ов'ян чи  римлян.  Та
зброя не брала, на руках же Теодорiка  малося  двi  доньки,  й  вiн  мусив
подбати про ?хн? майбуття. На трухлявий Рим не було  чого  й  дивитися,  в
слов'янськiй же державi жило безлiч княжичiв. Одну дочку Теодорiк i  видав
за галльського князя. Другу ж узяв Ян,  син  великого  жупана  Iспанi?  та
Африки Гейза.
   Вiзiготськiй княжнi чимось не припав до вподоби свекор, i  вона  хотiла
отру?ти його. Нестримний у сво?й лютi  жупан  наказав  позначити  невiстку
тавром злодiйства: ?й вирвали  нiздрi,  повiдтинали  вуха  й  вирядили  до
батька.
   Се  сталося  напровеснi  минулого  року.  Ображений  Теодорiк   вирiшив
помститися, й Богдан Гатило  знав,  що  то  тiльки  привiд  до  ратi,  яка
назрiвала мiж вендськими слов'янами та готами довгi десятилiття.
   - Ма?мо знанн?, - сказав Гатиловi сол,  -  що  готський  конунг  послав
велi? дари iмператоровi римському Валентинiановi.
   - Шука? дружби? - сказав Гатило й зiтхнув.
   - Так, пане Велiй ксьондзе, шука, - вiдповiв сол. Се був уже немолодий,
десь, мабуть, Гатилових рокiв мiж iз довгим сивим волоссям, важким  носом,
i червонястим, добре подзьобаним вiспою лицем.  Жупан  Гра-димир,  володар
чимало? жупи мiж рiчками Туром i Тугою. Говорив жупан тихо й хрипкувато  й
уважно дивився в вiчi Великому князевi.
   - Й що ма?те чинити? - спитав Гатило.
   - Буде валка вельми кервава, - вiдповiв Градимир. - Якщо готи  здолають
нас, то повернуть копiя сво? й на Русь. То  було  зайве  вмовляння,  проте
Богдан кивнув:
   - Давня iстина. Але я вiдаю ??. Скiльки ратi сполчити може Гейзо?
   Граднмир  замислився.  Такi  серйознi  речi  можна  торкати  лише  двом
володарям, але Гейзо казав йому й се, та й сам Градимир добре знав, на  що
здатна й на вiщо не здатна його земля.
   Поки жупан думав. Гатило вийшов у сiни й сказав можевi, що стояв там на
чатах:
   - Вишату сюди. - Потому примовчав i додав: - Шу-мила такоже.
   Вой подавсь виконувати наказ Великого князя,  й  Гатило  знову  сiв  до
столу, де сутулився жупан Градимир i його два  молодшi  товаришi.  Й  коли
завiтали Вишата з косаком Шумилом, рада протяглася до пiзньо? ночi...
   Вже майже два роки Гатило був на якомусь  пiднесеннi.  Кремезнi,  трохи
зсутуленi плечi його розпросталися, хода стала пружнiша, й навiть сивини в
оселедцевi, що в'юнився з тiм'я поза вухо,  мовби  вбавилось.  Поряд  була
кохана жона, й йому здавалося досить навiть i того, що вона живе, ходить i
диха?, що вона ? на свiтi. Гримiльда, яку  вiн  i  всi  в  Ки?вому  городi
називали тепер Гримою, теж не була схожа на ту замкнену  жiнку  з  виразом
приречено? жертви, якою з'явилася вона сюди. Страшний Гатило,  що  сiяв  у
серцях жах, виявився м'яким i згiдливим. Се спершу здивувало молоду жiнку,
й вона не вiрила сво?м очам. Тодi зрозумiла, що Гатило ставав таким тiльки
коло не?, що Гримiльда потрiбна сiй  могутнiй  i  всевладнiй,  а  по  сутi
самотнiй людинi, що в не? князь шука? не просто жону, а iстоту, яка б дала
йому спочинок i забуття вiд непосильних турбот i щоденних хвилювань.
   Се розтопило ?? скрижавiлу душу й розтопило так,  що  вона  й  сама  не
помiтила, коли те сталося.
   Гримiльда могла б  уважати  себе  щасливою.  По  першому  ж  роцi  вона
подарувала Гатиловi княжича Яролюба, й самого лише того було  досить,  аби
вiдчути себе господинею сього великого хорому й сього городу, тим  бiльше,
що й почувалася тут краще, нiж будь-де: в убогому теремцi  сво??  нещасно?
матерi, котра, не знати з яких причин, так дивно  закiнчила  життя,  чи  в
повному непевних тiней i нещирих людей хоромi брата Гана-Гунтера, котрий у
власному королiвствi озирався, перш нiж сказати слово рiднiй сестрi рiдною
мовою. Останнi ж кiлька рокiв Гримiльда взагалi боялася згадувати,  бо  то
були роки жахiв i привидiв.
   Гримiльда сидiла на широкому  лiжку  в  малiй  свiтлицi  роздягнена  до
сорочки, сидiла, звiсивши ноги додолу, на пухке ведмедно, розплiтала чорну
косу й чекала на Богдана. Гатило завжди приходив у  рiзний  час  i  щоразу
заставав жону свою третю отак.  Неначе  вона  щойно  роздяглася  й  тiльки
чекала  сi??  митi.  Але  Гримiльда  не  лягла  навiть  тодi,  коли  поряд
випростався Гатило. Щось непоко?ло жiнку, й Богдан чекав ??  слова.  Проте
Грима мовчала, й вiн спитав:
   - Чи добре чу?ться мiй син Яролюб?
   - Нiвроку, - вiдповiла княгиня.
   - То що ж стало?
   - Нiц...
   Нiц - то таки нiчого, але щось та мало трапитись,  i  Богдан  заходився
пригадувати, як минув сьогоднi день. Домажирич Адамiс  пообiдi  казав,  що
старiйша княгиня, Русана, знову лаялася з молодою суперницею.  Колись  вiн
уже попереджав ?? - Русана була присмирнiла.  Тепер  же  знову  розпустила
язика й навiть погрожувала Гримi, й се могла бути правда, грек не став  би
брехати.
   Так i не дочекавшись, коли жона ляже поряд,  Гатило  на  тих  невеселих
думках i заснув, бо в князевiй головi були не тiльки жоночi  которання,  а
вся земля Руська - пiвсвiту. Та вранцi, несподiвано для всiх, вiн  наказав
старiйшiй жонi сво?й лаштуватись у дорогу. Навантаживши речами добру валку
возiв, Гатило всадовив розплакану княгиню Русану й велiв одвезти ?? в свiй
городець Вишгород.
   Гримiльда стала повновладною господинею в цiлому  великокняжому  дворi,
ввечерi, лежачи поряд Богдана, вона сухо  дякувала  йому  за  таку  ласку,
проте лишалася незрозумiле холодною й неприступною.
   Гатило не мiг дотямити, в чому причина. Таке траплялося вже не  вперше.
Гримiльда кiлька разiв замикалась  у  собi,  й  тодi  очi  ??  переставали
бачити, вуха не чули нiчого, вона мовби дослухалась якогось голосу  всеред
себе. Потiм усе поступово миналося, й  нова  жона  князева  знову  ставала
ласкавою й уважною до нього, либонь, ще ласкавiшою.
   Богдан спробував сам здогадатися, в чiм причина, але марно. Сього  разу
вiн усе накинув старiйшiй жонi, та, виявилось, не вгадав.
   Так спливали днi за днями, надiйшли й прошумiли Коляднi свята  з  ?хнiм
спiвом та галасом, у хоромi й досi  жив  сол  великого  жупана  захiднього
Градимир, i Богдан ще не вiдпускав його з вiстями додому. Коли  вiн  скаже
сво? слово, його вже не повернеш, бо слово - мов  горобець.  Належало  все
зважити й вирiшити, належало дочекатись вiдповiдi й од конунга  Теодорiка.
Голова йшла обертом, i Гримiльдина поведiнка не давала йому зосередитися й
вiдпочити навiть у власному лiжку.
   - Послав я-м слiв до братiв тво?х, - сказав у  середу  ввечерi  Гатило,
коли  Гримiльда,  потроху   збувшись   отi??   незрозумiло?   замкнутостi,
розповiдала йому про малого Яролюба,  який  зробив  сьогоднi  свiй  перший
крок. Вона ж раптом дико глянула на нього й аж рукою вiдмахнулася:
   - Н?!..
   Тодi винувато схилила голову й засоромилась, але вже не сказала йому  й
слова - нi про сина, нi про те, що ?? так збентежило  й  налякало.  Богдан
спитав:
   - Пощо ?си зла така до братiв сво?х? Вона вiдповiла не зразу, коли ж  i
мовила, то наче позиченим голосом:
   - Бо не дали по менi.
   Богдан ображено почав доводити ?й, що в нього й  золота,  й  срiбла,  й
iншого добра повнi скитницi й що не Треба йому нiякого приданого, та  жона
бiльше не обзивалася.
   Се тривало теж кiлька день, i  Гатило  почав  здогадуватись,  яка  тому
причина. Гримiльда мовби втрачала розум, коли вiн згадував при нiй  за  ??
рiдних братiв.
   Гримiльда теж знала, про що вiн здогаду?ться, й нiчого не могла  вдiяти
з собою. Все ?ство ?? неначе бралося каменем, у вухах i  десь  аж  нiби  в
головi, пiд черепом, лунали тягучкi слова: "Й чути  стало  плач  у  городi
Рама - плакала Рахiль i нiяк не могла втiшитися..."
   Великий князь наказав мiцнити стольний  город.  Вiн  нарештi  вiдпустив
Гейзового сла Градимира додому, й того ж дня пiшов оглядати  свою  твердь.
Востанн? Гатило робив  се,  може,  рокiв  iз  двадцять  вiсiм  тому,  коли
повернувся пiсля довгих мандрiв до вiтчого вогнища. Тодi  в  порiвняннi  з
грецькими та iншими городами, яких набачився за дев'ять лiт блукання, Ки?в
город здався йому смiховинне маленьким  i  нiкчемним:  таку  твердь  могла
коп'?м узяти пiвсотня гоплiтiв. Тепер вiн дивився на свiй стольний  город,
який нiтрохи не змiнивсь, але думки були вже iншi.
   Пiвсотнею гоплiтiв городу Ки?вого не вiзьмеш. I хоча  б  через  те,  що
захищатимуть  його  люди,  добре  обiзнанi  не  тiльки  з  тим,  як  треба
боронитись, а й з тим, хто та як у свiтi робить облоги.
   Досi Гатиловi лише раз довелося сидiти в обложеному  городi,  та  й  то
всього якихось три днi, поки надiйшло  пiдкрiплення.  То  було  в  Сiрмi?.
Греки тодi легко здали твердь i порозбiгалися  хто  куди.  Й  коли  Гатило
наказав воям сво?м iти ?м услiд, греки раптом з'явилися коло стiн Сiрмiя й
хотiли силою взяти ??. Богдан бився разом iз усiма. Йому було якось весело
й щемко на душi, бо нiколи ще круг нього не бувало  так  трохи  ратi.  Три
стрiли тодi вп'ялись йому  в  кольчугу,  одна,  важка,  пробила  бороню  й
уп'ялася в тiло. Богдан витяг ??, й зневажливо потрощив, i  ратився  мечем
сво?м на заборолi стiни, аж поки греки стомились i пролунав ?хнiй рiжок до
вiдходу. Лише тодi Гатило сам собi  промив  рану  окропом  кiнсько?  сечi,
приклав до не? подорожника й  залiпив  житньою  опарою.  За  сiдмицю  рана
взялася плiвкою.
   Великий князь виходив увесь город i дав купу велiнь  можам  сво?м,  якi
слiдували за ним i все брали до пам'ятi.  З  першими  теплими  днями  мали
початися роботи на змiцнення старо? ки?всько?  твердi.  Роби  й  челядники
разом  iз  можами  копатимуть  новий,  глибший  рiв,  пiдсипатимуть  вали,
особливо коло незахищених природою захiднього та полудневого заборол. Iншi
мають замiнити ввесь гострокiл - для сього вже лежали  привезенi  з  само?
Паннонi? дубовi колоди, завтовшки в два обхвати й удовжки  по  п'ять-шiсть
сажнiв, ?х возили два лiта й навеснi завезуть решту.
   Гатило мав  намiр  помiняти  ввесь  гострокiл  понад  Боричевим  Током,
навпроти Хоревицi та Дитинки. Полудневу ж та захiдню стiну  князь  вирiшив
зробити геть по-новому: спершу глибокий рiв, тодi вал, а над  валом  двома
чи й трьоми повершями - дубовi клiтi, затрамбованi глиною. Така стiна мала
бути мiцнiша навiть за муровану кам'яну - камiнь кришиться й рониться  пiд
ударами грецьких таранiв та iнших стiнобийних машин,  а  сю  стiну  хай-но
спробу? хтось угризти: залiзнi та мiднi  баранячi  голови  одскакуватимуть
вiд них, як од подушки. Сi зруби ки?вськi теслi  вже  в'язали  вiнцями.  З
настанням весни вони пiднiмуть ?х на новий вал, i тодi  город  Ки?в  стане
по-справжньому неприступний.
   - Вишато, - сказав Великий князь, - то  скiлько  грабарiв  копати-ймуть
рiв та сипати-ймуть вали? Старий вельмiж одповiв, як завше, стисло:
   - По п'ятдесят iз кожно? укра?ни, а з Русi - триста.
   Вишата  був  простоволосий,  його  грiла  густа  кучма   сивого   чуба,
стриженого пiд макотер. Але на  собi  вiн  мав  добру  баранячу  гуню,  по
подолi, на рукавах та ковнiрi  торочену  чорною  кунню  -  першою  даниною
лiсових вятичiв.
   - А буде?
   Звичайно ж, вистачить, i Вишата лише всмiхнувся на знак згоди.
   Вони всi стояли на помостi заборола. Ки?в город жив звичайними буднями.
З коминiв тягся в морозяне повiтря кошлатий дим, усе було закидане снiгом.
Де-не-де  погавкували  пси,  в  крайньому  вiд  Полудневих  ворiт  обiйстi
безпорадно мукало телятко, певно, днями знайшлося,  й  нiщо  не  вiстувало
небезпеки. Може, вiйна сюди й не докотиться. Ки?в город уже давно не  знав
супостатiв, але князь не мусив споко?ти себе. Хоч би що, а  стольниця  ма?
лишатися твердою, як людське серце.
   Навеснi  з  царя-городу  Константинополя  надiйшли  тривожнi  вiстi.  В
iмператорському  дворi  сталися  великi  змiни.  Було  усунуто  вiд  влади
справжнього правителя iмперi? препозита Хрисафiя. Хоч Гатило й  був  лихий
на нього за спробу замаху 447 року, та  все  ж  та?мно  пiдтримував  через
сво?х  людей  при  дворi  лукавого  ?внуха.  Хрисафiй  був  у  царi-городi
ставленцем ?юпетських товстосумiв i таким чином послаблював силу  стольно?
аристократi?. Пiд його дудку грав сам iмператор Теодосiй Другий. Тепер  же
Хрисафiя скинено, й  ще  нiхто  не  знав,  куди  поверне  кермо  пiдступна
Пульхерiя.
   Й доки Гатило мiркував, що ма? робити; надiйшла нова звiстка: iмператор
Теодосiй загинув. По?хав на полювання й  при?хав  ногами  вперед.  I  таке
трапля?ться, бо нiхто з-помiж смертних  не  зна?,  де  здожене  його  коса
Морани: в ратному вирi, на лову чи за бражним столом.
   На братове мiсце сiла його старша сестра Пульхерiя, хоч вона  й  ранiше
правила   державою   замiсть   слабовiльного   Теодосiя.   Синклiт   обрав
iмператрицею Пульхерiю, бо ж брат ?? не лишив по собi можейсько? надi. Але
нова iмператриця мусила взяти собi можа  в  суправителi.  Пульхерiя,  якiй
минуло п'ятдесят друге лiто, на пораду нового улюбленця  придвiрно?  клiки
гота Аспара, взяла  собi  можем  майже  неписьменного  Аспарового  во?воду
Маркiана. Але, бувши  святошею,  попросила  Маркiана  пощадити  ??  дiвочу
непорочнiсть.
