ь на руку оселедця та заходиться макогоном перiщити, то хоч-не-хоч, а затанцю?ш! Отож надiлив Господь такою жiночкою! Полк ляхiв не такий страшний, як Параска Хрущиха. Хоробрий сотник Хрущ, не грiх i похвалитися, по татарських голомозих головах хiба ж так його шабля гуляла, не один наскок на кримськi улуси робив, а ось з власною жiночкою не зладить. Тiльки гляне панi сотникова, в боки вiзьметься, гримне, то в пана сотника й шабля з рук випорску?. Тьху, та й годi! Нi за якi дукати, нi за якi битi таляри чи злотi не згодиться пан сотник вийти на прю з панi сотниковою. Хай ?м грець, i дукатам, i талярам, i злотим, не чiпай жiнки - менше грiха! От i зараз, велiла йому принести з церкви страсного вогню, i несе Хрущ, бо що вдi?ш? А тут ще й шаблюка раз по раз мiж ногами плута?ться, сотник спотика?ться, сердито бурчить: - Ну дивись ти!.. Чи ж не причеплива! Не iнакше як Параску зачула, от i лiзе пiд ноги, наче лякливе щеня!.. Подумав сотник, i раптом наче гармата на вулицi бабахнула: - То ти ото так, дорогий чоловiченьку, щоб тобi коти оселедця засмоктали, страсний вогонь затуля?ш?!. Хiба ж тобi повилазило, дорогенький, що свiчка вже й погасла? Крикнула Параска, а свiчка тiльки пурх з рук!.. Пан сотник так i отетерiв посеред вулицi: недарма ж таки шабля плуталася мiж ногами, чула бiду, ой, чула, кривобока!.. I як же вiн не вберiг страсний вогонь, най би вiн горiв i не переставав! Наче з-пiд землi, виросла перед ним Параска, висока, дебела, вдвiчi вища i бiльша за маленького кругленького сотника i, взявшись одною рукою в могутнiй крутий бiк, другою помахувала перед спантеличеним носом пана сотника. В тiй руцi був замашний макогiн. - Понюхай, чим ця штука пахне? Пан сотник носа вiдвернув: спасибi, нанюхався! - Чого це ти як в рот води набрав, чоловiченьку, най би в тебе привселюдно очкур у шароварах трiснув?! - проспiвала Параска таким голосом, що не вiщував нiчого доброго. - Чи не я тебе посилала по страсний вогонь, а ти що це, любий, несеш менi з церкви? Погаслу свiчку, най би тобi чорти вуса вискубли! А чим же я хреста на сволоцi закiптявлюватиму? Не встиг пан сотник i очима клiпнути, як панi сотникова - хвать його за оселедця, намотала чуприну на руку та макогоном межи плечi! - Щоб знав, як берегти страсний вогонь!.. - Панi Хрущихо... панi Хрущихо... - отямившись, заволав пан сотник, марно намагаючись вивiльнити свого нещасного оселедця. - Схаменiться, Парасочко, ми ж бо на вулицi! Люди на нас дивляться... - Йому людей соромно! - закричала на всю вулицю Хрущиха. - Подивiться на нього, людоньки, йому соромно, що рiдна жiнка макогоном його уму-розуму навча?! Та хай усi видять, як я за тебе, телепню гороховий, пiклуюся та розум тобi макогоном доточую. Ось тобi страсний четвер!.. Ось тобi страсна п'ятниця! Ось тобi... Хто зна, чим би закiнчилося це навчання (панi сотникова добралась ще тiльки до страсно? недiлi), як на вулицi невiдь-звiдки взявся молодий чорнявий парубiйко i вражено протяг: - Хi-хi-хi! Тiтко! Та у вас спина iззадi!.. - Хi-хi-хi! - й собi затягла Хрущиха. - Як же це я?.. - I, вiдпустивши оселедця, переполошено лапнула себе поза спиною. - Що там ще за трясця? - Та спина, кажу, у вас iззадi! - посмiхався чорнявий парубок. - Без тебе знаю, що спина у мене позаду! - вiдказала Хрущиха i тiльки тут збагнула, що парубiйко бере ?? на глузи. - Ах ти ж, босото!.. Тим часом бравий сотник, як i подоба? справжньому вояцi, встиг скористатися з непередбачено? ситуацi?, крикнув сво?