тому особливого значення. Козаки-бекетники, напевне, в роз'?здi: пантрують шляхи вiд одного бекету до iншого. - Гей, козаче, заснув? - крикнув, хвацько пiдлетiвши до вежi. - Ай-ай, а ще на чатах!.. Той не вiдповiв, навiть пози не змiнив, все спирався на бильце, дивлячись вдалину. - Заснув, бiсiв сину!.. - вилаявся Гуня, зiстрибуючи з коня. I тут вiн побачив, що з вежi щось капа?... Краплi були рожевi. Якусь мить сторопiло на них дивився, i у вiчу йому почало червонiти. Звiв голову, у спинi козака стирчала стрiла... Одним духом злетiв на вежу по хисткiй драбинi. Вартовий був мертвий. Але кров згускнути ще не встигла. Стрiла татарська. Виходить, татарва щойно орудувала. А коли татарська орда йде на Сiч, то перш за все намага?ться непомiтно знищити бекетну залогу в степах навколо сiчового гнiзда... Гуня схопив обiруч мертвого козака, знiс його на землю й поклав бiля хатини, знову загупотiв драбиною на помiст. Кiнь його стояв бiля вежi й повiльно повертав за ним голову. Нараз вiдчув тривогу, високо пiдняв голову, ловлячи чутливими нiздрями степовий вiтер... Тривожно заiржав. - Зараз, коню вороненький, зараз... - квапно озвався Гуня. Розворушив солому на помостi, дiстав губку, кремiнь та кресало i з першого удару викресав iскру. Роздмухав губку i сунув ?? в солому. Став навпочiпки, роздмухуючи вогонь. Тоненький сизий димок зав'юнився над вежею, потiм з соломи хутко вигулькнув червоний язичок i затремтiв, мов гадюче жало. Дмитро постояв, дивлячись, як охоплю?ться полум'ям солома, загуркотiв драбиною вниз, нагрiб бiля вежi смiття, зеленi нарвав (для густого диму), знову злетiв на вежу, кинув той оберемок у вогонь. - Горить! - i прямо з вежi стрибнув у сiдло. Кiнь з мiсця взяв клусом, але, трохи вiд'?хавши, Гуня спинив коня. Аби не ризикувати, вирiшив зачекати, доки розгориться багаття. Вогонь уже гоготiв на помостi, густий дим клубами пiшов у небо. - Горить, дорогенька, горить... - аж тремтiв вiд збудження Дмитро. - Гори, рiдненька, гори, дорогенька!.. Чорта з два татарва непомiтно пiдiйде до Сiчi! Вогонь швидше добiжить до Базавлука й пiднiме товариство на ноги... Гори, рiдненька, гори дорогенька! Ось на далекому кряжi, що синiв ген на видноколi, спалахнула маленька цяточка. Гуня стрепенувся. Цяточка блиснула на синьому кряжi, замиготiла, й перегодя на кряжi шугнув угору бiлий дим, яскраво затанцювало полум'я... - ?сть! - зрадiло вигукнув Гуня. - Мiй сигнал побачили, горить сусiдня вежа! Ура-а-а!.. Огрiв коня канчуком i помчав на дорогу. Тепер можна бути спокiйним. Через мить по кряжах i могилах запалахкотять сторожовi бекети, i останньою спалахне вежа бiля самiсiнько? Сiчi. Спалахне, як товариство сiдлатиме бойових коней. - Га-га-га! - кричав Гуня, женучи коня. - Гори, дорогенька, гори, рiдненька!.. Бiснуйтеся, яничари, лiктi сво? гризiть. Зустрiнуть вас кулi гарячi та шабельки блискучi. Го-го!.. Дорога знову побiгла вниз, i в балцi Гуня побачив колесо. Звичайнiсiньке колесо вiд воза. Воно лежало посеред дороги i, певно, довго крутилося на мiсцi й пiдстрибувало, доки не затихло, впершись у пiсок втулкою. Хлопець якусь мить дивився на нього, i йому нараз пригадався той далекий вибух... - Лети, коню! - Гуня вихопився з балки. Край дороги побачив голоблю. Кiнець був осмалений вогнем, якась невидима сила закинула ?? сюди вслiд за колесом. А в придорожнiй пилюцi валялася голова. Вона витрiщилась на хлопця одним оком, вузьким, косим, друге було прискалене. Голова жовта, з випнутими вилицями, горбоноса, з рiденькими вусами й ще рiдшою бородою. Кiнь захрипiв, косячи оком на голову. - На одного яничара поменшало! - сказав Гуня й подався далi. Згодом побачив чорне вирвище, а навколо валялися розкиданi колеса, передки возiв, волячi голови. Над побо?щем каркало гайвороння, клювало там щось i лiниво знiмалося на крило. Всюди шмаття людських тiл. По довгих засалених халатах на трупах, по брудних баранячих кожухах Гуня здогадався, що татар тут полягло чимало. А ондечки й запорожець лежить в червоних шароварах... Гуня скочив з коня й пiдiйшов до краю вирви. - Ей... Вiдгукнiться! ? хто живий? Тихо. Гуня обiйшов вирву, прикинув: вибух розтерзав щонайменше возiв зо три-чотири. Потрощених колiс чимало, полудрабкiв... I всюди татарва... А он ще один запорожець лежить, половина сорочки на ньому бiла, решта - червона... За ним передок воза ще димить, далi якесь лахмiття тлi?. А ось шматина з мiшка, власне гузир. Пiдняв його, в гузирi застряло кiлька пшонин... Гуня то пiдбирав речi, то знову ?х кидав. Побачив ще одного запорожця. Вiн тримав у руках голоблю, а побiля нього покотом лежали татари з потрощеними головами. - Намолотив же ти, брате, - сказав Гуня, спинившись бiля велетня. Упiзнав сiчового богатиря Максима Вернигору. Ну й силач же був! Нiхто його на Сiчi не мiг побороти. Позад Вернигори уткнувся в землю задок воза, з розiрваного мiшка ще тихо дзюрило просо... Наче вода текла... Тепер Гуня все збагнув, i вiн тяжко зiтхнув. Стояв посеред побо?ща, звiсивши голову, й крутив чорний вус... Зненацька заiржав кiнь. Хлопець рвучко пiдвiв голову. Кiнь грiб копитом землю. - Ти чого, вороний? - пiдiйшов до нього. - Почув що? Кiнь з шумом втягував у нiздрi повiтря, потiм подивився на свого господаря, наче хотiв щось йому повiдати (навiть товстими вiдвислими губами заворушив), i тиха пiшов у придорожню тирсу. Гуня витяг пiстоль й подався за ним. Згодом кiнь вдруге заiржав. Хлопець оглянувся, водячи пiстолем, зрештою перевiв погляд на землю. I вгледiв Якова Остряницю. Отаман лежав ниць у тирсi, пiдiгнувши пiд себе ноги. - Батьку!.. - Козак упав на колiна, перевернув його. Вуса були в кровi, в зубах затискував стеблини тирси. - Батьку! -крикнув Гуня й затермосив отамана. -Ти живий, батьку? Остряниця тихо застогнав... - Живий! - вигукнув Дмитро. - Чу?ш, мiй коню вороненький, батько Остряниця живий! Це його сюди вибухом вiдкинуло... Гуня вiдв'язав у себе на поясi шкiряну флягу, зубами витягнув затичку, потiм ножем розвiв Остряницi зуби й улив йому в рот води... Вода забулькала в горлi, отаман судорожно ковтнув раз, другий i розплющив помутнiлi очi. Якусь мить безтямно дивився на козака, але, певно, не впiзнавав його... - Це я, батьку... Дмитро Гуня... Пiдсунув руки пiд Остряницю, встав i винiс його з тирси на край дороги. Обережно поклав на морiжку, знову влив йому в рот води. Вороний теж вийшов з тирси. Гуня тим часом розiрвав на собi сорочку, перев'язав закривавленi отамановi груди. Остряниця важко, з хрипом дихав, у грудях його свистiло, булькало, губи бралися кривавою пiною... Але погляд прояснився, блiда пелена зiйшла з очей... - Дмитре... - Остряниця рвонувся, щоб устати, заскрипiв зубами i впав навзнак. - Лежи, батьку, лежи, - схилився над ним Гуня. - Дмитре... Татари... Негайно мчи на Сiч, - хрипiв отаман. -Ти чу?ш мене? Скачи на Сiч, скажи... Татари... Але нi... Поверни до ближнього бекету, пiдпали вежу... - Уже, батьку, уже побiг вогонь до Сiчi! - Ху... Це вже краще. - Остряниця на хвильку вмовк, збираючись на силi. - Спасибi тобi, Дмитре. Тепер i помирати можна. - Отако?! - вигукнув хлопець. - Тепер тiльки жити. Татари на Сiч посунули, а ре?стровцi в облозi Кодак тримають. Кожний козак зараз дорогий. Я оце на Сiч мчав за помiччю. - Он як... - Остряниця вiдкинув голову. - То ре?стровцi обложили фортецю? А татари на Сiч... Чи змовились? - Могло бути, батьку, - сказав Гуня. - Караван я вiв до Кодака, - зiперся на лiкоть Остряниця, i його гостре видовжене лице зробилося ще гострiшим. - Як i обiцяв Сулимi. Спорядили ми п'ять возiв. По двi пари волiв запрягли i вирушили. Один вiз був з порохом, а решта з харчем. Зi мною було десяток козакiв. Думали, без пригод до Кодака дiстанемося. Остряниця захрипiв, з рота пiшла кров. Гуня поспiхом влив йому в рот води. - Спасибi... Ось так ми i ?хали. Воли ремигають, вози скриплять. Далеко ?х чути... А в степах вже татарва шастала Вистежили нас i зненацька з тирси вискочили. З обох бокiв дороги. Було ?х сот зо двi. Але все ж ми встигли схопитися за рушницi. А Максим Вернигора, той голоблю з воза висмикнув i давай молотити татарськi голови... Вбили його стрiлою в потилицю. Так з голоблею i впав. Нас вони прямо засипали стрiлами. Бачу - непереливки. I сили нерiвнi, i козаки вже мало не всi полягли. Я в живих лишився, Савка Бiлий та ще Грицько Курай стогнав на возi... Висипали татари з тирси i подалися потрошити вози. У переднiх мажах пшоно було, тараня та сухарi... Лежу я, голову на свою гакiвницю поклав, наче вбитий. А палець у мене на гачку. Раз, гадаю, встигну вистрiлити... I тут я згадав, що п'ятий вiз iз порохом. Ось куди я пошлю свою останню кулю. Лежу, чекаю, доки татарви бiльше бiля возiв назбира?ться, а тодi пiдняв голову, на вiз нацiлився i гачок натис... - Бабахнуло ж!.. - вигукнув Гуня. - Я аж бiля Гостро? Могили почув... Земля задрижала... Остряниця заплющив очi i довго так лежав, важко, зi свистом дихаючи. По хвилi озвався кволим голосом: - Бабахнуло, кажеш? А я не чув... Коли вистрiлив, то полум'я над возом побачив... Не полум'я, а цiлий буран вогню. Та ще побачив, як татари, мов те груддя, вгору летiли. I сам вiдчув, що лечу... Ще й думка майнула: Ярема крила майстру?, щоб лiтати, а я, бач, без крил лечу... Бiльше нiчого не пам'ятаю... Остряниця вмовк i нiби поринув у дрiмоту, та нараз тихо покликав: - Дмитре, ти ?дь, куди тобi велено. Зараз усюди бо? йдуть, то кожний козак дорогий. А я полежу тут. Подрiмаю, послухаю, як степ шумить, та й навiчно засну. - Е-е, нi! - рiшуче запротестував Гуня. - Казала бiла, що не буде дiла. Я тебе, батьку, тут не лишу. Ще рано тобi в землю лягати. Ще ми з гобою походом на Вкра?ну пiдемо панiв-ляхiв лушперити. Тут неподалiк у верхiв'? Нижньо? Терси зимiвник Хвеська Солодкого, ось до нього я тебе й вiдвезу. Гуня свиснув, кiнь, котрий пасся на морiжку, пiдiйшов до нього. - Лягай, конику, лягай! - поплескував його хлопець по спинi. Кiнь опустився спершу на переднi ноги, потiм на заднi. Козак обережно поклав отамана на луку сiдла, кiнь устав так обережно, що Остряниця навiть не хитнувся. Гуня скочив у сiдло, в одну руку взяв повiддя, другою притримував Остряницю, i круто повернув у глиб степу, де ген-ген бовванiла Ведмежа могила. Касян Коляда - старезний, або, як сам вiн казав, "давнезний запорозький дiд", був таки й справдi дiдом, бо мав за плечима сотню з гаком лiт, а як точнiше, то сто дванадцять, сидiв на призьбi Хвеськово? хати, чистив гакiвницю i незлобиво бурчав собi у сивi-сивi, як молоком облитi, пухнастi вуса: - Бiс тобi в ребро, Хвеську, як ти отак ясну зброю позанехаював! Куди ж вона годиться, щоб до такого глуму гакiвницю довести? Поначiпляв ?х на стiнах у свiтлицi, дивiться, мовляв, люде добрi, i я козак. А зброю вже iржа взяла. Тьху, прости Господи! Хiба ж воно годиться ясну зброю занехаювати! Так бурчав Коляда, коли за хвiрткою зненацька пролунало: - Пугу! Пугу!.. - Еге! - схопився дiд i враз помолодiв. - Козацьким духом запахло! Пугу! Пугу! - Козак з Лугу! - почулося по той бiк дубово? хвiртки. Незважаючи на свiй вiк, шпарко побiг до хвiртки, вiдчинив ??. - Ба! Дмитро Гуня! - весело загомонiв дiд. - Еге, ти товариша свого привiз. Хутчiше занось його. Еге, та це ж Яцько Остряниця. Знiмай пошвидше з коня, чи ж хоч дух в отамановi ще б'?ться? - Б'?ться, - вiдповiв Гуня i, зiстрибнувши з коня, обережно зняв Остряницю й занiс його до свiтлицi. - Горить увесь. - Коли живий, то вiдволода?мо, - пообiцяв дiд. - Козаки як кiшки - живучi. А Яцько жилавий та мiцний - з того свiту вигребеться. Ти, Дмитре, посидь бiля отамана, а я невзабарi води на кабицi нагрiю, зiлля зготую, та й заходимося. Прудкий дiд, метушливий. Гуня й люльки не встиг викурити, як Касян уже й води на кабицi закип'ятив, i вiдвар зiлля зробив, i бiлу сорочку на перев'язки порвав. Старий щось торохтiв, а його маленькi, сухi й зморшкуватi руки невтомно миготiли, промивали рана, перев'язували, i вiд дотику тих рук поранений поволi засинав. - Хай поспить, а коли прокинеться, тодi вже я бiля нього як слiд заходжуся, - сказав Касян, сiдаючи на лаву. - А ти ж чого це, козаче, зажурився? - Як же, батьку, не журитися: куди не повернешся, всюди горить. Там пече, там боляче. То я й гасаю з вогню та в полум'я. Кодак ре?