Валентин Чемерис. Фортеця на Борисфенi ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Книга перша Обiзвався серед Сiчi курiнний Сулима: "Не схотiли клятi ляхи Попустити й трохи, Щоб ?здили в Сiч бурлаки Та й через пороги, - Спорудили над Кодаком Город крiпосницю, Ще й прислали в Кодак вiйсько Чужу чужаницю" ...Обiзвався серед Сiчi Курiнний Сулима: "Гей, давайте, хлопцi, зварим Вражим ляхам пива!" Обiзвавсь Павлюк хорунжий: "Допомоги дати! Щоб ту лядську перепону Нащент зруйнувати!" Добре Павлюк та Сулима Ляхiв частували З народно? думи ПРОЛОГ Чого на Укра?нi споконвiку бракувало, так це ?дностi. Силу мали, рiшучостi вистачало, зваги не позичали, самопожертвою вражали, а ось ?дностi катастрофiчне й постiйно не вистачало. Зате розбрати i чвари мiж сво?ми, як здавалось, нiде в свiтi ряснiше й щедрiше не родили - з року в рiк, з вiку в вiк. Тож усi укра?нськi повстання, у яке б ми столiття не заглянули, незмiнно закiнчувалися тим, чим вони, зрештою, i мусили закiнчуватися, - великою кров'ю i тисячами молодецьких голiв, якi, злiтаючи з плеч широких, перетворювались у звичайнiсiнькi черепи, так i не спромiгшись вибороти волю, до яко? iнодi досить було зробити всього лише один-?диний, хоч i рiшучий, але останнiй крок. I нове повстання, що невдовзi визрiвало й спалахувало вiд краю й до краю, вперто не зважало на невдачi попередньо? спроби вирватися з ярма. Це нiби якесь прокляття, що постiйно висiло над Укра?ною з року в рiк, з вiку в вiк, прирiкаючи козакiв на все новi й новi безплiднi жертви та поразки. I останн? - перед тими подiями, про якi ми й поведемо мову, - повстання, що спалахнуло у 1625 роцi на Приднiпров'?, теж закiнчилося - за крок вiд перемоги! - все тi?ю ж, здавалося, вiчною поразкою, що чорним сонцем спопеляла Укра?ну. Iсторики засвiдчують, що в повстанцiв, числом близько двадцяти тисяч, в рiшучiй битвi бiля Курукiвського озера з вiйськами коронного гетьмана Станiслава Кон?цпольського не вистачило не лише збро? та припасiв, а й - головного - ?дностi. "У ?х таборi спалахнула боротьба мiж прихильниками угоди з панами й основною масою повсталих. 26 жовтня це призвело до перевороту. Вiд Жмайла (повстанського гетьмана) було вiдiбрано булаву (подальша доля його невiдома) i передано знову Михайлу Дорошенку. Другого дня Дорошенко з усi?ю старшиною прибув до Кон?цпольського й прийняв умови польсько? сторони"[1]. I пiдбитою птахою заквилила над Укра?ною дума народна: ...Силу ж панiв перебила Голота бурлацька, Та не хотiла водно стати Старшина козацька... Не минуло й чотирьох рокiв, як пiдневiльний люд, не витримавши утискiв шляхти й магнатiв та жорстокого насильства, що його чинили жовнiри на Укра?нi, повернувшись туди пiсля закiнчення польсько-шведсько? вiйни, знову - вже вкотре! - повстав. До нього невдовзi при?дналися i запорозькi козаки. У 1629 роцi вони обрали сво?м гетьманом вiдважного ватажка Тараса Федоровича, вiдомого в iсторi? пiд прiзвищем Трясило. Вже в березнi наступного року десятитисячне кiнне i пiше вiйсько Трясила вирушило з Сiчi на волость. Повстанський гетьман в унiверсалi, зверненому до народу, закликав усiх пiднятися проти гнобителiв i вигнати шляхту з рiдного краю. До нього приставали селяни, мiщани, ре?стровi козаки, В Черкасах було схоплено ре?стрового гетьмана Чорного, а його старшина втекла до Корсуня пiд захист жовнiрiв. Коли в кiнцi березня повстанцi пiдiйшли до Корсуня, мiсто взялося за зброю. 3 вiкон i горищ мiщани стрiляли в шляхту, ре?стровцi вiдразу ж перейшли на бiк повстанцiв, а старшина з польськими офiцерами втекла у Бар - резиденцiю коронного гетьмана. Не зважившись виступити проти народно? бурi, коронний гетьман звернувся з вiдозвою до магнатiв i шляхти укра?нських во?водств: "Прошу вас, мо?х милостивих панiв, котрi найближчi до цi?? пожежi i вже ранiше зазнали, що таке хлопське свавiльство, добровiльно прибути до вiйська його королiвсько? милостi, аби гасити цей вогонь хлопською кров'ю". Як тiльки Трясило вступив у Канiв i Переяслав, повстання перекинулось i на Заднiпрянщину. Зiбравши шляхту, Кон?цпольський вислав поперед себе загiн коронного стражника Саму?ла Лаща, котрий вiдзначався нечуваною жорстокiстю, бо нищив, як писав львiвський лiтописець, всiх, "был бы только Русин". Лащiвцi вирiзали населення цiлих мiстечок, як то сталося в Лисянцi й Димерi. Брати приступом Переяслав Кон?цпольський, хоч його вiйсько й мало краще озбро?ння та постачання, кращу кiнноту й артилерiю, не зважився. Почалися сутички. Однi?? ночi в травнi невеликий козацький загiн проник в польський табiр i напав на штаб Кон?цпольського, який охороняла спецiально пiдiбрана iз шляхтичiв з "найзнатнiших" родин вартова хоругва - Золота рота. Повстанцi вирубали ?? до ноги. З кожною сутичкою все рiдшали й рiдшали ряди коронного вiйська, аж доки в кiнцi травня не було завдано йому нищiвного удару, пiд час якого жовнiрiв i шляхти полягло бiльше (свiдчення очевидця), нiж за всю польсько-шведську вiйну. Втративши бiльше десяти тисяч жовнiрiв та шляхти, Кон?цпольський втратив i вiру в перемогу. А далi... все повернулася на круги своя. "Пiд Переяславом перемога схилилася на бiк повстанцiв. Але вони не змогли закрiпити ??. Причиною цього були, як i пiд час попереднiх повстань, суперечностi в ?хньому таборi. Старшина й частина ре?стровцiв вимагали угоди з панами, ?м вдалося усунути Тараса Федоровича вiд гетьманства й поставити на його мiсце свою людину - А. Конашевича-Бута. Тарас Федорович з десятьма тисячами козакiв, противникiв угоди, вiдiйшов на Запорiжжя. 29 травня, уже без них, було укладено компромiсний договiр" [2]. Що призвiдцями всiх бунтiв i повстань на Укра?нi були запорожцi, шляхта добре розумiла. Не маючи змоги за одним махом розквитатися з сiчовою вольницею, панство вiдразу ж пiсля придушення повстання Тараса Трясила вирiшило обгородити Сiч вiд Укра?ни. Особливо на цьому наполягало магнатство i шляхта Схiдно? Укра?ни, з чи?х володiнь селяни цiлими гуртами втiкали на Запорiжжя. У 1635 роцi на сеймi, що зiбрався у Варшавi, магнатство вимагало спорудити фортецю на Днiпрi i поставити у нiй надiйну залогу з пiхоти й кiнноти. А вже тодi й почати вгамування сiчовикiв. Хлопи, пся крев, втiкають з ма?статiв на Сiч, вже й шлях собi понад Днiпром вторували. Фортеця ж перетне збiглим ланцям шлях до волi. Сiч, не маючи свiжого поповнення, невдовзi й захирi?. Згодом можна збудувати ще одну фортецю, але вже ближче до Сiчi, потiм ще i ще... Поступово й невблаганно оточуючи запорожцiв фортецями й залогами, можна й задушити волю у ?? ж власному гнiздi. Сейм ухвалив: доручити коронному гетьману Кон?цпольському звести фортецю на Днiпрi якомога швидше i поселити в нiй надiйну залогу. На будiвництво видiлили сто тисяч злотих, i, щойно повеснiло, коронний гетьман прибув у Надднiпрянщину. Будувати фортецю мав iнженер, француз за походженням Гiйом де Боплан. Взагалi, його справжн? прiзвище Левассер, додаток "де Боплан" походить вiд назви одного з володiнь Гiйома Левассера, але так уже сталося, що в iсторiю вiн увiйшов як Боплан. Народився Гiйом Левассер де Боплан 1600 року в Нормандi?, з молодих лiт служив у вiтчизняному вiйську, побував у Вест-Iндi? (Центральнiй Америцi), а з кiнця 1630 i до 1647 року, як найманий iнженер-фахiвець, перебував на службi в польському вiйську, що стояло на Укра?нi, Вiн споруджував укрiплення в Барi на Подiллi, фортецi у Бродах на Львiвщинi i, зрештою, на березi рiчки Борисфен, "звано? в народi Нiпр, чи Днiпр", - тобто Кодацьку. Всi фортецi, як зазначають iсторики, мали стати опорними пунктами панування польських магнатiв на Укра?нi. Служив Боплан у вiйську коронного гетьмана Станiслава Кон?цпольського, з ним i прибув до Кодацького порога. Та коли б французький вiйськовий iнженер, котрий перебував на службi в Речi Посполитiй, тiльки будував фортецi на Укра?нi, то навряд чи ми й згадували б його. А вiн - звичайний вiйськовий iнженер, найманець чужо? держави - навiчно увiйшов в iсторiю Укра?ни, бiльше того - зажив слави серед сучасникiв i нащадкiв як на Укра?нi, так i у Францi?. I все це завдяки сво?й книзi "Опис Укра?ни, кiлькох провiнцiй королiвства польського, що тягнуться вiд кордонiв Московi? до границь Трансiльванi?, разом з ?хнiми звичаями, способом життя i ведення во?н", - така повна (в дусi тих часiв) назва працi Боплана, вперше видано? в Руанi 1651 року. Сiмнадцять рокiв Бопланового життя минуло на Укра?нi. Будуючи фортецi -заради заробiтку, - аби польське ясновельможне панство ще мiцнiше вкорiнювалось на Укра?нi, iнженер-найманець не лише складав карти Укра?ни, а й рiк за роком спостерiгав за пiдневiльним (Боплан, до речi, сам зазнавав утискiв вiд шляхти, якiй вiрно служив) життям мiсцевого люду, його звичаями, вiруваннями, боротьбою з сво?ми поневолювачами та все побачене й почуте занотовував до пота?мних сво?х записникiв, що згодом i склали його знаменитий "Опис Укра?ни...". Життя в Укра?нi пiдневiльних селян було жахливим, адже вони, як свiдчить Боплан, "змушенi вiддавати сво?м панам усе, що тим лише заманеться вимагати. Не дивно, що цим злидарям у таких тяжких умовах не залиша?ться нiчого для себе. Але й це ще не все: пани мають безмежну владу не тiльки над селянським майном, а й над ?хнiм життям: такою великою ? необмежена свобода польсько? шляхти (яка живе наче в раю, а селяни наче в чистилищi), що коли селяни потрапляють у ярмо до такого пана, то опиняються у гiршому становищi, нiж каторжани на галерi. Таке рабство ? причиною того, що багато селян тiка?, а найвiдважнiшi з них подаються на Запорiжжя, яке ? мiсцем притулку козакiв на Борисфенi". Цiкавився вiн i життям, побутом та вiйськовими походами незвичайних людей, котрих доти не зустрiчав у сво?му життi, хоч i попо?здив чимало, званих запорозькими козаками. Описуючи Укра?ну, дивуючись з того, що "на ярмарках продають димарi для печей, у нас це викликало б смiх гак само, як i спосiб приготування у них м'ясних страв, ?хнi весiлля та iншi церемонi?, про що говоритимемо далi". Боплан з великою симпатi?ю скаже про Укра?ну: "Однак саме звiдсiль пiшов той благородний люд, який назива?ться нинi запорозькими козаками i котрий протягом стiлькох уже лiт заселя? рiзнi мiсця уздовж Днiпра i в сумiжних землях". Це писав письменник Боплан, а вiйськовий iнженер Боплан все робив для того, аби приборкати той благородний люд, - для цього i за Кодацьку фортецю взявся. Мiсце для не? вибрали серед Дикого поля, за чотири сотнi миль по Днiпру вiд Ки?ва, на правому березi, де рiчка робить поворот на пiвденний захiд, бiля першого порога, званого Кодацьким, тож i фортецю назвали теж Кодацькою. В гирлi Самари - "свято? козацько? рiки", - як зазнача? Боплан, брали лiс для фортецi. Будiвництво велося в тому мiсцi, де над водою здiймалася стрiмка скеля, з яко? зручно було оглядати i прострiлювати навколишню мiсцевiсть. Селяни, схопленi жовнiрами коронного гетьмана, полоненi татари та солдати-найманцi на початку лiта 1635 року закiнчили фортифiкацiйнi споруди. Замок звели з дерева i забудували його землею. Сама фортеця являла собою чотирикутник, зовнi на пiвдень виступали два пiвбастiони. З пiвдня, сходу i заходу фортецю оточував глибокий рiв - як прiрва. В його дно закопали гострi дубовi палi. Пiвнiчний мур захищав крутий берег, з пiвденного боку, зi степу, розкидали "на великiй вiдстанi кам'янi й металевi гостроконечники, аби не могла пройти ворожа кiннота. А ще фортецю оточував з боку степiв високий вал насипно? землi, що починався вiдразу ж за ровом i з-за якого ледве виднiлися дахи замкових будiвель. Для козакiв та фортеця - що скалка в оцi. Сiвши на Кодацi, майже перед дверима Сiчi, магнати перерiзали пуповину, що зв'язувала сiчову вольницю з Укра?ною. Спробуй тепер проскочити непомiченим через пороги. Загони драгунiв день по дню нишпорили степами навколо Кодака, виловлювали втiкачiв на дорогах, пiдстерiгали на Днiпрi i запроторювали iх у пiдземнi нори фортецi. Частину бранцiв карали смертю, бiльшiсть забивали в кайдани i вiдправляли на каторжнi роботи в численнi ма?тки коронного гетьмана. Розумiли запорожцi й iнше. Укрiпившись на Кодацi, шляхетне панство, безперечно, забагне з часом ще ближче пiдсусiдитись до Сiчi. Кодак - то лише початок наступу на запорозьку вольницю. Не зруйну?