ев iз перебитим хребтом: живий, а на ноги зiп'ястись не може. Ецiй спробував звернутися до давнiх кумирiв землi Римсько?, бо, як i багато хто з римлян, не прийняв християнства нi душею, нi розумом. Але й кумири не хотiли вертатися в його серце, певно, й вони вiдштовхували Ецiя, згадавши про те, що вiн не родовитий римлянин, а зайда тут, самозванець з далеко? Iллiрi?. Гуркiт у супротивному таборi стих, а йому й досi вчувалися тi страшнi згуки. Й вiн одiтхнув тiльки тодi, коли до намету ввiйшов Лiторiй. Не дивлячись Ецi?вi в вiчi, вiн спитав: - Що мовити готам? - А що? - Прийшли од Торiсмунда, нового конунга. - Хто? - Мiж його сестри граф Аквiтанський та герцог Ангулемський. - Речи, нехай вертаються... в сво? Ланди. - Я-м такоже се помислив. - От i добре. Проси в Аттiли дозволу поховати згиблих. Вiн так i сказав: дозволу, й Лiторiя те слово рiзонуло по серцi, та вiн змовчав i вийшов. - Готуй гiнцiв до Рима! - сказав навздогiн йому Ецiй, але Лiторiй не вiдгукнувся. По трьох днях, узявши в готiв таля - сина сестри нового конунга Торiсмунда та графа Еммерiка Аквiтанського юного Валтарiя, Гатило наказав знiматися, й нiхто не знав, куди проляже дальша путь царя гунiв. Того-таки дня прибули нарештi сли вiд великого жупана Iспанi? й Маврiтанi? Гейза. В нього трапилося непередбачене: цiлий мiсяць над просторами Середземного моря вигравали шторми. Вiйсько ж було майже все на тому боцi, в Маврiтанi?. Лише тепер пощастило переправити його в ?вропу. Але пiзно. - Тепер готи вже вас не займуть, - сказав слам князь Годой, бо Гатило ходив як нiч. В учорашньому бою важко поранено княжича Данка. Молодший же син, ударений мечем у груди, лежить при смертi, й хто зна, чи топтатиме вiн ще ряст. А Вишати вже нiхто не мiг повернути. Його знайшли на полi боронному лише сьогоднi вранцi. Старий конюший, перший вельмiж землi Русько?, щирий мовчун Вишата Огнянич лежав на боцi, прихиливши сиву голову, стрижену пiд макотер, до ши? вбитого коня, мовби заснув пiсля важко? сiчi. Одна щока в нього була розiтнута, але не вiд не?, а вiд глибоко? рани сулицею крiзь кольчугу загинув Вишата. Й тепер Богдан ходив аж чорний, певно, вiдчував якусь провину до свого старого друга й побратима. Мiсяця липня Гатило повiв свою рать на захiд, руйнуючи по собi всi твердi, якi був узяв навеснi: поки римляни ?х вiдбудують, мине чимало рокiв, а доти можна бути спокiйним. Ецi?вi споглядачi й вивiдники йшли слiдом за його величезним обозом. Напрямок Гатилового руху свiдчив про те, що грiзний гун вирiшив нарештi дати ?м спокiй i повертався додому. Зупинившись у Бургундському королiвствi на сiдмицю, вiн пiдтяг обози, взяв у Гана-Гунтера таля - його рiдного брата наймолодшого, Гагнi, князя Троцького, й переправився на правий берег рiчки Райни, де вже починалася його неосяжна iмперiя. То було дивно, зовсiм дивно, й Ецiй, не знав, що й думати. Головнi римськi сили, його легiони, бiльше не являли собою серйозно? армади. Кожен, перемiгши в сiй страшнiй битвi, пiшов би на незахищений, безпорадний Рим i здобув би його. Аттiла ж спокiйно переправляв сво? незлiченнi полки на схiдний берег Райни... Й раптом прибув черговий меркурiй. Перший полководець Рима взявся за голову. Аттiла несподiвано звернув на полудень i долиною Райни, мiж Вогезами та Чорногорою[25] попрямував до головного перевалу, через Альпи... Двох думок бути не могло. Якщо гуни подолають найвищу ?вропейську гору, вони опиняться в Iталi?. Незначний загiн римського вiйська в долинi рiчки Пад не спинить ?х, дарма що туди по?хав другий талановитий полководець iмперi? Лiторiй. Ецiй також не зможе нiчого вдiяти з тилу. Одне, що лишився далеко позаду гунiв, у Полунiчнiй Галлi?, а друге - хiба можна завдати якогось вiдчутного удару такiй силi недобитками легiонiв, коли навiть готи повернулись додому, в Аквiтанiю? Так i сталося. Гуни, здолавши перевал, снiговою лавиною посунули вниз. Головну твердь усi?? Полунiчно? Iталi?, могутнiй город Медiоланум було взято, й то стало ключем до Риму. В столицi Захiдньо? Римсько? iмперi? знявся переляк. Нiхто з-помiж полководцiв, навiть легат Лiторiй не брався захищати город на Тiбрi. Iмператор Валентинiан Третiй, якого двадцять шiсть рокiв тому цар-город Константинополь посадив на престол, тепер звернувся, вже вдруге, до сво?х протектантiв - нового схiднього iмператора Маркiана та його мiжноволодно? жони Пульхерi?. Досвiдчений у ратнiй справi Маркiан не вiрив можливостi спинити гунiв, бо, крiм полкiв, що валчилися й перемогли римлян та вiзiготiв у Галлi?, Аттiла мав ще й свiжi, незайманi, в Мiзi? та Паннонi? понад Дуна?м. Але Пульхерiя наполягла на сво?му, бо, власне, вона, а не ?? напiвписьменний мiж, була iмператором Всхiдньо? Римсько? iмперi?. Константинополь, казала вона, не може собi дозволити, щоб гуни зайняли Рим. Якщо Аттiла се зробить, його наступний удар буде по священнiй стольницi Костянтина. Грецьким тагмам, розташованим у Фракi? й Iллiрi?, було наказано йти на допомогу Римовi. Та в долинi рiчки Сави тагми мусили зупинитись. Аттiла ще ранiше передбачив усе й наказав великому боляриновi Бориславу та сво?му братовi молодшому Володаревi бути напоготовi. Грецькi тагми, складенi переважно з фракiйцiв, волохiв, готiв та iллiрiв, не могли нiчого заподiяти свiжим силам гунського царя. Та вони й не хотiли сього, бо дужче горнулися до гунiв, анiж до Риму й Константинополя, й свiдок тому - численнi гунськi -набiги через Дунай i Гемський хребет, у яких активну участь брали тi самi готи, й iллiри, й волохи, й фраки... Богдан Гатило розташувався станом не в Медiоланумi, тiснiй кам'янiй твердi, що пашiла в сю липневу пору, мов розпечений черiнь, а на зеленому лузi край рiчки Мiнцiум. У його червонiй полотцi лежав важко поранений син Юрiй. Римський меч так понiвечив його, що вiн добру сiдмицю був на гранi життя й смертi. Але молодiсть i цiлюще зiлля руських вiдьмакiв урятували його. Юрко ще не вставав на ноги, проте щоки юнака вже взялися живим червецем i в очах спалахували вогники, коли до намету заходив отець його, суворий володар землi вiд Райни до Iтиль-рiки й вiд Полунiчного океану до моря Латинського та Гемських гiр. Спершу Юрiй, оклигавши й згадавши свою останню рать, соромився, що дав себе здурити римському латниковi. Тодi, помiтивши у вiтцевих очах iскринки теплоти й любовi, смiливiшав, юнацька кров брала в ньому гору, й вiн починав хвалитися: - Кди-би не кiнь мiй ковзнув копитом по щитi залiзному, я би-м не дався тому латиновi вдарити мене, отче! - Скiльки поклав ?си? - спитав Гатило, й син розчепiрив пальцi. - П'ятьох, отче! З отрока мав вирости добрий князь, i Гатило тепер уже не шкодував, що дозволив старшому, Данковi, взяти булаву князя косарського. Певно, така воля кумирiв, щоб молодший, супроти поконовi руському, сiв на вiтчий стiл у городi Ки?вiм. Данко за мiсяць, який провiв на возi, зовсiм одужав, нога йому, потята готином, зго?лась, вiн ще кульгав, але вже мiг сидiти верхи й подався до свого коша на полунiчному березi рiчки По за Медiоланумом. Юркiв навчитель нi на крок не вiдходив од свого пещеного. Вiн теж був у тiй ратi з княжичем i тепер карався думкою, що не змiг охистити Юрка, коли того посiло дво? латникiв. Старий косар i думки собi не давав, що розмiняв десятий десяток i рука його вже не та, як була лiт тому хоча б iз п'ятнадцять. - Знайди Юрковi лiпшого навчителя, - жалiбно дивився Гатиловi в вiчi Шумило. - Я-м не годен зучити його пуття. Але Гатило вже мiг усмiхатися. Тепер, коли Морана з ?? гострою косою поминула його синiв, князь думав, що то й лiпше, коли мiж уже в отроцькiй порi здобува? собi руби на полi боронному. Кращого, нiж старий косак Шумило, нiде не знайдеш. Гатило спав в однiй полотцi з недужим сином i його пестуном, але князiв та боляр приймав у посиротiлому наметi Вишатиному. Тут усе ще жило й дихало його геро?чним побратимом, i хоч старий конюший лишився спати вiчним сном у землi Галльськiй, Гатило знав, що дух його тут, у полотцi, й лишав йому на нiч страви та питва, щоб Вишата мiг тiшитися земними радощами. Й пекуча думка, що сам оддав побратима в жертву всесильному й примхливому Юровi Побiднику, потроху тупилася й холола в серцi тихим смутком неминучостi. Й лише раз по раз перед очима виникали сумнi очi Вишати й у вухах, мов живе, лунало його останн? слово, просте й не всiм зрозумiле слово "Вельми...", яке вiн мовив сво?му князевi, йдучи на певну загибель в iм'я Русi та ?? ратного кумира... На п'ятий день пiсля взяття Медiоланума, коли во?нство чекало, що скаже його улюблений вождь i куди махне мечем сво?м, Богдан Гатило зiбрав князiв, боляр, во?вод i тисяцьких i довго розпитував кожного, якi втрати в полках, скiльки поранених, скiльки коней добрих i скiльки харчiв та полону везе кожен чiльник. I нiхто не наважився сказати Великому князевi, що ополчення, зокрилене перемогами, прагне вперед, що на два днi легко? путi сто?ть беззахисний Рим, стольниця стольниць. Богдан розпустив усiх, у Вишатинiй полотцi лишився тiльки сивовусий чубатий князь Годой, котрий ?диний з-помiж наближених умiв розмовляти з Гатилом. А Гатило знову чекав, що луганський князь поведе мову про талiв. Годой уже кiлька разiв казав йому про них, особливо за молодшого брата короля Бургундi? - Гагнi, князя Троцького. - "То ж ? твiй шуряк, Гатиле. Чи личить нам зобиджати родичiв?" Богдан мовчав i нiчого не вiдповiдав на тi закиди. Сього разу Годой спитав iнше: власне, те, що непоко?ло всiх во?в. - Допоки сидiти-ймемо тут, Гатиле? Речи й покажи нам мечем сво?м - i вся рать злине туди, куди каже меч твiй. Ти ж сам се вiда?ш. - Вiдаю, - вiдповiв задумано Гатило. - Вiдаю, та... Вiн збиравсь одкрити Годо?вi сво? думки й подуми, може, вперше пiсля тi?? люто? сiчi на далеких Каталаунських полях, i Годой боявся дихнути, бо знав, що зараз почу? найсокровеннiше. Та в сю мить зайшов до полотки велiй болярин турицький Войслав. - Княже, - сказав вiн, - чолом тобi латинцi... - Де вони? - спокiйно, мов те його мало обходило, спитав Гатило. - Тутки, край рiчки. Такi латинцi, що я-м i не видiв досi. Клобук у старiйшого золотий, у камiннi... Годой схопився, незважаючи на сво? п'ятдесят шiсть лiт, i вибiг з намету. Гатило непоспiхом послiдував за ним. У березi коло човнiв i лодь стояла барвиста купа римських слiв - душ iз двадцять. Гатиловi навiть здалося, що вiн бачить серед них i жону. Та то було невiрогiдно, на такiй вiдстанi важко щось вирiзнити, а ще серед римлян у ?хнiй довгiй одежi мало не до п'ят. Вiн знову зайшов до полотки й сказав Войславовi: - Пришибiть слiв у городi. А коли не хочуть - то тут, у полотках. Велiй болярин Войслав, убраний по-турицькому в бiлi, мережанi по боках чорними снурками ногавицi, пiдперезаний червленим широким опоясом, у бiлiй безрукавiй гуньцi, з-пiд яко? виглядала вишивана сорочка, з дорогим мечем при боцi, чемно вклонився Великому князевi, якому був рiвний у лiтах, i швиденько почимчикував униз виконувати його волю. Войслав уже не раз i сам бував Гатиловим слом у рiзноличнi язики й приймав у себе не одних та знався на прийманнях незгiрше за самого Великого князя, й Гатило останнiм часом подумував, чи не зробити Войслава старим конюшим або кравчим[26] '. А в його мiсце, звичайно, посадити посадника з-помiж ки?вських боляр. Войслав був би втiшений, i держава б змiцнилася мiццю Великого князя. Богдан робив такi перестановки вже не раз i не десять, i його двiр у городi стольному був повний урядцями з далеких i ще дальших волостей. Войслав добре тямився на новому дiлi. Вiн запропонував словi римського iмператора вiдсiсти в затишних мармурових хоромах у городi Медiоланумi, що високо здiймавсь над рiчкою тесаними кам'яними мурами. Й до кожного приставив двох служок. Служки знались на латинськiй мовi, але дехто з них мав удавати, нiби нiчого не розумi?. Й увечерi того самого дня вiн розпитував ?х, що вони чули й що бачили в дорогих гостей... Сол володаря свiту, римського iмператора, сидiв на прохолоднiй кам'янiй лавицi в хоромi колишнього комiта Медiоланума Юнiя й думав тяжку думу. Вiн здавався старiшим за сво? п'ятдесят п'ять рокiв, глибокi зморшки зорали йому високе чоло й залягли двома борознами коло вуст. Сiрi стомленi очi дивилися на розпис межи вiкнами свiтлицi й нiчого не бачили, бо словi випала найважча в його життi мiсiя, подiбно? вiн ще не знав. Навiть позаторiшня "рать" на вселенському соборi в Ефесi здавалася проти сього справжньою забавкою, хоч там фанатичнi монахи ламали сво?