обминали його прадiда Велiмира. Нiхто нiчого не хоче казати. Вiн подивився в той бiк, де сидiв скоморох Мурин. Харя немовби чекав сi?? митi й аж випростався. - То волi?ш казочки, княже ки?вський? - зло всмiхнувся вiн. - Iди ти зi сво?ми казочками! - Богдановi од випитого йшла обертом голова. - Волi?те казку, боляри? - спитав Харя. I йому недружно вiдповiли: - Давай казку, давай. Скоморох кахикнув для уваги й почав: - Були собi два вовки. ?дин старий, а другий молодий. Ото й жили неподалiк один од одного й не здибувалися, бо нi той, нi той сього не волiв. Та одного разу таки здибались на вузькому мiстку: той iшов туди, а сей сюди. Стали вони й почали скiритися, та нi той, нi сей не поступався: старий уже не мiг подужати молодого, молодий же ще не мiг зiпхнути старого або перегризти йому горлянку. Сидiли отак, сидiли, тодi старий i рече: "Чу?ш, вовче-брате, давай так: хто дужче пащу роззяве, того й гора". Зачали роззявляти. Один роззяве дуже, а другий ще дужче, один дуже, а другий ще дужче. Тодi, як старий роззявився до самого глоту, молодий ушилив йому в пащу хвiст, i той здох, бо не мав як одкусити молодому хвоста. Всi були радi вельми, бо старий вовк обрид ?м. Найборзше радiли вiвцi й кози: великого лиха зазнали вiд нього... Харя Мурин простяг руку до повно? чари й сьорбнув меду, Богдан же пiдозрiливе дивився на скомороха. Вiн сподiвавсь iншого закiнчення, та казочка виявилася безобидною. Ки?вський князь полегшено вiдiтхнув i блиснув на Харю не сердито прискаленим оком. - То й до чого твоя казочка? Старi завше вмирають, на тому й свiт сто?ть i стояти-йме. Чи вiда?ш се, скомороше? Той поставив келиха й потиху сказав, роздiляючи кожне слово, нiби щоб i нетямущi могли зрозумiти: - Я те вiдаю, княже. Та нерозумнi вiвцi не вiдали того... Князь i досi не помiчав пастки, кинуто? йому пiд ноги. Вiн простякувато спитав: - Чого не вiдали вiвцi? - Не вiдали того, що в старого зубiв уже не було, а молодий мав повну пащу великих i вельми гарних та... гострих зубiв. Гостi вибухнули дружним реготом, бо Харя й сього разу доточив казцi несподiваного хвостика. Всi прича?лися, позираючи то на молодого ки?вського князя, то на скомороха. Богдан, люто ухнувши, стрибнув на стiл i просто по мисках та полумисках, перекидаючи полив'янi глечницi з медом, запереступав до гайдара. Той сидiв незрушно, тiльки зблiд i мiцно стиснув ще мокрi вiд меду вуста, проте сидiв i сидiв, навiть тодi, коли Богдан повис над ним, задерши до стелi довгий лискучий меч. Але вiстря меча вп'ялося в сволок. Богдан смикнув за вруччя раз i вдруге, нарештi висмикнув i застиг у незручнiй позi посеред брудного, залитого й заляпаного столу. В очах йому було здивування - й тим, що допiру сталося, i тим, що мало статися, та якимось дивом не сталось. Малi боляри, велi? та простi можi, якi сидiли на сьому кiнцi столу, повiдхилялися, майже падаючи долiспини через лавицi. Богдан стрибнув додолу, вибiг у сiни й порозстiбав петлицi гунi. Таких дурощiв Богдан i не чекав од себе. Вийшло на те, хоч бери сiдлай коня та просто додому. Й усе через свою пiдозрiливiсть. Марно сичав на всiх - i на того череватого дядька, й на скомороха, й на Великого князя. На душi стало тоскно. Треба, либонь, подивитися на самого себе. Великий князь Рогволод, що б не було, йому дiд, рiдний брат його дiда Данка, рiдна ж кров нiколи не стане водою, бо так улаштовано свiт, i Дажбог iз Даною тому зарука. Богдан вийшов у дворець, сiв на витолоченому споришi й глибоко зiтхнув. По якомусь часi дверi знову рипнули, й чорна велика постать наблизилася й стала збоку. - То ти ?си, Морятине? - впiзнав Богдан. - Я ?смь, - глухо проказав нарочитий мiж. - Смiються тамтi? - П'янi вони, - вiдповiв Морятин. - Не лiпо ?... Богдан почувся раптом таким самотнiм, що хотiлось, аби бодай сей похмурий чоловiк лишився при ньому. - Позостанься коло мене, - мовив Богдан. Морятин зненацька нахиливсь i дихнув молодому князевi просто в обличчя: - Рогволод винний в тiм, що наклав головою Вогнян, роденський князь. Ясичi пойняли його в полон i правили викупу, а Рогволод поскупився, не дав. Пильнуйся й ти, княже! I вiн мерщiй зник, розтанув у темрявi, лишивши Богдана самого з думками й острахами. В ЛIТО 423-е Перейшли Iтиль-рiчку[7] унугундури, котраги, кутригури та iншi булгарськi язики, й послав Рогволод косакiв на них луганських, i прийшов князь луганський Годечан i рiк ?м: "Сле мене князь Великий у дань до вас". I не вдали данi, й була сiча велика, й поворотив Годечан уп'ять, мав-бо полки пiд рукою малi, й воротився вдруге, й була знову сiча вiд усходу до заходу сонця, й подолiли косаки, й булгари побiгли волаючи, й появ Годечан талiв[8], i полон многий, i вози, й вежi, й табуни, й вiвцi, й посадив булгарам ?хнього ж князя кутригурського хана Коврата, й править пiд рукою руського князя й до сьогоднi, даючи дань. В ЛIТО 424-е мiсяця сухого Зима кiнчалася, колись пращури в сей мiсяць сушили порубаний лiс, щоб наступного, березоля, пустити його з вогнем, оддавши в жертву ненаситному Пековi. Тепер же ланiв було досить, i не треба було сiкти i стинати дерев i сушити ?х на морозi. Снiги стояли майже до колiна, твердi й злежанi за зиму. Й з останнiм снiгом у вистелених теплим ведмедном санях, запряжених парою коней, до городу Ки?вого прибула гостя. Богдан дивився на не? й не мiг угадати, хто б то мiг при?хати до них о такiй порi. Мати, запнута до очей у теплу чорну хустку, в довгiй гунi навопашки, метушилася коло гостi, й та кланялася до княгинi Ради, торкаючись правицею втоптаного снiгу. То була жона, й мати мала провести ?? на свою половину хорому. В гнучкiй постатi прибулицi здалося щось вабливе, й Богдан стояв роздягнений i чекав, коли жони пiднiмуться сходами ганку й увiйдуть у широкi сiни. Незнайома блиснула на Богдана великими й сумними, як осiнн? небо, вiчми й розгублено стала, й хоч обличчя в не?, як i в матерi, було майже затулене чорним полотком, Богдановi по спинi сипонуло жаркими мурашками. Мить розгубленостi тривала недовго, й прибулиця, стримано вклонившись князевi, плавко пiшла за госпожею на ту половину хорому, куди можам заказано ступати. Богдан потупцявся в сiнях, вийшов на ганок, тодi його розiбрав сором, i вiн майже побiг сходинами вгору, до сво?? свiтлицi, наслухаючи, що робиться на тiй половинi, й раз по раз блимаючи в каламутну слюдяну шибку. Часом до свiтлицi заходили челядники й роби, князь удивлявсь у них, але тi мовчали, й вiн так i не наважився спитати кого-небудь. Мати прийшла тiльки перед смерком, коли Богдан мало не шалiв од цiкавостi й нетерплячки. Вона сказала: - Ма?мо гостю здалеку. Се ? княгиня Ясновида, вдовиця Вогнянова. Вели, Божку, нехай узавтра можi тво? з челядниками доведуть княгиню додому. Вона тепер... Чи чу?ш мене, Божку? - глянула на сина Рада, бо вiн, здалося ?й, не слухав i не чув того, що вона прохала. - Чув ?смь... - озвався Богдан, але насправдi таки нiчого не чув. Коли два роки тому нарочитий мiж сказав йому про княгиню роденську Ясновиду, вiн ще й посмiявся з себе й свого дитячого захоплення. Тепер же побачив ?? живу й справжню, побачив самi тiльки вiчi, й серце мло?лося цiлий день. Материнi слова бринiли десь осторонь, поминаючи вуха, й князь намагався пригадати, що вона просила. - Куди? - спитав вiн одним словом, як звик iще в дитинствi. - До Нежинi, Божку. Вона вже друге лiто в сво?х кревних. Коли князя Вогняна... Та ти й сам... То вели, Божку, звечора, аби ладналися в путь. I тiльки коли мати вийшла, Богдан осягнув нарештi, що вiд нього вимагали, й вiдповiв у вже зачиненi дверi: - Буде, як речеш. Уранцi вiн вийшов у двiр, де можi й челядники лаштувалися в дорогу, й побачив княгиню ще раз. Вона була блiда, це значилося навiть по вузенькiй смужцi обличчя, не запненiй полотком, але очi ?? всмiхнулися Богдановi, й вiн почув: - А ти-с вирiс, княже. Й зможенiв ?си... Богдан сказав не знати нащо: - Еге... - Й сердито вiдвернувся, бо вийшло геть по-дитячому, як тодi, дванадцять лiт тому, коли вiн, закоханий i сопливий, плакав у матерi на грудях. - А я старiю, - мовила княгиня Ясновида. - Скiльки ж ма?ш? - Чотирма лiтами ?смь од тебе старiша, княже. Вона вже мусила сiдати, бо й княгиня Рада вийшла прощатися. Конi нетерпляче копали снiг. Стара госпожа проказала: - Гладенько? путi саням! - Спаси Бiг вас, - тихо вiдповiла Ясновида, сягнула рукою снiгу й сiла в санки, закутуючи ноги ведмедном. Це було в останнiй мiсяць зими. Коли ж снiг зiйшов i протряхли дороги в степу й у лiсах, Богдан звелiв сiдлати коня. Взявши з собою тiльки Вишату, погнав до Нежинi. Днiпро, щойно звiльнившись од криги, був широкий, наче море, й затоплював i Почайну, й Оболонь, навiть на Трухань-косi стояла глибока вода, затопивши верби й трепети по саме гiлля. Переправившись плотом, Богдан пойняв дорогу на Броварi й Княжичi. Тут ще було мокро, земля Сiврська сохне довго, й вони з Вишатою ледве дiсталися смерком до врочища Бобровиця, обминаючи болота й затоки. На невисокому, вже сухому, нагорi в трепетовому лiсi вони розшукали стару хижу, кладену з колоддя й призначену для ловцiв за бобрами. Над неосяжними плавнями стояв густий туман, i двом подорожнiм було самим дивно, як вони знайшли стежку до хатини. Докруж висiла така тиша, що й ?хнi глухi голоси, й тупiт коней по вогкiй землi здавалися геть чужими й недоречними, нiби всьому початок у сiй забутiй людьми й кумирами пущi саме ся тиша, яка висне тут iз прадавнiх часiв. Неповороткий Вишата постягав сулицею павутиння з куткiв ловецько? хижi, принiс iз лiсу трухнявих пнiв i наклав у вогнищi багаття. Вечеряли хлiбом i розпареною на вогнi таранею, води ж було вдосталь докруж. Коней прив'язали пiд повiттю, давши по шаньцi вiвса, й полягали, загорнувшись у теплi сiрячнi корзна, так i не промовивши один до одного й слова. В хижi стало тепло й трохи чадно, та вони швидко поснули, втомленi важкою дорогою. Коли рано-вранцi рушили далi, туман ще й не думав знiматись, але Богдан майже навмання гнав жеребця, попустивши повiддя. Кiнь хропiв, харапудився вiд кожного пенька в густому туманi, та все ж бiг, пройнятий нетерплячкою свого вершника. Нежинi дiсталися вже пiсля смерку, коли ворота городу були на засовi. Богдан почав грюкати ратищем сулицi й грюкав довго, поки нарештi звiдтам обiзвався невдоволений голос: - Пощо гримиш? Було таке враження, нiби сторожа чатувала за ворiтьми ввесь час i зумисне не вiдчиняла. - Вiдвороти! - сердито крикнув Богдан, але той i вухом не повiв: - Хто ви ?сте? - Ки?вський князь! - Т-те! - Вiдвороти, речу тобi! - злився Гатило. - Бо як дiстану сулицею, то не зраду?шся. Й се було явною помилкою. Сторожа хмикнув i глузливо приохотив: - Вельми довгу сулицю ма?ш! Коли ? так, то й одворочай собi сам. Для мене що князь, а що вил або кинь - однаково ?. Приходь, княже, як розвиднилi?. Й замовк, i жоднi погрози бiльше не вплинули на нього, проситися ж Богдан не хотiв i не звик. Сердито смикнувши коня за повiд, вiн гайнув до лiсу неподалiк Нежинi. Й ту нiч провели пiд голим небом, тулячись навколо багаття, яке бiльше курiло, нiж давало тепло, бо пiшов тоскний набридливий дощ. На душi було теж тоскно й порожньо, й Богдан картав себе за необачнiсть i дитинську нерозвагу. Приперсь у сей чужий город не знати нащо й пощо серед глупо? ночi й заходився здiймати галас. Вишата сидiв iз того боку вогниська й колупав лозинкою в жару, та Богдан знав, що той дума? те саме, лише мовчить, мовчить i навiть не дивиться на нього, як бувало завше, вiдколи Богдан пам'ятав сього небалаку. Поснули тiльки по свiтаннi, коли сонце розiгнало туман. Конi паслися, спутанi повiддям, ще майже голий лiс виповнився гомоном комашнi й пташиним щебетом. Але спати довго не будеш, коли за чимось прийшов, i ки?вський князь розтермосив свого попутника. - Вставай! Уставай, речу тобi! Вишата проклiпався й устав на рiвнi ноги, широко й винувато всмiхаючись. - ?дьмо. Присадкуватий вайло перестав усмiхатись. Очi його питали Богдана, куди ж ?хати, й князь удруге замислився: й справдi, куди ж? До нежинського болярина? Вiн навiть разу не бачив сього чоловiка. Та ще й невiдомо, як зустрiне тут русинського князя сiврський болярин. ?хати просто до княгинi Ясновиди? Й знову: що скаже ?й? I як то можевi та йти в гостi до чужо? жони, хоч вона й удовиця... Такого зухвальства нiхто не подару? навiть ки?