - Й не вдовиця, й не так щоб невiста... Вогняна ж князя... Тож Рогволод i рече: нехай тепер iде на ясичiв Гатило... Богдан. Сонце хилилося до заходу, й князь лишив нарочитого можа переночувати в сво?му теремi. Той погодився, бо до Витичевого стольного городу ?хати ж цiлий день. Увечерi Богдан сказав йому: - Перекажи Великому князевi, що я не можу сповнити його волю. Скажеш, у... Гатила всього пiвсотнi можiв, сподужих носити меч. - Вiн подивився чоловiковi пiд кущатi брови, бо той ховав очi додолу, й спитав: - Яке тво? ймено? - Морятин, княже, Морята. - Так i речи дiдовi мо?му: п'ятдесят комонникiв. Урацi Морятин, забравши сво?х отрокiв, якi переночували в старого конюшого Вишати, по?хав, а наступного вечора був знову в Ки?вому городi. Здавався марним i хворим. Богдан поклав усе те на карб неблизько? дороги, та Морятин скинув гаптовану гуню, задер полотняну сорочку й повернувся до нього спиною. На спинi хрест-навхрест червонiло кiлька кривавих запечених посмуг. - Видиш, княже, - похмуро сказав вiн. - Пожалiй старця, коли мiж ?си. - Й додав, уже натягаючи гуню: - Мовить, нехай бере сво? п'ятдесят, я приточу. Богдан спитав зовсiм недоречне: - Скiльки ма?ш лiт, Морятине? - Й подумав: "Якщо вдвiчi бiльше, нiж менi, - посовiщуся, коли ж нi - то нi". Морятин вiдповiв: - Стiльки, скiльки тво? можi комоннi. - П'ятдесят? - А так. Тепер вiн не знав, що сказати. Було шкода старого, та давня звичка загадувати уроки не дозволяла погоджуватись. Його розiбрало зло на Рогволода. За що дiд його ненавидить i хоче збутися? Вiн спитав: - Роговолодичi де зараз? - А де! - вiдповiв нарочитий мiж. - ?дин у Холмах, як i був, а сей тут, при вiтцевi. - ?утихiй? - ?утихiй. - Чого Рогволод не после його на ясiв? - Сього не вiдаю, княже. - Страшиться? - Не вiдаю. - Береже для... столу? Морятин зiтхнув, але не вiдповiв нiчого. Тодi довгим поглядом утупився в Богдана й похмуро проказав: - Уп'ять закоториться земля Руська... - То ж пощо? - Бо ?дного тягне сюди, другого туди, й комождий князь дивиться не на Витичiв, а геть. Богдан силкувався зрозумiти, куди гне нарочитий мiж, тодi, зда?ться, збагнув i промовив: - Повiдають, Велiмир усi землi пiд собою мав. - I швидко зиркнув у вiчi Морятановi, але очей таки не побачив за кошлатими брiвми, - Пощо ти од мене хова?шся, нарочитий може? Нарочитець вiдповiв: - У Велiмира був меч Юрiв... - Знаю. Ти його бачив ?си? - Без Юрового меча готiв би з ви? сво?? не скинули. Всi князi й усi землi пiшли за Велiмиром тодi. - Ти його бачив ?си? - наполiг ки?вський князь. - Велiмира-м бачив. Був ?смь отрочам, а бачив. Тринадесять лiт мав ?смь тодi. - Меч, питаю, меч Юрiв бачив ?си? - Малий був ?смь тодi, княже, - вхиливсь од вiдповiдi Морятин. Князь охолов i по хвилинi мовив уже таким голосом, який не терпiв заперечень: - Те й передаси Великому князевi: негоден, мов, Гатило на ясичiв iти, бо у стольному городi лiпшi за нього. Зумiв ?си? Морята знав уже, що розмову закiнчено й що сей молодик не призвича?вся ще ламати свого слова. Богдан же Гатило думав про iнше. Великий князь тепер остаточно пiднiме забороло. В головi на мить майнула чи то думка, чи тiльки тiнь, що спина в сього лiтнього можа вже помережана попругами й помережиться ще дужче, та вiн потиснув у собi тi непотрiбнi жалощi. Коли кинуто виклик - сподiвайся гостей, i нiчого тут бiльше не вдi?ш. Рано-вранцi Морятин побрав дорогу на Витичiв. Рушаючи, вiн торкнувся правицею споришу бiля теремного ганку, чим дуже здивував молодого ки?вського князя. Бiльше того: Богдановi навiть привидiлось, що той схилився перед ним нижче, нiж то заведено. Князь теж оддав шану нарочитцевi й, коли той зi сво?