   На бiк ново? правительки, зрадивши  сво?х  друзiв-?гиптян,  перейшов  i
патрiарх Анатолiй. Таким чином Пульхерiя, Маркiан, Анатолiй i  всемогутнiй
чiльник варварських тагм Аспар укупi з клiром та придвiрною  знаттю  дiяли
заодно. Се ж не провiщало нiчого доброго землi Руськiй.
   Великий князь ки?вський негайно надiслав до царя-городу Константинополя
слiв iз вимогою новому iмператоровi Маркiановi поновити договiр, складений
три роки тому з його попередником Теодосi?м. Але Маркiан, скориставшися зi
свого мiцного становища й з вiйни, яка  мала  спалахнути  мiж  Аттiлою  та
Гейзом, з одного боку,  та  Римом  i  готами  -  з  другого,  не  квапився
втверджувати ганебних договорiв iз "гунами". Тим  бiльше,  що  йому  стало
вiдомо й про зраду "вандальського" князя Мiровоя, якого  на  батькiв  стiл
незаконно посадовив  готський  конунг  Теодорiк.  Основнi  ж  сили  Гейза,
великого жупана Iспанi? та Маврiтанi?, теж були в Африцi.
   Гатило на знак узгоди зi слов'янами Заходу порвав стосунки з Римом. Але
написав листа iмператоровi Валентинiановi, аби той  не  втручався  в  його
розправу  над  вiзiготами,  як  утiкачами  з-пiд  його  влади  й  руського
пiдданства. Теодорiковi ж одiслав iншого листа: "Не май сподiвань на  союз
iз Римом проти мене та брата мого Гейза".


   В ЛIТО 451-е мiсяця березоля

   Головна рать Великого ки?вського князя рушила з городу стольного ще  за
зими. Гатило розраховував на несподiванiсть удару. Якби вiн потяг iз  дому
першими весняними дорогами, перечекавши  розпуття  й  повенi,  був  би  на
берегах Райни за сорок день,  тобто  в  серединi  п'ятого  мiсяця  року  -
квiтного. Вирушивши ж. снiгом, у стичнi,  вiн  до  весни  здолав  Русь,  i
Дерева, й Червенськi землi, й укра?ну моравцiв i  став  на  берегах  Лаби.
Позаду в нього здiймалися ще вкритi  зимовою  попоною  верхи  Снiжки-гори,
попереду виднiли Клиновець, iз полудневого боку  вже  зелений,  та  похилi
Руднi гори. Весна почалася ще на Одрi, й сей вiдтинок  до  Лаби  ополчення
брало вже з останнiх сил. Рiчки, маленькi  й  великi,  поскресали,  навiть
лiсовi дороги стали  важкi  й  пiдступнi.  Конi  провалювалися  в  мокрий,
нiздрявий снiг, вози та гарби з сiном i зерном для худоби  стали  в'язнути
по  ступицi,  воли  схудли  й  виснажились,  i  Гатило  наказав   зупинити
ополчення, ледве переправивши заднi полки та валки на лiвий берег Лаби.
   За Великим ки?вським князем пiшла раттю  не  сама  тiльки  Русь  iз  ??
численними групами  племен  волинi  дулiбсько?,  галичi,  бiлих  i  чорних
горватiв, бойкiв, лемкiв, карпiв, букачiв, божичiв, тиврiвцiв, улучичiв та
подолян. Великого князя ки?вського пiдтримала вся земля,  пiдвладна  йому:
Луг разом iз усiм кошем  косарським,  на  чолi  з  молодим  князем  Данком
Богдановичем, уся Вкра?на i Сiврська пiд прапором  старого  чернегiвського
князя  Божiвоя,  й  Дерева  пiд  проводом   Гатилового   шуряка   Ратибора
Бiлгородського. Сво?х во?в надiслали й кривичi, й смоляки, й новi  пiдданi
радимичi та в'ятичi, й деякi iншi  племена,  що  населяли  полунiчнi  кра?
Русько? держави, й булгари, що сидiли по той бiк Дону, й киргизи та  обри,
й саки з ясичами степовими.
   Не було поряд лише Борислава. Та вiн, об'?днавши в ополчення  всю  рать
задунайську й придунайську, разом з полками семигородськими йшов на  захiд
iншим шляхом. Нарочитi можi донесли Гатиловi, що Борислав уже з'?днався  з
воями великокняжого брата Володаря й чека? дальших наказiв у Добречинi.
   Гатило послав кiлькох можiв на чолi з  десятником  Воротилом  i  сувору
ябеду до Борислава та Володаря:
   Володаревi стояти на мiсцi, Бориславовi ж якомога  швидше  рухатись  на
полудень до моря .Латинського й рiчки Сави в Сiрмi?  й  стерегти  там  тил
головно? ратi русько? вiд грекiв.
   Богдан же Гатило зi сво?м вiйськом розташувавсь у вiдногах Рудно?  гори
на лiвому березi Лаби. Коли чотири роки тому  вiн  дивився  на  рать,  яка
лягла станом над Дунай-рiчкою, бачив чотири горби й чотири табори на  них.
Тодi греки панiчно втiкали вiд нього й, неспроможнi стати йому  супротиву,
вирiшили вбити його змi?ним  жалом  безбородого  ?внуха.  Тепер  назустрiч
Гатиловi йшла рать не тiльки Риму та всiх  пiдвладних  йому  язикiв,  а  й
хоробрi во? вiзiготiв, i всi народи, що схилялися перед  ним.  Тако?  ратi
свiт ще не бачив. Зате не бачив i Гатило стiльки можiв пiд сво?ю рукою.
   Скрiзь, куди сягало Гатилове око, було чорно вiд людей, i вiд худоби та
возiв, i вiд коней, i вiд гостроверхих наметiв - скрiзь, на всiх схилах  i
пагорбах, у всiх долинах i видолках курiлися вогнi, й та  чорно-ряба  маса
можiв i тварин, яка звiдси здавалася йому лiсовим мурашником, не  мала  нi
кiнця нi краю.  Гатило  ж  сидiв,  як  i  належалося  Великому  князевi  й
самодержцю всi?? неосяжно? держави, на високому версi,  найвищому  з-помiж
околишнiх пагорiв.
   Вiн  спитав  старого  конюшого,  першо?  пiсля  себе  людини  в   сьому
безконечному ворушкому свiтi:
   - Скiлько ? во?в мо?х?
   Вишата пильно подивився на  один  бiк,  тодi  на  другий,  немов  лiчив
оружних пiшакiв i комонникiв, i дуже поважно вiдповiв:
   - Безлiч!
   Така вiдповiдь зовсiм не влаштовувала Великого князя ки?вського, та вiн
подумав,  що  нiхто  й  не  втямить  сказати  йому  точнiшого   числа,   й
заспоко?вся: Подiбного ополчення вiн i справдi ще  нiколи  не  збирав  пiд
сво? прапори, хоч уже дванадцяте лiто правив Руссю.
   Полотка Великого князя була вогненно-червона, як i завше  в  походi,  й
над нею маяв блакитний трикутний прапорець iз золотом  вишитим  ведмедиком
на ньому. Ведмедик устав на заднi лапи й сердито роззявив пащу.
   Богдан тiльки тепер завважив, що ведмiдь повернувсь очима на  захiд,  а
ще вчора дивився кудись у бiк полунiчний.
   Гатиловi по спинi побiгли мурашки вiд здогаду. Та  се  ж  подають  йому
знак кумири руськi!
   Ввечерi вiн скликав у полотцi сво?й раду  велiю  й  наказав  iз  сонцем
рушати. Коли ж усi розiйшлися, вiн покликав до себе старого конюшого.
   - Мовив ?си, що ма?ш волхва.
   Вишата кивнув: так, ? вiдун у нього.
   - То приведи.
   Вишата  довго  гаявся  й  нарештi  прийшов  iз  гладким  пiдстаркуватим
чоловiком без вус i без бороди. Коли дiд скинув перед ним капловуху лисячу
шапку, на головi йому засвiтився пучок рiденького  сивого  волосся.  Й  та
сивина, що не кле?лася до товстощокого рожевого  обличчя,  й  косi  очi  з
капшуками раптом одбили в Гатила будь-яку хiть питати в духiв сво??  долi.
Вiн пiдiйшов до вилицюватого азiйця:
   - Ти хто ?си?
   - Ургуй, - вiдповiв той.
   - Хто ?си, питаю. Роду-породу.
   - Калмак.
   У ворожбита була гарна молодеча усмiшка, та волхвувати Гатиловi вже так
i не схотiлось. Вiн махнув калмаковi  йти,  Вишата,  помулявшись,  i  собi
пiшов, а Гатило залiз до  полотки.  Авжеж,  якого  дiдька!  Руськi  кумири
вказали йому сьогоднi путь, а вiн шука? у калмацьких  загонах  свого  сина
Данка.
   Гатило лiг узголiв'ям до продухвини й задивився на небо. Воно було геть
усiяне синiми, бiлими й жовтими зiрками. Й через  усе  небо  з  полунiчних
кра?в тягся широкий i безконечний Райський Шлях[18]. Вiн iшов споконвiку в
тi кра? неба, лишивши праворуч Велику й Малу Ведмедицю,  й  казав  русинам
напрямок, усiяний зорями-очима, й не було йому нi початку, нi кiнця, як не
ма? ?х i життя на землi. Пiд ним русини проклали собi путь у греки.  Тепер
же вiн показував туди, де чекала  на  князя  ки?вського  велика  слава  чи
незмiрна ганьба. Й то було ще одним знаком Дажбога, а може,  й  Перуна  та
всепобiдника Юра, новою лiчбою, яку давало йому небо та руськi кумири.
   Й уранцi, не тримаючись бiльше низiв та долин, Гатило вказав  ополченню
сво?му iншу  путь  -  на  полудневий  захiд,  через  Рудницю,  до  витокiв
Дунай-рiчки та Райни в Чорногорi Захiднiй.
   Гатило повiв  сво?  добiрнi  комоннi  полки  лiвим  кра?м.  Решту  во?в
розподiлив чотирма по?здами, й вони  теж  сунули  вперед  широким  вiялом,
чимраз дужче вiддаляючись один вiд одного й змiтаючи все на сво?му  шляху.
Першим праворуч од Великого князя йшов зi сво?м вiйськом Вишата. За ним на
такiй самiй розстанi гонь у триста-чотириста рiвнобiжне  виступав  Гатилiв
старший син Данко з косарями, потому князь Ратибор iз деревлянами, крайнiм
же був Божiвой чернегiвський, повiвши сiврiв, i радимичiв, i  в'ятичiв,  i
крив, i смолян.
   I в уречений день, у середу сiдмицi,  травного  мiсяця  в  сьоме,  лiта
451-го всi полки руського володаря напилися шоломами води з  рiчки  Райни.
Полишивши лiворуч себе озеро, з якого вибiгав Дунай, Гатило ривком  здолав
хребет Чорногори й перейшов Райну вбрiд, мiлку й нешироку  в  сьому  мiсцi
мiж двома пасмами високих полонин, але досить швидку й пiдступну.
   Стара  римська  фортеця  Бауракорум,  яку  греки  звали  Базилiсом,   а
навколишнi смерди Базелем, оточена високими, зчорнiлими вiд часу кам'яними
стiнами, впала за три днi. Римська залога з добiрних пiшакiв та комонникiв
вiддалася Гатиловi на його ласку й волю. I  через  кожнi  новi  три-чотири
доби до Бауракорума, в головну ставку  Гатила,  надходили  вiстi  з  iнших
полкiв, що переправлялися через Райну низами. Болярин Орест, нарочитець од
Вишати, привiз вiстку першим: у руках старого  конюшого  опинилась  твердь
латинська Аргентiарiя з мiсцевою  назвою  Стребрениця[19].  Потiм  прислав
гiнця старший Гатилiв син. Данковi косаки без бою  взяли  Вормацiю,  тобто
Ворницю, стольний город бургундського короля Гана-Гунтера. Гримiльдин брат
здав синовi свого зятя Гатила всю  землю  Нови  Лунг  i  перейшов  на  бiк
руського вiйська. Лише його барон, жупан лужицький Сватоплук, вiдiйшов  iз
сво?м полком на Захiд, де сподiвався зустрiтись  iз  римськими  легiонами.
Жупан пам'ятав давнiшню провину перед Гатилом i не наважився  чекати  його
ласки в Новому Лузi.
   Богдан, почувши таке, негайно вирядив до жупана  Сватоплука  нарочитого
сла велiйого болярина турицького Войслава з та?мною ябедою, про  яку  знав
лише вiн та Великий князь.
   Годой, що заступив недужого Ратибора Бiлгородського, взяв  у  кривавiй,
але  швидкiй  сiчi  город  Могонцiакум[20],  а  Божiвой  чернегiвський   -
Агриппiну[21]. Таким чином, майже ввесь захiдний рубiж Галлi? був у  руках
Великого князя ки?вського Богдана Гатила.
   З сi?ю, останньою, звiсткою прибув  од  Вишати  вдруге  болярин  Орест.
Разом iз ним була сотня комонних можiв. На двох кобилах ?хали якась жона в
довгому чорному полоттi та маленький  хлопчик,  прив'язаний  до  сiдла  за
нiжки. Орест уклонився  Гатиловi,  торкнувшись  рукою  мармурово?  пiдлоги
свiтлицi, де чекав на нього Великий князь:
   - Од конюшого Вишати... - й кивнув головою за вiкно.
   Гатило виглянув: Що за жона там?
   - Мiрово?ва, - проказав Орест. - I син його мал.
   - А Мiровой де?
   - Вскочив, княже, - винувато потупив зiр болярин.
   - Ускочив? Куди?
   - Мабути, на захiд...
   - "Мабути", - передражнив його князь, та не  став  сваритися.  -  Гукни
сюди.
   - Жону? - перепитав Орест, але Гатило повторювати не любив.
   Незабаром жона жупана Мiровоя, що так пiдступно зiгнав з вiтчого  столу
свого старшого брата  Хладiвоя  й  злигався  з  готами,  стала  перед  очi
князевi. Вона була блiда й стомлена й тримала на руках малого сина. Гатило
сподiвався, що жупаниця зараз упаде  навколiшки  й  заходиться  повзати  й
просити о милiсть, але молода жона в чорному полоттi лише стримано кивнула
головою. Богдан раптом крикнув на не?:
   - Пощо не плазу?ш у ноги менi?!
   Жупаниця ще дужче зблiдла, й очi ?й застигли, але вона стояла й стояла,
мов кам'яний слуп на степовiй  могилi.  Тiльки  коли  хлоп'як,  злякавшись
могутнього крику Га-тилового, заплакав, жона стрепенулась i погладила його
по русявiй голiвцi. Малюк заспоко?вся, й Гатило вдруге спитав, уже тихiше:
   - Пощо не плазу?ш, речу?
   - То н?ма толку, - ледь чутно мовила молодиця.
   - Пощо?
   Вона вiдповiла запитанням:
   - Хиба не в?ш, чия жона ?смь?
   - Вiдаю, - проказав Гатило. - ?си жона Мiрово?ва.
   - Пото й млчу, - сказала жупаниця. - Н?ма толку. ?смь жона татя, й сама
тать ?смь, i син муй тать ?ст. I зараз iзречеш,  аби  мене  вбити  й  сина
мого, бо вiн ? мст?ц за ойца свого!
   Сi слова молода жупаниця мовила з останнiх сил, далебi, крикнула в вiчi
руському князевi. Гатило махнув на не? рукою, й можi, що  вiддалiк  стояли
за дверима, схопили ?? й потягли надвiр. Жупаниця  ледь  упиралась,  i  не
тому, що хотiла зощадити ще хвилю життя, а  через  те,  що  мала  на  собi
вузьке й довге, майже до п'ят полоття, яке спутувало ?й ноги й  не  давало
широко ступати. Й жонi зрадника, й нащадковi  його,  й  усьому  родовi  до
четвертого колiна, як того вимагав закон руський, належала смерть,  i  всi
те знали, й жупаниця теж, i нi в кого воно не викликало сумнiву й вагання,
й нiхто не припускав яко?сь iншо? думки.
   Гатило виглянув  у  вiкно.  Се  мало  статися  не  тут,  у  захопленому
римському городi, а десь ген за високими мурами, й тро? можiв уже виводили
жупаницю розвiдним мостом у чiльнi ворота.