вському князевi. Закони завжди лишалися законами, в сiврiв же вони ще непохитнiшi, нiж у русинiв. Так думав Богдан, охолоджений нiмим Вишатиним докором, i лише в обiд наважився на якийсь крок. - ?дь до не? й речи: ки?вський князь чига? тебе в лiсi й велiв прийти. Зумiв ?си? Вишата нiяково пошкрiб чуба, стриженого кружалом, пiд макотер, i Гатило не знав, що дужче непоко?ть старого конюшого: чи складнiсть такого сольства, чи така неймовiрна для нього купа слiв, якi мав переказати вiд княжого ймення. Але, вкривши чорне волосся смушевим ковпаком, вiн таки пiшов сiдлати коня, тихо ворушачи губами. Повернувся досить швидко. Богдан зирив йому в вiчi, з нетерпiнням чекаючи слова, та той тiльки й сказав: - Нема. - Кого нема? Конюший махнув рукою в бiк Нежинi. - Ясновиди нема? Де ж вона ?? Вишата показав рукою в протилежний вiд городу напрямок. - Де? Де вона ?? Той знову махнув рукою й заходивсь витирати об траву закалянi поробошнi. Богдан узяв його за душу й трусонув: - Що вона там дi?? Конюший видавив нарештi ще одне слово: - Сидить. - Так вона сидить не в Нежинi? Той покрутив головою. - В якомусь селi? Вишата кивнув. - Ти-с розпитав, як дотуду ?хати? Конюший знову кивнув. - Пощо ж мовчав ?си досi? Богдан пронизливо свиснув, сiрий жеребець обiзвався переливчатим голосом i застрибав до нього на спутаних ногах. Князь кинув йому на спину сiдло, прошилив захвiстя, перекинув нагрудник i притяг пiдпругу, тiльки тодi розпутав нетерплячому жеребцевi переднi ноги й одяг вуздечку. Тепер попереду ?хав на гнiдому конi Вишата, й князiв жеребець раз по раз штовхав гнiдого по крупi грудьми, намагаючись укусити. Найдужче боявся князь того, що й село десь у тридев'ятому болотi за тридесятим драговинням, але бiлi рубленi хати виявилися зовсiм близько, в десяти гонях, одразу за дiбровою. Сiльце було невелике, хиж на сорок, оточене глибоким рiвчаком i заростями шипшини. Комонники пустилися вздовж рiвчака шукати ворiт або якогось про?зду й натрапили на молодого смерда, що попiд самим рiвчаком орав нивицю. - Ти з сього села ?си? - спитав Богдан. Смерд, напинивши воли, глянув на прибулих. - Iз сего. - Княгиня тут сидить? - Княгиня? - Ясновида. - Тутки. - Пiди гукни. Смерд заперечно покрутив головою. - Пощо не хочеш? - Вил утече. - Який вил? - не зрозумiв князь. - Ось-го, борозний, - показав вiн на молодого волика, що стояв у борознi. - Я держати-йму. - Натне. - Куди? - знову не второпав сiврсько? говiрки русинський князь. - На риг! - засмiявся смерд i, взявшись обiруч за чепiгу рала, гейкнув на волiв i попередив князя: - Тiкай з дороги, бо кинь пропаде: вил на риг натне. С-соб, тобi реку! Сiрий волик-третячок i справдi косував бiльмом на князевого коня, лаштуючися штрикнути рогом, i Богдан од'?хав убiк. Вишата, вип'явшись на стременах, сказав: - О! Гатило подивився, куди вiн показу?, й припустив жеребця. Зовсiм поряд виявилися ворота селища, й вiдти виходило двi жiнки. Одна була стара й згорблена, другу ж князь упiзнав одразу, бо не впiзнати не мiг. Вiн зострожив коня й пустив учвал, а бiля самих жiнок здибив його й скочив додолу. - Будь здоровий, княже, - тихо привiталась Ясновида, нiтрiшечки не злякавшись. - Пощо заблукав ?си в нашу Сiврську землю драговиту? - Тебе видiти, - зухвало вiдповiв Богдан. - То й виждь, - засмiялась вона. - В нас на жону можна дивитися без плаття на главi. Княгиня говорила з вiдчутним сiврським проголосом, i Богдана се дратувало. Йому здавалося, що вона кепку? з нього й тим сво?м говором зумисне вiдгороджу?ться. Вiн роздратовано кивнув на бабцю, що зирила на нього спiдлоба, не владна випростатись: - А без стариць дозволяють сiври говорити можевi з жоною? - Се ? незаконно, княже, - раптом зашарiлася княгиня. Вишата стояв оддалiк, i Богдан майже благальне проказав: - Iзжени старицю, казати-йму тобi щось. Княгиня тужно поглянула на свою супутницю й повторила: - Се ? незаконно, княже... - А ти кой ?си? - недружелюбно просичала на нього бабця, тодi зашамкала, глянула на княгиню, похитала головою й зацюкала патерицею в той бiк, куди вони допiру йшли. - Ки?вський князь, - навздогiнцi вiдповiла старiй княгиня Ясновида й ще дужче зайнялась вогнем, бо таки лишалася з Богданом вiч-на-вiч. Молодий русин стояв бiля не? високий i кремезний, наче дуб, i вона здавалася собi проти нього маленькою й безпорадною в сво?й розгубленостi, яку не могла прогнати з серця. Богдан скинув чорну смушеву шапку з лискучим червоним дном, i Ясновида мало не йойкнула з подиву. Проти сонця сяяла геть гола князева голова, й тiльки карий оселедець вився з макiвки поза вухо. - ?си вже iстинний князь, - вихопилося в не? мимоволi, та Богдановi було не до хизування сво?ми достойностями. Вiн витер дном ковпака пiт з обличчя й знову натяг собi на голову, тодi ступив крок i взяв княгиню за руку. Рука була гаряча й тремка, й той трем ураз пройняв усе ?ство князеве. Такою гарною Богдан ще нiколи не бачив Ясновиду, навiть дванадцять тому лiт, хоч вiдтодi перебачив i перезнав багато жiн усяких, i золотих, i срiбляних, i дармових, бо так вимагав закон i звичай у найманому вiйську роме?в. Притягти ?? за руку до себе, тендiтну й слабосилу, вiн пригорнув i поцiлував у шпаркi вуста. Тодi пiдвiв очi й уздрiв свого мовчуна-конюшого. Вишата повiльно ?хав геть, але нiяк не мiг одiрвати погляду вiд отих двох, що цiлувалися посеред бiлого дня. Дивлячись йому вслiд, Гатило проказав, не вiдпускаючи Ясновиди: - Ходи по менi жоною. Вона завмерла, тодi поворушилася й випорснула йому з рук. - Негоже ?сть поляниновi брати вдовицю. Голос у не? збляк, i вiчi теж стали схожi на вчорашнiй сивий туман. Вона повторила, мов сама себе переконуючи: - Негоже вдовиць... - Я ?смь князь, а не лиш полянин. - Закон для всiх ваших русинiв ?дин ?: що для князя, що для смерда. - Ти ж не руського роду-с, але сiврського! - майже крикнув Богдан. - Зате ж ти ?си русин, полянин... Вiн знову пригорнув ??, дивлячись услiд Вишатi, який майже до?хав до того смерда, що ралом орав землю. Ясновида пiдняла вiчi й сказала: - Дай, княже, я поцiлую тво? вуста. Впослiдн?. Я люблю тебе. - Чуй, княгине, - озвався Богдан, - вiзьму тебе в налiжницi - того нiхто менi не заперетить! Вона сахнулась: - У налiжницi? Не буде того! Чув ?си? Не буде... Болiсно схлипнувши, вона побiгла в той бiк, де виднiла чорна згорблена спина старицi, ки?вський же князь безвiльно стояв i стояв, неспроможний нi зрушити, нi гукнути вслiд ?й хоч слово... У мiсяцi квiтному, коли смерди вже досiвали останнi гони ярини, Богдан знову по?хав у землi сiврськi. Сього разу був сам. Лишивши коня в сiдлi й знявши тiльки вуздечку, вiн без вагань увiйшов у ворота й попростував до ?дино? пристойно? хати селища. З усiх прикмет се мав бути Ясновидин терем, бо решта хаток тулилася густо понад неширокою вулицею, бiлi й чепурнi, але маленькi, мащенi глиною лише з-вiд вулицi. Богдан не помилився. Княгиня мешкала в сьому хоромику. Ступивши до сiней, вiн зiткнувся зi вже знайомою старицею. Бабця шаснула в однi дверi, вiн розчинив протилежнi й побачив Ясну. Княгиня сидiла бiля розчиненого в садок вiконця й пряла з кужеля мичку. Прудке веретено з череп'яним прясельцем на гузирику сягало майже долiвки, встелено? травою, на травi сидiла чорнявенька дiвчинка рокiв пiвтора-двох i бавилася з пухнастим бiлим кошеням. Коли князь увiйшов, Ясновида випустила веретено додолу, й череп'яне прясельце розкололось навпiл. Жiнка зойкнула й нахилилася шукати черепочки, бо то був поганий знак, одну половинку знайшла, друго? нi й сiпнулася до маляти: - Гримо! Остави котку, бо набию! Нi в чiм не винна дiвчинка скривилась ображено й заплакала. Ясновида схаменулася й пiдняла дитину з долiвки. - Не к добру ?, - сказав аж тепер Богдан, i княгиня теж повторила: - Не к добру... Пощо ?си прийшов, княже? - По тебе-м прийшов, - озвався ки?вський князь, але й далi стояв коло дверей. Ясновида нiчого не вiдповiла, й вiн мовив: - Ма?ш доньку... - Й три сини маю, княже... - Де ж вони? Я-м не видiв синiв тво?х. - У стольному городi Витичевi. Твiй дiдо Рогволод узяв до науки. Богдан хотiв сказати княгинi про те, що дiдо винен за голову Вогняна, проте змовчав, а княгиня додала: - Молила-м Великого князя, щоб оддав Гана, Горвата й Огняна... в лугарi. - Пощо в лугарi? - Забув ?си, княже, що й я-м роду луганського. - Розповзлися вашi лугарi по свiтах. - Готи випхали. - То ще ? не найгiрше: словенського роду на Русi побiльша?. - Лугарi не словiни, княже. - Вiдаю: венеди. Однi?? кровi... Й Перуновi вклоняються, й Дажбоговi, й Велесовi... - Ми речемо на Дажбога Полель. - То ? ?дне. Так само, як лугарi кажуть Огнян, а ми, русичi - Вогнян. Пощо речеш менi все те, княгине? Я-м прийшов забрати тебе до свого вогнища, й сi мови тво?... - Того не буде, княже. Вже смо про те? мовили. Незаконно ?. - Я прийду й умикну тебе, княгине. Вона затулилася вiд нього малям, наче боронею, й одповiла: - Не ?смь уже княгинею. Вдова... - Ти-с молодшого сина Огняном нарекла, - сказав не знати нащо Богдан, i перед очима йому постала круто посолена голова в скоряному мiху. Так було завше, коли вiн згадував роденського князя, бо живим не бачив його нiколи. - Огняном, на честь... вiтця його. В княгининих очах накипiли сльози. - Ти любила ?си князя? - роздратовано прорiк Богдан. - Любила-м. До мертвих не ремствують, княже. - Ясновида взяла себе в руки й сказала твердим голосом: - Не буде того, Богдане. Маю рiд i плем'я, й воно стане за мене. Вже й так була-м удовицею дваж. Перш... через тебе. Згадка про луганського князя Джурджа запалила Богдана, й вiн крикнув: - То пощо ж не пiшли ?си й перше, й друге на вогонь? Пощо? - Ти сього не зумi?ш, княже, - тихо проказала Ясновида. - Однаково не зумi?ш. - Тодi глянула на нього згорда й кинула: - Та й не такий ?си мiжний, аби мене питати про се. То вже була образа, ще гiрша, нiж тодi, в дитинствi, коли Богдан од кохання плакав у матерi на грудях. Княгиня зрозумiла, що вiд гордого й нестримного русина можна тепер сподiватися всього, притьмом кинулася повз князя до дверей i, мiцно притискаючи малятко, вибiгла в сiни. Дверi грюкнули об сiнешну стiну й знову зачинилися, Богдан ударив ?х чоботом i теж вибiг i бiг до самих ворiт селища, де на нього чекав осiдланий жеребець. Богдан гнав усю дорогу вiд Нежинi до Днiпра. Жеребець хитався на ходу, мало не впав з плоту на переправi й ледве здолав потiм стрiмкий Боричiв узвiз. Досвiдчений коло коней Вишата шептав жеребцевi, й одливав, i пускав кров з вуха, й натирав ноги та черево якимось лише йому вiдомим зiллям i насилу виходив. Богдан теж, вiдчуваючи провину, вештався в стайнi. Й тiльки на п'ятий день провидiлося, що кiнь житиме. - Дiдко, - коротко пiдсумував старий конюший, бо тiльки всемогутнiй захисник усяко? живо? тварi мiг урятувати такого всмерть загнаного коня. Богдан вiдiтхнув - хоч у сьому не буде йому грiха. Потiм, угадавши слушну хвилину, спитав матерi: - Хто ? Ясновидин отець? Стара княгиня розумiюче глянула на сина й вiдповiла: - Нема? його вже. Сирота вона. Був князем у Лугах. Княжна сидить у свого сiврського родича. Сирота. - Й раптом сказала, не сподiваючись на жодну згоду Богданову: - Божку, сину, зналiзла-м тобi невiсту. Русана ? добра дiвиця й княжа дочка Во?бора вруцького. Речуть гречники, вельми красна лицем. На вiно зберемось, а жупан Во?бор многе за нею придасть. I... сина князь не ма?. Я сватiв послю... Останнi слова мати промовила так благальне й так жалiбно подивилася синовi в вiчi, що вiн тiльки стомлено махнув рукою: - Чинiть, мамо, як зна?те. Й пiшов з двiрця. Княгиня ж Рада не знала, чи веселитися, чи плакати - так швидко вкоськати свавiльного сина вона й не сподiвалась. Старечо подрiботiвши до скiтно? клiтi, вона ще здалеку загукала свого домажирича: - Малку-у! Малкуi Бiжи сюди. Вiдмикай скiтнищо, вибирати-ймемо вiно для невiсти. Та того дня з Лугiв повернувся ?? молодший син Волод. За роки бурлакування серед косакiв вирiс, майже як Богдан, хоча й удався чорний, мов жук. I хоч вiн ще не був князем, на головi в нього в'юнився смоляний оселедець - ознака приналежностi до лугового вiйська косарiв. Увечерi ки?