ься на Кара?мовича, i борода його колиха?ться, наче вiн сам iз собою беззвучно розмовля?. - А може, вони тебе просто... вiдпустили, га? Ось тiльки неясно менi, за вiщо вони тебе вiдпустили? - Ваша милiсть, вони мене якщо й вiдпустять, то хiба що на той свiт. Дозолив я ?м, сала за шкуру багатьом позаливав. - Гм.. - Iстинно кажу, ваша милiсть. Схизмати тих, хто служить Коронi, нiколи не милували. - Це так. - Бог мене порятував, фортуна повернулася до мене лицем - ось чому я живий i стою перед свiтлими очима вашо? милостi. I далi служитиму крулю й Коронi так же ревно, як досi служив. - Гм... Це добре. Ми тебе не забудемо. I тво?? вiрностi. Викладай, що зна?ш про повстанцiв, - такi вiдомостi менi дуже потрiбнi. Гетьман важко вста? i, притримуючи руками поли шуби, пiдходить до мармурового столика, на якому лежить карта Укра?ни з позначенням всiх мiст та сiл з ма?тками. - Iляшку! - каже гетьман, не повертаючи голови. - Познач на цiй картi всi тi мiсця, де засiли повстанцi. Запиши, скiльки ?х, яка в них артилерiя, обози, запаси провiанту тощо. Вiдзнач також, де найкоротшi i найзручнiшi дороги та переправи. Хрестики постав, де болота й трясовини, урвища й лiси. Адже ти зна?ш Укра?ну? - Знаю, ваша милiсть. Все зазначу. Того ж дня коронний гетьман Речi Посполито? спiшно продиктував унiверсал до ре?строво? старшини Укра?ни: "Станiслав на Кон?цполi Кон?цпольський, кастелян кракiвський, гетьман великий коронний, староста руський, барський, ковельський, переяславський i прочая... - Усiх ?х милостям п.п. старостам, державцям, пiдстаростам, намiсникам i урядникам укра?нним оголошу?мо., Отримавши звiстку, що, незважаючи на присягу, вiрнiсть i повиннiсть свою по вiдношенню до ма?стату його королiвсько? милостi, деякi бунтарi затiяли бунт у вiйську Й. К. М. Запорозькому i, стративши свою старшину, збирають до себе безлiч свавiльного люду. Щоб завадити ?хньому успiховi, закликаю вас iменем його милостi короля, аби ви тих, якi при?дналися до збiговиська бунтарiв, якщо вони протягом двох тижнiв не покаються i не зложать сво? повиннi голови, бiльше козаками не вважали. I, лишивши ?х усiх вольностей, якi дарованi козакам ре?стровим, старалися арештувати i вiдсилати ?х до мене. Якщо вашi милостi не в змозi будуть ?х затримати, то ви мусите поширювати кари на ?хнiх жiнок, дiтей, руйнувати ?хнi домiвки, адже краще, щоб на тих мiсцях кропива росла, анiж множилися зрадники його королiвсько? милостi i Речi Посполито?! Дан в Барi 3 вересня 1637 року". - Ну ось ми й зустрiлися, Кара?мовичу, - процiдив крiзь зуби Павлюк, коли вiз iз полоненою старшиною спинився в Чигиринi па майданi. - Не чекав, пане зраднику? - Нi, -зiзнався Кара?мович. -Я сподiвався, що тебе стратили у Варшавi разом iз Сулимою. Павлюк пильно дивився йому в очi, i той, не витримавши його вогнистого погляду, поспiшно вiдвернувся. - Цього разу твоя взяла, гетьмане, - буркнув i вбрав голову в плечi. - Радiй! - Нема з чого! - вiдрiзав Павлюк. - Вiд того, що роздавиш блощицю, радощiв мало. Навпаки, бридко. Павлюк хотiв було йти, та Кара?мович поспiшно крикнув: - Стривай, гетьмане! - Чого тобi? - запитав Павлюк, зупинившись. - Останн? сво? слово ти скажеш козацькiй Радi на судi. - Хiба не ти будеш зi мною розправлятися? - здивувався Кара?мович. - Адже я тебе колись хитро заманив у пастку i в дерев'янiй клiтцi привiз у Бар. На жаль, я не змiг насолодитися сво?ю перемогою, ти втiк на мо?х очах. Тепер ти мене захопив i скрутив. Мсти. - Я особисто не хочу бруднити об тебе руки й тим паче мстити тобi, - вiдповiв Павлюк. - Ти пiшов не проти Павлюка. Ти пiшов проти свого народу, проти сво?? землi. Народ тебе i буде судити! - Народ? Ха-ха! - зареготав Кара?мович. - Була чернь i ?! Було бидло i ?, а народу нема?! I не буде! А ? гнiй, на якому ростемо ми, пани. Будуть однi лише пани. А ви - бидло! Це i ? наша воля. Я боровся за таку волю i буду боротися. Але це воля не для чернi, це воля для нас, панiв. Ляхи мене паном зроблять, тому я за ляхами! - I багато ти за Кодак одержав? - Тисячу злотих i ма?ток. - Радий? - Аякже! Коли б мiг, то десять разiв би вас продав. Тому що ви не хочете коритися, визнавати нас панами. - Таких блощиць лiпше давити! - почорнiв Павлюк. - I як тiльки земля вас носить? - А де вона дiнеться? - Вже недовго ?й лишилося терпiти! - пообiцяв Павлюк. - Заляку?ш? - Ти й так боягуз! - За сво? життя боюся, бо хочу всмак пожити, - не та?вся Кара?мович. -Бо хочу бути паном. - А сам у ляхiв у ногах повза?ш? - Вони сильнiшi, нiж я. - Виходить, ти не пан, а раб! - I Павлюк пiшов, але Кара?мовича охопив ляк. - Постривай, гетьмане! - вигукнув вiн. - Я все життя рвався до гетьмансько? булави, але доля передала ?? тобi. Для чого? - Хочу здобути волю для свого народу. - Для чернi? - здивувався Кара?мович. - А як же ви будете без панiв жити? Невже всi будуть рiвними? - Усi! - А працюватиме хто? - Кожний на себе i всi на всiх, - вiдповiв Павлюк. - Але тобi цього не зрозумiти, Кара?мовичу. Незалежно вiд того, будеш ти жити чи нi, ти вже мертвяк. Ходячий мертвяк! Але дуже небезпечний, бо сi?ш заразу навколо себе. Обернувся i пiшов, широко та впевнено ступаючи. Кара?мович зрозумiв: то кiнець. I тодi вiн захотiв жити. Жити, аби мстити. Всiм. Не Павлюку, а павлюкам. Щоб мстити Укра?нi за те, що вона не хоче бути хлопкою, не визна? Кара?мовича сво?м паном. Жити, щоб перекреслити все те, чого прагне Павлюк, аби та чернь i думати бiльше не смiла про волю, щоб жила на колiнах бiля його нiг!.. На нiч ?х розсадили по льохах. Всю нiч Кара?мович чув, як бiля льоху тупцяв вартiвник, i всю нiч гарячкове думав, як вирватися на волю. Вiдчув силу й енергiю, був упевнений, що вряту?ться. Перед ранком у нього визрiв простий план. Що було сили, затарабанив у ляду. - Чого тобi? - глухо донiсся до нього голос вартiвника. - Маю важливi вiстi! - кричав Кара?мович. - Ма?ш, то й май! - мовив вартiвник. - Вiдкрий, я тобi щось скажу! - збиваючи щиколотки пальцiв, трахкав Кара?мович у ляду. - Ей, послухай! - Та яко? ти трясцi гупа?ш серед ночi? - крикнув вартiвник, присiвши бiля ляди. - Гупай не гупай, а вранцi чкурнеш на той свiт! - Це я знаю! - крикнув Кара?мович. - Ну, а коли зна?ш, то й сиди! I не грюкай бiльше. Було б так жити, щоб смертi не боятися. - Смертi я не боюся, -вiдповiв Кара?мович. - Хочу тобi перед смертю дещо повiдати. Менi все одно капець, а золото пропаде. - Яке золото? - насторожено озвався вартiвник. "Клюнуло", - полегшено подумав Кара?мович i повеселiв. - Те, що я закопав, -нарочито тихiше сказав Кара?мович. - Де закопав? - доскiпувався вартiвник. - Та не бубони, бо нi дiдька не чути! Де ти його закопав? - Буду кричати - хтось почу?, - ледве стримуючи збудження, вiдповiв Кара?мович. - Мене скарають, i золото згине. - Та нiяка трясця нас не вчу?, - вартiвник оглянувся. - Кажи, тут нема? нiкого. Глупа пiвнiч. Чи, може, ти брешеш? - Перед смертю не брешуть. - I то нiби правда, - сказав вартiвник i заходився вiдмикати замок. Кара?мович тихенько пiднявся на драбину, прита?вся пiд самою лядою. Руки з розчепiреними пальцями виставив поперед себе... Козак вiдклав замок, пiдняв важку ляду i, нахилившись, мовив: - Кажи хутчiше, де те золото... що ти зако... Кара?мович кинув руки вперед, вхопив вартiвника за горло, рвонув до себе, i вони обо? полетiли в льох... Але ши? старшина так i не пустив, навалився на оглушеного, отетерiлого козака, придавив йому колiном груди i душив його за шию, поки той i не затих... Розвиднялося, коли Кара?мович вискочив з льоху. Вже чулися голоси в мiстi, iржали конi. Старшина тiнню майнув через городи на околицю i мало не налетiв на козакiв... Встиг непомiченим впасти в бур'ян (i тут пощастило!), перечасував, вткнувшись носом у землю. Але козаки не спiшили йти з толоки. А вже днiло, в мiстi наростав лемент. Тодi Кара?мович поповз до стiжка сiна, вирив у ньому нору, залiз i затулився сiном. Думка була така: коли спохватяться його шукати, то подумають, що за нiч вiн встиг далеко втекти. Нiкому й на думку не спаде, що вiн дню? в мiстi. Коли зiйшло сонце i вiн почув голоси, його пройняв тваринний жах. Невже йде по слiду погоня? Його лихоманило й тiпало, аж сiно шелестiло. У дiрку в сiнi вiн побачив, як на толоку привели Саву Кононовича iз старшиною, i все зрозумiв. Хтось, зда?ться, Карпо Скидан, зачитав вирок: - Iменем народу, iменем вiйська Запорозького, козацько? Ради, iменем пана гетьмана, зрадники i душителi свого народу Сава Кононович iз старшиною присуджуються... Гримнули пострiли... - Зрадника Кара?мовича буде покарано по його спiйманню! Кара?мович вовком накида?ться на карту Укра?ни. Ладен роздерти ?? на шматки... Потира? руки... О, вiн добре зна? Укра?ну, ?? дороги, села I мiста! Поспiшно вiдзнача? на картi всi входи й виходи, фортецi й мiста, де i скiльки зосереджено павлюкiвцiв. "Жити, щоб мстити! - шепоче вiн побiлiлими губами - Щоб мстити Укра?нi, котра не визна? мене паном i прагне волi... Не бути Павлюковi гетьманом! Швидше Укра?на кропивою заросте, анiж павлюки здобудуть ?й волю!" Роздiл десятий Минуло, мабуть, з мiсяць, перш нiж, дивом вiдкараскавшись вiд смертi, Роман Матусевич зiп'явся на ноги. Обережно переставляючи кволi ще, наче ватянi ноги, Роман iшов повз спаленi хати з почорнiлими бовдурами, що сумно стирчали в небо, повз дворища, що заросли вже лободою, i вiд цього видовиська йому ще важче було йти. Спирався Оленi на плече. У всьому тiлi почував слабкiсть, глибока рана у грудях давалася ще взнаки. Олена привела його до чорного згарища i пошепки сказала: - Там... була церква... Оте згарище - все, що вiд не? лишилося. А пiд головешками, в попелi, прах жiнок i дiтей. -Олена затулила лице руками. - Церква була суха i згорiла; як свiчечка... Нiхто й вискочити не встиг. Та жовнiри б i не випустили. Роман хитнувся, важко сперся на Оленине плече, до болю його стис. - Звiрi!.. Хижi звiрi, яких треба знищувати!.. - На вулицi я надибала зарубану жiнку з немовлям, - пошепки розповiдала Олена. - А панотець Никодим лежав неподалiк церкви. Я поховала ?х в однiй ямi, другого дня, як жовнiри покинули село. Мо', й не зовсiм зручно було ховати в однiй ямi священика з жiнкою, та хай Бог простить. У мене не було сил, аби ще одну яму копати. А ти в непам'ятi горiв i все кудись побивався... - Хоч хто-небудь вцiлiв iз Зелено? Гути? Олена заперечливо похитала головою. - Катюги!.. - голубi Романовi очi зробилися чорними. - Зосталась у селi корова, - по хвилi озвалася Олена. - Я доглядала ??, до?ла й напувала тебе силомiць молоком. Та ще пiвень до нас приблукав. Оце i все, що лишилося вiд Зелено? Гути. Роман вiдчув, що пiд ногами в нього пливе земля, а перед очима пурхають жовтi метелики... Не пам'ятав, як Олена дотягла його до хижки, як знову напувала гарячим молоком. Олена тодi опам'яталась серед ночi. Навпроти вишнякiв дотлiвала купа головешок, i Оленi здалося, що то горять очi живцем спалених жiнок i дiтей. Закричала вiд болю й жаху, поповзла вишняками, то в один кущ тикаючись, то в другий, аж доки не вiднайшла Романа. Вiн тихо стогнав, в грудях його щось булькало. На Олену звiдусiль дивилися яскравi цяточки, i вона нiяк не могла збагнути, чи то вуглинки тлiють, чи очi спалених благають про помсту, ?? лихоманило, вона притулилась до Романа й пролежала так до ранку. I всю нiч перед ?? внутрiшнiм зором у чорнiй пеленi тлiли криваво червонi вуглинки... Та iде чула, як десь мукала корова. Вранцi, ледь засiрiло, Олена подибала на розвiдини. Село спалене дощенту. Жодно? вцiлiло? хати! Сумно i боляче було дивитися на згарища, комини й бовдури, що стирчали серед попелу. Гудiв вiтер, здiймаючи хмари чорного попелу, де-де ще тлiли головешки, смердiло згарищем. У дворах торготiли скелети обгорiлих дерев, хилиталися шматки недогорiлих тинiв. Ледве тягнучи ноги, йшла Олена селом, i в пам'ятi поза ii волею фiксувалися рiзнi деталi: лелека посеред вулицi з обгорiлими крилами, видно, злетiв, охоплений вогнем, з палаючо? хати i впав посеред вулицi, трiснутий глечик на тичцi, вiтер сумно завивав у його горлi, горобцi, що сиротливо сидiли купкою посеред вулицi й горнулися одне до одного, не знаючи, куди ?