стровцi приступом беруть, орда на Сiч розiгналася... - Еге-ге... Отакi, брате, непереливки. Та ти носа не вiшай, в путь-дорогу збирайся, а за отамана не турбуйся. На ноги поставлю. Та постривай, дiло дiлом, а по?сти не завадить. Треба ж бо й зубам роботу дати. Касян метнувся в хижку, принiс сушеного м'яса, миску соломахи, двi ложки поклав i, хитро посмiхаючись, шкалик дiстав. - За здоров'я отамана вип'?мо, - гомонiв, розливаючи калганiвку. - Ця хмiльна штука вiд господаря лишилася. А тепер ми тут господарi. Коли випили, Касян, куштуючи соломаху, розказував: - Дак ото, козаче, як iз Хвеськом оте лихо лучилося i повернувся вiн з Кодака без очей, то дуже горював та побивався. А перегодя попросив молодикiв, щоб його на Сiч вiдвезли. I передав свiй зимiвник вiйську Запорозькому у вiчне володiння. Ще й розпорядився, щоб хлопцi його та Сiчi козакували й бiльше не наймитували. Шаблi ?м дав i по коню подарував... Ось так-то чоловiк, ослiпши, прозрiв. Розквитавсь вiн з сво?м господарством, взяв лiру, а в нього колись старий лiрник помер, то лiра лишилася, i з хлопцем-поводирем поцуганився собi. - Куди? - А хто його зна?. У свiт бiлий, мабуть, подався. - Он воно як, - задумливо мовив Гуня. - Бува?. - згодився Касян. - А мене й вiдрядили сюди з Сiчi пантрувати зимiвник. Я й пантрую. - Спасибi вам, батьку, - звiвся Гуня. - Лiкуйте отамана, а я подамся на Сiч. Коли татар небагато посунуло до Базавлука, мо' кошовий видiлить який загiн сулимiвцям на помiч. Ви?хав Гуня за хвiртку й спинився. - Ординцi, - тiльки й мовив. - Сюди ?дуть клятi кримчаки. - Ногайцi, - роздивився старий, - татари посунули на Сiч, а ногайцi гайнули зимiвники грабувати. Гуня засукав рукава. - Несiть, батьку, рушницi, як ?, та будемо некликаних гостей зустрiчати. Я стрiлятиму, а ви кулями гакiвницi набивайте. Зимiвник добряче вкрiплений, сплоха не вiзьмуть! - Еге-ге! - заторохтiв Касян. - Ох i пострiля?мо ж ми зараз! Хтось iз нас, ми або ногайцi, а будуть на тiм свiтi! Роздiл чотирнадцятий Коли Кара?мович (вкотре!) пiдняв ре?стровцiв на приступ i тi з гиком i свистом понеслися на фортецю, Джевага таки зважився. Майже всi запорожцi були на вежах, стояли лицем до ворога. I Джевага заворушився у них за спинами. П'ятдесят його головорiзiв непомiтно спустилися в двiр, запорожцi, зайнятi бо?м, того не помiтили... Старшим бiля брами був Йосип Свистун, маленький вертлявий козак, котрий любив i вмiв гарно свистiти. Що б не робив, все ото посвистував собi пiд нiс. Так його й прозвали Свистуном. Сторожа брами складалась з десяти козакiв, в обов'язки яких входило вiдчиняти браму й опускати мiст. Того трагiчного дня Йосип сидiв з сво?м маленьким загоном i люто свистiв. - Тьху ти! - зрештою сплюнув Йосип. - Скiльки не свисти, а толку мало. Ех, доля моя нещасливая! Люди ж он на мурах б'ються, а ти сиди та дрiмай пiд брамою! Йому кортiло пiднятися на мури, подивитися, як там iде бiй, пострiляти з самопала, а натомiсть нудьгуй пiд брамою та свисти знiчев'я. Хiба ж це дiло справжнього козака! Йосип злився, що його лишили бiля брами. - Та сюди варт було безногого садовити, а не такого молодця, як я, - бурчав Йосип сам до себе. - От i свистиш, як байбак. Свистiв вiн i тодi, коли побачив, що до ворiт пряму? гурт тих дядькiв-утiкачiв, котрi нещодавно пристали до фортецi. Вiв ?х осавул Кирпа, з ним був Щербина. Дядьки нiби поспiшали, Щербина раз по раз озирався... "I куди це ?х дiдько несе?" - лiниво подумав Йосип i крикнув: - Ей, чи ви не до ре?стровцiв у гостi зiбралися? - Йосипе, -сказав, пiдходячи, Кирпа. Був вiн чомусь блiдим, i руки його та губи тремтiли. - Ось цi дядьки, котрi до пуття ще й стрiляти не тямлять, будуть свистiти замiсть тебе бiля брами, а ти забирай сво?х i бiгцем на мури! - Це ти, осавуле, так придумав? - здивовано свиснув Йосип. - Хоча мене й тягне на мури, та без Сулими я брами не покину. - Так велiв Сулима! - невiдь-чому перейшов на крик Кирпа, i голос його зiрвався. - I не патякай, коли тобi велить старшина! Ану хутчiше ворушися, нiчого висиджуватися в затишку! Йосип звiвся i глянув на дядькiв. Вони видались йому настороженими, пiдозрiлими А ?хнiй ватаг, той здоровань з волосатими руками, дивився на нього так, що в Йосипа тенькнуло серце. - Нi, нi, - забурмотiв Йосип, вiдчувши неладне. - Я так брами не покину, хай прийде сам отаман. Йосип ще встиг побачити, що той здоровило з волосатими руками, недобре посмiхаючись, заходить йому за спину. Йосип схопився за пiстоль, та блискавичний удар в спину звалив його з нiг. Падаючи, Йосип помiтив, як п'ятдесят дядькiв, блиснувши ножами, накинулись на сторожу, котра все ще дрiмала пiд брамою... Йосип хотiв було свиснути з подиву, та нараз йому майнула думка: "Ех, просвистiв я сво? життя", - i вiн провалився у чорну яму. Сулиму мовби хто жигалом у спину штрикнув. Рвучко оглянувся, й у першу мить забракло слiв... Фортечна брама була настiж вiдчинена, а пiдйомний мiст повiльно опускався на рiв. Ре?стровська кiннота двома хвилями неслася на фортецю i вже, безперечно, завважила, що брама вiдчинена .. - Товариство! - закричав Сулема щосили. - Зрадники вiдчинили браму! За мною! I, ризикуючи скрутити собi в'язи, перестрибуючи через чотири-п'ять схiдцiв, понiсся вниз. Билася думка: лише б встигнути зачинити браму, доки ворог не вскочив у фортецю, бо тодi все... ?х тисячi. Страшне слово "зрада!" вже знялося над фортецею i затрiпотiло чорними крилами... За Сулимою неслися козаки, стрибали з схiдцiв прямо в двiр i кожен думав лише б встигнути! Сулима побачив, що бiля брами заметушилася купка Дхеваги, залягла... Гримнули пострiли, бiля нього впало дво? запорожцiв, а самого його а силою вдарило у плече. Садонуло так, що аж розвернуло на бiгу, та вiн витримав той удар, не впав. Стиснувши зуби, рвонувся вперед А ре?стровська кiннота вже ось-ось, витяглась довгою вервечкою, аби не стовпитися в брамi, аби легше було увiрватися у фортецю. - Запорожцi! Швидше! - закричав Сулима. - Рубайте зрадникiв, зачиняйте браму! Тi, що залягли бiля брами, вдруге стрельнули. Сулима летiв до брами, а здавалось йому, що летить у вiчнiсть Що фортечна брама десь далеко-далеко... А його бiгу нi кiнця нема?, нi краю... I вiдчув, що вже не встигне. Пiдйомним мостом гупотять копита... А вiн а козаками ще й до брами не добiг... Мигнула думка: "Невже все?.." То? ж митi гарячий кiнь збив його сво?ми грудьми з нiг. У фортецi раптом стало тiсно-тiсно вiд гарячих, змилених коней... Але Сулима не загубився пiд копитами ворожо? кiнноти, бо за ним пильно стежили. Ледве вiн упав, збитий конем, як на нього вiдразу ж навалилася цiле юрмисько й заходилося квапно викручувати руки. Сулима ще знайшов у собi сiли струсити а себе нападникiв i навiть кiлькох прикiнчити, але вдруге на ньому повисло ще бiльше юрмище... Ярема з Гнатом Кодаком кинулись на помiч отамановi, врубалися трохи не в саму бучу i впали... Спершу Ярема, за ним - Гнат. Ре?стровська шабля розсiкла йому плече аж до грудей. Падаючи, Гнат лише встиг подумати: "Назвали мене Кодаком" в Кодаку навiчно й лишусь. Батько Сулима колись мене тут порятував, а я його не спромiгся... Христинко, зустрiчай, до тебе лечу..." I болюча пiтьма огорнула його навiки. - Зра-а-ада-а-а!!! Це слово чорним коршуном шугало над фортецею, i запорожцi, зцiпивши зуби, не здригнувшись, не позадкувавши, вступили у нерiвний бiй. У фортецi вже тiсно вiд ворожо? кiнноти, а копита все гупотять i гупотять по мосту... Мовчки i люто рубалися запорожцi. Нiхто не сподiвався на рятунок, лише одна думка об'?днувала всiх: якомога дорожче вiддати власне життя. У фортецю ухлюпувались все новi й новi хвилi ре?стровцiв, знавiснiлi конi тiснили порiдiлi ряди захисникiв пiд мури, де вони й знаходили свiй кiнець. Запорожцi не вiдступили, та, власне, i вiдступати не було куди. Гинули один за одним, дорого продаючи сво? життя. Довше бiй клекотiв на мурах. Там вiдбивався Савран з козаками. Ре?стровцi, мов мурашва, посунули на мури, i савранiвцi ледве встигали спихати ?х вниз, кидали ?м на голови камiння, рубали ?х шаблями, били по них iз самопалiв i самi ж падали з гарячими кулями в грудях... Тяжко пораненi запорожцi, аби не датися ворогам в руки, знаходили в собi сили пiдповзти до краю мурiв... Падали вниз на гостре камiння... Подвiр'я фортецi вже було в руках ре?стровцiв, все менше й менше лишалося запорожцiв на мурах... Савран зрубав останню ворожу голову в сво?му життi, як гаряча куля впилась йому в груди... Захитався, почорнiло йому у вiчу, вислизнула шабля з рук... I стало враз тихо-тихо... - Вiдкозакувався... - сказав собi Охрiм Савран. - Все... Коли кого зобiдив у життi, вибачайте, люди добрi. Зiбравши останнi сили, пiдняв свою шаблю. - Не хочу, щоб моя рiдна сестра, шабелька кривобока, в руки ворiженькiв потрапляла... Так, притискуючи шаблю до грудей, i полетiв Охрiм Савран iз високих мурiв... ...Закувала Сулимi зозуля та й сива... Вiн стояв у молодому вербовому га? в бiлiй як снiг сорочцi, поголений, свiжий, гарний i дужий. Стояв i слухав, як у вербняку ку?-спiва? сива зозуля. - Зозуле, зозуле, сиза кукувальнице! Це я, Сулима Iван, скажи, сиза, скiльки лiт менi ще лiтувати, скiльки ряст ще веснами топтати? Вмовкла зозуля... Сторожко прислуха?ться Сулима, i задумлива, сумна посмiшка блука? по його обвiтреному, смаглявому лицю. - Ку-ку... Ку-ку... - несмiле озвалась зозуля. - Раз... два... - прошепотiв Iван. - Раз... два... - прошепотiв за ним Ярема. Зозуля мовчала. - Негусто, - зiтхнув Сулима. - Оце й усе? - вкрай був спантеличений Ярема. - Ах ти ж погана пташко! Хiба тобi лiньки лiта дарувати? Ось я ж тобi кулю подарую! - Не дурiй, хлопче, - смiявся Сулима. - Коли вб'?ш зозулю, хто ж тодi птаству ирiй вiдчинятиме й зачинятиме? I повiдав Яремi, що зозуля - то не просто собi пташина, а ключниця ирiю-вирiю, далекого-предалекого теплого краю за морями-океанами, куди на зиму злiтаються всi пташки. Вона першою прилiта? iз срiбним ключиком у дзьобi й вiдчиня? вирiй... Запрошу? птаство в той теплий та щасливий край. А весною вона найпiзнiше вилiта?, треба ж бо за пташками ирiй-вирiй до осенi зачинити... То було минуло? весни. А нинi зозуля знову закувала, голосно, щедро: ку-ку, ку-ку, ку-ку, ку-ку... - Пiзно вже, сиза кукувальнице, ой, запiзно... - I крiзь вiття зеленого гаю все чiткiше й чiткiше проступають обриси фортецi, а в зозулине "ку-ку" все гучнiше й гучнiше врива?ться радiсний крик ворогiв... - Щеза? видиво, гай, сонце, весна, зозуля... Сулима бачить себе посеред фортецi в оточеннi ворогiв, що регочуть, кричать, свистять i вистрибують перед ним... Руки йому вивернутi й стягненi назад вiрьовками, на ногах - кайдани. Зводить голову, i погляд його надибу? Кара?мовича. Сидить той на конi, руки в боки, й дивиться згори вниз на Сулиму, i крива усмiшка рiзника судомить його гостре кiстляве лице з косими очима. Сулима пробiга? очима по ре?стровцях... Сво? ж... Укра?нцi... А вороги. Гiрше. Раби, прислужники панiв. Коли б не вони, не сво?, нiколи б пани не повернули назад фортецi. Сво? ж i задушили волю... Сво?? - О нi... - каже Сулима. - Не сво?. Вороги!.. Кара?мович зiстрибу? з коня, заходить з того боку, куди дивиться Сулима, аби перед його очима похизуватися собою, натiшитися перемогою на очах у закайданеного отамана. ?хнi погляди схрещуються... Сулима випльову? чорний згусток кровi в лице вороговi. Кара?мович вiдскочив, втерся рукавом. - Хочеш смертi? - хрипло закричав вiн - Не вийде! Не буде тобi легко? смертi Ти дорогий. Ти на вагу золота. Ми тебе в кайданах у Варшаву. На майдан! Там уже бiля тебе кат попрацю?! - Я знаю, що я на вагу злота, - спокiйно каже Сулима. - Але на яку вагу тягнеш ти, Кара?мовичу? На вагу собачого лайна? Кара?мович iз чорного робиться жовтим. Чути регiт, i Сулима враз стрепенувся, вчувши той регiт. Поверта? голову. Пiд мурами регочуть запорожцi. ?х небагато, два чи три десятки. Всi вони пораненi i стоять тiльки тому, що обпираються на стiну, пiдтримують один одного. I регочуть... - Стинайте ?м голови! - кричить Кара?мович осатанiло. - Рубайте реготунiв. На очах у Сулими рубайте! Не здригнулися козаки. Один по одному самi виходять до сво?х катiв. Кожний неквапливо хреститься, проказу? статечно Сулимi: "Прощай, Iване-отамане. Коли що не так, вибачай!" - i пiдставля? голову лiд удар шаблi... - Прощай, брате-товаришу мiй, - вiдповiда? Сулима - Спасибi тобi за службу лицарську! Та ось у коло випихають якесь перелякане опудало, i воно пруча?