вський князь Богдан Гатило, придивляючись до свого чорнявого й зовсiм незнайомого брата, вiддав йому частину вiтчини: городище на Росi, по той бiк Сквири, яке ще не мало й назви. Городище було занедбане, його часто палили степовики. Князь Володар мусив подбати про се. - Сiдай у сьому городi, - сказав Богдан поважним голосом, як i личило князевi. - Буде iм'я йому Володарка. А за мiсяць княгиня Рада справила двi жонитьби: Богдан повiв княжну Русану, Волод же - доньку велiйого болярина тиврiвського з полянського племенi, що сидiло мiж рiками Богом Полудневим та Днiстром. Стара княгиня подбала й про молодшого сина. Й хоч болярiвна з Тиврова була перестарком, та батько давав за нею добрi землi: мав тiльки ?? та сина Войслава, однолiтка Богданового. В ЛIТО 425-е Переставивсь iмператор римський Гонорiй. Вельми був сластолюбний, i нiколи не пив води, лишень вино, й жони-налiжницi многi мав, i падкий був до слави, але в ратях не вiдзначивсь, i готiв захiдних не встиг нацькувати на слов'ян, i вмер iз чарою в руцi. Й Пульхерiя-грекиня посадовила на стiл римський недолiтка Валентинiвна Флавiя, й тепер у дворi римському правували греки, й во?м молодого iмператора наставлено грецького послуха Ецiя, теж iменем Флавiй, i в Римi рекли: "Валентинiвн ? Флавiй Третiй, Ецiй же ? Флавiй Перший". I Рим тепер усе робив, як того хотiла Пульхерiя та ?? недолугий брат iмператор Теодосiй. У те ж лiто, мiсяця костричника в 17-е народився ки?вському князевi Богдановi син, i врiк його дiдовi сво?му, i дав iм'я йому Данко. В ЛIТО 426-е мiсяця червця Надходило велике свято, мабуть, найрадiснiше з усiх полянських свят - Купало, й хлопцi подалися на влови. В сей лiтнiй мiсяць багато не наловиш - косулi та оленi поробилися страхливi, бояться за сво?х малят, у Дiброву хоч не йди, однаково дикуна не зловиш, бо вони теж тепер лютi й сторожкi, розiрве тебе, впiймавши на iкла, й шмаття по лiсi розкида?. Зате можна спробувати качок, i хлопцi скрадалися попiд очеретами, що густою щiттю обросли тихоплинну Яропiнь. Хлопцiв було дво?, обидва з одного села Городище. Старший, Людота, мав сiмнадцять лiт i в вiльний од рiльництва час навчався в сiльського коваля кузенського ремества. Молодшому, Лоськовi, було на пiвроку менше, та вiн здавався ще зовсiм хлопчиком супроти кремезного й високого Людоти й у всьому слухався старшого товариша. - Заходь з-одсюду, - пiвголосом сказав Людота, й Лосько згiдливо кивнув. Стояли вони в густому верболозi над плескуватим берегом Яропiнi. За верболозом починалась вода й очерет, густий i непрозiрний, мов стiна, лише подекуди траплялися в ньому протоптанi дичиною стежечки. - Лiзь, речу! - заквапив товариша Людота, бо за пiвгонi внизу чулося стримане крякання. - А ти? Меншому, худорлявому, не хотiлося лiзти в воду, бо пiсля дощiв вода була холодна, та й -страшно, адже в кожному кущику очерету мiг прича?тися водяний або русалка чи берегиня. Вдвох же не так лячно. - I я по тобi. В Лоська була в руках велика порожнява тиква-коротунка з прорiзом, куди мав силяти голову, Людота ж тримав тiльки товсту очеретину вдовжки з лiкоть або трохи бiльше. Лосько, зирячи пiд ноги, почав обережно заходити в воду, Людота ступав йому вслiд. Очеретиння сухо шарудiло й виповнювало душу тремом, але вони йшли й iшли далi. Коли води стало по груди, живоплiт очеретiв кiнчився, й Людота вийшов уперед, бо в ловах нiколи не вгада?ш, що чека? на тебе по першому ж кроцi. Серед чистого плеса виднiла маленька купка чиркiв, але було видно, що вони перемовляються з iншими качками в очеретах. Далi брести Людота не наважувався - могли злякати дичину, i вiн шепнув Лоськовi: - Нумо! Менший просилив голову в отвiр коротунки. Тиква була вся заплетена травою та бадиллям i нагадувала болотяну купину, збоку ж мала двi дiрочки - для очей та для дихання. Вiн зануривсь у воду по саму шию, й на поверхнi тепер лишалася тiльки голова його, схована в кудлату коротунку. Людота й собi зануривсь у воду, тримаючи в зубах очеретину. Тепер проводирем мав бути менший, бо в водi довго не блиматимеш, очi защемлять. До качок попливла купина, й Людота сторожко ловив пiд водою кожен рух товаришево? правицi. Дихати дедалi ставало важче, добре, хоч дно в сьому мiсцi було пiскувате й тверде. Раптом, коли ступили вже крокiв iз п'ятдесят униз, Лосько скрикнув i пустив товаришеву руку. Людота виринув. - Що сталося? - Не вiдаю, - почувся переляканий шепiт iз коротунки. - Щось мене за ногу... Людота пiрнув i швидко з'явився на поверхнi, тримаючи товсту й слизьку коренюку, схожу на чiпку руку нава, жовтувату й пiдпухлу. - Латаття, - сказав старший хлопець i знову зануривсь у воду, виткнувши тiльки край очеретинки для дихання. На ?хн? щастя, качки саме запливли за маленький острiвець очерету й не помiтили нiчого пiдозрiлого. Хлопцi переступали далi. Коли до качок лишалося крокiв з двадцять, уповiльнили швидкiсть. Iшли якнайобережнiше. Поверхня води, осяяна високим сонцем, то там, то тут брижилася, зовсiм близько лунало крякання, Лосько попхнув Людоту трохи праворуч i пустив руку, Людота прича?вся, намагаючись не ворушити очеретиною, й розмружив очi. Майже над головою в нього плавало три чирочки. Вiн простяг руку, схопив одного за жаб'ячi лапки й пiдiпхнув голiвкою за пояс. Чирочок потрiпався i притих. Тi, що на поверхнi, певно, здивувались iз раптового зникнення товариша, бо гамiр ущух, навiть лапки перестали гребти. Людота потягся ще за одним чирком, тодi й за третiм. Качки висiли в нього на попереку, зрiдка ворушачи крильми. Та хiба то влов - три чирочки? Людота видавив з очей воду, постояв так, заплющившись, аби спочити, тодi роззирнувсь довкола. На глибшому виднiла рухома прозора тiнь. То мав бути Лосько, й Людота ступив у той бiк, допомагаючи собi однi?ю рукою, бо другою пiдтримував очеретину. Вiн зайшов товаришевi спереду, щоб лякливий хлопець удруге не зняв гвалту, й торкнув його за руку. Зiсподу було дуже кумедно дивитись на нього: Людота бачив лише кощавий тулуб у полотнянiй сорочцi, що задерлася до поперека, голови ж не було, мовби хто ?? стяв кругленько й рiвно. За поясом висiв, просилений головою, чималий крижень. Iншим разом Людота, може, й посмiявся б iз такого видовиська, та зараз було не до того. Груди стомлено сапали, в очах рiзало. Та Лосько, який добре бачив, що дi?ться на водi, скерував Людоту на ще глибше, й той мусив iти. Ось перед очима заяскрiло бiле черево здоровенного крижа. Криж плив, щосили гребучи нiжками, плив навскоси до Людоти, й хлопець силкувався дiйти до того мiсця, де ?хнi шляхи мусили перетнутись. Крижа вiн упiймав за одну нiжку й рвучко потяг углиб. То був качур, Людота встиг розгледiти гривеньку в нього на ши? та синювату голову. За качуром, певно, пливла качка, хлопець ухопив i ??, тодi вода лунко залопотiла, ковальчуковi забракло сил i витримки, вiн одштовхнувся вiд пiскуватого дна й мимоволi натрапив рукою на щось обтiчне й прудке, яке ляпало на нього бризками й вiдбивалось. То була третя качка, й теж крижень, вiн уже бiг по водi й знiмавсь на крила, та потрапив до рук. Кiлька часу Людота лише дихав i не мiг надихатись. Лосько вже стояв пiд самими очеретами й чекав на нього, не наважуючись iти в хащi сам. Крiм крижня, за поясом у хлопця висiло дво? каченят, ледве вбитих у колодочки. - Пощо ти ?х? - запитав Людота, вiдсапуючись. Той лише стенув плечима. Вони продерлися крiзь рiзучi й дзвiнкi очерети й лягли мiж верболозом спочити. Тут грало сонце, було тепло й затишно, хлопцi ж од холодно? води та напруження аж колотились. Лосько витяг качки з-за пояса, розсупонивсь i поскидав одiж - плоскiнну, мокру як хлющ сорочку й такi самi ногавицi й, стрибаючи й клацаючи зубами, заходився викручувати. Людота подумав-подумав, та й собi зробив те саме, сором'язливо вiдвертаючись од товариша. Потiм, ледве понатягавши на себе неслухняну одiж, вони лягли проти сонця вiдпочити. Полотнянки сохли швидко, мов коло вогнища, й хлопцi непомiтно поснули. Першим прокинувся Людота й торкнув товариша: - Пiзно вже вельми. Вони вийшли й заглибилися в гай, що бiг неширокою смугою понад берегом. Неквапно перетнувши гайок, вибрались на левади. То були землi ?хнього села, ?хньо? вири, хоч саме село й сховалося в балцi дiброви. Зате видно було на дальшому пагорбi гострокiл болярського Бiлгорода. Людота часом замислювався над тi?ю назвою й не мiг дати собi раду, хто й за що назвав той город Бiлим, коли гострокiл його давно почорнiв, гонтовi дахи терема та хатiв теж, мов змащенi смолою. - Дiдо лаятимуться, - сказав Лосько, й Людота мимоволi наддав ходу, бо випросився ж на часинку. ?дине виправдання перед дiдом буде гарний здобуток: чотири крижнi, три чирки та ще дво? каченят. Тодi подумалося, що за тi Лоськовi каченята можуть мати ще й прочуханку вiд дiда. Людота вже хотiв сказати про се товаришевi, та Лосько раптом скрикнув несамовитим голосом: - А-а!.. Людота шаснув у той бiк, куди показував хлопець. Там, пiдiбгавши одну руку пiд себе, а другу випручавши вбiк, лежала людина, нав. Що то таки нав, Людота пересвiдчився дуже швидко. На потилицi в забитого виднiлася глибока рубана рана, яка геть обкипiла чорною кров'ю й засохла. Людота обiйшов докруж нава, та обличчя не було видно, воно воралося носом у соковиту траву. Перестрашившись, хлопець обережно, за скривавлену сорочку перекинув нава горiлиць. То був незнайомий чоловiк, одягнений у подерту сорочку й латанi ногавицi. Поробошнi давно протерлися, й з них виглядали бруднi репанi п'яти. Навколо дзижчали великi зеленi мухи й сiдали навовi на непокрите тiло. Лосько дивився на мертвого здалеки, не наважуючись пiдiйти. - Хто його? - прошепотiв вiн. Людота випростався й пошкрiб кружка пiдстрижену потилицю. - Не вiдаю... Тодi зозирнувся й почав оглядати слiди навколо забитого. - Трава вже встала, - проказав Людота. - Мабуть, зночi його... або вчора. Потiм вiн таки знайшов те, що шукав, пiдвiвся й пiшов, не розгинаючись, якимось лише йому видимим слiдом. - Ступали дво? в поробошнях. Вiн показав спершу один слiд, потiм, на сажень чи трохи менше праворуч - другий. Се були слiди рiзного взуття, проте кожне мало посерединi скоряний ремiнчик, якими прив'язують остроги комонники. - А де ж конi? Людота зiтхнув i випростався. - Десь мають бути... хiба там, у гаю. Вони пiшли слiдом й незабаром, на превеликий подив Лоська, побачили кiнську пiдкову. Людота, тричi плюнувши на всхiд, пiдняв ?? й майже крикнув: - Наша! - Та нi! - недовiрливо заглянув йому в руки Лосько. - Таки наша! - пiдтвердив старший. - Терпугом обшкрiба? кузнь лише коваль Стоян. I шипи його. Сховавши пiдкову за пазуху, Людота подався в бiк лiсу. Тут слiди копит було видно добре. В одному вибалку конi тупцювалися, можливо, саме в сьому мiсцi вбитники пiдняли жертву на сiдло. Далi слiди йшли в берег i зникали в очеретах. - Принесли його з-за Яропiнi, - зробив висновок Людота. - Й що робити-ймемо? - Не вiдаю. Хлопцi повернулися до нава, глянули на нього скоса й бiгцем побрались у бiк Городища. Ворота, як завше вдень, були широко розчиненi, й хлопцi проскочили ?х, та бiля кузнi пiд самим гостроколом Людоту гукнув коваль Стоян: - Коней треба кувати. - Скiльки? - Трьох. Людота кивнув головою й побiг далi, товариш захекано кинувся вслiд йому. Проминувши кiлька хатiв, вони спинилися коло старцево? хижi. - Дiду! Дiду, чу?те? Вийшла старцева невiстка, пiдтикана й iз позакасуваними рукавами вишиванки. - Чого вола?ш? - спитала молодиця. Руки в не? були в тягучому тiстi. - Хiба дiдо не ?? - ?, - вiдповiла невiстка. - На вгородцi. Огородець був за хатою, й хлопцi подалися туди. Старець походжав мiж вуликами-колодками, ввесь бiлий i сорочка до колiн, iз мережаним подолом, i рiденьке довге волосся, й довга густа борода з вусами, ознака мудростi й влади над сво?м родом. - Дiду! Там нав лежить... - притишеним голосом повiдав Людота. Старець прикрив довбанку солом'яною стрiшкою й пiдiйшов ближче. - Де? - Там, - показав рукою ковальчук i витяг з-за пазухи пiдкову. - Знайшов ?смь коло нава. Дiд покрутив пiдкову з усiх бокiв. - Видiли сте, хто? - Не видiли смо, - вiдповiв юнак. - Лише пiдкова наша. - Дай сюди - насiпався дiд i сховав пiдкову за пазуху. - Речеш, на нашiй левадi? - На нашiй, дiду. - Може, на бiлогородськiй? - Таки на нашiй племiнщинi. Старець помацав пiдкову й зiтхнув: - Чия? - Дайте, я спитаю коваля Стояна. - Цить! - раптом засичав старець, й очi його стали колючi, мов голки. - Щоби сте не прохопилися нiкому! Зумiли сте? - Зумiли смо, - вiдповiв Людота, й Лосько теж пiдтакнув. Старий знову поторкав пiдкову й наказав Людотi: - Пiди поклич Юрiя. Вiн за вигоном у балцi косе. А ти сиди тут, зумiв ?