ки, дим нам ви?сть очi! - А-а, бiс тебе бери!.. Свiту бiлого не видно!.. - Остряниця, вiдводь запорожцiв! - Гетьмане! Запорожцi чхають, але не хочуть вiдходити! - Вiдводь негайно! Чурай! Де Чурай? Гонець, мчи до Чурая, хай вiдводить селянськi загони! - Слухаю, пане гетьмане! - Я поведу середину. Всiм вiдходити, доки не виберемося з диму. В кого тлi? одяг на плечах, гасiть снiгом. Та гармати бережiть! В суцiльному диму й гарячому попелi, що летiв з Кумейок, повстанцi почали вiдходити, на ходу ведучи вогонь з гармат i самопалiв. Вiтер, як найнявся послужити ляхам, все дужча? й дужча?. Гоготить, свище вогонь, пожираючи Кумейки, сильнi пориви несуть на рiвнину хмари жеврiючих вуглинок, гарячого попелу... Шкварчить снiг й укрива?ться шаром золи. Дим, дим, дим... На козаках тлiють жупани, i вони не встигають струшувати з себе жарини. Наче цiлий свiт зайнявся й трiскотить у вогнi, корчиться, кона?. Сонце зникло в диму, дим роздира? горло, ?сть очi... Кашляючи, повстанцi нагинають голови до землi, аби вхопити чистого повiтря. Павлюк розумiв, що цей вiдступ може закiнчитися для повстанцiв зле. Але триклятий дим з гарячим попелом, дрiбним i пекучим, що залазить в нiс, очi, рот... А була добра задумка: чiткими рядами, зберiгаючи спокiй i витримку, чiтко i злагоджено йти на ворога, дiючи на його ляк, навалитися, зав'язати бiй... Вирнув з диму Гордiй Чурай, шапка на ньому димiла, жупан в кiлькох мiсцях прогорiлий, лице в сажi. Але, попри все, бадьорий i навiть веселий. Чхаючи вiд диму, закричав збуджено, бликаючи бiлками очей: - Налякали було жовнiрiв, i дарма!.. Бачив, як сипонули з-за возiв!.. Коли б не чортiв дим! - Шапка горить! - крикнули йому. Чурай стяг шапку, вибив ?? об колiно, денцем витер лице i знову надiв. - Що там шапка! Новою обзаведусь, тут аби дiло наше не згорiло. Додумались же ляхи з димом... А щоб ?х лизень злизав! - Як настрiй? - Бойовий, гетьмане! Мо? селяни мiцно тримаються i духом не падають. Тiльки розвi?ться дим, вдруге будемо наступати. I зник у диму, як у воду пiрнув. Вискочив Остряниця, кашляючи й витираючи сльози вiд диму. - Гетьмане! Де гетьман? Павле, це ти? Потоцький в обхiд диму послав кiнноту! - Передай: швидше виходити з диму й окопуватися! Та окопатися повстанцi не встигли. Ледве вони вийшли з диму й спинилися на рiвнинi, як налетiла коронна кiннота. Окопуватися не було вже часу, й Павлюк велiв спiшно оточити табiр возами, виставивши голоблi навстрiч коням... Похапцем встановили гармати. - Ближче пiдпускайте! - кричав Павлюк. - Цiльтеся влучнiше! Бережiть порох та кулi! Коронна кiннота не сподiвалася на опiр повстанцiв i жорстоко поплатилася за свою самовпевненiсть. Перший залп гармат i самопалiв з-за возiв скосив кiлька хоругов. Недобитi залишки спiшно вiдкочувалися назад, давлячи кiньми свою ж пiхоту. Потоцький зрозумiв, що мить критична. Аби не дати повстанцям як слiд окопатися, нi, тим бiльше, перегрупувати сили, не рахуючись з утратами, кинув на приступ закутих у панцирi гусарiв. Козаки ?х пiдпустили поближче, а тодi вдарили з-за возiв шквальним вогнем... Полетiли конi, загрiмкотiли обладунками гусари, падали на чорний вiд попелу снiг... Але кiлька ?хнiх хоругов все ж прорвалися до самого табору. Бiй спалахнув мiж возами. Селяни хапали дрюччя, голоблi й молотили гусарiв по головах, не маючи збро?, вилазили на вози й голiруч стрибали гусарам на спини, вивалювали ?х iз сiдел, падали з ними на снiг, душили ?х, били дрюччям, кололи ножами та рiзницькими швайками. Тi, падаючи з коней, гуркали сво?ми панцирами, верещали й хрипiли, коли ?х душили й товкли, i в тому хаосi важко було що розiбрати. Та новi й новi хвилi нападникiв вихлюпувались на табiр, i одними голоблями боротися з ними було важко. Проте боролися... Ось пробiг з голоблею Скидан, вискочив на воза й почав молотити ляхiв по головах. Трахне - летить гусар, гуркаючи сво?м обладунком. - Готовий! - вигуку? Скидан, потягне люльку i нового гусара по головi обамбурить. - I цей готовий!.. Ось пробiг з колесом в руках Гордiй Чурай, бачить, зчепилися дво?, селянин i гусар. Навернув колесом гусара. - Як у нас в Полтавi! - блиснув зубами й подався з сво?м колесом в саму гущу. З довжелезним шворнем в руках пронiсся Остряниця i давай молотити, аж грiм сто?ть!.. Павлюк з Биховцем удвох однi?ю голоблею вергають. - Раз, два!.. - розмахнулись i трахнули. - Пан чи пропав, двiчi не вмирати!.. Покотилися гусари... Всюди трiск i гуркiт, брязкiт залiза, передсмертнi крики, хрипiння коней i удари, удари... Беззбройнi селяни й мiщани голiруч стягують ляхiв, б'ють дрюччям, цiпами, колють косами, швайками, душать за горло... I ворог не витримав натиску беззбройних людей... - Тiка-ають! - пронiсся клич. - Пани ляшки втiкають! - Гармашi! - крикнув Павлюк. - Бийте по бiгунах! Самопали, вогонь! Мушкети!.. Спалахнула стрiлянина. Козаки б'ють по втiкаючому ворогу, та гусари вже ген-ген. Настала хвилинна передишка. Повстанцi кидають голоблi, витирають спiтнiлi лоби. - Ну й намолотили! - вигуку? Гордiй Чурай. - Цiпом так не намаха?шся, як голоблею! Коли б оце трапилась менi молодиця, то, мабуть, i обняти б ?? не здужав! - Давай сюди молодицю! - озвався Скидан. - Ми ще здужа?мо обняти! Хоч пороху в порохiвницях i мало, та сила ще ?. Поп'ють ще нашi шаблi шляхетсько? крiвцi! - Люди добрi! - подав голос Остряниця. - В кого нема? збро?, берiть у гусарiв. Селяни кидаються до вбитих, знiмають зброю, та скiльки ?? вистачить? - Пане гетьмане! - примчав Биховець. - Пороху обмаль! - Триматися до вечора! - наказу? Павлюк. - Будь-що, а до вечора протриматися! Павлюк подався оглядати табiр, в багатьох мiсцях велiв стягти докупи вози, розбитi спiшно зiбрати, зв'язати i заткнути ними проломи в оборонi. Так вiн носився з одного кiнця табору в другий, аж доки не почув голос, котрий примусив його здригнутися. - Павле! Все ще не вiрячи почутому, повiльно озирнувся. - Ти? - Я, - спокiйно мовила Марина, випростовуючись над пораненим козаком, котрого вона щойно перев'язала. - Чому ти здивувався? Хтось же мусить вашi рани перев'язувати! Вона дивилася на нього великими печальними очима. - Чи ж довго люди голими руками вiдбиватимуться вiд закутих у панцирi гусарiв? - Доки б'ються ?хнi серця, а в них доки клекотiтиме люта ненависть до панства! - У тебе кров на щоцi, Павлусю... Вона вперше назвала його Павлусем, вiн схопив ?? руку, поцiлував. Марина витерла йому кров. - Бережи себе, Павлусю... - Як усi, так i я. - I я, - прошепотiла вона. Вiн нахилився, поцiлував ?? в губи. - Бережи себе, в мене, крiм тебе, нiкого нема?. - Пане гетьмане! Ляхи сунуть! Пригорнув ?? до себе, жадiбно надивлявся в карi очi. - Не будемо прощатися. Ми ще зустрiнемося. - Бийте ворога, а я перев'язуватиму вашi рани. - Пане гетьмане! Павлюк востанн? пригорнув Марину i побiг до возiв з божевiльно-щасливим усмiхом в свiтлих очах. По всiй рiвнинi на повстанський табiр сунули польськi полки. Пiхота й кiннота. Снiг на рiвнинi вже геть стоптали, чорна гола земля, змiшана з попелом i кров'ю, - наче величезне пожарище. Ворог суне досить завзято, вiрить у свою перемогу. - Старшин i отаманiв з сотниками - до мене! Збiглися старшини, отамани, сотники. - Слово мо? буде коротким! - рiзко мовив гетьман. - Порох у нас закiнчу?ться. Зостався невеликий запас. Озбро?нi тiльки козаки, селяни з вилами й косами, а дехто й цього не ма?. Але, попри все, триматися! Нелюдськими силами, як хочте, але тримайтеся! Вiдступ для нас зараз-смерть! Загибель повстання. Все! Йдiть по сво?х мiсцях i найдiть у собi надлюдськi сили! Першою на табiр налетiла угорська та нiмецька пiхота. - Вогонь! Бах-бах! Ховаючись за возами, козаки били з самопалiв i мушкетiв, а мiсцями, коли найманцi надто близько проривалися, i з пiстолiв. Бiй клекотiв з пiвгодини, козаки вже взялися за шаблi й почали тiснити пiхоту, винищуючи ?? врукопашну. Найманцi позадкували. Але на них тисла гусарська кiннота i вперто ?х гнала вперед, на повстанський табiр. Бiй спалахнув з новою силою... Зрештою почалося найгiрше. Потоцький пiдтягнув коронну артилерiю, i та вдарила прямою наводкою по табору... Затрiщали, розсипаючись, вози, падали козаки, конi... А ядра раз по раз падали в таборi, сiючи смерть i калiцтво. Повстанцi були майже незахищенi i тому сотнями гинули пiд ядрами. Зрештою в таборi спалахнула пожежа, пiвтабору було охоплено вогнем, в якому гинули пораненi. Вогонь, якого нiкому було гасити, бо табiр без угаву атакувала кiннота, дiстався до возiв з порохом. Пролунав величезно? сили вибух, котрий зруйнував ледь не половину табору. Загинуло кiлькасот козакiв i селян, останнiй запас пороху злетiв у повiтря. Табiр огорнув дим, трiщав вогонь, iржали конi, конали пораненi, оглушенi вибухом повстанцi повзали по обвугленiй землi, - часом без рук та нiг, з виваленими тельбухами... В довершення всього гусарська кiннота увiрвалася в напiвзруйнований табiр i пiшла рубати поранених. Здавалося, кiнець. Все. В таких нелюдських умовах, без збро?, пороху, спустошений табiр уже мiг тiльки гинути пiд ударами шабель та копитами чужих коней... I все ж люди знайшли в собi силу i кинулись на ворога з такою ненавистю, б'ючи його чим попало, що нападники не витримали. Вцiлiлi селяни й мiщани голiруч стягували ?х з коней, душили, били дрюччям, топили в калюжах кровi, самi гинули десятками, але й ворожi ряди спустошували. Козаки й запорожцi трималися до останньо? краплi кровi, вистрiлявши набо?, хапалися за шаблi, за голоблi, i бiй не вгавав нi на мить. Закривавлений Павлюк носився в тому побо?щi, кидався де найважче, пiдбадьорював, пiднiмав дух, налагоджував оборону i мчав далi... Табiр витримав перший навальний удар кiнноти i цим врятував себе вiд остаточного розгрому. Гусари, охопленi жахом i панiкою, враженi неймовiрним зусиллям, з яким вiдбивалися повстанцi, хвиля за хвилею вiдкочувалися назад. ?м здавалося, що не лише живi повстанцi б'ються, б'ються й мертвi... Та ледве гусари вiдступили, як по спустошеному, згорiлому й залитому кров'ю табору почала густо бити коронна артилерiя, ядра шматували й терзали те, що вже не раз було пошматоване i розтерзане... Ховатися повстанцям не було де, ядра падали на беззахиснi голови, але табiр тримався. Поляки не вiдважувалися кидатися на приступ страшного табору, продовжували його засипати ядрами... Над полем бою западав вечiр. Небо на заходi було криваве, наче й там клекотiла сiча, i сонце хутко пiрнуло в криваву млу. Козацький табiр димiв i горiв, в калюжах кровi конали пораненi, бо нiкому було подавати допомогу. Наче злякавшись побаченого, нiч поспiшно вкутувала побо?ще чорною пеленою, i довго-довго ще в пiтьмi жеврiли тисячi вуглин, конаючи, iржали конi, та вiтер, гарячий, iз запахом кровi й диму, сумно завивав у степу... Укра?нська воля була залита кров'ю. Через багато столiть вiйськовi статистики й iсторики пiдрахують i запишуть в графу "Втрати в найбiльших битвах у Схiднiй ?вропi в XVII столiттi" i битву пiд Кумейками: шiсть тисяч повстанцiв! Серед ночi Потоцькому доповiли, що повстанцi вiдходять у напрямку Мошен. - Вашмосць! - звернувся коронний стражник. - Дозвольте переслiдувати Павлюка! Потоцький здивовано на нього глипнув: - Пан коронний стражник, мабуть, стратив рештки здорового глузду. Я радий, що Павлюк хоч вiдiйшов i дав нам сякий-такий перепочинок. А лаври Пiррово? перемоги хай залишаться комусь iншому! - Вашмосць! А чому б не спробувати? - Навiть мо? старi жовнiри ще не потрапляли в такий сильний вогонь, не бачили ще стiльки трупiв, - вiдповiв польний гетьман. - Стiйте табором! До ранку нiкуди й ногою! Не вистачало ще в темрявi вскочити у пастку! Вийшов стражник, зайшов обозний. - Як з кулями? - запитав його Потоцький. - Витратили, вашмосць! - Що? - аж здригнувся Потоцький. - Всi п'ятдесят тисяч? - Так, вашмосць, п'ятдесят тисяч! - пiдтвердив обозний. - Це був жахливий бiй, вашмосць! - Ну i ну!.. - похитав головою гетьман. - На одну лише битву п'ятдесят тисяч куль! Я гадав, що ?х вистачить на увесь похiд. - Саме так i я гадав, вашмосць! - Гадав! Гадав! - вигукнув Потоцький. - Коли б ви менше гадали, а лiпше билися, то здолали б повстанцiв, не витративши i двадцяти тисяч куль! Iди геть!.. Стривай! Видай вiйську свинець, i хай спiшно виливають кулi. Допоки не виллють, щоб i очей не стулили! Та виставте подвiйну охорону! - Слухаю, вашмосць! Потоцький щiльнiше закуту?