м тепер приткнутися, i лише благально цвiрiнькнули, коли вона проходила, чорний крук, набурмосившись, сидiв на бовдурi й дивився на не? одним оком, дитяча пелюшка, зачепившись за обгорiлий явiр, маяла, нiби махала бiлими руками й благала порятунку, колодязний журавель з вiдром, високо пiднятим у небо, наче вiн хотiв гасити пожежу й застиг, на смерть вражений страшною картиною, мертва жiнка посеред вулицi з мертвим немовлям... Не пригаду?, як вона вiднайшла в одному з дворiв уцiлiлу клуню, як перетягувала туди Романа, а потiм хоронила жiнку з дитиною i священика з хрестом... Опам'яталась вiд голосного "кукурiку" червонястого когута. Так почалося ?хн? життя в спаленому селi. Олена нагрiла води в якомусь черепку, промила Романовi рану, приклала подорожника, перев'язала груди i задумалась: що ж робити далi? Пiвень не вiдходив од не? нi на крок, крутився пiд ногами, коли вона безвiльно, сама того не помiчаючи, блукала згарищем чи заклякло сидiла пiд клунею й годинами не ворушилася, пiвень пiдходив до не? й голосно кукурiкав, витягуючи шию i ляскаючи крилами себе по ногах. Олена опам'ятовувалась i йшла до Романа... - Оленко... - раптом озвався одного ранку Роман i дивно на не? глянув. - А в тебе пасемко над скронею... сиве... - I поринув у небуття. Олена хотiла заплакати, але слiз уже не було. Так вона й просидiла до вечора, зволожуючи Романовi спечеш губи та мiняючи подорожник на грудях, що також швидко висихав. А в надвечiр'я зненацька почула сумне? му-у-у-у... Притьмом вибiгла з клунi, бо мала таке вiдчуття, що то ?? саме життя кличе. Посеред вулицi стояла бура шута корова i сумно озирала згарище, не вiдаючи, куди ?й тепер iти. - Манько! Манько! - крикнула Олена перше, що ?й спало на думку, i корова, вгледiвши живу душу, заревiла i рушила до не?. Олена вибiгла навстрiч, обняла ?? за шию, плакала i все повторяла: "Манько... Манько... годувальнице ти наша..." У корови було розперте вим'я, вона жалiбно мукала, i Олена, аби полегшити ?й муки, здо?ла ?? просто на землю, а потiм побiгла до того дворища, де бачила на тичцi трiснутий глечик, надо?ла молока. - Живемо, Романку, в нас уже й корова ?! Ось я напою тебе молочком, то швидко на ноги станеш. Олена витягла з клунi очеретину, вiдломила дудочку i через ту дудочку влила трохи молока Романовi в рот... Роман нiби очунявся, ковтнув молоко, i вона затремтiла на радощах, що вiн буде жити, наперекiр всьому буде жити! I корова Манька, i червонястий пiвень! ...За мiсяць Роман став на ноги. Коли Олена вперше вивела його з клунi, була вже пiзня осiнь, i на болотi за спаленим селом прощально кричали журавлi. Роман мружився вiд нежаркого осiннього сонця, жадiбно вдихав прохолодне i чисте повiтря... З дерев облiтав жовтий лист i багрянцем вкривав згарища, пливли срiбнi павутинки... - Ой, як хороше жити! - зiтхнув Роман на повнi груди i вiдчув, що бiль у серцi вже зник. - Як гарно з тобою жити, Оленко! - Ти часто менi марилась... Буцiмто ми з тобою вiнча?мось у церквi. Сто?мо, побравшись за руки, пiдходить до нас отець Никодим i раптом нi з того нi з сього почина? заливати нас молоком... I я знову провалююсь у чорну порожнечу... - Узяв ?? руки, припав до них губами. - Я нiколи не забуду, що мене врятували оцi руки, вдихнули у мене життя... - Нi, - смiялась вона, - тебе врятувала Манька. I повела його на вигiн, де паслася корова з великими добрими очима. - Ось твоя годувальниця, - Олена легенько пiдштовхувала Романа. - Ну, пiдiйди, подякуй Маньцi за молоко. Роман гладив корову по ши? i мав таке вiдчуття, що вiн щойно вдруге народився на бiлий свiт. У кожнiй клiтинцi його тiла бринить молода сила, оновлене життя почина? в ньому грати, як молоде вино... Увечерi, коли вони сидiли в клунi, вiн поцiлував ?? в губи, потiм у щоки, в очi... Червонястий пiвень злетiв аж на саму клуню й, виляскуючи крилами, голосно звiдти кукурiкав, вiтаючи нове життя, що бростилось на згарищi села... - Як ти жила, кохана, доки я в непам'ятi був? - запитав Роман. Олена уткнулась йому в плече й розплакалась. I вiн зрозумiв, що ?й було тяжко i страшно однiй в ру?нах, серед мертвих i спалених. Як вона ночами тремтiла, тулячись до нього, а вiн горiв у непам'ятi, i ?й все ввижалося, що з церкви виходять спаленi жiнки й виносять на руках спалених дiтей... А вдень вона метушилася бiля нього, доглядала корову, разом з пiвнем ходила в спалений ма?ток, вишкрiбала в засiках комори по жменi борошна, на городах копала картоплю, варила i годувала його... Вона плакала, уткнувшись йому в плече, а вiн був щасливий, що не одинокий у цьому тривожному свiтi... Вiдчував, що Оленка вже навiки його, найдорожча, найкраща, найрiднiша людина у свiтi! Вони жили вдвох у спаленому, сплюндрованому селi, серед згарищ i праху, i була з ними чиста i сильна молодiсть, котру не могло здолати нiяке зло в свiтi. - Я ожив, щоб збожеволiти вiд щастя! - смiявся Роман, все ще не вiрячи у сво? щастя. А ранками ?х будив пiвень. Виходили з клунi, а пiвень уже чекав ?х, поважно походжаючи побiля клунi, й увесь вiн, вiд яскраво-червоного гребеня до золотисте-жовтих шпор, був до смiшного статечний... Олена до?ла Маньку, потiм вони пили молоко, i пiвень пив iз черепочка i гречно поглядав на них, нiби дякував, i голос його з кожним днем дзвiнкiшав... Одного ранку вони прокинулися в передчуттi яко?сь тривоги. Мимо ?хньо? клунi вулицею спаленого села йшли бiженцi... Роман вийшов на вулицю, погомонiв з ними i повернувся задумливий i печальний. - Знову смерть сюди суне, Оленко... - Скiльки ж нам жити серед пустки I згарища? - мовила Олена. -Треба йти до людей, Романе. Роман ще i ще виходив до людей i повертався вiд них щораз похмурнiшим, зажуренiшим. - Невеселi вiстi, Оленко. Ляхи йдуть на Укра?ну. Кажуть, велике в них вiйсько i нищить воно все на сво?му шляху. Сунуть вони в напрямку Бiло? Церкви, де буцiмто сто?ть Павлюк з сво?м вiйськом. - Пора й нам збиратися, Романе. - Куди? - До Днiпра, на Укра?ну. - Олена помовчала. - Я кохаю тебе, але цього менi мало. Мене Укра?на кличе, та, шо повстала. Хiба ми можемо цiлуватися i милуватися, голи вирiшу?ться доля Укра?ни? Ми пiдемо до гетьмана Павлюка. До нього зараз вся Укра?на сходиться. А щастя... щастя не лише в коханнi. Щастя i в боротьбi. Щоб у нас були i зосталися чистi серця, ходiмо! - Буде так, моя кохана. - Нам треба пошвидше йти до людей. - Олена знiяковiла й притулилась до його плеча. - Менi скоро будуть потрiбнi люди. Вiн стояв збентежений, боячись навiть дихнути. - Оленко... - Так, Романе... Вона взяла його руку, обережно притулила собi до живота i заплющила очi. Так i стояли довго-довго, сполошенi, збентеженi й знiяковiлi. I вiн зненацька вiдчув, як у його руку щось стукнуло... Було воно живе, вертляве i сильне. Воно стукало в його руку вимогливо, владно, i вiн збагнув, що воно збира?ться в дорогу, вже йде в цей бiлий свiт, йде наперекiр ру?нам i згарищам, смертям i лихолiттям. Стука?, аби приготували йому мiсце пiд сонцем. - Я буду боротися за його мiсце у цьому свiтi! - прошепотiв Роман i, опустившись на колiна, обняв ?? ноги й припав до них головою... Того ж дня вони вирушили до Днiпра. Попереду перевальцем ступала корова, на коровi сидiв червонястий пiвень, поважно й статечно позираючи на увесь бiлий свiт. - Який вiн смiшний! - сплеснула Олена руками - Сидить на коровi, а позира? навсiбiч, наче з царського трону. Вони йшли, тримаючись за руки, не вiдаючи, що ?х чека? попереду. Йшли у свiт широкий здобувати маленькому мiсце пiд вiльним сонцем. Роздiл одинадцятий Восени в Барi спiшно готувалися до походу на Заднiпрянщину, де зосереджувалися основнi сили повстанцiв. Коронний гетьман квапив, аби шляхта збиралася якомога швидше. У всi усюди полетiли гiнцi: частинам коронного вiйська, а також надвiрним загонам шляхти i ре?стровцям сходиться у Бар iз збро?ю, провiантом i обозами. Першим на Укра?ну було послано Iляша Кара?мовича з загоном ре?стровцiв, котрих нашвидкуруч нашкребли в Барi i котрi пiдтримували Рiч Посполиту. Коронний гетьман велiв Кара?мовичу рухатися на Заднiпрянщину, по можливостi уникати сутичок, а розвiдувати головнi сили повстанцiв, куди вони пересуваються, де зосереджуються, якi у них плани, i пiд загрозою смертно? кари залучати на свiй бiк тих ре?стровцiв, котрi ще не встигли перебiгти до Павлюка. За осiнь Кара?мович вiдгодувався на панських харчах, приодягся, ожив i повiрив у свою велику мiсiю, що йому самим Богом велено приборкати Павлюка. До всього ж його милiсть коронний гетьман прозоро натякнув, що пiсля перемоги над черню гетьманська булава не мине його рук... I Кара?мович, потираючи руки, подався на Укра?ну вивiдувати все про повстанцiв. Одначе нi Станiслав Кон?цпольський, нi його заступник, польний гетьман Микола Потоцький, не дуже вiрили в успiх Кара?мовича. Проте на безриб'? i рак риба... - I все ж Кара?мович цiнна птаха для нас, - сказав Кон?цпольський. - Вiн багато дав менi цiнних вiдомостей про повстанцiв, сподiваюсь, ще бiльше роздобуде. Цей хлопський старшина, що лiзе в гетьмани, ладен торгувати сво?м людом i оптом, I вроздрiб Допоки вiн буде нам потрiбний, допоки його й використа?мо. - Ваша милiсть, мене непоко?ть та млявiсть, з якою рихту?ться коронне вiйсько, - сказав Потоцький. - Вже невдовзi й осiнь мине, а ми так i не спромоглися зiбрати наше лицарство. А чернь тим часом збiльшу? сво? сили. Коронний махнув рукою: - Нинi шляхта не та, що ранiше була. Коли ?х на бал кличеш, один поперед одного летять, а воювати козакiв не вельми... - Маю непри?мнi вiстi, - Потоцький спохмурнiв. - До мене доходять чутки, що в коронному вiйську завiвся нездоровий дух. Лицарство бо?ться, аби не потерпiти вдруге тако? поразки, яку воно вже скуштувало у Ведмежих лозах i бiля Курукiвського озера. Тому й збира?ться з оглядкою, якби пошвидше дременути в кущi. - У вiйську справдi кепський дух, - згодився коронний, - але в нас нема? викруту. Будь-що вiйсько треба випхати на Укра?ну, i воно хоч-не-хоч, а змушене буде прийняти бiй. А поки суд та дiло, треба послати до Павлюка послiв. - До тлуму шляхетних послiв? - аж зблiд вiд обурення польний гетьман. - Чи не забагато честi, ваша милiсть? Адже, пославши послiв, ми визна?мо ?х за силу, з якою змушена рахуватися Рiч Посполита! - На жаль, це так. -У Кон?цпольського нервово засмикались губи. - Але в нас нема? iншого виходу. Послiв вiдрядiть негайно, пане польний гетьмане. I щоб вони якнайшвидше дiсталися Чигирина i задобрили Пав-люка золотими обiцянками. Хай обiцяють все, що захочуть, нам важливо виграти час... Зiзнатись, я мало вiрю в успiх послiв, але, як кажуть, чим чорт не жарту?. Жеби вiн згодився розпустити сво? вiйсько, ми б лишили йому навiть гетьманську булаву. - Досi перемагала шляхетська зброя, так буде i нинi! - бадьоро вигукнув польний гетьман. - Чернь розгулялась по всiй Заднiпрянщинi, - мовив коронний. - У Барi вже чимало зiбралося збiгло? шляхти. Особливо багато утiка? панiв з Вишнивеччини. Вчора до мене прибули переляканi старости з Остра, Коростеня, Пирога та Чернiгова. Всюди повстання. Чернь знахабнiла й глузу? з шляхти. Пан староста коростенiвський скаржився, що хлопи вiшають панство на шовкових мотузках, але панство все одно волi? мати ликове життя, анiж шовкову смерть! - Пся крев! - тiльки й прохрипiв Потоцький. - Пан староста остерський скаржився, що хлопи забрали в нього рушницi, а взамiн йому лишили палицi. Хлопи, так би мовити, жартують. - Ми пройдемо мечем i вогнем хлопську Укра?ну! - вигукнув Потоцький. - I нiхто вiд нас не дiждеться пощади, нi старе, нi мале! - Амiнь! - сказав коронний i мiцно стулив сухi й тонкi губи. Коронне вiйсько збиралося довго й неохоче. Спливала осiнь, а Кон?цпольський все ще нiяк не мiг згукати сво? лицарство. Поволеньки стягувалась мiсцева шляхта, лише в кiнцi жовтня зiбрались надвiрнi загони магнатства. То одна хоругва вiдстала, то друга, ?х доводилось розшукувати, пiдганяти... Другого листопада було зачитано королiвський наказ: усiм коронним вiйськам зайняти Укра?ну, "погасити пожежу" i лишатися там на зимовi квартири. Головним командувачем усiх вiйськ призначено польного гетьмана Миколу Потоцького. В похiд мали виступити третього листопада, але нi третього, нi четвертого вiйсько з Бара не вийшло. Жовнiри почали ремствувати: на носi зима, куди зриватись? До того ж доведеться битися не з селянством, а з козацтвом. - З козаками воювати - не цiпом махати! - доводили жовнiри. I марно Микола Потоцький метався до Бара, зганяючи докупи вiйсько. Жовнiри розбрелися по мiстечку та його околицях, пиячили-гуляли i не поспiшали на майдан, де мав бути збiр. Тодi жовнiри почали вимагати, щоб ?