си? - Зумiв ?смь, дiду, - страхочинно прошепотiв Лосько. Людота, минаючи можiв двiр, заглянув через засiку. Мiж Глiб сидiв на ганку й мов зумисне дивився на Людоту. Хлопець присiв i попiд засiкою чкурнув далi. Юрiй i справдi косив траву в балцi, й незабаром вони вдвох стояли перед старцем, а коли сонце схилилося до вечiрнього пругу, взяли ки? й подалися туди, де вранцi знайшли вбитого. Юрiй мав лiт iз тридцять, був похваткий i дужий орач i, як i всi смерди, носив волосся, стрижене кружка, пiд макотер, яке прикривав сивим ягнячим клобуком. Людота теж не поступався йому силою й спритнiстю. Вони взяли нава за негнучкi руки й ноги й, подолавши зо пять гонь, сховали в густiй травi на бiлогородськiй левадi. Та потiм на них раптом напосiлося душ iз п'ять. У темрявi було годi розпiзнати, хто то ?, але не малося жодного сумнiву, що напасники - з Бiлого городу. Побитi й ледь живi Людота з Юрi?м приповзли до старцево? хати десь опiвночi й розповiли все. Вранцi ж мрець лежав на тому мiсцi, де його знайшли Людота з Лоськом. I повiдомив про се старця не хтось iнший, як сам городищенський мiж Глiб. Вiн сказав дiдовi: - Не лiпо так, старче. Хотiли суть тво? смерди перекинути нава на чужу племiнщину, щоб не платити вирного. Не лiпо ? так. Коли знайдено вбитого - шукай межи сво?х смердiв забiйцю. Якщо ж не хочеш, старче, шукати... - То не нашi його вбили, сам вiда?ш, може Глiбе. - ...тодi плати вирне, - мов i не чувши старця, докiнчив сво? мiж. - Вiсiм гривен серебла. Цiлий наступний день старець ходив лихий i тiльки смикав бороду. Ввечерi ж, на сiльськiй вирi, сказав: - Усе те вчинив Велiмир. Мовив тодi наш старець городиський Мовчан: "Не даваймо князевi Юрового меча!" Так не послухали його буйнi голови. Чи то чинно, щоб село, чого не знати ради, платило вирне за чужi грiхи! Знайшли, бач, на вашiй племiнщинi!.. То й що з того? Людота, який трохи оклигав пiсля побо?ська, ховався разом iз iншими отроками за старцевою засiкою й слухав, а наступного дня пiшов до кузнi й спитав коваля Стояна: - Який то ? Юрiв меч? Коваль спiдлоба глянув на отрока: - Де чув ?си про нього? - Ввечерi дiдо казав. - Що казав? - "Було б не давати Велiмировi меча!" - повторив Людота слова старця. - То й що? - Нiчого. Тiльки чув ?смь про той меч i вiд инчого. - Вiд кого? - Ки?вського князя молодого. Той допитувавсь, а домажирич Малко, гладкий той, чув i в нас про те мовив. Пiдоспiла в горнi кузнь, коваль Стоян витяг ?? щипцями й поклав на ковадло, тодi заходився цюкати молотком, показуючи Людотi, де гатити молотом. I тiльки коли розпечена кузнь охолола й почорнiла, сказав таке, вiд чого в отрока очi на лоба полiзли: - Дiдо Славута лже. То було страшне святотатство - мовити отак про старiйшого старця, що всьому й усiм i голова, й розум, i совiсть, - i Людота перестав смикати за мотузку мiха. - Як, дiдо лже? Але ж i ти, вуйку Стояне, нашого роду ?си, а речеш... - Дми, - спокiйно завважив коваль. - До Велiмира на полянах вирного не брали iз смердiв. Нi вири, нi димного, нi повозу - нiчого не брали нашi князi, та боляри, та можi. Все готам iшло. А як Велiмир готiв з Русько? землi прогнав, то став сам брати дань iз смерда. Людота не мiг утямити, чого бунту? проти старця вуй Стоян. Коваль знову витяг розпечений лемiш i поклав на ковадло. Людота почав гупати, а думка не давала спокою. Хотiлося ще спитати про Юрiв меч, та коли Стоян устромив гарячий лемiш лезом у довбанку з водою, а потiм недбало кинув його пiд ноги, отрок поспитав про iнше: - Вуйку Стояне, ти чоловiка мiг би-с убити? Коваль сердито глянув на юнака, проте стримався: - Мiг би-м. - I додав: - Як якого. Сi?? думки з хлопця вистачило на добру годину, й вiн, коли зварювали обiдок для плужного колiщати, мiж ударами молота видихнув: - I я б... хек!.. як якого... хек! Тодi поставив молотисько на плаху ковадла, сперсь об ручильно й запитав: - А який вiн ?, той... Юрiв меч? - Не видiв ?смь, - одповiв коваль i замислився. - Мабути, вельми велик i важок. - I вже як зачиняли кузню на нiч, доказав свою думку: - Його держали суть старiйшi старцi за дев'ятьма лiсами в десятому дуплi. Давали найхоробрiшому вождевi тiльки тодi, як на Русь приходив недруг. Людота спитав: - А тодi, по всьому, вiдбирали? - Вiдбирали. - Й у Велiмира? Коваль якось дивно реготнув: - I в Велiмира... Тiльки пiзно... - А ти Велiмира видiв ?си? - раптом запитав отрок. - Видiв ?смь. - Iз мечем? - Iз мечем. Тiльки не тим, що ти собi ма?ш на думцi. - А той... де ?? - Речу тобi: спитай дiда. Дiдо вiда?... Мiсяця червця ж, у Купалiв день Людота з Лоськом iшли навпростець Дiбровою. Торiк на Купалове свято ковальчук випадково заблукав пiд Ки?в город i набачив собi дiвчину. Була вона вельми красна з виду, чорнява й струнка, й хлопець потому кiлька разiв ходив до городу, тинявся попiд засiками, пантрував на стежках понад Хрещатим Яром, заходив i в сам город, але бiльше не побачив тi?? дiви. На Купала ж усi дiвчата виходять грати коло вогнiв, i Людота сподiвався побачити ??. - Було б рiкти: як тебе кличуть? - повчав старшого товариша Лосько, хоч сам до дiвчат не ходив i не наважувавсь. Людота махнув рукою. - Розумний ?си кiтцi хвоста зав'язати. Сонце ще прозирало мiж дубами, та парубки вийшли ранiше - на всяк випадок, щоб не вгавити чого. - А що, коли вона ?... княже чадо? - Таке! Княгиня Рада ма? тiльки два сини: Богдана й Володаря. - А як... Богданова? - Нi. Богдановi самому пiшло лише, мабути, двадесять сьоме лiто. - А як... болярська? Людота зiтхнув. Звичайно, болярiвни за нього нiхто не вiддасть, але що переливати воду з порожнього дзбана та в розбитий, треба спершу побачити, хто воно й що воно ?... По тому думка навернулася на старе. Ковач Стоян порадив тодi сходити до старця Славути. Й за сi днi дiзнався таки чимало. Знав уже, хто був той та?мний Велiмир. Колись нашу землю загарбали готи: збирали дань на смердах, брали й так, поза всiм, i худобу, й хлiб, i молодих дiвчат i хлопцiв, яких перетворювали на робiв, i нiхто не мiг ?м сказати слова супротиву. Вождi й князi ховалися вiд готських дружин у найглухiших лiсах, одкупались од них срiблом, i золотом, i худобою, й робами, й нiхто не вiда?, як би далi й доки було б. Та знайшовся князь Бус, який вийшов у степ i гукнув: "Хто не бо?ться гота - ставай по праву руч од мене". Охочих знайшлося чимало, та в першiй же ратi розбили ?х i розiп'яли на хрестах i самого Буса, й синiв його, й сiмдесят боляр велi?х. Тодi зiбралося вiче старцiв, i вождiв, i князiв i стали думати, як позбутися готського ярма. Найстарiший старець привiз волами величезного меча й сказав, що то ? меч Юра Побiдника, всемогутнього бога ратi й миру, кований на горнилi Соварога й гартований у кровi непорочно? дiви. Хто подужа? пiдняти меч, тому нiхто не зможе противитися, той буде таким могутнiм, як сам Юр. Пiдходили до воза князi й вождi, кожен, хто почувавсь на силi, та тiльки князь Велiмир зумiв пiдняти його з воза. Вiн став Великим князем, якому поклонилися князi й можi. Велiмир крутнув мечем на один бiк - пiшов дим, крутнув на другий - усе взялося вогнем. Великий князь зрушив усiх полян i повiв ?х супротиву готiв. Готи не могли впиратися такiй силi й пустились навтiки. Так Велiмир визволив з-пiд готського ярма не тiльки полян, а й Сiвер, i Дерева, й кривичiв, i смоличiв, i лугарiв, i всiх, хто поклонявся Боговi, та Юровi, та Перуновi, готiв же загнав свiт за очi. Було се лiт тому сорок i ?дне... - Чу?ш, Людото, - мовив Лосько, вивiвши товариша з глибоко? задуми. - То ж ми тодi нiчого на дали смо водяному, вiн i покарав нас. Крижнiв i чирочкiв дав уловити, а тодi пiдкинув нам на племiнщину того нава. Людота подумав, що товариш ма?-таки слушнiсть - нiколи не можна нехтувати нi духами, нi бiсами, нi берегинями. То, напевно, було таки дiло рук водяника, бо чого б се саме в них пiд ногами опинився мрець? Усi ходили й не бачили, а ?м трапилось. Тодi ще бiлогородськi отроки й ребра полоскотали. Хлопець озирнувся довкола й нiяково спитав Лоська: - Що там у торбi ма?ш? Той зрозумiв, про що йдеться, й почав витягати житнiй хлiб, i пшенишнi пироги, й смажену крижатину, й сир. Людота, повагавшись, уломив шмат хлiба, взяв грудочку сиру, примiряв на око й зозирнувся довкола. Над галявиною, до яко? пiдходили, крислатiв могутнiй старий дуб. Хлопець поклав йому на нижню гiлку хлiб iз сиром, тодi полiз у торбу й витяг пiвпирога: - ?ж, лiсовий душе, й ви, русалi та нави, й Цуре, й Пеку, й ласкавi та неласкавi обереги, й ти, Хороне-охоронцю, й ти, Марку, що мiтиш усяку дорогу й стежку почалом i кiнчалом, ?жте всi й не заступайте нам очей, аби могли смо дiйти туди, куди йдемо. Се молимо вас ми, Людота-ковальчук з Городища та його брат утрет? Лосько. - Проказавши, вiн глянув на товариша й звiрився: - Як мислиш: почули? - Авжеж! - вiдповiв той. - Остiльки дати, та щоб не... Й вони веселiше подались навпрошки лiсом. Уже над Хрещатим Яром Лосько сказав: - Було б заразом i Купаловi наректи. - Тодi, - сказав Людота. Лосько похитав головою. - Тодi не буде. По?мо все. Було ще рано, та на взлiссi Дiброви до самого Хрещатого Яру вже майорiли яскраво гаптованi сорочки, темнi ногавицi та бiлi, перехрещенi спереду шнурами, наво? хлопцiв. Дехто грався в гилки, дехто спочивав на морiжку пiсля, мабуть, неблизько? дороги, iншi ж просто стояли гуртиками й мовчали або ж справляли гигоньки, й те нiкого не дивувало, бо свято великого сонцестояння бува? раз у лiто, й на Купала нiхто не береться нi за холодну воду. В Ки?вому городi ворота стояли навстiж, i хлопцi здалеку позирали на них. Тiльки коли за Дiброву над горою Дитинкою сiло сонце, жовте й розпечене, бо сей день найдовший у лiтi, хлопцi почали збиратися бiля полуднево? засiки над кручею, що спадала одним боком до Почайни, а другим - до Хрещатику. Перегодя з'явилося кiлька киянок, i парубки з'юрмилися коло них. Народу бiльшало й бiльшало, приходили й з Можiв Ловчих, i з Берестового, й з-за Днiпра, з земель сiврських - Дарницi, Броварiв, Княжичiв, що були вiддавен пiд рукою ки?вського князя. Разiв зо три в юрбi промайнули знайомi обличчя бiлогородських смердiв, та вся увага Людотина лишалася коло Полудневих ворiт. Уже зайнялись першi вогнища й пiшов угору дим, уже волхви й конячу голову, й руду кiшку на вогнi спалили, а Людотино? дiвчини не було й не було. Над усе боявся хлопець, що вона затрима?ться, й тодi годi буде ?? впiзнати в юрмиську. Та вона з'явилася. Була ще гарнiша, нiж торiк, i Людоту взяло на жахи: що, коли зараз ?? опосядуть з усiх бокiв? Дiвчина стояла в воротях струнка й пишна, вдягнена в просту полотняну сорочку, мережану на грудях, рукавах та подолi, й у картату червоно-зелену полохту. Чорна коса була прихоплена з-за потилицi широким мiдним кiльцем, а вiнок тримала й досi в руках поперед себе. Людота якийсь час дивився на не? мов зачарований, Лосько, збагнувши, чого товариш деревi?, почав штовхати його лiктем, але той лише вiдбивавсь од Лоська. - Речи: "Купало ся в Днiпрi скупало..." Речи! Киянка й не дивилася в його бiк, уся ?? увага була прикута до гамiрного корогоду, що вже визмiювавсь пiсля врочистого принесення жертви навколо височенного багаття. Людота пiдбiг до не? в ту мить, коли дiвчина рушила до гурту, й обiзвався неслухняним язиком: - "Купало ся в Днiпрi скупало, чоло си вiнком уквiтчало, вiночком та ще..." - Далi все вилетiло з голови, й вiн стояв, i дивився на дiвчину, й не тямив, що ма? робити. Дiвчина зашарiлася й опустила вiчi долу, почала щось вимальовувати пальцем ноги на пилюцi, й Людота вже чекав одкоша чи насмiшки, бо чого ради забув купальницю, та незнайомка спитала його тихим голоском: - Тебе як гукають? Хлопець проказав протягло: - Людо-ота. - А мене Славка. - Ти киянка ?си? - Киянка ?смь. - А я тебе знаю, - вже трохи посмiливiшав отрок. - Того лiта на Купала... - I я-м тебе видiла. Звiдкуду ?