   Князь крикнув Орестовi:
   - Бiжи напини!
   Болярин здивовано блимнув на  свого  володаря  й  потрюхикав  у  дверi.
Гатило ж, коли в свiтлицi не лишилося нiкого, тихо зашептав:
   - Даруй менi, Боже, й ти, Дажбоже, й ти, Морано-меснице. Заради Яролюба
переступив ?смь покон ваш...
   Увечерi до лойово? свiчки Гатило сидiв  i  переказував  двом  ябедникам
сво?м - Костановi й Русичевi - ябеди до во?води  латинського  Ецiя  та  до
готського  конунга  Теодорiка.  Дяки-ябедники  сидiли  кожен  за   окремим
писалищем i тримали по розгорненому листi пергамену поперед себе.
   - Костане, - сказав Гатило, - пиши римськими письменами:  "Неперемiжний
Аттiла, небом поставлений над землею сво?ю цар i повелитель усiх людей ??,
а такоже грекiв, i римлян, i готiв, i бургундiв, i франкiв,  i  дацiян,  i
всiх язик, що суть пiд небом, речу до конунга  вiзiготського,  роба  свого
ускоклого. Речу тобi: був ?си робом мо?м  i  тако  буде.  Якщо  ж  поможеш
робовi Мiрово?вi вскочити вiд мене в землю свою, такоже  робовi  невiрному
Сватоплуковi, звелю припнути погане падло тiла твого до хвоста коня мого й
тягати степом". Начертав ?си?
   - Готово ?! - вiдповiв Костан.
   - Тепер уп'ять римськими письменами.
   Костан умочив писало в тетрамен i пiдвiв очi на Великого князя.  Гатило
заходився переказувати той самий початок i, коли злiчив усi сво? титули  й
достойностi, сказав:
   - "Мiжному ратеводцю Ецiю Аттiла рече:  "Якщо  ти  споможеш  роба  мого
Теодорiка-конунга воями, чи кiньми, чи оружно, чи ще як,  то  бути  головi
тво?й кромi плечу". Написав ?си?
   - Ще... - вiдповiв ябедник, не встигаючи за князем, i почав повторювати
вголос те, що писав: "...чи ще як... то бути головi тво?й  кромi...  кромi
плечу..."
   - Тепер сам начерти до царя латинського, по тому прочетеш менi.
   Костан сипнув на вогкий пергамен жменю дрiбного пiску, струсив додолу й
пошкрiб писалом у рiдкому сивому волоссi. Такi вроки Гатило давав йому  не
вперше, однак же вельми нелегка то рiч догодити Великому  князевi.  Костан
раптом уявив собi обличчя пихатого  во?начальника  Ецiя,  в  якого  колись
слугував за письмовця. Римлянин  обов'язково  порве  сей  згорток  цупкого
пергамену, як робив завше, коли йому не до смаку виявлялася чиясь ябеда.
   Вiн кiлька разiв умочав писало в каламарик, i тетрамен щоразу  висихав.
Нарештi Костан вималював перше слово.  "Аттiла",  й  усе  пiшло  швидко  й
плавно.
   Тим часом Гатило почав наказувати Русичевi ябеду  до  Борислава,  свого
намiсника всi?? Мiзi?, й Дакi?, й Сiрмi?:
   - Пиши: "Гатило, Великий князь ки?вський..."
   - Яким письмом? - перепитав ябедник. Гатило подумав.
   - Пиши руськими четними рiзами. Якщо трапить до рук  татських,  аби  не
розчитали  суть...  "Гатило,  Великий  князь  ки?вський,  i   всi??   Русi
самодержець, укра?ни Сiврсько?, й Дерев..."
   Закiнчивши ябеди, Гатило наказав трьом слам збиратись удосвiта в далеку
путь трьома по?здами. Й уранцi, щойно сли рушили, як до свiтлицi Гатилово?
вбiг мiж приворiтний:
   - Княже, готи!
   Гатило спершу подумав, що готи зненацька з'явилися пiд  стiнами  городу
Бауракорума, та мiж сказав:
   - Сли готськi моляться видiти тебе. Князь посмiхнувсь:
   - Уводь.
   По хвилi дво? кремезних i ще досить молодих русявцiв з  рудими  й  геть
однаковими довгими бородами вклонилися Гатиловi  до  землi.  Один  з  них,
певно, сол, щось мовив, i Гатило тiльки тодi здогадався,  що  не  покликав
перекладача.
   - Костана сюди! - гукнув вiн у прочиненi дверi. Й коли ябедник увiйшов,
кивнув до гота, щоб казав сво? вiншування.  Той  самий  рудобородий  почав
заповiщатися:
   - Герцог фон Дiтлiб! - i вдарив себе п'ястуком  у  груди.  Тодi  вдарив
товариша по плечi й сказав:  -  Райтер  Отокар  Бiтерольф.  Христом  богом
конунг вiзiготiв Теодорiк Рудобородий шле братовi  сво?му  зичення  довгих
лiт i двадесять жеребцiв скаково? породи.
   Гатило мимоволi засмiявся на такi  зичення  й  подумав,  що  всi  готи,
певно, рудобородi. Але то не мало стосунку  до  справи,  й  вiн  заходився
пильно слухати готських  слiв.  А  дiждавшись  кiнця,  кивнув  можевi,  що
заглядав у дверi, й щось шепнув йому  на  вухо,  коли  той  пiдiйшов.  Мiж
поволi видибав у сiни, а далi загуркотiв чобiтьми по мармурових сходинах.
   Увечерi слам було влаштовано пир, як i належить за руським локоном,  бо
сол завжди  лиша?ться  слом,  хоч  би  якi  вiстi  вiн  принiс  у  пазусi.
Пирувальники зiбралися на вiдкритiй терасi колишнього комiтського дому, на
колонах та пiд арками горiли яскравi  римськi  смолоскипи,  якi  майже  не
кiптюжили, за столом лилися вина й меди, ?лись простi й  вишуканi  страви,
мовилися здоровицi. На городських же стiнах також нi на  мить  не  згасали
вогнi. Мiж визубнями  кам'яних  мурiв  полискували  бронзовi,  залiзнi  та
скорянi шломи й рiзницi сторожi. Пiд стiнами ж iзсередини городу  та  поза
городом миготiли вогнi руського  стану  й  заливали  непевним  сяйвом  усю
долину до самого лiсу на горi.


   Мiсяця травного

   У  римському  станi  панувало  напруження.  Старий,  увiнчаний  лаврами
багатьох перемог во?вода Ецiй знав, що настала його пора: або  вiн  здола?
нарештi Аттiлу, або ж Захiдня Римська iмперiя, зшита з багатьох клаптiв  i
чужорiдних тiл, перестане iснувати. Третього рiшення не було й  вороття  -
теж. Пiд оружжя стало все здатне до  бою  ополчення  римське,  полки  всiх
пiдвладних i залежних язикiв. Разом iз  вiйськом  iмператора  Валентинiвна
були войовничi готи, й се теж багато важило.
   Головне полягало в тому, щоб не  дати  Аттiлi  з'?днатися  з  вiйськами
вандальського короля Гейза. Сполученi полки  римлян  i  вiзiготiв  ударять
спершу по головних силах Аттiли, що  встиг  захопити  всю  Пiвнiчно-Схiдну
Галлiю. Тодi з тилу гунiв  припруть  залiзнi  тагми  константинопольського
iмператора Маркiана, й якщо ласка Георгiя Побiдоносця та святого  Димитрiя
Побiдника буде на боцi християн, культурнiй  ?вропi  судилось  iснувати  й
надалi: пiдвалини сторiччями будовано? цивiлiзацi? лишаться непохитними во
славу iстинного бога римських та грецьких патрицi?в. I тодi вже нiчого  не
варто буде знищити, змолоти вандалiв,  якi  захопили  споконвiчнi  римськi
колонi? в ?вропi й Африцi, й повернути ?х одвiчним володарям.
   Римськi легiони суворим ладом просувалися трьома колонами. Тi, що  були
вже в Саво?, ввiбрали в себе  розбитi  залоги  втрачених  мiст  i  фортець
полунiчних i поспiшали на полунiч долиною Родани та Сони. Друге  ополчення
йшло слiдом за ними з П'?монту.  Третя  група  легiонiв,  сформувавшись  у
Медiоланумi[22], побралась понад берегом Середземного моря на  захiд,  щоб
з'?днатися з головним осередком готського вiйська. Сими  легiонами  правив
iнший во?начальник римський - Лiторiй.
   Головний во?вода вимагав рiшучих i швидких дiй вiд Лiторiя,  й  той  не
давав спочину нi пiшакам, нi комонцям. Та коли долинами  Тарну  й  Гаронни
Лiторiй нарештi дiстався готських Ландiв на березi Бiскайсько? затоки,  нi
конунга Теодорiка, нi його полкiв там не було.  Лiторiй  негайно  розiслав
меркурi?в шукати Теодорiкове ополчення, та вони один за одним  поверталися
з нiчим. Лише на десятий  день  при?хав  ледве  живий  вiд  утоми  гонець,
заморивши десятьох коней.
   - Готи аж коло городу Тура на Луарi, - повiдомив вiн.
   - Що рече Теодорiк? - нетерпляче спитав Лiторiй.
   - До конунга мене не пустили, високий начальнику.
   Отже, все вiдбува?ться так, як те й передбачив Лiторiй. Вiн  ще  ранiше
казав про се головному во?водi Ецi?вi: на готiв сподiвання малi.  Ецiй  не
послухав його, й  Валентинiан  пiдтримав  головного  во?начальника.  Тепер
побоювання справдилися.
   - Що мовлять готи? - спитав вiн удруге, й гонець вiдповiв:
   - Мовлять, що не брались  воювати  з  Аттiлою,  а  тiльки  з  вандалами
Гейзерика, високий легате.
   Й се теж можна було передбачити. Лiторiй наказав негайно слати гiнця до
Ецiя...
   Ецiй сам по?хав у стан конунга Теодорiка,  й  Теодорiк  сього  разу  не
наваживсь ухилитись вiд розмови з головнокомандувачем римського полку.  Та
вiдповiдь його була та сама.
   - Нехай велемiжний во?вода не сердиться на  мене,  -  сказав  Теодорiк,
неспокiйно посмикуючи край сивувато? рудо?  бороди,  -  але  цiлували  смо
iкону  пресвято?  Богородицi  воювати  з  римлянами  проти   вандальського
володаря Гейзерика. Про Аттiлу не ходили смо ротi,  велемiжний  i  славний
во?водо...
   Вiн говорив тихо й улесливо, та Ецi?вi однаково  не  пощастило  зламати
його чемно? впертостi. По двох днях марно? розмови, благань  i  залякувань
Ецiй повернувся до свого вiйська,  що  тим  часом  устигло  просунутись  у
злучину мiж рiчками Йоною та Армансоном. На  вiдстанi  кiлькох  стадiй  за
його полками рухалися п'?монтськi легiони пiд проводом комiта  Ромула,  що
колись особисто вiдвiдав столицю гунського царя Аттiли. Ромул  узагалi  не
вiрив у щасливий край затiяно? кампанi? й  не  дуже  поспiшав  наздоганяти
Ецiя.
   Проте наздоганяти мусив, бо  Ецiй  далi  злучини  не  пiшов  i  став  у
межирiччi табором. Того ж таки вечора вiн покликав Ромула на  ратну  раду.
Легати, квестори й вiйськовi трибуни сперечалися до  пiзньо?  ночi,  кожен
пропонував чекати тут пiдходу Аттiли, Ецiй же не  погоджувався  приставати
на таку пораду.
   - Тут ми смо в доброму захистi,  -  сказав  начальник  першого  легiону
легат Вiргiнiй. - Якщо Аттiла навiть перейде грузькi заплави Армансону, то
ми зможемо вiдступити за рiчку Серен i тут знищити його.
   Ромул, який досi не втручавсь у  розмову,  сього  разу  не  витримав  i
схопився на ноги, незважаючи на свiй сан i поважнi роки.
   - То хто йому вкаже брiд саме через Армансон? Ти?
   А якщо вiн не послуха? тебе й зайде нам у тил? Чи зможемо спинити  його
на  твердих  берегах  Йони,  яку  можна  перебрести  конем,  не  замочивши
сандалiй?
   Запала мертва тиша,  бо  всi  стратегiчнi  плани  сього  вечора  чомусь
передбачали саме те, що Аттiла прийме тiльки римлянами накиненi умови бою.
Нарештi Ецiй спитав:
   - Ти був ?си в Аттiли, зна?ш його й во?в гунських; що повiда?ш сьогоднi
ти, комiте Ромуле?
   Ромул нахилив низько стрижену сиву голову. Що б вiн мiг порадити?
   - Треба примовляти Теодорiка, - вiдповiв Ромул.
   Се знали всi, але як його примовити? Й раптом Ромуловi спало  на  думку
щось геть нове. Вiн недовго обмiрковував:
   - Зна?те всi сенатора Мецiлiя. Лiторiй уже примовляв Теодорiка. Ецiй  -
такоже, й такоже марно. Мусимо спробувати щасливу зорю  Мецiлiя.  Теодорiк
вельми вiру? старому сенаторовi - те я добре вiдаю.
   Те вiдали й усi тут присутнi, й Ецiй сам  собi  дивувався,  як  то  вiн
забув про старого сенатора. Вiн пильно поглянув на кожного,  й  у  всiх  у
вiчу була надiя...
   Через двадцять днiв бiлий,  як  сметана,  й  досить  опасистий  сенатор
Мецiлiй, який уже давно вiдiйшов од державних справ i насолоджувався тихим
споко?м у сво?му галльському ма?тку на березi мальовничого  озера,  звiдки
видно було гострий конус давно згаслого вулкана Канталум, постав перед очi
велемiжного Ецiя. Не давши сенаторовi спочити пiсля  важко?  дороги  через
увесь Центральний гiрський масив Галi?, во?вода римський  виклав  сутнiсть
його мiсi?.
   Мецiлiй загалом знав, про що йтиметься в розмовi, й не дуже охоче  ?хав
сюди. Але вiн i сам був зацiкавленою особою  в  сiй  вiйнi,  й  не  вельми
впирався на вмовляння.
   Вони сидiли в ясно-синiй полотцi  головнокомандувача  тiльки  вдвох,  i
лише крокiв  за  десять  стовбичили,  незворушно  розставивши  голi  ноги,
обплутанi ремiнцями сандалiй, два во? в  гривастих  шоломах.  Один  тримав
шуйцю на рукiв'? короткого меча, iнший був  озбро?ний  сулицею  з  широким
сталевим овершям. Ецiй сказав:
   - Готи здрять усе тво?ми очима, сенаторе, й чують тво?ми  вухами.  Лiта
439-го вказав ?си готам мир - i вони пристали на твою раду. Вкажи ?м зараз
на меч.
   Сенатор мовчав i думав про те,  чи  згада?  Ецiй  про  його  ма?ток.  I
во?начальник таки не проминув кинути свiй головний козир:
   - Твоя земля лежить у пiднiжжi гори Канталум, високий сенаторе. Якщо ми
не втрима?мо гунiв тут, Аттiла поведе ?х на  полудень,  щоб  злучитись  iз
головними силами вандалiв...
   Мецiлiй посмiхнувся. Ецiй мiг i не пiдкреслювати  сього.  Але  се  була
суща правда. На березi чудового озера в нього прекрасна вiлла,  й  квiтучi
поля, й нi з чим не зрiвнянна теплиця. Коли гунам не перетяти  шлях,  вони
обов'язково, йдучи до Iспанi?, натраплять на його ма?ток i вщент зруйнують
його. Та й самого Мецiлiя навряд чи  пожалiють  -  вiдомого  царедвiрця  й
сенатора, який чимало шкоди завдав гунам у не так давно минулi  часи.  Але
Мецiлiй був досвiдчений оратор i полiтик, вiн не мiг просто  так  узяти  й
погодитись, не витягши з того бодай найменшо? користi. Вдавано  безпорадно
розвiвши руки, вiн схилив долу очi.
   - Коли такий високий мiж молить мене о помiч, я  не  потраплю  вiдрiкти
йому.
