ше ласки запобiгати? То що ж лучилося з тобою? - Води... - ледве повернув Хвесько розпухлим язиком i марно намагався облизати порепанi, спеченi губи. - Хоч краплиночку... Йому влили в рот води, бо вiн уже не мiг сам напитися, i слiпий лише тодi сяк-так оговтався. - Не ласкаво ж тебе зустрiли вороги, - похитав головою Сулима. - Дайте закурити, - захрипiв Хвесько, - тиждень тримали в льосi серед мертвякiв. I живих, i мертвих в однiй ямi. Води - i то не вимолиш. Катюги найсправжнiсiнькi! Виродки людськi! - Коли припекло, то й дiйшло, - з жалем мовив Сулима. - Але якою цiною? Чи не занадто дорогою? Хтось з козакiв сунув Хвеську пiд посивiлi (а були ж нещодавно чорнi!) вуса глиняну люльку, Хвесько вхопив ?? обома руками, жадiбно затягнувся. - Слухай, отамане, повiдь мою, - сказав вiн, коли викурив люльку й перевiв подих. - Я тобi все розкажу, як на сповiдi. Може, iншим упомку буде, в науку. I розповiв... Невдовзi по тому, як у нього побував Сулима i вони тодi гостро побалакали, Хвесько надумав таки довести сво?. Бо твердо був переконаний, що йому, господарнику, нiчого гризтися з панством, а лiпше ладиком вигiдну з ними торгiвлю повести. Тож для початку взяв бочку меду й повiз у Кодацьку фортецю. Гадав таке сказати коменданту: ви мене не чiпайте, а я - вас. Ви сидiть собi на Днiпрi, а я - у верхiв'ях Нижньо? Терси господарюватиму. Ось вам бочка запашного липневого меду для почину. А зiйдемося - коней вам прижену, гурти худоби, хлiба навезу... А ви менi злото... I привiз Хвесько Солодкий бочку меду в Кодак. Першим його стрiв роз'?зний загiн. I марно Хвесько доводив, запевняв, божився i клявся, заприсягався сирою землею, що вiн з добрими намiрами при?хав, що вiн не бажа? загризатися з панами, а багне з ними торгувати i зиск мати, дарма... Його нiхто не слухав. Драгуни стягли з воза Солодкого i перш за все добряче побили, а потiм погнали у фортецю. Там його допитував злий вояка, високий i худий. То був, як дiзнався Хвесько, сам комендант фортецi. Вiн не повiрив жодному слову невдахи-гендляра та його клятьбi. I дарма Хвесько знову i знову спiвав-виспiвував на всi лади свою пiсеньку, що вiн хоч i запорожець, але не бажа? з панами ворогувати, бо не гультiпака-сiрома, а господар. Тож хоче з панами вояками тихо-мирно жити i зиск з торгiвлi мати. Бо вiн хоч i козак, але не якась там сiрома, не ланець-обдертус, а можний господарник, статечна й урiвноважена людина, ма? свою обладу i бажа? з панами добре гендлювати... I дарма Хвесько запевняв, що його мед найсолодший у свiтi, що вiн цю усладу дару? панам воякам для почину, а згодом прижене овець i пшенички пiдкине, коли треба... Комендант мовчав i сопiв. Його маленьке личко починало жовтiти. Хвесько втямив, що це не вiщу? нiчого доброго, i знову заходився вихваляти свiй мед. Тодi комендант забажав, щоб вiн сам випив кухоль меду. Хвесько випив i довго цмакав: ах, який солодкий мед! - Запорожець? - похмуро доскiпувався комендант. - Запорожець, запорожець, - кивав головою Хвесько - але не сiрома-голота... Можна б сказати, завтрашнiй пан. - Чого запорожець при?хав у фортецю? - запитав комендант. - Та мед же привiз, - здивувався Хвесько, - я ж пановi комендантовi вже розтовкмачував... Бочку меду доставив для початку... - Я питаю, чого ти при?хав у фортецю? - визвiрився комендант i, перебивши Хвеськову пiсню про торгiвлю, закричав: - Ти при?хав, аби замазати нам очi сво?м медом! Ти при?хав, аби розвiдати фортецю. Хвесько похолов... - Ти нiчого не побачиш у фортецi! - вигукнув комендант. Останн?, що побачив Хвесько в сво?му життi, це сво?х оббiлованих волiв... Потрощивши його воза, драгуни розвели багаття й смажили на ньому м'ясо... А потiм його, ослiпленого, кинули у льох. Сулима гнiвно мовчав. - Iване... - благальне протягнув Хвесько. - Прости, Iване... - Бог простить, - вiдповiв Сулима. - I ти прости, - благав Хвесько. - Куди ж менi тепер? - Не знаю! - сказав Сулима. - Куди хочеш. - Але ж я слiпий... - Ти сам себе ослiпив! - вiдрiзав Сулима. - Ти ослiп вiдтодi, як зрiкся Сiчi й забагнув стати паном, а нас, козакiв, волiв бачити сво?ми наймитами... - Бог мене покарав, - упалим голосом мовив Хвесько. - Не роби з Бога злочинця! I не звалюй на нього свою вину! Ти сам у себе викрав сонце. - Не йди... Не кидай мене, Iване, -Хвесько благально протяг руки. - Скажи менi, Йване, сонце ?? - Сонце свiтить мужнiм! I чесним. Воно свiтить тому, хто хоче, щоб воно йому свiтило. - Я хочу на Сiч, Iване. - Ти ма?ш сво? господарство. - Цур йому! Я хочу на Сiч. - Але ти забув туди дорогу. - Я був колись козаком! - у вiдча? вигукнув Хвесько. - Ми ж козакували колись разом, Йване. А потiм я забув дорогу на Сiч. I ослiп. Збогарадься, Iване... До товариства хочу. Бiльше менi нiкуди подiтися, нiде слiпу голову прихилити. - На Сiч ?хатимуть гiнцi i вiзьмуть тебе з собою, - сказав Сулима. - Спасибi й на тiм... - Нема? за що... Бувай! На фортечних мурах сурмили перемогу. Козаки пiдкидали вгору шапки. Сулима стояв i слухав, як сурми клекотiли про славу козацько? збро?, як спалахували вони золотим вогнем на сонцi. - Iване... Сулима оглянувся. Старий Нечуйвiтер намагався звестися з землi. Вуса в нього були червонi. Тiльки брови лишалися бiлими та оселедець, як i ранiше, срiблився... Кинувся до нього Сулима, пiдняв старого, але Нечуйвiтер не мiг уже стояти, i Сулима посадив його, притуливши спиною до каменя. - Не розминувсь я з кулею, - сказав Нечуйвiтер хрипло i важко, а в горлi в нього забулькало. - Стрiлись ми на однiй дорозi, тiсно нам вдвох було... - Яремо, води! - крикнув Сулима. - Може, у фортецi обмаль води, то я вже й так обiйдуся, - кволо мовив Нечуйвiтер. - На тiм свiтi вже нап'юся мертво?... - Батьку, за фортецею ж Днiпре... Ярема принiс воду в трiснутому горщику, Нечуйвiтер довго i жадiбно пив, розливаючи воду собi на вуса, i вода стiкала йому на груди вже рожевою... - Вiдкозакував я сво?, - якось вибачливо мовив старий. - Вiдмолодикував i вiдстрибав... Але на тому свiтi ще покозакую - Передихнувши, запитав: - Чи ? на тiм свiтi козацька Сiч? - Мабуть, ?, батьку. - Тодi й помирати легше. - Нечуйвiтер ворухнувся, i тихий стогiн зiрвався з його спечених уст. - А бий тебе лиха, вже й стогну. А ранiше ж - ого-го! Здоровий був як бик. Мiшок у зубах носив. Вiзьму зубами мiшок за зав'язку i пру його. А тепер ось, бачиш, стогну i встати не можу вiд яко?сь погансько? кулi. - Ой, батьку... - тiльки й мовив Сулима, - доживали б свiй вiк при Сiчi. - Тiпун тобi на язик! - аж сiпнувся старий козак. - Та я вдячний долi, що послала менi смерть не на лавi вiд старостi, а в полi та з шаблею в руках, як i подоба? лицарю. - Вмовк, збираючись з силами, а тодi кволо запитав: - Нiби десь сокири цюкають? - То для Кикошенка та його побратимiв домовини тешуть. - Тодi за одним рипом хай I для мене готують. Щоб двiчi людям голови не морочити та вiд дiла не вiдволiкати, - сказав старий. - Спасибi вам, батьку, за все, - прошепотiв Сулима. - Одним "спасибi" не вiдбудешся, - спробував було посмiхнутися Нечуйвiтер. - ? в мене до тебе прохання, Йване. До сходу сонця дотягнув я... А далi... Змоги нема. Подивився, як сонце сходить, i досить. То прошу тебе, сину, виконай мою останню волю: дай пiстоля. - Сулима вiдсахнувся... - Бач, який лякливий, а ще отаман, - Нечуйвiтер простягнув стару, висохлу руку, всю в зморшках. - В правицю мою вклади пiстоля, Йване. Бачиш, який я немiчний зробився, прямо смiшно. Тепер ось пiстоля не здужаю взяти. Вклади його менi в правицю... - Вкладу, батьку, - озвався Сулима, але з мiсця не зрушив. - Чого ж ти баришся? - з докором мовив старий козак. -Хочеш почути, як стогнатиме Нечуйвiтер? Запаморочиться в головi - i застогну. Зовсiм буде не по-козацькому. А жити менi все одно не довго зосталося... - Передихнув, збираючись з силами. - Пiстоль у тебе за поясом. Подивись, чи вiн з кулею, i дай менi його в руку. Сулима витяг пiстоль, поцiлував його i поклав у правицю козака. - Спасибi вам, батьку, за службу вашу лицарську. - Сулима поцiлував старого в губи. - Прощайте, батьку! Не поминайте лихом! - Заспiвай менi пiсню... - попрохав Нечуйвiтер. - Нашу пiсню, вкра?нську. З рiдною пiснею i смерть легша. Сулима, схилившись над старим козаком, тихо заспiвав: Ой на горi вогонь горить, Пiд горою козак лежить, Порубаний, постреляний, Китайкою покриваний... Роздiл сьомий Звiстка про те, що запорожцi захопили Кодак i мають перетворити його на власну фортецю, швидко облетiла не лише Укра?ну, а й Польщу. Магнатство занепоко?лось, а що коли Кодак-то лише початок? Повстання неминуче, якщо вiд Кодака запорожцi пiдуть на Укра?ну. А тут ще й коронне вiйсько як повiялось по веснi в Прибалтику, то й досi там воловодиться. I магнатство розхвилювалося не на жарт. Де взяти силу, котра б повернула ?м втрачену фортецю на Днiпрi i запобiгла новому повстанню? Шляхта втратила сон. У Барi, резиденцi? коронного гетьмана Речi Посполито?, сидiв во?вода Адам Кисiль, один з найбагатших магнатiв Польщi. Вiн тимчасово заступав коронного гетьмана, до нього й посунула стривожена шляхта, вимагаючи, аби запорожцi були негайно вигнанi з Кодака. Та заступник коронного не мав нiякого вiйська i почував себе як на бочцi з порохом. Але панiчний страх не був притаманний Адаму Кисiлю. Це був хитрий i врiвноважений полiтик, котрий менше всього був схильний загрiбати жар власними руками. I тим бiльше руками шляхти. - Прошу панство ясновельможне не хвилюватися, жар будуть загрiбати не бiлi, а чорнi руки, - ласкаво виспiвував вiн переляканiй шляхтi, i його великий лисий череп врочисто блищав, наче мармуровий. - Отож нацьку?мо укра?нцiв на самих же укра?нцiв. Однi укра?нцi захопили Кодак, iншi укра?нцi повернуть його нам, та ще й у придачу пiднесуть голови сво?х братiв. У цьому наше спасiння. Тiльки в цьому! - Проше, пане во?водо, але то давно вiдомо, що ре?стровцям довiряти - все одно що вовками орати! - Але вiдомо також, що й вовки iнодi собаками стають, -лагiдно посмiхався Адам Кисiль, погладжуючи густу довгу бороду. - У нас нема? вибору: або ре?стровцi, або пропали. З ?хньою старшиною я зумiв побалакати як треба. Не всi ж у них Павлюки, знайдуться й iуди! А в нас - тридцять срiбнякiв... У Бар, до заступника коронного гетьмана, були спiшно викликанi гетьман ре?стрового козацтва Сава Кононович з старшинами Iляшем Кара?мовичем (на нього найбiльшi надi? покладав во?вода), Сидором Лелекою, Дмитром Джевагою та Семеном Хваленком. Чекаючи гетьмана та старшин у замковiй залi, доки вони хоч дорожню пилюку з себе пообтрушують, Адам Кисiль зручнiше вмостився в м'якому крiслi, склепив набряклi повiки й, погладжуючи бороду, поринув у сво? думки... Зовнi здавалося, що во?вода просто спить. Але то була омана. Вiн напружено мiзкував, як повести себе з ре?стровою старшиною та як ?? нацькувати на Кодак. Не вельми то привабливе дiло - мати справу з iудами, але що вдi?ш, доводиться. Розумiв, що не всi ре?стровцi однаковiсiнькi, тут ?х одним квачем не вимажеш. Трапляються серед них чеснi й вiдважнi, котрi не пiдуть супроти сво?х, Сулими й Павлюка, але ? помiж ними i зрадники, ? й такi, що хитаються мiж двома таборами, а ? такi, що, не задумуючись, за золотi обiцянки що хочеш вчинять. Таких чимало, особливо серед старшин... Звичайно, ре?стровцi формально перебувають на службi в короля Речi Посполито?, i вiн, як во?вода, та ще й сеймовий комiсар в питаннях ре?стру, мiг просто велiти ?м сво?ю владою йти на Кодак та виганяти звiдти Сулиму. Але... З того пива не буде дива, як кажуть на Укра?нi. З примусу в такому делiкатному дiлi нiчого не вийде. Старшина без вигоди не полiзе пiд кулi. Нi, треба дiяти обiцянками, злотом i ласкою... Серед усiх можних i вельможних Речi Посполито? чи не один лише Адам Кисiль вiдзначався витримкою, а щодо хитростi - не мав собi рiвних серед панства. Вiн нiколи не гримав, не горлопанив, ба навiть голосу не пiдвищував. Завше ото дрiмав у м'якому крiслi та густу бороду свою погладжував. Але те, що вiн задумував, рiдко коли зривалося. Хитро й пiдступно дiяв Кисiль, не шкодуючи слiв на солодкi обiцянки... Ось i зараз. Шляхта вимага? негайно? кари, крутих заходiв вживати, багне вогнем випалювати хлопам груди... А сила де?.. От i доводиться хитрувати, терпляче плести свою павутину. Павлюк втiк на Сiч, шляхта розiгналась було карати всiх ре?