му визволителю: "Рятуйся як можеш!" - кинувся навтьоки. Парубок чкурнув за ним, i обо? вони, вскочивши у завулок, присiли пiд плотом, аби перечекати грозу. - Ну, спасибi, виручив! - сотник поплескав парубка по плечу. - Бо клята жiнка зовсiм би оселедця вирвала. Вона в мене така, що й чорту роги вправить. Вийшли на вулицю, сотник поправив шапку, шаблю при боцi i прибрав войовничу позу. - А чи не податися нам у шинок до Лейби i прилити зустрiч? - Радий, та часу катма, - парубок облизав губи. - Нагальне дiло маю, до дядька спiшу. - Ти нiби не тутешнiй, - сказав сотник. - Хто твiй дядько? - Сотник Хрущ. Мо', чули про такого? - Чув, чув, аякже... - сотник пiдозрiло оглядав парубка. - Навiть знаю, що сотник Хрущ - це я. - Тю! Пощастило! А я Онисько Завiрюха. - А-а, це той самий Онисько? - протяг Хрущ. - Той самий, - радо закивав парубiйко. - Не чув такого! Звiдкiля ти? - А звiдти, - тицьнув парубiйко в бiк Псла. - Вiд Остряницi. - Вiд самого Остряницi? - Вiд самого, пане сотнику. - Парубiйко, озирнувшись, квапно зашепотiв: - Джура я в нього. Пан гетьман з вiйськом сто?ть за Пслом. - А казали, Остряниця у Кременчуцi? - Змушенi були вiдiйти до Голтви. Пан гетьман мене послав наперед. Прошмигни, каже, в Голтву до вiрного сотника Хруща. I коли вiн ще не ополячився, то хай се? ночi, як проспiвають третi пiвнi, вiдчинить браму. Сотник Хрущ пiдкрутив вуса. - Передай гетьману, що сотник Хрущ, як iстинно вкра?нський козак, зустрiне його в Голтвi. Хай пiдходить опiвночi до мiста, i ми покажемо ляхам страсний четвер!.. Вже другi пiвнi проспiвали, як Ничипiр Хрущ, урвавши сво? старанне хропiння, котрим вiн удавав, що мiцно спить, i звiвши голову над подушкою, сторожко прислухався. Параска мирно сопiла собi пiд ковдрою... "Спить, окаянна! - радо подумав Хрущ i перехрестив ?? для певностi. - Спи, голубко, спи... А менi пора, бо сотня чека?..." Тамуючи подих, сотник обережно вислизнув з-пiд тепло? ковдри, нашвидкуруч зодягнувся i тiльки-но хотiв було чiпляти до пояса шаблю, як зненацька важка i тверда рука, мов камiнь, лягла йому на плече. Сотник так i закляк на мiсцi. - Куди це ти збира?шся, пане сотнику? - нiжно проспiвала Параска, i в сотника мороз по спинi пройшов. - Я? - здивувався сотник. - Ти, сотнику, - пiдтвердила Хрущиха. - Куди це ти серед ночi рихту?шся?.. - Я... е-е... по потребi... до вiтру... - А шаблюку для чого чiпля?ш? - Е-е... Парасочко, на дворi темно, хоч в око стрель... - забелькотiв Хрущ. - Та й пiвнiч глупа... Ще й чорти навкулачки не билися... То я... е-е... на всяк випадок... - Не белькочи, як той гиндик! - Параска а довгiй полотнянiй сорочцi посунула на нього, навпомацки безпомилково вхопила чоловiка за оселедець. - То куди це ти дженджуришся? Пан сотник скис. От i спробуй з такою жiночкою вигнати жовнiрiв iз Голтви! А чи ж не вiн домовлявся з сво?ю сотнею, що вони зберуться опiвночi на березi Голтви, знiмуть варту i... - Ти менi не зiтхай, а кажи, до яко? молодицi клинцi пiдбива?ш? У яку гречку надумав серед ночi стрибати? Гляди, чоловiченьку, до часу глечик воду носить! - Та зовсiм не до молодицi, Парасочко! - трохи повеселiв сотник. - В мо?му вiцi та в гречку стрибати? Гай-гай, не узяв його кат, все вже минулося. Схаменися, який я джигун! Та й на бiса менi молодиця, коли я вiд рiдно? жiночки свiту бiлого не бачу! - Нiби правда, - роздумливо мовила Параска, але оселедця з рук не випускала. - Викладай, як панотцю на сповiдi, куди замандюрився? I сотник змушений був викласти все, як на сповiдi. - То ви хочете Остряницi пособити? - Параска нарештi вiдпустила оселедця. - Зроду-вiку не думала, що мiй чоловiк ще на щось придатний! - Парасочко-о-о! - в розпачi затяг сотник. - Ти нам повстання зiрвеш! Без обинякiв тобi скажу! - Не репетуй, бо всю Голтву згвалту?