си? - З Городища. Я-м ходив шукати тебе й виглядати, а тебе нiде не було. - Була-м у городi. Не пускають мене за засiки. - Що ради? - Робота... - Що ти чиниш? - Усе: й пряду, й тчу, й так... - Багато роботи? - Вельми. - А грати пiдеш зi мною? Сьогоднi Купала. Вони побралися за руки й побiгли туди, де вже на повну силу йшло свято. Дiвчата й хлопцi, половившись у довгий корогiд, визмiювалися мiж кiлькома багаттями й спiвали купальних пiсень. Людота вхопився за крайню дiвчину, й вони зi Славкою помчали. Дiвчина смiялася, ?? вiчi вилискували проти вогню весело й заклично, Людота раз по раз озирався на не?, й серце йому поймалось невимовною радiстю. Чи думав вiн, що найкраща в усьому Ки?вому городi, в цiлому свiтi найкраща дiвчина пiде з ним до гри! Вiн кружляв, i тяг за собою Славку, й подумки обiцяв дати ясному Купаловi все, що б той не забажав. - Держись! - кричав Людота, коли корогодом починало метляти в усi боки. Й вона радiсно вiдгукувалася: - Держусь! Парубки запалили в Хрещатому Яру, над самою рiчкою, ще бiльше вогнище, й отаман корогоду потяг усiх iз кручi додолу. Знявся несамовитий вереск, i виляск, i басовите гигикання, змi?сько довжелезного корогоду зазвивалося в яр, хто тримався рук, хто пускався, кинутий гемонською силою в прiрву, й од реготу, не можна було нiчого почути, та нiхто й не прагнув того. Над яром стояла чорна нiч, тiльки багаття на березi осявало траву й пiсок червоною загравою. Збiгаючи зi стрiмкого схилу, Людота пустив чужу руку й тепер стрибав тiльки вдвох iз Славкою. Вже коли круча кiнчалась, дiвчина так шалено бiгла в темрявi, що, спiткнувшись, упала просто в обiйми хлопцевi. Вони так i застигли, самi в чорнотi ночi, радiснi, й переляканi, й без мiри щасливi. - Ти чого? - сказала дiвчина й випручалась. - Нiчого. Людота взяв ?? за гарячу руку й пошкрiб дiвчинi пальцями долоню. То вже був усiм вiдомий знак, i Славка спробувала висмикнути руку. - Ти що мене деремезиш? Людота мовчав. - Якщо рiкти-ймеш, що любиш мене, то... - То й що? - То лжа ?! - пiдвищила голос дiвчина. , Ковальчук сказав: - А таки ж люблю. Вона стишилася, перестала випручувати руку з його цупких пальцiв, якi й досi деремезили ?й гарячу спiтнiлу долоню, й промовила: - I я тебе люблю. Ще з того лiта запав ?си менi в душу. - Й ти-с менi запала з того лiта, - визнав хлопець i цмокнув ?? в щоку. Дiвчина сахнулась: - А се що ради? - Пiдеш за мною? - замiсть вiдповiдi, спитав вiн. Славка глибоко зiтхнула: - Мене за тебе не пустять. - Хто? - Хто?.. Й княгиня, й князь... i... - Хiба вiтця не ма?ш? - Маю. Вони помовчали, тодi Людота сказав: - А я тебе вмикну. Вона знову зiтхнула. - Сам не схочеш. - А то що ради? - Бо я... Вона зайшлася гiрким плачем i плакала довго й невтiшно. Нарештi трохи вгамувалась. - Ти хто ?си? Смерд а чи ж челядник? - Смерд! - гордовито вiдповiв хлопець. - А я-м... челядниця. Роба. Зумiв ?си? - Нi! - вперто вiдповiв хлопець. - Умикну тебе, й годi. Й потяг далi, в яр, де було тихо й безлюдно й куди не сягало свiтло великих купальних вогнищ. Вiн увесь тремтiв, i дiвчина теж тремтiла, це вiн одчував, мiцно тримаючи ?? гарячу руку в сво?й руцi... З неба капали зорi, великi й ряснi, Людотi навiть здавалося, що вiн чу?, як вони булькають, канучи в неосяжне й глибоке море нiчного неба. Вiн дививсь угору й намагався думати про тi зорi, що капають, мов дощ, але се було так високо й незрозумiле, аж робилось лячно й моторошно на душi, й вiн повертав голову до Славки, яка лежала поряд, поклавшись йому на випростану руку. Вiд самого сього душу поймало тепло й радiсть, i не хотiлося думати про та?мничi холоднi зорi й про те, що буде взавтра, коли кiнчиться коротка, найкоротша в лiтi купальна нiч. - Заснула-с? - тихо спитав Людота. Й дiвчина, так само тихо, не ворухнувшись, промовила: - Он зоря покотилася. Видиш? - Виджу. - Пощо воно ? так, що й людина зорить i на небi зорi? - То вiчi русинiв, що вiдiйшли в iрiй. - А вiрiй на небi? - На небi. - Й тi люди видять нас? - Мабути. - Страшно. - Що ради? - Бо то суть нави. - Нави не страшнi. Страшнi перевертнi, вовкулаки й упирi. Тi, що на небi, не страшнi. - Однаково страшно, - мовила дiвчина й довiрливо прилащилась, аж Людоту пойняв новий закрут полум'я. Та просто на них iшли двi тiнi, й вони внишкли. Славка почала шепотiти якiсь вiдвороти, але тiнi виявилися хлопцем i дiвчиною. Хлопець той казав: - Умикну, ось видiти-ймеш. А дiвчина застерiгала: - Отець ноги тобi переламне. - Хай ламне, однаково вмикну. Й пройшли далi. - Ти не страха?шся? - спитала Славка. - Нi. Хоч нехай там що. Забiжiмо кудись. У Дерева, чи в Сiвер, чи на Луги. - Лугарi обiтнi: не водять жiн. - Тодi пiдемо на Дунай або в Галицькi гори. Славка не вiдповiла. Вiн устав i потяг ?? за руку: - Ходiмо. - Куди? В Галицькi гори? Людота засмiявся: - Нi, ще не в гори. Ходiмо до гурту. Вони збiгли до рiчки, яка тихо дзюрчала в пiтьмi, тодi побралися берегом угору, де блискали вогнi. Коло багаття з сього боку сидiв сивий дiд у старiй ягнячiй гуньцi й грав на восьмиструннi гуслi, сам собi приспiвуючи. Поряд сидiло й стояло душ iз двадцять юнакiв i юнок. Дiвчата були простоволосi, й Славка тiльки тепер схаменулась: - А мiй вiнок? Тодi потягла Людоту до води й, пристоявши, кинула вже трохи зiв'яле повиття в рiчку. Вiнок поплив, не занурюючись, але Славка не спiвала вслiд йому, бо спiвати, щоб вiночок знайшов ?й ладу, зовсiм не треба було. Й коли вода вiднесла його далеко в темряву, Славка, весела й жвава, потягла Людоту сама до гусляра. Дiд уже доспiвував якусь, певно, довгу думу, бо тiльки в цiкавих i довгих дум такi закiнчення, як у се?. - Тако? сте хотiли? - поспитав дiд у молодi. - Тако?! Тако?! - загули хлопцi й дiвчата. - Тодi бувайте живi й здоровi, а я-м пiшов до сво?? хижi. - Дiду, ще однi??, тодi й до хижi! - озвався переднiший отрок, не знати чому переперезаний навхрест вiнками. Всi похопилися: - Ще, ще однi??, дiду! - Ще хоч однiсiнько?! Дiд хитро мружився до них i впиравсь, але всi знали, що заспiва? ще однi??, й наполягали гуртом. - Тодi я вам не думу, а бувалину, - нарештi згодився гусляр. - Хочете? - Хочемо. - То слухайте. Про Ки?в город хочете чи про язву морову? - Про Ки?в город. - Нехай. Тож були собi мiж та жона й мали вони чотирьох дiтей: синiв Кия, Щека та Хорива й четверту доньку ясну - Либедицю. Коли отець ?хнiй помирати здумав, то покликав до себе дiтей сво?х та й рече: "Осе, дiти мо?, прийшов мiй духодав. Не ? в мене нiчого: нi золота, нi серебла, нi горючого каменю бурштину. ? у мене тiльки три гори плiшi. Мислив ?смь, як вас подiлити, й так дiлю: хто найвище стрибне, тому вищу гору вiддам, а хто нижче, тому нижчу". Стрибнув молодший, Хорив, i доскочив коневi до стремена, й отець вiддав йому найнижчу гору. Стрибнув середульший i доскочив коневi до сiдла. Отець дав йому вищу гору. Тодi стрибнув старiйший i перескочив коневi на той бiк. Отець i вiддав йому найбiльшу й найвищу гору. А четвертiй, сестрi, краснiй Либедi, нарiк воду й берег рiчки, що оббiгала всi три братнi гори. Тож помер отець, а дiти зосталися жити там, де заповiв ?м. Щек ловив звiра, бо був гострооким стрiльцем, Хорив хоронив землю роду, а найстарiйший брат, Кий, держав переправу на Залознiй путi через Почайну й Днiпро, де збиралися гостi з усiх чотирьох вiтрiв i звозили всякi добра, й скiт, i куни з усiх язик. Кий згородив город на горi сво?й i княжив у родi сво?му, й молодша браття соромилася й стидалася перед ним. Було то лiт тому триста, а може, й п'ятсот, а може, й тисячу. Звiдтуду й пiшла земля Руська, й сини Ки?вi, й онуки Ки?вi в нiй суть княжити стали, був-бо Кий мудор вельми, й могуч дуже, й серцем хоробрий. Так вони жили-поживали. Одного ж дня та й рече Кий до браттi сво??: "Братт? й ти, ясна сестрице Либедице..." Людота, заслухавшись гусляра, не зразу й вiдчув, що його Славка тягне за рукав. Коли ж обернувся, дiвчина стояла злякана й ховалася йому за спину. - Ти чого? - спитав Людота. Й дiвчина прожебонiла: - Втiкаймо! - Пощо? - Бо Малко... Людота глянув у той бiк, куди зирила вона. З кручi спускався гладкий домажирич. - А нехай собi! - мовив хлопець. - Я не страхаюсь Малка, того шопаря. Нехай пiдступить! - i торкнув, нахилившись, колодочку ножа, що виглядала з наво?в. - Утiкаймо, завидить! - надмiру хвилюючись, мовила дiвчина й поза спинами шаснула в пiтьму. Людота якусь мить повагався, й коли Славчина бiла сорочка розтанула в ночi, гайнув услiд гукаючи: - Та куди ти! Зажди-но, не лякайсь! Йому кортiло почути, що ж мовив до братiв сво?х князь Кий... Того ж таки червця, в наступний день Людота привiв молоду жону додому, вже коли сонце пiдбилося вгору на три сулицi, й за звича?м упав перед старцем навколiшки. Те саме зробила й умикнута киянка. - Дiду, благословiть... Старець узявся розпитувати, хто вона, ся дiвчина, яка вирiшила прийняти духiв його роду. Людота, затинаючись, розповiв дiдовi все, вмовчав тiльки найголовнiше: що Славка - роба ки?вського князя. Дiд про те не спитав, i хлопець вирiшив до часу мовчати - як Дана з Дажбогом уречуть, так i буде. Й старець, поклавши молодятам руки на голови, спитав: - Чи сприйма?ш ти святих духiв роду нашого? - Приймаю, - з готовнiстю вiдповiла Славка. - Чи корити-ймешся законовi й поконовi роду нашого? - Корити-ймуся. - Чи шанувати-ймеш слово старцiв молодших i старiйших? - Шанувати-йму. - Чи шанувати-ймеш можа свого й честь свою жоночу? - Шанувати-йму. - Чи любити-ймеш, як матiр свою, землю вири нашо?? - Любити-йму. - Клянися! Славка нахилилась трохи вперед, узяла грудочку сухо? чорно? землi й поклала в рот, а старець ревно стежив, чи не гребу? вона ?хньою землею. Дiвчина повiльно жувала, на зубах ?й хрумкав пiсок, але вона мужньо ковтала ту землю, яка прийняла ?? за рiдну. По спинi в не? пробiгав морозець, бо ся клятва навiки й переступати ?? не можна. Людота теж пильно дивився, й серце його проймалось гордощами й любов'ю. З батьком та матiр'ю владнали ще легше. Син був уже дорослий, у хатi пара молодих дужих рук нiколи не зайва, та й невiстка сподобалася ?м з першого ж разу. Отець, глянувши на не? спiдлоба, суворо мовив: - Будь. Матерi б хотiлося гарного весiлля, та на весiлля багато треба, невiстка ж, хоч i не принесла по собi нiчого, зате й вiна збирати не доведеться. Надворi бiгало ще п'ятеро молодших синiв i чотири доньки, тож весiль буде та буде, аби тво? коржi з маком. I мати теж сказала: - Жий собi з Людотою та дiток наживай, а менi онукiв на старiсть. На другий день Купала теж нiхто в Городищi не працював, i молодята подалися до Яропiнi, на волю. Славка була щаслива й збуджена, гасала понад берегом, наче молода оленка, й дзвiнко смiялась, i тiльки час вiд часу позирала на всхiд сонця, й тодi очi ?? поймалися тривожним серпанком. Вона вперше вiдчула себе вiльною, вперше могла бiгати отак i горнутись отак до любо? серцю людини, до свого лада, й нiхто не гримав на не?, й Людота дививсь ?й у вiчi, мов у глибокi кринички. Народилася Славка лiт тому шiстнадесят у далекiй землi хлiборобного племенi улучичiв, де Полудневий Бог злуча? води сво? з тихоплинною Синюхою. Жила вона з татом i мамою в гарнiй мазанiй хижi над плесом - i жила доти, поки село заскочила жорстока сацька орда. Саки напали вночi, перебивши сторожу над засiками, й кого вбили, кого спалили живцем, а решту побрали в полон - мало хто й урятувався тi?? ночi. Тата з мамою та ??, маленьку, скрутили й повели в дикий полудневий степ, на робочий торг у грецькому городi Ольбi?. Греки перепродали ?х перським гостям, перси - сво?м сусiдам-вiрменам, а вiрмени повезли назад, до тi??-таки Ольбi?. В сих безконечних мандрах померла Славчина мама, тато ж ублагав полянського гостя, який придивлявся до нього, купити його разом iз донечкою. Й чи то благання допомогли, чи, може, щось iнше, бо дiти-робичi цiнувалися дешево, гiсть купив i ?? разом iз вiтцем. Так вони й потрапили до двiрця ки?вського князя Милодуха тому п'ять лiт. Княгиня Рада визначила обрiк ?хньо? неволi - для батька шiсть лiт, а для не? - десять. Наступно? масницi батька мали вiдпустити на волю. Славцi ж лишалося ще багато, бо строк викупу для дiвчини-роби починався з дванадесято? весни, й хоч за не? княгиня дала вдвiчi менше, нiж за батька, та всiм вiдомо, що жона може заробити впротяг дванадесяти мiсяцiв лише гривну, дiвчина ж пiвгривни. Людота блукав iз жоною понад зеленими берегами Яропiнi до самого вечора. Поверталися вже смерком, поспiшали, бо жонiння жонiнням, а завтра вранцi треба вже було вставати до дiла. Та бiля пiдпертих iзсередини ворiт на них чекала непри?мна звiстка: при?здив з Ки?