стровцiв гамузом, Адам Кисiль запротестував: - Карою ми лише поповнимо ряди Павлюка, - резонно доводив вiн. - Лють слiпа i не бачить далi свого носа. Не з мечем треба йти до ре?стровцiв, а з сiткою, м'якенькою та мiцненькою. Звичайно, з ре?стровою голотою панькатись - то зайве. А старшину треба задобрити, улестити, по горло трунком напо?ти. Хай тодi спробу? побрикати! Жадоба до наживи - ось уразливе мiсце старшини, котра спить i бачить себе у власних ма?тках на однiй нозi з великопольською шляхтою. Варт старшину й лоскотати за вразливе мiсце. ...Коли до зали обережно увiйшов ре?стровий гетьман Сава Кононович з старшиною, Адам Кисiль не полiнувався схопитися з крiсла й, трясучи бородою, швидким кроком податися назустрiч гостям. - Вiтаю мужн? лицарство нашо? славно? Корони! - посмiхнувся во?вода тi?ю солодкою й облудною посмiшкою, котру рiдко хто мiг байдуже витримати. - Радий, радий вiншувати в Барi iстинних мужiв польсько? Укра?ни. Мало ми бачимось, мало збира?мось, а шкода! Во?вода кожному по черзi потиснув руку i все повторяв, що вiн радий бачити дорогих гостей, та погладжував вiд задоволення свою бороду. Ре?стровий гетьман Сава Кононович, низькорослий, але опасистий панок, аж млiв вiд ласкаво? зустрiчi. Ще б пак! Як не вмлi?ш, коли така важна птаха, як Адам Кисiль, радiсно й милостиво зустрiча? ре?строву старшину. Наче рiвний рiвних! Давненько так магнатство не поводилося з старшиною ре?стру. Всього довелось натерпiтися вiд панства: i наруги, i зневаги. Ти до шляхти як до рiвнi пiдходиш, а вона до тебе як до хлопiв... I ось перший добрий знак. Старшина вiд задоволення покручу? вуса й сама у власних очах вироста?, поважнi?, ось-ось стане врiвень з во?водою. Один лише полковник Сидiр Лелека подумки iронiзував: "Мабуть, пан во?вода почува? себе зовсiм кепсько, коли так солодко перед нами виспiву?". Семен Хваленко, маленький, кругленький старшина з рожевощоким, пухлим лицем, з очима, що так i лестили во?водi, аж навшпиньках пiднявся, аби в таку хвилину видатись i вищим, i поважнiшим. Дмитро Джевага хоч i випнув широкi груди, але залишився таким, яким вiн був завжди: похмурим, непривiтним, з важким, наче дубовим лицем, котре на всiх зиркало вороже й пiдозрiло. Один лише Iляш Кара?мович, високий i худий, чорний, як циган, з вузькими, трохи косими очима i рiзко випнутими вилицями та гострим, хижим носом, зберiгав цiлковиту рiвновагу i кам'яний вираз обличчя. По його гордiй i незалежнiй поставi видно було, що цiну вiн собi зна?. - Прошу, прошу дорогих гостей сiдати, - соловейком заливався во?вода. - Як пожива?те, панове? Чим похвалимося? - Хвалити Бога, добре, - поважно озива?ться ре?стровий гетьман. - На Укра?нi тихо, i чернь покiрна... - Спохватившись, дода?: - Мовби... - Ось у тiм i рiч, що мовби покiрна, - ласкаво пiдхоплю? Адам Кисiль i калата? в срiбний дзвоник. З'являються слуги, вносять келихи з вином, ставлять ?х на мармуровий столик i зникають за дверима. - Прошу дорогих гостей вгамувати спрагу. За що ж ми вип'?мо, панове? Кононович збирався було вiдкрити рота, вже й кахикнув для статечностi, та Семен Хваленко викотився наперед з розчервонiлими щоками й тоненьким голосом проспiвав: - За його мосць ласкавого пана, вiрного помагача коронного гетьмана, вiдважного во?воду, комiсара i лицаря Адама Кисiля! "Вискочив як Пилип з конопель, - роздратовано подумав Кара?мович. -I ми ж не ликом шитi, коли заступник гетьмана отак нам по губах медом маже. То задирали б хвости повище, а не спiшили карка гнуть. Вломити карка чи хребет ми завжди встигнемо". - Спасибi, спасибi, - тим часом розчулено дякував господар, чаркуючись з старшиною. - Але ви, пане Хва-ленко, переоцiнили мою скромну особу. Менi аж лячно стало. - Я такий! - гордовито вигукнув Хваленко. - Не боюся правду в очi рiзати! Що думаю, те й репiжу! Сидiр Лелека глузливо стулив тонкi губи, Кара?мович скривився, тiльки Сава Кононович цвiв вiд задоволення. Джевага похмуро бовкнув: - Не перевелись ще лицарi на бiлому свiтi! - Я п'ю, панове, за Укра?ну! - пiднявши срiбний келих, по-молодечому вигукнув во?вода. - Але не за ту хлопську Укра?ну, котра бунту? i шкодить ойчизнi. Я п'ю, панове, за польську Укра?ну, коштовну перлину в нашiй Коронi. Випили, старшина обережно поставила келихи на мармуровий столик i невдовзi задимiла люльками, напустивши цiлу хмару сизого ?дкого диму в голубу дзеркальну залу. I Марс, бог вiйни, статуя котрого стояла неподалiк, аж носа зморщив i, здавалось, ось-ось пчихне вiд смердючого диму з старшинських кадильниць. Але во?вода суворо на нього поглянув, i Марс, як i перше, застиг в гордовитiй i войовничiй позi. - Отже, панове, - нiби продовжував во?вода перервану розмову, - сотник Павлюк i досi гуля? непокараний на волi? Чи не зда?ться вам, панове, що вiн надто довго вашу честь оханджу?? - Саме так ми й мараку?мо, пане во?водо! - поспiшно одповiв Сава Кононович, i старшини поквапливо закивали головами. - Але ми неодмiнно його схопимо i кинемо до ваших нiг. Це справа нашо? честi, вашмосць! - Паля справедливостi не обмине зрадника! - дещо патетично вигукнув Семен Хваленко, котрий пiсля того, як його в дитинствi куховарка грюкнула ополоником по головi, мав схильнiсть до красномовства. - Не сумнiваюсь, панове, хоча його мосць пан круль дуже розгнiвався, коли сотник ре?стрового вiйська перебiг на бiк запеклих ворогiв Корони. Вчинок Павлюка ганьбить вашi жупани, панове. Сава Кононович мимовiльно зробив рух, наче хотiв обтрусити свiй жупан. Джевага переступив з ноги на ногу, похмуро пробасив: - Вважайте Павлюка смертником! Сидiр Лелека промовчав. - Хоч його мосць ясновельможний круль i розгнiвався на вас, пане гетьмане... - звернувся Кисiль до Кононовича, i той, гикнувши, встав i почав бiлiти. - Сидiть, сидiть, пане гетьмане, - м'яко сказав йому господар, i гетьман сiв, наче кiлок проковтнувши. - Так ось, - продовжував во?вода, - хоч його мосць ясновельможний пан круль i розгнiвався на вас... Та сядьте, гетьмане! - вже сердито крикнув Кисiль, побачивши, що гетьман знову зводиться i гика?. - Але я трохи пригасив гнiв його мосцi, запевнивши, що Павлюк - то ? виняток, то ? ложка дьогтю в солодкiй бочцi ре?стрового меду. - Iстинно так! - квапно вигукнув Кононович. - Ми вiрнi слуги його мосцi ясновельможного пана круля! - I будемо такими до сиро? могили! - похмуро пробасив Джевага. - А ви що скажете, пане? - звернувся Кисiль до Лелеки. - Я перебуваю на службi в короля! - невиразно вiдповiв той. - Гм... - недобре подивився на нього во?вода. -Безперечно, ми всi... - Вiрнi пси його мосцi ясновельможного пана круля! -вигукнув Сидiр Хваленко. - Собацi завжди й шана собача! - презирливо сказав Лелека. Хваленко осiкся з розкритим ротом, не знаючи, як реагувати на це, але на всяк випадок запобiгливо глянув на во?воду. - Але дехто намага?ться шкодити Коронi, - вдаючи, що нiчого не сталося, вiв далi во?вода. - Звичайно, в сiм'?, як-то кажуть, не без виродка. На жаль, цих виродкiв ста? все бiльше i бiльше. От i нещодавно я отримав непри?мну вiсть: запорозькi лотри пiд орудою Сулими захопили Кодацьку фортецю i перебили нашу найману залогу. Це велика шкода нашiй дорогiй ойчизнi. Звiсно, надiйде час, i Корона вчинить iз запорожцями так, як того вони заслужили. I тодi мир на Укра?нi буде вiчний... Ви чому посмiха?тесь, пане Лелеко? - Я завжди посмiхаюсь, пане во?водо, коли чую веселi речi, - вiдказав Лелека, гасячи ?хидну посмiшку. - Довгий язичок часом вкорочу? шию, - недвозначно натякнув Кара?мович, а Кононович непомiтно стусонув Лелеку пiд бiк. - Будемо смiятися, панове добродi?, трохи пiзнiше! - з притиском мовив Кисiль. - А зараз мова йде про iнше. Кодацька фортеця мусить бути вiдбита у запорожцiв i повернена Коронi. I ви, вiрнi лицарi Корони, мусите це зробити. - Бачите... е-е... найяснiший во?водо... е-е... - обережно почав було ре?стровий гетьман i вiд то? обережностi гикнув. - Вибити запорожцiв з Кодака - то справа марудна й копiтка. Кодак - фортеця премiцна, а запорожцi хоч i лотри, а вояки вiдчайдушнi. - Та й чи згодяться ре?стровцi, - ввернув Кара?мович. - Серед них ? чимало таких, що ладнi нам кулю в спину послати. - Панове добродi?, - приязно посмiхнувся Адам Кисiль, - ? й iншi шляхи, як здобути фортецю. В лоб ??, звiсно, не легко взяти. Але... - Але тi лотри, проше пана, скуштують наших шабель! - не втримавшись, Хваленко перебив во?воду i схопився за рукiв'я сво?? шаблi. - Ми всi як один ринемося в бiй! - Не перцюй! - спокiйно осадив його Кара?мович. - Тут треба добряче помiзкувати, що це нам буде коштувати. - Гм... - Во?вода уважно поглянув на Кара?мовича. - Коштувать це буде дорого. - За злото i рiдного батька можна того... - прогудiв Джевага. - Але який зиск з цього будемо мати? - Зиск виправдову? ризик, - мовив во?вода. - Корона щедро винагородить сво?х лицарiв! Для вас видiлено велику винагороду. Я маю на оцi тих, хто штурмуватиме Кодак. Старшинам його мосць пан круль дару? по ма?тку i по тисячi злотих. Ма?ток вкупi з селом, черню, грунтами й угiддями дару?ться у вiчне й спадкове володiння. Кононович з Кара?мовичем швидко перезирнулися й посмiхнулися один одному... Решта стояла оглушена щойно почутим. Лише Джевага з подиву свиснув. - Пiдходяще дiло, - сказав вiн, засукуючи рукава, нiби зразу збирався штурмувати Кодак. - Кожному ре?стровому козаку, котрий пiде штурмувати Кодак, буде виплачено по сто злотих, - додав во?вода. - Також жирненько, як для козацько? чернi! - вигукнув Джевага. - Цiна пiдходяща! - коротко пiдсумував Кононович. - Коли так, то й торгуватися не будемо! - Адам Кисiль рвучко звiвся, й старшина враз виструнчилася. - Збирайте ре?стровцiв - i з Богом у путь! Вiд мого iменi оголосiть ре?стровцям про винагороду. А фортецю спробуйте взяти хитрiстю. Переодягнiть десяткiв з п'ять надiйних ре?стровцiв у селянське вбрання, i хай вони попросяться у фортецю, буцiмто хлопи-втiкачi... - Як це просто й хитро! - вигукнув Кононович. - Пан во?вода ма? неабиякий хист полководця! - Пан во?вода не з лопуцька зроблений i голову ма? не з лопуха! - патетично вигукнув Хваленко й осiкся, бо Кононович люто йому зашипiв: - С-сам ти лопуцьок лопуховий! - Я Кодак штурмувати не буду! - не дивлячись на во?воду, повiльно мовив Лелека. - Там укра?нцi, i я не пiду проти них. Це братовбивча рiзанина. Я козак, а не рiзник! Запанувала напружена й недобра мовчанка. Старшини зосереджено сопiли. Мовчання затягувалося. - О Господи... - спохватившись, Кисiль сплеснув бiлими руками. - Та хiба ж то укра?нцi? То лотри, проше папа, справжнiсiнькi лотри з велико? дороги. А вiрнi укра?нцi ось... - во?вода показав на старшин, котрi гордо випнули груди. - Ось де справжнi укра?нцi, пане Лелеко! - Я бачу тут, пане во?водо, самих гендлярiв, котрi за злото ладнi рiдному батьковi розпороти живiт! - обурено вигукнув Лелека. - Я бруднити сво? руки не буду. Хай Рiч Посполита сама й вiдбива? Кодак. I заощадить на цьому злотi. Я проти запорожцiв не пiду. Ре?строве вiйсько набиралося для боротьби з татарами, а не для братовбивчо? рiзанини! Я можу бути вiльним, пане во?водо? - Прошу пана, - рiвним голосом мовив во?вода. - Ви вiльнi, пане Лелеко! Жаль менi вас! - Жалю не потребую! - вiдрубав Лелека i вийшов. - Та це ж... Та це ж бунтiвник! - аж зблiд вiд обурення Кононович. - На палю лотра! - Смерть зраднику! - захрипiв Джевага i почав засукувати рукава свого кунтуша, оголюючи волохатi руки. - Та ми його в один мент... Хваленко поривався вихопити з пiхов шаблю, та шабля застряла в пiхвах, i вiн, сопучи, марно намагався ?? виволодати. - Почекайте, панове, я зараз... зараз, - бурмотiв Хваленко, смикаючи осоружну шаблю. - Я ж йому... - Пане во?водо, - зробив крок вперед Кара?мович, - дозвольте... - Спокiйно, панове, - пiдняв обидвi руки во?вода. - Я подiляю ваш справедливий гнiв i обурення... Того ж дня старшину Семена Лелеку знайшли мертвим з ножем у спинi... Того ж таки дня Кара?мович та Кононович ви?хали з Бара в Черкаси - готувати ре?стровцiв для нападу на Кодак. Роздiл восьмий Минув мiсяць звiдтодi, як сулимiвцI захопили Кодак, а з Варшави, взагалi швидко? на розправу, - нi слуху нi духу. Вже й вересень збiг, в степах i на рiках галасливе птаство збиралося у згра? - пора лаштуватися у вирiй, а в Приднiпров'? все ще було тихо. Рiч Посполита наче й забула про втрачену фортецю на Днiпрi. Щоправда, доходили чутки, що польське вiйсько на чолi з коронним гетьманом все ще перебува? у Прибалтицi, а шляхта хоч i бiсну?