ться в шубу, грузне в похiдному лiжку, але тепла не знаходить. Зимно в палатцi, зимно на душi в польного гетьмана. П'ятдесят тисяч куль за одну битву! Ось тобi й чернь! Чотири полки, десятки допомiжних команд з iноземною пiхотою цiлий день гризли ?хнiй табiр i не взяли. Козаки вiдступили. Не втекли похапцем, панiчно, а, протримавшись день, вiдiйшли, прихопивши з собою гармати. Наче й не по них було випущено п'ятдесят тисяч куль! Не рахуючи тисяч ядер. А що, коли козаки повернуться i вночi нападуть на польський табiр? А його вiйсько бiльше не ма? куль... Потоцькому ста? жарко, вилазить з-пiд шуби: - Ротмiстре! - Слухаю, вашмосць, - ротмiстр з особисто? охорони польного гетьмана сунув голову в палатку, ворушить вусами. - Мо? хоругви мають кулi? - Так, вашмосць! Хоругви особисто? охорони вашо? милостi в бою не брали участi, охороняючи вашу особу. - Добре! Йди! Та пильнуйте менi!.. - Слухаю, вашмосць! Потоцький трохи заспокою?ться i знову закуту?ться в шубу. Та ледве склепив повiки й поринув в короткий сон, як почало здаватися, що козаки оточують табiр... Жовнiри хапаються за рушницi, стрiляють, а звуку не чути. - Ага, ляшки, - регочуть козаки, - жолудями тепер стрiляйте! Потоцький замотав головою, проганяючи сон, скреготнув зубами i, кутаючись у шубу, вийшов з намету. Козакiв нiде не було. Всюди горiли багаття, жовнiри спiшно виливали кулi. До ранку нiхто з них i не прилiг. Сидiли бiля вогнищ хмурi, злi, майже не балакали мiж собою. "Духом занепали, - не без тривоги подумав гетьман. - Ще одна така битва - i я, чого доброго, у Варшаву повернуся лише з сво?ю охороною!" Вранцi вiн побачив поле бою, всiяне трупами гусарiв та жовнiрiв. I вiдвернувся. Трупи лежали так густо, що не можна було пройти. I хто б мiг подумати, що чернь здатна на такий бiй?! Досi не втямиш: хто виграв битву пiд Кумейками? Повстанцi чи поляки? Вiн чи Павлюк? Втрати з обох бокiв величезнi. Отож вiд чернi можна всього сподiватися, а вiн гадав легко ?? розiгнати. Прискакав коронний стражник. - Вашмосць! Треба швидше йти звiдси, бо жовнiри зовсiм занепали духом. Це поле i... цi трупи ?хнiх товаришiв... Трупiв дуже багато, вони навiвають сумнi думи жовнiрам. У вiйську повзуть нездоровi балачки. - Якi? - запитав Потоцький, мерзлякувато щулячись. - Рiзне базiкають, вашмосць! Що нас, мовляв чека? попереду, коли чернь за один день стiльки вiйська перемолотила? Крiм того, жовнiри починають знову нагадувати про жалування. Цього ще не вистачало! На гусарiв можна покластися, а жовнiри, того й гляди, дременуть... Та ще й цi трупи, гори трупiв! - Передай вiйську, що коли воно буде слухняним, то я виплачу йому жалування з власно? казни! - сердито вигукнув Потоцький, знаючи наперед, що обманю?, та iншого виходу не було. - Розвiдку в Мошни послали? - Так, вашмосць! В Мошнах нема? нi Павлюка, нi його козакiв. Кажуть, що вони вiдiйшли на Черкаси. Це враз пiдняло настрiй Потоцькому. - Коня! - крикнув бадьорим голосом. - Вiйську виступати у Мошни! Не шкодувати нiкого, нi старих, нi малих! Я за вас один вiдповiм перед Богом! Роздiл двадцять перший Довго не розвиднялося. Як зависла над холодним перемерзлим свiтом сiра мла, суха й колюча, i нi з мiсця. А то снiгова крупа засi?ться, i зда?ться тодi, що ранок, так i не народившись, померк... Низом поземка гуде, тоскно ви? вiтер. Гай-гай, де той ранок. Ледь-ледь почало днiти, неохоче, сумно, наче з примусу. "Навiть бiлий день до нас не хоче з'являтися, - зiтхнувши, подумала баба Векла. - Та й для чого розвиднятися? Чи мало горя на нашiй землi бiлий ранок надивився?" Пожурившись, встала, довго молилася перед образами в холодному кутку, де стояли похмурi сутiнки-дiди й повзла мокрота. Прислухалась. Жоден звук не долiтав знадвору. Наче вимерло мiсто. Увечерi тiльки й розмов було, що про битву пiд Кумейками. Подейкували, що то була страшна битва, багато полягло козакiв, а снiг червоним став од ?хньо? кровi. Вночi козаки вiдступили. А куди - нiхто не вiдав. А ще казали, що ляхи дотла спалили Кумейки. Все пожер вогонь, цурки цiло? не лишилося вiд осель. Тепер ось i до них черга дiйшла. Не обминули ляхи Мошни. Що буде, що буде?.. - Отче наш, iже ?си на небесах, да святиться iм'я тво?, да прийде царствi? тво?... - шепоче баба Векла молитву, а думки ?? знову навколо сьогоднiшнього дня крутяться. Що то буде, що буде? У мiстечку жiнки та дiти лишилися, та ще старi... За себе вона не турбу?ться, вiджила вже вiк, а дiти ж... Що ?х чека?, коли ляхи увiрвуться в мiсто?.. - Да буде воля твоя, яко на небесi, i на землi, хлiб наш насущний даждь нам днесь... - прочитала молитву, а полегкостi не вiдчула. Гiркi думи сушать голову. Звелась, подибала пiч розтоплювати. Щоб там не було, а гетьман велiв дiтям випiкати по двi буханки, i вона випече. Нема нiчого святiшого, як хлiб пекти. Та дiтей годувати. З цими думками й посадила хлiб на гарячу черiнь, загнiтила i вийшла надвiр. Ранок був сiрий, похмурний, хмари зависли низько, ледь не чiпляються за дерева, i вiд того бiлий свiт видався ще важчим, сiрiшим. I на душi в баби Векли теж сiро. Якесь неясне, глухе передчуття сковувало ?й руки й ноги. У мiстi стояла сторожка й гнiтюча тиша. I мiсто принишкло в очiкуваннi лиха. Нi-нi, та й зави? десь собака, певно, й собачу душу гризе безнадiя, бо скiмлить тоскно, моторошно. Собаки вони швидше вiдчувають лихо, анiж людина. Перехрестилась, подибала в хату. Застелила чистим рушником пiдвiконня i чи не вперше в життi не вiдчувала втiхи. Витягла хлiб, розломила, кладучи на рушник. Запах його трохи заспоко?в стару. - Господи, вiдведи вiд нас лихо... Виглянула у вiкно й побачила зграйку дiтей. Малi сиротливо тулилися одне до одного на снiгу, влякано озиралися... Баба Векла шаснула в сiни, виглянула у двiр: - А чого це ви як неприкаянi гнетеся? - гукнула. - Заходьте, козаки, до хати, гостинця вам спекла. Дiти, боязко озираючись, зайшли в хату. Збились у зграйку бiля порога. - Проходьте, проходьте до столу, - метушилася стара. - Ось я вас хлiбцем нагодую, щоб росли швидше, козаками ставали. - Бабусю, а де пан гетьман? - поспитала дiвчинка. - Та вою?, дитино, вою?. - А ляхи до нас iдуть! - вигукнув хлопчик. Стара як могла заспокоювала малечу: - ?жте, ?жте хлiбець святий. Прийдуть ляхи та й пiдуть. А вам рости треба. Пан гетьман казав, щоб ви пошвидше виростали та лицарями ставали, батькiв сво?х, родину свою захищали. Час нинi такий, багато козакiв треба Укра?нi. Зненацька над мiстом пронiсся гул. Залунали пострiли, i дiти злякано збилися докупи. Забряжчали шибки... - Ляхи йдуть! - вигукнув хлопчик i заплакав. - Цить, дурненька, - сказала дiвчинка. - Ось прийде пан гетьман i вижене ляхiв. Та вже почувся тупiт копит, важкий, глухий, наче водопад котився згори. Дiти перезирнулися. - Хто то? - ?жте, ?жте святий хлiбець, - шепотiла стара, i руки ?? дрiбно тремтiли. - Виростайте, дiтки, козаки Укра?нi ой як потрiбнi. Заiржали конi... Тупiт уже заповнював мiсто. - То баба Яга летить! - вигукнув хлопчик. - Не наша баба Яга, а лядська! - уточнила дiвчинка. Зненацька на вулицi пролунав крик, пронизливий, смертельний. I обiрвався раптом. Баба Векла виглянула у вiконце i вiдсахнулася. Вулицею мчали чорнi потвори на конях i волочили за собою жiнку. Промчали i зникли в завулку, а на ?хн? мiсце вирнули новi. З десяток ?х завернув до не? в двiр... Спiшуються. - Дiтки, - сказала стара тихим голосом, - у вiкна не дивiться, хутчiше залазьте ось сюди пiд припiчок i сидiть там як мишi. Тут вас нi куля, нi вогонь не дiстане. Та глядiть менi, анiчичирк. Нiби вас i нема?. Бо знайдуть вас ляхи - не помилують! Зляканi дiти слухняно полiзли пiд припiчок i принишкли в пiтьмi. Баба Векла перехрестила ?х, сама перехрестилась, шепочучи "Отче наш", ступила на порiг i впала, навпiл розрубана шаблею... Всю нiч Олена не вiдходила вiд поранених. ?х наносили ще звечора повну хату, лежали вони покотом на соломi у важкому гарячому забуттi. Вона металася вiд одного до другого, по?ла, перев'язувала рани, прикладала зiлля, котре нашвидкуруч назбирала по хатах. Це були тяжко пораненi в битвi пiд Кумейками козаки й селяни. ?х уже не можна було везти, бо жоден з них не витримав би по грузьких дорогах, а тому ?х лишили в однiй з хат, в глухому завулку Мошен. Мали слабку надiю, що Потоцький, женучись за козаками, обмине Мошни. Вiйсько пiшло далi, а Олена добровiльно лишилася з пораненими. Перша нiч видалась тяжкою, козаки марили, стогнали, горiли в жару й раз по раз поривалися з криком: "Рубайте!.. Рубайте ляхiв!" - Потерпи, рiдненький, потерпи, дорогенький... - благала то одного, то iншого, рвала сорочки на перев'язки, кип'ятила воду, готувала вiдвари з трав... За клопотами не було коли думати про сво? горе. Чуже стояло перед очима. Та це й лiпше, бо Олена вже боялася лишитися наодинцi з сво?ми думами. Та коли схилялася над пораненими, коли перев'язувала ?х, чи не в кожному з них вбачала Романа. I ?й здавалось, що десь i Роман отак стогне в мареннi на соломi й кличе ??... Опiвночi вийшла до колодязя по воду. Нiч потрiскувала морозом, пустельна, холодна, чужа... Ледве-ледве витягла вiдро води обледенiлим журавлем. Передихнула. Всерединi колодязного зрубу понакипали брили льоду, але колодязь парував густою теплою парою. Десь там у його глибинi плюскотiла жива вода, i мороз не мав сили туди дiстатися i виморозити цiлющий напiй. Наперекiр всьому колодязь парував, в його глибинi била й пульсувала нескорена душа. Чи не так i людина, думала Олена. Як би ?? горе не сковувало кригою, як би не виморожувало з не? живий дух, все одно на денцi ?? душi збережеться крихта тепла i вiри. I нiколи холод не виморозить в людських душах прагнення до волi, нiякi невдачi не вб'ють у нiй потягу до боротьби... А настане весна, розтопить крижанi брили, вирветься воля... Так думаючи, Олена кип'ятила воду в печi, заходжувалась промивати й перев'язувати рани... Ледь блима? свiчка на столi, в хатi душно, нудотний запах кровi пiдкочу?ться до горла... Голова йде обертом. Зцiплю? зуби... Так i минала перша нiч. Десь пiд ранок, коли пораненi забулися у важкому забуттi, Олена присiла на лаву i тiльки тодi вiдчула, як стомилася... Тiло мовби чуже, не пiдвладне ?й. Притулилася спиною до стiни, задрiмала. Снилось ?й зелене жито. "Це добре, - подумала вона увi снi, - жито - це життя". Побачила себе й Романа в полi. Йшли вони стежкою, побравшись за руки... Жито зелене-зелене. Гарно так, весна. Небо над ними голубе, вiтер ласкавий, щось у вуха наспiву?... Бринить повiтря. Легко ж... Роман i каже ?й: - Я вже збудував хату, простору i свiтлу. Над Днiпром. I левада ?. I верби над левадою. - А калина? - пита? Олена. - I калина, - смi?ться Роман. А на зеленому житi сто?ть бiлий лелека. - Глянь, Романе, який гарний бузько! - вигуку? Олена. - То наш синок. Подивись, Романку, на свого сина! Раптом бузько з бiлого зробився червоним. I впав посеред жита. I бачить Олена, що житом iдуть гусари в чорних обладунках, топчуть зелене жито... - Не смiйте-е! - кричить Олена, - То ж хлiб наш святий! То життя наше!.. I прокинулась... Сидiла на лавi, притулившись спиною до стiни. В хатi було повно гусарiв. Вони ходили по хатi i довгими блискучими мечами кололи поранених. - Що ви робите!? - закричала Олена i кинулась до них. - Звiрi! Високий дебелий гусар замахнувся на не? мечем. - Стривай! - спинив його другий. - Така краля нам ще знадобиться. На Олену накинулись кiлька полякiв, скрутили руки i потягли з хати. Вулицi були забитi жовнiрами, вони витягували з хат жiнок, рвали на них одяг, топтали, били кольбами i реготали... Скрiзь лежали трупи, уже горiли першi хати, жiночi, зойки не втихали й на мить. "Як татари", - тiльки й подумала Олена. ?? привели на майдан, штовхнули в юрму напiвроздягнених людей. Майдан був оточений верхiвцями, всюди стояли гусари з списами в руках i кололи тих, хто не мiг стояти на ногах. - Ей ви, бидло! - крикнув ротмiстр в кольчузi, поверх яко? була накинута шуба. - Ану слухайте унiверсал його милостi короля Речi Посполито?. Ми вас вгаму?мо, пся крев!.. Ми вiдiб'?