м наперед виплатили платню. Потоцький помчав до коронного гетьмана I кричав, що нi дябла з цього походу не вийде, бо вiйсько розбрелося, як отара овець, i нiякими силами його не зженеш докупи! Коронний гетьман послав до жовнiрiв головного капелана патера Окольського, аби той пiд страхом Божо? кари зiбрав во?нство на майданi. Патер два днi бiгав по мiсту, хапав за поли кожного жовнiра, погрожував всiма карами Божими i королiвським гнiвом, та так нi з чим i прителiпався до гетьмана. Тож коронний гетьман змушений був врочисто пообiцяти жовнiрам, що, як тiльки тi виступлять в похiд, вiн негайно по?де до його милостi короля i випросить платню наперед... I нарештi сьомого листопада коронне вiйсько покинуло Бар. Полки виступали: 1. Полк коронного гетьмана пiд командою старости Хмельницького Миколи Стогнева: гусарiв - чотири хоругви, козакiв - чотири хоругви, драгунiв - три ескадрони. Маршрут: на Вiнницю, Погребище i Бiлопiлля. 2. Полк польного гетьмана, предводитель п. Мочарський. Але, оскiльки в того перед самiсiньким походом щось зробилося негаразд iз шлунком, його замiнив вiйськовий стражник пан Лувчицький. Гусарiв - шiсть хоругов, козакiв - п'ять хоругов, драгунiв - два ескадрони. Маршрут: на Лiтин, Острожок... 3. Полк п. Казановського, старости богуславського i писаря польного коронного: гусарiв - чотири хоругви, козакiв - чотири хоругви, драгунiв - два ескадрони. Маршрут: обiйти злiва Бiлу Церкву i вдарити на Тиврiв та Липовець. 4. Полк Станiслава Потоцького, во?водича брацлавського (брат польного гетьмана): гусарiв - три хоругви, козакiв-три хоругви, драгунiв - один ескадрон. Маршрут: на Звенигородку, Бушу, Буки i далi. Виконавши сво? завдання (спалити й спустошити села й мiстечка по сво?х маршрутах), полки десь у груднi мали зiйтися в Бiлiй Церквi i дати вирiшальний бiй повстанцям Павлюка. Вiдрядивши вiйська на Укра?ну, Потоцький ще на кiлька днiв затримався в Барi, знаючи, що в Бiлу Церкву його вiйсько зiйдеться не швидко. Адже в дорозi полки через кожнi двадцять верст будуть зупинялися i ставати табором. Командири розсилатимуть на всi боки хоругви для "усмирiння чернi та викоренення бунтiв". Пограбувавши й спаливши село, погвалтувавши жiнок, хоругва залишить пiсля себе згарище i подасться в друге село усмиряти чернь. Тiльки спаливши i сплюндрувавши всi навколишнi села, полк пересунеться вперед ще на двадцять верст... Так, винищуючи все на сво?му шляху, полки будуть повiльно рухатися до Бiло? Церкви. Нарештi в серединi листопада Потоцький сiв у карету i в супроводi двох добiрних гусарських хоругов, закутих у важкi панцири, подався й собi на Укра?ну, прямуючи до мiстечка Летичiв. ?хав вiн слiдами свого вiйська i майже щодня з вiконця карети бачив ту ж саму картину: спаленi села, над якими кружляло гайвороння. "Молодцi мо? лицарi, добре погуляли, - радiв польний гетьман, поглядаючи на сплюндрованi села, обгорiлi бовдури, на повiшених, котрi гойдалися на деревах. - Вдруге чернь не вiдважиться бунтувати, покiрнiше лизатиме чоботи сво?м панам. Про павлюкiв i думати забуде". Виряджаючи вiйська, Потоцький наказував ?м: - Пройдiться по Укра?нi вогнем i мечем! Хай чернь на вiки вiчнi запам'ята? ваш грiзний лицарський похiд! Лишайте за собою випалену землю! Забудьте про милiсть i жаль! Ви безжалiснi карателi! Не щадiть нi старих, нi малих! Перед Богом за вас буду вiдповiдати я, польний гетьман Микола Потоцький! Я завжди знайду з Богом спiльну мову, а ви робiть сво? дiло! Тепер, ?дучи, польний гетьман бачив, що вiйсько викону? його наказ. До Бiло? Церкви з Укра?ною покiнчено, а до Рiздва вiн встигне пiднятися вгору до Черкас, Чигирина, Канева, Переяслава i навiть Чернiгова. Все пройде з мечем i вогнем. Хай спробу? тодi побунтувати чернь! Так спливали днi за днями. Iнодi Потоцький вилазив з карети, кiлька верст гарцював на конi попереду гусарських хоругов i вважав себе полководцем, як Александр Македонський, Ганнiбал i Цезар... Лiси стояли то охопленi багрянцем, наче пожежами, то були затягнутi легкою пастельною млою. Заростi шипшини полум'янiли червоними ягодами, i Потоцький, гарцюючи поперед гусарiв, елегiйно просторiкував: - От, панове, вiзьмемо чернь, хлопiв. Чи здатнi вони милуватися красою золото? осенi, ?? барвами, вiдтiнками? Цi?ю нiжною пастеллю чи полум'ям дубiв? Нi, панове, чернь брутальна, груба, дика, вона геть позбавлена естетики Вона по сво?й вродженiй дикостi тiльки й здатна, що бунтувати проти сво?х господарiв. А чари природи не для не?. Замiсть того, примiром, щоб милуватися золотою осiнню i вiрно служити сво?му панству, чернь сваволить. От i ма? спаленi села! Несподiвано на дорогу вийшов православний священик у довгiй рясi, простоволосий, з великим блискучим хрестом на грудях. В першу мить Потоцький неспокiйно зайорзав у сiдлi, бо чимось тривожним вiйнуло на нього вiд цього дебелого похмурого попа, та, - згадавши, що на нього дивиться двi хоругви гусарiв, Потоцький зборов неспокiй i глузливо крикнув: - Що, попе довгогривий, вийшов грiхи нам вiдпускати? Гусари зареготали, Потоцький, сидячи в сiдлi, взявся руками в боки, бо трапилась нагода похизуватися, а тако? нагоди польний гетьман нiколи не пропускав... Панотець подивився на нього пильно з-пiд насуплених густих брiв i глухо поспитав: - Можна й грiхи вiдпустити, але я мушу знати, кому ?х вiдпускати? - Я - Потоцький! - гордо сказав вiн, сподiваючись, що його прiзвище спантеличить попа. - Чи, може, ти не бажа?ш менi вiдпускати? Потоцький вiдчув, що гра?ться iз сво?ю смертю Священик одним невловимим рухом висмикнув з-пiд ряси пiстоль i крикнув: - Слава Богу, що я тебе зустрiв! Ти душитель Укра?ни! Сатана в обрiзi людини! Згинь, дияволе, згинь, люципере! За церкву, за Христа?.. Пролунав пострiл... Куля просвистiла бiля самого вуха в побiлiлого польного гетьмана. - Прости, Господи, грiх мiй, що промахнувся! - вигукнув панотець i впав, зрубаний гусарами. Оточивши кiньми труп, вони кололи його списами, топтали кiньми, а Потоцький, як сидiв на сво?му конi, так лантухом i зсунувся на землю. Гусари кинулись до нього, пiдняли й оглянули: жодно? пошкрябини. Гусари переглянулись. - Це я зi злостi! - буркнув польний гетьман i, шкутильгаючи на забиту при падiннi ногу, потелiпався до карети. - Чого повитрiщалися, пся крев?! - визвiрився вiн на гусарiв. - Я покажу вам, як охороняти свого гетьмана! Всяке бидло стрiля? у вашого гетьмана, а ви облизнiв ловите! I хряпнув дверцями. До самого Летичева не вилазив з карети, не гарцював попереду гусарiв i не милувався золотою осiнню. На кiлька днiв священик позбавив його сну й апетиту. Досить було склепити повiки, як з мороку вiдразу ж вискакував розпатланий пiп з хрестом на грудях i пiстолем в руках... В наступнi днi зiпсувалась погода, золото? осенi як не бувало! Небо обложили важкi хмари, зарядили дрiбнi холоднi дощi з ранку й до вечора... День у день. Почав облiтати жовтий лист, розвезло дороги, й гетьманську карету кидало з боку на бiк, гусари, набурмосившись, сидiли в сiдлах як мокрi кури й шморгали посинiлими носами. Потоцький був злий i не знав, де подiтися й на кому зiгнати свою злiсть. Та невдовзi й нагода трапилась. Навстрiч польному гетьману посунула шляхта. Мокра, посинiла, по самi вуха заляпана грязюкою, вона так похапливо впiкала з Укра?ни, що навiть на польного гетьмана не звертала уваги. Спершу бiженцi втiкали купками, та з кожним днем ?х бiльшало i бiльшало, аж доки не посунули цiлими колонами. Втiкали пани з челяддю, гнали корiв поперед себе, коней, на возах везли скарб... - Та невже шляхетне лицарство забуло, як брати у руки шаблi? - не втерпiв польний гетьман. - Вiд кого пани втiкають? Вiд чернi? Вiд бидла? - Але там таке твориться... таке твориться... - пробурмотiв один iз шляхтичiв. - Вся Схiдна Укра?на повстала. На Заднiпрянщинi й у Поднiпров'? кожний хлоп вже козак i пан. - То панам лiпше ликове життя, анiж шовкова смерть? - люту? Потоцький. - Пани ладнi наплював на свiй гонор i втiкати з Укра?ни, анiж взятися за лицарськi шаблi? Потоцький хряпа? дверцями карети ще злiшим, як був. По розкислiй дорозi знову сунуть заляпанi по вуха шляхетнi бiженцi. Трохи не до землi нависли важкi свинцевi хмари, пелена мрячки затягла все у свiтi i ще бiльшу нудьгу навiва? на Потоцького. Ладен втекти вiд самого себе, та хiба втечеш? У бiженцiв такий переляканий вигляд, що гусари, дивлячись на них, починають неспокiйно соватися в сiдлах. Коли пiд'?жджали до мiстечка Летичiв, несподiвано навстрiч вискочили вершники. Гусари миттю взяли гетьманську карету в кiльце, виставивши списи, та все одно Потоцький добряче перетрусився, доки не стало вiдомо, що то ви?хав йому навстрiч Iляшко Кара?мович з вiрними Речi Посполитiй козаками. Вiтаючи польного гетьмана, ре?стровцi пiдкидали вгору шапки, i Потоцький трохи заспоко?вся. Ре?стровцi на чолi з Кара?мовичем супроводжували його карету в мiстечко. - Ваша милiсть! - розплився Кара?мович в приторно-солодкiй посмiшцi. - Я приготував вам теплу хату, м'яку постiль i ситу вечерю! Про?хали вузенькою кривулястою вуличкою, повз мокрi облупленi хатки Летнчева i зупинилися бiля мурованого кам'яного будинку. Вiдштовхнувши слугу, Кара?мович сам вiдчинив дверцi карети, пiдхопив пiд руку польного гетьмана i повiв у свiтлу теплу залу, раз по раз ласкаво повторяючи: "Сюди, ваша милiсть... сюди... Ось тут порiг високий, щоб ваша милiсть не спiткнулась... Дозвольте вашу дорогу шубку..." Кара?мович зняв важку шубу з плiч Потоцького, труснув ??, струшуючи каплi дощу, i тiльки тодi вiддав слузi. - Ну викладай, Iляшку, що розвiдав? - сказав повеселiлий Потоцький, потираючи руки та сiдаючи в крiсло бiля камiна. - Духом ожив? - Ожив, ваша милiсть, ще й як ожив, - заторохтiв Кара?мович. - Восени, - признатися, був зовсiм занепав духом, та тепер, коли бачу, яке грiзне вiйсько суне на Вкра?ну хлопську, серце в мене наче вдруге народилося. Iз загоном вiрних Речi Посполитiй козакiв я, вдаючи з себе прихильника Павлюка, пройшов усе Заднiпров'я, добряче нашкодив... - Ха-ха!.. - не втримавшись, регоче гетьман. - Нашкодив ?м... Як влучно сказано. Ну-ну, викладай, як ти там нашкодив! - Нашкодив хлопам i багато дечого побачив. Якщо ваша милiсть велить менi хутчiше подати карту Укра?ни, я все на нiй позначу. - Молодець, Iляшку! - Служу вашiй милостi вiрою i правдою! - вигукнув Кара?мович i простягнув Потоцькому згорток. - Зводьте глянути, ваша милiсть. Унiверсал хлопського гетьмана до заднiпровцiв. Менi пощастило пристрелити його гiнця й забрати сiю штуку. - Цiкаво, цiкаво... - Потоцький розгорта? згорток i чита?: -"Павло Михнович Бут, гетьман вiйська Запорозького, поставлений над усi?ю Укра?ною..." Iч, схизмат, як себе велича?! Гетьман над усi?ю Укра?ною! Ну постривай, бунтаре, постривай!.. "Товаришам нашим п.п. отаманам, козакам ре?стру, всiм взагалi i всьому поспiльству i братi? нашiй, яка прожива? в Заднiпров'?.. " Так, - бурмоче Потоцький, пробiгаючи очима унiверсал. - Ага... "Оголошу?мо вам, товаришам нашим, що одержана звiстка про рiшучi замисли жовнiрiв, котрi вже зiбралися до нас на Укра?ну, в чiм Господь хай не поможе ?м! Тому я силою сво?? влади i iм'ям вiйська..." Ах, як добре пише хлоп! Наче вiн справжнiй гетьман. Цiцерон! "...iменем вiйська наказую, щоб ви, вашi милостi, не залишалися в безпечностi, а, запасшись кiньми, хлiбом i збро?ю, були в готовностi протистояти, як i подоба? лицарям, цим гнобителям вiри нашо? грецько?". Ах, яка поезiя! Хлоп, а як пише! Ага, далi вже конкретнi поради... Цiкаво, цiкаво . "Панам отаманам негайно прибути в мiстечко Мошни... Будемо радитись, як все це повернути до добро? слави i пользи нашо?. Дан в. Чигиринi... Роман Попович, писар вiйськовий власною рукою..."* Гм... Он як? * Справжнiй унiверсал Павлюка. - Цей схизмат Павлюк, ваша милiсть, пiдняв уже все Раднiпров'я. - То цi лотри збираються в Мошнах? - аж ожив Потоцький. - Очевидно, вони хочуть i бiй там дати? - Так, ваша милiсть, саме так, - квапно каже Кара?мович. - Хоча Павлюк i сидить в Чигиринi, але його права рука вже в Мошнах. Туди сходяться всi бунтарi. Я все знаю. Велiть менi, ваша милiсть, швидше дати карту, i я вам усе розмалюю, що треба. I Кара?