ться при згадцi про запорожцiв, котрi вiдбили у не? Кодак, але вирушити в похiд до порогiв лише з сво?ми силами не зважу?ться. Певно, чека? панство коронного вiйська. Майже щодень з'являлися гурти втiкачiв iз Схiдно? Укра?ни, однi зупинялися у фортецi на день-два, розказували, що дi?ться в селах, iншi далi простували - шлях на Сiч тепер був вiльним. Про курiнного отамана Iвана Сулиму й про те, як вiн з козаками викурив ляхiв з-за порогiв, вже спiвали пiсень, але сам отаман був невдоволений, а тому й заклопотаний i похмурий. Запаси пороху танули, з харчами теж негусто, а з Сiчi, хоч i посилав туди гiнцiв, нiяких вiстей. Тим часом Павлюк поривався на Укра?ну - полум'я роздмухувати, але Сулима його стримував: - Як iз Сiчi прийде пiдмога, так i вiдпущу тебе. Мо' й сам з тобою гайну - люд на боротьбу пiднiмати та ляхам сала за шкуру заливати, а поки що ти i тво? хлопцi-молодцi у фортецi потрiбнi. Одного ранку - це вже було на початку жовтня - до фортецi прибилися три вершники, на вигляд - ре?стровцi, i попрохали, щоб вiдчинили браму. Савран ?м вiдмовив. - Не бiйтеся, сiчовики, ми втрьох не захопимо вашо? фортецi, - гукнув переднiй вершник, у якого було перевязане плече. - Впусти, - велiв отаман Саврану. - Надто вони язикатi, подивимося зблизька, що за ?днi. Отаман вийшов на замковий двiр i рушив до брами, попихкуючи люлькою. Савран вже впустив раннiх гостей I тепер недовiрливо оглядав ?х з нiг до голови. - Звiдкiля, козаки? - поспитав Сулима. - В гостi до нас чи назовсiм? Чи далi куди пряму?те? Старший у них той, що з перев'язаним плечем. Чолов'яга високий, худий, не старий i не молодий, а так лiт пiд сорок. Лице мав довгасте, очi трохи вузькуватi й нiби косi. Тримався вiн просто й невимушене, навiть дещо поважно, як людина, котра зна? собi цiну. - Старшина ре?стрового козацтва Iляш Кара?мович! - Я так i знав, що ви зрадники! - сердито вигукнув Савран, пiдступаючи до Кара?мовича. - Панотi служите? Вiддай зброю, негiднику! - Облиш! - спинив його Сулима. - Не всi ре?стровцi падлюки. Павлюк теж з ре?стру. - I повернувся до Караiмовича: - Важна птаха до нас залетiла, не вiдаю, чим i завдячнi такому щастю. Кара?мович не встиг вiдповiсти, як почувся дужий голос Павлюка: - О, ре?стровським духом запахло!.. Звiдкiля взялися, козаки? З цими словами, чухаючи розхристанi груди, в бiлiй сорочцi до них пiдiйшов Павлюк. Завбачивши прибулого, вiн пильно глянув на нього, i брови його здивовано злетiли вгору. - Iляшко Кара?мович? - швидко запитав Павлюк. - Зроду б не подумав, що здибаю колись серед запорожцiв старшину Кара?мовича. - А я мчав до тебе, пане сотнику,- спокiйно мовив Кара?мович. - Звiдколи ти засумував без мене? - гмикнув Павлюк. - Бо на тебе остання надiя, брате. - Чи ти ба!..-знизав плечима Павлюк.-Уже й братом мене велича?. Той це Кара?мович чи не той? Той, котрого я ранiше знав, був гордим i дивився на сотника Павлюка звисока, як князь на челядина. Хоча люди iнодi мiняються...-До Сулими:-Це справдi старшина ре?стровцiв Iляшко Кара?мович. Права рука ре?стрового гетьмана Сави Кононовича. То телепень великий i падлюка ще бiльша, а цей нiби поряднiшим був. Хоч i гординя.-Повернувся до Кара?мовича:-Як там пожива? пан Кононович? - Панський прихвостень, наволоч i падлюка! - Кара?мович крiзь зуби вилаявся.-Чи ви хоч зна?те, що затiва? проти вас Кононович? - Зайдемо в комендантську, добродi?,-втрутився Судима i велiв Саврану: - Охрiме, вiдведи двох реестровцiв до павлюкiвцiв, ?х там нагодують, а пан Кара?мович _ч_ лишиться з нами. Судима, Павлюк i Кара?мович зайшли до комендантсько?, де Ярема вже й снiданок зготував: тетерi наклав у дерев'янi коритця та в'ялено? риби. Не чекаючи запрошення, Кара?мович з жадiбнiстю накинувся на тетерю. З набитим ротом пояснив: - Голодний як вовк. Всю нiч з коня не злазив, день мчав i знову нiч... Рiски в ротi не мав... Сяк-так вгамувавши голод, Кара?мович вiдсунув дерев'яне барильце i почав свою розповiдь: - А тепер, панове, слухайте мене уважно. Вельми. кепськi вiстi я привiз до вас. Почну здалеку. Як тiльки сеймовому комiсаровi ре?стру Адамовi Кисiлю, котрий заступа? нинi коронного гетьмана, стало вiдомо, що запорожцi захопили Кодак, вiн негайно викликав до себе в Бар ре?строву старшину. Адам Кисiль - це стара i хитра лисиця, швидше павук, що вмi? добре плести сiть на людськi душi. Вiн не гримав на нас, не погрожував, а зустрiв ласкаво й вином пригощав... - До дiла ближче, Кара?мовичу! - нетерпляче вигукнув Павлюк. Судима посмiхнувся й поклав руку на плече Павлюковi. - Во?вода сказав: вiдбити у запорожцiв Кодак - справа честi ре?стрового козацтва, - почав було Кара?мович, та Павлюк знову його перебив: - От зануда!.. Вiн ще смi? сво?м поганим ротом про честь пащекувати? Ну, а ви що? Плюнули йому в пику? - Слуха?мо та на вус мота?мо, - розказу? Кара?мович. - Адам Кисiль i каже: "Негайно збирайте ре?стровцiв. Кожному буде виплачено високу винагороду: по сто злотих". - Старшину спокушено кiлькома капшуками? - Так, - хитнув головою Кара?мович. - Старшинi обiцяно по тисячi злотих i по ма?тку. Кононович як почув про це, то аж затрусився. Я для виду мусив погодиться. На. чи?му возi ?деш, того й пiсню спiвай. Хоча не всi погодилися. Старшина Лелека вiдрiзав, що це братовбивча вiйна... Того ж дня його знайшли з ножем у спинi. - Лелеку, кажеш, по-зрадницькому вбито? - Судима спохмурнiв.- Семена Лелеку я знав. Чесний був, тiльки надто прямий. Що дума?, те й каже. На мить не мiг покривити душею. - От i загинув, - сказав Кара?мович. - Я змушений був хвостом виляти... Коли з Бара поверталися, я спробував було з гетьманом побалакати... Невже, кажу йому, укра?нцi пiдуть проти укра?нцiв? Що ж ми, на догоду ляхам будемо один одного за горло хапати? А менi, кричить Кононович, наплювати, що я укра?нець, хто менi злотi да? й ма?тки, тому й слугую. - От зараза!-вилаявся Павлюк. - I зiбрав вiн вiйсько? - В тiм-то й лихо, що зiбрав, - зiтхнув Кара?мович. - Ре?стровцi спокусилися на злото... Та й старшина рада була вхопити по ма?тку. Одне слово, Кононович нашкрiб двi тисячi козакiв. Павлюк рвучко схопився, блиснув свiтлими очима, що враз потемнiли. - Та вiн ?х просто обдурив! Серед ре?стровцiв чимало чесних людей. Хоча декому злото, може, й справдi заслiпило очi... Ех!.. Не було мене там, я зняв би полуду з очей! - Де зараз тi двi тисячi ре?стровцiв? - запитав Судима. - Стоять табором бiля слободи Бiлi Млини, - вiдповiв Кара?мович. - Це два днi путi до Кодака. Але Кононович поки що не зважу?ться здолати цi два днi. Вiн чека? допомоги. Старшину Бабенка з тисячею i старшину Горобця з двома тисячами козакiв. Всього п'ять тисяч ма? там зiбратися. А вже потiм Кононович вирушить сюди. - Мерзотник! - забiгав Павлюк по хатi. - П'ять тисяч козакiв в оману ввести! Пiдляк!.. Лиходiй!.. - Стали ми табором бiля Бiлих Млинiв, - вiв далi Кара?мович. - Я й почав нашiптувати гетьману, аби вiдмовився вiд сво?? затi?. Хай лiпше, кажу йому, самi ляхи нападають на Кодак, чого це проти сво?х братiв будемо йти? Гетьман вдруге пригрозив менi. Тодi я почав пiдмовляти старшину до бунту. Думка була така: змовитись, схопить гетьмана й повернути назад... Але, - Кара?мович тяжко зiтхнув, - сотник Бiлий виказав. Схопили мене, довго били, звинувачували у зв'язках з Павлюком, що буцiмто дiю з його намови. На нiч кинули зв'язаного до намету i поставили аж трьох охоронцiв. На щастя, козаки трапились сво?, я ?х умовив разом тiкати на Сiч... Вночi, коли табiр заснув, вони й звiльнили мене. Захопили ми коней - i гайда. Шум зчинився, гетьманцi по нас стрiляли. Одного козака вбили, а мене поранили... Але то дрiб'язок, заживе. Я радий, що дiстався до сво?х, i совiсть моя чиста, бо не став запроданцем. Оце i все. Тепер, панове, думайте. Ось-ось до Кодака пiдiйде п'ять тисяч ре?стровцiв, обдурених, заслiплених жадобою злота. - Кара?мович позiхнув i тут же вибачливо посмiхнувся: - Двi ночi не спав, з сiдла не злазив... Павлюк трахнув кулаком по столi. - Це вже нiкуди не годиться!.. П'ять тисяч козакiв дали себе в оману ввести!.. - Павлюк схопився й забiгав по хатi. - Ех, прогавили!.. А ре?стровцiв ще можна було на свiй бiк перетягти. - Ти дума?ш? - спокiйно запитав Сулима. - Я проти гетьмана пiдняв би повстання! - запально вигукнув Павлюк. - А Кара?мович i побалакати запально не тямить. Старшину пiдбурював! Та старшина вже давно ожирiла на панських харчах. В польське магнатство преться, у шляхту, аж пищить. З козаками треба було балакати, з ре?стром... - Дав маху, - сонно позiхнув Кара?мович i поклав голову на руки. - Ви, отамани, побалакайте, а я трохи подрiмаю, бо вже й очi злипаються, наче хто ?х медом помазав... Це й зовсiм обурило Павлюка. - I вiн ще дума? про сон, коли п'ять тисяч козакiв проти сво?х же братiв зброю пiдняли? Радий, що сам утiк, а з козаками по душах побалакати кебети не вистачило? Та що з тебе вiзьмеш, ти й ранiше козакiв сторонився. Але Кара?мович уже хропiв, сидячи за столом. - Не кричи! - спинив Сулима Павлюка. - Хай людина поспить, ходiмо на повiтря та побалака?мо. Вийшли з комендантсько? хати i стрiли Саврана. - Тих двох ре?стровцiв нагодував? - поспитав Сулима. -Хто вони такi? - Казали, що ?хнього старшину Кара?мовича гетьман ?хнiй, ре?стровий, схопив i хотiв було за непослух на горло карати. Бо Кара?мович вiдмовився йти на Кодак ще й iнших пiдбурював. От йому й скрутили руки. Ну, а козаки звiльнили його. Розповiвши, Савран подався у сво?х справах, а Сулима i Павлюк присiли на каменi. - Ех, чорт! - Павлюк крутив чорний вус. -А я ж на ре?стровцiв покладався. Думав, пiду на Укра?ну, першими ре?стровцiв пiднiму, а тодi вже й люд. А вони сюди йдуть. - Фортецi ?м не бачити, як свого носа! - твердо мовив Сулима. - Варта в нас пильна, зненацька не застукають. Але як гiрко буде стрiляти по сво?х же козаках-укра?нцях! - Сулима помовчав, а тодi продовжував свою думку: - Споконвiку на Укра?нi нема? ?дностi. Однi борються, щоб Укра?на була свобiдною i сама собi жила, iншi з шкур лiзуть, аби ще бiльше ворогiв на Укра?ну привести. Невже нiколи мiж нами не буде спiльноти? Невже укра?нцi не зберуться всi разом i не скажуть: годi! Походили в чужих ярмах, хочемо самi жити! I самi собою розпоряджатися, бо не ликом же шитi. - Треба все зробити, аби ре?стровцi були з нами, а не проти нас, - сказав Павлюк. - Вони не вiдають, що чинять. - Ти гада?ш, вони слiпi вiвцi? - Нi, вони зрячi, але дивляться не туди. ?м злото заслiпило очi. Просто Кара?мович макуха i не зумiв зачепити ?х за живе. А я знайшов би з ними спiльну мову. - Ти Кара?мовича добре зна?ш? Що це за птаха. Якого лету? Павлюк на хвилину замислився, крутячи вус. - Не зовсiм, але це не важливо. - Якраз це i важливо. Хто такий Кара?мович? - А бiс його зна?, що вiн за один! - щиро вигукнув Павлюк. - Я його кiлька разiв бачив. Гордий завжди ходив, як iндик. На козакiв зверхньо поглядав, тримався вiд них подалi. Але й до старшин не дуже горнувся. Якось нiби середину гнув. У сво?й гординi зачинився. Одне слово, моя хата скраю... Все нiби якiсь плани виношував, щось замишляв... Але руку завжди за гетьманом тягнув. - Пiсля паузи додав: - Нiчого лихого за ним не помiчав, але й добра також... Iнша рiч, що вiн прозрiв. Зрозумiв, де його справжн? мiсце в боротьбi. - Коли б це так... - задумливо мовив Сулима. - Чи ти йому, батьку, не довiря?ш? - здивувався Павлюк. -Ти бачиш, який вiн до нас примчав? Голодний, зморений, з раною в плечi. Коли б йому не болiла наша справа, хiба зважився б проти гетьмана йти? I не його вина, що бiльше козакiв за собою не повiв. Совiсть свою чистою зберiг, i добре. - Спробуй йому в душу заглянути - обережно натякнув Сулима. - Ех, батьку! - схопився Павлюк. - Звiдки у тебе така недовiра до чесних людей? Менi вiриш? Вiр i Кара?мовичу! Не захотiв бути лядським прихвоснем, от i примчав до нас. -Ти - iнша рiч, - м'яко посмiхнувся Сулима. - Ти молодий, запальний. I, як дитина, вiдкритий. Що дума?ш, те й говориш. А ось Кара?мович... - Сулима похитав головою. - Щось менi у ньому не подоба?ться, а що - нiяк не втямлю. Нiби не той вiн, за кого себе вида?. Нiби й правду каже, а хитрить, чогось недоговорю?. Наче в ньому сидить другий Кара?