тся, верещить i навiть куса?ться. Сулима бачить перед собою Кирпу. - Це помилка! - несамовито верещить позеленiлий Кирпа. - Ой, ой! Що ж ви чините, це помилка... Пане старшино, - кида?ться вiн до Кара?мовича й пада? на колiна. - За що ж мене, пане дорогенький? Я ж ваш поплiчник... Пособляв вам... Я допомiг сторожу бiля брами рiзати... Старшина дивиться на Джевагу, той зневажливо кривить рота. - I цього! - маха? рукою Кара?мович. - А-а-а... - в корчах б'?ться Кирпа. - Ви ж обiцяли... Тисячу злотих менi... I ма?ток... Ма?ток i тисячу злотих!.. - На тiм свiтi ма?тки проситимеш, - спльову? Джевага. - А на дiм стерва й без тебе вистачить! Блиснула шабля... - Собацi собача й смерть! - каже Сулима й вiдверта?ться, бо вже тягнуть Савку Щербину, вiн пруча?ться й вола?... Галасу? про ма?тки та злото... - Злото i нам згодиться. - Кара?мович да? знак, i Савчина голова летить на землю... Раптом чути сполошений крик: - Оно!.. Iще один... Ожив... Дибуля? сюди... Ха-хаI Вороги розступаються, i Сулима бачить Ярему. Його джура, залитий кров'ю, гордо випроставши голову, сам iде на мiсце страти. Ре?стровцi вмовкають, витрiщують очi... Хiба ж то козак?? Пiдлiток. Пiдпарубчак, ще й босогубий... Пушок он пiд носом. А бач, як смiло просту? на загибель! Ярема пiдходить i зупиня?ться па мiстi страти. Сулима спригло ловить його погляд. Ось ?хнi погляди зустрiлися, якусь мить вони радiсно дивляться один на одного. - Здрастуй, сину, - тихо каже Сулима. - Здрастуй, батьку, - заусмiхався Ярема. - Не будемо прощатися. - Не будемо, сину. - Хай живуть людськi крила! - вигуку? Ярема. - I крилатi люди! - Мовчи, рабе! - чути хриплий крик, i Джевага кида?ться до Яреми. - Смерд! Бидло! Хлоп ти! I не тобi про крила патякати! I тут сталося несподiване. Маленький i тоненький Ярема кiшкою метнувся до Джеваги (той оторопiв на мить), висмикнув у нього з-за пояса пiстоль, вiдстрибнув на крок i, перш нiж хто-небудь устиг опам'ятатися, вистрiлив прямо в перекошений рот Джеваги... Схаменулись вороги. Кулi, як злi оса, задзижчали i впилися Яремi в груди. - Так сину! - крикнув Сулима. - Ти справжнiй лицар! Ярема не вхопився руками за груди, а тiльки змахнув руками, як перебитими крилами, глянув угору на небо i, падаючи, прошепотiв: - Пробач менi, небо... Я зробив лише одне крило. Одне, лише однiсiньке... а другого не встиг... ЕПIЛОГ ...Понад Днiпром шляхом широким везли Iвана Сулиму на возi, закутого, в мiцнiй дерев'янiй клiтцi. Щiльними рядами з обох бокiв рухалися вершники. В почесну варту край битого шляху вишикувалися осокори i явори, ясени i тополi, вибiгали кучерявi верби i жалiбно опускали сво? довгi вiти, кривавiла ягодами червона калина. Сидiв Сулима у сво?й клiтцi зчорнiлий, закаменiлий, з мiцно стуленими вустами сидiв, набурмосившись, як великий i важкий птах, котрому перебито дужi крила. Зненацька злетiла i забринiла край битого шляху пiсня: ...Обiзвався серед Сiчi Курiнний Сулима "Гей, давайте, хлопцi, зварим Вражим ляхам пива" Обiзвавсь Павлюк-хорунжий: "Допомоги дати! Щоб ту лядську перепону Нащент зруйнувати!" Добре Павлюк та Сулима Ляхiв частували." Скрипучи колесами, прокотився вiз iз дерев'яною клiткою повз слiпого лiрника Хвеська Солодкого. Один з вершникiв звернув коня, помчав до старого лiрника i махнув шаблею... I дарма вбивця старався. Бо хiба, зрубавши голову, можна пiсню вбити? Книга друга Гетьман Павлюк Наробили вражi пани У Варшавi дива, Як помирав на майданi Курiнний Сулима. А Павлюк, на диво шляхт Жив-здоров лишився... ...Повернувсь Павлюк додому, У Сiч Низовую, Та й задумав Павлюк знову Бить шляхту гнилую. Знайшов Павлюк побратима - Орла Остряницю, Що не раз пускав iз ляхiв Шляхетську кровицю. То не хмари з буйним вiтром З Днiпра налягають - То Павлюк та Остряниця Ляхiв обступають. З народно? думи ПРОЛОГ Нiби зовсiм ще недавно, на Теплого Олексiя, щуки хвостами лiд у рiках розбивали, а вже невгамовнi зозулi кують у гаях, комусь щедрi лiта роздають. Ну й весна, ну й швидка!.. Дзвенять-гудуть молодi вiтри у високостi, захлина?ться вiд весняно? снаги спiвоче птаство, а зелень у рiст iде! Швидше, швидше, швидше, доки гра?, доки бродить у тобi незборима, незвiдана i хмiльна-прехмiльна сила прадавнього Ярила, доки нурту? в тобi жага молодого життя... В рiст, в рiст, в рiст... Ярилова жага життя переда?ться й коневi, гнiдий, ловлячи чутливими нiздрями молодi вiтри, котрi розбурхують в ньому кров, пирха?, тремтить вiд збудження i порива?ться в далечiнь... А куди - й сам не вiда?, аби лише летiти, летiти!.. I Павлюк аж шалi? вiд весняно? радостi, його очi-ромашки горять свiтлим вогнем, наче сама весна, зломивши крижаний панцир зими, дивиться Павлюковими очима на оновлений бiлий свiт. Легко i чисто в козака на душi. Жити хочеться, дiяти хочеться, щоб усе бiля тебе оживало, вирувало, клекотiло i поривалося в рiст. Ех, бiс його бери, хороше на бiлому свiтi жити! I солодко вдихати повiтря, повiтря хмiльне, як вино, коли вирвешся з-пiд сокири ката! Жити, жити, жити!.. В гаю Павлюк не стриму?ться, зiстрибу? з коня, i в його очах - дитяча радiсть. Ряст!.. Вiн накида?ться на квiти, в захватi топче його ногами, притопту?, танцю? буряний танок. - Топчу, топчу зелен ряст!.. Дай, Боже, ще жити i то? весни дiждати та ще ряст топтати! Прикмета ? така на Укра?нi: хто по веснi ряст топче, той довго ще житиме! - Топчи, топчи, коню, ряст! - не вгава? Павлюк. - Хай вороги нашi гинуть-щезають, а нам, коню, треба жити та жити! I гнiдий, нiби зрозумiвши свого господаря, почина? й собi топтатися на рястi, маха? головою. - Топчи! Топчи! - вигуку? Павлюк, та на пiвсловi раптом вмовка?, i чорна хмарка суму та болю тiнню набiга? на його свiтлi очi. - А батько Сулима вже не топтатиме рясту... Жагу життя йому сокирою умертвили. На чужiм майданi, серед чужого люду... Здригнувся Павлюк, посмутнiв i пiшов степом, обережно ступаючи, мовби кожен крок його завдавав землi болю... Гнiдий, звiсивши голову, подався слiдом... А над степом в дзвiнкiй голубiй високостi летiли журавлi ключем. I курликали, радiючи, що дiсталися нарештi рiдно? землi. Кру... Кру... Кру... Заiржав кiнь, Павлюк звiв голову i довго-довго задумливим поглядом проводжав журавлиний ключ. - Линуть крилатi з вирiю, - прошепотiв, кусаючи губи. - А одному з них крила вiдтяли, i не повернеться вiн бiльше з вирiю на рiдну Вкра?ну... I вчува?ться Павлюку далекий-далекий Сулимин голос: Кру, кру, кру, В чужинi умру... - Вашмосць! Найяснiший во?водо! Поспiша?мо вам доповiсти: Кодак знову наш! - ре?стровий гетьман Сава Кононович, незважаючи на свою опасисту статуру й живiт, котрий ледве стриму? широкий червоний пояс, гнеться заледве не в дугу й простяга? до во?води короткi руки, наче пiдносить йому на тарелi фортецю. - Чернь вгамовано! Запорозькi лотри знищенi, а ?хнiй ватаг Сулима i... Гетьман хоче сапнути побiльше повiтря, аби велемовнiше закiнчити, але його випереджа? Iляш Кара?мович: - ...i зрадник Павлюк сидять закайданенi у клiтках, чекаючи на побачення з вашою милiстю! - Панове, радий вас бачити в доброму здоров'?, радий вiншувати з блискучою перемогою! - кива? бородою Адам Кисiль i посмiха?ться солодко-приторною посмiшкою. - Ви, пане гетьмане, i ви, пане старшино, недарма ?сте хлiб Речi Посполито?! Корона не забуде вашо? вiрнопiддано? послуги. - Во?вода поморщився i вже без пафосу закiнчив: - Ви iстиннi лицарi, панове. - Вашмосць почува? себе негаразд? - стурбовано пита? Кононович. - Дрiб'язок - посмiха?теся во?вода i, пiдтримуваний слугами, всiда?ться в м'який фотель, слуги вкутують йому ноги пледом. - Трохи залихоманило, та ваша перемога, панове, - то найлiпший бальзам для мого тiла i душi. - Радi старатися, радi служити вашiй милостi! - поквапно заторохтiв гетьман. - Я особисто водив загони ре?стровцiв на приступ фортецi... Ну, i, звичайно, старшина Кара?мович. Ваш вiрний слуга був тяжко поранений в одне серйозне i дуже важливе мiсце. Рана й досi да?ться взнаки, особливо коли сiда?ш... - О, пан гетьман був тяжко поранений, - стримуючи iронiю, встря? Кара?мович. - Вiн гепнувся з коня, i в сiдницю йому застряла колючка. - Шип!.. - зашипiв гетьман. - Залiзний ши-ип!.. - Ах, зда?ться, шип, - незворушливо згоджу?ться Кара?мович. - Отой, що проти худоби застосовують. - Шип у сiдницю встряв? - перепиту? во?вода i залива?ться дрiбним смiшком, схожим на плямкання. - Потiшили мене... ха-ха-ха... - Радi старатись! - гетьман i собi криво посмiхнувся. - То розказуйте, як упоралися з Кодаком. - Обставини посприяли захопленню фортецi, вашмобць, - каже Кара?мович. - Сулима вiдрядив на Сiч гiнця про помiч, та сiчовикам було не до Кодака, бо на них самих напали татари. - Покiль ви стягували ре?стровцiв, панове, ми теж не сидiли склавши руки, - задоволено погладжу? бороду во?вода. - Мiй небiж постарався, вчасно до хана змотався. Во?вода ляска? в долонi, й у дверях застига? служка. - Вина для переможцiв! - велемовно кида? йому во?вода. За хвилю той знову поверта?ться з срiбною тацею, карафкою й келихами. Розлива? бурштиновий напiй по келихах i, кланяючись, задку? й зника? за дверима. - Вип'?мо, панове, за нашу, тепер уже нашу фортецю! -Адам Кисiль жестом запрошу? гостей. - Смiливiше, панове, смiливiше! - За пана во?воду i його дороге здоровля! - в один голос вигукують Кононович з Кара?мовичем. - Хочу вас потiшити, панове, - пригубивши вино, во?вода вiдставля? келих i ляска? в долонi. Да зали знову входить служка iз срiбною тацею, на якiй лежать два чорнi капшуки. - Чи не правда, вони пузатенькi мов тi поросятка? - хихика? Кисiль. Кононович i Кара?мович водночас ковтнули слину i, витягши ши?, жадiбно по?дали очима чорнi капшуки. - Прошу вас... - во?вода жестом показав на тацю. - У капшуках по тисячi злотих. Це плата Речi Посполито? за вашi послуги Коронi i крулю. Гребiть... Перепрошую, я хотiв сказати, берiть... Вiдштовхнувши плечем Кара?мовича, гетьман перший опинився бiля тацi й хапливо простяг руки. - Ей, ей!.. Куди ви, пане гетьмане, схопили обох поросят? - Кара?мович ладен був кинутись з кулаками на Кононовича. - Ну й загребущi ж у вас руки!.. Пiд Кодаком було б ?х простягати. - Хiба два? - був щиро здивований гетьман i, зiтхнувши, з жалем вiддав Кара?мовичу один капшук. - Не дивуйтеся, пане старшино, нема? таких грабель, котрi вiд себе гребли б. - А би не давайте волю сво?м граблям! - буркнув Кара?мович, засовуючи свiй капшук за пояс. - Бо й по руках можна схопити! Затим дякували во?водi: - Ми завжди були i ? вiрними слугами його милостi короля! Ми його пiднiжки. Н?х жи? круль! - Похвально, похвально! Його милiсть круль завжди пiдтриму? вiрну старшину. Грамоти на ма?тки одержите невзабарi. - Вашмосць! - вихопився наперед гетьман. - Дозвольте i вашу милiсть потiшити! - Во?вода кивнув, гетьман метнувся до дверей. - Ану, уведiть першого лотра!.. По хвилi жовнiри уводять Iвана Сулиму. - Ось вiн... ось! - верескливо кричить Кононович, потираючи руки. - Зараз ми поскубемо запорозьку птаху!.. Руки в Сулими скрученi за спиною, оселедець вирваний, сорочка на ньому висить шматтям, на плечах та грудях свiжi, не засохлi ще рани. Адам Кисiль аж звiвся й, виставивши вперед бороду, зацiкавлено розглядав запорозького ватага. Сулима сковзнув по ньому неуважним поглядом i вiдвернувся. - Так ось ти який, Сулима-а! - протяг во?вода. Перед ним стояв трохи вище середнього зросту, мiцний, широкоплечий здоровань, нiби витесаний одним махом з одно? брили. Незважаючи на поразку й численнi тортури, вiн ще мав предосить сили й твердо стояв на мiцних ногах. "I да? ж Бог цiй чернi таку мiць та здоровля, - з глухим роздратуванням подумав во?вода, бо завжди заздрив здоровим i сильним. - Скiльки з чернi не. видавлюй сокiв, як не вичавлюй силу, а вона все одно бунту?. Ось i цей отаман... Його вогнем пекли, тiло на ньому, шматтями рвали, а бач, сто?ть, хоч би що... Лише посивiв та щетиною зарiс..." Ще раз прискiпливо оглянув Сулиму й надибав у нього бiля рота гiркi зморшки, вiдзначив, що очi в отамана глибоко запали... Зловтiшне потер руки. Таки допекли цьому здорованю! - Сьорбнув горя, отамане? - мовби спiвчутливо запитав во?вода. - Мабуть, i сили в тобi вже надломились? Сулима криво посмiхнувся: - Коли пан во?