ш його - лиха не обберешся. Тож тiльки-но закiнчилося будiвництво й коронний гетьман пiшов з вiйськом у Польщу, як занепоко?не сiчове козацтво почало .збирати охочих "викурити ляхiв з Кодака". Потрiбен був призвiдець, отаман. Першим, як свiдчить дума вкра?нська, "обiзвався серед Сiчi курiнний Сулима". Що ми зна?мо про курiнного отамана (за iншими даними - гетьмана нере?стрових запорозьких козакiв) Сулиму? В офiцiйних, надто скупих iсторичних довiдках зазначено, що Iван Михайлович Сулима народився (рiк народження невiдомий) у селi Рогощi, тепер Чернiгiвського району Чернiгiвсько? областi. За походженням дрiбний шляхтич. Був помiчником управителя ма?тку польського магната С. Жолкевського на Переяславщинi. Пiзнiше служив у польських магнатiв Даниловичiв. Не витримавши утискiв, утiк на Запорiжжя, де завдяки особистiй мужностi, вiйськовiй кметi, чесностi та справедливостi, непримиренностi до гнобителiв Укра?ни дрiбний шляхтич Iван Сулима швидко здобув визнання серед сiчовикiв, котрi й вибрали його спершу курiнним отаманом, а згодом i гетьманом, Iван Михайлович брав участь у козацьких походах проти туркiв i кримських татар. У серпнi 1635 року повсталi нере?стровi козаки на чолi з Сулимою, повернувшись з Дону, де вони зимували пiсля морського походу пiд Азов, напали на Кодак. Згодом Боплан у сво?му "Описi Укра?ни..." так про той козацький напад напише (дещо ревниво i навiть аж ображено: "...я закiнчив будувати (Кодацьку фортецю) в липнi 1635 року, але в серпнi того ж року якийсь Сулима, гетьман повсталих козакiв... зненацька захопив ?? i розбив гарнiзон", що мав десь близько 200 во?нiв пiд командуванням полковника Марiона. Цей полковник Марiон був французом..." Роздiл перший Полковник Жан Марiон встиг побути комендантом Кодака близько мiсяця. В липнi вiн прийняв щойно зведену фортецю I залогу, в нiй, що складалася з найманцiв-драгунiв (в основному нiмцiв, котрi, як i сам комендант, перебували на службi в польсько? Корони), а вже на початку серпня Iван Сулима вiдiбрав у нього не лише фортецю, а й саме життя. (Будiвничому ж фортецi Боплану, на вiдмiну вiд його спiввiтчизника Марiона, далебi, здорово поталанило: затримайся вiн бодай на мiсяць в Кодацi, то ще не вiдомо, чи мали б ми сьогоднi його книгу про Укра?ну!). Але навiть за той ?диний мiсяць свого комендантства Жан Марiон, вiрно слугуючи Речi Посполитiй, встиг так дозолити сiчовикам, що розраховувати на ?хню милiсть вже не мiг. Як не мiг i живим датися в ?хнi руки. Месники б пригадали йому i нелюдськi тортури, що ?х драгуни чинили над селянами Схiдно? Укра?ни, котрi, втiкаючи на запорозьку вольницю, опинялися в пiдземеллях фортецi, i тi утиски й розорення, яких за знали й самi козаки, - Жан Марiон iз загонами драгунiв, повсюди нишпорячи, руйнував зимiвники, забороняючи сiчовикам не лише селитися в тих краях, а й навiть полю вати чи ловити рибу. Непокiрних, розоривши ?хнi житла та господарства, приганяв до Кодака i кидав у льохи Жан Марiон дiяв безкарно i гадав, що так i буде завжди I раптом - як снiг на голову лiтнього дня! - напад на драгунiв. Перший звiдтодi, як збудували фортецю. П'ятеро драгунiв повели вранцi топити в Днiпрi бранця. Парубок був з тих хлопiв, котрi, втiкаючи вiд сво?х панiв на Запороги, потрапляли -до Кодацько? в'язницi. Хлоп, зрештою, i згадки не вартий - на одного менше, на одного бiльше буде у фортецi, що вiд того змiниться? - коли б не те, що сталося на березi. Комiсар фортецi шляхтич Пшияловський (у його справи комендант не втручався, пам'ятаючи, що гоноровитий шляхтич - особистий представник коронного гетьмана Речi Посполито?) часто розважався тим, що "напував" бранцiв у Днiпрi. Роби лося це так. Коли хто з них, знемагаючи вiд спраги, вперто вимагав води, комiсар казав драгунам: - Сто дяблув! Хлопську забаганку треба виконувати, щоб не пасталакали, що ми надто жорстоко з ними поводимося. Вiдведiть цього лотра до рiчки, почепiть на шию каменюку i турнiть його у Днiпро - хай, бидло, п'? донесхочу, якщо вже йому так забаглося води! Так було й того ранку. Але несподiвано, коли жовнiри вже чiпляли бранцевi каменюку на шию, з прибережного очерету гримнули пострiли. П'ятеро драгунiв крижнями попадали на березi, хлоп зник. Тi, хто стрiляв, теж... Досi фортеця спокiйно собi стояла, варта не дуже остерiгалася нападу, певна, що козаки й на гарматний пострiл не пiдступлять до мурiв, i раптом. На очах у всi?? залоги вбити п'ятьох драгунiв i щезнути? А що, коли вранiшнiй напад - то лише початок чогось серйознiшого? Наприклад, розвiдка? Запорожцi викрили себе лише тому, що вирiшили врятувати бранця... Пiсля розвiдки чекай нападу. Але ж чи пiд силу ?м здолати рiв, вал i стiни? Далебi, нi I все ж Марiон задумався. Був вiн людиною суто вiйськовою i добре затямив: нема? таких фортець, котрi так чи iнакше не можна було б здобути. А Кодацька одна-?дина у цих краях. Навколо сотнi i сотнi верст пустельних степiв. А пiд боком Сiч. Хто виручить Марiона на випадок лиха? Польських вiйськ на Укра?нi зараз майже нема?, ?х повiв гетьман, казали, аж у Прибалтику. Буцiмто до вiйни з Швецi?ю готу?ться. От i чекай допомоги, коли скрута припече! - Невтiшнi, виходить, справи! - вголос промовив комендант i вiдчув, як його знову охоплю? роздратування. Нарiкав на самого себе, що такий невдаха, бо не зумiв зробити блискучо? кар'?ри, заради яко? ?хав сюди аж iз Францi?, на полякiв, котрi покинули його в цiй пустцi з сотнею - другою ненадiйних найманцiв, а самi вештаються бозна-де, на запорожцiв, котрi таки ж напевне вже готують напад, на офiцерiв залоги, яким усе байдуже, кому служити, кого вiшати... I хто вiн, зрештою, такий? Збiднiлий дворянин, який служить Польщi, а гнобить Укра?ну. На випадок чого, поляки першi ж його кинуть напризволяще, а козакiв не вблага?ш. Для них вiн каратель, чужинець, що приплентався душити ?хнiй народ i ?х самих та ?хню легендарну вольницю ... Зганяв злiсть на офiцерах: - На очах у залоги козаки вбивають наших воякiв i наче крiзь землю провалюються, а ви замiсть них ловите облизня? Що це таке, питаю вас, лицарiв караючого меча в цьому проклятому закутнi свiту? Та якi ви лицарi? Ви бездари, панове! Я не спроможний лiпити драгунiв з глини, ?х у мене всього лише двi сотнi, а навколо ворожа нам кра?на, де небезпека чига? на кожному кроцi. Подумайте, що вас чекав, панове офiцери, коли сюди прийдуть запорожцi всi?ю ордою! Гнiв швидко вщух, i комендант вiдчув утому i байдужiсть. Ат, чи не все одно, п'ятьох драгунiв уб'ють сiчовики чи й усiх перенищать. Однак його життя пiшло наперекiс. I махнув рукою - геть! Офiцери вийшли, мовчазнi й сердитi. Комендант хотiв було налити собi кухоль доброго угорського вина, як дверi, несподiвано завищавши, зi скреготом вiдчинилися. До комендантсько?, поправляючи фамiльну шаблю на поясi, увiйшов насуплений комiсар фортецi шляхтич Пшияловський. То був низькорослий череватий панок в люстриновому кунтушi, з випещеним, завжди надутим обличчям, ^повним пихи i гонору. В Марiона вiдразу ж почав псуватися i без того зiпсований настрiй. Пихатого й хвалькуватого комiсара вiн просто терпiти не мiг. Схопився й похмуро витрiщився на комiсара, думаючи: "Безперечно, про напад на драгунiв хутко буде передано коронному гетьману. Недарма ж вiн посадив у фортецi свого прибiчника, цю гоноровиту жабу Пшияловського, котрий тiльки й умi? доносити..." - Я вимагаю коменданта пояснити, що сталося сьогоднi вранцi пiд мурами фортецi? - комiсар старанно уникав слова "пане", i Марiон вiдповiв йому тим же: - А що комiсара цiкавить? - Я велiв утопити в Днiпрi одного з хлопських утiкачiв. Чому не виконано мо? повелiння? - А про це комiсар хай запиту? у запорожцiв. - Я вимагаю пояснень вiд коменданта, а не вiд тих лотрiв, котрi невдовзi загойдаються на шибеницях! Менi не подобаються ?хнi витiвки! - Овва! - ошкiрився комендант. - Комiсар теж ?м не до вподоби. - Комендант буде вiдповiдати перед коронним гетьманом Речi Посполито?! Це вже була явна погроза доносу, але Марiон не звернув на те уваги. Звик. - Я - комiсарi - мiж тим вигукував шляхтич. - Я уродзоний шляхтич, поставлений сюди для порядку, i я... я... - Для смертi всi однаковi - i уродзонi, i плебе?, - буркнув Марiон. - I я вимагаю не втручатися у мо? справи. Я не терплю, коли неуки i бездари починають зi мною нахабно поводитись! Пшияловський осiкся, заклiпав рудими вiями. - Але я поскаржуся коронному... - Бiжи!-зневажливо махнув рукою комендант, радий, що таки допiк уродзоному. - Твiй гетьман вешта?ться десь у Прибалтицi, а коли прицурганиться сюди, то нас уже й слiд охолоне. Дурнi будуть запорожцi, коли не використають такого зручного менту. Ось тодi й закукурiка?ш, комiсаре! - Сто дяблув! Це моя ойчизна, а ти iз сво?ми нiмцями - бiдний найманець. Обдертус! Зайда! Я тут господар! - Ойчизна? - криво посмiхнувся Марiон. - Ха! Заграбастали чужу кра?ну, а тепер хова?тесь за мури та за спини найманцiв i галасу?те про якусь там ойчизну? Он, глядiть, щоб вас не посадили на палi в цiй ойчизнi. - Пся крев! - задихався вiд гнiву комiсар. - Щоб тi лотри, тi схизмати зважилися напасти на фортецю короля? Та вони як мишi розбiжаться при першому ж залпi наших гармат! "Таки допiк уродзоного телепня, - зловтiшне подумав комендант. - Не тiльки гонору, а й страху в тебе достобiса!" Марiон i зовсiм заспоко?вся. Хай бiсну?ться шляхтич. Зрештою, це його справа - з'ясовувати стосунки з укра?нцями, а вiн, Марiон, француз. Йому однаковi i поляки, i укра?нцi. Поляки платять, вiн служить полякам, платили б укра?нцi, служив би укра?нцям... Йому байдуже .. Не слухаючи Пшияловського, пiдiйшов до шафи, збито? з грубезних дощок, витяг пузату карафку з угорським вином i налив кухоль .. Останнiм часом вiн все частiше приклада?ться до вина. Коли не увiлл? у себе хмiльного трунку, день тодi - не день... Пшияловський все ще галасував. Марiон дiстав другий кухоль, налив i комiсару. - Нас тут дво? вiдповiдальних, - примирливо мовив, не дивлячись на комiсара, - тож нема? чого сваритися у цiм закутнi свiту. - Польща i Францiя - великi ма?стати! - вигукнув комiсар - Ми зiтремо в порошок хлопську Украйну? Н?х жи? Рiч Посполита, наша кохана ойчизна! - Нех жи?, - байдуже буркнув Марiон. - Але я п'ю за себе, за Жана Марiона, ба бiльше нiхто за мене не вип'?! - А я п'ю за нашу фортецю-форпост боротьби iз схизматами! Ми на передньому кра?! На нас ойчизна дивиться! - А менi байдуже, хто на нас дивиться. Я люблю вино i п'ю його залюбки. - Коменданту не дорога й ойчизна, бо вiн усього лише найманець! Пшияловський, не приховуючи лютi, зиркнув на коменданта, вкладаючи у свiй спопеляючий, як йому здавалося, погляд усю зневагу до зайди, i вийшов, хряпнувши дверима. Марiон, радий, що таки допiк уродзоному шляхтичу, засмiявся I подумав, що було б непогано, якби тi лотри та спiймали коли-небудь Пшияловського, - ось тодi б вiн позбувся гетьманського донощика. "Iдея, - подумав Марiон, - треба лише пiдшукати зручний випадок". Вже звечорiло, коли комендант, обiйшовши фортецю, повернувся до хати i буркнув джурi: - Пiди i приведи ??, бо мене ?сть смуток. - Слухаю, - лiниво озвався джура. - Ти мене розумi?ш, бовдуре? Коли зачепиш ?? хоч пальцем - нарiкай на самого себе! - Слухаю, пане комендант! Джура зник, Марiон зацибав з кутка в куток. "Цiкаво, - думав вiн, - чи вiддасться вона добровiльно? О, жiночi пестощi для мене зараз що той бальзам! Iнакше зовсiм зачахнув захирiю Але надто горда холопка Як шляхтянка, не хотiлося б ?? силомiць мордувати. Живосилом - не те Силомiць дi? тiльки та худобина Пшияловський..." Та ось джура вводить полонянку, а сам зника?. Марiон скида? поглядом бранку - ?дину свою радiсть у цих диких краях" Хай буде проклятою та мить, коли вiн погодився сюди при?хати! - Здрастуй, красуне! Полонянка не вiдповiла, дивилася кудись повз комендантi. Висока, струнка, з русою косою. Коса довга i товста, до пояса. Маленькi груди пiд благенькою сорочкою, наче два горбочки. Рукавця сорочки - вуставки - вишитi червоними квiточками з чорними пагiнцями та листочками... Зваблива... Нi, вона таки ма? стати його ?