Богдан. - Я ?смь князь. - Вiдаю, - замислено проказав Годой. - Отрок сей те саме рiк. - То й що? - Князь ? вiд бога, Богдане. Ти ?си Великий князь i ма?ш те чути. Богдан пройшовся свiтлицею туди й назад i знову став коло замороженого вiконця. - Був ?си в греках, княже, ма?ш вiдати. - Русини - то не греки. Годой зневажливо засмiявся: - Дай русинам бога - й вони стануть такими самими. Й скажуть тобi: "Князь - вiд бога". Ки?вський володар пiдiйшов до столу й линув у кухоль меду зi дзбанчика. В нього був добрий настрiй, i розмова якось мовби стороною обминала його. - Того не буде, Годою. Того не схочуть нi русини, нi сiври, нi деревляни. Й тво? косаки - такоже. Якщо князь - вiд бога (вашого юдейського бога), то боговi - боже, а кесаревi - кесареве. Я-м не забув ще грецько? науки, як видиш. Боговi многого не треба, зате кесаревi дай i димнину, й душнину, й вiд бортiв десятину, й од рала мiру пшеницi... - Дивно менi слухати тебе, княже. Речеш, як той смерд. - Русини того не захочуть. - Як вiда?ш? - Вiдаю. За се старцi в мого прадiда Велiмира меч Юрiв забрали. Лiпше ото випий меду та пiдемо вечеряти. Зодкуду прийшов ?си? Годой не вiдповiв. Богдан, сьорбаючи пiнястий мед, думав про Людоту-ковальчука. Пiшов би Людота отак за ки?вським князем, коли б той правив з нього й подушне, й димне, й десяту вiвцю, й десятий мiх жита? Пiшов би, як у ту зиму, полчитися проти степовикiв? Тодi йому згадалося, як тому сiм лiт вiн опростив i Людоту, й його молоду жону Славку, свою обiльну челядницю, робу, - й насмiшкувато зiтхнув. Через сiм лiт усе повторю?ться, як i в тiй товстезнiй книзi, що ?? колись Годой умисне забув у сьому теремi. Людота ?в землю, а грек Адамiс чоломкався з князевими свинячими поробошнями. А що дужче приницю? людину: те чи се? - Христос ваш рече: кесаревi - кесареве. Якщо ?си роб кесаревi - то вiд бога й не роптай. Робом умреш, а на тiм свiтi всi роби божi. Таки роби! I тут - i там. Русини такого бога не захочуть, Годо?. Вони ще довго мовчали, й тiльки коли свiчка догорiла й почала трiщати, Богдан пiдвiвся з-за столу й кинув гостевi: - Забув ?си в мене книгу свою, Годечане. Забереш? Вона в краснiй свiтлицi лежить. Годой скоса позирив на господаря й вiдповiв: - А чи не забув ?си ти, що я не тямлю по-грецькому? - Й без видимого зв'язку спитав про зовсiм iнше: - Можiв же терплять? Богдан зiтхнув. Можiв смерди таки терплять - по одному в оселищi. Терплять - i за те ?м хвала. Що б мав робити князь, аби-но смерди вiдмовилися годувати й можiв? - То ? вiд мого прадiда Велiмира, - сказав Богдан, коли вони переходили з нарiжно? до красно? свiтлицi. - Вiдаю. - Мечем вiно те заплатив. А на бiльше руський смерд не пiде. Один мiж на цiле село - то ще нехай... - Кесаревi - кесареве? - засмiявся в темрявi Годой. - Пек його вiда?. Може, й кесаревi, - сказав Богдан, i справдi не знаючи, що то: грецька втiха чи, може, данина юдейським богам. - Пек його вiда?, - повторив вiн i дав собi слово бiльше про те не думати, принаймнi сьогоднi. В ЛIТО 434-е мiсяця березоля в 15 день Три сини княгинi Ясновиди та загиблого роденського князя Вогняна - Гано, Горват й Огнян - ?хали густим сосновим лiсом у повному зоружiннi. Гано довершував сво? двадцяте лiто, брати ж його були кожен двома лiтами молодший один вiд одного. Старший прокладав дорогу крiзь част i завали, вслiд йому правував коня наймолодший, Огнян, а середульший, Горват, одставав на пiвпоприща вiд братiв. Коли ?хнi конi зникали за деревами та буревалом, Горват перегукувався з ними. Поряд iз Горватом ?хав верхи ще один юнак. Вiн був сином лужицького жупана, давно зiгнаного з вiтчини готами, звався Сiкуром i мав стiльки ж рокiв, як i Горват. У бору було видно, крiзь верховiття свiтило сонце, й тхнуло грибами, якимось ?дким зiллям i гнилим деревом. Трава ще не встигла повитикатись, але в настояному на живицi повiтрi вже витала весна. - Гано-о-о!.. Де сте?.. Переднiх не стало помiтно, й Горват приклав долонi до вуст i знову гукнув: - Гано-о!.. - Ту смо-о... - почулось у вiдповiдь зовсiм близько, й Горват пiдострожив коня. - Як мислиш, Сiкуре, коли сонце стане тако - при?демо? Сiкур стенув плечима. - Гано лiпше вiда?. Вiн ходив у тотi кра?. - Будемо, будемо, - сам себе запевнив Горват. Незабаром лiс почав рiдшати, й четверо хлопцiв почулися вiльнiше. Горват iз Сiкуром наздогнали переднiх. Гано стояв, зiп'явшись у стременах, i вдивлявсь у бiк призахiднього сонця. На обрi? синiв iнший лiс, не можна було тiльки розiбрати, чи то теж бiр, чи дiброва, чи, може, букач. - Тамо ?сть, - показав на синю смужку лiсу Гано. - Доскочимо, чи ставати тут на нiч? - Доскочимо! - впевнено вiдповiв середульший брат Горват, його напарник Сiкур байдуже мугикнув, наймолодший же, Огнян, до уваги не брався: отрок ста? мунжом тiльки по вiсiмнадцятому лiтi. - Ано! - смикнув свого воронця Гано, й усi четверо побралися вскач до синьо? смуги далекого лiсу. Першим знову ?хав Гано, по ньому на гнiдiй кобилицi мчав Огнян, а далi, не вiдстаючи, йшли парою однакових чалих коней Горват i Сiкур. Лiс то зникав за пагорбами, то знову виринав перед очима, щоразу ближче й ближче. Й коли вони доскакали пiд першi дерева взлiсся, почало смеркатись. - Не треба до лясу, - почав благати шiстнадцятилiтнiй Огнян. Рештi хлопiв теж ставало моторошно вiд однi?? думки про нiчний та?мничий лiс у чужiй землi, й вони охоче пристали на його благання. - Страшишся? - зверхньо всмiхнувся Гано до наймолодшого брата й помисливе махнув рукою. - Hex буде по-твому. Вони стриножили потомлених коней i пустили пастися, тодi розiклали багаття й почали парити в'ялену лосятину. Нiч виходила з близько? дiброви й щохвилi дужче сповивала ?х темною плащаницею. Пiсля вечерi вони напо?ли коней у мiлкому каламутному струмочку й, не поставивши варти, позагорталися в сiрячиння й поснули. Було тихо й зоряно, поблизу спокiйно форкали скакуни. Вiд жарiнi пригаслого вогнища струмувало при?мне тепло, й се заколисало виснажених важкою путтю хлопцiв. Тут була вже земля графа Заградського, до яко? вони ?хали майже тиждень, отже, тепер могли вiдпочити й набратися сил. Ся пригода заполонила Гана вже давно - ще з минуло? осенi. Вiдтодi вiн не мав собi нi дня спокою й тiльки думав про сю далеку землю. Мiсяця снiжня вiн навiть пiдбив одного товариша з'?здити сюди, та подорож ся виявилася невдалою - може, кумири не хотiли пустити Гана в землю графа, а може, так було вречено йому, але вже за сi?ю самою дiбровою товариша роздер ведмiдь, i Гано мусив повертатися додому, бо то був поганий знак. А Гано тепер мусив зважати на все... Пiвтора лiта тому Гано зазнав неабиякого вдару. Вiн разом iз лужицькими пересельцями спробував ще раз посiсти давно засидженi руськi городи, але Великий князь витичiвський Рогволод завдав лужанам поразки. Лужани вже зарiкалися не чiпати нi землi Руськi, нi Сiврськi, нi Деревськi, та переступили клятву, й се впало ?м же на голови. Недобитi валки лужичiв довго блукали мiж Вислою й Одрою, хтось осiдав у ляхах, дехто пiшов з покорою до того ж таки Рогволода, а найбiльша частина, боячись мести, подалася пiд руку готiв. Серед сих останнiх був i Гано зi сво?ми молодшими братами. Вiзiготський конунг Теодорiк дав лужанам-утiкачам смужку землi, й за те вони мусили стерегти його границю. Велося лужанам на тiй землi не дуже добре, готськi графи ?х утискали, примучували до сво?? вiри й збирали всiлякi побори: й для себе, й для конунга, й для свято? церкви, хоч лужани й далi вiрили не юдейським кумирам готiв, а сво?м власним. Вони повставали проти графiв, тодi графи вбивали ?хнiх жупанiв i самi перебирали владу над лужанами. Так велося, й нiхто з пересельцiв не бачив виходу - куди податись. Дехто починав говорити, що, мовляв, було б ще тодi, в давнi роки, не пiддаватися готськiй навалi й боронити вiтчинну землю, та то були порожнi балачки, бо минуло багато часу, готськi графи, й маркграфи, й герцоги вже мiцно сидiли на завойованих землях, i вибити ?х такими нужденними силами не можна було. Саме тодi й почув Гано про графа Заградського та його доньку Брунгiльду. За?жджi гостi розповiдали, що в графа iнших дiтей нема й вiн буцiмто пообiцяв разом iз рукою доньки вiддати майбутньому зятевi й свою волость. Але свавiльна Брунгiльда висунула батьковi й свою умову: вона погодиться стати жоною того графа, який переможе ?? в по?динку на коп'ях; i чи то вона була така дужа й управна, чи молодi графи виявлялися надто слабкими й недосвiдченими, проте Брунгiльда, як розповiдали, й досi лишалася дiвкою, хоч ?й минало вже двадцяте лiто. Перша спроба Ганова закiнчилась невдало. Вiн повернувся додому сам, без товариша, та цiлу зиму вправлявсь у по?динках копi?м й тепер ?хав схрестити оружжя з та?мничою Брунгiльдою. Вона навiть снилася йому останнiм часом, i сон повторювався вже третю нiч. Гано безлiч разiв сходивсь у герцi з Брунгiльдою, й щоразу вона втiкала, маючи на вiтрi довгими русявими косами. Спершу Гана непоко?в сей сон, але вiн розповiв його iншим, i Горват, подумавши, сказав: - Утiка? - значить, бо?ться тебе. То ?сть добра полiчба. Й Гано врештi переконався, що знак i справдi гарний. Поснiдавши й осiдлавши конi, хлопцi рушили дiбровою навпростець i незабаром надибали вкочену дорогу. Вона вела саме в той бiк, куди вказував i Гано, й молодi комонники пiдострожили. - Ан-но!.. Ано!.. За якусь годину дiброва кiнчилася, й перед очима розляглась похвильована горбами долина. За вузенькою рiчечкою чорнiв чималий двiр, а може, невелике селище. Оточене було високим гостроколом iз мiцними ворiтьми, за гостроколом виднiлося кiлька довгих будiвель, критих соломою й дранню. - Се й ?сть? - трохи розчаровано спитав у найстаршого брата Огнян, i Гано вагливо проказав: - Мабути, се... Инчих тут городiв не виджу. Мабути, тото й ?сть Заград ?хнiй. Вiн уколов свого воронька острогами й погнав униз, до незнайомого чорного селища, й решта сипонула вслiд йому. Стали тiльки коло замкнених ворiт. Гано приступив ближче й грюкнув у дубовi колоди ратищем сулицi. Нiхто не обзивався. Вiн загрюкав ще дужче - й знову нiякого згуку. Тодi пiд'?хали всi четверо й почали гамселити в ворота сулицями. Нарештi над заборолом гостроколу з'явилася кучмата руда голова й спитала готською мовою: - Кого там принесла нечиста? З-помiж усiх чотирьох прибульцiв тiльки Горват умiв трохи по-готському. Вiн одповiв рудоголовому: - Князь лужицький Гано з братами! Вiдчиняй! При?хали смо сватати графову доньку! Над заборолом почувся зневажливий регiт: - Де вiн ?, той ваш князь? - Я ?смь! - випнувся Гано, коли Горват переклав йому тi слова. - Вiдчиняй! - Ти - князь? Та Брунгiльда тебе ратищем iз сiдла виб'?! - Вiдчиняй! - утратив терпець Горват. - Вiдчиняй, а тодi побачимо! Руда Голова зник, i настала тиша, й скiльки гукали хлопцi, нiхто бiльше не вiдповiдав. Тодi несподiвано ворота рипнули й вiдчинились. Руда Голова, тримаючи сулицю, пропустив ?х усередину. Двiр виявився бiльшим, нiж думали хлопцi, з усiх бокiв стояли довгi присадкуватi будiвлi, й не можна було розiбрати, де клiть, i де стайня, й де хором. Руда Голова йшов попереду, й вони ?хали за ним, вивчаючи незвичне для ?хнього ока городищечко. Найдужче бентежило те, що в дворi не видно було жодно? людини. Та вони помилилися. За ними пильно стежили десятки цiкавих очей, стежили в прочиненi дверi, визирали з-поза хлiвiв i клiтей, пантрували крiзь вузенькi щiлини вiконечок. Коли гостi завели до показано? ?м стайнi коней i вийшли звiдти, людей був уже повний двiр. - Ото там, мабути, й княжна ?хня, - кивнув старшому братовi Горват на купку дiвчат у довжелезних, по самi п'яти спiдницях i в сорочках iз бухлатими рукавами. Гано спробував однайти серед них Брунгiльду, та всi вони були вбранi в однакове й мерехтiли в очах. Руда Голова йшов i йшов, i, коли привiв гостей до яко?сь хижi, яка, певно, була теремом, дiвчата розступилися й пропустили ?х у дверi. - Сюди, - буркнув рудоголовий, i всi четверо ввiйшли з сiней у свiтлицю з низеньким одвiрком. Свiтлиця тяглася через усю хату, довга й темна, денне свiтло насилу продиралося крiзь вищiлини вiконечок, i Гано потер очi долонею, щоб якось призвича?тися до тих присмеркiв, що заповивали помешкання. Й коли глянув удруге, помiтив у кутку, пiд причiлковою стiною, носатого сивого старця в довгiй овечiй милотi. Гано до землi вклонився старцевi й попхнув уперед Горвата. - Хто ?