вода бажа? зi мною особисто помiрятись силою, то прошу пана... - Iншим разом... Як би там не було, - перечекавши бiль у боцi, буркнув во?вода, - а я житиму. А ти, орле запорозький, гнитимеш у землi! - Хоч круки й довше живуть, та я ?м не заздрю! - вiдповiв Сулима. - Хай собi каркають! - I покарка?м! - закричав Сава Кононович. - На тво?й могилi! Сулима навiть не повернувся в його бiк. Це ще дужче вивело Кононовича з себе, та во?вода спинив його: - Постривай, гетьмане, з сво?м карканням. Ще буде час. - I повернувся до Сулими: - Так що з тобою чинити, запорожцю? Правду кажучи, не безталанний ти, отамане, коли зумiв Кодак захопите. Ловко дiяв. Коли б ти був з нами, ти б далеко пiшов. - Пан во?вода помиля?ться, - спокiйно вiдказав Сулима. - Бути з вами - це значить бути рабом. А хлоп не може нi на крок вiдiйти вiд свого пана. - Зате тепер ти далеко пiдеш! - хихикнув Кара?мович. - Прямцем у Варшаву на майдан. А там уже катюга тебе обкарна?. Спершу руки та ноги вiдруба?, а тодi вже й голову. - За волю пiду! - Навiть у Варшаву на майдан? - перепитав Кара?мович. - Навiть у Варшаву на майдан. - Сулима пильно глянув на Кара?мовича: - Чого здригнувся, запроданцю? Знаю, ти швидше шкуру свою тричi перепродаси, анiж у Варшаву на майдан пiдеш. - Своя шкура дорожча, Сулима помовчав i, зважуючи кожне слово, сказав: - Стяти голову - це ще не значить перемогти. Укра?на нинi як вода в повiнь Всi береги залива?. - Одначе ти, хлопський отамане, до поезi? здатний - озвався во?вода. - Побачимо, як ти пiд сокирою заспiва?ш. - Кивнув Кононовичу: - Уведiть другу пташку, послуха?мо, що вона защебече. - Слухаю, вашмосць! - метнувся гетьман, наче той джура. - Ей, уведiть того лотра! По хвилi жовнiри увели Павлюка. - Живий, батьку? - радiсно крикнув Павлюк, вгледiвши Сулиму. - Живий, сину, живий, - ступнув йому навстрiч Сулима. - Як завжди! Iз скрученими руками вони не могли обнятись, тому, кинувшись, притислись один до одного грудьми. - Ах, яка зворушлива зустрiч! - вигукнув Кисiль - Я аж розчулився до слiз... Розв'яжiть ?м руки, хай хлопи досхочу пообнiмаються. Жовнiри розв'язали ?м руки i вийшли iз зали, а Павлюк iз Сулимою мiцно обнялися. - Не вiдчаюйся, сину, що ми кайданах, - поклавши Павлюку руки на плечi, говорив Сулима, - Ми в неволi пiсля хмiльно? волi, а тi он людцi, - кивнув на Кононовича з Кара?мовичем, - все життя, як собаки, на ретязi ходять. - Пащекуй, пащекуй! - кричав Кононович. - Що б там язиком не молов, а ти програв. Виграш за нами. - Це не програш, а тiльки початок битви за волю нашого народу. Ми загинем, нашi побратими у бiй козацтво поведуть. I як би панськi лакузи на ретязях не гавкали, а ?м не спинити наш похiд. Кононович з кулаками кинувся на Сулиму. - Ти... ти розбiйник... На сво?х панiв руку пiднiма?ш? Не вийде! В дугу зiгнемо! Скрутимо в перевесло! Карка зломимо!.. Адам Кисiль, склепивши повiки, склав руки на грудях i, ?лейно посмiхаючись, прислухався до вереску ре?стрового гетьмана. - На пiсок перемелемо! Сулима з люттю глянув на гетьмана, на його живiт, що так i колихався вiд крику, на шовковий пояс, за який було заткнуто пузатого капшука... А ще вгледiв за поясом пiстоль... Сава Кононович щось верещав... Сулима хитнувся вперед, невловимим рухом висмикнув пiстоль у Кононовича з-за пояса, та так ловко, що той i не вiдчув. - Я тебе власноручно на палю посаджу! - шаленiв вiд лютi гетьман. - Я... - осiкся, вгледiвши в руках Сулими пiстоль, чорна дiрочка якого дивилась йому прямо у вiчi... - Е-е-е... - враз зацiпило гетьману, i його запал де й подiвся. Кисiль посмiхався iз заплющеними очима. Кара?мович по тому, як гикнув гетьман, вiдчув щось неладне й поклав руку на рукiв'я сво?? шаблi. - Спокiйно, панове! - Сулима задкував до вiкна. - Не перцюйте, бо куля жартiв не любить. Вона, як i горобець, вилетить - не спiйма?ш. Та й дiрку пiсля не? не заткнеш. Кисiль, урвавши смiшок, злякано розплющив очi. На всiх трьох Сулима наставив пiстоль, водив ним вiд одного до другого, нiби вибирав собi першого, i всi тро? втягнули голови в плечi. - Раджу панам бути благорозумними, - сказав Сулима вже бiля вiкна. - А то, не дай Боже, здригнеться моя рука... - Це вже занадто! - крикнув во?вода. - Я протестую! - Я пановi не догодив? - глузливо запитав Сулима. - Прошу пана сидiти й не репетувати, бо як би чого не вийшло. - Але це бунт... - прохрипiв Кисiль. - Це смерть твоя, во?водо, - уточнив Сулима. - В пiстолi всього лише одна куля, i я, звичайно, встигну забити лише одного з вас. Але й то добре. Не з порожнiми руками на той свiт пiду. То хто з вас хоче вхопили мою ?дину кулю? Всi тро? мовчали. - Нiхто не бажа?, - пiдсумував Сулима й повернув на мить голову до Павлюка. - Ану, сину, витягни у пана Кара?мовича шаблю. А тебе, пане, застерiгаю: один рух - i куля твоя. Павлюк висмикнув шаблю в старшини й вiдскочив до вiкна. - Панове, будемо прощатися, - сказав Сулима, пiдходячи й собi до вiкна. - Раджу вам не здiймати гармидеру. Я з радiстю всадив би у котрогось з вас кулю, та почека?мо сприятливiшого менту. - До Павлюка: - Стрибай за вiкно, там галерея. А звiдти - вниз. Пiд галере?ю бачив осiдланих коней. - Батьку, а ти? - вже з пiдвiконня озвався Павлюк. - Я тебе не лишу. - Не барись, я прикрию! - закричав Сулима, - Один з нас мусить врятуватись. Лети, сину, на Вкра?ну та велику пожежу там пiдпали! - До зустрiчi, батьку! Павлюк зник на галере?, почулося падiння, заiржав кiнь, зацокотiли копита, хтось крикнув i вмовк на пiвсловi... Потiм стихло все... - Буду i я з вами прощатись, панове. - Сулима вистрибнув на пiдвiконня. - Спокiйно, панове. Зненацька пролунав пострiл жовнiра... Куля вдарила Сулимi в груди, падаючи з вiкна у залу, Сулима встиг вистрiлити i забити жовнiра. - Ага!.. - крикнув отаман. - Таки не пропала моя куля даром! Хоч на одного ляха, а поменшало на Укра?нi! Ще встиг побачити, як у залу вбiгали жовнiри, встиг почути, як репетував Кисiль: - Павлюка! Павлюка хапайте, пся крев! - Шукайте вiтра в полi... - прохрипiв Сулима i вчув, як десь далеко-далеко озвалися журавлi: Кру. кру, кру, В чужинi умру .. Павлюк нахилився, зiрвав кущик сизого ?вшан-зiлля, розтер в долонях, жадiбно вдихнув терпкий полиновий запах... - Вдома... - спрагло прошепотiв. - Вдома, у степах запорозьких. I до матерi Сiчi рукою подати... I боротьба тiльки-но почина?ться. Роздiл перший Роман Матусевич був у розпачi: минуло пiвроку чи трохи бiльше вiдтодi, як вони разом, а Олена так i не звикла до нього. Про кохання ж i тихе сiмейне щастя, якого так прагнув Роман, не могло бути й мови. Вона ненавидiла його. Матка Боска!.. Роман Матусевич зовсiм занепав духом. Як вона сьогоднi глянула на нього, коли вiн обережно натякнув ?й про сво? почуття, як глянула!.. ?? гарнi карi очi, що здавалися йому бездонними озерцями з живлющою вологою, до яких вiн так поривався припасти, враз потемнiли. У них спалахнув гнiв I ще щось... Мабуть, зневага до нього, погорда. А мо', так тiльки здалося розгубленому Романовi, мо', вона просто байдуже на нього подивилася? Але запитала з ледь прихованою iронi?ю: - Чого ти вiд мене хочеш, ясновельможний пане? Адже я хлопка, рабиня, чернь. - Але це зовсiм не так, - зважився вiн, мнучи в руках свою чорну шапку з блакитним денцем. - Ти господиня цього ма?тку, а я - твiй слуга. I коли б нашi з тобою стосунки вияснилися, ти б стала панею Матусевич, малжонкою... - Ще чого забаг! - вигукнула вона нiби глузливо, але гнiву в ?? голосi вiн не вловив. - Ти купив мене за злото, а тепер хочеш i кохання мо? виторгувати? - О нi!.. - вiн заперечливо покрутив головою. - Кохання не можна купити нi за якi скарби свiту! - Спасибi, що хоч це розумi?ш. - Я багато дечого розумiю, - уточнив вiн. - Ти - лях! - вигукнула вона i перекинула на груди важку русяву косу. Романовi хотiлося погладити ??, i вiн уже було простягнув руку, але коса гнiвно здiймалась на грудях. - Ти лях, шляхтич! - повторила вона з притиском. - Ти належиш до того кодла, котре вiками душить мiй народ. Як же я, укра?нка, зможу тебе покохати, коли у вас, ляхiв, руки по лiктi у нашiй кровi? Вiн мовчав, мнучи свою шапку, i не знав, що вiдповiсти, адже це була правда. Нiхто так нiкого не душить, як польська шляхта Укра?ну. З покiрних вичавлюють соки, з непокiрних точать кров... Вiн важко зiтхнув, бо знав, як укра?нцi ненавидять ляхiв-гнобителiв, i пробурмотiв, сам не дуже вiрячи сво?м словам: - Але ж рiзнi ляхи бувають. - Ти хотiв сказати, що добрi? - запитала вона глузливо. - Де вони? Вiн промовчав, показувати не було кого. - Хоча... ти можеш поставити себе в приклад... Ти мовби й добрий, - вона зiтхнула. - Але хтозна, якi зуби покажеш завтра. Я розумiю, ти хочеш мене ласкою взяти, тому й тихий такий та сердечний. - Я ще нiкому не завдавав болю - Але ти лях! - вперто повторила вона. - Панич. Люди мого племенi у тво?му рабствi. Вони - чернь! Тво? бидло, котре ти одержав, як худобу, в придачу до грунтiв та угiдь. Хоч ти й не знуща?шся з них, але спини вони гнуть на тебе. - Всього лише три днi на тиждень, - виправдовувався Роман. - Це не чотири й не п'ять, як в iнших панiв. Коли ж ти хочеш, то я зменшу панщину ще на день. - А побори? - Я вiдмiню ?х! - рiшуче вигукнув вiн. - Гм... Сам будеш хребта гнути? - Заради тебе я ладен на все, - вiв ступив до не? ближче. - Тво? слово для мене закон. I не дивись на мене так. - Лiпше б я загинула в турецькiй неволi, нiж бути панею в тебе i бачити, як ляхи щодень знущаються з таких же нещасних, як я. - Обхопила голову руками - Для чого ти мене викупив? Та не буду я тобi нi жоною, нi паною-шляхтянкою, допоки така несправедливiсть у свiтi твориться! Селяни менi в ноги кланяються, бо я панiйка в шовку. Не вiдають, що я така селянка, як i вони самi... Що й на менi ярмо... А ти хочеш, щоб я тебе кохала, пестила .. З ярмом на ши?? Олена заплакала. Це вже лiпше. Коли жiнка плаче, то гнiв з не? виходить. Мовив тихо: - Я наполовину укра?нець. Мiй батько, чистокровний поляк, багатий дiдич, прижив мене з сво?ю поко?вкою. Вiд матерi менi в спадок дiсталось iм'я. I материнi пiснi. Коли вона була ще живою, то щовечора спiвала менi укра?нських пiсень. А батько бив ??, на конюшню виганяв, щоб не смiла зi мною й: говорити по-укра?нському. Олена звела голову й довго та уважно дивилась на нього. - Голубi очi також у спадок вiд матерi отримав? - поспитала тихо й чомусь почервонiла. - Мати була доброю й тихою, - оповiдав вiн. - А батько... батько на смерть забивав челядь. I матiр у могилу звiв. Для нього вона так i залишилась бидлом. Вiн забороняв ?й навiть приходити до мене, коли я пiдрiс. ?? цькували собаками, й одного разу тi собаки загнали мою бiдну матiр у ставок... - Ось ти який... - задумливо мовила Олена i трохи теплiше глянула -на Романа. - Хоч тебе той лях любив? - Коли бував у гнiвi, то кричав на мене: "Ей ти, хлопський вилупок i мiй благородний син!" - I де ж вiн подiвся? - Загинув бiля Курукiвського озера, коли польний гетьман Станiслав Потоцький ходив походом проти повсталого запорозького гетьмана Марка Жмайла. - Туди йому й дорога! Якби вся шляхта потопилася в наших болотах, то хоч би розвиднилося. - Але вiн був боягузом, - вiв далi Роман, - i нiколи б не зважився йти на вiйну, якби не борги. Вiн зовсiм в них заплутався, i ма?ток був двiчi, як не тричi, заставлений. Гадав на вiйнi розживитись, та потрапив у драговину бiля Курукiвського озера... Казали, вiн волав про помiч i ревiв, як бугай, пiрнаючи в трясовину. Але його нiхто не слухав, бо в тому болотi цiла хоругва гусарiв з кiньми пiрнула. Ще й половина угорсько? пiхоти. Олена мовчала й дивилась в широке венецiанське вiкно. За вiкном розкинувся старий тiнистий парк. На галявi, оточенiй столiтнiми липами, стрибали зайцi й позиркували на вiкно. Олена посмiхнулась i помахала ?м рукою. Вона подружила з зайцями i щодень годувала довговухих на тiй галявинi. Зайцi охоче брали з ?? рук моркву, а вона гладила ?х по спинах... Роман зiтхнув. Вiн заздрив зайцям, iнодi хотiв би опинитися на ?хньому мiсцi. Олена так нiжно пестила вухатих. Вiн знову заговорив: - Коли батькiв ма?ток забрали за борги, я потравив у челядь свого дядька Адама Кисiля. Дядько - пребагатий i можний, навiть самого коронного гетьмана заступа?. Я був для нього всього ляше бiдним нахлiбником. Хоч я й шляхтич по батьковi, та змушений був жити серед слугiв свого дядька. Там чимало терлося таких, як i я, збiднiлих шляхтичiв, у яких, крiм гонору, не було за душею нi шеляга Вони пихато ставились до челядi, хизувалися сво?