до?вi надзвичайно блiде й втомлене. Особливо зблiдло воно пiсля того, як Годой дав йому свою ябеду, писану на вовчiй шкурi. Володар християнського свiту нiчого не сказав гунському словi, й вiд того було ще прикрiше. Годой картав у душi й Гатила, який усе те понаписував, i себе, що згодився везти сюди й завдавати таких прикрощiв сiй гарнiй людинi, геть укутанiй у червонi та золотi полоття: Прикро вражений, Годечан навiть не встиг до пуття розгледiти iмператоровi хороми. Та тут йому став у пригодi ?внух, iз яким ?хав аж з Дунаю сюди. Вiн мав доступ скрiзь i сам запропонував сво? послуги. Годой щиро вклонився йому - чуйнiй людинi завжди радий, i даремно вiн так холодно тримався з сим при?мним чоловiком усю дорогу. ?внух так i сказав Годо?вi: - Не змiг ?си й увидiти все лiпство хоромiв нашого святого iмператора, архонте? - А так, - погодився Годой. - То ходiм, я тобi все покажу, архонте. Хто зна, чи мати-ймеш удруге таку путь до столицi свiту... Вiн водив його по царi-городi, вiрнiше, не водив, а ?х носили в зручних ношах четверо чорних, як головешки, людей, i ?внух усе показував i про все розповiдав архонтовi з далеко? варварсько? кра?ни. - Вельми добрий ?си, келiоте, - розчулено сказав йому князь Годой першого вечора, коли вони прощалися бiля палацу, вiдведеного гунським послам. ?внух, скромно схиливши очi долу, вiдповiв: - Християни смо, архонте. Господь бог заповiв нам бути з одверзтим серцем до ближнього. Наступного дня ?внух повiв Годоя в палац святого Константина, й луганський князь був просто ошелешений красою й розкошами хорому. Вiн мовчав, але його хвилювання проступало незвичайною блiдiстю на його виду. Коли пiдiйшли до величезного золотого iконостаса в однiй з великих свiтлиць, Годой став i не мiг зрушити з мiсця. Вiдусiль на нього дивилися суворi й лагiднi водночас очi святих подвижникiв, i великомученикiв, й архангелiв, i Дiви Марi?, й самого Iсуса в усiх видах - i малятком на руках матерi, й юнаком коло бiлих, мов снiг, овечат, i старшим отроком, який владно показу? фарисеям та книжникам на вихiд з божого храму, й у колi апостолiв, i розп'яття, й воскресiння з мертвих. I все те в золотi й срiблi, в незвичайно? краси мереживi, й усе ся? незлiченними барвами самоцвiтiв. Найдужче ж потряс Годоя образ маленького Христосика. Таке крихiтне, безпомiчне, а в очах свiтиться недитяча мудрiсть. I надто ж отi пальчики, якi стулилися в знаковi свято? трiйцi. Годечана так вразили тi нiжнi й мудрi пальцi, що його, людину, яка на сво?му вiку перебачила й вогонь, i воду, й тисячi смертей, i сама завдавала iншим людям смерть, i не десятьом, - його раптом пойняло при?мним морозом, i з очей мимохiть побiгли гарячi сльози. Сивий, бритоголовий носак, вождь косакiв, стояв i плакав, i сам того не помiчав навiть. I тихо проказував молитву, яка допiру народилася в його серцi. - Хвала тобi, боже, що я-м увiрував у тебе... Хвала, що ти ? на небi!.. Хвала тобi, що-с пустив мене в свiй город, священний Константинополь... ?внух погано розмовляв гунською мовою, але зрозумiв слова палко? молитви дикого скiфа. Вiн проказав: - Усе те мiг би-с бачити щодня, архонте... - Як? У нашiй землi, келiоте, нема? й храму путнього. Носимо бога в душi й бо?мося перехреститися на людях - засмiють... - Дикiсть, архонте, велiя дикiсть... Вони пiшли далi, й у якiйсь iншiй свiтлицi, де були виставленi рiзнi золотi чашi та келихи, здобленi й смарагдом, i кривавцем, i всяким iншим камiнням, ?внух знову сказав: - Таке багатство мiг би-с мати й ти, архонте... - Як? - повторив те саме Годой i сумно глянув у жовтавий жiночий вид ?внуха. Той неспокiйно вiдвiв погляд i проказав: - Для сього досить стати роме?м... - Що? - Чув ?си, архонте, - мовив ?внух i вже не вiдвiв погляду, витримав до кiнця. Того дня вони вже не промовили один одному й слова. Лише коли прощались увечерi, Годой холодно й стримано нагадав: - Як не личить слузi чужого менi господаря казати такi слова, так не личить i менi слухати ?х. ?внух почав з усiх сил заспокоювати Годоя й переконувати, що нiчого в тому поганого нема?, коли християнин прагне жити серед християн, а не мiж поганцями-язичниками, й що господь бог тiльки вiта? такi кроки... Ввечерi Годой довго думав, розповiсти про все Орестовi чи нi. Але паннонський жупан смачно спав пiсля сито? трапези, й Годой роздумав. Наступного дня ?внух знову прислав по нього чотирьох муринiв з ношами, й луганський князь без особливо? охоти дозволив ?м нести себе до хоромiв та божих соборiв. I, як вiн i передбачав, ?внух знайшов нагоду знову повернутися до вчорашньо? розмови. В однiй невеликiй церквi, зовсiм порожнiй i напiвтемнiй, Годечан нарештi спитав: - А що для того треба, щоб стати... роме?м? ?внух уважно подивився на гостя й повiльно пiднiс угору лiву руку. На пухкому мiзинцi в нього сяяв чималий золотий перстень iз тьмянимсмарагдовим камiнцем. Годой одразу здогадався, що то, й похмуро мовив: - Я тямлю вбити людину тiльки мечем i в одвертому герцi. ?внух нахилився до Годечана майже на саме вухо, й вiд нього запахло нудними парфумами: - Подумай, архонте. Се не вбива? зразу. Воно дi? тихо. Мiсяць i два... За сей час устигнеш далеко вiд'?хати... Аж до богоспасенного царя-городу... Я дам тобi сто лiтрiв золота. - Нi! - вiдрубав Годой i пiшов до виходу. Йому раптом стало млосно в сьому божому домi. Та вiд ?внуха було вже не так просто вiдчепитися. Вiн усю дорогу торочив Годо?вi те саме, нарештi сказав: - Добре, коли не ма?ш хотi сам... Ми прислемо iншого. Згоден ?си? - Кого? - сiпнувся луганський князь. - Нашу людину. - Тодi подумав мить i додав: - Ти ?? зна?ш. Вiкiлла, гунський тлумач наш. Годечан так нестямно поглянув на нього, що той аж сахнувся в тiсних критих ношах, якi плавко гойдалися в руках чотирьох маврiв. ?внух уже пошкодував, що вiдкрився дикому скiфовi, та до вух йому долинуло зовсiм несподiване: - Зараз... нi. "Зараз"? ?внух скосував на нього. Чи добре чув? Зараз? То виходить, пiзнiше? - Коли ж? - спитав вiн спраглими вустами. - Не ранiш, як я сповню свою службу сла. - Добре, архонте, добре, - прошепотiв ?внух i радо засовався на подушках сидiння. Решту днiв Годой уникав зустрiчатися з ним, та й вiн не пнувся йому в вiчi. Коли ж iмператор Теодосiй Другий дозволив посольству вертатися назад, ?внух таки прийшов до Годечана, виманив його пальцем у сiни й зашептав: - Осе ? завдаток. Сто лiтрiв золота. Як зробиться... - вiн передихнув, немов даючи Годо?вi все втямити. - Як зробиться... тодi й ще двiстi лiтрiв. Безвусий показував у куток, де спроти свiтла кiптявого лампiона можна було розгледiти чималий шкiряний мiх. - Сього не вiзьму, - твердо сказав Годой. - Пощо?! - Не вiзьму. Не люблю так. Нехай... як зробиться. ?внух умовляв його довго, але луганський князь наче вiдрубав: - Нехай, як зробиться. Уранцi сли вирушили назад. Разом iз ними ?хали й греки: сол Максимiн, мiж вельми достойний i знаний у царi-городi, консульського сану, його ритор, письмовець Прiск - молодий, безбородий ще хлопець iз жвавими очима; тлумач Вiкiлла-Викула i тро? челядникiв, ?хали гарно вимощеним Трояновим шляхом, що вiв од Константинополя на полунiчний захiд до Залiзних ворiт при Дуна?. Прiск раз по раз розпитував Ореста про гнiв, i про ?хнi звича?, й про землю, й небалакучий жупан сяк-так вiдповiдав йому через тлумача Викупу. Годой у тi розмови не встрявав. Одне, що Прiск не знав по-руському, а вiн по-грецькому, друге, що Викула уникав Годоя. Та й Годой неохоче розмовляв iз погреченим русином. У головi робилося таке, що сам не вiдав, як дати раду й собi, й сво?м думкам. Вiн не тямив, як тепер подивиться Гатиловi в вiчi й що йому скаже. Й головне - що вiдповiсть Великий князь. А се мало першорядне значення в ?хнiй двадцятип'ятилiтнiй суперечцi. Щоразу на думку спадали слова ?внуха, й Годечан повторював ?х собi не знати для чого... "Се не вбива? зразу. Воно дi? тихо... Мiсяць i два... За сей час устигнеш..." ?внух же, який при?здив до Гатила пiд чужим iм'ям, а потiм у Константинополi пiдбивав на душогубство Годоя, був не хтось, як сам усемогутнiй препозит Хрисафiй. I саме тому Годо?вi не хотiлося поспiшати. Дорога ж слалась пiд копитами рiвна й дзвiнка, й днi збiгали швидше, нiж би Годой бажав того. У перший день мiсяця квiтного вони дiсталися табору, де й досi чекав на них Великий князь. Мiсяця квiтного Коли Годой закiнчив розповiдь про свою по?здку до царя-городу Константинополя, Богдан Гатило якийсь час сидiв, наче й не чув нiчого, й луганський князь iз острахом думав, що скаже зараз володар. А той раптом схопився на ноги й шарпнув за полотно намету: - Речеш отак, га?.. Отак?! Почувши його крик, прибiг Вишата, Богдан же просто шаленiв од лютi, та не приховував сього нi вiд Годоя, нi вiд старого конюшого. За полоткою, де досi було гамiрно, теж утихло, всi дослухалися, що так розсердило Великого князя. Князь же то махав комусь кулаком у невiдь, то сiкався до Годечана: - Й не змiг ?си стяти йому безбороду голову! Жона ?си по всьому, не мiж. I врештi гаркнув до Вищати: - Пощо й ти сто?ш, наче-с прийшов на мiй похорон? Ще-м не вмер i не так сплоха вмру. Ти чув ?си? Йди речи отим-го, нехай забираються пiд три дiди! - Кому? - спитав старий конюший. - Кому?! - гаркнув ще дужче Гатило. - Тамтим, слам! Слам хрестатим поганим! Вишата тупцювався на мiсцi, не наважуючись iти, бо те, що казав Великий князь, видавалося незвичним. - Що... ректи? - протяг Вишата. Годой наважився й собi втрутитись: - Не лiпо мовиш, Великий княже... То сли й... Що ректи ?м? Гатило люто подивився на Годоя, немовби вiн в усьому був винний, i сказав трохи спокiйнiше старому конюшому: - Речи: Великий князь уже все вiда? й так, без них, i нехай зразу ж збираються й сiдлають. - Проти... ночi? - Йди! Вишата розгублено пошкрiбся п'ятiрнею по зарослiй потилицi й неквапом пiшов униз, пiд гору, де стояла полотка слiв. Годой чекав - зараз Гатило мав сказати те, чого досi ще не зрiк, бо все дотеперiшн?, й усi слова, й усi лайки не йшли в нiяке порiвняння з тим, що мало бути сказано й таки буде сказано. Та Великого князя ки?вського немов на сон зморило. Вiн сидiв на важкому дубовому стiльцi з бильцями, якого возив у всi походи, сидiв, намотавши на кулак свого довгого шпакуватого оселедця й сперши голову на той кулак. У наметi вже майже смеркло, й Годо?вi здавалося що Великий князь заснув. Але то тiльки здавалось. Коли Богдан Гатило отак сидiв нерухомо, накрутивши косу на кулак, усi знали, що зараз нi розмовляти, нi навiть ворушитися не можна. Перше слово ма? сказати вiн сам, i Годой боявся, що те слово почнеться приблизно так: "Осе ж видиш? Не я-м тобi рiк? Не на мо? хилиться?.." Й тодi вже вороття не буде. Але Гатило промовив зовсiм не те. Коли в свiтлiй продухвинi полотки з'явилася кремезна присадкувата постать Вишати, Гатило спитав: - Рiк ?си? Старий конюший кивнув. - Що... ?си рiк? Тепер самим киванням вiдбутись не можна було, й Вишата знайшов одне-?дине слово, яке б дало вiдповiдь на князеве домагання. - Взавтра. Тобто Вишата на власний розсуд змiнив наказ Великого князя. Гатило тiльки мугукнув, i Годой не втямив до пуття, що той звук означа?. Вранцi здивований украй консул Максимiн квапливо лаштувавсь у дорогу. Вiн усю нiч не стулив ока. Як повернеться в Константинополь i що скаже йому ?внух Хрисафiй? I вже вкрай розгубився старий Максимiн, коли раптом прийшов учорашнiй мовчун, стрижений пiд калачик, i мовив йому одне лише слово калiченою грецькою мовою: - Йди. - Куди? Куди йти? Геть? - перепитав консул. Мовчун кивнув рукою в бiк червоно? полотки, що височiла на горбi. - До Аттiли? Мовчун нiчого не вiдповiв, але його мовчання могло означати тiльки одне: гунський цар змiнив свiй незрозумiлий гнiв на ще менше зрозумiлу ласку й погодився прийняти сла. Максимiновi з хвилювання тряслися руки й ноги, коли вiн давав наказ розсiдлувати вже посiдланi конi й розпаковувати iмператорськi дари. Навiть коли виголошував уставнi слова привiтання гунському царевi, вуста йому незвично шамкали. Великий князь сидiв на дубовому стiльцi, як i належить володаревi приймати вiтання сла iншого володаря, й досить прихильно слухав, аж Годо?вi не вiрилося, що вчора ще вiн шалiв i лаявся на цiлий стан. Сивобородий консул, ударивши йому чолом, уручив iмператорськi харатi? й побажав багато лiт здоров'я й благоденства Аттiлi й усьому царському сiмейству. Тлумач Викула швидко переклав слова консула, й Великий князь ки?