м почтом зник за ворiтьми двiрня, а далi й за вже розчиненою на день Полудневою брамою, - пiшов оглядати свою твердь. Самий вигляд ?? викликав у князевi зневажливу посмiшку. Город був оточений дубовими й модриновими палями, заввишки по шолом комонниковi. Гострокiл починався з Полунiчних ворiт, iшов над самою кручею вздовж Почайни, тодi звертав туди, звiдки тiк Хрещатик, далi йшов на захiд, переступивши через Полудневi ворота, брався круто на полунiч, потому вигинавсь на всхiд аж до першо? брами. З трьох бокiв були стрiмкi вирвища, й се могло втiшати. Та лишалися ще два нiчим не захищенi боки, якi виходили на рiвнi вигони. Богдан подумав, що ?х належить змiцнити бодай сяким-таким валом та ровиком. Але ж коли? Вздовж гостроколу йшов пiднятий майже на сажень помiст - у час оборони можi стояли на помостi й вiдганяли напасникiв, коли тi намагалися здолати гострокiл. Богдан похитав одну палю, тодi другу. Ся хиталась - певно, вже пiдгнила; князь Милодух, усе життя готуючись до вирiю, не дуже дбав про мiць городу. Обiйшовши три стiни гостроколу, Богдан по драбинi злiз бiля Полунiчних ворiт на землю. Три стiни по дев'ятсот крокiв кожна. Й коли сю, третю, можна захищати абияк - допомагали кручi, - то двi перших пiвсотнею можiв не втрима?ш. Таки даремно вiн одповiв Рогволодовi тими словами. Зарано. Зарано... Звичайно, во?в можна зiбрати й сотню, й навiть двi, та що вдi?ш сi?ю силою? Вiд Полунiчних ворiт починався княжий дворець, одокремивши вiд окольного городу невеликий шмат землi, - може, з десяту частку. Двiр займав усю полунiчну стiну й неправильним трирогом тягся до середини захiдно?. Попiд ним пролягала головна вулиця Ки?вого городу, що вела вiд одних до других ворiт. На крайнiй випадок можна сховатися й за двiрцевим гостроколом, бо дворець на найвищому мiсцi, навпроти Священного пагорка з кумирами. Та що се дасть? Богдан подививсь на терем, i йому раптом закортiло пiднятися вгору, як любив у дитинствi. Дiйшовши до двiрцевих ворiт, захищених дранчатим дашком, вiн дiставсь терема, з ганку злiз на повершя, де княжi свiтлицi, тодi хiдником пiдступив до вежi, що височiла з одного боку будiвлi. Звiдси Ки?в город було видно, мов на долонi. Вздовж усi?? загорожi княжого двiрця попiд самим гостроколом виднiлись низенькi клiтi й пiдклiтi, де зберiгалося збiжжя й усякий iнший харч для великого господарства, стояла мiцна дубова скiтниця для схову золота, срiбла, дорогого хутра тощо, далi починалися пташники, кошари для овець i кiз, обори для корiв та волiв. У великiй хатi мешкали роби, за нею ж починалася довга стайня для княжих коней. Дахи всiх будiвель спадали до гостроколiв. Можi пiд час облоги вiдбивались од нападникiв просто з дахiв, умисне для сього викладених обаполами. Головна вулиця розтинала глибоким роз'?ждженим ровом Ки?в город на двi нерiвнi частини, починаючись од Полудневих i кiнчаючись бiля Полунiчних ворiт, звiдки збiгала крутим Боричевим узвозом стрiмко вниз, тодi йшла водорiвно лiворуч, а бiля Хорево? гори бралася знову в праву руку й виходила на рiвний Боричiв тiк. Трохи нижче синiла тиха заводь Почайно? рiчки. В одну й другу руку мiж Глибочицею та Хрещатиком у березi завжди стояли ладдi, човни, дуби та плоти. Неспокiйний Днiпро пробiгав далеко за Трухань-косою, й кращого мiсця для човнiв, нiж глибока й тиха заводь Почайни з майже стоячою водою, годi було й шукати. Але нащо така заводь Ки?вому городовi? Богдан розмрiявся. Йому раптом привидiлось велике мiсто, таке, як стольниця грецьких iмператорiв. Он там, за полудневими стiнами, мiг би розлягтися вп'ятеро бiльший город, нiж Ки?