м шляхетським походженням, а сьорбали страву на чедядськiй куховарнi. Менi поталанило. Дядько звернув на мене увагу. I пригрiв. А потiм послав у Бахчисарай до хана... Де ми й зустрiлися. Олена мовчала, через вiкно спостерiгаючи за зайцями. Тi ставали на заднi лапки, виглядаючи свою годувальницю, кумедно ворушили довгими вухами. Олена посмiхнулась, i враз ?? лице зробилося гарним, нiжним та м'яким, наче сонце виглянуло з-за хмар. - Гелено... - несмiливо озвався Роман. - Я вже тебе просила, - сказала Олена, i на лицi ?? повiльно гасла усмiшка, нiби сонце заходило за хмари, - не звати мене на лядський манiр. Я - Олена. - Але ж Гелена то не ? польське iм'я, - м'яко заперечив Роман. - Гелена - грецького походження, вiд слова "геленос" свiтло, сяйво. Або ще смолоскип у темрявi ночi. Звiдси й походить "Олена". Вiн хотiв було ще додати, що для нього вона теж як спалах серед ночi, та промовчав. Олена перебирала в руках косу. - Облишимо цю розмову, - тихо мовила й закалатала в срiбний дзвiнок, котрий лишився ще вiд старого господаря. Зайшла поко?вка. - Що панi бажа?? - Марфо, принеси менi, будь ласка, моркви з льоху. - Добре, панi, - вклонилась поко?вка. - Постiль прибрати? - Не треба, я сама. - Панi буде сама прибирати? - Марфа якось дивно глянула на Олену i вийшла, знизавши плечима. - Але ж, Геле... Олено, негоже так, - обережно дорiкнув Роман. - На те у нас ? слуги. Вони першi смiятимуться, що панi сама постiль прибира?. - Тобi вiдомо, що я не панi, а селянка. - Не глянувши на нього, Олена вийшла, гордо несучи свою гарну голову. Та тiльки зачинились за нею дверi, як вона пирхнула, зареготала й погупотiла по сходинках. Роман зiтхнув, хiба ж можна бути панi такiй безжурнiй та пустотливiй? Слуги ж дивляться... Та ось Олена вигулькнула на галявi. Висока, пружна, ставна. Нiби й не була в татарськiй неволi. Роман милувався нею крiзь вiкно. Олена присiла, зайцi ставали на заднi лапки i брали з ?? рук вогнисту, як жар, моркву. Олена смi?ться дзвiнко i радiсно... I вiн згадав, як уперше ?? побачив. В Бахчисарай Роман Матусевич дiстався у жовтнi минулого, 1636, року як особистий посланець свого дядька, во?води i заступника коронного гетьмана Речi Посполито? Адама Кисiля. В'?хав з почтом i челяддю, як i годиться посланцевi Корони. Хоча була вже середина осенi, але ханська столиця потопала ще в зеленi. Затиснутий з усiх бокiв горами, Бахчисарай скидався на весняний оазис, куди осенi вхiд був не вiльний. В тому оазисi було душно i спекотно, гори, що оточували ханську столицю, загороджували шлях холодним пiвнiчним вiтрам. I осiнь, жовта й сердита, блукала десь поза горами, iз злостi оголюючи тамтешнi дерева, i свистiла пронизливими, сердитими вiтриськами. Во?водський посланець, молодий двадцятидворiчний юнак з на?вними голубими очима, вперше вибрався в свiт з таким важливим дорученням. Столицю Кримського ханства вiн уявляв собi багатолюдним, гамiрливим схiдним мiстом, з мурами й бастiонами, з караванами гендлярiв, тiснявою вершникiв i, звичайно ж, базаром, на якому прода?ться все. А побачив маленьке мiстечко, власне, селище в долинi мiж горами, котре до всього ж мало одну-?дину вуличку. Та вуличка захаращена смiттям, бо низькорослi вiдлюдкуватi татарки висипали смiття i попiл просто на вуличку, пiд ноги перехожим. Татарськi халупки, малi й обшарпанi, тiснилися як могли з обох бокiв вулички. Переднiх стiн у них здебiльшого не було, i з вулички все видно, що робиться в кожнiй саклi. Але кав'ярень чимало. Бiля них, в тiнi платанiв, незворушно сидять сивобородi поважнi дiди, курять люльки й присьорбують чорну, як дьоготь, каву. Тут же крутиться босонога, чорноока й голопуза дiтлашня, собаки повiдкидали хвости, i лiньки ?м навiть мух вiдганяти. I над усiм - сонлива, млява байдужiсть... Бiднiсть... Матусевич закрутив носом: в яку вiн дiрку потрапив, в який закутень свiту? Проводжаючи небожа в далеку дорогу, дядько неквапливо напучував: - Тобi випала велика честь вiдвiдати столицю Кримського ханства i мати аудi?нцiю з самим владикою Бехдиром-Гiре?м. Одначе тримайся з гiднiстю, як i подоба? шляхетському лицарю Речi Посполито?. Хоча... скажу тобi вiдверто, не лiнуйся зайвий раз i поклонитися, адже вiд цього залежатиме успiх задуманого дiла. Повезеш багатi дарунки хановi. Вiн ласий на таке, швидше згодиться на змову. Тримайся i говори так, як я тебе вчив. Пам'ятай, ти вiднинi не просто телепень двадцяти двох рокiв, а посланець заступника великого коронного гетьмана. - Во?вода зiтхнув. - Хоча треба було когось тертiшого послати, та нiкого напохватi нема?. А втiм, i тобi вже, Романе, час до державно? служби звикати. Пора думати про власний ма?ток на Укра?нi. Бахчисарай - то лише початок тво?х сходинок по щаблях державно? служби. Вигорить дiло - матимеш чималий зиск. I ось Роман в Бахчисара?. Лишивши свою челядь у вiдведенiй йому саклi, Роман в супроводi слуг, котрi несли двi скринi з дарами хановi, та невеличкого почту, в зеленому люстриновому кунтушi й чорнiй шапцi, отороченiй видрою, в м'яких червоних сап'янцях (все те - дарунок дядька-во?води), повний величi й гiдностi, подався прямою вуличкою здiйснювати свою високу мiсiю. Хан-Сарай - ханiв палац - стояв у кiнцi довго? вулички i був, як фортеця, оточений високими мурами й потопав у зеленi. Поминувши мiсток, перекинутий через маленьку гiрську рiчку Чурук-Су, котра текла паралельно головнiй вулицi, Роман опинився перед рiзьбленою брамою Хан-Сарая. Тут йому довелося довгенько потупцяти, доки варта впустила його. Озираючись, Роман ступив на широкий двiр. Було тихо, наче в монастирi, а не в палацi хана. Попiд мурами тулилися якiсь будiвлi, злiва виднiлась ханська мечеть, далi - невелике кладовище, де ховали ханiв, будiвлi для слуг i варти. I всюди квiти... Чисто, охайно, затишно. Тиша вражала, нiма, беззвучна, могильна... Служник, вбравши в плечi довгасту голову, повiв Романа далi. Пройшли через внутрiшнi ворота, за якими, власне, й починався Хан-Сарай. Нiхто не зустрiв посланця заступника коронного гетьмана, нiхто, здавалось, i не помiчав його присутностi. Сновигали ханськi слуги, тихi, мовчазнi, наче кажани пролiтали. Бiля палацу завмерла варта - здоровеннi яничари з кривими ятаганами й великими шкiряними щитами... Роман i зовсiм занепав духом: хiба так мали зустрiчати посланця Речi Посполито?? Та ось нарештi Романа завели до канцелярi? хана, маленько? кiмнати, що була заставлена маленькими шафами. Сидiли писарi, сутулi, мовчазнi, наче вимерлi iстоти. Коли Роман увiйшов, нiхто з них навiть не ворухнувся. Польський посланець переступав з ноги на ногу, кляв подумки хана i всю його челядь i ще бiльше розчаровувався. В душi наростало обурення: як вони приймають посланця могутньо? держави! Кусав губи, злився подумки... У канцелярiю зачовпав товстий татарин з м'ясистим червоним обличчям, з дрiбними очицями, що геть запливли жиром, i, скалячи зуби в кривiй посмiшцi, повiв Романа до зали Дивана. Це була велика i розкiшна кiмната, вся оздоблена орнаментом, з м'якими килимами й подушками для сидiння попiд стiнами. В цiй залi засiда? ханський суд. То, напевне, тут його й прийме хан? Опасистий татарин пiрнув у якусь кiмнату. Роман простовбичив у залi Дивана досить довго. Та ось з бокового ходу вигулькнув сухий худий дiд з довгою бiлою бородою, в бiлiй чалмi, пiд якою стирчало сухе жовте личко. За його спиною стояв молодий товмач. Дiд у чалмi щось зашамкав беззубим ротом, товмач переклав: - Що хоче молодий пан Ляхистану? - Я - особистий посланець його мосцi во?води i заступника коронного гетьмана Речi Посполито? Адама Кисiля, - злегка вклонився Роман. - Прибув з дарами до його хансько? милостi володаря Криму, хай дару? йому Аллах тисячу лiт! Товмач переклав. Бiлобородий щось зашамкотiв, нiби жував сухе листя, i пiшов, нечутно ступаючи. Товмач жестом запросив i Романа. Пiднялись на другий поверх, i Роман опинився з товмачем у кабiнетi хана, надзвичайно просторому i ошатному. Стiни i стеля були червоного кольору, всюди килими кiлькома шарами. Сам хан Бехдир-Гiрей стояв бiля маленького вiконця, котре виводило у сад, i задумливо перебирав чотки. Був то середнього зросту, в мiру повний чоловiк з чорною бородою i жвавими чорними очима. На ньому - розкiшний халат в позолотi, на головi бiлоснiжна чалма з павиним пером. Хан пильно й ледь насмiшкувато оглядав Романа блискучими очима. Роман зупинився посеред кабiнету, зблiд i голосом аж надто голосним для тишi, котра панувала в палацi, одним духом випалив, як його навчав дядько: - Найяснiший повелителю великого царства, красо i гордiсть кримського престолу, повелителю великих орд Кримських, Бiлгородських, Буджацьких, Ногайських, Черкеських та iнших, державцю славний, ?гомосць во?вода i заступник великого коронного гетьмана Речi Посполито? Адам Кисiль шле тобi найяснiше вiтання i скромнi дари. Гут Роман оглянувся й похолов: носi? зi скринями лишилися в канцелярi?. Роман розгублено зиркав на хана. Який конфуз! Хан, з цiкавiстю спостерiгаючи за посланцем, добродушно посмiхнувся й простягнув бiлу пухку руку, що так i спалахувала вiд золотих прикрас. Роман ткнувся в не? губами, а коли випроставсь, то побачив, що скринi з дарами стоять бiля його нiг. Роман притьмом кинувся до однi??, пiдняв важке вiко i вже вхопився було за соболеву шубу, але хан ворухнув бровою, нечутно вирнули слуги i зникли, прихопивши з собою скринi. Хан заговорив, його голос був тихий, скрадливий, але з владними нотками. Товмач переклав: - Як почува? себе пiсля далеко? дорога молодий пан Ляхистану? Чи добре йому ?халося, чи гостинно його зустрiли в нашiй столицi? В чорних блискучих очах хана спалахували глузливi iскорки. - О найяснiший повелителю, хай дару? тобi Аллах тисячу лiт, дорога була легкою, а в Бахчисара? мене зустрiли добре. - Роман витримав паузу i перейшов до сутi: - ?гомосць во?вода i заступник великого коронного гетьмана Речi Посполито? Адам Кисiль, посилаючи дари й вiтання найяснiшому повелителю Кримського ханства, просив пособити Речi Посполитiй в ?? священнiй боротьбi проти непокiрних i свавiльних запорожцiв. Мiсяць тому знахабнiлi козаки пiд орудою Сулими захопили Кодацьку фортецю на Днiпрi, перебили залогу й перетворили фортецю Речi Посполито? на свою власну. - Коронний гетьман Кон?цпольський примусив полонених татар тягати найважче камiння на будiвництвi фортецi, - невдоволено сказав хан, i в його голосi почулося глухе роздратування. "Все пропало, - у вiдча? подумав Матусевич. - Коли хан зна?, що полонених татар по закiнченню будiвництва знищили, то моя по?здка в Бахчисарай закiнчиться зовсiм зле.." - Сталося непорозумiння, о найяснiший повелителю Криму, - пробелькотiв Роман. - ?гомосць великий коронний гетьман шкоду?, що так вийшло. I запевня? вiдшкодувати збитки, котрi понесло Кримське ханство. Хан кивнув головою, Роман поспiхом сказав: - Його милiсть заступник великого коронного гетьмана i во?вода Адам Кисiль вiдрядив вiйсько, аби вибити свавiльних запорожцiв iз Кодака, i тому прохав, аби найяснiший повелитель Криму послав сво? доблеснi вiйська на Сiч i розорив гнiздо бунтiвних лотрiв. Це значно б полегшило Речi Посполитiй здобути Кодак. Запорозька Сiч, котра тiльки те й чинить, що завда? шкоди Кримському ханству, була б розгромлена. Кримське ханство i Рiч Посполита мали б велику здобич, i слава ?хня ще вище злетiла б над свiтом! Тут Роман, того не вiдаючи, зачепив хана на живе. Рiч у тiм, що минуло? зими татари спробували було напасти на Сiч i знеславились. Козаки завбачно порубали ополонки у кризi Днiпра й позамасковували ?х снiгом. Татари так i зашурготiли тодi пiд кригу... Бажаючи вiдомстити запорожцям, хан вже давно виношував задум нового нападу на Сiч... А разом з поляками зробити це буде значно легше. - Буджацькi та ногайськi орди зруйнують Сiч! - рiзко сказав хан. Буджацькi та ногайськi орди тодi таки справдi напали на Сiч. Майже одночасно з Кононовичем та Кара?мовичем, котрi в той час пiдiйшли до Кодака. Щоправда, ординцi так i не захопили Базавлука, а змушенi були втiкати, бо запорожцi дали ?