вський не спиняв його, як минулого мiсяця. Коли той скiнчив тлуми. Гатило сказав: - Статi? замир'я оддавно зрiшенi. Але не суть сповненi. Ускокiв греки повернули не всiх. Як же явили сте ся менi, не сповнивши всi статi? замир'я? Викула тут-таки, на власний розсуд, навiть не допитавшись консула Максимiна, почав заперечувати, що, мовляв, в iмперi? не лишилося жодного втiкача з землi Скiфсько?. - Всiх ?х видано, господарю, - впевнено закiнчив вiн. Гатило лагiдно всмiхнувся, вiд чого в Годоя по спинi полiзли мурашки, й майже весело завважив: - За таку наглу лжу тобi, робе iмператорiв, належало б метнути камiнь на в'язи й утопити тебе в осьому каламутному Дуна?. Запала тиша, й у сiй моторошнiй тишi несподiвано гримнув могутнiй голос Великого князя: - Та я шаную права сольства! Викула зблiд i страхливо позадкував до гурту, мало не збивши з нiг юного ритора Прiска. Максимiн стояв i не знав, що йому робити, бо тлумач сам розмовляв iз царем гунiв, не перекладаючи сво?? мови. - Русичу! - гукнув удруге Богдан i, коли ябедник прибiг, наказав йому: - Дай-но сюди сво? злiчiння! Ябедник дiстав з широкого рукава товстий сувiй i простяг Великому князевi. Та той наказав: - Чети сам! Русич заходився трохи гугнявим голосом виспiвувати iмена й чини тих ускокiв, якi зрадили свого господаря й утекли пiд руку грецького царя: - Олаф, готський .во?вода з двадесятьма можами й челядниками. Миха?л, руський болярин грецько? вiри з челядниками числом семеро. Харалампiй, такоже во?вода й малий болярин землi Сiврсько?, а вiри грецько?, сам... То були здебiльша всi християни, якi втекли до грекiв, i Русич читав довго й нудно, Викула ж мусив перекладати Максимiновi. Й коли список вичерпався, Гатило, навiть не глянувши на Викупу, сказав до Вишати: - Сього русина жени в потилицю, бо нема? гiрше, як змiя в пазусi або ж перевертень у господi. А до Максимiна звернувся сам грецькою мовою: - По?деш зi мною. Й вiн теж, - кивнув на молодого ябедника Прiска. - Рушати-ймемо зараз. Мо? харатi? до грецького iмператора мати-ймеш у стольному городi. Й устав з дубового стiльця й рушив у вировисько ратникiв, якi вже сiдлали конi й перегукувалися мiж собою. Всi князi руськi, й сiврськi, й деревськi, й усi велi? та малi боляри, що були присутнi на розмовi зi слами, подалися за Великим князем. Гатило покликав велiйого болярина турицького: - Войславе! - Речи, княже, - вiдгукнувся болярин. Се був могутнiй чорнявець Гатилових лiт, убраний так, як належить туричевi: в бiлi вовнянi ногавицi, мережанi по боках чорним снуром i пiдперезанi широким червоним опоясом, у бiлу вишивану сорочку й так само бiлу безрукаву гуньку, розстебнену на всi патички. - Войславе, пiдеш у греки. Повезеш нашi злiчiння ускокiв. Та пильнуй того вовкулаку. Чув ?си? - Чув ?смь, княже, - сказав той. - Коли речеш, то по?ду. Великий князь кивнув Годо?вi: - Який ма?мо день? - Понедiлок, - одказав Годой. - Понедiлок... - повторив князь. - Не личить. Вируша?мо взавтра... Наступного ранку в таборi заспiвали бойовi труби, якi кликали ратникiв у похiд, у радiсний похiд додому, до рiдних осель i кревних людей. Полки Великого князя ки?вського Богдана Гатила поверталися. Й тiльки залоги, мiцнi й вiдважнi залоги новозвойованих веж i городiв у Паннонi?, Сiрмi? та Полунiчнiй Фракi? лишалися стерегти землю, яка вiдтепер ставала теж землею Руською. Серед залоги був i Гатилiв брат Волод, i побратим Великого князя ки?вського велiй болярин Борислав, i ще багато iнших князiв, i жупанiв, i боляр, i можiв комонних та пiших. Богдан Гатило давно вiдвик од свого брата. Володар уже рокiв iз вiсiм сидiв у Моравах, а тепер посаджений князем усi?? Паннонi? й Сiрмi?. Про нього Богдан згадував уряди-годи. Не вистачало йому зараз тiльки Борислава, що лишивсь у новому руському городi Сердицi посадником Полунiчно? Фракi?. Борислава ж вiн найбiльше хотiв би мати поряд. Особливо сьогоднi. Великий князь повертався з переможного ополчення й дорогою до городу Ки?вого мав позлюбитися з ?ркою, дочкою галицького князя Остроя. Княгиня Русана перестала вже народжувати Гатиловi синiв, а неосяжнiй землi Руськiй потрiбнi були можi й во?. Русана знала про замiри Богдановi й сприйняла ?х досить спокiйно. Тесть Во?бор, коли Богдан почав колись iз ним розмову про се, теж не сперечався. Такий звичай землi Русько?, щоб володар брав собi кiлькох жiн. Бiльше того: старий князь вручицький Во?бор сам нараяв зятевi Остро?ву доньку. Однаково першорiд лиша?ться за синами вiд першо? жони Великого князя. Гатило ж мав од його Русани двох синiв: Данка та молодшого Юрiя. Тiльки Бориславовi Гатило не звiрився сво?ми думками. Просто боявсь його посмiху. Тепер же шкодував. Як озветься на те давнiй друг i побратим? I Гатило таки не витримав: наступного ж дня послав гiнця по велiйого болярина Борислава. Мiсяця червця "По вiд'?здi Вiкiлли ми простояли смо ще на тому самому мiсцi один день, а наступного вирушили смо за Аттiлою на полунiч кра?ни. Здолавши разом iз варварами довгу путь, ми за велiнням тих скiфiв, що були до нас приставленi, звернули смо на инчу дорогу. Аттiла ж мав у которомусь городi стати, щоб злюбитися з ?ркою, дочкою князя, хоча вже мав многих жiн, за поконом скiфським, iже допуска? многожiнство..."[14] Так писав молодий ритор Прiск у передвечiрнi часи, коли ?хнiй невеликий по?зд зупинявся пiсля денно? дороги. Прiск раз у раз звертався до тлумача, але Русич був племенi волинського й погано знав i сi мiсця, й назви рiчок та врочищ. Прiск навiть сам одного разу, дослухаючись незрозумiло? скiфсько? мови сво?х попутникiв, спитався Русича: - Чув ?смь, речете на царевого брата то так то сяк... Тлумач вiдповiв: - Ми, русини, речемо Волод, а сiври всхiднi речуть Владо. Й венеди такоже Владо. Путь пролягала через великi судноплавнi рiчки, й Прiск ледве встигав занотувати собi ?хнi назви. Се виходило погано - й пристави казали на них по-рiзному, та й спробуй-но записати грецькими лiтерами тi чудернацькi "скiфськi" звуки ж, ч, ш, щ... "Сi рiки пере?здили смо човнами або ж на плотах. Дорогою видавали нам усiм харчi. Але пшенишного хлiба вмiсто почали давати яшний, а вина вмiсто - мед. Приставцi нашi мали такоже хлiб та пиття з ячменю, iже тут нарiцають квасом..." Ще ранiше, тобто понедiльного ранку, коли Великий князь ки?вський Богдан Гатило, змiнивши гнiв на ласку, прийняв iмператорського сла Максимiна, а потому так само несподiвано наказав тлумачевi Викупi повертатися до царя-городу, старий консул ходив мов у воду вмочений. Вiн пiдпитував навiть Прiска, чи не чув той чогось про причину Аттiлиного гнiву, ходячи помiж скiфiв. Але Прiск знав про се стiльки ж, як i Максимiн, i сивий консул мучився сумлiнням: що скаже Хрисафiй за такий скандал?.. А коли й Викула по?хав додому, супроводжуваний руським вельможем Войславом, консул мовби заспоко?вся. Нi, вiн не став нi балакучiшим, нi ласкавiшим до Прiска, свого юного ритора-ябедника, та в його поведiнцi з'явилося щось таке, що з'явля?ться в людини, коли вона ма? перед себе певну мету. А Прiска захоплювала подорож у досi не знанi кра?. Все тут було незвичне - й неозорi степи, й глибокi та широкi рiчки, геть не схожi нi на фракiйськi, якi знав добре Прiск, нi на малоазiатськi, якi теж бачив. Дивними були й люди, що траплялися ?м у дорозi й по селах та городищах. Дивно здавалось ?хати отако й нiзвiдки не почути рiдного й любого вуховi грецького слова. Та, зрештою, людина звика? до всього. Невеличкий караван верхiвцiв iшов i йшов на всхiд, а сiй кра?нi не було нi кiнця нi краю, тiльки степи, та пагори, та великi й малi рiчки. "По довгiй путi ми одного дня прибилися смо надвечiр до якогось озера, що да? людям з крайбережного селища добру для пиття воду, й розбили смо сво? полотки неподалiк..." То був мальовничий став бiля городу Володаревого Балти, порослий очеретом i верболозом. Дехто дiстав снастi й пiшов упiймати для вечерi свiжих окунiв, челядники, що супроводжували слiв i приставiв, лаштували вогонь i варили страву, ябедник Русич грав на малесеньких гуслях, якi видобув з-за пояса, Максимiн же сидiв осторонь усiх у березi й щось розглядав на лiвiй руцi - чи то каблучку, чи якусь iншу здобину. Нарештi повечеряли й полягали спати в просторих полотках. Але мало хто звернув увагу на сонце, яке заходило ?м у спини. Воно було жовте й тривожне й провiщало бурю. Лише один мiж довго дививсь на захiд, потому взявся натягати мотузки полоток. I передчуття не пiдвело його. "В нiчну добу знялася страшна гроза, зiрвала нашу полотку, порозкидала нашi речi й шпурнула в озеро. Перестраханi, ми смо ся розбiгли ськати спасу вiд дощу й поночi, перегукуючись один з одним, насилу смо ся дiбрали до селища. Чувши нашi крики, скiфи повибiгали з хиж сво?х, свiтячи собi факелами з очерету, який тут уживають для розпалу. На спросiння ?хнi, що ся приключило, нашi пристави повiдали ?м причину тривог наших. I ми смо радо привiтанi були в хижах ?хнiх, i нам розвели вогонь, аби ми ся згрiли й висхли..." Найдужче злякався консул Максимiн. Старий опасистий царедворець вимок до рубця, як i всi, та здавалося, вiн бо?ться не так за сво? тiло, як за ряснi каблучки на пухких пальцях. Вiн раз по раз витирав ?х i пiдставляв руки до вогню, мовби золото й коштовнi камiнцi могли розкиснути на дощi. Лише "скiфи" весело реготали, навiть поскидали з голiв смушевi шапки й пiдставляли сво? нечесанi кучми дощевi, бо дощ у червнi мiсяцi - то благодать, яку посилають ?м ?хнi поганськi кумири. Прiск дивився на сих варварiв, i йому й самому ставало весело, бо вiн теж народився й вирiс помiж хлiборобiв i знав, що для смерда, хай вiн буде грек чи варварин, означа? такий дощ перед жнивами. "Господарка селища, одна з жiн Волода, прислала нам для гощення страву. Сю страву принесли суть нам дуже гарненькi жони. Се в скiфiв ? знаком пошанування. Ми подякували смо за ?хнi страви, але вiд розмов з ними ухилили смо ся..." Власне, ухилявся тiльки Максимiн, а Прiск був радий поговорити з красунями, та сивий, до рубця змоклий i сердитий консул так люто й промовисто блимнув на свого ритора, що хлопець i собi мусив принишкнути. Вiн розумiв консула - ляпнеш у балаканинi щось таке недозволене - й пропала вся мiсiя сольства, хоча й здавалося, якi там та?мницi можуть бути, коли всiм уже все ясно. Тлумач i Гатилiв ябедник Русич розумiюче поплескав свого юного колегу й шепнув йому: - Будеш консулом - i сам станеш такий. - I весело розреготався, бо Максимiн наставляв вухо до ?хнього перешiптування. - Отакий гладкий, - уточнив Русич, i тепер уже й Прiск розреготався, за вiщо консул Максимiн нагородив його важким поглядом. Нарештi, нагодованi, розiмлiлi вiд вогню та мiцного меду, подорожнi повдягалися спати, й смерди, господарi тих осель, де вони спинились, вiддали ?м i зручнi поли, й цупкi теплi рядна. Буря ж надворi шалiла всю нiч i припинилася тiльки пiд ранок. "Наступного дня, посiдлавши конi й позапрягавши вози сво?, сольство рушило до господарки селища вклонитись ?й та подяковати з гостину, а такоже пiднести ?й у дар три сереблянi келихи, кiлько скор червленого сап'яну, та ще iндського перцю, та фiнiкiв, та рiзноличних овочiв, котрих у сiй землi нема? й котрi вельми цiнуються варварами. Вклонившись ?й, ми смо подалися в путь..." Дороги розвезло пiсля тi?? сiрашно? зливи, конi ледве тягли вози, сковзались пiд вершниками, й усi потомилися - й тварини, й люди, бо дощi пройшли не тiльки в Балтi, а й скрiзь, де ?хало сольство грецького iмператора. Й що ближче пiд'?здили до стольного городу Скiфi?, то понурiшим ставав сол Максимiн, i Прiск нiяк не мiг уторопати, яка причина тому. "По семи днях дороги пристави спинили нас, мовивши, що сольство мусить дiждатися в сьому мiсцi Аттiлу й одтепер слiдувати за ним. Тут зустрiли смо ся iз слами Захiдньо? iмперi?[15], котрi ?хали до Атiлли й такоже були суть спиненi. Зустрiтили смо ся з комiтом Ромулом, примут-префектом Норiки, та во?начальником Романом. З ними ?хав i Констанцiй, котрого Ецiй послав до Аттiли для письмовства та ябедництва". Констанцiй був родом з Захiдньо? Галичини - Вандалi?, що за далекою рiчкою Райна. Вiн добре знав по-русинському й по-латинi, а трохи й по-грецькому, тому Прiск одразу заприятелював iз ним. Хоч Констанцiй був i робрм Ецiя, та вдався веселий i дотепний, багато знав й охоче розповiдав хлопцевi рiзнi бувальщини й небувальщини й про римлян, i про "гунiв-скiфiв", i про готiв, i Прiск так i лип до нього з розпитуванням. - Зодкуду вмi?