   Й хоч хитрiсть вийшла не дуже глибока, та Ецiй якомога мiцнiше потиснув
сенаторовi його бiлу руку, що, зда?ться,  нiколи  не  знала  нi  меча,  нi
сулицi.
   Наступного ж ранку старий сенатор, морщачись од  болю  в  суглобах,  бо
надворi йшов дрiбний i майже осiннiй холодний дощ, побрався верхи на захiд
шукати табiр  невловного  Теодорiка.  Ецiй  же,  переконаний  в  успiшному
завершеннi його мiсi?, наказав сво?м i Ромуловим  легiонам  просуватися  в
тому ж керунку - назустрiч готам.
   Конунг Теодорiк i справдi не змiг  вiдмовити  сво?му  давньому  друговi
Мецiлi?вi. Сенатор сказав йому головне:
   - Якщо гуни здобудуть гору в ратi сiй, вони  зметуть  i  тебе,  й  твiй
народ. I доведеться готам знову шукати притулку собi на островах або  ж  у
пустелях Африки. Се речу тобi я. Ти ж вiда?ш, я здавен маю любов до готiв.
Чи не досить ?м тинятися по свiтах? Рим одвiв ?м Ланди  -  найкращу  землю
мiж Пiренеями та Гаронною. Коли станеш пiд прапор великого Риму, iмператор
дасть тобi й землi за Гаронною - до само? Луари... Коли ж нi -  сам  зна?ш
Аттiлу. Та й Гейзерика з вандалами - такоже.
   Конунг Теодорiк Рудобородий мiркував i зважував  два  днi,  третього  ж
уранцi наказав сво?м герцогам, графам та баронам згортати полотки. Готська
рать пiшла вгору понад лiвим берегом Луари. Подолавши ??  притоки  В'?нну,
Ендр та Шер, вони заглибились у лабiринти ста озер, що мали назву, дану ?м
галлами, Солонь. Вода в озерах була й справдi  мало  придатна  для  пиття,
зате сюди навряд чи наважилася б ступити кiнна рать Аттiли.
   Тут iз Теодорiком i зустрiлися легiони Ецiя та Ромула. Незабаром привiв
сво? ополчення й Лiторiй.
   У серединi п'ятого мiсяця травного сполученi сили римлян i готiв, маючи
в собi численнi  слов'янськi  полки,  пiдвладнi  Римовi,  були  на  мiсцi.
Прийшли й полки жупана  Сватоплука  та  вже  раз  битого  русинами  жупана
Мiровоя, якому пощастило уникнути полону, хоч при сьому утратив i жону,  й
малого сина свого, й безлiч можiв ратних.
   У сей час полки старого  конюшого  Вишати  Огнянича  тримали  в  облозi
могутню римську фортецю Генабум[23] Вишата робив  се  на  власний  розсуд.
Лишивши в  Стребернiй,  тобто  в  Аргентiарi?,  мiцну  залогу  на  чолi  з
досвiдченим во?водою витичiвським Сто?меном, вiн вирiшив просунутися  далi
на захiд, щоб, коли настане день рiшучо? ратi, а той день швидко близився,
руське во?нство мало мiцний правий бiк.
   Вишата копi?м вийняв двi фортецi: Скалон на березi рiчки Марни й Мелену
над повноводою Сеною. Потому звернув майже на  полудень  i  схопив  мiцною
пiдковою Генабум, що здiймався чорними  кам'яними  стiнами  над  неосяжною
рiвниною високого правого берега Луари.
   Про те, щоб узяти копi?м i сю твердь, не могло бути й  мови.  Побившись
об стiни пiвтора дня,  Вишата  вiдтяг  во?в  на  сотню  сажень  i  наказав
обкласти Генабум за всiма правилами облоги. З  обозiв  було  пiдкочено  до
стiн громохкi тарани та iншi стiнобитнi вежi,  розкаряченi  кидуни  метали
через  мури  камiння  й  важкi  стрiли,  схожi  на  велетенськi  сулицi  з
конопляними хвостами: мiцний лук кидуна натягало п'ятеро й шестеро  можiв,
на лук ставили стрiлу, пiдпалювали прядиво й пускали.  Стрiла  з  ревiнням
неслася через городськi мури,  тягнучи  по  собi  довгий  i  чорний  хвiст
полум'я та диму, й викликала в городi гвалт i пожежi.
   Коло трьох ворiт городу стояли захищенi цупким панциром з волячих  скор
тарани з важкими баранячими головами на кiнцях колод. Вони  лунко  били  в
дубовi, кованi мiддю ворота й поступово розхитували ?х, дарма  що  по  той
бiк захисники ввесь час пiдпирали ворота сохами й кам'яними брилами.
   З-помiж визубнiв заборола городсько? стiни стрiляли з лукiв простими  й
важчими стрiлами, й хоча се не дошкуляло  тим,  що  пiдковою  стояли  круж
городу, але заважало воям коло таранiв та веж.
   З ними боролися тими-таки стрiлами: зумиснi вежi, якi  могли  вищати  й
нижчати, пiднiмалися на рiвень стiнного зуб'я, й з отворiв  на  латинських
во?в сипався град стрiл. Але такi вежi часто займалися.  Латинцi  обливали
?х смолою й пiдпалювали. Тодi палахка потвора з рипом одкочувалася назад i
на ?? мiсце ставала нова чи полагоджена й укрита  свiжозмоченими  волячими
скорами.
   Вздовж усi?? стiни, крiм тi??, що висла над крутим  берегом  Луари,  то
тут, то там русичi ставили височеннi драбини  й  починали  дертись  угору.
Тодi в сих мiсцях збиралося багато латинян. Iншi ж дiлянки  ослаблювались,
i там можна було  вдарити  краще.  Скрiзь  лилася  кип'яча  смола,  лiтало
камiння, свистiли стрiли на той i на той бiк. I в таборi, й надто ж у  мiс
тi горiли пожежi, валував дим, роз'?даючи очi оборонцям  i  нападникам,  i
тояв такий галас, що на сто сажнiв довкола не можна було нiчого почути.
   Так тривало сiдмицю. Вранцi мiсяця червця в  чотирнадцятий  день  сонце
зiйшло з-за хмари. Вишата Огнянич, убачивши в тому добрий знак, повiв  сам
полки сво? на приступ. Усi тарани, приведенi вночi до ладу,  стали  дружно
бити лобами в кам'яну твердь. I  коли  сонце  пiдiбралося  на  добрих  двi
сулицi вгору, вiн раптом одкотив тарани вiд стiни всхiдньо? й поставив  ?х
усi пiд стiну захiдню.
   - Се було би зупершу... - сказав вiн  боляриновi  Орестовi,  та  той  у
гаморi не почув слова вельможа.
   Вишата наказав тягти всi драбини, скiльки ?х було в таборi, до  вiльно?
стiни з боку всхiднього й крикнув так, що передужив клекiт запеклого бою:
   - Сла-ва-al
   Можi дружно побiгли вперед, i кожна десятка несла свою драбину. Зi стiн
сипалося камiння, хлюпав вар  i  шкварчала  смола,  тут  i  там  падали  й
несамовито кричали пораненi й попеченi, та драбини вже мiцно вп'ялись  мiж
визубнями кам'яного заборола стiни, й можi, тулячись пiд щитами,  лiзли  й
лiзли на п'ятнадцяти-саженну висоту.  Латиняни  дружно  боронились  i  теж
кричали до хрипу. Кiлька драбин полетiло вниз, турнутi довгими баграми  зi
стiн, i можi падали разом з драбинами, схожими на химерно  вилiпленi  живi
грона. Та на ?хн? мiсце надходили iншi й iншi, й подекуди бiй зав'язувався
вже й мiж визубнями стiн i навiть по  той  бiк  заборола.  Однак  обложенi
боронилися мiжно, й русичам не щастило пройти далi вiд заборол.
   Орест, сам того не помiчаючи, весь час горланив, а Вишата стояв i  лише
п'ястуки  йому  збiлiли  вiд  напруги,  бо  ж  обiруч   стискав   червонi,
поцяцькованi золотом пiхва меча свого.
   - Вишато! - крикнув до нього болярин Орест. - Ворота-а!..
   Старий конюший чимдуж побiг туди,  де  найбiльший  баран  бив  залiзним
лобом у ковану браму. Русичам нарештi пощастило зiрвати ?? з завiсiв,  але
вона не падала. Виявилося, латинцi вночi або ще й ранiше пiдсипали  ворота
камiнням i землею.
   Вишата крикнув до можiв, що мiрно розгойдували колоду тарана:
   - Коти всп'ять!
   Його не  зразу  второпали,  нарештi  здоровезна  вежа  почала  з  рипом
котитися назад, бо  така  була  воля  мiжного  Вишати,  в  битвi  ж  слово
зверхника ? закон, i покон, i Боже велiння.
   - Пiд захiдню!
   Таран, розвернувшись, поповз у той бiк, куди показував старий конюший i
по якомусь часi протиснувся й собi до iнших таранiв, що стояли щiльно один
коло одного й лупали мур.
   Тепер тут було легше.  За  ввесь  час  не  спалахнув  жоден  таран,  бо
захисникiв коло сi?? стiни лишилося мало, всi боронили ту,  всхiдню,  куди
без упину дерлися й дерлися руськi можi.
   - Пiди гопкай! - сказав конюший Орестовi,  й  болярин  одразу  зрозумiв
його. Вiн проскочив пiд дах одного тарана, хоч докруж свистiли й упиналися
в землю жалами десятки й сотнi стрiл, i почав щосили кричати:
   - Гоп-ки!.. Гоп-ки!.. Гоп-ки!..
   Й високо вимахував руками вгору й униз. Потроху тарани пiдкорилися його
наказовi й почали бити, всi разом:
   - Гоп-ки!..
   Можi й собi заходились пiдтягати Орестовi, й за  кожним  таким  дружним
ударом захiдня стiна аж  гула.  Се  Вишата  знав  ще  з  тих  рокiв,  коли
доводилось виймати твердинi для грецького iмператора,  й  тепер  уся  його
увага була прикута до сi?? стiни. Потомленi можi вiдходили на перепочинок,
i ?хн? мiсце займали бiля колод iншi, спочилi, й тарани гупали  й  гупали,
згори на них лилася смола, падало камiння, та не так рясно, як учора й усi
попереднi днi.
   Вишата немов боявсь одiйти вiд сього мiсця бiля нарiжно? башти.  Навiть
коли пiдбiг нарочитець i сказав, що з боку всхiднього нiчого не  виходить,
старий конюший, тримаючи над головою щит, не зрушив i лише крикнув можевi:
   - Лiзьте, й годi!
   Так тривало цiлий день, i  навiть  обiдали  во?  пiд  дашками  таранiв.
Тривало гупання й пообiдi, й лише на  схилку  дня  Вишата  домiгся  свого.
Захiдня стiна мiж нарiжною вежею  та  ворiтьми  раптом  дала  трiщину.  За
годину та  трiщина  почала  викришуватись,  i  хоч  сюди  збiглося  безлiч
латинян, але зробити вони вже нiчого не могли. Втворилась велика пробо?на,
куди Вишата негайно кинув кiлька свiжих сотень ки?вських  i  галицьких.  I
коли  нарештi  першим  можам  пощастило  проникнути  в  дiрку  й   сутичка
зав'язалась  усерединi  городу  Генабума,  над  заборолами  знявся  дивний
сигнал. Два гудцi, тримаючи довгi труби, давали не сигнал до  вiдступу,  а
клич до бою, врочистий i дзвiнкий клич.
   Вишату мов окропом ошпарило. Вiн озирнувся назад  i  в  косих  променях
сонця, далеко на  заходi  побачив  густi  лави  римлян,  якi  раз  по  раз
виблискували крицею шоломiв та  золотом  бойових  орлiв,  а  також  вузькi
корогви на довгих списах, що в вечiрньому маревi здавались  кривавими.  То
були готи, й старий конюший добре се бачив.
   На якусь мить галас бою ввiрвався, та згодом вибухнув  з  новою  силою.
Римська залога мовби набула ново? сили й люто виштовхувала з пробо?ни  тих
можiв, якi вже були всерединi. Належало кинути туди свiжi сотнi во?в,  щоб
до приходу римлян i готiв здобути фортецю. Та  Вишата  зорив  i  зорив  на
захiд, звiдки повiльно наближалася пiдмога неприятелевi.
   Махнувши до молодого можа, який стояв оддалiк i пильно дивився на свого
зверхника, вiн крикнув:
   - Гуди!
   Отрок одразу зрозумiв, чого вiд нього вимага? Вишата, й повiтря  розтяв
мiдний згук  труби.  Звiдусюди  прибiгли  сотники  й  тисяцькi,  й  Вишата
наказав:
   - У сп'ять!
   Можi почали вiдриватись од латинян, якi насiдали, збудженi появою сво?х
легiонiв, i незабаром пролунала воля Вишати, повторена багатьма вустами:
   - Пали!
   Зайнявся спершу один, а потiм усi тарани й вежi, руська рать  вiдходила
за всхiдню стiну Генабума. Й доки настала темрява  й  до  городу  пiдiйшли
першi центурi? римлян i готськi  комонники,  русичi  були  вже  за  добрих
п'ятдесят гонь од так i не взято? твердi. Можi похмуро мовчали,  мовчав  i
Вишата, ?дучи позаду на волохатому жеребцi,  й  думав  про  те,  що  скаже
Гатиловi й що вiдповiсть йому той.
   Так невдало закiнчилась облога Генабума мiсяця червця в чотирнадцяте.


   Мiсяця того ж таки

   За два днi Вишата, вiдiрвавшись од римлян i  готiв,  якi  переслiдували
його, був у ранiше захопленiй  фортецi  Меленi,  та  тут  на  нього  чекав
нарочитий вiд Гатила, й старий конюший, зруйнувавши  стiни  городу,  пiшов
далi на полунiчний всхiд у напрямку  Скалонума  на  рiчцi  Марнi.  Великий
князь ки?вський був уже  там,  i,  коли  по  двох  днях  прибув  зi  сво?м
во?нством молодий князь Данко Богданич,  а  також  Годечан  i  Божiвой  зi
сво?ми, Гатило наказав iти в  тому  напрямку,  звiдки  повернеться  допiру
конюший Вишата Огнянич.
   Вишатi вiн тодi  не  сказав  i  слова,  й  той  полегшено  вiдiтхнув  -
сподiвався на гiрше.
   Городу Скалона Богдан Гатило чiпати не велiв.
   - Потрощимо заборола - а як згодяться й нам?
   Вишата довгим поглядом подивився на свого володаря, питати ж нiчого  не
став. За сей час,  вiдколи  не  бачилися,  Гатило  мовби  всох  з  лиця  й
почорнiв. Але то було не од вiтру та сонця, бо Вишата добре знав Богдана -
з дитячих лiт, коли разом бавилися на днi Хрещатого Яру в гилки й гупаря.
   Гатило поспiшав. Ополчення мусило переправитися через Марну й стати  на
горах мiж ?? двома притоками. Виявля?ться, князь уже встиг побувати й  там
i вибрати зручне мiсце для зустрiчi з ворогом.
   Коли останнi сотнi Божiво?вих полкiв ще тiльки виходили з  брам  городу
Скалона, Гатило на чолi передових комонних сотень  уже  стояв  на  довгому
пагорi, пiд яким в'юнилася мiлка притока Марни. Попереду здiймався ще один
пагiр, менший i круглястий, i Гатило наказав розiп'яти полотку  саме  тут.
Можi й челядники заходились коло  повстяного  намету,  Великий  же  князь,
гукнувши боляр, тисяцьких i сотницьких, зiйшов до рiчки.
   - А дай-но броду, - сказав вiн до свого старшого сина,  косатого  князя
Данка, й той, приостроживши гнiдого коня, забрiв у рiчку.
   Вода сягнула коневi черева, далi ж було мiлiш i мiлiш. Данко повернувся
й спiшивсь. Гнiдий форкав i тупав  переднiми  ногами,  збиваючи  воду,  що
лоскотала йому черево. Десь там, на залуччi притоки та друго? рiчечки,  що
лишилася позаду за горбами, сiдало сонце, велике й криваве.  Гатило  довго
дивився, поки воно сiло за невидимою звiдси Марною, потому наказав вислати
вперед стежiв i дозiрцiв комонних.