мо у вас охоту до бунтiв, схизмати! Ротмiстр розгорнув згорток паперу. - "Владислав IV, Божою милiстю король польський, великий князь литовський, руський, прусський, мазовецький, жмудський, лiфляндський, смоленський, чернiгiвський, шведський, готський, вандальський спадковий король!" - Ротмiстр набрав побiльше повiтря в легенi i знову закричав на увесь майдан. - "Усiм взагалi i кожному особисто! Старостам i урядам городським, пiдстаростам i державцям всiх наших ма?тностей на Укра?нi оголошу?мо нашу королiвську милiсть. Люб'язнi нам вiрнопiдданi! Свавiльнi козаки ухилилися вiд присяги i вiд належно? нам повинностi, вони все бiльше мiцнiють i проливають шляхетську кров. Вимага?мо, щоб ви повсюди карали смертю цих бунтарiв, забирали ?хн? майно i суворо приборкували бунти, викорiнювали мечами ?х всюди, де вони з'являться... Дан у Варшавi 1 грудня 1637 р., царювання нашого в Польщi в п'ятий, у Швецi? в шостий рiк"[8]. - Люди-и-и! - рвонувшись вперед, закричала Олена - Не слухайте цих катюг i вiшальникiв! Козаки-павлюкiвцi - то нашi славнi лицарi! Вони борються iз лядськими душогубами за вашу волю! Як чорнi круки, накинулися гусари на Олену, збили з нiг, топтали ??, били кольбами, i снiг навколо Олени почервонiв. Потiм схопили ?? за коси й потягли майданом. - Iдiть до козакiв, люди! До Павлюка! - кричала Олена. - Вiрте, люди, колись здола?мо лютих ворогiв!.. На не? знову накинулись, шарпали довго i люто, а потiм заткнули ?й ганчiркою рота, скрутили руки й погнали до обозу. Олена йшла i залишала за собою кривавий слiд. Бiля одного з возiв стояла бочка з порохом, до не? й пiдвели Олену. Ротмiстр у шубi поверх кольчуги моргнув жовнiрам. - Ану насипте цiй кралi пороху в пазуху! Побачимо, що вона тодi заспiва?!.. Жовнiри юрмою посунули до бочки з порохом, вибили клепки, регочучи, набирали пригоршнi пороху й сипали Оленi в пазуху. Дво? гусарiв мiцно тримали ?? за зв'язанi руки. - Сипте, сипте, не шкодуйте пороху! - горлав ротмiстр. - У нас його вистачить, аби повипалювати хлопкам груди! Згодом ротмiстр вигукнув: - Досить!.. Дайте вогню! Йому пiднесли палаючу головешку. Ротмiстр, граючись головешкою, пiдiйшов до Олени. - Замерзла, красуне? - помахував ротмiстр головешкою, котра сичала, як змiя. - Потерпи, голубко, зараз ми тебе погрi?мо. Бiльше не будеш така балакуча. Хiба що на тiм свiтi будеш до непокори Посполитiй закликати. Пiдпалимо тебе й пустимо. Ха-ха! Бiгай собi на здоровля! Ото весело буде, як у тебе горiтиме пазуха! Ха-ха! - Пiдпалюйте, пане ротмiстре! - кричали нетерплячi вояки. - Бiдненька, вона ще замерзне!.. - Погрiйте ??, пане ротмiстре, погрiйте!.. Ротмiстр вiдступив на безпечну вiддаль, витягнув руку з головешкою i ткнув ?? в груди Оленi. Два гусари, котрi тримали Олену за руки, вiдскочили в рiзнi боки. Олена стояла непорушно. Сорочка на грудях почала димiти, ще мить - спалахне вогник, i порох, зашипiвши, вибухне ?й в лице слiпучо-бiлим яскравим полум'ям... - Горить! - закричали жовнiри. Охоплена вогнем Олена з останнiх сил кинулася до возiв i впала на бочку з порохом... - А-а-а-а! - закричав ротмiстр, обхопивши голову руками. - Рятуйтеся! Та було вже пiзно. Нiхто з ворогiв не встиг утекти, як стався оглушливий вибух, i ротмiстр з жовнiрами полетiли вгору... Роздiл двадцять другий Другого дня, дев'ятнадцятого грудня, заливши Мошни кров'ю, Потоцький пiшов на Черкаси, куди буцiмто вiдступив Павлюк. Аби не потрапити часом у пастку, вислав поперед себе три хоругви коронного стражника. Просувався обережно, майже не висовуючись з карети, котру з усiх бокiв густо облiпили гусари. На всяк випадок тримав коронну артилерiю бiля себе. Така обережнiсть була не зайвою. На волостях дiяли повстанськi загони й замалим не щодень нападали на тили польсько? армi?. Особливо дошкуляв численний загiн якогось Кизима. Одного разу вiн так знахабнiв, що вiдважився напасти на другий полк, i той ледве вiдбився, зазнавши чималих втрат. Спершу Потоцький гадав, що досить Павлюковi потерпiти поразку, як повстанцi розбiжаться по кущах, мов зайцi. Та вийшло навпаки. Розвiдка доносила, що повстання шириться з кожним днем, мiщани виганяють з сво?х мiст старост та урядовцiв, вибирають власну старшину та створюють новi загони. Лише брак збро? i особливо гостра нестача пороху утримують повстанцiв вiд великих сутичок з вiйськами Потоцького. Тому вiн поспiшав, вбачаючи в швидкостi половину успiху. Треба було будь-що не дати повстанцям об'?днати сво? сили й зiбратися в Черкасах. Одначе, коли Потоцький пiдходив до Черкас, його стрiв коронний стражник i доповiв, що Павлюка в мiстi нема?. - Вашмосць! - Стражник був блiдий. - В мiсто не можна вступати. Черкаси охопленi вогнем!.. - Пся крев! - крiзь зуби вилаявся Потоцький. - Не будемо ж ми на снiгу ночувати. Негайно гасiть пожежу! - Але це немислимо, вашмосць! Горить майже двi тисячi козацьких хат. Не мiсто, а пекло. На вулицi можна засмажитися швидше, нiж на пательнi! Потоцький похмуро дивився на величезну заграву на обрi?. - Хто пiдпалив мiсто? - По мiсту бiгали якiсь жiнки з головешками в руках i палили хати, - доповiв стражник. - Але ми не встигли цьому перешкодити, бо мiсто вже було охоплене вогнем. - Чернь ладна живцем згорiти, анiж здатися на нашу милiсть. - Саме так, вашмосць! Всi вони схожi на ту божевiльну, котра в Мошнах пiдiрвала собою бочку пороху. - До речi, ротмiстра та його жовнiрiв поховали? - Поховали, вашмосць! Все, що лишилося вiд них, згребли до одно? ями. Бррр!.. Обережнiсть, i ще раз обережнiсть. Нi на мить не вiрити чернi. Навiть зв'язану до себе не пiдпускати. Так буде певнiше, коли вiн хоче живим звiдси повернутися. - Вашмосць! Як бути з ночiвлею? Потоцький насуплено оглянув пустельну заснiжену рiвнину з якимось обгорiлим селом на видноколi й закутався в шубу. Видноколи були аж синi вiд морозу. Над рiвниною кружляло гайвороння, тут i там зграями перебiгали сiрi звiрi. Певно, вовки. Нi деревця, нi кущика. Тiльки снiговi замети. Ще раз глянув на обрiй, де бушувало полум'я: увесь той бiк вiдсвiчував кривавим вiдблиском. - Не ночувати ж нам серед степу, де й дров катма! Рушайте до Черкас, подивимось, що там. Але до Черкас i близько не можна було пiдiйти. Мiсто палало, як велетенський смолоскип, тисячi вогнiв зливалися в один, з страшною силою гоготiли, здавалося, що море вогню ось-ось пiдпалить небо i свiт тодi рухне й скона? в полум'?. Сильний вiтер гнав на рiвнину iскри, встеляючи снiг гарячим попелом. Потоцький велiв спинитися за кiлька верстов вiд мiста. Сидiв у каретi, вбравши голову в плечi, не знаючи, що тепер дiяти i куди серед ночi податися. На палаюче мiсто моторошно було дивитися. "Божевiльна чернь! - подумки лютував польний гетьман. - Лiпше вогню вiддасть, нiж нам. От i спробуй ?х приборкати, вгамувати! Тут пильнуй, аби сам живцем не згорiв чи не полетiв угору ногами, як той ротмiстр!" Полки похмуро дивилися на палаюче мiсто, i на ?хнiх обличчях грали червонi вiдблиски. Жовнiри вiдверталися, а тiльки вiтер дужчав, починали задкувати. Густо несло попелом, обгорiлими головешками, котрi з сичанням падали в снiг. Патер Окольський спробував було пiдняти занепалий дух вiйська, заявивши, що пожежа - то справа Божого гнiву. - То Господь наш кара? свавiльну чернь лютим вогнем небесним, - бубонiв патер, не забуваючи пильно стежити за головешками. - Господь велiв сво?му громовержцю спалити хлопськi оселi. - Лiпше б вiн подумав, де ми будемо ночувати, - буркнув гусарський ротмiстр, - Слово Боже i в степу не дасть замерзнути, - повчально прорiк патер. - Звертайтесь подумки до Бога, i у вас потеплi? на серцi. - Я б iз задоволенням повернув оце до тепло? хати! - скривився ротмiстр. - Там напевне б ми вiдiгрiлися! Та ось пожежа почала потроху вщухати. Пожерши хати i не знаходячи бiльше ново? поживи, вогонь занепадав, величезнi язики над мiстом зменшувалися, падали. Там, де було мiсто, виднiлося чорне згарище з обгорiлими бовдурами. Потоцький послав хоругву на розвiдку i та, повернувшись, доповiла: мiсто спалене дощенту й засипане гарячим попелом з жаром, снiг розтанув вiд вогню, i на вулицях повно гарячо? води. - Пся крев! - прохрипiв Потоцький i велiв ставати табором у полi. Вiйсько було зле, чулися нарiкання, та Потоцький пошвидше залiз у свою карету i закутався аж у двi шуби... Вранцi в табiр примчав Iляшко Кара?мович iз сотнею вiрних ре?стровцiв. Потоцький вже пробачив йому той випадок iз молодицею в селi Нетреби i досить привiтно зустрiв свого вiрного слугу. - З якими вiстями, Iляшку? - Ваша милiсть, всю нiч з коня не злазив, так спiшив, - заторохтiв Кара?мович. - Багато дечого розвiдав, ваша милiсть. - Де Павлюк? - У Боровицi, вашмосць, заперся! Остряницю вiдрядив на Сiч по допомогу, Скидан i Биховець гайнули по волостях чернь збирати, а сам вiн у Боровицi сидить. Треба спiшити, вашмосць, допоки той самозванець не зiбрав новi сили. Я покажу найкоротшу дорогу до Боровицi, вашмосць! За кiлька верстов вiд Боровицi Потоцький пропустив поперед себе два полки, а сам з хоругвою гусарiв опинився в ар'?ргардi. Хоча розвiдка й доносила, що козаки мiцно заперлися в мiстечку, польний гетьман все ж не вiдважився ?хати попереду вiйська. Мало що може трапитися в дорозi! Та цього разу обережний гетьман трохи сам себе не перехитрив. Полки пiшли до Боровицi i невдовзi сховалися за лiсом, гусари, оточивши з усiх бокiв карету польного гетьмана, ?хали неквапом. Потоцький, похитуючись у каретi, мiркував, що навряд чи цi?? зими йому вдасться приборкати повстання. Все частiше й частiше навертався вiн до думки, що доведеться розпочати переговори з Павлюком, козакiв умовити будь-що на капiтуляцiю на якихось дрiбних умовах, а ?хнього гетьмана тим часом захопити й привезти до Варшави. Навiть якщо повстання й триватиме, все одно, привiзши бунтiвного гетьмана в столицю ма?стату, Потоцький матиме вигляд переможця. От тiльки як виманити Павлюка? Спустилися в долину, про?жджали побiля замерзлого болота, на якому густо стояли копички сiна. Потоцький велiв зупинити карету i, пiдкликавши до себе ротмiстра, ткнув пальцем на копички: - Пане ротмiстре, ви звернули увагу на сiно? Чи не правда, гарна пожива для наших коней? - Саме так, вашмосць! Станемо табором, я пришлю жовнiрiв за сi... е-е... вашмосць... Потоцький з подивом поглянув на ротмiстра: чого це вiн раптом застиг з розкритим ротом, нiби йому сунули туди розпiрку? Та перевiв погляд на болото й онiмiв... На його очах копички сiна розсипалися, а з них вискакували козаки з шаблями й пiстолями в руках... I мчали на полякiв... - Сто дяблув!.. Козацька засада! - не тямлячи себе, закричав Потоцький, поспiшно кинувся в карету й щiльно зачинив дверцi. - Поганяй, поганяй, сто дяблув! - закричав вiн, та карета нi з мiсця... Загрiмкотiли пострiли... Потоцький виглянув у вiконце - й мову йому вiдiбрало: з протилежного боку, з лiска, вирнув загiн вершникiв i, поблискуючи шаблями, мчав сюди... Гусари ?х не бачили, бо вiдбивалися од козакiв. - Ротмiстре! - закричав Потоцький, на мить висунувши голову з карети. - Злiва козаки!.. Чому сто?ть карета, пся крев?! Як ви захища?те свого гетьмана, ротмiстре? Я велю посадить вас на палю! Карета нарештi рушила, пiдстрибнула, заходила ходором i спинилася, бо впав кiнь в упряжцi. Дверцi вiдчинилися, Потоцький, висунувши руки, марно ловив ?х i не знаходив. Бiля карети творилося щось неймовiрне, падали конi, люди, гримiли пострiли, все змiшалося, сплелося, клекотiло й ревло одним клубком. Потоцький все ще не мiг спiймати дверцi. I тут вiн через голови гусарiв побачив вершника з свiтлими, як ромашки, очима. ?хнi погляди зустрiлися... - Почекай, вашмосць, я зараз! - вигукнув свiтлоокий вершник, прорубуючись до карети... Потоцький з жахом дивився на його закривавлену шаблю, що все падала i падала на голови гетьмансько? охорони... Гарячково шастав у себе на поясi, шукаючи пiстоля, а його, як на грiх, не було... Дзизнула куля над головою. Потоцький, затуляючи голову руками, впав на сидiння й раптом вiдчув, що карета перекида?ться й летить у снiгову круговерть. ...Отямився вiн, сидячи на снiгу. - Вашмосць! - крикнув коронний стражник. - Вчувши пострiли, ми летiли сюди як на крилах! Заледве встигли, вашмосць... - Де Павлюк? - захрипiв Потоцький i, набравши в жменю снiгу, тер собi лоба, бо нiяк не мiг прийти до тями. - Самозванець, вашмосць, встиг утекти. - Багато загинуло охорони? - Половина, вашмосць! - ?зус Марiя!.. Коли пiдiйшли до Боровицi - маленького заснiженого мiстечка, - на валах маяли козацькi знамена. Козаки спiшно зводили новi укрiплення. Виходить, Кара?