ами на обрiях заграви.
   - I буде горiти, - вiдповiла Олена. -То селяни панськi ма?тки палять...
Гляди, Романе, щоб i тобi червоного пiвня не пустили.
   - Я нiкому не вчинив зла, - здивувався вiн.
   - Але й добра вiд тебе селяни не мають,  -  сказала  Олена  -  Староста
витягу? з них останнi жили.
   - Я скажу старостi, щоб вiн... благорозумнiшим був.
   - Аякже, чекай блага. - По хвилi додала вже спокiйнiше: - Кажуть, що на
Укра?нi почина?ться повстання. Селяни палять  ма?тки,  руйнують  костьоли.
Пани втiкають у Бар до коронного гетьмана.
   - Чув i я, що Павлюк з великим вiйськом напав  на  Черкаси,  -  зiтхнув
Роман. - Панство перелякане.
   - Що? - швидко запитала Олена. - Що ти сказав про Павлюка?
   - Захопив буцiмто черкаський  замок,  -  дивлячись  у  миску,  вiдповiв
Роман. - Запорожцi його вибрали на гетьмана.
   Олена раптом засмiялась весело, нестримно, радiсно.
   - Ти... Ти чого?
   - Бо весело, - сказала вона. - Чи, може, ти хочеш, щоб я була сумною?
   - Ради Бога... - Роман i собi несмiливо посмiхнувся.  -  Будь  веселою.
Тобi смiх до лиця. Ти така гарна... - Обережно  взяв  ??  за  руку.  -  Ти
нiколи так весело не смiялася, як зараз, коли почула,  що  Павлюк  захопив
Черкаси. Я волiв би, щоб Павлюк щодня брав по мiсту.
   - I я волiла б... - Вона урвала смiх, довго й уважно  дивилась  в  його
голубi очi, зiтхнула. - Яка ти дитина, Романе. Доросла дитина.  Менi  тебе
iнодi шкода ста?.
   ...В селi знову забемкав дзвiн i урвав Романовi спогади.
   - Пане! - вбiга? дворецький, i губи його трясуться. - Бунт, пане, бунт!
На майданi коло церкви чернь збира?ться.
   Он воно що! Вiн усього чекав, тiльки не бунту. Виходить, вже й до нього
докотилася хвиля.
   - Чого чернь хоче? - зовнi спокiйно  запитав  Роман.  -  Чому  в  дзвiн
бемкають? Чого люд згукують?
   - Н-не знаю, п-пане, - белькоче дворецький. - Буцiмто  в  село  прибули
посланцi вiд Павлюка. Хочуть якийсь унiверсал чернi читати.
   - Унiверсал? - зблiд Матусевич. - Цього ще не вистачало! Я ?м!..  Коня!
Чого очi витрiщив? Коня, кажу!..
   Вибiг у двiр, тремтiв вiд обурення. Як? В його ма?тку  бунт?  Скочив  у
сiдло й огрiв коня. За ним  помчало  п'ятеро  гайдукiв.  Проскочили  через
парк, вихопились на сiльську вуличку. Дзвiн  усе  ще  не  затихав.  З  хат
вихоплювались селяни й поспiшали до церкви. Бiгли малi  й  старi,  дiти  й
дiди, малечу матерi несли на руках.  Всi  кричали,  розмахували  руками...
Багато дядькiв бiгли з косами в руках.
   "Еге, справи зовсiм кепськi", - подумав  Матусевич,  обганяючи  бабу  з
вилами в руках.
   Зрештою примчали на майдан. Гайдуки, здiйнявши  над  головами  канчуки,
хотiли було з ходу ринутись на юрму.
   - Стривайте! - крикнув ?м Матусевич, бо зрозумiв: коли гайдуки  почнуть
давити кiньми людей, буде пiзно.
   I гайдуки осадили коней, невдоволено позиркуючи на свого пана.  Але  на
них нiхто навiть уваги не звернув. Селяни стояли до них  спинами.  Ось  на
вiз вихопився високий дебелий  селянин,  чорний  як  жук,  з  присмаленими
вусами й блискучими очима. Коли випростався на возi,  Матусевичу  здалось,
що на майданi аж тiснiше стало. Ну й велет!
   - Люди, куйте залiзо, поки воно гаряче! Це я вам  кажу,  коваль  Кизим!
Укра?на в огнi, Укра?на повста?! Годi нам скнiти  i  тлiти,  годi  терпiти
горе й наругу. Пани вже досить напилися нашо?  кровi.  Люди,  берiться  за
зброю, роздмухуйте в сво?х серцях невгасимi горна. Вiдковуйте на них  свою
лють. Хай вона крицею впаде на голови нашим катам! Берiтеся за коси, люди!
Лупайте ляшкiв! Залiзо яке тверде, та й воно пiдда?ться нашим  молотам,  а
ляхи й поготiв.  Клепайте,  щоб  iскри  в  панiв  з  очей  сипались!  Геть
польських душогубiв з нашо? землi! Волю Укра?нi!

   "?зус Марiя!.. - жахнувся Роман. - Що вiн горлопанить? Вiн заклика?  до
бунту!.. Щоб панiв вiшали... I мене, бо i я пан... О ?зус Марiя, та  що  ж
це дi?ться сьогоднi в мо?му селi?"
   Матусевич було рвонувся, та Олена ще мiцнiше стисла його руку.
   - Стривай! - владно мовила. - Не здумай людям чинити лихе!
   - Але ж це бунт! - не тямлячи себе, крикнув Роман. - Та  за  такi  речi
треба карати!..
   -- Вовча  кров  у  тобi  заграла?  -  похмуро  запитала  Олена.  -А  ще
наполовину, кажеш, укра?нець. У людей урвався терпець,  вони  хочуть  бути
людьми, а не худобою. Тому не роби дурниць, тобi ж лiпше буде!
   I вiн скорився... Мусив скоритися, аби не псувати стосункiв з Оленою...
З жахом прислухався до палких слiв чорного здорованя, i кожне  слово  наче
хто молотком забивав йому в тiло.
   - Ви чу?те мене, люди, це я вам кажу,  коваль  Кизим.  До  волi  кличу,
братове! Ре?стровi козаки,  котрi  не  захотiли  бiльше  коритися  ляшкам,
запорожцi та селяни з городянами обрали собi на гетьмана Павлюка. Йдiть до
нашого гетьмана, люди!
   Вчувши це iм'я, Олена здригнулась i що було сили стисла Романову  руку.
Вiн зрозумiв це по-сво?му.
   - Тобi зле? Ходiмо звiдси.
   Вона нiчого не вiдповiла, тiльки тремтiла, карi  очi  були  вологими  i
широко вiдкритими.
   - Слухайте, люди, послання гетьмана Павлюка! - гримiв коваль  Кизим.  -
Мiй син Кизименко прочита? вам зараз унiверсал Павлюка.
   На вiз вискочив його син, як i батько, високий i дебелий, наче з каменю
витесаний.
   - "Павло Михнович  Бут,  гетьман  з  вiйськом  Запорозьким  i  зо  всiм
товариством, - голосно читав Кизименко унiверсал. -  Товаришам  нашим,  ?х
милостям панам отаманам ре?стрового вiйська, поспольству i братам нашим  у
всiй Укра?нi, в мiстах i  селах,  в  ма?тках  i  монастирях,  бажа?мо  вiд
Господа Бога здоровля. Проха?мо, пiдтверджуючи iменем нашого вiйська,  щоб
тi, хто назива? себе товаришами нашими, споряджалися  кiнно  або  пiшо  i,
пам'ятаючи славу нашу лицарську, права  й  вольностi  нашi,  з'явились  би
добровiльно в Черкаси i в згодi, як робили нашi предки, по наказу старших.
Брати! Збирайтеся всi як один! Палiть ма?тки, захоплюйте  коней,  зброю  i
йдiть у Черкаси, щоб хоробро дати вiдсiч ворогам нашим,  як  того  вимага?
необхiднiсть. Повстаньмо всiма силами  проти  душогубiв  наших  i  ворогiв
запеклих. Якщо ви охотно викона?те це, то будете честь i славу мати i волю
собi здобудете. Сходьтеся до нас усi, хто багне волi i кращого життя,  хто
не хоче бiльше ходити у ярмi!"
   Кизименко ще не встиг  дочитати  до  кiнця  унiверсал  Павлюка,  як  на
майданi знялася буря. Селяни кидали шапки вгору й кричали:
   - Смерть панам-ляхам?
   - Слава гетьману Павлюку!
   - До Павлюка ходiмо!
   - Або волю здобудемо, або кiстьми ляжемо!.. Над  майданом  вже  злетiла
пiсня.

   Ой крикнула лебедонька,
   Iз-за хвилi виринаючи,
   Заспiвали козаченьки,
   Та й у похiд виступаючи,

   "Чи ж нам, браття, на Сiч iти,
   ой, чи тута зимувати?"

   Роман оглянувся, гайдукiв, котрi прибули з ним, як вiтром здуло.
   - Пiшли звiдси! - схопив вiн Олену за руку. - Я прошу тебе... Це  бунт.
Чернь з покори вийшла.
   Олена, нiби в туман, з палаючими очима пiшла за  ним,  а  губи  ??  все
шепотiли: "Павлюк... Живий... Живий Павлюк..."

   В палацi ?х уже чекав староста, маленький,  злий  чоловiчок  з  гострим
носом i рябим лицем.
   - Пане Матусевичу! - закричав вiн, щойно завбачивши Романа. - Що  ж  це
твориться? Я буду скаржиться його милостi коронному гетьману. Чернь бунту?
проти панiв, проти його милостi короля i Речi Посполито?, а ви, пане...
   - Ясновельможний! - Iз злiстю кинув Роман.
   - Ясновельможний, - трохи  осiкся  староста,  -  але  я  змушений  буду
звертатися у Бар, коли пан... ясновельможний пан не вгаму?  хлопiв.  Треба
негайно розiгнати бунтiвникiв, а зачинщикiв вкинути в льох. Чернь  спалить
ма?ток, а нас самих посадовить на палi!

   - Хто заслужив палю, той i сяде на не?,  -  дивлячись  в  маленькi  злi
очицi старости, насмiшкувато мовила Олена.
   - Але ж панi... - забелькотiв було староста, та Роман перебив його:
   - Ясновельможна панi!
   - Ясновельможна... - промимрив староста.
   - Пан староста бо?ться, що настав час розплати? - засмiялась  Олена.  -
Стережiться, пане, це лише початок.
   - Ясновельможний пане! - убiг гайдук. -  Там  таке  твориться...  Чернь
суне до ма?тку з сокирами i вилами.
   - Я ж казав... я ж казав... - ураз зблiд староста. - Пропали.
   - Старший! - крикнув Роман, i старший гайдук пiдбiг до нього. - Негайно
зупинити чернь! Нiкого сюди не впускати! Коли не скоряться - стрiляйте!
   - Романе! - зойкнула Олена - Що ти чиниш? В людей стрiляти?
   - Це бунт, - буркнув Роман, уникаючи дивитися в очi  Оленi.  -А  кожний
бунт мусить бути приборканий. З вогнем жарти куцi. Заодно я пошлю гiнця  в
Бiлу Церкву, щоб вiдрядили сюди жовнiрiв.
   - Он ти який? -  з  подивом  прошепотiла  Олена.  -  А  був  же  тихий,
несмiливий хлопчик... I раптом... в людей стрiляти...
   - Я сам стрiляти не буду, - похнюпився Роман. - Так треба,  Олено.  Або
ми ?х, або вони нас...
   - Романе! - вона кинулась до нього, вхопила за плечi, зазирнула йому  в
очi. - Ти не вчиниш цього, Романе. У тебе очi  голубi  i  чистi...  Ти  не
будеш убивцею. Я прошу тебе, не проливай кровi,  вона  й  так  уже  рiками
лл?ться. Зрозумiй, вони доведенi до вiдчаю,  вони  прагнуть  кращо?  долi.
Вони хочуть людьми бути, а не худобою. Це не тiльки в Зеленiй  Гутi  таке,
вся Укра?на пiднiма?ться на боротьбу... Я благаю тебе, не  чiпай  людей...
Ти мене коха?ш, Романе? Так? Ну скажи?
   - Кохаю, - прошепотiв Роман. - Свiт менi без тебе не милий.
   - Коли ти коха?ш мене, то не смiй... Чу?ш, не  смiй  проливати  людську
кров, бо зненавиджу тебе на вiки вiчнi... Ти чу?ш мене, Романе? Ти  станеш
мо?м найлютiшим ворогом. Мiж нами буде зяяти прiрва.
   Роман мовчав, звiсивши голову.
   - Згадай свою нещасну  матiр,  Романе.  Панськi  собаки  загнали  ??  в
ставок. Невже ти хочеш, щоб у всiх була така страшна доля?
   - Старший! - зрештою зважився Роман. - Не смiй ?х чiпати!
   - Вони хочуть вас бачити, пане, - трусився старший  гайдук.  -  Вони  з
сокирами .. У ворота трахкають.
   - Вiдчини браму! - крикнув Роман, блiднучи.
   - О Матка Боска!.. - схопився староста за свою маленьку лису голову.  -
Пан заодно з бидлом! О-о-о!
   Староста метнувся до вiкна i, вистрибнувши в парк, як за?ць, чкурнув  у
кущi... Тим часом загупало в будинку, i по хвилi до зали увiрвалися дядьки
з вилами й косами. Роти ?хнi були розкритi, вони щось  дико  кричали,  очi
?хнi горiли вогнями. Олена вiдсахнулася й злякано притулилася  до  Романа.
Це додало Романовi смiливостi.
   - Що ви хочете, люди? - запитав вiн досить  спокiйно,  але  голос  його
зрадливо затремтiв.
   - Людьми хочемо бути! - залунали голоси. - Волю нам давай!
   - Я не роздаю волю, - як мiг, тримався Роман.
   - А ми ?? самi вiзьмемо! Вiд панiв волi чекати - що манни з неба.
   Наперед студив дядько з худим, змученим лицем i змiряв Романа з нiг  до
голови важким, недобрий поглядом. Роман упiзнав  у  ньому  того  орача,  з
котрим говорила Олена, коли вони вперше ви?здили в село.
   - Ралом, пане, нiчого не виореш, тому мусив  я  взятися  за  сокиру,  -
мовив вiн, граючись сокирою перед. носом у Романа. - Сокира не рало,  щось
та здобудемо. Ти не бiйся, ми тебе не зачепимо. Ти тут недовго i  зла  нам
ще не встиг заподiяти. Ми люди справедливi.  А  твоя  панi,  -  кивнув  на
Олену, - й зовсiм добра. Вона нiби й на паню  не  схожа,  бо  душа  в  не?
людська. Та й допомагала нашим дiтям i нам. I одягом, i грошима. Дай  Боже
?й здоровля. А старосту повiсимо. Прелютий собака. Де староста?
   - Не знаю, - передихнув Роман, - щойно тут був.
   - Дядьку Овсiю! - до палацу вбiг хлопчик. - Староста втiка?...
   - Ловiть собаку! - закричали дядьки й,  збиваючи  один  одного  з  нiг,
ринулися iз зали. Овсiй з сокирою спинився.
   - Слухай, пане, - звернувся вiн до Романа, - ми йдемо на Сiч до  нашого
гетьмана. Ми йдемо волю здобувати. Нам потрiбнi конi й провiант на дорогу.
   -- Щоб я сво?х коней давав? - Романа аж пересмикнуло. -Досить того,  що
я жовнiрiв не викликав.
   - Романе! - Олена благально глянула. - Людям потрiбнi конi.

   - Гаразд, - скорився Роман, - бiс iз вами, берiть коней i харч.  Тiльки
мене лишiть у споко?.
   - Коней вiзьмемо, а щодо спокою... - Овсiй похитав головою. - Спокою не
обiцяю. Це тiльки початок, а буде ще гарячiше. Бо не Зелена Гута повстала,
а вся Укра?на.
   Овсiй поклонився Оленi й вийшов. Роман стояв сторопiлий.
   - Олено, - озвався вiн зрештою, - виходить, що я допомагаю бунтiвникам?
Що це зi мною ко?ться?
   Олена посмiхнулась, i вiн вперше побачив у ?? очах нiжнiсть.
   - Ти хороший, Романчику, - Олена рвучко нахилилася, поцiлувала  його  в
щоку i вибiгла.
   Роман так  i  завмер  посеред  зали,  не  пам'ятаючи  себе  вiд  щастя,
вiдчуваючи, як на його щоцi  квiтне  Оленин  поцiлунок.  Наче  вiд  хмелю,
солодкого й п'янкого, закрутилася у нього голова. Невже таки захитався той
мур,  що  стояв  мiж  ними  пiвроку?  Роман  засмiявся   легко,   радiсно.
Переповнений щастям, вiн не  бачив,  як  виводили  iз  стайнi  його  коня,
вантажили на вози мiшки iз зерном,  як  гайдуки  та  слуги  благали  Овсiя
забрати ?х з собою. Нiчого не чув i  не  бачив  Роман  Матусевич.  Це  був
найщасливiший день у його дотеперiшньому життi!