мович, холодний, як вуж, хитрий, пiдступний i сильний. I небезпечний. Павлюк вражено мовчав. Але Сулима вже загладжував сво? слова. - А може, менi тiльки так здалося... - Саме так, батьку, здалося! - радо вигукнув Павлюк. - Я зразу вiдчув, що вiн чесна людина. Не лицар, але й не пiдляк. Це лише початок його прозрiння. Сулима пiшов до льохiв перевiрити, скiльки в запасi пороху, куль та свинцю, а Павлюк, не втерпiвши, подався в комендантську хату. Кара?мович, як i перше, спав, сидячи за столом, i хропiв. - Спить! - аж розiзлився Павлюк. - Ех, видно, не буде з тебе путнього козака! Дiло горить, а вiн носом висвисту?. Вставай! Кара?мович з трудом вiдiрвав голову вiд столу, потер заспанi, почервонiлi очi й хриплим вiд сну голосом буркнув: - Я на той свiт не спiшу, тому люблю виспатись на цьому. - Слухай, старшино, - пiдсiв до нього Павлюк. - До дiдька спання! Розкажи менi лiпше, який настрiй у ре?стровцiв. По правдi кажучи, я саме до них i збирався. Думка у мене така ?. Пiдняти козакiв, захопити ряд фортець, а тодi розiслати унiверсали до народу, зiбрати люд i дати панству бiй. Не на життя, а на смерть. - В тебе, може, це й вийде, - зiтхнув Кара?мович. - Тiльки не менi. Досить. Вiдкозакувався. Пiдняв бунт, а що з того вийшло? Ледве ноги винiс. Лише трьох за собою й повiв. - Для початку й це добре. - Нi, з мене досить! У ватажки бiльше не полiзу. - Скис? - рвучко схопився Павлюк. - Перша осiчка, й готово? - Я не з того тiста завiшаний, що ти, - зiтхнув Кара?мович. Це Павлюковi сподобалося, вiн любив трохи похизуватися собою. - О, я не такий слабак! - вигукнув задоволене. - Мене невдачi не лякають, а навпаки - гартують. Я тодi злiший стаю. Як хорт! - ? такi невдачi, пiсля яких опуска?шся на дно, - вперто повторив Кара?мович. - Менi дали по зубах, i досить. Ситий по горло. Хай iншi пробують. От хоч би й ти, сотнику. Козаки тебе й досi пам'ятають. Якось менi вдалося пiдслухати ре?стровцiв. Про тебе в них мова йшла. Павлюк добре зробив, що на Сiч подався, гомонять мiж собою. Павлюк-то лицар, вiн би нiколи не згодився на Кодак iти... Шкода, що в нас нема? другого Павлюка. - I ти, телепню, з такими людьми не мiг знайти спiльно? мови? - схопився Павлюк. - Старшину полiз пiдмовляти, а з козакiв треба було починати... - Схибив, - розвiв руками Кара?мович. - Спiткнувся, як кажуть, на рiвному. Тепер i менi втямки, а тодi, згарячу... Коли б ти, сотнику, був на мо?му мiсцi, то, мо', й вiдрадив би ре?стровцiв вiд братовбивчо? вiйни. А я що... Я й балакати до пуття не вмiю. Не вийшло, то й руки опустилися... А тебе козаки люблять, вiрять тобi. Ти б ?х повiв за собою. - I поведу! - загорiвся Павлюк. - Може, й ти до мене пристанеш? - Ти хочеш, щоб мене задруге схопили? - брови Кара?мовича з ляку злетiли вгору. - Нема дурних! Своя сорочка ближче до тiла. Тебе ре?стровцi i знають, i поважають, ти i ?дь до них. - Ех, ти! За?ць! - Павлюк збуджено забiгав по хатi, свiтлi очi його горiли вогнем. - Жижки тремтять? А я пiду!.. - Старшина кулями зустрiне. - Кулям не звик кланятись, бодай i старшинським! - iз цими словами Павлюк вибiг з комендантсько? i бiля порохових льохiв здибався з Сулимою. Ще здалеку крикнув: - Батьку, кульбач коней! - Почекай. - Сулима запер льох на замок, щось сказав вартовому i повернувся до Павлюка. - Чого це тобi так приспiчило, що й на мiсцi не всто?ш? Ой, ускочиш же ти колись у халепу. - Тiпун тобi на язик, батьку! - весело блискав Павлюк очима. - Така в мене вдача. Не люблю тлiти. Горiти, так горiти. Беру сотню i мчу навстрiч ре?стровцям. Хочу запобiгти братовбивчiй вiйнi. Ре?стровцiв обдурила зрадницька старшина, замакiтрила ?м голови, заслiпила ?х злотом. А я хочу козакам нагадати, що ми сини однi?? Укра?ни, що ми - як два крила в одного птаха Що ?хнi вороги - то ляхи, а не запорожцi. Певен, бiльшiсть опам'ята?ться i пiде за мною. Я поведу ?х на Черкаси. Це буде початком повстання. А ви менi з Сiчi пiдмогу кинете. - Бути по-тво?му, сину! - Сулима обняв Павлюка. - Не страшний ворог, страшно, коли брат на брата йде. Ти запальний, балакати вмi?ш, мо' й роздмуха?ш в обдурених серцях вогонь помсти! - Прощай, батьку! До зустрiчi! - До зустрiчi, сину!.. Роздiл дев'ятий Пiдйомний мiст, глухо стукнувшись, упав на рiв, i Якiв Остряниця в'?хав у фортецю. - Здоровi були, сулимiвцi! - Здоров був, отамане, коли не жарту?ш! - одказали козаки, котрi чатували бiля брами. - Еге, з вами пожарту?ш! - похитав головою Остряниця. - Таку фортецю запопали! Угору глянеш - шапка злiта?. - На дрiб'язок не розмiню?мось. - То, виходить, живi-здоровi? - Ще б пак, - почув Остряниця знайомий голос i не зоглядiвся, як опинився в дужих обiймах Iвана Сулими. - Ану, хлопцi, зачиняйте браму, щоб старшина, бува, не втiк! - весело гукав Сулима до сторожi. - Не випустимо, доки не повiсть отаман усi новини... То, кажеш, брате, свистiти з подиву хочеться? Почекай, почекай, ти ще й не так засвистиш! Отамани розцiлувалися, вiдступивши на крок, розглядали один одного, пiдкручуючи вуса. - Ти нiби аж повищав, Iване? - - Ростемо, брате, ростемо. - Я думаю. Таку фортецю вiдхопити! Iч, ся?, як те сонце. - Та й ти - як той мiсяченько... Отамани засмiялися, поляскуючи один одного по плечах. Остряниця був вищий i худiший за Сулиму, тому й здавався сухим, колючим i нiби аж непривiтним. Все у нього було гострим: великий нiс, пiдборiддя, i погляд великих, чорних очей також був гострим. Та ледь Остряниця посмiхався, як лице його враз м'якшало й привiтнiшало, нiби вигодинювалося пiсля негоди. - Прошу до нашо? господоньки. - Нiчого собi господонька, - озирався на всi боки Остряниця. - I все це тепер наше? - А то ж чи?? Йдучи фортечним двором, розмовляли. - Але ж i чисто в тебе, Iване, - дивувався Остряниця. - Як у свiтлицi дбайливо? господинi. - Два днi пiсля колишнiх найманцiв смiття вигрiбали, -сказав Сулима, зморщивши носа. - Загидила нiмчура фортецю так, що й ступити нiде було. Гiрше, нiж у конюшнi. Прибрали та чебрецем посипали. Вдихнеш чебрець - i наче в степу себе почува?ш. - Кошовий цiкавиться, як у тебе справи, Иване. - Живемо - сухарi жу?мо. - Харчу вам невдовзi пiдвезуть, - запевнив Остряниця. - А що нам далi з лядською фортецею чинити? Чи жити у нiй, чи за димом пустити? - поспитав Сулима. - Як Сiч-мати гада?? - Жити, Iване, жити, -твердо мовив Остряниця. - Заради цього й при?хав до тебе. Кошовий з старшиною ухвалили: фортецi не руйнувати, буде в нiй стояти наша, запорозька, залога. Маю ще одну при?мну вiстку, - Остряниця посмiхнувся, його гостре лице враз заприязнилося. - Кошовий дяку? тобi й козакам тво?м за лицарство й вiдвагу... А ще кошовий отаман велiв менi передати, що Iван Сулима вiднинi вже не курiнний отаман, а вiйськовий старшина. - Чи ж не високо мене пiднiма? кошовий? - По заслугах. Чин вiйськового старшини - високий чин. До всього ж кошовий настановлю? тебе головним отаманом Кодацько? фортецi. Прийшли до комендантсько? хати. Пiд вiкном сидiв Ярема Летючий i стругав палицю. Вгледiвши Остряницю, схопився, але враз стримав себе й статечно привiтався. - О-о, - протягнув удавано здивовано Остряниця, - ти, Яремо, наче гетьман... Ось тiльки вуса якби... Ярема враз почервонiв. - Будуть, будуть вуса. - Сулима непомiтно штовхнув Остряницю пiд бiк. - Фортецю взяли, будуть i вуса. - Що це ти майстру?ш, Яремо? - закашлявся Остряниця. - Забаг неба, - Сулима пригорнув до себе Ярему. - Чи не так, сину? - Так, батьку. Хочу зробити собi крила й полетiти. - Куди ж це? - запитав Остряниця. - Ще не знаю куди, - зiтхнувши, зiзнався Ярема. - Бо свiт широкий i великий. Полечу, мабуть, на Укра?ну. Одне крило вже готове, ось бiля другого морочуся. - Щасливого тобi польоту! - м'яко мовив Остряниця. -Шкода, що я старий, а то б разом полетiли. - Лiтати нiколи не пiзно, - вiдповiв Ярема. Остряниця уважно на нього глянув. - Правду мовиш, сину. Нiколи не пiзно лiтати, та шкода, що ми iнодi самi собi крила обламу?мо. Зайшли до хати. - Сiдай, Якове, до столу, - запрошував Сулима. - Чим тебе, друже, пригостити? - Оковито? у тебе, звичайно, не водиться? - Як у морському походi, - розвiв руками Сулима - Хто вип'?, того за борт. Але для тебе дещо роздобуду. - Чому це для мене? - Бо ти мiй гiсть, тобi випити сам Бог велiв. Сулима поставив на стiл пузату карафку. - Ось дещиця вiд колишнього коменданта лишилася. - Сулима палив один келих. - Я не можу, - вибачливо посмiхнувся. - Зовсiм недавно запирав у льох осавула Кирпу за пиятику. Тому й сам не можу. Коли всiм, то всiм. - Та хоч келишок перехили, - наполягав Якiв. - Нiхто ж не побачить. Р-раз - i вуса витирай! - Перед самим собою совiсно буде. - Тодi будь здоров! - пiдняв Остряниця келих. - П'ю до дна, щоб не було ворогам добра. - Випив, плямкнув. - Тьху! Як цю кислятину панство дудлить? Аж оскома напала. Iнше дiло - оковита. Ми ?? зна?мо, а вона нас ще краще зна?, тож i лад у нас... Хоча... налий менi ще одну посудину, для ближчого знайомства. Остряниця спорожнив другий кухоль. - О-о... За другим разом вже нiби й лiпше. За третiм, дивись, ще й приятелями станемо. А ти ж чого суму?ш, Йване? - Павлюк мене непоко?ть, - зiтхнув Сулима. - Вiдпустив, а тепер каюсь. Коли б ми не схибили. I розповiв яро Кара?мовича, про те, що гетьман веде ре?стровцiв. - Тепер вся надiя на Павлюка. Хоч ми й приготувалися до оборони, та все ж - сподiваюсь, що Павлюк перетягне на свiй бiк ре?стровцiв. Погомонiли ще трохи, й Остряниця заквапився. - Менi вже час... Кошовий чека? вiстей. Наказував: дiзнайся, що там i як в Сулими, i вiдразу ж назад. - Передай, що пороху й свинцю в нас обмаль. I запаси харчiв, що були у фортецi, вичерпуються. - Порох та свинець вам пiдвезуть, - пообiцяв Якiв. - I харчi теж. Сам валку до вас приведу. Чекай! Сулима провiв Остряницю за браму, обнялися. - Павлюк пiшов, щоб запалити велику пожежу, - сказав Сулима. - Коли раптом що з ним трапиться, я поведу козакiв на Укра?ну. Коли ж i мене стара костомаха здожене, то настане твоя черга, брате. Вони обнялися i розцiлувалися. Бiльше ?м не судилося бачитись. Сулима довго стояв того вечора на фортечних мурах. В надвечiр'я пiшов дощ - дрiбний, одноманiтний, нудний. Нiби восени. Небо всипане сiрим попелом. Згодом на заходi сiрий попiл став червонiти, нiби пiд попелом спалахнуло полум'я. Захiд зробився червоним. То сiдало сонце. Але, так i не пробивши сiрого попелу, свiтило зникло. Захiд швидко згас i почорнiв. Густi хмари затягли небо. Сулима стояв на стiнi i думав про Павлюка. "Чи ж проб'?ться його сонце крiзь той попiл i громаддя хмар?" Вiрив: мусить пробитись! Роздiл десятий Гетьман ре?стрового козацтва Сава Кононович спинився з загоном козакiв пiд слободою Бiлi Млини. Звiдси до Кодацько? фортецi було кiлька днiв путi, але обережний гетьман барився, зволiкаючи пiд рiзними приводами, i нiяк не зважувався покинути слободу. Далi, аж до самого Кодака - вiдкритi, пустельнi степи. I вийти у тi степи - значить, безповоротно зважитись на вiйну з запорожцями. А поспiшиш у цьому дiлi - тiльки власну голову втратиш. Безперечно, в нього чимале вiйсько, але чи вистачить його, щоб захопити фортецю? Хоча запорожцiв там, мабуть, сот кiлька, та спробуй ?х викурити! Мури неприступнi, на стiнах - гармати. Переб'ють... За такими мурами можна вiдбиватися хоч i рiк. А в ре?стрового козацтва настрiй швидко мiня?ться. I так довелося золотi гори обiцяти, доки зiбрався загiн. Перша ж невдача пiд Кодаком остаточно зiпсу? ?м настрiй. Любителi легко? наживи не дуже охоче сунуть голову в пащеку смертi . Прощай тодi, гетьманство! Кононович схоплю?ться й нервово бiга? по намету. "О, тiльки не це!.. Тiльки не гетьманство. Легше голову втратити, анiж гетьманську булаву. А перша ж невдача - i крах! Або Кара?мович перехопить булаву, або той ведмiдь Джевага. Та жодний iз старшин не вiдмовиться турнути гетьмана, пiд яким захиталася земля. Кононович хапа? булаву, притиску? до грудей, вiдчуваючи, як шипи булави вдавлюються йому в тiло. Вiд того дотику трохи легша? на душi. Булава з ним, отож - його... Вiн цiлу? ?? i обережно кладе в скриньку, на оксамитову подушечку. Нi, поки вiн живий, булави нiкому не бачити. Навiть Кара?мовичу, а то хитрий лис i пiдступний вовк водночас... Вовк з повадками смаленого i тертого лиса. З ним треба бути насторожi. Хоч вiн зараз i в Кодацi, та не заради Кононовича ризику? сво?м життям. Згадавши Кодак, Сава знову захвилювався. Чи ж вдасться ?