   Вишата метнувся виконати княжу волю. Гатило ж потяг коня за лiвий повiд
i заходився пiднiматись на пагорб, де  вже  стояла  його  велика  повстяна
полотка, крита зверху червленим шовком.
   Молодий жеребець, що його Богдан об'?здив не так  давно  сам,  теж  був
сiрий i яблукатий, як i всi конi Великого князя ки?вського. Пiднявшись  на
горб, не дуже стрiмкий, але досить високий, сажнiв сорок або  й  п'ятдесят
увишки, Гатило вiддав коня отроковi й увiйшов до  полотки.  Посерединi  на
величезному перському килимi стояв незмiнний  князiв  дерев'яний  стiлець.
Гатило стомлено сiв. Потому зняв  гостроверху  шапку  з  чорного  ягнячого
смушку, провiв рукою по вже колючому,  з  позавчора  неголеному  тiм'?  й,
накрутивши темно-сивого оселедця на кулак, утупився поглядом у бiлу квiтку
килима й застиг.
   Усi, хто ввiйшов до княжо?  полотки,  боялися  ворухнутись,  бо  Гатило
думав нелегку думу. Тишу порушив перший мiж землi Русько? Вишата Огнянич.
   - Вивiдники, - сказав вiн, i Гатило мовби прокинувся.
   - Речи, хай iдуть сюди.
   Вишата привiв двох можiв, у брудних зеленкуватих корзнах.
   - Речи, - кивнув до старiшого з них Великий князь.
   Мiж, якого звали Лоськом, ступив крок уперед i торкнувся рукою  м'якого
килима:
   - Римляни йдуть сюди, княже. Завтра будуть пiдвечiр або ж пообiдi.
   - Скiльки ?х ??
   - - Рать Ецiя, рать Лiторiя й рать Ромула, княже.
   - Значить, усi укупилися, - мовив Гатило байдужим голосом, бо в тому не
було нiчого дивного й нового. Та раптом аж схопився. Мiж Лосько сказав:
   - Iз ними готи Теодорiковi.
   - Хто?!
   Лосько незворушно повторив:
   - Готи захiднi, княже.
   - То лжа ?! - гукнув князь. Тодi глянув на Вишату й розлютовано  кивнув
йому в вiчi: - Кого послав ?си на вивiди? Теодорiк менi клявся, що  внизу?
меч у пiхва.
   Вишата розгублено мовив одне слово:
   - Готи.
   Вiн, бувши окремо вiд Гатила, не знав про його переговори з  Теодорiком
i не сказав князевi, повернувшись з облоги Генабума, що разом iз римлянами
бачив там готiв. А се виявилося несподiванкою для князя.
   Гатило страшенно розлютився. Вiн повиганяв надвiр усiх вельможiв  сво?х
i  ходив  по  полотцi,  мов  у  нього  заболiли  зуби.  Вельможi   стояли,
стирлувавшись оддалiк Гатилового намету, й  пошепки  обговорювали  новину.
Всi спiдлоба позинали на Велiмира,  Тодомира  й  Видимира  й  на  володаря
численно? дружини гепiдiв Ардарiка. Хоч вони були схiдними готами  й  досi
вiрно служили Гатиловi, та готи в уси часи лишалися готами, й  Теодорiкова
зрада була яскравим свiдченням того. Ще не  вiдомо,  як  поведуться  вони,
змушенi воювати проти сво?х кревних родичiв вiзiготiв.
   Остроготськi князi  теж  переживали,  особливо  ж  Велiмир  й  Ардарiк,
Гатиловi улюбленцi,  до  яких  руськi  князi  та  боляри  ревнували  свого
володаря. Велiмира Гатило любив за його вiрнiсть, Ардарiка ж за вiдданiсть
i живий розум...
   Цiлу нiч прибувало на  гору  ополчення  руського  князя,  й  тiльки  на
свiтанку до Гатилово? полотки ввiйшов Божiвой.
   - Усi смо, Великий княже, - сказав чернегiвський князь.
   Богдан Гатило, який цiлу нiч не спав i  лише  вдосвiта  стулив  повiки,
втомлено потер обличчя й нiчого не вiдповiв.
   Зi сходом сонця Вишата наказав укрiплювати табiр. Усi  вози  та  мажари
обозу було розiставлено величезним колом на горi й позчiплювано  ланцюгами
за колеса. Внизу ж, у пiдошвi довкола гори, можi заходилися рити суцiльний
глибокий окiп. Робота тривала цiлий день, i коли надвечiр прибули  дозiрцi
й  повiдомили,  що  римляни  та  вiзiготи  наближаються,  табiр  ополчення
руського був схожий на неприступну твердь.
   Гатило стояв  коло  сво??  полотки  з  трикутним  голубим  прапорцем  i
ведмедем на ньому, що сяяв i трiпотiв у вiдблисках великого вогнища збоку,
й дивився на той бiк рiчечки. Вiн уже знав, що римляни звуть ?? Маурiакум.
Горб на тому  боцi  займався  тисячами  багать.  Ецi?вi,  певно,  доповiли
вивiдцi, що гуни стоять навпроти через рiчку, та вiн i не ховавсь. Мабуть,
вирiшив, що пропонованi йому гунами позицi? цiлком сприятливi  для  нього.
Неширока мiлка рiчка, обабiч два досущ однаковi горби гонь по  п'ятнадцять
у перетинi, й навiть вiдстань до рiчки мiж ними однакова - по п'ять  гонь.
?дина рiзниця полягала в тому, що за горбом, на якому розташувався табором
Гатило, здiймався ще один, довгий i вигнутий пiдковою до  рiчки,  оточуючи
менший горб iз трьох бокiв. Але його навряд чи можна було  розцiнювати  як
перевагу, й Гатило зумисне обрав се мiсце, щоб Ецi?вi не  спало  на  думку
вiдкидати пропоноване  поле  боронi.  Й  хоч  на  захiд  вiд  довго?  гори
здiймалася ще одна, маленька, така сама, як i горб, де стояв Гатило, й мiж
ними на  вигинi  рiчечки  Маурiакуму  пролягла  драговина,  звiдки  линуло
голосне квакання жаб i крекiт нiчного птаства, - зате ж i в римлян було на
випадок скрути ще два горби: на всхiд од першого  витягався  понад  рiчкою
один, а далi, вже  руба  до  Маурiакуму,  другий,  удвiчi  бiльший.  I  за
римським станом, як i за табором Гатила, теж протiкала рiчка -  заслiн  на
випадок вiдступу.
   Ецiй мусив оцiнити таку великодушнiсть iз боку гунiв.
   Гатило дивився на ?хнiй осяяний вогнями табiр i намагавсь уявити  свого
супротивника, якого знав ще молодим отроком. Тодi, лiт  тому  сорок,  Ецiй
був талем при дворi дiда його Великого  князя  Данка  в  старiй  стольницi
Витичевi. Невже й вiн тепер постарiв i  посивiв?  Тодi  се  був  хитрий  i
в'юнкий iллiрi?ць, а тепер став римлянином i римським патрицi?м, якому сам
iмператор Валентинiвн змовчував. I то мусило  бути  правда,  бо  ж  Ецi?ва
слава непереможного водiя легiонiв бучала ще тодi, коли Богдан Гатило  був
молодий i навiть геть юний.
   - Палять, - сказав, пiдiйшовши до Великого князя ки?вського,  Вишата  й
кинув у той бiк, де мерехтiв багаттям римський табiр.
   Гатило тiльки кивнув, i старому конюшому було  досить  i  того  скупого
поруху. Отже, князь уже не  злостився  на  нього,  а  се  головне.  Вишата
подавсь перевiрити, як несуть сторожу во? руськi на березi  Маурiакуму  та
на всiх вартах навколо табору. Гатило ж увiйшов до сво?? полотки,  опустив
завiсу й дмухнув на поставець, пiдвiшений до середньо?  сохи.  Вiн  заснув
одразу, щойно лiг i вкрився  легким  полотном  свого  корзна,  хоч  голова
кололась од болю  -  далася  взнаки  вчорашня  безсонна  нiч  i  цiлоденна
бiганина.
   Вранцi, ще Дажбог i на свiт  не  благословляв,  руське  ополчення  було
готове до бою. Гатило кивнув  сво?му  гудочниковi,  й  той  заграв  сигнал
готовностi. В усьому величезному  таборi,  оточеному  возами  та  глибоким
ровом пiд горою, заграли труби й роги. 3-вiд римського стану ?м  вiдповiли
бойовими кличами, але вони не кликали вперед. I  коли  на  всходi  вдарило
списами перше сонячне промiння, з-за рiчки прибуло тро? латинян у скоряних
панцирах, обкутих мiдними бляшками,  але  без  мечiв  i  сулиць.  Латиняни
попросилися до царя гунiв Аттiли.
   Богдан сказав упустити ?х.
   - Патрицiй Ецiй, вождь усього римського та готського ополчення,  зичить
здоров'я тобi й тво?м во?водам, царю! - сказав молодший чорнявий латинець,
певно, високого звання.
   - Хай вернуться його зичення  на  нього  ж,  -  вiдповiв  Гатило  через
тлумача Костана. - Й о що молить патрицiй?
   - Рече битися взавтра, царю, - мовив той самий чорнявець.
   - Пощо?
   - Бо римськi й готськi во? цiлу нiч не спали, й буде нечесно, коли  цар
гунiв Аттiла скориста? собi ?хню муку.
   Гатило довго думав, тодi сказав Костановi:
   - Речи  ?м,  хай  перекажуть  сво?му  вождевi:  руси  нiколи  не  б'ють
безоружного!
   Й вiдпустив нарочитих  од  римського  полководця.  Вiн  передбачав  се.
Заставши русiв  у  вже  готовому  й  мiцному  таборi,  латини  обов'язково
намагатимуться вiдкласти день велико? ратi, щоб i собi добре  зготуватися.
Й передбачення справдились.
   Можам руським i всiм ?хнiм з'юзникам було дозволено ходити вiльно,  але
бути приоружно й коней не розсiдлувати. Вишатi Гатило сказав:
   - За малою гiркою по той бiк  болота  постав  заслiн.  Конюший  негайно
передав наказ Великого князя, й у густих очеретах понад болотом прича?лося
чотири сотнi пiшцiв i комонникiв. Гатило ще раз перевiрив укрiплення - мав
побачити востанн? все на власнi очi - й довго стояв коло  свого  червоного
намету з голубим прапорцем. Табiр вирував. Понад  окопом  смажили  в'ялене
м'ясо пiшцi з усiх земель. Вони поскидали з  себе  зайву  одiж,  але  мечi
тримали на пасах через плечi, ?х було  так  багато,  що  з  гори  Гатиловi
здавалося, нiби то одне живе й ворухке тiло, яке  зайняло  всю  смугу  мiж
окопом та возами. За кiльцем возiв гуртувалася  кiннота,  й  там  було  ще
тiснiше, хоч круг мав щонайменше п'ять гонь упоперек.  Над  табором  стояв
сизий дим од вогнiв, усе клекотало й вирувало  так,  що  людям  доводилося
кричати, аби ?х почули навiть найближчi товаришi. Мiж  конов'язами  ходили
можi, вдягненi й напiвголi, в самих ногавицях та смушевих шапках, то  тут,
то там майорiли барвистi корзна во?вод i боляр, i прозiрними вежами стояли
позв'язуванi десятками довгi списи.
   Перед обiдом до великокняжо? полотки прийшов Ардарiк.  Вождь  численних
полкiв остроготсько? Гепiди був похмурий, його свiтлi,  майже  бiлi  брови
звелись на перенiссi.
   - Йду не лише вiд себе, Великий княже, а й вiд  Велiмира,  Тодомира  та
Видимира...
   - Вiдаю, про що ректи-ймеш, - перебив його Богдан Гатило, та  кремезний
острогот не втiшився його словами.
   - Ти вiда?ш, i всi вiдають, а тво? князi, та боляри, та великi  во?води
здрять на нас вовком. Ми смо готи...
   - Я-м сполчився не проти всiх готiв, а супротиву Теодорiкових. Теодорiк
зламав слово сво?. Вiн ? ускоком з-пiд волостi городу Ки?вого, й я покараю
свого роба невiрного. В схiднi ж готи вiрнi слову сво?му, й ти,  Ардарiку,
речи друзям сво?м i мо?м приятелям Видимировi, Велiмировi  та  Тодомировi,
що Великий князь ки?вський однаково любить  усi  язики,  котрi  шанують  у
ньому вождя.
   Ардарiк мовчки, не перебиваючи, слухав  Гатила  й  сказав  щось  тiльки
тодi, коли той закiнчив:
   - Так речеш ти... А вельможi тво? мислять другояко...
   - Всi вiдають, що ти був ?си й лиша?шся мiжним вождем пiд мо?ю рукою.
   Готський князь, одначе, не збирався йти, й видать було, що  ма?  казати
Гатиловi не тiльки се. Богдан терпляче ждав, i нарештi Ардарiк промовив:
   - Там однокровнi нашi. Захiднi  готи,  але  таки  готи,  i  я.  Великий
княже...
   Гатило збагнув, що непоко?ть остроготського князя.
   Вiн сказав:
   - Я поставлю тво?х, i Видимирових, i Велiмирових, i  Тодомирових  готiв
там, де стояти-ймуть не захiднi готи, а римляни. Я вже-м думав про се.
   Ардарiкове обличчя просвiтлiло, й досi зведенi докупи брови розiйшлись.
Вiн стримано, але шанобливо вклонився Гатиловi й пiшов. А  Богдан  лишився
знову сам на сам зi сво?ми думками. Найдужче непоко?ло його те, що великий
жупан iспанський та  маврiтанський  Гейзо  й  досi  не  прийшов  зi  сво?м
вiйськом. Не прислав навiть можа нарочитого сказати, де вiн ?  й  що  собi
дума?. Та й Гатиловi нарочитцi, яких Вишата посилав  одного  за  одним  на
полудень, мов у водi тонули.
   Коли сонце, окресливши дуту над станом, схилилося  за  невидиму  звiдси
рiчку Марну, до полотки несмiливо заглянув Вишата.  Пiсля  сво??  невдало?
облоги Генабума вiн i досi почувався винний перед  Богданом.  Гатило,  мов
тiльки й чекав старого конюшого, спитався:
   - Де той твiй... калмак?
   - Шаман?
   - Шаман.
   Вишата махнув рукою в полунiчний бiк.
   - Приведи.
   Перший вельмiж землi  Русько?  вийшов  i  за  пiвгодини  повернувсь  iз
калмаком. Шаман радо всмiхався до Гатила на всi сво? зуби, задоволений, що
той прислав по нього.
   - Ворожи! - наказав Гатило.
   - Кого ворожи? - перепитав шаман i нахилив голову до Великого князя.
   - Кого, кого! Ворожи, який день дадуть нам узавтра кумири.
   - Руськi кумири? Калмацькi кумири?
   - Ворожи, до кого вмi?ш.
   Вишата сказав:
   - Ардарiк ма? юдея.
   - Ворожбита?
   Вельмiж кивнув.
   - Нехай калмак ворожить.
   Шаман скинув додолу двогорбий мiх,  який  висiв  йому  через  плече,  й
заходився розкладати на килимi сво? причандалля:  велику  картату  хустку,
темну мiдну кулю, в якiй щось торохтiло,  коротеньку  дудку  з  розширеним
кра?м,  якесь  корiння  та  зiлля,  тро?  маленьких  череп'яних  горняток,
затканих i зав'язаних брудною ганчiркою, й сказав:
   - Треба вогонь.
   Вишата гукнув до когось надвiр, i незабаром челядник  унiс  i  поставив
серед полотки велику мiдну жарiвницю на високому тринозi.  В  полотцi,  де
було й так задушно, пахнуло розпеченим повiтрям.
   - Треба сiдай у куток,  -  сказав  шаман  Гатиловi  й  Вишатi,  й  вони
виконали його волю. Шаман дмухнув на червоний  жар  i  кинув  туди  кiлька
бадилинок. Полотка виповнилася ?дким димом. Тодi ворожбит узяв свою  мiдну
кулю й заходився тупцяти навколо жарiвницi й торохтiти кулею.  Вiн  бiгав,
теленькав i щось незрозумiле виспiвував, а Гатило з Вишатою пильно стежили
за кожним його рухом.