м вiдкоша. Та все ж Рiч Посполита лишилась тодi у виграшi. Зненацьким нападом татари перешкодили запорожцям послати на помiч Сулимi загони. Бiльше того, ординцi знищили обоз iз порохом та харчем, який Сiч вiдрядила сулимiвцям. Спаливши кiлька зимiвникiв, ординцi зникли, а ре?стровцi вчасно захопили фортецю... Роман Матусевич був гордим, як нiколи. Почував себе iменинником. Ще б пак! Сво?ю по?здкою в Бахчисарай вiн посприяв захопленню Кодака. Во?вода обняв тодi свого небожа. - Молодець, Романе! Ти добре розпочав свою службу, завдання виконав блискуче, татари вчасно оточили Сiч, i ми повернули собi Кодак. Сулиму вже повезли на страту до Варшави. Павлюк... Гм... Павлюк, на жаль, втiк. Але, думаю, ненадовго. Скiльки б вовк не бiгав, а пастки йому не минути. Потiм вони випили по келиху вина. - За твою по?здку в Бахчисарай, - посмiхнувся Адам Кисiль. - ?гомосць круль вельми задоволений тобою. Годися, юначе! - Служу його милостi крулю, Коронi й коханiй ойчизнi! - Маю ще одну при?мну звiстку для тебе, - загадково мовив во?вода, погладжуючи бороду. - Нещодавно помер старий Родзонський, тобi незнайома особа. Та рiч не в тiм. Вiн мав непоганий ма?ток десь пiд Бiлою Церквою. В Зеленiй Гутi, зда?ться. На щастя, Родзонський був бездiтний i безнащадний. Його ма?ток по закону перейшов у власнiсть його милостi круля. Ти ма?ш нагоду, Романе, одержати крулевщизну. Роман аж задихнувся вiд радощiв. У нього буде власний ма?ток! Вiднинi вiн не бiдний родич можного дядька, а сам собi пан! Золотою виявилась його по?здка в Бахчисарай! О, як вони заживуть з Оленкою у власному ма?тку! - Пора б i господинею обзаводитись, - Адам Кисiль хитро посварився пальцем. - Чи ма?ш уже на оцi молоденьку панянку? Га? Ех, був би у мене час, я пiдiбрав би тобi жону з можного i славного роду! Роман злегка почервонiв: - Спасибi, ваша милiсть, за безкорисливу допомогу, але я вже маю... - Он як! - скинув брови дядько вiд подиву, аж його лисий череп взявся зморшками. - I де ж ти встиг нагледiти пташку? Сподiваюсь, вона з великопольсько? сiм'?? Роман заперечливо покрутив головою - Що ти крутиш головою? - враз погасив посмiшку во?вода. - Чи не хлопка, бува? Роман переступив з ноги на ногу, його голубi очi наповнились слiзьми. Дядько довго здивовано на нього дивився, а тодi, нiби здогадавшись, зареготав: - Ха-ха!.. Ну й швидкий же ти, хлопче! Побував у хана i вже хочеш завести собi гарем. Так би й сказав. Коханка - се iнша рiч. Забавляйся, поки я пiдберу тобi паню з гербами й злотом. Нi, Роман аж нiяк не хотiв, аби Олена була його наложницею. Вiн прагнув, щоб вона покохала його i стала йому законною жоною. Не бiда, що вона проста сiльська дiвчина, Роман безтямно в не? закоханий i ладен пожертвувати всiм, аби Оленка була його. Вперше вiн побачив ?? в Бахчисара?... Коли Роман вийшов iз Хан-Сарая i поминув мiсток через Чурук-Су, то побачив гурт полонянок. Вони сидiли пiд платаном зграйкою замучених пташок, у яких пiдрiзано крильця. "Слов'янки", - подумав Роман, i серце його боляче стислося. Пiдiйшов ближче: то були укра?нськi дiвчата, захопленi людоловами в ясир. Вони сидiли, похнюпивши голови, нi на кого не дивлячись, i, певно, думали сво? довгi гiркi думи... Плечi ?хнi - безвiльно опущенi, руки у вiдча? звисали. Бiля них стояв дебелий, голий до пояса турок i, спершись на цiвку рушницi, дрiмав, злегка похитуючись. Роман зупинився нiби вкопаний. Звiдки ви, дiвчата, i куди вас женуть людолови? На невiльницькi базари, на глум i наругу? В люте-прелюте рабство?.. Турок, вчувши постороннього, лiниво повернув голову, розплющив одне око, знiчев'я подивився на гарно вбраного молодого пана, позiхнув i знову задрiмав... Роман вiдчув якесь неясне хвилювання. Йому здалося, що в цьому гуртi полонянок його власна доля. Його суджена. Звiдки взялось таке вiдчуття, Роман не знав. Пiдiйшов ближче. Хвилювання не вгамовувалось... Крайньою в гуртi сидiла тоненька дiвчина з довгою русявою косою. Вишивана сорочка вже встигла вилиняти i була на грудях розiрвана, а потiм зшита. Роман побачив тоненьку нiжну шию i синю жилку, що кволо, з останнiх сил пульсувала... Нiби вiдчувши, що на не? дивляться, дiвчина звела голову i глянула на нього великими карими очима, ?? очi були засмученi, повнi горя, слiз, вiдчаю i муки i ще чогось болючого i пекучого... I водночас вони були такi бездоннi, сповненi живлющо? вологи... "Вона, - прошепотiв, - моя доля-доленька!... В ту хвилину вiн забув про все на свiтi. Гарячково витяг капшук i рiшуче ступив до турка, котрий вдавав, що куня?, спираючись на рушницю, а сам з-пiд напiвзаплющених повiк пильно стежив за молодим паничем з Ляхистану... Жодним словом не прохопився Роман за пiвроку, що минуло вiдтодi, чому вiн ?здив у Бахчисарай. Коли б вiн бовкнув, що намовляв хана напасти на Запорозьку Сiч, то в Олениних очах вiн би став в один ряд з найлютiшими ворогами ?? горьованого народу. I втратив би дiвчину назавжди. Мовчав. Лише якось невиразно обмовився: в торгових, мовляв, справах. За Олену вiн заплатив тодi дорого. Все, що було в капшуку, висипав перед татарином. Людолов заперечливо покрутив головою, позiхнув i знову мостився дрiмати .. В Романа затряслися руки. Зняв з пояса шаблю, турок позiхав. Стягнув з пальця перстень з коштовним каменем, потiм скинув з плiч дорогий кунтуш... Турок позiхнув, все ще обмацуючи чiпким поглядом молодого панича Ляхистану, та зняти з покупця бiльше вже не було чого... Людолов погодився. Олена не кинулась сво?му визволителю на шию, тiльки гiрким словом прохопилась: - З одно? неволi та в iншу. З турецько? - в лядську. На нього навiть не глянула тодi, хоч ?? подруги по неволi хапали його за руки, благальне зазирали йому в очi, прохали викупити i ?х... Олена мовчала... Коли вже пiд'?жджали до Бара, уважно на нього подивилась i скупо всмiхнулась: - А кунтуш у тебе був гарний. Бiдний паничу, роздягнув тебе людолов й обiбрав, як липку. - Кунтуш - дiло наживне, - радо мовив Роман, прислухаючись до ?? м'якого голосу. - 3 тобою менi i в куренi рай. - Але не менi... - непривiтно озвалась полонянка. - Ой, паниченьку голубоокий, плакали тво? грошi... - Не бiйся мене, - тихо мовив Роман. - Я тебе нiколи-нiколи не зобиджу. Побачив я тебе i зрозумiв... Ти - моя доля. Моя суджена. А суджену, кажуть, i конем не обскачеш. Вона здивовано дивилась на нього: - Я думала, що ти купляв собi любаску. - Воронь Боже! - палко вигукнув вiн. - Я покохав тебе з першого разу. Я не можу без тебе, Оленко. Вiднинi ти мо? сонце i життя. Я все для тебе зроблю. Ти будеш шляхетною панночкою, ти будеш рiвня усiм панам Речi Посполито?. Ти станеш панi Матусевич. - Замовкни! - крикнула вона, i в ?? очах спалахнув гнiв. - Цьому нiколи не бувати!.. Восени вони вже були в Бiлiй Церквi i, не затримуючись, по?хали у свiй ма?ток в Зеленiй Гутi. Село чималеньке, на горбi, серед старого тiнистого парку бiлiв колонами панський будинок. - Ось вона яка, крулевщизна! - в захопленнi вигукував Роман. - I все це наше... Щоправда, його милiсть король подарував менi ма?ток без права передавати його мо?м спадко?мцям, але то не бiда. Ще раз послужу його королiвськiй милостi - i ма?ток навiчно перейде славному роду Матусевичiв! Олена вiдчужено мовчала. Роман озирався навсебiч i щиро, по-дитячому радiв: - Але ж як тут гарно!.. А он i ратай... Подивись, Оленко, яка романтична картина! На нашому полi мирний ратай! - Ось тому вiн i нужденний, що занадто мирний! - задумливо мовила Олена. - Зломив хребта на панських грунтах, де вже йому войовничим бути. Зiскочила з ридвана, пiдiйшла до орача. - Боже поможи! Орач - худий, згорблений селянин в зотлiлiй сорочцi, що ледве купи трималася на його плечах, - з натугою повернув до не? гостре почорнiле лице з безвiльно обвислими вусами, окинув Олену з нiг до голови важким, похмурим поглядом, буркнув: - Казали боги, щоб i ви помогли! - I, налягаючи на чепiги, хрипло крикнув на свого вола-одинака: - Гей, старий, чого слуха?ш, що панi щебече?.. Тягни бiду свою, не прислухайся до панських балачок, помочi вiд них, що снiгу влiтку, - не чекай! - Ваша правда, дядьку, - тiльки й мовила Олена. - Наша правда? - орач тупнув босою ногою в землю. -Там наша правда. Глибоко ?? пани закопали, чи й виореш дiдiвським ралом. Тут лемеша треба гартованого, а ще лiпше - крицi. Пiдiйшов Роман, обережно взяв Олену за лiкоть. - Не чiпай його, хiба ти не бачиш, - що вiн злий? - А ти покопирсай цю землю дерев'яним цурпалком, а тодi спробуй бути добрим! - Олена рвучко висмикнула свою руку. - Тобi цього не зрозумiти, паниченьку. - Гей, старий, гей! - хрипло покрикував орач. - Ори, брате, ори, мо', щастя наше селянське виореш. Худоребрий вiл пнувся й тремтiв, з натугою тягнучи за собою примiтивне рало - почорнiлий стовбур дерева, вiдросток якого правив за вiйце. Знизу в стовбурi був забитий i скрiплений снозою зуб-ральник, котрий сяк-так шкрiб-рив затвердiлий грунт, залишаючи позад себе щось ледь схоже на борозну. - Яка нужда!.. - похитала Олена головою. - Однозубе рало. Що вiн ним зоре? - При стараннi... - почав було Роман, та Олена сердито перебила: - При стараннi жили з тебе рало витягне, i по тому! Хiба ти не бачиш, що воно неспроможне перевертати грунт? Ральник тiльки розрива? землю та сяк-так ?? розсову?. Не чекай тут врожа?в i статкiв! - Вперше бачу панi, котра дещо петра? в селянському дiлi, -трохи привiтнiше озвався орач. - Ех, панi добра... Де оре соха, там i трава висиха, а де плуг ходить, там хлiбець родить. А ралом з бовкуном що... Ралом тiльки оране довжити й поперечити. - Буде вам плуг! - бадьоро вигукнув Роман. - Куплю плуги з добрими лемешами - заживемо. - Може, пан i заживе, та тiльки не ми! - сплюнув орач. - Цоб, старий, цоб, чого вуха розвiсив? Казав пан: кожух дам, та слово його тепле! Олена повернулася до ридвана засмучена й до самого села не зронила й слова. Бiля крайнiх хат ?х вже очiкував гурт селян. Гайдуки канчуками зганяли селян i кричали: - Кланяйтесь його милостi пановi Матусевичу! Сам круль вас подарував пановi. Згинайтесь... Нижче! Нижче, бидло! Селяни кланялись похмуро, вороже позираючи на панський ридван. Матусевич привiтно махав рукою. Олена опустила очi, щоки ?? горiли вогнем. То? ж ночi вона втекла з ма?тку. Роман наздогнав ?? на шляху вранцi, коли ще ледь сiрiло. - Не треба тiкати, - прохав, iдучи поруч з нею й ведучи коня. - Все на Укра?нi належить панам. I дороги також. Перший-лIпший дiдич тебе схопить i зробить сво?ю поко?вкою. - Це так... - зiтхнула Олена i зненацька запитала: - А правда, що Павлюк утiк з Бара? - Павлюк?.. -здивовано перепитав Роман. -Утiк... А чого вiн тебе цiкавить? - Просто так, - уникаючи його погляду, вiдповiла Олена. - Я повертаюсь до тебе... . . Вiдтодi минуло пiвроку. Дивно вони жили. Вiн i сам частенько задумувався: хто ж йому Олена? Нi дружина, нi любаска, нi сестра, нi гостя в ма?тку, нi родичка... Нi просто знайома. Мiж ними звiвся незримий мур, i як не бився Роман, але так i не змiг його звалити. Роман замугикав i вийшов у парк. На галявi Олена морквою годувала зайцiв. Вчувши його кроки, випросталась. Зайцi злякано подивились на нього й сипонули в кущi. - Як вiд вовка, втiкають!, - гiрко сказав вiн. - Зайцi просто не розпiзнали, що ти нi риба нi м'ясо i до вовка тобi далеко! - вiдрiзала вона. В Романа затремтiла губа. - Вже й обидився... - вона скупо всмiхнулась. - Чого ти себе мучиш, парубче, й мене? Хiба ти слiпий? - Оленко... - простягнув вiн руки - Ти мене ослiпила. Без тебе менi поночi. Жадiбно схопив ?? руки. - Не треба, - попрохала вона, але рук не висмикнула. -Ти гарний. I добрий... Беззахисний. Менi навiть шкода тебе. - Оленко .. - стискував вiн ?? руки. - Зрозумiй мене... - вона благально на нього глянула. - Я iншого... - Iншого? - похолов Роман. - Х-то вiн? - Чи тобi не все одно? - А де ж вiн? - Не знаю... Але забути його несила... Роздiл другий Весною 1637 року королiвський комiсар Ян Данилович дiстав собi в управу Чигиринське та Корсунське староства. З'явившись у Чигиринi якраз на весняного Юрiя з великим загоном жовнiрiв, Ян Данилович заходився приводити до послушенства селян та мiщан. Була вже не рання, тепла весна. Над Чигирином летiли запiзнiлi гуси й падали на зеленi луки побiля Тясмину. I багато хто з мiщан, чекаючи сво?? черги "на послушенство", заздрiсно поглядав на гусей i думав: "Гуси-гусенята, вiзьмiть мене на крилята". - Ха-ха-ха-ха! - реготав Ян Данилович, взявшись у боки. - Сулимiв чекали? Павлюкiв виглядали? Чернь. Бидло... Я вас приведу до послушенства! Я вас навчу, як у ногах свого пана повзати! Сулими i Павлюки у Варшавi на майданi конають, а тут я вам пан i Бог, пся крев! Схизмати смердючi! - До жовнiрiв: - Лупiть ?