ш по-скiфському? - спитав його Прiск. - ?си ж бо християнин. Виджу святе знамено в тебе на ши?... - Християнин ?смь, - вiдповiв Констанцiй, - але ж хреста може мати в пазусi не лишень грек чи латинець. - То ти скiф ?си? - А так. Так речуть на нас греки й латинцi. Хай буде скiф або й гун. ?хньо? кровi ?смь. - То ?си супротиву племiнцiв сво?х? - здивувався молодий грек. На що Констанцiй вiдповiв iз посмiхом: - Чув ?си, щоби крiв ставала водою? - Нi. - Тож i я-м такий. Мене мати кличе Кдстаном, а по-наськи означу? мiцний, як кiстка. Прiсковi сподобалося таке порiвняння, й вiн завважив: - То й по-латинi означу? добре: Констанцiй - сирiч мiж постiйний i несхибний. Вiдтодi вони й здружились. "Дiждавшись про?зду Аттiли, - писав Прiск уже в Ки?вому городi, - ми всi разом по?хали вслiд йому. Й коли смо ся переправили через кiлько рiчок, добули смо ся городу великого, де сто?ть хором Аттiли. Велелiпству хорому того, як суть рiкли нам, не було й нема? рiвних. Сей хором зiстро?ний з брускiв та обаполiв, вельми красно обтесаних, i зоточений дерев'яною ж стiною, але та стiна не ? заборолом, а здобою. Поблиз царського хорому стояв терем конюшого з такою самою загородою, але не здоблений вежами, як хором. На вельми поважнiй далинi вiд забору видiлася баня, котру конюшич, по царевi найбагатший, наймогутнiший серед скiфiв, зiстро?в з каменю, привезеного з Паннонi?. Бо варвари, котрi населяють сю частку кра?ни, не мають нi каменю, нi доброго дерева, пощо й лiс, i всi стрiйнi матерiали вживають привiзнi з инчих мiсць. I зодчим на стро?ннi банi був полоненець, узятий у Сiрмi?..." Все дивувало тут молодого грека, й вiн першого ж вечора, коли всi полягали спати, квапливо низав лiтеру до лiтери, вмочаючи писало в тетрамен: "Нарiк ?смь столицю Аттiли селом, - писав вiн, перечитавши якийсь абзац, - але се село схоже на величезний город. Хором таки дерев'яний, але зiстро?ний з брускiв, так безщiльно припасованих та блискучих, що насилу видно, де постулюванi межи собою. Тут простор столовi свiтлицi, портики, велекрасно розташованi Хоромна ж площа, обнесена забором, така велика, що сама ?? велич виказу? царську оселю... Коли Аттiла, вертаючись з походу, пiд'?жджав до городу стольного, його зустрiтив хор дiв у довгих бiлих запиналах, i жони несли над ними полог. Дiви спiвали царевi славу". Пiд пологом iшло назустрiч Гатиловi й усе його сiмейство. Дiвчата затягли давньо? пiснi, яких спiвають на стрiтi Великого князя: Тяжко ? головi кромi плечу, Зло тiлу кромi голови, Руськiй землi без князя Великого. Сонце свiтиться на небесi, Князь Великий в Руськiй землi, Дiвицi пiють на Дуна?, В'ються голоси через море до Ки?ва, Князь iде на Зборичiв. Город радий, земля весела, Пiвши пiсню старому князевi, А потому й молодим... Коли Великий князь ки?вський пiд'?здив до терема старого конюшого, Вишатина жона Радмила з великим почтом челядникiв i робiв, мовби й не помiчаючи свого можа, пiднесла Гатиловi хлiб-сiль на гарному рушниковi й срiблянiй тацi та чару доброго меду. "Сей покон, - записав увечерi Прiск, - ? в скiфiв знаком найвисочайшо? шани. Цар випив чарку, скуштував хлiба з сiллю й по?хав до хорому..." Сольство ж грецького iмператора та сольство iмператора латинського за наказом Гатила лишилося в дирцi старого конюшого. Й тiльки коли Великий князь поминув ворота, боляриня конюша вклонилася сво?му любому можевi. Сивий, засмаглий на вiтрах Вишата поглянув у вiчi сво?й жонi й зашарiвся вiд раптово зринулих почуттiв. Але в домi були гостi, й господиня пiшла вiтати ?х край свого вогнища. Вона сама пригощала ?х обiдом, i за довгим столом була вся родина старого конюшого та багато рiзних вельможiв. Обiд затягся до пiзнього вечора, й потомленi дорогою, ситими стравами та мiцними медами гостi подалися спати до сво?х полоток, розiп'ятих на просторому великокняжому дворi пiд деревами, якi нашiптували про тишу й так довго сподiваний одпочинок пiсля тривало? й виснажливо? подорожi. Й тiльки консул Максимiн, iз яким Прiсковi випало спати в однiй полотцi, довго вовтузився на м'якiй постелi й нiяк не мiг заснути. Прiск разiв зо три прокидався, Максимiн же сопiв i перевертавсь iз боку на бiк, немов його поклали спати не на лебедячих перинах, а на мiхах iз голяками. Мiсяця того самого Наступного ранку Максимiн ще вдосвiта збудив свого ритора й послав до старого конюшого Вишата Огнянича вручити йому дари сла грецького та заодно й довiдатися, на коли Великий князь ки?вський призначив звiщання. Прiск умився бiля колодязя - просто з корита. Пiсля вчорашнього "обiду" в конюшого страшенно хотiлося спати - аж очi щемiли, та заперечувати консуловi не випадало, й мусив пiдкоритись. У просторому дворi не видно було нi душi, тiльки по той бiк колодязного журавля сумирно лежав здоровенний собака. Прiск хотiв поманити його, та пес мовби й не до нього. В курнику за стайнями нетерпляче басив пiвень, бо незабаром мало зiйти сонце. Небо вже вияснилось, i тiльки сулиць на три над широкою заплавою сяяла ранкова зоря. Прiск повернувся до полотки. Поруч iз ?хньою стояли ще двi - Ромула з Романом та Констанцiя з ?хнiм робом. Хлопець позiхнув i, подумки кленучи старого консула, що збудив його перед курми, влз пiд широке корзно великий пакунок iз дарунками й потягся з великокняжого двору. Максимiн узайве нагадав йому: - Й нi з ким нi про що!.. - Добре, кiрi? консуле, - мовив Прiск i пiшов. З двiрця варта випустила його, але коли дiйшов до Вишатиного двору, там брама ще стояла зачинена. Прiск подумав, чи погрюкати в дубовi обаполи ворiт, а чи нi, й таки не наважився. Що робитиме там, коли його навiть i впустять? Так чи так, доведеться стовбичити пiд вiкнами того мовчазного вельможа. Й вiн вирiшив поблукати ранковим городом. У деяких дворах уже грюкали об цямрини колодязнi вiдра - невсипущi попрокидалися й, певно, напували худобу. Десь у протилежному кiнцi скавульнув собака, в iншому мiсцi заляскав крильми й кукурiкнув пiвень. Прiск ходив то в один бiк вулицi, то в iнший, не надто вiддаляючись од Вишатиного двору, й роздивлявся на чепурнi скiфськi оселi, рiвненько вишпаруванi глиною, побiленi й пiдведенi в кого руденьким, у кого синiм або ж зеленим. Стрiхи були майже скрiзь однаковi - солом'янi, але траплялися й гонтовi, й навiть черепичнi. "Прогулюючись коло терема, - писав потiм Прiск, - я раптом почув слово, яке вразило мене. То було грецьке здоровлення: "Хайре!" ("Радуйся!") Се мовив чоловiк, проходячи мимо. Дивлячись на одiж його, я-м узяв того можа за скiфа. Мене зчудувало, що скiфський вой рече по-грецькому. Складаючи полки з рiзноличних народiв, вони переймають один в одного гунську, готську, а за частим зносiнням з римлянами - й латинську мови. Грецька ж тут чу?ться тiльки мiж полоненцями, взятими у Фракi? або ж на змор'? Iллiрi?. Але ?х зразу впiзна?ш серед скiфiв по рубищу й печальному виду. Той же, що менi вклонився, увидiвсь менi скiфом, котрий жи? замож-но й розкiшне. Вiн був одягнений у багату, ошатну одiж, його волосся було стрижене пiд кружечок. Очутилося ж, що то ? грек, узятий полоном у Мiзi?, а тепер вiн живе тут..." Се був Адамiс, який багато рокiв тому врятував Гатила, коли той тонув у Днiпрi. Тепер вiн служив домажиричем у палатах царицi Русани. Адамiс щиро зрадiв зустрiчi з одноплемiнцем, негайно повiв його до свого дому, й добре пригостив, i все розпитував, як там на батькiвщинi, як живуть тепер люди й чим клопочуться. - Вельми-м скучив за рiдною домiвкою, - визнав Адамiс, коли вони випили добрий дзбан розведеного, за грецьким звича?м, водою вина. - Дуже-м скучив i за кревними, й за мовою сво?ю... Бува?, як здушить серце - хоч плач або бiжи пiшки в Мiзiю... - То пощо ж не бiжиш? - спитав Прiск. - Пощо... - повторив Адамiс. - Жону маю тут i п'ятеро дiтей, i... добре тут жи?ться. - Хiба то добре, коли серце купа?ться в сльозах? Я не змiг би-м жити в чужiй землi, Адамiсе... Скiльки-м пробув у сiй Скiфi?, а вже тягне додому. Адамiс зiтхнув, але заперечив: - Я-м полюбив скiфський покон. Ми часто сполча?мось, то ? так. Зате в мир насолоджу?мося красним i велелюбим поко?м. I нiхто не тремтить, щоби в нього не вiдняли того, котре вiн ма? й шану?. В мо?й старiй вiтчинi, в Грецi?, волостять тирани, а малодушнi роби не смiляться боронитись. Там нема? правосуддя, нi рiвностi в податях. I сильнi гнiтять слабих... - Ти любиш Скiфiю дужче за рiдну землю, - мовив Прiск, але в голосi його не було докору. - Так ?, - вiдповiв Адамiс. - Ся земля ? мо?ю другою вiтчиною. - I бороду голиш... - Се велить покон скiфiв. - I волосся кружечком... Як ви се чините, що в усiх однакове! - Вельми просто. Вдяга?ш на голову судину таку, горнець великий, iже зветься тут макотер, бо в ньому труть мак, i вiдтина?ш усе, що вигляда? з макотера. Але розмова перейшла на веселе, бо вiд зустрiчi й випитого вина, хай i розведеного на водi, обо? вельми звеселилися. В такому станi й повiв Адамiс свого молодого гостя й одноплемiнця до поважного болярина. Вишата вже встиг устати й поснiдати, його жона боляриня Радмила, запнувшись для годиться прозiрним полотком, пригощала юного ритора смачними стравами й добрим вином. Вишата запросив Максимiна разом iз Прiском, а також слiв од захiдного римського iмператора, до себе на вечерю. А наступного дня Вишата сам супроводив обидва сольства до царицi. Жона Великого князя ки?вського Русана мешкала в окремому хоромi. Прiск iз непослабною цiкавiстю роздивлявся й усе запам'ятовував, щоб увечерi записати сво? враження. "На двiрцi були многi тереми та клiтi. Однi красно зiстро?нi з гладеньких колод, пов'язаних межи себе як вiнки, й здiймаються на добру вись. Тут жила жона Аттiли. Зустрiнутий у дверях варварами, я ввiйшов до хорому й застав ?? на м'якому ложу. Пiдлога була встелена килимами, многi жони стояли окiл царицi. А дiви сидiли навпроти не? долi й узорили рiзноличними нитками корзна, ко? вдягають тут зверх одiжi. Вклонившись царицi, я пiднiс ?й дари й вийшов..." Повиходили й iншi дяки та кляузники, лишились тiльки обидва сли та ще римський во?начальник Роман, бо жона Великого князя ки?вського - то таки цариця й простим людям не личить мулятися перед нею. Прiск мав намiр оглянути й iншi будiвлi великокняжого двору, та юрма, що тирлувалася коло ганку головного хорому, заступила йому дорогу, й вiн не змiг проникнути всередину. Смерди, й можi, й рiзне болярство дрiбного кшталту чекало виходу Гатила. Нарештi Великий князь ки?вський з'явився на ганку в супроводi мовчазного вельможа Вишати. Й кожен, хто мав до князя прохання, пiдходив по черзi, й Гатило творив свiй суд. "Не тiльки гуни, а й инчi народи, ?м пiдволоснi, любили сього дивного можа за його велi? цноти й за правосуддя. Многi греки й римляни добровiльно служили йому..." Скiнчивши суд, Великий князь ки?вський повернувся до хорому, де на нього вже з трепетом чекали сли вiд рiзних кра?н i народiв. Але нi римських, нi грецьких послiв Гатило так i не прийняв нi того дня, нi наступного. Вишата ж, коли його про се питали, тiльки всмiхався й калiчив грецьку мову: - Гуляйте. Аттiла зна?, коли... Й сли обох iмператорiв, i ?хнi люди з учти цiлi вечори просиджували за дошками табули[16], щоб якось та згаяти час. I щоразу розмовляли про Гатила, бо вiн був уже не тiльки в сiй варварськiй кра?нi, а й у цiлому свiтi. Й Прiск, уважно дослухаючись розмов, старанно вiдтворював ?х на тонкiй заячiй скорi пергамену. "Ромул, мiж, бувалий у многих сольствах, маючи мудрiсть у тому, рече, що щастя й могуття Аттiли такi велi?, що вiн, пещений ними, вже не терпить нiкоторого перечення, хоч яке справедливе воно. "Нiхто з дотеперiшнiх царiв Скiфi?, та й инчих земель, - рече далi Ромул, - не вчинив стiлькох великих дiл, та ще за такi короткi лiта, як Аттiла. Його волость простира?ться за острови на океанi, й не тiлько народи Скiфi?, але й римляни та греки суть його данниками. Не доводячись i тим, вiн хоче розширити свою державу звоюванням Персi?. Мiдiя[17] ж не далеко вiд Скiфi?. Гуни вже вiдають дорогу туди: ходили тi?ю дорогою, коли в них шалiв голод. I Захiдня, й Всхiдня iмперi? не змогли суть стати супротиву йому, бо полчилися в инчих землях. Тодi Божко з Красо?