а та Корсуня, для "вгамування бунтiвних козакiв самозванця Павлюка". Але на той грiзний наказ головного командувача вiйсько не звернуло щонайменшо? уваги. Бiльше того: бунтiвнi жовнiри видали свiй власний наказ, в якому велiли поручникам усiх хоругов, переборовши опiр сво?х офiцерiв, не звертаючи уваги на головного командувача й ойчизну, прибути четвертого грудня у Фастiв на конфедерацiю! Першим про цей наказ бунтiвного вiйська дiзнався пан Лувчицький, вiйськовий стражник i командир другого полку, особистого полку польного гетьмана, котрий теж при?днався до конфедератiв. Лувчицький розвозив по полках наказ Потоцького про наступ на Чигирин i, дiзнавшись про конфедерацiю, того ж дня подався у Фастiв. В надвечiр'я вiн пiд'?жджав до мiстечка, яке бунтiвнi жовнiри вибрали за свою тимчасову столицю. Трiщав мороз i мiцнiшав з тi?ю швидкiстю, з якою згасав короткий зимовий день. Снiг то рипiв, то стогнав пiд полозками саней. Пан вiйськовий стражник, закутавшись у шубу, почувався зовсiм кепсько. Мороз залазив навiть пiд шубу, та гiрше морозу дошкуляла конфедерацiя жовнiрiв. Яку ухвалу приймуть конфедерати на сво?й радi? Що, коли надумають повернутися у Варшаву? Матка Боска!.. Вони пiднiмуть повстання у самiй Речi Посполитiй! Пан стражник зiтхав, мало вiрячи в успiх сво?? по?здки. Холоднi заснiженi рiвнини, аж синi вiд морозу, обступали Фастiв з усiх бокiв. Самого мiстечка не було видно, лише бовванiла фортеця та де-де тяглися вгору немiчнi димки й тьмяно, наче вовчi очi, блимали вогники в кiлькох мiсцях. При в'?здi в мiсто стояла стража. - Стiй! Хто?! - до саней пiдiйшов поручник з жовнiрами. Лувчицький зрозумiв, що перед ним не просто вiйськовий дозор, аби ворог не зумiв увiйти в мiсто непомiченим, а варта конфедератiв. I коли б вiн назвав свiй чин, то його сани за голоблi повернули б назад... Тому пан вiйськовий стражник бадьоро вигукнув: - Поручник третьо? хоругви другого полку. Спiшу на конфедерацiю. Де збiр? - У квартирi поручника першо? хоругви коронного канцлера, - вiдповiв дозорець. - По цiй вулицi прямо, потiм лiворуч третя хата. Поспiшайте, пане поручнику, бо коло[6] вже почалося. Коли пан стражник пiд'?хав до хати поручника першо? хоругви коронного канцлера, то побачив не один десяток саней, бiля яких тупцяли закоцюблi вiзники. Лишивши у санях шубу, бiгцем вскочив у сiни, де вже товпилися жовнiри, i з трудом протиснувся в хату. Спершу вiн нiчого не побачив, бо всюди були спини, i Лувчицький опинився наче в колодязi. Зрештою вiдсунув якусь спину i побачив, що хата повна делегатiв вiд усiх хоругов. Пан стражник напружив слух i насилу розiбрав окремi слова, уривки фраз: "...?днаймося... стiймо на сво?му... Геть похiд, хай живе конфедерацiя!" Працюючи плечима й лiктями, сяк-так протиснувся вперед I опинився бiля кола, в якому одночасно виступали два поручники. Раптом один з них захрипiв i вмовк, а другий пiдвищив голос: - Панове! Нi про яку подальшу службу не може бути й мови! - закричав поручник, i всi делегати схвально загудiли. - Доки король не заплатить, не визна?мо його влади! - Та це ж... Та це ж бунт!.. - не тямлячи себе, закричав Лувчицький. - Та як ви смi?те таке пасталакати, сини Корони i його милостi короля?! В хатi зробилося так тихо, що Лувчицький почув, як сполошено загупало його власне серце. - Це ж пан вiйськовий стражник! - пролунав раптом одинокий голос. - Хто посмiв його впустити у коло? Вiн же не делегат, а прислужник Потоцького! - Геть стражника! - заревiли делегати. - Виженiть його в три шия з Фастова! Пан вiйськовий стражник хотiв було щось сказати, але дужi руки схопили його за комiр, виволокли на вулицю, кинули в сани й оперiщили коней батогами... Пан Лувчицький опам'ятався, коли Фастiв лишився далеко позаду... Вислухавши пана стражника, переляканий Потоцький спiшно вiдрядив делегацiю у Фастiв у складi ротмiстра рейтарсько? хоругви пана Мочарського i ротмiстра Ко-моровського з суворим велiнням будь-що проникнути в коло i пiд загрозою кари вгамувати конфедератiв. - Зберiть всю свою мужнiсть! - напучував польний гетьман сво?х посланцiв. - Пам'ятайте, що конфедерати - це бунтiвники, а за вами сто?ть ма?стат, його милiсть король i вiрнi сини Корони! П'ятого грудня посли польного гетьмана вже пiд'?жджали до околицi Фастова, де ?х перестрiв дозор. - Ми посли його милостi польного гетьмана! - доповiв ротмiстр Мочарський. - Негайно пропускайте нас, пане поручнику! - Iменем короля! - вигукнув пан Коморовський. - А в нас тут, панове, своя влада, - ошкiрився поручник-конфедерат. - I пан польний гетьман нам пхi! Поручник навiть сплюнув. Ротмiстр Коморовський схопився було за рукiв'я шаблi, та пан Мочарський його спинив i благальне звернувся до поручника: - Коли так, пане поручнику, то негайно сповiстiть свою владу, що до не? прибули посли польного гетьмана! Поручник неохоче буркнув жовнiру: - Метнись i повiдом коло про послiв. Мабуть, з годину просидiли гетьманськi посли в санях на околицi мiста. Поручник позирав на них з неприхованим глузом. - Це вже занадто! - шипiв Коморовський. - Що вони собi думають? Гадаю, не павлюкiвцiв треба усмиряти, а сво? власне вiйсько! - Тут ?хня сила i влада! - буркнув Мочарський. - Прошу пана не робити дурниць, а терпеливо чекати. Конфедерати зараз злi, як зимовi вовки! Ще з годину чекали мовчки, а далi мороз вигнав послiв iз саней, i вони, ляскаючи об поли руками, забiгали сюди-туди. - Ось так би й давно! - зареготав поручник. - Стривайте, панове, ви ще не так у нас побiга?те! Згодом при?хав жовнiр i сказав, що рада впуска? у мiсто послiв, але в коло панам вхiд забороня?ться. - Що це ще за новина? - бурчав Коморовський. - Я скоро лусну вiд злостi!.. - Раджу пановi не розсипатися передчасно, допоки його не луснули в три шия з Фастова! - не без шпильки порадив Мочарський. В коло ?х i справдi не пустили. Коморовський бiгав навколо саней, а Мочарський носився з однi?? хати в iншу, благав i зрештою таки впросився. Рада допустила в коло лише одного посла. Хата була битком набита делегатами. Крик i гамiр не вщухали й на мить. Пана посла вiдiпхнули в куток, де вiн i застиг покiрно. - Ми мусимо згуртуватися i не уступити королю жодного пункту наших вимог! - розмахуючи руками, галасував один з делегатiв. - Договору про подальшу службу нема?. I нiяко? подальшо? служби не буде! Ми не дурнi, щоб у такий скажений мороз виступати проти козакiв. Ми замерзнемо в полях. Гетьман не ма? права примусити нас iти в похiд! Згiдно з сеймовою конституцi?ю, ми вербувалися лише до першого грудня. Ми не будемо воювати без грошей. Ми жебраки! Хай живе конфедерацiя! - Правильно! Н?х жи?! - закричали делегати. - Нiчого нам було пертися сюди! В цьому кра? люди злi! - Неврожай! - чулися окремi вигуки. - Чернь дубове листя вже ?сть та висiвки. Ми також будемо голодувати! - Кажуть, у Павлюка дуже велике вiйсько! - З козаками воювати - не те що з черню! - Якщо i згодимося в похiд, то лише по веснi! Пан Мочарський трохи оговтався i закричав з кутка: - Я, особистий посланець його милостi польного гетьмана, хочу сказати вам... - Заткнiть йому рота! - залунали вигуки. - Досить нам обiцянок! Та все ж бiльшiсть ухвалила надати послу слово. - Панове! - сказав Мочарський, сам себе пiдбадьорюючи. - Ще нiколи коронне лицарство не було таким безвiдповiдальним, щоб лишити службу в час наступу i бiльше думати про жалування, нiж про безсмертну славу! - Котись ти з сво?ю славою подалi вiд Фастова! - пролунав насмiшкуватий вигук. - Ми вже наслухалися й кращих слiв! - Сеймова конституцiя затвердила договiр до першого грудня! - Панове во?нство! - з свого кутка намагався перекричати Мочарський делегатiв. - Лише надзвичайна обставина, коли самозванець Павлюк погрожу? вiдiрвати вiд Корони Укра?ну, змушу? пана польного гетьмана йти проти сеймово? конституцi? i тримати вас ще на службi. Як тiльки ми розiб'?мо повстанцiв, так i повернемось додому! - Вiн збира?ться розбивати козакiв? Ха-ха! - реготали делегати. - Пан посол дуже прудкий! - Хай гетьман лiпше везе жалування! - Ви одержите платню! - зриваючи голос, вигукнув Мочарський. - Не забувайте про ту честь, яку ви здобудете тут, на полi бою! Останнi слова були сприйнятi як насмiшка, i пана посла безцеремонно витягли з хати... Лише в надвечiр'я послам повiдомили, що рада конфедератiв нi до чого не домовилась, а ухвалила провести дев'ятого грудня друге коло в Рокитному. З тим посли i повернулися в Бiлу Церкву. Вислухавши послiв, Потоцький i зовсiм занепав духом. Вселяло надiю лише те, що конфедерати не дiйшли згоди. Можливо, й у Рокитному вони не дiйдуть згоди, пересваряться мiж собою, i ?х тодi буде легше приборкати. Але злiсть не минала. Допiкала холоднеча. Хоч палац опалювали з ранку й до глибоко? ночi, тепло не трималося, польний гетьман мерз i злився ще бiльше. Сидiв у покоях надутий як сич, нiкого не хотiв бачити i слухати. Ось тобi й великий полководець!.. Прийшов усмиряти бунтiвникiв, а власне вiйсько саме збунтувалося. Пся крев! А тут ще й подагра допiкала щодень дужче й дужче, трiщали суглоби, бiль проганяв сон, i Потоцький до ранку скреготiв зубами. Злiсть на подагру (знайшла час i мiсце!), конфедератiв (теж вибрали час!), козакiв Павлюка (не могли вони хоч по веснi пiдняти повстання!), на власну долю, що закинула його в цi заснiженi холоднi простори, не давала йому спокою. Вже почав було думати, чи не час зараз, коли жовнiрський бунт не зайшов далеко, прохати в короля вiдставки, аби сво?часно вмити руки. I хай тодi iншi розхльобують цю кашу, а з нього досить!.. Можливо, польний гетьман так би i вчинив, та несподiвано з Бара надiйшла пошта. Коронний гетьман писав, що король продовжив подальшу службу жовнiрiв, починаючи з першого грудня, i велiв скласти списки хоругов. Платня жовнiрам за одну чверть привезена в Бар, i незабаром вона буде в Бiлiй Церквi. Потоцький мусить скласти списки найзапеклiших конфедератiв (але це треба зробити в глибокiй та?мницi), котрi пiсля повернення з походу будуть, як i годиться, покаранi у Варшавi! Польний гетьман пiсля листа трохи ожив i навiть заходився щось веселе намугикувати пiд нiс. Та особливо повеселiв, коли в Бiлу Церкву прийшли з сво?ми загонами: пан секретар його королiвсько? милостi Адам Казановський, пан брацлавський во?вода i заступник коронного гетьмана Адам Кисiль, а також во?вода подiльський з надвiрною гвардi?ю. Сили ?хнi були не такi вже й значнi, але в разi потреби ?х вистачить, аби приборкати конфедератiв. Тому дев'ятого грудня польний гетьман зiбрався особисто в Рокитне на друге коло конфедератiв. У Рокитному, куди польний гетьман прибув на свiтаннi, на нього та його почет нiхто не звернув нiяко? уваги. Гетьман хмуро розглядав кривi тiснi вулички, занесенi снiгом хатки. Жовнiри, побачивши гетьманську карету, вiдвертали сизi вiд холоду носи. "Пся крев!.. До чого тiльки добунтувалися! - подумки лютував Потоцький. - Писки вiдвертають од головного командувача! Була б у мене сила, я навчив би вас, як поважати польного гетьмана!" В центрi Рокитного, на вуличках, майданi - всюди юрмами ходили або топталися на мiсцi жовнiри, галасували, розмахували руками, а iнодi доходило навiть до стусанiв... Тепер уже Потоцький вернув нiс вiд свого вiйська. Конфедерати утворили коло на майданi бiля церкви, де зiбралися депутати вiд усiх хоругов, полкiв та окремих загонiв. Коли гетьманська карета спинилася, депутати вмовкли i повернулися до карети. Крекчучи (доймала до кiсток клята подагра!), польний гетьман вилiз з карети i разом iз сво?м численним почтом ступив у коло, де до чорно? землi був витоптаний снiг. Депутати мовчали, хмуро позиркуючи на гетьмана. Потоцький вiдчув мовчазну ворожнечу й вирiшив почати першим: - Я проганяю вiд себе думку, панове, щоб це зборище могло зiбратися з лихими намiрами щодо ма?стату! Знаю, що ви люди благородних сiмей i завжди добровiльно вiддавали сво? життя на вiвтар нашо? ойчизни. Трапилось так, що ви не одержали жалування з казни Речi Посполито?. Але ж не забувайте, панове, що ви находитесь на виду в наших ворогiв, якi можуть скористатися з ваших чвар, i це нам дорого обiйдеться. Отже, панове, вам треба пошвидше дiйти згоди й вiдновити мир i порядок у вiйську. Я можу засвiдчити, що служба ваша продовжена, про що скоро надiйде сповiщення його милостi короля, не сумнiваюсь, що незабаром ви одержите i жалування за одну чверть. - Давайте плату наперед! - почувся чийсь роздратований голос. - Ми вже ситi обiцянками!.. - А ви спершу послужiть Речi Посполитiй! - сердито крикнув гетьман. - Усмирiть козацький та селянський бунти, тодi й вимагайте платню! - Потоцький зробив паузу i по тому провадив далi вже спокiйнiше: - Прошу вас, панове, не залишати мене самого в цiй бунтарськiй кра?