ш! - шикнула Параска - Ти чому менi зразу не сказав, що так i так, хочемо клятим ляхам вправити роги? А хотiв тихцем з-пiд ковдри? Не на ту напав! Де моя запаска? Подай хутчiше! По якiйсь хвилi Параска вже стояла вдягнена. - Ти чого як стовп стовбичиш? Нiкуди я тебе самого не пущу! Удвох пiдемо ляхам боки латати. Де моя зброя? Ти дума?ш, я остання спиця в колесi? Нехай наших знають! Зброю! Сотник швиденько подав Парасцi замашний макогiн, розчулено шморгнув носом i поспитав: - Хiба ти, Парасочко, мене ще коха?ш? - Кохаю! - вигукнула Параска. - Та менi, може, свiт бiлий без тебе не милий! Та чого ти стовбичиш, окаянний? Сотня жде, а вiн витрiшки прода?! Ходiмо ляхам страсний четвер показувати? - Так, так, Парасочко! - радо вигукнув Хрущ. - Ми ?м покажемо нову Ординацiю! Ходiмо, Парасочко, ходiмо ляхам роги вправляти! Живого мiсця вони не знайдуть на собi! Остряниця зупинився в лiсi бiля Псла. Навiть тимчасовий табiр завбачно велiв окопати шанцями, обгородити возами й виставити посилену охорону. Така осторога була не зайвою: вiд самого Кременчука слiдом iшов полковник Станiслав Потоцький з вiйськом, що набагато переважало повстанське. До всього ж вiн мав сильну артилерiю, а це також доводилося враховувати. Козаки окопувалися, а гетьман, гукнувши джуру - меткого запорожця, парубчака Ониська Завiрюху, - пiшов з ним понад Пслом. - Бачиш он ту дорогу? - показав рукою на другий берег. - Бачу, пане гетьмане, i готовий ноги на плечi та бiгом! Я прудконогий, як за?ць. Вуха прищулю - й гайда! - Тодi мотайся, хлопче, в Голтву до сотника Ничипора Хруща. Та гляди, не виклич пiдозри, бо в Голтвi лядська залога. Тримайся, наче ти з ближнього села до дядька в гостi просту?ш. Скажи сотнику Хрущу, хай поменше вою? з сво?ю жiнкою, а вiдчинить вночi нам браму. Не забудь, третi пiвнi проспiвають - ми бiля Голтви! Джура тiльки холошами полопотiв! Остряниця оглянув табiр i лишився задоволеним: козаки добре окопалися. День згасав у болотистому мочаруватому лiсi над Пслом. I ледве сонце сiло, як здiйнялося справжн? комарине побо?ще. Козаки без угаву вiдмахувались вiд кусючо? орди, але палити багаття Остряниця не велiв. Потоцький нишпорив неподалiк, то лiпше до пори до часу себе не виказувати. Та гiрше, нiж комарi, допiкали Остряницю власнi думки. Чи вдасться йому те, що не вдалося Сулимi й Павлюку? Вони зложили голови, але повстання, пiдняте ними, розгоря?ться з новою силою. Вже другий рiк мина?, як лл?ться кров, а воля як була далеко, так i лишилася. Козаки забагли, щоб вiн очолив рух по веснi 1638 року. Вiн очолив i вийшов в Укра?ну... Чи ж вистачить у повстанцiв сил цього разу? Шiсть тисяч козакiв та селян зiбралося по веснi на Сiчi i вручили йому сво? долi. I мрi?, i палкi прагнення. Веди нас, гетьмане! Вiн повiв повсталий люд. Згаду?ться, як то було... Над Днiпром линув такий згук, наче над водою раз по раз били гармати. Лунко репалась, трiщала крига, клекотiла шуга... Днiпро скидав крижанi кайдани, розковував свою волю. Ламаючи кригу, несучи шугу, ринула рiкою велика вода, затопляючи низини й острови. Остряниця стояв на крутому березi Днiпра й дивився на льодохiд. Велетенськi крижини наповзали одна на одну, з гуркотом стискалися, розсипалися й крутилися в скаженiй круговертi. "Ось так i сила людська, - думав Остряниця. - Скiльки не заковуй ?? в кайдани, скiльки не гнiти, а надiйде час, пробудиться зi сну жага волi, в друзки рознесе кайдани i розiлл?