сте? - прорипiв дiдуган, i Горват вiдповiв йому сво?ю коверканою готською мовою. Говорив довго й плутано, перелiчуючи всi достойнi й усi примарнi багатства князя Гана, й старий граф теж вихваляв i себе, й свою доньку, ?? перемоги над молодими графичами та герцоговичами й мовби геть забув, чого ради прийшли сi четверо юнакiв. Лише коли Горват нагадав йому: - Прибули смо сватати доньку твою. Граф одказав: - Завтра. Й бiльше не обзивався. Хлопи помулялися ще трохи, тодi Горват сягнув рукою дощато? нестругано? пiдлоги, решта зробила те саме, й вони зачовгали до виходу. Певно, Руда Голова щось повiдомив людям, бо всi загомонiли й тiсним колом оточили сватiвникiв, а дiви, й дiвки, й дiвчата голосно й зневажливо реготали. Гано косував на них лихим оком. Котра ж Брунгiльда, котра Брунгiльда? Та дiви були звичайнi собi дiви, як i скрiзь, в усiх землях, може, тiльки рудiшi за iнших, i серед них не було яко?сь особливо?, котра б вирiзнялася чи то зростом, чи ж чимось iншим, i Гано поступово заспоко?всь. ?х поселили в сусiднiй хижi, ще темнiшiй i похмурiшiй за першу, тут попiд стiнами тяглися довгi важкi ослони, мiж ними височiв дубовий стiл, який займав майже всю свiтлицю, в кутку на потемнiлих колодах висiв помащений у бiле пiвсаженний хрест, а пiд ним блимало тьмяним полум'ячком горiльце. - Хрест! - показав пальцем Огнян, а середульший брат пояснив йому: - Всi готи - хрестатi. - Не всi, - заперечив Сiкур. - Видiв ?смь i нехрестатих. Гано лише мовчав - йому належало мовчати й думати, й не тiльки через те, що був найстарший, а й тому, що взавтра мала вирiшитися його доля. Та той хрест на чорнiй стiнi й його збентежив, i вiн почав пригадувати: був такий знак юдейського кумира в графовiй свiтлицi чи не було. Але пам'ять малювала в уявi лише сиву постать у кутку й нiчого бiльше. - Тут i спати-ймемо? - запитав Огнян, але йому нiхто не вiдповiв. Як на думку старших, вони б волiли переночувати десь у полi чи навiть у лiсi, се похмуре городище гнiтило ?х, але коли вже впiймались, то мусять покладатися на сво?х кумирiв i терпiти до ранку. В обiд ?м принесли до темно? свiтлицi печеного твердого м'яса, певно, волячого, й по дерев'яному дзбанчику гiркого пива. На вечерю було те саме, хлопцi попо?ли, тодi наважилися вийти до сво?х коней. Конi, всi четверо вкупi, сумирно хрупали сiно. Горват знайшов якогось конюха й попросив для коней вiвса, та конюх буркнув: - Завтра. - Й нiчого на те не можна було сказати. Завтра - то й завтра, коли прийшов у гостi, будь радий i з того, що дають, i не проси понад мiру. Хлопцi повернулися до сво?? хижi. Там уже горiла груба соснова скалка й освiтлювала помешкання жовтим кiптявим язиком. Скалку було встромлено навкiс у зумисне для того провiрчену дiрочку в стiнi, й ся стiна, й шмат пiдлоги коло не? були яскравi й незвичнi проти всi?? темно? хати. - Лягаймо? - спитав Огнян. Але Гано пiшов у куток, де лежали ?хнi речi, й сказав: - Оружжя... Оружжя й справдi належало передивитися й перевiрити, особливо його, Ганове. Вони полягали спати на голих ослонах лише тодi, як догорiла боровиця. Збудив ?х той-таки рудочубий. Вiн пiдiйшов i кожного поштрикав ратищем сулицi. - Ей! Ауф! Лужичi похапалися й заблимали на гота, не тямлячи, чого вiд них хочуть. Першим очумався Гано - й вiдразу пригадав, що йому снилось. А снилося знову те саме. - Вчетверте-м гнав тоту Брунгiльду, - стурбовано мовив по хвилi вiн, коли Руда Голова нарештi вийшов. - Що то ? за ирокоба така? К добру чи ко злу лiчити? - К добру, к добру ?сть! - поквапливо запевнив старшого брата середульший, а Сiкур пошкрiб закуйовджену вiд спання потилицю й тiльки проказав: - Учетверте... На його думку, к добру було б тiльки тодi, коли б Гано гнався за нею тричi, але вiн не хотiв урочити товаришевi й змовчав. Незабаром Руда Голова принiс холодно? варено? волятини й по дзбанику пива. Горват зiтхнув, подивившись на снiданок: - Сi люди, мабути, не потрафлять нiчого инчого - одне й те саме... Але взявся натягати цупке м'ясиво i запивав гiркотою з клепчастого дзбанка. Гано мовчав, у нього непри?мно смоктало попiд ложечкою, й вiн знав, що то не вiд голоду - ?сти зовсiм не хотiлось, але мусив братися й собi до холодно? варенини, щоб хоч ноги в стременах не тремтiли зi слабостi. У вiконця, затягненi непрозорою плiвкою рожевих кабанячих мiхурiв, линула говiрка. Там стримано розмовляли, й Гано був певен, що балакають не про щось iнше, а про наступний герць ?хньо? Брунгiльди з нiкому не вiдомим вандальським княжичем. Вiн зiтхнув i тайкома поглянув на хлопцiв. Брати стурбовано дивилися на нього, Сiкур же вдавав, нiби його нiщо не обходить, окрiм холодно? волятини. Яка ж хоч вона, та графова донька?.. Оборужившись, вони вийшли й подалися до ста?нь. Руда Голова пояснив, що коней уже нагодовано й напо?но, й навiть допомiг Огняновi сiдлати. Що сталося з похмурим готом - було важко сказати, але, певне, щось та сталось, проте Гано не мав коли думати про се. - Де зратимося? - спитав вiн у середнього брата, який уже встиг кудись iзбiгати й повернутись. - У двiрцi-таки? - На лузi! - збуджено мовив Горват. По тому, ледве стримуючи хвилювання, додав: - Бери готський шолом. - Видiв-си ??? - схаменувся старший брат. Горват бадьористо заторохтiв: - Сто?ть, сто?ть у сiнях. Бери, тобi речу, готський шолом! Сiкур полiз у припасований до Гайового сiдла шкiряний мiх i дiстав звiдти важкий чорний шолом iз широчезним заборолом. Гано скинув з голови руський i натяг сей. Тепер межи круглим козирком i заборолом виднiли тiльки його синi вiчi. Вiн поправив на грудях цупку шкiряну луску рiзницi, взяв сулицю й руський червлений щит i вийшов, зi стайнi. Молодший брат вiв йому вороного коня, вiддавши повiд свого Сiкуровi. Гано хвацьке вихопився в сiдло й пiдняв воронця дибки - просто так, для смiливостi, щоб розiгрiтись. Усi графовi челядники й домочадцi зирили тепер тiльки на нього, й се вже було щось. Коло ворiт стояла на бiлому жеребцi Брунгiльда, тримаючи в правицi довге ратище, а в шуйцi - зелений щит. Обличчя ?? ховалося пiд заборолом, i Гано, пiд'?хавши, спробував розгледiти його в щiлину. Звiдти блиснули на нього допитливi й холоднi очi. Яка ж хоч вона ?, яка вона ?, подумав Гано, та в сей час вiд ста?нь привели гнiдого спокiйного коня й коло ганку всадили на нього графа. Старий пiд'?хав i махнув рукою. Всi посунули з ворiт у поле. Попереду, незручно горблячись, виступав граф, за ним, стремено в стремено, Брунгiльда з охочим до ?? руки або коп'я. Гано косував у бiк дiвчини, вона робила те саме. Коли ще низьке весняне сонце сяйнуло ?й у вiчi, Гановi здалося, що повiки в Брунгiльди зневажливо примруженi. Його взяло на шал, вiн би зараз охоче зострожив свого вороного, та попереду виступав граф, i доводилося стримуватись. У лузi бiля рiчечки граф став i показав Гановi рукою: ?дь туди. Гано смикнув повiддя й погнав у бiк недалекого лiсу. Брати з Сiкуром теж незабаром прискакали. - Де вона ?сть? - поспитав Гано, бо дiвчини на бiлому жеребцi коло графа не було. - В тамтому гайку, - вiдповiв Горват. - Ма?те розганятись i сходитись коло дiдугана. Так вiн мовить. Гано придивився. Мiж деревами напроти забiлiв кiнь. Отже, коло рiчечки. Хлопець поправив щит на лiвому лiктi, поважив довге товсте коп'? й став чекати сигналу. Й коли граф махнув шапкою, вiн уп'явсь острогами коневi пiд ребра й стрiмголов помчав. Там, навпроти, замигтiла бiла пляма Брунгiльдиного коня. Гано, мов скажений, упинавсь острогами жеребцевi в боки, й той майже слався над землею, й з кожним стрибком рiчечка ближчала й ближчала, бiлий кiнь теж, i серце Гановi заходилося вiд передчуття того, що мало статися попереду, статися наступно? митi. Як вихитрився Гано пручнути в останню хвилю щитом - того нi вiн, нi хтось iз помiж спостерiгачiв пояснити не мiг, але вiн таки пручнувся, й жива бiла блискавка Брунгiльдиного жеребця просто жухнула повз нього. Тепер, за законами герцю, Гано мусив гнати вгору, туди, звiдки щойно вихопилася Брунгiльда, вiн се добре знав i попустив повiддя. Серце калатало - мало не вискакувало з грудей. Коли б дiвчина вцiлила йому в щит, хто й зна, чим би все скiнчилося, бо ж удар був просто шалений. Вихопившись до взлiсся, Гано повернув коня й глянув у бiк рiчки. Старий граф уже пiдняв руку. Й коли махнув, хлопець крикнув: - Ан-но-о! Й зострожив свого вороного. Й знову замигтiла земля пiд коневими ногами, й кiнь Брунгiльди так само швидко наближався й рiс, а Гано штрикав i штрикав острогами, й коли вже проминув юрму, що тирлувалася навколо графа, знову вiдчув той самий удар. Але й Ганове коп'? придалося сього разу. В ту саму мить, як вони зiткнулися, Гано почув чи то розпачливий, чи лютий зойк, - i враз озирнувсь. Та дiвчина вже вiддалялася до гаю. Хлопець осадив коня бiля сво?х братiв та Сiкура. Вони були блiдi й схвильованi, неначе самi билися з тi?ю впертою дiвчиною. - Стережи колiно! - гукнув йому Сiкур, i Гано знову понiсся назустрiч бiлому жеребцевi. Трет? зiткнення не дало нiчого, дiвчина, як i тi рази, наполегливо цiлилася йому в широку верхню частину щита, й не колiно, а голову треба було пильнувати. Гано розiгнався ще дужче, хоч кiнь починав томитися й форкати. Комонник разiв зо три вдарив його по крупi ратищем, кiнь мов ошалiв, i вже не форкав, а кричав страшним неприродним голосом, кричав i нiсся наче вогняний змiй, а там навпроти й насупротиву мчавсь iнший звiр, теж ошалiлий вiд острогiв i небезпечно? гонитви. Гано тепер ясно бачив, як Брунгiльда виважу? в руцi сво? довге коп'? й примiря?ться вниз, таки вниз, до його колiна. Хлопець устиг подумати, що Сiкур таки правду каже, й непомiтно зсунув щит униз. Коли Брунгiльда прицiлиться в голову, то ?й iншого виходу не лишиться та й часу теж, вiн скориста?ться з того, скориста?ться, скориста?ться... ?? коп'? з гострим овершям i справдi пiднялося вгору, цiлячи йому вiдкриту шию. Гано якось хижо зрадiв, устиг зрадiти - й раптом сталося незбагненне: його мов блискавкою зiрвало з сiдла й кидонуло об землю, вiн тiльки квакнув, але болю не вiдчув, схопився на ноги й без щита й коп'я побiг навздогiн коневi, який гнав, озираючись, до дiброви. В Гана тремтiли ноги й тремтiли губи, сталося невиправне, хоч вiн ще не мiг усього збагнути. Збагнув лише тодi, як добiг на край лiсу, де стояли його брати. Вiн розгублено глянув на них, по тому на Сiкура й упав навколiшки. 3-од рiчки чулися захопленi вигуки, та Гано й не подивився туди. Все кiнчено, все пiшло прахом, i надi?, й сподiвання, лишався тiльки бiль у попереку та незмивна ганьба. - Мовив ?смь: стережи колiно, - проказав Сiкур. - Колiно, - безтямно повторив услiд йому Гано. - Перехитрила тебе... Так минула хвиля, й друга, й третя, й Сiкур обiзвався: - Дай менi твiй обладунок. Вони стояли за густими кущами, й конi тупцювались неподалiк, немов пройнятi хвилюванням людей. - Дай, мовлю! Гано й досi чипiв навколiшках, i Сiкур пiдiйшов i заходився розстiбати його шкiряну лускату рiзницю. Тодi грубо стяг ??, роздягся сам i кинув свою вдяганку Гановi пiд нiс, а перебравшись, узяв готський шолом i всунувсь у нього. Потому лапнув себе за ногавицi, але вони були до сутi такi самi, як i в Гана. - Лови вороного. Найменший з трьох братiв ухопив Гайового коня й привiв ближче, Сiкур скочив у сiдло й безоружний погнав до рiчки, де й досi галасували, радi перемогою Брунгiльди, готи. Коло рiчки Сiкур, не зсiдаючи, пiдiбрав Гановий щит i коп'? й ударив ними раз, i в друге, й утрет?. Всiма мовами свiту се означало одне: бiй не закiнчено, супротивник вимага? герцю. В юрмi запала тиша. Старий граф нестямно рячився на зухвалого жениха, яким його донька щойно так ударила об землю. Вiн навiть сердито махнув на нього рукою, щоб вiдчепивсь i забирався пiд три чорти, але Сiкур повторив свiй виклик. I се вивело Брунгiльду з себе. Вона раптом ускочила в сiдло й подалася до того мiсця коло гаю, звiдки починала сьогоднiшнiй герць, а Сiкур повернув Гайового коня в протилежному напрямку. Вiн навiть не блимнув у той бiк, де за кущами й досi чипiв навколiшки переможений Гано й тупцювалися його молодшi брати. Коли б же глянув, то, певно б, розгубився й притримав коня, бо Горват, його полiток Горват просто спопеляв Сiкура очима. Сiкур звiвся в стременах, прикипiв головою до конячо? мокро? холки й понiсся назустрiч бiлому коневi та його вершницi, й гнав, до болю в суглобах стискаючи коп'? й довгий червлений щит о лiвому боцi, й вороний Ганiв жеребець знову жахно кричав, i Сiкур теж кричав, сам того не помiчаючи, й коли до бiлого коня й низько припало? на луку Брунгiльди лишалося крокiв iз двадцять, вiн почав здiймати свого щита пiд саму бороду, пiд широке забороло, куди цiлилась Брунгiльда, й сам стискав коп'?, майже прирiсши до грубого ратища, та в останню мить, випереджаючи пiдступний порух Брунгiльди, сiпнув щитом униз, прикривши ним усю лiву ногу й усе сiдло. Брунгiльдине коп'? ковзнуло по щитi, й дiва надто дуже перехилилась уперед, мавши на оцi допомогти важкому ратищу всi?