м супротивникам кiстки, а Дiоскор топтався Флавiановi чобiтьми по животi. На нього зараз, мов на святого Петра, дивився цiлий Рим, уся iмперiя, сол же не бачив нi виходу, нi порятунку. Завтрашнiй день може стати першим днем великого суду й останнiм днем Риму. Й iсторики напишуть вiдверто й безжально, що того суду не мiг запобiгти вiн, посланий сюди iмператором i всiма вiльними громадянами столицi свiту. Се був намiсник святого Петра на землi, пастир усi?? християнсько? церкви папа римський Лев, якому Валентинiан Третiй доручив схилитися в ноги перед страшним завойовником Аттiлою. Папа висидiв у порожнiй свiтлицi, не встаючи з мармурово? лави, до друго? варти. Та коли й пiшов спати в розкiшне ложе з шовковими простиралами, заснути не мiг. Щойно стуляв повiки, й перед очима вставав небачений, а тим ще бiльш загадковий i та?мничий гун. Вiн увижався папi Левовi низеньким i присадкуватим, довгоруким i кривоногим калмиком iз вузенькими й розкосими вiчками й жовтим обличчям. То було щось на межi сну й марення, вранцi голова в папи розколювалась од болю, й вiн, покликавши до себе одного зi служок, приставлених Войславом, спитав: - Пощо цiсаря твого звуть усi... Бичем Божим? Служка вiльно розмовляв латинською мовою, бо сам був походженням авзонець[27]. Але вiн не одразу второпав, що вимага? папа. Лев заходився допитуватись: - Як тебе кличуть? - Мене? П'?тро. - А "петрос" по-грецькому ? камiнь. А вiтця твого? - Вiталiй. - Вiталiй по-латинi означа? живий, жвавий. - А-а! - здогадався П'?тро. - То руськi имена такоже мають значiння. Богдан - се ? той, кого дав Бог руський. - Для чого речеш Богдан? Цiсаря твого кличуть Аттiла. - Гатило, - поправив його молодий служник. - По-?хньому Гатило. Лев Перший спробував повторити iм'я грiзного гуна так, як його вимовляв авзонець П'?тро, але в нього не виходило нiчого путнього. - Се ймено важко да?ться латинцевi, - сказав вiн. - А що воно значить? - То не ? ймено, а прiзвисько. Значить по-латинському флагеллум[28]. Папа Лев аж якось полегшено вiдiтхнув. Усе нiби стало на сво? мiсця, й те дивне ймення гунського цiсаря дане йому самим богом на кару свiтовi за тяжкi грiхи. Отже ж, Флагеллум Де?[29]... Богом дане гатило... Сю розмову з папою римським П'?тро дуже докладно переказав Войславовi, й велiй болярин турицький щиро смiявся з Левово? цiкавостi. - Нагнав страху Гатило всьому свiтовi. Ач, узялися копати, пощо так названо князя нашого. Вiн сказав про се Богдановi, але той байдуже махнув рукою: - Чув ?смь. Нехай речуть. Його думки були зайнятi iншим, такi жарти, може б, розважили його ранiш, але зараз вiн сказав: - Прийму слiв римських по третьому днi. Войслав за тим, власне, й прийшов i тепер подався сповiстити сла про волю Гатила. Три днi тяглися для папи Лева, мов три роки, й вiн прийшов реченого дня на довгосподiвану авдi?нцiю марний i виснажений, мов пiсля важко? хворостi. Разом iз ним було три бiскупи в снiжно-бiлих тунiках i червоних наметалах, якi мали означати чистоту Христово? вiри та ясну кров Сина Божого, що вiн пролив ?? для порятунку людства. За бiскупами виступали три сановники свiтських консульського чину, всi в яскравому вбраннi, що мало звеселити око варвара-переможця й зробити його прихильнiшим. Позаду йшло п'ятеро патрицi?в старiйших римського двору iмператорського. Шоста з ними була ще молода й дуже вродлива жiнка. Гатилiв погляд раз по раз падав на не?, й князь нiчого не мiг удiяти з собою. Вислухавши звичнi сольськi вiтання, вiн спитав сла: - Хто ж несе менi сi слова вiд iмператора захiднього? - Намiсник святого Петра, зверхник усi?? церкви християнсько? папа римський Леон Прiмус[30], твоя величносте, - тихо вiдрекомендувався сол i низько, до само? землi вклонивсь Гатиловi, хоч сан не дозволяв йому кланятися навiть iмператоровi. - Зi мною консул неапольський Константус Гракхус, три бiскупи... Гатило байдуже перебив папу Лева: - Чия та жона, котру-м видiв ще першого днi, як сте прибули до мене? Ябедник Костан чiтко перекладав кожне слово свого володаря й кожну вiдповiдь Лева Першого. - То Гонорiя, твоя цiсарська величносте. Юста-Грата Гонорiя. Гатило здивовано блимнув на римлянку, й та знiтилась i схилила зiр долу пiд цупким поглядом варварського цiсаря. Та того погляду йому стачило ненадовго. Вiн одчув, як серце йому холоне й пальцi рук також холонуть, i спробував дати собi раду. Й папа Лев, i римськi патрицi?, i руськi князi та боляри мовчки дивилися на нього, й та мовчанка, певно, затяглася надто довго. Нарештi Великий князь узяв себе в руки й знову зосередивсь на головному словi Риму. Той для врочистостi був у високiй i круглiй, мов тричi вершена копиця сiна, золотiй папськiй тiарi на головi, й се трохи розважило Богдана. Почалась дiлова частина переговорiв. Леон махнув назад рукою, крайнiй консул, речений Константус Гракхус, передав його знак ще далi, й небавом з-поза полоток виринула група робiв i латникiв. Кожен нiс поперед себе золоту або срiбну вазу, чи скоряний, помережений золотою прошвою, мiх, чи важкий лар. ?х було душ iз двадцятеро, вони один за одним ставили дари перед Великим князем ки?вським, що сидiв на сво?му дубовому сiдлищi в простому ратному вбраннi. Навколо юрмилися князi, боляри, во?води земель та тисяцькi вiд руських i неруських городiв. Роби й латники низько вклонялися Гатиловi й, так само нахиленi, вiдступали задки вбiк, даючи путь iншим. Гатило й не дивився на тi дари. Коли перед ним виросла сяйна купа золотих, i срiбних, i скоряних мiстилищ iз коштовностями, папа Лев Перший проказав: - Iмператор, твiй римський брат Валентинiан Третiй сле сi дари на знак сво?? дружби й любовi до великого цiсаря гунського Аттiли, що речеться Флагеллум Де?. Богдан лише тепер засмiявсь - весело й щиро, й звернувся до папи римського: - Не питаю тебе, хто повiдав тобi слова такi. Але чи ма? брат мiй Валентинiан римський силу вийти насупротиву менi? Лев Перший мовчав. - Повiдь менi, чи не тому сле менi твiй господар такi щедрi дари, щоб одворотити мене всп'ять од Рима? Папа знову нiчого не вiдповiв. Усi на свiтi слова й докази не зможуть одвернути бича божого, якщо вiн ма? впасти на голову стольницi свiту... Вiн стояв i вперто дивився собi в ноги, наставивши на Гатила триярусову золоту тiару. - Мовчиш? А спитаймо тодi осих можiв мо?х - що повiдають вони? - Гатило глянув лiворуч, де стояли князi та велi? боляри. - Войславе! Болярин виступив уперед. - Речи менi, Войславе: скiльки разiв одкуплявся цар-город Константинополь, коли смо бряжчали оружжям пiд стiнами його? Войслав гордовито вiдповiв: - Числа нема?! - Чув ?си? - спитав Гатило папу римського. Папський тлумач пошепки перекладав кожне Гатилове слово. Папа ж слухав, але з його вуст не зронилося жодне слово. Гатило всмiхнувсь i знову повернув очi до Войслава. - Й скiлько разiв ходили нам ротi[31] не прати слова свого? - Усi рази, Великий княже. - Чув ?си, сле Валентинiанiв? Усi рази! Грецький iмператор, низький роб мiй Теодосiй, хотiв отру?ти мене. Та за мною держать руку кумири вiтцiв i правiтцiв землi мо??! - Гатило знову глянув на Войслава. - Чи так речу, велiй болярине? - Так! Теодосiй та його сестра Пульхерiя хтiли отру?ти тебе, княже. - То чи ж вiрити нинi клятвi захiднього iмператора? Сi слова були вже зверненi до Лева, й папа римський нарештi проказав те, що мав казати в крайньому випадку: - Вiзьми, цiсарю гунський, дань з Рима, скiльки хотi ма?ш, а город пожалiй. У городi тому суть многi хороми давнi, й многа мудрiсть зiбрана книжна в хоромах, i многi пам'ятi безцiннi з давнiх-давен, од Цесаря Юлiя й давнiшi... Не зорюй з землею священний город сей, бо мати-ймеш грiх великий на душу... Змилосердься, Бичу Божий Аттiло, й господь бог наш Христос воздасть тобi. - Я не маю хреста в пазусi! - вiдповiв Гатило. Папа Леон i далi молив грiзного царя: - Сi дарунки - то ? лише привiтниця вiд iмператора й патрицi?в Рима. О Аттiло, змiни гнiв свiй на любов, зм'якши серце сво? до римлян, i вони дадуть тобi стiльки золота, й срiбла, й камiння базцiнного, скiльки ти й не бачив ?си!.. Гатило, вдаючи, нiби вага?ться, спитав знову болярина турицького: - Що повiда?ш на се, Войславе? Турицький богатир у бiлому вбраннi випнувся вперед. Його вельми втiшала князева увага. - Покажи, Великий княже, мечем сво?м, у якому боцi свiту сто?ть той город Рим, - i ми вiзьмемо його сулицею харалужною! - А що ректи-ймуть лугарi-косаки? - спитав Богдан. Уперед виступив його старший син i, спираючись на довгий меч, пробасив: - Кивни, отче-княже, й косацька Волинь пiде по тобi! - А ти, хане кутругурський Круме? Вождь булгарського племенi кутругурiв, скинувши волохатий клобук, блиснув проти сонця голеним тiм'ям i гупнув клобуком об землю, що виказувало найбiльшу рiшучiсть: - Великий Тангра, небесний отець наш возвеличить тебе, руський Ювiгi-хане, якщо ти дозволиш нам пощербити шаблi сво? об шоломи римськi. Й кутругури, й оно-гундури, й усi племена булгарськi не дiждуться того дня, коли ти вкажеш ?м путь на Рим! атило тихо проказав Левовi: - Й се ?си чув. I почу?ш вiд кожного князя, й од кожного можа старого й дiтського. Поглянь? - Вiн широким рухом обвiв рiвне поле Ломбардi?, мов грибами, всiяне чорними, й бiлими, й жовтими, й синiми полотками, оповите димом тисяч вогнiв, витолочене людьми й кiньми. - Видиш осю рать? Папа мовчки вклонився. - Тепер поглянь отуди! Гатило вказав рукою на полудень. Лев i собi подивився в той бiк i здивовано звiв брови. - Що видиш там, соле? - Нiчого не виджу, цiсарю. - Я такоже, - погодився Гатило. - Виджу тiльки путь рiвну, що веде прямо до Рима. Й нiхто не спинить мене, бо римськi легiони зосталися там, у Галлi? Полунiчнiй, i сюди вже не прийдуть. Рим лежить у ногах мо?х, i я маю ключ од його ворiт. Ось вiн ?! - Гатило помахав сво?м довгим i важким мечем. - Якщо лiт тому сорок i ?дне готи суть здобували вже Рим ваш, то я здобуду його й поготiв, бо я-м господар готам, а вони роби мо?. Так i перекажи iмператоровi. Гатило глянув на геть розгубленого Лева Першого. Папа не здобувся й на словi, щоб вiдповiсти бодай що-небудь, лише дивився на нього страдницькими очима. Тодi Богдан устав, i погляд його зустрiвся з поглядом Юсти-Грати Гонорi?. Повiки в не? майже не блимали, вуста напiврозтулились, наче вона збиралася щось повiдати Гатиловi, та раптом забула, що саме. Гатило встав i рiшучим кроком подався до сво?? полотки, слiдуваний усiма князями та вельможами. Годой уже в полотцi спитав: - Що дiяти з ними, княже? Прогнати, чи хай сидять? - А нiчого, - вiдповiв Гатило. - Сподобають у станi мо?му - хай сидять, а нi - дорога ?м проста. Годой пiшов до папи римського, який i досi стояв, не знавши, куди йти й що дiяти. Войслав питався Гатила про iнше: - Не повiдав ?си, що чинити з отимо, - вiн кивну крiзь стiну полотки, мавши на оцi римськi дарунки. Гатило сказав: - Хай забирають yсn'ять. - Що?! - Те, що-с чув. Повернення iмператорових дарункiв зовсiм осмутило папу Лева Першого. Се могло означати тiльки те, що воно й означало, й сол Валентинiвна втратив рештки надi?. Аттiла вирiшив добити Рим, i тут уже нiяка сила неспроможна була спинити грiзного цiсаря гунiв, проти якого навiть Александр Македонський видавався зеленим отроком. Гатило знав, що зараз дi?ться в душах латинських, i не робив жодно? спроби, щоб не те що втiшити, а бодай якимись лукавими словесами розважити ?х. I його не дуже здивувало, коли Войслав з'явився в його полотцi з новиною: - Придибав той Лев... - Для чого? - Не рече... Гатило подумав, але врештi вирiшив прийняти римського сла. - До... Вишати, - мовив князь i, востанн? глянувши на сина Юрка, який тихо сопiв носом, подався в той бiк, де стояв намет загиблого побратима. Намет був багато кращий за його власний: з гарного товстого сукна, бiленого сiркою, обтягнений знадвору блакитним шовком. Долiвку встреляв чудовий мараканд-ський килим, який увiбрав у себе всi барви райдуги. З одного боку стояло м'яке вузеньке ложе, вкрите золотавою паволокою, навпроти ще одне - цупке, для сидiння, зi срiбноткано? коприни[32]. Навпроти входу здiймалося на бронзовому тринозi невелике писалище, де ябедники за життя Вишати складали ябеди в усi кiнцi Русько? iмперi? та цiлого свiту. Гатило сiв на твердому сiднику, й у сей час увiйшов папа. Леон Перший був уже без тiари й золотих рiз, i се пiдкреслювало самочиннiсть його вiдвiдин. Великий князь ки?