м, котрi ? з роду царiв скiфських, сполчили велi? полки й проникли в Мiдiю. Се тi самi, котрi пiзнiш були слами в Римi для укладання ладу з нами. Вони самi речуть, що, минувши в той похiд степи й переправившись через озеро Меотiду, подолали гори Кавказькi й за п'ятнадцять днiв досягли Мiдi?. Й тiльки велi? полки персiв примучили ?х вернутись у свою землю - инчою дорогою, понад берегом Каспiйського моря". "Так, - рече далi Ромул, - Аттiлi неважко примучити собi Мiдiю, й Парфiю, й усю Персiю. Ратна сила його така, що нiхто супротиву ?й стати не зможе. Ми молимо бога, щоб Аттiла повернув оружжя сво? на персiв". "Але я вельми страшуся, - рече Максимiн, - що, примучивши мiдiв, парфiв i персiв, Аттiла вернеться зодтуду володарем Риму, Всхiднього й Захiднього. Зречеться достойностi титулу стратига, ко?м ушанували його римляни, й звелить величати себе iмператором. Вiн уже мовив колись у гнiвi сво?му: "Полководцi iмператора вашого роби йому. А мо? ж полководцi такi самi царi, як i ваш iмператор". Лише на п'ятий по прибуттi день Великий князь ки?вський Богдан Гатило прийняв сла iмператора Теодосiя, а також Ромула, сла захiдньоримського iмператора Валентинiвна Третього. Нi Максимiн, анi Ромул не мали пiдстави бути невдоволеними тривалим "звiщанням" i могли вважати свою мiсiю вдало виконаною. На знак закiнчення переговорiв Гатило вшанував обох слiв пишним обiдом. "У значений час разом iз слами Захiдньо? Римсько? iмперi?, - пише Прiск, - ми смо предстали Аттiлi при входi до столово? свiтлицi. Тут кравчi, за поконом землi сi??, пiднесли нам чари, аби смо перед трапезою помолилися за здоров'я царя ?хнього. Випивши, ми пiшли смо на вреченi нам мiсця коло столу. Ослони стояли обабоки свiтлицi. Посерединi, за столом инчим, сидiв Аттiла в крiслi. Позад нього, на звишiннi в кiлько приступок, було його царське мiсце - пiд пологом з рiзноличного цвiту ткання. Такi пологи над злюбним ложем вiшають римляни й греки". Первоповажнi мiсця були за столом управоруч од царя. Ми смо сидiли з лiвого боку. Вище за нас усiвс'я Борич, найзнатнiший серед скiфiв. Конюший мостився на сiдлицi вправуруч царського мiсця. Навпроти нього повсiдались обидва сини Аттiли. Однако ж старший син був поруч нього, на которiйсь розстанi, трохи вище й сидiв, шанобно потупивши зiр перед вiтцем". Борислав, якого Прiск, назвавши Боричем, бачив уперше, бо той лише сього днi при?хав з далеко? Мiзi?, з-за Дунаю, раз по раз пiдносив угору келиха й виголошував здоровницi за Великого князя, й за iмператора Теодосiя, й за другого iмператора - Велентинiана. Велiй болярин був дуже веселий, бо змолоду полюбляв пири, й Гатило мусив пригасити його запал: - Борисе, - вiн називав його коротким iменням дуже рiдко, але того дня сказав так навiть при гостях, немовби вернулася ?хня буйна молодiсть i не було сиве волосся нi в князя, нi в його побратима. - Борисе! Боричу! Дай-но гостям попо?сти, бо впо?ш голодних! Люди-бо заморськi, п'ють вино з водою. - Хай вiдають, коли пирували в князя нашого! - весело вiдгукнувся Борислав, але таки припинив споювання. Прiск писав потiм: "Одмiннi страви подавалися всiм на серебляних блюдах. А перед Аттiлою було поставлене просте. Вiн був умiрним у всьому. Гостям пiдношено золотi й сереблянi чари, а його чара була деревляна. Одiж на ньому була такоже не ошатна й нiчим не рiзнилась од инчих, може, тiлько простотою. Нi висячий при боцi меч, нi шнур'я варварських черевi?в, нi його комонна зброя не були здобленi золотом, камiнцями чи абикотрими дорогоцiнностями, яко в усiх инчих скiфiв, що сидiли у свiтлицi". Й заморськi гостi, й численнi вельможi ки?вськi й не ки?вськi багато ?ли, ще бiльше пили, й над столами з кожною випитою чаркою здiймався дедалi бiльший гамiр. Кравчi та челядники ледве встигали носити страви пирувальникам та мiняти порожнi дзбани повними. "З настанням вечора, коли були запаленi свiчi, прийшли суть два спiвцi й почали виславляти подвиги Аттiли. Всi гостi зворотили зори на них. Однi уподобляли пiснi, инчi були у захватi, пом'януючи вславлюванi ратi. Дiди ж, виснаженi берем'ям лiт i вже змиренi духом, проливали сльози. За спiвцями виступив наперед скоморох i рiзноличними викрутасами покликав усепiльний смiх. Насамкiнець появився Харя Мурий. Вельми дивен з виду й одiжжу, голосом i тiлорухами, вiн мiшав у казаннях сво?х римську, гунську та готську мови й поморив усiх смiхом сво?м..." То був уже не молодий скоморох, якого Богдан Гатило, перенiсши столицю з Витичева назад до городу Ки?вого, взяв iз собою. Харя Мурин прийшов одягнений у пiстряву свиту з рiзними рукавами, що сягали йому за колiна, в дивацькому клобуковi з дзвоником i в чорнiй машкарi. Вiн, раз по раз накидаючи оком на Великого князя, розповiдав про те, як його буцiмто розлучили злi люди з коханою голубицею. Прiск, якому сп'янiлий Костан перекладав через десяте в п'яте, не второпав змiсту арлекiнади. Вiн думав, що ся щемка пригода справдi сталася з тим сивим чоловiком, i дуже дивувався, чому "скiфи" так весело регочуть з чужого лиха. "Пiд час сього приставляння тiлько Аттiла не звертав нi на кого зору свого. З усмiхом утiшним вiн дивився на свого молодшого сина, реченого Юрiй, який стояв збiч нього, й ласкаво пестив його рукою по щоцi". Пир затягся до пiзньо? ночi, й Прiск теж упився. Вранцi йому страшенно хотiлося спати, та мусив розлучитися з м'яким ложем у консульськiй полотцi пiд деревами садка. Обидва сли вирушили до старого конюшого проситися в зворотну путь. "Конюший мав звiщання з инчими вельможами й складав харатi? вiд iм'я Аттiли до iмператорiв. З ним були писцi, й серед оних - Рустицiй родом з Верхньо? Мiзi?. Його побрали полоном, але за велi? цноти Аттiла взяв його до себе для складання писмь..." Того-таки дня цариця Русана наказала сво?му домажиричевi Адамiсовi привiтати гостей у себе. Й молодий грецький сол увечерi записав до сво?х пергаменiв: "Прийшли смо до нього вкупi з кiлькома скiфами й були смо вдосто?нi благосклонного й привiтного прийому, й нагощенi добрими стравами. Всi, ко? були на обiдi, за поконом скiфським вiтали нас, пiдводячись i пiдносячи нам повнi чари, обнiмаючи нас i чоломкаючи почередно..." Всi були задоволенi - й гостi, й господарi, бо переговори успiшно завершилися. Лишавсь тiльки прощальний пир у хоромi Великого князя ки?вського. Й Прiсковi здавалося дивним, чому старий консул не веселиться разом з iншими, коли навiть поважний Ромул, сол захiднього iмператора, й той пiшов у танок серед гамiрно? свiтлицi. Нарештi настав i прощальний пир - вiдпускний. Сли поприходили в найдорогшому одязi, русини теж убрались по-святковому. Всi обмiнювалися здоровленнями, пили один до одного чару й зичили многi лiта й великi звершення. Сього разу коло Гатила за столом сидiв уже не його старший син Данко, якого князь вiдiслав у далекi землi, а Богданiв тесть, бiлий, як сметана, Во?бор з деревського городу Вручого. Сiмдесятилiтнiй жупан щось розважливо казав Гатиловi, й той лише зрiдка кивав головою. Незважаючи на нове одруження, вони й надалi лишалися в доброму зиченнi. Через три днi посольства, багато обдарованi Гатилом, лаштувалися в далеку путь додому, й найдужче за всiх квапився чомусь консул Максимiн. Прiск хотiв був уже пiдiйти до свого зверхника й розпитати, в чому причина. Та сталася подiя, що завадила йому зробити се... Мiсяця того-таки Вiдколи зустрiв у Ки?вому городi землякiв сво?х, Адамiс перебував у якомусь пiднесеному святковому настро?. З пам'ятi виринали давно забутi подi? далекого дитинства та нещасливих юнацьких рокiв, що принесли йому полон i робство. Переходячи з рук до рук, вiн урештi потрапив у двiр малого Дарницького болярина Судка, який одзначався винятковою скареднiстю й був можем вельми грубим i жорстоким. I хто зна, як би склалася подальша доля молодого роба, коли б вiн того далекого морозовитого дня листопада лiта 433-го не врятував молодого Ки?вського князя. Тодi Богдан купив його в свого болярчна за великi грошi й одпустив на волю. Адамiс не знав, що з нею робити, з тi?ю волею. То була для нього цiлковита несподiванка, , й вiн ходив кiлька день мов приголомшений. Здiйснилася його давня болюча мрiя. Тепер вiн мiг нарештi повернутись у рiдну землю. Та непевнi сили тримали його тут, мов на припонi. Так вiн, зiбравши добру торбину й одягши подаровану князем нову гуню, рушив у далеку путь. Пристав до гречникiв i мав намiр iз ними разом дiстатися рiдних кра?в. Але по тижнi часу раптом знову з'явивсь у Ки?вому городi. Й не тiльки чуття вдячностi до дивакуватого князя ки?вського привели його назад. За кiльканадцять верст у чепурненькому Вишгородцi жила гарна чорнявка Божана, що присушила його серце до сi?? землi. Ранiше вiн не мiг i мислити собi про не?. Божана була донька гордовитого вишгородського смерда Живка, йому ж, Адамiсовi, лишалося ще багато лiт неволi. За сей час Божану видали б замiж i, звичайно, не робовi в руки, такому, як вiн. Але тепер усе змiнилось. Адамiсовi прийшла несподiвана воля, й вiн ставав рiвноправним чоловiком, незгiрш за батька Божаниного. Дiва теж наполягла на сво?му, й ?? не довелось навiть умикати проти вiтцевого велiння. Адамiс iз молодою жоничкою поселивсь на Боричевому Току пiд заборолом городу Ки?вого, де вже стояло кiлька хиж, i зайнявся рибальством. Се йому вдалося, й вiн би й далi жив отак, але Борислав, кому належав Тiк iз дiда й прадiда, вирiшив зiгнати посадцiв зi сво?? землi й оселити ?х пiд Ворожiллю. Адамiс пiшов проситися челядником до ки?вського князя. Богдан Гатило найняв його, наставив спершу рибальським чiльником, тодi тивуном, а по п'яти роках i домажиричем до терема жони сво?? Русани. Й за два наступних роки Адамiс iзвiв собi власний терем пiд заборолом княжого двору. Справи його йшли на краще. Жона любила свого грека й мало не щолiта дарувала йому сина чи доньку. Адамiс був задоволений життям сво?м, i тiльки туга за далекою вiтчиною тру?ла йому днi. Часом серце Адамiсове заливалося слiзьми, й вiн ладен був пiшки йти в тi кра?, де народився й звiдки привели його сюди в кайданах. Але щоденнi клопоти й родинне щастя потроху тамували той смуток, й Адамiс нiкуди не йшов i лишався в сво?му привiтному теремi коло княжого двiрця. Вiн перейняв i мову, й звича? людей, серед яких оселився, й незабаром уже нiчим не вiдрiзнявсь од русинiв-киян, хiба що був трохи смаглявiший. Але зустрiч iз Прiском та iншими земляками розвередила стару його рану. Вiн не проминав нагоди, щоб побути з Прiском бодай трохи, бо Максимiна, поважного й непривiтного консула, страхався й уникав; не минав щасливого випадку хоч кiлькома словами перекинутися з молодим одноплемiнцем сво?ю рiдною й вже трохи призабутою мовою. Й iз тривогою та щемом у серцi думав про той незабарний день, коли доведеться прощатися з привiтним i щирим земляком. I ладен був садовити на воза й жону, й дрiбних дiтей i ?хати свiт за очi, туди, де народився й вирiс i де ще мусили жити його батьки, брати та сестри, - туди, де жили греки. Вiн i вблагав княгиню запросити слiв уже не до не?, як перш, а до нього, Адамiса. Й вiтав гостей, як i чим тiльки був спроможний. По тому днi серце ще дужче мло?лося в грудях, i вiн ходив мов хмара, бо час невблаганно спливав. I не вiдав, що робитиме, коли настане той неминучий день, який урештi мав-таки настати, бо ?дине, що не поверта?ться нiколи, то час. Коли Великий князь ки?вський дав слам одпускний обiд, Адамiс прийшов до свого нового друга з подарунками. - Се для тебе, друже, - сказав вiн, даючи йому великого срiбного келиха з широкими золотими вiнцями. - Згадуй мене на нашiй землi. А се для хорому божого. Нехай слуги Христовi помоляться за грiшну душу раба божого Адамiса, - й подав Прiсковi кубок зi щирого золота. - Се ж... - Адамiс одвернувся, бо раптовi сльози стиснули йому горлянку. - Се ж... Се вiдвези вiтцевi мо?му й мамi рiднiй мо?й... Якщо вони в животi й здоров'?... Прiск, теж розчулений до слiз, пiдставив пригорщi, й Адамiс висипав у них кiлька разкiв перлового намиста, огiрлиць i золотих та срiбних перснiв. У сей час до полотки ввiйшов Максимiн, й Адамiс квапливо попрощався. - Се що ?? - спитав консул, киваючи довгою бородою на коштовностi. Прiск пояснив. - Ладно чинить... ладно, - мовив старий грек, думаючи сво?. Прiска такi слова з вуст Максимiна просто вразили, бо консул уже давно, класне, вiд самого Дунаю, не говорив iз ним прихильно. Максимiн спитав: - Як його кличуть? - Адамiс, - вiдповiв Прiск. - Адамiс... Адамiс... Гарно кличуть. А як шану? його ?