диною радiстю в цьому закутнi - як добре, що ?? спiймали драгуни на якомусь хуторi. Воякiв застерiг: хто ?? хоч пальцем зачепить - того заруба? на мiсцi. Вона мусить дiстатися тiльки йому. Коли б вона зохотилась сама... Боже, щоб то було для нього за щастя! Марiон налив два кухлi вина, один спрагло сам спорожнив, другий пiднiс полонянцi. - Випий, i цей трунок вижене смуток з тво?х гарних очей. Я велiв, аби тебе годували по-людськи I ставилися по-шляхетському. - У неволi не бува? доброти, - вiдповiла вона, -бо неволя нiколи не бува? доброю i справедливою. - Ти не бiйся мене. Вона глузливо гмикнула. - А чого б це я боялася того, хто сам труситься над сво?ю долею? - Але я добрий, - збрехав вiн, бо в ту мить i сам вiрив у свою доброту. - Я подiлюся сво?м добром з тобою. I сво?ю любов'ю. - I для цього ти мене зачинив у льох? - Пташечку варто зачиняти, iнакше ?? згама? кiт. - Гм... Чи не краще тодi зачиняти кота? - Ха-ха! - зареготав вiн. - Ти дотепна, моя пташечко! Ще хлюпнув у кухоль вина, бо допiкала спрага. - Як тебе звати? - обхопив ?? за гнучкий стан. - Чи пановi не все одно? - вона вислизнула з його обiймiв - Я не терплю старих лапунiв. - Але я хочу вимовити тво? iм'я, - перехилив вiн кухоль. - Полонянка... - Рiд у тебе ?? Вона випросталась i гордо глянула на нього. - У мене ? рiд, i великий. Я - укра?нка! - Але я питаю, як тебе звати? - Укра?нка, - вперто повторила вона. - Ти будеш мо?ю! - зухвало вигукнув вiн. - Але я не хочу брати силою те, що любiше по добрiй волi. Вона рвучко повернулась до нього, очi ?? спалахнули. - Добро? волi забаг? Приперся в чужу кра?ну, хапа?ш людей, морду?ш ?х у пiдземеллi, а тодi добро? волi хочеш? Пестощiв? - Ти ма?ш рацiю, - згодився вiн. - Але я не поляк. - Не ма? значення. Ти все одно ворог! Вiн знову хлюпнув у кухоль жадiбно випив. - Вино приносить забуття, я хочу втопити у ньому свою нудьгу. - Коли запорожцi захоплять фортецю, то пана коменданта i без вина чека? забуття. - Ти певна? - Авжеж! Козаки не потерплять осиного гнiзда бiля Сiчi. Це мусить нарештi втямити i сам пан комендант. - Оракул у спiдницi! - спалахнув вiн. - Сiльська пророчиця! Ха-ха!.. Не забувай, що всi пророки закiнчують життя ранiше, анiж збува?ться ?хн? просторiкування! Забува?ш, що ти всього лише холопка, а не уродзона шляхтянка. По-доброму не вiддасися - силомiць вiзьму. Або вiддам тебе драгунам на поталу. Вибирай. Ти молода, вродлива, гостроязика. I, напевне ж, хочеш жити. Чи не так? - Хочу, - зiзналась вона i по хвилi додала: - Але хочу жити вiльною, а не панською затичкою... - Коли багнеш волi - не протився менi. Я подарую тобi волю i випущу тебе з фортецi. Я тут господар. - Нi, - сказала вона просто. - Ти - в'язень, такий же, як i я. Сидиш i лихоманишся за мурами, козакiв бо?шся. - Послухай, пророчице... Проси у мене що хочеш, i я виконаю тво? прохання. Але спершу стань мо?ю. I пам'ятай: або я, або драгуни. Поспiшай, я нетерпеливий. I драгуни теж... Вона задумливо перебирала косу, наче радилася з нею. - Гаразд, - вперше погодилась бранка. - Але поведи мене на фортечну стiну - хочу подивитися на Днiпро й подихати свiжим повiтрям. Вони вийшли й попрямували дворищем. Вона попереду, вiн трохи вiдставши. Дивився на ?? довгi стрункi ноги з пружними литками, на горду поставу, на легку ходу й облизував сухi губи, що вкривалися смагою. Потiм вони довго пiднiмалися крутими схiдцями i зрештою опинилися на стiнi. Варта вiдзадкувала геть до бастiону. - Дихай свiжим повiтрям, пташко, - комендант розтягнув губи в подобi посмiшки. - Сьогоднi я щедрий, виконаю будь-яку твою забаганку! Широко вiдкритими очима дивилася дiвчина на свiт. З високого муру видно було далеке Заднiпров'я, де зеленiли га?... - Земле моя рiдна, - прошепотiла дiвчина. - Так хочеться жити... Глянула вниз, на гостре камiння, вiдсахнулась. - Страшно? - засмiявся комендант. - Ходiмо краще звiдси. - Зачекай, людолове! I полонянка вискочила за зубчастий виступень стiни. - Назад! - крикнув комендант. - Ти хотiв, ворiженьку, знати мо? iм'я? - вигукнула полонянка i замахала руками, аби втримати рiвновагу. - Настею мене люди кличуть. А для тебе я просто укра?нка. Настя-укра?нка. А ще у мене ? брат Ярема, вiн на Сiчi козаку?. Братик i вiдомстить тобi, злий ворiженьку. А я полечу до Днiпра... - Зойкнула: - Днiпре, любий Днiпре, прийми мене, i тiло мо?, i душу. I зроби мене чайкою-зигзицею. Хитнулася вперед, вiдiрвалася од стiни i зникла. Марiон кинувся до краю стiни. Дiвчина летiла далеко внизу, розкинувши руки, наче крила... - Дурень! - раптом вголос вигукнув комендант. - I я прителющився допомагати полякам корити Укра?ну? Невiглас! Роздiл другий Острiв Базавлук, на якому запорозькi козаки ще в 1593 роцi заснували столицю свого краю-Сiч, лежав якраз там, де в Днiпро впадали три його правi притока: Чортомлик, Пiдпiльна та Скарбна. Довкола безлiч дрiбних рiчечок, озер та озерець, ?рикiв, га?в, лiсiв, в непрохiдних, заплутаних плавнях день у день галасувало птаство, а в рiчках була повна-повнява риби, в гаях, лiсах та байраках - всякого звiра. Вiльно жили у тих краях, нi сво?? паноти, нi чужо? не знали. Запорозькi степи у тi часи були малолюдними, слобiд майже не зустрiчалося, а сидiли козаки, або, як ?х звали, - гречкосi?, пiчкури, на одмiну вiд сiчовикiв, маленькими хутiрцями-зимiвниками, котрi мостилися здебiльшого по схилах балок i байракiв, часом у глухих, вiддалених урочищах, верхiв'ях рiк. Основне ж ядро козакiв, або товариство, завжди стояло залогою в сво?й столицi, матерi Сiчi. Базавлуцька Сiч була оточена високим земляним валом з дерев'яним частоколом. Вал i частокiл були окопанi глибоким ровом. На валах здiймалися високi веж з бiйниць яких визирали жерла гармат i дула самопалiв. Але гармат тих стояло не так вже й багато, як для столицi такого великого краю, яким був Запорозький. "На бiса вам армати, - казали запорожцi, - як у нас кулаки великi". А навколо Сiчi, або внутрiшнього коша, тулився форштадт - передмiстя. У передмiстi запорозько? столицi в нечисленнiй (в тi часи) слобiдцi мешкали рiзнi майстри, ремiсники i взагалi робiтний люд: кравцi, шевцi, зброярi, ковалi, шабельних справ майстри, зрештою, гендляра Тут же стояли шинки, пивницi, крамницi та ятки з товарами мало не з усього свiту. На велелюдному базарi з ранку й до вечора було гамiрно i тiсно, в ятках повнява рiзного краму, котрий привозили гендлярi з Укра?ни, Молдавi?, Польщi, Криму i навiть Туреччини. Бiля шинкiв та крамниць товпилися гурти веселих козакiв, посполитих, ремiсникiв та iншого люду, серед якого було чимало сiроми, заробiтчан. В кiнцi базару через глибокий рiв перекинуто мiст (на нiч його пiдiймали), пройшовши тим мостом, прибулий спинявся бiля ворiт з дикого каменю, вiтався з вартою, а вже за воротами i починалася, власне, столиця козацтва, внутрiшнiй Кiш - серце всього людославного Запорiжжя, Сiч-мати, де жило сiчове товариство з кошовим отаманом i вiйськовою старшиною. Поминувши ворота, прибулий ступав на широкий i рiвний сiчовий майдан. Його пiвколом обступали низенькi куренi, де мешкало сiчове товариство з курiнною старшиною. В кiнцi майдану височiла дерев'яна церква в Iм'я Покрови i висока дзвiниця. З бокiв до дзвiницi тулилися рiзнi будiвлi-комори, вiйськова канцелярiя, хати старшин, пушкарня, окреме помешкання - станок - кошового отамана. Над станком маяв бiлий прапор - знак того, що глава козацтва знаходиться в сiчовiй столицi. Гнат Кодак вийшов з вiйськово? канцелярi? й зiтхнув на повнi груди - вiльний Вiднинi i назавжди вiн вiльний козак запорозький. Сiчовик. Над майданом гудiв вiтер, вiльний вiтер Запорозького краю, маяв бiлим прапором над станком кошового, гудiв у верхогiр'? дзвiницi, й чутливi дзвони легенько бринiли вiд його дотику. Гнат стояв i посмiхався сам до себе, до свого щастя. Вiднинi вiн вiльний, i панський канчук вже вiдсвистiв над ним. I чув вiн, як на оболонi Скарбно? iржали козацькi тонi, як у передмiстi Сiчi гупали молотами ковалi, як бринiли-гули од витру сiчовi дзвони, а з неба линули лебединi згуки... Вiднинi вiн вiльний козак-сiчовик. Аж не вiрилось, що те, про що мрiяв днями й ночами, нарештi збулося Шкода тiльки Христини, не поталанило дiвчинi, а ось вiн вирвався. Гнат прислухався i вловив ще однi звуки, що випливали десь нiби збоку - нiжнi, тремтливi... Хлопець повернувся i наче заворожений пiшов на тi звуки. Бiля пушкарнi побачив Ярему Летючого, джуру отамана i одного з сво?х рятiвникiв-визволителiв. Ярема сидiв на жерлi гармати, звiсивши босi ноги, й грав на якомусь дивному для Гната iнструментi. Вiн тримав бiля рота металеву пiдкiвку, щипав рукою пластинка, i з тi?? пiдкiвки вилiтали крихкi, тендiтнi звуки, що текли майданом, наче дзюркiтливий струмок. - Що то в тебе? - запитав Гнат. - Дримба, - вiдповiв Ярема i знову поклав на зуби звужений кiнець пiдкiвки, щипав пластинку, видобуваючи нiжну мелодiю. Гнат i собi вмостився на жерлi гармати, але Ярема урвав гру, повернув до побратима зажурене лице. В блакитних його очах стояв сум. - Сестричка сьогоднi наснилася, Настя, - озвався по хвилi. - Тiльки дивно снилася, чайкою бiлою примарилась. Буцiмто пливу я Днiпром, а надi мною в'?ться бiла чайка. I жалiбно-жалiбно квилить "Чого ти, чайко?" - питаю ??. А вона менi й одказу? людською мовою: "Я не чайка-зигзиця, я сестриця твоя Настя... " Я руки до не? простягнув i прокинувся... Хоч би з Настею яке лихо не лучилося, бо чого це вона чайкою у мiй сон прилiтала?.. - Посмiхнувся i запитав Гната: - Зна?ш, як я Настю дражнив, коли ми ще дiтьми були? Жайворонятком. В день сорока мученикiв Настя завжди пекла з тiста жайвора. Бабуся казала, що того дня сорока кладе у гнiздо сорок прутикiв, а жайвiр вилiта? з вирiю i спiшить у нашi кра? з весною. Мама завжди пекла бублики, сорок бубликiв, а Настя лiпила з тiста жайвора. Як зараз бачу. Виходили ми з жайвором у двiр, а в дворi снiгу повно. Ще й завiрюха, бува?, гуде-ви?, крутить-свище. Настя простягала до завiрюхи жайвора, спеченого з тiста, i прохала його: "Лети-лети, жайворе, до братiв сво?х жайворiв, та повертайтеся всi з вирiю, принесiть нам красну весноньку з теплого краю, застелiть барвiнком наш двiр. Хай дорога ваша буде легкою, а крилоньки мiцними, несiть нам весну хутчiше.." Так прохала-заклинала Настя, i вiхола тодi затихала, i невдовзi й справдi надходила весна. Ярема пiднiс до рота дримбу, поклав на зуби вужчий край пiдкiвки, защипав пластинку... I знову полинули нiжно-сумовитi звуки... Та Ярема вiдразу ж урвав гру, сховав дримбу. - Ти вже запорожець? - запитав Гната. - Уже. Записали мене до Канiвського куреня пiд прiзвищем Кодак. На згадку про фортецю, з яко? мене визволив батько Сулима. Ярема обняв Гната: - Будь здоров, козаче! Ходiмо покажу, де твiй курiнь. I завiв Гната до однi?? з приземкуватих будiвель. Посерединi стояло сирно - довгий стiл, збитий з грубезних дощок, попiд стiнами дощанi нари, на стiнах порозвiшувана зброя, в кутку - iкони. А над столом висiло велике панiкадило... Це й було помешкання Канiвського куреня. Все Гнатовi в диво, озирався, роздивляючись то зброю на стiнах, то панiкадило, то лампадку, що блимала перед iконою Георгiя Побiдоносця. Молодий i гарний святий з бiлим покривалом на спинi, сидячи на конi, проштрикував довгим списом змiя. I цей святий був схожий на запорожця, бо мав оселедця I довгi козацькi вуса. - Сiдай, - припрохував Ярема. - Ось тут i почнеться тво? козакування. Батько Сулима навчить тебе шаблею орудувати. Та й я, Ярема Летючий - запам'ятай мо? прiзвище, - дечого тебе навчу. Бо козакую вже з пiвроку. - Стривай, а чому в тебе таке дивне прiзвище - Летючий? - Та з хати лiтав, - посмiхнувся хлопець. - Ряднину розiп'яв над головою i стрибнув. Але полетiв не вгору, а додолу. Так гуркнувся, що аж надвечiр очуняв. Мати нагримала: "Ще хоч би убився, - кричала, - а то ж покалiчишся, а менi - тягайся з тобою... Iч, що надумав - лiтати!" А дiд i каже матерi: "Соломi?, не чiпай хлопця. Коли йому заманулося лiтати, то хай лiта?, бо душа в нього така - летюча". От мене звiдтодi й прозивають Летючим. - I не кинув сво?? мрi?? - Ще дужче кортячка розбира? лiтати. - Ярема зашепотiв, хоч у куренi бiльше нiкого й не було: - Слухай, Гнате, повiдаю тобi свою задумку. Хочу крила змайструвати. Чого ти на мене так дивишся? Птахи ж он лiтають, чому я не зможу? Полечу, ?