мович малював... Пiзнiше капелан польського вiйська патер Симеон Окольський запише до свого щоденника, що польний гетьман дуже зрадiв, коли в Летичевi його зустрiв Кара?мович. Занотував до свого щоденника, що Кара?мович розповiв, де жили зачинщики бунту (щоб знищити ?хнi сiм'?), де сто?ть ?хня артилерiя, якi села й мiста треба захопити в першу чергу, який цього лiта був врожай у Приднiпров'?, де повстанцi зберiгають зерно та iнший харч... Повеселiшавши од таких вiдомостей, Потоцький з Летичева вирушив на Бiлу Церкву, але через три днi його в дорозi наздогнала зима. Увечерi перестав дощ, що лив день у день, вночi задули холоднющi вiтри, мороз скував землю, й на ранок зчинилася така завiрюха, що свiту бiлого не було видно. Гусари в сво?х залiзних обладунках позаклякали в снiговiй хвищi i, сяк-так дiставшись мiстечка Бiлилiвки, сипонули по хатах вiдморожувати кольчуги, кiраси, наручники, пiдколiнники. Грiмкотiли мерзлим залiзом, проклинали похiд, з криком i прокльонами стягуючи з себе закрижанiлi доспiхи. Потоцький квапився, аби швидше дiстатися до Бiло? Церкви, а звiдти йти на Мошни, але випхати гусарiв з теплих хат на холоднi заснiженi дороги було не так легко. Гетьман змушений був зупинитися в Бiлилiвцi на кiлька днiв, звiдки й послав на Укра?ну такого унiверсала: "Микола iз Потоку Потоцький, во?вода брацлавський, гетьман польний коронний, генерал подiльськiй, староста кам'янецький, летичiвський, нiжинський i прочая. Всiм взагалi i кожному зокрема: п.п. полковникам, осавулам, сотникам, отаманам i всiм вiйськам його королiвсько? милостi, запорозьким козакам, котрi значаться в ре?стрi Й. К. М. i дотримуються вiрностi й повинностi ма?стату Й. К. М. Вiдомо вам чиню, що я з вiйськом виступив з метою усмирити свавiлля i примусити всiх пiдкорятися ма?стату, а також покарати тих, хто буде опиратися. Знайте про це ви, ре?стровцi, i розшукайте серед себе тих, якi порушили присягу i безневинно пролили кров старшин сво?х, для того, щоб бунтарi одержали заслужену кару. Знайте, що в противному випадку госiра шабля королiвських вiйськ знищить вашi ма?тностi, ваших жiнок, дiтей, майно i саме ваше життя. Вдруге нагаду?мо, щоб не ре?стровцi, якi знаходяться серед вас, були арештованi старостами, а ви щоб допомагали старостам приборкати бунтарiв. Я гадаю, що ви вже врозумiлися, одержавши унiверсал Й. К. М. великого коронного гетьмана, але, можливо, хто-небудь з бунтарiв прита?в його вiд вас, тому, наблизившись до вас" посилаю цей новий унiверсал. Дан в Бiлилiвцi 26 листопада 1637 року"*. * Справжнiй унiверсал Потоцького. Роздiл дванадцятий На третiй день снiгова хвища трохи вгамувалася, i Потоцький зiбрався було в дорогу, як несподiвано, збившись з свого маршруту, в Бiлилiвку забрiв полк пана Казановського, старости богуславського i писаря польного коронного. Пан Казановський загубив десь у завiрюсi двi хоругви гусарiв та один ескадрон драгунiв i мав намiр очiкувати ?х в Бiлилiвцi. - Пан писар польний як далi так воюватиме, то й голову свою власну загубить i буде ?? чекати в Бiлилiвцi! - не втерпiв гетьман. - Це не вiйсько, а стадо баранiв! - Який пастух, таке й стадо! - буркнув Казановський, розтираючи заморожене вухо. - Пся крев! - побагровiв Потоцький. - Це що, бунт? - Похiд зовсiм кепський, ваша милiсть, - шморгав Казановськнй посинiлим носом. - Жовнiри невдоволенi, що ?м досi не прислали платнi! - Знову про плагню? - схопився Потоцький. - А про славу лицарську ви подумали? - Слава славою, а злото-злотом! - Казановський мацав обмороженi вуха й стогнав. - А-а-а... Сто дяблув!.. - Снiгом треба терти! - буркнув Потоцький. - Тер, ще гiрше. - Казановський знову застогнав: - А-а-а, сто дяблув!.. Без платнi, ваша милiсть, жовнiри не пiдуть у бiй. - А ви побiльше по селах шастайте! - порадив гетьман. - Там поживу знайдете, не з голими руками в ойчизну повернетесь. - Чернь голодрана, - зiтхнув польний писар. - Десяток хат обнишпориш - i нiчого в торбу покласти. В яку скриню не заглянеш - порожньо. - Хiба хлопи поховали сво? добро? - А дiдько ?х зна?, мабуть, у них нема? нiчого. I на них таке дрантя, що й купи не трима?ться. Потягнеш з яко? хлопки сорочку, а вона в руках розлазиться. А тут ще й холоднеча! - А ви з хлопками грiйтеся! - порадив Потоцький. - Гуртом з будь-якою хлопкою впора?тесь! Ще одна розмова вiдбулася в Потоцького з головним капеланом його вiйська патером Окольським. - Дух в славному вiйську вашо? милостi почина? падати, - перебираючи чотки, тихим голосом говорив патер i всiм сво?м набожно-смиренним виглядом пiдкреслював, що буцiмто це його не стосу?ться. - Ваша милiсть, будучи капеланом мого вiйська, для того й знаходиться тут, аби Божим словом пiднiмати дух мого лицарства! - не втерпiв Потоцький. - В таку холоднечу, - виправдовувався патер, - i Боже слово не завсiди доходить до во?нства. - В суху погоду йому зручнiше? - пустив шпильку гетьман. - Сину мiй, - все так же м'яко мовив патер, - я розумiю, що погода дещо завадила поступовi вiйська вперед, що у вашо? милостi багато клопоту, але... Але не треба iронiзувати над Божим словом. Всi ми слуги i раби Господнi, i всi ми колись будемо там, - патер пустив пiд лоб очi, дивлячись у стелю. - Я туди не спiшу! - буркнув Потоцький. - Хай спершу чернь туди полетить! - Але Бог по досто?нству оцiнить тi злигоднi, якi терпить в цьому походi ваша милiсть i вiйсько в iм'я кохано? ойчизни. Можливо, Господь i ниспослав на землю негоду, аби вивiдати мiру мужностi нашого лицарства. Все у волi Господа, а ми його раби i слуги. - Краще б Господь замiсть холоднечi послав платню для мого вiйська! - буркнув Потоцький. - Все у волi Господа. - Всi грiхи мого вiйська... - почав було гетьман, та патер його перебив, м'яко зауваживши: - Усмиряти чернь - то не ? грiх! Це подвиг в iм'я нашо? кохано? ойчизни. Вам, ваша честь, випала велика мiсiя викоренити бунтарiв. Бог завжди з вами! - Але я певний, що i чернь молить Бога, аби вiн ?й послав перемогу над нами. - Бог нiколи не слуха? чернi! - запально вигукнув патер. - Бо чернь - то отара. А ми пастухи. Бог слуха? не отару, а пастухiв. А ще Господь бачить згори, що чернь бунтiвна. Пiднявши бунт проти сво?х панiв, чернь так само й проти Бога пiднiме бунт. Нi, ваша милiсть, Бог нiколи не слуха? чернi. Тут Потоцькому доповiли, що карета вже готова, ?? поставлено на сани, запряжено три пари лiпших коней, i його милiсть, коли побажа?, може вирушати в дорогу. - Ще одне, - звiвся Потоцький. - Я чув, що ваша милiсть веде подорожнiй щоденник i все запису? туди про наш похiд. - Дещо занотовую для iсторi?, - скромно опустив очi патер. - Iсторiя мусить знати про блискучу перемогу Речi Посполито? над черню. - Авжеж, - згодився гетьман. - Але сподiваюсь, що пан головний капелан не буде в сво?му щоденнику акцентувати увагу на деяких непри?мних i непередбачених дрiбничках нашого походу? - О нi, сину мiй! - вигукнув патер. - Я описую цей похiд як визвольний похiд шляхетного лицарства. Коронне вiйсько, розпростерши орлинi крила, вiдважно летить на бунтiвну чернь, аби вiдновити в ма?статi мир i справедливiсть. Амiнь! Слуги вже вкутушкували Потоцького в шубу, коли його джура доповiв, що в Бiлилiвку прибув пан Голецький, товариш iз хоругви пана старости ланцкоранського, i просить його прийняти. - Гiнцiв я прийму в Бiлiй Церквi, - невдоволено сказав гетьман. - Але, ваша милiсть... - джура був блiдий. - Що таке? - насторожився Потоцький. - Пан Голецький прибув з вiдмовою вiд подальшо? служби. - Що-о?! - Потоцького аж тiпнуло. - Коронне вiйсько уже почина? розбiгатися по кущах? Тягни сюди того зрадника! Потоцький рвучко скинув з себе шубу i нервово закрокував з кутка в куток. Зайшов Голецький, зiгнутий, з нездоровим блиском в глибоко запалих, байдужих до всього очах, з вiдмороженими вухами. - Пан Голецький вiдмовля?ться вiд подальшо? служби? -крикнув Потоцький. - Як не соромно пановi в такий час... - Я прибув вiд iменi всi?? нашо? хоругви. - Голецький хрипло закашляв. - Хоругва уповноважила мене заявити вам, пане польний гетьмане, що вона по закiнченню року не бажа? далi служити! Потоцький вiдчув, що йому стало холодно. Крекчучи й хрускаючи суглобами, вiн нахилився, пiдняв з долiвки шубу, накинув на плечi, забувши про сво?х слуг, i мерзлякувато щулився, позиркуючи на делегата бунтiвно? хоругви... - У мо?му вiйську завелися пацюки! - прохрипiв гетьман. - Прошу без образ, ваша милiсть! Ми чесно заявля?мо, що не бажа?мо служити! - I ви ще смi?те згадувати про честь? - закричав Потоцький, бризкаючи слиною. - Якi ви лицарi! Ви дезертири!.. Наданою менi верховною владою я примушу вас служити королю i Коронi! - Навiть сам Бог нас не присилу?, - досить спокiйно вiдповiв Голецький. - Хоругва уповноважила мене заявити вашiй милостi про це з усi?ю рiшучiстю! "А що, коли це перша ластiвка? - подумав польний гетьман i вiдчув, як десь пiд серцем засмоктав млосний черв'ячок. - Що буде завтра, як iншi хоругви вiзьмуть приклад з бунтарiв? А я ж не на прогулянку вирядився..." I голосом, що зовсiм занепав, запитав: - Може, у хоругви ? якi претензi? до мене особисто? - Особистих претензiй до вашо? милостi в хоругви нема?! - То в чому ж рiч? - Хоругва наймалася служити до Нового року, - вiдповiв Голецький. - Рiк закiнчу?ться, i хоругва вважа? себе вiльною вiд будь-яких обов'язкiв. - Але ж ми знаходимося не у Варшавi, а у ворожiй нам кра?нi! - вигукнув Потоцький - Всюди чернь на нас точить зуби. Як хоругва може зрадити ойчизнi в такий час? В час, коли iстиннi сини Корони, як вiдважнi леви, кидаються на ворога, приносячи загальне благо i користь для нашо? ойчизни, коли... - Дозвольте перебити вашу милiсть! - буркнув Голецький. - Хоругва не бажа? бiльше служити, i в мене нема? часу вислуховувати балачки вашо? милостi. Дозвольте вiдкланятись. - Пане Голецький, - благальне мовив гетьман. -Передайте сво?й хоругвi, що я все ж вважаю ?х справжнiми синами Речi Посполито?. Я обiцяю... Врочисто обiцяю, як тiльки прибудемо в Бiлу Церкву, я вiдразу ж дам знати його милостi коронному гетьману, i вiн негайно пришле платню. - Хоругва дослужила сво? i не бажа? далi служити! -затявся на сво?му Голецький. - Але я обiцяю, що передам вашi обiцянки. - Це все? - кутаючись у шубу, запитав Потоцький. - Все, ваша милiсть! - Голецький вийшов, притуливши руки до обморожених вух. - Пацюки!.. - з безсилою люттю прохрипiв польний гетьман. Бiля мiстечка Паволоч Потоцький наздогнав облiплений снiгом полк коронного гетьмана пiд орудою старости хмельницького Миколи Стогнева i разом з ним пiдiйшов до Бiло? Церкви. Не вiдаючи, хто в мiстi, Потоцький, аби не наскочити на козакiв, зупинявся на заснiженiй рiвнинi пiд якимось хутiрцем, велiв вiйськам пiдпалити хутiр, аби "потеплiло", i на розвiдку до мiста вiдрядив одну хоругву з полку коронного гетьмана, давши ?й ще й загiн артилерi?. Гусари хутко пiдпалили хутiрець (люду в ньому не виявилось, певно, повтiкали) i грiлися бiля величезних багать. На заснiжену рiвнину снопами полетiли iскри, головешки, падаючи в снiг, шипiли й шкварчали, виповнюючи повiтря чадом i смородом паленого. Та ось повернулася iз розвiдки хоругва i доповiла, що в Бiлiй Церквi ще нема? коронних вiйськ i, отже, пан польний гетьман матиме честь першим вступити у мiсто. - А повстанцi? - запитав гетьман. - Повстанцiв у мiстi не виявлено, ваша милiсть. Мiщани й частина ре?стровцiв, почувши про наближення коронних вiйськ, повтiкали в Чигирин до Павлюка, а вiрнi його королiвськiй милостi козаки iз старшиною Клишем готуються гiдно зустрiти вашу милiсть. - Дайте сигнал: вступа?мо в Бiлу Церкву! - велiв Потоцький. Невдовзi три пари вiдбiрних коней дотягували вже карету польного гетьмана до передмiстя. Навстрiч ?й вийшла купка ре?стровцiв та з десяток-другий мiщан i сяк-так вишикувались у шеренгу. Старшина Клиш, велiвши купцi ре?стровцiв, як тiльки пiд'?де до них панська карета, кричати "вiват!" i кидати шапки вгору, скочив на коня i помчав навстрiч польному гетьману, ?хати ж з усiма ре?стровцями Клиш не зважився: а що, коли пан гетьман, вздрiвши козакiв, що мчать до нього, сприйме це як напад? Пiдлетiвши до карети, Клиш хутко зсунувся з коня, зняв шапку й низенько вклонився до карети. Карета зупинилася. Клиш ще раз вклонився, трохи не торкаючись вузьким лобом снiгу. - Ваша милiсть! - закричав Клиш, кланяючись, як тiльки дверцi карети вiдчинилися. - Славний пане польний гетьмане Речi Посполито?! Вiд iменi ре?