   Роздiл п'ятий

   Бралося за пiвнiч, вже доспiвували другi пiвнi. Томиленко пововтузився,
позiтхав - сну в жодному оцi. Крекчучи встав, навпомацки налапав на  столi
кисет, люльку та кресало з губкою i вийшов  надвiр.  Довго  стояв  посеред
подвiр'я, прислухаючись. Нi звуку. Вулиця губилася  в  пiтьмi,  проступали
лише обриси ближнiх хат, далi - суцiльна пiтьма. Хоч ломом ?? бий! Черкаси
наче провалилися в яму, лише iнодi загримкотить ланцюгом пес,  заскiмлить,
скаржачись комусь на гiрку свою долю, i знову нiмо. Навiть зорi  за  хмари
поховалися, тiльки в замку, де стояли драбанти - солдати польсько? залоги,
- блимало кiлька вогникiв. Та ще бiля мiсько? брами iнодi зринав звук:  чи
то копита гупали, чи то хтось засувом грюкав.
   Томиленко присiв на призьбi, притулившись спиною  до  стiни,  котра  ще
зберiгала денне тепло, неквапливо натоптував люльку.  Бiля  мiсько?  брами
наче  загупали  копита.  Прислухався.  Тихо.  Мабуть,  вчулося.  Заходився
викрешувати iскру, вцiлив кресалом по пальцях,  сплюнув.  Тьху,  бiс  тебе
бери! Сердито бликнув на вогники в замку.
   - А бодай би ви спалахнули вогнем! - крiзь зуби вилаявся. - I  погибелi
на цих ляхiв нема?!
   Запалив люльку, жадiбно димом затягнувся, трохи полегшало. Горбився  на
призьбi, смоктав люльку i думав. Невтiшнi думки, вiд того i сну катма!  Як
нiч надiйде, хоч зубами скрегочи. Сплюне спересердя i виходить на  призьбу
курити. Що робити? Як далi бути? Шляхта  все  мiцнiше  й  мiцнiше  зашморг
затягу?... Знову заскiмлив пес у якомусь дворi... Теж, певно, на свою долю
нарiка?. Отак i вiн, Томиленко, як пес,  на  лядському  ретязi  скавулiть.
Магнатство самочинно оберта? козакiв на  сво?х  хлопiв,  хвиля  жорстокого
послушенства прокотилася по Укра?нi. По тому майдани  кров'ю  пiдпливають.
?диний порятунок - втiкати за пороги на вiльний Низ. Чи  не  половина  вже
ре?стровцiв гайнули на Запорiжжя. Одним iз перших подався у  вiльнi  землi
чигиринський полковник Карпо Скидан. Довго ж вiн вiрив у панську ласку,  а
таки  терпець  урвався.  Поки  не  пiзно,  треба  щось  чинити   i   йому,
Томиленковi.  Але  що?  Спробував  вiн  минулого  лiта,  будучи  гетьманом
ре?стру, розпочати пiдготовку до повстання - i схопив  по  зубах.  Зрадник
Кононович виказав. I тут  не  поталанило.  Магнатство  руками  ре?стровцiв
вiдбило Кодак. Добре, що хоч Павлюк утiк на Сiч... А мо' й самому податися
за пороги, допоки ж ляхам годити вiрною службою?
   Вже докурював люльку, як почув тупiт копит.  Певно,  варта  бiля  брами
носиться. Драбанти вночi бояться й носа iз замку висунути. То  вони  вдень
хоробрi. Але цiкаво, хто там скаче глупо? ночi? I  нiби  сюди,  у  вуличку
завернули. Що там ще за причина?
   Томиленко звiвся,  затиснувши  в  кулацi  ще  гарячу  люльку.  Вершники
спинилися бiля його двору.
   - Пане старшино, то ви? - почулось запитливе, i  Томиленко  впiзнав  по
голосу сотника Хмару. - Тут ось гiсть до вас проситься. Нетерплячий  дуже.
Наврiпився, щоб ми його серед ночi до вас припровадили.
   -  Хай  заходить!  -  озвався  Томиленко.  Сотник  Хмара  увiв  у  двiр
незнайомця. Хто вiн такий, у темрявi хiба розбереш.

   - Чого це ти до мене серед ночi в гостi завiтав? - поспитав  Томиленко.
- Непроханий гiсть, кажуть, гiрше татарина.
   - От i кепсько, Василю, що сво?  тобi  татарами  здаються,  -неквапливо
вiдказав незнайомець, ? голос його видався знайомим. - Запросив би хоч  до
хати.
   - Заходь.
   Томиленко викресав вогню i, засвiтивши каганець, оглянувся.  Перед  ним
стояв чигиринський полковник Карпо Скидан.
   - Не чекав так пiзно? - у вуса посмiхнувся гiсть.
   - Ба... - почав було Томиленко радiсно, та гiсть приклав пальця до губ.
   - Та це свiй хлопець, - кивнув Томиленко на сотника.
   - Сво? у нас фортецю вiдбили i ляхам ?? повернули.
   - Коли так, - Томиленко повернувся до сотника,  -  постiй,  Грицьку,  в
дворi та попантруй.
   - Слухаю, - сказав сотник i вийшов.
   - Ну, а тепер здоров був, пане старшино. - Скидан  обняв  Томиленка.  -
Думав, коли я на Сiч утiк, так у гостi до тебе й не завiтаю?
   - Звiдки ти? Яким вiтром?
   - Низовим, Василю, сiчовим.
   - Та ти сiдай, Карпе, розказуй, що чувати. - Томиленко завiсив рядниною
вiкно. - Де тебе носило, як з Чигирина подався?
   - По волостях паноту колошкав. - Скидан пiдiйшов до дверей, де в  кутку
стояв кадуб з водою, взяв питун, довго зi смаком пив, аж Томиленко  вiдчув
спрагу. - Ху! Тепер легше говорити, язик мокрий. А попаливши  панiв  -  на
Сiч подався. Гетьман Павлюк серйозне дiло затiва?. Цього лiта дамо  ляшкам
прочухана. Та шкода - збро? обмаль. Дядьки  на  Сiч  з  косами  та  цiпами
йдуть. Армат зовсiм нема?, а без них лiпше й не рипайся. То ми почули,  що
в черкаському замку зберiга?ться ре?строва артилерiя...  -  Скидан  пильно
глянув на Томиленка. - Чому, гада?мо, не попросити ?? в Томиленка у  борг?
Мо' подiлишся, Василю?
   - Та хоч i зараз берiть! - щиро вигукнув Томиленко. - Ти,  Карпе,  нiби
мене перший  день  зна?ш.  Самого  я  тебе  не  так  давно  пiдбурював  до
повстання, а ти вагався... Одне слово, армати в замку,  а  замок  в  руках
драбантiв.
   - Викурити можна?
   - А ма?ш чим?
   - Я не сам, - Скидан перейшов на шепiт. -  Гетьман  Павлюк  з  козаками
сто?ть пiд мiстом. Тепер ще одне: тво? козаки,  Василю,  надiйнi?  На  них
можна покластися?
   - Як на мене! - вiдповiв Томиленко.
   - Гаразд. Треба дiло так повернути, щоб i замок захопити, i менше нашо?
кровi пролити. Вона нам ще згодиться.
   - Мо? хлопцi вiдчинять браму в мiсто, - сказав Томиленко. - А драбантiв
iз замку гуртом викуримо.

   Як третi пiвнi проспiвали i край небо зарожевiло, павлюкiвцi  сотня  за
сотнею нечутно входили в Черкаси.  Мiська  брама  була  широко  вiдчинена,
ре?стровi козаки Василя Томиленка весело посмiхалися.
   - Чого смi?теся, хлопцi? - поспитав ?х Павлюк.
   - Та весело, пане гетьмане, - озвалися тi.  -  Як  згада?мо,  що  зараз
панам ляшкам будемо лоскотати боки, смiх розбира?.
   Ось вигулькнув Скидан.
   - Швидше, козаки, швидше до замку, доки драбанти не здiйняли шарварку!
   - Де Томиленко? - поспитав Павлюк.
   - Тут я, Павле, тут, - почувся бас, i з ранково?  мли  вирнув  на  конi
старшина. - Здоров був, сотнику, а тепер гетьмане.
   Старшина й гетьман обнялися.
   - Ну показуй, де тво? ляхи, Василю.
   - Сплять у замку, хай ?х трясця вiзьме! - буркнув  Томиленко.  -  Варту
бiля брами знiмуть мо? хлопцi. Можна починати.
   - Починай, - сказав Павлюк.
   Томиленко витяг з-за пояса пiстоль i вистрiлив угору.
   Трiснула й проломилася тиша.
   - Ура-а-а!.. - понеслося над Черкасами, i тупiт тисяч копит,  крики  та
пострiли оглушили мiсто.
   - Ага-га-га! - кричав на все горло Томиленко, женучи коня до  брами.  -
Дочекалися i ми свого часу!
   Козаки Павлюка й Томиленка вривалися в замок, рубали сонних  драбантiв,
що очманiло вистрибували в  двiр  i  спросонку  навiть  не  вiдбивалися...
Iржали конi, охопленi смертним жахом, кричали драбанти.
   - Не випускайте, не випускайте ?х iз замку! - лунав голос Павлюка. -  З
будiвель викурюйте, щоб не встигали кулями рушницi набивати!
   Налiт козакiв був такий несподiваний, удари такi дошкульнi, що збитi  з
пантелику драбанти вже не здатнi були чинити опiр.  Тi,  якi  ще  вцiлiли,
спiшно кидали зброю, благаючи порятунку.
   - Пане гетьмане! - примчав збуджений Скидан. -  Замок  у  наших  руках.
Армати цiлi, ще тепленькi нам дiсталися!..
   Мiщани повибiгали з хат, як тiльки-но затих бiй.
   - Воля! Нашi прийшли!  -  лунали  радiснi  вигуки.  -  Виходьте,  люди!
Гетьман Павлюк привiв козакiв!..
   Люд повалив вiтати  повстанцiв.  Коли  зiйшло  сонце,  майдан  уже  був
забитий вщерть. Була Зелена клечальна недiля, i черкаськi дiвчата посипали
дорогу  перед  вiйськом  зелен-гiллям,  кидали  на  вершникiв  руту-м'яту,
шовкову траву, посипали вiйсько чебрецем та любистком.
   - Iз святом вас, пане гетьмане, i вiйсько ваше!
   - З клечальною недiлею будьте здоровi! Увесь у м'ятi й  чебрецi,  ?дучи
на майдан, Павлюк був зворушений до слiз. Марилась йому щаслива  будучина,
коли вся Укра?на заквiтча?ться рутою-м'ятою, на повнi груди питиме  п'янке
повiтря волi...  Забемкали  дзвони,  бiля  церкви  стояв  високий  дебелий
священик у довгiй чорнiй рясi. В однiй руцi в нього був хрест, в другiй  -
пiстоль.
   - Iсус каже: iм'я менi легiон, бо нас багато! - басом гуде  панотець  i
благословля? хрестом повстанцiв. - Будьте вкупi, брат за брата. У  святому
письмi сказано: коли царство роздiлиться само в собi, не зможе устояти  це
царство!
   Мiж людом на майданi ходив мiський коваль Кизим з  сином  Кизименком  -
обидва високi, широкоплечi, що тi  богатирi,  i  роздавали  всiм  бажаючим
саморобнi шаблi та ножi.
   - Берiть, смiливцi, святу зброю! - щедро призапрошував коваль. -  Ми  з
сином потихеньку та помаленьку за весну наклепали. Як знали, що згодиться.
Та ви берiть, ми ще наклепа?мо, наше горно не затуха?.
   Чоловiки беруть, дякують.
   - Нема за що! - гуде Кизим. - Мiцнiше тримайте шаблi,  бо  вони,  як  i
горобцi, легко з рук випурхують. Та старайтесь, не лiнуйтеся,  щоб  панота
всмак скуштувала наших шабель. - Вздрiвши гетьмана, Кизим гукнув: - Чи так
я кажу, пане гетьмане? Чи, може, нам ляшки волю за так дадуть?
   Майдан затих, всi повернули голови до Павлюка. -
   - Дадуть ляхи нам волю! - голосно сказав  Павлюк.  -  Як  на  кладовищi
опинимося, так i дадуть нам волю. Лежiть, як вам подоба?ться,  в  могилах.
Ваша воля. А коли вiльно хочете пiд  сонцем  жити  -  берiться  за  зброю!
Павлюка пани можуть здолати i голову йому вiдтяти, але вам  усiм,  Укра?нi
нашiй - нiколи!
   - Ми всi до тебе прийдемо, пане  гетьмане!  -  на  увесь  майдан  гудiв
Кизим.  -  Веди  нас  за  волю,  гетьмане!  Зненацька  почувся   тоненький
розпачливий голосок:
   - Пане гетьмане, мене мати не пуска?.
   Майданом пронiсся смiх, голосний, навальний, i уже задзвенiла пiсня:

   На вулицi сурма гра?,
   Мене мамка не пуска?
   "Пуста мене, моя мати,
   На Сiчовi погуляти!"

   Пiдхопив майдан пiсню,  згасли  нараз  безтурботнi  посмiшки,  суворими
стали виснаженi лиця, i увесь люд вiд малого до  попа  бiля  церкви  тихо,
врочисто, як молитву, заспiвав:

   Ой ви, орли, ви, соколи,

   Занесiть мя в чисте поле.

   Та й за нашу Укра?ну
   Будем битись до загину!

   В надвечiр'я Павлюк обходив з Томиленком вози, на якi вантажили гармати
ре?стру, порох та свинець, перевiряв, чи добре все вкладено, чи не буде  в
дорозi яко? неув'язки. Прийшов Кизим.
   - Запрошую вас, товаришi й братове,  до  себе  на  вечерю.  По  келишку
вип'?мо, щоб не  гасло  полум'я  в  наших  горнах,  щоб  залiзо  завзятiше
кувалося!
   - Куй залiзо, доки гаряче! - посмiхаючись, мовив Павлюк до Томиленка та
Скидана, i тi дружно кивнули головами.
   Кизим мешкав у кривiй вуличцi, десь  аж  на  околицi  Черкас.  За  його
дворищем простилалась зелена левада з вербами, з  озерцями  та  осокою.  В
кутку  подвiр'я  стояла  кузня,  маленька,  закiптавлена,  в  дворi   гори
всiлякого базавлуччя, залiза, поламаних колiс, бричок, плугiв. З  кузнi  -
мiцний запах гарячого залiза, вiчного духу  всiх  кузень.  Чути  було,  як
завзято клепав молот, раз по раз з маленьких дверей вiялом вилiтали iскри,
нiби рятувалися вiд важкого молота.
   - Гаси горно, сину, та йди гостей зустрiчати! - мовив Кизим.  -  Будемо
оковиту клепати!
   Зiгнувшись,  аби   не   стукнутись   об   одвiрок,   з   кузнi   вийшов
Кизименко-молодший у фартусi, з засуканими  рукавами,  випростався,  аж  у
дворi враз стало тiснiше. Як i батько, дебелий, пропахлий димом i залiзом,
вiн стояв i посмiхався слiпучою бiлозубою посмiшкою. Павлюк  подивився  на
батька й сина, головою похитав:
   - Але ж i витязi-лицарi!
   - У нас, у Кизимiв, увесь рiд такий, - гордовито мовив коваль. - Усi  -
хоч небо пiдпирай, i всi ковалювали. I батько мiй, i дiд, i прадiд. Гарячi
ми люди, Кизименки. Все життя бiля вогню та залiза,  тому  нас  хороби  та
смерть обминають.
   - А ми тую смерть за шкiрку та в горно! - басом озвався Кизименко. -  А
тодi витягнемо та на ковадло i молотом ??, молотом... Як  вiдклепа?мо,  не
то що наше подвiр'я, Черкаси обминатиме.
   Бiля кузнi лежав  ворох  шабель  гартованих,  ножiв,  наконечникiв  для
списiв. Томиленко взяв шаблю, махнув нею, криця тонко засвистiла.
   - Добре ляшкам голови стинатиме! - задоволене мовив  старшина  -  Дасть
Бог, тво?ми шаблями, ковалю, щастя здобудемо.
   - Аби лишень ляхiв вигнати, а щастя ми й у  кузнi  виклепа?мо!  -  гуде
коваль. - Жоден пан не вгризе його, зуби полама?.
   - Боротьба - це i ? щастя, - задумливо мовив Павлюк.
   - Ось заради цього щастя й шаблi ку?мо, - коваль витер  руки.  -  Прошу
дорогих гостей до мо?? хати на скромну гостину.
   Хатина в коваля, як i кузня, була маленька i теж вгрузла в  землю,  але
чиста й охайна. Стiни побiленi, вiконницi  сяють  свiжiстю  фарб,  крученi
паничi весело на стрiху по тичках снуються. Зразу видно  жiночу  руку.  Та
ось i господиня. З хати вибiгла дiвчина, висока, тоненька, з довгою чорною
косою, зашарiлася. кланяючись.
   - Прошу гостей дорогих... Чим багатi, тим i радi.
   ?? нiжне юне личко так i  полум'янiло,  полум'янiла  вишивана  сорочка,
дiвчина знiяковiло заплiтала i розплiтала кiнчик довго? коси.
   - Оце й господиня наша, - казав коваль. - Дочка Марина. Ми  з  сином  у
кузнi клепа?мо, а вона по господi падку? та до столу нас  заганя?.  Так  i
живемо.
   - Гарна ж у тебе дочка, - пiдкрутив Скидан вуса. - Коли б  я  не  таким
уже молодим був, то, мо' й сватiв до тебе, ковалю, заслав.
   - Не гарячкуй, полковнику! - осадив його Томиленко - Тут уже й  молодшi
за тебе сватались, та й тi вiдкоша хапали!
   - От же лишенько! - розвiв Скидан руками. - Коли наше не влад, то ми  з
сво?м назад!
   Марина зашарiлася i стала ще вродливiшою. Павлюк iз смутком поглянув на
дiвчину, i туга здавила груди... Згадалась Олена, серце щемом зайшлося.
   - Прошу вас, пане гетьмане, - Марина глянула на нього великими  чистими
очима, в яких було стiльки нерозтрачено? дiвочо? нiжностi й доброти.
   З думки не йшла Олена. Дивився на  Марину,  а  бачив  далеку,  назавжди
втрачену свою  кохану.  За  столом  сидiв  неуважний,  увесь  поринувши  в
невеселi думи, мало  пив,  майже  не  ?в.  Господар  та  гостi,  розiгрiтi
оковитою, гучно балакали. Ось Карпо Скидан уже затягнув  пiсню,  Павлюк  i
собi пiдхопив, аби розвiяти тугу-журбу:

   Ой гай, мати, ой гай, мати,

ой гай зелененький,
   Як ви?жджав з Укра?ни козак

молоденький.
   Як ви?жджав, шапочку зняв,

низенько вклонився:
   "Прощай, прощай, громадонько,

може, з ким сварився".
   Хоч сварився, не сварився,

щаслива дорога!
   Зоста?ться на Вкра?нi

дiвка чорноброва...

   А далi спiвати не мiг, бо зовсiм тяжко стало на серцi. Встав  i,  нiким
не помiчений, вийшов надвiр. Павлюк  попростував  двором,  аби  побути  на
самотi. Вечорiло, над подвiр'ям уже висiли першi  зорi.  Смокчучи  люльку,
Павлюк пiшов на леваду, спинився бiля верб. Марина несла воду вiд криницi.
Побачивши Павлюка, спинилася, а вiдра на коромислi тихенько i нiби злякано
гойдалися.. Хлюпалась вода.
   - Дай напитися, дiвчино.
   Вона мовчала, вiдра сполошено гойдалися. Павлюк взяв вiдро за дужку,  у
вiдрi плавали зорi. Вiн посмiхнувся ("Зоряна  вода,  кажуть,  на  щастя"),
жадiбно пив холодну джерельну вологу.  Звiв  голову,  Марина  дивилась  на
нього сумними очима.
   - Не бо?теся, пане гетьмане, по левадi ходити?
   - А чого? - посмiхнувся вiн.
   - Русальна ж недiля нинi, - Марина зашарiлася.  -  Сьогоднi  русалки  з
Днiпра виходять, бiгають у полях, на деревах лазять. Ще залоскочуть.
   I пiшла, погойдуючи вiдрами.
   - Марино! - гукнув раптом Павлюк. - Дай я ще нап'юся.  Хмiльна  в  тебе
вода.
   - I чарiвна... - додала вона, спинившись. Павлюк махнув рукою.
   - Я вже давно причарований.
   - Хто ж вона? - тихо запитала Марина й потупила зiр. - Ви  ??  коха?те,
пане гетьмане? Я бачу у ваших очах тугу i смуток за нею.
   Вiн пiдiйшов ближче до не?, Марина  звела  очi,  в  яких  горiли  зорi.
Скоряючись якомусь незнаному, раптовому пориву, Павлюк рвучко нахилився до
не? i поцiлував дiвчину в лоб.
   - Як покiйника цiлу?те, пане гетьмане! - Марина швидко  пiшла,  i  чути
було, як з вiдер хлюпала вода.
   "Ото теля! - сам себе подумки  покартав  Павлюк.  -  Дiвчину  не  зумiв
поцiлувати... Теж менi вояка!.. А ще гетьман!"
   ...Тепла зоряна нiч  нависла  над  Черкасами.  Павлюк  лежав  на  сiнi,
заклавши руки за голову, i слухав, як спiвали десь на кутку дiвчата... А з
думки не  йшла  Олена...  Сколихнула  Марина  ??  образ,  тепер  i  дiтися
нiкуди... Олена...  Оленка...  Кохання  його  перше  й  останн?...  Далека
юнiсть...
   - Оленко... - вiн гладив ?? важку косу, зазирав у очi. - Я не хочу бути
бидлом у пана. Подамся в ре?стровi козаки. Хоч i мала, а все ж воля. Та  й
зброя буде при менi, не дам себе в обиду. Все ж таки не хлоп  у  панському
фiльварку. А ти чекай мене, я повернуся. Безпремiнно повернуся...
   - Панам хочеш служити? - сердито запитала Олена.
   - О нi... Ре?стровi козаки захищають Укра?ну вiд татар.
   - Станеш отаманом - забудеш мене.
   - Тебе забути? - вiн несмiливо цiлував ??. - Нема в мене тако? сили. Як
пiсок на каменi зiйде, тодi я тебе забуду. Чекай!..
   Не дочекалась його Олена.  Лютi  грабiжники  напереп'ят  стали  ?хньому
коханню. Коли вiн уже сотником у село повернувся, то, власне, й  села  вже
не було. Самi бовдури обгорiлi. А дiвчат татари в  ясир  погнали.  I  його
Олену... Запекло в нього тодi на серцi - й досi  пече...  Над  ним  висiла
зiрка, i вiн з болем на не? дивився. Оленку бачив. З  неба  простягала  до
нього руки... Спiвали дiвчата, на левадi сюрчали коники, був тихий, теплий
та гарний вечiр, мирний, спокiйний... А бiль у серцi не  минав...  Та  ось
зiрка над ним зникла. Дво? очей пильно на нього дивилися.
   - Марина?
   Вона тихо сiла поруч. Вiн звiвся, узяв ?? руку.
   - Ти дума?ш про не?? - тихо запитала Марина.
   - Думаю...
   - Тобi боляче?
   - Боляче...
   - Ти ?? коха?ш?
   - Ой, Марино... - вiн зiтхнув. - Розiйшлись нашi дороги навiчно. Вона в
неволi потерпа?, коли жива ще, а я нiби й на волi... Та що з того... Краще
б я за не? в Крим пiшов.
   - Не треба печалитись, гетьмане, - м'яко  мовила  дiвчина.  -  Тебе  ще
любитимуть. Ти на святе дiло людей пiднiма?ш. Тебе  кохатимуть.  Хочеш,  я
тебе покохаю? I буду чекати тебе з походу. Все життя чекатиму. Я терпляча.
Аби тiльки в тебе серце не болiло.
   Вiн подивився на не?, як на диво яке.
   - Я хочу, щоб ти, гетьмане, був щасливим, - прошепотiла Марина. - Щоб у
тво?х свiтлих очах нiколи не було смутку i болю.
   - Ти хороша... Чиста... Свята... Ще зустрiнеш хлопця. А  я...  Сьогоднi
тут, а завтра там... Не знаю, що мене чека?. Може,  й  плаха.  А  ти  будь
щасливою, дiвчино чарiвна.
   Вiн обняв ??, але вона легко вислизнула з його обiймiв i  зникла,  наче
?? й не було...
   - Пильнуй!.. Пильнуй!.. - обiзвалася варта бiля брами.
   - Я чекатиму тебе, гетьмане-е!.. - пролунало у вечоровiй тишi.


   Роздiл шостий

   Вiдтодi, як у Зеленiй Гутi  побував  гонець  гетьмана  Павлюка,  минуло
кiлька тижнiв. Село наче вимерло. Чоловiки, захопивши в  панському  ма?тку
коней, подалися на Сiч, в селi зосталися жiнки, дiти та старi дiди,  котрi
хоч i хотiли ще козакувати, одначе на коней  не  здужали  вилiзти.  Та  ще
панотець Никодим самотиною доживав свiй вiк при ветхiй сiльськiй церковцi,
i обо? вони (церква й панотець) вiд старостi  вже  ледве  купи  трималися.
Церковка  була  прадавня,  ще  бозна-коли  збудована   в   часи   Великого
Литовського князiвства. Никодим жив мрiями про нову церкву  i  якось  було
за?кнувся про це колишньому пановi, але той на  нього  таким  кривим  оком
подивився, що Никодим i язика прикусив.
   - Ми  вам,  схизматам,  швидше  домовини  зрихту?мо,  анiж  православну
церкву! - крiзь зуби процiдив пан дiдич, котрий був,  як  i  все  панство,
унiатом-католиком I люто ненавидiв православ'я. Панотець Никодим бiльше до
пана не рипався i навiть дзвонаря частенько прохав:
   - Ти вже того, Мусiю, не дуже в дзвони калатай!
   - Так як же дзвонить, щоб i тихо було? - дивувався дзвонар. - Та це все
одно, що без голосу спiвати.
   - Полегеньку дзвони, потихеньку, - повчав панотець дзвонаря. - Щоб пану
менше вуха бевканням мозолити, бо погрожу? костьол збудувати i всiх нас  в
унiати пошити. А iстинно православна душа  i  серце  почують  глас  Божого
дому.
   Дiдич не встиг збудувати костьол, на щастя, помер. А мо'  Господь  його
до себе на суд правий забрав, аби той лиходiй бiльше не капостив на бiлому
свiтi. А новий панич хоч i лядсько? породи, та не лихий.  Цього  ще  можна
терпiти, хоч i не збагнеш, хто вiн: католик чи православний. А  панi  його
Олена й зовсiм добра, бо одновiрка. Никодим  якось  натякнув  ?й,  що  дiм
святий уже на ладан дише, шашiль дерево поточив,  балки  та  стропила  вже
струхлявiли, стiни ледве не валяться...
   - Цього лiта, панотче, збуду?мо нову  церкву,  -  сказала  Олена.  -  Я
побалакаю з паном Матусевичем, думаю, вiн не поскупиться.
   Панотець вiд тих слiв ожив. Панi  Олену  хвалили  в  селi,  казали,  що
молодий панич свiту бiлого без не? не бачить. Буцiмто вона й не  панського
роду, а проста селянка, тому й сердечна та людяна. Никодим довгими ночами,
коли не спалося, вже обмiрковував, скiльки треба лiсу на нову  церкву,  та
все молився i прохав Бога, аби вiн послав панi Оленi довгий та щасний вiк.
   Та згодом таке пiшло на Укра?нi, що  не  до  церкви.  Закрутило,  як  у
повiнь вода. Почали горiти фiльварки, селяни озброювались косами й гуртами
на Сiч утiкали. Докотилася та хвиля й до  Зелено?  Гути.  Никодим  зiтха?:
спорожнiло село. I панотець змирився з думкою, що й цього лiта, мабуть, не
освячувати йому ново? церкви. Та воно лiто-друге й зачекати можна, здобули
б люди волю, щоб клятi унiати не душили православ'я. З  такими  думками  i
жив панотець. В церкву тепер частiше навiдувалися жiнки, молилися за сво?х
чоловiкiв, прохали у Всевишнього  ласки  i  добро?  долi.  А  коли  жiнки,
помолившись, розходилися, панотець  крекчучи  вмощувався  на  вигонi  бiля
церкви i довго сидiв,  дивлячись  прямо  попперед  себе.  Iнодi  до  нього
пiдсiдали дiди, смоктали люльки, гомонiли.
   - Як там нашi? - озветься хтось iз дiдiв.
   - Мабуть, уже за порогами.
   - А про гетьмана Павлюка не чувати?
   - Казали, в Черкасах був, армати захопив i на Сiч повернув. Вiйсько там
готу? велике.
   - Десницею гетьмана керу? сам Господь, - втручався в розмову  панотець.
- I гетьман вижене з Укра?ни унiатiв.
   - Iстинно глаголиш, панотче, - згоджуються дiди  i  надовго  вмовкають,
кожен думаючи сво?.
   На заходi, за лiсом, сiдало сонце,  тихий,  теплий  вечiр  западав  над
селом. Призахiдне сонце було червоне, i лiс також червоним зробився, мовби
охоплений вогнем. А мо' в тiм  кра?  чий  фiльварок  горить?..  Над  селом
здiймалися вечоровi дими, по дворах варилася на кабицях вечеря. На вулицях
бiля дворiв гралися дiти, вечiр буз як вечiр... Десь мукала  корова,  десь
дзенькали вiдрами, нетерплячi дiвчата вже поривалися затягти пiсню... Нiщо
не вiщувало бiди. i нiхто в Зеленiй Гутi  не  вiдав,  що  ?хнiй  староста,
втiкши з села, дiстався до Бiло? Церкви, де стояли жовнiри.
   - Бунт, пане старосто! Чернь на Сiч подалася, а панич наш заодно з нею,
- викладав вiн бiлоцеркiвському  старостi.  -  Гайдукам  заборонив  хлопiв
вгамовувати, коней бунтарям дав...
   Бiлоцеркiвський староста був злий, що ма?ток в Зеленiй Гутi дiстався не
йому у винагороду за вiрну службу королю, а якомусь безвусому  шмаркачевi,
худореброму шляхтичу.  А  тут  i  нагода  трапилась.  Чернь  збунтувалась.
Щоправда, цим нiкого нинi не здиву?ш, в  Бiлу  Церкву  шляхта  замалим  не
щодня ледь жива зi страху прибiга?. Кожному жовнiрiв не настачиш, та й  не
вгаму?ш хлопiв, допоки сюди не прийде коронне вiйсько, але щоб шляхтич був
заодно iз бидлом!.. Такого  ще  нiколи  не  чув.  Ну  й  провчить  же  вiн
зрадливого  щляхтича,  заодно   й   крулевщизну   в   нього   вiдбере.   I
бiлоцеркiвський староста спiшно вiдрядив у  Зелену  Гуту  загiн  жовнiрiв:
Романа Матусевича живого чи мертвого привезти у Бiлу Церкву й  скарати  на
мiському майданi!