вський недбало вказав йому на лiжко пiд протилежною стiною шатра, й глава християнсько? церкви, спершу глибоко вклонившись, несмiливо сiв. Тепер мiж ними був тiльки гладенько виструганий стовпець, приздоблений бронзовими та срiбними квiтами, й на кiлочку того стовпа, що зсередини пiдтримував шатро, висiла ратна справа старого конюшого. Богдан Гатило подивився на сумний вид папи римського й приготувавсь вислухувати довгi й докучливi молiння. - Хайре! - сказав Гатило зумисно грецькою мовою, бо Лев прийшов без тлумача, викликати ж Костана просто не хотiлося. - Калiмера[33]. - Хайре, кiрi? базиле?[34]... - вiдповiв здивовано папа, й се означало, що вiн теж зна? грецьку. - Ти мовиш по-еллiнському? Зодкуду? - Давня пригода ? то, - вiдповiв з неохотою Гатило, бо коли розмова переходить на таку колiю, ма? затягтися до пiвночi. Вiн же почував себе не дуже добре, й хотiлося побути самому. - Не вiд себе прийшов ?смь, - почав Лев Перший, i в тому не було нiчого дивного, бо вiн i ранiше виступав од iменi Валентинiана. Гатило сказав: - Вiдаю. Папа допитливо глянув на нього з-поза Вишатиного шолома та щита з рiзницею й мечем. Гатило теж дивився на нього й думав, що смерть його друга ввесь час стоятиме мiж ни i сим сивим латинином. - Не вiд себе, а вiд сестри iмператорово?. Се вже було геть несподiване, й Гатило перестав крутити на кулацi свiй довгий цупкий оселедець. - Яку хiть ма? високорiдна сестра iмператора римського? По-грецькому в Гатила виходило не дуже вправно, та вiн мало й уваги звертав на се - стiльки лiт минуло вiдтодi й стiльки зим, i весен, й осеней... - Порфiророджена Юста... - папа римський насилу вимовив те, що мав сказати, - ...простяга? тобi руку свою. - Тож як? - пойнявся здогадом Гатило. Лев Перший уточнив, бо головне було нарештi сказане: - Руку свою й серце. Великий князь ки?вський засмiявсь, але не так, як сьогоднi вдень, а зневажливо, не дбаючи про те, образить се римського сла чи не образить. - Я-м читав колись вашу книгу християнську, - сказав вiн, раптом посерйознiшавши. - Там ? така дiва Есфiр, яку вiддали перському цiсаревi, щоб не зайняв люд iзра?льський. - Читав ?си книги святi?! - мовив уражено Лев. - Читав ?смь, але-м не взяв хреста собi в пазуху. Нiчого з того не буде, - вiдповiв Гатило. - Бо в тому вашому писаннi сказано й инче: "Горе тобi, Вавiлоне. городе крiпкий!" Видиш, як запам'ятав ?смь оте ваше юдейське письмо. - Й додав удруге: - Нiчого не вийде, Леоне. Так i речи сестрi тiй iмператоровiй Валентинiановiй. - Кiрi? базиле?! - Лев Перший аж устав з ложа. - Але в письмi святому речено й не таке. В сво?му посланнi самарянам апостол Павел мовить: "Хочу п'ять слiв рiкти розумом сво?м, анiж цiлу копу - язиком". Не сердься, кiрi?... - Кало[35], - вiдповiв Гатило. - Та не сердься й ти, Леоне. Не згадаю, котрий то апостол ваш мовить, але мовить таке: "Перст божий указав Лотовi на загибель Содома й Гоморри". А потому ще про Бене Iзраеля: "Всi, хто бiг за ним, наздоганяли його в тiснинi гiр..." - Не зрiвнюй, кiрi?, Рима з Гоморрою та Содомом. - Пощо ж то? - На тi городи впав гнiв божий. - А на Рим упав Бич Божий. Гатило знову реготнув, а папа сiв на постелю, бо ноги не тримали його. - Я-м загнав Бене Iзраеля в тiснину, й тепер ваш Бене Iзраель сле менi доньку свою, щоби врятувати його вiд злого Аммана. Ввiйшов у якiйсь невiдкладнiй справi старий кравчий князь Годой, i Гатило вирiшив кiнчати марну розмову. Вiн устав, i папа Лев теж пiдвiвся, зрозумiвши його натяк. - Артаксеркса не буде, - сказав Гатило папi й уже русинською мовою кивнув до Годоя: - Покажи йому, кудою йти до городу. Уранцi Гатило прокинувся вiд незвичного галасу. Хтось кричав i просився пустити його до Великого князя ки?вського, сторожа ж сварилася й не пускала. Тодi чийсь незнайомий Гатиловi голос кликнув: - Княже!.. Княже Богдане!.. Гатило спав одягнений i негайно виглянув. Оддалiк стояло дво? можiв. Один був у скоряному шоломi воя руського. Богдан запам'ятав його ще з битви Каталаунсько?. Тодi хтось гукнув: "Стережися, княже!..", й вiн пiдсвiдоме нахилив голову, важка кована дубиняка прохурчала над ним i влучила в сього воя, певно, русича-земляка. Другий був о тих самих лiтах, зовнi несхожий на воя, а скорiш на смерда. Його похмуре збуджене лице когось нагадувало Богдановi, та вiн не знав, де бачив i звiдки зна? його, й спитав ратного можа: - Яку надобу ма?ш? Сторожа, бачивши таке, розняла списи й пропустила обох можiв до Великого князя ки?вського. Можi пiдiйшли й уклонилися, торкнувшись витолоченого морогу. Одна рука ратного була й досi на перев'язу. Другий спитав: - Не призна?ш, княже? Й тiльки тодi Гатило раптом упiзнав його похмурий погляд. Се був смерд з Городища пiд Бiлгородом. - Упiзнав ?смь, - вiдповiв князь - Кличешся Людотою. Добре пам'яття маю. - Я також маю, - вiдповiв Людота. - ?в бо-м тобi землю, ротi ходивши. Вiн розв'язав довгий згорток ганчiрки, який тримав пiд пахвою, глухо брязнуло залiзом об залiзо, й писнуло срiбне рукiв'я меча. - Вiзьми, княже Гатиле, сей меч i вдар ним камiнь дикий. Гатило взяв i покрутив його в руках: - Для чого? - Вдар! - Намислив ?си чари якiсь? - Нi. - То для чого ж? - Удар! Осе тобi й камiнь. Людота, вже мало схожий на того безвусого ковальчука, якого вперше й востанн? бачив Гатило лiт тому з двадцять п'ять, принiс важезну каменюку, що вросла була в землю неподалiк Гатилово? полотки, й гупнув нею перед самi ноги князевi: - Вдар! Здогад кольнув Гатила по серцi, й вiн подивився на меч у сво?й руцi. Довге лезо мало посерединi гарний рiвний хребець i лищало проти вранiшнього сонця ясними гранями. Залiзне вруччя було виздоблене кованим срiблом iз золотими посмугами. На булавицi горiв полум'ям ясний камiнь-кривавець. - Удар! - сказав знову Людота. Тодi зозирнувся. Навколо посходилося душ iз двадцять боляр i можiв, якi з бiсиками в очах стежили за незвичайною пригодою. Коваль раптом сказав: - Або ж нi, не вдаряй! Дай котромусь можевi, хай ударить. Вiн недбало забрав меч iз Гатилово? руки й дав його Войславовi. - На зуперша ти, болярине? Вдар сей дикий камiнь. - А як зламлю? - засмiявся велiй болярин Войслав. - Ударяй! Турицький вельмiж блимнув на Гатила, тодi на зiбраних i простяг руку. - Лiпий меч... Вельми лiпий... Але ж йой! Вiн зважив його на дiсницi й задумливо похитав головою. Тодi пiдняв мечило й гахнув ним об гранiтний кругляк - тiльки iскри зашкварчали. - Вдар ще, - сказав Людота-коваль. Войслав розчепiрив ноги, пiдняв меч обома руками й аж хекнув. - Ану, ти, - мовив Людота, подаючи важку оружину здоровезному во?вi. Той двiчi вдарив мечем, i за другим разом сталеве лезо мало не випорснуло йому з рук. Людота подав Гатиловi: - Вдар, княже, тепер ти. Гатило, звеселiвши, поплював на руку, замахнувся й кресонув раз i вдруге. Iскри сипонули з дикого каменю джмелями. Людота гукнув: - Розiйдiться! Люди позадкували, Гатило вдарив утрет?, й почувся жалiбний дзвiн. Пiвмеча вiдбилось i загрузло кiнцем у землю. Князь Богдан потримав уруччя й кинув його додолу, зневажливо блимнувши на коваля. - Пожди, княже Гатиле, - стримано мовив Людота, бо той уже зробив крок до сво?? полотки з прапорцем на версi. - Тепер ось осей. Вiн дiстав з ганчiрки iнший меч i пiднiс Гатиловi, тримаючи обома руками. Великий князь ки?вський узяв оружжя. То був меч зовсiм непоказний, як перший, чорне вруччя хрестом мало старi мiдянi колодочки. Навiть булавицi не мав. ?дине - був довший i ще важчий за того. Темне лезо меча вiдливало взорочними дорiжками, якi крутились, i закручувались бубликом, i знову розплiталися по всьому полотнi металу. - Вдар, - сказав Людота. Гатило подивився на невищерблене лезо, махнув рукою й ударив. Меч вiдскочив од каменя набiк. Богдан узяв його мiцнiше й знову вдарив. Сердитi джмелi гранiтних iскор полетiли вусiбiч, а князь рубав i рубав дикий валун. Люди помалу сходилися колом i стежили з затамованим подихом. Гатило спинивсь i здивовано роздивився меч. На лезi не було жодно? щербини. Камiнь же, дикий камiнь бiлiв порубинами. - Що правиш за нього? - спитав Гатило, втерши пiт, який виступив йому на чолi вiд раптового хвилювання. Людота-коваль тихо вiдповiв: - Нiчого. - Речи, що правиш! - у нестямi вигукнув князь. Але Людота вiдповiв так само тихо: - Нiчого. Ма?мо з тобою давнi вири. - То дурне, - мовив Гатило. - Речи - й я дам тобi золота, й серебла, й камiнцiв-кривавцiв, скiльки здужа?ш пiдняти. - Людський живiт[36] важить бiльше за все тво? золото, княже Гатиле. Забув ?си? Ходив ?смь ротi тобi, землю-м святу ?в. Гатило якось по-страдницькому глянув на коваля й, зiтхнувши, сiв на порубаний дикий камiнь, тримаючи мiж колiньми однобокий старий меч. - Де здобув ?си його? Людота вiдступив на крок i глухо проказав: - Пощо пита?ш, княже? Ходив ?смь пасти корову, й наступила ратицею, бо стирчав iз землi. - Людота похмуро засмiявся, тодi дивним поглядом виважив князя. - Се ? той меч, о котрiм я землю-м тобi ?в. А було те лiт тому двадесять i шiсть. Натовп окiл князя та коваля рiс i рiс, але стояла така тиша, що чути було, як важко сопе Гатило, поринувши в думки. Людота-коваль натяг смушеву шапку на самi вiчi, пiдiбрав обидва вламки перебитого меча, загорнув ?х у свою ганчiрку й пiшов. Його земляк Лосько, княжий мiж iз рукою на перев'язу, мовчки подався за ним, i люди розступились перед ними, як не розступалися навiть велi?м болярам. I тiльки чути було захоплений шепiт: "Коваль з Городища пiд городом Ки?вим... Юрiв меч... Юрiв меч..." А Людота зiйшов у берег, одв'язав маленьку лоддю й вiдштовхнувся. Вода пiдхопила його й понесла вниз. Той меч дався Людотi нелегко. За нього вiн узяв велiй грiх на душу, який чи й подарують йому коли-небудь Бог, i Дажбог, i Дана, й Перун, i Морана, й iншi кумири, яким чинять требу русини. Хiба що заступиться Юр Усепобiдник... Людота викував за сi двадцять шiсть лiт одинадцять мечiв. Йому допомагав i коваль Стоян, поки живий був. Перший меч вищербився ще на ковадлi, другий теж дав ледь помiтну трiщину, й Людота пошпурив його в залiзяччя за мiхами. Третiй пощербився на твердому тисовому деревi, четвертий на дикiм каменi... Той камiнь став спробою для Людоти. Загартувавши хижу крицю, вiн спершу рубав нею, тисову колоду пiд ковачницею. Всi iншi мечi, пiсля третього, гризли твердий тис, але кришились об каменюку, вкопану в землю не знати ким i коли. Так спливали роки за роками, Людота купував у гречникiв найкращi харалуги й кував з них мечi, щоб скришити ?х на дикому каменi. Смерди смiялися з нього, бо хто ж руба?, мечем камiння, та коваль кував i кував, майже зошалiвши вiд невдач. Вiн ?в землю й мусив дотримати тi?? клятви. Десятий меч скришився тiльки по сьомому чи восьмому вдарi, тодi-таки перервавсь навпiл. Одинадцятого Людота не встиг спробувати. Сталася подiя, що змусила його забути й сво? мечi, й жону з дiтьми, й рiдну хату. Людотина думка, власне, болiла тiльки жону його. Ковалиха Славка добре пам'ятала свою молодiсть, i ту купальську нiч, коли ?? вмикнув Людота, й той день, що дав ?й волю. Вона, як умiла, допомагала сво?му ладовi й страждала вiд Людотиних мук не менш за нього самого. Вiн ?в князевi ки?вському землю, й сей тягар тиснув ?й на душу всi лiта. Й якось випадково Славка довiдалася вiд бабiв, що старцi ки?вськi, й бiлогородськi, й городиськi, й з багатьох сiл i городiв руських засперечалися. Було те, коли вмер старiйший старець витичiвський Пошогод, проживши на сiм свiтi лiт сто й одне. Й людьми пiшла чутка, нiби старцi зiбралися переховувати якийсь оворожений меч, бо досi його зберiгав Пошогод. Славка зiбрала все сво? жiноче вмiння й дiзналась од родакiв городиського старiйшого старця дiда Славути, буцiм дiдо кудись учаща? - чи то в Дiброву, чи в Берестя за городом Ки?вим. Вона повiдала се можевi сво?му. Людота наче сказився. Вiн кинув хату, й жону, й кузню й почав стежити за Славутою. Дiдо виявився страшенно хитрим старцем. Вiн так непомiтно вислизав з Городища, так скрадався нiчними стежками, коли мав кудись iти, що Людота тiльки кусав собi губи вiд безсило? лютi. Одного разу вiн пiшов до Славути й просто розповiв йому все - й про ходiння ротi князевi ки?