в. Та на Подолi пiд Боричевим током, i по той бiк Хрещатого Яру, й за Глибочицею на всiй Оболонi могли б селитися люди, можi простi й лiпшi, й боляри велi? та малi, й кожум'яки, й гончарi та золотарi, як бiля Золотого Рогу в Константинополi, й хлiборобнi смерди, й дружина, й тисяцькi, та сотники... Тим часом усього Ки?вого городу було чотири тисячi крокiв по гостроколу... Богдан ще раз глянув на полудневий схiд, де в глибокому яру зблискував проти сонця каламутний Хрещатик, i загуркотiв крутими сходинами додому. Зустрiвши матiр, Богдан раптом поспитав те, чого й не збирався питати: - Який був Юрiв меч? Княгиня Рада блимнула на нього й стенула плечима. - Не вiдаю... Мабути, вельми тяжок... - Чому.... тяжок? - Бо твiй прадiд Велiмир не змiг утримати його в руцi. Князь недовiрливо подивився на матiр, яка стояла перед ним уся в чорному, по самi очi запнута полотком. - А чи iстина, що той меч жахав полом'ям? - Не вiдаю. Божку, - сказала мати й, сходячи вже з ганку на витолочений спориш, докинула: - Може, через те Велiмир i не здужив утримати його... - Велiмир був могутнiм князем! - гукнув услiд матерi Богдан. - Вiн усi землi руськi визволив з-пiд готського iга! Та княгиня Рада мов i не чула його слiв. Щiльнiше закутавшись у чорне полотняне корзно, вона зазимку-вато втягла голову в рамена й пiшла до медушi, де двi роби мили дубову кадь пiсля торiшнього меду. Звiдти долинув ?? вже зовсiм буденний голос: "Не додолу, не додолу? На те свинi суть у сажу!" Богдан якийсь час тупо дивився в той бiк, нiчого не бачивши. За материним небажанням говорити вгадувалася та?мниця, й вiн поклав собi будь-що про все дiзнатися. Та раптом у пам'ятi випливло широке обличчя Морятина з невловимими очима, й вiн чимдуж побiг до ста?нь. Мiсяця червця в останнiй день Богдан Гатило вертався з ратi. Вiн виступав попереду на сiрому в чорне яблуко жеребцевi, схожому на того, що був у нього в дитинствi. Повертався з перемогою, ведучи по собi три сотнi молодих ясичiв i сакiв. Полоненi йшли з тонкими цепиками на шиях, нужденнi й прибитi довгим шляхом, геть не схожi на тих, що сполчилися були три днi перед сим супротиву його можiв. Iшли, дрiботячи босими ногами, припалi пилом i виснаженi - можi окремо, жони й дiви теж, скутi по четверо в лаву. Обабiч ?хали княжi комонники, пiдганяючи бранцiв бичами. Далi йшли можi комоннi, пара по парi, витягшись блискотливою змi?ю на цiлу версту, а за комонниками рипiли незмащенi яськi та сацькi вози з полоном i довга вервечка овець, корiв та волiв. Найзаднiше гупали позв'язуванi четвiрками, як i самi бранцi, рiзномастi конi, теж звойованi в степовикiв. Перемогу було здобуто нелегко. Русини такоже наклали головами в дикому степу, чимало лишилося в далекiй сирiй землi або ж полетiло попелом iз чотирма вiтрами, кожний за звича?м його роду й племенi, та Гатило був задоволений. Шлях за Пороги звiльнено, мабуть, i Рогволод подивиться тепер на ки?вського князя по-iншому. Гатило позирнув назад. У двох перших цепах виступали три яських й один сацький князьки. Вони належать йому, i вiн не поступиться сво?ю здобиччю нi перед ким. Хiба Рогволодовi дасть одного, та й то, коли дуже молитиме... Богдан геть несподiвано потрапив на сю рать. Тодi, майнувши до ста?нь, вiн квапом осiдлав свого Сивка й гнав його добру годину, якщо не бiльше, та так i не змiг наздогнати Морятина. Хотiв був довiдатися в нього про ту та?мницю, однак нарочитий Великого князя мов у землю запався. Соляний шлях лежав порожнiй, хоча слiди Морятинових коней виднiлися зовсiм свiжi. Повернувшись додому, вiн почав збирати можiв. Сам перевiряв оружжя, послав нарочитих до посадiв i городищ i на ранок зiбрав у Ки?вому городi майже три сотнi комонних i пiшакiв, озбро?