хнiй Аттiла? - Добре, кiрi? консуле, - Добре... Добре... Бiльше консул нiчого не сказав, i Прiск думав - той i забув про спiввiтчизника, що служить скiфському царевi. Та вийшло на iнше. Ввечерi, коли Прiск зiбрався сiсти за сво? пергаменти, консул раптом згадав: - Як, речеш, кличуть того грека? - Адамiс, кiрi? консуле. - Адамiс, речеш? Адамiс... А чи не змiг би покликати його ще сюди? - Коли? - Зараз. - Проти ночi? - Дарма. Збiгай кликни. Прiск помулявсь, але мусив iти. - Якщо кiрос консул так рече... В Адамiса в теремi ще не спали, й незабаром Прiск привiв його до сво?? полотки, де на них чекав консул. Максимiн був дуже балакучий i незвично привiтний, i ки?вського грека се страшенно здивувало. Спочатку вiн сидiв, мов на голках, але коли Максимiн наказав Прiсковi витягти зi скринi срiбну амфору грецького вина й почав пригощати гостя, Адамiс аж розчулився. Максимiн довго розпитував його, звiдки вiн родом, чи ? християнином, чи ма? на батькiвщинi кревних, у чому його служба й чи добре платить Аттiла за ту службу. Адамiс розповiдав докладно й охоче. - А хто прислужу? Аттiлi коло столу? - Хто в хоромi ?, той i прислужу?, кiрi? консуле. - Хто часту? його вином? - Кравчi, кiрi? консуле. - Кравчi... А тобi довiри Аттiла не ма?. Так? - Пощо ж! Як маю хiть, то й я частую. - I ти? Консул бiльше не розпитував. Лише розстебнув золоту фiбулу свого хiтона й почав собi махати руками: - Задушно... В полотцi й справдi було парко, тим бiльш по якiйсь чарцi вина, питого не за грецьким звича?м, а по-скiфськи - не розведеним водою. - Ходiм, Адамiсе, трохи надвiр, бо тут нема? чим дихати, - по довгiй паузi обiзвався Максимiн. - Та й Прiсковi треба писати, й ми вадимо йому. Вони повставали й вийшли, й Прiск довго дивився вслiд ?м. Тако? щиро? гостинностi вiн ще не бачив з боку свого чiльника. В голову бгалися рiзнi думки й не давали зосередитись. Тетрамен сох на писалi, й Прiск знову й знов умочав його в каламар iз чорною рiдиною, але так i не написав анi рядка, поки Максимiн i повернувся. Консул сiв на сво?му ложу й утупив погляд в отвiр полотки. Руки йому неспокiйно терлись одна об одну, й вiн жодного разу навiть не блимнув у бiк свого ритора. Так спливло два днi, й уранцi третього дня обидва сольства почали збиратись у путь. Прiск допомагав ючити й запрягати конi в вiз iз царськими дарами й час вiд часу тайкома позирав на свого зверхника. Максимiн, гладкий i неповороткий Максимiн, хапливо бiгав мiж челядниками й теж позирав у бiк хорому та до ворiт. I нарештi не втримався й поманив Прiска. - Пiди кликни... Адамiса. Прiск тривожно глянув на консула, й старий заходився довго й квапливо пояснювати: - Маю хiть попрощатися з Адамiсом. Тут йому самотньо, а вiн же грек. Мабути, й вiн хтiв би попрощатись, а не смi?. То й речи йому: йди до кiроса консула, бо, речи, ма? хiть попрощатися з тутешнiм греком... Прiск потяг ноги за браму великокняжого двору. Йому вельми не подобалось i се доручення, й уся поведiнка консула. Вiн молився Богородицi, щоб Адамiса не виявилось удома, бо, коли Адамiс прийде з ним до Максимiна, станеться неодмiнно щось таке, чого не мусить статись. Прiск зумисне повiльно йшов до ворiт, а коли вийшов з двору, звернув за гострокiл i сiв на траву. Кожно? митi мiг прибiгти сюди й сам консул, не дiждавшись його з Адамiсом, але Прiск сидiв i сидiв i не мав сили звестися. Й коли минуло досить часу, вiн устав i поплентав назад. - Адамiса нема вдома, - сказав вiн, витримуючи пильний погляд Максимiна. Старий раптом захапався й почав квапити челядникiв. Конi вже були запряженi й посiдланi, й погоничi, а також руськi можi, що мали супроводжувати невеликий по?зд до грецького кордону, рушили з великокняжого двору. Гостей проводжала юрма киян до самих Полудневих ворiт, а дiтлашня, штанна й голопупа, бiгла обабiч по?зда до самого Соляного шляху. Максимiн сердито зиркав на малечу, тодi, кивнувши Прiсковi, сказав: - Дiстань з возу жменю родзинок. Прiск дiстав i подав консуловi. Старий узяв i кинув поза себе дiтлахам просто в пилюку: - Нате! Дiти й справдi вiдчепились, але ласощiв з долу не брали. Тiльки один замурзаний малюк пiдняв родзинку й поклав у рот, але котрийсь старший пiдiйшов i ляснув його по губах. - Плюнь! Малюк виплюнув, а Максимiн, який спостерiгав ту сценку, все зрозумiв без тлумача й лише буркнув: - Варвари були завше варварами, хоч i малi. Тодi вперше глянув у бiк городу Ки?вого й штовхнув коня п'ятами попiд ребра... Прiск випадково вгадав. Адамiса й справдi не було вдома. Власне, вiн не був у сво?му теремi вже два днi - вiд того вечора, коли консул Максимiн запросив його до сво?? полотки, а потiм гукнув прогулятися надворi. Адамiс не мiг заснути тi?? ночi, й жона його Божана теж не спала й мовчки дослухалась Адамiсових зiтхань i глухих стогонiв. Але вдавала, що спить. Уранцi, сподiвалася, мiж сам розповiсть ?й про все, що його так хвилювало. Та вранцi Адамiс раптом запрiг коня в двокiлку й нарiкся буцiмто ?де на княжi бортницi. Повернувсь аж на третiй день пiд полудн? й. хрипким голосом запитав жону: - По?хали? - Хто? - не зрозумiла тiлиста кароока Божана. - Греки. - Ого, вже давно! Ще зрання побрались. I глянула на свого чоловiка. Вiн був марний i чорний, як дiл. Божанi спершу майнула в головi непри?мна думка. До Бортничiв, де була пасiка Великого князя, дорога пролягала через Дарницю. Там же колись жив Адамiс... Але чоловiк був такий марний, що Божана вiдкинула сво? дурнi побоювання й спитала турботливо: - Чи-с не занедужав, Адаме? Та вiн тiльки полегшено вiдiтхнув i подався з хати. Адамiс добре знав свiй норов, знав i те, що розповiсть про все Гатиловi, та не думав, що се станеться так швидко. Вiн уникав зустрiчатися з Великим князем i ходив такими стежками й такими дверима, кудою той i не подумав би ходити. Й у найнесподiванiшому мiсцi раптом почув собi в спину: - Що се ти крадешся, яко тать полунiчний, га? - Хто ?си? - сiпнувсь Адамiс i зопалу впустив додолу дзбан iз бурштиновим медом. Дзбан глухо хряснув об долiвку медушi й розлiзся. Гатило стояв у прочинених дверях i реготав: - Таки ж тать ?си! Он як ?си ся злякав! Адамiс i справдi перелякано дивився на Гатилову постать, що вимальовувалась у свiтлiй рамi дверей медушi чорним привидом. Рука домажирича сама полiзла пiд широке червоне опоясо й дiстала звiдтам щось маленьке й лискуче. Гатило взяв простягнену йому рiч i подивився: - Що то ?? Звiдкуду ма?ш? То був товстий золотий перстень iз тьмяним камiнцем смарагда. - На дорозi-м його зналiз, - глухим голосом вiдповiв Адамiс i нахилив очi додолу. - На дорозi? - перепитав Гатило. - В поросi? Грек спробував угадати, чи Великий князь глумиться, чи каже се просто так, але на яскравому тлi виднiвся тiльки темний обрис, i годi було вловити вираз Гатилових очей. - Розгрiб ?си порох, коли дивишся - перстень iз каменем. Такс ?? Адамiс i досi мовчав. Князь пiдiйшов, ухопив його правицею за барки й заглянув йому впритул у вiчi: - Так ?, га? Й трусонув ним, аж голова грековi хитнулася назад. Але грек твердо глянув на князя й тихо проказав: - Не страхай мене, княже. Чуй, що ректи-йму тобi. Колись я-м урятував тобi живота. Я зараз повiдаю тобi все, лишень заклянися, що не зробиш нiчого лиховажного. - Може, й землю примучиш мене ?сти? - просичав Гатило, та грек заперечив: - Нi, землю не треба. Дай лише слово. - Добре. Гатило вiдпустив Адамiса. Сивий оселедець на лискучiй простоволосiй головi впав князевi межи очi, та Богдан не помiчав того. - Все вiдаю, можеш i не казати. Адамiс перелякано скинув на князя очi. - Сей перстень дав тобi гiсть мiй. I в сьому перснi ? отрова. Тако речу? Домажирич не обзивався. - Мовчиш. Зри тодi... Гатило натиснув перстень указiвним пальцем з одного боку, камiнчик одтуливсь, i на долоню висипалася пучечка бiлого пороху. Князь трохи здивовано хмикнув. - Вельми мало для такого можа, як я, - сказав вiн. Адамiс глухо промовив: - Я-м дав трохи Шарковi. - Якому? Хто ? то? - Пес... Князь пристояв, тодi повернувся й вийшов, й Адамiс поплентав услiд йому, знаючи напевно, куди той iде. Гатило спинився тiльки бiля терему домажиричевого. - Клич. Адамiс подививсь докруж. Пса в дворищi не було нiде, й вiн подався до низенько? клiтi, де стояла собача буда. Коло буди, вiдкидавши ноги, лежав здоровезний рудий пес iз обрубаними для лютостi вухами. Адамiс поторкав його ногою. Тварина була нежива, хоч i не встигла ще заклякнути. - Коли дав йому-с отрови? - Тому два днi, - прохрипiв грек. - Сього днi рано ще бiгав... Адамiс тупо дивився на рудого собаку. Консул Максимiн того вечора запевняв, що Аттiла не вмре вiд порошку в перснi, лише по якомусь часi заслабне й стане згiдливiший у переговорах, а се так необхiдно для Грецi?... Богдан Гатило розтулив долоню й спробував витрусити порох, який i досi тримав на долонi, але порох прилип у спiтнiлiй жменi. Князь обернувся й пiшов до колодязя змити отрову, а змивши, мовчки вийшов з Адамiсового двору. За пiвгодини в супроводi Борислава, Вишати та п'ятьох комонникiв о коп'ях вiн проминув Полудневi ворота й одразу погнав коня вскач. Адамiс усе те бачив, i серце йому мло?лось од передчуття неминучого лиха, причиною якого став сам. Богдан Гатило наздогнав грецьке сольство аж пiдве-чiр - мало не коло городу Витичева. По?зд уже лаштувався ставати на ночiвлю, коли ззаду залопотiли копитами конi. Мiж Воротило, який виступав попереду, враз упiзнав Великого князя та його вельможiв i напинив по?зд. Богдан осадив коня бiля самого консула. Старий Максимiн сидiв на вороному iнохiдцевi блiдий i впрiлий. Спина йому згорбилася, мов неповний мiх. Вiн не дививсь на Гатила, хоч бачив i вiдчував кожен його рух i порух. Сталося те, чого всi цi днi найдужче боявся консул. Вiн ще вчора пiдозрював, що той продажний одноплемiнець зрадив його, а вранцi остаточно пересвiдчивсь у тому, хоч несмiлива надiя, мов притрушена попелом жаринка, й досi не згасала в його переляканому серцi, старому й стомленому роками серцi. Тепер же й та жаринка згасла. Скiфський володар сидiв перед ним на сiрому яблукатому конi живий i незвереджений, i зараз станеться те, чого й слiд було сподiватися. В усьому винний той хрещений варварин Вiкiлла, й найбiльше - голощокий Хрисафiй, ?внух, вiчний лис i холодний отруйник... Гатило потяг коневi вуди - аж той торкнувся собi мордою грудей, i крижаним, хрипкуватим од утоми, рипучим голосом проказав грецькою мовою: - Речи володаревi сво?му, робе: "Теодосiй висок породою, знаменит родом. Аттiла ? не менш висок i знатен родом сво?м. Але Аттiла, внащадивши монархiю вiд отця свойого, уповнi схоронив достойнiсть. А Теодосiй згубив сю достойнiсть, унащаджену не токмо через те, що, взгодившись платити дань Аттiлi, став робом його, але ще бiльш через те, що, яко роб невiрний i лихо?мний, замислив чинити кови господаревi сво?му, котрий поставлен над ним небом i судьбою". Потому зострожив свого жеребця, й тiльки курява за ним устала, й усi незрушно стовбичили на мiсцi, мов кам'янi iдоли на давнiх могилах у степу; всi, хто зрозумiв рiчi Великого князя ки?вського й хто не зрозумiв. Не швидко стямився консул Максимiн. Вiн рушив з мiсця тiльки тодi, коли чiльник русько? учти махнув рукою ?хати далi. Разом з Великим князем ки?вським додому повернувся старий конюший Вишата й ще один комонник. Велiй же болярин Борислав та решта можiв о коп'ях по?хали з консулом далi. Гатило вiдряджав свого вельможа до Константинополя нарочитим слом. Вiн i розповiв Прiсковi все, що лаштувалось останнiм часом проти самодержця всi? Русi, й Прiск потiм чесно записав се до сво?? книги. Мiсяця вересня Вiдтодi минуло тринадесять сiдмиць, i в Ки?в город прийшла золотава осiнь. Було ще по-лiтньому тепло, тiльки берести за Хрещатим Яром пойнялися першою сивиною та жилавi дуби в Дiбровi ронили на землю рясне жолуддя. Гот Iнгельд, колишнiй роб, якого Богдан кiлька рокiв тому наставив тивуном у сво?му селi Можi Ловчi, казав, що в лiсi над Либiддю-рiкою розвелося багато вепрiв-дикунiв. Вони перерили все довкола, вередуючи навiть жолудями, й не вадило б трохи поганяти ?