нi, а разом зi мною подавити чернь та козакiв. Делегати, пошепотiвшись мiж собою, випхали наперед поручника. - Ваша милiсть пане польний гетьмане! - почав той. - Ми готовi служити королю й ойчизнi, пам'ятаючи, що павлюкiвцi для нас найпершi вороги i що ?х треба усмирити. Але нам уже давно не дають грошей. Навiть, зважаючи на табiрну дорожнечу, ми зовсiм не ма?мо змоги що-небудь купити. Одначе ми ще не закiнчили нашо? ради, тому проха?мо вашу милiсть i панiв, котрi вас супроводжують, полишити коло i дати нам змогу все як слiд обговорити! Потоцького пересмикнуло: його, головного командувача, просять забиратися геть! Але змушений був скоритися. Лише пригрозив: - Я почекаю! Але пам'ятайте!.. Щоб рада проходила без наруг над досто?нством його милостi короля i Речi Посполито?. Ви будете вiдповiдати за цiлiсть мого вiйська!.. Потоцький та його почет повернулися i пiшли до сво?х карет. Лише патер Окольський лишився в колi. - Хай i ксьондз вшива?ться! - почувся голос. - Нам пiдслуховувачiв не треба! Патер почервонiв i крикнув: - Я пiду, але тут буде присутнiй сам Бог! - Давай, давай, повертай голоблi! - кричали жовнiри. - Без тебе зна?мо, хто тут буде! Виступали на радi майже всi делегати, багато галасували, до хрипоти кричали, один одному заважали i нiяк не могли домовитись до чогось певного. Спершу всi балачки точилися навколо питання: служити далi чи повертатися у Варшаву?.. Дехто вже почав кричати: "Геть сейм, котрий притiсня? жовнiрiв!" Потiм хтось вигукнув, що час би й конституцiю змiнити, аби жовнiри мали бiльше прав! Це вже було занадто. Ще, чого доброго, делегати почнуть кричати: геть короля i саму Рiч Посполиту! Тому ротмiстри почали залякувати делегатiв й погрожувати ?м арештом... Рада перетворилася на бiйку. Ротмiстри марно намагалися навести порядок, та ?х нiхто не слухав. Конфедерати роздiлилися на групи i почали вести мiж собою переговори. Коли про це ротмiстри доповiли Потоцькому, на майданi вже клекотiла справжня бiйка. "Матка Боска! - гетьман перелякався не на жарт. - Не дай Боже, пролуна? хоч один пострiл, i полки переб'ють один одного. Тодi менi лишиться хiба що кулю собi в лоб пустити!" Зрештою бiйку сяк-так вгамували. Потоцький з'явився блiдий, аж жовтий, руки його тремтiли. - Панове!.. Панове!.. - благально вигукував гетьман. - Схаменiться! Iменем короля закликаю: не доводьте конфедерацiю до кровi! Я ладен вам зi сво?х коштiв виплатити жалування, тiльки вгамуйтеся! Згадка про грошi дещо заспоко?ла делегатiв. Важко сопучи, вони стояли похнюпленi, потираючи забитi мiсця. - Панове, що ж це твориться?! - репетував Потоцький, i руки його ще дужче тремтiли. - Я привiв вас сюди не для того, щоб ви один одного тусали. Схаменiться, лицарi! Коли ви будете мене слухати, то заживете невмирущо? слави на цьому свiтi, а на тому дiстанете блаженство. А якщо не пiдете на ворога, то вас жде ганьба i кара, а на тiм свiтi - пекло! - Краще пекло з чортами, анiж воювати з козаками! Нерви Потоцького не витримали, вiн хотiв ще щось сказати про справжнiх синiв ойчизни, та натомiсть почав... схлипувати. Марно намагався щось сказати. Делегати остовпiли. А потiм почувся глузливий вигук: - Панове, бiжiть сюди! Гетьман плаче!.. - Спiшiть, бо прогавите таке видовисько!.. Потоцький врештi якось зладив з собою i, кленучи себе за слабкiсть i страх, стояв хмара хмарою, шморгав носом i подумки кляв сво? вiйсько i свiт бiлий. - Ваша милiсть! -озвався один з поручникiв. - Годi вам тут рюмсати, ми не дiти. Нас слiзьми не розжалобиш. Наше рiшення таке: ми готовi служити ще три тижнi, а потiм знову продовжимо конфедерацiю. Але служити будемо лише з тим начальством, кого самi собi виберемо! - Ви хочете, щоб я командував не вiйськом, а свавiльним збiговиськом? - отямившись пiсля плачу, закричав гетьман. - Я швидше переламаю свою шаблю i викину ?? на смiтник, нiж пристану на таке! - Тодi вашiй милостi доведеться ще поплакати! - почувся насмiшкуватий голос. Потоцький позеленiв, хапав вiдкритим ротом повiтря, а делегати глузливо чмихали. Невiдомо, чим би все це скiнчилося, якби в Рокитне не дiстався бiлий вiд iнею гонець. - Ваша милiсть! - голосно крикнув той. - Дозвольте доповiсти! В Бiлу Церкву прибув пан Жолкевський з коронною артилерi?ю. Вони засуджують конфедерацiю i повнiстю пiдтримують вашу милiсть! Майдан вмить затих. Делегати почали злякано перешiптуватися. - Ось так, панове конфедерати! - зловтiшно обiзвався Потоцький. - Заявляю вам вiдверто, що, коли ви й далi бунтуватимете, я змушений буду застосувати вiрну менi артилерiю! Ця погроза подiяла. Другого дня конфедерати доповiли, що вони закiнчили конфедерацiю i готовi ще кiлька мiсяцiв служити Речi Посполитiй, але за умови, що ?м буде виплачено жалування. Гетьман пообiцяв поклопотатися перед королем i того ж дня вирушив у Бiлу Церкву, а делегати почали роз'?жджатися по сво?х полках Одинадцятого грудня Потоцький мав намiр кинути сво? полки на Корсунь, Богуслав та Чигирин i швидко вийти на пiдступи до Мошен. Роздiл шiстнадцятий Карпо Скидан вже збирався було йти з Корсуня в Мошни, але негадано принесло полякiв. Ополуднi Скидан пiднявся на мiський вал i наказав козакам, аби знiмали гармати й укладали ?х на сани, як зненацька з лiсу виткнулись першi хоругви гусарiв i, розсипавшись по рiвнинi, повiльно просувалися до мiстечка. - Еге, та в нас сьогоднi гостi! - буркнув Скидан, смокчучи люльку. - Почекайте, хлопцi, з гарматами, доведеться зараз тим панцерникам слати гостинцiв! На бiлiй заснiженiй рiвнинi чорних гусарiв було чiтко видно. Рухались вони полем обережно, оглядаючись, часто зупинялися, збивалися докупи, певно, радились, i знову мiсили снiг... Скидан вибив об гармату попiл з люльки, сунув ?? за пояс i повернувся до гармашiв. - Ану, хлопцi, пальнiть по тих залiзяках! - кивнув на жовнiрiв. - Але пiдпустiть ?х трохи ближче... Джуро! Передай козакам, щоб приготувалися внизу бiля ворiт. Трохи поганя?мо ляшкiв! Джура зник, гармашi, зарядивши гармати, очiкували сигналу iз запаленими гнотами в руках. Вибравши зручну мить, коли ляхи збилися докупи, Скидан махнув рукою. Гахнули гармати. Луна встигла долетiти до лiсу й вiдбитись, перш нiж ядра досягли рiвнини. Навсiбiч разом з снiгом i мерзлим груддям полетiли чорнi панцири. - Добре, хлопцi! - задоволено мовив Скидан. - Для початку годиться. Може, хто з гусарiв хоче на той свiт, а дороги не зна?, то покажiть. I благословiть заодно! Вдруге вдарили гармати, поляки розсипались по полю, iржали конi й бiгали без вершникiв, там i тут на снiгу чорнiли вбитi. Вцiлiлi посунули до лiсу... Скидан спустився з валу й, вихопившись на коня, погнав до брами, де чекали його козаки, пронiсся крiзь вiдчинену браму, кинувши на ходу: - За мною, пани-молодцi! Нагоду?мо ляхiв козацькою крицею! Забачивши козакiв, жовнiри сипонули чимскорiше до лiсу. - Ага-га-га! - кричав Скидан, звiвшись у стременах. - Що, пани-ляхи, ляки напали?! Кiлька десяткiв гусарiв наздогнали i зрубали на ходу, але далi переслiдувати вiдступаючих Скидан не захотiв. З лiсу вдарили гармати, i над полем наче хуртовина пронеслася. - Козаки, назад! - крикнув Скидан. - Провiтрили коней - i досить! Розвiда?мо, що то за гармати, а там видно буде! Кiнь Скидана, наткнувшись на трупи в чорних обладунках, захропiв i шарахнувся вбiк. - Тю, дурний! - здивувався Скидан. - Нам живi ляхи не страшнi, а ти мертвих харапудишся! То вже не вороги, а купа залiзяччя. Козаки на ходу пiдбирали шаблi, мечi та бойовi сокири вбитих, але панцирiв не чiпали: нащо вони козакам? В них груди мiцнiшi за панцири. Повертаючись у мiсто, жваво гомонiли мiж собою: ляхи, мовляв, зовсiм слабаки, коли понатягали на себе стiльки залiзяччя. Скидан сковзнув поглядом по вбитих, вгледiв ляха з одним вусом. Другий був начисто зрiзаний. Скидан притримав коня, придивляючись. Убитий був не гусар, без обладунку, в кунтушi й чорнiй шапцi, але при збро?. I видався нiби знайомим. - Ба!.. - насмiшкувато вигукнув Скидан. - Та це ж пан пiдстароста корсунський... Як його в дiдька? Пши... Пжи.... Вчувши той вигук, "труп" здригнувся й зiщулився, намагаючись вгрузнути в снiг. - Пан Пшеджимирський! - нарештi згадав Скидан прiзвище. - Ану вставайте, годi вам труситися у снiгу. ?й-богу, ще простудитеся, чиряки висиплють. - Я не боюсь чирякiв! - хриплим голосом озвався пан пiдстароста. - Ти диви-и, який смiливець! - похитав головою полковник. Пшеджимирський посовався, посмикався на снiгу i, кахикнувши, змушений був звестися, уникаючи дивитися на Скидана. - Чи не ранувато пан пiдстароста у мертвяки записався? - глузливо вигукнув хтось з козакiв. - Чи, мо', з мертвяками краще, як iз живими? Живого ще вб'ють, а мертвому що? - Я лежав без пам'ятi! - буркнув Пшеджимирський. - Вiд ляку! - уточнив Скидан. - Ану, пане пiдстаросто, трюхикай попереду мого коня прямiсiнько в Корсунь! - Що ж це ти, пане полковнику, одновусого захопив? - жартували козаки. - Чи гiршого не мiг вибрати? - Дав маху! - смiявся полковник. На допитi пан пiдстароста благав його помилувати i навiть на колiна ставав та до Скидана руки простягав. Виявився вiн балакучим, виклав усе, що знав. За його словами виходило, що конфедерацiя уже закiнчилася щасливо для Потоцького. Гетьман з одним полком просува?ться в напрямку Сахнового мосту на Росi. Коронна артилерiя вирушила до Богуслава. А до Корсуня пiдiйшли двi хоругви гусарiв пана коронного стражника з артилерi?ю, та ще кiлька хоругов на пiдходi або вже пiдiйшли до лiсу. Ляхи дуже поспiшають, аби застукати козакiв зненацька та захопити ?хню артилерiю. - А вус хто ж тобi вiдкарнав? - Пан польний гетьман, - скиглив пан Пшеджимирський. -Дуже вiн сердитий пiд гарячу руку. Велiв ходити з одним вусом, доки я не вiдiб'ю у вас Корсуня. - Хотiв другий вус повернути? - гмикнув Скидан. - А голови не бо?шся втратити? Подумай над цим, пiдстаросто! Пшеджимирського заперли в льох, а Скидан знову пiднявся на вал. Розглядав лiс, звiдки била артилерiя, i думав, що вiйна вже почалася. Тепер подi? закрутяться значно швидше. Звичайно, втримати Корсунь певний час вiн може, але в цьому нема? потреби. Павлюк велiв негайно йти в Мошни, де вiдбудеться вирiшальний бiй. Несподiвана поява ворога дещо переiнакшила плани. Доведеться трохи затриматись... Ось iз лiсу густо посунули жовнiри. "Певно, пiдоспiли ще хоругви або й цiлий полк, - подумав полковник. - Гусари, як найбiльш хоробрi, поховалися в лiсi, а жовнiрiв випхали вперед". - Джуро! Передай козакам, щоб сiдлали коней i чекали мене бiля брами! - До гармашiв: - Шлiть ляхам гостинцi! Ледве жовнiри наблизились на пострiл, як гучно i лунко вдарили всi мiськi гармати, i перша лава атакуючих полетiла вгору ногами. Жовнiри затупцяли на мiсцi, позадкували i кинулись чимдуж до лiсу. Але з лiсу чорною хмарою висунули гусари й почали завертати жовнiрiв та гнати ?х на приступ. Жовнiри скорилися i знову почали шикуватись на полi i рушати на приступ. Зненацька лiворуч з балки вискочив ще загiн i понiсся до жовнiрiв. Попереду летiв вершник в шоломi i кольчузi, за його спиною маяв зелений кунтуш, надувалися поли, рукава, наче кунтуш намагався вхопитися за плечi вершника, аби не впасти. За ним мчала сотня чи трохи менше вершникiв, всi були у польському вбраннi Скидан подумав було, що то поспiша? пiдмога супротивникам, як зненацька переднiй вершник в шоломi й кольчузi, порiвнявшись з жовнiром, махнув шаблею, i той покотився в один бiк, а його голова - в другий... Щемить - i загiн, що вискочив з балки, запрацював шаблями, жовнiри так i посипалися додолу. Роздумувати не було коли, Скидан скочив на коня i крикнув: - Ану, хлопцi-молодцi, шугнiть, як блискавки, i допоможiть тим добрим людям впоратись з ляхами!.. ...Короткий, але гарячий бiй вiддзвенiв крицею i швидко згас. Ворог, всiявши поле трупами, поспiшно втiкав до лiсу, пiд захист гармат, а скиданiвцi з невiдомим загоном поверталися в мiсто. Поруч iз Скиданом ?