ться великою водою по всьому кра?". Над Днiпром дув вологий вiтер, гостро й гiрко пахло вiльхою, молодою лозою, вербовими бростями. Того дня повстале товариство вибрало старшину Якова Остряницю сво?м гетьманом... Вiн прислухався до трiскоту крижин, а у вухах все ще лунав набат на сiчовому майданi... Били довбишi в литаври, скликуючи товариство на раду, гудiв весняний вiтер над матiр'ю Сiччю, коли над майданом злетiло одне слово: "Остряниця!" Курли-курли... Остряниця задумливо звiв голову: журавлi у високостi. Але ж якi раннi! Крига з Днiпра, снiг iз землi, а вони вже курличуть. То, напевне, весна буде швидкою... Пiдiйшов Гуня, мовчки дивилися на журавлiв. Трiщала крига на Днiпрi, курликали журавлi, ще гiркiше запахло вiльхою, молодим полином... - А Павлюк не повернувся з вирiю, - зiтхнув Гуня. - I батько Сулима... I багато - багато нашого славного товариства не повернулося з вирiю. Пiд одними Кумейками, як скло, шiсть тисяч товариства лягло! - Ось i наша черга настала, брате, - обняв його Остряниця. - Полетимо, а чи повернемося? Iнодi мене сумнiв гризе. Чи вийде що з цього? Чи не задарма гинемо? - Коли на вiвтар волi кров пролита, то не марно! Не ми, так iншi кайдани розiб'ють! - Будемо вилiтати, Дмитре! - Пора вже! - подав голос Скидан. - 3 великою водою i ринемо в Укра?ну. - Гiнцiв уже розiслано? - запитав Остряниця. - Як журавлi, розлетiлися, - озвався Биховець. - Навiть на Волинь, Подолiю та Покуття посланi. Люд готу?ться i чека? тебе, гетьмане. - Гляньте, пани отамани! - раптом вигукнув Гуня, показуючи рукою на Днiпро. - Довговухе товариство в Крим по сiль попливло! Отамани оглянулися. Неподалiк вiд берега пливла крижина, а на нiй сидiло тро? чи п'ятеро зайцiв, злякано прищуливши вуха. Крижину несло у водяну круговерть... - Загинуть сiрi нi за цапову душу! - Остряниця збiг з кручi i подався понад берегом, випереджаючи крижину. Зайцi, вiдчувши рятунок, з надi?ю звели голови. Та ось гетьман розiгнався, стрибнув на першу крижину i, щоб не впасти, присiв. Крижина стала сторч, сяйнувши проти сонця ребром, але гетьман встиг перестрибнути на другу, та з трiском розкололася, i вiн опинився на третiй. Так, перестрибуючи з крижини на крижину, Остряниця нарештi дiстався до зайцiв. - Перепудились, сiрi? - весело поспитав, запихаючи зайцiв собi за пазуху, двох пiдхопив пiд руки i пострибав з крижини на крижину, аж доки й не опинився на сухому. Посмiхаючись у вуса, повитягав iз пазухи зайцiв, але довговухi ще не дiйшли тями. Злякано тислися до землi, i вона пiд ними, певно, хиталася... - Гайда, хлопцi, гайда! - погладив ?х гетьман. - Та вдруге обачнiшими будьте! Зайцi, отямившись, тiльки й мигнули бiлими кiнчиками куцих хвостiв. Отамани весело засмiялися. - Так про що ж ми рiч вели? - пiдiйшов гетьман до отаманiв. - Про похiд? Ляхи навряд чи нас так рано чекають, треба поспiшати. Вируша?мо завтра. Як i мiзкували: я пiду з частиною вiйська сухим шляхом по Лiвобережжю в напрямку Кременчука, а тодi на Хорол. Дмитро Гуня пiднiметься з човнярами по Днiпру i захопить вище Кременчука переправи, щоб вiдрiзати ляхiв вiд Правобережжя. А правим берегом пiде Скидан в напрямку Чигирина. Що ма?мо робити? Винищувати коронне вiйсько на Лiвобережжi, а тодi - на Поднiпров'я. В похiд, братове! ...Остряниця - походив берегом Псла i повернувся до табору. - Ще не прибiгав Онисько? - Нi, пане гетьмане! - Козаки махали гiлками, вiдганяючи комарiв. - Кусають, хай ?м грець! - Та в'?дливе ж створiння! - буркнув худий жовтий селянин у драному солом'яному брилi. - Нi куля ?х не бере, нi вилами не проштрикнеш капосну душу! - Але один засiб ?, - озвався Остряниця, смокчучи люльку. - Треба переловити всiх комарiв, повiдривати ?