   ...Вечерю варили  в  челядськiй  куховарнi.  Роман  носив  хмиз,  Олена
чистила картоплю i, жартуючи, жбурляла в Романа лушпининки.
   - Трудись, трудись, паниченьку, взна?ш, по чiм хунт  лиха!  -  смiялася
Олена, i очi ?? були такi привiтнi й теплi, що Роман ладен був за  тi  очi
гори перевернути. Пiдсiдав до Олени,  хапався  й  собi  чистити  картоплю,
врiзав пальця, але болю не вiдчув. Йому було при?мно, що Олена забирала  в
нього ножа i чистою шматиною перев'язувала пальця.
   - Теж менi помiчничок! Геть пальця понiвечив, - журила Олена,  i  в  ??
голосi Роман вловлював турботу... В поривi нiжностi  цiлував  ?й  руки,  i
вона не вiдривала ?х, а дивилась на нього усмiхненими, променистими очима.
   - У мене таке вiдчуття, що ми з тобою  однi-единi  в  цiлому  свiтi,  -
шепотiв Роман. - Я ладен в челядськiй хатi  жити  хоч  i  цiлий  вiк!  Тут
навiть краще, нiж у палацi. I муру мiж  нами  нема?.  I  добре,  що  слуги
повтiкали, самi собi зваримо борщу, i наш борщ буде найсмачнiшим!.. Менi з
тобою i в куренi рай!
   - Довго не всидиш у куренi, - смiялася Олена. - Потягне в палац,  ти  ж
панського роду.
   - Хочеш, я палац к бiсу розвалю? - Роман  хапав  сокиру  й  кидався  до
палацу, Олена з смiхом його здоганяла, вони весело жирували посеред  двору
i забували про недоварений борщ. Тодi з палацу виходила Марфа, вона  ?дина
з усi?? челядi лишилася, i йшла в челядську доварювати борщ. Прислухалась,
як у дворi "пани граються", i сердито буркотiла:
   - Нiкудишнi тепер пани пiшли, нi риба нi м'ясо! Челядь повтiкала, а  ?м
хихоньки та  поцiлуночки!..  Казна-що,  а  не  пани!  Самi  собi  картоплю
чистять. Коли б старий пан уздрiв таке, то й у домовинi б  перевернувся...
Ой не буде ?м добра з цього ма?тку. Отак дограються, доки й ма?ток  у  них
заберуть. Де це видано, щоб панич та чернi коней давав?!
   Висовувалась з челядсько? й сердито кричала:
   - Молодята, де ви там? А ходiть лишень вечеряти!.. Молодята, побравшись
за руки, з'являлись вечеряти, i губи ?хнi були  припухлi  вiд  поцiлункiв.
Орудуючи ложками, пирхали (i чого ?м весело, коли  увесь  свiт  клекоче  й
ма?тки повсюдно горять!), а Марфа сидiла набурмосившись i бурчала, що  так
не годиться чинити панам, що челядь розбiглась i село спорожнiло, а  ?м  -
поцiлуночки!.. Он старий пан, той би швидко навiв лад!
   Марфа з малих лiт виросла серед пансько? челядi, сiм'? в не? нiколи  не
було, i старий пан - то ?дина тема  ??  розмови.  Села  вона  сторонилася,
iнодi роками там не бувала,  свiту  бiлого  за  челядською  куховарнею  не
бачила i звикла. Мала переконання, що так жити i треба, що пани вiд Бога i
?х варто слухати й покорятися ?м, як самому  Господу,  адже  без  панiв  i
життя на землi немислиме.
   Бо чернь сама собi ради не дасть i без панiв хутко  згине,  як  майськi
мухи  восени.  Що  бунтують  проти  панiв  тiльки  поганi  люди,  лотри  й
розбишаки, в яких у серцi Бога  нема?,  а  хорошi  люди  панiв  люблять  i
слухаються ?х, як батькiв рiдних... Ось вона з отакуньких лiт  при  пановi
i, слава Богу, жива й здорова. Не з'?в же ?? пан. Щоправда,  старий  дiдич
був крутий, як вiрьовка, бив i глумися з не?, як йому хотiлося,  але  вона
на нього не в обидi. Не вдариш - не навчиш ума-розуму.  А,  не  дай  Боже,
чернь панiв порозганя? - куди вона на  старостi  лiт  подiнеться?  Хто  ??
нагоду? i сякий-такий притулок дасть? В не? ж нi  сiм'?,  нi  рiднi,  крiм
куховарнi в панському ма?тку...
   - Боже мiй, як страшно таке чути! - не втерпiвши, вигукнула Олена. - До
чого може людина дожити! I в душi в не? рабство. - Прохала Марфу: - Та  ви
хоч по?жте, тiтко, ви ж цiлий день голоднi...
   - А я потроху ?м, що-небудь перехоплю i сита, - вiдмахувалась Марфа.  -
Пан дiдич привчив нас поменше роботу зубам давати. Дуже вiн не любив, коли
челядь жувала. Бувало, як прибiжить на куховарню та вгледить, що хто ?сть,
то з рота кусень видере. Воно й пана  треба  розумiти.  Вiн  один,  а  нас
багацько, так  ми,  чого  доброго,  все  до  цурки  по?мо,  як  тi  мурахи
ненажерливi.
   - Ви людина, тiтко Марфо? - не втерпiла Олена.
   - Людина, але панська, - уточнювала Марфа.
   Далi питати не було потреби.
   Марфа ще позiтхала, побурчала, що тепер  нiхто  панiв  не  поважа?,  бо
лотрiв та розбишак розвелося пребагацько, а вони нездатнi втямити, що  без
панiв кроку не ступиш, i казала наостанку:
   - То я пiду в палац ночувати, бо на вас нiяко? надi?. Вам  хихоньки,  а
та чернь, чого доброго, ще й палац до цурки розбере, ?м  вiри  нема?,  всi
ласi панським добром поживитися!
   Марфа вже ступила на порiг, як  у  парку  закричав  сич...  Пронизливо,
моторошно... Олена здригнулася й ближче до Романа присунулась.
   - Чекай завтра покiйника, - байдуже сказала  Марфа.  -  Сич  нiколи  до
добра не кричить. Або ще ру?на буде. Чи пустка. Коли з  старим  паном  оте
лучилося, сич три ночi перед тим кричав.
   - А що з паном лучилося?
   - Помер вiн то? ночi, царство йому небесне, - перехрестилася Марфа. - А
я думаю, що його убивцi задушили. Бо дуже пан хрипiв  у  сво?х  покоях,  i
тодi хтось  через  залу  вночi  перебiг.  Я  сама  чула.  А  вранцi  пана,
посинiлого, в лiжку знайшли...
   - Я боюся... - прошепотiла Олена i схопила Романа за руку. - Ти куди?
   - Я миттю, - схопився Роман, - Ти посидь з Марфою, я невзабарi.
   Роман вибiг  з  челядсько?,  сич  ще  дужче  закричав.  Олена  поспiшно
перехрестилася.
   - Хрестись не  хрестись,  а  вiд  опряги  не  вiдхрестишся!  -  похмуро
буркнула Марфа. - Ви? сич - покiйник буде в дворi.
   Та ось дверi рипнули й  до  челядсько?  повернувся  Роман,  несучи  три
рушницi й торбиночки з порохом та кулями.
   - Ось!.. - вигукнув вiн захекано i поклав рушницi на лаву. - Хай  тепер
кричить собi сич! Марфа пiшла, Олена пригорнулась до Романа.
   - Хоч ти й рушницi принiс,  а  мене  все  одно  острах  бере.  Сич  так
моторошно кричить...
   - А я радий, що сич кричить, - засмiявся Роман. - Якби  вiн  щоночi  це
робив, я б тебе щоночi в обiймах тримав .. Не бiйся, моя радосте.  Я  тебе
нiколи й нiкому не вiддам. Хоч хай i цiлий свiт проти  мене  йде!  Ти  моя
доля, моя радiсть i життя мо?!
   Вiн побачив ?? губи зовсiм близько, вологi  повнi  губи,  i  припав  до
них... Вона здригнулась i покiрно вiддалася його поцiлунку, i  вiн  насилу
вiдiрвався вiд ?? губ.
   - У тебе такi чистi очi, -  шепотiла  вона,  -  i  голубi,  як  весняне
небо... Ти добрий...
   - Ти коха?ш мене? - спрагло питався вiн. - Скажи менi... скажи...
   - Ненавиджу! - засмiялась вона.
   - Я здурiю вiд щастя! - вигукнув вiн. - I хай  свiт  нурту?,  хай  свiт
пала?, ми будемо вдвох, ми вiдгородимося вiд свiту високим муром. I нiкого
не впустимо в наше царство кохання.
   - Ой, Романе, не вiдгородишся, - гiрко зiтхнула вона i  погладила  його
бiлявий чубчик. -Ти як дитина, Романку.  -  Помовчавши,  зненацька  рiшуче
сказала: - Але цю нiч я хочу вiдгородити вiд усього свiту. Хоч  одну  нiч.
Одну-?дину! А тодi будь-що-будь!
   Вона потяглася до нього вологими губами, i вiн припав  до  них,  як  до
криницi з живлющою водою, i спрагло пив з не?, пив,  пив  i  нiяк  не  мiг
вгамувати спрагу...
   Коли за вiкном засiрiло, вони лежали обнявшись i шепотiли  одне  одному
найнiжнiшi слова. I тодi пролунав пострiл...

   Але вони були стомленi коханням i першого пострiлу не  почули,  бо  вiн
злився з ?хнiм поцiлунком. А коли рiзко трiснув другий i  навпiл  розколов
ранкову тишу, обо? схопилися й здивовано подивилися одне на одного.
   - Хто смi? стрiляти у нашому царствi?! - весело вигукнув Роман. -  Хiба
вони не вiдають, що ми вiдгородилися вiд бiлого свiту високим муром?
   I раптом за вiкном розпачливо закричала жiнка...
   - Нiби Марфин голос, -  зблiдла  Олена.  -  Вчора  вона  казала,  що...
покiйник буде...
   Роман кинувся до вiкна й у першу мить вiдсахнувся.. У дворi бiля палацу
жовнiри тягали Марфу за коси, тусали ?? ногами й били кольбами рушниць.  А
мiж ними крутився староста Зелено? Гути i теж штурхав Марфу ногами.
   - Вони допитуються в Марфи, де ми, - зрозумiла  Олена.  -  Ось  тобi  й
вiдгородилися вiд свiту високими мурами.
   - Але одна нiч була  нашою,  -  сказав  Роман,  кидаючись  в  куток  по
рушницю. - I за цю нiч вони заплатять дуже дорого!
   Олена побачила, як жовнiр, що тягнув Марфу за  коси,  висмикнув  шаблю.
Марфа  повзала  бiля  нього  навколiшках  i  простягала   руки...   Жовнiр
розмахнувся шаблею. Олена крикнула i затулила лице руками.

   - Ну постривайте, катюги! - крикнув Роман i вистрiлив через вiкно.  Той
жовнiр, що витирав об Марфу закривавлену шаблю, пiдскочив, зiгнувся i впав
на труп сво?? жертви.
   - Ага, попався! - злорадно закричав Роман,  хапаючи  другу  рушницю.  -
Зараз я вам полоскочу боки!.. Ми стрiляти трохи вмi?мо. Олено!  -  крикнув
вiн, на мить повернувши до не? збуджене, блiде лице  з  широко  розкритими
очима. - В торбинках порох i кулi... Набивай  рушницi,  будемо  царство...
захищати... наше... Хай помага? нам Бог i кохання наше!.. Ач, жовнiри,  як
мишi, сипонули... Ха-ха.. А той миршавий староста найпрудкiше рiже поли...
Ось ми тебе в спину... Постривай, зроблю тобi дiрку, нiяким чопиком  потiм
не заткнеш!
   Бах! Староста Зелено? Гути так i заорав носом землю, смикнувся i затих,
скарлючений...
   - Призвiдець уже покараний! - вигукнув Роман i кинувся допомагати Оленi
набивати порохом рушницi. - Тiльки не вiдчаюйся, Оленко, все  буде  добре.
Тi плюгавцi нiколи не здолають високих мурiв нашого щастя!..
   - Я не боюся, - ледь посмiхнулась Олена посiрiлими губами. -  Коли  сич
кричав, було моторошно, а жовнiрiв анiскiльки не страшно.
   Грякнуло кiлька пострiлiв, i ?х з нiг до голови засилало битим склом. У
вибитi шибки потягло пороховим димом.  Роман  обережно  виглянув,  жовнiри
позалягали й палили з рушниць по челядськiй.
   - Ради Бога, не висовуйся з вiкна! - крикнула Олена. Роман вистрiлив.
   -Ага! - закричав вiн зрадiло. - Хова?тесь, пiдлi душi! Я вас зажену  ще
в землю! Будете на пузi повзати, носами подвiр'я переорете, а не впущу вас
у наше щасливе царство!
   - Нас порятувало те, що ми спали не в палацi, а в челядськiй, -  казала
Олена, набиваючи рушницi. - Але чи надовго?
   - Коли б вони знали,  який  я  щасливий,  то  зроду  б  не  вiдважилися
нападати на нас! - вигукував Роман. - Ага!.. Ще один заорав носом!
   Олена з подивом дивилася на Романа, навiть не пiдозрюючи ранiше,  що  в
нього стiльки зваги. Вiн i зовнi змiнився, аж повищав, в плечах  поширшав,
голубi його очi горiли буйним вогнем, i Олена захоплено прошепотiла:
   - Який же ти гарний, Романчику!.. Я  навiть  не  гадала,  що  ти  такий
вдатний лицар!..
   Роман вiд тих слiв так i засяяв, кулi його не знали промаху.
   - Так вам!.. Так! Ха-а! - збуджено  кричав  Роман.  -  Ще  один  заорав
носом... О  на?внi!  Я  найщасливiший  у  свiтi,  невже  ви  дума?те  мене
здолати?!
   Роман вистрiлив, i зненацька схопився руками за груди, захитався.
   Олена встигла його пiдхопити, обережно поклала на спину,  на  грудях  у
нього по бiлiй сорочцi розповзалась червона пляма...
   - Романе! - зойкнула Олена. - Ти живий?. Роман був у  непам'ятi.  Олена
схопила простирадло, розiрвала надво?, швидко перев'язала  Роману  груди..
Знову грякнули пострiли. Двi кулi, одна за одною, дзизнули в не? над вухом
i впилися в протилежну стiну. Не тямлячи  себе  вiд  лютi,  Олена  схопила
рушницю... До челядсько? бiг жовнiра Олена, майже не цiлячись, вистрiлила.
Жовнiр змахнув руками, мовби на всьому бiгу наткнувся на невидиму стiну, й
упав набiк... Жовнiри, котрi трюхикали за ним, позадкували й сипонули  пiд
захисток бiлих колон.
   Олена в розпачi схилилася над Романом... Що робити? Та  ось  ??  погляд
упав на бiчне вiкно. Олена кольбою рушницi  вибила  скло  i  виглянула.  В
цьому закутнi мiж челядською i стайнею жовнiрiв  не  було.  Олена  схопила
Романа обiруч, поклала його на пiдвiконня, так, щоб  по  той  бiк  звисала
голова й руки, сама вискочила у  двiр,  поклала  собi  на  спину  Романову
голову, схопила його за руки i з трудом витягла з челядсько?... Далi бiгла
зiгнувшись пiд вагою Романа. Так вона здолала закутень  мiж  челядською  i
стайнею, обiгнула льодовню i поза старою покинутою броварнею вибралася  до
глухо? бiло? стiни, що оточувала палац.  Чула,  як  позад  не?  галасували
жовнiри, i бiгла  з  останнiх  сил,  несучи  закривавленого  Романа.  Ноша
випорскувала в не? з рук, його ноги важко волочилися по землi,  гальмували
бiг, Олена присiдала, пiдтягувала його на себе i знову простувала...
   Так Олена з останнiх сил  дiсталася  до  бузкових  купив,  котрi  густо
розрослися  попiд  стiною.  Стала  на  колiна,  розсунула  кущ,   поглядом
вiднайшла лаз. Затягла лiд кущ Романа, потiм вигребла хмиз та смiття,  яке
нанесли у дiрку стiчнi води, пролiзла сама, до кровi  обдерши  плече,  але
навiть не звернула на те уваги, i  з  великим  трудом  протягла  Романа...
Знесилiла так, що довго вiдхекувалась, опустивши голову, поволi  приходячи
в себе...
   - А добряче ми поколошкали панiв жовнiрiв! - зненацька вигукнув Роман i
весело на не? глянув.
   - Романе! - зойкнула Олена, та Роман знову впав у непам'ять.
   Олена понесла його через вигiн i  пiрнула  в  густi  вишняки  неподалiк
церкви. Спiткнувшись об сплетене гiлля, впала, полежала, приходячи в  себе
та витираючи кров з розiдрано? щоки. Лiпшо? схованки годi було  й  шукати.
Ось тут вони й перечасують лихо, бо з села зараз не вийдеш, напевне,  воно
оточене з усiх бокiв. Олена затягла Романа в густiший  кущ  i  сама  лягла
поруч. Та Роман захрипiв, Олена схопилася, поправила пов'язку у  нього  на
грудях, запхнула пiд не?  свою  хустку,  щоб  хоч  якось  спинити  кров...
Зненацька за вишняком закричали жiнки, заплакали дiти. Хтось бiг  i  волав
про порятунок...
   - Сюди, миряни, сюди -  почула  вона  голос  панотця  Никодима.  -  Нас
поряту? Божа обитель.
   Олена поповзла вишняком i,  розсунувши  кущ,  побачила,  що  переляканi
жiнки, несучи на руках дiтей, бiжать у церкву. Вона якусь мить гадала,  чи
не понести й Романа в  церкву,  адже  Бог  мусив  захистити  ?х  у  сво?му
храмi... Тiльки хотiла було звестися, як помiтила, що до церкви вже  мчать
жовнiри на конях...  Останнi  жiнки  встигли  вбiгти  в  церкву,  i  дверi
зачинилися. Бiля  дверей  лишився  лише  Никодим.  Тримаючи  обома  руками
великого мiдного хреста i високо пiднiмаючи  його  над  головою,  панотець
ступив навстрiч жовнiрам:
   - Iменем Господа Бога заклинаю: спинiться, iроди!.. Бог  усе  бачить...
Не минути вам Божо? кари небесно?!..
   Переднiй жовнiр пролетiв мимо старого панотця, махнув шаблею, з свистом
розсiкаючи повiтря, i панотець упав, розрубаний  надво?,  заливаючи  сво?ю
кров'ю мiдний хрест...
   Аби стримати нелюдський крик, Олена до болю вп'ялася зубами в свою руку
й занiмiла, дивлячись, як жовнiри згрiбають  солому.  Вона  ще  гаразд  не
розумiла, що вони будуть робити, але страшна здогадка блискавкою вдарила в
мозок. Жовнiри пiдпалюють церкву.
   Церква була дерев'яна, легенька й суха i спалахнула в одну мить...  Але
Олена вже того не бачила, вiд страшного видовиська втратила  свiдомiсть  i
заклякла...


