iс. Горват судомивсь i пручався, та незабаром утих. Княгиня встала, повернулася до святкових столiв i заходилась освiтлювати трупи смолоскипом, який трiщав i порскав жагучими краплями. Знайшовши свого старшого брата, вона заварила й йому вуста. Але Гано-Гунтер i не ворухнувся. Вiн був мертвий. - Гатиле! Дивися! - пролунало в не?. за спиною. - Глянь, як жона твоя мучить сво?х братiв! То був Тодорiк Бернський. На його поклик прибiг Великий князь i ще кiлька вiльних од бою можiв. - То ? демон! - кричав Тодорiк. - Перевiтниця! Вона згубилiа стiлькох витязiв, щоб упитися ?хньою кров'ю! - Перевiтниця!.. - залунало зусiбiч. Тодорiк пiдiйшов до Гримiльди, яка й досi стояла навколiшки над сво?м старшим братом, й одним махом розтяв ?? навпiл. Гатило раптом замахнувся мечем, та рука його так i впала додолу. Тодорiк проказав: - Аби-с убив тую перевiтницю зразу, живi були б усi отi можi... Великiй князь ки?вський, упустивши меча, згорбився й повiльнiм хитким кроком подався через двiр до хорому. В усьому дворi була моторошна тиша - й у дворi, й у во?нськiй, де добили останнього новолунга. Й тiльки собаки в городi вили, вiдчувши кров, яко? тут давно не чути було, вили протягло й тоскно, втупившись мордами в ясний повний мiсяць, який сiдав за Щекавицею, набачившись такого жаху. В ЛIТО 453-е мiсяця травного Й знову настала пора весняного буяння, й знову вдяглись у молоденьке липуче листячко берести за Хрещатим Яром, вiвтарi вивели з княжих кошар овець на першу зелену пашку, й кияни, загнанi холодом у хижi, виходили на повiтрi й задирали голови: з-поза Либiдь-рiки на Оболонь летiли сiрi гуси, бiлi лебедi та журавлi, летiли з кра?в iрiйських, де нiколи не бува? холодiв, i в усi пори цвiтуть квiти й дерева, й у всi днi ся? сонце. Так повторялося щовесни, й у тому був правiчний закон Землi, бо в травному мiсяцi душi померлих згадують родичiв живих i шлють ?м тепло, й квiти, й трави. Люди радiли, дивлячись, як ожива? природа навколо, й самi мов оживали, й перероджувались i молодiли: весна!.. Й тiльки в душi однi?? людини було порожньо й холодно, й весняний вiтер не будив у нiй нi жаги, нi любовi, нi нетерплячого поривання скорiше сiдлати коней i ?хати в степ. За сей рiк Богдан Гатило зсутулився й геть посивiв, хоч йому ще було небагато, коли подумати - зовсiм небагато лiт. Той день, що забрав у нього разом, одним ударом, стiльки рiдних та близьких людей, - i сина малого Яромира, й кревного брата Володаря, й друзiв та соратникiв без числа, й жону, кохану жону Гриму, наче пiдiтнув йому жили, вбив у ньому вiру в себе й у людей, i тепер Богдан Гатило жив, як увi снi, й ходив, як увi снi, й усе здавалося йому сiрим i позбавленим будь-якого товку сном. Позавчора кияни поминали сво?х можiв, що полягли в тому безглуздому бою. Гатило навiть не пiшов на поминання. Рiк тому Гримiльду спалили на вогнищi, й пiд нею горiли не дуби й не берести та сосни, а сипуче смiття конопляно? кострицi, бо всi казали, що то не жона, але перевiтниця, й Богдан нiчого не мiг мовити супротиву ?м. Вiн тепер не знав, де вона й похована, бо спалили тiло ?? на Чортовому беремищi, в Чортори?, й у те нечисте мiсце русин з добро? волi нiколи не ступить ногою. Та й попiл розвiяли на всi вiтри, щоб не перевернулася ?? хижа душа вдруге й не почала ссати кров з немовлят i з дорослих. Бо коли упиря й перевiтника просто вбити, вiн знайде спосiб покропитися спершу мертвою, тодi живою водою й ожити завдруге - на те вiн i перевiтник-упир. Богдан i вiрив, i не вiрив у тi слова, бо вiн кохав Гримiльду по-справжньому й переживав ?? смерть ще болiснiше, нiж смерть сина та брата. Вiн уже рiк майже не виходив з опочивально? свiтлицi - тут i спав, тут i ?в, коли йому приносили, тут його шукали в нагальних справах i вельможi, хоч йому все остогидло й державнi клопоти викликали в душi тупу вiдразу. Всi, кого любив i хто любив його, тепер були далеко. Однi пiшли в iрiй до прадiдiв, iншi лишалися за дев'ятими горами й десятьма лiсами. Й тiльки молодший син Юрко був поряд i зв'язував його з сим життям. Богдан знав, що мусить жити, поки Юрко бодай трохи розуму набереться, щоб передати в руки йому важку булаву й ще важчий меч Юра Побiдника. Знав i ще дужче карався, бо не мав нi бажання, нi сил працювати й показувати майбутньому Великому князевi приклад мудростi й звитяги. Та й син останнiм роком почав уникати вiтця свого. В хвилину розпачу Гатило наказав старому конюшому писати ябеду до Борислава. Вiн одчував, що, коли сюди не при?де хоча б ся людина, з якою прожив вiку, все пiде шкереберть - i держава, й рать, i всi ?хнi спiльнi мрi?. Борислав Борич лишив Задунайськi землi посадниковi Дiю й при?хав. I тiльки з сим другом дитинства Гатило на мить забував про все й нiби молодiв. Але згодом i Борислав уже не мiг розвiювати княжого смутку. Гатило сидiв край вiкна й зазимкувато горнувсь у баранячу гуню. На стiнах спочивальнi висiло рiзне оружжя, але воно теж не надихало Великого князя на подвиги й не будило в душi того щему й жаги, як ранiше. Богдан знав тут кожну рiч до найменшо? дрiбнички й уже навiть не бачив нiчого. Помiчав тiльки золоченi доспiхи, якi привезли йому були шуряки з Нового Лугу: калантир iз шоломом, та меч, та перський лук, зроблений з крутих турячих рiг i напнений турячою жилою. Всi речi, якi належали Гримiльдi, челядники попалили, бо перевiтниця могла вселитися в будь-яку з них. Се ж оружжя не належало ?й, i Гатило сам порозвiшував його в спочивальнi: воно хоч нагадувало про не? й про тi далекi й майже забутi часи, коли вiн був щасливою людиною. Богдан дививсь на зброю й подумки розмовляв iз людьми, яких давно не було на свiтi й нiколи бiльше не буде. Й се тепер лишалося ?диним його заняттям в усi довгi днi й ще довшi, майже нескiнченнi ночi. Вiн устав i, тягнучи по пiдлозi поли гунi, почав ходити вiд однi?? стiни до iншо?, й ходив довго, поки йому не помлiли ноги, й у спочивальнi було тихо, мов у трунi, тiльки жалiбно порипували дошки. Й аж коли почало сутенiти, в дверi хтось пошкрябав пальцем. Богдан знав наперед, хто то може бути. Ввiйшла Iладiка, яка останнiх кiлька мiсяцiв приносила Великому князевi страву. Се була надзвичайно вродлива чорнобривка лiт вiсiмнадцяти. ?? позаторiк привiз Данко талем вiд князя Iлi? Херсонського, бо дiйшли чутки, нiбито Iлiя змовля?ться поза спиною в Данка й самого Богдана з булгарами й саками. Iладiка, вдягнена в довгу грецьку сукню, пропливла через опочивальню з двома полумисками на випнутих уперед руках i зупинилася коло Гатила. - Куди поставити, князе? За сi роки в Ки?вому городi Iладiка перейняла мову й говорила майже як русинка, й тiльки "ж" та "ш" вимовляла не завжди, особливо, коли хвилювалася. Богдан мовчки кивнув на пiдвiконня, бо стiл був до краю заставлений усiляким посудом. Княжна Iладiка зробила, як вiн сказав, тодi пропливла до столу й тихо йойкнула: - Все сто?ть незайняте! Князь нiчого не вiдповiв ?й, чекаючи, коли вона вийде, щоб знову поринути в забуття. Та княжна вклякла бiля столу й дивилася на Гатила такими широко розплющеними карими очима, що вiн аж засовався. - Чого сто?ш? - А сцо? Зору, поки попо?си. - Йди. Дiвчина грайливо заблимала: - Не пiду, поки не попо?си. Бити-ймеш? Усi в дворi рецуть, сцо то я тебе так зле годую... - То й що тобi ?? - Менi боляце... - серйозно проказала грекиня й довiрливо спитала: - Мозе, хай хтось инчий носе тобi страву? Гатило махнув рукою й вiдвернувся. Йому було зовсiм-таки байдуже, хто носитиме тi полумиски й чи носитиме ?х узагалi. Вiн сидiв так, обличчям до вiкна, поки Iладiка й вийшла. Власне, вiн i не чув, коли дiвчина зникла, а як поглянув назад, у спочивальнi не було нiкого. Смерком Гатило в тiй самiй гунi вийшов у садок, який починав братися дрiбним листям. На лавцi хтось бухикав i совавсь. Князь хотiв був повернутися, тодi роздумав i собi сiв поряд, навiть не глянувши, хто то ?. - Зирю на тебе, Гатиле, та й згадую... Князь упiзнав косака Шумила. Старий уже кiлька разiв намагався розважувати його сво?ми спогадами. То було одне й те саме: як зустрiв його пiд Витичевом, як нарiк iм'я йому, як потiм... - Тодi я-м був ще молодий. Отже, не вгадав. Дiдо почав говорити про себе. Гатило спробував здумати, скiльки ж йому лiт, але, так i не здумавши, сидiв i не обзивався. Шумило ж неначе знав, про що мислить Великий князь. - А з русальсько? недiлi на дев'яносто четверте лiто зверне менi. Шумило вже сидiв удома - Юрко вийшов з того вiку, коли мав надобу в ньому. Гатило дав старому готамановi маленьку хижу в самому кутку двору, пiд вежею Полунiчних ворiт, i Шумило цiлi днi висиджував iз сторожами на вежi й удивлявся побляклими очима в далеч, на перехрестя Залозного й Соляного шляхiв, яке без лiку топтав копитами сво?х коней. - А се-м намислив помирати абощо... Не доведи, Боже. Гатило аж обернувся до дiда. Не думав, що Шумило так бо?ться смертi. Вiн глухим голосом спитав: - Страхiтне? Дiдо вiдповiв не зразу. Спершу побухикав, тодi зiтхнув i мовив: - Нiт, не страхiтне. Я-м смертi не боявсь анiколи. Й сам добре вiда?ш. - I раптом нахилився до князя й довiрливо забубонiв: - Але страхаюся вмерти в запечi! Не личить косаковi. В Лузi на глум стану... - Вiн знову бухикнув й аж тодi спитав: - Гатиле, чи нема? де ратi в землi тво?й? - Нема, - байдуже вiдповiв князь i встав, махнувши рукою Шумиловi... Борислав Борич був тепер першою людиною в усьому царствi Руському. Вiн щоразу повiдомляв Великого князя про сво? дi?, але то було для годиться, бо ж обидва добре знали се. Вранцi наступного дня Борислав прийшов по обiдi. - Слю в греки Годоя, - сказав вiн. - Для чого? - Дань. - А-а... Данину Всхiдня Римська iмперiя сплачувала в Мiзi? в городi кам'яностiнному Сердiцi. Сплачувала чинно, та виникли суперечки: частину боргу iмператор Маркiан хотiв гасити товарами. Богдан торiк погодивсь, але сього року виявилося, що товари такi русинам непотрiбнi й вони можуть купувати ?х дешевше на всхiдних марках - у Персi? чи деiнде. - Добре робиш, Боричу, - сказав Гатило, бо без побратима не знав би, що й дiяти з такою державою. Перший болярин бiльше нiчого не казав, але Гатило час вiд часу зиркав у його бiк. Щось ма? повiдати ще Борислав, а мовчить i тiльки задумано шкребе полисiле тiм'я. Нарештi почав здалеку: Чу?ш, Гатиле... Я-м багато слухався тебе... Тепер послухай мене маломудрого. - Речи, - сказав Гатило. - Видимир, князь готський, послав гудця Ардарiковi, що-с ти охабився землi Русько?. - Нехай, - кволо кинув князь, бо йому й справдi було байдуже, хто та як про нього мислить i що каже. - Але то ще не все... - Речи... - Ардарiк одповiв Видимировi, що Аттiла... зворожений. - Ким? - Перевiтницею, - не зразу вiдповiв болярин. - Зворожений i не може нi на коня сiсти, нi з хорому вийти - ноги вiдняло. Гатило тiльки зiтхнув. Десь-то так воно й ?, бо вже рiк вiн i справдi не виходив за стiни городу Ки?вого. - Мусиш, Гатиле... - Що? - Мусиш, речу, показати ?м... готам i всiм, хто не дiждеться смертi тво??, що живий ?си й у сiдлi трима?шся. Великий князь мовчав, i ки?вський болярин шукав дошкульного слова. - Мусиш се зробити для землi Русько?. Богдан Гатило довго зiтхав i довго крутив оселедця на руку, й побратим Гатилiв терпляче сидiв поряд i думав, що ма? сказати йому ще, аби вивести з байдужостi. Та надiй лишалося менше й менше, й се приводило Борислава до розпачу. Й зовсiм несподiваним було для нього Богданове слово: - Чини, як зна?ш. Борислав ще не йняв вiри вухам сво?м i дуже несмiливо, щоб не напсувати справi, промовив: - По?дьмо в Захiдню Русь. Гатило злякано блимнув на нього й перестав крутити оселедця. Борислав дивився на нього так благальне, брови його так жалiбно звелися на перенiссi, наче вiн, сей загартований у сiчах i ратях мiж, сей рубайло, який навiть у бою знаходив силу жартувати, мiг заплакати. Гатиловi стало шкода побратима, й, щоб не дати йому зганьбитися, вiн кволо всмiхнувсь: - Хай на тво?му буде, Борисе. Наступного ж ранку, поки залiзо не схололо, Борислав зiбрав у далеку путь Воротилову сотню. Найдужче боявся вiн дрiбного дощу, який почав сiятись удосвiта й мiг зашкодити. Та коли людинi до всього байдуже, ?й однаково, чи йде дощ, а чи смажить сонце. Гатило, загорнувшись у шкарубке вовняне корзно, сiв на свого застояного яблукатого жеребця. Ви?