х. Але Великому князевi пропала хiть до вловiв. Та й не до того було. В неосяжнiй землi його почалися великi рухи. Цiлi племена лишали насидженi мiсця сво?х пращурiв i йшли шукати долi в нових укра?нах, що належали тепер до столу Великого ки?вського князя. Добра половина сiврiв, якi жили мiж Дiнцем Сiврським i городом Прилукою, кинула свою землю й подалася на новi, за Дунай, до тих сiврiв, що поселилися там ще за часiв Данка та Рогволода. По сiврах туди-таки посунула й частина горватiв, бо пiд горами Горватськими вже було надто людно. Ввесь час окремими по?здами, з жонами та дiтьми вкупi, йшли через Русь на полудень i полунiчнi племена дреговичiв, i смолякiв з довгими рудими бородами та iльменських словiн, перемiшаних iз чуддю, муромою й iншими уграми. ?х теж вабили новi землi руського князя в далекiй Мiзi?, якою правив тепер велiй болярин Борислав. Нарочитi можi Гатила доносили, що смоличi геть оголили сво? поконнi землi, й у ?хнiх весях тепер мало не вовки виють. До пересельцiв з полуночi, крiм уже згаданих горватiв, лучилося й багато iнших полян, особливо тиврiвцiв, улучичiв та божан. Се, з одного боку, було добре - нехай греки забудуть про сво? колишнi володiння. З iншого боку, таке гвалтовне переселення могло послабити не тiльки околицi землi, а й саму Русь. Богдан уже збирався припинити той рух, бо й коло Дунаю, й за Дуна?м вистачало свого люду, а треба було подбати й про головнi землi. Й тут до речi попросилися на звiльненi креси два племенi ляських полян. З Ляхi? прийшли два брати - Радзiм i Вятко - й ударили чолом Великому князевi ки?вському: - Ми речемо се поляками. Й ви ?сте поляни. Пусти нас, зацни ксьондзе, до свей ж?мi. Вельми гунсто жи?ми на Вiсл?, й готськi фрягi не даюнт жиччя. Особливо велике було плем'я князя ляського Вятка. Його брат Радзiм обiцяв теж привести, хоча й не багато. Гатило й вiддав ?м вiльнi кра?: Радзiма посадовив на рiчцi Сожу, Вятка ще далi на полунiч, аж до земель смолякiв. Од Борислава надходили тривожнi вiстi. Греки невдоволенi таким масовим заселенням сво?? колишньо? провiнцi? Мiзi?. Та й сiври з горватами не вдовольнилися лише так званою Сiрмi?ю, а йшли далi на полудень, просочуючись у надра Грецi? до самого Пелопоннесу. Мiж ними раз по раз вибухали кривавi сутички, й се могло призвести до чого завгодно. Нова вiйна ж з греками не входила до задуму Великого князя. Вiн послав до сво?х намiсникiв у Сiрмiю та Мiзiю нарочитих можiв, аби навести лад серед пересельцiв, бо й ляськi поляни, й моравцi, й iншi венедськi племена теж почали сунути великими гуртами за Дунай. Раз у раз посилаючи в усi кiнцi землi сво?? нарочитих можiв та боляр, Гатило де наказом, де обiцянками, а де й хитрiстю, нiким не пiдозрюваною, намагався дати бодай якийсь лад тому бродiнню, що панувало скрiзь. Вiн знав: держава мусить керуватися з одних рук, i всiлякими способами саджав на волостi й укра?ни вiдданих людей. Тамтешнiх володарiв або брав до себе у двiр, ваблячи багатством та новими землями, або ж доручав ?м важливi й довготривалi сольства й намiсництва. В сих турботах та в змаганнi зi слами рiзних укра?н i минали його днi. Так тривало вiддавна, з того самого лiта, коли на горбi над сивим Днiпром лiг у землю брат його дiда Рогволод, i всi звиклися до думки, що так i мусить бути, бо Великий князь ки?вський, перед яким тремтiв увесь свiт, мав тверду руку й крутий норов. Серед мiсяця вересня, коли за полудневим заборолом та на Боричевому Току мiрно гупали цiпи й кияни звозили зерно та солому в клiтi й на гумна, до Великого князя ки?вського завiтало незвичне сольство. Не заморське й не чужоземне, бо таких у княжому хоромi та в теремах вельможiв стольних було майже щодня цiлими метками, а таки незвичне, й се просто схвилювало Богдана. Перед ним, високо тримаючи бриту голову з бiлим оселедцем коси, стояв старий Шумило, косацький готаман з Лугiв. Гатило дивився на нього й порiвнював iз ним себе. Скiльки ж то лiт минуло вiдтодi, як сей лугар десь отам понад Соляним шляхом спiвав йому пiсню про ведмедя-русина? Мабуть, i пригадати було б годi, коли б усi не пам'ятали, що того лiта помер Великий князь руський Данко. Тридцять п'ять лiт, i то була правда, хоч як сумно зiзнатися собi самому, що й ти постарiв на тридцять п'ять лiт, i зим, i весен... - А мiцний ?си ще вельми, - сказав Богдан, i те саме подумав про себе. - Дуб у болотi не гни?, Гатиле. Се була теж iстина, й Богдановi стало надзвичайно при?мно, що старий готаман назвав його не князем i не Богданом, а тим iменем, яке сам йому колись причепив. - Пощо чолом б'?ш, готамане? - запитав Гатило й раптом схаменувся, бо косак i досi стояв перед ним наввипинки. - Ти сiдь, у ногах правди не ?... - Спаси Бiг. А то-м помислив, що й мене ма?ш хiть морити, як останнього сла грецького наче. Звик ?си, що всi стеляться перед очi тво?? Гатило похмуро всмiхнувся. Те нагадування не дуже прийшлося йому до смаку, проте знову спитав, коли старий усiвся: - Пощо б'сш чолом? Виджу, не прийшов ?си для так. У кутку сидiв, поклавши довгого меча поряд на лавицю, княжич Данко, старший Богданiв син. Вiн був чорнявий i широкобровий, схожий на матiр, але всiм iншим удався в батька - й зростом, i кремезними плечима, й навiть дивився так, як i Гатило, з-пiд брiв. - Забрав ?си Годоя, князя нашого кошового, - нарештi обiзвався Шумило. - То й що ?? Хiба вольниця косацька так вельми князя хче? Шумило вправив оселедець за вухо й пригладив бiлi вуса. - Хче не хче, а вирiй без матки не може. Кiш мене сле до тебе таки чолом бити... - Пощо? Годоя вам усп'ять? Старий знову погладив вуса, певно, ховав лукаву посмiшку. - Нi, Гатиле. Вiдаю й я, й инчi вiдають, що не даси нам узворот Годоя. - За чим же слють тебе? Шумило блимнув у куток, де мовчки сидiв Данко, тодi подививсь на Богдана й сказав: - Пусти нам княжича. - Княжича? Богдан теж узявся за свiй шпакуватий оселедець i накрутив його вузлом на руку. Тодi глянув назад ! кивнув синовi, щоб вийшов з хати, бо розмова набувала надто несподiваного повороту. Княжич устав i перевальцем пiшов до дверей, несучи меч пiд пахвою. - Княжича, речеш, - аж обiзвався Гатило. - Хiба ж не вiда?ш ти, що я-м нарiк його на стiл великокняжий, у себе мiсто? Косак засовався на лавi й пiдiбрав поли безрукаво? гуньки, що розхристалася на грудях. - Бо не за нього ж б'ю, - сказав вiн. - Б'ю за меншого твого, Юрка. З-пiд гунi старому знову визирнув червоний шовковий опояс на чималому черевi. - Малий ще. - Малий? А згадай-но, Гатиле, який був ?си ти, коли... Богдан махнув рукою, бо знав, що скаже косар, i страхався розчулитись. Коли людина робить щось на самголова, то одне, навiть якщо мала, коли ж ?? примучувати, - стережися дати помилу. Вiн так i сказав Шумиловi, й вони ще довго сперечалися. Тивун принiс ?м холодно? браги з зимнику, вони випили всю й так нi до чого й не домовились. Не мiг же Богдан узяти та й бовкнути: люблю Юра свого й не маю сил одпустити вдалеч од себе! Хто й зна, як сприйме се старий косар, а князевi, Великому князевi, треба дбати й про те, як за нього думатимуть i як говоритимуть люди. Коли вони виходили зi свiтлицi, стояв пiзнiй обiд. Можна було й пополуднувати, й Гатило саме се збирався сказати Шумиловi, та не знав як, аби дурним словом не зобидити старого лугаря. Й тут пiдiйшов Данко. Широкi чорнi брови його були стуленi в суцiльну пряму смугу, й очi з-пiд них дивилися твердо, навiть твердiше, нiж звично. Княжич проказав до батька низьким голосом: - Посадiть мене. - Куди? - До косарiв. - Уречен сси столу великокняжому, - сердито вiдрубав Гатило й пiшов геть. - Я скидаюсь! - навздогiнцi гукнув йому син, i Великий князь обернувся й здивовано глянув на нього. Тодi взяв старого косаря за плечi й мовчки потяг у столову свiтлицю. Данко, певно, був увесь час поблизу й слухав ?хню розмову. Вiн уже давно спiдлоба дивився на батька - ще вiдтодi, як Гатило заборонив йому злюбитися з донькою Дарницького малого болярина Судка. Тодi Богдан сказав йому: "Великий князь не належиться до себе, але до великокнязiвського столу". Данко, звичайно, не зрозумiв його, бо в двадцять з невеликим лiт мiж дума? зовсiм не так, як у його сорок сiм. Гатило бачив се й не знав, що робити. Вiн наказав тодi боляриновi негайно вiддати свою доньку замiж, але тим справи не порятував. Данко став як чужий, i се страшенно болiло Богдана. Вiн чекав, що казатиме на те Шумило, та старий лугар мов i не чув його розмови з сином. Богдан у думцi подякував готамановi, а по обiдi, коли гостi розiйшлися, спитав: - А що: взяв би-с i Данка? - Взяв би-м! - охоче пристав на те Шумило. - Але то ? не для мене самого, а для коша. - Вiдаю, - мовив Гатило. - Вiдаю. Посаджу вам Данка. Тiльки... ходи ротi до мене. - Якiй ротi? Об чiм? - скинув бiлi брови Шумило. - Ходи ротi, що прийдеш навчителем мо?му молодшому, Юрковi. Се вже було щось геть iнше, таке, що старий лугар i не думав досi про нього. Вiн так i не вiдповiв нiчого, лише вранцi прийшов до Гатила й сказав, привiтавшись пiднятою рукою, як то робили косаки: - Речу без роти: прийду до сина твого, якщо такий старий дiдуган може навчити Гатилового сина чогось путнього. Вiдвезу Данка й прийду... Чи маю й землю ?сти? Шумило хитро посмiхнувся, й Богдан лише рукою махнув. - Мав Юрко навчителя доброго, та... - Головою наклав? Богдан кивнув: - У Мiзi?. - Чув ?смь... Щаслива то смерть, Гатиле. Дай Бiг кожному в ратi лягти, а не за пiччю. Найдужче-м боявся, що й ти таку смерть менi зичиш, а тепер виджу, шану?ш покон вiтцiв сво?х. На тому вони й розiйшлися. Того-таки дня Данко постав перед вiтцем у новому виглядi. Вiд його буйного чорного волосся на головi лишився тiльки лискучий оселедець коси, й тiм'я сяяло проти сонця бiле й не-засмаглс й здавалося химерною габрiйською ярмулкою в порiвняннi з брунатним обвiтреним лицем. Данко вклонився батьковi до землi, й Гатило дав йому на нову дорогу свiй важкий i довгий меч. Княжич торкнувся вустами леза коло вруччя й з тi?? митi перестав бути княжичем. - А там, у Лугах, i землю ?сти-ймеш, - хитро примружився Шумило й провiв долонею по вусах, аби стерти посмiшку. Того ж дня вони з Данком побралися на Луги, й Гатило довго думав про них обох. Як добре було б Данковi мати поряд себе такого Шумила... Але ж i з Юрка треба людину зробити. Надто вiн ласкавий i нiжний, а се не личить синовi Богдана Гатила. Чомусь пригадалися подi? сього лiта, й Викула, й Максимiн, i золотий перстень iз тьмяним камiнцем смарагда, iдо й досi десь лежав у княжiй опочивальнi, й Богдан уголос повторив: - Не личить синовi Гатила... Й раптом заболiло серце. Заболiло вперше в життi. Перед очима пропливли картини давно забуто? юностi, й виразно, дуже виразно, мов навсправжки, вiн побачив затуманене обличчя русяво? чорнооко? жiнки, майже дiвчини, яку кохав колись i яко? не дала йому доля. Вiн зашилив руку в пазуху собi й потер долонею те мiсце, де щойно озвалося серце, й тер доти, доки бiль ущух. Було шкода сина, старшого сина Данка, й теж, мабуть, уперше в життi. Богдан сумно всмiхнувся й устав. Доки серце не кольне, людина й не згаду?, що воно в не? ? в грудях. А таки ж ?... Вiн пiднiс угору ту руку, якою допiру тер серце, й гаряче проказав: - Дай йому. Боже, тверду дiсницю й холодний розум. Я-м завинив проти нього - хай лiпше на менi окошиться... Й озирнувся, вiдчувши, що хтось мовчки сто?ть у дверях. То був старий конюший Вишата. Князева молитва вразила його, й було трохи незручно, що став свiдком тих сокровенних слiв. - Там... - сказав Вишата. - Хладiвой. - I махнув рукою за глуху стiну свiтлицi. Гатило вийшов услiд по ньому, хоч личило б сидiти й чекати гостя тут, у теремi. На княжому дворi було душ iз пiвсотнi можiв, убраних у куцi жупанчики та вузенькi, об нозi, гачi, й Богдан би й так упiзнав, що то венди, навi?ь коли б Вишата й не казав йому. Можi були при повнiм оружжi, закуренi й стомленi. З гурту виступив молодий мiж у розшитiй золотим галуном кацавейцi й пiдiйшов до Богдана: - Чест Вельому ксьондзовi Гатiлi! Й легко вклонився. То був, напевно, Хладiвой, син жупана з верхнього Дунаю, й Гатило кивнув йому. - З такою раттю прийшов ?си брати город Ки?в? - пожартував вiн, i юнак знiтився. - Не, пане ксьондзе! Не? Пришед ?смь о помоц волати. - Що ? стало? - Ойт?ц муй помрл ?ст. - Жупан Хладiвой? - Так, пане ксьондзе, муй ойт?