   Роздiл сьомий

   Все лiто клекотiла Укра?на.
   По мiстах i селах, на  майданах  i  ярмарках  слухали  люди  унiверсали
повстанського гетьмана Павлюка.
   "Йдiть на Сiч! - закликали унiверсали. - Зiбравшись, ми вкупi пiдемо на
Укра?ну здобувати собi долю i волю. Воля або смерть!"
   I селяни продавали волiв, купляли коней i цiлими загонами прибували  на
Сiч. За пороги втiкали мiщани, ре?стровi козаки, всi тi, хто донедавна був
бидлом i хлопом, ставали товаришами по збро?.
   Укра?на клекотiла, Укра?ну лихоманило...
   Терпiти вже бiльше нiхто не мiг.
   Люд рвався в бiй. "Де наш гетьман?" - нiсся клич Укра?ною.

   I гетьман з'явився
   У серпнi 1637 року Павлюк на чолi великого  повстанського  вiйська,  що
складалося з запорожцiв пiд орудою старшини Остряницi, ре?стрових  козакiв
полковникiв Скидана i Биховця та численних  загонiв  селян  i  мiщан,  над
якими старшинував недавнiй полтавський урядник Гордiй Чурай,  з  гарматами
та обозами вирушив на Схiдну Укра?ну. Дванадцятого серпня гетьман пiдiйшов
до невеличкого мiстечка Крилова, котре стояло на рiчцi  Тясминi,  в  однiй
милi вiд Днiпра Побачивши в степу повстанське вiйсько,  мiщани  вдарили  у
дзвони, вбили  свого  старосту,  перебили  драбантiв  i  хлiбом  та  сiллю
зустрiли Павлюка при в'?здi у мiсто.
   - Коли ми так i далi будемо захоплювати мiста, то я, мабуть, нi разу  з
свого пiстоля не стрельну, - жартував Остряниця.
   - Боюсь,  але  в  тво?му  пiстолi  може  не  вистачить  куль,  -докинув
Биховець. - Ляхiв стiльки розплодилося на Укра?нi, що й куль  на  всiх  не
настачиш!
   - Ех, коли б ми  оце  в  Полтаву  входили,  то  нам  би  шлях  устеляли
вишиваними рушниками! - вигукнув Гордiй Чурай.
   - Гордiй снить сво?ю Полтавою, - добродушно мовив Скидан.
   - Так як же ти не будеш нею марити, коли кращого краю, як  полтавський,
по всiй Укра?нi не знайдеш! - ще запальнiше вигукнув Чурай. - Ось  давайте
махнемо в Полтаву, на власнi очi перекона?тесь.
   - Далеко нам ще до Полтави, - посмiхнувся Павлюк. - А то б  подивилися,
що то за благословенний край, про який щодня тiльки й торочить  Гордiй.  -
На Чурая уважно подивився. -  Бачу  тугу  в  тво?х  очах,  Гордiю.  Сiм'ю,
мабуть, лишив?
   - Над самою Ворсклою моя хатина сто?ть, - замрiяно-журно мовив Чурай. -
По веснi вишнi як заквiтнуть, ну, прямо тобi рай! - Зiтхнув. - Та довелося
з того раю п'ятами накивати . А якби ви почули,  отамани,  як  спiва?  моя
дочка!.. Що той соловейко моя Маринка! Дванадцять лiт ?й, а  як  заспiва?,
вся Полтава слуха?!
   - Не горюй, Гордiю, дiйде черга й до Полтави, - озива?ться Остряниця. -
Ще посидимо над Ворсклою, послуха?мо твого соловейка.
   Наближалися  до  мiстечка,  лунко  бемкали,  дзвони,  мiщани   висипали
навстрiч повстанцям. Вiйсько пiдтяглося, козаки ще гордовитiше  всiлися  в
сiдлах, маяли прапори, бунчуки, блищали мiднi труби сурем.
   - Ласкаво просимо, козаки! - гукали мiщани.
   - А де ж це  ваш  пан  староста,  що  нас  не  зустрiча??  -  пита?ться
Остряниця, i козаки весело смiються.
   - А ми йому голову вiдтяли та й вiдпустили його  з  миром!  -  жартують
мiщани. - Катюга вiн! Туди йому й дорога.
   - Вiльних козакiв та мiщан на хлопiв обертав!
   - Худобу в нас забирав!
   - Не велiв нам вибирати вiйта i сотника, а сво?х урядовцiв  садовив.  А
тi, як оси, нам очi ви?дали.
   Дiд з бiлими довгими вусами i маленька дiвчинка  з  чорними  тоненькими
кiсками вийшли навстрiч, несучи хлiб-сiль.
   - Не тебе, гетьмане, зустрiча?мо, а волю свою! - глухим  голосом  мовив
дiд. - Кланя?мось до сиро? земельки нашiй довгожданiй волi!
   Дiд подав Павлюку  хлiбину,  гетьман  поцiлував  хлiб  i  передав  його
Остряницi.
   - Клянусь, що не пошкодую нi сил сво?х, нi життя, боронячи вашу волю  i
хлiб святий! - урочисто проказав гетьман. - Слава Укра?нi!
   Ще дужче забемкали дзвони, коли  павлюкiвцi  входили  у  мiстечко.  Люд
виснув на тинах i воротах, даючи дорогу вiйську. Чимало по вулицях лежало,
уткнувшись у землю, польських драбантiв.
   - Ач, як нас ляшки зустрiчають! - добродушно мовив Скидан. - Аж  носами
в землю повгрузали!
   Ось тут i сталося непередбачене. Один з драбантiв раптом  очуняв,  звiв
голову i випростав руку з пiстолем, цiлячись у Павлюка.
   - Гетьмане, стережись... - крикнув Гордiй i прямо з сiдла  стрибнув  на
драбанта, вдарив його по руцi. Куля  дзизнула  над  вухом  у  Павлюка.  Це
вiдбулося так швидко, що нiхто й словом не встиг прохопитися.
   - А бодай би ти скис, лядський недобитку! - i Гордiй Чурай так  стукнув
кулаком драбанта,  що  той  i  заковиз.  -  Тьху!  Казав,  пане  гетьмане,
повертаймо в Полтаву, у нас такого не сталося б, - мовив Чурай, зводячись.
- Бо в нас у Полтавi ляхiв як б'ють, так один раз!
   Отамани засмiялися, хоч оказiя були не з веселих.
   Зайнявши Крилов, гетьман вiдразу ж зiбрав старшин на  раду.  Ходячи  по
хатi та смикаючи себе за вус, Павлюк викладав свiй план:
   - Час не терпить! Коли почали - мусимо спiшити. Хто  захопить  верхiв'я
Днiпра, той i господар становища. В Криловi  я  роздiляю  вiйсько  на  двi
частини. Бiльшу доручаю полковникам  Биховцю  та  Скидану.  Задумка  така.
Мусимо якнайшвидше захопити побiльше простору,  де  б  могло  розвернутися
повстання. В першу чергу треба захопити всi мiста i замки  Правобережжя  i
Лiвобережжя. Особливо у верхнiй частинi  Днiпра.  Тому  загони  Скидана  i
Биховця сьогоднi ж, а найпiзнiше завтра вранцi  пiдуть  вгору  по  Днiпру,
захоплять в путi Воронiвку,  Бужин,  Боровицю,  а  просунувшись  ще  далi,
вiзьмуть Домонтiв i Бубнiвку. Дорогою будете  руйнувати  ма?тки  й  замки,
захоплювати зброю i хлiб у панських  фiльварках,  обози,  коней  особливо.
Перш за все прилучайте до себе селян та мiщан.  За  Бубнiвкою  Биховець  i
Скидан роздiляються. Биховець  зробить  несподiваний  напад  на  Канiв,  а
Скидан  в  цей  час  оточу?  Переяслав.  Переяслав  треба  взяти  будь-що,
будь-яким способом i будь-якою цiною. Вiд цього залежатиме  наш  подальший
успiх. У Переяславi заперся з обдуреними козаками ре?стровий гетьман  Сава
Кононович i ворожа нам старшина на чолi з запроданцем Iляшем Кара?мовичем,
котрi потопили в кровi Кодацьку  фортецю.  Це  нашi  найлютiшi  вороги,  i
пощади  ?м  не  буде.  До  того  ж  в  переяславських   арсеналах   чимало
зберiга?ться збро? та пороху. Дiйшли до мене чутки, що навколо  Переяслава
дi? багато повстанських загонiв, ?х треба об'?днати  й  забрати  а  собою.
Впоравшись  з  Переяславом,  Биховець  лиша?  там  свою  залогу,   а   сам
рухатиметься в напрямку Чигирина. Гордiй Чурай дiятиме на волостях. Другий
загiн вiйська поведу я. Остряниця лиша?ться при менi. Прямо  з  Крилова  я
пiду до Чигирина i там очiкуватиму Биховця i Скидана. Звiдти, як усе  буде
добре, ми купно вдаримо  на  Бiлу  Церкву,  i  таким  чином  все  верхiв'я
опиниться в наших руках. Ви мене зрозумiли, пани отамани?
   - Зрозумiли, пане гетьмане.

   Павлюк спинився посеред хати, жуючи кiнчик вуса.
   - Мо', що не так метикую, то поправте мене. Мо', в кого ? краща задумка
- викладайте.

   Отамани переглянулись, зрештою Биховець озвався:
   - Я пристаю на думку пана гетьмана.
   - Я також, - подав голос Гордiй Чурай. - А коли б з Переяслава  вдарите
на Полтаву, то й зовсiм би добре було.
   - I я згоден, - озвався Якiв Остряниця.
   - А чи не вдарити нам спершу на Бiлу Церкву? - звiвся з лави Скидан.  -
А потiм, не зупиняючись, на Бар!
   - Що це дасть? - швидко запитав Павлюк.
   - Ми загородимо шлях коронному вiйську на Укра?ну, - уточнив Скидай.
   - Але будемо мати у себе  за  спиною  фортецi,  повнi  жовнiрiв,  котрi
вдарять нам у спину, - сказав Остряниця.
   - А тим часом Сава Кононович з Кара?мовичем  зберуть  сво?  вiйсько,  -
вставив Гордiй Чурай, - а ми...
   - ...опинимося мiж двома вогнями, - закiнчив Биховець.
   - Звичайно, такий ризик ?, - Скидан почухав потилицю. - Але ж i спокуса
велика...
   - Швидше  вдарити  по  коронному  вiйську?  -  запитав  Павлюк.  -  Нi,
полковнику, поспiшиш - людей насмiшиш. Ризикувати повстанням  я  не  буду.
Коли ми захопимо Бар i  розпочнемо  бiй  з  коронним  вiйськом,  Кононович
неодмiнно з цього скориста?ться i вдарить нам у спину. А це  вже  поразка.
До  того  ж  ми  не  встигнемо  збiльшити  сво?  сили,  запастися  збро?ю,
провiантом та порохом.  Ми  будемо  гинути  пiд  Баром,  а  дрiбнi  загони
повстанцiв на Укра?нi сидiтимуть склавши руки. Почнемо з верхiв'я  Днiпра.
Тiльки очистивши Укра?ну, захопивши фортецi, з'?днавши всiх  повстанцiв  в
один кулак, можна думати про генеральний бiй. I все це  треба  зробити  до
осенi. До Рiздва вся  Схiдна  Укра?на  мусить  опинитися  в  наших  руках.
Коронне вiйсько збереться не ранiше глибоко? осенi, ось тодi ми й дамо бiй
Кон?цпольському. Але де саме, в Бiлiй Церквi  чи  в  Барi,  покаже  час  i
обставини . То як, пане полковнику? - повернувся вiн до Скидана
   - Пристаю! - твердо мовив Скидан. - Сьогоднi ж рушаю на Переяслав.
   - На цьому раду нашу й закiнчимо! Пани отамани  хай  займаються  сво?ми
справами, а до мене покличте писаря.
   Отамани вийшли, а до хати заглянув вiйськовий писар Роман Попович  i  з
порога запитав:
   - Кликали, пане гетьмане?
   - Кликав, Романе.  Ану  сiдай  до  столу  та  папiр  готуй,  будемо  до
переяславцiв унiверсал писати.
   Писар, молодий, високий i худий як  тичка  недавнiй  ки?вський  бурсак,
заметеляв полами ношено? й переношено? ряси, сiв  до  столу  й  приготував
начиння. Гусяче перо витяг з-за вуха, подлубався  в  ньому  нiгтем,  потiм
почесав ним у сво?х густих рудих кудлах.
   - Готово, пане гетьмане!
   - Пане писарю, ти хоч би змiнив свою попiвську рясу на козацький жупан,
- не втерпiв Павлюк. - Вiйськовий писар, а на кого схожий!
   - Та воно б i можна, - шморгнув облупленим носом писар. - Та  де  ж  ти
його дiстанеш, жупана. А до ряси я вже звик.
   - Ну, гаразд... - Гетьман запалив люльку i  жадiбно  затягнувся  димом,
пройшовся по хатi.
   - Пиши унiверсал. "Павло Михнович Бут, гетьман з вiйськом  Запорозьким.
Пану отаману переяславському i всьому товариству, посполитим i всiй братi?
нашiй назавжди бажа?мо вiд Бога доброго здоров'я", - продиктувавши, Павлюк
зачекав, доки писар скрипiв пером, i вiв  далi:  -  "Милостиво  оголошу?мо
сво?м вiрним i доброзичливим  товаришам,  що  я  з  дозволу  i  по  наказу
вiйська, незважаючи на великi ускладнення  вiйськовi,  посилаю  до  вас  в
Переяслав двох полковникiв: пана Карпа Скидана i пана Семена Биховця, а  з
ними вiйська Запорозького кiлька тисяч. Про що,  вашi  милостi,  як  вiрнi
товаришi мо?, не хвилюйтеся, а приставайте до цих полковникiв".
   Павлюк  зупинився  посеред  хати,  гриз  мундштук  люльки  й  обдумував
подальший текст. Тепер треба згадати тих мерзенних зрадникiв Кононовича  i
Кара?мовича, котрi вiдсиджуються зараз в Переяславi... Скреготнув  зубами,
до писаря:
   - Пиши! "Що  ж  стосу?ться  тих  зрадникiв,  скiльки  б  ?х  у  вас  не
виявилось, якi за обiди й банкети  у  ляхiв  видали  ?м  наших  товаришiв,
багатьом iз яких вiдрiзали вуха, а самих ?х вiдправили в Гадяч рити  рови,
- цих зрадникiв не заважайте ловити, а видайте ?х  вiйську  мо?му.  Ви  ж,
пани отамани, не хвилюйтеся i велiть  не  хвилюватися  сво?м  товаришам  i
панам мiщанам, а допоможiть нам виловити цих зрадникiв, котрi  так  багато
заподiяли зла. Будьте ?динодушнi, згуртуйтеся i йдiть з п.п.  полковниками
до вiйська, а там ми вже гуртом погада?мо, як  далi  бути.  Але  якщо  ви,
бережи, Боже, вашi милостi, забажа?те захищати тих зрадникiв..."  Написав,
Романе?
   Писар ледве встигав за гетьманом, аж упрiв з натуги.  Випростав  спину,
витер пiт.
   - Ху! Встиг, пане гетьмане. Давайте далi.
   - Пиши. "...чи захочете самi до них при?днатися, то ми зо всiма  сво?ми
силами, з усiм вiйськом i артилерi?ю рушимо до Переяслава i тодi побачимо,
чи буде хто захищати мерзенних  зрадникiв.  Отже,  вдруге  просимо  вас  i
суворо-пресуворо  наказу?мо  iменем  вiйська  не  вiдважуватись   захищати
зрадникiв, але якнайшвидше спiлкуйтеся з нашими полковниками  i  вiйськом.
Пiсля всього поруча?мо вас милостi Божiй. Дан в Криловi серпня 12 дня 1637
року"[4].
   - Готово, пане гетьмане. Що ще писати?
   - Поки досить, Романе. - Гетьман сiв до столу.  -  Унiверсал  залиш,  я
передам Скидану... Стривай, писарю. Як у тебе iз здоровлям?
   - Н-нiчого, - розгубився писар. - Хвалити Бога...
   - Коли брешеш, то хоч Бога не згадуй, - у вуса посмiхнувся  гетьман.  -
Худий, як та лозина край дороги. Ти хiба в надголодь живеш?
   - Я, пане гетьмане, дух свiй гартую i тiлеса, - зiзнався зрештою писар.
-Тiлеса сво? голодом морю.
   - З якого дива?
   - Щоб грамоту  зберегти,  -  похнюпився  Роман.  -  Коли  тiлеса  жиром
обростають - грамота тодi утiка? з голови.
   - Ну й дивак! - посмiхнувся Павлюк. - Грамоту, може, й збережеш, а дуба
з голоду врiжеш. Це точно.
   - Я хочу йти не в тiлеса, а в розум, пане гетьмане.
   - Йди у розум, Романе, а тiльки ж дбай про  сво?  здоровля.  Куди  воно
годиться? Який же з тебе в бiсового батька козак, як ти од вiтру  хилишся?
I потiм затям: такi, як ти, я маю на оцi  твою  грамоту,  дорожчi  нам  за
десятьох неписьменних. I ти, будь ласка, не мори себе голодом. Домовились?
   - Домовились, пане гетьмане, - весело мовив писар.  -  Не  знав  я,  що
потрiбний Укра?нi.
   - Ще й як! - Павлюк поклав руку Романовi на плече. - Ось  як  здобудемо
волю, школи вiдкри?мо, люд будемо навчати, щоб грамотнi всi були, як ото в
заморських кра?нах. А письменному i жити легше. То  ти,  Романе,  i  будеш
колись навчати письма ваш темний люд. Та це мрi?... Поки що мрi?...
   - 3 мрiями легше жити, пане гетьмане.
   - Не до мрiй зараз. Ми тiльки-но почали, i один Бог зна?,  чим  все  це
скiнчиться... - Павлюк помовчав хвилю. - Та гаразд! Iди, Романе, та бiльше
не голодуй. Стривай!.. Скинь ти к бiсу свою засмальцьовану рясу!  Дивитися
на не?...
   - Але ж, пане гетьмане... - зам'явся писар. - У мене пiд  рясою  бiльше
нiчого нема?.
   - От лихо! - почухався Павлюк. - Не нажив ще добра?
   - Я свiй скарб у головi ношу, пане гетьмане.
   - А ти, хлопче, бачу, не ликом шитий. Клумаковитий! Молодець, коли сво?
багатство в головi носиш. Та нинi ти вiйськовий писар i вигляд мусиш  мати
вельми пристойний. -Павлюк швидко зняв iз себе жупан i накинув його писарю
на плечi. - Носи i будь здоров!
   - Тобто... як? - Роман розгубився i стояв,  зiгнувшись  пiд  жупаном  i
боячися до нього доторкнутись. - А ви, пане гетьмане?
   - За мене не турбуйся! Укра?на знайде для свого гетьмана  жупан.  А  ти
ходи здоровий. Щоправда, жупан на тебе вельми  великуватий,  та  кравцi  в
один мент перешиють. Дай Боже, щоб вiн тебе грiв!
   Лишившись сам, Павлюк пройшовся з кутка в куток,  постояв  бiля  столу,
дивлячись на унiверсал, обмiзковував, чи все врахував, посилаючи Скидана й
Биховця в Переяслав, потiм пiдiйшов до вiкна. Майдан  був  вщерть  забитий
козаками. Чувся смiх, вигуки, тупотнява нiг...
   Опустився на лаву, задумливо обхопив голову руками... Чи все  правильно
вiн обдумав, чи не схибив де на самiсiнькому початку? Вiдчув, який  важкий
тягар лiг на його плечi вiдтодi, як вiн узяв у сво?  руки  долю  повстало?
Укра?ни.  Тiльки  б  не  промахнутися,  не  пiддатись  зневiрi,  вистояти,
перемогти... Схопився, пройшов по хатi, спинився в кутку, де висiли образи
i тьмяно блимала лампадка. Незворушливi лики  святих  суворо  дивилися  на
нього, нiби багли зрозумiти, хто ж вiн, козак Павло Бут, вiдомий пiд iм'ям
гетьмана Павлюка, i чи зумi? вiн вистояти сам i Укра?ну визволити?
   - Боже! Не за себе прошу! -  раптом  гаряче  прошепотiв  Павлюк.  -  За
Укра?ну прошу, за не? знедолену, забиту, зацьковану, в ярма запряжену.  За
не?, Боже, молюся в душi сво?й i вдень, i вночi... Допоможи  ?й,  Боже,  i
гетьману ??  Павлюку.  Ми  вiками  боремося  за  волю  й  вiками  головами
наклада?мо, аби загорiлася сподiвана зоря волi. Чому ти мовчиш, Боже, чому
не поможеш нам, чи молитви нашi до тебе не доходять? Чому ти мовчав,  коли
в Зеленiй Гутi в церквi  тво?й  живцем  горiли  жiнки  i  дiти?  Чому  ти,
справедливий i всесильний, не  порятував  нещасних?..  Чому?  -  з  гнiвом
вигукнув Павлюк. - Чому?
   Лики святих, як i перше, були незворушно суворi.
   Павлюк опам'ятався.
   - Грiшний, Боже, на тебе розгнiвався.  Але  зваж  на  мою  молитву,  не
вiдгороджуйся вiд нас святими мурами. Не менi, землi рiднiй  допоможи,  бо
проклянемо тебе на вiки вiчнi!..