стру бiлоцеркiвського, старшин i мiщан вiтаю вас земним поклоном (Клиш знову послав свiй лоб у снiг) з благополучним прибуттям у Бiлу Церкву! Тут Клиш оглянувся, махнув рукою, i ре?стровцi, що стояли вiддалiк, щось закричали врiзнобiй i почали пiдкидати вгору шапки. - Я i мо? вiрнi козаки вiдда?мо себе у повне розпорядження вашо? милостi! - вигукнув Клиш i на всяк випадок ще раз поклонився. - Спасибi за вiрнiсть королю i Коронi! - буркнув Потоцький. - Ви справжнi хло... - Потоцький трохи зопалу не ляпнув "хлопи", але сво?часно поправився: - гм... справжнi сини Корони. - Радi старатись, радi старатись! - заторохтiв Клиш. - Тiльки й молимося за ваше здоровля та ваш успiх супроти лотрiв. "Треба чимось нагородити цього старшину з гнучкою спиною, аби й iнша старшина на мiй бiк переходила", - подумав Потоцький. - При?мно, що ви дотриму?тесь вiрностi i присяги, пане Клиш. Я видам охоронний унiверсал на ваше майно, звiльню вас вiд поборiв! - Вiк будемо служити вашiй щедрiй милостi! - розцвiв Клиш. - Але чому так мало ре?стровцiв у пана старшини? - Ваша милiсть... е-е... Мало, так зате вони вiрнi Коронi! А решта... е-е.... збунтувалася i втекла до того лотра Павлюка. Не кажучи бiльше й слова, Потоцький хряпнув дверцями, i три пари коней потягли карету в мiсто. Слiдом бiгли ре?стровцi, кричали "вiват" i пiдкидали вгору шапки... Потоцький зупинився з двома хоругвами гусарiв у мiському замку, а коронному полку велiв розташовуватись в мiських хатах. Першi два днi в бiлоцеркiвському замку минули без клопотiв i пригод. Потоцький висиплявся з дороги, вiдiгрiвався в теплих покоях (на ?х опалення запобiгливий Клиш привiз кiлька возiв найкращих дров), вiд'?дався (i тут Клиш встигав) - i очiкував короннi полки, котрi все ще тяглися до Бiло? Церкви, губили сво? хоругви i шукали ?х на заснiжених просторах. Зрештою прибув його особистий полк, кiлька вiдсталих хоругов iз полку коронного гетьмана та полку писаря польного. Невiдомо було, куди подiвся полк Станiслава Потоцького, брата польного гетьмана. Зовсiм несподiвано до Бiло? Церкви прибув пан стражник коронний Саму?л Лащ, староста каневський та овруцький, i привiв iз собою надвiрну гвардiю - пiвтисячi вершникiв молдаван, татар та гайдукiв. Такiй негаданiй пiдмозi гетьман дуже зрадiв, хай тепер Голецький з сво?ю хоругвою вшива?ться куди хоче. На радощах Потоцький пригостив пана стражника угорським вином i прилiпив йому кличку "вiрного сина Корони". - Я такий!.. Я такий!.. - швидко хмелiючи, просторiкував стражник. - Мене навiть сам Павлюк бо?ться. Маю п'ятсот найкращих головорiзiв!.. Кому хочеш голови позносять! По обiдi Потоцькому доповiли, що в Бiлу Церкву прибув корсунський та стеблiвський пiдстароста i просить його прийняти. Невдовзi в поко? зайшов високий, тонкий, як тичка, пан пiдстароста з маленьким личком, але довгими вусищами, котрi стирчали, як два хвости, й являли досить веселе видовисько. Потоцький ледве погамував у собi посмiшку. - Пшеджимирський! - гаркнув той, вирячуючи маленькi очицi й метляючи сво?ми вусищами. - Пан пiдстароста корсунький i стеблiвський! - Дуже радий пане Пже... Пше... - Пшеджимирський... - випалив пан пiдстароста. - Вибачаюсь, така у мене хвамилiя, що не снiдавши й не вимовиш. - З нею ви, пане, вже якось самi розберетеся, - гмикнув Потоцький. - Як справи у вас, пане пiдстаросто? Той виструнчився, випнув вузькi груди, вiйнув вусищами i крикнув: - Ми, корсунськi i стеблiвськi козаки, вiрнi його милостi королю, Коронi i Речi Посполитiй! Ми не збира?мося приставати до бунтiвникiв. Тiльки ледарi вдаються до свавiлля, а ми, корсунськi i стеблiвськi козаки, пам'ята?мо свою присягу! Хай лише ваша милiсть швидше наступа? сво?ми вiдважними вiйськами, i ми викореним Укра?ну? - Благословляю вашi лицарськi пориви, - поблажливо мовив Потоцький. - Чи не бачили бунтiвникiв пiд Корсунем i Стеблевом? - Горою сто?мо за Рiч Посполиту! - вигукнув пан пiдстароста. - Але в Мошнах збира?ться дуже багато бунтiвникiв. Там дi? полковник Скидан, права рука Павлюка. Днями вiн прислав до нас у Корсунь ось такого унiверсала. Прошу ознайомитись з хлопською писаниною, ваша милiсть! Потоцький узяв унiверсал, покрутив у руках i прочитав: "Товаришам нашим, п.п. отаманам ре?стрового вiйська, поспiльству i братi? нашiй люб'язнiй, котра прожива? в Корсунi i Стеблевi, бажа?мо вiд Господа Бога здоровля. Проха?мо, пiдтверджуючи iменем всього вiйська, щоб тi, хто назива? себе товаришами нашими, споряджалися кiнно чи пiшо i, пам'ятаючи славу нашу лицарську, права i вольностi нашi, з'явилися б добровiльно i в згодi, як чинили нашi предки по наказу старшого. I вас, товаришiв наших, проха?мо i перекону?мо зiбратися в Мошнах, кiнно чи пiшо, щоб хоробро дати вiдсiч ворогам нашим, як того вимага? необхiднiсть. Щоб ми гуртом повстали проти тих душманiв i ворогiв вiри нашо?. Якщо ж ви це охоче викона?те, то додасте слави i честi Укра?нi. Пiсля всього поруча?мо вас Господу Богу. Дан в Мошнах 29 листопада 1637 року"[5]. Потоцький закiнчив читати унiверсал, не без заздрощiв мовив: - Хлоп, а як пише! - Iстинно так! - гаркнув Пшеджимирський. - Хлоп, а пише! - Я кажу, що поетично пише, - зiтхнув Потоцький. - Наче академiю в ?вропi кiнчав. Цi хлопи, скажу вам, не без Божо? iскри, - повернувся до пiдстарости. - I як ви, пане, реагували на унiверсал Скидана? - Я застрелив бунтарського посла! - крикнув той. - I помчав у Бiлу Церкву до вашо? милостi. - Ваша милiсть! - заглянув у залу джура. - Прибув втiкач з Корсуня, просить спiшно його прийняти. - Втiкач з Корсуня? - звiв Потоцький брови i здивовано витрiщився на корсунського пiдстаросту. - Який ще втiкач? - Мабуть, щось непередбачене, ваша милiсть - блiднучи, забурмотiв пан пiдстароста. - Корсунського втiкача сюди! - крикнув гетьман. То? ж митi у залу не зайшов, а вбiг засапаний ре?стровець i впав на колiна. - Ваша милiсть, хоч карайте, хоч милуйте... - тут вiн побачив переляканого Пшеджимирською, - Пане пiдстароста... Тiльки ви по?хали, як корсунськi козаки збунтувалися проти Речi Посполито?, впустили у мiсто Скидана i визнали владу Павлюка. Я мчав слiдом за вами, пане пiдстаросто, але не наздогнав вас. - Що це значить? - прошипiв, не тямлячи себе вiд гнiву, Потоцький. - Я вас питаю, пане Пше... Пже... Чорт би побрав твою хвамилiю! Я тебе питаю, остолопе! Ми, корсунськi козаки, вiрнi королю i Коронi!.. Чи не так ти щойно тут теревенив, бевзю? Який ти в бiса пiдстароста, коли не зна?ш, шо в тебе у мiстi твориться! Чого ти наставив на мене сво? вуса, таргане ти недобитий! Пан пiдстароста то вiдкривав, то закривав рота, втративши дар мови. Потоцький вихопив свою шаблю, кинувся до знетямленого пана пiдстарости, схопив його за один вус, вiдсiк шаблею, кинув йому в лице, закричав: - Бевзь!.. Ти не досто?н носити такi вуса! Вiднинi по мо?му особистому повелiнню будеш ходити з одним, доки не повернеш назад Корсунь! А тепер геть з мо?х очей, сто дяблув! Роздiл тринадцятий Одержавши наприкiнцi жовтня звiстку, що коронний гетьман збира? в Барi вiйсько для походу, Павлюк спiшно послав гiнцiв з унiверсалами на Заднiпрянщину, кваплячи тамтешнiх козакiв прискорити приготування до вiйни. Вiдтодi повстанський гетьман уже не мав спокою. Дiставалося i його отаманам, котрi носилися з мiста в мiсто, пiднiмаючи людей, створювали загони, споряджали обози з провiантом та порохом, в панських фiльварках виловлювали коней. Кизима Павлюк вiдрядив до Бiло? Церкви iз завданням будь-що перетягти тамтешнiх козакiв на свiй бiк, а при наближеннi коронного вiйська вивести ?х до Чигирина. Остряницю послав у Черкаси до Василя Томиленка, аби той iз сво?ми загонами рухався до мiстечка Мошни, куди ще ранiше вiдiслав Карпа Скидана. Мошни, як найбiльш зручне мiсце для об'?днання всiх повстанських загонiв, Павлюк вибрав недарма. Саме в Мошнах вiн збирався дати Потоцькому генеральний бiй. Всю осiнь невтомний Карпо Скидан стягував у Мошни розрiзненi повстанськi загони, запасався обозами й збро?ю. Одночасно Скидан зробив два вдалi походи i захопив мiстечка Стеблiв та Корсунь, значно поповнивши козаками сво? вiйсько. За Мошни Павлюк був спокiйний, Скидан не пiдведе! На волостях всю осiнь дiяв Гордiй Чурай. Всюди розхвалюючи свою Полтаву та бiдкаючись, що до рiдного краю шлях неблизький, а то б вiн хiба ж такий полтавський полк зiбрав, Чурай носився з села в село, визбирував окремi загони селян, а то й просто гурти з вилами й косами, на ходу ухитрявся компонувати з них сотнi для майбутнiх полкiв. Хоч повстанському вiйську i бракувало досвiду, вмiння та вiйськового хисту, але найбiльше доткала гостра нестача збро? й особливо пороху. I коли Чурай привiв у Монши сотнi, озбро?нi дрюччям, Скидан хапався за голову: де взяти зброю? - Хоч пальцем стрiляй! - бiдкався полжовник. - Тодi пiду ще панiв по волостях колошкати! - Гордiй Чурай рiшуче насовував шапку на лоба. - Мо', в яко? вашмосцi хоч на обiхiдку розживлюся!.. I зникав з сво?ю сотнею. Сам же Павлюк лишався в Чигиринi, зайнятий загальним керiвництвом пiдготовки до повстання, одночасно встигав вбирати й формувати новi загони та вiдсилав ?х у Мошни до Скидана, майже щотижня розсилав по всiх усюдах гiнцiв, закликав не баритися, а пошвидше сходитись у Мошни... Так у клопотах та пiдготовцi до вiйни й осiнь збiгла... Десь у листопадi в Чигирин прибули польськi посли. - Еге! - тiльки й мовив Павлюк. - Ляхи змушенi визнавати нас за силу, коли шлють послiв. Це добре. Послiв було два: високий цибатий окань з рудими вусами назвався паном Кемеровським, ротмiстром ре?стру, а другий, низенький коротконогий гладун, - паном Соколом, ротмiстром великопольсько? пiхоти. - I звiдкiля ж пани соколики прилетiли? - весело запитав Павлюк, поглядаючи на Сокола. Той почервонiв, наче налився буряковим соком, i трохи писклявим голосом закричав: - Прошу Павлюка... - запнувся й спiшно поправився: - пана Павлюка без гонору, бо ?стем шляхтич! Я маю свiй гонор i за себе не ручаюся!.. - Я ж не винен, що в пана прiзвище, котре зовсiм йому не пасу?, - розвiв руками Павлюк. - Я знав iнших соколiв, але тi не вислужувалися гнобителям свого народу. Сокiл надувся, вусами заворушив i гордо вiдказав: - Я горджуся й пишаюся тим, що мене нобiлiтовано i маю всi права великопольського дворянства! - Кожний кулик, звиняйте, пане Соколе, сво? болото хвалить. Той знову налився буряковим соком, але Кемеровський осмикав його за рукав i зацибав до Павлюка. - Пане гетьмане! - почав вiн поважно й неквапливо. - Ми прибули до вас з офiцiйною мовою. Нас уповноважив на це егомосць коронний гетьман Речi Посполито?. - Ви навiть визна?те мене гетьманом? - здивувався Павлюк. - Адже мене Укра?на вибрала, а не король. - Пане гетьмане, вас i Рiч Посполита визна? гетьманом. Павлюк уточнив: - Якщо я зречуся свого народу й стану кара?мовичем? Кемеровський зморщився, замахав довгими, незграбними руками, наче дим перед собою розганяв: - Для чого такi високi слова, пане гетьмане? Народ, народ... Аж смiшно. Нiякого народу нема?, не було i не буде. А ? стадо, глум, отара, збiговисько, як хочте називайте. Або простiше: чернь. Смерди. Кмети. Ну i так далi. - Вiд назви селянина "кмет" походить "кмiтливий", - нiби мiж iншим зауважив Павлюк. -То я слухаю вас, пане посол. Коморовський розiйшовся, як кум на весiллi: - Якщо згодитись на хвильку, що бидло - це народ, - патетично затяг вiн, - то все одно ми, пани, сто?мо вище народу. Ми його пастухи. А народ - отара. I ця отара побiжить туди, куди ми ?? поженемо батогом. Павлюк швидко запитав: - То ви хочете, щоб я отару погнав на зарiз? - Знову не те, - зморщився Коморовський. - Усiх на зарiз гнати не можна. Хтось же мусить працювати. - Ще б пак! - вигукнув Павлюк. - Його милiсть коронний гетьман проха? вас, пане гетьмане, не давати волi чернi, а, пiдхльоскуючи отару батiжком, погнати ??... - ...прямцем у панськi ярма? - закiнчив за нього Павлюк. - Я бачу, що ми розумi?мо один одного, - потер руки пан посол. - А менi зда?