й же Богу полечу, тягне мене у небо i вабить... Тiльки б крила змайструвати. А ось якi, я ще гаразд не знаю... Стривай, - сам себе спинив джура. - Щось я дуже розбалакався, а ти мовчиш. I мовби невеселий. I очi в тебе сумнi. Чому? - Тобi сестричка Настя наснилась, а менi... - не доказав, зiтхнув, голову звiсив. - У тебе горе? Розкажи про нього - легше стане. Як ти в лядськiй фортецi опинився? - Вiд пана свого дременув, - розповiдав Гнат. - Вiд самого Канева ноги бив, ось-ось, думаю, вже й Сiч. А бiля Кодака мене схопили. Побили, а тодi у фортецю повели i в нору якусь кинули. А нашого люду там кона? - ой-ой! Ворушаться в норi, як черва. Бiлого свiтла й скалки нема?, пiтьма, як у могилi, задуха... - Треба швидше кiнчати з осиним гнiздом, як назива? батько Сулима Кодак, - вигукнув Ярема. - Просидiв я в тiй норi з тиждень, - розказував Гнат. - Били нас кожний день, знущалися. Особливо лютував шляхтич Пшияловський. Щодня в льох спуска?ться, драгуни головешки тримають, а Пшияловський бранцiв канчуком перiщить - аж шкiра на спинi репа?ться. Води по кiлька днiв не давали. Хто пить попроха?, тому каменюку на шию - i в Днiпро. Пшияловський i кричить: "Пий, хлопе, скiльки хочеш!" Ось так i мене хотiли напо?ти, та спасибi вам - визволили вiд смертi. - Помовчав. - У панському ярмi я зрiс. Про шмат хлiба мрiяв i снив. Був я пастухом у фiльварку пана Даниловича пiд Чигирином. Скiльки себе пам'ятаю, панську худобу пас. Тож пан мене iнакше, як худобою, i не називав. Тiльки й чу?ш: ти, каже менi пан, бидло таке, як i та худоба, що в стайнi сто?ть. Вона хоч молоко да?, а що з тебе вiзьмеш? Так мене звали: Гнат Худобенко. Я вже й сам почав думати, що я бидло, худоба. I коли мене пан-коструб, бувало, пита?: "Хто ти ??" - то я кричу: "Ясновельможний пане, я ? худоба, бидло, хлоп, ланець i смерд вонючий!" Ось так я й жив. А по веснi взяв i закохався... - I добре зробив, - усмiхнувся Ярема. - I хто ж тобi у подобi став? - Крiпачка пана Даниловича. Корiв панських до?ла. Христиною звали. Маленька була, чорнявенька, жвавенька. Коли пота?мно зустрiчалися, Христинка жалiлась менi: "Хiба ми бидло, що пан i за людей нас не ма?? Ми не гiршi люди за пана, тiлько й того, що в нас фiльваркiв катма..." От ми зiбралися з духом i пiшли до пана, в ноги бухнулись: хочемо побратися, коха?мось ми... Пан аж витрiщився на нас. А тодi сво?х гостей погукiв, а в нього шляхта з усього Чигиринського староства гуляла, i каже: "Подивiться, панове, на цю худобу, на оце бидло! - i на нас з Христиною показу?. - Вони кохаються... побратися хочуть..." А шляхта в регiт. Пан Данилович i кричить: "Прошу ясновельможне панство обговорити питання, чи може двонога худоба кохатися?.." Шляхта була п'яна, давай галасувати... Зрештою, зiйшлися на тому, що кохатися може тiльки уродзоне панство, а худобi тiльки худоба й до пари... То хай, мовляв, цей хлоп з худобою i шлюб бере. Цьому бидловi тiльки корова й до шмиги... Гнат вмовка?, куса? губи. Ярема важко диха? вiд гнiву, що так i тiпа? його. - Розказуй, брате, розказуй. Не тримай у собi горя. I Гнат далi веде сумну i тяжку свою оповiдь: - От пан i каже: "А що, панове, обвiнча?мо це бидло з коровою? Ото буде нам розвага!.." Панство з палацу висипало, потягло мене на стайню, потiм корову вивели... "Оце йому пара! - аж пада? з реготу шляхта. - Чим не краля? З рогами, з хвостом, ще й мука?". Привели коваля i велiли йому мене з коровою ланцюгом скувати. В коваля хоч i руки тремтiли, i плакав вiн, а пан таки змусив його. Надiли менi обруч на шию, прикували до нього ланцюг, потiм коровi надiли обруч i другий кiнець ланцюга до нього приклепали. Шляхта похапала палiччя i жене мене з коровою селом. Регоче панство, потiша?ться, кривля?ться, як блаженне... За нами ридван котиться, в ньому - вина й закуска. Панство на ходу вина п'?, курей смажених жере. Музика попереду нас iшла, пани ?х грати примушували, аби "справжн? весiлля було". Пригнали мене з коровою до церкви. Отець Микита як побачив таке, то й зомлiв. Пани його водою вiдлили й кричать: "Вiнчай, попе, цю худобу з коровою!" Отець вiдмовився, то шляхта почала його бити, з нiг збили, ногами топтали... Тузили його, поки вiн i не охолов. Церква була православна, пани всi католики, то вони й убили нашого отця Микиту. А тодi давай мене з коровою вiнчати. Реготали, розважалися пани, доки й церкву не спалили... Тодi погнали мене з коровою на стайню, прив'язали, сiна у ясла поклали. "Хрумай, - кажуть, - сiно з сво?ю нареченою. Бачиш, як твоя молода сiно мотуга?, а ти ще й носа вернеш..." Ось так я простояв на стайнi кiлька днiв. Корова мота? головою, смика? ланцюг, до кiсток менi обруч в'?вся. Спасибi, коваль одно? ночi звiльнив... Обруч на менi розпиляв i каже: "Тiкай на Сiч, за зброю берися та панам мсти!" - А Христина ж як? - запитав Ярема, i його чистi блакитнi очi наповнилися слiзьми. - Що з нею сталося? - Повiсилась Христинка... - ледь чутно прошепотiв Гнат. - На сво?х косах... Пани хотiли з не?... Гнат не домовив, бо до куреня зайшов низькорослий, але досить-таки гордовитий на вигляд козак. Тримався звисока: груди випнутi, шапка, оторочена видрою, хвацько заломлена аж на вухо й сидiла там бозна-як. I намугикував вiн щось молодецьке, тримаючи одну руку на боцi, там, де стан перехоплював червоний пояс. На поясi висiла шабля, з другого боку за пояс були заткнутi аж три пiстолi, а бiля них висiли три лядунки з порохом, далi стирчав рiг з мiдним ланцюжком, якiсь торбиночки, вузлики... "Iч, кирпу як дере, - подумав Гнат, спостерiгаючи, як незнайомець гордо просту? до них. - Видно, вдатний та славний козак". Незнайомець стрельнув блискучим оком на Гната i запитав у Яреми: - Що за молодик? - А це, пане осавуло, Гнат Кодак. Його нiмчура хотiла втопити, а ми порятували. - Сулима завжди того-небудь ряту?, - сказав хвальковитий осавул, i не зрозумiло було, хвалить вiн Сулиму чи гудить. - Тим i живе, - вiдповiв на те Ярема. - Ну, козакуй, козакуй, - бадьоро мовив осавул, не дивлячись на Гната. - Колись з тебе отаман буде. Той не козак, хто не бачить себе отаманом. - I до Яреми: - А де ж це пан отаман? - В пана кошового. - Мiзкують, як лiпше на фортецю напасти? - поспитав осавул. - Треба, треба викурювати ляхiв. - Вiйськова рада вирiшить, як з Кодаком бути, - вiдповiв Ярема. - Рада радою, а без нас, старшин, ви й кроку не ступите, - осавул це сказав таким тоном, що Гнатовi аж нiяково зробилося. Вiдчув, що i Ярема ма? таке вiдчуття, тому не хоче пiдтримувати розмову. - Як там, хлопцi, Кодацька фортеця? - бадьоро запитав осавул i, пiдсiвши до Яреми, спробував було зазирнути йому в очi, але той, вiдвернувшись, неохоче буркнув: - Сто?ть... - Невдовзi впаде! - поплескав осавул Ярему по плечу. - Ми ?? хутко звалимо Ха!.. У нас вона довго не стоятиме. Ми ??, голубку, раз - i набiк. Ми такi! - Осавул пiдсунувся ближче до Яреми, i очi його, хвилину тому хвальковитi i самовпевненi, забiгали й зробилися благальними. - Слухай, молодику, а злота у фортецi достобiса? Тiльки хвостом не виляй, а по-чесному рiж. Багацько, га? - Не знаю, - Ярема стенув плечима. - Не бреши, - ошкiрився осавул - Як це джура отамана не зна?? Ха! Коли всi козаки вiдають, що в Кодацькiй фортецi аж три дiжки злота сто?ть. Ось тому отаман i замислив похiд до Кодака. - Ви, пане осавуле, не наговорюйте! - Ярема обурено схопився. - Батько за злото не вою?! - Дай Боже, дай Боже, - iронiчно протяг осавул. - А три бочки у фортецi стоять. Чули ми, чули... - Вiд дурних чули! - зухвало крикнув Ярема. - А ти не кородися! - осавул схопився i враз надувся. - Ще губа в тебе боса, вусiв не ма?ш, а вже хвоста перед старшиною задира?ш? I чому тебе тiльки отаман вчить? - Вчить воювати не за злото, а за народ свiй. - Ого! - вигукнув осавул. - Слова гарнi, та ще нiжка трясця в свiтi не вiдмовлялася вiд злота. - Трясця не вiдмовиться, - вихопилось в Гната. - Iнша рiч людина. - А ти не лiзь, коли не тво? мелеться! - осадив його осавул. - Перший день на Сiчi, а вже старшинi в рота стриба?ш? Карати вас треба за непослух, i добряче. Багато вас таких ландiв-обдертусiв розвелося, що нi в тин нi в ворота. Тiльки й тямите перебаранчувать старшину, Богом вам поставлену. - Та вже якось подiлимо три бочки злота! - визивно кинув Ярема. Осавул пирхнув, стовбурчачи вуса, I швидко вийшов з куреня. - Iч, як йому замуляло! - засмiявся Ярема. - Хто вiн за ?ден? -- А-а, - махнув Ярема рукою, - осавул Кирпа. До бою маклуватий, а до злота хапкуватий. Бачив у нього торбиночки та вузлики за поясом? Носить iз собою сво? добро. Нiкому не вiрить, мабуть, 1 самому собi Каламутить тiльки воду на Сiчi. Сам жаднюга i всiх на свiй аршин мiря?. А золото - так i сонний бачить. Ласогубий, хоч i лемехуватий. - В кожного своя мрiя, - додав Гнат. Зненацька на майданi залунали позивнi звуки. - Литаври! - звiвся рвучко Ярема. - Бiжiмо! - Куди? - схопився й собi Гнат. - На сiчовий майдан. Зараз вiдбудеться вiйськова рада. - А що таке рада? - на ходу поспитав Гнат. - Рада - це... - Ярема аж руками потряс над головою. - Найвища у нас. I найстарша. Навiть за кошового отамана старша. Як ухвалять козаки на радi, так i буде... Тiльки б встигнути ближче до литавр мiсце захопити, бо зараз стiльки тих козакiв на майдан наб'?ться, що й грудцi нiде буде впасти... Роздiл третiй Отаман трубецький махнув бiлою хусткою: загудiли труби, як у похiд. Сурми заграли, наче журавлi у високостi закричали... I стихли... А журавлиний звук сурем та похiдний клич труб ще велично пливе над майданом. Всi вiдчули: мандрiвочка пахне... I тодi довбишi пiдняли колотушки, обтягненi повстю, i вдарили у литаври. В одну мить ?хнiй кличний звук злетiв над сiчовим майданом i полинув над куренями, над гамiрливим базаром, по той бiк Коша, над слобiдкою, над усiм Базавлуком i сягнув аж ген до Днiпра. I ледве загомонiли литаври, як козаки почали вибiгати звiдусiль, на ходу надiваючи шапки, весело казали один одному: "Вiйськова рада!" I на майданi нiби спалахнула величезна рiзнобарвна квiтка. Замиготiли жовтi, червонi, зеленi, синi жупани, кунтушi, пояси, маком цвiли денця шапок з ясного сукна, з золотими китицями, загупав майдан чобiтьми, сап'янцями, босими ногами, заклекотiв луженими горлянками... Задимiли люльки - глинянi, мiднi, деревинi, череп'янi i ще бозна-якi, i над майданом вже зависли сизуватi тютюновi хмарки. Кому не вистачало мiсця на майданi, хто не мiг уже й пальця втиснути в юрбу, той вилазив на покрiвлi куренiв, i невдовзi й там зробилося тiсно. А козаки все бiгли i бiгли, видиралися на вали, палiсади, набивалися у сторожевi вежi, наче галки, всiдалися на деревах, виглядали з вiкон дзвiницi... Гнат Кодак та Ярема Летючий найпершi встигли на майдан i захопили мiсця бiля литавр. Хоча натовп i тис на них чимраз дужче, вони трималися й не поступалися сво?м мiсцем. Гнат був схвильований, оглушений литаврами, гомоном козакiв, i йому здавалося, що вiн залетiв бозна-куди, у далекий i загадковий вирiй... А довбишi все били й били колотушками у литаври, великi мiднi казани, з одного боку обтягненi шкурами й поставленi на тринiжках... Гомiн над майданом поволi вщухав. I тодi ще швидше замиготiли колотушки в руках довбишiв-литавристiв, ще грiмкiше й ритмiчнiше загудiли литаври - майдан стихав... Ще мить - i на майданi стало так тихо, нiби там не було жодно? душi... I тодi четверо довбишiв пiдiйшло до великих литаврiв, що були схожi на величезний казан, й одночасно вдарили в туго натягнену шкуру "головного тулумбаса". I Гнатовi здалось, що бабахнула гармата, тако? потужно? сили звук злетiв вiд литавр. - Набат! - захоплено вигукнув Ярема. I по хвилi: - Iдуть!.. Iдуть!.. З сiчово? церкви вийшов високий рудий осавул, несучи вiйськовi клейноди - прапор i ще щось - пучок волосся, що висiв на довгому держалнi, наче кiнський хвiст. - Бунчук! Бунчук несуть!.. - загомонiли козаки. - Зараз вийде кошовий отаман iз старшиною, - шепнув Ярема. - Дивись, тобi пощастило. Такi ради рiдко бувають, коли в походи збира?мось, та ще на Рiздво, коли кошового й старшину вибира?