хавши з Полудневих ворiт, сотня на чолi з Бориславом i Гатилом перетяла Дiброву над Хрещатим Яром, звернула лiворуч i помiж горами Хоревицею та Щекавицею вийшла на Оболонь, де Соляний шлях перехрещувався зi шляхом Залозним, i побралася на захiд. ?хали майже мовчки, Борислав iз Гатилом попереду, Воротило крокiв за двадцять вiд них, а по Воротиловi вся сотня молодшо? дружини. Борислав боявся розмовляти, бо кожне невдало кинуте слово могло вразити Гатила, й вiн тодi повернеться назад, i нiяка сила бiльше не зрушить його з мiсця. Тiльки на п'ятий день, коли Дерева лишились позаду й Залозний шлях зав'юнився вздовж берегiв Злуч-рiки, Бориславовi мов тягар з плiч упав. Гатило не мiг не помiтити сього, й одного разу, вже десь у верхiв'ях Злучi, вiн сказав: - Мислиш, не вiдаю, куди ти везеш мене? Борислав довгим стривоженим поглядом подивився на князя, та той усмiхавсь. - Я-м од першого разу зтямив тебе, - мовив Гатило, але не наказав спинятись i не виявляв нiяких зломiрiв, i велiй болярин зiтхнув: - Мислиш, ти хитрий ?си, а я-м ступiв геть? Гатилова балакучiсть свiдчила про те, що дорога трохи таки розважила його, а се було головне для Борислава. - Взяв ?си на одур мене з тими вивiдами, еге ж? Велiй болярин полегшено засмiявся. Вiн i справдi вигадав усi тi побрехеньки про Видимира й Ардарiка, але не дуже й набрехав, бо варто остроготам вiдчути слабiнь городу Ки?вого - й вони одложаться геть вiд руки полянського князя. Вiн так i сказав Гатиловi, й той нiчого не мовив супротиву. Далi Галича Борислав, як i сподiвався Гатило, його не повiз. Князь галицький Острiй, тесть Богданiв, зустрiчав зятя з усi?ю пишнотою, на яку був здатний, далеко за Днiстром, дуже широким i каламутним о сю пору мiсяця травного. Й серед учти була й Гатилова жона ?рка разом з п'ятирiчною донькою, названою на честь вiтця Даною. Богдан подивився на ?рку, яку за шiсть рокiв устиг забути, бо ж бачив ?? всього кiлька день, i на чорняву Данку, яко? взагалi не бачив, - i в душi його не озвалася жодна струна. Й то було так, бо людей роздiляють не тiльки роки, а й вiдстанi, ?рка ж, його жона Ярина, ввесь час безви?зно сидiла в сво?му приданому городi Войниловi, сидiла разом з донькою, яка тут i народилася, й вiн анi разу майже так i не згадав про них... ?рка дивилась на Богдана трохи злякано, й йому стало шкода ??. Всi дванадцять день, якi вiн пробув у Войниловi, бо ж Борислав сього прагнув, Гатило намагався бути лагiдний i з Данкою, й iз жоною. Та крига в душi не танула, й се розумiли всi, й насамперед сам вiн. Довгими ночами вiн лежав, розплющивши в темряву очi, стомлений i спорожнiлий, а коли засинав i раптом прокидався знову, щоразу здавалося, що поряд лежить не ?рка, чорнобрива красуня ?рка, мати його дочки, а хтось iнший, кого вже нема й нiколи не буде. Й уранцi вiн потiм уникав дивитись ?рцi в вiчi, нiби й вона могла знати, що робиться в його зацiпенiлому серцi. Коли ?рка виряджала можа свого в дорогу, на вiях ?х тремтiли сльози, й Богдановi було нiяково, що не змiг зiгрiти й приголубити сю гарну молоду жiнку. Вiн уклонився ?й i Данi, торкнувши рукою трави, тодi вперше за всi днi поплескав доньку по щоцi й сiв на коня. Мала ж заплакала голосно й ревно, ображена чи налякана сво?м незнайомим вiтцем. Так Гатило й повернувся додому, й нiякi Бориславовi хитрощi не допомогли, й усе лишалося, як i було ввесь прожитий рiк, i нiхто не знав, чого сподiватись вiд дня прийдешнього, й найменше за всiх знав се сам Богдан Гатило. Днi точилися сумно й одноманiтно, вiн цiле лiто не виходив за стiни дiдинця, вiтчого й дiднього двору, тiльки надто паркими вечорами сiдав на лавицi в молодому садку й мовчав разом iз дiдом Шумилом, який теж став неговiрким, тiльки раз по раз бухикав - глухо й глибоко, мов iз порожньо? дiжi. Тепер Богдан од ранку до вечора читав. I то не була грецька книга з великим хрестом, яку колись начебто забув у його свiтлицi луганський князь Годой, а стос дощечок, змережаних та?мничими четними рiзами давнього руського письма, якого навчив Богдана сивовусий скоморох Харко Мурин. У книзi йшлося про дивнi речi. Досi йому й на думку не спадало, що свiт сто?ть споконвiку на трьох слонах, названих мамонтами, що тi мамонти нiчого не ?дять, а тiльки глибоко дихають - коли вдихне перший, полудневий, вiн роздима?ться й бiльша?, й свiт над ним пiдважу?ться й вiдхиля?ться од сонця. Тодi сонце ходить низько над свiтом, i се зветься зима. Коли ж сей мамонт видиха? й худне, свiт нахиля?ться до сонця, й почина? теплiшати. Два ж iншi мамонти перекидають одне одному сонце й мiсяць, i тодi наста? день або нiч. А зорi - то вiчi померлих людей, бо й досi ж кажуть не тiльки "дивлюсь", а й "зорю". Де людина вмерла, над тим самим мiсцем спалаху? ?? зiрка. Найбiльше ж умира? людей на важкому шляху через полудневi степи, тому й на небi цiла дорога густих зiрок, якi теж називаються Соляним Шляхом, бо дрiбка солi на Русi дорого важить, i нелегко здобути ?? й привезти з далекого Руського моря, на яке греки речуть Евксинське. Розповiдалося й про те, звiдки на свiтi взялися звiрi й що кожен звiр у собi несе, - собака вiрнiсть, бо створена богинею Вiрою, кiшка - лжу, бо хова?ться в нiч i дiтей сво?х зачина тiльки вночi, ведмiдь - силу й любов до землi сво??, бо в давнину ведмедiв звали русами, й поляни зродилися саме вiд них i тому й звуться русинами й русичами, тобто синами руса. Богдан читав i порiвнював те четмо з грецькою книгою про ?хнiх кумирiв. I раптом замислився. Нiде в руському письмi не сказано про те, вiдколи ж отi три слони-мамонти держать на сво?х спинах свiт. Се його дуже дратувало, бо грецька книжка твердила, що ?хнiй Христос народився лiта 5508-го, Адамос же лiта 1-го. Вiн перегорнув усю товсту книжку й нiде не знайшов про те, вiдколи ж iсну? свiт на Русi. Було сказано, що вiд окняжiння Великого князя Велiмира до його смертi минуло лiт двадцять i п'ять. Але ж греки пишуть: лiта божого такого-то. А як же ми? Вiн сердито вiдсунув книжку, коли ж увечерi здибав коло порога скомороха, спитав: - Скiльки вже свiт ? на Русi? - А що стало? - здивувався Харко Мурин. - Бо в грецьких книгах се ?, а в тво?й нема. - Й розповiв скомороховi, в чому рiч. Харко Мурин запитав: - А де починаються зорi? - Як то де? - Мають вони почин? Се було зовсiм нелегке запитання, й Гатило не тямив одповiсти. Нiбито ж усе мусить мати почин i кiнець? Тодi Харко намалював пальцем у поросi велике коло круг себе й спитав: - А де сьому коловi почин? Почину й краю не було, й ся думка сподобалася Гатиловi. Але, на вiдмiну од кола, книжка мала початок i кiнець, i князь урештi дочитав ??. Й знову потяглися кволi й сiрi днi та нестерпно довгi ночi. Вранцi Богдан думав про те, що мерщiй би надходив вечiр, а лiгши в цупке ложе, не мiг дочекатися сходу сонця. Й думки поволi теж замерзали в головi й тяглися мляво й сонно, й вiн мiряв днi снiданням, обiдом та вечерею, коли приходила чашниця грекиня Iладiка й приносила сво? одноманiтнi полумиски. Гатила дратували й тi полумиски, й сама дiвчина в довгому до п'ят полоттi, в якому вона здавалася тесаним з дерева живим вистуканом, схожим на тi, що споконвiку стоять на священному Перуновому горбi навпроти ворiт княжого двору. Iладiка приходила з тремкою усмiшкою й трохи лякливим поглядом широко розплющених очей i завжди довго торохтiла на столi полумисками та братницями, довше, нiж мiг витримати Богдан. Його дратувало все в нiй, i вiн грубо питав: - Усе вже-с перемацала? Тодi вона йшла з хати, не дивлячись на князя, й йому ставало трохи мулько, що так грубо поводиться з нещасною полонянкою, яка не ма? нi вiтця, нi матерi, нi когось кревного в сьому чужому для не? свiтi. Але наступного разу вiн знову грубо виряджав ?? геть, i все повторювалось, i днi тяглися за днями, незалежно вiд години надворi, невиразнi, й одноманiтнi, й сумнi. Й сталося так, що Гатило потроху призвича?вся до братницi[45] й тiльки в ?? товариствi почав одчувати якусь утiху та забуття... Мiсяця снiжного Коли Днiпро скувала крига й усi рiчки довкола городу Ки?вого - й Хрещатик, i Либiдь, i Глибочицю, й широкоплесу Почайну - вкутали глибокi снiги, а над засiками та вежами кружляло гайвороння, збираючись у свiй пiзнiй вирiй до теплих степiв над морем Руським, перший вельмiж Борислав зi старим конюшим Войславом iшли з княжих ворiт просто двору до хорому. Снiг сухо рипiв у них пiд узятими в дорогi остроги чобiтьми, мороз кусався й щипав ?х за руки та обличчя, але вони йшли i йшли, повiльно, неквапом i майже врочисто. Челядники й роби, що траплялися ?м на дорозi, здивовано рячились услiд першим можам городу стольного, з во?нських i ста?нь визирали отроки й конюхи. Щось мало трапитися, щось небуденне й значне, коли вельможi так урочо виступають рядком, убранi в сво? найрозкiшнiше вбрання, - бiлi гунi, критi шовком i паволоками, тороченi на рукавах i подолi бурими куницями, в гостроверхих, також у кунячiм околi, шапках i золотавими й срiблястими шликами з китицею, в червоних жупанах, якi виглядали з-пiд розстебнених гунь, i при дорогiм оружжi. Щось неодмiнно мало статись, i двором услiд за вельможами покотились неймовiрнi чутки. На ганку Борислав зупинився, вiдчинив дубовi дверi й ступив у сiни, за ним пiшов i Войслав. Довгими сiньми лунко грюкали ?хнi кованi чоботи, й з бiчних дверей також визирали тивуни й челядники. Вийшов старий домажирич Адамiс у дубленiй гунi з бiлим ковнiром, скинув ягнячу шапку, але вони проминули його й пiшли далi, до сходiв, що з кiнця сiней вели на повершя, й ?хнi кроки були так само лункi й та?мничi. Тiльки коло спочивальнi великокняжо? вони спинились i випустили чашницю Iладiку. - ? вiн? - кивнув на дверi Борислав. - ?, - вiдповiла дiвчина й страдницькими очима обiйняла вельможiв. - Сцо сте намислили, болярине? Вона тримала поперед себе повнiсiнький, неторканий полумисок iз пойнятою холодним смальцем свининою та три порожнi мiдянi братницi. Борислав одтрутив дiвчину з-перед себе й рiшуче ступив через порiг. Вони стали посеред спочивальнi, вистеленiй килимами й ряднами, з одним-?диним ложем пiд супротивною стiною, невеликим хрестоногим столом iз безлiччу братниць i полумискiв та довгим дубовим ослоном, що сягав попiд обома вiкнами вiд дверей до покуття. - Великий княже! - незвично врочистим голосом продуднiв Борислав Борич, i князь вiдгукнувся: - Га? Такого звертання вiн ще не чув од Борислава й тепер, здивований, блимав то на одного, то на другого вельможа. Князь був у самiй полотнянiй сорочцi та бузинових ногавицях, босий i простоволосий. Довгий сивий оселедець заплутавсь у ?жакуватому, давно не голеному тiм'?, обличчя було теж неголене хто зна й вiдколи, очi в обрезклих зморшках дивилися на прибульцiв, мов крiзь iмлу, й усiм сво?м виглядом володар землi Русько? швидше нагадував лiсовика-смолича, нiж Великого князя. Борислав добру сiдмицю вже не бачив Гатила, i його окаянний вигляд змусив серце боляринове болiсно стиснутись, але вiн узяв себе в руки й ще врочистiшим голосом проказав: - Рать сполча?ться на землю Руську, Великий княже! - Га? - знову безтямно прорипiв Гатило, бо до його свiдомостi не доходили Бориславовi слова. Велiй болярин доказав: - Рать многа: й чудь, i ?м, i сум, i мурома з весами. Сiдлай, княже, коня сивого та бери меч к опоясу. Богдан Гатило ще якийсь час тупо дивився на Борислава й на старого конюшого, який стояв праворуч першого вельможа, тодi схилив голову мiж колiна й застиг. I тiльки Борислав Борич бачив, що мед у братницi, яку мiцно стискав Гатило, раз по раз брижиться тонкою хвилькою. Гатило плакав. Борислав повернувсь i тихо вийшов, i Войслав теж подався за ним, i бiльше того дня вони не ступили на порiг княжого хорому. Гатило засунувся зсередини й нiкого не впускав у спочивальню, навiть усмерть перелякану чашницю Iладiку, яка кiлька разiв намагалася погодувати його. Попостовбичивши з годину пiд дверима, вона пiшла до Адамiса, не знаючи, що сталось i що ма? статися вiдтепер. Та раннього ранку, щойно над княжим двором сiли першi сутiнки й Борислав iз Войславом пiдiйшли до хорому, Гатило вже стояв на високому порозi в короткiй баранячiй гунi пiд опояс, у смушевiй шапцi з чорного ягняти та в чоботях о високих халявах. Спина йому ще сутулилась, але ноги ледь розведеними вбiк пiдборами трималися мiцно на закрижавiлому порозi. Вiн коротко рипнув голосом: - Уходьте. Й загримотiв сiньми всередину. Вельможi подалися вслiд йому, й серце в Борислава Борича радiсно закалатало. Таки прокинувся князь, очуняв од хмiльного чаду та липучо? байдужостi Гатило, очуняв-таки... На десятий день, перед самими колядками, велике ополчення, зiбране з окольних руських сiл i городiв, побралося нескiнченною вервою до Вишгорода й далi на полунiч, куди вiв ще не добре вкочений Соляний шлях. По трьох сiдмицях сполчення дiсталось Iльмень-озера, де вже лiт тому тридцять почали селитися словiни, полишивши старi вiтчини на Березинi та верхiв'ях Днiпра. Очам руських ратникiв одкрилися жахнi видива. Вздовж лiсових дорiг i просiк стояли довгi ряди хрестiв iз розiп'ятими на них бородатими людьми. Трупи були без носiв i вух i давно поклякли на морозi, ноги в них висiли з хрестiв, об'?