хав той вершник у шоломi, кольчузi й зеленому кунтушi, що маяв у нього за спиною. - Ви хто такi? - поспитав ?х Скидан дорогою. - А ви? - в свою чергу запитав вершник явно не чоловiчий голосом, i Скидан побачив, що його лице нiжне, привабливе. - Ми - павлюкiвдi, - вiдповiв Скидан, - повстанцi. - То звiть i нас повстанцями-павлюкiвцями, - посмiхнувся нiжнолиций во?н з тонкими чорними бровами. - Ми довго вас шукали. - Ти - жiнка? - здявовано запитав Скидам у вершника й кахикнув з нiяковостi, бо ще не доводилось йому бачити жiнку-во?на. - Олена Матусевич, - скупо всмiхнулася вершниця. - А це мiй чоловiк Роман i мiй загiн. - Загiн в тебе добрий, - сказав Скадан. - Сам його в бою бачив. Але щоб жiнка ним верховодила - про таке й не чув. - Ця жiнка варта кiлькох чоловiкiв! - гордо вигукнув Роман. - А ти, чоловiченьку, не спiши хвалити свою жiнку! - осадив його Скидан. - Сам бачив, чого варта твоя жiночка. Та й ти також. Ладна у вас сiме?чiка, дай Бог вам щастя. Ну а я - полковник Карпо Скидан. - От i познайомились! - засмiялась Олена. - Я така рада, що нарештi ми до сво?х дiсталися! Намикались в дорозi чимало. Скидан з повагою поглянув на Олену, потiм на Романа. - Тобi, чоловiче, зда?ться, i справдi поталанило! - Ще б пак! - аж розцвiв Роман, - Як нiкому! - Помовчи, чоловiченьку, - зашарiлась Олена. - Чого це ви у лядському вбраннi? - поцiкавився Скидан. - Свого не було, то ляхи подiлилися, - вiдповiла Олена. - Коли ?х притиснеш до стiни, вони щедрими робляться, подiльчивими. Олена розповiла, як ?х гусари запирали в хлiв та що з того вийшло. - О, ми добряче тодi погуляли в селi! - вигукнув Роман. - П'ять хат, у яких спали гусари, з димом пiшли. Разом з гусарами. Покульбачили ми гусарських коней - i гайда. По дорозi до нас чимало пристало повстанцiв, так i загiн вирiс. -- Смертi не бо?теся? - швидко запитав Скидан. - Не бо?мося, пане полковнику, - вiдказала Олена. - Ми з Романом щасливi, а щасливi смертi не бояться! Того ж вечора Скидан вiдiслав гiнця до Павлюка в Мошни, передавши гетьману, в яких напрямках рухаються полки Потоцького, а сам велiв козакам бути готовими до вiдходу на Мошни. Увесь вечiр польськi хоругви гарцювали побiля лiсу, але на поле, куди дiставали мiськi гармати, поткнутися не зважувалися. "Чи не пiдлогу, бува, очiкують? - подумав Скидан. - Чи не спробувати поживитися тими гарматами, що бухають з лiсу? Була не була, а спробувати не завадить! Коли не вийде, то хоч ляхам сон зiпсу?мо. А гармати нам зараз ой як потрiбнi!" Ще звечора Скидан вiдiбрав для вилазки найдосвiдченiших i найкмiтливiших козакiв. Просилися й Роман з Оленою, та Скидан вiдмовив. - Ви з дороги, то вiдпочивайте, бо завтра вас чека? похiд! А ми вже й самi збiга?мо до ляшкiв. Опiвночi сотня козакiв на чолi з Скиданом поповзла на вилазку, огинаючи поле злiва, де було болото I куди, на випадок чого, полковник гадав заманити погоню. Те болото навiть взимку не замерзало, хiба що зашерхало та сяк-так снiжком його притрушувало... Невдовзi вони вже звелися на узлiсся й, ховаючись за деревами та кущами, почали просуватися в глиб лiсу. Там i побачили ворожий табiр. На великiй витоптанiй галявi стояли першi намети, бiля яких гнулися вiд морозу конi й походжала варта. Гармати, нацiленi жерлами в бiк Корсуня, стояли пiвколом попереду табору. Бiля них також тупцяв вартiвник i бив об поли руками... Козаки пiдповзли ближче i залягли. Якусь мить Скидан вагався: що лiпше - напасти на табiр i зчинити шарварок (з переляку сотня козакiв за полк видасться) чи спробувати тихенько поцупити гармати? Зрештою вiн спинився на другому: гармати повстанцям зараз набагато важливiшi. Дав знак, i наперед виповзли "в'юни". Та ось вартовi (два бiля наметiв i один бiля гармат) зiйшлися докупи, щось стиха мiж собою перемовлялися, набиваючи люльки тютюном. "В'юни" звалили ?х у снiг беззвучно... Козаки тихо i безшумно заходилися знiмати жерла гармат з лафетiв (з лафетами та великими колесами по такому снiгу все одно не витягнеш, а лафети можна й у Мошнах поробити). Клятi жерла були важкi, на кожне довелося ставити замалим не десяток козакiв. Тож сотня Скидана, знявши десять гармат, вже було потяглася ланцюжком до узлiсся, як зненацька в таборi спалахнула безладна стрiлянина, почулися крики, лайка! - Бiгом, хлопцi! - крикнув Скидан. - Хоч луснiть, а гармат не кидайте! Та тiльки встигли засапанi й упрiлi козаки з сво?ю ношею поминути узлiсся, як ?х настигла погоня. Довелося залягти й вiдстрiлюватися. Ворог ховався за деревами на узлiссi i тому був невидимий, козаки ж залягли на бiлiй вiдкритiй рiвнинi й чорнiли на нiй, як граки... Скидан змушений був роздiлити козакiв: один загiн вiдстрiлювався, не даючи змоги полякам вискочити з лiсу, а другий тим часом поповзом перетягував гармати. Поляки, певно, здогадалися про це i юрмою висипали на узлiсся... Скидан зрозумiв, що навiть потопити гармати в болотi вiн уже не встигне. Довелося приймати бiй. Скиданiвцi, облишивши гармати на снiгу, кинулися навстрiч ворогу. Блиснули шаблi, закипiла сiча, мовчазна, люта. Зненацька з-за горба, що вiдгороджував вiд них болото, почали вибiгати темнi постатi, i з кожною хвилею ?х все бiльшало i бiльшало. - Рубай ляшкiв! - пролунав дзвiнкий голос Олени Матусевич, i Скидан вiдчув полегшення: ну й жiнка! I коли вона встигла? - Хлопцi-молодцi! - повеселiлим голосом крикнув Скидан. - Хапайте гармати i чимскорiше до мiста!.. А сам кинувся до Олени та ?? людей. Бiй спалахнув з новою силою. Поляки й повстанцi рубалися мовчки, тiльки криця скреготiла-дзвенiла та снiг пiд ногами почорнiв. - Ага-га-га! - почувся бадьорий голос Романа. - Вiдiб'?мо вашi замашки, пани ляшки! Поляки не витримали натиску й почали вiдходити в глиб лiсу, але козаки не мали достатнiх сил, аби переслiдувати. Обидвi сторони, пiдбираючи вбитих та поранених, розiйшлися: поляки в лiс, новаки в мiст - Коле ти встигла, вiдважна жiнко? - вже бiля мiста Скидан розшукав Олену. - Я ж велiв тобi лишатися за брамою. - Довелося порушити ваше повелiння, пане полковнику, i поповзти слiдом за вами. На всяк випадок, а раптом що трапиться! - I гордо додала: - Як бачите, ми вчасно пiдоспiли. - Десять замовлених гармат при нашiй бiдностi - це вже велика помiч повстанцям. - Скидан помовчав, розкурюючи люльку. - Ех, молодята ви мо? хорошi та хоробрi!.. Ось витурлимо ляхiв з Укра?на хiба ж таке весiлля вам вiдгуля?мо!.. - По хвилi зiтхнув: - Тiльки ж до перемога далеко, ой, далеко!.. Вдосвiта, як проспiвали третi пiвнi, Скидан покинув Корсунь. Захопленi в нiчнiй вилазцi гармати, а також мiськi були пов'язанi на санях, i валка нечутне вислизнула з мiстечка в напрямку Дробовки... Пан пiдстароста Пшеджимирський повзав у Скидана в ногах, прохаючи помилування. - Бiс iз тобою, живи! - буркнув Скидан. - Тебе вже раз покарали, вiдрiзавши вуса, а я караних не караю. Геть з очей, гидень повзучий! Вдруге не плутайся в мене пiд ногами! З тим i по?хали. А вранцi, як уже розвиднилось i вляглася снiгова хвища, що добре замела слiди скиданiвцiв, до Корсуня пiдiйшов з двома полками й артилерi?ю Потоцький. Не вiдаючи, хто в мiстi, вiн велiв на всяк випадок обстрiляти Корсунь. Але не встигли гармати й розвернутися, як а мiських ворiт ви?хав вершник. - Почекайте! - крикнув Потоцький до гармашiв, загледiвши, що вершник розмаху? руками. - Хлопи надумали здатися i вислали посла. По хвилi до Потоцького на кривiй клячi, то шкандибала, звiсивши голову трохи не до само? землi, пiд'?хав дав пiдстароста Пшеджимирський. Нещасна конячина, ледве додибавши до Потоцького, впала з усiх чотирьох, а пан пiдстароста, мелькнувши йогами, велетiв у кучугуру й загруз там, тiльки ноги звiдтiля стирчали. Регочучи, жовнiри витягли пана пiдстаросту, поставили його на ноги. - Ваша малiсть! - досить бадьоро вигукнув пан пiдстароста. - Дозвольте доповiсти. Пiдстароста корсунський Пшеджимирський. Я повернув вашiй милостi Хорсунь! - А ре?стровцi де? - похмуро запитав польний гетьман. - Подалися iз Скиданом, - поскаржився вiн. - I коней забрали, а менi негодящу клячу зоставили. - А скiльки в Корсунi лишилося вiрних нам козакiв? - Один, ваша милiсть! Вiн не змiг ви?хати навстрiч вашiй милостi, бо в нього перебитi ноги. Але серцем вiн з нами! - Бидло! - крiзь зуби процiдив Потоцький i навiдлiг оперiщив пана пiдстаросту нагайкою. - Глузувати надумав, пся крев! - Крикнув до ротмiстра: - Всипте ки?в цьому паловi i заодно вiдрiжте йому i другий вус! Гусари з гетьмансько? охорони заходилися молотити пана пiдстаросту, але той пiдняв такий вереск, що Потоцький поспiшна вскочив у карету й зачадив дверцi. Спинившись в Корсунi на день, Потоцький розiслав хоругва в навколишнi села з наказом палити й нищити все на сво?му шляху. Потiм велiв привести до нього першого-лiпшого корсунського дiда. В мiстку майже не лишилося людностi, козаки й мiщани пiшли iз Скаданом, лише де-де можна було побачити ветхого дiда чи бабу. Спопавши на однiй вулицi старого, гусари тягли його до гетьмана... - Слухай, хлопе! - крикнув Потоцький, сидячи в крiслi бiля печi. -Та хочеш, щоб я подарував тобi життя? Старий, не дивлячись на гетьмана, буркнув у сивi вуса: - З брудних рук навiть власного життя не хочу брати! - Я велю тебе скарати на горло! - крiзь зуби процiдив Потоцький. - Знайшов чим лякати, - знизав плечима старий. - Я сво? вже вiджив, можна й на той свiт. I плюнув Потоцькому в лице. Дiда витягли надвiр i вiдрубали йому голову. - Шукайте другого дiда! - крикнув Потоцький ротмiстру i застогнав. - У-у, сто даблув!.. Швидше! Невдовзi притягли другого дiда, малого, сухого, наче пiдлiток, лише кiстляве, пооране зморшками лице виказувало його вiк. - Слухай, старий, - скривився Потоцький. - Я простудився в дорозi, i давнiй ревматизм не да? менi покою. Аж ноги виламу?. - Ваша милiсть! - жваво вiдгукнувся дiд, блискаючи маленькими, напрочуд жвавими очима. - Чи не краще було б сидiти вдома? Чого його по свiту воловодиться? I ноги тодi б не крутили. Я ось старий дiд-збудь вiк, то й сиджу в Корсунi й не рипаюсь. - Замовчи, старе луб'я! - визвiрився гетьман, але новий приступ ревматизму хутко його втихомирив. - У-у, сто дяблув!.. Слухай, старий, ти хочеш злото мати? Дiстань менi зiлля. - Якого це зiлля, ваша милiсть? - Щоб ноги не крутили. Вiд ревматизму. Ви, чернь, без ескулапiв обходитеся, i ваше зiлля лiпше, нiж нашi лiки. Я заплачу тобi. - Еге, он воно що, - аж свиснув дiд з подиву. - У бiдного пана крутять нiжки. Дiло, виходить, таке. Якщо я вилiкую пановi ноги, то пан ще швидше побiжить по Укра?нi. Нi, ваша милiсть, селянське зiлля не для панських нiг. - Я велю стяти тобi голову! - О, пан дуже велико? думки про мою голову! - посмiхнувся дiд. - Аби пановi повикручувало ноги, я ладен i голову зложити. ...До третього дiда гусари поткнулися було в хату, але вiн стрiв ?х сокирою. Першого так обамбурив, що той i не трiпнувся. Збиваючи один одного з нiг, гусари сипонули з хати, збилися у вузьких дверях, i дiд встиг ще двох прикiнчити... Розлюченi гусари пiдпалили хату i стояли, доки вона не згорiла. Дiд так i не вибiг з вогню... Втративши всяку надiю знайти дiда-травника, Потоцький велiв нагрiти йому пiску... В надвечiр'я доповiли, що до нього проситься якийсь пан Драбковський. Потоцький, грiючи ноги в торбi з пiском, велiв впустити. Пан Драбковський - коротконогий пузатий шляхтич з товстим м'ясистим носом й переполошеними очима - впав на колiна бiля торби з пiском. - Ваша милiсть, рятуйте! Я - пан Драбковський, уродзоний шляхтич, а мене, наче шолудиву собаку, вигнали з мiста. Козаки бунтаря Скидана захопили мо? мiстечко, мене виштовхнули в плечi, а самi заперлися за мурами. - Багато козакiв? - похмуро запитав Потоцький. - Тисяча буде, ваша милiсть! Та чернь моя до них пристала, мiщани. Уклiнно благаю вашу милiсть повернути менi мiстечко i все майно, яке захопили тi лотри. - Розтирай ноги! - буркнув Потоцький. Пан Драбковський витрiщився, не знаючи, в чiм рiч. - Ноги розтирай, пся крев! - закричав Потоцький, i пан Драбковський, стоячи на колiнах, заходився квапно масажувати гетьману набряклi литки... Роздiл сiмнадцятий Пiд вечiр передовi хоругви Потоцького пiдiйшли до мiстечка Драбiвка. Вночi перепався мороз, снiг пом'якшав, осiв, яскраво сяяло призахiдне сонце. Снiг великими ком'яхамй налипав до гарматних колiс, конi надривалися... Потоцький квапив передовi хоругви захопити мiстечко до настання темряви. Не ночувати ж серед степу! Але й узяти мiстечко не так було легко. Драбiвку оточувала болотиста гола рiвнина, де чавкало пiд ногами i снiг плив з водою й багном. За болотом виднiвся глибокий рiв з крижаною водою. На валах мiстечка аж чорно вiд повстанцiв, стоять, люльки смалять, знiчев'я дим пускають. Нi метушнi й тим бiльше неспокою чи тривоги. Нiби висипали на вал з нудьги. Та ледве хоругви пiдiйшли ближче, як вал огризнувся шквалом вогню: вдарили гармати, самопали. Жовнiри вiдступили. Потоцький спинився на безпечнiй вiддалi, у видолинку, зiбрав поручникiв усiх хоругов, вичитував ?