ю вагою свого тiла, й не могла вже вберегтися, бо супротивник, певно, розгадав ?? замiр i скористався з нього, його коп'? вп'ялося ?й попiд щит i попiд лiву ногу, захищену цупкою шкiряною латою, ковзнуло по лискучому сiдлi, розпанахало бiлому жеребцевi ввесь мокрий клуб i просто зняло вершницю. Брунгiльда перекинулася в повiтрi, й коп'? випало теж, та лiва рука якийсь час тримала кiнський повiд, i зошалiлий од несподiванки й раптового болю жеребець тяг ?? по землi ще крокiв iз двадцять, потому став дибки, вирвав повiддя й майнув просто лугу й просто рiчки, й червона кров з його рани горiла на яскраво-бiлiй шерстi. То було вже по той бiк людського юрмища, де стояв на сумирному конi старий граф. Сiкур осадив Гайового воронця, з нiздрiв якого летiла рожева пiна, й скочив додолу. Графова донька лежала навзнак, та коли Сiкур схилився над нею, вона пiдвелась на лiкоть, а вiльною рукою розщепнула й скинула важкий шолом, шолом глухо дзенькнув i покотився вниз. Волосся Брунгiльди сипонуло, й розпливлося по плечах, i сягнуло березiльно? трави, а Сiкура мов бичем стьобнули холоднi, повнi зненавистi Брунгiльдинi очi. Переможець, насилу здолавши в собi той раптовий острах, простяг до не? руку й щосили рвонув за лускату шкiряну рiзницю, розпанахав ??, тодi схопив за складчасту сорочку й теж сiпонув, бо так належало робити переможцевi, й Брунгiльда не пручалась, мiцно пiдперши себе ззаду обома лiктями. Бiлi перса з рожевими вершечками випорснули й затрiпотiли пiд поглядом Сiкура, й вiн дивився на них мов зачарований, бо ще зроду не бачив нiчого такого, дивився й не мiг одвести погляду, й досi схилений над розголеною до пояса дiвою, й вона не боронилася, лише заглядала в щiлину мiж заборолом i козирком шолома. Тодi Сiкур, i досi несилий одвести вiч, позадкував - i задкував би не знати доки, коли б не вдарив острогом об кований мiдний щит Брунгiльди, й се вивело його з нетями, вiн побiг до Гайового коня й просто злетiв у сiдло й .уп'явся в змиленi боки п'ятами. Брати Вогняничi й досi стояли за кущем на взлiссi, стояли всi тро?, й Гано теж, i дивилися то на Сiкура, то туди, в долину, де над розголеною Брунгiльдою вже юрмився народ. У Ганових очах тремтiли сльози вiд лютi й безсилi, Горват, мiцно стиснувши вуста, катав жовна на щелепах, i тiльки наймолодший, Огнян, зорив на Сiкура ясним хлопчачим поглядом. Але Сiкур того не бачив i не хотiв бачити. Вiн притулився за кущем i почав скидати з себе обладунки. Зняв шолома, стяг торохку лускату рiзницю й лишився в самiй сорочцi та ногавицях, тодi пiдiйшов до Гана й почав мовчки стягати з нього сво? речi. - Пощо? - мовив Гано. Сiкур вiдповiв: - Ти женитися ма?ш iз нею. - Пощо? - вперто повторив Гано.- - Ти роздяг ?си Брунгiльду. - Тебе ради роздяг ?смь. Гано подивився на нього з недовiрою й пiдняв руки догори, даючи Сiкуровi роздягти й себе. - Ось тво? обладунки. Скоса блимаючи на товариша. Гано почав натягати рiзницю, й коли натяг, Сiкур подав йому й шолома. - Забороло пусти, - нагадав вiн Гановi, тодi вбрався й злiз уже на свого коня. - Йди попереду. Гано сiв на сивого вiд пiни ?? поту жеребця, й усi четверо почали сходити в долину. Коли пiдiйшли до того мiсця, де щойно вiдбулася сутичка, Брунгiльда вже стояла застебнена й причепурена й тримала свою розiрвану латницю в руках. Далi, аж по той бiк рiчки, дво? готiв ганялися за здурiлим од болю й кровi бiлим жеребцем. Четверо гостей пiдiйшло й стало навпроти дiвчини з синiми очима та довгим рудуватим волоссям. Граф щось мовив до Гана, й Горват переклав: - Устань i пiдiйди. Гано скочив додолу, i пiдiйшов, але граф удруге сказав щось. - Мовить, аби-с шолома зняв. Найстарший з Вогняничiв повагавсь i таки зняв шолома. В натовпi зачувся схвальний шепiт, а Брунгiльда тихо скрикнула: - А-а!.. Гано рясно спiтнiв, на нього дивилося десятки пар очей, i вiн потупив зiр, вiдчуваючи, як густий червець залива? йому й щоки, й нiс, i вуха, хотiв одiгнати вiд себе ту напасть, але не мiг i далi стояв, не дивлячись нi на братiв та Сiкура, нi на Брунгiльду, нi на цiкаве маснооке юрмисько графських челядникiв i домочадцiв. Але не сталося нiчого страшного. Граф щось проказав, махнув рукою, Брунгiльда взяла спашiлого й розгубленого Гана за бронзовий пояс, i всi посунули туди, де на пагорку стояв оточений чорним заборолом гостроколу графiв двiр. Лише Брунгiльда кiлька разiв потай зирнула на супутникiв свого нареченого. А вже ввечерi, сидячи в тiй самiй хижi, де ночували, трохи пiдпилий Гано розчулено сказав Сiкуровi: - Я тобi сього нiколи не забуду. Дам тобi жоною свою сестру Гриму. Вона сидить на Русi, коло матерi нашо?. Ма? чотирнадцять лiт. Учинив ?си вельми многе для мене, й сього я не забуду. Й подивився на товариша, тодi перевiв погляд на русяву наречену. Брунгiльда сидiла оплiч, рожева й щасна, й вiддано всмiхалася до свого богом посланого жониха. В ЛIТО 435-е Прийшли на Русь у стольний Витичiв сли вiрменськi й просили о помiч супротиву перського царя, бо забрав собi землю ?хню Гурарту ще в лiто 428. Й не дав Рогволод во?в, мав-бо ратитися з чудинами. В те ж лiто пiшов Великий князь Рогволод на чудинiв, i побiгли чудини, й узяв князь дань велику. В ЛIТО 436-е Найшла язва морова на землю Римську, й вимерли римляни многi, й готи, й iллiри, й словiни вендськi. Й ходив Годечан, князь кошовий луганський, на латин, i не мав ратi з ними, й прийшов усп'ять, убоявшись язви морово?. В ЛIТО 437-е Повстали словiни вендськi в Галi?, й пiшов супротиву ?м Флавiй Ецiй, полководець римський, i примучив ?х у дань. Того ж лiта зусобив Ецiй супротиву словiнам вендським в Iспанi? вiзiготiв Теодорiка, й пiшов Теодорiк, i став перед горами Пiренейськими, й убоявся йти далi, хоч Ецiй та iмператор Валентинiан обiцяли йому землю Iспанську за те. В ЛIТО 438-е мiсяця травного Богдан Гатило вертався з далеко? ратi. Вiзiготський конунг Теодорiк, понехтувавши давнiм замир'ям, пiдбурюваний захiднiм римським iмператором Валентинiаном III Флавi?м та його полководцями Ецi?м i Лiторi?м, наслав кiлькох маркграфiв на землi пруссiв, литовцiв та жмудинiв, якi здавна визнавали зверхнiсть руського князя. Богдан Гатило з двома тисячами комонникiв нагнав страху маркграфам i тепер повертався до городу Ки?вого. Лишив коло студеного Полунiчного моря триста можiв руських, i сiврських, i деревлян, i косакiв з Лугу, й вертався з добрим полоном, i з даниною. Та коли вийшов на Залозний шлях, у землi Червенськiй його зустрiв гонець. Великий князь витичiвський Рогволод переказав довго жити... - Сидiв у полотцi, тодi впав та й по ньому... Так пояснив гонець, що прибув iз вiсткою. Гатила в першу мить охопило почуття невиразного страху та жалю. Коли вмира? дiдо, людина мовби проща?ться зi сво?ю юнiстю, й усi турботи й усi бiди перелягають iз дiдових плiч на тво?, й у тому нема? нiчого радiсного й утiшного. - Вiншую тебе Великим князем, Гатиле, - мовив Борислав, але Богдан лише зiтхнув i наказав ставати станом, хоч до вечора було ще далеко й могли подолати вiсiмдесят, а то й усi сто гонь дороги. Те почуття жалю й непевностi володiли Богданом увесь лишок дня й увесь вечiр, i навiть снилося йому щось жалобне й сумне, хоч вiн уранцi й не мiг пригадати, що саме. Та коли з першими променями сонця полк рушив битим Залозним шляхом далi на всхiд, у бiк городу Ки?вого, Богдан Гатило вже думав про iнше, бо живий мусить думати й дбати про живе, й од учорашнього настрою не лишилось у його серцi майже нiчого. Вiн тiльки скоса позирав на цибатого Борислава, бо той одверто радiв. - Як помислити, Гатиле, то що лiпого видiв ?си вiд Рогволода? Нiчого. Самi страхи та примучi. Борислав мостився на сво?му гнiдому якось боком - щоб увесь час мати перед очима нового Великого князя. Старий же конюший Випита, як завше, мовчав, мовчав, але й вiн мусив радiти, бо його широким вилицюватим обличчям раз по раз маяла стримана посмiшка. - Що вречеш, княже, - спитав велiй болярин, коли здолали добрих сорок гонь дороги, - що вречеш, коли вiзьму собi ту бiляву готку з першого воза? - Бери, - байдуже вiдповiв Гатило. Тодi повернувся до Борислава й пильно глянув на нього: - Пощо тобi готка? - До теремця. Жоною. - Жону ж ма?ш. - Вiзьму ще ?дну. Хiба-м. гiрший за инчих боляр? Усi мають по двi, й по три, й по чотири. - Греки смiяти-ймуться, - кинув Богдан Гатило. - Хай на сво?х грекiв Годой озира?ться. Не ?смь вiри грецько?, нi юдейсько?. Князь подивився на Вишату, не на болярина, а саме на Вишату, й старий конюший вiдчув на собi його погляд i ясно всмiхнувся. Пiсля одруження з Годо?вою сестрою мiж ним i луганським кошовим князем зав'язалася приязнь, але Вишата не поступався християниновi сво?ми вiтчими кумирами, хоч Богдан i був майже певен, що Годой не раз i не двiчi пiдбивав свого зятя на те. Тепер Вишата лагiдно всмiхавсь, отже ж, не засуджував давнього побратима за його намiр. А всi ж у Ки?вому городi вiдали, як любить Вишата свою Радмилу. - Бери, коли хiть ма?ш, - подивився князь на Борислава. Й той повернувсь назад - чи не видно русяво? готки. Та вози котилися в самому хвостi, так наказав Гатило, вiдставати ж Борислав не наважувавсь. Вiн знав, як живе князь зi сво?ю Русаною, йому було шкода Гатила - ще ж молодий мiж, усього тридцять восьме лiто ряст топче, й несмiливо, ховаючись у машкару можесько? вiдвертостi, що породилася довгими лiтами й давньою дружбою, закинув: - А ти, княже? - Що? - Коли не жону, то... налiжницю... Не ?внух же ?си. Спом'яни, як ми в греках! - То в греках, - вiдповiв Богдан таким тоном, що в Борислава зникла всяка хiть сперечатися. - Нехай тодi, як i Вишата вдруге позлюбиться. Несподiваний жарт розiгнав непри?мнiсть напруги, й усi тро? засмiялися. - Нехай, як рак свисне! - пiдсумував цибатий болярин, хоч, власне, й розмову цю завiв не ради бiляво? готки, а навздогад Богдановi. В Борислава й сво?х роб i робiв було досить, i не мав потреби й питати, коли б вирiшив позлюбитися з другою жоною. На вiче нiхто з-помiж ратникiв не сподiвавсь, i найменше за всiх Богдан, але в Ки?вому городi, куди вiн завiв полк перепочити, його повiдомили, що в стольному Витичевi зiбралося повно старцiв i можiв з усiх кра?н i чекають на нього. Богдана Гатила це трохи знепоко?ло. В чому рiч? Пощо знову вiче? Адже ще чотири лiта. тому старцi примучили Рогволода нарiкти ки?вського князя "в себе мiсто", й вiн сам, i нинi покiйний дiдо ?ли в усiх на виду землю? Наступного вечора Богдан Гатило був зi сво?м полком у стольному Витичевi, й старцi заспоко?ли його. Старiйший, Пошогод, пiднiс йому хлiб-сiль на рушнику й сказав: - Здоровий будь у сво?му домi, Великий княже. Богдан Гатило вклонився старцям i перейняв дари землi Русько?. "Великий княже", отже, вiче не в тiм. Потому з'ясувалося, що помiж старцiв спалахнула сварка: як ховати померлого князя? За руським законом i поконом? Тодi його тiло слiд покласти в ладдю й спалити на чистому вогнi. Але ж Рогволод сидiв на великокняжому столi й вiд решти укра?н: вiд Сiврсько?, й од Дерев, i вiд Лугiв. - Як ти речеш, по тому й буде, - сказав Пошогод, i всi закивали сивими головами: а так, а так. - Бо не дiйшли смо згоди. Богдан стояв i не знав, що вiдповiсти. Нарештi мовив: - Рогволод був кровi русько? й костi русько?. Але ж. був i вiтцем усiх чотирьох укра?н. Так ?? - Так, так, - закивали старцi знову. - То я й речу: ховаймо, щоб кожний кинув йому на могилу жменю землi. Всi ж ми требу требимо й Боговi, й Дажбоговi, й Данi, й Перуновi, й Волосовi, й Моранi, й усiм, кому кланялися нашi дiди й прадiди. Хотiв би-м i я, щоб i мене так поховано було, коли ляжу в старостi чи на полi боронному. Бо нарiкли мене сво?