вському, й про сво? мечi, й про чутки, якi поповзли по смертi Пошогодовiй. Дiдо спочатку занепоко?но слухав, а коли Людота почав просити: "Вороти меч Гатиловi", - раптом ска-цапiв: - Де я його маю! Не маю нiкотрого меча!.. Хочеш стати челядником? Робом Гатиловi? Хочеш, щоб усi ми стали смо челяддю князевi ки?вському? Всi - й поляни, й деревляни, й сiвер, i всi!.. Не маю нiкоторого меча! Йди з одсюду, аби тебе й не видiли вiча мо?! Не тво? то дiло! Йди геть! Людота поплентав до слiпого вiдьмака Смiла. Пiвторасталiтнiй дiдо, бiлий, як мара, вислухав смерда, але нiчого й вiн порадити не змiг. Лише сказав: - Чую, завовтузилися старцi нашi старiйшi, а що то ? - не повiм... Щось та ?... Коваль, не заходячи додому, перелiз на той бiк гостроколого заборола, здалеку обiйшов Городище й засiв у лiщиннику край битого шляху, що вiв спершу до Бiлгорода, а потiм до городу Ки?вого. Вiн просидiв там цiлий день i зiбрався чатувати й до ранку, бо дiдо Славута, коли то правда про Юрiв меч, мав щось робити. Й не помилився. По перших пiвнях, серед глупо? ночi ворота городиськi заскавулiли, й звiдти ви?хав комонник. Було чути, як зачиняються ворота й глухо б'? копитами вогкий пiсля дощу шлях самотнiй кiнь. Висидiвши цiлий вечiр i пiвночi в лiщиннику, Людота тремтiв од холоду й голоду, бо ж не взяв iз дому й окрайця хлiба. Коли комонник у темнiй гунi проминув його й подався клусом у бiк Бiлгорода, Людота й собi потрюхикав за ним. Так вiн бiг аж до само? Либiдь-рiки, насилу переводячи подих, тодi лише дiдо Славута, чи хто там, притримав коня за повiд, i Людота змiг оклигати пiсля виснажливо? бiганини. Довкола було морочно й страшно, якiсь тiнi раз по раз шугали в нього перед носом, але сорокадворiчний коваль; переконуючи себе, що то йому тiльки ввижа?ться, плював через лiве плече й рячивсь у темряву, де ?хав ступою комонник. А той звернув у берег i почав долати повноводу рiчку бродом. Людота, недовго думавши, подався й собi слiдком, хоч стояла тiльки половина мiсяця квiтного й вода була рiзучо-холодна. Перепливши на той берег, коваль скинув iз себе мокру потерту гуню, трохи викрутив ?? й, наслухаючи, поплентав далi. Комонник тримався берега недовго. Там, де Либiдь-рiка вигиналась колiном навколо княжого села Можi Ловчi, вiн звернув улiвуруч i пошарудiв лiсом. Людота насилу встигав за ним, бо лiс видався густий i темний, хоч в око стрiль. Та за годину чи скiльки дерева порiдшали, почався дубняк. Отже, дiйшли-таки до Дiброви. Якщо люди гомонять, то так воно й мусить бути, марно язиками не плескатимуть. Коло глибокого яру кiнь раптом перестав гупати, й Людота здогадався, що дiдо зсiв iз коня. Довелося йти обережно, надзвичайно пильнувати. Й Людота скрадався, мов тать розбiйний. ?диним знаком у пiтьмi було форкання - кiнь здимав iз трави росу, й коваль iшов на тi згуки, тримаючись трохи обiч. I раптом мало не крикнув од переляку. Зовсiм поряд обiзвався чийсь голос: - Стяти голову такому! - Кревний менi, - заперечив iнший, i Людота впiзнав дiда городиського Славуту. - То коли кревний? Ма?мо ж однаково щось дiяти. Людота знав, що говорять про нього, й лякавсь одного - щоб старцi не вчули його. Виходить, тут ?хня схованка. Як же дiждатися ранку? Й чи той другий так i стерегтиме тут i день, i нiч? Але згодом у темрявi зашарудiло, хтось кректав, пiдводячись. Людота пождав, поки шарудiння втихне. Наважився ступити крок тiльки тодi, коли в лiсi почулося гупання двох коней. Вiн почав обережно скрадатися до того мiсця, де, на його думку, допiру сидiли старцi. Руки наткнулися на товстезний стовбур дуба. Людота помацки обiйшов його. Десь тут ма? бути схорон. Але де? Дупло або ще щось. Дуб видавався неосяжним, i кожний дотик вiдлунювавсь у Людотi морозом поза спиною. Але на висотi випростано? руки вiн i справдi налапав дiрку, дупло. Серце шалено закалатало. Людота спробував засилити в дупло руку, та не мiг дотягтись. Вiн почав облапувати шерхку стовбуряку, - може, сук де ?, чи гiлка, чи каменюка пiд ногами. Й тiльки знайшов собi виступень, як мара посiла його ззаду й накинула на голову щось волохате й тепле. Людота зопалу крикнув, мов несамовитий, бо то мiг бути тiльки лiсовик, а вiн забув, не мав часу створити йому требу, входячи в його володiння. Та почувся хрипкий старечий голос, i коваль упiзнав дiда Славуту: - Ах ти, невiголосе!.. Обiйми в дiда були цупкi. Може, iншим разом Людота й випручався б, напевно-таки б випручавсь, але зараз на нього напала дивна слабiсть. Голова й плечi в нього були заповитi м'якою довгополою гунею. Людота чув, як дiдо сповива? йому руки круг тулуба цупким мотузом, i нiчого не мiг зробити, щоб якось вiдтрутити старого. Вiн знав, що то силу йому випив лiсовик, i тiльки винив себе, й ганив за необачнiсть, i майже добровiльно давав себе скручувати. Й коли верва[37] мiцно сповила гуню на головi його й на руках i дiдо заходився крутити ?? далi, до нiг i пiд колiна, Людота, лежачи на землi, раптом почав задихатись. Вiн засiпався в смертельному жаху, засудомивсь од браку повiтря, ноги зiгнулись у колiнах i щосили випростались. Людота метався й качався по травi, сапаючи й задихаючись, i хрипко стогнав. I навiть не помiтив, коли верва розмоталася, бо вже був майже непритомний. Очумався вiд гострого, сливiнь лютого повiтря, що пiдступило йому до серця. Все тiло сiпалося й колотилось, а груди працювали, мов продертi ковальськi мiхи, й у головi стугонiло, наче великим молотом били в порожн? кувадло. Нарештi Людота звiвся на лiктi й нестямно роззирнувсь. Докруги було темно, й тiльки пiд чорним стовбуром дуба ледь вирiзнялася свiтлiша пляма. Коваль звiвсь на неслухнянi ноги й пiшов туди. Дiдо Славута лежав нерухомо. Певно, Людота, сiпнувшись у передсмертнiй тiпаницi, так штовхнув його, що той одлетiв аж до дерева. Голова дiдова й справдi була вся в слизькiй кровi. Простоявши над ним, Людота раптом кинувся втiкати. Невидима в темрявi гiлка пружно вiдкинула його назад, i вiн боляче забив праву руку, вiдлетiвши майже до лежачого. Тодi коваль нахиливсь i притулив йому до грудей вухо. Серце не билося. Людота встав i почав обмацувати залiзний стовбур дуба. Вiн обiйшов лiсового велета раз, i вдруге, й утрет? й насилу знайшов той круглий отвiр. Але дупло здавалося ще вище, нiж тодi, й коваль довго й уперто лiз на гiлляку. Нарештi здерся й зашилив руку в дупло. Зашилив глибоко, й ледве дiстав рукою те, що мав там дiстати. Вiн i не подивився на довгий важкий предмет, загорнений у цупку полотнину. Скоса блимнувши на сiру пляму нава, Людота чимдуж дременув геть. Бiг довго, роздираючи обличчя й руки гострим гiллям. I тiльки на взлiссi став. Ноги самi привели його в берег. А може, й страх, бо Людота знав, що за ним женуться всi лiсовi чорти й перевертнi, й дiдова ще тепла душа лопотить у молодому весняному листi... Коли дiстався Городища, ворота вже були вiдчиненi. Людота, не дивлячись на приворiтника, дерев'яними ногами пройшов усередину й подався до сво?? хижi. Славка стурбовано звела на нього чорнi брови. Певно, чатувала коло хвiртки цiлу нiч, але коваль, нiчого не сказавши ?й, подався до хати, взяв пiд полом свiй останнiй меч, загорнув i його разом iз щойно добутим i вийшов, одтрутивши Славку. Тодi таки глянув ?й у вiчi. Певно, мав досить страшний вигляд, бо жона дивилася на нього, наче на мерця. Вiн потер брудною долонею обличчя, вернувся до хижi, взяв у пазуху чималий окра?ць хлiба сiрого й знову ступив до дверей. - Здобув ?си?.. Людота кивнув i лише промимрив: - Я... не жди... Пiсля сього майже два мiсяцi, день крiзь день, iшов у тому напрямку, де заходило сонце, проминув багато кра?н i чужих язикiв, побував у Галлi? й на тих ланах, де сталася велика битва, й нарештi, пiсля багатьох поневiрянь, здогнав рать князя ки?вського Богдана Гатила аж у землi авзонськiй. I скiльки лиха людського, й скiльки голоду й холоду зазнав у дорозi, й скiльки разiв мусив дiставати з ганчiрки свiй любовно поцяцькований, загартований у рижi?вiй олi? меч, аби здобути шматок хлiба чи оборонити себе вiд ворога о двох та чотирьох ногах, - про се знав тiльки вiн сам... Двома днями потому, як меч Юрiв таким несподiваним чином опинився в його дiсницi. Гатило, скликав сво?х ратеводiв й оголосив ?м, що вранцi вирушають у путь. Серед князiв та боляр запанувало радiсне пожвавлення. Нарештi Гатило вiдмовивсь од незрозумiло? впертостi Все во?нство знало про меч, бо тако? новини до княжо? полотки не припнеш навiть за найбiльшого бажання. Отже, попереду стольниця городiв стольних, i кожен уже бачив себе в Римi, й кожен мрiяв про нього й нетерпляче виглядав того далекого ранку, до якого були ще цiлий вечiр i цiла нiч. Тодi Гатило звелiв покликати собi високого сла римського й несподiвано для всiх сказав Левовi Першому: - Я йду на Русь yсп'ять. То було страшенною несподiванкою не тiльки для русичiв, а й для папи Лева, й вiн не змiг навiть слова мовити на таку заяву, лише стояв i клiпав старечими очима. - Бич Божий омина? Вавiлон, - сказав Гатило. - Я не хочу брати його. Я не зрину до основ хороми вашi, й лiнгварiуми[38], й марморянi пам'ятi цiсарям вашим, i вiдунам, i ратеводам. Хай се чинять инчi. Рим-город ма? доволi ворогiв, i ти, соле, сам вiда?ш, хто то ?. Вони брали вже вас, а я не пiду. Але стережiться мене! - Голос його здiйнявсь угору, й аж наче полотка Вишатина хитнулась: - Речу: стережiться. В мо?й дiсницi тепер лежить меч Юра Всепобiдника, якого ви кличете Аре?м. Пильнуйте, бо я знову можу вернутись yсп'ять - i тодi не буде Вавiлоновi спасу вiд меча того. Де ступить нога коня мойого, там трава не рости-йме! Гатило вийшов з намету сам, а в наметi ще довго панувала тиша. Сонце схилилося над верхами Альпiв, порослими буком i полудневими борами. На лiвому ложi великокняжо? полотки сидiв княжич Юрко. Син сьогоднi вперше сiв, i то було добрим знаком i полiчбою. Гатило пiдiйшов до Юрка й ласкаво ляснув його по зарожевiлiй щоцi, тодi зробив п'ять крокiв i стомлено лiг на свою постелю. Навкруги гомонiв табiр, а тут, поблизу, люди розмовляли пошепки. Новина приголомшила всiх. Богдан, уявивши собi вираз облич ?хнiх, усмiхнувся, й важкий сон так i здолав його з тим усмiхом... - Княже!.. Та княже ж, речу!.. Гатило ледве розплющив обважнiлi повiки. В наметi було поночi, та вiн таки впiзнав старого кравчого князя Годоя. - Що ? стало? Ось вийди... Гатило здивовано пiдвiвся. Годой не хотiв казати чогось такого, що бентежило його, й Великий князь ки?вський скосував на хворого сина. Той, певно, не спав. Уже надворi Годой пошепки звiрився: - Жона... - Яка? - Ота латинка. Сидить у Вишатинiй полотцi. Речу ?й: князь опочива?, але вона й не слуха?ться... Богдан Гатило, стенувши плечима, подався туди, де чорнiв гострий верх Вишатино? полотки. Там свiтилося дво? горiлець. На м'якому ложi сидiла римлянка, iмператорова сестра Юста-Грата Гонорiя. Гатило вперше почув про доньку захiднього римського iмператора, нинi вже небiжчика Констанцiя, давно - ще коли князь Годой ходив слом до Теодосiя, а безвусий Хрисафiй намовляв ки?вського сла отру?ти свого володаря. Юста-Грата Гонорiя змалку жила в царi-городi Константинополi разом iз братом, а коли брат водiнням Пульхерi? сiв на стiл у Римi, то забрав iз собою й сестру Юсту. Та стiл римський вельми хиткий, i, щоб усидiти на ньому, треба мати неабияку спритнiсть, а Юста росла й гарнiшала з кожним лiтом. Коли ?? виповнилося шiстнадцять, iмператорiв двiрець на Палатинi став скописьком жонихiв. Чи мала собi Юста любого мiж них - те Валентинiана зовсiм не обходило, в родинi iмператорiв злюб - справа iнша. Та кожен, кому дiсталася б рука доньки iмператора Констанцiя й рiдно? сестри iмператора Валентинiана Третього, став би в Римi другою людиною, а друга людина завжди ма? хiть стати першою. Звичайно, все було в волi Валентинiановiй, i вiн мiг би старанно добрати можа сво?й сестрi. Недолугих i геть дурненьких патрицi?в у Римi жило багато, навiть серед громадян найвищого титулу. Таких суперникiв молодий iмператор не боявся, але де гаранцiя, що Юста не народить йому небожат можесько? плотi? А дiти ростуть вельми швидко. Та хiба ж не бувало, що й немовлят саджано на стiл? Скiлько завгодно, й у сьому сам Валентинiан був уже свiдком, коли в Константинополi став iмператором його двоюрiдний брат Теодосiй Другий, який тодi ще ледве спинався на нiжки, а на золотий стiл його пiдсаджувала лисиця Пульхерiя. Так минали мiсяцi й лiта, Валентинiан усяко зволiкав iз сестриним замiжжям, але привид ще не народженого небожа-суперника дедалi наполегливiше переслiдував його й снивсь уночi. Вбити сестру Валентинiан не мiг - вiн любив ??, по-сво?