   Роздiл восьмий

   Пан королiвський комiсар i староста Ян Данилович знову встав не з  тi??
ноги... Нечесаний, невмиваний, надутий, як сич, тинявся вiн по залах свого
палацу в розстебнутiм халатi, пiд яким не  було  нiчого,  крiм  волосатого
тiла (пан комiсар не мав челядь за людей, тому й  не  вважав  за  потрiбне
ховати перед бидлом свою голизну). Сновигаючи, зганяв  злiсть  на  челядi.
Та,  як  могла,  ховалася  по  найглухiших  закапелках,  але  Данилович  -
стрiляний горобець. Його  не  проведеш!  Вiн  виколупував  челядь  з  усiх
зашкалубин, витягував ?? за чуби, а витягши, товк  писком  у  стiну  чи  в
мармурову колону, приказуючи:
   - Чим бiльше бидло товчеш, тим воно ста? слухнянiшим!.. .
   Челядники, вмиваючись юшкою, ходили з розпухлими,  потовченими  носами,
стiни в палацi зарябiли вiд червоних плям, i Данилович не  велiв  витирати
чи замазувати кров, "щоб бидло щодня бачило свою  юшку  i  не  дуже  дерло
хлопську кирпу".
   Поганi вiстi дiйшли до пана комiсара i  старости:  бунтарський  гетьман
Павлюк захопив Чигирин, а Карпе  Скидан  -  Корсунь.  Його  вотчина,  його
управа i староства - Чигирин i Корсунь - в руках  ворогiв  Корони.  А  вiд
коронного гетьмана нi слуху нi духу!.. А-а, пся крев! Спробуй пiсля  таких
вiстей уставати з тi?? ноги, цю треба!
   Вiдтодi, як Данилович змушений був в однiм спiднiм вистрибувати вночi з
чигиринського замку i до ранку тремтiти вiд холоду й ляку в копицi сiна на
околицi Чигирина, минуло мiсяцiв зо три. Вже осiнь. А вiн i досi  змушений
сидiти в глухiй Данилiвцi пiд охороною добiрних жовнiрiв i навiть носа  не
смi? потикати в Чигиринське  i  Корсунське  староства...  Пiсля  невдалого
послушенства в Чигиринi, рятуючись вiд хлопського полковника Скидана,  вiн
тодi ледь живий дiстався до Бара.
   - Ваша милiсть! Чернь бунту?! - замалим не  плакав  пан  комiсар  перед
коронним гетьманом. - Ре?стровцi  з  покори  вийшли.  До  них  при?дналося
бидло. Мо?х жовнiрiв перебито, я лише чудом з вогню живим вискочив!
   Коронний на диво спокiйно його вислухав.
   - Перелякана шляхта, втративши сво? лице i гiднiсть, замалим  не  щодня
прибiга? в Бар, - мовив вiн роздратовано. - I щодня  блага?  жовнiрiв  для
захистку. А де я наберу жовнiрiв для всiх тих лицарiв, котрi втiкають сюди
в однiм спiднiм?
   Пся крев! Данилович змушений був проковтнути i цю образу. Не будеш же в
такому становищi загризатися з коронним! Лише прохрипiв:
   - Послушенство не допомага?! Чернь та  ре?стровцi  чинять  свавiльство.
Палити ?х треба! Мордувати! Вiшати! Я, королiвський  комiсар  i  староста,
змушений був у сво?м староствi, як свиня, зариватися  в  сiно  i  всю  нiч
дрижакiв ?сти. Вогнем i мечем треба пройти Укра?ну! Ре?стровцiв  у  хлопи!
Хлопiв у дугу!
   Коронний обiцяв, запевняв, що йому вiдомо про бунти на Укра?нi i що вiн
ось-ось збере вiйсько для вгамування хлопiв. Але, поки збереться  вiйсько,
пан комiсар i староста нехай захища?ться сво?ми силами.  I  чека?  приходу
коронного вiйська... Матка Боска! Чим захищатися? Ким?  Гайдуки?  Надвiрнi
козаки? Та ?м вiрити - без голови лишишся При  першiй  же  нагодi  на  бiк
чернi переметнуться. Ще й пана  свого  на  мотузяцi  приведуть.  Фiльварки
горять. Селяни на Сiч утiкають, мiщани вбивають старост i становлять сво?х
вiйтiв. Чорта з два тепер в Чигирин сунешся чи в Корсунь! Так i дадуть  по
писку!
   Все ж таки Ян Данилович виклянчив у коронного  пiвсотнi  жовнiрiв,  але
щоб Русь ними викоренити, як того жадав пан комiсар, годi було  й  думати.
Довелося плюнути та вiддалеки погрозити комiсарським кулаком на свавiльний
Чигирин i запертися в сво?му ма?тку в Данилiвнi та чекати з  моря  погоди.
Так за все лiто й не вiдважився сунути  носа  в  Чигирин.  Повiсить  клята
чернь, як спопаде. А тепер i зовсiм туди не поткнешся: в  Чигиринi  Павлюк
окопався з сво?м вiйськом. Пся крев! I Крилов у  його  руках,  i  Корсунь.
Скидан, ходять чутки, штурму? Переяслав... От сиди  й  трусися  в  палацi.
Добре, що хоч палац високим та глухим муром обнесений, а пiвсотнi жовнiрiв
день i нiч на вартi, i брама на мiцному замку. А коронного вiйська  як  не
було, так i нема?. Данилiвський ма?ток, щоправда, один з найбiльших у пана
комiсара. I прибутковий. Ма? вiн гути, де  скло  на  продаж  виготовляють,
буди по виробництву поташу. Еге, поташ-то вигiдна  штука!  За  сто  десять
бочок поташу гданський купець вiдвалив  йому  аж  тридцять  тисяч  злотих!
Жирненько.  I  рудня  ?,  хлопи  виплавляють  залiзо  з  болотяно?   руди.
Селiтерний завод мусить вiдкрити, коли б тiльки чернь вгамувати. На щастя,
його поки  що  вогонь  обмина?,  горять  сусiди,  але  хлопам  нема?  чого
довiряти. А раптом повстанське вiйсько сюди нагряне?  Тодi  й  жовнiри  не
врятують! От i змушений пан комiсар п'ять заряджених пiстолiв на  нiч  пiд
подушку класти. Хоч i мулько на такому арсеналi  спати,  зате  безпечнiше.
Та, на випадок чого, хiба порятують тi п'ять пiстолiв, як у пана  комiсара
лише двi руки. Та й тi останнiм часом трусяться. Спробував вiн була  якось
у грака вцiлити, а що вийшло? Жовнiра  вгепав,  i  тепер  ?х  у  нього  не
пiвсотнi, а сорок вiсiм (один жовнiр ще ранiше пiд п'яну руку втопився,  а
може, хто йому безкорисливо допомiг?). Та все одно й на п'яти пiстолях  не
спокiйно спиться. Тому доводиться пiд вiкнами спочивальнi  ридван  день  i
нiч напохватi тримати iз запряженими  кiньми  (коней  мiняли  через  кожнi
п'ять годин). Коли що - у вiкно i в ридван. I  в  Бар.  Однi??  ночi,  пся
крев, так i сталося. Пан комiсар заснув на п'яти пiстолях, а  один  з  них
вiзьми й стрельни глупо? пiвночi!.. Чи пан комiсар надто головою товкся  у
подушку, чи з капосним пiстолем щось трапилось, а тiльки так вiн  бабахнув
пiд вухом, що пан  комiсар,  оглушений,  як  тетеря,  вистрибнув  з  вiкна
спочивальнi прямо в ридван i, охоплений  жахом,  всю  нiч  гнав  ридван  в
напрямку Бара... Лише другоднi його розшукали жовнiри i  пояснили,  в  чiм
рiч. А-а, пся крев! Та хiба вiн мав час спросоння розбиратися, хто в нього
над вухом серед ночi бабахнув так, що аж у п'яти зашпигало. Добре, що  хоч
не вцiлив його триклятий пiстоль!
   - Вашмосць!..
   Пан комiсар здригнувся вiд несподiванки, загорлав:
   - Якого дябла?!
   Дворецький з розпухлим, як бульба, носом (i його товк у стiну)  гнеться
в дугу, намагаючись не помiчати,  що  в  пана  комiсара  пiд  розстебнутим
халатом нема? нiчого. - Вашмосць! Гонець з Бара!
   - Нарештi! - не втримавшись, закричав  пан  комiсар.  -Чого  та  сто?ш,
телепню? Негайно впускай!
   - Слухаю пана, - дворецький визадкову?.