денi вовками й лисицями, простоволосi кучматi голови, й плечi, й одяг були засипанi снiгом, очi ж дивились похмуро й моторошно крiзь холодну заскленiсть смертi. З одного старезного дiда було здерто ввесь одяг, а на грудях i животi повирiзуванi великi й уже почорнiлi хрести. Певно, то був колись старiйшина всього великого роду, який тепер простягся вздовж лiсово? просiки шерегою розп'ять. I тiльки тут Гатило прочнувсь остаточно. Здибивши яблукатого жеребця, вiн уп'явсь острогами йому в живiт i погнав попiд страшними хрестами й гнав доти, доки й тягся нескiнченний лiс. А ввечерi сказав, намагаючись не дивитися в бiк болярина Ореста й князя Тодорiка Бернського: - Хрестатi. За теплою великокняжою полоткою вирував тисячоголосий табiр, а в полотцi здавалося тихо, моторошно тихо. Тi хрести на старому дiдовому тiлi й тi, iншi, дерев'янi, на яких були розiп'ятi сотнi людей, говорили про одне. Рука грекiв, чи латин, чи, може, й готiв, сягла й сюди, бо нi чудь, нi ?м, нi сум, нi якесь iнше з-помiж сих племен у Христа не вiрили; тим бiльше - словiни iльменськi. Наступного дня вивiдцям пощастило знайти кiлька недорiзаних родiв, що ховались у найнеприступнiших лiсових хащах. - Ви чи? сте? - спитав у зарослого по вiчi дiда соцький вивiду. - Русьские. - А хто сте? - Славяне. Сивий бородатий старiйшина, коли його привели до Гатила, розповiв, що сталося й яка сiча була тут у кiнцi лiта й восени. Велика тьма прибулих човнами з островiв та Холодно? землi фрягiв[46] разом iз готами, якi невiдомо звiдки й узялися, швидко пiдкорили чудь, i ?м, i сум, i ще декотрi меншi племена, примучили ?хнiх вождiв збирати ополчення, й усi разом посунули на словiн. Може б, словiни й вiдбились од напасникiв, та серед них ворог теж устиг посiяти прю. Дехто здавався фрягам, та готам, та поведеним племенам, ?х порозселяли на всi чотири вiтри. Iншi ж, хто не пiддавсь на одур, узялися до мечiв. Але мечiв було замало, ворог iшов на полудень i на всхiд, куди хотiв, i скрiзь убивав, i палив, i гарбав, а найнепокiрнiших, хто вiдмовлявсь уклонитися ?м, розпинав на схрещених колодах, пiддаючи жахливiй повiльнiй смертi. - Теперя нас десятеро, - закiнчив свою розповiдь старiйшина, моторошно схожий на того дiда, якого всi бачили вчора на хрестi. - Я да девять баб-маладух. А я уже стар для... Вигiбн?т род... Гатило гаркнув: - Де вони?! Дiд перелякався: - Кто? - Фряги, й готи, й чудини!.. - Не в?даю, баарiн. - Вiн слово болярин вимовляв на полунiчнии лад, i в нього виходило "баарiн" чи навiть "ба-рiн". - Но в?даю, кто в?да?т. I розповiв, як ?м про?хати понад берегом Iльмень-озера й знайти в болотах iншi великi роди Балових та З?мових. За два днi вивiдцi розшукали в замерзлiй драговинi чимало словiнських родiв, бо туди недруги не наважилися заходити. А ще за сiдмицю сталася велика сiча. Гатилове ополчення розгромило дружини фрягiв та заблукалих сюди готiв, а погано зоруженi ратники чудських, та сумських, та емських вождiв, що пiддались на фрязький одур, самi порозбiгалися. Гатило простояв на Iльменi до пiзньо? весни, коли стежки в лiсах i драговищах протряхли. Вiн наказав чудинам посунутися на захiд, до великого Драг-озера[47], сум та ?м пересадив за Ладогу та Волхов, а на сьому березi Волхова зрубав чималий город, нарiкши його Новим, i лишив там посадника свого Воротила з сотнею молодших дружинникiв. - Воротило мiж пiдлий, - сказав вiн новим городянам, - як i всi ви. Але нездоланний у сiчах i мудрий словом. Будьте руськими й слухайтесь його, як би сте слухали мене. Й у кiнцi мiсяця квiтного першими дорогами Гатило подавсь назад, повiвши все ополчення й велiй полон у возах i за возами. Кiлька сот све?в, узятих талями, вiн оддав Чернiгiвському князевi Божiво?вi, сво?му новому родичевi, чия донька нещодавно таки пiшла за Володового сина Остоя. Там, де Сож-рiка впада? в Днiпро, син загиблого Волода Остой, побравши полон свiй i тестiв, пiшов просто до Чернегова, Гатила ж манив рiдний город Ки?в. То було незбагненне. Вiн нiколи не думав, що може так сумувати за вiтчим вогнищем, i навiть побоювався, чи не наслано йому яко?сь мани, чи не приворожила та молода чашниця - грекиня, бо ?? великi засльозенi очi ввижалися йому тепер i день i нiч. Нiхто його вдома не чекав - жодно? рiдно? людини. Навiть син молодший Юрко, двадцятишестирiчний сотник, ?хав на чолi сво?? сотнi поряд iз вiтцем. А Гатила тягло додому, й зелена весняна путь здавалася безконечно довгою, й вiн не мiг дочекатися, коли ж нарештi сяйне перед очима синьовода Прип'ять. А як i Прип'ять перепливли, Богдан заходився чекати з дитинства знайомих пагорбiв Вишгорода. Й не тому, що в сьому городi довгi роки жила його перша жона Руска, а через те, що з гiр вишгородських видно заборола городу Ки?вого. Великий князь ?хав попереду на сво?му яблукатому жеребцi, зовсiм не схожий на того Гатила, який ще пiвроку тому загибав, доброхiть вiддавши себе на поталу повiльнiй смертi вiд зелено? липучо? байдужостi. Спина його випросталась, очi гостро дивилися з-пiд густо? стрiшки прямих брiв, довгi сивi вуса та сивий князiвський оселедець маяли на стрiчному теплому вiтрi, комiр просто? вишивано? сорочки був розсупонений, i струмiнь повiву при?мно лоскотав могутнi груди. Богдан дивився вперед, але пильно слухав розмови сина Юрка з десятником. Княжич сказав, мрiйливо зiтхнувши: - Менi б отак, як старий стану... Десятник же впевнено вiдповiв: - Усi такi вони. Говорили про старого готамана косацького, й се була ще одна радiсть Богданова. Таки ж радiсть, хай там що не ?, й вiн мiг би зi щирим серцем i вiдвертою душею не те що хвалити Шумила - пiсню йому спiвати. Казали, буцiм котрийсь гайдар уже склав про нього думу, але Гатиловi ще не доводилося чути ??. Вiн сам собi сказав покликати гайдаря того, як тiльки при?дуть до городу стольного, - нехай спiва?, й нехай чують ту правдиву думу про руського витязя Шумила Косака... Початок тiй пiснi слiд було шукати ще морозяного ранку мiсяця снiжного, коли Гатило, стрiпнувши з себе облудну ману, запоясав меч Юра Всепобiдника й став ногою в стремено. Тодi вiн так i лишивсь: одна нога в мiдяному стременi, а друга долi, в утоптаному снiгу. Пiдiйшов старий Шумило й гримнув так дуже, як уже давно не гримiв: - Стiй, Гатиле! Богдан похмуро дивився на дiда. Вiн уже знав, про що казатиме Шумило, бо то було закiнченням ?хньо? розмови влiтку на садовiй лавочцi. - Ма?ш узяти й мене, Гатиле. - В голосi його було не стiльки прохання, як наполегливо? впертостi. Вiн повторив: - Ма?ш узяти й мене. Давно-м ждав сього дня. Дяка Моранi - не взяла мене досi, дала дiждатися. Не дай же й ти старому косаковi згибнути на полу. Рать прийшла на святу Русь - инчо? я вже не дiждуся. Вiн був у сво?х косацькнх червоних ногавицях та бiлiй вишиванцi, пiдперезаний широким яскраво-синiм опоясом з доброго тонкого сукна, мав на ногах зеленi чоботи, сиву ж смушеву шапку тримав у руцi. Спечене всiма вiтрами, зборознене дрiбними й великими зморшками лице його здавалося проти снiгастих брiв, i вус, i чуприни вилитим з давно потемнiло? бронзи, яка не зна? нi вiку, нi зносу. Стоячи в такiй незручнiй позi - одним чоботом на снiгу, а другим у стременi, Гатило мимовiльно замилувався колишнiм Юрковим учителем. А старий дививсь на нього з-пiд бiлих брiв, однi?ю рукою тримаючи шапку з червоним готаманським тулом, а другу поклавши на свiжовичищене срiбне вруччя харалужного сiкуна. - Дайте Шумиловi коня, - тихо мовив Гатило й нарештi сiв у сiдло. Бiльше вiн i не бачив дiда, той нiби розчинивсь у пiстрявiй нескiнченнiй лавi ратникiв. Не здибував його нi дорогою до Iльмень-озера, нi в тих сумних лiсах, де на кожнiй просiцi тяглися хрести з розiп'ятими, нi в непролазних, закиданих пiдступним снiгом драговищах, де ховалися недобитi й недоловленi бороданi-словiни. Зустрiв Шумила тiльки перед останньою, вирiшальною сiччу. Дiд сидiв на кудлатому присадкуватому конику, яких полюбляв колись Гатилiв друг i побратим Вишата, Вишеслав Огнянич. Русини шикувалися на лiвому березi закуто? в кригу рiчечки, сотня до сотнi, полк до полку, й на чолi кожно? лави стояв болярин або во?вода. Шумило ж примостився мiж двома полками комонцiв, i князь, сам не знаючи, для чого, раз по раз обертав голову й дивився на старого косака. Ворог стояв густою лавою на тiм боцi й не хотiв рушити вперед анi вiдступати назад у поле, щоб дати руськiй ратi перейти на свiй берег. Тодi досеред рiчки вихопилося кiлька охочих подрочити недругiв. Зав'язались окремi герцi, гору брали то тi, то сi, лави ж стояли непорушнi, хоч холодне сонце, яке котилося понад самiсiнькими лiсами, дiйшло сво?? найвищо? точки. Русини ще вдосвiта вчинили требу сво?м кумирам, i насамперед Юровi Побiдниковi. Жертви давали добрий знак, i всi були певнi в перемозi, та Гатило стримував запал можiв. Кумири кумирами, але й вони так просто, дурневi в руки, перемоги не дадуть, i треба було виманити фрягiв. Збоку могло здатися, що на герць виходить кожний, у кому заграла жага кровi. Насправдi ж, Гатило керував герцем усiх витяславiв, що змагались на льоду. Перед лiвим крилом русько? ратi зiбралося душ iз сорок смiливцiв, якi вiч-на-вiч сiклися з охочими фрягами. Богдан потроху додавав туди можiв, i по якомусь часi лiве крило вигнулося й заходилось поволi сунути до по?динцiв. I коли першi лави дiйшли досеред рiчки, протилежне крило ворога не витримало тако? близькостi, зiгнулося й пiшло насупротиву. Мiж ними та серединою втворилася трiщина, Гатило ж тiльки на се й чекав. Середина руського ополчення теж вiдкотилась i несподiваним ривком уклинилася в отвiр, дедалi дужче розпинаючи його й не даючи головним силам ворога прийти на допомогу нерозважливому криловi. Сiча зав'язалась на самому березi, й коли ворога достатньо потiснили, на нього сiли заднi лави русинiв, схованi в близькому лiсi. Так розiрванi полки, позбавленi опори збоку, було вже легше давити, й Гатило метнув свою сулицю вперед. - Князь уже почав! - гукнули можi звичний оклик. - Потягнiмо й ми по князевi! Гатилiв задум удався. З могутнiм криком "Сла-ав-ва-а-а!", що то захлинався, то вибухав з новою силою, рать руська в лоб ударила ворога, який намагався прихистити себе там, де зяяв пролом у лавах, i тим самим ще дужче розрiджував сво? лави. Богдан бився в першiй шерезi синово? сотнi, княжич Юрко, могутнiй, як i отець його, стояв о лiву руку, й пiшi фряги падали пiд ?хнiми кiньми один за одним, хоч билися й вiдважно, навiть люто. Й тут, з одвалом стявши голову високому рудобородому фряговi чи готовi, Богдан знову помiтив Шумила. Дiд стояв трохи правiше й рубався з комонним супротивником, а молодшi во? допомагали старому, не даючи фряговi зайти збоку. Князевi хотiлося крикнути дiдовi щось гарне й пiдбадьорливе, але боявся, що той може раптом обернутись i пiдставити себе. Та й навряд чи почув би його дiд у страшному ляскотi мечiв i щитiв, у неймовiрному гаморi живих i конаючих. Богдановi заплуталося стремено, й вiн одiйшов на пiвтора коня всп'ять, а тодi почав завдруге протискатись до переднiх. Во? змiшалися в суцiльне вировисько, та полян годi було сплутати з ворожими можами: всi, хто не мав калантиря чи рiзницi-кольчуги, повивертали сво? гунi вовною догори, й густе бараняче хутро правило ?м за найкращу бороню - мечi сковзали по ньому, сулицi заплутувались у ковтунах i викликали розгубленiсть, якою користалися русини: недаремно ж у всьому свiтi називали руське во?нство гунами! Ворожа стрiла, може, призначена йому, влучила яблукатому жеребцевi в шию, але ковзнула попiд шкiру, й Гатило рвучко витяг ??. Й перш нiж пробитися до сина Юрка, який разом iз десятником тис поперед себе трьох фрязьких комонцiв, що прийшли на спомогу пiшакам, Великий князь ки?