х, пся крев! Лупiть, щоб аж скора на них репалась! Жовнiри круками накидались на юрму, що жахно вiдсахувалась вiд них i тислася пiд стару церковку в пошуках рятунку, хапали дядькiв чи молодиць, збивали з нiг, тягли за руки чи ноги на майдан i, облiпивши жертви з усiх бокiв, лупцювали ?х канчуками, доки не лопались у них сорочки i на зелену траву не бризкала кров... Жовнiри якусь мить вiдхекувались, витирали зрошенi потом лоби й знову бралися за сво? жертви. Селяни, зiгнанi з ближнiх сiл для послушенства, стояли на майданi похнюпивши голови. Добра вони вiд нового пана й не чекали, але щоб ?х отак зразу нi про що нi за що бити до кровi?.. Цього дня - на весняного Юрiя - вони, як завше, виходили у поле на водосвятiе. Панотець святив у цей день пашню, жiнки хутчiше протирали свяченою росою очi, щоб зiркiшими були та щоб не болiли, чоловiки прикидали, яке жито. ? така прикмета: коли на Юрiя у житi ворона захова?ться - рясного чекай врожаю. Та цi?? весни селяни хмуро словами перекидалися, що "жито на Юрiя ледве спромоглося горобцевi до колiн дiстати, про хлiб та статки годi й думати". - То ви ще будете брови на свого пана супити? - не вгава? королiвський комiсар. - Пся крев!.. Лупiть! До кровi репiжте! Жовнiри з сил вибиваються. Зелена трава червонi?. З протилежного боку майдану, якраз навпроти юрми, що чека? на послушенство, стоять ре?стровi козаки з сво?м полковником Карпом Скиданом. Ре?стровцi всi як один на пiдбiр, високi, ставнi, та зараз вони поопускали голови, горбляться, намагаються вiдвести очi вiд послушенства. Полковник хмуриться i теж уника? людських очей. Та ось сивовусий дiд, у якого аж танцюють по спинi жовнiрськi канчуки, плю? кров'ю й кричить до Скидана: - Чого очi вiдводиш, полковничку? Канудить? Теж менi захисничок Укра?ни, бодай тобi чорти вуса у пеклi обсмалили!.. - Хоч би не ганьбили козачого звання! - пiдхоплю? хтось iз натовпу. - Катами свого люду поставали! - Дивiться, козаченьки, дивiться, як ляхи з нас кров, як воду, точать! - кричить чорнява молодиця. - Може, й ви панам-ляшкам пособите? Бiднi жовнiри вже й потомилися. Берiть, козаченьки, канчуки в руки, бийте свiй кревний люд! Хай пани спочинуть. - Та якi вони козаки? - плю?ться худий селянин, в якого по вусах стiка? кров. - Справжнi козаки на Низу, за порогами. А це панськi пiднiжки! Ще нижче нахиля? сиву голову Карпо Скидан. Важко йому чути таке, наче хижий звiр пазурами терза? його зранене серце. А що вони, ре?стровцi, вдiють? Пани пiсля Хотина щедро Укра?нi волю обiцяли, та дiдько тим обiцянкам радий! Краще б його самого побили, як отаке слухати! Люди ж правду кажуть. Якi вони в бiсового батька козаки? Хнюпляться ре?стровцi, не вперше ?м-бо чути таке. Дивляться на них люди, як на панських собак. А що вдi?ш? Бог високо, король далеко, а Ян Данилович тут i Бог, i король. Кому поскаржишся? - Так ?х!!! Так!!! - кричить комiсар. - Лоскочiть ?м спини, щоб гнучкiшими були, щоб гнулися перед ясновельможним панством аж до землi! Щоб i думати про бунти забули! Так ?х!.. Так! Скидан вiдчува?, що рiдна земля пiд ногами гаряча. Важко йому стояти на рiднiй землi i байдуже дивитись, як чванливий i пихатий лях знуща?ться з твого люду. Чи ж для цього Карпо Скидан iшов колись в ре?стровцi? Думав Укра?ну вiд люто? татарви боронити, а став посiбником катiв. Б'ють молодицю з немовлям на руках. "Коли б мо? мама побачили, який з мене захисник, то прокляли б свого Карпа!" - з гiркотою дума? Скидан. Ось тягнуть молоду вродливу дiвчину, заламують ?й руки. - Цю лишiть, - милостиво каже Ян Данилович. - Смачна хлопка! Вiдведiть у мо? поко?... Постiль менi стелити... ха-ха!.. - Мамо-о-о! - в невимовнiй розпуцi кричить дiвчина. Скидан смика? себе за вус i рiшуче пiдходить до комiсара. - Вашмосць! Чим завинили цi люди? - Мовчать, пся крев! - накида?ться на нього Данилович. Карпо блiдне. - Я - полковник ре?стрового його королiвсько? милостi вiйська. - Ти бидло! - аж тупотить ногами комiсар. - Для мене ти таке ж бидло, як i та чернь. Скидан хитнувся вiд обурення, але встояв. - Вашмосць! Я заявляю рiшучий протест! Я буду скаржиться його милостi королю i сейму! - Ти, смерд, ще смi?ш пащекувати? - визвiрився Данилович i крикнув жовнiрам: - Лупiть i ре?стровцiв заодно! Щоб вдруге не посмiли роззявляти рота! Жовнiри хапають ошелешених ре?стровцiв, витягують ?х на майдан, i пiшли свистiти канчуки... Натовп затих... - Вашмосць! - тремтить Скидан. - У нас права, данi його милiстю королем Речi Посполито?! - Я плював на вашi права! - кричить Данилович. - Нащо менi вашi права, як у мене ? кращi лицарi, нiж ви! А тебе, хлопський полковнику, в ямi згною! Турнули Карпа Скидана в льох-закапелок. Вогко. Темно. Нi сiсти, нi стояти. На стiнах - слизь, пiд ногами - смердюче багно. Скидан тупцю? в тому болотi i чу?, як на майданi все ще приводять людей до послушенства... Скрегоче зубами полковник. Стогне вiд безсило? лютi. Згадався Павлюк. Кликав вiн Скидана з собою. Не пiшов на Сiч. Думав, що без кровi обiйдеться. Отямиться панство, дасть обiцянi вольностi укра?нському люду. Врятували ж козаки Польщу пiд Хотином, мусять пани волею вiддячити. I вiддячили... Кому замало - ще дадуть... Не знаходить собi мiсця. Слiпець! Кому вiрив? Катам свого народу? Душогубам i гвалтiвникам? Павлюк ще коли казав: "Годi! Годi терпiти, годi чекати манни з небес, а волi з панських рук. Пiшли на Сiч, пiднiмемо запорожцiв, повернемося на Вкра?ну великою оружною силою. Люд до боротьби запалимо". А Скидан тодi все ще вагався. Все ще вiрив обiцянкам короля. - Брате! Здери полуду з очей! - палко казав Павлюк. - Кому ти вiриш, вiд кого чуда чека?ш?.. Була в них пота?мна розмова ще влiтку минулого року. У Каневi. Вiн, Карпо Скидан, сотник Павлюк i гетьман ре?стрового козацтва Василь Томиленко. Зiбралися в хатi гетьмана, до ранку гомонiли про те, що в кожною наболiло на душi. Тьмяно блимала свiчка, на стiнах шугали ?хнi тiнi. Вони сперечалися, думали, гадали. Невгамовний Павлюк гарячi слова кидав: - Коли ми ?динодумцi i ?диновiрцi, коли в нас одна мати Укра?на, то давайте дiяти вкупi. Допоки терпiти лихо й наругу? Хiба ми, укра?нцi, народилися рабами? Черню? Бидлом? То чому ходимо в лядських ярмах? Чи нема? моцi в наших руках, а в серцях - жаги волi? Чи народ наш у землю закопав свою мрiю про волю та незалежнiсть? Мусить же хтось почати! Або волю здобудемо, або кiстьми ляжемо! - Кiстьми вже лягали, - обмовився тодi Скидан. - I Косинський, i Наливайко, i Жмайло, i Трясило, а воля де? Одинадцять лiт минуло з часу повстання Марка Жмайла, а пани як сидiли на наших шиях, так i сидять. Де ж воля? Не принесло ?? повстання, а тiльки дужче Рiч Посполиту озлобило. - Прийде! - схопився Павлюк. - Лягли нашi товаришi, i ми ляжемо! I ще не однi ляжуть, а волю все одно здобудемо! Вона приходить лише до тих, хто за не? бореться! А хто покiрно в ярмi чимчику?, той бидлом здиха?. Та ще золотими обiцянками вдовольня?ться. - Чи не лiпше з панством мирним шляхом домовиться? -стояв на сво?му Скидан. - Ми панiв рятували не раз. Хоча й пiд Хотином. Обiцяли ж пани полегшити нашу долю? - Блажен, хто вiру?, - похмуро озвався гетьман Василь Томиленко. - Сподiватись, що пани волю дадуть, все одно, що з гадюкою цiлуватись i вiрити, що вона не вкусить. Настав уже час за шаблi братись, товаришi i братове! Ще довго шукали iстину, доходили до згоди. - Я думаю почати з ре?стровцiв, - вже перед ранком дiлився Павлюк сво?ми думками. - Вони при збро? i завжди напохватi. - Так, починати треба з ре?стру, - пiдтримав Павлюка гетьман. - Не всi, але бiльшiсть буде за нами. А старшина... Рiзна старшина. Одна голови покладе за волю, друга нас за шеляг продасть. I все ж почнемо. Одначе--спiшити в цiм дiлi не варт. Будемо терпеливо готуватися, зручного менту вичiкувати. Перш за все збро?ю запастись, харчем, кiньми, обозами. - Ляхи насторожаться, - засумнiвався Скидан. - Чимале дiло - повстання пiдготувати. Та й старшина може продати. Не всi в лицарство йдуть, дехто в iуди преться. - А ми до пори до часу не будемо розжовувати, для чого пiдготовка, - мовив гетьман. - Готуйтеся до вiйни, а яко? - мовчок. Хай думають, що з татарами... Так тодi й ухвалили. Невдовзi у всi мiста Схiдно? Укра?ни до полковникiв ре?стру було розiслано такого унiверсала. "Василь Томиленко, гетьман вiйська його королiвсько? милостi Запорозького. Пане полковнику! Мо?ю гетьманською владою i iм'ям всього вiйська Запорозького суворо велю вам запастися провiантом та iншими речами i у всьому бути готовим до вiйни i тiльки вам буде оголошено письмовим наказом нашим, всi без винятку зобов'язанi з'явиться пiд загрозою нашо? немилостi i суворо? кари вiйськово?. Федiр Онушкевич, писар вiйськовий"[3]. Так починав Павлюк з Томиленком (Карпо Скидан все ще вагався), але з то? та?мно? пiдготовки зле вийшло. Переяславський полковник Сава Кононович, одержавши унiверсал, запiдозрив щось неладне. Що за пiдготовка, коли нiяко? вiйни не передбача?ться? Чи не затiва?, бува, чого гетьман проти Речi Посполито?? I Сава Кононович з унiверсалом Томиленка спiшно подався в Бар до коронного гетьмана... Цього було досить. Павлюк iз сво?ю сотнею ледве встиг утекти на Сiч, вiд Томиленка забрали булаву й передали ?? Савi Кононовичу. Щоправда, Томиленковi тодi пощастило врятувати свою голову, адже прямих доказiв проти нього не було Томиленко лишився старшиною i принишк у Черкасах, а Сава Кононович виплив на поверхню. Тепер i Павлюка вже нема?. Злi думи обсiли Скидана в льоху. Чавка? багно пiд ногами Нi сiсти, нi лягти. А далi що? I Сулими вже нема?. А як Скидан було зрадiв, коли Сулима взяв фортецю Почалося, думав. А воно хутко й скiнчилося. Все той же Сава Кононович i тут встиг. Сулимi у Варшавi голову стяли, а де Павлюк зараз, того нiхто не вiда?... Та допоки ж таке буде? Ось i сьогоднi з нього познущалися, гiднiсть його стоптали, а вiн терпить. Тобi плюють, а ти кажи, що Божа роса? Справдi, який вiн козак? Тiльки звання козаче ганьбить. Пiднiжок панський. Правду казав Томиленко: панам вiрити, що з гадюкою цiлуватися. - А-а-а-а! Людоньки, поряту-у-уйте-е-е... - раптом iз замку несеться тамований дiвочий крик i завмира?.. Рвонувся Скидан до дверей, вдарився у них грудьми, загупав кулаками. У вiдповiдь - нi звуку. Мертва тиша. Скидан важко диха?. Загинув Сулима, загинув Павлюк, ти, Карпе Скидан, починай. Ти загинеш - третiй перед поведе. Тiльки не коритися. Досить уже, вiрив, сподiвався... Пора й за шаблю братися, коли хочеш козаком лишитися, слави лицарсько? зажити, як дiди тво? ? прадiди, коли ти хочеш носити горде ймення товариш, а не хлоп i не бидло! Нурту? душа в сивого полковника, спада? полуда з очей. А за маленьким вiконцем, чути, ре?стровцi гомонять. - Кажуть, стяли у Варшавi й Павлюку голову. - Те-те-те! Кажуть, живий. Його буцiмто Сулима порятував. Лети, каже, на Вкра?ну, люд пiднiмай, а я за тебе голову зложу на пласi. - Ех, коли б Павлюк!.. - А наш полковник нi се нi те... Його б'ють, а вiн "вашмосць" кричить. Тепер у льосi притих. - Прозрi?, то й за шаблю вiзьметься. В Чигиринi проспiвали третi пiвнi. За давньою звичкою майданом прочовгав мiський сторож з дерев'яним деркачем, i в нiчнiй тишi ще довго лунало скрипуче деркотання... Тiльки воно стихло, як зненацька хрипло проспiвав одинокий пiвень. Певно, заспав, як його товаришi будили нiч, тепер сам-один надолужував прогаяне. "Будимири спiвають, - подумав Скидан. - В цю хвилю вони спiвають по всiй Укра?нi, та чи збудять неньку нашу? Спить Укра?на важким сном... То хто ж ?? сколихне, хто посадить на коней ?? синiв i поведе на праведний i святий бiй?" - Пильнуй! Пильнуй! Пильнуй!.. - несеться вiд мiсько? брами. Варта в замку прокричала сво? звичне "пильнуй", i знову тиша, важка, глибока, запада? над Чигирином. Лише з Тясмину доноситься ледь чутне гелготання гусей... Скидан натиску? плечем на дверi, аби виважити ?х, як зненацька по той бiк дверей хтось зашепотiв: - Тут вiн... Але замок... - Хлопцi! - гаряче зашепотiв у щiлину полковник. - Ламайте дверi! - Один мент, пане полковнику, - вiдповiли йому ре?