ться, пане, - ледве стримав свою лють Павлюк, - що ви нi дiдька не тямите. Даруйте, коли трохи поскуб ваш гонор. - Дарма, пане гетьмане, ой дарма, - зацибав з кутка в куток пан Коморовський. - Адже Рiч Посполита ладна пробачити вам грiхи, визнати вас гетьманом, якщо пан гетьман негайно розпустить чернь i закличе ?? до покори. I всi вашi грiхи перед Короною самi вiдпадуть. - З цього пива не буде дива, - спокiйно проказав Павлюк. - Боротьба за волю i кращу долю свого народу ще нiколи не була грiхом. Принаймнi для мене. Для вас це, звiсно, смертельний грiх. Бо ви з то? породи соколiв, котрi гiршi за крукiв! Зачеплений за живе, пан Сокiл так i схопився: - Для чернi я ладен i круком бути! - вигукнув вiн фальцетом. - Чернь створена Богом, щоб служити нам, панам. I ми ?? вогнем i мечем примусимо до покори. Пан коронний гетьман вiдряджа? на Укра?ну непереможне вiйсько, i воно винищить чернь до ноги! - Але, - Коморовський пiдняв вгору кривий вказiвний палець, - його милiсть коронний гетьман не хоче проливати кровi. - Звiдколи це коронний зробився таким святим, що став пiклуватися про нашу кров? - в'?дливо поцiкавився Павлюк. -Як перепився нею? Чи йому, може, вже набридло палити живцем укра?нських матерiв з дiтьми? Помовчали. Посли не знали, що вiдповiсти. Пан Сокiл надимав щоки й посилено сопiв, пан Коморовський надто уважно вивчав свiй вказiвний палець, начебто щойно його побачив на сво?й руцi. - У мене обмаль часу, щоб грати в мовчуна, - звiвся Павлюк. - Що пани посли ще мають сказати? - Коли пан гетьман вгаму? чернь, йому буде даровано булаву iменi короля i в дарунок крулевщизну, - сказав Коморовський. - Я бачу, що Рiч Посполита не так мене зрозумiла, пане посол. Коли б я прагнув булави i крулевщизни, то дiяв би iнакше. Я душив би Укра?ну, як Кара?мовичi та iншi пани соколи. - То пан гетьман бореться не аа гетьманство? - був здивованiй Коморовський. - Не за владу? - Пан посол, очевидно, мiря? мене сво?ю мiркою? - Це все? - запитав Коморовськйй. - Все, пане посол. - Що ж... - розвiв руками посол. - Мiг з паном Соколом сво? зробили, застерегли пана гетьмана. Але, кров свою проливати за чернь? Це не вклада?ться у мо?й головi. - Я дуже шкодую, що в пана така мала голова, - вiдповiв гетьман. Коморовський, котрий до цього вдавав з себе статечного, врiвноваженого дипломата й миротворця, схопився, як ужалений, щось зашипiв у рудi вуса, i його наче вiтром здуло. - Ви ще пошкоду?те, П-павлюк! - затряс кулаками Сокiл. - Ми викоренимо вашу бунтарську Русь! Ми ?й полама?мо крила! - Сво? крила ви, пане Соколе, давно поламали, повзаючи в покоях магнатiв, то як ви дiстанете нашi крила? - запитав Павлюк. - Адже повзучий повза?, а летючий лiта?. Нам з вами, як бачите, не по путi. Ось так-то, пане повзучий, чи то пак Соколе. Сокiл вилетiв, як ошпарений. - От лихо, - похитав головою Павлюк. - Мабуть, я не вмiю приймати послiв, стрiмголов вистрибують. Минуло ще з мiсяць. З першим снiгом у Чигирин прийшов Кизим зi сво?м загоном. Входили у мiсто з пiснею: Ой при?хав козаченько до бистрого броду, Там побачив дiвчиноньку, хорошу на вроду. Крикнув та гукнув "Давай перевозу, Бо пильнi? листи маю, ?ду до обозу!" Над мiстом весело й задерикувато злiта? пiсня: Вийшла дiвчина та й глянула в очi. "Не ?дь, не ?дь, козаченьку, темненько? ночi! Нiчка темненька, дорiженька слизька, - Ночуй, ночуй, козаченьку, кватиронька близько!" - Здоров був, пане гетьмане! - гудiв Кизим, поблискуючи очима. - Прийма?ш нас чи на дверi показу?ш? - Таких веселих та спiвочих чом i не прийняти. З якими вiстями, отамане? - ручкався Павлюк. - Ти нiби, Сидоре, аж побiльшав? Ростеш? - А ми, ковалi, завсiди ростемо, бо гаряче залiзо ку?мо! А вiстi не зовсiм утiшнi. Потоцький вже в Бiлiй Церквi. Ляхи випалюють села й мiстечка. Снiг чорнi? вiд попелу. - Хто зустрiв Потоцького в Бiлiй Церквi? - Навстрiч ви?хав старшина Клиш з купкою зрадникiв Ре?стровцi та мiщани пiшли за мною. - То ходiмо дивитися на тво?х орлiв! Вийшли у двiр, i Павлюк аж зажмурився вiд слiпучо-бiлого снiгу. - Але ж i днина!.. А небо голубе, як по веснi. - Хто помер, той ка?ться. - Коли знав, за що помер, - не ка?ться, - вiдповiв Павлюк, з насолодою вдихаючи чисте морозна повiтря. Високий дебелань Кизим iшов, широко i твердо ступаючи, снiг пiд його ходою якось смачно хрумтiв: хрум-хрум... Йти з ним було при?мно i легко. Та ось i майдан, навпроти церкви стоять шеренгами бiлоцеркiвськi козаки й мiщани. - Здоровi були, молодцi! - привiтався Павлюк. - Здоров був, гетьмане! - в один голос вiдповiли бiлоцеркiвцi. Павлюку це сподобалось, коли в один голос, то спiльнота в них ?. I весело запитав: - Чи не злякали вас, бува, ляхи? - Ляхи лякали, та ляки повтiкали, - вiдповiли бiлоцеркiвцi. - Тодi слово мо? буде коротким. Досi ви служили ляхам, тепер послужите матерi сво?й Укра?нi. Перемоги я вам не обiцяю, перемогу ви самi здобудете в боях. А головами накладете - недарма пролл?ться ваша кров. Обiйшов загiн, придивляючись, хто як озбро?ний, похитав головою. Ре?стровцi ще нiчого, а мiщани тримають в руках або дрюччя, або залiзяччя... Кепсько iз збро?ю. Павлюк важко зiтхнув, хоч би не вилiзло це боком в першому ж бою... Спинився проти Кизименка, замилувався премiцним та вродливим парубком. Як i батько, рослявий, широкоплечий, ставний i гарний. Так i пашить здоров'ям та силою. Але чомусь насуплений, злий. - Як воно вою?ться, коваленку? - м'яко запитав Павлюк. - Та декому хочеться боки нам'яти! - сердито засопiв Кизименко i промовисто бликнув на батька. - Го-го-го! - зареготав Кизим-батько. - Це менi синок грозиться боки нам'яти. Увесь у мене вдався. Я також сво?му батьку трохи одного разу не нам'яв боки. - Що ж це у вас, сiмейна спiрка? - Сiмейна, - посмiхався Кизим бiлозубою посмiшкою. - Я наполягав, що Бiлу Церкву треба залишити, а синок мiй вперся: тiльки з ляхами битись! Замалим було не почубились! - Я i в Чигиринi можу нам'яти чуба! - Кизименко рiшуче ступив iз шеренги, засукуючи рукава. - То давай, сину, поб'?мося навкулачки, - весело казав Кизим, також засукуючи рукава. - Та чи ви подурiли? - втрутився Павлюк. - Ану киш, пiвнi Кизими! - Батько задарма здав Потоцькому Бiлу Церкву! - кричав Кизименко. - Запершись у фортецi, ми могли б ще довго вiдбиватися. А так вiдходимо. I допоки? Залiзо треба кувати, поки воно гаряче! - От ми й почека?мо, коли воно як слiд нагрi?ться, -вiдповiв Павлюк. - Коли вже з нього iскри будуть кресатися, тодi й. вiзьмемось за молоти кувати нашу волю. I раптом в кiнцi шеренги побачив Марину. Спершу не повiрив власним очам. Марина стояла перед ним наче намальована: в блакитних козацьких шароварах, в сивому кожушку з чорним комiром, в шапцi, отороченiй смушком, з-пiд яко? вибивалося м'яке русяве волосся, за малиновим поясом стирчав пiстоль, червонi чоботи, як мак, горять на бiлому снiгу. - Ти?.. - чомусь пошепки спитав Павлюк i вiдчув, як тепла хвиля огорнула його з нiг до голови. Вже давно йому хотiлося побачити Марину. Просто побачити, просто подивитися на не?... I ось перед ним сто?ть ставний, чорнобровий козак з нiжним, зашарiлим вiд морозу лицем i теплими карими очима. - Я всi?ю сiмейкою з ляхами воюю! - загудiв Кизим. - Ми з сином в похiд збира?мось, а Марина як та смола пристала, не вiддереш! Пiду та й пiду! Сиди, кажу, й не рипайся, бо не дiвоче дiло вiйна. Так вона хоч i дiвчина, а Кизимового роду. Як наврiпилась, так i наполягла на сво?му. Довелося взяти. Отакi дiла. - Я ще й стрiляти вмiю! - блиснувши на батька насмiшкуватими очима, вiдказала Марина. - Не гiрш нiж усi Кизими! - От надiлив Бог сiмейкою! - весело гудiв Кизим-батько. Павлюк дивився на дiвчину, наче заворожений. Вона стояла перед ним чиста, незаймана, як перший снiг, ма-рилась йому чарiвним видивом, що невiдь-де взялося в заснiженому Чигиринi. - Вiйна, Марино, не для дiвчат, - тихо мовив Павлюк. - Я не боюся смертi, - просто вiдповiла Марина. - Хай вороги ?? нашi бояться. Я буду перев'язувати козакам рани i стрiляти коли треба. I шаблю можу в руках тримати. - Ми всi такi, Кизими! - гордо вигукнув старий коваль. - У нас i рiд увесь такий: жiнки чоловiкiв за пояс заткнуть. Моя дружина покiйна маленька була, як дiвчинка, а як розiйдеться, то й сам бiс, бувало, з нею не зладить. Скiльки вона мене навколо кузнi попоганяла, дорогу витоптав утiкаючи. Але все одно по-мо?му виходило. Нiколи ?й не уступав. Якось ганяла мене, я в хату вскочив, пiд пiл залiз, а вона ногами тупотить: вилазь! Не вилiзу, кричу, моя тут воля, що хочу, те й чиню!.. I не вилiз. Отакi ми, Кизими!.. Марина засмiялась, карi теплi очi ?? спалахнули живими iскорками, i Павлюковi здалося, що то бризка? живлюща волога з чарiвно? криницi. I йому стало весело, легко i гарно, на мить вiн забув про ту ношу, що лежала на його плечах, про сво? думи, котрi не давали йому спокою, i смiявся, щасливий, як нiколи... Невдовзi до Чигирина з'?хались отамани на раду. Першим примчав Гордiй Чурай. В доброму кожусi, в гостроверхiй смушковiй шапцi, розпашiлий з морозу, з живими, сяючими очима, молодий i наче аж безтурботний, вбiг вiн у хату, гупаючи замерзлими чобiтьми, i в хату разом з ним мовби увiрвалося саме життя - молоде, неспокiйне, радiсне. - Гарна днина, i мороз iз руками! - весело закричав вiн з порога. - Та в нас у Полтавi це? пори ще краще бува?! - У вас у Полтавi i снiг, мабуть, теплiший? - посмiхнувся Павлюк. - I грi?, що добрий кожух! - Ще б пак! У нас кожухи iз снiгу шиють! - блиснув зубами Чурай. - Прибув на раду, але не сам. За пазухою в мене одна мила добродiйка. З цими словами Чурай шаснув рукою за пазуху i витяг звiдти... дику качку, весело заторохтiв: - Ось! Прошу любити й шанувати! Подивiться, люди добрi, яка краля, хоч i нещасна! - Посадив качку на долiвку, та сполошено крякнула й, осмiлiвши, довiрливо подивилася на Павлюка одним оком, потiм другим. - Бiля Тясмину ?? пiдiбрав, - широко посмiхався Чурай. - Озерце вже замерзло, лише посерединi жменя незашерхло? води лишилася. От вона й трималася. Качка зашкутильгала по долiвцi, тягнучи перебите крило, додибала до Чурая, сiла в нього бiля ноги. - На одному крилi не полетиш у вирiй, - зiтхнув Чурай. -Шкода менi стало качку, загине ж, думаю, замерзне. Або лисиця схопить. Мало хто не позариться на живу душу, в яко? перебите крило. - Хай живе ця жива душа з перебитим крилом! - Павлюк обережно погладив качку, вiдчуваючи долонею м'яке шовковисте пiр'я. - Перезиму?, а по веснi, як будемо живi, як нам нiхто крил не полама?, випустимо. Зайшли Биховець та Остряниця, присiли бiля качки, гладили ??. - Дике, а не бо?ться. - А того ?й боятися, коли ви справжнi люди, - вiдказав Чурай. - Вона знала, до кого йти. - А добрий би з не? борщ був! - раптом сказав Биховець. - Люблю всмак по?сти, особливо борщ з качатиною. - Що ти теревениш, полковнику?! - так i кинувся до нього Чурай. - Та я тобi за такi речi духопелкiв надаю. Вона ж, нещасна, сподiвалася в нас притулок i захист знайти, а ти ?? в борщ? Зразу видно, що не був у нас у Полтавi. Ми б тебе швидко навчили птахiв любити не за м'ясо, а за красу. - Здаюсь! Пожартував! - нiяково посмiхнувся Биховець. - Слово прохопилося. Хiба ж я не бачу, що вона нещасна? - Важко ?й тут зимувати, знаючи, що iншi в теплих, краях, - задумливо мовив Павлюк. - Наш обов'язок усiм скривдженим допомагати! - не вгавав Чурай. - Будемо вважати, що рада отаманiв постановила: дику качку прийняти в наше товариство! Остряниця сумно похитав головою: - Дивлюсь я на цю птаху з перебитим крилом i думаю: i ми такi... З перебитим крилом. I силку?мось злетiти на одному крилi, маримо про теплий край-рай, а наше останн? крило скову? крижана холоднеча. Всiх вразила ця мова, й отамани здивовано i вражено дивилися на похнюпленого Остряницю. Крижаним вiдча?м i гiрким сумом вiйнуло вiд його слiв... - Нi, нi! - раптом крикнув Биховець. - Ти, Якове, духом занепав. Нiяка крига не скову? наших ясних вод! - I крил нам нiхто не полама?, допоки самi ?х не зречемося! - вигукнув Чурай. - Людина тiльки сама собi може обламати крила. - А може, ми тiльки розправля?мо сво? крила? - запитав Павлюк. - А лет у нас ще попереду? Гордiй правду сказав: крила людина сама собi лама?, коли дух у не? переста? бути крилатим. Коли ?? вiдчай у панцир закову?. Коли мрi? ?? заснуть навiчно. - Але щось же треба робити! - схопився Остряниця. -Ляхи вже в Бiлiй Церквi, а ми сидимо. Що ми чека?мо? Коли Павлюк був просто сотником, вiн був рвучкий i гарячий, не задумуючись кидався в будь-яку вирву стрiмголов. Та тiльки вибрали його гетьманом, вiн ураз перемiнився. Довго дума? i гада?, перш нiж зробити крок, вага?