мо. Осавул поставив у колi прапор i бунчук. Майдан сколихнувся i завмер. Зненацька iз сторожово? вежi лунко вдарила гармата (ще луна не вщухла, котячись Базавлуком до Днiпра, як Гнат побачив кошового отамана Запорозько? Сiчi. Вiн крокував неквапливо i поважно, увесь сивий як лунь, кремезний i ладний, мiцно i широко ступаючи, гордо нiс в мiцних руках булаву. Його сивi, прокуренi вуса, пухнастi й довгi, розвiвалися вiд ходьби, дорогий жупан сяяв блакиттю, коштовна шабля спалахувала проти сонця срiблом i злотом. За кошовим, також поважно i значуще, ступала вiйськова старшина: першим простував суддя, тримаючи в руках вiйськову печатку, за ним-тонкий писар з великим срiбним каламарем, далi сунули обозний, хорунжий, перначник, всi в чинi вiйськових старшин, за ними - курiннi отамани, полковники, старi та сивi козаки - "значнi", котрi були колись отаманами. Ступивши у коло, старшина ставала пiд бунчук, знiмала шапки i кланялась на всi боки сiчовому товариству. Серед старшин Гнат угледiв i отамана Iвана Сулиму. Дивлячись збоку, Гнат роздивився, що його отаман середнього зросту, навiть вида?ться аж низькуватим, але плечi ма? широкi, i вiд усi?? його гордо? постави вi? неабиякою силою. У нього рiвний нiс, трохи загострений на кiнцi, велике й горде обличчя з бiлими вигорiлими бровами, високе чоло, очi карi, примруженi... На отамановi гарний жупан з ?двабу, застебнутий аж до пiдборiддя, поверх нього - кунтуш з вiдкидними рукавами, прикрашений золотими й срiбними галунами, пiдперезаний вiн був шовковим поясом, на якому висiла стара шабля, бувала в бувальцях, на головi - гостроверха шапка з жовтою китицею. Та ось кошовий пiдняв над головою булаву i дужим голосом, що пролунав на увесь майдан, озвався: - Панове молодцi! I ви, пани отамани! Сiчове лицарство! Як нам далi бути з Кодацькою фортецею на Днiпрi? Ми порадились з старшиною i ухвалили скликати вiйськову раду. Чи правильно ми зробили, панове молодцi? - Правильно, батьку! - в одну дужу горлянку вiдповiв майдан. - Панове молодцi! - знову звернувся кошовий. - Вiйськову раду вiйська Низового Запорозького iз вашо? згоди вiдкриваю. А про дiло, панове молодцi, буде казати вам курiнний отаман, наш славний ватаг i лицар Iван Сулима. Сулима став поруч з кошовим. Випростався, гордо окинув блискучими очима запруджений майдан. - Козаки! Отамани! Лицарство сiчове! Шляхта не може спокiйно спати доти, доки за порогами твердинею i оплотом Укра?ни сто?ть Сiч! - гримiв Сулима, i голос його гучнiшав з кожною хвилею. - На Днiпрi, на святiй укра?нськiй рiчцi, якраз на Кодацькому порозi, вона спорудила фортецю i поселила там нiмецьку залогу. Кода-цька фортеця вiдгородила нас вiд Укра?ни. Залога перехоплю? втiкачiв, чинить над нашим людом звiрства i наругу. Укрiпившись на Кодацi, ляхи з часом забагнуть ще ближче пiдсусiдитись до Сiчi, аби оточити ?? фортецями i задушити! - Не бувати ляхам на запорозькiй землi! - крикнув високий худий козак з чорними вусами, котрий стояв неподалiк Гната. - Не потерпимо душителiв у себе пiд боком. Iнакше грiш нам цiна, козаки! - Правильно! - залунали голоси! - То - Дмитро Гуня, - шепнув Ярема, показуючи на високого та худого козака. -Хоробрий лицар i добрий товариш. А ото бiля нього сто?ть Яцько Остряниця, також батькiв побратим. - Не бувати ляшкам у нашому кра?! - гудiв майдан. - Викуримо ос! Сулима пiдняв руку, закликаючи до тишi. - А злота у фортецi достобiса? - пролунав раптом хриплий голос. - Але правду кажи, отамане! Сулима метнув гнiвний погляд на той голос: - Не знаю, скiльки злота у Кодацькiй фортецi, осавуле Кирпо, бо не лiчив його. - Кирпо, готуй капшуки та на пояс ?х чiпляй! - глузливо крикнув Дмитро Гуня. - Гляди, ще й пояс не витрима?, шаровари спадуть! - Вiн його в пазуху нагребе, - почулося з iншого боку. Майданом пронiсся смiх. - Не в злотi рiч, осавуле Кирпо, - заговорив Сулима. - Я з десяток фортець на сво?му вiку брав, але так i не нажив злота-срiбла. Бо не за злото б'?мося ми, запорозькi козаки, не за червiнцi, а за волю свого народу! I ?дина нам плата за кров нашу, за голови нашi, зложенi в боях, - вiчна шана i дяка народу нашого вкра?нського. А це - найвища плата, яку тiльки можна одержати. Так я кажу, товариство? -Так, батьку, так! - вiдповiв майдан. А Сулима вже далi гримiв: - Коли ви, укра?нськi козаки, не хочете ходити у ярмi, коди ви багнете, щоб Сiч наша твердинею стояла на страх ворогам, як надiя поневоленого люду, збирайтеся у похiд. Я був на розвiдцi бiля фортецi. Вона мiцна, а мури ?? високi, а рови ?? глибокi, та нема? таких фортець, яких би не взяло товариство. Чи так я кажу? - Так, батьку, так! - Зруйну?мо Кодак, i вся тут мова! - крикнув Дмитро Гуня. - Щоб i духу лядського не було на Днiпрi! Стрепенувся Сулима, нiби вирiс на очах у козакiв, а дужий голос задзвенiв молодо i завзято: - Хто не бо?ться смертi, хто хоче погуляти зi славою, ворогам голови постинати, християнський люд з неволi визволяти, хто хоче, щоб слава нашо? матерi Сiчi ще вище злетiла, - збирайтеся в похiд! Загудiв, заклекотiв майдан, наче велетенський вулик: - Смерть ворогам! - Скуштують пани козацьких шабель! - У похiд, братове! Кошовий пiдняв булаву, майдан поволi затихав. - Панове молодцi! - сказав кошовий. - Я радий, що ви всi як один вiдгукнулися. I вiрю, що лядська фортеця буде в наших руках. За давнiм звича?м, як водиться, треба перед походом вибрати похiдного отамана. Вибирайте самi, кого волi?те. Гнатовi здалося, що першим крикнув: "Сулиму!" - Дмитро Гуня, потiм клич той пiдхопив Остряниця, тодi Савран, а далi увесь майдан: - Су-улиму-у! Сулима зняв шапку, вклонився на всi боки. - Дякую, шановне товариство, за ласку та довiр'я. Але ? ще достойнiшi мене отамани. ?х i вибирайте. - Сулиму-у! - заревiв майдан. - Волимо Сулиму-у! Як i велить звичай козацький, Сулима тричi вiдмовлявся, але на сiчовому майданi i втрет? загуло: - Сулиму-у-у! Роздiл четвертий Гнат востанн? цюкнув сокирою, i високий граб, трiснувши, почав хилитися, здригаючись i поскрипуючи гiллям. - Стережись! Ярема вiдскочив убiк, граб важко гуркнувся на землю, ламаючи кущi... Вдвох з Яремою вони швидко обрубали гiлля й заходилися клинами розколювати стовбур на двi рiвнi половини. По всiй балцi стояв трiск, чулося цюкання сокир, гомiн козакiв, гупання зрубаних дерев. Роботи вистачало всiм. Треба було чимало нарубати лiсу, поколоти i збити мiцнi та легкi мiстки, котрi штурмовi загони перекидатимуть через рiв Кодацько? фортецi, i драбини, по яких вони видиратимуться на мури. - Витягуй люльку та закуримо, щоб за нами нiде не журилися, - запропонував Ярема, як вони впоралися з грабом. Ледве присiли, як почувся сердитий окрик: - Чого шаровари протира?те, лайдаки? А рубати лiс за вас хто буде? Гнат оглянувся, до них пiдходив осавул Кирпа. - А хоч би i ваша милiсть, - спокiйно мовив Ярема. - Не велике ви цабе, пане осавуле, як i сокиру в руки вiзьмете. А ми не лайдаки, а - козаки! Гнат з подивом глянув на побратима. I не бо?ться отаке казати. У п'ятнадцять лiт треба бути смiливим, щоб рiзати у вiчi правду. Як он Кирпу пересмикнуло вiд тих слiв! Не те що почервонiв, аж почорнiв. Наче хто в шаровари йому ?жака всунув. - Слухай, лайдаче, що тобi старшина велить! - закричав Кирпа верескливим голосом. - Розiйшлися, далi нiкуди! Вже й батькувати почина?ш. Шеляга за душею нема?, а на старшину рота дере. - Не шелягом цiну?ться людина, - на диво спокiйно вiдказав Ярема. - В декого шелягiв, може, забагато, а кебети чортма! Пихи ж то? на десятьох вистачить, от i горлопанить, як дурний iз-за вугла! - Голота! - крiзь зуби процiдив Кирпа. -Та я таку сiрому, як ти... Та я тобi карка зломлю, та я... А тут де не вiзьмись - Дмитро Гуня. Так i пiдскочив до Кирпи потемнiлий, аж руки трясуться вiд обурення. - То ти пан, виходить? - Гуня був ладен з кулаками кинутись на Кирпу. - Пан, питаю? А ми хто? Бидло? Хлопи? Чули вже! Сюди, на Запорiжжя, ми прийшли, щоб людьми стати, а не бидлом. А ти в пани прешся? На ши? нам хочеш сiсти? Не вийде!.. З тебе такий старшина, як з мо?? сокири плавець. На ось!.. - i скрутив Кирпi дулю - Понюхай, чим пахне! Чого кирпу вернеш? I затям: я все життя панам сала за шкiру заливаю. I тобi заллю. Вони вже ладнi були вчепитися один одному в петельки, як раптом пролунав спокiйний, трохи насмiшкуватий голос: - А чого це ви, як тi пiвнi, понастовбурчували пiр'я? Бiля них стояв Сулима. - Та ось... - Гуня важко дихав, - в козацькi пани лiзе один злостивець. А я до нього в хлопи збираюся йти. - Пане отамане курiнний! - Кирпа пiдбiг до Сулими. - Що ж це таке виходить? Нiяко? тобi поваги до старшини. Такi огурнi та строптивi, що хоч кiл на головi теши! - Повагу, осавуле, треба дiлом заслужити, а не криком, - спокiйно мовив Сулима i додав з жалем: -Ех ти, осавуле! Не той у тебе дух. - Але я старшина! - закричав Кирпа, i його торбинки на поясi так i затряслися. - Я старшина, i вони мусять мене слухати! Я Тм не простий козак-сiрома! - Не простий козак-сiрома, кажеш? - поспитав Сулима, i очi його звузилися й потемнiли. -Ну, коли вже ти старшина, то ось... - Сулима мовчки взяв у Гната сокиру, пiдiйшов до ясена i легенько цюкнув, але сокира так i вп'ялася в деревину по самий обух. - Коли ти старшина, то витягни сокиру. - Нам це не в забарi... Одною рукою? - Тягни одною, - знизав плечима Сулима. Кирпа хвацько пiдбiг до ясена, схопив сокиру, рвонув на себе, але сокира - нi з мiсця. Кирпа тодi щосили засмикав, пiднатужився, аж шия почервонiла. - Зараз, пане отамане, один мент... - метушився вiн бiля ясена i ще вище закачував рукава. - А може, я двома руками вiзьмусь? - Хоч i трьома, коли ма?ш, - вiдказав Сулима. Ярема почав пирхати, Гнат вiдвернувся й смiявся в кулак. Гнiв та обурення в Гунi вже минули, i вiн, весело блискаючи великими чорними очима, кривив рот у посмiшцi. До них уже звiдусiль збiгалися козаки й чмихали, ледве стримуючи регiт. - Зараз я, зараз... - Кирпа плював на руки з такою заповзятiстю, нiби хотiв ?х вiдмити вiд вiкового бруду. А потiм з люттю накинувся на сокиру, як на свого запеклого ворога, щосили засмикав ?? обома руками, так, що й ясен захитався, але сокира - нi з мiсця... - Доведеться тобi, осавуле, позичати ще й третю руку! - кинув хтось шпильку з гурту, i козаки зареготали. Кирпа вже пiк ракiв, не пiдводячи голови. Гуня не втерпiв. - Кинь, осавуле, цей вертеп, - мовив тихо. - Не гаря-чися, як курка, котрiй приспiчило нестися, а вона не знайде пiдходящого мiсця. Тягни з умом i спокiйно. Кирпа зробив останнiй захiд i так схопив сокиру, що трохи було не зламав, спiткнувся i впав. З численних торбиночок, що висiли у нього на поясi, так i сипонув на землю осавулiв скарб. Чого там тiльки не було: срiбнi празькi грошi, пiвгрошi з Кракова, галицькi срiбнi монети, литовськi динарi?, татарськi дирхеми, дукати, угорськi фло-ринки, великi срiбнi таляри, левки, рiзний дрiб'язок, що складався з шосткiв, ортiв, чверток, осьмакiв. Все, що було колись в обiгу на Укра?нi, знайшло свiй притулок в торбинках осавула Кирпи. - Якби до тих срiбнякiв та ще розум, - похитав головою Сулима i, однi?ю рукою взявшись за сокиру, хитнув нею легенько i вийняв. - Ось так, осавуле. Не дурну силу треба прикладати, а кебету, вмiння. Гонору в тебе забагато, а толку катма! Кирпа, увесь червоний, рачкуючи на землi, збирав свiй скарбець. Сулима махнув рукою, сплюнув i хотiв було йти, але Кирпа наздогнав його. - Пане отамане... Але ж я осавул, а не простий козак. Я ще сво? доведу. Ви ще побачите, хто такий Кирпа i на що вiн здатний! - Спробуй, - сказав Сулима. - Може, що й вийде з тебе. Вiзьму я тебе у свiй загiн, може, й вивiтриться з тебе ота пиха та зневага до товариства. А сво? ти в i Кодацi доведеш. - I доведу! - Доводь, - сказав Сулима на ходу. - А поки що бери cокиру i рубай з усiма. Старшим лишаю Дмитра Гуню. - Кирпа схопив сокиру i люто нею затряс. - О, ви ще дiзна?тесь, панове-братове, хто такий осавул Кирпа! Нiхто тодi не вiдав, яку чорну роль вiдiгра? у життi Сулими осабул Кирпа! ...Вiд Громово? балки Сулима попростував степом до Днiпра, звiдти також неслося завзяте цюкання сокир. Там Савран з сво?ми людьми майстрував драбини. Сулима йшов степом навпрошки, розсовуючи руками густу тирсу, наче той очерет у плавнях. Пiд ногами сичали гадюки, котрих було чимало в степах, але Сулима не звертав на них уваги. Старий Нечуйвiтер дав йому колись випити зiлля, i звiдтодi гадюча отрута на нього не дiяла... Отаман iшов i думав про осавула Кирпу. Звiдки в нього зневага до козакiв, ота пиха, бундючнiсть, котрою так i нашпигований, як смажене порося хроном? Звiдкiля жадоба до грошей? В пани так i преться... Забагатiти хоче, труситься над кожним таляром, торбиночки ними набива?. Спить i бачить себе багатим та можним старшиною. Чи й паном ясновельможним. О, такий, дай йому тiльки владу, швидко й козакiв на хлопiв оберне! Як ре?