мович правду казав: Павлюк тут. Тепер аби тiльки не випустити бунтарського гетьмана, i можна з трiумфом повертати голоблi до Варшави. Не буде ж вiн, Потоцький, всю зиму ганятися по Укра?нi за черню! Йому досить привезти Павлюка у Варшаву, i король повiрить, що з повстанням покiнчено. I бiльше вiн ногою не поткнеться на Укра?ну! Коронна артилерiя вже вiдкрила вогонь по мiстечку, ядра падали на вулицях Боровицi, спалахувала пожежа, але вогонь хутко зникав. Певно, козаки гасили... Полоцький велiв кинути на приступ мiстечка кiлька ескадронiв драгунiв. Та ледве вони пiдiйшли до валiв, як тi огризнулися таким шквалом вогню, що драгуни на очах в польного гетьмана кинулися врозтiч. - Боягузи!.. - лютував гетьман. - Невже драгуни забули, що таке лицарська слава?! Негайно до мене поручника!.. Невдовзi той примчав, вiн був блiдий, i нижня губа його непри?мно тремтiла. - Хлоп'як, пся крев!.. - визвiрився на нього Потоцький. - Пан поручник схожий на мокру курку! Ганьба!.. - Але, вашмосць, козацькi гармати б'ють прицiльно... - Для справжнього лицаря Посполито? чернь не перешкода! Бери мiсто, бо я посаджу тебе на палю, боягузе! Поручник помчав, i ескадрони вдруге подалися на приступ, але, як i перше, з мiста вдарив шквал вогню... Потоцький зрозумiв, що з ходу Боровицю не взяти. Вiйсько стало табором за версту вiд мiста i почало готуватися до штурму. Вперед були пущенi хоругви з лопатами. Риючи окопи, вони повiльно просувалися до мiста. Бiля окопiв ставили дерев'янi палiсади. Ховаючись за них, жовнiри крок за кроком просувалися до валiв, пiдтягуючи гармати. Так i день збiг. Вже в надвечiр'я Потоцький викликав до себе в намет Адама Кисiля, сеймового комiсара в справах ре?стру. - Пановi комiсару ре?стру доведеться сходити в Боровицю! - Вашмосць, я готовий послужити коханiй ойчизнi, - тiпнув бородою Адам Кисiль. - Я мало вiрю в те, що нам пощастить цi?? зими приборкати повстання. Треба вдатися до хитростi, вашмосць. Сильнiшого звiра й пiдступнiшого за хитрiсть нема?. Треба будь-що захопити Павлюка й обезголовити повстання. - Отож я й доручаю вам цю роль, пане во?водо! Йдiть у мiсто i вмовте козакiв на переговори. Якщо козаки припинять опiр, ?м буде збережено життя i свободу. Аби лиш вони вийшли з мiста й Павлюк прибув до нас на переговори. А там ми вже скрутимо крильця й цiй пташечцi. Вас, пане во?водо, недарма називають лисицею. Виманiть того вовка. Заодно хай не забува? пан во?вода, що саме вiд нього колись утiк Павлюк!.. Був тихий i теплий вечiр, легенько сiявся снiжок. Павлюк сперся на гармату i думав про долю повстання. Був твердо переконаний, що вiдступ - це ще не програш. Мiщани вбивають польських старост i при?днуються до нього. Все новi й новi загони месникiв з'являються в лiсах. Час гра? на Павлюка. Згодом обернеться на Сiч Остряниця i приведе свiжi сили, Скидан та Биховець на волостях гуртують люд. Ще повою?мо, пане Потоцький!.. Снiг погустiшав, закружляв лапатий, наче згра? бiлих горобцiв запурхали над мiстом. Павлюк, велiвши дозорцям пильнувати, спустився з валу. З при?мнiстю вдихав свiже i чисте повiтря. Йшов вулицею, прислухаючись, як по дворах весело перегукуються козаки. I вiд того гомону настрiй у гетьмана помiтно кращав. Зайшов до хати, викресав вогню, запалив свiчку... Зiтхнув, дивлячись на кволий вогник свiчки. - Павлусю... - почулося тихе й нiжне. Серце бентежно забилося. Рвучко повернувся... Марина сидiла на лавi в кутку й куталась в теплу вовняну хустку. Вiн радiсно усмiхнувся й простяг до не? руки. Марина птицею кинулась до нього, затихла бiля грудей. - Спасибi, що прийшла, бо менi так було сумно без тебе. - Як ти змарнiв! - вона провела долонями по його щоках. - Аж почорнiв, щоки запали... А зморщок скiльки!.. Тiльки очi свiтлi, як i були. - До весiлля помолодiю, Марино... - Ми оточенi, - плечi Марини здригнулися. - В Потоцького велике вiйсько. Що нас чека?? Адже це поразка. - Аж нiяк не поразка! - запально вигукнув вiн. - Потоцький хоч i женеться за нами, але сила в нього вже не та. Кумейки не лише випотрошили його вiйсько, вони й вiру пiдiрвали у швидку i легку перемогу над нами. Нi, моя кохана, битва пiд Кумейками - то лише початок нашо? боротьби! - Але ж ти вiдступа?ш! - Я хочу зберегти вiйсько. А тим часом Острявиця приведе запорожцiв iз Сiчi. Скидан та Биховець назгукують по волостях людей. I тодi ми влашту?мо ляхам новi Кумейки. Нi, ляхи пiсля Кумейок уже не тi. Ось побачиш, не сьогоднi-завтра вони почнуть з нами переговори! Той спокiй, та впевненiсть, з якими говорив Павлюк, передалися i Маринi. Вона посмiхнулася крiзь сльози й прошепотiла: - Давай забудемо про все... Хоч на одну мить. I побудемо вдвох. - Давай! - посмiхнувся вiн. - Хоч на одну мить... Зненацька у вiкно постукали. - От i побули вдвох, - зiтхнув Павлюк i крикнув: - Хто там? Заходьте до хати, коли дiло ?! - Пустiть колядувати!.. - почувся тоненький голосок. - Ой Боже ж мiй! - схопилася Марина. - Як же це я забула? Та завтра ж Рiздво, а сьогоднi кутя. Святий вечiр... Павлюк метнувся у двiр i по хвилi впустив у хату п'ятеро дiтей, двох високих хлопчикiв ? трьох менших. Найвищий хлопчик тримав у руках звiзду на довгiй палицi. - Спасибi вам, колядники, що завiтали, - дякував гетьман. - Проходьте... Колядуйте, прошу вас. Дiти хором вигукнули: - З Святим вечором будьте здоровi, господарю i господине!.. - Спасибi, i ви будьте здоровi! - урочисто мовив гетьман. - Та ростiть все вгору i вгору!.. Колядники поскидали шапки, поштовхалися трохи, перешiптуючись: "Ти, Мотько, починай..." - "Нi, ти, Хведьку..." Зрештою маленький хлопчик почав тоненьким голоском: Iз-за гори, iз-за кам'яно! Святий вечiр! Колядники, хором вигукнувши: "Святий вечiр", - пiдхопили: Та вiдтiль виступа? велике вiйсько, А попереду пан Павлюк iде. Пан Павлюк iде, коника веде. Хвалиться конем перед королем. Та нема в короля такого коня, Як у нашого пана Павлюка! Гетьман дивився на колядникiв i бачив себе маленьким хлопчиком... Святвечiр... Через плече в нього торбина, в руках - звiзда. Село снiгом занесене, потрiску? мороз... Грузнучи в кучугурах, часом провалюючись по пояс, мiсять вони снiг вiд хати до хати... Колядують: Хвалиться стрiлою Перед дружиною, Да нема у дружини Тако? стрiли. Як у нашого пана Павлюка! ...Яке то було щастя, як надходив Святвечiр!... Мати так i сяяла доброю усмiшкою, тихою, лагiдною. Батько врочисто покахику?, а на покутi пiд образами - кутя в мисцi на сiнi сто?ть. Узвар у глечику. На столi - чого тiльки нема?! Пирiжки, ковбаса, сало. Мати налива? в кутю узвар iз груш (якi ж бо вони солодкi!), ще й меду дода?. Шепоче: "Собi кутя на покутя, а узвар на базар. Туди несемо на руках, а вiдтiль будемо везти на волах". Батько поважно чита? пресвяту Тройцю, потiм всiдаються вечеряти. Мати ставить череп'яний полумисок з пирогами, батько налива? собi вишнiвки. - З Святим вечором будьте здоровi! I ти, жiнко, i ви, дiти, i ти, хато, i ти, дворе, i ти, бiлий свiте! А випивши, закушу? пирiжками, пита?ться: - А чи видно мене, дiти, з-за пирогiв? - Не видно, тату, не видно! - Дай, Боже, щоб завжди мене не було видно! ...Да бувай же здоров, пане Павлюк! Да не сам з собою, З отцем, з матiр'ю, Зо всiм родом. Святий вечiр! Проспiвали колядники, вигукнули хором: "Щедрий вечiр! Добрий вечiр! Добрим людям на здоровля!" Павлюк витяг капшук, обiйшов дiтей, кожному по злотому дав. - Спасибi, що провiдали нас, з Святим вечором повiншували. Ростiть, дiти, щасливi! Веселi й задоволенi побiгли колядники з хати. Марина пiдiйшла до Павлюка, поцiлувала його: - З Святим вечором будь здоровий, коханий!.. Гуп-гуп - в сiнях! I ось до хати ввалився розпашiлий з морозу Гордiй Чурай, як завжди, веселоокий, в доброму гуморi. - З Святим вечором, пане гетьмане! Я й козаки запрошу?мо тебе й господиню твою на вечерю! - А кутя буде? - Буде i кутя, i до кутi! Як у Полтавi! Павлюк взяв Марину пiд руку. - Тодi ходiмо, доки нас веселi люди запрошують. Покушту?мо полтавсько? кутi в Боровицi!.. Пiзно ввечерi Павлюк з Мариною поверталися з кутi. Рiденький i теплий снiжок сiявся над Боровицею тихо i врочисто. I вечiр був тихий та свiтлий, нiби нiч не нiч i день не день... - Як гарно в свiтi жити! - вихопилося в Марини. - Гарно... - згодився Павлюк. Вони йшли, побравшись за руки, слухаючи, як тихо пада? снiг. Для них в ту нiч не iснувало нiкого, то була тiльки ?хня нiч. I вони насолоджувалися нею, блукаючи тихими заснiженими вуличками, обережно ступаючи по чистому м'якому снiгу, як по бiлих диво-килимах... Були стомленi, але щасливi... - Це наш святий вечiр, кохана, - шепотiв Павлюк. - I нiч свята сьогоднi буде. I жити хочеться, й любити... - Вiн пригорнув ?? й прошепотiв: - Прошу тебе, стань мо?ю дружиною. I народи менi сина. Маленького Павлуся. Коли раптом зi мною що станеться, то на Укра?нi буде ще один Павлюк. - Пане гетьмане, доброго ранку! - Гордiй Чурай, гупаючи чобiтьми, вбiг у хату. - 3 Рiздвом будьте здоровi! - Спасибi... Тссс... Марина спить, - посварився Павлюк. - Чи у вас у Полтавi всi такi галасливi? - Усi, - смiявся Чурай, а його чорнi блискучi очi сяяли - буяли молодечим життям. - Але ж яка в мене новина! Ляхи посла вельможного прислали. - Цього й слiд було чекати, - пошепки вiдповiв Павлюк. - Якщо посла прислали - Потоцький уже видихся. Де пан посол? - У дворi тупця? та снiг мiсить. Я його в хату не пустив, хай перед гетьманським порогом постовбичить. Павлюк запалив люльку, накинув кожух наопашки i вийшов надвiр. Адам Кисiль в довжелезнiй рудiй шубi, що полами вгрузала в снiг, стояв посеред двору в оточеннi козакiв... Павлюк потягнувся, подивився на сонце i нiби ненароком глянув на посла. - Ба!.. Пан во?вода! - весело вигукнув Павлюк, нiби здибав свого давнього приятеля. - Якими вiтрами? Давненько ми з вами не бачилися. Ще з Бара! Адам Кисiль ще швидше засовав рукою, погладжуючи бороду. - Чого це у вас руки ходором ходять, пане во?водо? - насмiшкувато мовив Павлюк. - Я з самого ранку стовбичу в цьому дворi! - визивно крикнув Кисiль. - Я вже увесь снiг тут перетовк. Це неповага! - Не всiм же й повагу виявляти. Сподiваюсь, пан во?вода на мене не в обидi, що я колись у Барi вiкно в його замку вибив? - Я надзвичайно радий! - буркнув Кисiль. Так вони перемовлялися, стоячи на вiддалi один вiд одного: Павлюк бiля порога, польський посол посеред двору. - То чого ж пан во?вода прибув до нас? Снiг у дворi товкти? - Я прибув вiд ?гомосцi польного гетьмана! - Адам Кисiль потупцяв на мiсцi, але змушений був пiдiйти до Павлюка. - Прибув з ультиматумом! - Добродi?! - звернувся Павлюк до козакiв. - Покажiть, як пановi во?водi та його ультиматуму звiдси вибратись. - Але я ще не все сказав! - поспiшно мовив во?вода. - Я прибув для переговорiв. ?гомосць польний гетьман не бажа? бiльше проливати кров. - Чию? - поспитав Павлюк. - Звичайно, шляхетську, бо хлопська ?гомосць не бентежить, - з цинiчною вiдвертiстю вiдповiв во?вода. - Коли б пан Павлюк був трохи розумнiший i вгамував би хлопiв, то... - То ясновельможнi пани мiцнiше б ?м всiлися на шиях? - додав за нього Павлюк. - Не будемо шпигати один одного, - досить мило всмiхнувся Адам Кисiль. - Чи не лiпше погодитися на мир? - На яких умовах, пане посол? - ?гомосць польний гетьман обiця? зберегти i життя, i волю козакам, якщо вони припинять опiр. Але про деталi миру ?гомосць чека? пана гетьмана у себе в наметi. Життя i волю вам, пане гетьмане, твердо обiцяно. - Передай, пане во?водо... - Павлюк якусь мить зважував сво? слова. - Я прибуду до нього на переговори. Павлюк тихенько зачиняв за собою дверi й навшпиньках пiдiйшов до лiжка. - Ти... пiдеш? - тихо озвалася Марина. - Не спиш? - сiв на лiжко Павлюк. - Я все чула. - З Рiздвом, моя люба! - Павлюк нахилився й поцiлував ?? в теплу шию, де сторожко билася синя жилка. - Надворi така чудова погода! I тихо як у вусi. Наче й нема? вiйни. - Потоцький тебе чека?? - тривожно запитала Марина i, схопившись, сiла на лiжку, довге чорне волосся ?? розметалося по бiлих округлих плечах. - Яка ти гарна! - прошепотiв вiн, милуючись нею. - Я такий щасливий, що ти в мене ?!.. - Вiн помовчав хвилю. - А до Потоцького я пiду. Не турбуйся, моя кохана, все буде добре. Коли польний гетьман прислав послiв, то почува? себе непевно. Я мушу з цього скористатися. - А може, вiн скориста?