них, чим кумири дали. Були з мечами, двосiчними й однобокими, були з довгими копiями й сулицями, з важкими шипатими киями або нашвидку випростаними в кузнях вилами. Були малi й велi? боляри, були можi простi й лiпшi, й навiть смерди, бо вила сим людям правили й за знаряд у роботi, й за оружжя в небезпецi. Найбiльше можiв привiв за собою Борислав. Ще звечора Гатило повелiв мiцно засунути обо? ворiт i виставив густу сторожу на всiх кутках, особливо за незахищеним урвищами гостроколом полудневих стiн. Уранцi Ки?в город був схожий на обложену твердь, гомiнкий i незвичайно велелюдний. Околишнi боляри та лiпшi можi попривозили з собою цiлi хури солонини, хлiба, меду та iншого борошна[6], й вузенькi вулицi були позабиванi возами, волами й кiньми. Городськi боляри, можi та вогнищани хто пустив до себе на постiй, а хто й нi, попiдпиравши мiцнi ворота грубими колодами. То було в недiлю, перший день сiдмицi, гостей же Богдан Гатило дочекався в останнiй, соварождень, та й то над самий вечiр. Варта на заборолi зняла лемент, i вiн побiг до Полудневих ворiт. Два можi й зоружений вилами смерд пильно вдивлялися, наставивши долонi вiд сонця, в той бiк яру, де над Хрещатиком розiп'явся мiст. Хвиля незрозумiлого розчарування огорнула князя. Вiн повiльно зiйшов з дерев'яного заборола. Кiнський тупiт чувся ближче й ближче, нарештi вершники натягли повiддя. Чiльник сторожi запитально глянув на князя. - Нарочитий Морятин. - Я-м i сам видiв, - зло вiдмахнувся молодий князь. - Молиться вiдчинити. - Що треба? - Вельми дуже молиться, - знову сказав чiльник у високому шоломi, один з тих, кого притяг Борислав. Богдан махнув рукою. - Вiдчиняй. У ворота вскочило п'ятеро комонникiв. Нарочитий мiж осадив коня перед самим князем, кинув повiд сво?му отроковi й торкнувся рукою землi, бо трава бiля ворiт не росла. - Чолом тобi, княже. - Здоров будь. Що привiз менi ?си? - Вiно од Великого князя витичiвського. - Мiй дiд прислав менi вiно? Пощо ж сам не прийшов? Чи застрахався можiв ки?вських? Богдан був ущипливий, як нiколи. Напруга останнiх семи днiв жовчу виливалася з його язика. Та Морятин здававсь урочистiшим, нiж звично. Вiн мовчки взяв шкiряний мiх, який тримав один з отрокiв, ступив до ки?вського князя й розв'язав ремiнний гузир. З мiха пiд ноги Богдановi викотилося щось кругле й мокре. Богдан сторожко дивився. - Що се ?? Морятин тихо мовив те саме, що й допiру: - Вiно вiд Великого князя витичiвського.Тодi нахилився й пiдняв принесене. На довгому чорному чубi-оселедцi висiла засолена людська голова. - Хто се ?? - здавленим голосом перепитав Богдан. - Роденський князь Вогнян. Ясичi тому два днi кинули через засiку. - Ясичi?.. - Ясичi, - потвердив Морятин i вкотив голову назад у мiх, ще й добре скрутив гузир сирицею. А в недiлю вранцi Богдан Гатило на чолi сотнi добре зоружених мечами й сулицями комонних можiв та боляр вирушив до стольного Витичева... Сьогоднi вiн повертався з ратi, ведучи полон. Як зустрiне його Витичiв, чужий i нелюбий город, до якого чомусь не лежало серце, дарма що там жив i лiг у землю отець його вiтця й сидiв на великокняжому столi брат батькового батька? Лише на десятий день рать дiсталася Витичева. Зранку Гатило вiдiслав уперед отрока-нарочитича й тепер думав про неминуче спiткання. Зустрiч була пишна. За три версти вiд стольницi, на розвилку, де пiщана дорога з Витичева вливалася в битий Соляний гостинець, переможцiв чекала пiвсотня святково вбраних комонникiв. Можi були в яскравих ногавицях i гунях, на головах мали до блиску начищенi шоломи - в кого мiдний, у кого бронзовий чи залiзний, у руках блищали коп'я, а на плечах - рiзнобарвнi корзна, що маяли на пружкому вiтрi. Вгледiвши Богдана, вони разом