строва старшина. Вона ж i продала Тараса Трясила та його лицарiв. Коли б вона не знюхалась з ляхами - Кон?цпольський не придушив би повстання. От Кирпа з тi?? породи. За злото i рiдну матiр не пошкоду?, i батька продасть... Пiсля вдалих походiв у козакiв завжди дзвенiло в капшуках. Але нiхто з них не молився на той дзвiн, не розпихував його по торбиночках чи вузликах. Радi, що завелася копа грошей, козаки юрбою валили в шинок, пили горiлку, спiвали пiсень, танцювали, згадували минулi походи, полеглих товаришiв поминали, щоб земля ?м пухом була, аби добре козакувалося ще й на тому свiтi. Так i спорожнялися ?хнi гаманцi до останнього осьмака. Хто все життя зi смертю в обнiмку, тому не грiх i повеселитися, гопака вшкварити, горiлку в товариствi пити. Бо ж на тiм свiтi горiлки не дадуть. Але не такий був Кирпа. Кожний щербатий орт, таляр, роздобутий в походах, вiн похапливо запихав до сво?х торбиночок, i очi його горiли жадобою. Вiн i в шинку намагався випити на дурничку. Козаки зневажали його за ту жадобу, та зневага з нього скочувалась, як з гусака вода .. Сулима спiткнувся, так непри?мно було це згадувати. Переповiдали йому козаки... Якось гуляли вони в шинку. Поткнувся туди й Кирпа. Остап Кикошенко, так, зда?ться, Кикошенко першим його запримiтив. - Хлопцi! - загорлав на увесь шинок. - П'?мо й гуля?мо! Пан осавул нас вгощатиме! Козаки реготали, аж шинок трiщав. Кирпа, котрий за-никнув до шинку з надi?ю хильнути на дурничку, почувши таке, позадкував було до дверей. Але шлях йому загородили. - Що це ти, пане осавуло, - пiдiйшов до нього Кикошенко, - понагрiбав золота в торбиночки, а сам на чужий коровай? - Що ви, що ви, - розгубився Кирпа. - Яке злото? Щербатий шеляг у мене ще, може, й знайдеться, а ви - злото. Та я не пам'ятаю, коли востанн? щире злото й тримав у руках. - Га-га-га!.. - регоче Кикошенко. - А коли ми тебе полапа?мо за боки, га? Та ще й витрусимо тво? торбиночки, га? - Не ма?те права! - позадкував Кирпа. - Я самому кошовому на вас поскаржуся! - Скаржся! I не тiпайся, жмикруте. Ми на тво? злото не зазiха?мо, бо в нас i сво? сьогоднi водиться. А завтра не буде, то й бiс iз ним. Завтра i без злота проживемо. З цими словами Кикошенко витягнув з шароварiв капшук, помахав ним перед носом Кирпи. - Чув, як дзвенить? - Дзвенить, дзвенить, - погодився Кирпа. - Мабуть, добра монета... - Та вже ж не якесь лайно в капшуку, а щире злото. -I Кокошенко висипав собi в жменю кiлька блискучих талярiв, сунув пiд нiс Кирпi. - Бачив, яке добро? - Проп'?мо! - кричав Кикошенко. - На бiсового батька воно здалося. Кирпi забракло повiтря - жменю талярiв протринькати? З трудом ковтнув слину, ще раз перепитав: - I ото прогуля?те всi таляри? - До останнього! - не вгавав Кикошенко. - Будемо шкварити гопака та спiвати пiсень. А тобi жалко? Чужого добра? - Пiдморгнув козакам, повернувся до Кирпи: - Хочеш, i ця жменя талярiв буде тво?ю? Кирпа аж кинувся до Кикошенка. - За так? - Нi, за так тiльки комарi гризуть. А ти лiзь пiд стiл i кукурiкай там. - Як? - не второпав Кирпа. - А так, як пiвнi кукурiкають, - уточнив Кикошенко. - I жменя талярiв буде мо?ю? - Тво?ю .. I Кирпа полiз пiд стiл. Кукурiкати... Сулима знову спiткнувся i сердито сплюнув. А що з ним чинити? Як з Кирпи ту жадобу вибити, пропаде ж бо. А в загiн його треба неодмiнно взяти, хоч у Кодацi людиною стане, бо, зда?ться ж, по-справжньому ще й пороху не нюхав. На сiчовому майданi бiля ганебного стовпа побачив Сулима гурт козакiв i собi звернув до них. З обох бокiв до ганебного стовпа було прив'язано двох молодих козакiв. Один високий, з рудими вусами, другий ще тiльки-но зачав вирощувати пiд носом сякий-такий пушок. Бiля них лежав ворох ки?в, стояли ночви горiлки. Козаки пiдходили по черзi, випивали по коряку горiлки, утирали вуса, неквапливо вибирали кия позамашнiшого та й перiщили засуджених по спинах, приказуючи: - Оце щоб знали, сучi сини, як красти та наш курiнь ганьбити! Ми за ваше злодiйство всiм куренем розквитувались, розквитуйтесь i ви сво?ми спинами. Щоб бiльше честi козацько? не губили! - Спасибi за науку! - як велить звичай, дякували засудженi лиходi?. - Вдруге не будемо губити козацько? честi. Сулима також випив горiлки, вибрав кия, розмахнувся... Але не вдарив. Молодий злодiй з сякими-такими вусами благальне дивився йому в очi, нiмо волаючи рятунку. - Ти хто такий, бiсiв сину? - сердито запитав Сулима. - Панько Макуха, батьку, - хрипло озвався молодик, - Ти, я бачу, й справдi макуха! - з презирством сказав Сулима, бо над усе зневажав крадi?в - Не знайшов нiчого лiпшого, як на базарi красти! Та ти хоч порох нюхав коли? - Нi, - тяжко зiтхнув Макуха, - ще не доводилось. - Тепер ки?в понюха?ш. Давно прибув на Сiч? - По веснi, батьку. - А ти хто за ?ден? - запитав Сулима другого. - Савка Щербина, - озвався той басом. - Спасибi вам, пане отамане, що хоч запитали, як мене звати. - Сто копанок вам у боки! - процiдив Сулима. - Чортовi гультя?! Не з того ви почали сво? козакування. Загинете марно, нiяка собака за вами й не гавкне. Не ки?в бiля ганебного стовпа могли б заслужити, а слави. I честь козацьку ще вище б пiдняли. А так заб'ють вас до смертi - i по тому! Сплюнув отаман, кинув кия, буркнув: "Не хочу об вас i руки бруднити" - i пiшов. Вiн органiчно не мiг переносити, коди гурт б'? одного, а той навiть змоги не ма? захищатися. Розумiв, що козаки чинять справедливо, караючи злодi?в На Сiчi житт?во необхiдно пiдтримувати сувору дисциплiну, iнакше Сiч втратить ту силу, котру жоден ворог перемогти не може. Розумiв, i все ж йому було шкода тих двох молодих телепнiв, що так безглуздо гинули, - в таких випадках злодi?в забивали киями на смерть, -не принiсши нi користi, нi добра сво?му народу, не лишивши нiчого свiтлого на сво?й землi. Скiльки ще ?х таких, молодих бевзiв, котрi розтринькують сво? життя по дрiб'язку, забуваючи, що живуть вони в цьому свiтi один лише раз... Зненацька на майданi почувся крик: - Павлюк! Павлюк прибув! Сулима рвучко оглянувся: на сiчовий майдан вже виходили рiвними рядами козаки-ре?стровцi в голубуватих кунтушах. Попереду, широко ступаючи й осмiхаючись, простував чорнявий сотник з свiтлими i чистими очима, що квiтли на його засмаглому лицi, наче ромашки. - Ба, Павлюк до сiчового гнiзда залетiв! - пiшов йому навстрiч Сулима. - Здоров був, сину! -- Здоров, батьку! Ти ще живий, не задушили - тебе лядськi фортецi? - весело вигукував Павлюк, розставляючи руки для обiймiв. Вони обнялися, потiм Сулима вiдступив на крок, милуючиоь Павлюком. Перед ним стояв високий, молодий i гарний козак, аж танцював на мiсцi вiд збудження, бо не мiг встояти i хвилини, все кудись поривався, сипав словами, як горохом, слiпив сво?ю бiлозубою посмiшкою та сяяв свiтлими, як ромашки, очима. Павлюка знали й любили на Сiчi, де вiн був сво?м серед сво?х. - Не в гостi, батьку, залетiв я, не в гостi, - торохтiв Павлюк, - а за помiччю. Не маю бiльше сил служити польському королю. Багну я користь рiдному народовi принести. Тож i спiшу, допоки на цьому свiтi. Допоможiть нам, запорожцi, пiдняти Укра?ну. Завтра вся Укра?на заклекоче, як у повiнь велика вода. I панству прийде край! Я привiв сотню ре?стровцiв, таких, як i сам, запальних. Дайте менi ще козакiв. Я поведу ?х на Вкра?ну, аби запалити великий вогонь. А там до мене, як струмки до рiки, потече люд. Укра?на нинi як порох, досить iскри - i буде пожежа. Велика пожежа. Буде славна пожежа! Павлюк говорив гаряче, збуджено, уривчасто, i здавалось, що вiд його гарячих слiв земля буде горiти. Вiн i стояти не мiг, аж танцював на мiсцi вiд зваги, що так i переповнювала його вщерть. - Святе дiло задумав, сину, i запорожцi будуть тобi першими поплiчниками i братами! - вигукнув Сулима. - ГIiдпалимо пожежу, славну пожежу! У вiдблисках то? пожежi люд побачить себе, нас побачить, що недарма ми жили. Але по путi на Укра?ну нас чека? осине гнiздо. - Кодацьку фортецю ма?ш на оцi, батьку? - Так, сину, вона як бiльмо на нашому оцi. Доки ?? не зруйну?ш, про славну пожежу на Укра?нi годi й думати! Павлюк трохи гордовито блиснув свiтлими очима. - Тодi, батьку, привiтай мене з початком! Я днями добряче наполохав драгунiв, як зайцi втiкали та степ трупами встеляли. А ?хнiй комiсар, певно, й досi стирчить у ровi на кiллi, як жаба, котру настромлю? сорокопуд на колючках терну. I розповiв Сулимi про свою зустрiч з Пшияловським. - Вдаримо, батьку, спершу на Кодак. Я i мо? хлопцi в тво?му загонi. З сьогоднiшнього дня. А з Кодака на Вкра?ну. - Але ж i швидкий ти, сину! Як порох. - Мокра тiльки риба. I холодна. I байдужа. Я хочу горiти. I згорiти, але хай мiй вогонь освiтить людям шлях хоч на один крок уперед. Хоч на один крок, i я буду щасливий. А мiй попiл хай удобрить землю. Хоч одну пучку рiдно? землi, i я буду щасливий. Бо в ту пучку потрапить родюча зернина. - Святi олова, - замислено мовив Сулима, i по хвилi рiшуче: - Ходiмо до кошового, з ним i утрясемо все що треба. - Пане кошовий! - весело вигукнув Сулима, переступаючи порiг. - Ось подивiться, якого лицаря веду! Йому казали, щоб вiн ревно служив королю та Речi Посполитiй, а вiн накивав п'ятами на Сiч. - Чи ж, бува, не Павлюк прилетiв на Базавлук? - не зважаючи на свою повноту, досить жваво пiдхопився кошовий. - Проходь, козаче, до нашо? хати. Радий тебе бачити. Так, кажеш, утiк з Укра?ни? - Утiк, - розвiв Павлюк руками. - Тiльки не з Укра?ни, пане кошовий, а вiд клято? шляхти, най би i слiд ?? запав! Несила бiльше служити душогубам свого народу. Швидше вовком згоджуся вити. - Ех, сотнику, - похитав бiлою головою кошовий. - Чи ж не я тебе прохав вдавати з себе ревного служаку, а тим часом ре?стровцiв та посполитих докупи гуртувати. - Не так сталося, як гадалося, пане кошовий, - з жалем мовив Павлюк. - Ми вже з гетьманом ре?стрового вiйська Василем Томиленком почали було до та?много повстання готуватися, та... - Запроданцi продали? - швидко запитав Сулима. - Продали, - зiтхнув Павлюк. - Гетьман Томиленко вже й унiверсали полковникам розiслав, щоб запасалися харчами та порохом, дехто й готувався. А ось переяславський полковник Сава Кононович з гетьманським унiверсалом подався у Бар до коронного гетьмана. Щось там нашепотiв Кон?цпольському, i пiшло... Хоча доказiв проти Томиленка i не було, але булаву в нього забрали i передали ?? тiй продажнiй шкурi, Кононовичу. А служити пiд орудою запроданця в мене не було сил. Захопив я з собою сотню - i гайда до вас. А на Укра?ну я ще повернуся, щоб продовжити справу великих отаманiв Косинського, Наливайка, Тараса Трясила. - Бог тобi в помiч, - кошовий поставив на стiл карафку i три срiбнi келишки. - Нумо, вип'?мо за твiй при?зд. I за ту пожежу, котру ви, сини мо?, роздмуха?те на всю Укра?ну. I пиймо до дна, на днi добрi днi i добра година! - Щоб не було ворогам добра! - гаряче мовив Павлюк. - Щоб Укра?на була вiльною птицею у вiльному небi! - вигукнув Сулима. Випили, гомонiли... - То задумка наша така, пане кошовий, - дiлився сво?ми думками Сулима. - Зруйну?мо Кодак, викишка?мо панiв з порогiв i дамо Павлюку кiлька тисяч запорожцiв для початку. Хай веде ?х на Вкра?ну. - Пiсля Кодака пiдемо до Черкас! - твердо сказав Павлюк. - Замок там багатий, чимало армат, великi запаси пороху, свинцю та куль. Захопивши черкаський замок, розiшлемо по мiстах i селах Укра?ни повстанськi унiверсали. Люд звiдусiль потече до нас. Зараз Укра?на - що бочка з порохом. Вже збираються по лiсах загони, палять панськi ма?тки. Але потрiбна iскра. Одна лише iскра! - Святе дiло задумали, - мовив кошовий. - Починайте з Кодака i летiть на Укра?ну! Вже коли виходили, Сулима затримався в дверях. - Пане кошовий, там бiля ганебного стовпа дво? козакiв... - Ти хотiв сказати, пане отаман, злодi?в? - сердито перебив його кошовий. - Були вони козаками! - Але вони можуть вдруге ними стати! - запально вигукнув Сулима. - Вiддайте ?х менi. - Вони мусять понести ту кару, яку заслужили, - холодно мовив кошовий. - Щоб iншi честi не губили i звання святого козацького. Щоб лицарями були, а не злодюгами! - Це так, - погодився Сулима, - вони заслужили сувору кару. Але ж ?