вого городу тивун од Малка-домажирича й загадав Славцi вертатися. - Не пущу! - сказав уперто Людота. - Нехай дiдо виру да?. - Ой сину, не дасть вири дiдо, - засумнiвалась мати, батько ж мовчав i навiть не дививсь у ?хнiй бiк. Людота побiг до старця. - Дiду, благословили сте нас до злюбу, - сказав вiн, дивлячись собi пiд ноги. Та дiд мов ляснув його по щоцi: - Чого ради не повiдав ?си, що дiвка твоя княжа роба? Мовив тивун, щоб сього ж днi до вечора йшла домiв. Так буде. Сi останнi слова були невблаганним присудом, але Людота наважився заперечити старцевi: - Дайте за не? виру... - Де ж я тобi тих вир наберуся! Тамтого днi - виру за нава, сього ж днi - за дiвку. Не зумiв ?си вмикнути якусь вольну смерду? Виганяй з хижi, хай iде до княжого двiрця. - Й повторив: - Так буде! В голосi старця бримнуло залiзо, й Людота зрозумiв, що далi благати марно. Проте й жону свою не вигнав з дому й лiг iз нею спати. Дасть Бiг день, дасть Бiг ум, що буде, те й буде. Та вранцi, ледве в хижi повставали, зачувся гомiн. По той бiк тину стояв княжий тивун, а бiля нього два можi зоруженi. Старець гомонiв iз батьком, сидячи на присьпi хати, й батько тупо дививсь пiд ноги. - Вида?те ??, дiду? - похолов Людота, ступивши крок до присьпи, й дiдо вiдповiв: - Не можу которитися з князем. Не мовив ?си того-днi, що вона ? роба княжа. Славка, мов заговорена, пiшла сама до хвiртки, Людота метнувся, щоб утримати ??, схопивсь навручки з тивуном, тодi можi пострибали з коней i скрутили Людоту вiжками. Хлопець пручався й вiдбивавсь, але його припнули мiж кiньми й повели до городу Ки?вого. Нi старець, нi хтось iнший iз сiльчан не прийшов йому на пiдмогу, хоча впоратися з тивуном i двома можами могли в одну хвилю, й Людота, затамувавши в серцi лють, пiшов, сповитий, мов лялечка, й припнутий на двох мотузках до сiдел. Славка ж ступала, покiрно схиливши голову й не наважуючись озирнутися. Дорога здалася Людотi такою довгою й жахливою, що вiн аж зубами скреготав, плентаючи мiж кiньми, й, коли проминули Дiброву й попереду зачорнiла стiна гостроколу, плюнув, мовивши слова страшного прокльону: над Ки?вим городом, виблискуючи проти високого сонця бiлими й чорними крильми, лiтали голуби, сотнi голубiв, усяко? мастi, й се було поганою прикметою. Князь Богдан зустрiв ?х на високому ганку, вбраний у полотняну сорочку, заправлену в ногавицi, й босонiж... Вид його не провiщав нiчого доброго, й Людота знову згадав голубину зграю. - Осе вiн i ?? - грубим голосом поспитав у тивуна князь. Усе в ньому було грубе: й голос, i кремезнi плечi, й здоровезнi ноги, припорошенi курявою (десь-то ходив двiрцем без поробошень), i широкi лопатища рук, i навiть карий оселедець на блискучiй головi. - Осе й ?, княже, - догiдливе мовив тивун. - А се ? та роба, що... - Виджу, - проказав князь i зiйшов приступками додолу. Постоявши бiля Людоти, вiн пiдняв його вперто схилену голову. Людота сiпнувся й визволивсь iз князево? руки. - Пощо не зориш? - Не маю хотi, - буркнув молодий смерд. - А женитися мав ?си хiть? Людота зле блимнув за князя, й той знову спитав його: - Вiдав ?си, що дiва та ? моя роба? - Вiдав ?смь! - вибухнув хлопець. I князь несподiвано вiдступив крок назад, уражений незборимою зненавистю в очах сього скрученого юнака. Тодi вже тихо спитав: - Вiдав ?си - й умикнув? А чи-с вiдав те, що мiж роби ста? такоже робом осподаря ??? Було видно, як обличчя князеве закипа? червцем i зловiсно виблискують очi. - Й се-м вiдав, - одповiв отрок i подививсь Богдановi просто в вiчi. - Й умикнув таки-с? - I вмикнув ?смь. - Пощо? - Бо так Дана захтiла! Дана! - роздратовано крикнув отрок, i всi сподiвалися, що князь шмагоне сього непокiрця гарапником. Та Богдан сказав тивуновi: - Розкрутiть його. Мовив тихо, незвично глухим i здавленим голосом, i всi були страшенно здивованi, бо в тивунових руках уже бряжчало залiзне путо з хитрим ки?вським замком, яким спутують коней i непокiрних робiв. I нiхто не знав, про що дума? в сю мить князь, i жоден з присутнiх, а найменше за всiх Людота, не сподiвався, що вiн скаже: - Пустiть i ??. Опрощаю. А вiн так i сказав, i Людоту розв'язали, й отрок мовчки розтирав набряклi руки, немовби найголовнiше в тому й полягало, щоб терти долонями червонi й глибокi рiвчаки на зап'ястках, i не смiв пiдвести очi, бо було незрозумiле чому соромно й незручно, вже краще б, думалось йому в сю мить, його б торсали й били, й се б вiн знiс легше, бо до сього ж був готовий. Усi теж стояли, мов i ?м стало незручно, й, коли нарештi Людота спромiгся на перший крок, тi, що стояли круга, полегшено зiтхнули. Юнець поволi вiддалився, минув двiрцевi ворота, заспускавсь дорогою в окольний город, не випроставши плечей i не обернувшись, а позаду, назирцi, й досi не вiрячи в те, що сталося, йшла Славка... До самого вечора й увесь день потому ки?вський князь тiльки й думав про сей дивний для самого нього випадок. Думав не за те, що, зрештою, вiд кiлькох утрачених гривен не зубожi? - в княжiй скiтницi багато серебла й золота. В головi снувались останнi слова молодого смерда й на душi було порожньо й тоскно. Хiба ж не мiг i вiн учинити так само, як сей не знайомий йому городищець? Хiба забракло сили й мiжностi прискакати на доброму жеребцi, й схопити, й завезти на край свiту жону, яку любив од малих лiт i почуття до яко? не згасли й сьогоднi? Що б не робив Богдан i куди б не ходив, ота думка не давала спокою, й сумнi заплаканi очi Ясновиди, якими запам'ятав ?х iз останньо? зустрiчi, стояли перед ним i бентежили душу. Вже два лiта в княжому хоромi жила чужа й нелюба людина, княгиня Руска, й се гнало Богдана з хорому в степ i в лiс, аби далi, аби не дивитися на не?. Вiн цiлими тижнями блукав у далеких дiбровах чи ?здив на прип'ятськi риболови й додому вертав лише з необхiдностi. Все було б iнакше, все було б не так, якби йому в той день позаторiшньо? весни не забракло рiшучостi. У такому станi й застукав його Людота. Вiн, либонь, пантрував на Богдана, бо постав перед очима саме в ту мить, коли той збирався сiсти на коня й утопити смуток у зеленому шумовиннi Дiброви. Людота вийшов з-за ворiт i мовив: - Княже Богдане, що ти за... за се хочеш? Гатило здогадався, про що мовить отрок, i тiльки скисливсь. - Нiчого не хочу. Людота наполягав: - Нi, ти наречи - я й зроблю те?. - Нiчого не хочу! - вже роздратовано мовив ки?вський князь i смикнув жеребця за вуздечку. Жеребець казився й не хотiв пiдставляти йому стремено, й Богдан знову й знову смикав його, ще дужче дратуючись, бо поряд стояв несхильний у сво?й упертостi хлопець, який нагадував князевi про його власну безсиль. - Уречи, княже Богдане! - пiдвищив голос Людота. Й князь крикнув: - Вречу, хай прокудять тебе з двiрця бичами! Й нарештi-таки зловчився поставити ногу на стремено. Та Людота вхопив коня за вузду. - Хочеш, я здобуду тобi Юрiв меч? - Який меч?.. - не вiрячи, перепитав Богдан. - Юрiв! У князевi все отерпло. Вiн проказав: - Де-с чув про меч сей? - А чув ?смь, - ухильно вiдповiв Людота. - Ти хто ?си? - Смерд! Богдан подивувався, з якою гордiстю вимовив те слово хлопець, Людота ж наче зумисне сказав удруге: - Смерд ?смь i вiльний орач, княже! Й усi в роду мо?му смерди, вiдай про се. Й коли тобi смерд рече слово, то так i буде. Се видж! По тому словi Людота пустив коня, нахилився, взяв й землi чорну грудочку й з'?в ??, як ?ла кiлька днiв тому його жона Славка. Богдановi знову продерло спину морозом, ошпарило варом, i вiн тихо сказав: - У чiм клянешся, смерде? - У тiм, що чув ?си, - сказав, давлячись чорною землею, Людота, бо був i сам до межi схвильований, адже се клятва найстрашнiша, й через Землю, яка нас породила, ще нiхто й нiколи не переступав. - Я не йму тобi вiри, смерде, - проказав Богдан, але хлопець уже здолав ковтнути i вже твердим голосом одповiв: - ?в землю-м. I то щось таки значило, й князь ки?вський, широко розплющивши вiчi, зорив на дивного смерда, який говорив незрозумiлi речi й ятрив у його серцi глибоку й давно наболiлу, сховану вiд чужого вiча, виразку. Людота торкнувся трави рукою, тепер уже як рiвний рiвному, бо пiсля тако? клятви людина пiдноситься навiть у власних очах, i мовчки пiшов з двiрця. Князь наздогнав його вже за ворiтьми, де дорога збiгала в окольний город i помiж високими хатами та хоромами в'юнилася на той бiк засiки. Гупнувши на землю, вiн повiв коня в руках. Людота стримано всмiхнувся князевi, тодi раптом щиро й весело розтяг вуста до самих вух. - Чу?ш? - сказав Богдан. - Iди до мене. - Куди се? - До двiрця. - Чого ради? - До двiрця, та й годi. - Що би-м там робив? - А що тямиш. I що волiв би-с. Ковач ?смь, - одповiв Людота. - То йди ковачем. Я маю добру кузню, велику. - Я теж маю, княже Богдане. Ку?мо собi з вуйком Стояном. - Стояном? Я знаю Стояна. Вiн тебе вiдпусте. - Я сам не маю хотi. - Сам? Пощо ж? - А так, не хо, та й годi. Менi й у нашому Городищi добре ма?ться. - Старець ваш Славута жи?? - А жи?. - Скiльки ж се ма? лiт Славута? - Не вiдаю. Хiба сто або сто й десять... Злоба до старця, що сими днями вже встигла була пригаснути, раптом закипiла в Людотиному серцi знову, й вiн утратив хiть до дальшо? розмови. Богдан спитав: - То не волi?ш? - А речу ж, - i без зайвих слiв подався стежкою навпростець до Дiброви, дубового лiсу, що починався за Ки?вим. Князь одним махом вихопився на коня, зострожив його й погнав до Соляного шляху, а звiдти в Хрещатий Яр, i гнав доти, поки сiрий жеребець пойнявся милом. Богдан був певен, що той отрок не зможе нiчого вдiяти, що й про меч Юрiв чував десь випадково й не вiда?, нi де його дiстати, нi що воно ?, та не мiг заспоко?тися. Давно, лiт тому зо п'ять, чув байку, тi зроненi слова про та?мничий меч i думав, що вже геть забувся й за нього, й за сво? колишн? бажання. Та варто було ковальчуковi нагадати - й душа в Богдана спахнула новим вогнем, i серце закалатало в грудях, i руки сiпали шпаркого жеребця за повiддя. Сам того не думаючи, вiн пригнав до стольного Витичева. Сонце хилилося на захiднiй пруг, i досi жарке й розпечене, але там, за лiсом, понад самими верхiвками слалася чорна повстяна хмара, й Богдановi з пiдсвiдомого передчуття стислося серце. Й та хмара, й город Великого князя, бiля якого вiн опинився, здались йому та?мничим, злокобним знаком, вiн страшливо зо-зирнувся й зашепотiв у всу?вiрному потязi: - Що сим речеш, Боже? Чи слави мо?? зажадав ?си, чи погуби мо??? Вiдкрий менi волю твою, Боже, що полi чу? та чорна хмара перед стольним городом? Повiдай, Боже, i я зречуся й себе, й помислiв мо?х. Нехай лиш Руськiй землi, де похованi мо? дiди й прадiди, свiтить сонце... Кiнь, який утомлено ступав по майже зарослiй травою путi, раптом пiдняв голову й тривожно заiржав у бiк столицi. Богдан зострожив його й смикнув за повiддя: - Й-йо!.. Й-йо! Князевi стало страшно, що хтось може побачити його тут, бiля Витичева, й вiн далi погнав коня... В ЛIТО 427-е Закоторилася земля грецька. Християни пiшли супротиву християн, i рiкли однi: Iсус молодший за бога-Вiтця, отже, бог-Син ма? початок, i зупершу його не було. Тi ж вiдповiдали ?м: "То ?ресь, i ви ?сте ?ретики. Бог-бо ?ден у трьох парсунах, i не може такого бути, щоб бога спочатку не iснувало". Й роздiлилися, й почалися розпрi й которання, й гору брали то тi, то сi, й во iм'я бога лилася кров, i сипалась у вино отрута, й син возненавидiв вiтця свого та брат - брата. Й став занепадати цар-город Константинополь, i город Олександрiя ?юпетська[9] не пiдкорялася йому й чинила прю з ним. I з'явився в стольному царi-городi Константинополi ?внух вельми мудрий i зело хитрий i пiдкорив собi ввесь клiр, i молодого iмператора, й саму всемогутню Пульхерiю, й тепер у царi-городi чувся голос Олександрi?, городу ?юпетського. Й було iм'я тому ?внуховi безбородому Хрисафiй. В ЛIТО 428-е мiсяця стичня Ки?вський князь Богдан Гатило вiтав гостей. I хоч вiн був ?м не дуже радий, та закон i покон племенi руського й полянсько? землi змушував одкривати перед гiстьми й ворота, й хороми, й серце. Вiн дивився на можа, що сидiв за столом, i намагавсь оскресити в замулах пам'ятi далекий день квiтного мiсяця, коли вперше бачив його. То був луганський князь Годечан. Ки?вський володар спробував полiчити, скiльки ж минуло вiдтодi лiт, i не мiг достеменно згадати сього. Князь Годечан задумливо посмикував собi довгу русяву косу й мало чим нагадував того кощавенького й хоробливого юнака, що назвався тодi Годо?