попiднiмали сво? червленi щити й заходилися бити в них наконечниками копiй. Конi, нажаханi несподiваним барабанням, тупцювалися й косували бiлками очей. Коли ж лишилося крокiв iз десять, Богдан витяг iз пiхов двосiчний харалужний меч i пiдняв його над головою. Тодi комонники, переставши бити в червленi щити, голосно закричали: - Слава! Сла-а-ва! Почувсь окремий голосисько: - Слава Гатиловi! Ворота стольного Витичева були широко розчиненi, по сей i по той бiк зiбралося багато всякого по-святечному вбраного люду. Вони щось гукали, перекрикуючи одне одного, й вимахували чорними та сивими ягнячими шапками. Вiд ворiт одiйшла зграйка молоденьких дiвчаток i попрямувала назустрiч прибульцям. Попереду бiлява красуня, сором'язливо схиливши вiчi додолу, несла високий коровай, уквiтчаний вiнком. Богдан стрибнув з коня й ступив до дiвчини, та подала йому вiншування й схилилася в низькому поклонi, аж намисто забряжчало ?й на грудях i загойдалося, мiнячись барвами райдуги. Коли князь цiлував коровай, незнайомий досi трем пойняв усе його тiло. Вiн завдав собi вроку, що коли в дiвчини синi очi, то на добре, коли ж нi, то мусить пильнуватися в цьому городi. Красуня пiдвела зiр i нiяково глянула на молодого князя. В сю мить полинула величальна пiсня, дiвчина змiшалася з подругами, що спiвали, й Богдан так i не змiг роздивитися, якi в не? очi. Хор спiвав: ?де наш князь, ой ?де ясний, Та на конi вороному. Слава! А за ним та можi з болярами, Та всi на бiлих суть. Слава! - А Великого князя нема! Поряд, знявши мiдного шолома, тупцювався Борислав. Побiч нього сопiв Вишата. Всi сподiвались побачити Рогволода й тепер були нiби розчарованi. - Горду?, - непри?мно посмiхнувся Борислав. Богдан вiддав коровай Вишатi й скочив на коня. Ворота вiн промайнув в одну мить i спинився тiльки бiля самiсiнького княжого терема. На ганку стояв хлопець у довгiй сорочцi, пiдперезанiй мотузкою. - А що князь Великий робе? - спитав у нього Бощан. - Пощо тобi князь? - жваво всмiхнувся отрок у сорочцi. - Прийшов ?смь запитати в нього, чи здоровий! Хлопець мугикнув щось незрозумiле й шаснув у терем, а трохи згодом виглянув у вiкно. Прискакали Борислав iз Вишатою й стали з обох бокiв. - Ти хто ?си? - не тямлячись од образи, гукнув до отрока Гатило. - Харя, - вiдповiв той, нахабно посмiхаючись. - Скажи сво?му князевi, що Богдан повернув з ополчення! - Я-м не челядин, щоб гасати. Як ти ?си такий нетерплячий, то збiгай сам. Богдан рвонув коня, не знаючи, що робити вiд сорому, та в сю хвилю з дверей вийшов опасистий мiж. - Княже, - тоненьким голосом погукав вiн Гатила. - Великий князь Рогволод просе тебе до хорому. Ки?вський володар перезирнувся зi сво?ми вельможами, Борислав зневажливо стенув плечима. - Ходiм, коли просять. Богдан, стиснувши зуби, злiз додолу й передав повiддя Вишатi. Борислав зробив те саме, й вони вдвох увiйшли повз опасистого до хорому. - Сюдою, - показував той у пiвтемрявi сiней. - До сi?? свiтлицi, до сi??. Вони ввiйшли в низькi дверi. Свiтлиця була простора й безлюдна. Попiд стiнами тяглися лави, вкритi вовчими шкурами та ведмеднами. Середину займав довгий дубовий стiл iз перехрещеними нiжками. - Коли сте вмученi дорогою, то сiдайте чи влягайте на лавах, - сказав опасистий. Богдан придивився до нього. Вбраний був чоловiк у гарно поцяцьковану гуню, з-пiд яко? визирав подiл бiло? лляно? сорочки, теж змережаний, на ногах мав мiцнi поробошнi, наво? ж, обтелесавши всю литку, були хрест-навхрест поперезанi червоним шнур'ям. - Ти хто ?си? - спитав Богдан. - Твiй дядько, княже, - вiдповiв гладун. - ?утихiй? - недовiрливо поспитав Гатило. - То ти ?си такий старий i гладкий? А ти не лжеш? ?