стровцi. - Жовнiри, нажлуктившись, сплять. Саме час за шаблi братись! Скрипнув завiс, нiби зойкнув, дверi хитнулися, i дужi руки витягли Скидана з льоху. - Пильнуй! Пильнуй! - несеться раптом iз замку, i один з козакiв цiдить крiзь зуби: - Ось ми тебе зараз попильну?мо! Повернемо вам з лихвою борг! - Скiльки вас, боржникiв? - пита? Скидан. - Усi на ногах, пане полковнику! - озива?ться хорунжий Звонаренко Мусiй i простяга? Скидану шаблю. - Ось ваша подруга вiрна. А ляхи в замку сплять. I пан Данилович з ними. Пиячили до пiвночi. - Тодi, брагове, до збро?! Покажемо ?м наше послушенство. Хорунжий Звонаренко, вiзьми кiлькох "в'юнiв" та знiмiть сторожу бiля брами. А решта за мною! З Богом, товаришi! Звонаренко, прихопивши з собою "в'юнiв" - так називалися найметкiшi козаки, котрi нечутно, наче в'юни, пiдповзали до варти й знiмали ?? безшумно, - зник у темрявi ночi. Скидан з козаками обережно просувався за ними майданом. Над Чигирином густо висипали зорi й тьмяно полискували на козацьких шаблях. Блищала зiрка й на шаблi Скидана. "Свiти менi, ясна зiрко, i вдень i вночi, -думав вiн. - Назад уже путi нема?. А попереду... Попереду не знаю що. Люта боротьба не на життя, а на смерть... Тож свiти менi, щасливая зiрко!" - Пильнуй! - почулося вiд брами. - Пиль... - Захрипiв хтось, гупнув, падаючи. - Пильнуй! - почувся голос хорунжого, i Карпо Скидан мовчки ринувся на замок, а за ним козаки... Ось I брама. Перестрибуючи через трупи сторожiв, полковник врива?ться на замкове подвiр'я i мчить до будинку, де спить Ян Данилович. На схiдцях ганку бiлi? розпластане дiвоче тiло в пошматованiй сорочцi. Руки скрученi за спиною... "Вона, - дума? Скидан, - та, що кричала звечора... Замучили, душогуби". I, потрясаючи шаблею, на якiй спалахують зорi, Скидан шалено кричить на увесь Чигирин: - Вставайте, люди-и-и! До збро?! Смерть ворогам! Над Чигирином шугнуло полум'я. Роздiл третiй Повернувши Кодак, шляхта зiбралася на сейм у Варшавi, де наполягала, аби король негайно розпустив укра?нськi ре?стровi полки. - Хто, як не ре?стровцi, призвiдцi всiх бунтiв i повстань на Укра?нi? - вигукували магнати. - Адже без них жодна пожежа не загориться в ма?статi! Одначе король мав iншу думку: без ре?стрових козакiв Польща не могла б захищатися вiд численних набiгiв туркiв i татар. Тому на розпуск ре?стру король не погодився. З тим i сейм закiнчився. Магнатство стало в опозицiю королю. Маючи сво? власнi, надвiрнi вiйська, магнати що хотiли, те й робили на Укра?нi. Перш за все вони почали самовiльно обертати ре?стрових козакiв на сво?х хлопiв, чинили безчинства серед селян i мiщан. Весна 1637 року на Укра?нi була тривожною. Першим повстав, перебивши жовнiрiв, Чигирин. Карпо Скидан почав виганяти ляхiв з Чигиринського староства. За ним пiдняв ре?стровцiв полковник Семен Биховець. Вiн повiв сво?х козакiв на Сiч, де, ходили чутки, ре?стровий сотник Павлюк, вибраний повстанцями на гетьмана, готував вiйсько до походу на Укра?ну. Тi ж ре?стровцi, котрi лишилися на волостях, тiльки й чекали повстанського гетьмана. Старшина почувала себе як на бочках з порохом. Непевне було i панство. Щоночi горiли фiльварки, селяни продавали воли, купляли собi коней i, озбро?вшись чим попало, а здебiльшого вилами й косами, цiлими загонами прибували на острiв Базавлук. На Вкра?нi запахло повстанням. Тi?? весни рiдко який день випадав, щоб на Сiч не прибували селяни-втiкачi, мiщани, ре?стровцi. Мчали кiнно сотнями, сунули гуртами з цiпами, косами, сокирами, а то й просто з дрючками в руках. Сiч гула, як вулик перед ро?нням. Якiв Остряниця збився з нiг, розташовуючи прибулих. Нi вдень, нi вночi не знав вiн спокою, метушився, гарячкував, хапався за голову: - Люд як плавом пливе! Та де ж я приткну ?х? - Де хочеш, отамане, там i притикай, аби лишень у те вiйсько, що панiв колошкатиме, - статечно казали дядьки з косами та вилами. - А може, вас у те вiйсько, що паноту по голiвках гладитиме? - весело питався Остряниця. - Не все ж ?х колошкати, треба ж i погладити. - А погладимо, та проти шерстi! - перекладали дядьки коси з плеча на плече. - Це? весни добряче погладимо! В ?хнiх неквапливих, гречних рухах, мовi стiльки вчува?ться впевненостi i сили, що Остряниця вiрив, з такими людьми не промахнешся. Лише дай ?м зброю, поведи на Укра?ну! - Ходiмте, братове, десь i вас приткну. "Притика?" Остряниця щодня, i чим бiльша? повстанцiв на Сiчi, тим мiцнiша? в ньому вiра у перемогу. А зовсiм же недавно не горiв отаман, а ледве тлiв... Пiсля того, як його порятував Дмитро Гуня, всю зиму прокачався вiн у колишньому зимiвнику Хвеська Солодкого, заледве його на ноги Касян Коляда поставив. - Дякуй, отамане, сво?й долi та Гунi, котрий тебе замалим мертвого в тирсi надибав, - казав йому на прощання Коляда. - Мабуть, ти в сорочцi народився, ще не одну весну ряст топтатимеш. Ходи здоровий! Коли вижив, на щось та знадобиться твоя голова! - Про Сулиму нiчого не чути? - сумно запитав Остряниця. - Невеселi речi, - спохмурнiв Коляда. - Стратили його ляхи у Варшавi. А Павлюк буцiмто врятувався, та де вiн зараз, того нiхто не вiда?. Дмитро Гуня живий. Вiдбийся вiд ногайцiв, коли тi на зимiвник напали, i гайнув на Сiч. Гуня й справдi був на Сiчi, а про Павлюка нi слуху нi духу. Однi запевняли, що вiн утiк, iншi - що його разом з Сулимою стратили у Варшавi. Хтозна, кому й вiрити... Тяжко перенiс Остряниця загибель свого побратима. Нiби й духом тодi пiдупав. На душу безнадiя насунула, вiдчай докучав. В такi хвилини йому здавалося, що марна всяка подальша боротьба, що не судилося Укра?нi бути вiльною i незалежною. Бо хто тiльки не пiднiмав повстання, i марно. Великою кров'ю закiнчувалося. I не рiк, не два це трива?. Поразка за поразкою... Вiд тих думок-терзань не знаходив собi мiсця. Та досить було по веснi Павлюковi з'явитись, як ожив Остряниця, скинув з себе машкару безнадi?, вiдiгнав сумнiви... Чим бiльше прибувало на Сiч втiкачiв, тим мiцнiшала в ньому вiра, що не все ще втрачено. Повстанське вiйсько збiльшувалося з кожним днем. Мiсця не вистачало, й Остряниця "притикав" прибулих в сiчовiй слободi, але й там невдовзi стало так тiсно, що нi про?хать, нi пройти. Спали просто неба, на вуличках i майданах. А коли й слободу запрудили, довелося нашвидкуруч тулити куренi з очерету понад Днiпром, i по деякому часi там виросло цiле мiстечко. Остряниця хоч i присiсти не мав за клопотами, але почувався як нiколи щасливим. - Тiсно, батьку? - питався Дмитро Гуня, коли вони здибувалися. - Тiсно, синку, тiсно! - весело вигукував Остряниця. - Так тiсно, що й пальця нiде приткнути! - А ти його, батьку, з собою носи! - жарту? Гуня. - Дай Боже, щоб ще тiснiше було. - Буде, Дмитре, он уже новий гурт до нас просту?. - Агов, пане отамане, - гукають прибулi. - Де б нам мiсце вибрати? Перед Остряницею гурт вершникiв. Вiдразу побачив, не мастаки вони в сiдлах сидiти, бо тримались абияк, - наче снопи з воза поперекошувалися. В солом'яних брилях, в латаних-перелатаних сорочках, з порепаними руками. В того сокира за поясом, в iншого довгий шворiнь чи коса до кiсся сторч припасована, а в того поперек луки дрюк лежить замашний. Остряниця головою похитав, добродушно мовив: - Але ж i во?нство!.. Де ж вас подiти? - Дiвай де хочеш, а назад не повернемо голобель, - гудуть дядьки. - Панiв хочемо воювати. - Хоч ми й з порожнiми руками, та серця нашi сповненi гнiву i помсти, - озвався високий чорнявий чоловiк, на вигляд вiн був ще моложавий, хоч вуса його i взялися сивиною. -Треба буде, й кулаками повою?мо, а там i зброю в панiв захопимо. Аби лишень почати. Вiн чи не ?диний з-помiж дядькiв тримався на конi хвацько i впевнено, наче зрiсся з кульбакою. На поясi висiла шабля, за плечима - мушкет. Смушкова шапка набакир заломлена, чорнi блискучi очi повнi вогню i снаги. - Козак? - поспитав його Остряниця. - 3 ре?стру? - Гордiй Чурай, урядник Полтавського охочекомонного полку! - жваво вiдповiв чорнявий вершник - А це, - показав на дядькiв, - мiй загiн. Збро? не ма?, в бою ще не бував, та запал у нього що той порох. Зваги нам не позичати. Остряниця, роздивляючись ватага, поцiкавився: - А яким це робом пан урядник серед втiкачiв опинився? Чи служба його милостi королю не до душi? - Ляхи вже до печiнок допекли, - кивнув Чурай, i його очi потемнiли. - Далi терпiти нема? змоги. - Помовчавши, додав: - Шляхтича одного зарубав i на Сiч подався. З Укра?ни, лиходiй, глумився. То я його пiд гарячу руку... Навпiл шаблею - I добре зробив, хай завжди твоя рука буде гарячою! Почин ма?ш. - Маленький ще, - зiтхнув Чурай. - Знайшов над чим сушити голову, - засмiявся Остряниця. - Шляхти то? скiльки розвелося на Укра?нi, аби встигав ?? шаблею частувати. - А скоро почнеться? - Ось тiльки пан гетьман дасть знак, так i завиру?мо, як весняна вода!.. В останнiй перед походом день Павлюк пiшов у степ до Пiвнячого яру, аби хоч трохи побути на самотi, подумати. Ще i ще зважити сво? помисли, поспитати самого себе, чи нема? в душi бодай маленького сумнiву та вагання, зневiри в успiховi, бо завтра пiзно буде. Завтра сурми в похiд засурмлять! Перше мiсто на Схiднiй Укра?нi, котре вiн мусить узяти, - Черкаси. В Черкасах зберiга?ться ре?строва артилерiя, порох, свинець. 3 Черкас i треба починати... Сiч уже переповнена, люд до бою рветься. А чи ж вiн усе зважив, все вивiрив? Шкода, що поруч нема? батька й порадника Iвана Сулими... Цiною свого життя врятував вiн Павлюка i на святу справу благословив. А собi гiрку та люту долю вибрав. У Варшавi на майданi кат його четвертував: спершу руки вiдрубав, потiм ноги, а тодi й голову вiдтяв... Голову отамана на кiл настромили, на базарi виставили. Завтра сурми в похiд засурмлять! Поведе вiн вiйсько на Вкра?ну, буде мстити за всiх пригноблених i замучених, четвертованих i скалiчених... За кожну краплю людсько? кровi, безневинно пролиту. Та хiба тiльки мстить iде вiн душогубам свого народу? О нi! За волю, за кращу долю пiднiма?ться на люту битву заярмлена Укра?на. I вiн поведе ??, вона йому вручила свою долю, назвавши його сво?м гетьманом. Не ма? права схибити. Завтра сурми в похiд засурмлять! - Чу?ш, батьку Йване? Я прийшов з тобою порадитись, погомонiти, подумати. Ти любяв Пiвнячий яр i свiтлий струмок на його днi, що й нинi тихо жебонить. Ти приходив сюди зважувати сво? думи I помисли. За день до походу на Кодак ми пили з тобою воду з того свiтлого струмка i мрiяли... Спасибi тобi, батьку! - шапку знявши, вклонився Павлюк свiтлому струмковi. - Спасибi за любов твою, за пораду. Я чую, як пiвень пi?, як рiдна земля до мене озива?ться. Порадився з тобою - i на серцi чистiше стало Завтра сурми в похiд засурмлять. Я зроблю все, що в мо?х силах. Хоч ковток волi, а здобуду людям. Прощай, батьку! Завтра сурми в похiд засурмлять!.. Роздiл четвертий Дзвiн забемкав рано-вранцi. Роман Матусевич сполошено схопився: так бамка? дзвiн лише на пожежу. Прислухався - дзвiн не затихав. Серце чомусь сполошено забилося... Бам-бам-бам, - не вгавав дзвiн. - Ей, Сидоре! - крикнув Роман. - Де тебе чорти носять? Вбiг дворецький, переляканий, блiдий .. - Що там ско?лось? - сердито запитав Матусевич. - Хто калата? у дзвiн? З яко? причини? Пожежа? - Н-не знаю, ясновельможний п-пане, - трусився дворецький. - Коли б не чернь збунтувалась... Хлопи на майдан бiжать, до церкви. - Хутко дiзнайся, що за причина! - велiв йому Роман. Дворецький побiг. - А, чорт!.. - буркнув Роман. - Так було тихо та мирно... Коли б не бунт... Вчора вночi сусiднiй ма?ток горiв. Чи не моя черга пiдоспiла?.. Досi було тихо. Старий тiнистий парк вiдгороджував панський будинок не лише вiд Зелено? Гути, а й вiд усього свiту. I Роман упивався тишею, що стояла мiж дубами, в'язами та липами старого парку. Прокричить у верхiв'? сойка, простукотить десь дятел в червонiй шапочцi - i наче вимер свiт. Насолоджуйся, пий спокiй до дна. У селi Роман майже не бував, всiм вiдали староста й дворецький. Роман багнув тишi i щастя. Тиша була, а щастя десь барилося. Мур, яким вiдгородилася вiд нього Олена, був мiцний i неприступний. Та Роман вiрив, що надiйде час - i мури впадуть самi собою. Аби лише чернь не бунтувала та ма?ткiв не палила, як у сусiдньому фiльварку. Вчора за обiдом у нього з Оленою вiдбулася непри?мна розмова. - Я хочу спокою, а вiн утiка?, - поскаржився Роман - Час нинi тривожний. Ноч