   По якомусь часi шаман сiв коло жарiвницi, пiдiбгавши обидвi ноги,  взяв
до рук дудку, кинув на жар кiлька корiнчикiв, линув туди з кожного горняти
по кiлька крапель яко?сь рiдини -  аж  засичало,  й  узявся  вигравати  на
писклявiй дудцi, водночас пильнуючи жарiвницю.  Звiдти  пiдiймались  угору
тонкi рожевi дасма диму,  й  клубочились,  i  розвiювалися  пiд  повстяним
шатром намету. Й звуки  теж  немов  то  припадали  до  самого  килима,  то
здiймались угору, де стояла вже густа смердюча хмарка.
   Тодi шаман урвав той писк i  впав  долiлиць  на  килим,  аж  його  бiла
повстяна шапка, заторочена чорними смужками, впала пiд жарiвницю.
   - Що ?? - стурбовано схопився Гатило. Шаман,  не  наважуючись  пiдвести
голову, промимрив плаксивим голосом:
   - Погана-погана, княз...
   Богдан здавленим горлом наказав:
   - Речи!
   - Вбивай буде шаман княз...
   - Речи! - повторив так само Гатило.
   - Погана речи...
   - Пощо?
   - Дим iде вгору, а тодi падай... Погано  речи  дим...  Заплутай  дим  i
зав'язай дим... Нема побiда Гатило.
   - Лжа ?! - гаркнув Богдан i насилу втримався,  щоб  не  копнути  шамана
носаком. Шаман, пильно стежачи за його чобiтьми, поволi задкував до виходу
й приказував:
   - Калмак не лжа, дим не лжа... Дим правда речи... Коли вiн схопився  на
ноги й пiрнув у нiч, пошматовану вогнями. Гатило розметав усе  ворожбитове
причандалля, повикидав його з полотки геть, а тодi буркнув до Вишати:
   - Давай сюди твого юдея.
   Незабаром юдея привели, несучи за ним велику й важку  мармурову  плиту.
На плитi було намальоване коло,  подiлене  через  середину,  й  у  кiлькох
мiсцях рябiли якiсь рiзи, пофарбованi в син? та червоне. Юдей поклав плиту
на килим i сiв, схрестивши ноги.
   - Мовиш по-руському? - спитав Гатило.
   - Й по-руському, й по-готському, й по-латинському,  й  по-грецькому,  й
по... '
   - Ректи-ймеш по-руському, - перебив його князь. - Аби-м чув усе сам.
   - Добре, добре, як волить Великий князь! - покивав довгим носом юдей. -
Але нехай князь сяде навпроти. То так треба,  щоб  князь  сидiв  навпроти,
Великий княже.
   Гатило сiв на килимi. Юдей перекрутив плиту:
   - Князева познака ? "Г"? чи "Б"?
   - "Г", сирiч Гатило.
   - Тодi перекрутимо камiнь отак.
   Ворожбит налаштував плиту рiзою "Г" до Богдана, всипав у  кухлик  жменю
рiзнобарвних камiнчикiв, поторохтiв ними, як допiру й калмацький шаман,  i
вивернув на плиту. Камiнчики покотилися, деякi впали на килим, iншi  лягли
бiля кола та його знакiв. Юдей подивився, вайкнув i сказав:
   - Перекину завдруге.
   - Пощо? - звiв брови князь.
   - Недобре стали знаки, Великий княже. Але можна до трьох разiв...
   Юдей знову сипонув  кольоровими  камiнчиками  й,  подивившись,  удруге,
згрiб ?х до кухлика:
   - Ще раз...
   По третiй же спробi вiн злякано блимнув на Гатила й узявся за голову:
   - Ва-ай!.. Пощо перекидав ?смь! Пощо-м  перекидав?  Було  б  з  першого
разу, було б з першого. Вай-вай... Нехай Великий князь лiпше вижене  мене,
нiж я прорiкати-йму йому таку долю...
   - Я звелю повiсити тебе, якщо не повiда?ш менi правди,  -  тихо  сказав
Гатило.
   - Вай, бiдна голова моя...
   - Речи! - гримнув Гатило.
   - Вай... Коло твого знаку... Осе  ?  "Г"  по-юдейському...  Коло  нього
злiворуч лежить синiй шол, а справоруч - зелений... Якби було  супротивно,
о, якби було супротивно!..
   - Що жде мене взавтра? - тихо спитав князь.
   - Вельми недобре, вельми. Але якщо ти хочеш повiсити вбогого юдея, то я
лiпше тобi все... Не гнiвайся, свiтлий... Якби  тут  лежав  червоний  шол,
якби ж червоний... Римляни завтра мати-ймуть гору... Вай-вай... Убога  моя
голова пiсля сього... Лiпше було б за першим разом вiщувати, вай-вай...
   Але що зроблено, того не переробиш. Богдан вийшов з полотки й подивився
на ворожий стан за рiчкою.  Може,  юдей  i  мав  правду,  бо  на  горбi  з
протилежного боку Маурiакуму горiло стiльки вогнiв, скiльки  Богдановi  ще
не доводилося бачити в усiх ворожих таборах разом.
   Коли Гатило зайшов до полотки, нi юдея, нi  Вишати  там  уже  не  було,
тiльки в паркому повiтрi й досi смердiло ?дким  чадом  калмакового  зiлля,
викликаючи в Гатиловiй головi непри?мнi думки. Що ж сталося з Гейзом i  де
його рать? Адже по  сутi  се  заради  них,  сво?х  захiдних  ?динокревцiв,
прийшли сюди руси, не задля Юсти-Грати Гонорi?... Але нi Гейза, нi  навiть
вiстей од нього не було. Гатило не боявся за свою голову - нею вiн  нiколи
не дорожив. Та що буде, коли римляни й справдi вiзьмуть над ним  гору?  Як
подивиться на його поразку Русь?..
   Вiн гукнув челядникiв й послав зiбрати всiх  вiдьмакiв,  якi  тiльки  ?
серед ратi.
   - Русинських! - нагадав вiн. - I Вишатi речи, хай прийде.
   Вишати челядник не знайшов, але вiдунiв прийшло аж  п'ятеро.  Всi  були
старi й сивобородi, мов поважнi чiльники родiв. I Гатиловi  чомусь  почало
здаватися, що сi вiдьмаки мусять порадувати його чи бодай утiшити. Один  з
дiдiв, наймолодший, тримав за роги торiшнього барана. Гатило кивнув ?м  до
полотки, та найстарiший вiдун сказав:
   - Чинити-ймемо требу тут, надворi. До  вогнища.  Дво?  з  них  повалили
барана, третiй перерiзав йому горлянку широким ножем.  Баран  схопився  на
ноги, кiлька разiв метнувся в рiзнi боки й упав.
   - То ? добре, - сказав старiйший вiдун. - Лежить головою до рiчки.  Там
латини.
   Коли з барана стягли скору, старiйший розстелив ??  на  землi  й  почав
уважно вивчати. Але нiчого не сказав, тiльки бородою  повiв  убiк.  Докруж
зiбралося чимало можiв, якi боялись навiть голосно дихати.  Гатило  спитав
старiйшого:
   - Що повiдала скора?
   Вiдьмак обтер нiж об наво? постолiв:
   - Не все на вiку радiти, княже. Й почав розтинати  бiлу  тушу.  Витягши
печiнку, вiн подивився до вогню й гримнув на можiв:
   - Не застуйте свiтла!
   Можi розступилися, й старий сивобородий вiдьмак сказав:
   - Печiння добре. Втiшишся, княже.
   - Що буде взавтра? Як утiшусь?
   - Те вiдають, сливiнь, Бог, та Дажбог, та Перун Громовержець.  Чи  мало
тобi ? того, що-м повiдав? Гляньмо на серце.
   Вiн дiстав ще теплий круглий м'яз, i серце теж уселяло надiю.
   - Де варила?
   Челядники принесли два великi й закiптюженi мiднi казани й  налляли  ?х
водою. Вiдьмаки почали гуртом членувати барана  й  кидати  м'ясо  великими
шматками в воду. Казани приставили до вогню,  й  усi  вiдiйшли,  бо  м'ясо
вариться не так швидко, як би хотiлося.
   Пiд опiвнiч, коли Велика Ведмедиця напилася води в Полунiчному  морi  й
лягла набiк, старiйший вiдун наказав  зливати  юшку.  Вона  при?мно  пахла
домашнiм варивом, i декому вiд того  свербiло  в  горлi,  та  нiхто  й  не
подумав осквернити святу  требу.  Всi,  хто  знову  посходився  до  княжо?
полотки, сидiли на охололiй землi й пильно стежили за рухами вiдьмакiв.
   Давши м'ясовi прохолонути, старiйший склав його в одне варило, тодi всi
п'ятеро всiлися коло нього й почали вiддiляти м'ясо од  кiсток.  Розiмлiла
баранина була  пiддатлива,  й  найстарiший  вiдун  заходився  ворожити  по
кiстках. Богдан стояв над варилами й жадiбно ловив кожне слово й кожен рух
дiдових вус i брiв. Старiйший вiдун промовляв, i Гатило то хмурнiв з виду,
то полегшено зiтхав, то скреготав зубами,  то  знову  зiтхав,  бо  начувся
багато й утiшних, i прикрих, i радiсних, i сумних слiв.


   Мiсяця того-таки в наступний день

   Удосвiта ввесь руський табiр уже був на ногах  i,  коли  з-за  лiсу  на
довгому горбi зiйшло сонце. Великий князь ки?вський  Богдан  Гатило  чинив
требу перед раттю. Йому подали трьох бiлих пiвнiв, i вiн одтяв ?м  голови:
двом з першого разу, третьому ж тiльки з другого. То теж було знамення,  й
Гатило пiднiс угору скривавлений меч:
   - Боже, й ти, Дажбоже, й ти, Дано, й ти, Перуне Громовержцю, й ти,  Юре
Побiднику, вам урiкаю сю кров, i хай буде так, як схочете ви, кому требили
i вiтцi, й дiди, й прадiди нашi в землi Руськiй. Хай буде воля ваша!
   Його слова було чути далеко, й можi стояли,  слухали  князевих  слiв  i
чекали зову. Нарештi загула довга  мiдна  труба  Великого  князя,  по  нiй
озвалися  труби  iнших  князiв  та  боляр.  Гатило  сiв  на  свого  сiрого
яблукатого  й  поправував  униз.  Сi??  митi  почулися  труби  та  роги  в
римсько-готському станi. Ворог приймав виклик. Гатило минув шерегу  возiв,
дiйшов  до  рову,  якусь  мить  постояв,  удивляючись  туди,  де   височiв
на?жачений списами ворожий табiр, i простяг руку назад.
   Вишата подав йому куцу й тонку сулицю з блискучим сталевим площиком  на
кiнцi, Гатило пiднявся на стременах i далеко метнув ?? в бiк ворога.
   - Князь уже почав! - щосили гукнув до ратникiв старий конюший Вишата. -
Потягнiм, дружино, по князi!
   Повiтря знову розтяли ляскiтливi мiднi згуки,  переростаючи  в  могутню
бойову пiсню, вiд яко? в можiв стискалися щелепи й зводились на  перенiссi
широкi густi брови. Повiльним кроком сходили вони  стежками,  що  лишались
помiж окопами глибокого й широкого рову. Спершу йшли пiшцi й ставали кожен
пiд бунчук свого зверхника чи князя. Й коли рiв проминули останнi можi, за
ним  густою  хмарою  посунули  комонники.  Збудженi  загальним  галасом  i
пiдсвiдомим  чуттям,  конi  заливисто  iржали  й  ставали  дибки.  Переднi
косували  бiльмами  на  глибокий  рiв,  але  йшли  й  iшли,  покiрнi  волi
вершникiв.
   На тому боцi вiдбувалося те саме. Римляни й готи також  залишили  табiр
на горi й сходили вниз. I звiдти линули тонкi виляски мiдних труб i рогiв,
а можi руськi сторожко вдивлялися в ту веремiю й чекали митi, коли  вдруге
загудуть ?хнi труби.
   Пославши  вивiдцiв  до  само?  рiчки,  Гатило  вже  знав,  яким   ладом
битиметься ворог.
   - По лiву руку латини, по праву готи, а посерединi всi инчi,  -  сказав
десяцький.
   Гатило розiставив сво? полки так:  по  праву  руку,  навпроти  римських
легiонiв, - схiднi готи Видимира, Велiмира, Тодомира й Ардарiка; всi  вони
пiдкорялись князевi Ардарiковi. Посерединi став з  руськими  полками  сам.
Проти русiв були тi, що вивiдця ?х  назвав  "усi  инчi",  тобто  пiдвладнi
римлянам слов'янськi дружини. На лiвому кра?  Гатило  поставив  сiврiв,  i
деревлян, i лугарiв, i полки неслов'янських язикiв пiд бунчук князя Годоя.
   - Ти-с боявся стати супротиву кревних сво?х, - сказав вiн вождевi готiв
Ардарiковi. - Я ж iду й не страхаюся.
   Ардарiк схилив очi додолу. Та вiн не почував себе  винним.  Гатило  мав
сво? плани щодо потойбiчних слов'ян, а то вже зовсiм рiзнi речi.
   Великий князь ки?вський наказав знову  густи,  але  римляни  чомусь  не
вiдповiли на виклик. Незабаром з-од ?хнiх лав прискакали до самого  берега
на конях дво? нарочитцiв. Богдан упiзнав учорашнього молодого сла.  Другий
був новий - ще молодший за сього.
   - Патрицiй Ецiй кличе Аттiлу перейти на наш бiк. Якщо  ми  стояти-ймемо
так, то не зможемо стрiтися. Мiж нами рiчка, свiтлий царю.
   Богдан вiдповiв через тлумача Костана:
   - Речи велемiжному Ецi?вi, що Аттiла просить його на свiй бiк. Учора ми
смо вже вволили мольбу Ецiя, хай таки вiн уволить нашу.
   Нарочитцi повернули назад, а Гатило подумав, що мiг би таки  й  уволити
волю Ецiя. Вишата сказав:
   - Мiлко ?. Вiн не вiда?.
   То була iстина, Ецiй i справдi не встиг вимiряти глибину рiчцi й  тепер
бо?ться: пустить сво? легiони на той бiк, i гуни переб'ють ?х ще в водi.
   З сього можна було б скористатись. I коли римськi  нарочитцi  з'явилися
на протилежному березi вдруге, Богдан вiдповiв,  що  згоден  переправитися
через рiчку, хай лишень римляни та  готи  вiдiйдуть  аж  до  свого  стану.
Незабаром латини прискакали й повiдомили волю зверхника:
   - Патрицiй Ецiй згоджу?ться!
   У ворожому таборi заграла сурма. Гатило скликав сво?х князiв та боляр i
звелiв пропустити комонникiв уперед. Усе робилося  швидко:  списоносцi  та
мечники розступилися, в проходи ринула кiннота й  умить  переправилася  на
той бiк Маурiакуму, за нею бiгцем подалися пiшцi. Й доки римляни  та  готи
перешикувалися, комонники полетiли  на  них.  Такого  блискавичного  кидка
нiхто в римському таборi не сподiвався. Руська кiннота  раптом  ударила  в
середину, в ту саму середину, якiй Ецiй найменш довiряв i яку  й  поставив
туди, щоб мати ?? пiд пильним оком лiвого та правого крила.
   Тут мало хто й чинив опiр. Гатило завчасно посилав до  вождя  гальських
аланiв, бана Санка, ябеду, й Санко вiдповiв дуже прихильно. Так само  було
вчинено й iз жупаном Сватоплуком, який двiчi спробував  гостроти  руського
меча й не хотiв утрет?, й з вождями поморських вендiв-слов'ян.  Тепер  уся
середина ворожих полкiв змiшалась i завирувала, й доки лiвий  римський  та
правий готський кра? спам'яталися й повернули сво?  коп'я  туди,  надiйшли
пiшаки русько? ратi. Вони не давали римлянам  i  готам  зiмкнутись  водно.
Пiдвладнi Гатиловi готи Ардарiка  склiщилися  з  першими  лавами  римських
легiонiв, готи мусили битись окремо проти численно? ратi деревлян, сiврiв,
лугарiв та всiх iнших, кого вiв уперед п'ятдесятишестирiчний князь Годой.