вський знову побачив Шумила. Й так i став, пiдсвiдоме затуляючись од припадкових а чи нацiлених стрiл, якi лiтали в усi боки. Сталось те, чого ввесь час сподiвався князь, - нiхто йому про се не казав, але вiн був певен, що старий косак се зробить рано чи пiзно. Коли зрiдiли лави фрягiв, зодягнених у цупкi калантирi з мiдною лускою, й почали вже просвiчуватися наскрiзь, Шумило раптом зострожив свого невтомного коника, пробився крiзь передню лаву й ударив у скопище, яке стерегло фрязького князя. Там була добра сотня комонникiв, i переднi фряги, що рубалися з русинами, пропустили косака, бо що мiг зробити якийсь бiлобровий дiд iз княжою сотнею. А Шумило, з розгону збивши кiлькох вершникiв, удерся в саму середину варти й махав мечем сво?м так шалено, що там знявся переполох. Замелькали в повiтрi мечi й сулицi, заметалися люди й конi, розгубленi таким зухвалим нападом оскаженiлого гуна, тодi несподiвано все вляглось, i над головами вершникiв з'явився Шумило. Вiн був ще живий, хоч його пiдняли вгору на довгих коп'ях десяткiв зо два ворожих можiв. Гамiр навколо враз ущух, русини й фряги переднiх лав розчепилися, й стало чути голос готамана Шумила. Старий стяг з голови шапку й вимахував нею, фряги ж нiяк не змагали протнути його вивернено? догори хутром баранячо? гунi. Гатило почув дiдовi слова: - Го-гой!.. Русичi-i-i!.. Я-м посiк ?хнього кня-а-азя-а!.. Й тут-таки зiв'янув i пустив додолу руку з косацькою шапкою. Тодi повiтря здригнулося вiд могутнього зову "Сла-а-а-ва-а!", - й русичi суцiльною лавою посунули вперед, ворог не витримав останнього натиску й повернув yсn'ять, а кияни, й бiлогородцi, й iскоростичi, й переяславцi гналися й гналися за втiкачами, й сiкли голови в шоломах з вiдвалом i без одвалу, й кидали зашморги на ши? зайдам, i була сiча жахна, й був полон, i помста, й пожива. Наступного дня до Гатилового стану прийшли бити чолом тi князi чудськi, й сумськi, й ?мськi, й муромськi, якi завчас утекли з фрязько-готського ополчення, й Великий князь ки?вський справедливо розсудив ?х, узявши талiв по кiлька сот од кожного й наказавши племенам бути надалi обачнiшими в доборi друзiв i недругiв... Богдан стояв на високiй горi коло Вишгорода й удивлявся з-пiд долонi туди, де височiли новi вежi над його стольним городом. Дорогою через луки гнав комонник, низько припавши до холки коня. В тiй самотнiй рухомiй цяточцi було щось тривожне, й Великий князь одчув, як його серце холоне в передчуттi лихо? звiстки... В ЛIТО 454-е мiсяця червця То була справжня несподiванка для Гатила, й вiн картав себе останнiми словами, що не зважив на застороги бернського князя. Тодорiк ще й ранiше казав, нiби таль Валтарiй Аквiтанський ма? на оцi недобре, та Гатило не звертав уваги на се. Позавчора ж знову прийшов до полотки: - Великий княже... Гот Валтарiй утiк. - Куди?! - Нiхто не вiда?. Богдан Гатило подумав i наказав послати здогiнцiв. Але досвiдченi можi перешукали всi лiсовi стежки й дороги вiд пiвдня до заходу, бо коли Валтарiй i справдi втiк, то мав податися таки на захiд, у кра? готськi, - й не знайшли не тiльки Валтарiя, а й слiдiв його. Богдан сподiвався, що готський таль просто вiдстав або змiшався з руськими ратниками, та й се виявилося марницею: в жодного сотника й десятника Валтарiя не було. Тодi князь, переправившись через Здвиж, послав гiнця в Ки?в - i попередити городян про сво? повернення, й заразом спитати, чи не прибився молодий гот, бува, до городу. Та гiнець у дорозi затримавсь, - кiнь звихнув ногу, - й випередив рать усього на годину чи двi й тепер стояв перед князем i червонiв. - Коли?! - майже гаркнув розлютований князь. - Хiба звечора... Взяв двох коней i... Майже добу тому! Ще коли Богдан був по той бiк Здвижу! Гатило стьобнув коня й пустився через вишгородськi луки до городу Ки?вого. Та тут дiзнавсь про таке, вiд чого забракло повiтря. Старий конюший розповiдав: - Приходить учора й рече: "Велить князь дати золочене оружжя й молодого жеребця, того, що ма? зiрку на лобi та бiлий хвiст". Я його питаю: "Нащо князевi тотi iграшки?" Вiн же рече: "Князь ки?вський верта?ться з походу побiдного й хоче зодягтися в золоте". Я-м мусив дати все те?: й шолом, i калаптир, i щит, i меч, i лук... А надвечiр дивлюся - вже нема готського таля. Нема? й чашницi грекинi Iладiки... Богдан Гатило враз iзсутулився й потяг ноги до хорому, забувши й Войслава, й полки, що таборились на Тiчку, на Торговищi й у Дiбровi, забувши про славлiння, яке збиралися спiвати йому дiви ки?вськi, чекаючи тiльки помаху Войславово? руки. Сталось те, чого вiн найдужче боявся. Таль Валтарiй ускочив, але завдав йому ще й другого, дошкульнiшого вдару... Паскудниця! Хто б мiг подумати, що в отих ?? променистих очах стiльки зрадливостi й пiдступу, хто б мiг подумати!.. Вiн увiйшов до сво?? спочивальнi, побачив на стiнi порожнi кiлочки, де ранiш висiли золоченi облади й просто в чоботях розтягся ниць на ложу. Скiльки капостi розвелось у свiтi, скiльки омани... Й кожне намага?ться вдарити тебе в найболючiше, щоб бiльше не встав i не звiвся. Вiн так квапивсь iз походу домiв, а виявилося, серце не пiддурило. Кумири попереджали його про зраду, вiн же не йняв ?м вiри й тепер мусить розплачуватись. Богдан зiбгав чисту незайману подушку, тодi раптом жбурнув нею в слюдяне вiкно - аж друзки посипалися. - Войславе! Вiн вибiг у сiни й на сходинах зустрiв старого конюшого. - Войславе! Крикни серед можiв: хто здожене тих ускокiв i принесе менi ?хнi голови - того позолочу! Старий конюший гайнув до княжих ворiт, а тодi вулицею за город. I перед самим смерканням Залозним шляхом i всiма путiвцями, що тяглися рiвнобiжне з ним, ви?хало сорок можiв комонних, i кожен вiв по собi запасного коня: людина здатна витримати три доби в дорозi, не стуливши ока й не злазячи з сiдла, кiнь же пiд вершником упаде за пiвдня. Вгадав мiж Лосько, який вирушив лiсовою стежкою понад битим Залозним шляхом. Вiн здогнав ускокiв на четвертий день за городцем Iзяславом, що належав деревлянському жупановi Ярошу. Готський таль Валтарiй Аквiтанський, тримаючи за повiд сiрого яблукатого жеребця з бiлим хвостом та бiлою гривою, пив воду з Горинi. Вiн навiть не встиг сiсти верхи, коли налетiв княжий дружинник Лосько, пустивши повiд запасному коневi. Гот витяг меч iз золотого пiхва й заходився люто вимахувати ним. Але Лосько швидко повалив його вдало метнутою сулицею. Бiлявий довгочубий Валтарiй упустив меча й упав. Лосько злiз i замахнувся на пораненого, щоб одрубати йому голову, та чиясь рука вхопила його ззаду. То була чорнобрива грекиня, яку Лоськовi доводилося не раз бачити на княжому дворi. - Не вбивай... Русин подивився на лежачого й зашилив меч свiй назад у пiхво. Валтарiй люто блимав на нього, розгублений несподiваною ласкою. - Нехай, - сказав Лосько. - Не мо? то дiло, лиш князеве. Рече милувати - помилу?, рече потяти - потне... Вiн перев'язав гота й посадив на яблукатого жеребця, який задирався з його вороним, тодi прикрутив до сiдла мотузкою за обидвi ноги й наказав дiвчинi теж сiдати. Iладiка мовчки скорилася його волi. Вигляд у не? був геть окаянний: довге бузкове полоття роздерлось i майже не прикривало грудей, i вся вона була пошарпана й дуже брудна, мовби качалася в пилюцi на шляху. - Пощо-с така нещасна? - спитав Лосько. Iладiка кивнула на скрученого в сiдлi Валтарiя. - Бита ?си? Чи поята? Вона глянула на русина, тодi на гота й не вiдповiла нiчого. Йшли наквапом. Валтарiй то втрачав свiдомiсть i починав хилитися набiк, примотужений коневi попiд черево, то знову випростувався. Ввечерi коло багаття вiн сказав, зневажливо дивлячись на Лоська: - Був би-м одяг калантир... Лосько посмiхнувся: - Моя сулиця пробива? щит, не те що калантир. Настрiй у нього був добрий. Тепер вiн отрима? з Гатила обiцяну винагороду й зможе справити собi власного коня чи бодай пару воликiв. А князь не поскупиться. Коли треба буде, Лосько нагада? йому й той випадок на Каталаунських полях три лiта тому. Тодi кий, призначений для Гатила, перебив руку Лоськовi. Тепер вiн одержить iз князя мзду й зможе поставити добру хижу або й теремець, як у покiйного можа Глiба з ?хнього Городища. Й вступити до дико? вири[48]... В тiй же вирi людина завжди зможе дати собi раду. Вони повернулися до городу Ки?вого на сьомий день, бо йшли поволi: Валтарiй не змiг би витримати ?зди швидко?, Лоськовi ж кортiло вручити готського таля Богдановi живим. Лосько, як з'ясувалося, прибув навiть першим, i се сповнювало його серце гордiстю й новими надiями. Здавши бранцiв зрадiлому Войславовi, Лосько погнав коня з ворiт. Лише тепер вiн одчув з усi?ю силою, як стомився. Крутила колись перебита в бою рука, й то мало бути на негiдь. Вiн проминув Полудневi ворота й, махнувши до товаришiв у сторожi, пойняв бiлогородську путь. Усi вже давно сидять удома, його ж рiднi побиваються за ним, хоч, певно, й дiзнались, шо з далеко? ратi вiн повернувся живий-здоровий. Тодi йому спало на думку щось iнше: а чи не погодиться Гатило наставити його в Городищi годованим можем - замiсть убитого взимку Глiба? Й вiн зострожив стомленого коня, щоб подiлитися думкою з рiдними... Гатило негайно почув про повернення втiкачiв - сказали челядники, ще й Войслав не встиг прийти. Князь вибiг на сходи, пойнятий пiвтори сiдмицi тамованою люттю. Готський княжич Валтарiй Аквiтанський сидiв посеред двору зi скрученими назад руками, грекиня ж вiдiйшла трохи вбiк. Першою думкою в Богдана було - потяти обох на коренi тут-таки, серед свого дворища. Вiн до половини витяг меч, Iладiка ступила йому назустрiч, упала навколiшки й затулила вид руками, чекаючи останньо? митi. Гатило завмер, так i не витягши меча. На нiй було пошматоване бузкове полоття, й крiзь дiрку випнулось припале курявою круглясте персо. Вiн узяв ?? за руку, й дiвчина вискнула вiд несподiванки. - Йди до хорому! - грубо мовив ?й Гатило й попхнув уперед, Iладiка, заточуючись, пiшла, й тiльки коло ганку згадала про сво? полоття й почала стягати шмаття на грудях. - А сього до порубу! - сказав Гатило Войславовi. Сам же пiшов у дверi, якi щойно рипнули за молодою грекинею. Вiн здогнав ?? на повершi й повелiв, кивнувши на дверi спочивальнi: - Сюди! Дiвчина ввiйшла й стала коло порога, затуляючи перса руками. Вiн зупинивсь навпроти не? й довго дивився ?й у вiчi, стиснувши вуста. Грекиня витримала погляд. Гатило так само, як i допiру надворi, загрозливо рипучим голосом кинув: - Поведу тебе жоною собi! А тому тво?му зiтну голову! Чула-с? Iладiка чула, але не вiдповiла нi слова, бо ?? раптом охопила страшенна слабкiсть у ногах. Вона посунулася по дубовому одвiрку й сiла просто бiля порога, незручно пiдiбгавши пiд себе ноги. З очей поллялися сльози, промиваючи на брудних щоках свiтлi стежечки. Так вона й сидiла, дивлячись на нього, й Гатило теж не рушив з мiсця, широко розiставивши червонi чоботи пiдборами оклiш. Тодi вона пiдвелася й ступила в його бiк раз i вдруге й охопила в'юнкими напiвголими руками Гатила за шию, й припала йому до широко? грудини. - Ладочку мiй... Ладочку... Я-м залюбила тебе зодразу, як увидiла-м... Тому взе два лiта... Ти-с не мав зе хотi й дивитися на мене. Ладочку мiй, ладочку... ?? слова падали йому на груди й зiгрiвали його, мов мiцний давнiй мед, а вiн стояв, наче дерев'яний, повiсивши руки додолу. Вiн теж мiг би сказати ?й багато, дуже багато гарних i пекучих слiв, як нiсся з дальньо? ратi додому, як чекав того дня, коли нарештi зможе знову побачити ?? й пригорнути до себе, й перепросити за тi грубощi, яких колись набалакав ?й, хоч i тодi вже кохав... Але Гатило продовжував стояти, болiсно ковтаючи борлаком, то тiльки греки такi велерiчивi, поляниновi ж не личить всу?, на вiтер кидати слова й сквернити ними почування сво?. Iладiка сказала: - Хтiв ?си потяти мене там, серед двору... Вiн не вiдповiв, а дiвчина докинула: - Я ж незаймана ?смь. Ти сам се увидиш. Вiн насилу вимовив: - Пощо ж мовчала-с? Iладiка зiтхнула: Соромила-м ся... Й розповiла йому все, що сталось перед його поверненням з далекого походу. Готський заложник, небiж теперiшнього конунга Торiсмунда, дев'ятнадцятирiчний Валтарiй давно вже накидав на не? оком - ще задовго до походу. Вiн знав, що Iладiка коха? князя, й знущався з не?, мовляв, хiба не ма?