хня задумка? Коли вже й Кара?мович посковзнеться, то йому, Кононовичу, лiпше тодi й не потикатися до фортецi. Але ж тисяча злотих! Ма?ток! Угiддя. Грунти. Лiси. Луки. I все це вiн втратить назавжди. От i крутись. I тут пече, i там боляче. А на фортецi можна добряче нагрiти руки. Що з того, що запорожцi такi ж самi укра?нцi? То ж усе збiглi хлопи, чернь, бидло, котрi засiли за порогами й удають з себе лицарiв. А ляхи хоч i чужi, зате ж пани. Потрешся бiля них, дивись, i сам паном станеш - вельможним i можним. Нi, нi, йому iз запорожцями не по путi, то голодранцi, сiрома. А вiн все ж таки гетьман. I ма? вже ма?ток, невдовзi отрима? ще один. А там, дивись, i магнатом зробиться, шляхетним i ясновельможним. Нi, нi, запорожцi йому вороги. Але ж як взяти Кодак?.. Два днi стояв Кононович пiд Бiлими Млинами, не вiдважуючись рушити вперед. На третiй день, так нiчого й не придумавши, Сава скликав старшин на раду. Галасували, сперечалися, але нi до чого путнього не дiйшли. Сава зовсiм занепав духом, обiцяний ма?ток i тисяча злотих випливали з рук. I коли старшини розiйшлися, в наметi гетьмана лишився один Iляшко Кара?мович. I Кононович здогадався, що хитрий i пiдступний Кара?мович уже щось замислив. Його гетьман недолюблював, як недолюблю? простакуватий - хитрого, боягуз - хороброго, нерiшучий - вiдчайдушного, маклакуватий - вертлявого. Кара?мович був розумним i хитким, пiдступним i безжальним, вiдважним i кмiтливим. Вiд нього можна всього чекати: допомоги i пiдступу. В душi гетьман заздрив йому. Отож Кара?мович запропонував блискучий план, хитрий i простий водночас... Кононович заздрiсно зiтха?. Але ж i тямковитий бiсiв Iляшко. I вiдчайдух. Хто б з старшин зважився на такий ризик? Полiзти в лiгво ворога не в кожного вистачить зваги. Та ще й не та?тися, а прямо казати: так, я - Iляш Кара?мович. В зовнiшнiй правдивостi й полягав успiх задумки. Та чи зумi? вiн виманити Павлюка з Кодака? Сулима - то, казано, обережний птах. Стрiляний. А ось Павлюк - запальний. Рвучкий. Досить натякнути, що ре?стровцi його чекають, - прибiжить... Коновович, накинувши кунтуш наопашки, вийшов з намету. Вечорiло. Захiд був засипаний сiрим попелом. Та ось спiдсподу жар почав червонiти, нiби там хто розпалював багаття. Сава зрозумiв, що то сiда? сонце. Над вухом у гетьмана тонко занив комар... В таборi комарiв ще бiльше, ре?стровцi вiдмахувалися гiллям. Палити багаття Кононович де велiв. Постояв бiля намету, смокчучи люльку, i вже хотiв було повернути назад, як побачив, що до нього бiжить старшина Джевага. I Джевагу гетьман недолюблював. Ведмiдь. Бику роги скрутить, а людинi карка вломить, не задумуючись. Але, на щастя, недалекий. Хитрити, як Кара?мович, не здатний. Такi можуть задушити власними руками, але за носа водити не здатнi... З Джевагою трюхикав осавул Бражник. Той самий, котрий ходив з Кара?мовичем у фортецю... "Еге, - ураз скис Кононович, - з трьох уцiлiв лише Бражник. Тьху, бiс тобi в ребро, провалилася задумка! Що Кара?мович загинув - дiдько його бери. Але що ж тепер з Кодаком чинити?" - Пане гетьманi, - гупаючи ногами (вiн завжди гупа? ногами, чорт би його взяв!), пiдходить Джевага й ошкiрю? жовтi мiцнi зуби, i його грубезне, не голене i вiд того ще чорнiше лице випромiню? подобу радостi, - ось, - показав волосатою рукою на Бражника, - з Кодака... хе-хе... прибув... "Зiрвалося, - зовсiм занепав духом гетьман, - а цей дурень ще й зуби сво? прода?..." I байдуже запитав: - Догралися? - Саме так, пане гетьмане, - шкiрив жовтi зуби Джевага. Кара?мович веде Павлюка. I просив пана гетьмана бути напохватi... Коли Павлюк з сотнею козакiв дiстався нарештi Бiлих Млинiв, уже вечорiло. Вiд лiсу впала довга тiнь, через усе поле. Дощ вгамувався. Сонце сiло за обрiй. Задзвенiли комарi... - Далi б я не радив iти, - пошепки застерiг Кара?мович i оглянувся. - Там, за яром, ?хнiй табiр... Павлюк мигцем поглянув на зляканого Кара?мовича, похитав головою. - Але ж i набрид ти менi!.. Полохливий, як миша. Хто тебе тiльки старшиною вибрав? - Хто мене краще зна?, той i вибрав, - загадково вiдповiв Кара?мович, i в його вузьких, по-татарському косих очах спалахнули мстивi iскорки й вiдразу ж згасли, i на очi насунув сiрий попiл. - Ре?стровцi стоять табором по той бiк яру, як би чого не вийшло. Почека?мо лiпше ранку. Поспiшиш - тобi ж, - сотнику, й гiрше буде. - Не лякай, бо ляканий! А з тебе переляк швидко витрушу, - дещо хвальковито вiдповiв Павлюк. - Ре?стровцi пiдуть за мною. - Дай Боже... - гмикнув Кара?мович i вiдвернувся. Павлюк велiв сво?м козакам стати табором по сей бiк яру i поки що нiчим не виказувати сво?? присутностi. Кара?мович наполягав переговори з ре?стровцями перенести на ранок. Павлюк затявся на сво?му. - Проникну вночi до них у табiр. Доки старшина спатиме, побалакаю з козаками. Завтра, мо' й пiзно буде. Гайда на розвiдку, Кара?мовичу. Пiдеш зi мною, тiльки не трусись, як за?ць! Удвох вони спустилися вниз i довго йшли яром, доки не вихопились в густий терняк. За кущами мав бути табiр ре?стровцiв. Павлюк пройшов уперед, Кара?мович трохи вiдстав, раз по раз непомiтно озирався... Зрештою махнув комусь рукою. Почувся виляск... - Хто? - спинився Павлюк i вперше насторожено оглянувся. - Та то я... комара ляснув, - посмiхнувся Кара?мович. - Бачу, сотнику, i в тебе вже тремтять жижки? - Ну, це ти дарма! - Павлюк аж розiзлився. - Щоб я, Павлюк, та боявся? Ти ще мене не зна?ш! Ходiмо!.. Павлюк ступив до куща, розсунув гiлля... Табiр ре?стровцiв i справдi був потойбiч... Одначе в таборi було тихо, нi гомону, нi багаття. Це насторожило Павлюка... - Слухай, Кара?мовичу, - не повертаючи голови, тихо мовив вiн. - Чому це козаки принишкли? Кого чекають? -Тебе чекають, сотнику, - пролунав позаду голос Кара?мовича, i Павлюк вловив у його голосi злорадну, втiху... Зробив рух, щоб повернутися, але тi?? ж митi удар по головi збив його з нiг... Перед очима попливли жовтi плями, i Павлюк полетiв у жовте море. Не бачив i не чув, як з-за кущiв вибiгли козаки Кононовича, скрутили йому руки й бiгцем кудись понесли... Павлюк очуняв лише вранцi, перед очима все ще клекотiла й пiнилась жовта круговерть, нудило, голова гула, наче на шмаття розламувалась... "Здорово ж вони мене вчора... - скреготнувши зубами, подумав вiн. - Як же це я вскочив у пастку?" Заляпотiв дощ... Ширше розплющив очi i здогадався, що на нього лили воду. Пiдняв голову й крiзь мутну пелену побачив Кара?мовича. Був той уже в старшинському вбраннi, поголений, свiжий, сяючий. - А, сотник! - весело крикнув Кара?мович, як тiльки Павлюк розплющив очi. - Прокинувся? Як спалося? Вибачайте, пане сотнику, але довелося вас трохи стукнути по голiвцi. - Бо?теся, коли зв'язали? - ворухнув Павлюк зв'язаними руками. - На всяк випадок, - весело вiдповiв Кара?мович i крикнув до козакiв: - Досить лити воду! Поставте пана сотника на рiвнi ноги. - Дякую за турботи, - виплюнув Павлюк кров. - Сам зведуся. Вiдштовхнувши лiктем козака, Павлюк, балансуючи зв'язаними руками, важко звiвся на ноги. - Умi?ш iз засiдки по головi гуркнути! - I по головi обамбурити навченi, - з погордою вiдповiв Кара?мович. - Чи не подоба?ться? Мо' не так зустрiли, пане сотнику? Земля хиталася пiд Павлюком, вiн мiцнiше вперся ногами i встояв. Жовта вирва перед очима почала затухати, але голова розболiлась ще дужче. Потилицi не вiдучував, наче задерев'янiла... - До тями нiяк не прийдеш? - донiсся до нього глузливий голос. - Звикай, козаче, на тiм свiтi отаманом станеш. Павлюк з нiг до голови оглянув Кара?мовича. Нiби вперше його бачив. Той стояв перед ним сяючий, свiжий. Колупався в зубах. Всмак по?в, виспався. На ньому голубий жупан, шапка оторочена соболем, при боцi - шабля. Певно, коштовна, рукiв'я в позолоту вбране. Чорне довгасте обличчя старшини, ледь подзьобане вiспою, так i випромiню? сите задоволення. У вузьких косих очах - хижа втiха... Втiха ловця, що спопав-таки звiра, на якого так довго полював. Павлюк вiдвернувся... - Не подоба?ться моя пика? - весело поспитав Кара?мович. -Ха-ха! Вiн ще мене смiливостi навчав. Хизувався передi мною сво?м таланом, а сам, як миша, в пастку вскочив. Павлюк прикусив губу... Що правда, то правда. Вскочив. Справдi, як мишу, його заманили досвiдченiшi хижаки. I треба ж було так довiритись... Недарма Сулима вiдчував тривогу, все доскiпувався, хто такий Кара?мович. Ще й застерiгав, що вiн не той, за кого себе вида?. Ех... Дав маху. Та що тепер. Коли вскочив у халепу, тодi ста? ясно, де оступився. - Слухай, панський прихвосню, де мо? козаки? - Хто був дурнiший з тво?? сотнi, то зараз на тiм свiтi у райськi врата кулаком тарабанить, хто здався, того пов'язано i в Черкаси погнано. Там розберуться, - безневинно посмiхався Кара?мович. Безвiльно впала Павлюкова голова на груди, але вiн то? ж митi спохватився й пiдняв ?? гордо, аби ворог не втiшався з перемоги. - З яким би задоволенням переломив тобi хребта! - безсило скреготнув зубами Павлюк. - У мене теж таке бажання, - ошкiрився Кара?мович. -Задумки в нас однаковiсiнькi, як бачиш. Тiльки ти спiзнився з сво?м бажанням. - Вбити ворога нiколи не пiзно. - Але ти програв. - Але це ще не все! - Нi, сотнику, це вже все. - Я вiрю у свою вдачу! - сказав Павлюк. - I я вiрю в свою! - в тон йому вiдповiв Кара?мович. - Сподiваюся, що ми бiльше не будемо зустрiчатися. Принаймнi на цьому свiтi. - Рано ж ти мене хорониш, запроданцю! - Аби не пiзно. - Ти сильний i хитрий ворог, - по хвилi мовив Павлюк. - Ти мене перехитрив. Я хитрувати не вмiю, в цьому моя бiда. Але дякую за науку. Сподiваюсь, що колись вiддячу тобi сторицею! - Нема за що дякувати, сотнику! Та й пiзно вже. Ти навiть вдарити мене не зможеш. - Вдарити, може, й нi, але плюнути... - Павлюк виплюнув згусток кровi в лице Кара?мовичу: - Одержуй, панський прихвосню! Кара?мович вiдскочив, витер лице i, вихопивши з пiхов шаблю, кинувся на Павлюка... Павлюк випростався... Кара?мович опустив руку. Облизуючи губи, хрипло сказав: - Нi, Павлюче, не для того я ризикував сво?м життям, щоб так просто тебе вбити. Легко? смертi не чекай! - Я козак, а козак не шука? легко? смертi! - Не сумнiваюсь. Ти хоч i довiрливий, як дитина, але хоробрий. Цього в тебе не забереш. Обiцяю тобi важку смерть або на пласi, або на палi. Але не тепер. Я хочу навтiшатися сво?ю перемогою. - Чи не зарано втiша?шся? - Спiшу! - гмикнув Кара?мович. - Негусто випада? менi втiха, щоб вiдмовлятися вiд не?. Твоя голова в мо?х руках. - Голова - це ще не все. - Але я на тво?й головi матиму добрий заробiток. Як i на тво?й Укра?нi, Павлюче. - Ти хто такий, Кара?мовичу? - Чи тобi не все одно? - ошкiрився той. Вiн засунув шаблю в пiхви. Павлюк скоса спостерiгав за ним. Тепер Кара?мович був зовсiм не той, що у фортецi. Гордий, самозакоханий. I хижий. В його довгастому, худому й кiстлявому лицi було щось татарське. Чи, скорiше, монгольське. Це враження доповнювали косi очi... Нiби вгадавши його думки, Кара?мович вигукнув: - В мо?х жилах тече монгольська кров. Моя мати була полонянкою татар. I я ненавиджу вас, слов'ян. О, я ще розправлю сво? крила! Кодак-то лише мiй початок. - На гетьмана ре?стру цiлиш? - спокiйно запитав Павлюк. - А хоч би й так. Я захоплю Кодак, тебе й Сулиму привезу до Варшави. За це менi ляхи щось дадуть. I не тiльки гетьманську булаву. Вся Укра?на буде в мо?му кулацi. - Мерзотник! - Кожний дi? як умi?! - Як я спiвчуваю тво?й матерi, - сказав Павлюк з жалем. -Мало того, що в татарську неволю попала, то ще й таку сволоту народила... Нещасна жiнка! - Замовкни! - не сво?м голосом закричав Кара?мович i рвонувся на Павлюка з кулаками, та до намету зайшов гетьман ре?стровцiв. Колихнувши вiдвислим черевом взявся в боки й, сопучи, витрiщився на Павлюка. - Попалася в сiльце перелiтна пташечка? - гетьман аж руки вiд задоволення потер. - Долiта-ався... - Лiтав - згодився Павлюк. - А пан гетьман тим часом повзав. - Ей, ти!.. побагровiв гетьман. - Прикуси язика, бо вiн тобi швидко вкоротить шию. Теж менi орел! - Але не плазун, - сказав Павлюк. - Але iнодi й плазуни хапають орлiв! - вигукнув Кара?мович. - Iнодi хапають, - згодився Павлюк. -Та, попри все, вони плазунами й лишаються. - Краще бути живим плазуном, анiж мертвим орлом, - з цинiчною вiдвертiстю бовкнув Кара?мович. - Кожному сво?, - уточнив Павлюк. - Ти мене не вчи! - важко дихаючи, вигукнув гетьман. - Мене пiзно вже вчити! - Правда, ходячим мерцям наука зайва. - Ти?.. Як ти смi?