му, але любив, ?х зблизило важке спiльне дитинство. Й Валентинiан одваживсь на iнше. Коли Юстi сповнилося двадцять, вона раптом зачинилась од усього свiту в сво?му хоромi. Для Рима то було громовицею з ясного неба: Юста-Грата Гонорiя дала обiтню дiвства?! Та палка й жагуча Юста, в яку молодi патрицi? залюблювались iз одного погляду, Юста, з яко? аж променилася любов! Але iмператорова сестра сама заявила про свою обiтницю, й лише Валентинiан знав, як йому пощастило сього домогтись. Так минуло три лiта, й Рим почав забувати про Юсту, та в лiто четверте вона зненацька втекла. Втекла, бо жила в хоромi вiльно й мала достатньо срiбла i золота, ?? впiймали дуже швидко - не встигла дiстатися й Сiцiл??. Тодi брат просто замкнув Юсту. Вiдтепер вона замешкала в хоромi з десятьма ?внухами й не могла виходити за порiг, бо й порогiв не було: Валентинiан оточив ?? хором високими мурами й поставив неприступну сторожу з ?внухiв-ефiопiв. I знову потяглися лiта за лiтами, й усi спроби Юсти-Грати Гонорi? вирватися на волю лишались марними. Гатило знав про долю сестри захiднього iмператора - вiн мусив знати все про всiх значних володарiв. Минулого ж лiта до городу Ки?вого прибився гонець. Вiн мав лише двох супровiдникiв i жодно? учти, але назвався слом вiд Риму. Гатило наказав котромусь незначному боляриновi прийняти його, та сол, безвусий ?внух, домагався до "гунського iмператора" й передав йому важкий золотий перстень iз дванадцятьма камiнцями-кривавцями. То була печатка Валентинiаново? сестри. Словами ж ?внух переказав таке: - Свiтла царiвна Юста-Грата Гонорiя сле тобi сей перстень i свою мольбу визволити ?? й узяти собi жоною. А вiно вона принесе тобi добре: всю провiнцiю Галлiю вкупi з готами аквiтанськими й усiма язиками, що в Галлi? сидять вiддавен i вiднедавен. Перстень Богдан Гатило лишив, але слова жодного не велiв переказувати Валентинiановiй сестрi. Тепер же вона сама прийшла до нього, й сидiла в його полотцi, й розгублено зорила на нього... - Яку ма?ш надобу? - непривiтно спитав Гатило, й царiвна встала. Вона з твердим латинським виголосом проказала грецькою мовою, бо грецькою звернувся до не? й вiн: - Прийшла-м до тебе... - Виджу. Пощо? - Заженись на менi. Гатило ще не встиг до пуття стрясти з себе лишки важкого сну й тiльки хмикнув, стоячи в отворi входу. Та вона чекала вiдповiдi, й князь мусив щось одповiсти. Вiн сказав перше-лiпше, що спало йому на думку, й то були слова давно колись читано? грецько? книги, звано? Святим письмом: - Есфiр стала жоною цiсаря Артаксеркса, щоб порятувати Мордохая? Юста заворушилася, й вiн докинув: - Пощо вiдда?ш себе в жертву? Артаксеркс поверта? меч свiй у другий бiк. Чи не вiда?ш того? - Чого?.. - Я не пiду на твiй Рим, дiво. Марно прийшла ?си. Артаксерксовi непотрiбна жертва ся. Вона говорила схвильовано, але твердо, певно, давно вже обдумала те, що казала: - Поведи мене в город свiй. - Маю жону собi... Й не ?дну. - Дарма. - Але ж ти ?си християнка! - Дарма. Заженися на менi. Я давно тебе думаю. Слала-м тобi й перстень, i серце дарувала... - Перстень... - Гатило навiть не вiдав, де той перстень зараз. - То Валентинiан опростив тебе? Дав тобi волю? Очi в Юсти спалахнули хижим чорним блиском, i Гатило подивувався: невже можна так ненавидiти рiдного родака? ?й же вiд згадки про брата мов зацiпило, й вона лише руку пiдняла. Рука випорснула з просторо? одежини, й Богдан тiльки тепер помiтив, яка ся дiва гарна й випещена. - Ти втекла-с вiд нього? Юста-Грата Гонорiя проказала: - Коли Рим облягають варвари, вiн одпуска? сво?х робiв на волю. Гатило приступив до не? ближче й спробував побачити в очах, що вона дума?. Вiчi тепер дивилися просто, великi й виразистi, й раптове почуття заполонило його, й вiн ледве стримався, щоб не торкнутися сi?? дiви руками. Зiницi в не? аж горiли, й вiн одвiв погляд убiк. Юста пiдiйшла ближче й заговорила, повiльно добираючи важкi грецькi слова: - Тодi присилала-м до тебе ?внуха свого, а тепер папу Леона, й ти рiк ?си папi, що Рим хоче вiдкупитись од тебе. Тепер ти верта?шся всп'ять од Рима, й Есфiр може спокiйно сидiти вдома. Але я-м прийшла сама, доброхiть. Про тебе пiють пiснi в Римi, що ?си звiр i душогуб, що поруйнував ?си многi городи римськi, й грецькi, й скрiзь, де мина?ш, палахкотять вогнi... Гатило слухав i думав, що цiсарiвна каже не те, бо вiн i руйнував, i палив, i вбивав лише там, де палили й розпинали на хрестах його во?в i його людей, так вимага? покон руський, зуб за зуб й око за вийняте ворогом око, та стояв i слухав, i дивився кудись убiк, де вiд липневого вiтру тихо ворушилося сукно полотки. - Тепер я-м увидiла тебе, й почула мови тво??, й можiв тво?х увидiла-м i... - Вона загнулася й спробувала заглянути Гатиловi в обличчя. Князь подивився на Юсту. Римлянка майже крикнула: - Якщо жона приходить до тво?? полотки сама, мусиш бути можем! А чи бо?шся мене? Я вiдаю, греки мали жадання зотру?ти тебе... Мислиш, i я також?.. Бо?шся? Вiзьми мене - повези з собою, а там як хочеш. Я-м собi мислила, що ?си схожий на китайця, бо так усi речуть у Римi про тебе. - Вона млосно засмiялась. - Але тепер сама-м увидiла... Бо?шся? Буду жоною, робою, налiжницею - чим хочеш! Не вертай мене всп'ять! Не вертай... Гатило вiд часу заратiння з Римом i готами не знав анi жодно? жони, бо то теж, був покон землi Русько? й ратi русько?, й тепер таки боявся, та не ??, а себе, й зробив останн? зусилля, щоб не торкнутися сi?? жони. Вiн одступив крок до виходу, але цiсарiвна, теж утративши рештки волi, пiдбiгла й пригорнула його за всiма вiтрами печену шию. Гатила всього сповили тонкi пахощi ?? молодого, натертого всхiднiми олiями тiла й узяло йому розум. I тiльки в останню мить вiн люто схопив ?? в обiйми, й кинув на м'яке шовкове ложе, й вибiг з полотки, мов утiкаючи вiд само? чуми. В ЛIТО 452-е мiсяця стичня Великий князь ки?вський Богдан Гатило вже давно не ви?здив зi свого стольного городу Ки?вого, якщо не вважати полювання в ближнiх землях Деревськiй та Сiврськiй по жовтому падолистi та по першому молодому снiгу. Все йшло чудово, й вiн почувався так добре, як, може, не почував себе нiколи досi. Його могутня, найбiльша в свiтi держава простяглася вiд островiв у Полунiчнiм океанi до моря Хвалинського, й моря Руського Понтiйського, й до високих мiж ними гiр Гурартських, i до гiр Гемських по той бiк Дунаю-рiчки, й до моря Латинського, й до гiр Альпових, i до друго? рiчки - Райни. Готи всхiднi Ардарiковi, й Видимировi, Велiмировi та Тодомировi в Паннонi? й Сiврському пiвостровi, званому Ютланд, були робами його слухняними, всi землi по той бiк Райни схилялися перед ним, усi землi за горами Пiренеями, й в Африцi, й на островах, що пiд рукою великого жупана Гейза, дякували ки?вському князевi за вспомiч братню та порятунок, гордий Рим i могутнiй цар-город Константинополь були данниками його, тобто теж робами, й влада Гатилова не мала нi краю нi межi. Навiть стольний город Ки?в став тепер не той, яким був донедавна. Тепер його зусiбiч оточували глибокi рови й високi стрiмкi вали за ровами. Над валом же здiймалися небаченi в сих землях, анi в Римi, анi в Константинополi-городi стiни з мiцних, мов залiзо, дубових клiтей, натрамбованих жовтою глиною. Крiм двох давнiшнiх ворiт, Полудневих та Палунiчних, з'явилися й третi - Всхiднi, що виводили на верхнi токи й до Хрещатого Яру. На головнiй вулицi, що вела з Полудневих ворiт до Полунiчних, роздiляючи Ки?в город на двi нерiвнi частини, перед княжим двором, який зайняв усю гору з боку Дитинки, на невисокому пагорбi[39] стояли руськi кумири. Бог, i Дана, й Дажбог, i Перун, i Волос, i Юр Побiдник стояли, як i споконвiку, лицем до схiдсонця, але новi й свiтлi, мов умитi росою. В княжому дворi теж сталися змiни. Бiля самих ворiт вирiс новий хором княжий - з пiдклiтями, повершим та "горою". Вiн був удвiчi бiльший за старий, вздовж усього хорому тяглися вiдкритi сiни, над "горою" ж здiймалися двi високi чотиристiннi вежi, гарно рубленi з тесаних обаполiв i ще краще вирiзьбленi ки?вськими теслярами. В порiвняннi з ним старий хором тепер здавався клiттю, й там замешкали тивуни Великого князя. Мiж ним i новим хоромом Гатило звелiв закласти чималий садок, i ввесь двiр набув зовсiм святкового вигляду. Навпроти хоромiв рiвненьким рядом виросли чотири будiвлi, де сидiли постiйно можi Гатиловi. В трьох iнших бiля ворiт мешкали сотники й десяцькi, а також ночували нарочитi можi та незначнi сли, яких у дворi Великого князя ки?вського бувало щодня багато. Додалося й ста?нь, i волiвниць, i кошар на вiвцi та кози, й клiтей та зимникiв для зрослого господарства. Й серед просторого вiльного дворища заглядав у глибочезний i широкий колодязь iз суцiльним зрубом одноногий журавель. Усiм тут повелiвав, як i ранiше, княжий домажирич грек Адамiс на чолi двох молодших домажиричiв, огнищан, пiвтора десятка тивунiв та мало не трьох сотень челядникiв рiзноличних. Гатило пильно стежив за справами мiжськими свого двору. Жоночими ж вiдала Гримiльда, бо стара княгиня Рада померла минулого лiта, коли Богдан воював з римлянами й готами. Гримiльда вся поринула в сво? велике господарство. Вранцi, щойно благословлялось на свiт, вона збирала в себе домажиричiв, й огнищан, i тивунiв, скликала ключниць i давала наказ, що, й як, i де сьогоднi робити в дворi, й у полi, й у зимниках, i се займало в не? не тiльки ранок, а й пообiд, а ввечерi вона була стомлена й радiсна й до самих облягань бавилася зi сво?м сином Яролюбом, Яренем. Чотирирiчний хлоп'як був мiцним, удавшись у батька, й не розлучався з маленьким бурим ведмежам, яке йому привiз Гатило з осiннього полювання в Деревах. Княгиня Гримiльда стежила, як дво? малюкiв борюкаються на слизькiй дощатiй пiдлозi й щиро смiялася. - Яреню! Вкусе! - Не вку-уше, - запевняв хлоп'як i нахвалявсь: - Ошь я його шам кушну!.. Вiн i справдi кусав ведмедика за вухо чи за чорний поросячий писок, ображений Бурко скавулiв i ховався пiд широке ложе. Ярень лiз i туди, й вони вже вдвох викочувалися з-пiд ложа, примиренi й однаково ненаситнi до iгор, i Гримiльда ще дужче реготала з них. Тодi княгиня вкладала Яреня спати й iшла теж в опочивальну свiтлицю, й з нетерпiнням кохано? й закохано? жони чекала на свого можа. Та зненацька наставав ранок, коли вона прокидалася з пiдпухлими вiд несну повiками й тупим болем у головi. Той бiль не проходив нi до вечора, нi наступного дня, й Гримiльда ставала зосiм iнша. Вона знала причину того й ховалася з ним, як могла, та Гатило теж усе помiчав, i мiж ними зависала невидима й холодна тiнь. Се тривало вже шостий рiк, i Гримiльда помалу привчилася тамувати себе, але нi бiль у головi, нi безсоннi ночi не зникали, й у душi застигав твердий камiнь, який рiс i рiс i якого вона не могла позбутися. В кiнцi стичня мiсяця, коли Богдан пiсля втомливо? по?здки до Витичева вже випростався в ложу, Гримiльда, дивлячись на свiтлий чотирикутник вiкна, сказала: - Вже-м шесту зиму тут, у Ки?вому гродi. Гатило прислухавсь. - А не спитав ?си анi раз, як жи?ться менi тутки. Князь не вiдповiдав. Знову якiсь жiночi вереди, отже, вляжеться. Вiн думав про ту розмову вчорашнього вечора з витичiвським посадником. Велiй болярин Ждан, якому вже минуло сiмдесят, повернувся допiру з далекого князiвства Гурарту. Князь гарменiв просить о помiч руського князя супротиву персiв. Гатило з Витичева таки послав до нього ще одного нарочитця. Тi землi межували iз волостю його старшого сина Давка, й лишати сю справу так не можна було, бо хто володiтиме горами Гурартськими, той матиме гору й над усiма язиками, що населяють степи мiж Хвалинським та Руським морями, й над широкою рiчкою Iтиль, де сидять зараз войовничi племена булгар. Вони визнають руку свого зверхника князя косарського Данка, та коли в горах Гурартських з'явиться пiдступний перський цар, невiдомо, як поведуть себе булгарськi хани й чи не зоголять всхiднi гряницi землi Русько? або й вiдложаться, перескочать до персiв. Хан Крум, якого булгари визнають помiж себе старiйшим, клявся Гатиловi на священних псах, але береженого й кумири бережуть, i се стара iстина. Гатило знову прислухався до того, що казала жона. Гримiльда впiвголосу провадила: - Соромно менi жити в городi тво?