м. Скiльки ж лiт минуло? Скiльки? П'ятнадесять? А може, й шiстнадесять. Про що вiн дума?, сей жилястий косак? - Чи не мсту прийшов ?си чинити, княже? - з ледь прихованою дратiвливiстю спитав Богдан i тут-таки зрозумiв, що зовсiм не те ма? на думцi гiсть. Князь Годой сумно всмiхнувся й трохи недоречно й для сво?? коси лугарсько?, й для вiку, бо мав щонайменше лiт iз тридцять чотири, зiтхнув: - Пощо згадувати, княже, буле? - ?си ж роду... - Богдан завагався, чи вимовити те ймення, чи нi, та вже коли почав, мав i довершувати, й вiн сказав: - ?си ж роду Джюрджевого. - Так ?, - неохоче вiдгукнувся луганський князь. - Брат ?смь утрет? йому. Та... Вiн не доказав, бо ввiйшли Борислав iз Вишатою. - Сих можiв знав ?си, княже? - спитав Богдан, кивнувши на ?хнiй уклiн. - Були вони i тодi, коли ми смо з тобою вперше звидiлися. Сей мiж - боляр Борислав Борич, а то - старий конюший Вогнянич. Увiйшлi посiдали з княжо? лiво? руки, Борислав простягся до дзбана з медом i налив собi й Вишатi. Вони вже знали, хто завiтав до двiрця, й нашорошено дослухалися розмови. Ки?вський князь чекав, що казатиме далi Годой, але косацький гiсть не виявляв балакучостi. Довгий стiл з товстенних дубових дощок займав пiвсвiтлицi, попiд вiкнами й уздовж трьох стiн тяглися вкритi картатими ряднами лавицi. Мiж вiкон горiла червоним вогнем грубенька соснова скiпка, заливаючи помешкання мерехтливими вiдлисками. - Звiдкуду йдеш i куди путь побрав ?си, княже? - перервав мовчанку Богдан. - З Лугу йду. Переставилася, моя жона, царство ?й небесне, то надумався ?смь... Богдан у непри?мному здогадi перебив його; - Чи не ?си, княже, хрестатий? - Вiрую в ?диного бога, - вiдповiв, схиливши зiр додолу, князь косакiв. Ки?вський володар зневажливо посмiхнувся. Тепер йому було ясно, чому Джурджiв родич не править з нього помсти. Вiн так i сказав йому. Годой вiдповiв, наче виправдовуючись: - Апостол наш Лука мовив: той, хто пiде за Христом, не матийме нi вiтця, нi матерi, нi браттi, нi сестер... Бог наш сам так дiяв i нам велiв: прощайте ближнiм грiхи ?хнi. - Й кревну мсту? - перепитав Богдан, i Годой не вiдчув у тому нiяко? пастки. - Й кревну мсту, брате. Богдан трiумфував: - Так може ректи послiднiй страхливець! Вiн пошукав пiдтримки в очах Борислава та Вишати й знайшов ??. Старий конюший тихо всмiхнувся, болярин же пiднiс угору свiй череп'яний полумисок iз медом: - П'ю до тебе, Гатиле. Князь лугарiв не звернув на те уваги. Вiн сказав: - Так нарiк тебе косацький отаман сотенний Шумило... - Шумило жи?? - Жи?. - То речеш: нi браттi, ?й сестер? - устряв у розмову Борислав. Годой зiтхнув. - I носиш на шворцi ?хнiй знак? - Вiрую в святу трiйцю, боляре. - Й, може, рятуючись од непри?мно? розмови, сказав ки?вському князевi: - Був ?смь у... Ясновиди. Маю хiть сватати ??. Гатило буркнув: - Будь щасний. Але Годой промовив: - Не волi? вона. - Пощо ж, княже? - прискалив око болярин, а Гатило мовчав, хоч у поглядi йому промайнув колючий вогник. Годой вiдповiв не боляриновi, а в бiк осподаря дому: - Через тебе, княже. - Чого ради через мене? Так i рече? - Нi, не рече. Я сам вiдаю. - Се як же? - Стариця... Ходив ?си до не?, й вона страха?ться тебе. - Я-м не дикун об жовтих iклах, аби мене страхатися, - знову буркнув Богдан, але вже якось не так збентежено й сердито. Борислав нагадав: - Як же то ?, княже Годечане? Ваш закон лугарський не да? женитися на вдовицi. - Мiй бiг да? жонитися тричi, - сказав Годой. - Переступив ?си через закон лугарський? А вона, княже? Вона ж ? роду нашого, не грецького. - Не умiю тебе, болярине. - Пощо не умi?ш? Мiж ?? князь Вогнян роденський умер, i вона мала такоже вмерти. Се було надто жорстоко. Богдан колись теж дорiкнув Ясновидi за зневагу закону свого племенi, та бiльше не смiв, а може, й не хотiв, бо ж поляни мали сво? звича?, й тi звича?, на його думку, були кращi й людянiшi. Пощо мусить лягати в яму разом iз мертвим можем нi в чiм не винна жона? Якщо колись i русичi шанували той закон, то вже давно забули про нього, й узагалi про се краще не говорити, краще робити так, як робиться, й думати, як дума?ться, iнакше-бо на свiтi важко жити. Але Богдана дратувала сама присутнiсть луганського князя. Про нього вiн згадував часто пiсля того вечора, як зiтнув меча з князем Джурджем. Згадував i думав, як про людину, що з нею ма? колись перехрестити й свою стежку, й свою зброю - того жадав закон кровi, й Богдан нiчого не мав проти, бо так дiялося споконвiку, так мусить бути, доки сонце на небi свiтить. А коли ?хнi стежки перехрестилися, Джурджiв родич повiв себе зовсiм iнакше, й Богдан вiдчував якесь роздратування. - Ти, княже, був ?си десять лiт серед хрещеного люду, - сказав Годой. Богдан поправив: - Дев'ять. - То не важить. Прийми Христа в душу. - Стати гречином? - посмiхнувся Богдан. - Пощо? Можна вiрувати в святу трiйцю й бути русином, княже. - То неуможне, - вiдповiв ки?вський володар i раптом зневажливо реготнув: - Гидка менi вiра ваша! - Пощо? - Бо всi ви ?сте роби свого бога. Ми ж вiру?мо в Бога, що породив небо й землю, у Ладу, що ? мати Земля, й у Дажбога... Сi на небi, а инчi - на землi: чинимо требу Божковi, бо стереже жито наше й стада нашi, молимося Моранi... - То суть iдоли, княже, бо чиненi з дерева. - А вашi не iз дерева? Нашi, вирiзанi з дуба, жиють у нас, бо ?м суть кланялися нашi дiди й дiдiв дiди. Вашi ж такоже деревлянi, лише не струганi, а помальованi на дошцi й на стiнах. - Нашi добрi, - обiзвався Борислав, тодi подумав i докинув: - Веселi! Богдан теж згадав: - Юдейськi ж боги злi й мстивi. - Бiг милосердний, княже, - заперечив Годой, не помiчаючи в Богданових очах iскрини. - Злi вони. Як там пишеться в отих ваших книгах? Слухав ?смь, як рече один попос. Був у ?гови народ, а потому щось той народ не догодив йому, й ?гова став насилати на нього й чуму, й морову язву, й усякi хворощi, потому взяв та геть прогнав той народ, а казав, що то ? народ божий. Га? По тому взяв i розсипав свiй народ по всiй землi. Ти ж речеш - милостивий. Княже-княже... - Юде? суть прогнiвили бога. - Й ми гнiвимо й Бога, й Дажбога, й Перуна, й Волоса, й Морану. Вони ж не проганяють нас iз землi Русько?? - Нашi веселi! - знову вставив Борислав i пiднiс полумисок меду вгору, Вишата наслiдував його приклад, широко всмiхаючись. Борислав допiру мовив йому, що може бути сiча, й потяг за собою в княжий хором, а тут усе звелося до теревенiв, i нi меча, нi навiть голо? руки не треба. Такий поворот Вишату влаштовував, i вiн спокiйно мiг випити келих настояного меду. Того вечора нiчого страшного не вiдбулося, просидiли вони в накадженiй сосновими скiпками свiтлицi далеко за пiвнiч, Богдан перестав сiкатися до Годоя, й Годой, забувши свою вiру, пiд кiнець розпився й собi й почав обiйматися з цибатим Бориславом. Богдан пригадував походи, й ратнi сiчi, й похмурий, високостiнний Константинополь, натоптаний попами, ченцями-калугерами та гетерами, що за маленьку золоту номизму цiлу нiч вiддавалися коханню будь з ким: i з патрикi?м, i з грубим вiйськарем-поганином. - То чия вiра краща? - вже п'яним голосом гукнув до гостя Богдан. - I гетери ж носять хрест у пазухах! Сам ?смь видiв... Уранцi, як бувало завше пiсля пиття, в Богдана болiла голова, й вiн, узявши зi ще не прибраного столу дзбан, пiшов до медушi. Роби й челядники розбрелися, певно, невсипуща княгиня Рада позганяла ще вдосвiта, й мусив iти сам. I на ганку зустрiвся з Годо?м. Луганський князь був уже вбраний для дороги, Богдан одразу здогадався, куди вiн iде, й учорашня неприязнь розiбрала його знову. - Втiка?ш, княже? - недружелюбно буркнув вiн. - Треба вже... - Випий на похмiлля, тодi... В господаревому голосi чулась неприязнь, i Годой не наважився заперечувати. Ки?вський князь пiшов до медушi, дверi були замкненi, вiн гахнув ?х поробошнем i виставив. Годой усе те бачив, i мовчав, i так само згiдливо йшов за князем до свiтлицi, обгиджено? звечора. Вiн би не сказав i слова про вчорашн?, та сам господар, мов дратуючи й його, й себе, раз по раз навертав розмову на слизьке. - Речеш, прийми Христа. Зречися свого й прийми грецьке. Годой мовчав, i се ще дужче дратувало Богдана, бо вiн знав, куди той збирався, й куди по?де зараз, i з ким бачитиметься, й про що говоритиме. - Й за брата свого забув ?си, й кревно? мсти не чиниш менi... - Наш бiг милостивий, княже. Так сам робив, так i нам велiв. - Що велiв? - Опрощати. - Що? В Годоя теж гуло в головi, та вiн терпляче доводив Богдановi: - Бути милостивими й любити ворогiв сво?х. Богдан, уже випивши зо два келихи меду, пожвавiшав. Останнi слова Годоя навiть розсмiшили його, й вiн лунко зареготав. - Любити ворогiв! Осе так! I ти вiру?ш у такого бога? - Вiрую, княже. Христос рече: вдарять тебе по правiй ланитi - пiдстав i лiву, бо в смиреннi сво?му ти будеш любий боговi нашому. - Я знаю грекiв, Годою, - сказав Богдан, тодi в очах йому спалахнули чорнi вогники, вiн якийсь час ховав ?х за зведеними докупи брiвми, тодi пильно глянув на гостя й пiдвiвсь. Годой занепоко?но стежив, що робитиме господар. Богдан же замахнувся й щосили ляснув Годоя по щоцi. Луганського князя мов пружиною пiдняло. Встаючи, вiн турнув лаву, лава гримнула на всю хату, й вiн вихопив меч iз пiхва. Й тут Богдана мов прорвало. Вiн стояв i голосно реготав, а коли вгамувався, червоний i вдоволений, сказав сво?му гостевi: - Брешуть тво? кумири! Брешуть! Якби вони були такi всесильнi, як ти речеш, то не дали б руцi тво?й витягти меч. Ударив ?смь тебе по однiй ланитi - пiдставляй другу! Ти ж ?си хрестатий! Будь милосердним i люби того, хто вдаря? тебе! Нащо ж тобi здався меч? Годой розгублено клiпав. Такого повороту вiн не сподiвавсь. i тепер не знав, що робити й що казати. Лiва щока палала, господар i досi реготав: - Чи, може-м, не так тебе вдарив? Христос рече: як ударять по правiй. А я вдарив зупершу по лiвiй. Годечан узяв пiхво й поволi засилив меч назад. - Хай буде так, - сказав вiн. - Кров зове мене до меча, а вiра здержу? руку. Того дня Годой так i не змiг по?хати. Вiн був уже й зiбрався, та бiля колодязя, де косарi по?ли його коней, пiдковзнувся на льоду й звихнув ногу. Спершу думав, що минеться, та на коня сiсти не знайшов сили. Колiно йому наче задубло. Спираючись на довгий меч, князь Годой ледве дошкандибав у хором. Певно, болiло дуже, бо Годой зблiд, i чоло йому вкрилося рясним холодним: потом, але з вуст не зронилось нi стогону, нi пiвстогону, луганський князь навiть бадьористо всмiхався до Богдана, й се нiби змирило з ним ки?вського володаря. - Посидь у Ки?вому городi, княже, так ?хати не личить. Богдан звелiв челядникам перенести хворого на спiдн? повершя, де стояла широка пiч i було тепло. Годой не заперечував, i господаревi навiть здавалося, що вiн радий сво?му зувiччу. Гатило сам дивувався, що так раптово змiнились його почуття до луганського князя. В свiтлицi сидiла стара княгиня, запнута вдовиним полотком по самi вiчi, бо так велить покон землi Русько?, але розмовляла з хворим гостем вiльно й невимушене. Говори про його батькiв i про спiльних, не вiдомих Богдановi родичiв. Коли Богдан зайшов, мати встала з лави й незвично клопiтливою ходою подалася геть. Богдан вийшов за нею аж у сiни, дивився, поки вiдчинить дверi на свою, жоночу половину, однак стара княгиня й не обернулася. Здивовано хмикнувши, Богдан зачинив по собi й сiв подалiк. Йому подумалося, чи не Руска, молода господиня, стала причиною того хвилювання. Вiн поспитав Годоя: - Що, язвить? Бiль десь-то був i справдi великий, бо гiсть навiть не вiдповiв, лише махнув кволо рукою. Ки?вський князь хотiв був йому сказати щось таке при?мне, та слова повiльно спливали в пам'ятi, й доки пригадував, рипнули дверi, й на порозi стала княгиня Рада. Богдан глянув на не? й одразу зрозумiв i що трапилося, й чому тодi мати так поквапне зникла на сво?й половинi хати. Стара господиня стояла в навстiж одчинених дверях, у свiтлицю тягло холодом, але так треба було, й нiхто на те не зважав. У руках у не? Богдан побачив здорового зозулястого пiвня з широким ярим гребенем i такими самими борiдками, що спадали йому на рябi могутнi груди. - Ма?