   Гонець з Бара - це вже лiпше! Данилович  застiбу?  халат.  Гонець  може
бути й шляхтичем. Та ось i вiн. Входить високий, ставний козак  з  чорними
вусами, що ледь сивиною взялися, з моложавим, худощавим лицем,  смаглявим,
обвiтреним,  з  чорними  блискучими  очима.  Але  голубий  жупан   виказу?
ре?стровця. Пан комiсар набурмосився. Вiдтодi, як  йому  в  однiм  спiднiм
довелося втiкати з Чигирина, ре?стровцiв терпiти не може. Сердито пита?:
   - Хто такий?
   - Гордiй Чурай, вашмосць! - голосно кричить  гонець.  I  витягу?ться  в
струнку, по?даючи очима Даниловича. - Iз Бара вiд його  милостi  коронного
гетьмана!
   - Ре?стровець? - похмуро пита? пан комiсар.
   - Саме так, вашмосць, сотник ре?стру Гордiй Чурай! - крикнув гонець.  -
3 найвiрнiших  ре?стровцiв  його  милостi  короля,  Корони  i  всi??  Речi
Посполито?, вашмосць.
   Гм...  Найвiрнiший?  Це  вже  краще.  Побачимо,  який  ти  найвiрнiший.
Ре?стровцям вiрити - що вовком орати. Давно ?х треба на хлопiв обернути. В
дугу зiгнути! Але зараз, в такий час, доводиться терпiти.  На  безриб'?  i
рак риба.
   - Найвiрнiший, кажеш?
   - Саме так, вашмосць! - вигукнув гонець. - Такий вiрний,  що  далi  вже
нiкуди!
   - Чому коронний не прислав когось iз шляхти?
   - Шляхта, вашмосць, не  ризику?  й  носа  потикати  на  Укра?ну.  Всюди
бунтiвна чернь. Оглянутись шляхтич не встигне, як на палi опиниться. А  я,
вдаючи прихильника бунтарiв, в'юном прослизнув.
   Гм... I це правильно. Шляхтича зараз нi за понюх  тютюну  на  той  свiт
вiдправлять. А коли цей  плебейський  бевзь  найвiрнiший,  те  можна  його
використати. А потiм у хлопи! Усiх гамузом, i вiрних, i не вiрних!
   - Як там у Барi?
   - Нiчого, але гiрш, нiж у Полтавi! - випалив гонець. - Скажу, вашмосць,
нiде нема краще, як у Полтавi!
   - До чого тут Полтава? - витрiщався пан комiсар. Найвiрнiший  гонець  з
Бара втупився у пана комiсара безневинними i чистими, як у дитини, очима.
   - Поговiрка у мене така, вашмосць! Нема нiде краще, як у Полтавi.
   - Щось менi не подоба?ться твоя поговiрка.
   - Але менi, вашмосць, подоба?ться! -  з  тим  же  безневинним  виглядом
вiдповiда? гонець. - Ма?ток я  мав  у  Полтавi,  як  вiрний  служака  Речi
Посполито?. Так клята чернь спалила. Довелося втiкати в Бар. Але я сво? ще
вiзьму. Я цю бунтiвну Русь дотла викореню!
   - Так, так, ми цю Русь викоренимо! На палi ??! На шибеницi!
   - Саме так, вашмосць! На краще чернь i не заслугову?! - вигуку? гонець,
витрiщивши на пана комiсара  очi.  -  Ми  найвiрнiшi  вояки  його  милостi
короля, Корони i Рiч...
   - Гаразд... гаразд. Я не сумнiваюся у тво?й вiрностi, сотнику, - спинив
Данилович потiк клятви. - Коронне вiйсько скоро вирушить гамувати хлопiв?
   - Вже збира?ться, вашмосць! Ми таки покажемо чернi, де раки зимують! На
шибеницi, вашмосць! На палi ??, вашмосць! Я, як найвiрнiший сотник Рiч...
   - Як справи на волостях? - вдруге перебив його клятву комiсар. - Ма?тки
горять?
   -  Горять,  вашмосць!  I  добре  горять.  Я,  як   найвiрнiший   сотник
Рiчпосполито?, просто спокiйно дивитися не можу, як панське добро з  димом
вгору йде. Серце кров'ю облива?ться, вашмосць! Павлюк в Чигиринi сидить, а
Скидан сюди йде.
   - Куди це сюди? - витрiщився Данилович.
   - В Данилiвку, вашмосць!
   - Карпо Скидан? - здригнувся комiсар. - Цього ще не вистачало!
   - Саме так, вашмосць!
   - Та не кричи ти, як пришелепкуватий! -  замахав  руками  Данилович.  -
Багато в нього чернi?
   - Сот п'ять, вашмосць. Нахвалки жене на вашу милiсть. Я його, каже,  на
палю посаджу!
   - Кого це?
   - Вашу милiсть.
   Данилович вбира? голову в плечi. А  в  нього  лише  пiвсотнi  жовнiрiв.
Виходить, кепськi справи. В Скидана милостi не  випросиш.  Мабуть,  уже  й
палю приготовив. Брррр! Аж морозить...
   - Не трусiться, вашмосць! Я i моя найвiрнiша сотня у вашому вiданнi!
   - Та не горлопань на увесь палац! - вiдсахнувся пан комiсар.  -  Тут  i
так голова вiд думок трiщить.
   - Не можу iнакше, вашмосць! - як i перше, вигуку? гонець. - Вiрнiсть  з
мене так i пре! Бо  я  служу  не  бунтарям,  а  королю  i  Коронi.  I  моя
найвiрнiша сотня козакiв, вашмосць!
   - Щось ти надто розкричався: найвiрнiшi, найвiрнiшi - бурчить  комiсар.
- Ти справдi бевзь чи прикида?шся?
   - Найсправжнiсiнький бевзь, вашмосць!
   - Воно й видно... Плебей!
   - Плебей, вашмосць, але найвiрнiший!
   - I не зацiпить тобi!
   Сотник здивовано витрiщився сво?ми безневинними очима на комiсара.
   - Хiба вашiй милостi було б лiпше, аби я привiв невiрних козакiв, котрi
б посадили вашу милiсть на палю?
   - Що ти менi палю тичеш?
   - Слово прохопилося, вашмосць! Але  мою  вiрну  сотню  не  впуска?  пан
ротмiстр до замку! Браму зачинив, ще  й  погрожу?  вiдкрити  вогонь.  Мене
впустили, а сотня пiд мурами тиня?ться. Але ж я ?? з самiсiнького Бара вiв
для захисту вашо? милостi. А час гарячий,  принесе  Скидана  -  не  минути
вашiй милостi палi!
   - Ти знову про палю?!
   - Вибачаюсь, вашмосць!
   Данилович вага?ться:  впускати  чи  не  впускати?  До  ре?стровцiв  вiн
особливо? довiри не ма?. Та ще в такий час. Вже довелося вiд них  у  вiкно
вистрибувати. А коли Скидан прийде? Бррр!  На  палю  посадить,  це  точно.
Лiпше ре?стровцiв впустити.
   - Стривай, сотнику. Наторохтiв ти три мiхи, а суплiки вiд коронного так
i не показав. Лише мене з пантелику збива?ш.
   - Стараюсь, вашмосць! - чи не вперше в на?вних  очах  Чурая  спалахують
глузливi iскорки.
   - Що-о? Де суплiка, пся крев?!
   - Папiр? - гонець уже вiдверто корчив з себе  дурника.  -  Який  папiр,
ваша милiсть?
   - Вiд коронного, сто дяблув!
   - А-а... вiд коронного, - здивовано протяг сотник. - Так  би  й  казали
зразу, ваша милiсть.
   - То де вiн?
   - Хто? - здивовано пита? гонець.
   - Папiр, пся крев!! - аж скрегоче зубами пан комiсар. -  Вiд  коронного
де папiр? Хто тебе, такого дурня, прислав? Хiба iнших не було?
   - Iнших послали до розумних, а мене до вашо? милостi.
   - Ти глузу?ш, сто  дяблув?!  Давай  суплiку,  бо  я  тебе  i  всю  твою
найвiрнiшу сотню на палi пересаджу!
   - Ось вам папiр! - в руках Гордiя Чурая пiстоль.
   - Е-е-е... - хрипить пан комiсар. - Що за жа-жарти?
   - Невеселi, вашмосць.
   - Як вас р-розумiти, с-с-сотн-мку? - Данилович нiяк  не  може  вiдвести
очей вiд  чорно?  дiрочки  пiстоля  i,  зрештою  оговтавшись,  хрипить:  -
Ротмiстре!..
   - Тесе!.. - Гордiй  Чурай  приклав  пальця  до  губ,  осудливо  похитав
головою.  -  Ай-ай,  негарно  виходить.  Солiдний  пан,  а  верещить,   як
недорiзане порося.
   - Не згадуй менi про недорiзаних поросят!
   - Але я можу стрельнути, - посмiха?ться Гордiй Чурай. - I ваша  милiсть
матиме пречудову дiрку  в  лобi.  Не  годиться  верещати,  пане  комiсаре.
Сiдайте в крiсло i калатайте у дзвiнок, щоб прийшов дворецький. Ось так...
Тепер у ваших же iнтересах прошу зберiгати цiлковитий спокiй i не здiймати
шарварку. А я стану у вас за спиною. А цю штучку,  що  стрiля?,  приставлю
вам до спини. Чого ваша милiсть здригнулася i дугою спину вигнула? Лоскоту
ваша милiсть бо?ться?  Ай-ай!..  А  ще  хлопiв  збирався  вгамовувати.  Не
вигинай спини,  комiсаре,  сиди  рiвно!  I  вiльнiше.  Ось  так.  Нiби  ми
бесiду?мо.
   Чурай ста? позаду  крiсла,  в  якому,  наче  дерев'яна  колода,  сидить
посинiлий пан комiсар, i приставля? йому до спини цiвку пiстоля.
   - Ось так, вашмосць! Пiстоль  спиною  вiдчува?те?  (Данилович  поспiшно
кива? головою). От i чудово. Ми нарештi порозумiлися.  Смiю  вашу  милiсть
запевнити, що пiстоль у мене найвiрнiший. Це ?дина правда з усього,  що  я
тут наторохтiв. Сподiваюсь, пан комiсар не буде смикатись?  От  i  чудово.
Подальша картина вимальову?ться така, - соловейком залива?ться  Гордiй.  -
Ви спочива?те в крiслi, а я, спершись на  крiсло,  слухаю  вашу  велемудру
бесiду. Але застерiгаю гра чесна. Один ваш  рух  -  i  ваша  спина  матиме
пречудову дiрку... Ну, ну, спокiйно, я ще не  стрiляю.  Чого  пан  комiсар
йорза?, наче хто ?жака йому всунув у шаровари? Хоча життя - штука така, що
?? й на базарi не купиш. Це треба пану пам'ятати. Вдавайте,  пане,  що  ви
просто дрiма?те в крiслi. Зайде дворецький, i  ваша  милiсть  велить  йому
впустити у двiр ре?строву сотню.  В  разi  вiдмови...  Прошу  не  вигинати
бубликом спини. Я лише застерiгаю... Ну ось i чудово. Калатайте ще  раз  у
дзвоник. Добре. Досить. Ех,  вашмосць,  коли  б  ви  хоч  раз  побували  в
благословеннiй Полтавi. Ворскла. Сади вишневi... Та я б там i панькатись з
вашою милiстю не став! Р-раз - i готово! Ну, ну, спокiйно...  Ми  ж  не  в
Полтавi, а у ма?тку вашо? милостi. Почулися квапливi кроки, хтось бiг.
   - Приготувались, вашмосць!
   У залу вбiга? ротмiстр. Гордiй Чурай натиснув  пiстолем  у  спину  пана
комiсара, той гикнув i випалив:
   - Впусти... е-е... ре?строву сотню... е-е... впусти... е-е...
   - Слухаю, вашмосць! - ротмiстр знизав плечима i вийшов.
   Пан комiсар передихнув.
   - Можна я... е-е... лоба витру?
   - Будь ласка, - мило заторохтiв Гордiй Чурай. - Витирайте,  тiльки  без
крику. Я навiть вiдiйду на хвилю вiд вашо? милостi. - Пiдiйшовши до вiкна,
Чурай виглянув у двiр. - Ну ось, поздоровляю вашу милiсть! Моя  найвiрнiша
сотня вже входить  у  двiр.  Сотня  i  справдi  вiрна...  Вже  й  шабельки
витягують.  Чудово!  Не  смикайтесь,  вашмосць.   Сотня   спершу   вируба?
жовнiрiв... Ех, заскочити б менi оце хоч на хвильку в мою рiдну Полтаву! -
мрiйливо мовив Чурай. -Крила б  за  плечима  виросли...  А  га?  якi!..  А
дiвчата!..
   Одначе Даниловичу було не до  лiрики.  Ледве  у  дворi  залунали  першi
пострiли й  закричали  жовнiри,  як  вiн  гикнув  i,  петляючи,  побiг  до
дверей... Гримнув пострiл. Пан комiсар простягнувся посеред зали.
   - Ай-айi... - похитав головою Чурай. - I для чого було так гарячкувати!
Сидiла б ваша милiсть  у  крiслi  й  не  мала  б  у  спинi  дiрки...  Я  ж
застерiгав...
   - Вашмосць! - загорлав, вбiгши до зали, ротмiстр. - Ре?стровцi  рубають
жовнiрiв!.. -  Осiкся,  вгледiвши  пана  комiсара  на  долiвцi.  -  Е-е...
Вашмосць...
   - Раджу не репетувати, ротмiстре, - спокiйно озвався  Гордiй  Чурай.  -
Чесне слово, я не виношу крику й тим бiльше поросячого вереску.  В  нас  у
Полтавi люди тихi, спокiйнi. Якщо й гарячкують, то хiба тодi, як ?х з себе
виводять.
   Ротмiстр отетерiло витрiщився на Чурая i вихопив шаблю.
   - Зарубаю, пся кр-рев!
   - От iменне, - дiстав i Гордiй свою шаблю. - Буде тобi пся крев  зараз.
Полоскочу по ребрах, не бо?шся лоскоту, ротмiстре?
   - Я?.. Ти бидло! Хам! - закричав ротмiстр. - Я уродзоний!.. Я не  шавка
якась шолудива!
   Ротмiстр налетiв на Чурая, той ухилився, i ротмiстр  рубнув  шаблею  по
крiслу.
   - Хоч i уродзона ваша милiс'ть, а нащо ж крiсла рубати?
   - Пся крев! Ти ще смi?ш з  мене  глузувати?!  -  Ротмiстр  налетiв,  як
коршун. - Я т-тебе на к-капусту...
   Чурай вiдбив удар й одночасно пiдставив пiднiжку. Ротмiстр простягнувся
на всю свою довжину, випустивши з рук шаблю.
   - Вставай, - спокiйно озвався Чурай. - Та шабельку пiдбери,  я  почекаю
вашу милiсть.
   Ротмiстр, жахно озираючись на Чурая, порачкував  до  шаблi,  вхопив  ??
тремтячою рукою, звiвся. В палацi вже наростала тупотнеча нiг.
   - Давай швидше, ротмiстре! - нетерпляче вигукнув Чурай. - Моя шабля  ще
може знадобитися у дворi.
   Але ротмiстр визнав за краще втiкати, та ледве вибiг  iз  -зали,  як  з
усього розгону напоровся на дядька з вилами...
   - Ну, як там у вас? - вибiг Чурай iз зали.
   - Як у Полтавi! - вискочив з-за колони Дмитро Гуня з шаблею в руках.  -
Жовнiрiв як мiтлою вимели! Вже люд  до  нас  збiга?ться.  Ходiмо,  Гордiю,
селяни до нас у загiн просяться.
   Гордiй Чурай весело засмiявся:
   - Недарма ж я запевняв пана комiсара, що моя сотня найвiрнiша!

   Ледве забемкав дзвiн, як селяни валом повалили  до  панського  будинку.
Скоро ?х набився повен двiр, чоловiки були з косами, цiпами, вилами, а  то
й просто з дрючками, жiнки прибiгли з дiтьми  на  руках.  Не  гаючи  часу,
дядьки забирали у вбитих жовнiрiв  рушницi  та  шаблi,  стягували  чоботи,
кунтушi й тут же хазяйновито примiряли.
   - Панськi комори треба потрусити! - кричав хтось у гуртi. - Там  добра,
на наших горбах нажитого, чимало!
   Гордiй Чурай, стоячи на схiдцях  ганку,  уважно  розглядав  ?хнi  лиця:
худi, зморщенi, шкура та  костi.  Жiнки  з  запалими  щоками  й  очима,  з
висохлими грудьми, чорнi як земля, тримали рахiтних дiтей,  в  очах  яких,
крiм голоду, не було бiльше нiчого. А сорочки  якi  на  них!..  Ну  й  пан
комiсар, до чого люд довiв!
   - Як живете, люди? - сумно запитав.

   Стало тихо, всi здивовано дивилися на Чурая. Хтось вигукнув:
   - Спасибi, отамане, що людьми нас назвав! Бо  тiльки  чули  все  життя:
бидло, худоба! I враз усi загаласували-закричали:
   - Живемо гiрш, нiж каторжани на галерах!..
   - Здирають з нас пани по сiм шкур! Наперед протислася жiнка iз  чорним,
землистим лицем.
   - Як пiд паном живемо,  пита?ш,  отамане?  Поборами  пани  нас  душать,
дихнути не дають. Та й поборiв ?м, жаднюгам, мало.  Ще  й  на  святки  нас
обдирають. Паска, чи Тройця, чи Рiздво, де хоч ?м бери каплунiв,  поросят,
гусей та курей!
   - З десятини вiд баранiв бере! - почувся вигук.  -  А  ще  поволовщина,
вепровщизна!..
   - Ще й третього бика йому давай через кожнi три лiта!
   До Чурая протиснувся високий дядько в жовнiрськiм жупанi, з жовнiрською
рушницею в руках.
   - Що там каплуни! - крикнув вiн до гурту. - Барщину до  п'яти  днiв  на
тиждень довiв. А орендатори так i всi сiм днiв примушують горба гнути!
   Другий чоловiк вигукнув:

   - Жiнок наших гвалтують! I дочок! I заклекотiло, завирувало:
   - Що не так - в кайдани i в льох!
   - Голодом морять!
   - Калiчать нас!..
   - А Грицька Мотриного он нiзащо на палю посадили! Кровопивцi!
   - Несила бiльше терпiти гнiт!
   - Спасибi, отамвне, що забрав вiд нас лиходiя!
   Гордiй Чурай неквапливо вiдповiв:
   - Одного забрав, другий на шию сяде. Я не в змозi всiх  панiв  знищити,
ваша помiч потрiбна, люди!
   Високий дядько в жовнiрському жупанi вибiг на схiдцi i, ставши поруч  з
Чура?м, крикнув до юрми:
   - Чого довго балакати, люди? Хай веде нас отаман до гетьмана Павлюка, i
будемо всi разом з Укра?ни панiв викишкувати!
   - Правильно! - загудiв, захвилювався натовп. -  Волi  хочемо  i  кращо?
долi! До Павлюка, братове!
   - Веди нас, отамане!
   Гордiй Чурай руку пiдняв, вичiкуючи, доки вгамуються люди.
   - Справдi, нема? чого нам довго балакати, братове!  Берiть  у  панських
конюшнях коней, лаштуйте вози, вантажте ?х хлiбом - i в путь!..