ться, вичiку?... Я не впiзнаю Павлюка. Запанувала довга мовчанка. Гетьман задумливо дивився у вiкно. Та ось вiн повернувся, тихо мовив: - Я й сам себе не впiзнаю. Твоя правда, Якове. - Павлюк зненацька рвучко схопився, наче скинув з себе оцiпенiння, очi його блиснули гостро, голос забринiв запальною пристрастю. - Сотник Павлюк i справдi колись, не задумуючись, сторч кидався у вирви, гарячкував до безмiри i нi в грiш не цiнив власне життя. Вiдтодi життя дечому навчило Павлюка. Сотник Павлюк ще мiг кидатись у вирви, бо ризикував всього лише одним життям. Та ще хiба життям сотнi. Але що можна було чинити сотнику, те не велено гетьману. Гетьман Павлюк не ма? права ризикувати долею Укра?ни i, не задумуючись, кидати ?? в круговерть. Сво?м життям я й тепер можу ризикувати, але життям повсталого люду - нiколи. Мушу бути тверезим, спокiйним i обережним. Примiром, я програю, а я допускаю i такий хiд. То з чистою совiстю скажу собi: Павлюк, ти зробив усе, що мiг, на що був здатний. Ти не схибив. А ще бiльше за тебе зробить хтось iнший, щасливiший. Можливо, той iнший з нашо? iскри роздмуха? велике полум'я. Ось що я вам хотiв сказати, братове! Остряниця раптом кинувся до Павлюка, поцiлував його i, сiвши на лаву, вiдвернувся до стiни... До хати, гупаючи замерзлими чобiтьми, шумно ввалився Кизим i загудiв з порога: - А чого це товариство задумалось? - Стягнув з себе кожух, повiсив у кутку. - А снiжок же надворi!.. Так i тягне тебе поборюкатися!.. Особливо з молодичкою в снiжки погратися, а потiм чарчину випити, а ще потiм... - А потiм можеш не розказувати, - зiтхнув Чурай. - Викладай лiпше нам, що зна?ш про ляхiв. Кизим сiв на лаву, запалив люльку. - Мо? хлопцi розвiдали, що ляхiв зiйшлося в Бiлу Церкву чотири полки, не рахуючи надвiрних команд та сильно? артилерi?. Це набагато бiльше, анiж ми на сьогоднi ма?мо. -- До всього ж у нас обмаль збро?, - озвався Павлюк. -Особливо в селян та в мiщан. Люди зовсiм беззбройнi. - Щоправда, дух у вiйську Потоцького зараз кепський, -продовжував Кизим. - Жовнiри буцiмто платню наперед вимагають, а король бариться. Та, зрештою, не в цьому суть. Чи готовi ми йти зараз на Бiлу Церкву? Ось що я хочу запитати вас, товариство. - Нi, - заперечливо похитав головою Павлюк. - Селянськi загони здебiльшого ще беззбройнi, а козаки ще не всi зiбралися. Йти зараз на Бiлу Церкву все одно, що пiдставляти голову пiд обух. До того ж раннi хуртовини вiдрiзали вiд нас багато загонiв, чимало ?х застряло в Заднiпров'?. Ще не привезли всi армати, зараз обози переставляють з возiв на сани, а отже, не пiдвезено порох, свинець та провiант. Доки всi зберуться, потрiбен ще час. Для вирiшального бою я вибрав Мошни, куди найзручнiше сходитись усiм загонам. У Мошнах всю осiнь дi? Скидан, нещодавно вiн узяв Корсунь та Стеблiв. Але чимало ще мiстечок залиша?ться в руках ворожо? нам старшини. I ще одне: увесь люд оповiщений, що збiр у Мошнах. Перегравати все це на Бiлу Церкву, заново жмуритись вже пiзно. Хай ляхи сваряться мiж собою, кожний згаяний ними день тiльки на користь нам. Бо нам важливо зараз виграти час, пiдтягти загони й обози. I по змозi озбро?ти селян та мiщан. - Помовчав, крутячи вус. - Що скаже на це товариство? - Приста?мо! - за всiх вiдповiв Чурай, i отамани на знак згоди закивали головами. - Тодi завтра вируша?мо в Мошни, де невдовзi ма? вирiшитися наша доля, - сказав Павлюк i поклав на стiл стисненi кулаки. - Не будемо передчасно гадати, як воно складеться... А снiг сiявся, падав, кружеляв... Теплий, лапатий, м'який. На деревах, хатах, тинах, стiжках сiна непорушно виростали бiлi пухкi та пишнi шапки. Снiг устеляв свiт беззвучно, нiмо. Зникло все: земля, мiсто, люди, - всюди був один лише снiг, i бiлий свiт видавався чистим, мовби щойно народився... Такого бiлого-бiлого снiгу, мовчазного, теплого i чистого, Павлюк вже давно не бачив. Не втерпiв, вiдiклав сво? унiверсали й вийшов надвiр. Довго стояв непорушно, прислухаючись, як пада? снiг, i йому здалося, що вiн маленький, безтурботний хлопчик у сво?му селi, що нема? в нього нiяких дум i клопотiв, що вибiг вiн у двiр, взувши бабусинi шкарбани, й зараз накача? снiгу i злiпить отакезну бабу... Павлюк посмiхнувся вiд повноти щастя i побрiв навпростець до левади, i доки йшов, снiг облiпив його з нiг до голови, нiби вiдгородив сво?ю бiлизною вiд усього свiту. Сьогоднi у гетьмана видався вiльним вечiр, завтра вiн знову не матиме спокою i в головi буде тiсно вiд дум, а там - Мошни, бiй... Завтра буде все, крiм спокою i тишi. I сьогоднi йому хотiлося побути наодинцi зi снiгом, бо сьогоднi вiн укутував землю, прикривав ?? рани i лихолiття, створював хоч митт?ву iлюзiю щастя та солодко? дрiмливо? байдужостi, коли хочеться безтурботно дивитися на бiлий свiт, упиватися тишею i забути про все. I - диво дивне?! - снiг пахнув весною, якимось незнаним досi зiллям. Вiн не просто пахнув, а входив у душу, в кожну клiтину тiла, i годi було втямити, яким зiллям вiн пахне. То Павлюковi здавалося, що снiг пахне вишневим цвiтом. То уловлював у ньому запах зелено? бростi, яка тiльки-но вибростилась зеленим горбочком, трiснула на весняному вiтрi, бризнула клейким зеленим соком життя i обережно, сторожко-сполошено висунула кiнчик першого листочка... То зненацька снiг запах м'ятою... - Павле! - Маринко... - прошепотiв вiн, не повертаючись. - Ти чи бiлий снiг до мене озвався? Вiн рвучко оглянувся. Вся облiплена снiгом, пiдходила до нього Марина, наче виринала з бiлого дива, тiльки карi очi ?? свiтилися карим теплом, мов двi зорi в бiлому царствi. I вiн пiшов на тi зорi, на ?хн? каре лiтепло. Марина взяла жменю снiгу, злiпила його i, смiючись, пошпурила, влучивши Павлюковi в груди. - Прошу не сприйняти це як замах на життя гетьмана! - I, засмiявшись, побiгла. Павлюк наздогнав дiвчину, обхопив ?? за плечi i, як колись у далекому-далекому дитинствi, ще пустотливим хлопчиком, натер дiвчинi снiгом щоки... Вони смiялися, а потiм обо? зненацька вмовкли... Вiн близько-близько побачив ?? розпашiле, розчервонiле лице з теплими карими очима, снiжинки на ?? вiях, сльозинки пiд очима, що утворилися вiд розталих снiжинок... А потiм - губи, i потягнувся до них, вiдчувши, що й вона подалася йому навстрiч... ?? губи, ледь охопленi холодком, наче чистим осiннiм повiтрям, були м'якi, покiрнi i враз затеплилися. I свiт кудись зник, була лише свiжiсть, непочата, непорочна свiжiсть живо? вологи дiвочих губ. Але це тривало якусь мить, скороминущу i довгу, як вiк, водночас. Вiн опам'ятався, бо раптом когось побачив у бiлiй пеленi снiгу. - Такий бiлий-бiлий снiг, - прошепотiв Павлюк. - Ти кого побачив? - запитала вона, пильно дивлячись йому в очi. - Кого ти щойно побачив?.. Чому ти мовчиш? Ти ?? побачив, я знаю. Ту, другу, котра не да? тобi спокою, котра болем сто?ть у тво?х свiтлих очах... Вiн мовчав... Марина вiдступила од нього i наче розтанула в бiлому снiгу. ...То? ночi йому снилася Олена. Дивно снилася. Вони йшли вишневим садом. Вишнi квiтли, бiлi-бiлi, наче молоком облитi. А за садом лежав снiг. Кучугурами. Увесь свiт був завалений снiгом, а вишнi квiтли. -- Незвичайно якось, - мовила Олена, - вишнi цвiтуть, а всюди снiг лежить. Що зараз - весна чи зима? - Зима, - вiдповiв Павлюк. - А вишнi квiтнуть тому, що ти бiля мене... Тому, що ти ? на свiтi. Олена тихо посмiхалась. - В день свято? Катерини я поставила гiлочку у воду. Коли гiлочка зацвiте до Рiздва, то вийду замiж. - За кого? - Ще не вiдаю... Ось почнуться рiздвянi ворожiння, поворожу й дiзнаюся. Вiзьму конопельок, опiвночi тричi обiйду навколо хати i посiю конопельки. Олена тихо заспiвала: Я, святий Андрiю, Конопельки сiю, Дай, Боже, знати, З ким весiлля грати... Павлюк дивився на не? здивовано. - Вночi менi мусить хтось приснитися, - казала Олена. - Хто прийде конопельки жати, той i буде мо?м судженим. - Хiба не я твiй суджений? - вигукнув Павлюк. - Адже ти обiцялася? I я кохаю тебе. Я всi цi роки думав про тебе. - Не знаю... Нiчого не знаю... Якось боляче глянула на нього i щезла... А вишневий сад снiгом занесло... "Але ж я мушу йти i жати ?? конопельки", - подумав Павлюк, схопив серпа i побiг... I буцiмто бачить вiн, що конопельки Олени вже кимось скошенi... - Хто? - прошепотiв Павлюк i прокинувся. "До чого цей дивний сон? - подумав вiн сполошено. - Де зараз Оленка? Чи хоч жива вона? Сад серед снiгу... Конопельки... До чого цей сон?.. " За вiкном стояла бiла вiд снiгу нiч. Роздiл чотирнадцятий ...Олена виглянула у вiкно i обiмлiла: вуличкою мчали гусари. Вона якусь мить дивилася на одного з них, що мчав ближче до вiкна, i зiр ?? бозна й для чого фiксував кожну деталь його залiзного вбрання: шолом iз шишаком i шматиною тканини, що розвiвалася в нього за спиною, груди, закутi в панцир, металевi наручники сягали аж до лiктiв, в однiй руцi тримав щаблю й розмахував нею, а бiля сiдла в нього висiв палаш i стирчала бойова сокира. В лiвiй руцi тримав довжелезний спис з прапорцем на кiнцi, такi ж списи з такими ж косинцями-прапорцями були й у iнших гусарiв. Ось вперед вирвався вершник без панцира, в кольчузi, поверх яко? була накинута чорна шуба з бiлими вилогами, i щось закричав... I то? ж митi Олена нiби зi сну пробудилася. - Вставай, Романе, ляхи в селi! Гусари вулицею мчать! Роман схопився... На вулицi закричала жiнка. - Влипли, - тiльки й мовив Роман i став поспiхом одягатися. - Скiльки пройти дорiг i в самому кiнцi в пастку... Вбiгла молодиця, в яко? вони зупинилися на ночiвлю. - Ой, швидше ховайтеся, бо тi iроди вже людей хапають. Тебе, чоловiче, вб'ють, та й усе, а з не?, - кивнула на Олену - ще й познущаються гуртом... На вулицi кричали жiнки... Роман накинув Оленi кожушину на плечi, потягнув за руку... - Швидше... Мо', городами проскочимо. Тiльки б вислизнути з села, а там ми на волi... У сiнях почули, як у дворi дзвенять мерзлi панцири гусарiв, хропуть конi, голосять жiнки... Роман рвучко вiдчинив дверi, i разом з морозом, снiговою пилюгою на нього ринулися якiсь чорнi потвори у всьому залiзному, грiмкотливому, збили з нiг... Його тягнули вулицею, i вiн кра?м ока бачив, що по всiй вулицi потвори, закутi в залiзо, женуть людей. Та й те, що бачив, видалось йому сном. Все ж таки схопився на ноги, вдарив кулаком у груди чорну потвору, але вiдчув, що його кулак натрапив на холодне, слизьке залiзо й зоставив там шкiру iз щиколоток, бо ж надворi мороз. Потiм його вдарили в спину, i вiн полетiв у хлiв, де вже було повно людей, стукнувся головою в чи?сь ноги, й на нього впав хтось iнший... По хвилi свiдомiсть прояснилась, i Роман побачив, що опинився у довгому холодному хлiвi, на стiнах якого густо сидить iнiй, Олена трима?ться за руку, а поруч них стоять i лежать нерухомо жiнки, дядьки, пiдлiтки, дiти... А до хлiва вкидають все нових i нових односельцiв. Ось на порозi вирiс ротмiстр з хвацько закрученими вусиками, великим носом i булькатими очима. Вiн був у шоломi iз гострим шишаком, в кольчузi, поверх яко? була накинута чорна шуба, тримав у руках важкий палаш, з якого стiкала кров, i сам важко дихав. А з-за його спини визирали тi чорнi потвори у мерзлому, грiмкотливому залiзяччi... - Ей, ви!.. Ук-ра-?н-цi-i! - протяг ротмiстр глузливо. -Охолоньте трохи в хлiвi, а ми погрi?мося у ваших хатах. А коли розiгрi?мось, то прийдемо... Ха-ха! Гусари загрiмкотiли залiзом, зарипiли дверi, й чути було, як по той бiк чiпляли замок. - Ой, людоньки, та що ж це буде? - почувся зойк. - Бога зовсiм не бо?мося, от вiн i послав нам випробування, - озвався бiля Романа маленький сухенький дiдок. - Щоб ми в сво?й гординi не забували, що все у Божiй волi! - Оленко, ти жива? - запитав Роман i, взявши ?? руки в сво?, пiднiс ?х до губ i почав хукати. - От як ми з тобою влипли! Зовсiм уже до Павлюка рукою подати... Вони стояли посеред хлiва в купi людей i поглядали на щiлини в стiнах, у якi дуло холодом i сипало снiгом, то на дверi, за якими грюкали залiзяччям гусари... Люди здригалися й ще тiснiше тислися одне до одного, ховаючи всередину дiтей, де зберiгалося хоч сяке-таке тепло. - От i бджiлки так зимують, - знову озвався маленький сухенький дiдок. - Зiб'ються в клубок i грiють одне одного сво?