ться? - Все може трапитися. - Павлюк гладив ?? плече. - Ти тремтиш? - Бо ти затiва?ш гру зi смертю. Це небезпечно. Це надто небезпечно! Нi-нi, я тебе нiкуди не вiдпущу! Краще разом загинемо на валах мiста, нiж до ляхiв iти. Чу? мо? серце бiду лютую. Ляхи пiдступнi, ?м вiрити - що з хижим звiром в однiй хатi жити. Як не задушить, то розтерза?. В ляхiв нема? жодного правдивого слова. Вони м'яко стелять, та твердо спати. - Я знаю, - сказав Павлюк. - То чому йдеш, коли зна?ш? - Менi, Марино, треба виграти час, - обняв ?? Павлюк за плечi. - Затiяти переговори, тягнути, вiдтягувати... Час працю? не на ляхiв, ось у чiм суть. Тим часом повстання набере сили. Аби виграти час, я навiть дечим поступлюся ляхам. Лише б приспати ?хню пильнiсть. Повстання тiльки почина?ться, i виграти зараз час - все одно, що життя! - А коли ляхи з тобою... - Навiть якщо зi мною що станеться, повстання не загине. Iншi його очолять. Хоч би й твiй батько, славний ватаг Кизим, котрий збира? зараз в Поднiпров'? людей. - I додав твердо: - Що б там не загрожувало менi, але я мушу виграти час! - Навiть власним життям? - Навiть власним... Марина заплакала, Павлюк рвучко притяг ?? до себе, жадiбно цiлував ?? щоки, мокрi вiд слiз, губи, очi. - Допоки б'?ться мо? серце, ти завжди будеш зi мною! - Гетьмане! - почувся знадвору голос Гордiя Чурая. - Конi покульбаченi, ляшки вже нас чекають! - Iду! - крикнув Павлюк i востанн? обняв Марину. - Я такий щасливий, що ти в мене ?! Скажи менi щось на прощання. - Я... Ти iди... - тихо мовила Марина. - Коли треба - йди. За мене не турбуйся. Аби була воля на Вкра?нi, а решта... Решта буде. Постривай!.. Нi, йди, якщо треба. А я... народжу тобi сина. - Господи, який я щасливий! - вигукнув Павлюк. - Та мене жоден ворог не здола?. Ну хай уб'ють мене, а я все одно буду жити. У другому Павлюку. У малому Павлюку, який колись стане великим! Вiн уклонився ?й i вийшов з хати, i вона чула, як молодо i завзято зарипiв снiг пiд його ногами... Роздiл двадцять третiй Дiзнавшись, що Потоцький оточив Павлюка в Боровицi, Кизим iз сво?м загоном спiшно подався виручати гетьмана. Два днi i двi ночi, не даючи нi людям, нi коням спочивку, гнав Кизим свiй загiн i надвечiр третього дня вже був у Монастирських Луках. Звiдси до Боровицi рукою подати, але змучений загiн уже не мiг рухатись. Кизим змушений був спинитися на ночiвлю. Ледве дiставшись теплих хат, козаки попадали покотом i поснули, навiть вiд вечерi вiдмовившись. З усього загону на ногах трималося лише кiлька вартових-дозорцiв та сам Кизим iз сином. Хоча надворi потрiскував мороз, батько з сином роздяглися до пояса i, вийшовши надвiр, заходилися обтиратися снiгом "вiд утоми". До малинового кольору натирали один одному спини i, як завжди, сперечалися. Кизименко доводив батьковi, що не треба було спинятися у Монастирських Луках, а будь-що спiшити в Боровицю. - Мало що може трапитись, коли ляхи обложили мiсто! - запально доводив син, iз злiстю натираючи снiгом сво? молоде й мiцне тiло так, що воно аж рипiло. - Обтерлись би снiгом, втому зiгнали - i гайда!.. - Ти хотiв, щоб серед ночi конi з нiг попадали? - сердито гудiв батько. - А ляхи б i накинулись на нас, як вовки. Зелений ти ще, сину, в цих дiлах! - Я - зелений?! - аж пiдстрибнув Кизименко. - Тю, тю на тебе! - замахав Кизим руками. - Ще з кулаками на мене кинешся. I звiдки цi Кизими такi гарячi беруться? Слова не можна мовити, так i спалахують вогнем. Вони стояли один проти одного, високi, широкоплечi, мiцнi, й сердито натирали один одного снiгом. - Ху!.. Аж на душi полегшало! - задоволене кректав Кизим. - Наче тягар з плiч звалився. Я, бувало, молотом намахаюся, бiля горна як напечуся, а вибiжу, снiгом витруся - i знову свiжий, як огiрок. - I я такий! - додав син. Обо? весело зареготали. - Пане отамане! - прибiг до них козак з дозору. - Там якийсь загiн до села йде. Начебто нашi козаки. - А ти звiдки зна?ш, що вони нашi? - запитав Кизим. - На лобi в них понаписувано? - Та вони гiнця наперед вислали. Кажуть, що до Павлюка в Боровицю поспiшають. А отамана ?хнього Куделею звати. - Куделя... Куделя, - повторив про себе Кизименко. - Не чув... - Тепер отамани та загони як гриби пiсля дощу ростуть, - сказав батько. - Всiх не знатимеш. - Багато ?х? - поцiкавився Кизименко. - Та, кажуть, з пiвста, - вiдказав козак. - То чого ж ти сто?ш? - вигукнув Кизим. - Бiжи та запрошуй козакiв на вечерю. Завтра з ними разом в Боровицю пiдемо! Козак позiхнув, почухався i, вилiзши на коня, потрюхикав вулицею, опустивши голову на груди. Батько з сином зайшли до хати й заходилися одягатися. Господиня - немолода мовчазна жiнка, котра за увесь вечiр не зронила й слова, - мовчки назбирала на стiл сяку-таку вечерю i почовгала спати в хижку. - Не хнюп носа, сину! - повчав батько. - Завтра нi свiт нi зоря будемо в Боровицi. Отож мiцнiше тримай молота в руках. Бо сидиш наче сич надутий. - Зате ти, батьку, як сорока, трiскотиш! - Що ти сказав? - схопився ображений Кизим. - Ти свого батька, славетного коваля, сорокою обзива?ш? Ось я ж тобi зараз!.. - Не пiдходь, батьку, бо й я можу духопелкiв надавати! - Сво?му батьковi? - А мене батько вчив нiкому в броду не стояти i не забувати, що я ковальського роду, якому нема? переводу. - Тво? щастя, що i я ковальського роду! - буркнув батько i сiв на лаву. - Побережiмо лiпше сили для важливiшого дiла. Та ось на вулицi зацокали пiдкови, i батько з сином вийшли з хати. Бiля двору спiшилося кiлька десяткiв вершникiв, простуючи подвiр'ям. - Добривечiр, пане отамане! - привiтався перший, високий, худий чолов'яга. - Я - отаман Куделя, а то мо? хлопцi! - Малувато в тебе хлопцiв-молодцiв! - ручкався з ними Кизим (Куделя з болю аж присiв i довго потiм непомiтно розминав свою руку). - Куди ж це товариство зiбралося проти ночi? - Спiшимо в Боровицю до Павлюка, - вiдказав Куделя. - Ходять чутки, що його крiпко ляхи обаранили. Чи й устигнемо? - Ранок вечора мудрiший, - вiдповiв Кизим. - Спиняйтеся на ночiвлю, а завтра з свiтом разом по?демо. Ми також в Боровицю мчали, та з нiг збилися. Я Кизим, а це мiй син Кизименко. Заходьте до хати та будьте гостями. I повiв Куделю з кiлькома дядьками до хати. Решта чомусь барилася в дворi. Кизименко, йдучи до хати, оглянувся, вiдчуваючи якийсь неспокiй. Здалось, що кiлька прибулих козакiв повернули за хату. Це насторожило Кизименка, вiн i собi подався за хату... - Ей, козаче, кресало ма?ш? - пiдiйшов до нього один з прибулих. - Посiяв сво? в дорозi... Кизименко уважно глянув на нього, але полiз рукою до кишенi. I то? ж митi сильний удар пiд груди вiдкинув його назад. Хоча у вiчу йому й потемнiло, але втримався на ногах, лише присiв. I, коли нападник кинувся на нього, рвучко випростався i вдарив його головою у живiт. Той вiдлетiв, брязнувся навзнак об мерзлу землю й затих... Другий стрибнув на спину, Кизименко, пригнувшись, мотнув його, i той, перелетiвши через голову, також гуркнувся на землю. Але тут на коваля налетiло дво?, вiн i ?х позбивав, кинувся до хати, збив ще одного, другого схопив в оберемок i з такою силою брязнув ним об стiну, що чути було, як трiснув у того череп... А потiм на Кизименка навалилося чоловiк п'ять, вiн i ?х розкидав у снiг. Та невiдомих було багато, i вони ще бiльшим гуртом накинулися на коваленка. Кизименко схопив одного за ноги й, розмахуючи ним, як голоблею, валив решту з нiг. - А - а, диявол!.. - чулися крики. - Здоровий як бик! - Вiн нас усiх переб'?! - В тiм'я його бийте!.. - Ножем!.. - Потоцький велiв ?х живими похапати!.. - Та бий його!.. Зцiпивши зуби, Кизименко люто вiдбивався, кулаками, ногами, головою, нападники хряпались об землю, i деякi з них бiльше не пiдводилися. Збивши останнього з нiг, вiн метнувся до хати, встиг ускочити в сiни й крикнути: "Зрада, батьку-у-у!" - як пекучий удар в тiм'я звалив його на долiвку... Кизим саме взявся за ложку й присунув до себе миску з борщем, коли зненацька в сiнях пролунав синiв крик. Вiн здивовано глянув на "отамана Куделю" i побачив у його руках пiстоль. - Спокiйно, пане отамане! - крiзь зуби процiдив Куделя. - Козаки тво? сплять, а сина твого ми вже прибрали. Не раджу тобi, ковалю, гарячкувати!.. - Що вдi?ш, коди ми, ковалi, вiд народження гарячi, - спокiйно озвався Кизим i глянувши у вiкно, крикнув: - Оточуйте, хлопцi, зрадникiв! Куделя мимовiльно й собi глянув у вiкно. Цього було досить. Кизим хлюпнув йому гарячим борщем межи очi, перекинув стiл i, в темрявi вибивши вiкно, вивалився разом з рамою в снiг. - Хапайте його, хапайте! - верещав у хатi Куделя. Хтось було кинувся на Кизима, та вiн з такою силою вдарив кулаком, що той i не тiпнувся. Кизим вибiг на вулицю i закричав: - Козаки-и! Зрада-а! За ним гналося десяткiв зо два чорних постатей, i вони, певно, зрозумiли, що ?м коваля не здогнати. Переслiдувачi попадали в снiг I дали залп, цiлячись Кизимовi в ноги. Двi кулi вп'ялися втiкачевi у праву ногу, й вона повисла, як перебита. Кизим упав, схопився, але праву ногу вiдчував лише до колiна, а далi йому здалося, що порожньо, нема? навiть чим дiстати до землi. Вiн спробував нею стати, але пекучий бiль рiзнув його, наче бритвою. В головi на якусь мить запаморочилось, Та вiн, зцiпивши зуби, застрибав на однiй нозi... Тут його наздогнали i збили з нiг. Головою вiн вiдбив двох нападникiв i, сидячи посеред вулицi, виставив уперед сво? могутнi ковальськi руки. Першого ж ворога, котрий кинувся на нього, вiн схопив за ноги i закрутив ним у себе над головою, збиваючи решту з нiг... - Хапайте його живцем! - верещав Куделя. - Не кричи, бо ще пуп розв'яжеться, - спокiйно мовив Кизим. - Коли ти такий хоробрий, то перший i хапай мене! Але хтось зважився й кинувся на Кизима ззаду, тодi напали тi, що були попереду, i за мить на вулицi вже качався клубок тiл, котрi хрипiли, гарчали i тусали один одного кулаками. З того клубка виповз Кизим i, тягнучи за собою перебиту ногу, уже дiстався до тину й спробував було звестися, як удар в потилицю забив йому памороки... Коваль ураз обм'як i зсунувся в снiг... Опам'ятався Кизим у хатi. Якраз доспiвували третi пiвнi. Хтось лив йому воду на голову. Кизим ворухнув закривавленими губами... Вода, що стiкала з голови на лице, була липка й солона. Голова гула, як дзвiн, i розколювалася на шматки, наче по нiй хто гупав молотом. Його хотiли пiдняти, та вiн, вiдштовхнувши ?х плечима, сам звiвся, спираючись на здорову ногу. Жовтий туман перед очима нарештi розвiявся, i Кизим побачив перед собою косi хижi очi, що так i випромiнювали задоволення. - Оклигав? - майже весело поспитав косоокий. - Але ж i здоровань ти!.. Скiльки живу, ще таких буга?в не зустрiчав. Ледве-ледве тебе вкоськали. Сiмох мо?х кращих козакiв голiруч поклав, поки тебе не обамбурили по головi. Та ще тро? нiяк до тями не прийдуть. Кулаки ж у тебе!.. Один удар - i череп трiска?ться... Не доведи Господи з тобою вдруге зустрiчатися!.. - Ти хто? - запитав Кизим, притулившись спиною до стiни i переносячи всю свою вагу на здорову ногу. - Iляш Кара?мович! - вiдказав косоокий. - Може, чув про мене? - Чув! - сказав Кизим. - Стерво завжди так смердить, що його далеко чути. А ти вже добряче нагадив на Укра?нi. Вiдомий зрадник. - Ще б пак! - зареготав Кара?мович. - Я радий, що ти мене так високо цiниш. Не хвастаючись, скажу: мастак я заманити жертву в сiльце. Що поробиш, кожен хваста? таланом. Ти ось, кажуть, вдатним був ковалем. А я мисливець. Коли яку птаху треба в сiтку заманити - Кара?мович тут незамiнимий. До хати, дзенькаючи замерзлим обладунком, зайшов гусар. - Пане ротмiстре! - кинувся до нього Кара?мович, i голос його враз зробився запобiгливим, покiрним. - Дозвольте доповiсти. Це i ? той знаменитий коваль Кизим, - котрого ?гомосць польний гетьман велiв захопити живим! - Молодець, Iляшку! - гусар ляснув Кара?мовича по плечу. - Ти наш вiрний пiднiжок, i ми тебе не забудемо! А ти, хлопе, - повернувся вiн до Кизима, - стiй на ногах, бо доведеться тобi багато посидiти. На палi... ха-ха!.. - Ляхiв за собою водиш? - повернувся Кизим до Кара?мовича. - Сам не встигаю, - охоче вiдповiв Кара?мович. - Та й що вдi?ш, коли бiльшiсть ре?стровцiв за вами. Знадвору донеслися пострiли. Кизим рвонувся й застиг, прислухаючись. Пострiли трiскали поодинцi. - То гусари приводять до послушенства тво?