м: - Я бачу не шляхетське лицарство, а череду! У мо?й головi не вклада?ться, як це славнi лицарi Речi Посполито? задкують перед черню! Щоб до ночi мiстечко було взяте! Вперед! Вас чека? слава! Пiдбадьоренi гетьманом, поручники хвацько повели сво? хоругви на приступ, але з мiстечка ще гучнiше вдарили гармати й самопали. Зафурчали ядра, полетiв снiг з багнищем, заляпуючи жовнiрiв. - Вперед! Вперед, пся крев! - галасували поручники. Хоругви, грузнучи в мочаристiй низинi, побiгли на приступ з галасом. Вал мовчав... Це надало смiливостi жовнiрам, i вони ще галасливiше подалися до мурiв. I раптом невiдь-звiдки (так здалося в першу мить) вихопився шквал вогню, зi свистом, гуркотом накрив хоругви, розметав ?х по болоту й затих так же раптово, як i зчинився. Переляканi жовнiри, з нiг до голови заляпанi грязюкою, вирачковували з крижаного багна, а далi, схопившись на ноги, кинулися навтьоки... Марно Потоцький слав гiнцiв, аби тi завернули назад воякiв. Жовнiри збивали з нiг гiнцiв i вперто сунули у видолинок... Потоцький лаявся до хрипоти, але це мало що допомогло. Так було бiля кожного мiстечка, де доводилося тратити не один день, аби викурити з них повстанцiв, виколупати ?х замалим не по одному. А що його чека? в Мошнах, куди сходяться головнi сили повстанцiв? Настрiй вiд цього ще бiльше псувався. Не пiдеш же в Мошни, покинувши в себе в тилу мiстечко, повне повстанцiв!.. Втрете кинулися хоругви на мури i втрет? вiдкотилися назад. Зрештою по мiстечку вдарила артилерiя, але ядра не дiставали навiть валу, плюхались у рiв з водою. Один з козакiв на валу, глузуючи, зсунув iз себе шаровари, оголивши бiлу, до непри?мностi, пся крев, бiлу сiдницю, ще й поляскав рукою: сюди, мовляв! Потоцький позеленiв. - Пiдтягнiть ближче гармати! Що ви бабля?тесь бiля якогось хутора з десятьма дворами?! Гармати пiдкотили ближче, але козацькi ядра почали падати серед облоги. Польськi гармашi, не витримавши бою, вiдсунулись назад. Та й замовкли. Потоцький вилаявся i велiв хоругвам поки що вiдiйти на схiд до лiсу, а коронному стражнику перейти Сахнiв мiст через Рось i розвiдати дорогу на Мошни. А сам з гусарами подався на ночiвлю в село Нетреби над Россю, наостанку наказавши полку коронного гетьмана будь-що викурити повстанцiв з Драбiвки. Село Нетреби розкинулося на крутому березi Росi, з другого боку до нього пiдступали перелiски. В царинi села в старому парку стояв панський будинок, до нього й повернув Потоцький в пошуках затишку й тепла. Палац був порожнiй, хоч кiньми гасай, гусари звiдкiлясь витягли немiчного глухого слугу, той пробурмотiв, що пан давно втiк, кинувши все напризволяще, а вiн, слуга, лишився за сторожа. Потоцький звелiв опалити хоч кiлька кiмнат i в очiкуваннi тепла никав по холодних залах, кутаючись у шубу та обдумуючи рiзнi плани, як виманити Павлюка нiби на переговори й скрутити йому руки. А вже з черню легше буде впоратись. Тут йому доповiли, що прибув Кара?мович. - Негайно до мене! - нетерпляче вигукнув гетьман. Кара?мович не зайшов, а вбiг до зали дрiбними, поштивими кроками (змiнився старшина, ранiше вiн тримався вiльнiше, навiть пробував у власну гордiсть грати, але вiдтодi, як побував у полонi в Павлюка i на його очах стратили Кононовича, де й подiвся той рiденький гонор!), вбiг, намагаючись не грюкати замерзлими чобiтьми, й заторохтiв, кланяючись: - Ваша милiсть, дозвольте вас вiтати з щасливим прибуттям до Росi! Ви, ваша милiсть, i ваше шляхетне лицарство знаходитесь у самому кублi повстало? чернi. Звiдси до Мошен рукою подати. Ще день-два - i з самозванцем Павлюком буде покiнчено. Я радий, безмежно радий, що наступ трива? успiшно! - Викладай, Iляшку, де бував i що чував! - Потоцький зручно вмостився в крiслi, не запрошуючи Кара?мовича сiсти. - Ваша милiсть, хвилинки не сидiв. Все на ногах, на ногах. Вовка, як вiдомо, ноги годують, так i покiрного слугу вашо? милостi. З вiрними менi козаками розвiдав дорогу на Мошни. Там зiбралося чимало бунтiвно? чернi. Щодень прибувають до мiстечка загони. Той самозванець ?х спiшно готу? до бою, розбива? чернь на сотнi, полки... Одне слово, корчить з себе полководця. Загонiв у нього зiбралося немало, але озбро?нi вовн абияк. Козаки ще сюди-туди, а чернь голими руками з вами хоче воювати. Безумцi, ваша милiсть. - Не думаю? - озвався гетьман. - Вони знають, на що йдуть. -I, помовчавши, додав: - Дороги ти зна?ш, то завтра поведеш передовi хоругви до Мошен. - Поведу, з радiстю поведу доблеснi вiйська вашо? милостi. - Я доповiм про тво? старання, Iляшку, його милостi коронному гетьману. Рiч Посполита вмi? оцiнити сво?х вiрних пiднiжкiв. - Радий старатися, ваша милiсть, радий старатися, - кланявся Кара?мович, а кланяючись, витягував з-за пазухи згорток. - Ось дарунок вашiй милостi. Унiверсал самозванця до мешканцiв Домонтова. - Читай, Iляшку! - Слухаю, ваша милiсть. - Кара?мович поспiшно розгорнув згорток, вiдкашлявся. -"Павло Михнович Бут, з вiйськом Запорозьким. Проха?мо вас, дорогi брати, вдень i вночi поспiшати з гарматами в Мошни, куди сходиться усе вiйська. Проха?мо вас i наказу?мо iменем вiйська пiд загрозою суворо? кари, хай кожен iз вас, хто назива? себе товаришем нашим, негайно пiднiметься за вiру християнську i золотi вольностi нашi, якi ми кров'ю сво?ю заслужили. Скiльки в наших мiстах спустошено церков, а в селах вирiзано дiтей та жiнок! Пiднiмайтеся усi як один на бiй, на захист землi сво??, вольностей сво?х i народу свого! Потiм поруча?мо вас Божiй милостi. Дан в Мошнах 15 грудня 1637 року".[7] - Гарно виспiву?! - крiзь зуби процiдив Потоцький, i в його голосi вчувалася погано замаскована заздрiсть. - Просто Цiцерон! - Хлопський, ваша милiсть! - поштиво вставив Кара?мович. Гетьман не звернув на нього уваги. - I звiдки у цих плебе?в такий хист до красного письменства? Кара?мович знизав плечима: такi тонкощi були не для його нутра. - Мабуть, вiд диявола, вашмосць! - Ну, гаразд, - безцеремонне махнув гетьман рукою, аби Кара?мович вшивався геть. - Тепер я переконаний, що Павлюк i справдi обрав Мошни для вирiшального бою. Увесь вечiр Потоцький приймав гiнцiв, котрi прибували з полкiв, вiддавав розпорядження офiцерам, i вже перед сном, коли в напалених покоях було аж душно, а гетьман в м'якому халатi збирався залiзти пiд ковдру, йому доповiли, що його знову хоче бачити Кара?мович. Велiв впустити, хоч i зморщився: по двiчi на день не хотiлося бачити цього служаку. - Ваша милiсть, перепрошую, що вдруге вас турбую сьогоднi, - ще з порога заспiвав Кара?мович, i Потоцький зловив у його голосi масну хтиву посмiшку. - Я тут для вашо? милостi... хi-хi... молодичку одну знайшов, - розтягував тонкi губи в солодкiй посмiшцi. - Тепленька, ваша милiсть... Стараюсь, щоб вашмосць почував себе як удома. Воно ж в дорозi во?ну без жiнки скрутненько. А молодичка в соку... I пестити вмi? чоловiкiв... хе-хе... - При?мно, Iляшку, при?мно, - враз ожив Потоцький - Та гляди, щоб вона... - Надiйна, ваша милiсть! Я ще й скупатись ?? примусив. - Ти в мене як ?внух! - Стараюся, ваша милiсть, стараюся. Кара?мович зник за дверима й по хвилi увiв молодицю. Потоцький метнув похапливий погляд, i дух йому перехопило. Гарна! Зваблива! Висока, горда, в мiру повна. Лице ледь видовжене, матово-бiле. Чорнi брови, високе чисте чоло, губи як мак. Коси вiнком складенi круг голови. - Пiдходь, Глафiро, пiдходь, - метушився бiля молодицi Кара?мович. - Не бiйся, пан гетьман тебе... хе-хе, не вкусить. Пан гетьман... вони... хе-хе... справжнiй мужчина i вмiють приголубити вiрних жiнок. - До Потоцького вибачливо посмiхнувся: - Звинiть, ваша милiсть, недотепу, вiд радощiв ?й мову вiдiбрало. - А чого це ти так зблiдла, Глафiро? - Потоцький, м'яко ступаючи, скрадливим кроком пiдiйшов до молодицi, двома пальцями взяв ?? за пiдборiддя. - Вiд радощiв, ваша милiсть, вiд щастя... - Кара?мович, кланяючись, визадкував i вже в другiй кiмнатi випростався. - Ху-у... - обережно перевiв подих. - Слава тобi, Господи, сподобалася гетьману! Тепер аби вона подарувала йому солодку нiч - i я на конi... - задоволено потер руки. - Гетьманська булава буде мо?ю. Пiсля це? ночi Потоцький хiба ж так заприязнi? до мене. Хi-хi!.. Походив по кiмнатах палацу, вiдчуваючи, як у нього горять щоки вiд збудження, що вдалося ще бiльше догодити можному владицi. Все склада?ться добре. Завтра вiн поведе полякiв до Мошен, з Павлюком буде покiнчено. Рiч Посполита оцiнить його заслуги i нагородить булавою... Насолодившись всмак сво?ми мрiями, Кара?мович знову пiдiйшов до гетьмансько? спочивальнi. "Цiкаво, як вiн там... Задоволений? - приклав вухо до дверей, аби зайвий раз пересвiдчитись, що гетьман задоволений, i вiдчув щось пiдозрiле... Спершу нiби хтось крикнув здавлено, з останнiх сил, потiм захрипiв... Хрип був передсмертний... Не тямлячи себе зi страху, рвонув дверi й побачив, що молодиця, зваливши Потоцького на лiжко, душить його за горло. Гетьман марно силкувався вiдiрвати ?? руки вiд свого горла й безсило хрипiв... - А-а-а!!! - закричав Кара?мович й одним стрибком кинувся до Глафiри, схопив за сорочку, намагаючись стягти ?? з гетьмана. Але це йому не вдалося, тодi, висмикнувши запоясник, загнав його Глафiрi пiд лопатку... Глафiра вiдпустила гетьмана й стояла якусь мить, вигнувши спину... - Прости мене, Господи, що не задушила сатану! - Ноги ?? пiдломилися, i молодиця впала, заливши Кара?мовича сво?ю кров'ю. Гетьман все ще лежав розiп'ятий на лiжку, задерши бороду вгору, з виряченими очима й широко розкритим ротом. - Ваша милiсть! - заверещав переляканий Кара?мович. - Ви живi? Захрипiвши, Потоцький поволi звiвся, розтираючи посинiле горло, i втупився в Кара?мовича напiвбожевiльними очима, повними смертельного страху, лице мав сизе, налите кров'ю... - Н-ну?! - нарештi отямився Потоцький. - Потiшив? Вiрну пiдiбрав? Навiть скупатися ?? примусив, а вона менi трохи карку не зломила! Перестарався, хлопе смердючий, аби менi догодити? - Простiть, ваша милiсть, простiть! - Кара?мович бухнувся на колiна, благально руки простягав. -Перестарався, ваша милiсть, перестарався... Багнув догодити... Усолодити вашу милiсть хотiв. А воно... Аби ж знаття, що так обернеться... Не тямлячи себе вiд лютi, Потоцький садонув Кара?мовича ногою з лице, i Кара?мович, упавши навзнак, не пручався i не боронивси, а наче закляк... Потоцький гамселив його ногами по чiм попало, щось дико викрикував. "Хоч би помилував... хоч би шкури не здер, - мигцем носилися думки в головi Кара?мовича. - Що мене б'ють - не звикати... Вмиюся. Аби на палю не посадив... Чортова молодиця! Як я ?? вмовляв. Золотi гори обiцяв... Щоб добровiльно вiддалася, усолодити ж його хотiв... А вона за горло... О-о... Вся Укра?на така. Вирубати ??, вогнем випалити, на палi пересадити! Всi вони вороги, вороги..." ...I на валу не розлучалися. Стояли, побравшись за руки, з щасливими, замрiяними посмiшками, забувши про все на свiтi, вiдчуваючи лише тепло рук... Лише як надто часто i грiмкотливо починали бити гармати, спохвачувались й винувато посмiхалися. Самим аж нiяково ставало. Вогняний пал бушу?, а ?м одне кохання... Вже вкотре жовнiри штурмують Драбiвку, та кожного разу, лишаючи трупи на полi, вiдкочуються назад... Козаки димлять люльками, гомонять. Хто, поглядаючи на Романа, заздрiсно зiтхне: щастить же ото чоловiку! Вечорi?... Жовнiри бiльше не витикаються з-за лiсу. - Побiгали, i досить! - смi?ться Роман i легенько стиску? Оленину руку. Спускаються з валу й вузенькою пiдвальною вуличкою простують до маленько? хатини тiтки Соломi?, в яко? знайшли собi тимчасовий притулок... Снiг при?мно хрумтить пiд ногами. - А де ми будемо жити по вiйнi? - пита?