утихiй нiяково стенувся. Богдан пiдiйшов до нього, безцеремонне розстебнув йому комiр гунi й смикнув за вузенький ремiнчик сирицi, що виснув ?утихi?вi з ши? в пазуху. З пазухи вислизнув чималий срiбний хрест. Ки?вський князь потримав його гидливо двома пальцями й кинув. - Рекли можi, що ти-с хрестатий, а я-м не йняв ?м вiри. Виходить, правду рекли? - Правду, - знiчено мовив ?утихiй. Вiн поводився, мов на шкодi впiйманий отрок, дарма що був удвiчi старший за Богдана. Богдан повернувсь i пiшов до вiкна, зашибленого великими платiвками слюди. Тодi повернувся й ще раз кинув оком на батькового двоюрiдного брата. Поряд ще й досi стовбичив довготелесий Борислав, i кумеднiшо? пари годi було й вигадати: ?утихiй сягав тому ледве до плеча, зате здавався вп'ятеро гладшим. Лють вивiтрилася з Богдана, лишилась тiльки гидливiсть. ?утихiй стояв посеред свiтлицi, широко розчепiривши товстi ноженята в поробошнях, i ввесь масний вид його рясно вкрився потом. То це для такого перегодованого кнура дiд пильну? свiй стiл? - А де ж Великий князь? - поспитав Богдан. ?утихiй розгубився. - Отець... вiн... Його... Богдан голосно засмiявся. Великий князь Рогволод умисне хова?ться десь у хоромi, й сього слiд було сподiватися. Стало по-справжньому смiшно - iстину речуть, нiби старi люди на схилку лiт починають нагадувати дiтей. Вiн пiдiйшов до двоюрiдного дядька й тицьнув пальцем у груди: - А ти Великим князем скоро станеш? Той усмiхнувся по-немовлячому щиро. - Не вiдаю, княже. - Як то? - скинув брови Богдан. Тодi махнув Бориславовi: - Йдiмо до коней, болярине. А ввечерi до тi?? свiтлицi напхалося повно люду --то була шанувальна трапеза. Прийшов нарештi й Великий князь. З'явився з бiчних дверей, худий i чорний, а бiлi вуса й бiла чуприна, що звисала йому аж з-поза лисини тоненьким оселедчиком на чоло, здавалися накле?ними. Вiн з погано прихованою ворожiстю глянув на Богдана й неспокiйно заворушив рудуватими на кiнцях вусами, й той насторожений погляд молодий князь ловив потiм на собi цiлий вечiр. - Сiдай отут, княже, - рипучим голосом проказав старий, умостившись на покутi, - по праворуч од мене. Ти сьогоднi ?си витязь. I тi слова можна було розумiти як шану, коли б не лихий блиск у дiдових вилинялих очах, що позирали з-пiд бiлих брiв. - А так, а так, - пiдхопив слова Рогволода велiй болярин Ждан. - Один головою наклав, i другий наклав, а Гатило, бач, повоював ясичiв i полону тобi привiв, Рогволоде. Гостi всiдалися весело й гамiрно. Стiл аж гнувся од усяких страв та дзбанiв з медами. Дехто, не чекаючи, наливав собi в блискучий глечаний полумисок i, прицмокуючи, куштував настояного на духмяному зiллi мiцного питва. Дехто навiть посягав рукою до ще не торканих ягнят i пiдрум'янених поросяток, бо княжо? чари не швидко дiждешся. Богдан сiв о праву руку Великого князя й почав дивитися на гостей. Тут були переважно Рогволодовi велiможi, багатьох вiн знав на ймення, декого тiльки на вид, а були й геть незнайомi. Вiн сам до себе всмiхнувся. Нiчого дивного, майже ж десять рокiв блукав iноземлями, шукаючи слави. Бiля Богдана вмостивсь ?утихiй, i з тi?? хвилi ки?вського князя почали брати чорти. Гладезний куценький "дядечко" сопiв i шморгав носом, вiд нього тхнуло потом i ще якимись гидкими чадищами. Богдан одсунувся трохи, та опецькуватий спадко?мець великого столу присунувся знову. За ?утихi?м возсiдав величний Ждан, по ньому йшла решта князiв та велi?х боляр, i що далi, то ?