му, нiби я-м безрiдна сирота. То мама таки вмерла, вiтця ж я-м i не видiла нiколи, але ж... братiв маю. Брата мого молодшого Огняна взяв ?си талем та й завiз аж у козарську волость... - То яку хiть ма?ш? - спитав Гатило. - Посли гiнця до братiв мо?х. - Пощо? - Хтiла би-м видiти ?х. Маю сина твого, Яромира, нехай же й внуки побачать небожа свого. Засумувала-м тут. Гатило .вiдвернувсь i мовив: - Зараз нiколи менi... Маю клопоти нагальнiшi... Та Гримiльда не скiнчила розмову. Наступного вечора вона вдруге нагадала: - Тобi добре тутки... Ма?ш усих родакiв кревних, а я-м неначе роба якась... Пощо не заслеш гiнця чи гайдаря в Новий Луг до братiв? I Гатило подумав: а чому й справдi не гукнути шурякiв до городу Ки?вого? Й Гримiльдi буде при?мно. Чи не ся гризота сушить ?й душу вже стiльки лiт i не да? впоко?тися? Вiн сказав: - Речи Войславовi, нехай сле гайдарiв. До рiчки Райни за холоду можна дiстатись, а назад повернуться вже навеснi. Гримiльда не вiдповiла жодним словом, немов заснула, хоч Гатило знав, що не спить. Вiн лежав i думав про свою жону. Стiльки лiт i зим одтодi минуло, як привiз ?? сюди, в свiй город вiчний i в свiй дiм, а так до краю й не змiг зрозумiти сi?? жони. Рано-вранцi Гримiльда, доручивши всi справи Адамiсовi, послала старого тивуна гота Iнгельда до велiйого болярина Войслава, який замешкав у всхiдньому кутi городу Ки?вого, збудувавши собi добрий терем i перевiзши сюди всю свою родину з краю турицького. Тепер, по смертi Вишати Огнянича, Гатило зробив його старим конюшим, пославши в боляринову волость свого посадника малого болярина дарницького Судка. Войслав не забарився, й Гримiльда наказала йому: - Сли сюди ябедника. - Нащо? - Писати-ймемо ябеду братам мо?м - Гановi й Горватовi. - Костана в Ки?вому городi нема, - подумавши, сказав старий конюший. - Сли котрогось инчого. - Тi по-готському не знають. - Давай абиякого. Мо? брати читати не знають нi по якому. - Русич ?. Княгиня махнула рукою. Русич - то й Русич. Вона була збуджена й квапилась, нiби Гатило мiг роздумати й зламати сво? слово. Ябедник i тлумач Русич прийшов iз усiм причандаллям: в однiй руцi нiс високе писалище на бронзових нiжках, у другiй - згорнений трубочкою рiвно вирiзаний шмат вовчо? сирицi. Каламар же з добре заткненою шийкою та тонким очеретяним писалом висiли йому на жовтiм опоясi. Вiн прилаштувався коло вiкна, потер писальце об скошену дошку писалища й умочив у тетрамен. Гримiльда не знала, як йому пiдказувати, й Русич попросив княгиню розповiсти, що вона хоче. Гримiльда довго пояснювала йому, нарештi ябедник спитав: - По-грецькому чи по-руському? Вона подумала. - Черти по-руському. Коли ябедник закiнчив короткого листа, в якому Гримiльда запрошувала старших братiв у гостi вiд свого й Гатилового ймення, Русич помахав пергаментом, доки висохне шкiра, змережена кучерявими четними рiзами, й глянув на княгиню: - А печать яку? Гримiльда, повагавшись, зняла з руки свiй, ще матiр'ю подарований, золотий перстень iз голубим камiнцем i простягла ябедниковi. Русич загорнув перстень у пергамен i скрутив його сирового ниткою хрест-навхрест. Вiсть можна було послати й узавтра, бо ж понедiлок день важкий, але княгиня квапилася й вирядила двох гайдарiв негайно, давши ?м на дорогу по коневi й по жменi грецьких срiбних нумизм на харч. - Як вернетеся, дам ще, - сказала вона. - Чим швидше - тим бiльше. Гайдарi були в нових баранячих гунях i не лякалися морозу, вiд якого аж нiздрi липли. Й тiльки важкий день понедiлок трохи бентежив ?х. Вони сiли верхи, закинули сво? гайди за спину й рушили з княжого двору в далеку путь. Гатило, довiдавшись од Войслава, що княгиня послала гайдарiв так несподiвано швидко, теж здивувався: - В понедiлок? Але iншi клопоти вiдвернули його, й вiн одразу ж забув ту прикрiсть. Гатило гукнув старого челядника Мааса, схожого на вирячкуватого цигана. - В гридницях приворiтних сидить Людота, городиський коваль. Зна?ш його? - Зна-аю, - лiнькуватим голосом протяг Маас. - Бiжи й речи, хай прийде до мене. - Бiжу-у... - промовив так само челядник i спроквола потягся до дверей. Вiн усе робив повiльно, як i говорив, i те тягучке iм'я цiлком вiдповiдало його лiнькуватiй вдачi: Ма-ас... Богдана завше дратувала Маасова неквапливiсть, але вiн чомусь любив сього добродушного чоловiка ще з дитинства, коли той був робом батька його. Людота прийшов нескоро, й Гатило сидiв коло вiкна й дививсь у каламутну прозорiнь слюдяних шибочок, убiльшки з дитячу долоню. За слюдою, що, мов бджолиний стiльник, хистила свiтлицю вiд надвiрньо? студiнi, все розпливалось i втрачало сво? риси. Люди були схожi на цибатих примар, а конi незграбно переставляли ноги й теж здавалися несправжнiми, й Гатиловi подумалось, що й у життi бува? таке: робиш одне, а глянеш на нього збоку, - нiби чужими очима, - й бачиш геть iнше... Невже ж i жона його Гримiльда довiдалася про ту вродливу латинку, що приходила до нього серед ночi? Мав би розповiсти ?й все те, але тодi не розповiв, а тепер уже не знаходив приводу. Богдан Гатило вирiшив одвернутись вiд тих дурних думок i почав обмiрковувати, що скаже ковалевi. Коли б вiн погодився взяти з нього найдорожчу виру за меч, князь би не катувавсь отак його долею, а тепер не мiг i знову й знову сушив собi голову, як допомогти ковалевi. Про нього розповiли йому гончар Велко та мiж Лосько, новий десятник у приворiтнiх гридницях i тепер Гатило знав усi Людотинi поневiряння. Вiддавши тодi Гатиловi меч у таборi пiд стiнами городу кам'яного Медiоланума, що ще тому лiт кiлькадесят був стольницею Захiдньо? iмперi?, Людота переплив човником на той берег рiчки Мiнцiуму й долиною глибокого Паду пiшов на всхiд. Iшов швидко, його ввесь час пiдганяло тривожне передчуття, яке й справдилось. Додому Людота прибився на цiлих двi сiдмицi ранiше вiд ратi Гатилово?. Й нiкого не застав у хижi сво?й. Вона стояла пусткою, й коли Людота ввiйшов усередину, звiдти притьмом, мало не в обличчя йому, вискочило тро? здичавiлих котiв. Речей теж не було, й ковалевi болiсно стислося серце. Вiн подавсь до ворiт. Старий сусiда, який куняв там i не помiтив спершу Людоти, тепер схопився, мов ужалений змi?ю, й замахав на нього руками: - Тiкай, ковалику! Тiкай, бо Славутинi сини й онуки зживуть!.. - А де мо?? Славка, дiти... - Славка... Шукай ?? в вiтця, в стольному городi. Втiкай, речу, бо... Не дай менi грiха взяти на душу. Я-м у третьому колiнi роду Славутиного. Людота поплентав дорогою в бiк городу Ки?вого. На рудому току смерди городиськi верекли жито чи пшеницю. Вгледiвши здаля самотнього путця, вони покидали цiпи й заходились дивитися, приставляючи руки до брiв. Коваль кiлька разiв озирнувся на них i ввiйшов у густий лiщинник. Колишнiй роб Гатилiв, а його тесть Велко, був уже старий, мешкав на Горнчарному кутку, що починавсь од Полунiчних ворiт i попiд новою високою стiною тягся до самого повороту, де було тепер дворище старого конюшого Войслава. Тесть займався горнчарством i мав коло хижi невелику пiч. Городець його за хатою був маленький, на кiлька грядок, як i в бiльшостi киян, i Людота знайшов свою жону на вгородчику з рискалем. Вона обкопувала ?дину батькову яблуньку, а найменший син Людоти Ясько ловив за роги припнуту до пакола дiдову рябу козу й намагався посмоктати ?? за дiйку. Тварина тяглася й трiпала рогами, але малюка не била, й вiн знову починав ловити ?? за вим'я. Славка перелякано втупилась у можа свого й повела до батька в горнчарню. Старий Велко сказав: - Ховайся, бо вже двiчi приходили дiдовi онуки правити тобi помсту. Людота байдуже махнув рукою й лишився ночувати в тестя. Але по других пiвнях насилу здолав перелiзти в чужi завгороди, бо Славутинi кревнi, бачивши його, коли вiн минав Рудий тiк пiд Городищем, не забарились прийти. Наступного вечора все повторилося, певно, сторожа вiльно пропускала городищан у стольницю, бо кревна мста - рiч серйозна й законна. Тодi старий горнчар Велко, дивлячись на доччинi сльози, наважився пiти до Великого князя й розповiв йому все. Гатило негайно дав Людотi гарну хижу в сво?му просторому дворi й вирiшив наставити його старим ковалем. То не була вира[40] за Юрiв меч, а чесна робота, й коваль погодивсь. Але третьо? ж ночi месники з'явилися знову, Людота, вiдбиваючись од них, котрогось убив, i все ще дужче вскладнилося. Тепер помста мала вiдбутися подвiйна. Гатило наказав соцькому сво?? стольно? дружини Воротиловi стерегти Людоту в дворi. Та чи ж довго могло так тривати?.. Нарештi Маас привiв Людоту в княжий терем. Коваль став коло дверей, мнучи в руках сиву смушеву шапку. Волосся його, теж пойняте сивиною, давно не бачило ножиць i кошлатiло круг макотера довгими баранцями. Вiн був худезний i чорний, i Гатило знав, що то не з доброго дива й не вiд доброго життя. Ся людина зробила йому стiльки, скiльки не робив нiхто, вири ж не брала, й не було надi?, що будь-коли вiзьме. Людота не погодився б i старим, ба навiть молодим ковалем сiсти в княжому дворi, коли б не його страхи за жону та найменшого сина. - Невiльний ?смь нiчого зробити месникам тво?м, Людото. Руський закон так велить... - сказав Гатило, й Людота тiльки похмуро дивився в заслюджене вiкно. Навiть не на князя, а в вiкно, та се не ображало господаря. Вiн був у боргу перед ковалем i мусив щось учинити для нього. З Людотиних постолiв збiгла додолу чорна калюжка розталого снiгу. Князь мовив: - Увечерi сiдай на мажару й ?дь у Володарiв город, брата мого молодшого вiтчину. Забирай жону й отрока свого, й месники вляжуться. Людота вперше глянув на Гатила. Думка полишити рiднi кра? була прикра, та лiпшого навряд чи хто здатний вигадати. - По сiмох же лiтах вертайся, коли мати-ймеш хiть. Кревна помста пiсля семи рокiв утрачала вагу, й Людота се теж знав. Переступивши з ноги на ногу й розтоптавши калюжку постолами, вiн кинув: - По?ду. Й смерком, коли над Ки?вим городом кружляла завiрюха й усе зцiпила студiнь, самотня мажара, поставлена вдень на полозки й запряжена парою княжих коней, у супроводi двох вершникiв стольно? дружини подалася на полудень, щоб, дiставшись Родня-городу, звернути понад лiвим берегом рiчки Росi круто на захiд. У мажарi сидiло четверо - погонич i городиський коваль iз жоною та сином, а в задку лежало два мiхи з житом i пшеницею для Людотино? родини та мiх iз вiвсом для коней. Мiсяця травного Коли гайдарi прибули до Ворницi[41], городу стольного в Новому Лузi, реченому Нови Лунг, або ж Бургундiя, почали танути снiги. Король новолунгський Гунтер узяв од них увосьмеро складений пергамен, почав розмотувати зав'язку й нiяк не мiг розв'язати. - Дай сюди, - сказав середульший брат Горват-Гернот. Потому кивнув до руських гайдарiв, яких прислала ?хня сестра Гримiльда: - Йдiть у столову свiтлицю, вас там нагодують. I коли гайдарi, вклонившись, вийшли, Горват сказав: - Не до вподоби менi те, що ябеду склали, мов ганчiрку, а не згорнули дудою. А де ж печать? Печатi не було. Коли Горват розплутав зав'язку, з пергамену випав золотий перстень. Король Гано пiдняв його й подивився до свiтла: - Матерi нашо? перстень виджу, брате. Впiзна?ш? - Упiзнаю, - вiдповiв Горват. Вони розгорнули шкiряний аркуш. Пергамен був увесь iзмережаний чорними письменами, не схожими нi на латину, нi на грецький скоропис. Горват покликав свого ябедника, та старий розвiв руками: - Не втямлю прочитати письма сього. То суть руськi четнi рiзи. Iншого ябедника в королевому дворi не було, бо Гано мав справу тiльки з римлянами та готами, якi теж послуговувалися латиною, й король та брат його не знали, як прочитати сестриного листа. Неясна тривога зогортала Горвата, коли вiн дивився на химернi рiзки та кружальця, й вiн урештi сказав: - А може, тi гiнцi втямлять письмен руських? Вiн одразу ж послав челядника по них. Незабаром прийшов старiший - сивовусий гайдар. - Я тямлю письмен руських, - сказав вiн i заходився четати послання княгинi Гримiльди. В листi нiчого страшного не було, тiльки побажання довгих лiт життя й запросини вiдвiдати стольний город Ки?в, i брати впоко?лись. Король сiв на дубовiй лавицi пiд вiкном i знову зiтхнув. Горват спитав його: - Що-с намислив робити? - Не зле навiдати сестру нашу, й Огняна... - Гагнi не ? в городi Ки?