ш? - зiрвався на вереск Кара?мович. - За сво? зухвалi слова ти розплатишся головою! Не забувай, що ти, сотник козакiв його мосцi короля, перебiг на бiк лотрiв i розбiйникiв. - Не на бiк лотрiв, а на бiк народу. - Ти всяку чернь, бидло та хлопiв за народ ма?ш? - Але не плазунiв, котрi лижуть панам сiдницi! - спокiйно вiдказав Павлюк. -Ти, гетьмане зрадливий, вже разiв зо три перепродав свою шкуру. Як далi житимеш? А баньки в сiрка позичатимеш? Кононович раптом гикнув i кинувся на Павлюка з кулаками, але Павлюк невловимим рухом вiдхилився, i розлючений гетьман пробiг мимо... Кара?мович зареготав... - Ти ч-ч-чого?! - визвiрився на нього Кононович. - Гляди, щоб юшкою не вмився! - I кивнув на Павлюка: - Мiцно зв'язаний? Коли втече - голову знiму!.. - Хiба на той свiт побiжить! - Кара?мович висунув голову з намету, когось погукав. По хвилi зайшов Джевага. - Туди? - запитав вiн, показуючи рукою в стелю, i почав засукувати рукави. - Зараз ми його в один мент вiдправимо... - Поки що в клiтку! - буркнув гетьман. - Та рота йому заткнiть, щоб, бува, не пiдбурив козакiв до свавiлля. Велеречивий надто. - Бо?теся мене? - запитав Павлюк. - Трохи, - зiзнався Кара?мович. - Тому й ротяка заткнемо. Буду боятися, допоки не побачу твою голову на пласi у Варшавi. - Тодi ти боятимешся другого Павлюка. - Павлюкiв постара?мося вирвати з корiннями. - Не думаю, що земля буде родити самих лише кара?мовичiв! Зв'язаного Павлюка з ганчiркою в ротi вкинули до дерев'яно? клiтки, що стояла на возi, а клiтку накрили ряднами. - Так буде обачнiше, - сказав Кара?мович. - Бо Павлюк такий, що й поглядом може козакiв до бунту пiдбурити. Хай сидить у темрявi, а ми за Сулиму вiзьмемося. А тодi обох - до Варшави!.. Роздiл одинадцятий - Яремо, - гукнув Сулима, - облиш на хвилю сво? крила та поклич до мене Гуню з Савраном! - В один мент, батьку! - Ярема вiдiклав убiк палiччя, над яким щось мудрував, i тiльки шароварами залопотiв. Сулима зайшов до комендантсько?, присiв край столу, задумався. Останнiми днями вiн часто задумувався, забував ?сти, змарнiв, очi загострилися i глибоко запали, Ночами, походжаючи на мурах, все думав, зiтхав... Думка думку побивала, Павлюк з голови не йшов. Як подався з Кара?мовичем, то нiби у воду. Чи варто було його вiдпускати? Надто вiн довiрливий. Такий легко вскочить у халепу. Iнша думка: а чи втрима?ш його на ретязi, коли вiн день i нiч Укра?ною марить? Та, зрештою, не вперше вiн за шаблю взявся, бував у бувальцях... Заспокоював себе, а спокою не знаходив. Нi-нi, та й зринав у згадцi Кара?мович. Ой, не той вiн, за кого себе вида?! Щось Сулимi не подобалось в ньому, а що? I знову думка думку побива?... Зайшов Савран, неквапливо, статечно всiвся за столом. Повагом люльку дiстав, набив тютюном, старанно викрешував вогню. - Задумався, отамане? - поспитав, запаливши люльку. - Осiли мене думки, як чорти Бога, - озвався Сулима - Про фортецю думаю. Залога в нас малувата, пороху обмаль, харчу, а з Сiчi щось возiв не видно. - Вiд Павлюка вiстей нема?. - Чекаю... До комендантсько? забiг Дмитро Гуня, веселий, заклопотаний, помолодiлий, й випалив одним духом: - Ху!.. Крутишся цiлий день, i вгору нiколи глянути. А ви ж чого це, батьки, журитесь? - Мiрку?мо, Дмитре, - озвався Сулима. - Пороху в нас негусто. I свинцю також. Та й з харчем тугувато. Остряниця обiцяв з Сiчi вислати обоз, та щось бариться. Почека?мо ще трохи та вiдрядимо на Сiч гiнця. А поки що не завадить нам однi?ю збро?ю запастися. - Камiнням? - пахнув димом Савран. - Камiнням, Охрiме. Варто наносити його на стiни побiльше. Коли раптом яка трясця вiдважиться фортецю приступом брати, камiння як знахiдка для нас буде. -Дiло! - згодився Гуня. - Можна ще й пiску запасти, не завадить. Ним зручно очi засипати... - То й почнемо з камiння, доки ? час. Ти, Охрiме, - повернувся отаман до Саврана, - пiдеш з козаками до Днiпра, поста?те ланцюгом, вiд скель до форiецi, будете камiння з рук в руки передавати, а Гуня з сво?ми хлопцями в степ ви?де, аби яка пеня не застукала зненацька. Вгледиш пiдозрiле - стрiлятимеш, Дмитре. Степами вже ходила суха та дзвiнка осiнь, жовта, червоногаряча, наче з мiдi викувана. Зда?ться, торкнеш ?? -задзвенить. Пада? жовтогарячий лист, наколю?ться на сухi бур'яни, що деренчать на вiтрах, наче кiстяки... Над свiтом сну? срiбне павутиння, тепло, нiби й не осiнь... I тихо... I журно... Свiт застиг, оповитий свiтлою печаллю. А десь за кряжами, пробуючи сво? сили, вже гудуть холоднi вiтри, лаштуючись в осiннiй полiт над землею. З рання й до вечора на пiвдень поспiша? птаство. Ирiй-вирiй... Дмитро задумливим поглядом проводжа? птахiв. Пригаду?ться йому далеке дитинство, село. На Воздвиження бабуся Мотря завжди застерiгала маленького Митька: - Гляди, шибенику, в цей день по деревах не лазь i близько до них не пiдходь. На Воздвиження птахи летять у вирiй i гадюки туди спiшать... - А як же вони повзуть? - доскiпу?ться Митько. - А з дерева на дерево, окаяннi, лiзуть, - хреститься бабуся. - 3 гiлки на гiлку. Боже борони, хто в цей день на дерево полiзе. - Ба, а що таке ирiй? - пита?ться онук. Бабуся гладить його по голiвцi. - То, онуче, теплий край за горами, за лiсами, за тридев'ять земель i окиянiв. Зими там нема? та холоднечi, сонечко собi ся?, зелено та гарно, як у нас на Великдень. От пташки й летять зиму лютую зимувати в ирi?. Хай ?м Бог помага?! Курли... Курли... Журавлi... Хлопець сумним прощальним поглядом проводжа? журавлиний ключ. На душi чомусь сумно ста? i бентежно. Дмитро, аби струсити з себе сум, кричить: - Пантруй, хлопцi, степ!.. I сам огляда? зiркими очима виднокiл. Куди не глянь - степ i степ, жовтий, побурiлий, вигорiлий за лiто... Балки, посивiла тирса. I тиша. Мiцна, терпка, з передосiннiм холодом. I пустка. Нi душi живо?, тiльки в небi журно плачуть журавлi. Загiн Гунi розтягнувся пiдковою вiд Днiпра аж ген у степ i повiльно руха?ться... - Киги... Киги... - чайка пронеслась на Гунею. Наче бiлу грудку хто кинув у мiдяний степ... Зненацька з балки витика?ться гурт дядькiв. Дмитро порахував: п'ятдесят чоловiк. По всьому видно - селяни. Босi, в драних сорочках, стомленi... "Втiкачi, - радо дума? Дмитро. - Нам поповнення йде. Вiдтодi, як ляхiв з Кодака витурлили i шлях на Сiч вiльним став, багато ?х перейшло i Днiпром перепливло..." - Ану, Омельку, - крикнув до ближнього козака, - зустрiнь тих людей та проведи ?х у фортецю! Хоч маленька, а все ж помiч, нам буде! Сулима привiтно зустрiв утiкачiв: - Нашому роду козацькому та нема переводу! - весело гомонiв, оглядаючи дядькiв. Були то рiзного вiку люди, молодi й старшi, чорнявi й сивi. Гурт як гурт, втiкачi як втiкачi. Пiдозри в отамана вони не викликали. Скiльки козаку?, стiльки й прибувають збiглi селяни, на Сiч, обвикають, оговтуються, хiба ж такими козаками потiм стають! - Звiдкiля ноги б'?те, хлопцi-молодцi? - 3 черкаського староства, - загудiли тi. - Втекли вiд паноти й просту?мо на Сiч. В дорозi почули, що запорожцi Кодак захопили, дай, дума?мо, в гостi завiта?мо. Серед втiкачiв видiлявся один, високий, мiцний, з грубезним лицем, котре густо заросло щетиною. Говорив вiн глухим, хриплим голосом та все засукував рукави, оголюючи волохатi руки. - А ти, мабуть, за отамана? - поспитав його Сулима. -Та мовби, - вiдказав глухо здоровань. - Вибрали дядьки в дорозi, комусь же треба старшинувати. Перебиваючи один одного, дядьки прохали Сулиму: - Приймiть нас, пане отамане, до себе! А ще коли б зброю дали, панам мстити! Будемо разом з вами вiдбиватися. - Разом? - звiв брови отаман. - А вiд кого?.. Та не гудiть, як жуки. Отамана вибрали, а рота йому розкрити не да?те. - А хiба пан отаман не вiда?, що на нього йде велике вiйсько ре?стрових козакiв? - запитав здоровань. - Ми ледве з халепи вискочили. Дiйшли до Бiлих Млинiв, а там вiйська того як жаб на болотi. Куди не поткнешся, конi, вози, гурти козакiв. Ледве-ледве викрутились ми та хутчiй, хутчiй, щоб першими до вас дiстатися й попередити про небезпеку. - А ви часом нiчого не чули про сотника Павлюка? Дядьки перезирнулися, плечима знизали. - Добре, - зiтхнув Сулима, - приймаю вас до гурту. Бачите, о-он козаки камiння в фортецю носять? Так от ставайте в ряд. З цього й почнеться ваше козакування. Розставивши дядькiв, Сулима сам взявся допомагати. Мiсце йому випало у фортечному дворi, бiля схiдцiв, що вели на мури. Камiнь плив з рук у руки по ланцюжку, доходив до Яреми, а вже Ярема передавав Сулимi, а Сулима - Кирпi... "Гарне камiння, - думав Сулима. - Яку муровану хату з нього можна було б поставити. Не хату, а озiю! Хороми. Вiки б простояла. А бiля хати садок посадити, бджiл розвести. Щоб дiти в дворi бiгали... - Сулима сам до себе посмiхнувся. - I щоб вся Укра?на щасливою була, як сад квiтучий!" Кирпа брав камiння з рук Сулими, але в очi отамановi уникав дивитися. Мовчки передавав те камiння Гнатовi, котрий стояв ще вище Кирпи, i злився. На Сулиму, на самого себе... "Чорт з ним, з Сулимою, але життя мо? пiшло шкереберть, -думав вiн,, iз злiстю хапаючи камiння. - Не вийшло з мене старшини, не розбагатiю, не повернуся додому паном... Так i розтринькав сво? життя, на дрiб'язок розмiняв... Тьху! А що тепер? Головою битися в мури?" Кирпа плю?ться, мовчки бере з його рук камiння, переда? далi Гнатовi i вкотре дума?: "Гуркнути б каменюкою Сулиму - i ходу!.. Хоч би душу вiдвiв. Все одно пропало мо? життя. I якого я дiдька приперся у цю фортецю? В перший же день Сулима в льох посадив..." До нього тодi причепився Дмитро Гуня. Потiм Сулима пiдiйшов. Кирпа здуру було й кинувся до отамана за рятунком. - Пане отамане, ось ця голота, - ткнув вiн пальцем на Гуню, - затримала нас i обража?... Пора б уже навчити сiрому, як старшину поважати!.. Не стримавшись, Сулима схопив Кирпу за барки i так труснув його, що Кирпина голова трохи не злетiла з в'язiв. - Кирпо-о! - поставивши осавула на ноги, прохрипiв отаман. - Коли я ще раз почую вiд тебе слово "голота", коли я ще раз побачу, як ти будеш вдавати з себе гнилого панка й паплюжити козакiв, то за себе не ручаюся! Второпав? - Второпав, - скривився Кирпа й вовкувато бликнув на отамана. - I не забуду! - Вiд тебе несе вином, - сказав Сулима. -Ти коли встиг набратися? - Я ?х щойно з комендантсько? викурив, - сказав Гуня, киваючи на Кирпу, Макуху та Щербину, котрi похитувалися на ногах. - Жлуктили нахильцi з карафок. - А кому яке дiло?! - закричав Кирпа. - Я захопив фортецю, тому й маю право пити! - Ха-ха! Вiн захопив фортецю! - зареготав Гуня. - Щось я тебе не бачив у числi перших, а пити - тут як тут. Iншi трупи з фортецi виносять, а вони винце дудлять. - Доведеться тобi вiдповiдати, осавуле! - рiзко сказав отаман. - Пияцтва я нiкому не прощаю! Кирпа злякано забiгав маленькими очицями, шукаючи собi хоч яко? пiдтримки, i, зрештою, вирiшив не оборонятися, а нападати: - А злото де ви подiли, пани отамани? Собi заграбастали? - Яке злото? - спокiйно запитав Сулима. - А те, що у фортецi було! - галасував Кирпа. - Дума?те, я не знаю, що ви три бочки злота захопили? Подiлили тихцем мiж собою - i мовчок? Сулима зблiд вiд такого нахабства, хоч вiд Кирпи можна було всього чекати, але стримався. - Дмитре, - спокiйно повернувся вiн до Гунi. - Вiзьми трьох козакiв i запрiть в землянцi цього п'яничку, доки не прохмелиться. А там побалака?мо. В холоднiй Кирпа швидко вихмелився, i його почало тiпати. Так було завжди, коли виходив хмiль. I злiсть кипiла. На Сулиму, на самого себе, що вдався такий безталанний. Нi Богу свiчка, нi чорту кочерга!.. Кинувся по схiдцях до маленьких дверей, щосили затарабанив кулаками... Бив доти, доки не защемiли кiсточки пальцiв. У вiдповiдь - нi звуку. Кирпа знеможено опустився на схiдцях, думаючи, що ж йому тепер чинити. П'ять лiт козаку? на Сiчi, зумiв якось в осавули пролiзти, а далi - нi тпру нi ну!.. Розкусили. I не розбагатiв, хоч як не п'явся, як не принижувався заради шеляга щербатого. Як ото в шинку, коли покiйний Кикошенко запропонував йому кукурiкати пiд столом. Тьху! Власне, й на Запорiжжя Кирпа йшов з однi?ю метою: розбагатiти. Будь-що набити капшук. Наслухався дурних балачок, нiби злота в запорожцiв - кури не клюють. Що вони його лопатами гребуть. I збiднiлий шляхтич Лесючевський, котрий на правах бiдного родича терся у свитi магната Пшибося, клюнув на тi теревенi, приперся на Сiч, отримав прiзвисько Кирпа за свою пиху та гонор, а далi що? Набив кiлька торбинок дрiб'язком, та й годi. Не вельми густо. З таким скарбом не позмага?