х заб'ють на смерть. Лiпше я заберу невдах з собою, хай бiля Кодака кров'ю змиють вину. Загинуть, так з честю, живi лишаться - людьми стануть. - А правду каже батько Сулима, - озвався Павлюк. - Як ?х гамселить дубцями, то хай лiпше вони ворогiв погамселять. Кошовий махнув рукою. - Берiть! Мо', що й вийде з них! Роздiл п'ятий Щовечора перед заходом сонця сурмили "зорю", мiст через рiв пiднiмали, робили перекличку, чи всi драгуни на мiсцi, i замикали ворота - до ранку нiкого не впускали до фортецi i нiкого з не? не випускали, хоч би яка не виникала потреба. Така обережнiсть пiсля двох нападiв на залогу була не зайвою. Комендант у супроводi кiлькох драгунiв сам особисто перевiряв, чи мiцно зачинена брама, потiм обходив фортецю, пiднiмався в бастiони, до сигнального дзвона, перевiряв варту на стiнах, аби впевнитись, що всi на сво?х мiсцях i пильно стережуть фортецю. Вартi повсюди наказував: - До ранку не стуляти очей! Хто засне - зарубаю на мiсцi! Як собаку! Пильнувати все навколо. При перших же пiдозрiлих звуках вночi - здiймати тривогу i будити мене. Вигляд у коменданта - злий i прискiпливий, варта витягу?ться пiд його важким поглядом i клянеться до бiлого ранку не стуляти очей. Але тiльки комендант iшов далi, як сторожа, посмiюючись, вкладалася спати. Нiхто не бажав маятись на стiнах усю нiч. Все одно, скiльки не пильнуй, до ранку нiчого не трапля?ться. Щоправда, одного вартiвника вони все ж зоставили на нiч - бiля сигнального дзвона. Коли що помiтить пiдозрiле - бемкне у дзвiн, цього й досить. Так мiркувала варта i вкладалася спати, сама того не пiдозрюючи - назавжди. Обiйшовши бастiони, комендант довго стояв на стiнi, в задумi дивлячись на Днiпро. Нiч темна, глуха й задушлива. Жодно? зiрки чи свiтло? цятки, як обложили небо важкi хмари вдень, так i тримають його в облозi. Зi степу тягне духотою, духмяними запахами трав. На душi в коменданта важко. Не довiряв вiн анi ночi, анi сво?й вартi. Внизу широкою стрiчкою бiлiв Днiпро, за ним - густа темрява, у якiй глухо шумiв Кодацький порiг. Хто там хова?ться в пiтьмi Заднiпров'я? Комендант почував себе неспокiйно, якась неясна тривога то наростала в його грудях, то затихала, то знову бентежила. I невiдомо, звiдки вона бралася i що вiщувала. Бентега полонила коменданта ще звiдтодi, як ре?стровцi розбили загiн драгунiв, а самого комiсара фортецi шляхтича Пшияловського загнали у рiв, де вiн благополучно й околiв, наштрикнувшись на дубове кiлля. Ну, скажiмо, Пшияловському туди й дорога, бiс iз ним! Вiн, Марiон, легко позбувся донощика - це навiть добре. Але де взявся той загiн козакiв i той гарячий сотник Павлюк? I куди вiн зник - повернувся на Укра?ну чи гайнув на Запорiжжя пiдбурювати сiчовикiв? А сталося так. Пшияловський iз загоном драгунiв по?хав на черговi лови втiкачiв - такi по?здки вiдбувалися щодня. День загiн водив комендант, день - комiсар. Так i чергувалися. Досi все закiнчувалося благополучно, бiльше того, частенько вдавалося ловити втiкачiв, а того разу ?х ледь самих не спiймали. Непри?мностi почалися на самому початку - застряв пiдйомний мiст. Як брамники не крутили важке колесо, мiст застряв i повис - нi сюди нi туди. Пшняловський огрiв канчуком брамника, старшого варти, але й те не допомогло. Зрештою мiст таки вдалося опустити на рiв, але настрiй в комiсара був геть зiпсований - поганий знак, коли пiдйомний мiст перед ви?здом у степ застря?. Загiн витягнувся в одну лiнiю, доки про?хали обшир, де були розкиданi гостроконечники, а далi розпорошився й, охоплюючи якомога бiльше простору, повiльно рухався вгору понад Днiпром. Зазирали в кожну балку, шастали в прибрежних очеретах та кущах - чи там, бува, не прича?лися втiкачi? Комiсар похитувався в сiдлi й вiдчував, як з кожною хвилиною псу?ться його настрiй. Похмуро зиркав навсiбiч, i в кожнiй балцi йому ввижалася засада. Тим лотрам iз Запорогiв вiрити не можна. Але чи зважаться вони на штурм тако? фортецi, як Кодацька? О нi, вкотре переконував себе комiсар, в того бидла й путнiх полководцiв нема?, i лицарством там не пахне. Набiжать, погаласують, шаблями помахають i розбiжаться... Хоча... Щось надто багато стало втiкати селян на Сiч. Така масова втеча хлопiв на Запороги спостерiгалася останнього разу п'ять рокiв тому, перед повстанням Тараса Трясила. Невже знову хлопи щось затiвають? Тiльки знайдеться поводир, так i спалахне Укра?на. ?зус Марiя, що це за непокiрна й свавiльна кра?на -одне повстання йде за одним. П'ять-сiм лiт як трапляться спокiйнi - моли Бога. I коли вже вдасться навiки вгамувати хлопство? А ще комiсара дратував комендант фортецi. Сто дяблув! Вiн бiльше не може терпiти того знахабнiлого француза. Подумати тiльки, бiдний найманець, а смi? йому, уродзоному шляхтичу, вказувати! Нi, коменданту треба наступити на хвоста, щоб не задирав його високо. Адже вiн, комiсар, старший у фортецi. Коли його лишав тут коронний гетьман, то наказував: - Покладаюсь на вас, як на вiдважного лицаря Корони! Щоб нi одна миша не прошмигнула на Сiч. Знищуйте всiх непокiрних! Перегородiть раз i назавжди холопству дорогу на Запороги, i тодi ми викорiнимо трикляту Русь! Заодно, - коронний гетьман понизив голос, - стежте i за комендантом та драгунами-найманцями. Коли що-повiдомляйте мене. Не забувайте: ви шляхтич, вiрний син Корони й ойчизни, а вони - зайди. - I врочисто закiнчив: - Я лишаю вас на передньому кра? боротьби iз схизматством! Надiйде час, i пан комiсар Кодака поведе вiйська на Сiч. Пановi комiсару випаде честь знищити бунтiвне гнiздо за порогами, i мир та спокiй тодi нарештi запанують в маестатi! О, тi слова коронного гетьмана найсолодшi в свiтi! Пшияловський посмiхався до сво?х мрiй, уявляючи, як вiн, знищивши Запорозьку Сiч, на бiлому конi повернеться у Варшаву... Пронизливо закричав над Днiпром сполоханий птах, потiм заiржав кiнь - один, другий... Опам'ятавшись, Пшияловський оглянувся - фортеця лишилася далеко позаду. I комiсар вiдчув той неспокiй, що завжди на нього находив, як тiльки-но вiн залишав глухi мури. Розтягнувшись, драгуни поволi рухались уперед. I тут комiсар побачив, як з балки вирнуло кiлька чужих вершникiв. "Зда?ться, ре?стровцi", - полегшено перевiв подих Пшияловський i крикнув уже вiльнiше: - Ей, ви?! Сто дяблув! Стiйте! Хто ви такi? - Та ми й так сто?мо, хай пан не дуже ляка?ться, - насмiшкувато вiдповiв переднiй вершник. Його жовта, оторочена чорним смушком шапка була хвацько заломлена набакир. Голубий кунтуш розстебнутий, на губах блука? глузлива посмiшка. - Я востанн? питаю, хто ви за ?днi? - А ти хто такий, що галасу?ш? - спокiйно озвався вершник в голубому кунтушi. - Я ?стем комiсар Кодацько? фортецi! - Он воно яка птиця! - удавано вражено протягнув вершник i блиснув бiлими зубами. - А ми вже думали, що ти якесь лайно. Козаки бiля нього зареготали. - Пся крев! - ошалiв Пшияловський. - Я велю вас до дябла зрубати за образу мо?? шляхетсько? гiдностi! Хто ви такi? - Я сотник ре?стрового вiйська Павлюк! - крикнув вершник. Пшияловський опустав шаблю: ре?стровцi - це вже лiпше. Все ж таки вони перебувають на службi в круля Речi Посполито?. Але тут вiн згадав примовку панства про те, що вiрити ре?стровцям - все одно що вовками орати, i знову занепоко?вся. Хто, як не ре?стровцi, вкупi iз запорожцями, стають призвiдцями всiх бунтiв i повстань на Схiднiй Укра?нi? - Слухай ти, сотнику... - почав було Пшияловський, та сотник раптом заклав пальцi в рот i пронизливо свиснув. З балки вилетiли вершники i з свистом та гиком кинулись на драгунiв. - Бий панську наволочi - блискаючи бiлими зубами, горлав сотник. - Сла-ва!.. - закричали ре?стровцi, замиготiли шаблi, I переднi драгуни вже попадали з сiдел. Загибель! Ре?стровцi повстали. -- Ага-га!.. - кричав сотник Павлюк. - Зараз скушту?ш, комiсарчику, козацько? крицi! I тiльки тодi з Пшияловського спала заморока. Вiдчув, ще мить, i вiн справдi скушту? козацько? крицi. Повернув коня i погнав його до фортецi, драгуни теж панiчно втiкали, але частина з них, оточена ре?стровцями, падала пiд ударами козацьких шабель. Тi ж, якi вихопилися з кiльця, швидко обганяли Пшияловського, несучись до Кодака. - Стiйте! - закричав до них Пшияловський. - Як ви смi?те кидати свого комiсара?!. - А на бiсового батька ?м здалося таке собаче лайно, як ти? - реготав позаду сотник. - ?м своя шкура дорожча. I тодi, не тямлячи себе, Пшияловський штрикнув коня кiнцем шаблi в круп, кiнь як скажений понiсся вперед i почав вiдриватися вiд переслiдувачiв. - Комiсара переймайте! - загаласував сотник. - Дуже-бо спритний, чеше як за?ць! Пшияловський кра?м ока побачив, що навперейми йому мчать тро? ре?стровцiв. Не цiлячись, вистрiлив. - ?зус Марiя... ?зус Марiя... Виручай, свята дiво... Пшияловський вже здоганяв переднiх драгунiв... Тiльки б встигнути... А позаду хрипiли конi, свистiли й гикали переслiдувачi, й мороз обсипав Пшияловському спину... Мури вже ось-ось... А гармати мовчать .. Певно, щоб не влучити у сво?х... Надi? нiяко?... Хоч як Пшияловський не штрикав свого коня, але його один за одним обганяли драгуни. Прогупотiвши мостом, вони зникали у фортецi. I коли Пшияловський уже домчав до рову, пiдйомний мiст раптом здригнувся, заскрипiв i поповз угору... - Почекайте-е! - несамовито закричав комiсар i, захрипiвши, зiрвав голос. У фортецi, певно, побоюючись, щоб разом з Пшияловським не увiрвалися й переслiдувачi, поспiшно пiднiмали мiст. ?зус Марiя, вони жертвували сво?м комiсаром! Не iнакше як комендант дав таку вказiвку... Проклятий найманець! Негайно донести про це коронному гетьмановi... Пшияловський не мiг уже стримати коня перед чорним проваллям, що зяяло там, де хвилю тому був мiст... "Мабуть, я вже не донесу коронному гетьмановi", - тiльки й устиг подумати комiсар. З усього розгону кiнь полетiв у рiв, з якого несло цвiллю i гниллю, а може, то був запах смертi? Комiсар вивалився з сiдла, i, падаючи, останн?, що вiн побачив у сво?му життi, це гостре дубове кiлля. Воно стирчало на днi рову i з величезною швидкiстю неслося на нього. Те кiлля, котре вiн сам велiв позабивати у ровi... Бiс iз ним, гоноровитим шляхтичем, мiркував комендант. Вiн таки спекався донощика - це добре. Але куди все ж таки подiвся той сотник i його загiн?.. А невидимий у пiтьмi порiг шумить i шумить. Чужа рiка в чужiй кра?нi. Як далеко звiдси Францiя. Чи ж варто було ?хати сюди? Не долетиш, не добiжиш до Францi?, не докличешся допомоги. А козаки поруч, десь там, за невидимим у пiтьмi порогом прича?лися... I всi такi, як та фанатичка. Ось з цього мiсця вниз на гостре камiння вона кинулась... Настя-укра?нка. Дiвчина вiдкрила йому очi, зняла з них полуду. Драгуни знайшли ?? вранцi на гострому камiннi. Вiн велiв поховати дiвчину в степу з усiма вiйськовими почестями. Полковник Жан Марiон був вiйськовою людиною i в iнших, бодай то були й вороги, вмiв цiнувати i хоробрiсть, i самопожертву. - Слухайте мене, вояки! - звернувся до сво?? залоги над могилою Настi-укра?нки. - Дивiться на цю просту селянку, холопку з чужо? вам Укра?ни. Берiть з не? приклад, як треба бути мужнiм i вiдважним, як треба палко любити свою землю i ненавидiти сво?х ворогiв! Коли й ви будете такими вiдважними й хоробрими, як ця укра?нка, - жоден ворог не вiзьме нашого замку. Честь i слава мужнiм i хоробрим лицарям! - Киги-киги, - почулося з Днiпра. Марiон здригнувся й поспiшно пiшов геть. Чи не душа тi?? Настi кигиче серед ночi? I ледве комендант спустився вниз, у двiр фортецi, як вартiвник бiля сигнального дзвона поникав сюди й туди, але, не маючи сили боротися з дрiмотою, що солодко склеплювала повiки, намотав собi на руку мотузку вiд сигнального дзвона i сiв, притулившись спиною до стiни... Позiхнув - востанн? у сво?му життi - i заснув... Дмитро Гуня приклав долонi до рота i тричi заквилив як чайка. - Киги-киги, - почулося у вiдповiдь. - Гайда, хлопцi, - пошепки мовив Гуня козакам. Обережно спустилися в балку. Нiч була темна, хоч в око стрель. Аби не наткнутися на колючi кущi терну, Гуня тримав поперед себе випростану для самозахисту руку. Кiлька козакiв-розвiдникiв нечутно спускалися за ним. Нiч нiби згускла на днi балки й застигла - хоч руками ?? розгрiбай. - Ну й нiч, - сказав Гуня. - Не iнакше як чорти ?? дьогтем вимазали! Та ще й комарi. - Чути, ляснув себе по ши?. - Ну й кусючi, бiсовi душi! - Комарi - то не бiсовi душi, а панськi, - озвався хтось у темрявi. - Ото як пан урiже дуба, то душа його на комара й перетворю?