ться Олена. - В тому кра?, де найбiльше волi! - вигукнув Роман. - Але десь над рiчкою. Може, над Россю, а може, над Днiпром, неодмiнно над рiчкою. Щоб левада була з вербами. - I калиною. - I калиною, - згоджу?ться Роман. - А ще сад посадимо. Який захочемо, такий i посадимо. I хату поставимо свiтлу, простору! - Тiльки б ляхiв з Укра?ни вигнати! Ох, мiцно ж вони обсiли нашу землю - не вiддереш! - Виженемо! - впевнено кида? Роман. - Не тепер, то в четвер. - Та заходьте вже, молодята, до хати! - озива?ться з двору тiтка Соломiя. - Ворiженькiв хоч прогнали? - Дали по зубах, тiтко Соломi?! - Дай, Боже, щоб завжди ?м по зубах давали, - хреститься Соломiя, висока худа жiнка iз зморшкуватим, землистого кольору лицем, хоч ?й лише четвертей десяток пiшов. - Щось менi вже й не вiриться, що ми коли по-людському будемо жити в сво?му кра?. - Вiрте, тiточко, вiрте! - Вiрю, - зiтха? тiтка, - та щось вiра моя хита?ться. Скiльки вже то? кровi пролилося, а ми як були худобою в панiв, так i зосталися. - Спохвачу?ться: - Та чого ж ви сто?те посеред двору, заходьте до тепла, доки носи не посинiли. В маленькiй охайнiй свiтлицi тепло i затишно, смачно пахне вареним. В темному кутку пiд образами ледь блима? лампадка. - То ви роздягайтеся, грiйтеся коло печi, - призапрошу? господиня. - Хоч яке, а тепло в хатi. Я хамлом прокурила, та все ж дух у хатi ?. Хоч у руки зашпори не заходять. Балакаючи, витягу? з печi горщик, насипа? в дерев'яну миску борщу, котрий густо пару? ("Жиру нема?, пiсний зовсiм, ото й пару?, як несамовитий!"), кладе по шматочку чорного хлiба. - Сiдайте, молодята, сiдайте, чим багатi, тим i радi. Борщ пiсний, крупина за крупиною з дрючком ганя?ться, та все ж гарячий. Воно б коли засмачити було чим, то й добрiший був би, а так... Олена з Романом зi смаком вечеряють, а тiтка Соломiя сидить бiля них, пiдперши долонею щоку, гiрко журиться: - Нема? чого ?сти... Зима йде, хоч зуби на полицю клади. Кажуть, по селах уже дубове листя з висiвками змiшують i печуть замiсть хлiба. Ох ти, Боже, що нас взимку чека?. - Ляхiв витуримо, панськi ма?тки потрусимо, - озива?ться Роман. - Пани чимало хлiба поховали. - Господи, скiльки то? кровi вже пролилося! - хита? головою Соломiя. - Ось i мiй Охрiм... На тому тижнi й сховала, царство йому небесне. - Жiнка журно помовчала, зiтхнувши, звелася, в миснику, бiля порога, взяла глиняну чашку, зачерпнула у вiдрi води, щось пошептала над нею й поставила на пiдвiконня. - Це для Охрiмово? душi, - пояснила, сiдаючи на лаву. - Душа покiйника з дев'яти днiв по смертi й до сорока прилiта? до хати воду пити. А напившись, спочива? на рушнику бiля образiв. Хоч як не бiдно та голодно, а я вже й обiди робила. I триднини, й десятини, а це ще на сороковини треба. Та тiльки не вiдаю, з чого той обiд готувати, як жменька гречки в засiцi зосталася, та й ту мишi поточили. От i живи, надiйся... -Помовчала. - А мо', й поверне коли на краще. Не дарма ж скiльки кровi пролилося... От i Охрiм мiй... ТIльки-но пронеслася чутка, що гетьман Павлюк з вiйськом на Вкра?ноньку йде, Охрiм i почав людям казати: годi нам лиходiя i шкуродера свого терпiти. Давайте витуримо пана з гайдуками в три шия та й гайда до Павлюка. А пан наш, скажу вам, жаднюка був, з кого хочеш три шкури злупить. А як узяв Павлюк Чигирин, то пан Драбковський i давай межи людьми чутки розпускати, що, мов, павлюкiвцi грабують усiх пiдряд. Ходить ото з гайдуками по хатах i страха? людей. Поки бунтарi та грабiжники не дiйшли сюди, каже вiн, давайте менi сво? майно на зберiгання. Я його поховаю так, що й сам бiс не знайде. А пройдуть павлюкiвцi, тодi й поверну вам збiжжя. Ось так хотiв лиходiй обiдрати людей! Мiй Охрiм i пiдняв люд на сполох. Похапали вони сокири та й напали на палац. Витягли пана Драбковського з гайдуками на снiг. Люди хотiли ?х там i прикiнчити, та Охрiм заступився. Вiн у мене добрий був, живо? тварi, бувало, не зобiдить, не то що людину. Для чого ми, каже, будемо руки убивством поганити? Хiба ми розбiйники а велико? дороги? Ми заберемо в пана те добро, яке вiн нашою працею нажив, i годi. Люди й послухались, вигнали пана з мiстечка. Ще й провели його за браму. ?дь, кажуть, пане, та бiльше не вертайся до нас! Пан та гайдуки на коней сiли та по людях i бабахнули з пiстолiв!.. I зникли. Так i не стало мого Охрiма. А все того, що добрий був занадто. Добрi довго не живуть. Рипнули дверi, на порозi в клубах морозяно? пари - Скидан. - Хлiб та сiль! - зняв шапку полковник. - Просимо, просимо, - пiдхопилася Соломiя. - Дяку?мо, що в гостi зайшли, пане полковнику. Сiдайте в ряд, кажiть улад, щоб i Бог був рад! Та й повечеряйте з нами. - Не вiдмовлюся. - Скидан стягнув з плiч задубiлого кожуха, потер почервонiлi ширококостi руки. - Повечеряю, бо ще й не обiдав! Скидан сiв до столу, аж лава затрiщала пiд його вагою, поклав руки на стiл, запитав: - Чого, люди добрi, невеселi? - Журимося, пане полковнику, - озвалась Соломiя. - А воно куди не кинь - всюди клин. - А ви журбу з хати на мороз, та хай померзне там! - засмiявся Скидан i взяв з рук Соломi? миску з борщем. - Звинiть, пане полковнику, борщ такий, що хоч голову мий, - бiдкалась Соломiя. - Та все ж гарячий. I хлiб глевкий. - Глевкий, та на зубах легкий, - вiдказав Скидан, вечеряючи. - Це ще не бiда, а буде й гiрше. Голод на Укра?ну йде. Коли б з ляхами впоратись, панськi комори б потрусили. Скидан не встиг i повечеряти, як у вiкно постукали. - Пане полковнику! - почувся знадвору глухий простуджений голос. - Хутко, бо справа нагальна. - Iду! - крикнув Скидан, натягаючи кожуха. - Знову якась приключка. - I до Олени з Романом повернувся: - Думаю вночi вилазку зробити. Спiймали одного ляшка, каже, буцiмто Потоцький ночу? по той бiк Росi в Нетребах. Спробу?мо до нього в гостi завiтати. Iду! Iду! - крикнув вiн, бо знадвору знову затарабанили, i вийшов, наостанку сказавши: - Гостри шаблюку, Романе! Олена з Соломi?ю заходилися бiля печi миски мити, стиха гомонiли мiж собою, Роман сидiв на лавi й бруском точив шаблю. Iнодi прислухався до жiночих розмов. - I скоро на свiт благословиться? - питала Соломiя. - Н-не знаю... - Олена зашарiлася, опустила голову. - По веснi... - Щаслива ти, - зiтхнула Соломiя. - А нам з Охрiмом не поталанило. Не послав Господь дiточок. А так хотiлося... Без дiтей якось i жити не личить. Мовби даром живеш. А вже ж так баглося! Проснусь, бувало, вночi, лежу, прислухаюся. В хатi темно. А менi мариться, що хтось по долiвцi босими ногами тупотить. I так щоночi. Я вже й до панотця ходила. Радить вiн хату освятити та в першу нiч м'якиною посипати на долiвцi. Ми й вчинили так, хату освятили i м'якиною посипали долiвку. Лежу я вночi, прислухаюся... Чую, мовби рипнуло що... йде... Вранцi -повставали з Охрiмом, дивимося, а воно дитячi ноженятка од порога до самого покутя ведуть. I Бог зна, куда воно дiлося. Панотець каже, що то янгол ходив, а це, либонь, недобре. Душа чиясь ма?ться по свiту... Ох-ох... Вжик-вжик... спiва? брусок на лезi козацько? шаблi. Вжик-вжик... Снують думки. Завтра-пiслязавтра з ляхами вирiшальний бiй. Коли б усе добре скiнчилося... Збудували б вони хату з Оленою десь над рiчкою. Бiля левади. Свiтлу, простору хату, i садок би посадили. Вжик-вжик... Пора вже дукати про власне пристанище. По веснi ?х тро? буде, нiяк без свого кутка не обiйдешся... Вжик-вжик... Коли б з ляхами впоратись... Тiтка Соломiя опуска?ться навколiшки перед образами, де тьмяно блима? лампадка, благально дивиться на суворi лики святих, молиться. - Отче наш, iже ?си на небесах, да святиться iм'я тво?, да прийде царствiе тво?, да буде воля твоя, яко на небесi, i на землi, хлiб наш насущний даждь нам днесь... Вжик-вжик... - Господи великий i милосердний, пошли побiду нашому люду горьованому над панами лихими, ворiженьками лютими! Вжик-вжик... Вночi Скидан вибрався на вилазку. Козаки непомiтно вислизнули з мiстечка, спустилися крутим берегом до Росi i принишкли, прислухаючись. Тихо. Потойбiч також нi звуку. Козаки вибрались на кригу, занесену товстим шаром пухкого, не злежалого ще снiгу, що так i шугав з-пiд нiг, наче пилюга. Роман iшов поруч iз Скиданом. Тихо потрiскувала крига, ноги провалювались у пухкому снiгу, наче в порожнечу, й тодi здавалося, що там, пiд снiгом, нема крижаного панцира i ти булькнеш на дно. Роман iшов i думав про Олену. На душi було легко i чисто. Олена спала, i вiн, збираючись, пошкодував будити ??, зодягнувся й, тихо ступаючи, вийшов з хати, не попрощавшися. Та й для чого прощатися? Хiба вiн надовго? Вранцi, як все скiнчиться благополучно, вiн, замерзлий, але радiсний, вбiжить у хату й поцiлу? Олену в м'якi, теплi, ще соннi губи... Роман iшов замерзлою Россю й посмiхався. Коля виходив з хати, то на мить затримався бiля Олени, схилився над нею. Вона ледь чутно дихала увi снi й посмiхалась куточками уст. Стримуючи подих, Роман тихенько торкнувся губами ?? губ, випростався i навшпиньках вийшов. На порозi оглянувся." Соломiя озвалася з-за печi: - Не оглядайся, не оглядайся! Йди i не озирайся. Прикмета ? така: хто оглянеться, той не повернеться... Таке вигадала тiтка Соломiя. Як це вiн не повернеться до сво?? Оленки? До рiдних карих очей? О нi! Тi очi свiтитимуть йому, як двi зорi, i де б вiн не був, iтиме на променисте сяйво ?? очей, А яку вони хату збудують по веснi! Простору, свiтлу хату-озiю на осоннi. Небезпремiнно над рiчкою. Бiля левади з вербами i калиною. Олена так любить калину. А потiм у них народиться маленький хлопчик з голубими очима... Роман спiткнувся... - Чого це ти, козаче, на рiвному спотика?шся? - зашепотiв Скидан. - Не спи, вiйна... Порипу? крига... Трiснуло десь на плесi... Вiйна... Ну й хай! А вони будуть наперекiр всьому кохатися! I впиватися щастям. Роман вдосвiта повертатиметься з вiйни, обережно, навшпиньках заходитиме в теплу хату... I цiлуватиме Олену в м'якi теплi губи, ще соннi... - Це ти, Романку? - не розплющуючи очей, прошепоче Олена i, солодко-солодко потягнувшись, обхопить його за шию теплими м'якими руками. - Але ж i холоднющий ти!.. - Я з вiйни! - засмi?ться Роман, пiдхопить Олену на руки й закружля? з нею по хатi... Вибралися на берег. Лiсок. Рiденький, снiгом забитий. Грузнучи по колiна в снiгу, пройшли лiсок i спинилися. Перед ними, занесене снiгом, виднiлося село Нетреби. До перших хат, засипаних снiгом, - рукою подати. Скидан почекав, доки всi пiдтягнуться. - Далi, хлопцi, бiгом! - пошепки наказав. - Як сполоха?мо ляхiв - побiльший шарварок здiймайте, горлянок не шкодуйте! У страху, та ще спросонку, очi великi! Один за одним, нечутно, беззвучно, наче примари, зникали козаки в нiчнiй млi. Ось уже й околиця села, першi хати... Поминувши ?х, мчали вуличкою до панського будинку. Важко грузли в снiгу. - Пiвколом, пiвколом оточуйте палац! - подав голос Скидан. - Та передчасно себе не виявляйте! Козаки вже мiсили снiг у парку, що оточував панський палац. Наперед подалися "в'юни". Та чи цього разу не пощастило ?м, чи схибили, а тiльки зненацька лунко вдарив пострiл, другий... Жовнiри та гусари очманiло вибiгали з хат, спросонку не тямлячи, що твориться, натикалися на козакiв i падали пiд ударами шабель. - Налiтай, хло-о-опцi! - на все горло закричав Скидан. - Здiймайте шарварок! I ночi як не було. Закричали козаки, зарепетували жовнiри, не розбереш, де сво?, а де чужi... Сплiталися клубками в снiгу, i снiг летiв навсiбiч, як вiд вихору. Разом з усiма, охоплений поривом, бiг, кричав Роман, потрапляв у якiсь клубки, сплетiння тiл, когось бив, хтось бив його, i знову бiг, рубався i кричав... Раптом на його шляху з'явився жовнiр... Роман налетiв на нього з усього розгону, вдарив шаблею, i той пiрнув у снiг. Ще одного збив. Ось i Скидан. - Спати не хочеться i сон мене не бере?! - збуджено крикнув вiн до Романа, напосiдаючи одночасно на трьох жовнiрiв. - Постривай, батьку, я тобi пособлю! - сказав Роман i зрубав першого жовнiра. - На одного ворога поменшало! Тут вiн озирнувся i побачив пiд тином темну постать, що цiлилась з рушницi Скидану в спину. - Стережись, полковнику! - вигукнув Роман i, затуливши Скидана, з шаблею в руках кинувся на темну постать пiд тином... Пострiлу вiн не почув, лише спалах побачив та щось в силою вдарило у груди. Мав таке вiдчуття, нiби на всьому бiгу нашпортнувся грудьми на щось тупе, але гаряче, i воно, дзизнувши, як оса, пронизало його наскрiзь... Снiг чомусь загойдався пiд ногами, почервонiв i зробився гарячим-гарячим... Марно вiн хапав його руками, аби остудити груди, снiг пiк йому пальцi. - Оленко, де ти? - прошепотiв Роман, падаючи в гарячий снiг, наче у полум'я... I на одну мить йому здалося... Нi, вiн виразно побачив, що вдосвiта поверта?