шся з багатою шляхтою. I от його, пся крев, шляхтича, зачинили в землянцi, наче якусь сiрому! Все життя Лесючевський-Кирпа мрiяв втерти носа ясновельможному панству, стати з ним на одному щаблi. Не бiдним родичем, що зазира? в панську куховарню, аби дали що по?сти (i це будучи шляхтичем!), а рiвним з рiвними. Проте змушений був слугувати панству, як хлоп. Тьху! Багачам байдуже, що вiн шляхтич, що його батько був можним. Але, на нещастя, дурним картярем. Програв та пропив все сво? багатство, ма?тки, грунти, хлопiв i сам п'яним попав коневi пiд ноги. Ламаного шеляга не лишив сво?му синовi. Скiльки Кирпа не вислужувався - марно. Бiдний родич. Гiрш, нiж хлоп. Коли втiкав на Сiч, певний був: повернеться з караваном скарбу Та не простим козаком. Гетьманом. Або старшиною. На бiлому конi в'?де... Тьху!.. Пiшло життя обертом. I з фортецею вiн прогадав. Де тi три бочки злота, котрi вiн сам вигадав i в котрi сам повiрив? А мо', й справдi були три бочки злота? А Сулима собi заграбастав?. Лють i заздрiсть до Сулими не затихала. "I треба ж було менi за ним побiгти в фортецю! - вкотре лаяв себе подумки. - Чорт би ?? забрав!.. Iч, камiнням запасаються, видно, зовсiм припекло. Обложать фортецю ре?стровцi - i кукурiкай тодi... Цим камiнням довiю не будеш вiдбиватися. Та й харчу обмаль..." Беручи вiд Сулими чергову каменюку, Кирпа (а вiн сто?ть на схiдцях вище отамана) бачить крутi широкi плечi, отаманову голову... "Кинути б оцю каменюку йому наголову, - з ненавистю дума?. - Бац - i нема? Сулими... Впустив каменюку, невинний. Вирвалася з рук... Вислизнула - i по головi отамана..." Кирпа ще раз бликнув на отамана i розчепiрив пальцi... Камiнь полетiв Сулимi на голову... - Стережись! - раптом закричав Кирпа. Сулима вiдхилився, каменюка гуркнулась бiля його нiг... Кирпа рукавом сорочки витер холодний пiт з лоба, нехотя буркнув: - З рук вирвалась... - А сам подумав: "Боягуз... Лайно ти собаче!.. Духу не вистачило." Сулима уважно глянув на Кирпу, спокiйно озвався: - Мiцнiше тримай камiння в руках! - Затямлю цю науку! - зле бликнув на отамана Кирпа. Ще вище Кирпи на схiдцях сто?ть Гнат Кодак. - Важенна!.. - каже вiн, беручи каменюку з рук Кирпи. - От дивуюсь, як це деякi людцi ухитряються отакезне камiння в себе за пазухою носити? Кирпа сполошено затупцяв на мiсцi, нiби його спiймали на гарячому, удавано байдуже поспитав: - Ти про що це пасталака?ш? - Та все про те ж, - з усмiшкою вiдказав Гнат. - Кажу, що дехто вхитря?ться жити на бiлому свiтi з отакезною каменюкою за пазухою. - А-а, за пазухою? - пробурмотiв Кирпа. - Ага, в пазусi, - лiниво тягнув Гнат, а очi його так i стрiляли. - Тiльки той, хто носить отакезну каменюку в пазусi, неодмiнно втопиться. Камiнь його на дно потягне Бульк! I нема?. Кирпи, примiром. - Ти чого це? - спалахнув Кирпа. - То я Кирпу так згадав, для прикладу. - Шукай собi iнший приклад, с-с-сiрома! А ще вище стоять Панько Макуха з Савкою Щербиною. Макуха мовчки бере камiння, переда? його Щербинi. Той бурмотить: - На кий чорт менi така робота? Хiба я вiслюк, щоб на сво?му горбу камiння таскать? Я вiльний козак, а не хлоп Сулими. - Але Сулима й сам носить, - несмiло зауважу? Панько Макуха. Щербина спалаху?: - Ото й носить, аби нам очi замилити! Що, мовляв, i вiн простий козак... А три бочки злота, про якi Кирпа казав, куди щезли? Чи, мо' ?х лизень позлизував? Ех, i на дiдька я потелiпався за Сулимою! Макуха здивовано витрiщився: - Ти забув, Савко, що Сулима нас вiд опряги порятував. Коли б не вiн - запороли б нас бiля ганебного стовпа. - Врятував, врятував, - шкiрить Савка жовтi, щербатi зуби. - Чхав я на той рятунок, коли на нас сто тисяч ляхiв суне! - Так уже й сто тисяч? - насмiшкувато пита? Панько. - Чого причепився, як той реп'ях? - визвiрився Щербина. - Сто не сто, а п'ятдесят - це вже точно. А то б чого Сулима камiнням запасався? Пороху та куль чортма, от i дума? на камiннi ви?хати в переможцi. Пропадем ми в цiй фортецi, як мишi! I собака за нами не гавкне. Тiкати треба звiдси, допоки не влипли. - Але ж це зрада? - Дурило!.. - шипить Щербина. - Макуха ти найсправжнiсiнька. Власне життя, бевзю, найдорожче. Телепень безвусий! Поживи з мо?, тодi й пащекуй! I знову вони надовго вмовкають, передають з рук в руки камiння. Потiм Щербина не витриму?: - I на кий чорт я потелiпався на Сiч?! Треба було обамбурити того дурня по курячiй головi! Макуха вже не раз чув цю iсторiю. Щербина був наглядачем у якогось панка пiд Бiлою Церквою. - Жив собi як вареник у маслi, - згадуючи минуле, хвастав неодмiнно Щербина. - Хоч i наглядач, а все одно пан. Па-ан, а не бидло. Пожену хлопiв пугою на роботу, сам у холодку лежу, а набридне лежнем, на конi гарцюю. Кiнь у мене був звiр. Хлопа запросто мiг затоптати... Кланялись менi, бувало, хлопи в нiжки, коли селом на конi мчу. Хоч i не пан я, а карка передi мною гнули. Що не так - пугою, пугою, аж шкура на них горить. У-у, тремтiло передi мною бидло! Навiть панок менi якось зауважив... Ти, Савко, того... легше трохи... А чого, кажу йому, iз смердами панькатись? Ха! Все було б добре, як вареник у маслi жив... I треба ж було.. Макуха зна?, що з Савкою приключилося. Щербина ночами до само? панi в спочивальню лазив. Закохалась вона в Щербину, чи що. Панок i застукав ?х на мiсцi грiха... Щербина згарячу трiснув його мiдним пiдсвiчником по лисiй головi. З панка й дух до ранку геть... Довелося Щербинi рiзати поли. Так i на Сiчi опинився. - Кланялося б менi оце всяке бидло в ноги, - бурчить Щербина. - I треба ж було того пана по головi ошепулити. Ех!.. Якби знав, де падатиму, то й соломки б пiдмостив!.. Зненацька на стiнi закричав дозорець: - Пане отама-а-не-е!.. Гуня з мушкета бабахка?! - Яремо! - крикнув Сулима. - Бiгцем до Саврана, хай мерщiй усi до фортецi сходяться! Дмитро Гуня вже мчав до фортецi й кричав: - Ре?стровцi, щоб ?х слiд запав, iдуть! У фортецi зчинилася метушня, товкотнеча. Кирпа не пам'ята?, як вiн опинився поруч з тим грубезним здорованем, ватагом дядькiв-утiкачiв. - Це ти, дурню, отамановi каменюку на голову пошпурив? - глузливо запитав здоровань, свердлячи Кирпу гострими очима. - Ай-ай-ай!.. - Я... я... впустив, - злякано пробелькотiв Кирпа. - З рук випорснула... I я... - Знала, куди падати, твоя каменюка, - ошкiрився той. - Прямцем отамановi на голову. - I, схопивши Кирпу за барки, притягнув до себе, дихнув в перелякане лице важким духом. - Не верти хвостом, тхоряко! Кинув, та духу не вистачило. Чого баньками клiпа?ш? Гляди, скажу отамановi, в один мент на палi опинишся! I, вiдпустивши Кирпу, здоровань пiшов собi перевальцем. "Хто вiн такий?" - боязко подумав Кирпа й зiщулився, дивлячись на його широку дебелу спину... Роздiл дванадцятий Сава Кононович, зупинивши коня, приклав долоню дашком до очей, розглядав фортецю. На мурах - всiма барвами майорять козацькi жупани, одноокi гарматнi жерла пильно дивляться на ре?стрового гетьмана. Кононович неспокiйно засовався в сiдлi, на душi зробилося кисло. На всяк випадок поспiшно вiд'?хав подалi. Примчав Кара?мович, ще здалеку закричав: - Пане гетьмане, чому зупинилися?!. З ходу треба нападати! Нас п'ять тисяч, а ?х кiлька сот. На цугундер ?х брати, ляк на них навiяти, щоб вiру втратили. А тим часом Джевага почне дiяти у фортецi. - Починай! - наказав гетьман. - Менi щось нездоровиться. - Гей, сурмачi! - вигукнув Кара?мович. - Сурмiть напад! Блиснули на сонцi мiднi труби... Кара?мович шаблею замахав. - Гей, козаки! Вперед з Богом! Нас бiльше! Ура-а-а! - Ура-а-аI. - не зовсiм дружно та гучно пiдхопили козаки, кидаючись на приступ. Злiва, вiд Днiпра, нападали загони старшини Бражника, зi степу рухався Басараб з двома тисячами. Кара?мович вiв середину. Загони Бражника першими неслися на фортецю. Брама була зачинена. Проте Кара?мович квапив Бражника. У фортецi пiд виглядом дядькiв-утiкачiв було п'ятдесят надiйних козакiв. Як тiльки ре?стровцi оточать фортецю й кинуться на приступ, Джевага мусив напасти на варту бiля брами, знищити ?? й вiдчинити браму... Тому Кара?мович не рахувався iз втратами. - Вперед! Вперед!.. Ура-а-а-а! На бастiонах блиснули вогнi, й небавом у небi розквiтли бiлi дими. Ядра, прохурчавши над головами, впали на загони Бражника... Заiржали конi без вершникiв... Знову спалахнули вогнi. Шугнули до неба кущi чорно? землi, й вище них злiтали вершники. Кара?мович, нехтуючи безпекою, подався в переднi ряди. - До брами!.. Мчiть до брами - кричав вiн, махаючи шаблею. Бах! Бах!.. Гармати забухкали, мов горохом сипали у невидиму стiну. Затрiщали самопали на мурах, озвалися мушкети. Загони Бражника спинилися, безладно закрутилися в пороховому диму... Зрештою юрмиськом сипонули подалi вiд фортецi. - Стiйте-е-е! - вереснув Кара?мович. - Назад! Завиваючи, просвистiло ядро, Кара?мовича вирвало з сiдла й пошпурило на землю. Але вiн миттю ж схопився, спiймав чужого коня без вершника, вихопився в сiдло. - Назад! - загаласував вiн, намагаючись стримати ре?стровцiв, але його вже нiхто не слухав. Загони Бражника безладно вiдкочувалися в степ... Загонам Басараба також не щастило. Конi невiдь-чому почали спотикатися, падати, хоч по них нiхто не стрiляв. - А-я-а-а! -закричали з переляку ре?стровцi й, охопленi панiкою, ошалiло закрутилися на мiсцi... Примчав Кара?мович, скочив з коня, побiг, придивляючись до землi. Нахилившись, щось збирав... Зрештою вихопився в сiдло. - Дурнi! Боягузи! Чого завили? У травi розкидано металевi шипи, от конi й напорюються на них. Будемо обминати. - Чого стали? - примчав до них гетьман (ядра сюди не долiтали). - Чого тупця?те на мiсцi, як отара овець? - Шипи, пане гетьмане! - крикнув Басараб. - Ми погубимо коней. - Шипiв злякалися? - заверещав гетьман. - А по сто злотих за що вам будуть платити? За прогуляночку? - Щоб ви подавилися тими злотими! - закричав худий ре?стровець. - Забирайте ?х собi, наживайтеся на нашiй кровi! - Зрадник! - гетьман вистрiлив з пiстоля, i ре?стровець, хлипнувши, лантухом зсунувся з сiдла. -Так буде з кожним боягузом i зрадником! - галасував гетьман, розмахуючи пiстолем. - Вперед! - Але треба зiбрати шипи, - зауважив Басараб. - Ми погубимо коней. - Що-о? - визвiрився гетьман. - Може, скажеш, що я тобi визбируватиму залiзяччя? - I повернувся до ре?стровцiв: - Козаки! Орли! За мною, лицарi! I перший кинувся вперед, але кiнь його спiткнувся, впав на переднi ноги, i гетьман, не втримавшись, перелетiв через голову коня й гуркнувся в траву, аж загуло... - Ой-ой-о-ой! - закричав гетьман, соваючись у травi. Схопився, знову впав, поповз рачки, ойойкав на увесь степ. - Поможiть, бiсовi душi!.. Помира-аю!.. - Чого зуби скалите? - накинувся Кара?мович на козакiв. - Поможiть пановi гетьману, бо вiн сво?м вереском ще коней наполоха?. До гетьмана кинулись козаки, пiдхопили й, крекчучи, понесли його у вибалок, де стояв намет. Гетьман стогнав. Примчав Кара?мович. Гетьман лежав бiля намету ниць i намагався рукою дiстатися сiдницi. - Еге, пане гетьмане, у вашiй сiдницi стирчить шип, - стримуючи смiх, мовив Кара?мович. - Ой-ой! - стогнав гетьман. - Нi сiсти, нi встати. Ой!.. Та тягнiть його скорiше! Ой-ой!.. - Але я не мастак по витягуванню шипiв з гетьманських сiдниць! - буркнув Кара?мович i вiдвернувся. - Отак? - закричав гетьман. - Ой-ой!.. Коли вашого гетьмана поранило на полi бою... ой-ой... то й помочi не дiждешся? Ой-ой... Помираю. - Гей, джуро! - крикнув Кара?мович. - Витягни з гетьмана шип! - I повернувся до старшин, глузливо сказав: - Нас спiткало нещастя. Гетьман тяжко поранений, тому приступ вiдклада?ться. Козаки хай вiдведуть коней у балку. Видайте кожному ре?стровцю по шкалику оковито?. Для пiдняття духу й бадьоростi. Вночi продовжимо приступ! Кара?мович скочив на коня й, прихопивши з собою десяток вершникiв, помчав до фортецi. Ще здалеку махав руками, щоб не стрiляли. - Еге-ге-ей, Сулимо-о-о!.. - на все могутн? горло закричав Кара?мович. -Ти чу?ш мене, Сулимо? Це я, Кара?мович! Я захопив Павлюка. Сидить у клiтцi. I ти будеш сидiти в клiтцi, Сулимо-о! Я повезу вас до Варшави, а тво?х козакiв посаджу на палi-i-i! Вдарили у вiдповiдь гармати, Кара?мович, пригнувшись до гриви, помчав назад... Дво? ре?