х вояк! - ошкiрився Кара?мович. - Ти ?х так загнав, що без заднiх нiг спали. Доводилося декого за ноги витягувати з хат... Щоправда, частина все ж встигла утекти, а решту похапали. Хто супротивився, той закляк у снiгу. А з рештою ти ще побачишся... На палях... - Як же таку гидоту тiльки земля наша носить? - з ненавистю мовив Кизим. - Бiльшого катюги, нiж ти, й серед татар не знайдеш! Тим часом до хати ввели зв'язаного Кизименка. - Ось i друга птаха! - вигукнув Кара?мович. - У батька вдався, мiцний, як чорт. Його обухом по головi стукнули - i нiчого. Витримав, чорт! I де вона, така дужа чернь, вироста?? - На рiднiй землi! - вiдказав Кизим i до сина повернувся: - Чи так я кажу, сину? - Так, батьку! - вiдповiв Кизименко. - Та лихо, що сво? продають. Впала сива Кизимова голова на груди. - Вiд того i тяжко, що сво?... I Павлюка не виручили, i самi в халепу вскочили. - Павлюку ваша допомога вже зайва! - скривив рот в посмiшцi Кара?мович. - Потоцький вже скрутив йому крили. - Виманили, людолови? - Авжеж, виманили та й пiддурили. З вами iнакше й не можна. Не виманиш, не схопиш. Польний гетьман викликав його на переговори до себе... Ну i скрутили вашому ватагу руки бiлi... Ха-ха!.. Не сьогоднi-завтра до Варшави вiдвезуть! Гадаю, що вдруге Павлюк не втече. А вас велено до Ки?ва везти. На сходi вже сiрiло. Кара?мович вийшов надвiр, вдихнув на повнi груди свiже морозяне повiтря, потягнувся до хрускоту в суглобах i вiдчув себе, як нiколи, бадьорим. - Ех, бiс його бери, як хочеться жити! - вихопилося в нього. Солодко, як солодко жити, бодай i вислужуючись перед паном ляхом. А Кизиму й Павлюку вже не жити на бiлому свiтi. А вiн живе. Щасливий. Бадьорий. На повнi груди п'? морозяне повiтря. I щастить же! Боже, як йому щастить! Кого вже не вiдрядив на той свiт, а сам на волi, чини хапа?... На мить аж страшно стало. А що, коли раптово все це скiнчиться? Одного разу вiн трохи було не влип. Де там! Вiдкараскався вiд смертi. I знову iншi гинуть, а вiн - живе! I пан польний гетьман ним задоволений. Ще б пак! За цю осiнь Кара?мович добряче для ?гомосцi постарався. Щоправда, в Нетребах трохи було не спiткнувся, передавши кутi меду з тою триклятою молодицею, та, слава Богу, все скiнчилося благополучно. ?гомосць хоч i потовк йому ногами ребра, i синцiв насадив, шо й досi не щезають, та помилував... Бо цiнить, бо вiрнiшого, нiж Кара?мович, не знайдеш у всьому ре?стрi. I тепер Кара?мович не просто старшина. Вiн уже старший ре?стру його королiвсько? милостi укра?нських козакiв! Можна вже й кирпу гнути. Старший - це вже пiвгетьмана. Не сьогоднi-завтра булава опиниться в його руках. А якийсь рiк тому вiн був звичайнiсiньким собi ре?стровцем у Переяславi. Не кожен здатний так високо стрибнути! Та ще за рiк! Тепер вiн пополю? за булавою, i тодi вся Укра?на опиниться в його руках! Укра?на!.. Вiчно бунтiвна i вiчно непокiрна Укра?на, коли вже вдасться тебе назавжди придушити? Скiльки тебе не приборкуй, не заливай кров'ю, скiльки не страчуй у Варшавi тво?х гетьманiв та отаманiв, а ти все одно непокiрна, пiднiма?ш повстання за повстанням! Невже нема? тако? сили, котра тебе навiчно вгаму?? Ось i Павлюка закували в кайдани, а що змiнилося? Повстання й далi розгоря?ться... Але ж добре, що хоч Павлюка виманили, трохи легше на душi. Чи вiрив Павлюк золотим обiцянкам Потоцького, коли йшов на переговори? Не ликом вiн шитий! Очевидно, хотiв виграти час, допоки повстанцi зберуться з новими силами. Коли його скрутили i закривавленого вели, вiн тодi запитав Кара?мовича: - Чому ж не радi? панський пiднiжок? В Кара?мовича тодi прохопилися розпачливi слова (як вiя потiм картав себе за той мимовiльний вiдчай!): - Ти гинеш, але Укра?на знову пiднiма?ться! Павлюкiв ми ще знищимо, але нам цього замало! Кара?мович скреготнув зубами, проклинаючи себе за ту мимовiльну слабкiсть... А чи ж так вона вже мимовiльна? Остряниця та Гуня, кажуть, Сiч пiднiмають, Скидан та Биховець на волостях люд гуртують... От i чекай ново? пожежi!.. Що з того, що Павлюка захопили? Ну, вивели його козакiв з Боровицi в поле, зачитали ?м умови капiтуляцi?: неухильно виконувати всi накази коронного гетьмана i бiльше нiколи не бунтувати. Вони нiби й погодилися, але якими вовкуватими очима дивилися на нього, Iляша Кара?мовича, коди Адам Кисiль зачитав ?м унiверсал про те, що вiн, Iляш Кара?мович, признача?ться старшим, ре?стру! М'якими умовами капiтуляцi? Потоцький хотiв задобрити ре?стровцiв, на свiй бiк перетягнути. Але що з того? Вони ладнi були його живцем ковтнути. Бидло! Чернь! Раби! Спробуй ?х тримати в покорi, тiльки загавишся - виберуть собi нового Павлюка!.. ...Заскрипiли полозками сани. - Ей, сюди! - крикнув Кара?мович, вибiгаючи на вулицю. - Сюди повертайте, тут пташечки сидять!.. По хвилi гусари вивели з хати Кизима з сином, обох закутих в кайдани. Кизим спирався на синове плече. Порiвнявшись з Кара?мовичем, Кизименко спинився. - Рано радi?ш, запроданцю! - Коваленко вигнувся i блискавично вдарив Кара?мовича ногою в живiт... Свiт у того померк, коли падав у снiг. - Чортiв коваль, бика з нiг звалить! - мовив гусар. - Ей, обережно з ним, бо вiн нам усiм дух повипуска?!.. Роздiл двадцять четвертий Хтось пошкрябав по склi i, певно, вже не мав бiльше сили, щоб постукати. - Хто? - притислася Христя лобом до шибки. - Я... - почулося ледь чутне, i безсилi, закляклi пальцi впали... - Хто "я"? - вигукнула Христя i крiзь прохукане вiд морозу кружальце у вiкнi побачила зiгнуту жiночу постать, облiплену снiгом. - Хто, Господи? - Ма-арина... - Ой Божечку ж мiй!.. - Христя метнулася в сiни, загримiла засувом. - Ти наче з неба впала... Та заходь, бо закоцюбнеш. Марина наче прикипiла морозом до стiни, не годна зробити бодай кроку. Христя обхопила ??, вiдчуваючи пiд руками замерзлий, наче луб'яний одяг, втягнула в хату. - Ой, та ти ж зовсiм задубiла, ненько моя рiдненька! - Христя заледве постягувала з Марини одiж, що торохтiла вiд морозу, як висохла шкура. - Та звiдки ж ти хоч взялася, небого, в таку скажену холоднечу? - З Боровицi, - Марина ледь прошепотiла бiлими губами. - Схопили пани ворiженьки його... - Кого це, небого? - Павлюка... Вiн погодився на переговори, аби виграти час, а ляхи й полонили його... Пiдло схопили... - Знайшла кого звинувачувати в пiдлостi! - похитала Христя головою. - Та ляхи без пiдлоти й кроку не ступлять!.. Воруши хоч руками, бо без рук зостанешся. I як ти дiсталася в таку холоднечу? Замерзла б десь, або вовки загризли б... Невже ж ото аж iз само? Боровицi йшла? - З Боровицi, тiточко, сама не знаю, як допленталась... - А батько ж де, брат? - Не знаю... Нiчого не вiдаю. - Марина притулилася спиною до стiни, над силу говорила. - Десь iз ляхами б'ються, коли живi... Повсюди ляхи велике свавiлля чинять, села випалюють, людей поголовне мордують. Наче не Укра?ною я пройшла, а пеклом. - Уже й до Ки?ва погромища докотилися, - зiтхала тiтка. - Що воно буде тепер? Де ж воля наша i правда? - Кривда правду побила. - I завжди так, вiдколи свiт сто?ть. - Тiтка Христя сидiла, журно руки опустивши. - Що нас завтра чека?? Марина застогнала... - Господи, та ти гориш уся, - кинулась до не? тiтка. - Нема? в мене бiльше рiднi, крiм вас, тiточко. - Живи, небого, в мене, мiсця нам вистачить. - Христя пiдвела Марину до лiжка. - Лягай, моя дитино, виспишся, воно й пройде. Це добре, що ти до мене прийшла. Я сама душею, удвох нам буде зручнiше жити... Лягай, лягай, дочко. - Тiточко! - жахно схопилася Марина. - Вовки он за вiкном... Чу?те, як виють? - Та то ж вiтер гуде-завива?, схаменися! - Тiтка вкрила Марину ковдрою, а зверху ще й сiрячину накинула - Зiгрiйся, бо тремтиш уся. То в холод тебе кида?, то в жар. Марина вiдкинулась на подушку, жовта, худа, з глибоко запалими очима, i злякано прислухалася до завивання вiтру за вiкном. А згодом поринула у небуття, закрутилася в снiговiй круговертi, пiрнула в задушливу хвищу... То провалювалася в бiлий морок, то виринала на мить, спрагло облизуючи спеченi губи. Христя змочувала ?й губи, напувала вiдварами з трав, i Марина на якусь хвилю заспокоювалась... То раптом щось квапно-квапно Павлюку торохтiла... Все благала його не йти на переговори до ляхiв. Павлюк дивився на не? свiтлими очима, в яких билася туга i бiль, i сумно-журно намугикував: Зажурився соколонько, Бiдна моя голiвонько, Що я рано з вирiю вийшов - Нiде сiсти, гнiзда звити, Малих дiток розплодити... - Тiточко, тiточко, затримайте його!.. - схопилася Марина. - Не пускайте його до ляхiв!.. Скажiть, що я тут... Марина... - Господь з тобою!.. Кого?.. - Павлюка!.. Вiн щойно був тут. Я чула... вiн спiвав... I падала на гарячу подушку, провалювалася в чорну прiрву. Коли приходила в себе, розповiдала: - Потоцький не мiг взяти Боровицю i прислав до Павлюка во?воду Кисiля, щоб розпочати переговори. Павлюк i погодився. Я прохала його не йти, заклинала - не послухався. Хотiв виграти час, вiйсько сво? вiд загибелi врятувати... I пiшов... - I ляхи його схопили? - Спершу нi... Бо козаки лишалися в Боровицi, а ?х звiдти нелегко було викурити. От Потоцький i каже Павлюку: хай козаки припинять опiр, вийдуть з мiста i приймуть клятву на вiрнiсть Посполитiй. А за це ?м i гетьману буде збережено життя i свободу. Павлюк повернувся в Боровицю з козаками радитись. Так i так, каже ?м. Не злиня?мо, коли умови Потоцького приймемо. Ляхи повiрять нам i повернуться в Бар. А тим часом Остряниця запорожцiв приведе, за зиму зберемо великi сили i по веснi розпочнемо наступ. Не доказавши, Марина поринала в небуття i бачила там Павлюка. - Ти живий, Павлусю?! - кидалась йому навстрiч. - Як бачиш, - вiн сумно усмiхався й легенько обнiмав ?? за плечi - Хоч ляхи й зубами скреготiли, i "пся крев" горлали, а зачепити не посмiли. Бояться, що потiм козаки з мiста не вийдуть. Поки що мене вiдпустили. - Ти погодився припинити опiр? - Погодився, бо iншого викруту нема?, - Павлюк розвiв руками. - Боротися до загибелi ми завжди встигнемо. Лiпше буде зберегти нашi сили. Аби врятувати повстання, я згодився. Лише вдаю, що скорився. Коли пiдпишу договiр, Потоцький пiде з Укра?ни, а ми спiшно будемо готувати новi сили. - Востанн? поцiлував ??. - Бережи себе, Маринко! - Ти куди? - зойкнула Марина. - За умовами договору я змушений буду вивести козакiв у поле, де вони дадуть клятву Потоцькому. Вiн пiшов i бiльше не повернувся. Кiлька днiв Марина ховалася на горищi. Не за себе боялася, за дитя пiд серцем. З горища бачила, як вишикували козакiв пiд мiстом, як польськi комiсари зачитували ?м умови капiтуляцi?, а потiм козаки пiшли... А Павлюк не повертався. Його, Гордiя Чурая та ще кiлькох старшин Потоцький велiв схопити, в кайдани закувати i вiдвезти до Варшави. Так цiною свого життя зберiг Павлюк сво?х козакiв, а з ними i повстання. В Боровицi вже хазяйнували прибiчники Кара?мовича. Марина вночi вислизнула з мiстечка. Коли опинилася в полi - охопив вiдчай. Куди йти, куди подiтися?.. Не вiдала, де батько i брат, лише згадала, що в Ки?вi мешкала тiтка Христя... I подалася в дорогу. Пробиралася глухими путiвцями, замерзала в степах, не раз лише чудом вiд голодних вовкiв рятувалася... - Ой, тiточко, я таке бачила, таке бачила... - стискувала руками голову, стогнала. - Доберуся до села, а воно дощенту спалене... Однi комини та бовдури стирчать. А люди... Боже мiй, люди на деревах гойдаються... - Страшнi часи надходять, - хрестилася тiтка - Ляхи що хочуть, те й чинять над безневинним людом. Кажуть, Потоцький в Нiжинi всi вулицi кров'ю залив. На шляхах, що ведуть до Нiжина, шибеницi поставив i повстанцiв вiшав. А це ходять чутки, що до нас цей катюга йде. Три днi Марина лежала без пам'ятi, ледве виходила ?? тiтка Христя. Звелась через тиждень, вiд вiтру хиталася, на ногах не трималася. Тiтка згребла у вузол ще дiвоче сво? вбрання i гайнула на ярмарок, аби якого харчу вимiняти. Марина сидiла бiля вiкна, наче закам'янiла. Тiтка довго не поверталася, десь по обiдi Марина вийшла надвiр. Рухалась, наче увi снi. Було тихо й тепло, мороз пересiвся, вiтер вгамувався. Вдихнувши свiжого повiтря, Марина ледь не впала, сперлася на тин. Бум!.. Бум!.. Бум!.. - почулося зненацька, й Марина злякано розплющила очi. На вулицi гуркотiв барабан, i люди поспiшно збiгалися на його звуки. Марина й собi попростувала. Гурт оточив огласника, котрий щось кричав, розмахуючи руками. Марина пiдiйшла ближче, напружила слух. - Ей ви, мiщани! - горлав рудий здоровило. - Пiд загрозою кари йдiть усi на гору Киселiвку! "Чого це я туди йтиму?" - подумала Марина. - Йдiть на гору Киселiвку! - не вгавав огласник. - Йдiть на гору Киселiвку! Таке довелiння ?