м князем i поляни-русичi, й деревляни, й сiври й лугарi, що носять довгий чуб за вухом, наче князi. Старцям припала до вподоби така мова молодого правителя, й вони пiшли втрясати подробицi майбутнього похорону. Складний ритуал тривав майже цiлий мiсяць: небiжчик мусив пiти в iрiй, коли нiчне свiтило стане в тому самому поверту, як було в день смертi, й сього часу треба чекати рiвно двадцять вiсiм днiв. А доти належало пiдготувати вмерлого за всiма правилами дiднього локону. Кiлька боляр i старцiв дiлили золото, й срiбло, й усякi цiнностi Рогволода на три частини: одна пiде родинi небiжчика, друга на треби, а за решту буде влаштовано тризну. ?утихiй кривився, що старцi так вiльно вештаються в скiтницi його батька, виносять на дерев'яних точених мисах жовтi та бiлi номизми грецького й латинського карбу, ваговитi шестиграннi руськi гривни, кiльця, обручi та iншi прикраси, але нiчого вдiяти не мiг. До красно? свiтлицi вiн не заходив, лише страхливо заглядав, як там одягають i чепурять його вiтця, раз по раз клав на себе хрести, м'яв кулаками вiчi, тодi знову йшов до скiтницi, до ста?нь i кошар, до клiтей i пiдклiтей, де теж господарювали сивi дiди. На високому пагорi над самим Днiпром теслi клали дубовий зруб, де мали ставити ладдю з небiжчиком. ?утихiй слухав цюкiт ?хнiх сiкир i бородов, i на душi в нього ставало лячно. Йому жодного разу й на думку не спало, що, може, треба прочитати над старим якусь богоспасенну молитву, й коли вiн навiть хрестився, то робив те зо страху за самого себе й за свою душу. Що буде? Що буде тепер? Вiн не всвiдомлював, що досi жив пiд батьковою рукою, мов курча пiд теплим i надiйним крилом квочки, а тепер нев'яснимий страх опосiв його. ?утихiй спробував навiть усмiхнутися до свого двоюрiдного племiнника, та Богдан ходив заклопотаний i не звертав на нього уваги. Тим часом од Днiпра десятьма парами волiв притягли величезну ладдю. В нiй могло вмiститися щонайменше пiвтораста можiв, коли б щiльно поставали один коло одного, але призначалася вона для останньо? подорожi князя й тiльки князя. То було гарне й глибоке судно з рiзьбленими насадами й величезним дерев'яним змi?м на носi. Того змiя витичiвцi бачили незлiч разiв, але тiльки тепер належно придивилися до нього, бо вiн мав одвезти в iрiй ?хнього Великого князя; якого там не ?, але ?хнього, руського. Змiй був сердитий i лютий, зi скляними червоними очима та справжнiми дикунячими iклами, що стримiли йому з пащi. Досi вiн одганяв з-перед себе ворогiв землi Русько?, тепер же мав одганяти вiд небiжчика злих духiв, i навiв, i перевертнiв, i вовкулак, що, як вiдомо, так i нишпорять навколо померлого, аби забрати його душу й перейняти собi його силу. Ладдю котками прикотили до ворiт, вона туди насилу влiзла, бо призначалася для широких вод, а не для суходолу, тодi потягли далi, в княжий дворець, i поставили коло самого ганку терема. Небiжчик пробув, у свiтлицi рiвно три днi, бiльше не належало. Вiн устиг попрощатися й з Цуром, i зi сво?м домовиком, i всiма тими, що стережуть хату, й вогонь у печi, й кочерги з рогачами, й теплий дух людський узимку, й не пускають на порiг навiв, i вовкулак, i перевертнiв. Усi три днi й три ночi на столi довкруж домовини, й на лавах, i на лутках вiкон, i по кутках та полицях стояли горнецi та горнятка з медами та стравами, й небiжчик частував ?х на прощання й сам ?в, i тепер його можна було вже виносити й ставити в ладдю. Труну несло шестеро можiв оружних. Вони ступали повiльно й у ногу, й старi жони та жiнки кидали ?м пiд поробошнi м'яту й любисток. У свiтлицi, й у сiнях, i на сходинах, i в нижнiх сiнях пахтiло рiзким зiллям, а можi несли й несли домовину, й коли поминули й останнi дверi, трохи пiдняли голову труни, щоб небiжчик мiг побачити ладдю, в якiй полишить сей свiт. А ладдя вже стояла на величезних, ще бiлих i вогких од земного соку полозках, i то теж так належало, хай спокiйною буде остання путь i хай змочують ?? земними соками витичiвськi дуби. Й коли домовину поставили на човен, старе й молоде жiноцтво порозв'язувало на собi хустки й заголосило. В яко? не бiгли сльози, та дряпала себе нiгтями по лицях i теж голосила. Кожна сльозина придасться небiжчиковi там, бо хоч в iрiю й гарно та зелено, й квiти ввесь час квiтнуть, i не бува? зими, зате нема й води, тому жони витирали мокрi щоки полотками й клали в човен. Жiноче голосiння розчулювало й можiв, i вони теж плакали, не криючись, i так тривало вiд княжого ганку за ворота двiрця, за ворота городу й аж до того мiсця, де вже стояла мiцна бiла хата о трьох стiнах, крита житнiми кулями. Жито - се ? життя, мертвому iрiй, а живим треба думати про сво?, бо життя нiколи не почина?ться й нiколи не кiнча?ться, й люди все те знають. Навколо хатини зiбралися всi старцi, що прийшли до городу стольного з усiх укра?н, усi городяни й багато смердiв iз городищ i сiл. Пагiр аж рябiв од узороччя й дорогих оздоб на можах i жонах, бо смерть - то теж частина життя, й людина мусить стрiчати ??, як дорогу й бажану гостю. Що було б, коли б люди не вмирали? Земля зважнiла б од сього й провалилася б у прiрву. Тут-таки бiля хати тризна закiнчилась i почалася страва. Мрець ма? востанн? скуштувати зi сво?ми близькими й кревними всього того, що любив за життя, бо в iрiю не ?дять, а якщо й ?дять, то ще не вiдомо й що. Тож небiжчик мусить мати страви на всю довгу путь до вирiю. Столiв не ставили, прослали тiльки довгi суво? вибiленого сонцем полотна. Княжi челядники слiдом за поминальниками везли хури всякого на?ду й напою: кадi стоялого меду, пива, смажених баранiв та волiв, хуру дерев'яного й череп'яного посуду, хуру хлiба та коржiв, а ще меду бджолиного, рiзних юшок, та пирогiв, та млинцiв, та вареникiв iз м'ясом, iз сиром i з медовою затiркою. Насамперед кожно? страви потроху пiдносили мерцевi й ставили, де було мiсце, в маленьких мисочках i горнятах, тодi заходилися сипати й поминальникам. - Се ж поведiмо по тризнi страву, - сказав, коли всi помовкли, старий старець Пошогод i додав: - Князь наш Великий любив меду випити. Люди поналивали, хто в вiщо, й випили, тодi взялися закушувати, чим Волос дав, а Рогволод сидiв, обернений обличчям до всiх, i не дивився, бо йому вже дивитись не дано було. Новий Великий князь Богдан Гатило намагався стерегти свого келиха й свого полумиска, та очi його мов тягло до небiжчика, й кожного разу важке зiтхання роздимало Богдановi груди. Вiн сьогоднi, мабуть, уперше замислився над метою людського життя. Що лиша?ться пiсля Рогволода? Чи й справдi ж ? на свiтi отой рай, чи вирiй, чи iрiй, котрого в кожнiй укра?нi звуть по-рiзному, чи то тiльки втiшанка, яку собi вигадала людина? Справдi-бо, сумно й подумати, коли воно на сьому все й кiнча?ться. Була собi людина - й не стало. То вже саме тiло, воно зогни? й зникне. Але ж оте, що живе в тiловi, теплий дух, зiр, глибина очей? А те, що в людинi любить, i сердиться, й плаче? Може, таки й правда за греками? Греки кажуть: то порох, земля, з землi ?си - в землю й пiдеш, i тiльки душа нетлiнна... Може, й правда все оте, й вiн лише вiд ненавистi до грекiв не хоче його визнавати? Але й що ж визнавати? Греки кажуть на русинiв поганцi. Чому поганцi? Хiба юдейськi кумири кращi? Чим? Тим, що злiшi? Недоведи схибити - не простять, як не простили отому, що взяв та й озирнувся на Содом чи Гоморру. Був чоловiк, а вони зробили з нього соляний стовп. Iз свого ж таки юдея! Богдан знову глянув на двоюрiдного дiда, якого нiколи не любив i мав за що не любити, й вiдчув, як усе те зда?ться тепер нiкчемним i дрiб'язковим. Йому стало цiкаво, чи вiдчува? що-небудь зараз i Рогволод. Богдан аж зiп'явсь, аби краще вловити вираз його обличчя. Рогволод сидiв i мовчав, i жодна рисочка його виду не мiнилася, мовби й йому стало до всього байдужiсiнько, бо нарештi зрозумiв, що все, як кажуть греки, су?та су?т. Невже-таки правда на ?хньому боцi? - Жаль за дiдом розбира?? - нахилився до нього Борислав, i князь не мiг зрозумiти, чи вiн i досi кепку?, чи таки мовить щиро. Але не знати нащо вiдповiв, наче виправдовувався: - Та нi... Подумав ?смь тiльки, чи... не правiйшi за нас... греки. - Я ж виджу... - буркнув Борислав, теж, власне, нiчого не повiвши. Богдан усмiхнувся й знову глянув на мерця, й йому здалося, що мрець також усмiха?ться. - Не нашого то розуму дiло, - обiзвався по часi Борислав. - Як усi, так i ми робiм, бо ж инак тiльки голова трiщати-йме. В сьому вже була частка правди, й вона трохи розважила Богдана. Великий князь прислухався до стишених розмов i линув собi меду зi дзбанка. Так тривало ж, одначе, недовго. Випитий мед потроху розв'язував язики, голоси дужчали й сплiталися в суцiльне переплетиво, поминальники вже гомонiли не тiльки сусiда з сусiдою, а й через одного, тодi навкiс, а далi знявся справжнiй торг, i згодом хтось, не дуже смiливо, закинув, що небiжчик любив i випити, й попо?сти, й поспiвати, а далi затяг упiвголоса пiсню. Та коли подав пiвголоса, мусиш показувати й увесь, i пiсня заполонила потроху всенький горб. - Так i в нас тризну чинять!, - звеселiлими очима повiдомив один з деревлян. - Хвала вам, русичам, що вважили сте наш покон! - Н?, так тризну правимо тiльки ми, сiври! Богдан, уже розважений, сам до себе всмiхнувся. В його вухах бринiв рiзномовний гамiр, i йому подумалося, що Великий князь Рогволод, мабуть, аж тепер домiгся ?дностi всiх укра?н сво?? землi. Тирзна, тризна й терзання... Дай, Боже, щоб хоч у сьому ми малися вкупi. Так минула тризна. Четвертого дня пiд човном було викопано глибоку яму, й корсту з небiжчиком, прикривши мережаним вiком, пустили в землю й закотили колодками. В холоднiй ямi, прикиданий лапками борини, Рогволод лежав до дев'ятин, усi тi днi й ночi коло його останньо? хижi горiв вогонь i стояла сторожа, бо вогню й меча бояться всi, навiть злi духи. Дев'ятого ж дня почалася дев'ятизна, жiнки заходилися плакати й голосити ще вiд ганку княжого всиротiлого терема, натовп рiс i рiс, до нього пристали й чоловiки. Повторили те саме, що й на третини, хоч закiнчилось iнакше. В обiд навколо гори з княжою могилою зiбралося душ iз двiстi комонникiв. Були й молодi, й старшi, й геть пiдстаркуватi, зате пiд кожним вигравав добрий кiнь. Серед вершникiв мелькала й цибата постать велiйого болярина Борислава, крутивсь i присадкуватий Вишата, й мало не всi можi Рогволодовi, й багато Богданових. Один пiшець провiв сулицею довгу рiзу, й комонники поставали на нiй. Тодi той самий розпорядник почав широким кроком вiддалятись у бiк Соляного шляху, що подекуди лищав проти сонця вкоченою колi?ю. Йшов довго й ще довше вертався, й конi нетерпляче тупцювалися пiд вершниками, збентеженi таким стоянням, битi мухами й гедзями. Не знати хто дав знак, Богдан того не чув, бо лишався стояти на пагорбi, й комонники рушили вскач, галасуючи й здiймаючи по собi хмари пилу. Вони потроху розтягалися й розтягались, нарештi визначилася передня купа десятка у пiвтора, яка неслась до Соляного шляху. Десь там, на рiзних вiдстанях, стояли довгi вiхи, пiд вiхами ж маленькi горнятка. Маленькi, але таки рiзно? величини, й у кожному лежала рiзна кiлькiсть золотих i срiбних номизм, руських гривен та прикрас: у найближчому горнятi найменше, в найдальшому - найбiльше. Комонники гнали й гнали, вже й крикiв ?хнiх не чути було, й не тiльки через поважну вiдстань, а й через гамiр, що панував на горбi. Кожен мав свого влюбленця й пiдбадьорював або ж лаяв його на всю горлянку, всi гасали туди-сюди й вимахували руками. Нарештi комонники поставали коло самого Соляного шляху, а потiм повернули коней назад. Попереду вигарцьовували переможцi, тримаючи коло грудей череп'янi горщечки, по вiнця чи по поясочок виповненi коштовностями. Богдан вiрив i не вiрив: першим виступав на конi Вишата. Забувши, чого сто?ть на сьому пагорi, Великий князь пустився бiгти йому назустрiч, але десь на пiвдорозi схаменувся. Вишата помiтив Гатила й припустив до нього. - О! - похвалився вiн, простягаючи князевi звойовану нагороду. - Перший? - поспитав Богдан, i Вишата вiдповiв широкою усмiшкою. Прискакав i велiй ки?