   Комонники Гатила вiдтиснули назад, аж пiд саму  гору,  де  тепер  стояв
порожнiй римський табiр, во?в бана Санка, Сватоплука та решти слов'янських
князiв i жупанiв i поволi гнали ?х поза готськими лавами конунга Теодорiка
до берега. Однi хапали ?хн? оружжя, iншi скидали вершникiв з коней, i во?,
що допiру становили середину  ворожо?  лави,  тепер  уже  мало  нагадували
вiйсько. Тiльки молодий жупан Мiровой, що так пiдступно повiвся  з  рiдним
братом Хладiво?м,  кричав  до  сво?х  во?вод  i  сотникiв  не  пiддаватися
проклятим русам i стояти на смерть. Але одна вдало  кинена  палиця  вибила
його з сiдла, строщивши руку.
   Мiровой, ухопивши меч здоровою лiвицею, спробував ударити в спину  бана
Санка, що нагодився пiд удар, однак Санко ще мiг упоратись iз людиною  без
правицi. Мiровоя, накинувши йому зашморг на шию, потягли до берега.
   Римляни пiд проводом самого Ецiя билися спокiйно  й  розважливо,  як  i
належить уславленим легiонам уславленого полководця. Ардарiк iз Велiмиром,
Видимиром i Тодомиром щосили тиснули на закутi в  цупку  скору  та  залiзо
римськi лави, але дiстати середини, звiдки керував Ецiй та його  помiчники
Лiторiй i Ромул, так i не могли.
   Один  за  одним  падали  пiд  ударами  коротких  римських  мечiв   лави
бiлобривих остроготiв.  ?хнi  мiсця  займали  заднiшi,  але  тiснi  шереги
легiонерiв стояли щит у щит, i хоч поранених та вбитих було багато й серед
них, однак Ардарiковi не щастило пробити в  щiльно  стулених  щитах  бодай
одну продухвину. Трохи  далi  в  лiву  руч  тялися  довгими  коп'ями  його
комонники з комонниками римськими, та й там кумири не схиляли вагiв  сво?х
нi в один, нi в другий бiк.
   Помалу середина спорожнiла. Багатьох русини вже переганяли на той  бiк,
до свого табору, затятi прихильники Риму лишились лежати  на  полi  боронi
або ж перебiгли туди, де билися  з  русами  готи  чи  латинцi.  Декотрi  ж
повернули списи проти сво?х довчорашнiх господарiв.
   Гатило тепер носився вiд одного краю до другого через усе  ратне  поле.
Скрiзь лунали болiснi зойки поранених, рать до хрипу кричала всiма  мовами
?вропи, в повiтрi дзижчали стрiли, пущенi не знати й чи?ю рукою, й  Гатило
продирався  мiж  них,  цiлий  i  невшкоджений.  Готи  Теодорiка  билися  в
металевих та цупких, мов пiдошва, скоряних латах. Русини,  як  i  завше  в
бою, незважаючи на страшенну спеку, були в овечих,  вивернених  навиворiт,
гунях. Ворожi мечi й  сулицi  сковзали  по  довгiй  вовнi  й  вiдскакували
незгiрш, як од готських лат. Лише хто не хто з-помiж  русiв  мав  на  собi
скоряну рiзницю або кольчугу з тонкого дроту. Хтось крикнув:
   - Пильнуйся, княжеi
   Богдан пiдсвiдоме нахиливсь, i над самою головою  йому  прошелестiла  в
повiтрi важка палиця, обкута залiзом,  улучила  в  якогось  можа-русина  й
вибила його з сiдла. Богдан лише глянув i зострожив коня, бо в  ратi  всiх
не пережалi?ш i всiм не допоможеш, а  вiн  доконче  мусив  гнати  на  свiй
правий край, де тепер поряд iз остроготами Ардарiка, Велiмира, Видимира  й
Тодомира вступили в сiчу з римськими легiонами й русичi.
   Богдан прибув дуже вчасно. Три комонники в шоломах iз кiнськими гривами
опосiли Ардарiка, й той ледве змагав одбиватись. Великий князь вiдчепив од
сiдла свою важезну палицю, власне, гатило, розмахнувся й посадовив  одного
коня на зад, перебивши йому хребець коло  крупа.  Кiнь  страшно  закричав,
спинаючись на переднi ноги,  й  доки  легiонер  намагався  встати,  Богдан
поклав i його коло коня.  Другому  вершниковi  Гатило  перебив  широколезу
рогатину, позбавивши збро?, третього вже доконав Ардарiк.
   - Видiв ?си, що на  серединi?  -  гукнув  Великий  князь,  перекрикуючи
людський гамiр та ляскiт оружжя.
   - Слава тобi! - вигукнув Ардарiк, обтираючи пiт iз  виду  й  лаштуючись
устряти в нову сiчу.
   На витолоченiй травi лежали й судомилися в передсмертних муках тисячi й
тисячi можiв i в латах, i в гунях, i в кольчугах. Живi топталися ногами по
живих i мертвих, кони чавили копитами тих, хто впав i силкувався звестись,
докруж лунали зойки й прокльони, й двi  стiни  до  зубiв  зоружених  людей
намагалися попхнути одна одну назад.
   Бойовище було в розпалi, й Гатило з млiстю в серцi думав, чи? ж  кумири
переможуть сьогоднi - римськi чи таки руськi.
   З лiвого краю прискакав нарочитець:
   - Князь Годой рече, аби-с дав трохи комонникiв!
   Комонникiв вiльних не було, й Гатило помчався сам до полкiв Годоя. Десь
там рубався поперед сво?х чубатих косакiв  i  його  син  Данко.  Богдановi
раптом защемiло в грудях, мов од жалючо? стрiли. Вiн уп'явсь  острогами  в
змиленi боки жеребця. Старий Годой, утрапивши в сiчi шапку, бився з готами
простоволосий. Сивий оселедець метлявся по голеному тiм'? й  лiз  у  вiчi.
Гатило пристро?вся поруч i, коли пiд ударом  його  важезно?  палицi  впало
дво? "латаних", крикнув косацькому князевi:
   - Не виджу Данка!!! Де ??!!
   Старий Годой, не припиняючи рубати мечем, у промiжку мiж двома  вдарами
кивнув назад:
   - Та-ам!
   Гатило  завернув  коня  й  мало  не  зiштовхнувся  з  гнiдим  волохатим
жеребчиком Вишати.
   - Данка! - крикнув Вишата за сво?ю звичкою тiльки одне слово.  Гатиловi
стислося серце.
   - Живий?!
   Вишата кивнув i докинув:
   - Нога!
   Поранена в сiчi нога - то  ще  й  повезло  Данковi,  й  Гатило  подумки
молився Перуновi та Юровi Побiднику, щоб се було одне з тих прикрощiв, якi
йому наворожили вчора ввечерi. Вiн знову повернувся до Годоя  й  вимахував
там сво?м гатилом добру годину. Готська, пущена  здалеку  стрiла  вп'ялась
йому в груди, прорвала дво? колець кольчуги й застрягла  в  м'язi.  Гатило
хотiв висмикнути, та навершя вiдломилося й не давало змоги  махати  рукою.
Вiн одскакав сажнiв на п'ятдесят i  заходився  скидати  з  себе  кольчугу.
Площик стрiли впинався в  груди  й  викликав  бiль.  Гатило  силою  рвонув
кольчугу й стяг iз себе, лишившись в однiй сорочцi. Вiн лапнувся -  пазуха
була в кровi - й насилу витяг бронзове жало, слизьке й невловне.  Й  у  цю
мить на нього ринулося душ iз п'ятеро закутих у панцири латинян.
   Гатило насилу прикрив себе щитом од улучно кинуто? сулицi. Про кольчугу
не було часу думати. Вона впала додолу разом iз  шоломом.  Гатило  вихопив
меч i пригнувся до холки жеребця. Розпашiла в бою тварина, могутня,  як  i
?? вершник, грудьми збила переднього коня напасникiв. Князь розвернувся й,
уникнувши ново? сулицi, вдарив мечем латинця, що кидав ??.  Удар  виявився
такий страшний, що лезо меча, мов шматок вогко?  глини,  перетяло  латинця
надвiчi вiд ши? до пояса. Тодi злiва, саме в  ту  мить,  коли  Гатило  вже
замахнувся, пiдскочив третiй легiонер i вибив йому з руки меч.
   Усi тро? надали переможний крик. Гатило  не  вiдав,  чи  вони  впiзнали
його, чи нi, але йому здалося, що збираються ловити  знеоруженого  русина,
голого й безпорадного, в самiй сорочцi, навiть  без  шолома  чи  шапки,  з
довгим сивуватим пасмом  оселедця  на  чисто  виголеному  тiм'?.  Вiн  теж
закричав сво?м страшним голосом  i,  вiдчепивши  з  луки  сiдла  величезну
дубиняку на три лiктi, ковану залiзними та мiдними смугами  й  булавицями,
зострожив коня.
   Впав один "безсмертний" з розчавленим панциром, другого Богдан  здогнав
коло само? сiчi. Сталевi лати хрипко дзенькнули, й римлянин повис в одному
стременi з перебитим хребтом. Останнього Богдан уже й не бачив,  куди  той
утiк.
   Повернувши коня до того мiсця,  де  на  нього  допiру  напали,  Великий
князь, не злазячи, пiдiбрав свою кольчугу, знайшов i меч, аж тодi до нього
прискакало тро? руських боляр i тро? можiв.
   Гатило, важко сапаючи, натягав металеву кольчугу.
   - Вишату сюди! - крикнув вiн, i всi шестеро  погнали  коней  на  правий
край сiчi, де разом зi сво?ми комонниками  рубався  перший  вельмiж  землi
Русько?, якщо не прийняв у груди широке  лезо  римського  меча  або  ядучу
стрiлу вiзiгота.
   Але конюший досить швидко пригнав свого коня. Гатило не встиг  вимовити
й слова, як Вишата крикнув:
   - Комонних на правий!
   Князь подивився туди, де гримотiло залiзо об  залiзо  мiж  супротивними
лавами римлян i русичiв, i махнув рукою в протилежний бiк:
   - Усiх готiв Ардарiка, й Видимира, й Велiмира, й Тодомира  -  на  лiвий
край!
   - К-куди? - не зрозумiв Вишата. Вiн прийшов просити пiдмоги, а  Великий
князь велить забрати вiд нього й тих, хто ще трима?ться. - Не  всто?мо!  -
крикнув вiн в обличчя Гатиловi, та той сердито махнув мечем знову-таки  на
лiвий край i сам погнав коня в той бiк.
   Вiзiготи рубалися як шаленi, й полки князя Годоя ледве стримували ?хнiй
натиск.  Мiж  плескатими,  схожими  на  полумиски,   бронзовими   шоломами
вiзiготiв то тут, то там мигтiв шолом  iз  короткими  рiжками.  То  конунг
вiзiготiв Теодорiк надихав сво?х райтерiв.
   - Готи! - кричав вiн хрипким, але дужим голосом. - Сини божого  народу!
Не зганьте меча дiдiв сво?х, якi не вiдали поразки!.. Готи! Нам бог послав
мiжнiх супротивникiв! Хай се надихне вас на славну  побiду!  Готи!..  Сини
божого народу! Супротиву нас б'ються тигри! Будьте ж  левами,  готи,  сини
народу, обраного богом![24]
   Гатило здалеку бачив Теодорiка й упiзнавав його й по рогах на  круглому
шоломi, й по довгiй рудiй бородi, та туди  годi  було  протиснутись  крiзь
завали вбитих i поранених, мiж якими дзвенiло залiзо, лунали крики, зойки,
прокльони та нестримна лайка багатьма мовами. Гатило не носився подiбно до
готського конунга мiж лавами сво?х во?в, а встрявав до бiйки там, де  лава
починала вгинатися. Можi, запаленi прикладом i  силою  свого  вождя,  наче
забували про люту втому, хоч  рубалися  вiд  самого  ранку,  а  вже  сонце
схилилось  до  лiсу  на  захiдньому  боцi  широкого  поля,  й  мечi   ?хнi
пiдiймалися вище, й з грудей вихоплювались дужчi крики й дошкульнiшi Слова
супротиву двожильних вiзiготiв.
   Незабаром примчалася кiннота Ардарiка, Тодомира, Видимира  й  Велiмира.
Остроготи стали плiч-о-плiч iз  русинами,  й  деревлянами,  й  сiврами,  й
чубатими косаками, й вiзiготи конунга  Теодорiка  негайно  вiдчули  се  на
собi.
   Ардарiк,  здибивши  свого  розпашiлого  чорного  коня  перед   Гатилом,
крикнув, махнувши на захiд:
   - Там погано, княже!
   Але Гатило мовби й не почув  його  застереження.  Що  наворожили  вчора
вiдуни, те мало статися, та не можна стояти склавши руки, бо Юр  Побiдник,
i Перун, i Дажбог не мають милостi  до  тих,  хто  хова?  груди  сво?  вiд
ворожого меча.
   Гатило поторкав груди. Ранка вiд  проклято?  стрiли  ще  дужче  болiла.
Належало б ?? перев'язати, та бракло часу, вiн  погнав  на  правий  кiнець
поля боронного. Ледве знайшовши там свого  першого  помiчника,  вiн  майже
силою вiдтяг його назад. У Вишати була розрубана лiва щока й кров  збiгала
на кольчугу й за ковнiр. Вiн раз у раз обтирав ?? лiвою рукою й стрiпував.
   - Коли попруть, iти-ймете попiд отим лiсом. Не забув ?си?
   Вишата знову провiв долонею по щоцi, витер кров об волохату гриву свого
гнiдого жеребчика й нiчого не вiдповiв.
   - Не ймеш менi вiри! - сказав Гатило й з осудом подививсь у вiчi сво?му
побратимовi. - Так треба, Огняничу!
   Се звертання мовби додало Вишатi сил, i вiн тiльки й сказав:
   - Вельми...
   Вельми важко було  стримувати  вдвiчi  меншою  силою  закутi  в  залiзо
легiони римлян, се Гатило бачив i знав, але щастя ратне да?ться не  тiльки
тому, хто дужчий, а й хто вмi? вирвати його в сiчi...
   - Коли попруть - пришли нарочитого! - сказав Гатило  й  помчався  знову
туди, звiдки щойно прибув. Сонце било просто в спину князевi, й  вiн  гнав
коня на свою власну тiнь, довгу й стрибучу. Мiж двома ратями - римською  й
готською - пролягло вiльне поле, зрiдка всiяне трупами.  Теодорiковi  готи
валчилися  тепер  очима  до  сонця,  й  Гатило  в  думцi  подякував  Юровi
Побiдниковi, що пiдказав йому  перегнати  сюди  полки  Ардарiка  та  iнших
остроготських князiв. Але як буде там, на тому кра?  лукiв,  на  римському
кiнцi?
   Двi стрiли водночас уп'ялися князевi в бiк i  в  руку,  й  вiн  лiвицею
висмикнув ?х, строщив у жменi й  шпурнув  додолу.  Повз  нього  скакав  на
буланiй кобилi молодий мiж, i Гатило спинив його:
   - Куди?
   - Вiд князя Годоя до Вишати!
   Гатило,  не  розпитуючи,  з  чим  послав  його  князь  Годой,  крикнув,
передужуючи клекiт бою:
   - Видж там, де ?... - вiн запнувся, тодi таки доказав: -  Де  ?  княжич
Юрко!
   Нарочитець погнав далi,  та  на  пiдходi  до  римського  бойовища  його
вразила в  лiву  скроню  дика  стрiла.  Богдан  же  сiкся  насупроти  двох
здоровенних молодих вiзiготiв. Йому нiяк не щастило вибити сво?м ки?м  меч
бодай в одного. Тодi другий або розкри?ться, або ж одступить  убiк  i  теж
знайде свою смерть. Нарештi-таки впорався з  обома.  Вищий  зачепив  мечем
товариша й не змiг нанести точного вдару.  Гатило  махнув  ки?м  -  тiльки
ребра в гота хряснули. Другий загаявсь i теж дав  руському  князевi  змогу
замахнутися, й то була його остання в життi помилка, бо в ратi, в кривавiй
сiчi не можна роззиратися на всi боки й дивитись, де  хто  й  коли  та  як
вiдда? кумирам душу.