вому. Його послано в далеку землю козарську, до короля Данка. - Тодi хоч сестру. Мусимо держати руку Гатилову, бо... Торiсмунд. Iм'я нового конунга вiзiготського Торiсмунда нагадало Горватовi про те, що належить озиратися й на той бiк, i в темнiй свiтлицi запала тиша. Й вже згодом, коли роба внесла свiчку й поставила серед довгого столу, середульший брат озвався: - Ти не забув. Гано, куди смо вирядили Сiкурда? Король насупив брови. - Се колись, - вiв далi Горват, - мiг нагадати нам Сватоплук, але тепер його нема?, спить на Каталаунах, у Галлi? Полунiчнiй. - I що? - не втямив король. - А те, що в усiй Ки?вськiй землi ? лиш одна людина, яка може нам нагадати се. Й та людина - сестра наша. Гано довго мовчав, тодi махнув рукою: - Рiдна сестра? - Авжеж. По довгому часi, зиркнувши, чи в дверях нiкого нема?, король Гано пошепки сказав: - Дурницi. Сiкурд - одне, а ми смо инче. Ми смо ?й рiднi братове. - Братове... - глузливо повторив Горват. - А й кревна мста вже вмерла... Дев'ять лiт одтодi, й нiхто не схоче проливати кров, коли минули сiм лiт. А вже дев'ять... Се якось переконало Горвата, й вiн потроху заспоко?вся. Навiть спитав: - Давай попо?мо? Дво? челядникiв принесли ?м вечерю просто сюди, й вони, запиваючи мiцним пивом, говорили про геть стороннi речi, мов i не було нi сестри, нi Сiкурда, нi сього послання з далекого Ки?в-городу. Й вже коли сидiли й мирно колупались у зубах, бо яловичина була старенька, Горват раптом ляснув себе по лобi й схопив пергамен, який лежав на рiжку столу. Вiн довго роздивлявся його до свiтла й навiть нюхав. Тодi гукнув у сiни: - Ще двi свiчi! Й коли служниця Мiлада принесла те, що вiн вимагав, i в свiтлицi стало добре видно, Горват простяг шкiряного листа братовi. Король уже давно дивився на Горвата й трохи вагливо взяв пергамен до рук. - Що то ?? - Де? - У руках тво?х. - Скора, - вiдповiв Гано. - Яка? Чия скора? Король подивився на нього й присунув собi свiчник. - Мабути, вовча... - Вовча й ?! - гукнув середульший брат i блимнув на дверi. Тодi пiшов причинив ?х i, повернувшись до брата, сказав: - Сестра не хоче правити мсту нам. Але ж дивись... Вовча скора, а в нiй усерединi отой перстень. Нашо? матерi? Перстень у вовчiй скорi, ябеда не руркою, як по всiх людях, а жужма. Вовк хоче ковтнути нас, бо то наш перстень! А ще й поперев'язувано мотузом... Коли ми при?демо, нас позв'язують, а тодi Гатило ковтне обох. Тепер менi ясно, що хтiла ректи сими письменами сестра наша. Горват ходив по кiмнатi й чiплявся то за лави, то за стiл i люто блимав кудись на всхiд, наче Гатило мiг побачити його. - Й руськими письменами написала нам свою ябеду, щоб ми не могли прочетати. Бо то написано тiльки про людське око - Гатило сам писав, а вона вклала в скору вовчу перстень свiй! Король Гано-Гунтер був ладен погодитися з братом, та коли вранцi зустрiлись у столовiй свiтлицi, думка здавалася нiкчемною й дурною, й навiть Горват погодився з сим. Король Гано-Гунтер сказав: - По?демо до Ки?вого? Але в Горвата ще не зовсiм випарувалися вчорашнi пiдозри, й вiн завважив: - Тiльки мусимо взяти во?в добру дружину. Се була цiлком прийнятна думка. Король у супроводi велико? учти важить бiльше, нiж сам-один. Навiть господар буде радий побачити свого шуряка з таким ваговитим супроводом i лагiднiше розмовлятиме з володарем но-волунгським. А поговорити Гано-Гунтер мав про що з Гатилом. Хоча б таки про того Торiсмунда... По трьох сiдмицях, коли геть зiйшла крига з Райни-рiки й снiг лишився тiльки на найвищих верхах, на протилежному, вже Гатиловому березi, Гано-Гунтер повiв дружину комонникiв у гостi до сво?? сестри та могутнього зятя. Тисячу дружинникiв брати з собою вiн одмовився - то таки дурощi Горватовi, але двi сотнi взяв. У Ворницi лишився намiсником його старший син та жона Брунгiльда, й Гано ?хав зi спокiйним серцем: королева триматиме ввесь двiр у залiзних рукавицях ревно? готки, син же не раз виявляв себе в боях i сутичках смiливим можем. За мiсяць добре вкоченим Залозним шляхом вони дiсталися серця землi Русько? - городу Ки?вого. Княгиня Гримiльда вже сiдмицю виряджала на високi гостроверхi вежi бiля Полудневих та Полунiчних ворiт трьох робiв, i роби, затулившись од сонця, виглядали з-за Глибочицi, де схрещувалися два давнi шляхи - Соляний i Залозний, давно сподiваних гостей. А ?х не було й не було. Восьмого дня вона сама зiбралася на вежу над Полунiчними ворiтьми. Стояла довго, не вiдчуваючи втоми, лише пiдсвiдомий острах мло?в ?? змучене серце - бува побояться й не при?дуть. По обiдi вирiшила трохи спочити, та тiльки злiзла стрiмкою драбиною додолу, як роб Лул закричав: - Княгине-е! ?дуть! Гримiльда з завмиранням у серцi побралася знову вгору. - Осе! - гукнув Лул, показуючи рукою вдалину. Княгиня вчепилась у дубове забороло, де стояв на сторожi сутулий мiж. З-поза стрiмко? Щекавицi аж до крислатого дуба Залозною путтю розтяглася довга верва комонникiв, прямуючи до мосту через Глибочицю. Бороня та шоломи на комонниках ясно блищали проти високого весняного сонця, з-пiд копит валувала курява, та ?? вiдносив пружний полудневий вiтер. - ?дуть, - сказав i сторожець. - Оно поначищали бороню свою... - А менi болять i досi рани Сiкурдовi, - тихо проказала Гримiльда й схаменулася, чи не почув хто ?? мимовiльного слова. Вона помалу, сторожко мацаючи ногою кожен щабель драбини, зiйшла додолу й попiд високим заборолом повернулася в княжий двiр. На дворi було завiзно. Три днi тому при?хав Гатиловий брат Волод. З далеко? Паннонi? його привели сюди справи родиннi: Волод жонив сина Остоя з донькою чернегiв-ського князя Божiвоя, що мав пiд рукою всю землю Сiврську вiд рiчки Сожу до Дiнця. Волод зробив се на волю сво?му старшому братовi, але й сам був не вiд того, щоб зродитися з могутнiм i впливовим князем сiврiв. По?зд весiльний зупинився в городi Ки?вому й незабаром мав рушати далi на Полунiч, понад правим берегом Десни-рiки. Разом iз Володом та Осто?м ?хали вози, повнi вiна[42], та сотня молодшо? й старшо? дружини пiд проводом чорнобривого сотника Яреня. Всi три днi не всихали келихи та братницi в Гатиловому хоромi. Великий князь був веселий i пив бiльше за всiх, лишаючись найтверезiшим. Гримiльда вбiгла до красно? свiтлицi й од дверей поманила можа свого. Богдан вийшов. - При?хали шуряки мо?? - спитав вiн, одгадавши з виразу жониного лиця, що сталось. Княгиня схвильовано кивнула, й Гатило гукнув у перетоптану весiльниками свiтлицю: . - Маю ще гостей! Братове княгининi! Свiтлиця затряслась вiд радiсного збудження. - Де вони? - вихопився вперед великокняжий брат Волод, i Гримiльда, ховаючись поза одвiрком, бо жонi сором бути на можiвському брагуваннi й чаркуваннi, вiдповiла дiверовi: - Щекавицю хiба проминають. - Щекавицю! Вже ж у Дiбровi! - загорлав пiдпилий Волод, метляючи довгим оселедцем на всi боки. - Виходьте, пiдемо встрiч гостям! Весiльники завибиралися з красно? свiтлицi, радi й розпашiлi вiд медiв та пива, й Гримiльда насилу протиснулася мiж ними, запнувшись хусткою по самi вiча, й пiшла на "гору". Протилежнi чуття роздирали ?й душу, й вона не тямила, куди себе подiти. Ладна була втекти свiт за очi, щоб не видiти нi сих п'яних людей, нi братiв сво?х. Вона ковтала сльози й думала про Гана, й про Горвата, й про наймолодшого Огняна, якого торiк бачила всього раз. I не знала, що робити, й куди йти, а чи, може, сидiти в сво?й свiтлицi, як належить жонi могутнього Богдана Гатила, й вiтати гостей там. А потiм починала важко дихати, щось немов пiдпирало ?й груди, й вона сама собi повторювала те, що прохопилося було допiру на високiй вежi над Полудневими ворiтьми: "Болять менi рани Сiкурдовi... Свята Богородице, й ти, боже Iсусе, що менi робити?.." Вона таки дочекалася гостей у сво?й багато прибранiй жоночiй свiтлицi з iконкою Марi? в кутку. Й коли вони ввiйшли, супроводжуванi Гатилом, Войславом, Володом та ще кiлькома болярами, Гримiльда спаленiла й потупила очi. Гано так радо дивився на не?, що ?й стало соромно, й з очей ?й бризнули сльози. - Насилу дочекалася, - мовив Гатило, пускаючи хмiльнi бiсики то на жону свою то на шурякiв. Йому було дуже при?мно й дуже весело, що Гримiльда нарештi вспоко?ться й перестане гризтися душею. Й нiхто бiльше не колотиме ?й вiчi тим, що вона, жона самого Богдана Гатила, - безрiдна сирота. Короля бургундського новолунгського та його мiжнього брата разом з усiма ?хнiми болярами потягли до столу в краснiй свiтлицi, й пиво, й меди, й вина червонi, та бiлi, та золотi лилися до пiзньо? ночi. Коли ж Гатило. хитаючись не так вiд хмелю, як од веселого збудження, прийшов до спочивальнi, Гримiльда сидiла на широкому м'якому ложi, звiсивши додолу босi ноги, майже по п'яти затуленi мережаною сорочкою. Князь роздягся й почав, мов отрок, бавитися з жоною, та вона холодно вiдтрутила руку його. - П'яний ?си. - То й що? Гатило не часто жонить небожiв. I не часто чарку? з шуряками сво?ми... А твiй брат середульший - лiпий мiж ?! - раптом почав хвалити князь. - Бився на мечах з Осто?м, сином Володовим, i не пiддався княжичевi, хоч десятьма лiтами поступа?ться йому. Гримiльда перебила його: - Що привезли тобi братове мо?? Багато золота й серебла? - Нiякого золота й серебла. Гатило ма? й свого доволi, не те що Валентинiан або Маркiан константинопольський. Зате привезли менi сiдло новолузьке сермляне й оружжя ратне з Ховарезми: перський меч гнутий о золотому рукiв'?, золочений шолом i добрий калантир[43] iз харалужною лускою, такоже золоченою. Та ще... лук перський з турячих рiг. Богдан запнувся, бо мало хто знав, що лука вiн не носить, та й стрiляти з нього давно розiвчився. - Велю взавтра повiсити оружжя се отут, - вiн махнув рукою на гладенько виструганi стiни свiтлицi й раптом пiдвiвся на лiктi. Гримiльда мовчки плакала, й плечi ?й судомно пересiпувались: - Для чого плачеш? Княгиня подавила в собi трем i холодним низьким голосом поспитала: - А чи вiда?ш ти, що по мо?му першому можевi Сiкурдовi лишилися незчисленнi багатства? Гатило зневажливо махнув рукою. Якщо причина тiльки в сьому, то не варто й говорити. Вiн одвернувся до стiни й умить заснув. Уранцi, коли гостi, перегулявши на вчорашньому пиру, ще мiцно спали, Гримiльда послала роба свого Лула гукнути Тодорiка, князя Бернського. Тодорiк, утiкши вiд гнiву вiзiготського конунга Торiсмунда, який одiбрав у нього волость, прибивсь аж у город Ки?в, сподiваючись умовити Гатила, щоб той гримнув на Торiсмунда. Княгиня розповiла йому про смерть Сiкурда й сказала: - Местися за мене, княже. Я кину слово Гатиловi, й вiн пособить тобi. Тодорiк Бернський вiдмовився: - Коли Великий князь ки?вський не захоче, то нiхто не зможе вмовити його. - Добре! - встала Гримiльда. - Я дам тобi стiльки золота й серебла, що ти сам зможеш набрати собi во?в i вiдбити вiтчину в Торiсмунда! Згоден? Залiтний князь похитав головою: - Нi. Проти друзiв, княгине, я руки не пiднiму. А братове тво? менi приятелi. Й скiльки вмовляла його Гримiльда, вiн був непорушний. Княгиня знала, що Тодорiк бо?ться Гатила, що тут усi його жахаються, й, певно, через отой меч, якого вiн привiз iз походу. Треба шукати когось менше страхiтливого. Тiльки ж кого? Довго думавши, вона сама пiшла в свiтлицю, де замешкали Гатилiв брат рiдний Волод iз сином Осто?м. - Княже, - мовила вона, - коли Волод упустив ?? до себе. - Маю щось повiдати, але самому... - Й виразно подивилася на Гатилового небожа. Остой скривився й прокволом вийшов за дверi. Отець нiколи не вiдстороняв його, й се непри?мно вразило хлопця. Та тут господинею була Гримiльда, й не можна сперечатися з дядиною. Коли Гримiльда сказала йому те, що мала сказати, Волод почав крутити довгий оселедець на кулацi - точнiсiнько, як се робив у хвилини задуми його старший брат Гатило. Й то була прикмета, що не провiщала жодних надiй. Волод так i сказав: - Супротиву братових гостей не пiду. Й з вiдразою глянув на невiстку. Той погляд одбив ?й усяке бажання продовжувати розмову, й вона, хряпнувши дверима, вийшла, мало не зiткнувшись у сiнях з Осто?м. . Вона бiгла до сво?? жiночо? свiтлицi, найдужче боячися зустрiти зараз сво?х братiв. До самого вечора Гримiльда не виходила на люди й навiть не ?