ш хреста в пазусi, що не гиду?ш кохати поганського царя, та ще й тричi жонатого. Валтарiй часто пiдстерiгав ?? в темному кутку, й освiдчувався в коханнi, й намагався поцiлувати бодай, але вона вiдштовхувала його, й утiкала, й по тому гiрко плакала, зачинившись у сво?й клiтi, бо Гатило зумисне не помiчав ?? й щоразу грубо гримав. А тодi по?хав у полунiчну рать, i потяглися нескiнченнi мiсяцi чекання й тихих дiвочих слiз. Добре, що хоч Гатило й готського таля з собою взяв. I раптом на початку мiсяця червця Валтарiй прискакав у город Ки?в, повiдомивши, буцiмто Гатило прислав його по не?. Вона зрадiла неймовiрно й ладна була спiвати на радощах, але таль застерiг: - Мовчи, бо Гатило звелiв менi привезти тебе до стану його нишком. Руськi поганськi закони не дозволяють жонам бути серед ратникiв. Жди мене по заходi сонця коло Щекавицi, там, де перетинаються Соляний i Залозний шляхи. Iладiка так i зробила, тамуючи серце, яке аж калатало вiд сподiвання близько? зустрiчi з Гатилом. Валтарiй прийшов о двох конях, i вона сiла на гнiдого. ?хали цiлу нiч i цiлий наступний день майже без перепочину, й тiльки тодi ?? розiбрали сумнiви. Дорога вела ?х усе на захiд i на захiд. Вона сказала про се Вадтарi?вi, й молодий гот одкрився: - ?демо в Аквiтанiю! Iладiка повернула коня й хотiла втекти назад, але не змогла втекти, бо була в сво?му вузькому довгому полоттi й сидiла на конi, звiсивши ноги на один бiк. Та й Валтарi?в бiлохвостий яблукатий жеребець, якого кохав Гатило для себе, вдався прудкий i витривалий. Валтарiй завiв ?? в хащi й прив'язав до дерева. Тодi розпалив багаття й, певний, що йому пощастило уникнути переслiдування, почав, насмiхаючись, розповiдати ?й сво? задуми. Вiн пiшов у рать на полунiч, сподiваючись там перескочити до сво?х одноплемiнцiв-готiа, а при можливостi вбити Великого князя ки?вського й помститися за смерть свого дiда, конунга вiзiготiв Теодорiка, Та йому не пощастило здiйснити нi першого, нi другого задуму: за його кожним кроком пильно стежив князь Тодорiк Бернський. Тодi Валтарiй наважився втiкати сам. Зробити се, коли до городу Ки?вого повернеться вся рать, було б майже неможливо. Мусив якось випередити Гатила. Вiн так i зробив. У хитрого Войслава видурив двох добрих коней та ще й оружжя самого князя Гатила. Й, звичайно, не мiг утриматися, щоб не викрасти й Iладiку, яку давно вподобав... Молодий гот одв'язав дiвчину й почав домагатись од не? кохання. Дiвчина не давалась йому до рук, дряпалася й кусалась. Вiн пошматував на нiй одiж, але так i не змiг подолати. - Не люблю тебе! - кричала вона, обiрвана й виваляна в пилюку, розкуйовджена та лиха, мов тигриця. - Нiколи не буду тво?ю, так i затям! - Але не будеш i Гатиловою! - вiдповiв ?й Валтарiй Аквiтанський. - Буду! - Нi, не будеш! - Пощо? - Не люба ?си йому. - Яке тво? дiло! Буду! - Однаково не будеш. - Пощо? - Якби вiн i полюбив тебе, все б одно не взяв таку... - Яку? - Отаку обшарпану. Глянься, на кого схожа ?си. Вся плоть вигляда?. Вiн тепер не повiрить, що ти не була-с... мо?ю. Пiсля того змагання Iладiка й справдi мала жалюгiдний вигляд. Вона плакала й побивалась, а наступного дня не промовила до бiлявого хлопця й слова, твердо вирiшивши втекти з-серед дороги. Та гот пильно стежив за Iладiкою. Богдан обiйняв дiвчину й мiцно притиснув ?? до змучених грудей, Iладiчине пухке волосся чiплялося за його вiд учора неголене пiдборiддя, й довгi посивiлi вуса здавалися першою памороззю на збурених чорних хвилях. Богдан гладив тi хвилi й думав, що мав би бути вiтцем сiй дiвчинi, але кумири посiяли в ньому зерна Лади до не?, й тут чоловiк невiльний будь-що вдiяти. Його могутн? тiло наливалося нетерплячою силою, дiвчина в Гатилових руках уся горiла, та вiн здолав у собi той вогонь i грубо видерся з ?? млосних обiймiв. I тiльки в стайнях охолов i заспоко?вся. Руський покон лиша?ться поконом для всiх, i Гатило не мав права топтати його, бо князь хоч i ? князем, i нiхто не владний заперечити володаревi, але його найдужче видно з-помiж усiх, i йому зовсiм не байдуже, що про нього думатимуть кияни й некияни. ?дине, що мiг собi дозволити Гатило, - справити весiлля не в Купальську сiдмицю, як заведено серед русинiв, а ранiше, бо свята теж повстановлюванi людьми чи кумирами не просто так, а з розумним задумом: женитися й веселитись тодi, коли роботу в полi зроблено й попереду лишаються тiльки жнива та збирання врожаю. Або ж i зовсiм серед зими, по холодi. Великий же князь мав змогу зробити се й ранiше. Й того-таки вечора вiн оголосив про свiй намiр повести нову жону. Войслав був геть приголомшений звiсткою, Борислав же весело засмiявся: - Слава тобi, Гатиле! Хай щастить землi Руськiйi Нарештi Великий князь ки?вський став тим Гатилом, яким вiн знав його змалечку, й тут справдi було з чого радiти. Борислав тiльки й завважив: - А як же отець ??, Iлiя? Богдан Гатило вперше подумав про сей бiк справи. Iлiя все-таки князь, хоч i грецький, i належало дотримати покону. - Iстину рече Борислав Борич, - мовив старий конюший Войслав. Отець же Гатилово? першо? жони Руски, яку князь посадив у Вишгородi, сiмдесятип'ятирiчний жупан вруцький Во?бор закивав лисою головою: - Треба сла рядити, Богдане. Тесть i сього разу не мав нiчого проти нового зятевого злюбу. Його ровесник витичiвський посадник Ждан теж погодився: - Виряджай, Гатиле, сла сватiвного. Великий князь обiйняв поглядом усiх присутнiх, а в краснiй свiтлицi зiбралося душ iз двадцять князiв i велi?х та малих боляр: - Кого ж послемо до князя Iлi?? - Та кого? - по паузi обiзвався князь Во?бор. - Сли мене та... - вiн обдивився присутнiх, - та Ждана-посадника. Ми смо можi старi й сивi. - Тебе не личить, - засмiявся Борислав Борич. - Тесть ?си Гатиловi. Там же всi носять хрести в пазухах, то ще й... Се зачепило Богдана, й вiн сказав: - Хай ?де тесть мiй Во?борi 3 хрестатими панькатись не будемо. Не ми ?м, а вони нам дань дають i вони роби нашi! Вiн мiг би сказати сим людям, як сестра римського iмператора, Юста, сама колись вiддавала йому руку свою, навiть лягла б у ложе його, коли б вiн того захотiв, i лягла б, як остання налiжниця. Та Гатило не мав намiру казати про се, бо князi та боляри, якi сидiли в його краснiй свiтлицi, мусили й самi все добре пам'ятати. - ?дьте, - сказав вiн тестевi та витичiвському посадниковi Ждану. - ?дьте взавтра до корсунського князя Iлi? й везiть йому викуп за дочку, достойний нашо? землi й нашо? слави. Але нiхто не розходився. Всi чекали останньо? волi, й Гатило сказав: - У недiлю почнемо, Тiльки тепер князi та боляри заворушилися й почали вставати з лав, розташованих попiд стiнами довго? свiтлицi. Шарудiли коприною й паволоками свитки та ногавицi, бряжчали мечi об пiдлогу пiхвами, радцi, кланяючись Гатиловi, дво? по дво? виходили в сiни й жваво перемовлялися. Великий князь ки?вський не щодня жону вiв, та й не щоразу Русь народжувала такого князя, тому весiлля мусило бути гiдним його ймена й величi городу Ки?вого. Кожен мав подбати про вiно для князя, вiно ж абияке не пiднесеш, отже, й сього разу трiщатимуть спини невпокiрних смердiв. Була середа сiдмицi, ввечерi ж напередоднi весiлля Богдан Гатило мав дуже непри?мну й важку розмову з власним сином, княжичем Юрi?м. Юрко був неговiркий, але ласкавий i поштивий до вiтця свого. Й раптом щось iз ним сталися. Богдан помiтив се ще в четвер. Зустрiвши сина в стайнях за новими гридницями, вiн сказав: - Прийди по заходi сонця, маю ректи тобi про справи тво?. Хотiв поговорити з сином, чи не пора наставити його тисяцьким над усi?ю великокняжою дружиною. Та Юрко лише буркнув щось незрозумiле й увечерi не прийшов. Гатило, не дочекавшись, послав по нього тивуна Туткая. Кiбценосий сакин повернувся нешвидко й сказав: - Княжича нема? в дворi. Я-м перешукав у всiх стайнях, i в во?нських, i в малому хоромi, й скрiзь... У п'ятницю рано Гатило знову послав котрогось челядника, та сина знову нiхто не мiг знайти. Лиха думка кольнула князя в серце, й удосвiта наступного дня вiн здибав Юрка. Молодий сотник був верхи й мав намiр шаснути повз вiтця, та Гатило, стоячи в розчинених воротях, ухопив коня за вузду. - Куди зiбрався-с? - Пустiть! - глухо проказав Юрко й спробував здибити коня, Гатило ж тримав мiцно. - Злазь. Юрко, зашарiвшись, вишилив ногу й стрибнув додолу. - Ходiм. Гатило поманив пiдстаркуватого челядника Мааса й вiддав йому синового жеребця: - Розсiдлай. А сам пiшов до хорому, певен, що Юрко тепер нiкуди не дiнеться й не втече, поламавши волю вiтцеву. Вони сидiли в столовiй свiтлицi й не дивились один на одного. - Що-с намислив проти вiтця? - тихо спитав Гатило. Син мовчав, i се ще дужче хвилювало князя. Вiн повторив: - Що-с намислив? Двадцятишестирiчний сотник уперто дивився кудись у вiкно, широкобровий i гарний, i темно-каре волосся спадало йому до плiч, як i належить княжичевi. - А нiчого, - нарештi видавив син. - Вiри не йму. Щось та пече тобi душу. Повiдай, сину. В княжому домi котора - то найлихiший ворог. Нехай татi землi нашо? в пря котораються - не ми. За що стережеш зло на вiтця - речи! Син мовчав, i Гатило теж мовчав i дивився в iнше вiкно, й тисячi думок снувалися йому в головi, й жодна не трималась купи. Й раптом непри?мний здогад, що пiдсвiдоме вколов його вчора вранцi, застелив Гатиловi очi млою. Вiн обернувся до сина й довго зорив на його вперто зведенi брови й мiцно стисненi вуста. - Заради... не?? Сi слова зронилися мимохiть, i Гатило пошкодував, та було вже пiзно каратися й каятись, бо слово не горобець. Обличчя Юркове, допiру блiде й нетутешн?, почало братися знiтом, аж на очах виступила роса. Вiн зiрвався на ноги й хотiв бiгти геть, але знову сiв i низько схилив голову. Гатиловi все стерпло всерединi. Рука сама вхопила довгу косу шпакуватого оселедця й почала сукати й накручувати його, й голене тiм'я то натягалося зморшками до правого вуха, то знову розгладжувалось. Отже, сталося найстрашнiше. Син пiднявся проти батька й пiднявся заради жони... Юрко важко, слово по слову, вимовив; - Я-м хiть мав... молити вас... руки ??... Вiн зiрвався, з розгону турнув дверi й погуркотiв довгими сiньми геть, i Гатило не спинив його. Не мав сили не те що встати, а й язиком ворухнути. Вся любов, яку вiн грiв у серцi до молодшого сина, випарувалася, щезла, як омана, й натомiсть лишився камiнь, круглий, холодний голяк, i Гатиловi здалося, що вiн одчува? його вагу й його холод. Потому хижа кров почала бити в скронi, й вiн тепер ледве всидiв, щоб не схопитися, бо коли б не втримавсь, могло б статися щось набагато страшнiше. Богдан просидiв у свiтлицi до самих обiд, тодi пiшов у спочивальню й не вiдповiдав нi на якi стукоти в дверi, хоч увесь хором аж бринiв од люду, мов потурбована бджолина борть. Роби, й челядники, й тивуни, й дома-жиричi, й боляри великi та малi готувалися до завтрашнього весiлля. Вiн же лежав горiлиць узутий i дивився на гладенько тесанi колоди. Й тiльки коли смерклось, устав i стомленою, майже старечою ходою подався до коней за новими будiвлями. Можi-дружинники - хто сидiв на присьпах, хто грав у зернь, хто зiбрався гуртиком i просто теревенив, - навiть не звернули на Гатила уваги, бо ж о цю пору князь нiколи не приходив сюди. В стайнях теж було тихо й поночi, та Гатило впевнено ступав помiж двома рядами. Конюхи вже попоралися, й конi лунко хрупали з ясел овес. Вiн пiдiйшов до гнiдого жеребця й застав там сина, як i сподiвався. Юрко змалечку так робив: у хвилину поганого настрою завжди втiкав до свого коня. В темрявi нiчого не було видно, й Гатило сiв край ясел. Гнiдий жеребець, упiзнавши його, заспокiйливо гигикнув i знову встромив голову в ясла. - То ? послiдня лада моя, - хрипко проказав Гатило. Син глибоко зiтхнув, але нiчого не вiдповiв на се. - Послiдня, - мовив Гатило знову. - Тобi ж перша... Ти ще стрiнеш на сво?й путi, а я... Юрко вдруге зiтхнув, i з темряви долинуло: - Я-м такоже мислив про се... Хвиля бурхливо? нiжностi до сина мало не зiрвала Богдана з мiсця, та вiн утримав себе в руках. Йому стало соромно за тi думки й за той камiнь, що вмостився був у його грудях, холодний i важкий голяк, i вiн таки не змiг устояти й поклав руку синовi на плече. Й хоч Юрко сидiв мовчазний i напружений, але то так належало сидiти справжньому во?