хнi достойностi меншали. По лiву руч од Великого князя мостилися менш значнi люди. Серед них Богдан помiтив нiби зiбгану поставу Морятина. Мiж нарочитий, зустрiчаючись iз Богдановим поглядом, опускав очi, й се Богдана страшно дивувало. Великий князь пiдняв повну чару, велику й важку, мiдну, зокола ковану срiблом i золотом, i надпив. Потому подав ?? Богдановi. В свiтлицi запала мертва тиша, та Рогволод не проголосив жодно? здоровницi. Всi заперезирались, подивованi й розгубленi, та з сiней полинула пiсня. Спiвали дiви, як i вдень, славили князя на бiлому конi, й Богдановi трохи попустило. Кравчий з-поза спини долив надпиту Великим князем чару, Богдан пiдняв ?? й вихилив до дна. Хай би там що, але слiд триматися звичаю, лишеного дiдами й прадiдами. Чара пiшла далi, й Богдан подумав: "Добре, хоч пiсля сього слинявого кабана ?утихiя не довелося пити". Пили всi до Рогволода, й вiн коротко кивав головою, пили з одного кубка, додержуючи всталеного ладу. Потому кравчий перенiс чашу по лiву руч од Великого князя, й почалося частування друго? половини столу. Тим часом дiвчата в сiнях спiвали славу, аж поки чара обiйшла ввесь довгий стiл. Почалися розмови, згогом знявся гамiр, кожен ?в i пив, не добираючи вже нi чину, нi ладу, перекрикуючи один одного й гримлячи по столi череп'яними чашами-полумисками. Велiй болярин Ждан, вiдтиснувши ?утихiя, сказав Богдановi гучним басом: - Помстивсь ?си, княже, за честь роденського князя Вогняна. Хвала тобi. П'ю до тебе! Й пiднiс угору глечницю меду. В хатi запала тиша, бо Жданiв басило мов поперерубував усi голоси. Й у тишi Великий князь Рогволод прорипiв: - Шкода князя Вогняна. Земля йому пухом. Я-м любив його, як свого сина. Богдан знову зустрiвся поглядом iз Морятином, i нарочитий мiж довше дивився на нього. - Де Харя? - спитав свого кравчого Рогволод. - На тiй половинi, - показав рукою в бiк сiней кравчий. Гостi заворушилися, всi поспiшили налити собi меду, й почулися голоси: - Харю, Харю давай! - Харю Мурина! Кравчий привiв того отрока, з яким сьогоднi вдень розмовляв на ганку Богдан. Вид у того був у сажi, в руках була козяча гайда з двома дудками. Його всадовили бiля Морятина, хлопець надув шкiряний мiх i подивився на Великого князя. - Гуди, - сказав той. - Яко?? - Гуди яко?сь там... Харя Мурин поклав пищаль у зуби. Сопiль зронила кiлька дрiбних колiнець, i хату виповнила плавна й тягуча мелодiя. Надутий мiх гайдар тримав пiд пахвою й поволi витискував з нього повiтря. Коли мiх западався, вiн надував його знову. Нарештi, не припиняючи гудiння, вiн заспiвав: Гей, хто в дорозi, та гей, хто в дорозi Лиха-бiдоньки та й не зазнав... Гайда спорожнювалась, вiн приклався до сопiлi вустами, граючи, додув i заспiвав далi: Той не вiда? Нi вiтрiв-стрибожичiв, Нi трави, нi степу, Нi солонь-сльозицi Анi доброго добра, Гей, гей та й ге-ей!.. Кiнчивши пiсню, Харя почав iншу, в нього був дзвiнкий i соковитий голос, i Богдановi не вiрилося, що се той самий остюкуватий отрок, який дрочився сьогоднi з ним на ганку. Ки?вський князь устав. Йому закортiло пiдiйти ближче до ясноголосого хлопця, та Рогволод перепинив його: - Сиди, княже. Зараз Харя повiда? нам казочку. Харя зiбгав бiлий мiх волохато? гайди, витер пiт з чола. - Яку? - Та якусь там... - Казки! - заволали звiдусюди. - Казки! - Не вiдаю яко?, - проказав Харя. - Всi вже-м переказав. - Що видиш, про те й мов! - пiдказав йому хтось. Харя обвiв присутнiх стомленим поглядом - було видно, що його дратують осi люди. - Виджу пiянi пики! - процiдив вiн крiзь зуби й чомусь подивився на Великого князя, тодi ще довше - на Богдана. В Богдановi прокинулась образа вiд сьогоднiшньо? розмови на ганку. - То, може, тямиш на головi ходити? - з жовчю сказав вiн. Харя зневажливо посмiхнувся. - Тямлю й на головi, княже. - На головi! - загукали гостi. - На головi! Богдан вiдвернувсь од нього, та Харя Мурин казав тепер тiльки до ки?