вський болярин. Вiн реготав i шкiрив до старого конюшого зуби. - Тепер Вишата молити-йметься, щоби комождого лiта по князевi переставлялося. Богдан мов сказився. Йому було добре вiдомо, що Борислав любить його щиро й вiддано, й та любов почалася давно, з дитинства, яке пройшло разом, але такi слова раптом допекли, й вiн гримнув: - Смертi мо?? захтiв ?си? Борислав розгублено всмiхнувся, Богдановi теж стало соромно за той недоречний спалах лютi й за невиправданий докiр, але щось нiби штрикало його пiд ребра, бо людина не завжди робить i каже те, що дума? й що ?й на душi. - Й вiн хтiв мо?? смертi - й ти хочеш? Гатило кивнув головою в той бiк, де височiла нова, свiжозрубана теремниця о трьох стiнах. I сього вже й поготiв чинити не слiд було, та бiси завжди знаходять шпарку до людсько? душi, навкруг нава ж ?х багато - безлiч. - Пощо речеш так, Гатиле? - з болем озвався Борислав. - Що зводиш на мене?.. Великому князевi стало геть соромно, й той сором ще дужче допiкав йому. Вiн трiпонув простоволосою головою, аж коса ляснула його мiж очi, й швидко побравсь угору, до могили. Тодi 'передумав i почав спускатися в бiк стольного городу Витичева. Бiльше вiн i не був на похоронi. Сталося непередбачене. Чернегiвський князь Божiвой, чiльник усi?? Сiврсько? укра?ни, зненацька почав гуртувати рать. До чого тi полки призначалися - того нiхто не знав, Божiвой теж нiкому нiчого не казав i нiкому не погрожував, але Богдан мусив поспiшати до Залозного шляху за городом Ки?вим. Коли чернегiвському князевi спало на думку щось лихе, його треба випередити. Старцi землi Сiврсько?, навiть чернегiвськi нарочитi, нiчого сказати не могли, й наступного ранку Богдан вирушив Соляною путтю на пiвнiч, лишивши посадником у стольному Витичевi свого великого болярина Борислава. Сим вiн убивав двох зайцiв: згладжував дурну вчорашню сварку й лишався певним, що в його вiдсутнiсть у стольному городi все буде гаразд. Борислав розумiюче всмiхнувсь, але не проминув дати здачi Великому князевi: - Мислиш, я вже-м розiвчився й мечем вертiти? Богдан тiльки махнув рукою на сю шпильку, бо сам викликав ??, й рушив на полунiч. I вже потiм йому розповiли про всi подi?, зв'язанi з похороном Рогволода... Требу поховання виконували за всiма правилами звичаю руського, й сiврського, й деревського, й луганського, як рiкли старцi на вiчi й як поклали. Щодня вiдбувалися великi чи малi поминання, й сi днi кiнчались неодмiнними стравами й пiснями. Людина з честю мусить приймати й дароване ?й Богом життя, й наслану ним же Морану, що несе в руках косу смертi. Пiсля трисiдмичника, що вiдбувсь у двадцять перший день, старцi оголосили: - Котра жона чи дiва ма? хiть придружити померлого князя, нехай рече. Рогволод власно? жони не мав, вона померла ще давнiше, й хоч поляни-русичi не значили сього в сво?му поконi, але се була данина законовi сiверян, законовi деревлян, та й деякi лугарi дотримували такого обряду, тому Великий князь усiх чотирьох укра?н повинен був перейти в iрiй, чи в рай, придруженим. Спочатку нiхто не зголошувався йти доброхiттю з Рог-володом, хоч питали всiх роб, i всiх челядниць, i витичiвських жiн i дiв, i смердок навколишнiх сiл та городищ. I коли старцi вже збиралися послати нарочитих у землi Сiврськi й Деревськi, раптом одна жона зголосилася: - Я маю хiть. Се була ще досить молода жiнка в чорному полоттi мало не до п'ят i в такому самому чорному полотку, що заповивав ?й голову й увесь вид, лишаючи вiльними самi синi очi та брови. Брови мала широкi й чорнi, з-пiд полотка ж на спину висла товста руса коса. Жона розмовляла по-руському, але в словах одчувався ледь помiтний сiврський приголос. Коли старцi поцiкавилися, хто вона ?, чи ма? собi можа й усяке таке, жона вiдповiла коротко: - Вдовиця ?смь. I бiльше нiчого не сказала, та нiхто й не налягав, бо людина сама погодилася придружити князя, й у такiй справi слова не важать анiчогiсiнько. Вiдтодi ся жона стала на виднотi, й тривало все те цiлу сiдмицю - вiд двадцять першого до двадцять восьмого дня, коли мiсяць повернувся до людей тим самим боком, яким був у нiч смертi Рогволода. Жону годували найкращим i по?ли найкращим, i вона нi в чому собi не вiдмовляла, бо такий закон i покон деревлян i сiверян, та навiть частина лугарiв його викону? й дотриму?. Коло жони завжди було багато жiн, i жiнок, i дiв, i дiвчат, i всi вони спiвали ?й пiсень i намагалися розважити, як могли й чим могли, й за нею ходила, мов тiнь, стара жона, мабуть, найстарiша з цiлого Витичева городу й навколишнiх сiл i городищ. Стариця була вбрана в усе бiле, тiльки голову мала запнуту чорним полотком, i то теж належало, й молода жона все те знала й не сторонилася ??. Тiльки раз, охоплена несподiваним настро?м, голосно плакнула, затулила вiчi кiнцем полотка й довiрливо тицьнулася на груди старицi: - Бабуню-у... ще ж я-м i молода. Стариця спiвчутливо поплескала ?? по плечах i приголубила: - Котрого ж ?си лiта повела? - Чотирдесять i другого... - Речеш "чотирдесять"... Чую, що ?си з мо?х земель... Зодкуду ж прийшла ?си? - Ой, бабу-у... - заплакала жона, та так бiльше нiчого й не сказала. Стариця налила ?й повний келих мiцного бурого меду: - На, спий, воно й трохи... Жона шморгнула носом, одтулила полоток з гарного та бiлого обличчя й випила ввесь мед, потому вдарила келихом об землю, й череп'яна мальована судина х рипко брязнула й розсипалась. Жона випростала руки поперед себе й пiшла корогодом навшпинячки. Дiви й ддвчата заспiвали весiльно?, бо так належало: Ой летiла ча?чка Та сизокрилая, Та ста на морiг, на морiг, А на тому та на морогу Сизий сокiл кличе, личе та приклика?: Ой ча?чко-вороча?чко, Та зодкуду, та куди летиш, Полiта?ш? Двадцять восьмого дня велике поминання почалося зранку. Всi жони й дiви та дiвчата, всi старицi витичiвськi й не витичiвськi заголосили й запримовляли, рвучи на собi коси й роздираючи в кров ланити. Вони рушили з красно? свiтлицi княжого терема, звiдки шестеро зоружених можiв винесли дубову корсту. В горстi лежав не сам небiжчик, а його подобина, шита з полотна й натоптана соломою. Подобину вбрали в таку саму багату одiж, у яку був одягнений мрець, - теплу баранячу гуню, криту грецькою паволокою, гарну видрячу шапку з позолоченим тулом i м'яке зелене черев'я на ногах. Можi несли домовину, жони ж сипали ?м пiд поробошнi м'яту та любисток, i плакали, примовляючи, й витирали сльози бiлими полоточками та клали ?х у труну. Похiд проминув княжi й городськi ворота й потягся до того мiсця на пагорi, де мав одбутись похорон. А на пагорi вже сталися великi змiни. Справжнього небiжчика, який усi тi днi лежав у холоднiй ямi, закиданий м'ятою, любистком та ялицевими лапками, тепер було знову винесено. Його всадовили на човнi, встеленому багатим i рiзнобарвним узороччям, обiклали з усiх бокiв шовковими подушками, й здавалося, що Рогволод самохiть вийшов попрощатися зi сво?ми рiдними й городянами й зi сво?м ?диним сином, який стояв найближче вiд поховально? ладдi й вже не плакав, а тiльки шморгав носом та зрiдка клав на себе несмiливi хреснi знаки. Тi, що принесли княжу подобу з городу, витягли ?? й поклали на звiльнене мiсце в ямi, а пiд ладдею, що дивилася на поминальникiв роззявленою змiячою головою, вже було повно борових i дубових колод, збитих i поскрiплюваних великими залiзними скобами. Жони голосили й голосили. Бiла стариця, запнута чорним полотком, з'явилася посеред голосiльниць несподiвано. За нею двi молодицi вели попiд руки наречену жону. ?? вже перебрали, й тепер вона була в дiвочiй сорочцi з яскраво мережаною душею та рукавами, в дорогому заморському полотку на розпущених русявих косах, уся в намистi, золотих i срiбних обручах, яскравому наруччi з золота, срiбла та ?юпетського скла, на ногах, якi нетвердо ступали по землi, жовтiли гарнi скорянi черевi?. Жону пiдвели до напiвзакладено? колоддям ями, й бiла стариця в чорному полотку на головi поспитала: - Що видиш там, отрочице? Жона заглянула в темну яму, пiдтримувана попiд руки, й мовила: - Виджу зелений сад-вiтроград. - А що в тому саду видиш? - Виджу, що там ? вельми лiпо... - А кого видиш там? Жона подивилася докруж, тодi заглянула в яму, далi знову на людей. - Виджу князя. - А ще кого? - Виджу матку свою й вiтця свого. - Що вони чинять? - Ходять по садi-вiтроградi й смiються. - Й що вони речуть? Уречена жона тупо дивилася в яму й мовчала. - Що речуть? - перепитала стариця, й одна з тих жiн, що пiдтримували вречену, шепнула: - Речи: гукають мене. - Гукають мене... - ступлено повторила та. Стариця обминула яму й драбиною, приставленою до ладдi зi справжнiм Рогволодом, полiзла вгору. Помiчницi заходилися пхати на драбину й уречену жону. Се було нелегко зробити, бо жона погано трималася на ногах. Але зрештою ?? таки випхали, й у ладдi лишалися тiльки вона, та стариця, та мертвий князь, який замислено схилив голову, зусiбiч обкладений шовковими подушками. Бiлий оселедець князево? чуприни, що виглядав з-пiд видрячого смушка шапки, ледь помiтно маяв на вiтрi, й молода жiнка пильно стежила за кожним його порухом. А стариця в чорному полотку затягла те мiсце, де в останнього князевого теремка мала бути четверта стiна, широким вишиваним полотном. I коли полотно впало й затулило ?х од людей, у старичинiй руцi блиснув широкий нiж. Уречена жона тепер зачаровано дивилася на той нiж, сидячи бiля зелених черевiй мертвого князя. Стариця стояла поряд i мовчала, втупившись у тi черевi?. - Бабцю... - мовила зовсiм тверезим голосом жона. - Я-м тобi ще не все рекла... - Що? - не дивилася на не? стариця. - Маю чотирьох дiток. - Синiв? - Трьох... трьох синiв. Се я заради них... Вiно кумирам нашим... За них... У запненому полотном човнi панувала мертва тиша, за човном теж. Люди стояли й чекали того, що мало статися. Й у жахливiй тишi раптом пролунав болiсний зойк. I знову запала тиша. По хвилi гойднулася мережана полотняна завiса й з-пiд не? визирнула запнута в чорне голова старицi. - По всьому ?... - сказала стариця, нi до кого не звертаючись, i жони та дiви знову заголосили. Стариця зiйшла драбиною вниз, i бiла сорочка в не? горiла ясними цятками й стрiлами. Се була данина поконовi деревлян i сiврiв. У ладдю полiзли можi. Вони вiдкинули полотно завiси, постояли, дивлячись мертвому князевi пiд ноги, й заходились обкладати його Цур-паллям. Корабель стояв на високому стосi колод, i кiлька душ подавало ?м дубцi та боровi дрова знизу. Терзальники, кревнi й некревнi Рогволода, скидали з себе довгi рушники, помережанi знаками вiчного Дерева Життя та червоними й чорними пiвниками, що вособлювали живий вогонь Цура й мертвий вогонь Пека. Можi зв'язували в кожен рушник по три колодки й подавали нагору, а тi, що в ладдi, так i вкладали ?х навколо князя й навколо його наречено? жони, й мостили доти, поки можна було, поки вивершили корабель аж до стрiхи поховально? хижi. Й коли все було зроблено, кожен пiдходив i просто пригорщами горнув глину в яму. Голосiння не стихало, й найдужче голосив п'ятдесятичотирилiтнiй рожевощокий княжич ?утихiй. Над ямою виросла могила вогко? землi, яка ще не встигла висохнути. Князя було поховано за давнiм поконом i дiднiм звича?м племен Деревсько? й Сiврсько? укра?н i Лугiв. А те, що вiдбувалося далi, було законом одноплемiнцiв небiжчика - полян. Тристiнна хата над свiжою могилою з великим змi?головим човном, Рогволодом та молодою жоною в ньому спалахнула з усiх бокiв. Кожен пiдходив i клав запалену головню мiж колоди, в човен i пiд човен, колоди були сухi й перекладенi шарами тонких дрiв та соломи. Незабаром знялося таке вогнисько, що люди мусили втiкати з пагорба. Горiло до самого вечора, й до самого вечора тривала остання страва по вмерлому Великому князевi Рогволодовi. Поминальники сидiли довгими рядами попiд горою й пили та ?ли, аби й небiжчиковi пилося й ?лося смачно на тiм свiтi, в зеленому вирiю, що його бачила сьогоднi князева наречена, пили, й ?ли, й спiвали, щоб i на тому свiтi весело було й Рогволодовi, й усiм давно й недавно померлим русам, i сiврам, i деревлянам, i лугарям, якi зiбрали сво? землi пiд меч полянського князя. Й коли пiшли зi страви до городу, пiзнього вечора, вже проти мiсяця, небалакучий Вишата спитав свого побратима Борислава: - Видiв ?си? Той кивнув головою й зiтхнув. - Повiда?ш i йому? Велiй ки?вський болярин нiчого не вiдповiв. Але вiн таки сказав про все Богдановi, коли по трьох тижнях, узявши з чернегiвського князя Божiвоя клятву на мечi, що той сполчив рать свою проти знахабнiлих племен весi та муроми, Великий князь повернувсь у Руську вкра?