вi й справжньому князевi полянському. Богдан стиснув йому плече й вийшов пружною ходою людини, якiй нарештi одлягло вiд серця. Мiсяця липня в перший день Раннього недiльного ранку, - ще в княжому дворi тiльки курей випустили з пташниць, а вiвчарi виманювали з кошар баранiв iз великими мiдними дзвонами на шиях, - повернувся князь Годой. Вiн був дуже стомлений, цiлий учорашнiй день i цiлу нiч не злазив iз сiдла, немовби передчував, що в Гатиловому дiдинцi назрiвають важливi подi?. Годой залишив Великого князя в окаянному станi й тепер поспiшав додому, не знаючи, кого застане в городi Ки?вому й кого не застане, бо життя - й се вiн затямив упродовж свого вже немалого вiку - рiч складна й не пiдда?ться нiяким законам i правильникам. Князь Годой мав садибу навпроти Гатилових ворiт - по той бiк Священного пагорба з дерев'яними та кам'яними вистуканами Бога, й Дажбога, й Дани, й Перуна, й iнших кумирiв. Вiн долав останнi версти до городу Ки?вого з нетерпiнням украй виснажено? лiтньо? людини якнайшвидше дiстатися рiдного вогнища й м'якого ложа. Та коли його домажирич розповiв йому про все, що сталося в Ки?вому городi й що мало вiдбутись, вiн тiльки обтрусив поли, збив шапкою пилюку з чобiт i вийшов за ворота. По другий бiк Священного пагорба стояв терем його сестри Радмили, вдовицi старого конюшого Вищати Огнянича. Годой пiшов туди, але ворота ще були на засувах, вiн подумав i звернув поза сво?ю садибою в Кожум'яцьку вулицю, в кiнцi яко? був двiр Войслава. Колишнiй велiй болярин турицький, а тепер старий конюший, уже прокинувся й сидiв на сходах терема, спросоння клiпаючи й чухмарячись. Вiн крикнув на псiв, що посiли були Годечана, й почоломкався з ним, кудлатий, ще невмитий i нечесаний. Обидва велiможi посiдали на сходинах. - З царя-городу ?деш? - спитав Войслав. - Iз царя-городу Константинополя й iз Рима. - Що там греки й латинцi? - Та що ж... Годо?вi не хотiлося розмовляти, але Войслав гукнув у дверi: - Мунчо! Пива принеси нам з холоднiшого зимника! Челядник збiгав i швидко повернувся з двома великими коряками пiнястого пива. Годой та Войслав сьорбнули живлющо? вологи, й князь потроху розбалакався. - Знав ?си во?воду римського Ецiя? - Авжеж. То й що? - Нема вже Ецiя. - Вмер? - Умер! - хмикнув Годой. - Умер, та не сам... Вiн знову сьорбнув з коряка й розповiв старому конюшому про полководця латинських легiонiв. Флавiй Ецiй не був римлянин. Вiн народився в лiто 395-е й походив з давнього iллiрiйського княжого роду. Коли вiзiготський король Аларiх удерся на територiю Схiдньо? Римсько? iмперi? й зруйнував Корiнф, Аргос i Спарту, iмператор Аркадiй, неспроможний дати вiдсiч варварам, змушений був одкупитися вiд них, призначивши Аларiха сво?м намiсником в Iллiрi?. То було в те-таки 395 лiто. Через шiсть лiт Аларiх вирiшив здобути Рим, але зазнав поразки вiд Стилигона. Нарештi по смертi Стилигоновiй, опiсля кiлькаразово? облоги, йому в лiто 410-е пощастило взяти Рим i пограбувати його. Та незабаром, готуючись походом на Сiцiлiю й Африку, Аларiх умер. Його смерть дала волю юному Флавi?вi Ецiю, який був талем од Константинополя при дворi Аларiха. Та ненадовго. По кiлькох мiсяцях Ецiя взято талем до двору Великого князя Данка, де вiн прожив майже два лiта. Ецiй вiдзначався мужнiстю й ратним умiнням, добре знав готiв та iнших варварiв, здобув славу проникливого дипломата-сла й незабаром став одним з провiдних полководцiв. Коли в лiто 423-е iмператор Гонорiй умер i, пiсля скинення узурпатора Iоанна, на стiл було посаджено небожа Гонорi?вого й Теодосi?вого, константинопольського ставленця Флавiя Валентинiана III, Теодосi?ва сестра Пульхерiя змусила римський сенат призначити опiкуном молодого Валентинiана не когось iншого, а iллiрiйця Флавiя Ецiя. Таким чином Константинополь забезпечував собi довгорiчний вплив на полiтику Захiдньо? iмперi?. На вимогу Рима й Константинополя Флавiй Ецiй повiв 451 року вiйну й з Аттiлою, хоч, знаючи сили схiднiх варварiв, мало вiрив у перемогу. Валентинiан зумисне штовхнув Ецiя на ту рать, щоб, на випадок поразки, позбутися впливового суперника. Коли ж Аттiла, перемiгши римлян та ?хнiх союзникiв, опинивсь в Iталi?, вийняв колишню стольницю iмперi? Медiоланум та iншi городи й ось-ось мав узяти й Рим, Валентинiан пошкодував за свiй нерозумний учинок: iмперiя доживала останнi днi, вже нiхто й не сподiвався, що так званi гуни вiдмовляться йти на беззахисний Рим. А коли загроза розвiялася й Аттiла хто зна й чому помилував Рим, Валентинiан узявся за стару думку. Поразка не знищила Ецiя в очах легiонiв. Сталося навпаки: всi в Римi пересвiдчилися в нездарностi Валентинiана, й авторитет Ецiя продовжував зростати. Валентинiан Третiй сказав сво?м прибiчникам: - Двох Флавi?в для Риму забагато. Змовники приманили полководця до Рима й пiдступно схопили його. Гордий iллiрi?ць пiдозрював, нащо виклика? його iмператор, але прибув до городу стольного з малою сторожею, лишивши заново сформованi легiони за традицiйним для них кордоном по той бiк Рубiкону. Прибув пiзнього вечора, коли й патрицi?, й плебе?, й численний люмпен уже спали, коли над сiмома горбами Рима панував сонний морок. Ецiй ?хав верхи в супроводi нечисленно? учти, й кiнський цокiт вiдлунював серед безладного скуповиська маленьких i великих будинкiв обабiч стародавньо? Священно? Путi. Коли ж Палатинський горб лишився позаду й Ецiй зi сво?ми друзями став пiдiйматись на Капiтолiй, з бiчних вуличок вихопилася добра сотня латникiв на конях. Ецiй був приголомшений. Вiн не сподiвався такого пiдступу. Думав, що Валентинiан спершу викличе його й почне, як завше, дорiкати сво?му колишньому опiкуновi за всi сущi й не сущi грiхи. Але латники вдарили з усiх бокiв разом. Ецi?вих захисникiв було негайно зiм'ято, самого полководця збили з коня, скрутили руки на спинi й погнали до iмператорового хорому. Та незабаром латники повернулися з Капiтолiю. Один з них тяг за конем на довгому мотузцi ще живого Ецiя. Вiн, б'ючись головою та зраненим тiлом об глибокi баюри Священно? Путi, стогнав i просив себе добити, кленучи й латникiв, i ?хнього iмператора Валентинiана Третього. Та кати тiльки кололи його з сiдел довгими списами й тягли та тягли вниз, до Тiбру. Годой, якого посадили в чималому теремi на Священнiй Путi, що вела з Капiтолiю на Палатин, бачив усе те й не мiг уторопати, над ким чинять таку жорстоку розправу. Й тiльки вранцi довiдався. Хрест, який вiн змалечку носив у пазусi, пiк йому груди. На брукiвцi перед сольським теремом запеклася чорна смуга кровi, змiшано? з пилюкою. Як же так? Христос же заповiв бути милостивими до повержених i страждущих... Як же так?.. По обiдi вiн забрав усiх можiв свого сольства, бо вже не мав чого тут робити, й утiк, просто втiк iз Рима, сього так званого городу стольного всi?? землi. Й цiлу дорогу думав, що скаже вiн Гатиловi, повернувшись додому. Й чи жде його Великий князь, бо лишив його в окаянному станi. Виявля?ться, Богдан змiг подолати розпач i зневiру в собi й iнших i знову став тим самим Гатилом, якого знав i любив старий Годой усе сво? життя. - Що повiдаю йому? - спитав вiн Войслава; то було запитання швидше самому собi, й конюший теж розумiв се, але вiдповiв: - Речи, як серце тобi велить, княже Годо?. Гiсть устав, подивився на недопитий корчаг i поплентав стомленою ходою до ворiт. А з великокняжого дiдинця вже линули пiснi й удари в бубон. Там, де вулиця обтiкала Священний горб, одним рукавом уливаючись до Гатилового двору, а другим повз Годо?ву садибу до Полудневих ворiт городу Ки?вого, сивий луганський князь раптом завагався, куди йти. Рушив був до дiдинця, тодi, за крокiв десять, роздумав i повернув у сво? ворота. Й вже на ганку знову став i поглянув назад, де зубатiло пакiлля високого княжого заборола. Й вiн довго стояв так i дивився, й не знав, куди ступити, аж доки рипнули ворота й у садибi з'явився Гатило. - Прибув ?си й та?шся? - гримнув Гатило здалеку. Годой почервонiв, неначе його впiймали на якомусь татствi, й не знав, що сказати. Гатило ж пiдiйшов, i схопив його в обiйми, й тричi поцiлував у защетиненi посивiлi щоки. Тодi несподiвано для Годоя вклонивсь йому в ноги й проказав: - ?си, княже, шiстьма лiтами старiйший за мене. Будь вiтцем садженим нареченiй жонi мо?й. Такого ще свiт не бачив, щоб Великий князь уклонявся в ноги комусь, i Годой ще дужче розгубився й поквапливо запiдiймав Гатила. Й коли вони ввiйшли до терема й, проминувши здивовану княгиню Ванду й кiлькох челядниць, подалися до красно? свiтлицi, Годой розповiв сво?му володаревi про наслiдки сольства й про ту гризоту, яка точила його душу. - Конем, речеш, волочили Ецiя?.. - задумано перепитав Гатило. - Конем... - У прях котора?ться Рим... Недовго жити вже йому. Лiт тому сорок i п'ять Аларiх, конунг, брав уже той город сулицею. Й инчi брати-ймуть. Усi брати-ймуть, хто хiть зама?. Й хай не рече iмператор латинський, що Аттiла винен у тому. Вiн ще раз уклонився Годо?вi, як садженому вiтцевi сво?? наречено? жони Iладiки, й пiшов додому. Та не встиг увiйти до красно? свiтлицi, де столи були вкритi золотими й срiбними убрусами й угинались пiд вагою незлiченних дзбанiв, i келихiв ясних, i горнiв та горнцiв iз на?дками, чекаючи гостей весiльних, - як рипнули дверi й на порозi став шiстдесятирiчний луганський князь. В однiй руцi Годой тримав високу косацьку шапку, друга ж була мiцно стиснена в кулак, з якого провисали два кiнцi ремiнчика. - Що-с повiдати забув? - обiзвався Гатило, здивований розгубленим виглядом гостя. Годой пiдiйшов, важко переставляючи неслухнянi ноги, й поклав на край столу стиснений кулак. А коли прийняв руку, на столi лишився чималий золотий хрестик на обiрваному ремiнцi. - Що стало, княже? - спитав Гатило. Годой крiзь зуби проказав: - Зрiкаюся. Й вийшов, i Гатило довго зорив на вже зачиненi дверi, тодi взяв хрестик за кiнець ремiнця й теж довго дивився на нього з усiх бокiв. I думав про те, як багато треба пережити людинi, щоб вона врештi так ось доброхiть визнала свою помилку й чесно сказала про се всiм. I йому було так тепло й затишно на душi, й ранок здавався таким гожим i радiсним, як i личить у день весiлля. Й осей нiкчемний хрестик на зотлiлому вiд поту пасмужку сирицi видався Гатиловi таким коштовним подарунком, якого не пiднесе йому до весiлля жодний князь його неосяжно? землi й жоден великий i малий болярин. Вiн пружною ходою вибiг у сiни й загримiв на "гору", де прибирали молоду. Тепер Iладiка мала в городi Ки?вому батька, справжнього садженого вiтця, й вiн мусив сказати ?й про се. Великому князевi не личить женитися на безрiднiй сiромасi. Двiр луганського князя Годоя, старого побратима Гатилового, теж загримiв. Годой видавав свою наречену доньку замiж... По обiдi цiлий город Ки?в справляв весiлля. Гатило вчинив перед вистуканами на Священному пагорбi врочисту требу, й ки?вськi дiди-старiйшини довго видивлялися кожну пiр'?нку на вiдрубаних пiвнячих головах i зичили князевi та новiй княгинi довгих лiт i многих дiтей можеських. А новозлюбний стояв навколiшки й боявся пропустити слово. На майданi не було де яблуковi впасти, бо зiбрались не тiльки кияни, а й боляри, та можi, та смерди, та челядники з усiх навколишнiх сiл, i городищ, i городiв, i мiст. А коли старцi скiнчили зичення, процесiя потяглася до княжого двору. Дiвчата й молодi жони та жiнки спiвали: Ой летiла й ча?чка Та сизокрилая, Та й сiла на морiг, на морiг, А на тому та на морозi Сизий сокiл кличе, личе та приклика?: Ой ча?чко-вороча?чко, Та зодкуду та куди летиш, Полiта?ш?... Гатиловi чомусь увесь час пригадувався той далекий день у Витичевi, коли ховали Великого князя Рогволода, й вiн нiяк не мiг позбутися того спогаду. Тако? само? пiснi десь-то спiвали дiвчата нареченiй жонi померлого князя Ясновидi. Се було так давно, але Гатило не знаходив у собi сили потамувати в серцi бiль. Такий покон давнiй, що весiльно? спiвають i на похоронi, коли якась жона чи дiвчина виявить бажання вмерти разом зi сво?м князем, i Гатило се знав, i не раз та й не двiчi слухав тих пiсень, а ще нiколи спогади так не тиснули на нього. Лишивши наречену, весiльники попростували до княжих ворiт. Попереду йшов Гатило. З одного боку, перев'язаний квiтчастим рушником, виступав перший вельмiж землi Русько? Борислав Борич, а з другого - другий дружка Войслав, прибраний так само. За ними йшла решта весiльникiв. У воротях уквiтчанi вiнками та стрiчками малi дiвчатка посипали дорогу перед ними жовтим вiвсом. Тодi пiдвели осiдланого коня - сiрого яблукатого з бiлим хвостом та бiлою гривою. Войслав, перебравши його, подав повiд Гатиловi. Князь сiв верхи й пiд'?