ться. Щоб i далi людську кров пити. - I коли вже вони ?? нап'ються? Спустилися на дно балки в суцiльну пiтьму. - Чи тобi повилазило, Дмитре? - раптом засичав хтось пiд ногами в Гунi. -Чого ти на вуха наступа?ш? - Розкидав сво? вуха, що й не ступиш, - незлобиво буркнув Гуня i, присiвши, низом побачив козакiв, котрi покотом лежали на днi балки. - Вилежуйтесь, хлопцi, бо скоро доведеться на мури дертися. З темряви вирнув Гнат Кодак. - Iдiть за мною, проведу. Гуня пiшов слiдом за Гнатом, обережно переступаючи через козакiв, i невдовзi вони опинилися пiд кущем, де ледь виднiлося - на тлi неба - кiлька постатей. - Повернулися, розвiдники? - почувся нетерпеливий голос Сулими. - Сiдай, Дмитре, та викладай, що бачив i чув. - Все гаразд, батьку, - Гуня обережно присiв поруч. - Я з хлопцями всi околицi обнишпорив. Тихо, як у вусi. - А варта на мурах? - Спершу було хтось походив, - розказував Гуня, - погримав... Певно, на варту, а потiм - зацiпило. Мабуть, те, що гримало, пiшло, а варта помаячила на стiнах i зникла. Полягали спати, то анi шелесне, анi скрипне. фортеця наче вимерла. - Яремо! - покликав Сулима джуру. - Погукай Саврана i Кикошенка. Павлюк! Де Павлюк? - Я тут, батьку, - вирнув з темряви сотник ре?стровцiв. - Давайте вже ворушитися, чи що. Бо мо? хлопцi ще й поснуть у цiй балцi. - Я тут, - пiдiйшов Савран. - Але ж i курити хочеться, аж вуха попухли, - пiдiйшов за ним i Кикошенко. - А в мене ж смачний тютюнець задарма в кисетi лежить. - Доки не вiзьмемо фортецю - про люльки забудьте! А тепер - присядемо на удачу та й почнемо. Доки до фортецi пiдiйдемо, буде вже за пiвнiч. Дай Боже, щоб усе скiнчилося, як i задумано. Тож почина?мо. Тричi кигикне чайка - вперед. Першим до рову пiдходить Савран з сво?ми хлопцями i перекида? мiстки через рiв... Стривайте, спершу треба прибрати вартiвника, котрий куня? в будцi перед брамою замку. - Цього беру на себе, - озвався Савран. - За Савраном руха?ться Кикошенко з козаками, котрi несуть драбини, - уточнював Сулима. - Тодi Павлюк iз сво?ю сотнею. Шаблi в зуби - i на мури. Кому що невтямки? Зичу вам успiху. Ярема i Гнат Кодак залишаються при менi. Все. З Богом. Отамани один за одним зникали в темрявi. Гуня, приклавши долонi до рота, тричi кигикнув. У балцi, як i перше, було тихо, та ось враз звелися темнi постатi i почали нечутно пiднiматися схилами балки. Першими з перекидними мiстками вийшли з балки савранiвцi. Сулима постояв трохи, доки повз нього проносили довгi мiстки та драбини, i, впевнившись, що все гаразд, подався до фортецi. Ярема Летючий та Гнат Кодак ледве за ним встигали. Обiгнавши штурмовi загони, Сулима одним з перших наблизився до фортечного рову. Прислухався. Тихо. Нiмо. Тiльки Днiпро внизу наче зiтха? та глухо й невгамовно шумить Кодацький порiг. Вперед пiшов Савран з козаками - знiмати вартового - i зник за рогом. Невдовзi звiдти повернувся козак, шепнув Сулимi: - Вартовий у будцi й не трiпнувся, на тiм свiтi вже додивля?ться сни. Савран велiв передати, що треба починати. - Починайте, - велiв Сулима. Козаки пронесли мiстки, й вони нечутно лягли на рiв. Щоправда, один мiсток вислизнув було з рук i сповз кра?м у рiв, але козаки гуртом його витягли. Ледве мiстки були покладенi на рiв, як павлюкiвцi, допомагаючи кикошенцям нести драбини, опинилися по той бiк рову на валу, з-за якого ледве бовванiли дахи замкових будiвель. Як i перше, в фортецi було тихо, пiд мурами темно. Тiльки за товстелезними мурами чулося якесь неясне шурхотiння та шамрання, наче хтось зiтхав чи задихався. А може, то тiльки так вчувалося. На мурах не видно жодно? постатi. Спить ворог чи прита?вся? Трохи поморочилися з драбинами. Вони були довгi, хисткi й не вмiщувалися на валу мiж ровом i мурами. Розвернутися було нiде, тож доки кiнець драбини переносили через рiв, верх вже пiднiмали на мури. З валу осипалася земля й тихо шурхотiла у рiв. Сулима жував кiнець вуса: не вистачало, щоб якась каменюка зiрвалася у рiв. Але все обiйшлося без шуму i швидко. Ось уже павлюкiвцi зiбралися на валу. - Готово! - шепнув Кикошенко. - Драбини стоять. А курити ж хочеться - страх як! Пiвжиття б вiддав за одну затяжку. Сулима витяг шаблю й ступив до драбини. - Е, нi, Йване, - хтось загородив йому дорогу, й по голосу отаман упiзнав старого Нечуйвiтра. - Ти лишайся для порядку внизу, а першим на мури дозволь пiднятися найстаршому серед вас. Сулима не встиг i вiдповiсти, як Нечуйвiтер вже опинився на драбинi. - За мною, хлопцi! - подав голос Павлюк, i ре?стровцi, взявши шаблi в зуби, наче тi мурахи, один за одним подерлися драбинами. Драбини тихо порипували, чулося стримане дихання й сопiння багатьох людей. Сулима, жуючи кiнчик вуса, прислухався. Павлюк уже мусить бути на мурах, а там тихо. Зрештою Сулима не втерпiв, узяв шаблю в зуби й полiз на мури, а за ним подалися Ярема i Гнат. Мури високi, драбини хисткi, пiд вагою ходять ходором, i долати височiнь було нелегко. Та звичнi до всього козаки лише перебирали щабель за щаблем. Нiхто не зупинявся, бо досить на мить затриматися, як той, хто лiз нижче, стука? головою в ноги попередньому. Гнат уже був на самому вершечку, як зненацька на мурах, сполохавши тишу, бевкнув дзвiн. Бевкнув лише раз i вмовк, наче хто його урвав, але сполох зчинено. А на мурах в ту мить вiдбувалося ось що. Першими на стiнах опинилися павлюкiвцi на чолi з старим Нечуйвiтром. Наткнувшись на сонну варту, козаки беззвучно ?? покололи й подалися по бастiонах. У фортецi, як i перше, було нiмо. Павлюкiвцi нечутно неслися по стiнах i кололи варту, котра спала де попало. Спершу таланило неймовiрно. Павлюку аж не вiрилось, що так легко й нечутно козаки опинилися на мурах. Вже Савран та Кикошенко збиралися на схiдцях, щоб спускатися у фортечний двiр, як бiля сигнального дзвона прокинувся вартiвник, котрого в сум'яттi було й не вгледiти. Стрибнувши, Кикошенко пришпилив його шаблею до стiни, але рука вартiвника судорожне смикнулась, i дзвiн сполошено бемкнув... I вмить розкололася нiч над фортецею. Та пiзно. Стiни вже в руках козакiв. - Козаки! - на всю фортецю закричав Павлюк. - Спускайтеся у двiр. Колiть! Рубайте нiмчуру! Наша взяла-а-а!.. - За мною, запорожцi! - загримiв бас Кикошенка. - Вперед, козаченьки! - десь у темрявi кричав Савран. - Сла-ва!.. У фортецi зчинилася панiка. Драгуни вибiгали з хат, але годi було розiбрати що-небудь в суцiльнiй темрявi, гвалтi, що вирував з усiх бокiв... По схiдцях у фортечний двiр вже неслися козаки, стрибали драгунам на голови, кололи ?х. Тiльки спалахи вiд пiстолiв та рушниць на короткi, невловимi промiжки освiтлювали колотнечу. Сулима пробiг стiною, перестрибуючи через трупи вартiвникiв, i швидко спустився у двiр. Там, у темрявi, клекотiла-бушувала кривава сiча. Сулима з ходу врiзався в ту круговерть. Жарке змагання було бiля хат i землянок, де скупчилися драгуни, попiд фортечними стiнами. Як навiжений, носився Остап Кикошенко, шабля так i миготiла в його дужих руках. Вiн уже встиг запали люльку i тепер, стинаючи драгунам голови, жадiбно смоктав свiй смачний, як вiн любить казати, тютюнець. Мiдна люлька так i пашiла в нього пiд носом, навсiбiч сипались iскри, а Кикошенко рубав... По тому вогню з люльки його й знайшла ворожа куля. Падаючи, Кикошенко вигукнув: - Фортецю взяли, люльку встиг посмоктали, можна й на той свiт, коли не зумiв на цьому розминутися з кулею... Драгуни вiдступали в глухi закутки фортецi, вже й не сподiваючись на рятунок. Там ?х i прикiнчували козаки. Коли Сулима вскочив у комендантську, то побачив у кутку свiчку, що блимала на долiвцi, а бiля не? застиг високий худий вояка з шаблею в руках. - Молитися зiбрався? - кинувся до нього отаман. - Пiзно. Не витрачай дарма часу на молитву, на тiм свiтi сам побалака?ш з Богом. - Я - комендант Кодацько? фортецi французький дворянин Жан Марiон! - вигукнув вояка, схоплюючись на ноги. - Ви, запорожцi, вою?те не за правилами. Я протестую! Ви вночi, як злодi?, перелiзли через мури й накинулись на сонних людей! Не по-лицарському нападати на сонних! - Не по-лицарському, кажеш? - Сулима невiдворотно насувався на коменданта, виставивши шаблю. - Ти прийшов наших людей вбивати, нашу волю топтати, виходить, по-лицарському? Комендант з криком кинувся на Сулиму з шаблею в руцi, але Сулима, зробивши випад, легко вибив ?? з руки нападника. - Вiдвоювався, нiмчура! - Я не нiмець, я француз, - кричав Марiон, задкуючи до стiни. - Ти - ворог мого народу! Марiон кинувся до столу, схопив нiж i по саму колодочку загнав його собi в живiт. - Хоч вмерти по-людському зумiв, чужинський найманцю! - сказав Сулима i вiдвернувся. - Вiн помер ще тодi, як прийшов сюди, - обiзвався позаду Павлюк. - Живий, сину? - кинувся до нього Сулима. - Живий, батьку. Го-го, яка славна сьогоднi була нiч! Сулима й Павлюк вибiгли з комендантсько?. Козаки вже палили смолоскипи, розмахували ними, вiтаючи один одного з перемогою. Роздiл шостий - Вставай, вставай, годi вилежуватися! - весело заторохтiв Ярема, тiльки-но Гнат розплющив очi. - Ну й обамбурили тебе по головi, замалим черепка не розтрощили. Я вже вiдро води на тебе вилив, доки ти очумався. Гнат посмiхнувся, до чого ж йому радiсно було пiсля запеклого нiчного бою знову чути веселий голос Яреми. - Голова цiла, заживе, як на собацi! - торохтiв Ярема. - Зате фортеця наша! Всю залогу до ноги винищили. Не бувати бiльше ворогам на Днiпрi-Славутi! - Слава Богу! - Бог-то Богом, але й нашi шаблi не гуляли! - Вже ранок? - запитав Гнат, зводячись, земля пiд ним хиталася й кудись пливла. I Ярема плив у жовтому колi. Гнат помацав потилицю, вона була липка i мокра. Заплющив очi, постояв так з хвилю, потiм глянув на Ярему, чи не пливе той у жовтому колi? Але Ярема вже мiцно стояв перед ним. У фортечному дворi ще панував сiрий ранковий морок. Пахтiло сирiстю i ще чимось нудотливим, непри?мним. Гнат зрозумiв, що то запах кровi. Вони йшли, переступаючи через трупи, котрi лежали всюди, де купками, де рiдше, i Гнат намагався не дихати глибоко... Через кiлька крокiв наткнулися на Остапа Кикошенка. Отаман лежав на спинi, лицем до неба, широко розкинувши могутнi руки. Мертвий Кикошенко затискував у зубах свою нерозлучну люльку, що вже згасла назавжди... I Гнату здалося, що отаман ось-ось устане i почне призапрошувати, щоб попробували його смачного тютюнцю. Але отаман не встав, i вони пiшли далi, придивляючись до вбитих. Мiж драгунами то там, то тут виднiлися козацькi жупани. А тим часом козаки виводили з льоху бранцiв. То було страшне видовисько. Виносили i живих, i мертвих. Хто сам рачкував, хто хитався, наче п'яний, безпомiчно ловлячи поперед себе повiтря кiстлявими руками. Серед бранцiв чимало слiпих, котрим пiдземелля назавжди пови?дало очi. Виповзала калiч в струп'? та виразках, торготiла кiстками... Гнат з Яремою кинулися допомагати нещасним вибратися з могили на свiт бiлий, тi ?х обiймали, плакали та все кричали: - Воля!.. Воля!.. Воля!.. - Виходьте, люди добрi, ви й справдi вiднинi вiльнi! - озвався Сулима. - Ставайте пiд стiну, де сонечко, вiдiгрiвайтеся. Зараз вас напоять, нагодують i перев'яжуть. Та ось з льоху вивели запорожця Хвеська Солодкого, i Сулима вiд нього вiдсахнувся. Замiсть очей у Солодкого були двi глибокi й кривавi ямки... Поводячи головою з боку в бiк, Солодкий нiби до чогось прислухався. - Iване... - зрештою глухо сказав вiн. - Це ти, отамане? Сулима мовчав, вражено дивлячись на Хвеська Солодкого. Кiлька тижнiв тому то був високий широкоплечий здоров'як зi щоками, що так i бризкали червоним соком... I раптом перед Сулимою постав дiд, у якого плечi згорбились i опустилися, щоки пожовтiли й запали, а вилицi рiзко випнулись, замiсть чорних живих очей - двi ями. - Сулимо, - знову глухо мовив Солодкий. - Чому мовчиш? Адже, крiм тебе, нiхто не мiг узяти Кодака. Це ти... Чи, може, не впiзна?ш мене, Хвеська Солодкого? - Ти? - зрештою озвався Сулима, але з мiсця не зрушив. - Ось уже кого не гадав у цiм льосi здибати, так це тебе. Та ще без очей. Як ти опинився серед бранцiв? Чи не ти збирався торгувати з панством, ще й мене запевняв, що в ляхiв лiп