гомосцi польного гетьмана Потоцького. На горi Киселiвцi будуть карати вiдомих бунтарiв, прибiчникiв самозваного гетьмана Павлюка, коваля Кизима i сина його... Йдiть на гору Киселiвку!" "Кизима i сина його", - повторила подумки Марина i вiдчула, як у не? пiдкошуються ноги, а перед очима запурхали чорнi метелики... Хтось ?? пiдхопив пiд руки, хтось тер скронi снiгом, доки вона не отямилася. А у вухах все ще лунало: "Кизима i сина його!" Край вулицi стояв слiпий лiрник з порожньою торбою через плече, за яку тримався посинiлий вiд холоду i голоду хлопчик-поводир. Лiрник дивився невидючими очима поперед себе, повiльно крутив ручку лiри i пiд тужливi звуки тремтливим старечим голосом спiвав: Та на бiду, на горе козак уродився: В чистiм полi край дороги ляшкам знадобився. У недiленьку вранцi тая славонька стала: Взяли ляшки сiромаху, забили в кайдани. Ой, на руки кайдани, на ноги скрипицi, Та й вкинули сiромаху у темну темницю... - Люди добрi, - прошепотiла Марина, - покажiть менi, де та проклята Киселiвка?.. Голос слiпого лiрника забринiв раптом з негаданою силою: Та при?жджа? жовнiр, став його питати: "Чи ? в тебе, козаченьку, отець, рiдна мати?" "Ой, ? в мене родина - вся Укра?на!.." Як дiсталася до Киселiвки, Марина не пам'ята?. Туди йшло багато киян, i з кожною вулицею ?х бiльшало i бiльшало. Десь грiмкотiли барабани, кричали огласники, носилися на конях гусари в чорних обладунках, а люд все плив i плив, сумний, зажурений... Натовп нiс Марину, вона майже не вiдчувала землi пiд ногами, а в ?? вухах все лунало й лунало: "Кизима i сина його..." I вона все ще не могла повiрити, що то батько ?? i брат... Пливла в натовпi, а бачила рiдне мiсто Черкаси... Свiй двiр, де ще дiвчинкою зростала. Гула кузня, гоготiв вогонь у горнi... Бачила, як батько вихоплю? з горна малинове залiзо, кладе його на ковадло... Дзень-бом, дзень-бом... Iскри так i шугають навсiбiч, наче зграйки золотих метеликiв пурхають... Дзень-бом, дзень-бом... - Спiши, сину, кувати залiзо, покiль воно гаряче! ~ повторю? батько сво? улюблене прислiв'я. Вони обо?, i батько, i син, як двi краплi води схожi, закiптявленi сажею, червонi вiд горна, дужi, напрочуд веселi, тiльки поблискують бiлими зубами... Дзень-бом, дзень-бом... З раннього рана й до темна дзвенить кузня, шугають iскри з-пiд молотiв, i Маринi зда?ться, що вони розлiтаються по всьому свiту, несучи людям добро й тепло... Ледве, бувало, - нi свiт нi зоря, - загомонить кузня, а люди вже кажуть: - Пора й нам за дiло братися, в Кизимiв кузня спiва?. Марина пливе й пливе у юрмi, i зда?ться, кiнця-краю нема? тiй моторошнiй дорозi. То там, то тут зринають уривчастi розмови: - Кого каратимуть? - Кажуть, що Кизима з сином. - Чули, в Лубнах повстання? - Тепер всюди за коси беруться... - То це той Кизим, що ковалював у Черкасах? - Авжеж! Лiпшого коваля, нiж вiн, годi й шукати. Золотi в нього руки. Хотiв щастя викувати, а смерть собi здобув... ...Дзень-бом, дзень-бом... Вiдколи себе Марина пам'ята?, вiдтодi й спiвала у ?хньому дворi кузня. I скiльки там перековано залiза на плуги й чересла, ножi й шаблi, на борони й колеса!.. А якось батько викував квiтку iз залiза. Що то була за краса!.. Кожен листочок - як живий. Дихнеш - затремтить... - А чого вона чорна? - запитала Марина. - Бо праця наша чорна i хлiб наш чорний, - вiдповiв батько. ...Натовп нiби наразився на невидиму стiну. Марина стукнулася у чиюсь спину i теж спинилася. Невже прийшли? Куди? Чого? Нараз пригадалося : "Кизима i сина його..." Марина зiп'ялася навшпиньки i побачила море голiв. "Кизима i сина його..." - Люди добрi, пропустiть мене... - ледь чутно шепоче Марина, а куди вона порива?ться, i сама не зна?. Натовп хвилю?ться, гуде... I зненацька пода?ться вперед, пiдхоплю? Марину, несе... I Марина зрештою бачить згiр'я. Чи гору. Вона бiла вiд снiгу. Маринi зда?ться, що гора посивiла з горя... На горi пiвколом стоять гусари, i ?хнi чорнi обладунки рiзко видiляються на бiлому снiгу. - Ведуть!.. Ведуть!.. - почувся крик. Натовп колихнувся i завмер. Марина подалася вперед i побачила батька i брата. Батько тягнув поранену ногу, спираючись на синове плече. "Посивiв татусь", - подумала Марина. Батько i брат були простоволосi, в сорочках... Вони ступали по снiгу босими ногами, i Маринi стало холодно - холодно. Ось вони зупинилися i вклонилися людям. Натовп вiдповiв на поклон поклоном. - Дивiться! Всi дивiться! - загорланив огласник. - Зараз за бунти i непокору ма?стату Речi Посполито? буде посаджено на палю вiдомих бунтарiв, якi цiдили шляхетську кров, Кизима i сина його Кизименка! I тiльки тут Марина побачила два високi стовпи, на кiнцях яких були гострi металевi наконечники... - Буде посаджено на палi Кизима та сина його Кизименка!.. - не вгавав огласник. - Буде посаджено на палi... - Люди! - раптом крикнув батько на все сво? могутн? горло. - Слухайте лiпше мене, коваля Кизима, i сина мого коваленка. Коли завинили чим перед вами - не поминайте лихом! - Бог простить! - вiдказав натовп. - Будьте людьми, люди, а не бидлом! - гримiв Кизим. - Ви не худоба! Ви вiльнi. Бог вас поробив вiльними, а ляхи забрали у вас волю! БорiтесяI Що ми не змогли, те подужайте ви! - На Сiч утiкайте люди! - почула Марина братiв голос - Всiх вас ляхи не скарають. Укра?на велика!.. - Куйте залiзо, поки гаряче! - гукнув батько. - Щоб iскри сипались! - додав син. Батько високим i дужим голосом заспiвав: Розвивайся, сухий дубе, Завтра мороз буде, Гей, завтра мороз буде! Пiсню пiдхопив ковалiв син: Убирайся, козаченьку, Завтра похiд буде, Гей, завтра похiд буде! I Марина вiдчула, що бiля не? спiвають люди, вся гора Киселiвка спiва? козацьку пiсню: Я морозу не боюся, В мороз розiв'юся, Гей, в мороз розiв'юся. Я походу не боюся, Завтра й уберуся. Спiвала пiсню й Марина, спiвала, вiдчуваючи, як б'?ться у не? пiд серцем дитя. Швидше, швидше з'являйся, сину, на бiлий свiт, i занурту? в тобi гаряча нескорена кров Павлюкiв i Кизимiв! Козацькому роду та й не буде довiку переводу!.. _КНИГА ТРЕТЯ_ __ _ВИЛIТАЛИ ОРЛИ, ВИЛIТАЛИ СИЗI..._ Ой, то ляхи - вражi сини Вкра?ну зрубали, Течуть рiки кривавii Темними лугами. Ступай, коню, пiдо мною Широко ногами, Iдуть ляхи - вражi сини В погоню за нами. Летить орел понад полем I в повiтрi в'?ться, Ой, там, ой, там славний козак З поляками б'?ться. Ой, годi вам, вражi ляхи, Руську кровцю пити, Не один лях молоденький Осиротив дiти. З народно? пiснi _ПРОЛОГ_ __ ...Першим стратили Гордiя Чурая. Хвилю тому чи двi Гордiй ще задивлявся на весняне варшавське небо, хитав головою i, як завжди, добродушно дивувався: - Ото вже не думав, що й у ляхiв небо голубе!.. - Кажуть, що небо всюди однакове, - озвався Павлюк. - Однакове, та чуже. А на Укра?нi, - Гордiй замрiяно посмiхався i наче аж молодiв у ту мить, - воно рiднiше. I блакитнiше... - Правда твоя, брате! Над рiдною землею i небо рiднiше! Вони стояли на високому помостi, аж рудому вiд засохло? кровi (чи не на цьому помостi закипiла гаряча кров Iвана Сулими!), в оточеннi ворожо? юрми, що глухо гудiла й викрикувала злi погрози "укра?нним схизматам". Але стратенники не звертали на те збiговисько щонайменшо? уваги i тихо гомонiли мiж собою, i ?хньо? мови навiть барабани не могли заглушити. Обидва хоч i молодi, але вже срiбновусi (за полонянську зиму вуса iне?м взялися), в бiлих сорочках, схудлi, змарнiлi, катованi й мордованi, з слiдами численних тортур на тiлi, але спокiйнi, впевненi в сво?й правотi, знаючи, за яку справу покладуть вони сво? голови... То затихали, то знову гримiли барабани, а вони розмовляли мiж собою, нiби пiсля довго? розлуки здибалися два приятелi i гомонять собi про те i се... Один свiтлоокий, задумливо-печальний, другий чорноокий, з добродушними iскорками в живих зiницях, котрi нiколи не гасли бодай i в найскрутнiшi хвилини життя... Не вгавають на майданi барабани... А вони гомонять мiж собою. - А в Полтавi яке небо? - пита?ться Павлюк. - О-о-о! - тiльки й вигукнув Чурай. - В Полтавi небо що очi кохано?... Павлюк глянув на мiсто сво?? загибелi. Все у Варшавi було високе, чорне i гостре: гостроверхi дахи магнатських палацiв з кольоровими вiкнами, незлiченнi вежi будинкiв, що тiснили один одного у вузьких вогких завулках Старого Мiста i, не знаходячи мiсця на землi, витягувалися вгору, гострi шпилi костьолiв, що скидалися на закам'янiлi скелети якихось чудовиськ, ратуша i Свентоянський собор також намагалися проштрикнути небо гострими списами сво?? верхотури... Глянув на майдан - чорнi капелюхи ченцiв, що оточили помiст i нiяк не дiждуться кровi схизматiв... Вiдвернувся... Не хотiлося на них дивитися в останню мить свого життя. - Нiчого менi так зараз не хочеться, як на свою милу Полтаву глянути, - зiтхнув Гордiй свiтлою, тихою журбою. - Хоч одним оком. Хоч здалеку... Та ще якби скупатися у свiтлiй Ворсклi, надiти чисту вишивану сорочку i посидiти на березi пiд зеленими вербами... Зозулю послухати чи горличку... Ех, гетьмане, нiколи ти не був у нашiй Полтавi, а дарма! Благословенний рiдний край! В мене хатина сто?ть над самою Ворсклою i потопа? у вишневому садку. А дружина яка в мене гарна! Горпина... Вона ж мене кожен день вигляда?... А ще в мене дочка ?, Марина. Ех, гетьмане, нiколи ти не чув, як моя дочка спiва?! Куди тим солов'ям!.. Не дiвчина, а диво якесь золотоголосе!.. Сама й пiснi склада?... Хотiв би я хоч одним оком глянути, якою виросте моя дочка!.. За мить до страти не знав Гордiй Чурай, що мине небагато часу - i його дочка стане нацiональною гордiстю Укра?ни, а легендарна слава народно? пiснетворки понесе ?? iм'я над вiками... Марина Чура?вна, славнозвiсна пiснярка з Полтави, на вiки вiчнi прославить рiдний край сво?ми невмирущими пiснями. Через десять лiт по загибелi Чурая i Павлюка почнеться Велика Визвольна вiйна проти польського панування на Укра?нi, i пiсня Марини Чурай "За свiт встали козаченьки" стане маршовою пiснею козацьких вiйськ. Не один десяток пiсень складе i виспiва? за сво? коротке життя Марусенька - надзвичайно вродлива, горда й талановита дочка Гордiя Чурая, i тi пiснi увiйдуть в золотий фонд укра?нсько? культури, i будуть ?х люди вiками спiвати по всiх усюдах. Та доля дiвчини буде трагiчною. Виведуть ?? одного ранку, як i батька оце, на дерев'яний помiст, i - стане бiля дiвчини кат iз сокирою. Тiльки буде це не у Варшавi, а в рiднiй Полтавi. I буде сказано люду, що Марина Чурай з велико? любовi отру?ла свого зрадливого коханого - козака Полтавського полку, i полковий суд засуджу? ?? до страти - "з отс?ченi?м голови ?я". I в останню мить примчить у Полтаву гонець з Ки?ва i зачитав наказ гетьмана Укра?ни про помилування, i в тому наказi буде згадувано i його, Гордiя Чурая, iм'я: "...наказую: зарахувати голову полтавського урядника Гордiя Чурая, вiдрубану ворогами нашими, за голову його дочки Марини Чурай, в пам'ять геро?чно? загибелi батька i заради чудових пiсень, що вона ?х склада?... Марину Чурай з-пiд варти звiльнити. Гетьман Укра?ни Богдан Зiновiй Хмельницький". Нiчого не знав тодi на варшавському помостi Гордiй Чурай. Прощаючись з милою Полтавщиною, спiвав вiн останню в сво?му життi пiсню: Ой, Укра?но мила, Краю пам'ятливий: Там я любив дiвчину, Там я був щасливий. Жив собi в мiстечку, Круг сво?й родини... Гучно забили барабани, i кат обiрвав Чура?ву пiсню. Гупаючи об помiст, пiдiйшов вiн у червонiй накидцi, в капюшонi з вузькими прорiзами для очей. За його знаком два помiчники накинули Гордiю на руки петлi i, тягнучи за мотузки, почали розпинати Чурая над колодою... - Ей ви! - крикнув ?м Чурай. - Не дуже тягнiть, бо ще й руки менi повикручу?