стровцiв вилетiла з сiдел... Та Кара?мович на те не звернув уваги. Скочив з коня бiля гетьманського намету, хотiв було зайти, але, почувши, як гетьман ойка?, сплюнув i повернув до свого намету. - Джуро, оковито?! Сидiв посеред намету, по-турецькому пiдiбравши ноги, жадiбно жлуктив оковиту. Вузькi косi очi його були тверезi й злi. Думав про Джевагу. Чому той не пода? знаку? Адже домовились: тiльки ре?стровцi нападуть, Джевага винищу? варту бiля брами... Невже Джевагу викрили? Чи не мав досi слушно? нагоди? Треба спробувати ще вночi, може, тодi Джевага впора?ться з брамниками. Iншим робом фортецi не вiзьмеш... Коли б ре?стровцi не охололи, не позадкували... Один уже не витримав. Гетьман його прикiнчив. А що, коли всi носами закрутять? Тiльки й надi? на оковиту... Кара?мович прислухався. З гетьманського намету чулося ойкання. - Тьху! - спересердя сплюнув Кара?мович. - Опудало горохове, а не гетьман! Постривай, телепню, вiзьмемо Кодак, не бачити тобi булави як сво?х вух! Дума?ш, я для тебе стараюся? Дзуськи!.. Вночi ре?стровцi поповзли до фортецi. Нiч видалась темною, зривався вiтер i тоскно завивав. Кара?мович пошепки пiдбадьорював ближнiх... Десь у прибережному вербняку моторошно завивав сич. - А щоб ти скис! - крiзь зуби вилаявся старшина. - Не знайшов iншо? ночi! Повзав мiж рядами, пiдганяв ре?стровцiв, пiдбадьорював: - Дiло сича кричати, дiло лицарiв гори вернути. Вперед, хлопцi! Вранцi будемо пити й гуляти у фортецi! Ре?стровцi тягнуть за собою штурмовi драбини та перекиднi мiстки. На фортечних мурах тихо. Гуде вiтер, та нiяк не вгаму?ться клятий сич... Ось чути, як на Днiпрi сплеснула риба. Кара?мович враз насторожився. Довго прислухався. Сом вдарив хвостом по водi, сам себе заспокоював. - Швидше, хлопцi, швидше! Зненацька з фортечно? стiни почулося глузливе й спокiйне: - Та хоч не дуже сопiть! - Та шаровари побережiть, дiрки на колiнах попротира?те. I то? ж митi фортечнi стiни спалахнули вогнем... Вдарили гармати, луна сколошкала принишклу нiч. З переляку замовк сич. В очах Кара?мовича довго пурхали жовтi метелики. Схопився... - Козаки - вперед! Ми бiля мети! - Ура-а-а! Ще яскравiше спалахнули стiни вогнем. Задрижала земля... Хтось розпачливо закричав у пiтьмi: - Ки-ишки-и-и... вирва-а-ало-о!.. Щось впало бiля Кара?мовича, старшина ткнувся носом у землю, аж шкiру на лицi обдер... Звiвся навкарачки. Спалахнули стiни, зробилося видно. Побачив бiля себе голову... ?? вiн i сприйняв було за ядро. Похолов... Вже й голови, як грушi, летять... А-а, бiс з ними! Де той Джевага? Треба вперед... Ще трохи зусилля... Першi загони ре?стровцiв вже встигли добiгти до рову, перекинули мiстки. - Драбини!.. Драбини хутчiше!.. Убравши голову в плечi, Кара?мович здолав мiсток через рiв i вихопився на вал. Чи багато за ним перебiгло ре?стровцiв, не знав. Козаки безпорадно товпились на валах, хтось оступився, полетiв у рiв... Ось уже й драбини з'явились на валах, але не так легко було ?х розвернути. Кiлька драбин, збиваючи козакiв, полетiли вниз... Притулившись спиною до фортечно? стiни, Кара?мович безтямно слухав, як з криками й прокльонами падали в рiв його козаки. Треба було дiяти, а вiн чи не вперше в сво?му життi розгубився. Скреготiв зубами вiд безсилля... Зненацька на стiнах спалахнули смолоскипи й полетiли вниз... Вони летiли повiльно, аж надто повiльно, й освiтлювали вал, переляканих ре?стровцiв... - Ага, о-он де вони! - пролунала вгорi. - Ач, як мокрi мишi, трусяться на валу... Грицьку, ану давай сюди камiння. I то? ж митi на голови ре?стровцiв сипонула кам'яна злива. Збиваючи один одного з нiг, вцiлiлi ре?стровцi сипонули на мiстки. А триклятi смолоскипи повисли мiж небом i землею та заливали все навколо яскравим свiтлом... Гуло камiння... Розпачливо кричали козаки... Кара?мович i собi ринувся на мiсток, збив когось з нiг, перестрибнув через клубок сплетених тiл. Хтось схопив його за ногу... Вiн падав у рiв, ревiв, як бугай, i тягнув у провалля Кара?мовича... Кара?мович в сум'яттi нiяк не мiг вiднайти в себе за поясом пiстоля, а той невидимий волав i тягнув його вниз... Кара?мович вiдчував уже пiд ногами порожнечу... Хтось гойдався над, ровом, цупко тримаючись за його ноги, й кричав... Кара?мович сунувся в рiв... Врештi йому пощастило вiднайти пiстоль. Сiв, гальмуючи однi?ю рукою сповзання в рiв, другою вистрiлив. I вiдразу ж вiдчув, що ногам стало легше... Вирачкував на мiсток, через нього перестрибували, падали... Трiщав мiсток вiд зливи камiння... Кара?мович схопився й, затуляючи голову руками, побiг. - Рятуйте-е-е! - кричали з рову ще живi. Кара?мович бiг, заткнувши пальцями вуха... До ранку все затихло. Кара?мович лежав у наметi, обхопивши голову руками. Перед ним пливла жахна картина, як ре?стровцi падають у рiв... Скреготiв зубами... Чому Джевага не дi?? Так, чого доброго, з п'яти тисяч ре?стровцiв нiчого не зостанеться... А, дiдько з ними, аби лишень, фортецю взяти... Схопив штоф оковито?, довго нахильцi пив, булькав, розливав горiлку... Запекло в горлi, трохи нiби полегшало. В намет заглянув джура. - Пане старшина, вас пан гетьман кличуть. Встав, похитуючись, гуло в головi джмелине гнiздо. Стукнув кулаком по головi, трохи нiби полегшало. Гетьман лежав у сво?му наметi долiлиць i стогнав. - Мабуть I досi шипа не витягли? - Витягли триклятого, витягли, - жалiбним голосом озвався гетьман. - Але те мiсце опухло... Ох-ох... Повернутися нiяк .. Бiсова залiзяка... Якi там нашi втрати? - Дрiб'язок... Думаю, що вже сот три-чотири набереться. - Ох-ох, - застогнав гетьман, мацаючи сiдницю, i незрозумiло було, чого вiн стогне. Чи тому, що втрати великi, чи тому, що сiсти не мiг. - Коли б ре?стровцi духом не впали... Ох-ох... Навiть на кульбаку не сяду. Прямо лихо... Як же я буду на бiлому конi у фортецю в'?жджати? О-о-о... - Аби взяти, а в'?хати на бiлому конi знайдеться кому! - сердито вiдрубав Кара?мович, бо гетьман йому вже добряче набрид. - Людям голови вiдрива?, а ви, пане гетьмане, iз сво?ю сiдницею. - О-о-о! Менi моя сiдниця дорожча, нiж комусь голова, -застогнав Кононович i злякано глянув на старшину. - А що, коли того... нам доведеться втiкати? Як же я на коня видряпаюсь, га? - Тодi, пане гетьмане, будете з Сулимою домовлятися, як вам краще з пораненим гузном на палю сiдати! - зловтiшно сказав Кара?мович. - I взагалi, не скиглiть, гетьмане. Без мене вам не вибратися звiдси. Кононович важко зiтхнув: це була правда. По хвилi запитав: - А що ж далi буде? - Залл?мо очi ре?стровцям оковитою. Хай жлуктять, хай задурманюють собi голови, менше думатимуть. - О-о-о... - почав було гетьман. Кара?мович сплюнув i вийшов з намету. Довкола плив рiдкий туман. I фортеця теж нiби пливла. "А бiс би забрав Джевагу! - подумки вилаявся Кара?мович. - Чому вiн так довго чуха?ться? Чи, мо', жижки затремтiли?" Оглянувся на свiй табiр. Сотники роздавали козакам оковиту. Вони юрмами гудiли бiля бочок, розмахували руками, галасували... Кара?мович скривився. Вiн велiв понасипати в бочки з оковитою сушеного дурману. Доки до фортецi добиралися, оковита добре настоялась. Голову хiба ж так замакiтрить. Хай жлуктять." Глянув на фортецю i з подиву свиснув. Фортечна брама вiдчинилася, пiдйомний мiст повiльно опускався на рiв. Чи не Джевага, бува?.. Стрепенувся... Та ось з фортецi вилетiв вершник. Один-?диний. Мiст знову пiднявся, брама зачинилася. Вершник мчав сюди, до табору ре?стровцiв. Ось вiй зупинився, замахав шапкою. - Еге-ге-ей! - закричав. - Слухайте мене, ре?стровцi! Коли ви ще не стратили голiв i ма?те чим слухати й думати... Я - Дмитро Гуня... Отямтеся... Схаменiться!.. Ви ж не ляхи i не турки... Проти кого пiдняли зброю? Ми одно? матерi дiти... Опам'ятайтеся, козаки! Не танцюйте пiд панську дудку. Бийте свою старшину i переходьте на наш бiк... Хай живе вiльна Укра?на! Кара?мович випалив з пiстоля навмання. - Чого роти пороззявляли?! - гаркнув на ре?стровцiв. - На коней! Хапайте того крикуна! Не вiрте йому... Запорожцi вже давно зрадили Укра?ну! Туркам ?? продали... Хапайте його. Бочку оковито? тiй сотнi, котра зловить Гуню! Кiлькадесят ре?стровцiв скочило в сiдла i кинулися навперейми, намагаючись вiдрiзати Гуню вiд фортецi. Але, на ?хнiй подив, Гуня повернув зовсiм у протилежний бiк, з розгону влетiв у Днiпро i поплив поруч з конем, тримаючись за сiдло. - Стрiляйте! - закричав Кара?мович. - В голову йому цiльтеся, в голову! Бочку оковито? даю! Ре?стровцi спiшились бiля води, аби краще було стрiляти, але тут вдарили фортечнi гармати, i трьох козакiв наче вiтром здуло. Решта спiшно повернулися в табiр. Гуня вже плив посеред Днiпра. - Ах, чорт... - лаявся Кара?мович i ладен був сам себе розiрвати з досади й лютi. - Гiнець! На Сiч подався. Не вистачало, щоб нам ще сiчовики в спину вдарили! Бражнику?! Де Бражник? - Я тут, - пiдбiг сотник. - Бери козакiв i мчiть до фортецi! Кричiть: якщо запорожцi видадуть нам Сулиму, то ми помилу?мо ?х. Iнакше - голови геть! Чого витрiщився? Ану, гайда до фортецi! - Пане старшино! - погукав його один з ре?стровцiв високий, довготелесий козак з рудими, аж вогнистими вусами. - Я думаю... - Швидше думай! - нетерпляче перебив його Кара?мович. - Хоча ваше дiло не думати, а чинити, що старшина велить! - От i лихо в тiм, що ми не дума?мо, - сказав довготелесий. - Що-о?! - очi в старшини вилiзли з орбiт. - Бунт? Непокора? - Я гадаю... - тягнув ре?стровець, - що Гуня правду казав... Ми укра?нцi, i вони укра?нцi... То чого ж нам кров проливати? Аби пани радiли та мiцнiше на наших шиях сидiли? - Он воно що? - аж позеленiв Кара?мович - Ця потолоч вже думати почала? Вона вже з тими лотрами збира?ться заприязнити? Так? Та я велю тобi негайно вирвати язика! - Всiм язики не повирива?ш, - повагом вiдповiв довготелесий. - I очi оковитою всiм не залл?ш. - Ах ти ж!.. - задихнувся старшина. - Смi?ш ще пасталакати, бидло?! Та я ж тобi!.. Не тямлячи себе, вхопив пiстоля i вистрiлив прямо в обличчя довготелесому.. Ре?стровцi насуплено мовчали. - Так буде вчинено з кожним, хто посмi? вiдкрити свого смердючого рота! - вигукнув Кара?мович. - Ви лицарi його мосцi короля, а не лотри з чорного лiсу! - Накинувся на Бражника: - А ти чого баньки вилупив, остолопе? Ану марш до фортецi!.. Кричiть, щоб Сулиму нам видали. Басараб! Де Басараб? Дайте ще оковито? ре?стровцям. Хай п'ють та менше думають! Роздiл тринадцятий Дмитро Гуня здолав половину шляху до Базавлука. Не шкодував коня i, перепливши Днiпро, нiсся степами як несамовитий. Якась неясна, глуха тривога пiдганяла його щомитi. Спинився лише за Гострою Могилою, коли пролунав вибух, вiд якого задвигтiла земля, й кiнь мимовiльно збився з швидкого клусу... Ген-ген кружляло гайвороння... Дмитро спохватився i знову пустив коня вчвал. Полетiв навстрiч степ, засвистiв у вухах вiтер. Хлопець любив швидку ?зду. Та цього разу не вiдчував насолоди вiд того. Тривога за долю товариства у фортецi гризла його серце. Тiльки б швидше дiстатися до сторожово? вежi. Там сидить козак-сторожовик, йому далеко видно. Гнав i гнав коня. Десь тут ма? бути бекет. Хатина, плетена з лози, глиною обмазана, кура?м крита. Козацька залога щодень в роз'?здах, але один козак незмiнне лиша?ться на чатах. 3 високо? вежi пильну? обрiй. В нього й дiзна?ться, що то за вибух... У бекетникiв вiн помiня? коня й хутко дiстанеться Сiчi. Дорога то спускалася в балку, то знову вибiгала на рiвнину Обабiч стiною сто?ть тирса. Степ i степ. А на видноколi кряжi синiють. Поодинокi дерева задумливо стоять. Орли над степом кружляють. Тиша i спокiй. Мудрий i величний спокiй. I Гуня вiдчув, що потроху вгамову?ться. Степ завсiди заспокiйливо дiяв на нього, в степу люди зростають неквапливi, мудрi... Перш нiж рота розкрити -довго думають, люльку смокчучи... Та ось i бекет. Ще здалеку Гуня побачив край дороги на могилi сторожову вежу Неподалiк хатка стояла. Зiркi гiнцевi очi вгледiли на вежi козака Вiн стояв, спершись на бильце, й мрiйливо дивився вдалеч... В Гунi вiдлягло вiд серця. Вартовий спокiйно дивиться в степ, отож довкола спокiйно. Коли б тривога яка чи бiда, вiн пiдпалив би солому, що лежала бiля нього. I шугнув би густий вогонь у небо, нiмо волаючи, бiда! I на iнших би вежах спалахнули б вогнi, i так аж до само? Сiчi. Але що ж за вибух стався в степу? Посланець повернув коня до вежi. Поблизу не видно нi козакiв, нi ?хнiх коней Але спершу Гуня не надав