ться до сво?? хатини, входить навшпиньки у теплу-теплу свiтлицю... I цiлу? Олену в м'якi теплi губи, ще соннi... - Це ти, Романку? - не розплющуючи очей, шепоте Олена i, солодко-солодко потягнувшись, обхоплю? його за шию теплими м'якими руками. - Але ж i холоднющий ти!.. - Я з вiйни... - каже Роман i провалю?ться в гарячий снiг... Роздiл вiсiмнадцятий - Пане гетьмане! Чимскорiш iдiть, бо Остряниця впав i лежить посеред вулицi!.. Павлюк вискочив з хати i побачив розпластане на снiгу тiло. Та доки вiн добiг, Остряниця звiвся i стояв, похнюпивши голову. - Кiнь на чотирьох, та й той спотика?ться, - вибачливо посмiхнувся вiн до Павлюка. - Ху... Трюхикав вулицею, на снiг задивився, голова закрутилася, земля обертом пiшла... У вiчу аж чорно стало. Тьху ти!.. Завтра бiй, а я на рiвному падаю! От вояка! Павлюк уважно подивився на змарнiле лице Остряницi, на глибоко запалi щоки та очi, на сивi вуса, що безвiльно опустилися, й похитав головою. - Не годиться так, батьку! Ти коли востанн? ?в? - Та чого ти до мене причепився? - обурився Остряниця. - Ти сам он геть звiвся. "Кепська штука голодний обморок, - подумав Павлюк, хмурнiючи. - Це вже не перший випадок, коли козаки вiд недо?дання з нiг валяться... А що ж нас по веснi чека??" Йдучи вулицею, поспитав: - Як з хлiбом у нас? Остряниця лише рукою махнув: - Зерно тече, як вода! Кручусь як муха в окропi, i там гаряче, I тут пече, а зерно все одно не втрима?ш. Вiйсько ж треба годувати, а манна з небес не сиплеться. Павлюк зажурився. З хлiбом скрутно. Того лiта на Укра?нi був неврожай, до осенi люд ще сяк-так на городинi протримався, а з настанням зими пiшов по селах голод... Вже селяни дубове листя з висiвками змiшують та печуть зеленi коржi. Трохи краще було з хлiбом у повстанцiв. Павлюк мав незначний запас зерна, назбираний по панських ма?тках. Для козакiв його ще з горем навпiл i вистачило б... Та коли в Мошни з усiх уcюд посунули селянськi загони, вiйськовi засiки почали швидко спорожнятися. Люди приходили голоднi, ледь на ногах тримаючись, доводилось ?х сяк-так пiдхарчовувати, аби зовсiм не злягли. I Павлюк уже не одну нiч качався без сну, гадаючи, як i чим прогодувати вiйсько. На якийсь мiсяць ще вистачить, а тодi то? З ляхами воюй, та ще й з голодом. Нелегко доведеться, обидва вороги сильнi... Поки що розiслав у всi мiста й мiстечка, в панськi ма?тки й фiльварки загони, аби витрушували хлiб, але панство, втiкаючи в Бар, палило хлiб, гно?ло його в льохах i ямах. На селян же надi? нiяко?, самi на висiвках тримаються. А тут ще й збро? обмаль. От i крутись! Остряниця, вiдаючи вiйськовим провiантом, щодень урiза? норму, труситься над кожною зерниною, а хлiб зника?... - Оце йшов до тебе за порадою, - Остряниця важко дихав, на ходу стомлюючись. - Що чинити, не вiдаю. - Годуй людей, а там побачимо! - Але ж засiки порожнiють. - Все одно годуй, доки вистачить. Не сьогоднi-завтра нас чека? бiй, для багатьох вiн може бути останнiм. Хай люди хоч тепер уволю на?дяться. - На Остряницю скоса зиркнув. - Та й ти, батьку, як з хреста знятий. Не годиться. В тво?х руках всi нашi харчi, а ти на вулицi пада?ш з голоду. - Рiшуче взяв Остряницю за руку. - Ану ходiм лишень до баби Векли в гостi! Павлюк повернув у бiчну вуличку, i по хвилi вони опинилися в маленькому, занесеному снiгом подвiр'?, в кутку якого притулилася скособочена хатинка. Вже в дворi Остряниця, принюхавшись, вiдчув ледь вловимий запах хлiба i неспокiйно повiв головою. А коли зайшли до хатини, то свiжий i густий дух хлiба так шпигнув у нiздрi, що Остряниця аж зажмурився. - Слава Богу! - привiтався, знiмаючи шапку. - В цiй хатi подиха?ш i ситий будеш! Баба Векла - маленька, зiгнута (вона вже й не розгиналася) - на мить повернула вiд печi сухе зморшкувате личко, на якому ще полискували червонi вiдблиски вогню, привiтно мовила: - Навiки слава! Проходьте, люди добрi, сiдайте, коли ваша ласка. Я вже хлiбець загнiтила, невзабарi й витягну. - I додала, орудуючи в печi широкою дерев'яною лопаткою: - Яке це щастя - святий хлiбець випiкати! Менi й сниться, що я хлiб з печi виймаю. - А звiдки ж ви його берете? - поцiкавився Остряниця. - Пан гетьман велить щодня двiйко хлiбцiв випiкати. То я й вiдводжу душу, бо вже хтозна-коли й пекла. Остряниця пiдозрiло поглянув на гетьмана. - Хiба я не велiв берегти кожну жменю борошна, ще й висiвок до нього домiшувати? - Та так уже вийшло, - винувато озвався Павлюк. - Та ти сiдай, потiм будеш мене судити. У хлiб ми ще можемо висiвок додавати, а в порох що? А його в нас раз-два... - Де зараз Потоцький? - Вже по сусiдству з нами. Вчора увечерi хоругви переходили через Сахнiв мiст. З дня на день очiкую Скидана, i тодi ми всi вкупi. Але чекати ляхiв не будемо, першi почнемо бiй. Тим часом баба Векла простелила чистий рушник на пiдвiконнi. - Це ж нинi тiльки менi однiй таке щастя випада? - чистий рушник перед хлiбом стелити, - хитала головою стара. - По селах, кажуть, вже й послiду нема?. Стара перехрестилася бiля печi, проказуючи: "Дай Бог, щоб не останнiй раз святий хлiб з свято? печi виймати", - взяла дерев'яну лопатку, шаснула нею в пiч i витягла загнiчену рум'яну хлiбину. Поклала ?? на рушник, ще одну витягла. Перехрестила хлiб i заходилася ламати його на чотири шматки. Iз розламаних куснiв вдарила така густа пара, що в Остряницi й голова обертом пiшла. - Хай полежить на вiкнi, спочине та схолоне, - казала мiж тим стара. - Покiйнички, царство ?м небесне, понюхають пари з хлiбця i ситi будуть. А крихiтку хлiбця дозвольте собацi дати. Такий уже звичай. Старi люди кажуть, що ходили колись Бог i святий Петро по землi, зайшли вони до однi?? жiнки хлiба просити. А хлiба тодi в людей було до безмiри, бо колоски росли не такi, як тепер, а по всiм стеблi. Згори й до землi самий колосок був. От i хлiб у людей водився. Тож попрохали Бог та святий Петро в то? жiнки хлiба, а жiнка саме млинцi пекла, лава у борошнi була. Молодиця млинцем витерла лаву i запрошу? сiдати. А святий Петро i каже пану Богу: "Треба залишити ?х без хлiба, бо вже й лави хлiбом витирають". От вiн у поле пiшов, взяв житню стеблину i давай ?? чухрати, а собака й завив... То вiн i лишив трохи колоска на собачу долю. Того й треба давати собацi перший хлiб. Та ось уже й хлiб охолонув, баба Векла взяла по шматку, пiднесла Павлюку й Остряницi. - Прошу вас, отамани, щоб у ваших руках завжди святий хлiбець був! Остряниця, все ще не вiрячи, що перед ними справжнiй хлiб, обережно взяв кусень, вдихнув запах i з'?в його, навiть сам незчувся коли... Здивовано подивився на бабу Веклу, наче питав ??: хлiб у мене щойно був, чи, мо', приснилося? - Охляв ти, добрий чоловiче, - зiтхнула стара. - Та кого тепер здиву?ш голодом. Другий шматок Остряниця смакував повагом, обережно вiдкушував, тримаючи пiд хлiбом долоню, аби не впала й крихта, аби надовше розтягнути радiсть зустрiчi з хлiбом... Павлюк так i не доторкнувся до свого шматка, дивився на нього сумно, зiтхав та хитав головою. По хвилi глянув у вiкно: бiля ворiт стояв гурт дiтей. Павлюк встав i вийшов з хати. - Ану, козаки, хутчiше сюди! - весело гукнув, i дiти, не примушуючи себе двiчi прохати, штовхаючи одне одного, як тi горобцi, пурхнули в двiр. - Пане гетьмане, i сьогоднi хлiбця нам дасте? - А казку нам розкажете? - А ляхiв скоро проженете? - Все буде, все, - казав гетьман, впускаючи в хату дiтей. - I хлiба дам, i казку розповiм, i ляхiв витуримо. Тiльки ви, пуцьвiрiнки, швидше ростiть! Маленьке хлоп'я подивилося на Павлюка засмученими очима, пропищало: - Коли б ?сти було що, то ми б росли... - Ой лихо!.. - тiльки й мовив Остряниця. - Сiдайте до столу, може, хоч трохи пiдете в рiст. Дiти, щебечучи й блискаючи з радощiв запалими очима, всiдалися на лавi. Остряниця вражено позирав на худi, аж синюватi ?хнi личка, на загостренi носики й голоднi очi, в яких затеплилася надiя, коли вони вгледiли хлiб на столi... На нього, не клiпаючи, дивилася дiвчинка рокiв п'яти-шести, не в силi вiдвести погляд вiд шматка в руках Остряницi, й надсилу ковтала слину. Вiн простягнув ?й хлiб, вона блискавично вхопила його маленькою кiстлявою рукою, розломила навпiл, одну половинку з'?ла, а другу заховала в пазуху. - Кому? - тихо запитав Остряниця. - Мамi... - пропищало дiвча. - Вони хорi лежать. - То що, козаки, будемо хлiб ?сти? - весело поспитав Павлюк, набравши повнi руки куснiв. - Будемо!.. Будемо!.. - врiзнобiй закричали дiти, вихоплюючи з його рук хлiб, i блискавично його з'?дали. - Господи Боже мiй... - зiтхала бiля печi баба Векла. Дiти простягали руки. - Дайте ще, пане гетьмане! - Хоч отакунький шматочок!.. - У мене братик не вста?... - А в мене мама .. Павлюк тицяв у худi руки куснi хлiба. - ?жте, ?жте та ростiть пошвидше. Лицарi Укра?нi ой як потрiбнi! Дiти ковтали хлiб i знову голодними очима дивилася на гетьмана. - Вище носи! - казав гетьман. - Здобудемо волю - буде вам i хлiб, i до хлiба! - А завтра приходити, пане гетьмане? - питалися дiти. - Приходьте, дiти, приходьте. Бабуся Векла вам спече хлiба. - Хоч би швидше завтра було... "Завтра... Завтра, - думав Остряниця. - Завтра буд? бiй. Коли ми висто?мо, то баба Векла спече ?м хлiба". - А тепер розкажiть казочку, пане гетьмане! - попрохала дiвчинка, котра сидiла бiля Остряницi. - Про Телесика i бабу Ягу. - Про Телесика! Про Телесика! - гуртом закричали дiти. - Тодi слухайте, - гетьман розгладив вуса i враз перетворився на доброго, мирного дiдуся. - Жив собi дiд та баба, старi обо? були, дiтей не мали. - Ляхи в них дiтей забрали! - вигукнула дiвчинка. - Може, й ляхи, - згодився гетьман. - От бабуся й каже: витеши менi, дiду, з дерева хлопчика. Дiдусь i витесав з дерева хлопчика, бабуся поклала дерев'яного хлопчика в колиску. Встали вранцi, а в дворi ходить хлопчик Iвасик - Телесик. - А хлiба вони Телесику дали? - поспитала дiвчинка. - Дали, - сказав гетьман, - багато-багато хлiба дали. I став у них Iвасик жита. Щодень рибку ловив, а мати йому обiдати носила. - Багато хлiба давала? - поспитав хлопчик, свiтячи голодними очима. - Багато, - пiдтвердив Павлюк. - От баба Яга й на - думала впiймати Iвасика - Телесика. - А чия баба Яга? - запитала дiвчинка. - Н-ну, наша... - зам'явся Павлюк. - Е, нi! - заперечила дiвчинка. - Баба Яга не наша, а лядська. - А-а... Звичайно, баба Яга була лядською, - згодився гетьман. - I пiдiслали ?? ляхи, щоб вона Телесика вкрала? - Авжеж, що ляхи, - згодився гетьман. - Хто ж iще пiдiшле бабу Ягу, крiм ляхiв? Почувся вибух, приглушений вiддаллю, шибки у вiконцi ледь чутко задеренчали... Павлюк вмовк на пiвсловi, прислухаючись. - Ось що, дiти, - сказав вiн, зводячись, - казочку вам, коли живий буду, завтра докажу. А тепер розбiгайтеся по хатах! - Пане гетьмане, а ви проженете ляхiв? - тоненьким голоском запитала дiвчинка. - Я дуже хочу ?сти. - Проженемо, донечко, проженемо, - погладив ?? гетьман по голiвцi. - Для цього ми i взялася за шаблi, аби хоч вам бiльше не голодувати. - Хлiб везу-у-уть! - Хлi-i-i-iб! - Ура-а-а-а! - Живемо!.. Все мiстечко висипало на вали. На вулицях тiсно вiд козацького, селянського та мiщанського люду, котрий на заклик гетьмана всю осiнь сходився у Мошни. Павлюк та Остряниця ледве пробралися в гамiрливому натовпi, що, здавалося, не мав нi кiнця, нi краю. Повстанцi пiдкидали шапки вгору й кричали: "Хлiб! Хлiб!". В голодному мiстi люди сидiли на мiзерному пайку, тому з швидкiстю блискавки поширилась чутка, що йде обоз в Мошни, повний зерна, i люд повалив навстрiч, до мiсько? брами. - Пане гетьмане, з хлiбом вас! - лунали вигуки. - З його милiстю хлiбом! Мiсяць тому Павлюк вiдрядив Гордiя Чурая трусити панськi ма?тки i будь-що роздобути збiжжя. I ось веселий полтавець поверта?ться з обозом. Павлюк пильно придивля?ться до валки й хмурнi?. Нi, щось не видно веселощiв на засмаглому худому лицi козака. Вiн пiд'?здить до гетьмана з винуватим виглядом, опуска? очi. Довго i, певно, без всякого бажання спiшу?ться, ще довше порпа?