хав до сiней. Потому злiз, i всi князi та боляри посунули до красно? свiтлицi. В схiдньому кутку, де стояв дерев'яний вистуканчик доброго Цура, що стерiг вогонь у сьому вогнищi й не давав охолонути стiнам, Богдан Гатило, вклонившись, поставив горня меду й полумисок пшенично? кутi. - Йди, душе, до мене на весiлля! Й знову вклонився, й усi присутнi теж уклонилися домашньому духовi, бо з сього почина?ться життя в оселi русича. Тодi князь сiв на покуттi, й усi почали всiдатись, i закружляла за столом княжа дерев'яна братниця, й заметушилися челядники, й тивуни, й домажиричi, й найрадiснiшим був серед них Адамiс Гречин, бо князь вiд сьогоднi ставав йому нiби родичем, повiвши жоною грекиню. - П'ю до тебе, Великий княже Гатиле! - першим пригубив братницю з густим бурштиновим медом Борислав Борич. - Дарую тобi до столу весiльного тридесять жеребцiв позатолiтнiх. Чару перейняв старий конюший i теж пив до князя, й теж. дарував до столу весiльного й на нове господарство. Братниця пiшла далi, доки повернулася назад до Великого князя. Й коли Гатило випив удруге, з сiней долинула пiсня. Дiвчата, дiвки, дiви, жiнки й жони спiвали новозлюбному славу й зичили довгих лiт i довгого щастя. Коли ж почулися слова; "Ой летiла й ча?чка та сизокрилая...", Борислав широко всмiхнувся до Гатила: - Лети, соколе, щоб тво?? вороча?чки хтось не заворотив! Усi повставали й одступили пiд стiни, й Гатило, вбраний, як нiколи досi, в золототканi грецькi паволоки, стрункий i нетерплячий, вийшов у сiни, й весiльники з вигуками й приповiдками подалися вслiд за ним. По жону свою наречену Богдан ?хав теж верхи, й дружки вели молодого бiлогривого жеребця обабiч за повiддя, хоч Iладiка чекала на нього зовсiм поряд, через дорогу, в Годо?вому теремi... Ввечерi сидiли на свiжому повiтрi, поставлявши столи та лави й у садку для найлiпших гостей, i серед двору. Та народу найшло стiльки, що старий домажирич Адамiс Гречин мусив розстеляти довгi суво? полотна просто на витолоченому копитами й ратицями, але добре пiдметеному сьогоднi споришi. За першим столом iз новозлюбними сидiли князi та велi? боляри з жонами, за другим боляри малi, во?води й тисяцькi, за третiм теж, далi йшли сотники, далi можi старшi й молодшi, а ще далi ввесь простий люд, що побажав випити чарку до князя Гатила та молодо? княгинi. Богдан з тривогою шукав очима сзого Юрка й насилу розгледiв аж за четвертим столом. Се болiсно вкололо його, й вiн намагався не дивитись у той бiк. Iладiка сидiла за столом, низько схиливши вквiтчану вiнком й дорогими стрiчками голову, як ?? навчили жони та жiнки, й нi до чого не торкалася - нi до пив, та медiв, та вин грецьких, нi до страв, од яких угинався стiл перед нею, бо так вимагав покон тi?? землi, яка стала ?й уже не за мачуху, а за рiдну матiр. Усi позирали на князеву жону наречену, бо вона була й справдi незрiвнянно гарна в сьому весiльному стро?, чорнява та бiлолиця, геть схожа на русинку. Гатило теж крадькома позирав на не?, й серце йому заходилось вiд кохання й нетерплячки. Над столами панував уже невтримний весiльний гамiр. Кожен пив, до кого хтiв, столи горопудились од напо?в та на?дкiв, заставленi безлiччу мисок, полумискiв, чар та братниць, обсипанi рясно житом, пшеницею й усякою пашницею, щоб багато й щасливо жилось у сьому домi й щедро сiялось i родилося й iз землi, й з води, й з усяко? лободи. Хтось запiзнiло вигукнув з-за далекого столу: - Княже Гатиле, п'ю до тебе! Й князь теж пiдносив братницю й теж пив, аби не всохлося. Обiч Великого князя сидiв Борислав Борич, по той же бiк, за жоною нареченою, мостився ?? саджений отець - старий кравчий Годой, свiтлий i врочистий, якого вже давно нiхто не бачив. Натертий сажею Харя пiдсiдав то до одного болярина, то до другого, й там вибухав регiт або ж хтось починав сердито сопти й соватись, уражений дошкульним словом смiхотворця. Тодi Харя Мурин iшов геть, i смiятися починали за далекими столами та вздовж нескiнченних суво?в полотна. Годечан розповiдав, як вiн зрiкся грецького бога, й розповiдав весело й невимушене, й Гатило бачив, як його давньому побратимовi нарештi вiдлягло, що вiн прилучився до всiх i став таким, як i всi навколо нього. Й тодi Борислав Борич звернувся до Великого князя: - Гатиле! Речи менi немудрому, бо я й досi не можу второпати сього, а там не був ?смь. Пощо тодi не взяв ?си Рима? - Я-м i був там, а такоже не вiдаю, - обiзвався Годой. Войслав теж закивав головою: - Я такоже, я такоже. Речи, Богдане! Над сим кра?м столу зависла тиша, яка почала розпливатися й розпливатись, i незабаром гомiн чувся тiльки коло найдальнiших столiв, де ще не знали, про що говориться. Гатило дививсь на них i мовчки всмiхався. Се було те, чого вiн не хотiв казати нiкому. Зрештою, в кожно? людини ? сво? пота?мнi думки, якi зна? тiльки вона та всевидющi кумири. Але сьогоднi видавсь особливий день, i особливий настрiй охопив Богдана, й вiн не знав, що йому робити. - Речи, княже, - сказав i Харя Мурин, пiдсiвши до Борислава Борича. - Бо всi смо не вiчнi. Я як пiду до вдовицi котро?сь, то мовчу й нiкому не речу, а тодi роздумаю та й повiдаю все сво?й Дарцi. Як забере мене Морана, то хай вiда?, за якi грiхи молити про мене Дажбога. Iншим разом усi, може, й посмiялися б з неiснуючих походеньок сивого скомороха, але сьогоднi мовчали й тiльки дивилися Гатиловi в вiчi. Той закид Муринiв уколов князя, та вiн подумав, що став надто помисливим останнi днi, й несподiвано для всiх промовив: - Пощо, речете? - Вiн зiтхнув. - Ми б могли смо здобути тодi Рим сулицею. Його здобували вже лiт тому сорок i чотири готи, роби нашi. А ми володi?мо готами. Й вони нам дань оддають. Тож речу: могли смо вийняти Рим. Вiн був наш. А я-м помислив так. Нащо землi Руськiй Рим? Вона й так доволi земель ма? - нiхто не ма? стiльки: вiд Iтилю до Райни. Вельми многа держава ? Русь. А чим трима?ться? Речи, Бориславе, чим? Борислав засовався: - Мечем Юра Всепобiдного... Великий князь усмiхнувся: - То ? так, але... й не так. Бо Юр да? побiду тiльки тому, хто вмi? держати меч його. - Вiн пiдвищив голос: - Русi ворога треба! Се було настiльки несподiвано, що всi аж роти пороззявляли. Гатило ж повiв далi: - Ворога, що зможе тримати купи таку многу державу. Як ворога не буде, кожен князь i кожен болярин заспоко?ться, й душу його пойме алчба велiя, й почне вiн скоса поглядати на сусiду свого, а той на нього, а другий на третього, й почнуть шматувати святе тiло землi Русько?, й погине Русь, у прях межисобних котораючись. То як, зумiв ?си, Боричу? - Зумiв ?смь, Гатиле. - А я-м ще не все повiдав. Були б смо взяли Рим - i мали б ще одного недруга, змiю в пазусi. Годi з нас i тих, що вже в пазусi нашiй. А Рим на нас алчбою не горить - не смi?. Вiн ма? свого першого ворога - готiв захiдних, i на готiв день по день зирить. А готи зирять на Рим. А коли вовки мiж себе гризуться - ведмедевi спокiйнiше жити. Коли б же-м гукнув до вас: "Русини, ось наш Рим!", ви б сте взяли його. Й Рим був би наш, i готи б захiднi стали нашi... вороги! Зумiв ?си, Боричу? - Зумiв, ?смь, Гатиле! - вигукнув Борислав. - Усе-м зумiв тепер. Слава тобi, Гатиле! - Слава кумирам руським, що напоумили мене тодi, - вiдповiв Великий князь. - Уся земля, яку греки називають ?вропою, платить нам дань. I так буде, поки Русь в однiй руцi тримати-йме Юрiв меч. I хай рятують нас кумири руськi вiд межисобиць i которань. Бiльше Гатило не сказав нiчого, й над усiма столами висiла тиша, бо всi чули слова мудрого вождя свого. Тодi хтось устав i вигукнув на цiлий двiр: - П'ю твою славу, Гатиле! Й знявся такий гамiр, що, здавалося, годi його й угамувати. - Слава Гатиловi? - Слава!.. - Сла-а-а... Сла-а... Коли зiйшов мiсяць, вiдуни почали ворожити Великому князевi та його нареченiй княгинi. Ворожили на вогнi, й на диму, й на трьох баранах, завчасно зварених, i всi вгадували довгi лiта й многi чада можеськi, й Гатило задоволене смiявсь, а княгиня Iладiка сором'язливо тупила зiр. Борислав Борич брав князя на кпини, бо закон не дозволяв говорити такi речi жонi, й Гатило реготав, i всi реготали, тодi Харя Мурин пiдвiв до Гатила старезну бабу: - То ? вiдьма вроча. Мовить, що вiдьмувала тобi, княже, як не був ще-с Гатилом. Призна?ш? Гатило вдивлявся в прадавню бабцю й не мiг пригадати, де бачив ?? й чи бачив узагалi. - Не признаю, - вiдповiв вiн нарештi. Бабця прошамкала: - А я-м не забула. Такий малий був ?си й довгокосий. Я-м наврочила тобi тодi боятися жони й лука свого. Й там ще лугарi стояли! - А-а! - згадав Гатило. - Пiд Витичевим?! - Пiд Витичевим. - Не справдились тво? вроки, бабо. Мала хiть одна жона звести мене, та сама димом пiшла, а я-м як. був живий, так i досi! Гатило реготав i сам собi дивувався, з якою легкотою згаду? тi днi, бо то було майже неймовiрно. Таки ж угадала бабуся вiдьма, таки ж угадала, бо вiн i справдi тодi мало не звiвся, й то свята iстина, був би пропав, коли б не ласкавi кумири руськi. Вiн гукнув Адамiсовi: - Гречине! Дай бабi таке вiно, яке вона сама з тебе заправить! I поки Адамiс Гречин iшов межи столами до нього, вiн кинув бабусi вiдьмi: - Все-с провидiла. А лука я вiдтодi не ношу. Вже й стрiляти розiвчився-м. Хвала тобi, старице! Адамiс потяг бабцю до княжих скiтниць, але вона не хотiла йти й не хотiла брати нiчого за сво? вiдьмування: - Стара-м, три чисницi до вiку, нащо менi тво? золото й серебло! Не маю хотi! А чарку випити до князя - вип'ю. ?й налили, й вона почала смоктати крутий мед з позолочено? братницi. - А ти, княже, з деревляно? п'?ш? - здивовано завважила вона. - Чула-м таке, та не йняла-м вiри. А тепер виджу. Й чара сто?ть деревляна, й полумисок деревляний... Добре чиниш, княже. Алчба - то ? перворiдний грiх. ?? почали благати, щоб поворожила й князевi, й ?м, але бабця вiдмовилась: - Уже не виджу рiз на руцi. А я-м тiльки по руцi вiдьмувала. Богдан Гатило, раптом щось пригадавши, звернувся до старого конюшого Войслава: - То не речеш менi, хто здогнав татя того Валтарiя! Велiй болярин зам'явся: - Не хтiв би-м ректи про се за столом весiльним, Великий княже... - Пощо? Як гукають можа того? - Лосько... - непевно вiдповiв старий конюший. - Мабути, Лосько. З Городища за Бiлгородом. - З Городища? Князь замислився. Йому пригадався Людота Коваль. Надто багато пов'язано було з тим Городищем, i вiн спитав: - Тамтешнiй мiж як звався? Глiбом? Посадиш Лоська можем годованим у Глiба мiсто. Войслав подумав щось сказати Великому князевi, та тiльки схилив очi. Лоськовi вже нi до чого була княжа ласка. Повертаючись тодi додому з городу Ки?вого, Лосько квапив коня. Й десь уже за Бiлгородом, казали, кiнь його на всьому скаку раптом перепнувсь об кимось загублену мотику й полетiв шкереберть. Лосько з несподiванки теж упав, i дуже невдало, навзнак, i додому його принесли на ряднi з перебитим попереком, хто й зна, чи виживе бодай... Пiд опiвнiч дiви, жiнки та жони почали спiвати завiдно?, усi повставали. Полетiв сокiл, та й полетiв, а й понiс пiд крилом ча?чку. "Ой куди ж ти, соколе-княже, Та чаечку несеш Та вiдносиш?" "Понесу я ча?чку-вороча?чку На гору високу, На дуб тривеселий, У гнiздо та у свое гнiздечко, а дам ?й обручальне? колечко, Та припну за нiженьку бiлу, Щоб не полетiла..." Дружки взяли молоду княгиню Iладiку попiд руки Й повели, накинувши ?й довгий копринний полоток на голову, за ними сивi дружки повели нареченого можа помiж столами, попiд деревами до високого рiзьбленого ганку княжого хорому, й дiвчата спiвали й спiвали, й гайдарi до лускоту надимали сво? гайди, аж очi ?м рогом лiзли, й у пiсню вдиралися веселi вигуки, бо кожен або ж пережив у сво?му життi таку хвилюючу мить, або ж мав незабаром пережити. Й Гатиловi здавалося, що дружки йдуть надто повiльно, мов знущаються з нього. В головi грав хмiль, а кров у жилах бурхала так палко й нестримно, що вiн забув i про сво? лiта, й про сивi вуса та сивий оселедець i йшов, дивлячись поперед себе, де в гуртi жiн старiйших, сво?х останнiх навчительок i напутниць дрiботiла в вузькому наволочному полоттi княгиня Iладiка. Нарештi подолали високi сходи ганку, ввiйшли до сiней, освiтлених трьома свiчками, пiднялися на повершя й стали перед дверима спочивальнi. Жони щось прошепотiли княгинi, Борислав Борич штрикнув Гатила лiктем попiд ребра, й ?