ц... Юнак був русявий, дуже русявий, аж Богдановi здавалося, нiби волосся в нього, що спадало аж до плiч, вигорiло на сонцi. Але руки мав великi й мiцнi, певно, такi руки вмiють тримати меч. Вiн повiв хлопця до хорому, Вишатi ж наказав розмiстити можiв Хладiво?вих на спочин. За вечерею жупанич оповiдав йому сво? пригоди. Сидiли тiльки втрьох - вони дво? та Вишата. Старий конюший за ввесь час не промовив i слова, хоч i слухав дуже пильно й пив разом iз ними. На верхньому Дуна?, власне, мiж витоками сi?? рiчки та рiчки Райни, де почина?ться земля латинцiв, ко?лося недобре. Конунг Теодорiк, володар готiв, намислив чинити кови. Коли раптово помер зверхник тi?? землi жупан Хладiвой, Теодорiк посiяв ворожнечу мiж його двома синами: Хладiво?м та Мiрово?м. Стiл мав обiйняти старший, а готський конунг пiдiслав якогось райтера, й той нашептав молодшому братовi Мiрово?вi: "Якщо ти не забереш столу вiтцевого, твiй брат Хладiвой уб'? тебе. Вiн просив конунга Теодорiка о помiч проти тебе, щоб забрати твою частку вiтчини, а тебе звести". Нерозважливий Мiровой негайно обложив брата в батькiвському домi й тримав облогу сiм день, аж поки люди почали падати вiд спраги, бо колодязя в дворищi жупановому не було. Хладiвой ледве врятувавсь утечею з вiрними людьми й ще двi сiдмицi блукав горами та лiсами. Мiровой же переслiдував його по п'ятах. А коли дiсталися Нового Лугу, який там називають Нови Лунг, а готи кажуть Нiвлунг, або ж Бургундiя, то стало вiдомо, що Мiровой уже сидить на вiтцевому столi сам. - I страха? мене, Велiй ксьондзе, же якби-м я вернувся, стяв би менi голову. Проше о помоц, пан? ксьондзе! Богдан мовчав i тiльки дивився на миготливий язичок товсто? свiчi на заставленому тарiлями столi. Звичайно, Теодорiк - старий i лукавий лис, i се Богдановi давно вiдомо. Готський конунг сьогоднi скаже одне, а взавтра зовсiм iнше, й клястиметься, що то суща правда, й спробуй-но впiймати його на шпаркому. Але Гатило ще не вирiшив, як йому чинити в сьому випадку й що сказати молодому жупаничевi, який прийшов до нього зi скаргою на конунга та на свого рiдного брата. - Сидiти-ймеш тут, у мене, поки що. Там видно стане, - вiдповiв невизначено Гатило й заходився розпитувати про все, що чув i що бачив Хладiвой, блукаючи свiтами. Жупанич видався балакучий i довiрливий, i Гатило подумав, що се саме тi риси, яких не повинен мати володар, але змовчав. Хто ще зна, який той другий брат, молодший, Мiровой. Хладiвой розповiдав про римлян, чи? сли дуже часто проходять через його вiтчину, не iнакше, як замислили новi кови з Теодорiком, i Богдан узяв се собi на карб. Доведеться вирядити латинам у гостi ще кiлькох послухiв, тi, що ? там, не впоруються. Згадував жупанич про якогось Змiя Горянина, який мав незлiченнi скарби, тодi ?х утратив i сам наклав усiма сво?ми головами, а голiв було тро?. Гатило слухав тих теревень i думав про сво?, аж раптом нашорошився й потер спiтнiле чоло. Хладiвой удруге за сей вечiр згадав про Новий Луг Бургундський. - Вiда?ш, пане ксьондзе, кто там крул?м ?ст? Богдан кивнув. - Так ма? той круль Гунтер сестру вельми л?пу, ктора зовеся Гримiльда. Бардзо ?ст л?па! Такей жони ?ще-м не видiв. - Жупанич намагався вживати й русинськi слова, якi знав, i виходило в нього "не бардзо л?по". - Не чув сси такей Гримiльди? Так ото ?? монж, мiж, убив тего Змiя Горянина й забрав ?го злото, й стребро, й вшистко. А тодi й ?го, тего Сiкурда, альбо ж Сiкура по-нашому, такоже хтось убив. I тепер тота коб?та, жона тота л?пшайша, ходи в черному. Вдова! Але ж яка л?па, яка красна! Видiв ?си, пане ксьондзе, таку? Та Гатило вже нiчого не чув i не слухав. Йому раптом знову привидiлась ота молода чорнобрива русявка, кращо? за яку не бачив, одколи й живе. Вiдтодi минуло дев'ять рокiв, як вона пiшла на добровiльну смерть - у жертву кумирам за грiхи дiтей сво?х. Як то бува? дивно в життi! Сьогоднi вдень, щойно йому згадалася княгиня Ясновида, земля ?й пухом, як Вишата повiдомив: Хладiвой. Мiж сими двома людьми нiби й нема нiякого зв'язку, та руськi кумири все знають i все вiдають... - I коли? - Цо, пане ксьондзе? - Речу: коли завдовiлася та княжна? - Гримiльда? Тому лiт уже три або чтери. ?? по-нашому звут Грiма, Грiмнiца. Бардзо л?па жона ?, пане ксьондзе, бардзо л?па. Л?пшайша! Бiльше Гатило нiчого не розпитував. Поряд мостився Вишата, який усе знав i все вiдав, хоч i, як завжди, мовчав, i не хотiлося при ньому розпитувати. Але й усю решту вечора, й цiлу нiч Великий князь ки?вський думав за ту далеку землю, в якiй нiколи не був, i за короля Гунтера, якого не бачив, але про якого чимало знав; i за його братiв, i за ту теж небачену сестру ?хню, яка могла бути б йому дочкою. А вранцi вiн послав нарочитого з п'ятьма можами до свого рiдного брата Волода в Паннонiю з наказом i проханням негайно прибути. Нарочитий повернувся в кiнцi жовтня. Разом iз ним при?хав не брат Великого князя Володар, а його старший син, двадцятидворiчний довготелесий Остой. У Волода всi дiти вiд першо? жони були такi цибатi, схожi на свою маму, яку Богдан бачив усього раз. - Отець недужий. Ма? в ратi з далматинами перебиту руку, - сказав Остой. - Прислав мене себе вмiсто. Гатило подумав днiв зо два, що робити, та й послав Остоя в далекий Новий Луг коло велико? рiчки Райни, в Захiднiй Галичинi, сватати вдову Гримiльду за Великого князя ки?вського. Разом з Осто?м по?хали велiй болярин турицький Войслав, малий болярин з Дарницi Судко, домажирич грек Адамiс та двадцятеро можiв учти. Поперед себе свати гнали десятеро коней, вантажних дарами на викуп. Крiм Вишати, Гатило нiкому не казав про сво? нове одруження. По закiнченнi грецького походу вiн узяв собi в Галичi другу жону. Але ?рка лишилася там, на заходi землi полянсько?, в городищi Знятинi, яке князь галицький Острiй дав за нею. Гатило пробув з молодою жоною всього три доби й вiдтодi не бачив ??. Спершу думав привчити до тi?? думки й себе, й свою першу, Русану, й усiх киян, але той крок Великого князя в стольному городi сприйняли дуже спокiйно, з Русаною його стосунки не погiршали й не покращали, бо нiколи не були близькими й щирими, й така всезагальна байдужiсть призвела до того, що й сам Богдан мовби забув про сво? одруження. Та вiн i не покладав на нього чогось iншого, особливого. В сорок сiм рокiв можа бiльше цiкавлять справи державнi та ратнi, анiж тi, якими опiку?ться вiчно молода Лада. Великий князь передусiм ? Великим князем, решта все саме собою вiдходить убiк. Так воно й мусить бути, так мiркував Богдан i тодi, коли слав сватiв до володаря Нового Лугу, незважаючи на серце, яке раптом замло?лося йому в грудях, незважаючи на юнацькi спогади й усе iнше, що з ними пов'язане. Мiсяця листопада Свати прибули в Бургундiю, коли почалось нудне осiнн? дощiв'я, дерева скинули з себе яскравi шати, й почорнiли, й притихли, чекаючи холодiв. Повновода навiть у сьому мiсцi, каламутна вiд осiннiх вод, рiчка Райна повiльно несла сво? хвилi кудись у тi кра?, де ще нiколи не заглядало сонце. Так казали про не? слов'яни-венеди, що жили на ?? берегах, бо Райна - це ж i ? райська, в раю ж нiхто нiколи не бував, i сонця там теж нема?. Готи ж, оселившись тут, по-сво?му називають сю рiчку, адже ж Райн - i ? райн, а ?хньою мовою те слово означа? "чистий". Увесь сватiвський по?зд був схожий на караван гостей-купцiв. ?х дорогою й брали за торговцiв, i часом доводилося просто вибрiхуватись або й утiкати вiд настирливих моравцiв, i лужицьких сербiв, й iнших вендських племен, чи?ми землями ?хали. Були випадки, що й можi витягали меч, та й самi свати бралися до оружжя, бо лiси й гори тут клекотiли вiд татей та рiзного непевного люду. Й тепер Адамiс сам себе питав, чи така вона вже й чиста, ся Райна. Пiсля пригоди, яка сталася в стольному городi Ки?вому й до яко? було втягнено й його, Адамiс мовби зiстарився десятьма роками, й усе, що бачив i що чув, здавалося йому тепер не таким простим i зрозумiлим, як зда?ться на перший погляд. В усьому вiн убачав прихований змiст i намагався розгадати в ньому саме се, що сокрите вiд простого ока за облудою слiв i машкарою щирих усмiшок. Головний сват, небiж Великого князя ки?вського Остой, нетерпляче смикав стомленого коня, бо переправа могла затягтися до ночi, йому ж кортiло якомога швидше прибути до городу, що здiймавсь на високому лiвому березi. Адамiса не дивувала та нетерплячка, бо молодiсть завжди квапиться, хоч i не завжди зна? куди. Бiльше дивував його Судко. Ся людина здавен не була байдужа грековi. Малий Дарницький болярин був колись господарем того вже призабутого хлоп'яка з кучерявим лобом i палахкими чорними очима. Вiдколи Богдан Гатило викупив Адамiса в Судка, минуло пiвтора десятка лiт, а старий сивий болярин i досi поводиться з ним, наче зi сво?м робом, хоч Адамiс давно вже вiльна людина, та й влади ма? бiльше за сього чоловiка. Протягом усього мiсяця ?хньо? дороги Судко тiльки зо п'ять разiв i обiзвався до Адамiса, й сi слова були "Речи, хай запрягають" або ж: "Пощо й досi каша кипить?" Адамiс мiг би повторити всi тi слова, бо ?х було зовсiм не багато. Зате Судко надзвичайно балакучiй iз Осто?м, бо то не лише син Володарiв, а й небiж caмого Гатила. Се й дивувало Адамiса. Та вiн не сердився. За сво? життя нелегке й несолодке, й надто ж за сей останнiй рiк вiн навчився й дивуватися людям, i дарувати ?м ?хнi дрiбнi провини... Конi, змерзлi на холоднiй мряцi, форкали й трiпали головами, загорненi в рудi вовнянi корзна можi теж iз нетерпiнням чекали переправи. Сьогоднi обiдали на походi, не спиняючись, аби встигнути завидна до мiсця, й од надмiрного напруження сили людськi були на межi. - Пливуть, - нарештi озвався Судко, який погано бачив зблизька, зате добре вдалину. - Двi лоддi й плiт по собi тягнуть. Усi сядемо, княжичу, - звертався вiн тiльки до Остоя. - Чи дадуть отi клятi готи хоч по дзбину меду? - озвався котрийсь мiж, а другий поправив його: - Не готи вони, лиш такi самi, як i ми. - Та вiдаю, - протяг перший. - Але ж вiра ?хня готська. - А меду не варять, лиш брагу та пиво, - не став заперечувати другий, однак i погоджуватися не хотiлось, бо коли людинi холодно, й голодно, й кортить бодай спину випростати, ?? починають дiдьки попiд peбpа штрикати. За пiвгодини човни притягли плiт, нарочитi сли Великого ки?вського князя поставляли туди коней, в'ючних i верхових, поставали й самi, й тi, що були в човнi, десятеро небалакучих можiв, потягли плота на той бiк. Тиха вода, одначе ж, несла добре, зносила й зносила вниз, i веслувальники попопрiли, поки нарештi причалили пiд високою рудою кручею. - Стежка - гора! - показав ?м дорогу один з веслярiв коверканою русинською мовою, й мандрiвники знову посiдали верхи. Город, який здавався таким близьким з того берега, виявився досить далеко, й люди дiсталися його вже перед самiсiньким смерком... Гримiльда сидiла в невеликiй свiтлицi й пряла вовну, коли ?й сказали збиратися, бо кличе король. Се була новина - брат уже не цiкавився нею рокiв пiвтора чи й два, вiдколи поселив ?? в сьому сiльцi на добрий день дороги вiд городу стольного. - Чого ради? - сердито глянула вона до дверей, де стояла королевина служниця Мiлада, лужичанка, яку при дворi звали на готський кшталт Мiльда. - Н? в?м, н? в?м, жупанiце... - зацокотiла вона сво?ю рiдною мовою, бо в Брунгiльдиному хоромi лужицька була заборонена. - Вiда?ш, - одповiла Гримiльда. - Вiда?ш, та мовчиш. - Пан кроль заповiдав привезти тебе, жупанiце. Тут i тро? кiнникiв... Се Гримiльда й сама бачила в вiкно. Вона так i сказала: - Видiла-м. А ти справжня готиня ?си стала. Й ле-жеш, як готиня. - Уй, панi жупанiце... Вреклася-м не мовити, але... Свати при?хали. - Свати? До кого? - Тебе сватають, жупанiце! - Удовицю? - Гримiльда похмуро засмiялася й устала. - Хто ж то ?? - Уй, панi... - Хто, речи? - Кроль руський... - Гатiло? - Он... - I сам ? тут? - Н?, панi жупанiце. Прислав братового чада, княжича... Остоя. Остоя з товаришi. Гримiльда засмiялася ще лихiше, нiж допiру, й вiдповiла; - Повiдай кролевi сьому, що-м уреклася замонж. Вона вiдвернулась i бiльше не глянула на Мiладу, хоч скiльки та благала й вмовляла ??, скiльки квилiла змилосердитися, бо що скаже ?