ться бiля коня, зрештою пiдходить, уникаючи дивитися на гетьмана. В кулак покахику? без причини. Павлюк переводить погляд на сани обозу, й серце його боляче стиска?ться: порожньо. Гордiй повернувся без хлiба. Це вже й люд побачив, бо враз принишк. Вгамувалися крики, i, мабуть, кожний вiдчув ще бiльший приступ голоду. Павлюк мовчить. - Пане гетьмане, - тягнучи слова, почина? Гордiй Чурай i дивиться кудись убiк, мимо гетьмана. - Так я, значить, повернувся... - Чого ж це ти, Гордiю, невеселий i Полтави сво?? не згаду?ш? - Хлiба нема?, - зiтха? Чурай. - I в нас, кажуть, на Полтавщинi голод. Всюди тепер зуби на полицi кладуть. - А де ж той хлiб, що ти навитрушував у панських ма?тках? - Та дещо витрусив... - То де ж хлiб? Чи ляхи вiдбили? - Та нi-i... - тягне Чурай. - Роздав... - Як роздав? - аж крикнув Павлюк. - Кому? Гордiй з ноги на ногу переступа?. - По селах... Людям... - Ти збожеволiв, Гордiю! Чурай не витриму? i кричить: - На мо?му мiсцi кожен збожеволi?, як люд на волостях з голоду кона?. Подивилися б ви, що твориться в селах! Люди як мухи мруть. Не мiг же я кидати ?х у бiдi. Ат! - зрештою махнув вiн рукою. - Карай мене, гетьмане, а тiльки роздав я хлiб. Вiз його у Мошни... Мимо якого села не ?ду, як не таюсь, все одно люди якимось чином дiзнаються, що я везу. Дiтей пухлих на руках виносять... На колiна стають... Тiльки очима свiтять... Просять, молять, кричать... Ну не мiг же я... Хоч потроху, а давав дорогою. А що я мав чинити? Хай люди з голоду помирають, чи що? - Але ж у вiйську нема? хлiба, - тихо мовив Павлюк. - Що ми люди, що вони! - Гордiй сердито бликнув на Павлюка. - У нас хоч сякi-такi запаси, а там - смерть! Села вигибають, мертвих нема кому хоронити. Тiльки собаки виють та гайвороння кряче. Що я мав чинити? От i роздав хлiв до останньо? зернини. Вулицею шкандибала згорблена жебрачка в лахманинi й трусилася вiд холоду. Забачивши гетьмана, спинилася, сперлася на костур, простягла посинiлу кiстляву руку з скарлюченими пальцями: - Дай, паночку, хлiбця... А я тобi пiсеньку заспiваю. Про коровай весiльний... I, журно хитаючи сивою головою, затягла тремтячим моторошним голосом: Засвiти, Боже, iз раю Нашому короваю, Щоб було видненько Краяти дрiбненько... Роздiл дев'ятнадцятий Пiд вечiр у Мошни примчав гонець. - Пане гетьмане! Скидан не прорветься, ляхи на хвостi сидять! - мовив вiн, осадивши коня бiля гетьмансько? хати. - До Ольшанки дiйшов, а далi нi тпру нi ну! Цiлий полк причепився! Павлюк саме зiбрав у сво?й хатi сотникiв та старшин i викладав ?м сво? думки щодо завтрашнього бою. - А що, пани-молодцi, провiтримось трохи та й Скидана з бiди визволимо?! Товариство, не кажучи зайвих слiв, квапно посунуло з хати. На ходу натягнувши кожух, вибiг з хати i гетьман. - Сурмачi! Сурмiть збiр! Сяйнувши мiддю, засурмили труби, i кличний звук: "Всi на коней!" - полинув над мiстечком. Розбурхалася Мошна, висипала на вулицi, заiржали конi, залементували люди... Пiшi загони, поблискуючи вилами i косами, вже шикувалися бiля валiв, заздро позираючи на верхiвцiв. - В похiд виступають тiльки комонники! - кричали сотники. - Ей, пiхтура, не загороджуй вулиць! Все одно з конем не збiжиш! - Це ви попробуйте сво?ми кiньми з нами збiгти! - кричали пiшi. По якомусь часi тисяча козакiв уже вихопилась в сiдла й невдовзi залишила мiську браму. Павлюк пустив коня, тiльки вiтер засвистiв у вухах. Звiвся в стременах, припав до гриви. - Ага - га - га! Любив швидку ?зду, забував тодi про все: i про гiрке, i радiсне. Наче на крилах летiв. Розтягнувшись, козаки мчали за гетьманом, поблискуючи шаблями, рипiв-скрипiв пiд копитами снiг, прихоплений морозцем, i мерзлим груддям летiв навсiбiч... Туге холодне повiтря дзвенiло крицею i сiкло лице. День догоряв, снiгова рiвнина поволi синiла, кам'янiла вiд морозу, далекi лiси вже вкривалися сутiнками. Попереду, куди вони мчали, здiймався дим, долинала приглушена вiддаллю стрiлянина. Вона то затикала, то знову спалахувала. Та ось вже пронеслися берегом Ольшанки, вихопились на згiр'я й далеко в долинi забачили побо?ще в диму. - На рiвному ляхи наздогнали!.. - перемагаючи вiтер, кричав Павлюку гонець. - Скидан змушений був табором стати... Саньми та возами оточилися козаки i б'ють по ляхах!.. Ще здалеку побачив Павлюк, що жовнiри густо облiпили Скидана, аж чорно вiд них у долинi! Але й козаки (це видно було по трупах жовнiрiв перед козацьким табором) добре трималися. Павлюк блиснув шаблею над головою: - Ура-а-а-а! - Ура-а-а! - понеслося долиною й вiдбилося аж ген у га?. I вмить вмовкло побо?ще... Козаки, вiдiрвавшись од рушниць та гармат, з надi?ю озирнулися: хто ж там кричить? Жовнiри, йдучи на приступ, спинилися й також придивлялися. Заднi розшолопали, в чiм рiч, i почали непомiтно вiдступати. - Нашi-i-i-i! - закричали козаки i, вихопивши шаблi, вибiгли з-за возiв... Павлюкiвцi вихором пронеслися мимо табору i з ходу врiзалися в гущавину жовнiрiв... - Ага, пани ляшки, нападуть на вас оскоми, як скушту?те нашо? крицi! - кричав Гордiй Чурай. - Ану налiтай, в кого шия тонка! Миготiли щаблi, кричали жовнIри, i снiг почав хутко червонiти. Скiльки тривав бiй, Павлюк не пам'ята?. Зрубавши кiлькох жовнiрiв, вiн оглянувся: ворога не було. Козаки з галасом ганялися по рiвнинi за жовнiрами, котрi сипонули на всi боки, як зайцi. - Постривай, пане ляшку, тютюнцю позич на люльку! - не вгавав Гордiй Чурай. - Та й прудкi ж якi!.. Павлюк перехилився з сiдла, витер закривавлену шаблю об труп жовнiра, сунув ?? в пiхви: решта вже й без нього обiйдеться. - Скидане? Де ти, полковнику? - Я тут, гетьмане! - примчав Скидан на конi, розпашiлий, збуджений, шапка аж на потилицi, очi горять... - От налетiли, так налетiли!.. - вигукував вiн, блискаючи зубами. - Наче та буря!.. Ось таким би летом та до Варшави! - Що ж це ти, полковнику, так довго барився? - В Драбiвцi засидiвся. А до тебе зiбрався - ляхiв бiс принiс. Потоцький веде сюди чотири полки, це тисяч з десять воякiв буде. Та коронна артилерiя. До зубiв ляшки озбро?нi. - Де зараз Потоцький? - запитав Павлюк. - Пiд Кумейками! Там його головний табiр. Павлюк помовчав, жуючи вус. - Чекати його в Мошнах не будемо. Завтра вранцi вирушимо на Кумейки i першi вдаримо! Скiльки гармат привiз? - П'ять корсунських та шiсть пiд Драбiвкою в ляхiв позичив. - Додав скрушно: - Пороху трохи везу. -I в нас негусто. Так i не встигли селян озбро?ти. Нiчим. Бiй уже затихав, козаки, розiгнавши й порубавши жовнiрiв, поверталися до Скиданового табору, весело перегукуючись. - Збирай, Карпе, сво? господарство, та будемо завидна рушати. Людей, я бачу, в тебе чимало. - По дорозi пристали, - вiдповiв Скидан. - Хоч беззбройнi, та ненавистi повнi! I не тiльки чоловiки, а й жiнки заднiх не пасуть. До речi, я ось тебе познайомлю з сво?ю помiчницею. - Жiнка? - здивувався Павлюк. - Загоном оруду?? - Ще й як! - смiявся Скидан. - Будь-якого чоловiка за пояс заткне. Славна молодичка, нiчого не скажеш. I красуня, i вiдважна. Шкода, чоловiк у не? загинув. Бiдна, мiсця собi не знаходить. Вони ж любилися, як голубiв пара. Тепер сама... - Скидан звiвся в стременах, оглядаючи козакiв. - Ага! Он i вона. Олено-о!.. Давай сюди, гетьман хоче на тебе подивитися! Павлюк повернув голову й закляк у сiдлi. Не вiрив сво?м очам. В шоломi й кольчузi, з шаблею при боцi, до нього наближалася його далека i, як гадалося, навiки втрачена юнiсть... - Оленко... - прошепотiв самими губами. - Невже це ти? - Павло? - швидко запитала вона. - Боже, скiльки я тебе чекав... I шукав... - А я, бачиш, сама прийшла. - Помовчавши, додала: - Забарилась, правда, та дорога з Бахчисарая неблизька. Скидан здивовано на них подивився, легенько свиснув, пересунув шапку з потилицi на лоб i по?хав до табору, лишивши ?х наодинцi. Та вони навiть на помiтили його вiдсутностi. - Оленко... - прошепотiв Павлюк, наче в якомусь снi. - Не може бути, що це ти... В шоломi, кольчузi... I кiнь бойовий пiд тобою. I гiркота в тво?х очах... Перед ним сидiла на конi не юна тендiтна дiвчинка, яку колись Павлюк вперше покохав i котру несмiло вперше поцiлував... Нi, перед ним була змужнiла жiнка, схожа i не схожа на його Оленку. Хiба що карi очi... Але в очах не весела безтурботна радiсть, як тодi, а сум, бiль, пiд очима - синi кола. Вуста мiцно стисненi, в куточках уст залягли гiркi зморшки. Вона i не вона... Не такою уявляв Павлюк зустрiч зi сво?м коханням. Не кинулись одне до одного, не зашарiлась Олена, навiть не усмiхнулась. Вона далека вiд нього в цю мить. I чужа... Нiби й не було колись мiж ними палкого та щирого кохання... У Павлюка похололо на серцi, коли вiдчув, що Олена вже не його, що вiн для не? чужий... - Оленко?.. - Що, пане гетьмане? - Але колись я був для тебе просто Павлусем. В очах ?? забринiли сльози. - Що з тобою, Оленко? В тво?х очах стiльки горя й печалi! - Н-нема?... - голос ?? затремтiв, - Романа... Мого Романа... Павлюк мiцнiше стис ногами боки коня. Вони таки й справдi чужi. Вiн втратив ?? назавжди. А серце не хотiло вiрити. - Не осуджуй мене, що так сталося, - раптом квапно промовила вона. - Ми з тобою цiлий вiк не бачились. А що було - те за водою спливло. Ось так, Павлусику. - Але я й досi тебе кохаю. - Забудь мене, ради Бога, - тихо мовила Олена. - Я iншому вiддалася... I була з ним щаслива. А вчора... вночi... вiн загинув. В селi Нетребах над Россю. - Оленко! - Мовчи!.. Я при?хала не до Павла, а до гетьмана Павлюка! Прощай. Павлусю, навiки! Здрастуй, пане гетьмане! Була Зелена недiля. Зелена, клечальна, та ще й русальна... У вербовому вiттi, що звисало до ставу, кувала зозуля. В ставу сплескувала риба... Павло стояв пiд вербою, а парубки сидiли колом i лiниво розглядали його з нiг до голови. Вони були, як на пiдбiр, усi гарнi, ставнi, у вишиваних сорочках, рiзнобарвних шароварах, смушкових шапках. Наче князi. Павло боявся ?м глянути в очi. Вони, парубки, господарi всiх гулянок i вечорниць, а вiн так собi, хлоп'я-пахоля. - Ти диви-и, - лiниво тягнув котрийсь, киваючи на Павла. - I коли воно виросло? Вчора ж у пiсочку ще гралося. Парубки незлобиво смiються. Зрештою озива?ться ?хнiй ватаг Данило Гарбуз, молодий чорновусий i чорнобровий парубок. - Надивилося товариство на цього хлопчака? - Та вже й очi болять, - вiдповiда? товариство. - Витягся хлопець. Вже не Павло, а цiлий Павлюк! - Товариство шановне! - урочисто почина? Данило Гарбуз. - Хлопець нашого села Павло Бут, син Мини Бута, якому вже сповнилося шiстнадцять лiт, проха? нас прийняти його в наше парубоцьке товариство. Щоб вiн мав змогу ходити з нами на вечорницi до дiвчат i бiльше не водитися з дiтлахами. Чи так я кажу, хлопче? - Так! - озива?ться Павло. - Прошу вас, шановнi парубки, прийняти мене у сво? товариство. - Ти диви-и... - тягне хтось. - Молоко ще он на губах не обсохло. - А ви не смiйтеся! - Павло стиску? кулаки. - Бо можу i боки вам нам'яти! - Ох-ох! - Го-го-го!.. Парубки лiниво регочуть на травi. - Еге, та воно нiби й на парубка вже схоже! - Де там... Пiдпарубчак! - А будеш слухати старших? - пита? Данило Гарбуз. - Буду! Парубки переглядаються мiж собою. - А чого ж... Можна й прийняти... - Прийма?мо, хлопець вiн лепський, худо? слави не ма? i наше чесне парубоцтво ганьбити не буде! Данило Гарбуз легко схоплю?ться на ноги. - Тодi, шановне товариство, коронуймо хлопця Павла Бута на парубка Павлюка. Та хай вiн уже з нами на гульки ходить. ...Увечерi Павло частував парубкiв горiлкою, частував уже як рiвний рiвних, як парубок парубкiв. - Ну, Павлюче, виходь сьогоднi на вулицю та назнавай собi дiвчину! - ляснув його по спинi Данило Гарбуз. Та Павло вже давно назнав дiвчину. Того ж вечора подався на знайомий куток, де Мирошниченки мешкали. Ось i перелаз... - Оленко! - Ой, хто там? - почувся тоненький зляканий голосок. - Це я, Павло... - Цур тобi пек, отак налякав! - Оленка посмiхалася. - Оленко... - Забув, як звати? Вiн дивився на не?, боячись дихнути, на ?? нiжне, ще дитяче личко, на карi очi, в яких було стiльки подиву i ще чогось весняного, незбагненного... - Ти чого на мене так дивишся? - А хiба ти засватана? - Може, й засватана... - повела тонкою бровою. - Та я тим сватам таких духопелкiв надаю, що й дорогу на цей куток забудуть! Тин затрiщав пiд Павлюком. - Божевiльний, уже тин трощику?! - сплеснула Оленка руками, i ?? дзвiнкий смiх так i полинув над вечоровим селом. - А ти зна?