   Роздiл дев'ятий

   Третього вересня старшина Iляш Кара?мович дiстався нарештi Бара i  ледь
живий звалився з коня. Шлях вiд Чигирина,  де  йому  пощастило  вислизнути
з-пiд розстрiлу, до головно? резиденцi? коронного гетьмана Речi Посполито?
Кара?мович промчав вовком, уникаючи людних  мiсць,  вибираючи  лише  глухi
путiвцi. Майже не ?в, не спав i на смерть загнав трьох коней... День i нiч
його тiпав панiчний страх, що його ось-ось  схоплять  повстанцi,  бо  вони
були скрiзь i всюди, а схопивши, посадять на палю, i  вже  нiяке  у  свiтi
чудо не вряту? його вiд кари. Той ляк, та смертельна лихоманка несли  його
як божевiльного, не даючи нi спинитися, нi до пуття заснути... Вже в  Барi
його напо?ли вином, аби сяк-так оговтався,  але  вiн  щохвилини  вовкувате
озирався, бо всюди ввижалися повстанцi. Зрештою, його запевнили, що в Барi
на палю його нiхто не посадить, бо, слава Богу, повстання ще  до  Бара  не
докотилося. Прямо з дороги Кара?мовича,  брудного,  просякнутого  сво?м  i
кiнським потом, повели до коронного гетьмана.
   Коронний гетьман, немолодий, трохи одутлий, з  круглим  тупим  лицем  i
довгою сивою бородою, сидiв бiля камiна в  накинутiй  на  плечi  соболевiй
шубi й мерзлякувато щулився. Хоч на дворi стояла ще  тепла  осiнь  i  лiси
горiли, охопленi багрянцем, коронний гетьман почував себе кепсько  i  нiяк
не мiг вiднайти теплого мiсця та вiдiгрiти сво? затужавiле, холодне  тiло.
Лихоманка не покидала його кiлька  днiв.  Коронний  велiв  запалити  камiн
березовими дровами i сидiв  тепер  бiля  вогню,  але  й  там  не  вiдчував
полегкостi.
   Дивився на Кара?мовича  i  не  йняв  вiри.  Той  Кара?мович,  на  якого
найбiльше покладався, хитрий, жорстокий i самолюбивий,  котрий  за  золото
ладен рiдного батька продати, нинi зовсiм втратив голову. Невже на Укра?нi
дi?ться щось неймовiрне?
   - Ваша милiсть! Ваш вiрний слуга i  пiднiжок  Iляшко  Кара?мович...  Iз
зашморгу вирвався... Не спав, не ?в, доки з Чигирина до Бара мчав...  Ваша
милiсть, Укра?на повстала! Вiд краю до краю кипить...
   Коронний дивиться на Кара?мовича з почуттям огиди й страху.  Мимовiльно
згадав сво? колишн? поневiряння в татарському полонi, коли вiн теж  отакий
брудний, обшарпаний (татари  в  перший  же  день  здерли  з  нього  багате
гетьманське вбрання) нидiв i трусився аж цiлих чотири роки, доки  його  не
спромоглися викупити з неволi... Згадав, i настрiй його  вiдразу  ж  почав
псуватися. Певно, й вiн мав отакий жалюгiдний вигляд, коли його  викупляли
з полону...
   - Догралися?! - крiзь зуби цiдить коронний.
   - Ясновельможний пане гетьмане! Ми з гетьманом Кононовичем робили  все,
що могли, але Павлюк...
   - Знову цей Павлюк? Вiн же утiк на Сiч?
   - Так, ваша милiсть, утiк. Але  зiбрав  там  лотрiв  чимало  i  захопив
мiстечка Крилов i Черкаси. Ре?стровий полковник Карпо Скидан узяв Чигирин,
а потiм з Биховцем пiшов угору по Днiпру i захопив усi замки й мiста аж до
самого Ки?ва!
   Сивi брови коронного лiзуть на лоба. Матка Боска! ?зус Марiя, та  це  ж
знову повстання на Укра?нi! Десять лiт минуло, як придушили Марка  Жмайла,
i все почина?ться спочатку. Кодак повернули - Укра?на повстала...
   - Н-ну! - кричить вiн, не тямлячи себе. - Далi!
   - Биховець захопив Канiв, ваша милiсть, а Скидан  з  кiлькома  тисячами
оточив Переяслав.
   - А ви ж куди дивилися? Чи ви дума?те, що Рiч Посполита вас за  спасибi
хлiбом году??
   - Ваша милiсть... - Кара?мовича знову почина? тiпати.  -Але  ж  це  був
наглий i несподiваний напад. Ми встигли зачинитися у фортецi, я, гетьман i
вiрна  вашiй  милостi  старшина.  Але  Скидан  оголосив  усюди  унiверсали
Павлюка, закликаючи, щоб козаки перейшли на його бiк... Ваша  милiсть!  Ми
все робили, аби стримати козакiв вiд зради Коронi, але, певно, Бог вiд нас
вiдвернувся в ту мить. Ре?стровцi нас зрадили, схопили мене i  гетьмана  i
видали нас Скидану...
   - Що чинив Скидан у Переяславi?
   - Забрав армати, порох та кулi, ваша милiсть. У фортецi лишив залогу, а
сам з ре?стровцями, котрi до нього пристали, та з черню з навколишнiх  сiл
пiшов у Чигирин, де на нього чекав Павлюк iз сво?м  вiйськом.  Дорогою  до
Скидана приставало багато чернi, вони палили фiльварки i вiшали  панiв  на
деревах. Нас з гетьманом Кононовичем також везли на страту до Чигирина...
   "Матка Боска!.. - подумки вигукнув коронний i  вiдчув,  що  його  знову
лихоманить. - Захопити стiльки мiст, i це на самому початку! А що  ж  буде
далi?"
   Коронний кута?ться в шубу, ближче пiдсiда?  до  камiна.  Знову  приступ
лихоманки... I хто б мiг чекати, що сотник ре?стру отаке  затi?.  Треба  ж
було Кисiлю так необережно  випустити  триклятого  сотника!  Коли  б  його
скарали у Варшавi разом iз Сулимою, може б,  i  не  було  повстання...  Не
повертаючи голови вiд вогню, пита?:
   - Куди вас привезли, Iляшку?
   - На  суд,  ваша  милiсть.  Судити  за  те,  що  ми  вiрнi  слуги  Речi
Посполито?...

   З Переяслава в Чигирин ?х везли на возi.
   Кара?мовича, Кононовича i ще кiлькох  старшин,  котрi  були  повиннi  в
загибелi запорожцiв пiд Кодаком та в багатьох iнших злочинах  проти  свого
народу. Кара?мович майже не сподiвався,  що  його  помилу?  чернь,  i  всю
дорогу  обдумував  сотнi  найрiзноманiтнiших  планiв  утечi,  але  жодного
пiдходящого так i не мiг вибрати. Вони лежали на возi iз зв'язаними руками
й ногами, а з обох бокiв ?хали козаки, i про втечу годi й  думати.  Козаки
хмуро поглядали на бранцiв, як на непотрiб, з  яким  вони  марно  гайнують
свiй час.  У  ?хнiх  очах  стiльки  ненавистi,  що  Кара?мович  ладен  був
вгрузнути в дно воза. Особливо старанно уникав  вiн  дивитися  в  блискучi
чорнi очi Дмитра Гунi, котрий був старшим серед козакiв. Хто-хто,  а  Гуня
добре знав, як Кара?мович брав Кодак... "А що, коли Гуня,  аби  вiдомстити
за Сулиму, велить мене розтерзати  в  дорозi?  Хто  йому  завадить?  Скаже
Павлюку, шо вбито при спробi втечi, i капець!" О доле! Зовсiм недавно вiн,
Кара?мович, вiз на возi Сулиму, а нинi везуть його самого... Але  Гуня  на
нього не дивився, а коли ?хнi погляди випадково зустрiчалися,  то  гидливо
пересмикував плечима, наче вiн щойно вступив у  якесь  лайно...  Тонкий  i
ставний,  вiн  гордо  сидiв  у  сiдлi,  i  в  усiй  його  жилавiй  поставi
вiдчувалося, що вiн тут господар... Та ось один з козакiв, нi до  кого  не
звертаючись, заходився мiркувати вголос:
   - А на 'кий чорт ми цю погань тарабанимо аж  у  Чигирин?..  Робити  нам
нема? чого? ?х же в Чигиринi все одно почеплять... Що тут, що там  -  одна
шана!
   - А й правда, - пiдтримав його товариш.
   - Не ма?те права! - раптом хрипло закричав гетьман (тепер уже колишнiй)
Сава Кононович. - Вам велено нас вiдвезти в Чигирин! I везiть!..
   - Цить, гнидо! - буркнув хтось iз козакiв. - Ми прав i справдi не мали,
коли ти при владi сидiв.  Тому  й  скрутили  тобi  руки,  щоб  права  собi
здобути!
   Кононович принишк, важко дихаючи. Вiд переляку вiн дуже пiтнiв i  сво?м
потом  просмердiв  увесь  вiз.  Кара?мович  вiдвертав   голову,   та   пiт
поверженого гетьмана, як власна  тiнь,  переслiдував  його  всю  дорогу...
Зненацька вiз зупинився.
   "Ось вона, остання мить... Гуня розквита?ться зi мною за Сулиму",  -  з
жахом подумав Кара?мович i побачив, як один з козакiв витяг  шаблю  i,  до
чогось примiряючись, махнув нею в повiтрi... Кара?мович вiдчув,  як  тонко
задзвенiла гартована криця... Нiколи не гадав, що так переляка?ться,  коли
гляне видимiй смертi  у  вiчi.  Вважав  себе  хоробрим  i,  зда?ться,  був
таким... Колись навiть на ризик iшов, пробираючись в Кодацьку фортецю, але
вiрив, що все минеться благополучно. Знаходив в собi сили погамувати  ляк.
А тут здав... I нiчого не мiг з собою вдiяти, одне  лише  тiпало:  будь-що
зберегти собi життя, вирватися з кiстлявих лап смертi.
   - Прости, Господи, нас грiшних i прийми душi нашi  у  рай  небесний,  у
царство тво? вiчне, - як дячок у церквi, забубонiв хтось iз старшин.
   Козаки зареготали.
   - Ач, куди, миршавець, лiзе! - сказав той козак, котрий витяг шаблю.  -
До Бога в рай преться. А ти заслужив  його?  На  землi  нагидив,  а  тепер
дума?ш у рай дременути? Та ви там i самого Бога чортовi продасте, бо й  не
дихнете, як не зрадите!
   I, поблискуючи шаблею, пiд'?хав ближче... Кара?мович  увесь  зiщулився,
вiдчуваючи на сво?й ши? холодний подих смертi... Жадiбно вдихнув  повiтря,
i воно здалося йому солодким. "Дивно, - подумав вiн, - я нiколи навiть  не
здогадувався, що повiтря таке солодке".  Але  згадав  примовку,  що  перед
смертю не надиха?шся, i зовсiм занепав духом... Хоч  би  швидше  рубали...
Чому  бути,  того  не  минувати.  Вiн  програв...  Спершу  йому   щастило,
неймовiрно щастило, i вiн почувався хоробрим. Думав, що вiн i  ?  таким...
Та досить було фортунi повернутися боком,  як  всю  його  хоробрiсть  наче
вiтром здуло. То хай руба?! Програв - сам на себе нарiкай!
   - Постривай, Овсiю! -  почув  вiн  голос  Дмитра  Гунi.  -  Нам  велено
привезти ?х у Чигирин, де цих лиходi?в судитиме рада, то й  привеземо.  Бо
ми не розбiйники, щоб чинити самосуд, ми - повстанцi! - Останнi слова Гуня
вимовив гордо, i козаки мимовiльно випросталися у сiдлах.
   "Чернь! Бидло! Хлопи! Смерди! - подумки шаленiв вiд лютi Кара?мович.  -
Благородних з себе корчать... "Ми повстанцi"...  Бунтiвники  ви,  лотри  з
велико? дороги! Прийде сюди коронне вiйсько - всi на палях скона?те  разом
з вашим благородством!"
   Нiби аж полегшало йому, ожив трохи,  як  примана  власно?  смертi  дещо
вiдступила. Дорога довга, одноманiтна, заходився думати про власне  життя.
Невже кiнець? Невже вiн, кмiтливий  i  хитрий,  отак  спiткнувся,  що  вже
виправити похибку нема? змоги? Все життя  його  вела  жадоба  до  злота  i
влади. Вiн слiпо ?й пiдкорявся. Рвався до гетьмансько? булави, до влади  й
можностi. Думав, що чернь буде повзати в його ногах... Йому здавалося,  що
булава вже в його руках. Як йому таланило, як неймовiрно таланило!  I  ось
спiткнувся. Все полетiло шкереберть!
   - Вiдпустили б ви нас, панове козаки, - захникав  раптом  Кононович.  -
Нащо вам грiх на душу брати?
   До воза пiдскакав Дмитро Гуня, блиснув очима, глузливо мовив:
   - У святому письмi, пане Кононовичу, так  сказано:  убий  гадину,  тобi
вiдпущаються вольнi? i невольнi? грiхи.  Кононович  прикусив  язика.  Коли
про?жджали селами, Гуня звертався до них:
   - Ей ви, пани зрадники! Подивiться, як панськi ма?тки горять, як люд на
коней сiда?. I ви хотiли нас приборкати?
   Кара?мович i сам бачив, що твориться довкола. I коли та  чернь  встигла
озбро?тись? Як ми прогавили, що Укра?на на коней сiла! Чи  ж  вдасться  ??
назад у ярмо загнати? Вгамовував свою злiсть тим, що подумки вигадував для
повстанцiв найжахливiшi кари й тортури, i тiльки  тодi  трохи  легшало  на
серцi. В одному мiсцi дорога пiшла гаткою через мочари. Гатка  була  збита
колесами, воли збочили, пiрнули в драговину  й  потягли  за  собою  вiз...
Козаки навiть не встигли порятувати волiв. Вiз на якусь мить затримався на
поверхнi, а тодi повiльно почав осiдати на  дно.  Вже  пiрнули  колеса,  й
Кара?мович побачив на днi воза багно. Воно булькало й смердiло,  пожираючи
вiз, i Кара?мович зрозумiв, що все. Руки й ноги у них зв'язанi,  а  козаки
рятувати ?х не будуть, радi й так ?х здихатися.
   - Р-рятуйте! - заволав раптом Кононович. - Гинемо!
   - Туди тобi й дорога! - вигукували козаки. - На краще, нiж багно, ви  й
не заслужили.
   Кара?мович уже плавав у возi, ще мить - i трясовина ?х поглине.  I  вiн
закричав, не тямлячи себе вiд жаху, пройнятий смертельним переляком...
   - Ану, хлопцi, стягуйте ту погань з воза!  -  наказав  Дмитро  Гуня,  i
козаки не посмiли його ослухатися. Лише хтось буркнув:
   - Хай би топилися, менше б гидоти було на землi.
   - Нам велено ?х в Чигирин доставити - виконуйте! - сказав  Гуня.  -  Це
наказ самого гетьмана!
   Ледве ?х порятували, як болото чавкнуло й проковтнуло  вiз.  Кара?мович
довго не мiг прийти до тями, i всю  дорогу  йому  ввижалося,  що  пiд  ним
чавка? й смердить багнюка... Коли  в'?жджали  у  Чигирин,  дiти  бiгли  за
возом, шпурляли у них груддя й кричали:
   - Запроданцiв везуть!..
   Жiнки, позираючи на воза, дивувалися:
   - Нiби ж i на людей вони схожi...
   - Схожi, та не люди.
   - Авжеж... Де ж це бачено, щоби сво?х ворогам продавати. Ка?ни!
   - А мабуть же, в них i матерi колись були.
   - Що ви кажете, кумо! Схаменiться! Якi матерi,  коли  це  упирi!  Хрест
святий кладу, що упирi. Вiдьма  як  ото  з  вовкулаком  знюха?ться,  то  i
вилупить упиря... А вони тодi кров iз людей ссуть. ?х як  осиковим  кiлком
не приб'?ш у могилi, то лиха накоять.
   - Приб'?мо, не накоять!
   - Упирi... Упирi... - забувшись, бурмоче Кара?мович.
   - Що ти белькочеш, Iляшку? - холодно пита? гетьман.  -Ти  прийшов  сюди
спати? Розказуй, що далi!
   Кара?мович трусить головою, вiдганяючи вiд себе жахнi спогади, i бачить
коронного гетьмана, його зле, холодне лице, бляклi очi.
   - Ваша милiсть! - спохвачу?ться. - Як  вiрний  слуга  i  пiднiжок  Речi
Посполито?...
   - Це я вже чув! - сердито перебива? гетьман. - Що тi бунтарi вчинили  з
Кононовичем i старшиною?
   - Пострiляли, ваша милiсть. Вивели ?х за мiсто й поклали одним  залпом.
Лише я один чудом урятувався.
   - Чудом? - Гетьман чомусь пiдозрiло дивиться на Кара?мовича.
   - Саме так, ваша милiсть, iнших слiв i пiдiбрати не можу. Без  чуда  не
вирвався б з ?хнiх рук.
   Гетьман так само пiдозрiло  дивит