вського князя: - Лiпше-таки повiдаю казочку. - Сиди! - гримнув на нього Рогволод. - Хай Богдан, онука мiй, повiда? нам, як повоював недруга нашого яського кана. - Кан утiк, - буркнув Гатило. - З-пiд копит менi втiк. - А ти про тих, що не втекли. А чи-с мислив, що вiд тебе вже нiхто й бiгти невольний? Голос Рогволода був непри?мний, i сам вiн мов настовбурчився - й вусами, й бровами, й навiть оселедець, знак княжого досто?нства, заворушився на лисому тiм'?. - Можi мо? все повiдали сьогоднi, - стримуючись, мовив Богдан i подумав: як вернеться додому, в Ки?в город, ма? стяти собi довге волосся й лишити саму кiску, бо й досi ходе, наче якийсь княжий мiж чи болярин. По обидва боки сидiли кучматi, й лише Рогволод та ще тро? носили на голеному лобi князiвську довгу косу, заправлену поза вуха. - Речеш "мо? можi", а хiба всi вони тво?? - обiзвався неголосно, але так, щоб його чули, Рогволод. - А мо?х скiльки були з тобою? Богдан зрозумiв, куди хилить старий, i похмуро вiдповiв: - Дам тобi тiльки морзу Тохтока. Великий князь ворухнув порудiлими на кiнцях вусами, й вид йому наллявся кров'ю. - Морзу Тохтока? - Робiв забирай - хоч увесь полон. Менi до того байдуже. - Менi - робiв, а собi морзакiв? Ха-ха! Смiх його був неприродним, у ньому забринiла погроза. Се вiдчули всi, бо дослухалися розмови мiж дiдом i онукою. - Е, нi, княже, - втрутився велiй болярин Ждан. - А мо?х можiв зобидиш? Я-м дав тобi тридесять i п'ять, а ти-с привiв менi всп'ять двадесять i вiсiм. То як бути? Богдан поглянув уздовж столу. На нього блискали десятки пар очей, i в кожному вiчу засiла алч i жадоба. Навiть його власнi можi вперто дивились на нього, чекаючи, що скаже ?хнiй князь. - Беру собi трьох морзiв яських i сацьких! - проймаючись ?хньою затятiстю, сказав Богдан. Потроху хмiль брав гору, й за столом знову повис недоладний гомiн, грюкали по стiльницi череп'янi келихи, цокали ножi об ягнячi маслаки, й кожен жував, i хлебтав, i перекрикував сусiду. Велiй болярин Ждан недбало вiдтрутив великокняжого сина, впнувшись йому лiктем у черево, й перехилився до князя Богдана. - Осе ж ходив ?си по свiтах, був-с у греках. Як там боляри маються? - Кожен, як йому заманеться, - неохоче вiдповiв молодий князь: вiн i досi злився на Ждана за його суплiку. - Чував ?смь, що тамтi боляри держуть у руках усiх смердiв. Чи iстина ? того? - Iстина ?, - буркнув Богдан, а Борислав, який мостився на протилежному боцi столу, охоче пояснив Ждановi: - Робiв одпускають. Дають ?м те-се й одпускають, велiй болярине. - Що дають? - наставив вухо й Великий князь. - Що ж! Волiв дають, i плуга дають, i дерева на хижу, щоб мав де жити, й садовлять на землю. - Геть усi? - знову спитав Рогволод. - Декоторi. - Воно й наш смерд на землi сидить i воли ма?. То й що з того? - сказав Ждан. А Борислав заходився пояснювати: - Наш сидить на сво?й землi, й нам до тi?? землi зась: вона до вири належить. А ?хнi боляри держуть усю землю. На тобi, смерде, клапоть й ори собi. Тодi восени менi за не? й жита, й пашеницi, й проса, й усього. Так ото й ?. - А-а, - протяг Ждан. - Де ж то таке в нас iзробиш, болярине! Вже його прадiд, - Ждан кивнув головою в бiк Богдана, - таке брався робити, та... - Що? - швидко спитав Богдан. - Що брався робити? - З такого дива не буде пива, - протяг Ждан. - У нашого смерда лоб твердий. Хоч ти його ки?м по головi, а вiн сво??: земля ? не болярська, а вирська. Як вирське вiче мовить, так i буде. А вира чия ?? - спитав Ждан. I сам-таки вiдповiв: - ?хня, смердiвська, хай ?м Пек на голови. Що ма? чинити болярин? Повiдай менi, Богдане, що маю дiяти, коли в мене п'ятдесят челядникiв? Далеко з ними розженешся? Богдан мовчав. Усi вперто