ла цiлий день, а ввечерi перейшла до спочивальнi, й Гатило застав ??. - Рекла жона Вишатина Радмила, що ти занедужала-с... - Усi речуть, а нiкому до мене дiла нема, - сердито вiдповiла Гримiльда. - А що хiба стало? Вона раптом зiрвалася: - Болять менi рани Сiкурдовi! Печуть у серцi, й не можу вгамувати ?х! Княгиня впала на подушки й зайшлася голосом. Гатило не знав, що дi?ться, й про що вона мовить, i що означають отi ?? натяки та недоказування. Почекавши, поки виплачеться, вiн мовив суворим голосом: - Речи. Його теж розбирала лють, i вiн у душi поклявся, що рука його буде мiцною й не затремтить. Гримiльда, дохлипуючи, розповiла йому все, що знала про смерть свого першого чоловiка. Й укiнцi мовила: - Сiкурда забили вони: Горват i Гано. Я-м сама чула, як нахвалялися. Не вiдаю тiльки де. Й оскiльки Гатило мовчав, княгиня тремтячим од хвилювання, зовсiм незрозумiлим йому голосом примолилася: - Будь за мене месником, княже! Гатило сидiв край лiжка, низько схиливши голову. Гримiльда не вгавала: - Сiкурд мав велi? багатства. Ти того-с не вiдав. Гатило нарештi проказав: - Чув ?смь за тотi багатства. Гомонять, наче Сiкурд убив Змiя Горянина... - Бач, правда ?! - похопилася Гримiльда. - Вiдбери ти тi багатства. Вiдбери собi й Новий Лунг. Будь за мене месником. Потамуй рани в мому серцi! Великий князь ки?вський устав i ще суворiше, нiж допiру, мовив: - Хай я не чую про те жодного слова бiльше. Закон вiтчий i дiдень не дасть менi переступити рiд i кров рiдну. Коли русиновi приходить гiсть, русин послiдню жменю пшона вiддасть йому. Братове тво? в мо?му вогнищi, й нiхто не зможе, нi ти, нi хтось инчий, намовити мене супротиву ?х. Вiн, стомлено сутулячись, вийшов, а Гримiльда лишилася сама в спочивальнi, сама на цiлу нiч, нездатна нi заснути, нi позбутися тi?? настирливо? думки, що гризла ?? зсередини й пекла пекучим вогнем. I десь аж удосвiта ?й сяйнуло в головi: Ярень! Отой чорнобривий молодий сотник Володово? дружини. За сi днi, вiдколи поселились у ?? дворi, сотник не проминав нагоди, щоб не здибати Гримiльду десь в окремiшньому кутку чи бодай здалеку позирити на не?. Ярень! Ярень i тiльки вiн. Остання надiя й остання спроба. Що буде, те й буде, й коли знову нiчого, значить, так вирiшило небо, значить, руський закон i тут виявився всесильним i нездоланним. Дев'ять рокiв... Хiба ж вона в тому винна, що минуло цiлих дев'ять?.. Ярень погодився. Вона пообiцяла йому щит, кований золотом, i ще одне, чого не могла зробити жодна русинка: належати йому, хоч би ?? пiсля сього й живцем на коноплянiй кострицi спалили, як перевiтницю. Наступного вечора вiдбувавсь одпускний пир. Iз сонцем Волод мав вести весiльний по?зд на той бiк Днiпра, в город Чернегiв. Разом з ним збиралися ?хати й король ново-лунгський та його брат. Гатило вмовив Гана-Гунтера просити за сина свого руки друго? доньки Божiвоя, знаючи, що князь чернегiвський не вiдмовить володаревi всi? Русi, а державi з того буде тiльки користь. Година стояла добра, коли зайшло сонце, над заплавами за Днiпром пiднявся повний мiсяць, i Гатило наказав повиносити столи перед хороми. Й оскiльки се був не ратний пир чи святкування Юра Побiдника, то в молодий садок запросили всiх - i князiв та боляр, i можiв, i дружинникiв Гатилових та новолунгських, i всiх жiн вельмiжних. Десь пiд опiвнiч, коли за столами стояв переплутаний хмiльний гамiр, княгиня пiдморгнула через широкий стiл Яреневi. Сотник для годиться помулявся, тодi глянув на мiсяць i сказав королевому братовi Горватовi: - Пiду гляну... Треба навiдати сторожу свою. Горват-Гернот пiдозрiливе зiщулив очi, але не зрушив iз мiсця. Вiн увесь вечiр сидiв похмурий. Учора Тодорiк Бернський натякнув йому, що княгиня Гримiльда мислить ?м зле. На сестру вiн уникав дивитись, але в бiк Гатила позирав частiше, нiж би й самому хотiлось, i щоразу на думку спадали старi домашнi пiдозри. Що ж ма? означати той знак iз перснем у вовчiй шкурi? Гатило теж мовчав i був зовсiм несхожий на того щирого хлiбосiльника, яким видавався минулi днi. То хто ж iз них двох - вiн чи сестра? Горват-Гернот намагався перезирнутись iз братом, але король новолунгський жваво гомонiв iз хитрим вельможем Войславом i навiть не дивився в бiк брата свого. Тiльки Гатилiв брат Волод iнколи кидав погляд у бiк нього та княгинi, й Горват не мiг уторопати, що знакують отi його зиркання. Тупа неприязнь iзбурювалася в Горватовiй душi на Волода, й вiн не знав, як себе повести. Захоплений болiсними здогадами, Горват i незчувся, як за столами порiдшало. Вiн обмацав пирувальникiв очима й так i не второпав, де зникло стiльки люду, й коли, й хто то такi. Тепер найбiльше здавалося новолунгiв, i се трохи заспоко?ло королевого брата. Що б то не сталось, але коли поряд сво?, якось та буде. Сестра теж бавилася зi сво?м Яренем. Горват-Гернот дивився на небожа й не мiг угадати, в кого той удався: в сестру Гримiльду чи таки в Гатила. Малий Ярень побiг до вiтця свого, злiз йому на колiна, посидiв хвилю й пересiв до старшого брата, княжича Юрка. В обох княжичiв - i великого, й малого, були однаковi чорнi брови й довге, до плiч, теж чорне волосся. Брати, певно, посварилися, бо малий Яролюб гайнув до матерi. Гримiльда взяла його в пелену й почала щось шептати на вухо. Хлопчик слухав i зиркав на свого незнайомого дядька через стiл навскоси, й Горват-Гернот не мiг позбутися набридливо? думки, що Гримiльда говорить малюковi саме про нього. Княгиня й справдi шептала княжичевi: - Того мовчуна видиш? - Виджу. - Хто то ?? - Вуйко мiй. - А ти його любиш? - Нi. - Пощо? - Бо сердитий. - А страха?шся його? Шестирiчний опецьок випнув груденята: - Я нiкого не страхаюся, бо мiй отець найдужчий за всiх! - Коли не страха?шся, то пiди й дай ляпаса тому мовчуновi... Малюк завагався. Вихваляння - одне, а дати ляпаса рiдному вуйковi - зовсiм iнша рiч. - Таки страха?шся, - глузливо докинула мати. Шестирiчний княжич випорснув ?й з рук, оббiг довгий стiл i став за материним братом. - Ей, - сказав вiн йому. - Анум нахилися! Горват-Гернот здивовано нахилився до небожа, малий замахнувсь i щосили вдарив його кулачиськом по носi. Якусь мить обо? дивились одне на одного, однаково розгубленi й зляканi. Горватовi з роз'юшеного носа цибонула кров, заливаючи бороду й дорогу одiж. Вiн раптом схаменувся й ухопив малого небожа за довге волосся. Над столами повисла мертва тиша. - Се вигадка тво?? матерi, недоноску! - закричав Горват-Гернот, вихопив меч iз пiхов й одним ударом вiдтяв княжичевi голову - аж телiпнулась у його руцi на довгому чорному волоссi. - В сьому домi вино дороге, платиться кров'ю! Плачу свою виру сестрi! Вiн гойднув i кинув хлопчикову голову Гримiльдi через стiл навскiс, але не докинув. За столами знявся неймовiрний гвалт. Княгиня ж сидiла й широко розплющеними очима дивилася пiд ноги, де лежала, заплутавшись у довгому скривавленому волоссi, голова ?? сина. Горват-Гернот, переделавши гамiр, крикнув: - Я-м вiдав, що нас приманили в пастку! Я-м казав!.. Новолунги!.. Виймайте мечi й щербiть ?х об голови руськi! Новолунги похапалися, в кiлькох мiсцях спалахнули сутички. Русинiв було мало, принаймнi менше, й можi короля Гана-Гунтера посiли ?х зусiбiч. Дехто люто лаявся, кiлька впало мiж столами, й новолунги насiдали. Гатило, який у сей час був у хоромi, вискочив i взявся за голову. Гостi, що ?х вiн привiтав у сво?му вогнищi, повелися, мов останнi татi. Вiн прогримiв голосиськом: - Поляни! Русичi!.. I в сю мить з-вiд будiвель налетiли можi сотника Яреня. Якщо в кожного новолунга був меч, то Яреневi можi кинулися в бiй повнiстю зоруженi: в калантирях i кольчугах, у шоломах i при червлених щитах. I покотилися голови новолунгськi, й повiтря раз у раз протинали крики вмираючих. - Я-м рiк учора Горватовi! - крикнув до Гана-Гунтера Тодорiк Бернський. Король ошалiв: - Рiк ?си, та не дорiк! Тепер я вiдаю, який з тебе друг. Охищайся! Вiн витяг меч i схрестив його з Мечем Тодорiковим, який змушений був боронитися. Горват-Гернот, вихопившись на стiл, просто мiж посудом побiг до Гатилового брата Волода, який ще не знав, битися йому чи закликати до розуму. Новолунгський же князь напосiдав, мов шалений лев, i незабаром протнув Володовi груди. Гейзо, молодий жупан з-за Райни, бився з Ратибором, князем Бiлгородським. Ратибор тиснув i заганяв супротивника мiж столи, та раптом наступив на чийсь труп, i нога звихнулася, й рука йому теж схибила. Гейзо ж скористав з того й вiдтяв Ратиборовi голову з вiдвалом.[44] Та не встиг зрадiти сво?й перемозi, як навстрiч йому виступив старий кравчий, князь луганський Годой - простоволосий, iз довгим сивим оселедцем на тiм'?. Й молодому жупановi довелося вiдступити. Годо?в меч дiстав йому горлянки саме мiж столами, де лежав перетятий Ратибор. Поляни тисли й тисли новолунгiв, оточивши ?х з трьох бокiв. Тепер сiча велася далеко вiд весiльних столiв, закиданих трупами. Тодорiк Бернський поранив Гана-Гунтера в живiт i там i лишив лежати, сам же зчепився з Горватом-Гернотом. - Казав ?си, що-с ти наш друг! - мiж ударами меча гукав королевий брат. - Казав ?смь, але не я-м почав, а ти! I тебе я також протну, як i твого брата, хоч ти й друг менi! - Лише словом не паскудь! - лютився Горват-Гернот i рубав, i пiдрiзав, i робив несподiванi випади вперед, щоб дiстати в'юнкого й дужого бернця кiнчиком двосiчного меча. Обо? знали один одного, й оружжя один одного теж знали, й тому герцевi, здавалося, не буде нi краю нi впину. Русичi тисли й тисли з усiх бокiв, новолунги йшли всп'ять. Та, пiдкоряючись голосовi Горвата-Гернота, вони спромоглися продертись до ворiт, i вибiгли в окольний город, i тепер вiдступали назад, стримуючи полян. Одначе, коли збiгли з гiрки й почали задкувати головною вулицею до городсько? Полуднево? брами, з Перунового пагорка ?х ударили новi можi. Новолунги, рятуючись, повернули назад до княжого двору й засiли в будiвлi приворiтнiй, i тiльки окремi пари й досi змагалися серед просторого двору, й нiхто не втручався в сi по?динки. - Палiть будiвлi! - кричав хтось, але нiхто не палив, i всi знову насiдали в дверi та вiкна, й сiча буяла й на ганках, i всерединi. Подвiр'ям бiгали нажаханi молодицi й дiвчата й кричали дужче за самих можiв, якi билися й помирали на ?хнiх очах. Котрась тонко голосила, тримаючи на колiнах закривавлену голову, ще одна здерла з себе полоток i рвала волосся. Гатило ж стояв на ганку з оголеним мечем i тiльки дививсь. Й аж коли новолунгiв загнали до будiвлi, вiн мов прокинувся. Князь i досi не знав, що ж викликало сю несподiвану бiйку. То мало бути справою рук його жони Гримiльди, але княгиня стояла обiч i тiльки в розпачi заламувала руки. Невже вона-таки? Дворищем бiгали, вигукуючи нестямнi слова, можi з кривавими смолоскипами в руках, тут i там лежали пораненi та вбитi, Гатило ж не знаходив у собi сили пiдняти меч. То було якимось насланням, i в головi йому маяли окремi слова, перекошенi вiд болю та лютi обличчя й невпинний ляскiт оружжя. Тодорiк Бернський нарештi здолав охопленого шалом i люттю Горвата-Гернота. Вiн ударив його пiд праве нижн? ребро, коли той спробував досягти його кра?м меча й поточивсь уперед, не зустрiвши супротивника, якому пощастило вхилитись од страшного випаду. Горват-Гернот став на одне колiно, тодi сперся на меч i спробував пiдвестись. Але була вражена печiнка, й вiн знав, що то вже край. Узявшись обома руками за довге вруччя, вiн так i стояв, поклавши знесилену голову на хрестовину. Тодi зiмлiлi руки сковзанули вниз, i, забагривши блискуче лезо свiжою червоною кров'ю, вiн упав набiк, не випускаючи лезо з скривавлених долонь. Тодорiк Бернський, важко сапаючи, подався до во?нсько?. Русини вже пробилися всередину, й тепер бойовi крики чулися приглушенi й мов несправжнi. Гримiльда прочнулась. Пiднявши з землi голову свого малого сина, вона здерев'янiлими ногами попростувала туди, де ще точився бiй, обережно переступала через трупи й iшла. Повз не? пробiгав молодий мiж зi смолоскипом. Княгиня раптом кинула синову голову й учепилась обома руками в смолоскип. Мiж оддав i побiг далi, Гри-мiльда ж нахилилася й стала навколiшки. Бiля не? лежав, одкидавши руки, Горват-Гернот. Вона приклала вухо йому до грудей. Брат ще дихав, i серце билося в грудях. Княгиня пiднесла йому запалений смолоскип до розплющених очей. В очах була зненависть i бiль. Вона заходилася повiльно засмолювати йому киплячою смолою й очi, й рот, i н