ну. - Княже, - сказав велiй болярин, - спалили... Ясновиду. Богдан нiчого не вiдказав Бориславовi, тiльки страшенно зблiд i неначе закам'янiв. Болярин, пригнувшись, вийшов, а вiн просидiв у сво?й краснiй ки?вськiй свiтлицi до самого вечора, вранцi ж наказав старому конюшому сiдлати конi. Вони вдвох, як i чотирнадцять тому лiт, ?здили до маленького села пiд Нежинню й повернулися тiльки третього днi. Та стара бабця, що колись так неприязно зустрiла його, була, як i тодi, зла, ще, може, й лютiша, але розповiла Богдановi все. Назад вони ?хали стопою, й Богдан увесь час думав про Ясновиду. Вiн досi й на думцi не мав, що людина здатна так довго любити iншу людину, навiть не бачачи ??. Княгинина смерть потрясла його, не менше вразила й розповiдь старицi. Великий князь уперше довiдався про те, що сини Ясновиди перейшли пiд готiв-алеманiв. Княгиня боялася, що тепер, ставши самодержцем усiх чотирьох укра?н, Гатило меститиме ?й за ту зневагу, якою вона вкрила його чотирнадцять тому лiт. I ще хотiла спокутувати провину синiв сво?х власним життям. - Де ? дочка ??? - глухо спитав старицю князь, i та засичала йому в вiчi: - Не вузьмеш! Рунки куцi! Замунж повели княжну!.. Князь ?хав, попустивши повiддя, й думав про те, що страшнiше: провина синiв чи материна покута. Тодi намагавсь уявити собi смерть Ясновиди й не мiг, бо в полян звичаю сього не було. Й уперше по-справжньому засумнiвався в тому, чи? лiпшi кумири... Пiсля похорону Рогволода Богдан Гатило, ополчивши рать велiю, разом iз братом сво?м князем Володом перейшов Дунай i заглибився на п'ятсот стадiй у грецькi землi Полунiчно? Фракi?. Десь тут помер старий Великий князь, i молодий мусив продовжити почату ним вiйну. Й у городi Маркiанополi його перестрiли сли грецького iмператора Плiнф i Дiонiсiй. Рогволод прийшов сюди по дань, бо греки, як завжди, зволiкали. Тепер вони привезли все належне, та Гатило спитав у головного сла Плiнфа, киваючи на золотi номизми, дорогоцiннi чашi та коштовне оружжя, складене перед ним: - Скiльки ? то? - Триста й п'ятдесят лiтр, господарю, - вiдповiв Плiнф по-руському. Вiн був родом русин, звався колись Планком i за роки служби грецькому iмператоровi ще не забув материно? мови. Богдан, презирливо посмiхнувшись, одказав: - Добре. Але то ? за пiвлiта. - Як! - здивувався Плiнф. - За цiле лiто ?, господарю! Так смо платили дiдовi тво?му Рогу ще з лiта божого 412-го. - Так сте платили досi Тепер платити-ймете вдвiчi - сiмсот лiтр. I так буде. Планко-Плiнф добре знав се слово - так буде - й мовчки перезирнувся з Дiонiсi?м. Але той нiчого не второпав, бо розмовляли по-русинському. Вони вдвох пошепталися, й Плiнф сказав Гатиловi: - Не ма?мо волостi тако? вiд iмператора, господарю. - Тодi ?дьте й речiть сво?му iмператоровi мою волю. Я пожду. Й знову посмiхнувся, й усi князi та боляри голосно зареготали, бо новий Великий князь виявляв ознаки доброго можа й державця. Слам же вiд того смiху зробилося моторошно. Того-таки дня, не гаючись анi години, вони рушили назад до царя-городу Константинополя, везучи невтiшну новину. Й за мiсяць у стан до Богдана Гатила прибули новi сли: сенатор Теодосiй та багатий ктитор Теодул. Великий князь, через Вишату довiдавшись iз чим вони при?хали, навiть не говорив з ними. Вiн наказав рушати додому. Теодосiя взяв iз собою, Теодул же двома галерами подався морем, при?днавшись до Гатилового во?нства аж у Березанi, яку греки називали Одiссом[11] Вiдтепер Вiзантiя мала платити Русi по сiмсот лiтр золота - вдвiчi бiльше, нiж за Рогволода. В ЛIТО 439-е Здолавши сiрiйських церковникiв та патрiарха Несторiя, Константинополь ожив. I зачувся в палатах царських голос iмператрицi ?вдоксi?, й пiшли за нею всi книжники, й мудрецi, .й письмовцi, була-бо дочкою афiнського фiлософа-поганина й велi? премудростi книжнi еллiнськi знала. Й держав руку по нiй вельмiж константинопольський епарх Кiр, кому кланялися й ктитори-купцi, й поважнi городяни. В те ж лiто мiсяця снiжного в шостий день став Кiр префектом Преторi? Всходу, й не було рiвного йому й володарству його, й правили вони вдвох iз ?вдоксi?ю-iмператрицею, й нiхто не смiв ректи ?м слова супротиву. В ЛIТО 440-е Вдруге прислали вiрмени слiв сво?х у землю Руську, просячи о помiч. I зрядив Великий князь ки?вський Гатило рать велiю, й пiшли два князi полянськi Божко й Красой, i дiсталися кресiв сполонено? персами землi Гурартсько?, й сiча була велика з персами, й воротилися русичi, шоломами напившись гiрко? води з моря Хвалинського, бо мали перси ополчення небачене, конi ж русинськi падали вiд безводi й сапно? язви. Та взнали вже руськi можi путь у далеку Персiю, й греки вельми радi були з того. В ЛIТО 441-е Була пря смертна межи iмператрицею ?вдоксi?ю та сестрою iмператора Пульхерi?ю. Дав одного дня iмператор Теодосiй жонi сво?й яблуко небачене красне в дар. I мала ?вдоксiя при дворi друга лiпшого Павлина, й знедужав Павлин, i пiднесла йому ?вдоксiя те яблуко. Другого днi спитав iмператор жону свою: - Де ? те яблуко, котре-м дав тобi? Й рекла ?вдоксiя: - З'?ла-м його. Й схопили ?вдоксiю як зрадницю, бо Пульхерiя знала про яблуко й сказала все сво?му братовi, й зiслали iмператрицю в заслання в кра? далекi ?русалимськi, й звалено було такоже й Кiра-префекта, й знову чувсь у хоромi царському тiльки голос Пульхерi? та iже з нею. А городянам було голодно й холодно, як i за ?вдоксi?, й которилася земля грецька, й грабували ?? всi, хто мав до того хотiння. В ЛIТО 442-е Подолала Пульхерiя свою невiстку-iмператрицю, й префекта всесильного Кiра, та волость потрапила до рук не ?й, а безбородому ?внуховi Хрисафiю, котрий, не ховаючись, тяг руку за олександрiйського патрiарха та за всiх товстосумiв з багатого ?юпту. В те ж лiто препозитiв Хрисафiя та Макробiя, двох старiйших ?внухiв, почали величати як i найвищих вельмож двору iмператорського, й першим у всьому Константиновому городi був Хрисафiй. У те ж лiто заратилися перси з греками, хоч було межи ними замир'я з лiта 428-го, й греки втручались у справи перськi, бо мали там сво?х християн, але запросили греки миру, й перси припинили рать, бо вельми потерпали й вiд наскокiв руських дружин, i вiд на?здiв iнших племен i язикiв. I став мир межи персами й греками. В ЛIТО 443-е мiсяця стичня Дев'яте лiто пiшло вiдтодi, як Гано повiв собi жоною Брунгiльду. Дев'яте лiто зряду його вже не називали й Ганом. Вiн був Гунтером, Горвата перехрещено в Гернота, а найменший, Огняп, тепер став Гагнi. Не стало бiльше й Сiкура. Й хоч Гано-Гунтер дотримав даного тодi слова й вiддав за нього свою сестру Гримнiцу, тобто Гриму, та Сiкур давно вже став Сiкурдом, а Грима - Гримiльдою. Й тiльки дружину Гана-Гунтера звали, як i ранiше, Брунгiльда. Се сталося ще тодi, на 434 роцi пiсля народження Сина Божого. Старий граф Заградський поставив умову Гановi: - За поганця дочки не вiддам, хоч хай би вiн мав i Вотанiв меч. Гано недовго вагався. Вони з Горватом тут-таки дали згоду охрестити себе, Огнян, дивлячись на старших братiв, теж прийняв хрест на шию, й лише Сiкур найдовше вiдмовлявся зрадити вiру прадiдiв. Але його граф до уваги не взяв, бо Сiкур не доводився його зятевi нi братом, нi навiть делеким родичем. Се було на заручинах, а на весiллi Гано, тепер уже Гунтер, удруге окрутив свого тестя. Набравши дорогою зграю волоцюг, вiн при?хав до графського двору з великим почтом. За золоту монету, обiцяну Ганом-Гунтером, кожен один з-поперед одного називав його могутнiм князем" i "свiтлiстю", граф був просто заслiплений сими титулами й вiдпустив свою доньку в незнанi кра?, давши по нiй багате вiно. За сi грошi Гано-Гунтер розрахувався зi сво?ми "баронами" та "райтерами" й повiз молоду дружину в дикi пралiси, сподiваючись на швидку смерть тестя. Але тесть прожив на бiлому свiтi ще цiлих шiсть рокiв, i тi роки були справжнiм кошмаром для Гана-Г'унтера. Жона його кiлька разiв утiкала вiд нього, й вiн переймав i завертав ??. Одне тому, що була неоружна, друге - мала в подолi двох маленьких дiток, а трет? - й тiкати не мала куди: лiта 436 римський полководець Ецiй розгромив надто войовничих бургундiв, що вже вiдколи не давали спокою прикордонним провiнцiям Захiдньо? iмперi?, й розсiяв ?х серед зроманiзованих галлiв i словiн. Та зрештою лiта божого 440-го старий граф заповiв сво?м нащадкам довго жити, й Гановi-Гунтеру вiдкрився шлях. Рiк i добра кадь золота, награбованого ще графом у тих-таки римлян, пiшли на втвердження Гунтера в графському титулi. Наступнi два лiта й вiдповiдна кiлькiсть золота принесли йому корону короля, пiдвладного римському iмператоровi Валентинiвну. Се сталося в перший день нового 443 лiта, й три сiдмицi в графському хоромi, що вiкнами виходив на широку рiчку Райну й був одтепер резиденцi?ю бургудського короля, лилися пива, й меди, й вина. Гунтер i його жона приймали вiд готських, вандальських i галльських феодалiв шану й дарунки, й Брунгiльда вперше по дев'ятьох роках подружнього життя назвала Гунтера "мiй можновладний господарю". Й се в ?? вустах звучало дуже щиро. Й у той час, коли Гано-Гунтер намагався примирити галлiв i вандалiв з посадженими на ?хнi землi бургундами, доки клявсь у вiрнопiдданствi Валентинiановi Третьому та почуттях дружби готському конунговi Теодорiковi, нова королева впивалася трунком величi. Вона по-справжньому закохалась у свого чоловiка й щиро картала себе за тi прикрощi, яких завдала йому в минулi роки, бо Гунтер, сей голодрабий авантурник з племенi вандалiв, .що колись обманом домiгся в батька ?? руки, виявивсь таки тямущою й провидною людиною. На четвертому тижнi пiсля того, як з Рима прийшла довгосподiвана корона й у теремах трохи влiгся чад бенкетiв i пирувань, Брунгiльда ходила по господi в супроводi кiлькох служниць та приятельок. У сво? тридцять лiт вона була досить-таки тiлиста й станом, i видом, голову на повнiй бiлiй ши? тримала високо й дивилася на всiх ласкаво-свiтлими очима. Та сей теплий погляд уже добре знали не тiльки служницi, а й приятельки, й остерiгалися його. Королева Брунгiльда, ледь притримуючи подiл довго? римсько? тунiки, ходила свiтлицями й давала вказiвки, де що й як належить зробити. Вона нiколи не бувала нi в Римi, нi навiть у дворах провiнцiйних сановникiв, але багато чула про ?хнi розкошi й витончений смак i намагалася перетворити свiй терем у житло, достойне королеви. Жовтi боровi стiни кiмнат були рясно ввiшанi паволокою, оксамитом i узороччями, шовки висiли на вiкнах i на дверях, тiшачи зiр королевi Бургундi?. - А се що? - в'?дливо поспитала Брунгiльда, кинувши оком на барвисту мису в кутку, що зображувала давнього слов'янського бога сонця Хорса. - Та се... - замикалась одна з-помiж служниць i поквапилася прибрати тарiль. - Не люблю, коли смердить вандальським духом, - поморщилася Брунгiльда й вийшла, супроводжувана почтом. Служниця з мисою пiд передником подумала, що й сам король Гунтер походить iз вандальського племенi, та згадувати про таке було суворо заказано, й вона мовчки сховала в скриню свого доброго бога, якому пота?нцi творила требу й сама, й багато хто з-серед мешканцiв королiвського двору, хоч усi й носили на ши? мiднi та срiбнi хрестики. Бургунди, чи?м володарем став Гунтер, належали до християнсько? ?ресi арiан, як i всi готи, як i сам король. Галли ж вiрували в того Христа, що й римляни, а лужицькi пересельцi, яких i галли, й готи-бургунди називали вандалами, перековеркавши давню назву захiдних слов'ян-венедiв, у переважнiй бiльшостi поклонялися сво?м богам. Землю, куди доля, й римський iмператор, i готський конунг закинули ?х, вони в пам'ять про батькiвщину звали Нови Лунг, тобто Новий Луг, i Гано-Гунтер мусив рахуватися й iз цим, i з вiруваннями сво?х пiдданцiв. Брунгiльда ж, яка стала дружиною короля, а перед сим графинею, не зважала на тi дурощi. В усьому теремi й у цiлому дворi панувала одна релiгiя - арiанська, й одна мова, яку вона знала з дитинства й якою не хотiла поступатися, - готська. Коли в дворi хтось i наважувався сказати слово по-лужицькому, то тiльки нишком, щоб не дiйшло до королеви. Тим часом Брунгiльда ввiйшла в нарiжну клiть. У клiтi було чотири жони придвiрних райтерiв та баронiв, а п'ята - зовиця королеви Гримiльда. При входi володарки дому всi повставали, й тiльки Гримiльда лишалася незворушно сидiти на дубовому ослонi. Королева холодно посмiхнулася й спитала дуже люб'язним голосом: - Пощо ти не вста?