ш пiвника, княже Богдане! - врочистим голосом рекла стара княгиня й низько вклонилася синовi Той поволi встав, пiдiйшов до не? й мовчки поторкав птаха за червоний клобук. Пiвень невдоволено киркнув на його руку й трiпонув головою. - Пiвник? - перепитав князь. - Ма?ш пiвника ще одного, - вже не так урочисто вiдповiла стара господиня. - Коли? - Осе! Вона простягла йому зозулястого гребенача й знову вклонилась, Богдан узяв його й пiшов повз матiр на ганок, тодi, згадавши, разом iз птахом ув однiй руцi збiгав нагору й повернувся вже пiдперезаний мечем i в теплiй овечiй гунi, виквашенiй у дубовiй корi. У двiрцi вже зiбралося чимало люду - й челядники, й роби княжi, й можi, й пiдлi кияни, чулися збудженi веселi голоси, й коли ки?вський князь повернувся назад до Годоя, в наквацьованих кров'ю руках його була тiльки зозуляста й гриваста пiвняча голова. Князь аж сяяв од радощiв. Годой пiдвiвся на вистеленiй бурим ведмедном лавi й узяв ту голову, й обидва так старанно роздивлялися ??, нiби могли помiтити в нiй риси юного ки?вського княжича, який народився кiлька хвилин тому. - Першого Данком ?си нарiк? - поспитав Годой. - Данком. - Лiпо ?, що не кура й сього разу. - Так ?. Вони старанно уникали слова син, бо не можна згадувати людину, перше нiж ?? вречено буде котромусь кумировi. Ки?вський князь, побоюючись, аби гiсть не переступив покону пращурiв, бо вiд хрестатих можна сподiватися всього, поквапливо сказав: - Учинив ?смь требу всемiжному Юру. Нарiкаю йому сина свого! Тепер можна було не боятись урокiв, i вiн, а по ньому й князь Годой, полегшено зiтхнули. - Юрко? - Так буде, - вiдповiв ки?вський князь i знову почав ворожити на пiвнячiй головi, бо там усе сказано: й яким виросте новий княжич, i що робитиме, й скiльки перемог на ратному полi матиме за сво? життя, й скiльки поразок. Увечерi на горi княжого хорому зiбралася весела учта. Годой, спираючись на довгий меч, пiднявся й собi сходинами на другий поверх. У найбiльшiй княжiй свiтлицi сидiли всi значнi люди князiвства. Навiть челядникам i робам було виставлено в пiдклiтях кадь меду й кiлька дзбанiв сити. При?хав i тесть князя ки?вського вруцький князь Во?бор. Старий надзвичайно тiшився, що його донька Русана дару? князевi тiльки чад можеського шибу. Добре випивши, вiн перекрикував усю весiльбу: - А речи, княже: лiпа моя кров? Богдан удоволено кивав головою й пив, i хоч настоянi меди не брали його, та настрiй мав добрий, веселий, бо таки можеське чадо двiчi пiдряд народити - неабияка достойнiсть, Ки?вому городовi треба можiв ратних, смiливих, i про се князь говорив того вечора не раз i не двiчi. Годой не був п'яний, бо пив мало, вiв здалеку й нiколи не закiнчував сво?? думки, Богдан же швидко розгадував його хитрощi, й се теж додавало настрою. - Греки не познають нашу звитягу. - Вони дають Великому князевi дань. - То не з шани, княже. Лиш убояться мечiв наших. - Слава й за те. - Слава, та чи надовго? Вони гнусяться мм... - Язичниками? Годой, не знавши, як вимовити те слово, щоб не образити Богдана, тепер кивнув. - Я нiколи не начеплю сво?му синовi хреста на шию, - розгадавши, куди верне Годой, усмiхнувся ки?вський князь. Годой похилив голову й теж усмiхнувся. - Речи сво?м грекам, що ки?вський князь Богдан Гатило такоже гнуша?ться ?хнiх кумирiв. - Бог ?дин ?, княже, - нагадав луганський гiсть, але в душi поцiнував киянина: той таки не сказав: "Гнушаюся тво?х кумирiв". - Ти чув ?си про... Юрiв меч? Годой пильно вдививсь у ки?вського князя й не зразу вiдповiв; у свiтлицi було гамiрно, задушно й пiвтемно, горiла тiльки свiча бiля них та смоляна скiпка над протилежним кра?м столу. Косар спробував упiймати вираз Богданових очей, але не змiг i вiдповiв зовсiм не те, про що його питано: - Тепер найможнiшим оружжям ?... Богдан докинув: - Я вiдаю, про що ма?ш хiть казати: хрест? - Хрест, - потвердив Годой. - Ти прийдеш до сього, княже. Нехай лише не буде пiзно. А... меча Юрового... не згадуй. Вiн приносить котору. - Меч Юра - то ? оружжя супроти котори, - впевнено заперечив Богдан. - Вiн видавався й тво?му прадiдовi не до руки. - Прадiдо мiй звольнив Русь, i Сiверу, й Дерева з-пiд готiв. I лужан звольнив. Поки Годой мiркував, Богдан заговорив про геть iнше. - Не мислив ?си, пощо грецькi князi та боляри в такiй моцi суть? - У якiй моцi? - Скоти багато ймають. - Не вiдаю. - А я вiдаю. Бо вельми багато робiв iмуть. - Не знаю. Ти був ?си в греках... - Був i многе ?смь видiв. Багато ймають скоти. А ми смо дужчi за них. - Дужчi? - Дужчi смо, бо ?хнi роби й челядники втiкають од них i бiжать до нас. Роб скiльки тягне? Десять гривен? Нашi роби висиджують на десять гривен - i вiльнi. Я садю його на землю, й вiн оре ??, бо вiн уже ? смерд. А грецькi роби? Роби суть - робами будуть i до скону. А з роба - скiльки ?си вбив, стiльки й в'?хав. Чи так ?? - Так... - невпевнено вiдповiв Годой, ще не розумiючи Богдана до кiнця. - Дожи?мо, що в грекiв не зостанеться робiв - повтiкають. А хто грекам рiллю орати-йме? - Княже, - заперечив Годой. - Христос рече: всяка волость вiд бога. Прийми хрест на груди - й смерд, i роб, i челядник твердити-йме: князь вiд бога. - Вiру?ш? - Вiрую, - твердо вiдповiв Годой. Богдан замислився, бо над таким варто було й справдi подумати. - Усякий чоловiк ? роб божий. Так рече ваш Христос? - Так. - А нашi кумири речуть: був ?си робом - робом i по смертi будеш. Був же ?си вольним - i там будеш вольним. Зумiв ?си? - Нi, - вiдказав гiсть, бо князь, певно, мовив про щось складнiше, нiж отi слова, що ж за ними крилося, збагнути не мiг. А Богдан повiв далi: - Був ?си робом - робом i будеш. А як скинеш ярмо - ти вже не роб. Зумiв ?си? Годой повiльно кивнув. - Не зумiв ?си, княже. Чуй: русиновi гидко робом бути. Чув казання: лiпше-бо потятим бути, анiже полоненим. Чув ?си? - Чув ?смь. - Ото такий ? русин. Зате вiн любе й свого Бога, й Волоса, й Морану, й усiх. Лiпше-бо потятим бути, анiже полоненим. I поки русин тримати-йметься свого, доти буде вольним. А грек? Йому Христос рече: всi ви роби - й на землi, й на небесi. Втече вiд князя свого роб - i радi?. Не втече - що ж, потерпить трохи: на небi всi рiвнi. Так i до чужинцiв. А русинова шия до ярма не звикла. Так-бо рече Бог, i Дажбог, i всi, в кого вiру?мо. То чи? кумири лiпшi, га-а?! Богдан трiумфував, бо Годой не мiг вiдповiсти на те нi слова, нi пiвслова. Луганський князь лише спитав: - Умi?ш, княже, письма грецького? - Вмiю, - вiдповiв той. - Один граматик показав у Константиновому городi. Пощо пита?ш? Годой тiльки такнув. - А ти вмi?ш? - Нi. Богдан раптом подивився на нього майже непритомним поглядом и крикнув: - Зроби диво! Зроби диво - i я ввiрую! Усi замовкли й утупилися в князя та його гостя. - Яке диво? Я-м не апостол, щоб робити диво. Всi заволали п'яними голосами: - Волi?мо дива! - Дива! - Ввiру?мо! Годой сидiв як неживий - поганцi знущалися з його вiри. - Учини диво - й князь Гатило накине хреста на шию княжичевi Юрiю! - перекричав усiх Богданiв тесть Во?бор. Годо?вi на думку спадали життя всiляких святих великомученикiв, розтерзаних i зганьблених поганцями, й вiн приготувався до найгiршого. Перед очима попливло й завихрилось у задушному маревi пiвтемно? свiтлицi, блискали тiльки золотi й срiбнi гривнi на шиях язичникiв та ?хнi розжаренi медом i хiттю вiчi. Велiй болярин Борислав, який чув усю розмову, тут-таки вигадав: - Поставимо тридесять лучникiв iз заповитими очима, й вони стрiляти-ймуть у тебе. - Волi?ш? Чи страха?шся? - пристав до його думки Богдан. - Якщо твiй бог ? - вiн заборонить тебе. Ти ж вiру?ш? Годой чув усе те мов крiзь товсту запону, вуста йому мимоволi ворушились чи то в молитвi, чи в прокльонах до кровожерливих поганцiв, i вiн ледве чутно промимрив у вiдповiдь на Богданове домагання: - Вiрую в ?диного бога. В свiтлицi запала тиша, й Богдан теж присмирнiв, i голос його був глухий i схвильований. - Вiру?ш, твiй бог заборонить тебе? Мовчанка висла й досi й тиснула всiм на вуха - тодi хтось порушив ??: - Вiру?ш - то йди. - Йди!.. Йди!.. Годой, мов непритомний, устав i вибрався з-за дубового, геть обгидженого недо?дками столу, сперся на меч, потому зробив крок до дверей, i всi розступилися перед ним. Вiн хотiв, бажав, щоб ся путь через довгу свiтлицю нiколи не кiнчалась. Та все ма? край, попереду розчинилися дверi в сiни, й звiдти сапонуло клуб'ям морозу. Нога болiла, й вiн спирався на довгий меч, хтось навiть спiвчутливо взяв його попiд руки й допомiг зiйти з високих приступкiв ганку. - Стань коло стiни, - розпорядився Борислав - то вiн пiдтримував Годоя. - Стань отак, а ми зараз... Велiй болярин Борислав одмiряв на снiгу тридцять крокiв i сказав юрмиську, що сипонув з терема: - Звiдсюду! Лучники знайшлися швидко - всi тридцять, як i загадував болярин, бо майже кожен повiсив у княжих сiнях свiй лук. Борислав проорав утоптаний снiг i поставляв лучникiв. Тепер заповивайте очi. Вiн розпоряджався жваво й весело, як умiв робити на княжих учтах, неначе йшлося про якусь безневинну забавку, а не важилося людське життя. - Заловили сте? - Заповили смо! Надворi стояла ясна зоряна нiч, пiд ногами бiлiв снiг, але Годо?во? постатi на чорному тлi теремного зрубу майже не було видно навiть iз незав'язаними очима. Годой се знав, i на якусь мить у головi майнула рятiвна думка сховатися за вiнок рогу теремного, та вiн стримав себе. Хотiлося згадати бодай якусь молитву, що пасувала б до такого випадку, та з пам'ятi все вивiтрилося. Спливли тiльки, не знати до чого, слова котрогось апостола - чи Луки, чи Марка. Й вiн пiвголосом проказав ?х: "На рiках вавiлонських сидiли смо i плакали, пригадуючи Сiон..." Але такi зовсiм не придатнi до випадку слова не трималися душi, й Годой стояв, ухопившись обiруч за ручник меча, й голене тiм'я його аж болiло вiд стичневого морозу й напруження. Вiн подумав про те, що забув у свiтлицi свiй смушевий клобук, сумно всмiхнувся, й у сю мить звiдтам пролунав Бориславiв голос: - Стрiль! Годой ще встиг почути, як недружно забринiли тятиви напнутих лукiв, бо за тридцять крокiв чути навiть шепiт людини, - тодi в усьому тiлi настала неймовiрна слабiсть, ноги пiдiгнулися, й вiн упав. Лучники й усi, хто пильно стежив за дивною грою, сипонули в бiк терема, сковзаючись i перечiпаючи один одного й за кiлька крокiв поставали мов укопанi. Пiд стiною терема нерухомо лежав князь, у якого вони щойно випустили тридцять стрiл, хоч i з заповитими очима, але таки тридцять стрiл iз тридцяти крокiв, а кожен з них убивав куницю з шiстдесяти й сiмдесяти, влучавши в око чи бодай у голову, щоб не псувати смушка. Мовчали довго, дивлячись на розпростерту пiд стiною людину, й нiхто не наважувався пiдiйти, й позад усiх стовбичив розхристаний i простоволосий князь Богдан. I коли вже дехто, так i не здобувшись на смiливостi, почав одступати назад, тiло на снiгу несподiвано ворухнулось, тодi ще й ще, i Годой, тихо зойкнувши, сперся на меч i встав на повний зрiст. Отямився першим Борислав. Пiдбiгши до Годоя, вiн обмацав його всього, тодi придуркувато гигикнув, i все зiбрання п'яних i напiвп'яних людей зареготало. В дубових колодах теремно? стiни стримiли всi тридцять стрiл, i стримiли так купно, що кожна з них могла протяти Годоя, коли б вiн в останню мить не знепритомнiв i не впав... Князь Годой по?хав рано-вранцi, ще вдосвiта, коли й двiрцевi роби не вставали, i нiхто до пуття не знав, у якому напрямку вiн зник: чи подався додому, на Луг, чи по?хав таки до Нежинi. Прокинувшись, Богдан знайшов на столi в тiй клiтi, де ночував гiсть, важкий сувiй у дерев'яному чохлi з мiдними защiпками. Ввесь чохол займав широкий, так само, як i защiпка, мiдний хрест, помережаний чоловiчками й химерними знаками. Спершу Богдан подумав, що Годой забув книгу, та, по-перше, вона лежала на сiмiсiнькiй виднотi, а по-друге, виявилася християнським святим письмом. Се князь утямив одразу, щойно розгорнув сувоя. Вiн iз забобонним страхом одiпхнув ту книгу геть i навiть плюнув собi через плече. Нi, тако? речi Годой забути не мiг, се зроблено зумисне, й Богдан не знав, що йому чинити. Покружлявши навколо столу, вiн простяг руку, тодi вiдсмикнув ??, наче впiкся, потому розгонув-таки книгу й сiв на лаву. Незвиклi вiчi вирiзняли забутi лiтери грецького альфабета й поволi складали ?х у слова. Так вiн i просидiв над книгою до самого полудника, ворушачи вустами й упiвголоса промовляючи сам до себе. Мiсяця березоля Снiг узявся зерням