х лишили самих. Сiни поволi спорожнялися, й тiльки коли останнi кроки затихли в нижнiх сiнях, Богдан одчинив дверi й попхнув туди молоду жону свою. Iладiка стала посеред свiтлицi й задивилася на маленьке горiльце, що блимало й чадiло рижi?вою олi?ю, лячно дослухаючись кожного кроку Гатилового. Князь пiдiйшов i взяв ?? за плечi, Iладiка здригнулася, мов то було якоюсь несподiванкою для не?, тодi вiдкинула з-перед очей копринний прозiрний полоток, обернулася до Гатила й мiцно обняла його тонкими руками за шию. Вуста ?? дихали жаром та острахом, i князь припав до них вустами, мов спраглий до чистого джерела. За вiкнами свiтлицi гомонiло й вирувало. Весiлля не розходилось, усi чекали ранку, коли з опочивальнi винесуть бiлену проти ярого сонця сорочку наречено? жони, як свiдчення ?? дiвочо? цноти й чистоти. То було теж суворим поконом землi Русько?, але нi Богдан, нi юна красуня Iладiка про се не думали. Вони стояли посеред опочивальнi, щасливi й урочистi, й нарештi самi, й думали тiльки про себе, й лише раз у Гатиловiй головi промайнула думка; невже вiн, битий-перебитий, зранений-перепоранений старий мiж, здатний так покохати? Вони повiльно пiдiйшли до розiбраного ложа, критого свiжими, аж рипучими вiд чистоти шкарубкими простиралами, й Iладiка сiла, склавши руки в пелену. Гатило дививсь на не?, таку схвильовану й любу, й теж не наважувався пiдiйти ближче, щоб не злякати необережним рухом те тремке й щемливе, що витало й над ними, й мiж ними, й у всiй напiвтемнiй спочивальнi. Й коли Богдан урештi пiдiйшов до не?, напружену тишу мов розiрвало. Богдан iз Iладiкою з несподiванки аж сiпнулись. То був звук, наче хтось дуже, щосили вдарив пужалном по сухiй колодi. Забобонний страх охопив князя. Вiн повiльно, мов по тонкiй кризi, запереступав до темно? стiни, звiдки почувся та?мничий ляскiт, Iладiка широко розплющеними очима дивилася на нього й нишком вiдхрещувалась од нечисто? сили, як мала звичай робити се ще в дитинствi. Богдан Гатило нарештi пiдiйшов до стiни, лапнув рукою - й раптом болiсно скрикнув, тодi ще раз i ще, вже тихо, але ще моторошнiше. Тодi посунувся руками по стiнi й упав спершу навколiшки, далi й навзнак. Iладiка несамовито гукнула: - Богдане! Що стало?! Та, не дiждавшись вiдповiдi, вхопила з пiдвiконня поставець iз горiльцем i, затуляючи обережно долонею, щоб не згасло, понесла до Богдана. Князь лежав, сапаючи ротом. На стiнi й досi хитався золочений перський лук, i тятива в нього була лопнута. Тятива!.. Пойнявшись страшним здогадом, Iладiка заголосила й почала волокти Богдана до ложа. Й коли ?й нарештi пощастило втягти його, вона принесла горiльце вiд дальньо? стiни, де висiв порваний лук. Великий князь ки?вський Богдан Гатило вже не дихав. На його виду застигла якась незрозумiла пiвусмiшка, лагiдна й примирлива, мовби Гатило хотiв сказати ?й, що нiчого незвичного не сталося, що так у свiтi ведеться й що смерть - то теж частина життя, як i народження... Коли весiльники, не дiждавшися сподiваних вiстей, на свiтанку обережно вiдчинили дверi спочивальнi, Гатило лежав на незiбганiй постелi, випроставши ноги й склавши руки вздовж тiла, як i належить людинi, котрiй нема куди поспiшати. Наречена жона його, княгиня Iладiка, сидiла йому в головах, мов вирiзьблена з дерева, й не плакала. На пiдвiконнi стояв поставець, у якому вигорiла олiя й навiть гнотик зiтлiв. - Я пiду з ним, - сказала Iладiка. - Як русинка пiду, бо стала-м русинкою. Й теж не зронила нi сльозини, й усi, хто ввiйшов до спочивальнi й хто заглядав через плечi всередину, дивилися на Богдана, й на його жону, й на золочений перський лук iз допнутою тятивою, котрий лежав о праву руку князя. Й нiхто ще не мiг осягти тi?? iстини, що помер великий володар, найвеличнiший з-помiж усiх володарiв, яких тiльки знав свiт i в теперiшнi, й у давнi, й у праминулi часи. Й нiхто не знав, що ненаситнi до влади, але нездарнi сатрапи часiв прийдешнiх у забобоннiй зненавистi до сього улюбленця богiв i людей, самi варвари, прозиватимуть його варварином i диким азiйцем, дзьобатимуть його пам'ять вiспиною заздрощiв, не знаючи того, що лише великий народ у добу небаченого зрушення мiг породити сей великий розум i сю велику волю й укласти ?х у мозок i серце однi?? людини - свого обранця й вождя. АКСIОМИ НЕДОВЕДЕНИХ ТРАДИЦIЙ Вiддавна слово гуни вважа?ться лайкою. Звiдки тягнеться корiння тi?? неслави, яка живе й досi, хоча самi гуни нiбiто зiйшли з теренiв iсторi? вже п'ятнадцять столiть тому? Й чим заслужили вони тако? зневаги серед народiв ?вропи, зневаги, якою користуються не менш одiознi вандали? Першi iсторики, чи? згадки про гунiв дiйшли до нас, виводили генеалогiчне дерево цього народу то з берегiв Льодовитого океану, то з та?мничих надр неiснуючих ?вропейських пустель, але в кожного з них крiзь афiшовану об'?ктивнiсть проступа? зненависть до гунiв. Римський iсторик кiнця IV сторiччя Аммiан Марцеллiн доводить, нiбито вони прийшли в ?вропу з кра?ни Кiнокефалiв, тобто Песиголовцiв, - кра?ни, яка розташована десь у тундрах, змальову? ?х потворними монголами, котрi зумисне обпiкають собi обличчя, щоб не росла борода. Готський же iсторик Йордан виводить плем'я гунiв од шлюбу якихось вiдьом, яких буцiмто конунг Фiлiмер прогнав у дикi степи, та ще та?мничих "нечистих духiв". В iншому ж мiсцi той самий Йордан твердить iнше: гуни пiшли з булгар... Але не дивуймося Йордановi й Аммiану. Вони були дiтьми свого часу, й над ними тяжiли традицi? ранньосередньовiчно? хронографiстики. Ми чита?мо твори цих iсторикiв iз застереженням, i нiякi "вiдьми", та "нечистi духи", та казковi кра?ни Кiнокефалiв-Песиголовцiв не шокують нас. Але як дивляться на предмет новiтнi iсторики? Перелiчувати всiх авторiв тут було б недоцiльно, тож загляньмо до енциклопедiй, що ввiбрали в себе квiнтесенцiю знань. У вiдповiдному томi БСЭ в статтi "Гунны" чита?мо: "Кочовий народ Центрально? Азi?, який мешкав спершу на пiвнiч i захiд вiд р. Хуанхе й створив у III - II ст. до н. е. на територi? Монголi? та Пд. Прибайкалля вiйськово-племiнний союз, вiдомий з китайських джерел пiд назвою Хунну". Й далi йдеться про те, як гуни пiдкорили Китай, як потiм, зазнавши поразки, розкололись навпiл, i пiвнiчна частина ?хня почала поволi кочувати на захiд, аж доки опинилася в ?вропi й у серединi V ст. прийшла в занепад, а згодом розчинилася серед ?вропейцiв. Те саме чита?мо й в УРЕ. Рiзниця тiльки в тому, що тут подано докладнiшi вiдомостi, а в першому виданнi сказано, що найдавнiшi згадки про гунiв датуються 2356 роком до н. е. Але ж у тих китайських джерелах iдеться про "сюнну", й ця назва, погодьмося, дуже мало нагаду? слово "гуни". Чи не про рiзнi народи тут iдеться? Якщо вивчити працi вiтчизняних археологiв й iсторикiв В. В. Бартольда, К. О. Iностранцева, С. С. Сорокiна, С. В. Кисельова, М. П. Толя, М. Я. Бiчурiна, В. В. Латишева, П. К. Козлова та О. М. Берштама, якi зазначенi в енциклопедiях серед учених, що дослiджували iсторiю цього народу, то вийде, що "хунну" справдi iснували й, згiдно з китайськими лiтописцями, десь на зламi ер почали свiй неквапний марш на захiд. Знайдено й археологiчне пiдтвердження того, що вони попутно засновували сво? кочовi держави то в Пiвнiчнiй Монголi?, то й ще ближче до нас. Але, незважаючи нi на якi старання вчених, захiднiше вiд Казахстану жодних слiдiв цього могутнього й великого народу не знайдено. Чи може таке бути? Адже гуни панували в ?вропi довгi столiття. Вiдомо, що донька гунського царя, якого Аммiан назива? просто Гуном, була одружена з датським королем Фродо III, а вiн, за хронологi?ю Торфея, сiв на престол ще 222 року. Виходить, гуни вже були в ?вропi принаймнi з кiнця II сторiччя. Останнi ж згадки про гунiв стосуються не Аттiли, навiть не його синiв, а далекого вже нащадка Мундо, який служив при дворi iмператора Юстiнiана. Звiдси виника? логiчне запитання: чи мiг такий могутнiй i вельми численний народ, який проiснував у ?вропi щонайменше чотири столiття, якому корився й сплачував данину цiлий континент, - не залишити по собi слiду? Нi, це був би абсурд. Нашi вченi, та й не тiльки нашi, стверджують, що пiсля Аттiли його iмперiя розпалася. Й це справдi так, але ж розпалась iмперiя, тобто вiдпала бiльшiсть колонiй та залежних племен i народiв, самi ж гуни не могли отак запастися в небуття! Дiйсно, iсторiя зна? чимало прикладiв, коли той чи той народ зникав номiнальне, вливши свою кров у кров сильнiшого. Так сталось iз галлами, з бiльшою частиною захiдних слов'ян, iз дакiйцями, якi в силу вiдомих обставин навiть називатися почали iменем сво?х завойовникiв - римлянами ("румун" саме й означа? "римлянин"); так вийшло нарештi й iз незчисленними племенами наших половцiв. Але ж галли полишили по собi величезний арсенал матерiальних пам'яток, хоч i втратили мову, а половцi, ставши компонентом iнших, у тому числi й укра?нсько? нацi?, вiддали нам тисячi й тисячi сво?х слiв, майже всi рiчки та озера Лiвобережно? Укра?ни, Причорномор'я й досi носять тюркськi назви. А балки, а гори, а степовi пустелi та пiвпустелi! Про високi половецькi могили з оригiнальними пам'ятниками на них уже годi й казати: то релiквi?, якi красномовно свiдчать про те, що великий народ, хоч би в яку скруту силою обставин потрапив, - зникнути не може. Вiддавна серед деяких iсторикiв усталилася думка, нiби прямими нащадками стародавнiх гунiв ? угорцi. Воно й справдi заманливо: адже в ?вропi Угорщину називають Унгарiя (Hungaria), а державу Аттiли готськi iсторiографи звали Гунiгард або Гуналанд. Угорцi щиро повiрили в це, хоча й кажуть на себе "мадяри", й заходились посилено шукати пiдтвердження тако? гiпотези. В похiд вирушило безлiч археологiчних експедицiй, якi завдались метою знайти бодай незначнi слiди легендарних гунiв. Й хоча всiм вiдомо, що угорцi прийшли на свою теперiшню землю з угро-фiнського етнiчного материка в Приураллi через добрих чотири столiття пiсля смертi Аттiли, але думка про Угорщину як кра?ну гунiв од багатократного повторення так укорiнилася, що лиша?ться й досi якоюсь аксiомою (нiким, щоправда, не доведеною). Висновок поки що може бути один: народiв-примар в iсторi? не було й не могло бути; якщо ж вони й ?, то це плiд фантазi?, традицiя, яка тягнеться ще з сивих часiв Геродота. Iснують i iснували народи в плотi й кровi, й кожен був носi?м сво??, лише йому притаманно? духовно? й матерiально? культури, а все що стосу?ться матерiального, - вiчне й незнищенне. Й коли ми не знайшли слiдiв Геродотом згадуваних амазонок, то це ще не означа?, нiби ?х не було, а просто ми не там або не те шукали. На яких же широтах i меридiанах шукати гунiв? Чи вертатися знову назад у пiвпустелi Забайкалля та Монголi?, а чи продовжувати пошуки в тiй-таки Угорщинi, де ми блука?мо ось уже п'ятнадцять сторiч? I чи так уже старанно ми дослiдили всi вiдомостi про гунiв? Далебi нi. Тим часом багато iсторикiв i дуже, й не дуже давнього часу спрямовували пошук та?мничих гунiв у зовсiм iншому напрямку, нiж ми шука?мо зараз. За свiдченням уже згадуваного Аммiана, готи дуже давно були знайомi з гунами, ще задовго до славнозвiсного Болiмира (чи Велiмира), який 376 року нiбито з'явився з-за Дону зi сво?ми ордами. Навпаки, гуни служили у вiйську готських конунгiв i навiть воювали проти сво?х же одноплемiнцiв у тiй готсько-гунськiй вiйнi. Вiзантiйський iсторик III столiття (третього!) Марцiан Гераклiйський пише, що обабiч Днiпра, за аланами, живуть так званi хоани. Отже, обабiч Днiпра, а не десь там за Доном, за Волгою чи в Середнiй Азi?. Думки про те, що гуни споконвiку жили на наших землях, дотримували й вченi пiзнiших часiв. Услiд за Птолеме?м, який писав, що гуни, котрих вiн називав "хунами", мешкають на лiвому березi Днiпра; вслiд за Аммiаном та Марцiаном Гераклiйським тако? само? точки зору дотриму? й Адам Бременський - пiвнiчнонiмецький хронiст друго? половини XI сторiччя: столиця Гунiгарду зветься в нього Хiвен . I якщо ця назва зда?ться нам сумнiвною, то звернiмося до безпосереднього наступника й земляка Адама Бременського - Гельмольда. Цей iсторик, який жив у серединi XII сторiччя, в сво?й фундаментальнiй працi "Хронiка слов'ян" неодноразово повторю?, що всi слов'янськi землi, якi лежать на схiд вiд Данi? й славляться величезними багатствами, датчани називали колись