ш, хто я?.. - Павло аж випростався. - Павлусик... - пирхнула Оленка. - Еге, я вже Павлюк! I не хлопець, а парубок! - гордо вигукнув вiн. - Мене парубки коронували бiля ставу. - Ой людоньки, вiн уже парубок! - Оленка вдруге сплеснула руками. - Ця дитина вже парубок! Може, ти ще й на вечорницi побiжиш? - I побiжу! - Овва!.. Яке пахоля!.. Вона дивилася на нього широко вiдкритими чистими очима, в зiницях яких спалахували вечiрнi зiрницi... I Павлюк незчувся, як обхопив ?? тоненький стан, несмiливо ткнувся губами ?? щоки й вiдчув щось м'яке, нiжно-холодне, наче м'ята, але бентежне, досi йому незнане... - Божевiльне пахоля!.. Олена, зашарiвшись, втекла, а вiн, щасливий i гордий, землi не чуючи пiд ногами, всю нiч ходив бiля ставу та виспiвував: Так нацiлувався, Так намилувався, Як у садку соловейко Та й нащебетався... ...В'?жджали в Мошки, як уже вечорiло. - Оленко... Не треба плакати... ?хнi конi йшли поруч, Павлюк простяг руку i, ледь повагавшись, поклав Оленi на плече. - Я прошу тебе... Вона раптом схопила його руку, притулилась до не? щокою, i вiн вiдчув, як йому на руку закапали сльози. - Ти нiчого не розумi?ш, Павле... - i вiдпустила його руку. - Менi свiт без Романа померк... А нам з тобою не судилося... - Коли я йшов у козаки, то не думав, що назавжди тебе втрачаю. - I я не думала... - Олена дивилася прямо поперед себе, далека i чужа. - Я чекала тебе... Ти навiть не зна?ш, як я тебе виглядала! А потiм у село заскочили людолови. Зненацька, в недiлю рано-вранцi. Попiл з села лишився та ру?ни. А нас, дiвчат, похапали яничарники, за коси пов'язали одна до одно?... Я кричала... Тебе гукала... Коханим називала... Павлюк ще нижче звiсив голову. - Одному Богу вiдомо, що ми зазнали по дорозi в люту неволю. Так я в Бахчисара? опинилася. На базар тi людолови нас вели. I тут трапився вiн. Викупив мене. Я була зла i жорстока. Я не хотiла бути нiчи?ю бранкою. Навiть його. Так я жила з ним пiвроку i... покохала його... Довго мовчали, конi тихо ступали, порипуючи снiгом. Мiстечко наче провалювалося в темряву. Нiби й бiлого снiгу навколо не було. Гудiв вiтер, сухий, колючий, злий. - Я розумiю тебе, Оленко, - вiн помовчав, пiдбираючи слова. - Але все вже минуло... I ми знову разом... Вдвох... Олена похитала головою: - Нiщо не повторю?ться, Павле. - Оленко... - Я кохаю його... I ношу його дитину пiд серцем. Олена оперiщила канчуком коня i зникла в темрявi, наче ?? й не було... А в його вухах все ще дзвенiло: Так нацiлувався, Так намилувався, Як у садку соловейко Та й нащебетався... Але спiвав не вiн, Павлюк, а хтось iнший... Чужий. Незнайомий. Але щасливiший за нього... Роздiл двадцятий Того дня Потоцький слухав обiдню ("...прохав у Богородицi покровительства й, вiддаючись пiд ?? захист, - зазнача? в сво?му щоденнику патер Окольський, - дав обiтницю: в честь Богородицi спорудити вiвтар у Летичевi"), як примчав гонець зi звiсткою: до Кумейок iдуть козаки, йдуть "смiло й сердито", веде ?х сам Павлюк, судячи з ?хнiх рiшучих i гордих постав, козаки надумали першими розпочати вирiшальну битву! Польний гетьман хоч i був, за словами патера Окольського, надто богомiльний (що, мiж iншим, не заважало йому вирiзати цiлi села!), а все ж, не дослухавши обiднi, прожогом вискочив з похiдно? церкви. - Коня! - молодцювато крикнув гетьман нарочито бадьорим голосом, аби не виказати сво?? тривоги. Йому пiдвели коня, допомогли сiсти. Бiля палатки юрмились офiцери, озиралися й перешiптувалися мiж собою. - Молiться, панове! - аж надто голосно кричав гетьман. - Настав час! Поле пiд Кумейками стане полем нашо? честi i слави! За мною, орли! Офiцери, посiдавши на коней, помчали слiдом за польним гетьманом, так i не пiдтримавши його роблено? бадьоростi. Хоча Потоцький i вибрав зручну позицiю пiд Ку - мейками, неподалiк повстансько? столицi Мошни, котру з одного боку захищали мочаристi болота з непрохiдними драговинами та ще рiчка, а з другого, вiдкритого, боку велiв загородитися возами, - все ж певностi в перемозi не було. Офiцери неспокiйно совалися в сiдлах, гетьман м'яв свою бороду. А все тому, що козаки першими зважилися напасти на польський табiр. Пся крев! Чи вiдають вони, що в Потоцького чотири полки й сильна артилерiя з великим запасом ядер i пороху? Чи надто певнi в собi? О, то кепська штука, якщо чернь згуртована i певна в собi! Потоцький пiднявся на горб, притримав коня. Повстанцi йшли табором в шiсть рядiв з чотирма гарматами на чолi i двома по флангах. В серединi, як найбiльш бо?здатне i сильне, рухалось козацьке вiйсько пiд бунчуками й прапорами, i Потоцький побачив, що воно правильно подiлене на сотнi й полки... Пся креаI Це таки вiйсько, а не збiговисько чернi, як вiн гадав! Недарма вони зважились першими напасти! Проте, оглянувши сво? позицi?, трохи заспоко?вся. Коронне вiйсько було надiйно захищене возами в десять рядiв, за якими стояла пiхота й гармати, ще далi - кiннота. На чолi позицiй стояв iноземний полк з угорською пiхотою та полк польного гетьмана пiд начальством пана обозного. По другий бiк, праворуч, куди прямував Павлюк, розташувалися iншi два полки з коронною артилерi?ю в центрi. "Не так уже й кепсько, - сам себе втiшав Потоцький. - У мене вiйська бiльше i позицi? вигiднiшi. Хай спробують вгризти... I все ж... Як вони могли зважитися першими наступати?" Польного гетьмана почали гризти сумнiви, його кiнь неспокiйно гарцював на горбi, неспокiйно почував себе у сiдлi i вершник. Вкотре оглядав сво? позицi?, заспокоював себе, а рука мимоволi м'яла бороду. Вiн не лише сильнiший за повстанцiв, а й зарядiв ма? великi запаси. Павлюк з сво?м десятком гармат просто смiшний в порiвняннi з сильною коронною артилерi?ю, а все ж... Чому вiн зважився першим?.. - Вашмосць! - осадив коня ротмiстр. - Вiтер дме нам у спину, козакам в очi! - Палiть! - кивнув гетьман, i ротмiстр помчав, розмахуючи шапкою над головою... - Це добре, що вiтер дме козакам в очi. Зараз жовнiри пiдпалять Кумейки, а заодно й стiжки сiна та соломи, яких чимало побiля мiстечка. За його розрахунками, дим вiд пожежi буде ви?дати повстанцям очi, заважатиме добре цiлитись... Потоцький озира?ться, бiля копиць на луках забiгали жовнiри з палаючими головешками... Сьогоднi вiтер - спiльник полякiв. Це добре. Вiтер допоможе... Тим часом ще пiдпалять мiстечко... Над Кумейками вже шугнули дими. Гори, гори, повстанське мiсто! Дотла гори, ви?дай сво?м димом чернi очi!.. Ось вже запалали першi стiжки сiна на оболонi. Як i гадалося, дим, низько стелячись над заснiженою рiвниною, поповз навстрiч повстанцям. Але тi йдуть спокiйно i впевнено, чiтко дотримуючись подiлу на сотнi, над ними мають знамена й бунчуки. Попереду пiд знаменами йде Павлюк з непокритою головою i шаблею в руцi. Пся крев!.. Вони вирядилися, наче на прогулянку! Потоцький скреготнув зубами. Проклята чернь, невже вона така хоробра? Але постривайте, постривайте, ось розгориться мiстечко, гарячий дим з попелом ви?сть вам очi! Оглядаючи повстанцiв, Потоцький здогадався, що основнi сили - козацькi полки - Павлюк веде прямо на чоло польського вiйська... Трохи повеселiв. Це вже лiпше, там якраз грузьке болото, ледь присипане снiгом. Хай лише сунуться павлюкiвцi в те багно! Он до тих кущiв дiйдуть - там уже почина?ться болото! Нетерпляче кусаючи губи, мнучи бороду, Потоцький з нетерпiнням стежить за рухом повстанцiв. Йдуть чiткими рядами iз знаменами. Без жодного пострiлу. Чому ж вони не потрапляють у болото? Зда?ться, вже дiсталися кущiв... I йдуть. Як на прогулянку. Жоден не спiткнувся, не провалився, не розладнав строю... Адже там мусить починатися драговина. Що за химера? Адже вiн точно зна?, за тими он кущами, де край заснiжено? рiвнини, то i ? пiдступне болото. Сунешся туди - нiг не витягнеш! Морозець благенький, болото ледь зашерхло, снiг його пiдступно замiв... А повстанцi йдуть. В польного гетьмана на лобi виступа? холодний пiт. А що, коли болото замерзло? Вночi, наприклад? Пся крев! Невже болото пiдведе! Тодi - все! I гетьману почина? здаватися, що там взагалi й болота нема?, що ось-ось повстанцi перейдуть рiвнину i наваляться всiма силами... Тодi вiн програ?, бо надто понадiявся на болото i не укрiпив чоло... А козаки йдуть. Чути, як вони свистять i викрикують: "Лящику, побiжиш до хащику!" Потоцький огляда? сво? вiйсько. Жовнiри вже повiсили носи. Не на таких повстанцiв вони сподiвалися, на безладне юрмисько. А тут iде вiйсько, чiтко подiлене на сотнi й полки. Все ближче й ближче. Де хоч болото? Жовнiри починають перешiптуватися мiж собою, озираються навсебiч... Пiдвело болото... I в ту мить повстанцi зупинилися. Потоцький, все ще не вiрячи сво?м очам, полегшено зiтха?. Витира? мокрого лоба. Болото таки на мiсцi, воно зупинило повстанцiв. Командири заусмiхалися один до одного, кров почина? приливати до ?хнiх бiлих облич. Жовнiри ожили... Повстанцi, спинившись, стоять на мiсцi, певно, радяться, бо вiд Павлюка розбiгаються гiнцi... Рушили... Чудово. Але вже не вперед, кра?м огинають болото й простують до кiнця польськоi позицi?. Потоцький потира? руки. Вiн завбачив цей маневр i в кiнцi позицi? укрiпив надiйно, наче друге чоло там зробив. Ще й поставив туди iноземну пiхоту. Але зараз i тих сил, зда?ться, замало. Шле гiнця: коронному стражнику з сво?ми хоругвами спiшно перейти на край позицi?! Огинаючи болото, повстанцi йдуть все тими ж рiвними рядами. З бунчуками й знаменами. Павлюк попереду. Пся крев! Як тримаються, як тримаються!.. Навiть не розгубилися перед болотом. Ну, побачимо, що буде далi. Ось вони вже дiсталися середини бойово? лiнi?. Зненацька тишу розривають першi пострiли. Не витримав коронний стражник, його гармати б'ють, аж захлинаються. Завиваючи, летять ядра. Повстанцi - нi звуку. Йдуть. Летить снiг i мерзла земля. Цвирка? багно, заляпу? бiлий снiг. Повстанцi йдуть, все так же мають знамена i бунчуки. Все так же чiтко дотримуються подiлу на сотнi й полки. А ядра завивають, гармати захлинаються... "На що вони сподiваються? - шепоче бiлими губами Потоцький. - ?зус Марiя!.. Навiть на ядра не звертають уваги. Невже думають прорвати оборону? Але ж вози в десять рядiв! I чому вони не стрiляють? Пороху обмаль?" Ось уже по козаках вiдкрили швидкий вогонь драгунськi хоругви. Потоцький спiшно шле гiнцiв: коронну артилерiю перемiстити на середину, на чоло оборони i бити, бити прямою наводкою! Пiхотi перейти на праве крило i там зайняти оборону... Не лякатись чернi. Козаки мовчать тому, що в них обмаль пороху. Бах-бах! Бах-бах! Вже вiдкрили вогонь козацькi гармати й самопали. ?х мало, але стрiляють вони влучно. Потоцький бачить, як за возами падають козацькi ядра, опустошуючи пiхоту. Жовнiри ховаються за возами. Трiщать вози, летять вгору колеса... Жовнiри розбiгаються... Повстанцi йдуть, ведучи на ходу вогонь. "Коли б не прорвали оборони, - Потоцький гризе вус. - Якщо не зупиняться, не зважать на сво? втрати, не зменшать наступального запалу, то мо? вiйсько не витрима?. Де це бачено, пiд такою зливою ядер iти, навiть не ховаючись! Матка Боска! ?м хоробростi не позичати. Йдуть пiд ядрами та кулями, як пiд дощем. Хто б мiг подумати, що в них стiльки витримки?" Ду?ль мiж коронною артилерi?ю i козацькою не вгава? й на мить. Коронна б'? похапливо, густо, не шкодуючи пороху, козацька вiдповiда? рiдше, але влучнiше. Пiсля кожного ?? залпу трiщать вози й метушаться жовнiри... Повстанцi йдуть. Йдуть крiзь завiсу суцiльного вогню. В Потоцького почина? ворушитися волосся на головi. - Спинiться! - хоче вiн крикнути й ледве поверта? в ротi пересохлим язиком. Та зупинили повстанцiв не кулi та ядра, а дим... Повстанцi пiдiйшли вже до середини польсько? позицi?, як вiтер подув з новою силою i погнав ?м навстрiч клуби густого чорно-сизого та ?дкого диму. Охопленi суцiльним вогнем, що гоготiв i завивав, Кумейки так жарко горiли, що снiг на рiвнинi почав шкварчати. Задимiли стiжки та скирди. Вiтер гнав густий гарячий дим на повстанцiв, стало важко дихати, потемнiло на рiвнинi. Пекучий попiл слiпив очi... I повстанцi по знаку гетьмана почали вiдходити назад. - Скидан! - Я тут, гетьмане! - Вiдводь лiве крило! Дим та попiл ви?сть нам очi! - А-а, сто чортiв!.. Як цей дим нам завадив! - Биховець! Вiдводь праве крило! Та спокiйно, без торопу. Ми не тiка?мо, а вiдходимо з смуги диму! - А може, дим розвi?ться? - Доки згорять Кумей