ш, коли я входжу, зовице? Така непошана траплялася вперше, бо досi Гримiльда нiколи не виказувала сваволi й завжди поштиво розмовляла з невiсткою. Тепер же вона й вухом не повела, й Брунгiльда тим самим стриманим голосом поспитала: - Чи, може, вже я-м не королева? Може, вже ти, зовице люба, стала-с володаркою терема сього? Двадцятитрирiчна Гримiльда, сестра короля Гунтера, почервонiла й вибiгла з клiтi. Всi, хто супроводжував Брунгiльду, стривожено перезирнулись, а королева послала служницю, ту, яку допiру лаяла за поганську тарiль, привести сюди Гримiльду. Служниця побiгла й незабаром вернулася: - Не йде, королево... - Як то "не йде"? - Рече: коли... Брунгiльда ма? хiть, то нехай... сама прийде до мене. Служниця проказала се з якоюсь нiби зловтiхою, й королева зблiдла. Вона мало не крикнула вiд злостi, та втрималась i пiшла оглядати сво? хороми далi. Проте в не? вже не було нi бажання до сього, нi настрою, й вона по часi вiдпустила збентежених служниць i приятельок i таки подалась розшукати свавiльну зовицю. Але Гримiльди вже нiде не було. Подумавши трохи, спашiла й розлютована, Брунгiльда пiшла на протилежний кiнець двору, де стояв хоромець барона Сiкурда. Гримiльда мов чекала тих одвiдин. Коли королева рипнулася до свiтлицi, та пiвлежала на встеленому ведмедном ослонi й навiть пальцем не ворухнула до високо? гостi. Брунгiльда була аж червона вiд злостi. - Може, менi вклонитися? - тихо проказала вона. - Пощо? - вiдповiла Гримiльда. - То ? лишн?. Ми смо з тобою вже видiлися сього днi. В ?? голосi було ще бiльше зневаги, нiж там, у хоромi, й Брунгiльда не могла стриматися: - Я-м королева й жона короля Бургундi?! - Коли я повiдаю тобi щось, ти не говорити-ймеш зо мною так. - Що? - крикнула Брунгiльда. - Що? Гримiльда кинула кудись убiк: - Те, що Гано взяв тебе одуром. Одурив i тебе, й твого вiтця. Королева полегшено вiдiтхнула, з плiч ?й мов гора впала, та злiсть од того не меншала. - Що-с викрила менi! - зневажливо всмiхнулася вона до зовицi. - Те я й сама вiдаю, й усi вiдають. Зате Гунтер ? король. Так, одуром, але ж отець мiй не дав би мене за нього. Зате я-м тепер королева. А ти що ?си? Хто ? твiй мiж Сiкурд? I повагом вийшла, бо тi Гримiльдинi новини не становили та?мницi нi для кого, й дурне дiвчисько марно зажило собi ворога. Та на тому не вiдбулося. Вдома Брунгiльда поскаржилась чоловiковi, й король якось аж нiби здригнувся вiд тих слiв. - Сестра твоя... - ображено закопилила губу королева. Гунтер пильно глянув ?й у вiчi й перепитав: - Бiльшого... не рекла нiчого? - А що? Король промовчав i, махнувши рукою, залишив жону саму. Брунгiльду занепоко?ла його поведiнка. Зо два днi вона носилася з тi?ю тривогою, тодi таки пiдстерегла зовицю в темних сiнях свого терема: - Що-с мала на оцi? В сiнях нiкого не було, й розмова лишалася вiч-на-вiч. Гримiльда зумисне пiдвищила голос: - А те, що не ?си королевою за поконом! - Як то не ?смь? - А так: брат мiй узяв тебе одуром. Роздяг тебе не вiн, а мiй мiж Сiкурд. I не вельми пишайся передi мною. Брунгiльда якийсь час мовчала, й тiльки чути було, як важко диха?. - Хто повiдав тобi? - Сам Сiкурд! - голосно кинула Гримiльда, й тепер уже вона, а не королева, гордовито випнувши груди, пiшла перша з хорому. Брунгiльда дивилася, як у свiтлi вiдчинених дверей блиснуло золоте огорля на зовичинiй ши?, й пекуча згадка обпалила ?? всю. Перед очима промайнули давно забутi картини того весняного дня, й раптовий сумнiв охопив королеву. Тодi, коли вона лежала, вибита з сiдла, ?й здалося, що лицар, який розпанахав ?й одежину на грудях, мав чорнi очi, в Гунтера ж вони виявилися синi... В ту мить Брунгiльда не надала сьому надто велико? ваги - в такому станi може що завгодно привидiтись, а тепер ?й аж подих перехопило. Вона притьмом ускочила до велико? свiтлицi, й хоч там, крiм короля Гунтера, був i його брат Гернот, спитала в короля, люто примруживши вiчi: - То хто ж роздягнув мене перший: ти чи Сiкурд? - Я... - не зразу й не дуже впевнено вiдповiв король i перезирнувся з середульшим братом. - А що ти пита?ш? - Питаю, бо твоя сестра Гримiльда рече, що-с не роздягнув мене перший ти, але ?? мiж Сiкурд. Гунтер iз Герцогом заходилися споко?ти королеву, та ?хнi вспокоювання ще дужче втвердили Брунгiльду на думцi, що ?й кажуть неправду. Вона тiльки повторила: - Й Сiкурд рече так. I пiшла геть, а король з братом, лишившись самi, довго мовчали. Нарештi мовчанку порушив Горват-Гернот: - Чу?ш, Гано, ти ймеш вiри в Змiя Горянина? Гано-Гунтер блимнув на середульшого брата й одвiв погляд. Той говорив не по-готському, й се траплялося надзвичайно рiдко, тим паче, назвав його давнiм iм'ям Гано. - Пощо пита?ш? - Питаю... - вхиливсь од вiдповiдi середульший брат. - Речуть, буцiмто Сiкурд убив Змiя Горянина... Вiру?ш у те? Гано-Гунтер стенув плечима. Тепер вiн уже здогадувався, до чого хилить Горват-Гернот, але то було неможливо. - В Сiкурда ? меч Вотана. - Ти вiру?ш у те? - знову непри?мно посмiхнувся середульший, i та посмiшка роздратувала короля. Вона завше дратувала його. - Всi речуть так. I Сiкурд рече. - Сiкурд, Сiкурд... Хто видiв його, той меч? - Я-м видiв, - уже не стримував роздратування король. - Чув ?си, що мовить жона моя? Горват-Гернот зневажливо махнув рукою. - Пощо маха?ш? Брат короля хотiв щось вiдповiсти, бо вже й посмiхнувся так, як посмiха?ться, коли ма? сказати щось небуденне, та в сей час до свiтлицi, вже сповито? сутiнками зимового надвечiр'я, ввiйшов жупан лужанський Сватоплук. На ньому було товсте дорожн? корзно, фарбоване цибулею, й висока чорна бараняча шапка. Певно, Сватоплук допiру злiз iз коня, бо й шапка, й корзно сивiли iне?м, i нiс йому геть почервонiв од холодного вiтру. Жупан стримано вклонився королевi Гунтеру, й король кивнув у вiдповiдь. - Iз чим прийшов ?си, герцоже? - спитав вiн готською мовою. Сватоплук вiдповiв по-лужицькому, як говорив завжди: - Маю вiсника з возходу, - й потер померзлi щоки закоцюблою рукою. - 3 возходу, з Русi - Що рече вiсник? - А що рече? - вiдповiв Сватоплук. - Люднiсть моя втiка? до Русi, й у Сiврську укра?ну, й у Деревську... - Пощо-с не спинив ?х?! - гримнув король. Сьогоднi непри?мностi падали йому на голову, мов стиглi яблука, й тiльки сього впертого жупана не вистачало. - Гатила зустрашився ?си? - крикнув королiв брат. - ?в ?си попару його, тепер жаха?шся й тiнi його? - Й ти-с ?в, Горвате, - настовбурчився жупан. - Усi смо ?ли його попару... Вiн мав на увазi всiх тут присутнiх, але не наважився сказати се й про короля. - Великий князь ки?вський Гатило пуска? до себе на Луги, то люднiсть i суне. То був ?хнiй спiльний грiх - вони вiдкинулися свого часу од Гатила, хоч Сватоплук i цiлував колись меча пiд городом Чернеговим. У пiвтемрявi свiтлицi настала незручна тиша. Жупан, якого король називав герцогом, переступав з ноги на ногу бiля дверей i не наважувався сiсти. Щоб якось порятуватися вiд напруження, Горват-Гернот вiдкресав вогню й засвiтив горiлець на коминi. Король махнув до Сватоплука: - Сiдай, коли... Жупан сiв од самих дверей. Горват-Гернот обернув голову: - Чув ?си про золотий скiт Змiя Горянина? - Про Сiкура речеш? - перепитав жупан Сватоплук, - Чув ?смь. Вони й досi розмовляли так - брати по-готському, лужицький жупан по-сво?му, й ся впертiсть Сватоплукова дратувала короля. Король сам розмовляв готською не дуже впевнено, й йому здавалося, що старий жупан посмiха?ться з нього. Се завжди нервувало його, та зараз король Гунтер чекав, що скаже Сватоплук. - Усяке речуть... - ухильно вiдповiв жупан i засовався на дубовiй лавi. Холод вийшов з нього, й тепер його побивав пiт. - Усяке таке... - Що ж речуть? - пiдохотив королiв брат. - Речуть, же скiт такий ?, що його стачило б на... - На що? - На полк лугарiв, - нарештi закiнчив свою думку старий жупан. Короля се вивело з себе. - Й ти б найнявся, жупане, за той скiт? Вiн сказав те лужицькою мовою, й Сватоплук неспокiйно блимнув на нього. Якусь хвилю старий вагався, тодi вирiшив не хибити душу: - Лугарi служать тому, хто бiльше да?, княже. Так ведеться спокону. Король перезирнувся з братом, i середульший спитав: - Пiшов би-с i Гатиловi за такий скiт у службу? Сватоплук зiтхнув: - Гатиловi... До Гатила менi путь запалася. - Чого б то так? - Сам вiда?ш... Про те й справдi всi добре знали, й чи не найкраще - той-таки Горват. То ж вiн пiдбив Сватоплука, та й не тiльки Сватоплука, зламати вiру Гатиловi й вийти з-пiд його руки. Тодi багато лужичан полишили вiдведенi ?м землi й сполчилися проти руського Великого князя, аби захопити городи в Сiврськiй укра?нi, на якiй колись обкришили зуби. То було вже скiльки тому лiт, i Горват усе добре знав, а тепер, ще й перепиту?. - Сам вiда?ш, - повторив уже впевненiше Сватоплук. I без видимого зв'язку докинув: - А готи називають нас вен... вандалами. Перейняли тоту званку в латинцiв... Гернот упiймав-таки його думку й завважив: - Вiзьми на груди хрест - i не наричати-ймуть вас так. - Прийняти на груди хрест i стати готами? - Сватоплук рiшуче пiдвiвся. - Парко менi. Пiду. Король махнув недбало рукою, й старий жупан вийшов. Гернот сказав, коли важкi кроки втихли за дверима свiтлицi: - Рече: на полк лугарiв. Король змовчав. - Пощо сидиш, брате? - нервово засмiявся Гернот. - Ждеш, поки все тво? крульство реготати почне? Вiн знову перейшов на рiдну мову, й король зiтхнув, бо тi слова стосувалися його безпосередньо. - - А... сестра? - проказав вiн. - Сестра? Грима ще молода. - Молода... - повторив король, i незрозумiле було, чи вiн погоджу?ться, чи заперечу?. - Ти... вiру?ш у Змiя Горянина? Король знизав плечима. Гернот уже вдруге питав те саме. - Не ? то нiякий Змiй Горянин, але валка купцiв-гречникiв. - Хто рече? - сiпонувся король Гунтер. - Хто? Всi речуть. I всi вiдають. I тiльки ми з тобою мислимо якогось там Змiя Горянина. Де б той Змiй узявся тут, у полях? Вiн жи? в горах. Се була вже нова, зовсiм нова думка, й король почав обмiрковувати ?? з усiх бокiв. Найгiршим було те, що сюди приплелася й Брунгiльда, ?й же не так сплоха затулиш рота. Брунгiльда й Гримiльда. Й коли щось потрапило на язик двом жiнкам, його вже не втрима?ш у темному кутку. - Речи Сiкурдовi, нехай покаже той меч Вотана. Я переб'ю його сво?м мечем, i ти побачиш, що лже Сiкурд. Ти-с король - речи йому! - А сестра? - знову спитав старший брат. Середульший нетерпляче махнув рукою: - Знайде собi лiпшого! - Кого? Брати злякано повернули голови до дверей. У порозi стояла, горнучись у бiле вовняне корзно, Гримiльда. - Така зима впала - тако?, речуть, у сих краях давно не бачено. Кого знайду я собi? - Нiкого, - буркнув король i сердито блимнув на сестру. - Що ма?ш ректи? - Щось мовили-сте про мене. - А то забороня?ться? - нахабно вишкiрився брат короля. - Й про Сiкурда сте мовили. Я вiдаю, я все-м чула. - Що-с чула? Сестра дивилася то на одного брата, то на другого й горнулась у сво? корзно. - У вас очi лихi, братове, - сказала вона по хвилинi. - Вельми лихi. Щось недобре сте на думку взяли. Горват-Гернот пiдiйшов i впритул подивився на сестру: - Пощо-с дратувала королеву? Гримiльда витримала його погляд i гордовито пiднесла чоло. - Нехай не пиша?ться вельми. Вона ? королева, я ж ?смь сестра королю. Й не пiдлого роду, а таки ж княжого, як i вона сама. Мушу наввипинки стояти перед нею? - Перед королевою встати не хочеш, а свого брата змiшала ?си з... Гернот ужив досить негарне слово, але Гримiльду воно не вразило нiскiлечки. Вона спитала, раптом дрiбно засiпавшись: - Що сте намислили? Що, що!? В ЛIТО 444-е Ходили бiло-горватськi, галицькi, червенськi та инчi руськi князi за Дунай i воротилися з полоном великим, i многi русичi лишилися там орати землю, й осiли аж коло гiр Гемських, i нiчого не могли вдiяти ?м греки, бо ?хнi роби й челядники не противилися руським ратникам, а ?днались iз ними противу сво?х стратигiв та епархiв. В ЛIТО 445-е Велiй страх був у Константинополi, й оружив iмператор городян, щоб могли боронити цар-город, коли прийдуть руси-гуни, й зоружилися многi цирковi бiгуни, й колясники, й метальники сулиць i роздiлилися навпiл - прасини тягли руку за Хрисафiя-?внуха й усiх ?