м теплом. Тi, що зверху, як замерзнуть, лiзуть в середину клубка, а тi, що зiгрiлися, - нагору... - Мусимо врятуватися, - прошепотiв Роман. - Будь-що! Але як, я ще й сам не знаю. - Ой людоньки! - знову закричала жiнка. - Та ми тут замерзнемо! - Ой Боженьку, та де хоч ти? Чому не заступишся за нас? Тобi ж видно згори, що чиниться на землi. - Бог за панами руку тягне... - Не богохульствуйте! - верескливо закричав маленький сухенький дiдок. - Бог усе бачить i пам'ята?. Що кому найменовано, те й буде. I ляхи кари Божо? не минуть. Жiнки на якусь хвилю втихли. За благенькими стiнами вила, гула хуртовина, раз по раз сипало до хлiва снiговою крупою, намiтала горбок пiд стiною. Нiхто не мiг зiгрiтися, всi тислися докупи, стогнали, зiтхали, тихо плакали.... А байдужа завiрюха вовком вила й шарпала дверi, свистiла в дiрки, залазила в душi бранцiв. - Хлiв дощаний, - прошепотiв Роман. - А що, коли дошку вирвати? - Дошки знадвору прибитi, - сказав дiдок. - I примерзли так, що й це вiддереш. - Коли силою налягти... - почав було Роман, та той перебив: - Не на силу треба надiятись, а на Бога, Бог усе бачить. - То чому ж вiн не поряту? нас? - сердито запитала котрась iз жiнок. - Хiба вiн не бачить, що ляхи на Укра?нi чинять? - Все у волi Божiй, - сказав дiдок. - Мо', Господь випробову? нашу вiру й терпiння? Молiться, i Бог поряту? нас. Коли не тiло, то душi нашi грiшнi. - Це нас не влаштову?, - озвався Роман. - Все у волi Божiй, - бубонiв дiд. - Молiться, i Бог вас не лишить у бiдi... - Але треба щось робити, - стиха загомонiли чоловiки. - Не загибати ж нам у цiм хлiвi! - Ви чоловiки, то й робiть! - пiдхопили жiнки. - Не дайте нас на поталу ворiженькам. Ви ж бо нашi захисники. - Воно-то так, - чухались чоловiки, - та тiльки як ти голими руками дошки вiдiрвеш? - Якi вони захисники? - почувся сердитий голос. - Захисники он до Павлюка пiшли, а цi пiд боком у жiнок вигрiвалися. От i досидiлися! - Чого ти, Марфо? - хтось заступився за чоловiкiв. - ?х похапали, як i тебе. - Ото й похапали, що плохути! - не здавалася Марфа. Роман мовчки пройшовся попiд стiною, стукаючи кулаком. - Тут не дошки, а обаполи, та й тi попримерзали... Але ж i не гинути... Ану йдiть, чоловiки, та всi гуртом натиснемо... Та пiд дверима почулися голоси, тупiт. Бранцi злякано стислися в купу. Скреготнувши, мерзлi дверi з трудом вiдчинилися, i в хлiв п'яною ватагою ввалилися гусари, розмахуючи шаблями й пiстолями. Гусари вже були без панцирiв, в селянських кожухах, котрi позабирали по хатах. Попереду розмахував шаблею ротмiстр з хвацько закрученими вусами. - П-панове! - закричав ротмiстр, похитуючись. - Доношу до вашого вiдома, що ми розiгрiлися i б-бажа?-мо жiнок! Б-бажа?мо веселитися. Гусари, регочучи, кинулись до селян, вхопили кiлькох жiнок, потягли до дверей... Роман першим опам'ятався й, не тямлячи себе, кинувся на ротмiстра. - Звiрi!.. Куди ви жiнок хапа?те! Бандити з велико? дороги. - Ах ти ж хлоп!.. - витрiщився ротмiстр й з усього маху свиснув шаблею, цiлячись Романовi в тiм'я. В ту мить, коли шабля падала Романовi на голову, пiдбiг дiд, нiхто не встиг i крикнути, як вiн пiдставив сво? маленьке й сухе плече пiд шаблю... Ротмiстр вiдсiк йому все плече з рукою, i старий, як лозина, зiгнувся й беззвучно впав у горбик снiгу що намело в хлiвi... - Ах ти ж х-хлоп! - скреготнув зубами ротмiстр. - Та я ж тебе, с-смерде вонючий!.. Конай тепер, нiхто тебе не доб'?!.. А тобi пощастило, - повернувся вiн до Романа. - Гаразд. Поживи ще трохи. Я тобi придумаю цiкавiшу смерть. Прихопивши з собою кiлькох жiнок, гусари зачинили за собою дверi... Роман кинувся до дiда, перевернув його, не знаючи, як i чим перев'язати йому страшну рану, та дiд кволо спинив його: - Облиш... Менi вже нiчого не треба... а та... молодий... живи. - Спасибi вам, батьку! - схилився над ним Роман. - Спасибi й тобi, що батьком мене назвав, - старий хрипiв. - Ви молодi... живiть... борiться... - I затих. - Я ще... - раптом озвався дiд. - Смерть уже за плечима... То ви, люди... Повiдайте все мо?й душi... Про тих звiрiв... Душа моя Боговi про них розповiсть... Та по-швидше, бо я вже... - Села палять, а нас з дiтьми на снiг виганяють! - хтось крикнув у вiдча?... Заворушилися бранцi, кожен намагався ближче стати, квапно викладав людське горе. - Дiтей малих убивають!.. - Жiнок та дiвчат гвалтують... На очах у батькiв. - Вiшають безневинних! - Села спалюють!.. - Волi нема?!.. Життя!.. 3 голоду помира?мо!.. - Ми ж не худоба, а люди!.. - Розкажи, дiдусю, Господу Богу, все розкажи, як ?!.. - В Зеленiй Гутi у церквi матерiв з дiтьми спалили! - раптом голосно вигукнула Олена. - Розкажи й про це Богу. - Все... все Отцю нашому небесному повiдаю, - дiд важко дихав. - Прощавайте! Бог покара? людожерiв... Ждiть Божо? помочi... Старий пересмикнувся, сказав: "Ждiть, я хутко" - i помер. Та ось пiд дверима почувся тупiт i галас. - Знову тi гвалтiвники! Дверi шарпнули, i до хлiва, як i перше, увiрвалися гусари, тiльки були вони ще п'янiшi, i ротмiстр уже нетвердо тримався на ногах. - Планове! - гаркнув ротмiстр. - Я р-розумiю, що в-вам холодно! Х-хто хоче грiтися? Жiнки? П-прошу д-доб-бровiльно! Ну, хлопки, виходьте! Хто з вас п-по-гарячiший... ха-ха!.. Справжнiх лицарiв будете обнiмати... Виходь!.. - Тут його п'янi витрiшкуватi очi спинилися на Оленi. - Ах, яка краля! У-м-м... Пальчики оближеш. - Крикнув гусарам: - Цю -для мене! Роман кинувся на ротмiстра й ударом кулака збив його з нiг. Гусари з оголеними шаблями кинулися на Романа, та ротмiстр, зводячись iз землi, сердито крикнув: - Стiйте, панове! Ротмiстр нарештi звiвся, випльовуючи кров, i, повiльно ступаючи, нiби крадучись, пiдiйшов до Романа. - Я тебе не вб'ю, - важко дихаючи, сказав ротмiстр. - Зразу не зарубаю на мiсцi, як треба б-було б. Бо це надто легко для т-тебе. Я хочу, щоб ти п-помучився. Ти б-будеш сидiти тут... I знати, що в цей час т-тво?ю жiночкою н-насолоджуються лицарi Корони. Це б-буде для т-тебе страшнiше, анiж с-смерть!.. I зненацька блискавичним ударом пiд груди ротмiстр збив Романа з нiг... Гусари затягли Олену в жарко натоплену хату, що складалася з двох половин. В першiй пиячили з десяток воякiв, попiд стiнами лежала гора залiзних обладункiв, всюди валялися списи, довгi важкi мечi, бойовi сокири, на пiдвiконнях шоломи з шишаками. В хатi було душно, гостро смердiв пiт давно не митих чоловiкiв. П'янi гусари з'юрмились навколо столу, на якому стояла зацькована молодиця в розпанаханiй сорочцi, з божевiльними очима. Гусарня примушувала ?? танцювати... Олена вiдчула, як затрiщало полотно сорочки на мордованiй жiнцi, i ноги у не? враз пiдкосилися, стало страшно... "Вмерти... вмерти, тiльки не датись тим гвалтiвникам", - подумала вона i забiгала очима по хатi, з надi?ю шукаючи сво?? смертi, котра б урятувала ?? вiд глуму. - О-о, свiженька!.. - закричав один з гусарiв з брудним, спiтнiлим лицем. - Панове, я перший!.. Тут пiдбiг ротмiстр, штурхнув його кулаком, i той, вiдлетiвши, гуркнувся на кучу обладункiв пiд стiною. - На чужий коровай рота не роззявляй! - крикнув йому ротмiстр. - Це стосу?ться i вас також, пане ротмiстре! - досить спокiйно сказала Олена, хоч в само? все хололо всерединi вiд страху. - Ха-ха-ха!.. - зареготав гусар. - Ти дотепна, моя пташечко! - Вiн схопив Олену за руку, потяг у другу половину хати, де не так було душно, i защiпнув за собою дверi. В хатi було напiвтемне, лише на столi кволо блимала благенька свiчка та в кутку, пiд образами, тьмяно жеврiла лампадка. - Н-ну, п-пташечко, ти, мабуть, замерзла, то погрi?мось. - Ротмiстр, розставивши руки, стуливши слюнявi губи дудочкою, так, що вуса настовбурчились, як два рiжки, посунув на Олену. Вiн був у вовнянiй сорочцi i шароварах, на поясi висiв нiж у шкiряних пiхвах й метелявся з боку на бiк... - Прийди, прилинь, пташечко, в мо? гарячi обiйми... Ха-ха-ха!.. "О Боже, де ж моя смерть-рятiвниця?" - в розпачi подумала Олена й вiдскочила в куток пiд захист образiв. - До Бога поближче? - захрипiв ротмiстр. - Ге-ге! Ти i за пазухою в Бога вiд мене не захова?шся, курiпко! Кинувся до не?, спiткнувся й простягнувся на долiвцi, дзенькнувши ножем на поясi. Олена в розпачi метнулася до дверей, вдарилась плечем, гарячково мацаючи руками в пошуках защiпки, та ротмiстр уже схопив ?? обiруч за талiю i потягнувся слюнявими губами до ?? лиця, дихнувши перегаром. Вона вивернула голову, пручалася, але мiцнi руки ротмiстра стисли ??, як обручем, i вона вiдчула, що пiд нею щеза? долiвка. Ротмiстр пiдняв Олену i кинув на постiль, сам навалився на не?. Олена пручалась i вiдбивалась як могла, але вiдчувала, що ?й не здолати його силу. В розпачi вона вкусила його за руку, та вiн, рвучи на нiй одяг, не звернув на те уваги... Тодi Олена вiдчула, що ?? рука натрапила на рукiв'я ножа, що висiв у нього на поясi. А далi неясно пам'ята?... Ротмiстра трясла лихоманка, вiн уже доривав на нiй сорочку, як вона висмикнула в нього нiж i що було сили застромила йому в бiк... Вiн крикнув, захрипiв, щось бурмочучи, i враз обм'як... Олена, натужившись, зiштовхнула його з себе. Вiн зсунувся i гуркнувся навзнак... Олена важко дихала, судорожно поправляючи на грудях порвану сорочку, i була наче оглушена, жоден звук не долiтав до не?... Так тривало якусь мить, потiм почула регiт гусарiв за дверима й опам'яталась. Заметушилась по хатi, не знаючи, що дiяти, щось хапала, кидала, знову хапала... Потiм нараз згадала дощаний хлiв, людей, що чекають смертi, й серед них Романа... Треба не лише самiй вирватися звiдцiля, а й людей порятувати... Забiгала поглядом по хатi й спинила його на ротмiстровiй кольчузi, що лежала на лавi, на шоломi з шишаком, на мечi i пiстолi... Ще далi вона побачила його чорну шубу... ...Коли Олена в одязi ротмiстра, кольчузi, шоломi i чорнiй шубi, тримаючи в руках шаблю, вiдчинила дверi, то гусари навiть не обернулися до не?. Декiлька з них хропiли просто на долiвках, ноги одного стирчали з-пiд столу, а решта, утворивши коло - обнявшись, горланили пiсень... Бiля них лежала гола замордована молодиця, i ?? груди були закривавленi. В Олени раптом визрiв жорстокий план помсти гвалтiвникам. Взяла зi столу запалену свiчку й вийшла в сiни. Там лежав ворох прядива. Олена згребла те прядиво пiд дверi, сунула в нього свiчку й, упевнившись, що прядиво загорiлося, вийшла з сiней i заперла надвiрнi дверi. ...Гусар, який стояв на вартi пiд дверима дощаного хлiва, навiть ойкнути не встиг, як упав, напоровшись на шаблю. Тремтячими руками Олена вiдчинила дверi i за кричала: - Люди!.. Це я - Олена!.. Вибiгайте, люди, палiть хати з п'яними гвалтiвниками! Вбивайте хижих звiрiв! Хапайте по хлiвах ?хнiх коней - i до Павлюка... Роздiл п'ятнадцятий Вiйсько розвалювалося на очах, i Микола Потоцький нiчого не мiг вдiяти. Настало перше грудня. Рiчний строк служби, на який наймалися жовнiри, скiнчився. Щоправда, за умовами договору, затвердженими сеймом, лишалися ще додатковi два тижнi, i вiйсько вже з чотирнадцятого грудня вважало себе вiльним вiд будь-яких обов'язкiв перед ойчизною. В тiм числi й перед головним командувачем польним гетьманом Потоцьким, котрий пiсля чотирнадцятого грудня ризикував зостатися в Бiлiй Церквi лише з сво?ю власною охороною та надвiрною гвардi?ю Саму?ла Лаща. Полки спiшно провели сво? внутрiшнi ради й ухвалили: в зв'язку з тим, що ?м не виплачують протягом осенi платнi, а також зважаючи на зиму, вiд подальшо? служби вiдмовитись! Переляканий Потоцький не знав нi дня, нi ночi, бачачи, як на очах розкладаються полки, пада? дисциплiна й будь-яка слухнянiсть. Хоругви щодня збираються на раду, галасують, кричать до хрипоти i, так нiчого й не ухваливши, другого дня знову починають мiтингувати... Польний гетьман метався з Бiло? Церкви у Бар i назад, благав, умовляв коронного гетьмана потурбуватися перед королем, щоб вiйську спiшно привезли платню. Кон?цпольський обiцяв, але Потоцький, не дуже цьому вiрячи, повертався у Бiлу Церкву, де на нього очiкували вже делегацi? вiд полкiв. Делегати вимагали грошей. Потоцький клявся, закликав ?х до порядку та вiрностi Речi Посполитiй, лякав ?х повсталими козаками i змушений був знову мчати у Бар... Вiйсько продовжувало розпадатися. - Ми не невiльники! - кричали охриплi на сво?х безкiнечних мiтингах вояки. - Ми вiдмовля?мося вiд подальшо? служби i негайно вимага?мо плату, яку заслужили цi?? осенi!.. Зрештою Потоцький у вiдча? видав наказ, яким зобов'язував усi полки негайно вирушити на Заднiпров'я, в напрямку Чигирин