   Сонце вже торкнулося найвищих дерев за Марною. Руськi, й  луганськi,  й
сiврськi, й остроготськi князi знали, що надходять останнi хвилини  ?хньо?
переваги над вiзiготами, що побiда лишиться тому, хто зможе скористатися з
сих останнiх хвилин, i напирали з решти сил на негнучкi лави супротивника.
Бо коли насупиться нiч, усi  знову  стануть  рiвними,  й  готи  бiльше  не
страждатимуть вiд помилки, яко? далися, дозволивши розвернути  себе  очима
проти сонця.
   Теодорiк теж добре се розумiв i ще з бiльшим запалом гасав на  цибатому
змиленому жеребцi й закликав синiв божого народу смiливiше бити й гунiв, i
?хнiх проклятих робiв, зрадникiв Ардарiка, Тодомира, Видимира та Велiмира.
   Кiлька сотень Ардарiкових  стояло  пiдковою  навколо  тих,  що  смертно
вчепилися один в одного, й закидало готiв стрiлами. Готи з-од  заднiх  лав
вiдповiдали лучникам, i над головами  в  ратникiв  носилися  хмари  стрiл.
Богдан одiйшов убiк. Тут стояти було просто безглуздо, кожно?  митi  могла
влучити  дика  стрiла,  вiн  же  мусив  подивитись,  що  дi?ться  там,  на
протилежному, захiдному кра? боронного поля, коло римлян.
   Сонце вже скотилося за дерева, над полем повисли сутiнки, й  Гатило  не
мiг нiчого розгледiти. Вiн зострожив коня в той бiк, де стояв гурт  князiв
та во?вод, що керували бо?м. Звiдси було видно ввесь  правий  край  готiв.
Трохи збоку вiд князiв, сажнiв за двадцять, стояв якийсь немолодий  мiж  i
кидав у готiв камiння порощею. Гатило  пiд'?хав  туди  й  упiзнав  старого
Шумила, навчителя молодшого сина Юрка.
   - Де вiн ??! - крикнув Шумиловi Богдан, але дев'яносторiчний дiд  мовби
й не чув. Вiн поволi брав з купи поперед  себе  важенький  круглий  голяк,
умощав його в скоряну петлю  порощi,  розмахував  над  головою  й  пускав.
Каменюка, хуркнувши, падала мiж готи. Й коли щастило влучити, гот  хапався
за перебиту руку чи ногу або й геть падав мертвий додолу.
   - Де ??! - вдруге крикнув Гатило, та старий тiльки  скосував  на  нього
чорними очима з-пiд бiлих кошлатих брiв. Шапка його лежала на  камiннi,  й
оселедець, довгий та бiлий, сiпався й падав дiдугановi в обличчя за кожним
кидком порощi.
   - Йди, княже Гатиле, бо  зачеплю,  -  похмуро  мовив  старий  косак,  i
Гатиловi стислося  серце  вiд  лихого  передчуття.  Вiн  штрикнув  жеребця
острогами попiд ребра, аж той сердито заiржав, i подався туди, де, на його
думку, мiг бути син  Юрiй.  Але  коло  гурту  князiв  його  спинив  Годой.
Луганський  князь  вимахував  од  хвилювання  закривавленим  мечем,  мовби
погрожував Гатиловi:
   - Вишата пiшов yсn'ять!!
   Над боронним полем починало смеркатись,  i  Богдан  напружено  взирався
туди, звiдки лунали крики далекого бою.
   - Ардарiку - гукнув вiн до вождя остроготiв, той почув його й  примчав.
- Веди сво?х по менi!
   - А тут?! - здивувався германець.
   - Веди, речу! А ти, - Гатило звернувся до Годоя, - вдержуй, допоки моцi
матиймеш. А потому - через рiчку всп'ять поза отим  га?м!  -  вiн  показав
мечем туди, де валчилися руси з римлянами Флавiя Ецiя. - Поза  тванню  мiж
великою й меншою горою. Я буду там!
   I погнав у сутiнках до  далекого  гаю,  куди  зникле  римськi  легiони,
переслiдуючи русiв.
   Коли Богдан прискакав, легiони вже встигли бродом перейти рiчечку й мiж
чорними очеретами болота й малим пагорком наступали  Вишатиним  полкам  на
п'яти. Русичi, певно, не чинили опору, бо не чути було нi  ляскоту  мечiв,
нi звичних для бою  крикiв.  Богдан  почекав,  доки  пiдiйдуть  Ардарiковi
дружини, й разом iз ним перебрiв на той бiк рiчки.
   - Пiшакiв виведи на гору,  комоннi  нехай  стоять  тут,  у  долинi  пiд
драговищем, - наказав Гатило германському ватажковi.
   - Що ?си замислив? - збентеживсь Ардарiк.
   - Видiти-ймеш, - одповiв Гатило.
   Ардарiк переказав його  велiння  котромусь  во?водi,  й  той  побiг  до
ратникiв. Гатило знав, про що зараз дума? Ардарiк, але в сю мить  було  не
до балачок. Почулися крики, бойовi крики "Сла-а-а-вва-а-а!.." Чи  вдасться
ж Богдановi його план, яким  вiн  хотiв  спростувати  вiщування  вчорашнiх
ворожбитiв? Над пагорбом уже було майже поночi, болото ж  унизу  здавалося
чорною плямою, та Гатило знав усе, що там дi?ться. В  болотi,  повирiзавши
для дихання рурки з очерету, сидiло  кiлька  пiших  сотень  чернегiвського
князя Божiвоя. Коли  римляни,  переслiдуючи  Вишату,  проминули  ?х,  вони
повилазили з води й вдарили римлян зодзаду.
   Узявши з собою Ардарiка, Гатило майнув туди. Там творилося  неймовiрне.
Розгубленi легiони втратили лад i змiшалися з  руськими  ратниками,  а  се
було  найгiрше,   чого   мiг   сподiватись   навiть   такий   досвiдчений,
тертий-перетертий, битий-перебитий у боях мiж, як вождь римських  залiзних
легiонiв Флавiй Ецiй.
   Валка точилася тепер на всiй десятигоннiй долинi мiж двома  горбами,  й
Ецiй не мiг нi зiбрати розсипанi легiони, нi навiть  скликати  легатiв  та
квесторiв, бо й сурмач кудись пропав - чи лiг, пiдтятий гунською  сулицею,
чи, може, й утiк.
   Ецiй бився куцим мечем поряд з  десятком  ветеранiв  сво??  преторсько?
когорти й помалу прокладав собi дорогу вперед, хоч i  не  знав  до  пуття,
куди ма? йти й що робити. Легiони лишилися без вождя, й се вже  промовляло
само за себе. Вихопившись iз кiльця, в яке його взяли були ворожi мечники,
вiн повiв п'ятьох, уже тiльки п'ятьох, туди, де стояв найдужчий гамiр. Але
червнева нiч видалася така темна, що не можна було збагнути, де сво?, а де
чужi. Ецiй дослухався мови - се лишалось ?диним  дороговказом,  а  римськi
легiонери вiддавен одзначалися  красномовством  у  брутальнiй  лайцi.  Вiн
спробував передолати ?х голосом, та його вже нiхто не чув або й не слухав.
Старому  полководцевi  огидно  тремтiли  колiна.  Вiн  дозволяв  ветеранам
захищати його сво?ми щитами, бо коли тобi п'ятдесят шiсть i ти цiлий  день
витримав отаку боронь, то рука вже вiдмовля?ться тримати меч, хоч ти  будь
не те що Флавiй Ецiй, а навiть Флавiй Валентинiвн.
   Цiлу нiч вождь римських легiонiв проблукав iз одним ветераном, бо решту
перебили, тинявся широким полем мiж горбами,  рiчками  та  драговинням,  i
тiльки по других пiвнях прибивсь у табiр сво?х союзникiв-вiзiготiв,  та  й
то випадково. В готському ж станi теж панував цiлковитий безлад.
   Коли Гатило наказав Ардарiковi забрати сво? дружини, вiзiготи  зразу  ж
одчули полегкiсть. Руських во?в стало рiдше,  й  вони  потроху  вiдступали
назад. У посмерках ще дужче заметалося червоне корзно  готського  конунга.
Теодорiк пiдохочував сво?х райтерiв i кнехтiв зробити  ще  один,  останнiй
удар, щоб перекинути русiв у рiчку,  бо  зрадники-остроготи  вже  накивали
п'ятами.
   Й потомленi райтери додали тиску,  бо  й  русичi  стомилися  за  довгий
червцевий день i ледь вимахували мечами.
   Й  раптом  бiлий  жеребець  Теодорiка  (проти  ночi  вiн   пересiв   на
найбiлiшого) спiткнувся й на всьому  скаку  впав.  Райтери  бачили,  як  у
повiтрi майнуло червоне корзно конунга, та сподiвалися, що  вiн  устане  й
йому дадуть нового коня:  сьогоднi  таке  траплялося  вже  вчетверте.  Але
конунг Теодорiк лежав i не пiдводився. Коли кiлька райтерiв нахилилось над
ним, вiн хрипiв, i з рота  й  з  носа  йому  бiгла  чорна  кров.  Теодорiк
намагався пiдвестися й щось сказати, та кров цебенiла ще дужче.  Затуляючи
себе довгими щитами, райтери обмацали свого конунга. Кiлька ребер з лiвого
боку було переламано - певно, це зробив кiнь копитами. В горлi ж стримiла,
глибоко вп'явшись, чорнопера стрiла. Коли вона здогнала конунга - чи ще на
конi, чи пiд час падiння, - того нiхто  не  помiтив.  А  кров  цебенiла  й
цебенiла, й руда борода конунга готiв Теодорiка стала вiд кровi чорна.
   Коли готи, пiддавшись  на  хитрiсть  луганського  князя  Годоя,  почали
тиснути на руськi лави й перти ?х  до  рiчки,  Теодорiк,  сiпнувшись  усiм
сво?м важким тiлом, вiддав  боговi  душу.  Готи,  розлюченi  смертю  свого
вождя, гнали русичiв, мов оскаженiлi леви, гнали до  рiчки,  гнали  бродом
понад чорною драговиною, керованi сином Теодорiка герцогом Торiсмундом.  I
на тому боцi рiчки, вже в долинi, готам захiднiм раптом  ударили  в  спину
готи всхiднi, й усе пiшло шкереберть. Руськi полки, якi  досi  втiкали  чи
вдавали, нiби втiкають, тепер повернулися лицем до них i  теж  ударили.  Й
доки Ецiй на протилежному кiнцi долини марно намагався зiбрати  розтрощенi
й розсипанi легiони докупи, новий вождь вiзiготiв герцог  Торiсмунд  робив
те саме край чорних очеретiв болота.
   Громогучно  лящала  й  дзенькала  зброя,  звiдусiль  долинали  лютi   й
розпачливi крики, й у темрявi плавали тiльки невиразнi тiнi ратникiв.
   - Готи-и! - вигукнув  Торiсмунд,  вигукнув  так  само,  як  цiлий  день
сьогоднi вигукував його батько. - Бийте шолудивих псiв  Ардарiка!..  Бийте
зрадникiв!.. Усi до рiчки!..
   Та його,  як  нещодавно  й  Ецiя,  нiхто  не  чув.  Торiсмундовi  слова
передавалися  тiльки  вiд  сусiди  до  сусiди.  Райтери  були   спробували
пробитися назад, понад драговиною  до  рiчки,  та  остроготи  вищитинилися
довгими списами й не пропускали ?х. А тодi зненацька, й сього разу  збоку,
з-за гори вихопилася незлiченна кiннота Тодомира та  Божiвоя  й  розсипала
готiв по всiй долинi. Комонники ганялися за ними й, почувши готську мову й
лайку, накидали ?м зашморги й вели в полон. Такий зашморг стиснув в'язи  й
герцоговi Торiсмундовi, та хтось iз  товаришiв  перерубав  мотузку  мечем.
Торiсмунд зострожив коня й  пустив  повiддя  -  куди  виведе.  Кiнь  довго
кружляв мiж темними постатями ратникiв, невiдомо й чи?х, i нарештi  привiв
Торiсмунда до чималого скописька людей. Хтось голосно лаяв по-готському  й
Христа, й Одiна, й усiх  на  свiтi  кумирiв  i  натужно  зойкував,  певно,
поранений. З гурту гукнули:
   - Хто йде?!
   Один з райтерiв, що не вiдставали од герцога, вiдповiв:
   - Сво?! Син конунга Торiсмунд!
   - А-а! - закричали в гуртi. - Торiсмунд!!!
   Кiлька постатей метнулося до прибульцiв, один ухопив  герцогового  коня
за повiд, але Торiсмунд ударив його мечем  i  повалив.  Тодi  хтось  кинув
сулицю й улучив герцога в голову. Торiсмунд упав з коня. Знялася  веремiя.
Доки iншi билися з остроготами (бо  Торiсмунд  потрапив  саме  до  ?хнього
табору), один  з-помiж  райтерiв  ухопив  ураженого  Торiсмунда  за  пояс,
пiдважив собi на сiдло й утiк разом iз ним.
   Рештки розбитих готських дружин збiглися докупи незадовго перед тим, як
на них натрапив Ецiй. То було  далеко  на  захiд,  гонь  за  п'ятдесят  од
укрiпленого табору Гатила, й доки готи  приводили  до  тями  свого  нового
конунга, Флавiй Ецiй сидiв,  захищений  двома  десятками  легiонерiв,  якi
виявилися серед готiв. Страшенно хотiлося й ?сти, й спати, але  ?жi  нi  в
кого з-помiж легiонерiв не було, думки про сон  старий  полководець  i  не
припускав, а в таборi  панувала  тиша  i  темрява,  бо  вогнiв  палити  не
наважувались. I тiльки конi, негодованi й непо?нi конi, форкали, виказуючи
схованку людей, якi зазнали страшно? прикростi.
   Вранцi начальник римських легiонiв подався шукати  сво?х.  Вiн  знайшов
легiони на старому таборищi, але з  кожно?  когорти  залишилася  жалюгiдна
жменька. Поле ж унизу було всiяне тисячами й тисячами людських i  кiнських
трупiв. Iнший, бувши Ецi?м, давно б уже кинувся на вiстря  власного  меча,
Флавiй же вiдмовивсь од сi?? думки ще вночi, сидячи  мiж  кованими  щитами
сво?х двадцяти латникiв у готському таборi. Коли вiн  себе  погубить,  Рим
пропаде. Той, iнший Флавiй, iмператор  Валентинiан,  -  людина  обдарована
бiльше гонором, анiж талантом полководця  й  полiтика.  Се  була  загальна
думка всiх патрицi?в i всiх вiльних громадян Риму, й  Флавiй  Ецiй  рiшуче
вiдкинув гадку про таку дешеву спокуту провини.
   Та й чи ж така то вже провина - його  вчорашня  поразка?  Вiн  не  змiг
подолати гунiв. А хто ?х коли-небудь долав? Хто викличеться взяти в  нього
з рук жезл полководця?
   Охочi, може, й знайдуться, й напевно-таки,  знайдуться.  Та  хто  вони?
Флавiй Ецiй знав ?х усiх до ?диного.
   Зi сходом сонця во? вишикувалися в таборi,  ще  вчора  такому  тiсному,
сьогоднi ж просторому й  сумному.  Ецiй  пройшовся  разом  з  Лiторi?м  та
вцiлiлими легатами (Ромул загинув од ворожо?  сулицi)  вздовж  коротеньких
лав, але в жодному вiчу не прочитав собi  осуду.  Й  се  зайве  переконало
його, що прийняте рiшення слушне. Хоч хай там що - а слушне.
   З ворожого табору на тому боцi рiчки пролунав оклик бойових сурм.  Ецiй
гiрко зiтхнув. Тепер вiн не мав уже сили й смiливостi вiдповiдати  на  той
гук сво?ми бойовими сурмами. Зачувся громовий  ляскiт  оружжя  й  стукання
мечами в щити, й Ецiй закусив  губу.  Вiн  зайшов  до  намету,  щоб  якось
порятувати себе вiд того гуркоту. Аттiла викликав його знову  на  рать,  а
вiн почувався - мов л