юпетських товстосумiв; венети ж були супротиву ?м i хотiли зверхностi Константинополя та стольних вельможiв. I ратилися межи собою прасини й венети, й кров рiчками бiгла, й многi дiти полишалися сиротами, а жони вдовицями в сих межисобних прях. В ЛIТО 446-е Сiв на столi патрiаршому царгородському Флавiан, i був ворог i супротивник iмператоровi Теодосi?вi Другому та чiльниковi ?внухiв придворних Хрисафi?вi, та всiх олександрiйцiв ?юпетських. I мислив Хрисафiй-?внух бодай многе золото й срiбло взяти з Флавiя, та новий патрiарх прислав йому в дар просту хлiбину, мовляв, то ? тiло боже. I став Хрисафiй усемогутнiй ворогом йому явним, оскаженiвши по такому дарунковi, й повiв рать невидиму супротиву патрiарховi Флавiану. Й мав Хрисафiй друга щирого - Дiоскора, який заступив померлого ?пископа олександрiйського Кирила. Й було ?х тро? - Хрисафiй, Дiоскор та iмператор Теодосiй Другий, а всемогутня сестра Теодосi?ва Пульхерiя тягла руку за патрiархом, бо Хрисафiй висотував з константинопольських вельможiв i простих городян усi грошi, щоб платити дань ки?вському Великому князевi Аттiлi. В ЛIТО 447-е мiсяця березоля Сього найменше сподiвались при дворi костянтинопольського iмператора. Гунський цар Аттiла воював десь далеко на пiвночi, бiля Холодного моря. Воював, i вiзантiйськi послухи й вивiдники пильно стежили за його кожним кроком. А тут раптом опинився на Iстрi, прийшов сюди з незчисленною раттю й незлiченними ладдями, перед сим ущент потрощивши грецькi тагми коло Херсонеса[12] Сарматського. За три сiдмицi вiн одбив у Схiдно? Римсько? iмперi? величезну область Сiрмiю, взяв приступом Нiшаву, могутню Сердику й усi городи мiж Iстром та Гемськими горами. Всю Фракiю з Мiзi?ю разом. При дворi басилевса знявсь переполох. Основнi тагми були зайнятi вiйною в Азi? й Африцi, й богоспасенний город царiв Константинополь лишався геть беззахисним перед всемогутнiми гунами. Було навiть дивно, що Аттiла став i не йде через перевали Гем-гори, яка вiддiля? Полу-нiчну Фракiю од Полуднево?. Недобитi залоги городiв прича?лися за Гемом i чекали сво?? долi. Але гунський цар не давав наказу йти до столицi столиць. Так, iмператор Теодосiй i всi роме? добре знали причину сi?? навали. ?? слiд було сподiватися. Виснажена безконечними вiйнами державна скарбниця була геть порожня. В нiй марно було шукати не тiльки тих 2100 лiтрiв золота, якi Вiзантiя тепер щороку платила гунам, а й третини сього. I все-таки Хрисафiй та Теодосiй не сподiвались Аттiли саме зараз, у сей перший весняний мiсяць, i не могли стримати панiки, що гвалтовно зчинилась у стольному городi. Якихось п'ять день ходу - й ненависнi гуни будуть коло мурiв Константинополя. А Гатило безлiч разiв питав себе, чи знають у дворi басилевса, що вiн, варварський цар, колись бував там, ратився з ворогами Схiдного Риму? Й щоразу махав рукою: хiба се ма? якесь значення? Головне для нього - що вiн зна? не тiльки, як воюють греки, а й чим дихають, бо дев'ять рокiв служби в ?хнiх "варварських" тагмах - то таки дев'ять рокiв, i хоч вiн тодi був ще зовсiм молодий, зовсiм юний, але тi. часи не могли проминути марно. Богдан Гатило сидiв у просторому наметi з цупкого червоною полотна й дивився поперед себе в продухвину. Внизу каламутився Дунай. Десь там за наметом гомонiв багатотисячний люд. З Гатилом прийшла сюди незчисленна-таки рать, як кажуть греки, вся "велика Скiфiя". Сей рiвномiрний гомiн заколисував Гатила, й вiн намагався боротись iз сном. Далася взнаки вчорашня важка нiч. Та й позавчорашня була не легшою. Протягом п'яти днiв Веiикий князь подолав вiдстань од Гемських гiр до Дунаю, ще й переправився на сей бiк. Якби тут нагодився Борислав, спитав би Великого князя, чому вирiшив чекати грецьких послiв не там, на межi звойовано? Полунiчно? Фракi?, а тут, на лiвому березi Дунаю. Авжеж, усе правобережжя вiд Паннонi? до Руського моря иачежить йому, Гатиловi, належить разом iз усiма селами, й городами, й вежами, зi всiм живим i мертвим. Борислав запальний, не все часом розумi?. Нехай-но пихатi греки, ?дучи сюди, побачать, що ско?лося з ?хнiми неприступними городами, а вiн сидiтиме тут, посеред земель, якi подолала руська сила й руський розум. I розум теж, бо самою сулицею могутнiх грецьких городiв не вiзьмеш. Гатило чекав iмператорських послiв ще вчора, тому й квапився так на сей берег Дунаю. Вiдколи пiшли гiнцi до царя-городу Константинополя, минуло вже рiвно п'ятнадцять день. За п'ять гiнцi мали дiстатися вiд Гему до грецько? стольницi, двiчi по стiльки треба, щоб здолати шлях вiд Константинополя сюди. Вчора ввечерi Гатило послав десятку молодих можiв назустрiч, аби переляканi греки недовго тинялись, його шукаючи. Але сонце вже хилилося на вечiр, а слiв не було. Великий князь ки?вський лiг на ведмеднi, простеленому далi вiд уходу. Й тiльки задрiмав, як почулося стримане кахикання. Гатило розплющив очi. Над ним схилився Вишата. - Що таке? - поспитав Гатило. Кремезна постать старого конюшого затуляла вхiд, а його стрижене пiд макотер сиве волосся здавалось у непевному сяйвi червоно? полотки мiдяним. - Що ?? - Он! - махнув рукою Вишата. Великий князь пiдвiвся й вийшов. Знизу берегом iшла барвиста купка людей. Гатило вiдразу впiзнав у них грекiв, бо ж борiд, а ще таких довгих, нiхто з-помiж русинiв не носив. Оддалiк за греками йшло з десяток можiв, i хоч облич ?хнiх i не можна було розрiзнити, та Гатило знав, що се посланi зучора во?. Великокняжа полотка стояла на високому пагорбi, й посли дибали вгору ледь-ледь, особливо часто спинявся переднiший, досить дивна гладка людина. Богдан упiймав себе на тому, що дивиться тiльки на гладкого, - й повернувся до намету. - Речи ?м, нехай iдуть борзiй, - кинув князь Вишатi. - Вхекаються, - засмiявся старий конюший, проте кiлька разiв махнув до грекiв рукою. - Хай ухекаються, - скривився Великий князь. - Ми смо бiльше ся вхекали, з дому йдучи. Вiн сидiв на лiжковi й дивився, як Вишата квапить послiв, i думав, що скажуть зараз греки й що скаже ?м вiн. Спершу спробував обдумати сво? слова, тодi махнув рукою й востанн? позiхнув. Як скажеться, так i буде, й нехай лiпше греки виважують сво? слова - що мовить Гатило, на тому й покладеться, й те вже всi, либонь, добре затямили, не тiльки греки. Нарештi посли дотяглися на верх пагорба й несмiливо поставали бiля червоно? полотки. Богдан Гатило вийшов, i вони всi дружно вклонилися йому. Великий князь ки?вський усмiхнувся й стримано вiдповiв на привiтання. Послiв було п'ятеро. Четверо з них носили довгi цупкi срiбнотканi хламиди, мали довгi чорнi бороди й вуса, лиш п'ятий, якого ще здаля вирiзнив Гатило, носив хламиду, проткану золотом, i не мав нi бороди, нi вус. Його баб'яче обличчя застигло в ?лейнiй усмiшцi, чорнi ж оченята в складках i зморшках бiгали на всi боки. - Iмператор роме?в, милiстю свято? трiйцi богопомазаний господар наш Теодосiй Другий вiта? свого брата царя гунiв Аттiлу й сле йому зичення довгих лiт та скромнi дари зi сво?? скiтницi. Вперед виступив трохи свiтлiший грек i заходився перекладати слова ?внуха. - Як речешся? - спитав його Великий князь. - Вiкiлла, господарю, - проказав тихшим голосом тлумач. - Зодкуду зна?ш по-русинському? - Русин ?смь родом, господарю. - Русин, - проказав Гатило й махнув рукою, аби вiдiйшов убiк. Тлумач слухняно виконав наказ, але очi його дуже не сподобалися князевi. Його раптом пойняло роздратування, й вiн кинув ?внуховi: - Що ще рiк твiй господар? Сказав се ромейською мовою, й усi здивовано заблимали на нього. - Ще рiк мiй боголюбний господар перепитати мiжнього скiфського царя, що вiн хоче вiд роме?в. - Прийшов ?смь довiдатися, пощо твiй богопомазаний господар не платить менi дань. Гатиловi пройшла злiсть, i вiн навiть не знав чому. Чи сама по собi, чи вiд того, що сей звалашений царедворець назвав його вже не гуном, а скiфом. Вiн уже не раз i не двiчi дивувався, як то греки, такi писемнi й солодкомовнi, не знають часом найпростiших речей. - Прийшов еси довiдатися? - хитро прискалив замережанi вiчi ?внух. - I забрав ?си всю Паннонiю, й Сiрмiю, й Фракiю... Богдан Гатило знову пiдвищив голос: - Iмператор не платить менi вже четверте лiто! - Богоподiбний iмператор рече: пiди всп'ять у свою Скiфiю, й вiн викона? всi сво? обiцянки. - Се вже-м чув скiльки разiв. А ти хто ?си? - Богорiвного iмператора келiот ?смь, господарю. - То слухай, келiоте, що ректи-йму тобi, та перекажи сво?му господаревi: нехай вiдборгу? всю дань за чотири лiта й за лiто наперед, нехай поверне всiх ускокiв, що втекли з царства мого, бо то невiрнi роби мо?, нехай вiда?, що вiдтепер торжества будуть не в Марцi на Дуна?, а в Нiшавi, яку ви нарiка?те Нiсса... - Як?.. - не втримався ?внух. - А так. Бо ще нехай забуде богопомазаний iмператор, що сi землi належали йому: вiд Паннонi? до моря Руського на п'ять день ?зди по правому березi Дунаю, по-вашому, Iстру, землi належати-ймуть Великому князевi ки?вському, якого ви нарiка?те гунським царем Аттiлою. - Господарю! - писклявим голосом заволав ?внух. - Богоподiбний iмператор зiтне менi голову... То землi ромейськi: й Паннонiя, й Сiрмiя, й Фракiя... Гатило застережно пiднiс руку, й гладкий ?внух так i лишився з роззявленим ротом. - А ще речи свому богопомазаному iмператоровi, нехай вiдтепер сле послiв до мене не простих ?внухiв i не во?в-латникiв, а можiв славних i в великiй шанi при дворi сущих. Богдан Гатило махнув рукою й повернувся до послiв спиною. Вишата широко всмiхався. Коло намету стояло душ iз десять великих i малих боляр, i Гатило теж усмiхнувся сво?му старому конюшому: - Не забув ?си по-грецькому, Вишато? Старий конюший протяг: - Тро-о-охи... - То я - так чи не так? Вишата ще ширше й якось розважно всмiхнувся. Гатило пошукав очима навколо й гукнув до котрогось iз-помiж наймолодших боляр: - Годоя приведи. Юнак побiг, i незабаром Годечан був коло Богдана. - Гукав ?си... - понуро мовив Годой, бо Великий князь лiнькувато роздивлявся дарунки, що йому прислав ромейський iмператор Теодосiй Другий. - Гукав ?смь, княже. Взавтра ?деш до царя-городу Константинополя. - Я-а? - Годой мимовiльно лапнувся за оселедець, який висiв з-пiд сиво? смушево? шапки. - Мене слеш? Гатило пильно глянув на луганського князя й зiтхнув: - Тебе. Се не дуже в'язалося з усiм тим, що останнiм часом виникло мiж Великим князем ки?вським i Годечаном. Вже понад рiк мiж ними точилася суперечка. Сi незгоди ховались корiнням у давнi часи ?хньо? молодостi, тепер же раптом спалахнули з новою силою. Годечан дуже запальна, мабуть, запальнiше, нiж належало, переконував Великого князя в тому, що треба нарештi пустити в Руську землю грецького ?пископа. Цар-город вiдколи наполяга? - Гатило ж нiчого виразного нi старому патрiарховi, нi теперiшньому Флавiану не вiдповiв. Дiйшло до того, що на вмовляння Годоя Великий князь витяг з пiхов меч i замахнувся. Коли б i Годой витяг меча - невiдомо, чим би все скiнчилось. - Пiдеш ти, княже. Мовби мiж ними нiчого й не сталося. - Ти й... Орест. Якраз обо? рябо?. Вiшайте на себе всi хрести, якi лиш ма?те, й гайда. В останнiх словах знову почулися колючки, й Годой стримано посмiхнувся. Правду речуть греки на нас: варвари, для яких нiчого святого нема. Богдан гукнув за полотку: - Русичу! Звiдкись одгукнувся бас: - Га-а... Й незабаром прийшов ябедник[13] Русич. - Пиши! - наказав Великий князь, i той дiстав з княжо? полотки тетрамен i пергамени й став навпочiпки коло Гатилового стiльця. - По-якому? - По-грецькому. Пиши: "Я, великий цар Аттiла, володар усiх земель i язикiв..." Годой стояв i слухав, як Гатило перелiчу? сво? землi, й йому було прикро, що саме вiн мусив узавтра ?хати з сим до грецького iмператора. Й водночас нiби й радiсно, бо вперше побачить християнський свiт i храми тому боговi, в якого повiрив ще хлоп'яком i якому офiрував свою душу... Й те, що вiн побачив у Вiзантi?, вразило його, хоч вiдчуття роздво?ностi не полишало нi на мить, скiльки й ?хали до Гему-гори, й за Гемом, i навiть у самому царi-городi Константинополi. Паннонського жупана ж Ореста все те не обходило, хоч вiн теж вiрував тому самому боговi й носив у пазусi хреста. До iмператора ?х запросили наступного дня по при?здi, й то було досить дивно, бо правила двiрцевого звичаю вимагали, щоб посли нудились в очiкуваннi й трепетi бодай кiлька днiв. Обличчя в iмператора видалося Го