й пан кроль i панi крольова... Через день до Гримiльди з'явилися новi гостi - сього разу молодший брат Огнян-Гагнi. - Збирайся, сестро, - сказав вiн. - Сам Бугдан Гатiла прислав по тебе. Шана тобi велiя буде... Гримiльда примружилася на брата: - Одного монжа мого сте вбили, тепер хчете другого мати? - Не мов такего, сестро. - Лжу-м повiдала? Речи: лжу? - Ти, сестро, менi таке речеш... Гримiльда знала, що несправедлива до Огняна, що вiн у тому непричетний, але не могла себе стримати й знову крикнула: - Всi сте однаковi! Всi геть до ?диного: що ти, що тамтi братт?! Огнян-Гагнi жалiбно поглянув на не? й вiдповiв: - З ним були-смо приятелi. Вiн справдi товаришував iз Сiкурдом, i Гримiльда розплакалася. Та швидко втерла сльози й майже прогнала брата: - Речи старiйшому, - вона мала на оцi брата Гана-Гунтера, короля, - речи му, нехай перше поверне менi те, що згрiб по Сiкурдовi! Йди й речи, коли-с невинний! Брат Огнян пристояв, хотiв пiдiйти до сестри й торкнутися рукою ?? гладенько зачесаного чорного волосся, та Гримiльда так чужо дивилася на нього, що вiн не здобувсь на силi. Коли Огнян-Гагнi по?хав, Гримiльда дала волю сльозам, тодi ввiйшла свекруха Ойда й заходилася розпитувати, в чiм рiч. Почувши, сердито хряпнула дверима й вийшла на свою половину теремця. Вона не приходила до невiстки нi того дня, нi наступного, ввечерi ж увiйшла й, потупцявшись коло лежанки, раптом сказала: - Йди... - Докуд? - стрепенулася Гримiльда. - За Гатiлу. Мислила-м i перемислила-м... Iди-таки. - Се речеш менi ти? - Йди. - Мати Сiкурдова? - Сiкура венце не буде... Вона втерла сльозу, але очi в не? були сухi й червонi. - За тего нехристя? Поганця? - Йди, Гримо. - Не буде тего? Я-м християнка й за поганина не пiду. Вреклася-м вiрнити Сiкурдовi. - Сiкура нема?... - Гатiла ж ма? сто жiнi - То ? лжа. Ма? двох. - Двох!.. - буркнула Гримiльда. - Однаково поганин. Так вони перекидалися словами до пiзньо? ночi, замовкали тiльки тодi, коли ввiходила ?хня челядниця, стара Лана. Гримiльда була страшенно лиха на свекруху. Вона ладна була зробити ?й хто зна й що. Як може Сiкурдова мати мовити таке? Як? Але Ойда, сива й зморшкувата Ойда, знову й знову правила сво??, попри всi на свiтi закони честi й кровi. - Йди. Гримiльда почала пiдозрювати свою свекруху - не iнакше, як ?? пiдкупив брат Гано. Але ж вона мати, й се не в'язалося нi в якi вузли. Наступного дня прибув цiлий по?зд - i сватовець Великого князя ки?вського Остой, i малий болярин Судко, й домажирич грек Адамiс, i ?пископ землi Бургундсько? Ратарiй, i молодший брат Гримiльди Гагнi, й середульший Горват-Гернот, i слуги та челядники. - Я-м християнка, - гордовито вiдповiла Гримiльда на заказ княжича Остоя. - Хiба ж личить менi йти по язичниковi? - Русини родичi лужицьким сербам, - вiдповiв Остой. - Ми смо кореню ?дного й кровi ?дино?. Гримiльда не вiдповiдала. Звичайно, то так, але ?й сама думка про грiзного володаря русiв була непри?мна. Втрутився ?пископ Ратарiй: - В землi Гатiли многi християни, дочко. Многi витязi вiри нашо? там. На тобi залежиться - зверне Гатiла очi сво? до Христа чи не зверне. Есфiр стала жоною царя Артаксеркса, щоб урятувати Мардохая й увесь ?врейський рiд вiд злого Аммана. Так речено в святому письмi, дочко. Стань же й ти новою Есфiр'ю й порятуй свiй народ. Гримiльду прорвало. Тепер вона вже знала, в чiм рiч i чому ?? так старанно випихають за того "злого Аммана". Вона крикнула не до ?пископа, а в вiчi сво?му середульшому братовi, правiй руцi короля. - Он що вам треба! Заткнути мною пащу лютого лева, якому колись наступили сте на хвiст! Тепер я вже вiдаю! Все вiдаю! Й не вмовляйте мене - не буде сього нiколи! Вона втекла на другу половину терема - до свекрухи, впала на лежанку й зайшлася лютим плачем, а стара сидiла й нiчого не казала ?й, навiть не ворухнулася коло свого кужеля. Гримiльда голосила й тiпалась у лихоманцi, коли ж сльози ссякли й на не? напала болiсна гикавка, стара Ойда взяла зi столу мiдяну кварту й пiднесла невiстцi. Гримiльда, цокнувши зубами по червоних вiнцях, випила все й злякано пiдвела очi на свекруху: - Що дала-с менi випити? В горлi ?й гiркотiло й пекло, але й гикавка, й тiпаниця враз урвались. Ойда мовчала. - Що було в квартi, речу? - пiдвищила голос Гримiльда. Стара повiльно, по складах проказала глухим i мовби не сво?м голосом: - Одворот-зiлля й приворот-зiлля, й будеш йому жоною. Молода жiнка, не клiпаючи, дивилася на не?. - Пощо зробила-с таке? Стара нахилилася над нею, чорна й лиховiсна проти свiтла вiконечок, i тiльки розпатлане сиве волосся ?й мовби сяяло навколо голови. Гримiльдi здалося, що в свекрушиних очах майнула зелена вiдьомська iскрина. Вона аж пiдвелася, щоб упевнитись, чи то правда, чи тiльки привидилось, але так нiчого й не побачила. Свекруха вiдповiла: - Кров Сiкура б'?ться в мо? серце. Але я-м стара, мо? руки вже не годнi нi до чого. Тепер його кров битиме й у тво? серце. А ти ж ?си молода й дужа й ма?ш багато лiт попереду. То було справдi страшне, те, що казала Ойда, й невiстка дивилася на не?, мов приворожена, зовсiм упритул, i не могла вiдвести погляду вiд ?? очей. I коли трохи згодом рипнули дверi й увiйшов ?пископ Ратарiй, вона й його слова сприйняла так само. Вбраний у довгу фiалкову сутану й фiалкову шапчинку на головi, опасистий ?пископ сказав: - "Хто пiде за Христом, той не ма? нi вiтця, нi матерi, нi братiв, нi сестер", - так рече в посланнi свому апостол Лука. Гримiльда ж думала сво?. Хто сказав сi слова вустами Ратарiя? Брат Гано? Чи свекруха? Вона почергово глянула на ?пископа, тодi на стару Ойду й тремко зiтхнула В головi ?й усе переплуталося, й не могла нiчого нi втямити, нi розiбрати. Й на думку спало схоплене колись у божому хоромi, чому вона тодi не надала нiякого значення. "Й чути стало плач у городi Рама - плакала Рахiль i нiяк не могла втiшитися..." Вона не знала, що то за Рахiль, не знала й городу такого, та се було з того ж таки Святого письма й стосувалося воно ??, тiльки ??. Гримiльда, розтуливши вуста, гарячкове дивилася поперед себе й нiкого не бачила. Вранцi вона дала себе взяти й везти до королевого хорому, де вiдбулося сватання за руським, та готським, та лужицьким звичаями, а коли над землею ?? дитинства впав перший снiг, вона була вже в стольному городi Кия. Вуста Гримiльди, якi стулилися того дня в далекому сiльському теремцi, й очi ??, якi висохли того ж дня, так i лишалися всю дорогу, й вона ?хала, мов зацiплена, й настирливi слова морозили ?й схололе серце: "Й чути стало плач у городi Рама - плакала Рахiль i нiяк не могла втiшитися..." Таку й побачив ?? Великий князь ки?вський Гатило. Перед ним стояла не Гримiльда, а та, колишня, Ясновида-княжна, що на все життя запала йому в душу... В ЛIТО 448-е - Не мав Христос плотi, яко плоть людська, злилось-бо во?дино в ньому тiлесне та божественне. Так сказав ?утихiй, архiмандрит царгородського монастиря, й оголосився супротиву патрiарховi всi? церкви християнсько? Флавiана, й мав друзiв у лицi велiмiжного Хрисафiя-?внуха та самого iмператора. Й скликав патрiарх Флавiан собор малолюдний, i нарекли ?утихiя ?ретиком, але вбити не могли, прислав-бо Хрисафiй на спомогу йому ратникiв. I став на бiк ?утихiя Дiоскор, архi?пископ олександрiйський, i вбоявся засилля клiру ?юпетського папа Лев, i потяг руку за патрiархом Флавi?м. Була-бо то рать не за бога нашого Iсуса Христа, але змагання за волость: хто вiзьме гору - константинопольська чи ж ?юпетська знать велiмiжна. В ЛIТО 449-е Й знову писав ябеду Лев, папа римський, iмператоровi Теодосi?вi Другому, й паче ж Пульхерi? всемiжнiй, знавши про ?? зненависть до ?внуха Хрисафiя. Й скликав iмператор новий собор в Ефесi мiсяця серпня в 8 день, i прозвали люди собор той татським. I зiбрався в Ефесi ввесь клiр верховий i всi ?пископи - й грецькi, й латинськi, й ?юпетськi, й кричали сторонцi Дiоскора та ?утихiя: - Навпiл рубайте тих, котрi речуть: "Христос ма?. два ?ства!" Й удерлися мнихи числом тисяча, й вiв ?х чернець Варсума, й почали бити сторонцiв патрiарших Флавiанових, i ховалися ?пископи пiд столи, й витягали ?х, i знову били, нотарiям же ?пископським переламували пальцi. Й повержений був Флавiан, i сам Дiоскор топтав його черевiями сво?ми. На сторожi ж стояла рать Хрисафi?ва. Й зрiклися всi ?пископи слiв сво?х, i прокляли Флавiана й заслали його в кра?ни дальнi, й замучили там. I сiв на столi патрiаршому паки ?юптянин, iм'ям Анатолiй, i сидiв лiт 9. У те ж лiто видав конунг вiзiготський Теодорiк дочку свою за сина велiйого жупана вендського Гейза, й стало замир'я межи готами й венедами. В те ж лiто, мiсяця снiжного в 28-е, перемогла Пульхерiя ворога свого первiйшого Хрисафiя й узяла всю волость у руки сво?. Й то був удар по товстосумах ?юпетських, i правити стали товстосуми константинопольськi. Пульхерiя ж, убоявшись людностi царгородсько?, яка надто запально змагалася в битвах божих, розпустила партi? цирковi. Й прикликала знову готiв-арiан стерегти лад у Константиновому городi, бо чернь царгородська, ранiш зоружена, стала небезпечною. Й здружилася Пульхерiя з вождем готським Аспаром, мав-бо пiд рукою многих готiв та инчих варварiв, а такоже грецьких можiв та во?вод. В ЛIТО 450-е Минула зима, минула й ще одна, й коли втрет? над заборолами городу Ки?вого знову закружляли метелики першого снiгу, перед очi всi? Русi самодержця Богдана Гатила стало нове сольство. То були велi? можi Гейза, що правив Iспанi?ю й Африкою. - Готи, Велiй ксьондзе, - сказали сли, - стали купою з Римом i хочуть ковтнути нас. Гатило довго розмовляв зi слами Гейза, довго обмiрковував усi сторони справи. Ся справа останнiми десятирiччями сплуталася в такий тугий ковтун, що його можна було тiльки вiдрубати. Колись венди, яких остроготи звуть вендлами, римляни ж вандалами, а також племена свевiв, тобто славiв, та галинiв, знаних iноземцями як алани, жили обабiч Райни. Готи, прийшовши з полунiчних Скандiнавських земель, прогнали ?х i частково пiдкорили. Тi, що не хотiли миритися, перейшли через Райну до сво?х родичiв галлiв, ранiше ще звойованих римлянами, а пiзнiш подались на той бiк Пiрене?в - до Iспанi?. "Там, - писав про них готський iсторик Йордан, - згадували вони все те зло, яке ?м заподiяв король Геберiк, прогнавши з рiдно? землi. Так розповiдали ?м батьки ?хнi". Великим жупаном сих слов'янських народiв був тодi Радогость. Римлянам пощастило за допомогою готiв розбити Радогостя й узяти його в полон, але роком пiзнiше, в лiто 407, слов'яни подолали Пiрене? й засiли в Iспанi?. Все складалося на краще, мiсцевi жителi з обiймами зустрiчали ?х, бо рабство римське, холодне й бездушне, не давало людям жити. Тодi Рим нацькував на них iнших варварiв - вiзiготiв, щоб ?хнiми руками повернути собi iспанську провiнцiю. Але iмператор Гонорiй 411 року накликав тих готiв на свою голову. Варвари, слов'яни та готи не перегризли одне одному горлянки, як того сподiвавсь iмператор. Валларiй, конунг вiзiготiв, i досi вагався, з ким вести вiйну, хоч уже чотири роки сидiв в Аквiтанi?. По тому минуло ще чотири роки, й нарештi Валларi?вi пощастило пересварити слов'янських володарiв Галицi?, Турингi? та Вендi?. В однiй сутичцi мiж ними готи викрали жупана Предiвоя й вiдiслали його в Рим iмператоровi Гонорiю. Але на тому й кiнчилася та рать. Валларiй помер, i на його стiл був обраний конунгом Теодорiк, мiж дужий i нестрашимий. Коли велiй жупан слов'янський Годо переправився з великим вiйськом через Гiбралтар в Африку, щоб звоювати ще землi для свого народу, римляни домовилися з новим конунгом вiзiготiв Теодорiком ударити на Iспанiю. Слов'яни, боронячись, ледве дочекалися свого володаря. Годо повернувся й розбив нападникiв. Пiсля смертi Года батькiв стiл посiв Гейзо. Йордан так змальовував сього "вандальського короля": "Вiн був середнього зросту й кульгав на одну ногу, бо колись упав з коня. Глибокий у сво?х задумах, вiн говорив мало, ненавидiв розкошi, був страшний у гнiвi сво?му й ненаситний у завоюваннях; далекоглядний у зносинах iз народами, вiн умiв, де треба, посiяти зерно незгоди, вмiв i гасити зненависть до себе. Таким вiн уступив i в Африку, закликаний Вонiфатi?м (римським полководцем), де, як мовлять, прийнявши волею божою владу, довго царствував i перед смертю скликав синiв сво?х i заповiв ?м: живiть у мирi й любовi, наслiдуйте царство по ряду й черзi старiйшого". Але то вже було пiзнiше. Тим часом готський конунг Теодорiк i сам був не вiд того, щоб розширити область свою за рахунок сл