те! - Вiн i за мить до страти не втрачав бадьоростi й гумору i тих веселих iскринок в добрих очах, з якими жив усе життя. - Постривайте, вiдьомськi вилупки, бо маю з братом попрощатися!.. Гордiй повiльно згинав у лiктях руки, i помiчники ката, впираючись у помiст, не змогли розiгнути йому рук i посунулись до нього на туго натягнених мотузках. - Прощай, мiй брате гетьмане! - Гордiй уклонився Павлюковi. - Помремо зараз - вдруге не доведеться... Тiльки й того... - Будь здоров, брате! - Павлюк встиг його поцiлувати, як загрiмкотiли барабани, блиснула в повiтрi гострим лезом сокира... I Павлюк лишився на помостi один. "Гордiй Чурай зробив усе, що мiг, - думав вiн в останню мить. - Все, що встигла вiдпустити йому праведна його доля. I я встиг. I вдячний долi, що вона була чесною до мене, не дала менi розмiняти життя на дрiб'язок. Я принiс пiдневiльному люду сво?? батькiвщини ковток волi. Один лише ковток волi. Не вiдаю, багато це чи мало, але ковток п'янко? волi я дав. I викресав у серцях iскру, з яко? колись спалахне велика пожежа, але роздмуха? ?? вже хтось iнший..." Йому накинули на руки петлi, i перш нiж його розiп'яли над колодою, вiн встиг побачити Чигирин... I бiлий-бiлий снiг. I себе з Мариною серед того непорочного снiгу. "Прости мене, кохана, що не принiс тобi щастя. Але ти завжди зi мною, i я щасливий, що ти в мене була, ? i будеш, i тебе навiть сокира ката не забере в мене..." Над Свентоянським собором туркотiли голуби, кружляли над майданом, наче й собi хотiли зблизька подивитися на повстанського гетьмана Укра?ни... "Що таке, зрештою, смерть? Це просто журавель не поверта?ться з вирiю... Бо навiчно лиша?ться в польотi..." Прощай, Укра?но! Блиснула сокира, i голуби над майданом злякано злетiли вгору. Роздiл перший Стративши гетьмана повстансько? Укра?ни, магнатство на цьому не заспоко?лось, а по веснi 1638 раку зiбралося у Варшавi на сейм, аби обкарнати i тi куцi-прекуцi пiльги та "вольностi" укра?нського козацтва, котрi були скрiпленi так званим Курукiвським трактатом 1625 року. Iсторiя того договору така. Восени 1625 року Укра?на була охоплена повстанням, котре очолив вибраний на гетьмана запорожець Марко Жмайло. Пiсля ряду запеклих битв, особливо бiля Курукiвського озера[9], коли польське вiйсько було вкрай виснажене, коронний гетьман Кон?цпольський, аби врятуватися, вiдрядив у повстанський табiр сво?х послiв з пропозицi?ю про мирну угоду. Поляки завжди так викручувалися: вiдчуваючи неминучу поразку, спiшно пропонували мир, використовуючи нестiйку, а часом реакцiйну козацьку старшину, i вже потiм, вгамувавши повстанцiв золотими обiцянками, чинили по-старому. Так сталося i бiля Курукiвського озера. Хоча сили повстанцiв також були пiдiрванi, все ж вони мали чисельну перевагу. От тiльки не спромоглися ?? закрiпити. Повстанський табiр ускладнювали внутрiшнi суперечностi: ре?строва старшина прагнула угоди з панством, сподiваючись, що вдячне панство урiвня? ?? в правах з великопольською шляхтою, рядова ж маса козацтва волiла й далi боротися за свою волю. П'ятого листопада в козацькому таборi стався переворот: од Жмайла вiдiбрали булаву i гетьманом проголосили Михайла Дорошенка. Того ж дня Дорошенко прийняв умови польсько? сторони i пiдписав Курукiвський трактат, за яким ре?стр мав бути не бiльше шести тисяч козакiв (при Сагайдачному, наприклад, ре?стр був фактично необмежений) i подiлявся на п'ять полкiв: Ки?вський, Переяславський, Бiлоцеркiвський, Корсунський, Канiвський. Щоправда, учасникам повстання було оголошено амнiстiю, а ре?стровцям даровано ще й "вольностi": право займатися риболовлею, мисливством та торгiвлею. I ось по веснi 1638 року, стративши Павлюка, панство постановило на сеймi переформувати козацтво i позбавити його всiх пiльг i "вольностей" Курукiвського трактату. На сеймi була прийнята "Нова Ординацiя вiйська Запорозького, ре?стрового, котре перебува? на службi Речi Посполито?". "Ми знищу?мо на вiчнi часи, - зачитали на сеймi постанову про нову Ординацiю, - всi пiльги, прибутки i право на вибiр старшини, котрими козаки користувалися... Ми ухвалю?мо, щоб тi, хто брав участь у повстаннi, були перетворенi у хлопiв... Посаду гетьмана нiколи не буде займати особа iз козацько? маси, гетьмана буде призначати король iз шляхетського стану. Iз шляхти будуть вибиратися осавули й полковники". За козаками лишалося право вибору лише сотникiв та отаманiв. Ре?стровцям заборонили вiльно пересуватися по Укра?нi, займатися торгiвлею. Ре?стр також було зменшено i вибрано заново. Сейм гадав, що нова Ординацiя раз i назавжди покладе край повстанням на Укра?нi. Вiдразу ж по закiнченнi сейму два гетьмани, коронний Кон?цпольський i польний Потоцький, зiйшлися за угорським вином, аби узгодити сво? плани щодо подальшого упокорення бунтiвно? Укра?ни. Ситуацiя з початку 1638 року для Польщi складалася так. Коронне вiйсько було роздiлене на двi частини. Перша, значно менша, стояла в самiй Польщi неподалiк прусського кордону (в Пруссi? було неспокiйно, до всього ж пiдливав жиру у вогонь i Данцiг, котрий претендував на морське во?водство), головнi ж сили ще з зими минулого року стояли в Укра?нi, зайнявши Поднiпров'я, Приднiпров'я, Заднiпров'я та всi шляхи й переправи по Днiпру. Вже другий рiк в Укра?нi було неспокiйно, то там, то тут спалахували повстання, мiста виходили з покори польським старостам, в лiсах дiяли загони мiсцевих ватажкiв. Iз стратою Павлюка у волостях нiчого не змiнилося, пожежа тлiла i розгорялася. Остаточно вгамувати Укра?ну було доручено польному гетьману, одначе той, передавши вiйська сво?му братовi, полковнику Станiславу Потоцькому, при?хав до Варшави мовби на сейм i зволiкав з поверненням в Укра?ну, зiславшись на поганий стан здоров'я. "Я схопив Павлюка, сяк-так вгамував ре?стр, i з мене досить, - сам перед собою виправдовувався польний. - Хiба я мало гибiв в Укра?нi, мало ризикував сво?ю головою? Нема дурних! Хай лiпше брат викорiню? хлопськi бунти, якщо це йому вдасться!" Але виду про свiй душевний злам не подавав, тримався гордо i самовпевнено, як i личить бравому переможцю. - Я перемiг з Божою помiччю хлопського гетьмана, а нова Ординацiя й зовсiм вломила ре?стру карк! - пiднявши золотий кубок з янтарним вином, хвацько вигукнув польний. - Шляхетський гордий чобiт дощенту розтоптав хлопськi вольностi. Я радий, що старшина ре?стру вiднинi буде з можних родiв. - Сьорбнувши вина, мрiйливо протяг: - Мм-м... Вино пречудове! Це справжня олiмпiйська амброзiя! Хоча, - продовжував вiн перервану тему, - повернемося до повстання. Iляшко Кара?мович, теперiшнiй старший ре?стру, i не шляхетського роду, плебейське бидло, проте з свого брата укра?нця вiн випустить бiльше кровi, анiж ми. А вже сiм шкур злупить, будьте певнi! Коронний гетьман, вмочивши сухi губи у вино, задоволене плямкнув i похитав головою: - Але ж угорцi мастаки виготовляти вина! П'?ш його, власним язиком закусиш i не вгледиш як... Та-ак... Щодо Кара?мовича. Вашмосць ма? рацiю. Я нiяк не хочу применшувати моцi Посполито?, але без таких запроданцiв, як Кара?мович, нам би довелося сутужно. - О, так, - згоджу?ться польний. - Попередн? повстання Марка Жмайла тiльки тому й приборкали, що старшина переметнулася на наш бiк. До речi, так було й при Наливайку, Косинському, Трясилi, i сподiваюсь, - що й у майбутньому буде. Допоки кара?мовичi зраджуватимуть сво?х же, ми загрiбатимемо жар чужими руками. - На винагороди Кара?мовичу та його кодлу не скупiться, - каже коронний i пiднiма? кубок. - Отож за перемогу? - Так, за перемогу, вашмосць! - вигуку? Потоцький. - Пан польний хiба не збира?ться в скорiм часi повернутися в Укра?ну й очолити священну вiйну супроти схизматiв? - Я... е-е... - запитання коронного застуку? Потоцького зненацька. - Звичайно, радий i далi служити сво?м фамiльним мечем дорогiй ойчизнi i Коронi, але почуваю себе кепсько. Минулий похiд дався взнаки мо?му здоровлю. Одначе з черню впора?ться i мiй брат. Я п'ю за золотий спокiй у нашому королiвствi! - О нi! - похмуро хита? головою коронний. - Про золотий спокiй поки що рано говорити. Страта Павлюка, на жаль, не вгамувала непокiрну Русь! Пiдходить до вiкна, ледь пригублю? кубок i довго дивиться на гостроверхi дахи Старого Мiста, на шпилi ратушi i Свентоянського собору, хита? бородою: - Це? весни не чекати нам i срiбного спокою в ма?статi! - Але ж нова Ординацiя... - почина? польний. - Нова Ординацiя хоч i знищила привiле? та вольностi ре?стру, але не стала панаце?ю вiд усiх наших бiд! Сейм постановля?, а козаки по-сво?му чинять. I нiчого ?м не варто вдруге розпочати похiд за сво? вольностi. Дарма що голова Павлюка стирчить на тичцi, нового гетьмана це не зляка?! Тим паче, що сподвижники Павлюка Остряниця й Гуня гуляють на волi. Вони й закликають хлопiв до себе на Сiч. Я одержав не зовсiм при?мнi вiстi вiд урядникiв: на Запорiжжя втекло близько шести тисяч хлопiв. Нове повстання неминуче! - Пся крев! - прохрипiв Потоцький - Чи не я перед Рiздвом топив у кровi Укра?ну? Смiю запевнити, що Лiвобережжя i Правобережжя, де я пройшов, вкрашалося шибеницями. Нiжин i Ки?в вкрилися трупами. Я лютував, як барс! Садив хлопських отаманiв на палi, нищив ?х без лiку! I все, виходить, марно? Коронний нiчого не вiдповiв, хмуро дивлячись в золотий кубок з угорським вином... Ще через кiлька днiв надiйшли вiстi, що запорожцi та втiкачi-селяни вибрали на гетьмана Якова Остряницю, а в помiчники йому - Дмитра Гуню. Щодень надходили тривожнi вiстi вiд укра?нських старост: хлопи юрмами втiкають за пороги, запасаються харчем та збро?ю, збирають грошi на нове повстання. Схизмати до того знахабнiли, що навiть влаштували свiй шпиталь в Трахтемировi при Межигiрському монастирi. Кон?цпольський почав спiшно готувати новi полки на Укра?ну, вiдiслав гiнцiв, аби в Чигиринi й Кременчуцi виставили сильнi залоги. Коронне вiйсько велiв просунути ближче до порогiв з наказом перехопити там Остряницю. Вiйна почалася! Роздiл другий Сотник ре?строво? сотнi, що була розмiщена у мiстечку Голтвi, Ничипiр Хрущ, маленький кругленький чоловiчок з моложавим червонощоким лицем i пишними рудими вусами, вийшовши з церкви, старанно перехрестився, надiв шапку, поправив шаблю на поясi i, тримаючи в однiй руцi свiчку, а долонею друго? затуляючи благенький вогник, аби дурний вiтрисько не задув, бува, з-за рогу вогонь страстей, обережно почимчикував до свого обiйстя. Був страсний четвер, i над мiстечком линуло завзяте бемкання дзвонiв. З церкви, хрестячись, один по одному виходили мiщани та козаки. Захищаючи долонями свiчки, розходилися по вузьких кривулястих вуличках та завулках. Благополучно принiсши додому вогонь страстей, закiптявлювали на сволоках чорнi хрести, а свiчки, задмухавши, ховали за iконами. Така свiчка вiднинi зватиметься страсною i допомагатиме як од негаданого лиха, так i вiд хвороб, хоча б вiд зло? трясучки. Варто лише тричi вимiряти ниткою свiчку, затим нитку спалити, а золу з святою водою в четвер натщесерце випити, i трясучку тодi як рукою знiме! При важкiй смертi душа чогось не може з тiла вирватися, конаючому дають потримати в руках страсну свiчку, якщо тяжкi пологи, то засвiчують ?? перед iконами. А в грозу, аби грiм не спалив хати, свiчку тричi по хатi проносять i ставлять на покутi. Отож нiс до сво?? хати страсний вогонь i сотник Хрущ, але думки його невтiшнi блукали далеко-далеко i вiд страсного вогню, i навiть вiд само? Голтви. Не давала покою сотнику нова Ординацiя, котра обкарнала i без того куцохвостi вольностi ре?стровськi. "Що ж то воно буде? - зiтхав сотник i скрушно хитав головою. - Ще одна така Ординацiя, i ре?строве козацтво поробиться хлопами в панiв". По мiстах i замках розтикав Потоцький сильнi залоги. I в Голтвi жовнiрський загiн отаборився. Спробуй тепер ляхiв викурити! Хоча й духом падати ще ранувато. Доки шабля в руках - доти й козакуй! Полетiли по веснi чутки, що Яцько Остряниця продовжу? справу Павлюка. А невдовзi й достовiрнi вiстi надiйшли: вийшовши з Сiчi, гетьман дав бiй Потоцькому пiд Срiбним, потiм захопив Кременчук, Хорол та Омельник. I кажуть, що зараз вiн зовсiм недалеко вiд Голтви руха?ться. До Остряницi з усiх усюд люд збiга?ться. I сотник Хрущ нi-нi, та й дума?: а чи не вдарити по ляхах самому та вийти навстрiч Остряницi? Вiд тако? думки сотник аж розхвилювався. Чого сидiти склавши руки? Кульбачити коней - i в похiд! Як завжди, коли збуджувався, страх як курити захотiлося! Сотник аж губами заплямкав. Та доки люльку приготу?ш та вогню викрешеш, вiтер ще й страсну свiчку погасить. А тодi не обберешся лиха! Рiдна жiночка по саме горло нагоду? духопелками. Не те що на ляхiв напасти, дихнути всмак не да?! А вже як накрутит