м носи i вiдпустити ?х з миром... - Для чого? - здивувався дядько в брилi. - А хай собi лiтають, - незворушливо мружився гетьман, вiдливаючи кулю. - Безносi комарi вже не зможуть жалити i зробляться все одно що тi метелики. Так менi ще колись покiйний дiд раяв. Козаки i селяни зареготали, смiх покотився табором, i комарi наче стали не так вже допiкати. Люди привiтнiшали, хтось уже заходився колiнця викидати, смiх зринав там i тут... Остряниця вкотре обходить табiр i, зайвий раз впевнившись, що все гаразд, спира?ться на полудрабок воза й пантру? очима дорогу, яка веде в Голтву... На нiй нi душi... А спогади знову течуть i течуть... Двадцять п'ятого березня передовi загони Остряницi пiдходили до Зозулинець - першого села по путi в Укра?ну. Широко розлилися веснянi води, зда?ться, увесь бiлий свiт пливе за водою. Остряниця спокiйний. Потоцький навряд чи жде зараз гостей iз Сiчi. Тим гiрше для нього. Увiрвуться вони в Кременчук, як снiг на голову!.. Зозулинцi туляться по схилах балки, дощi та вiхоли обшмарували хати, жовтою глиною свiтять, якi в низинi, то й водою пiдпливли. Бам-бам-бам!.. В селi дзвiн не вгава?, не набудеться. Навстрiч люд вибiг. Попереду пiп у довгiй чорнiй рясi. - Чи не Остряниця вас веде, во?нство запорозьке? - Остряниця, панотче! - Благослови, Боже, святе i праведне товариство! - панотець хреста над головою здiйма?. - 3 весною будьте здоровi, лицарi нашi! З Благовiщенням! Сьогоднi день архангела Благовiсника. Все, що зачина?ться цього дня, благовiсним ста?. - Перша ластiвка сьогоднi з вирiю вилiта?, - дода? з гурту бiлий як молоко дiд з жовтим кружальцем навколо рота, що полишив тютюн. - Ласкаво просимо, товариство, до нас. Подався б i я з вами, та воно вже не до Петра менi, а до Рiздва. Як люди кажуть, не на ярмарок, а з ярмарку пора ?хати. - Ще повою?мо, дiду! - гудуть козаки. - Вiдвоював я сво?, - журиться дiд. - Не в гору мо? життя, а з гори котиться. Та й сам я мохом уже порiс. Землею пахну... Сiльськi дядьки, погомонiвши мiж собою, розбiгаються по хатах i невдовзi повертаються з вилами i косами, а дехто з шаблями та мушкетами. За ними з плачем бiжать жiнки. - Приймай, пане гетьмане, до праведного гурту! Та пошвидше, доки нас жiнки не позавертали. Пiдемо з весняною водою волю здобувати. Хоч не собi, то дiтям нашим! - На Кременчук, братове!.. "На Кременчук... На Кременчук..." - шепоче Остряниця. Вiн узяв тодi Кременчук з ходу, до ноги винишивши жовнiрську залогу. За Кременчуком - Хорол та Омельник. Поляки й опам'ятатися не встигли, як повстанцi захоплювали мiсто за мiстом. Поповнивши сво? запаси збро?ю, порохом та провiантом, Остряниця не затримався нi в Кременчуцi, нi в Хоролi. Навстрiч йому з великими вiйськами уже поспiшав Потоцький. Гетьман збирався поки що маневрувати i тим часом вибрати зручне мiсце для бою. Перше: в нього ще малувато було сил; друге: нiякого озбро?ння в селян, крiм кiс та вил. Повторя?ться те, що було в Павлюка. А з вилами проти гармат Потоцького не пiдеш. П'ятнадцять тисяч ляхiв проти трьох тисяч в Остряницi - не вельми втiшно. Тому гетьман i надумав вiдiйти до Голтви, добре закрiпившись там, дати бiй переважаючим силам Потоцького. Затим i Дмитро Гуня з сво?м загоном пiдоспi?. - Пане гетьмане! - почувся голос. - Онисько Завiрюха повернувся. А очима ся?, як злотом! - А чого ж менi сумувати? - смi?ться джура. - Час такий, що не до журби. Сотника Хруща знайшов, пане гетьмане! Його саме жiнка посеред вулицi чубила. - Тодi то i ? сотник Хрущ, - посмiхнувся Остряниця. - А тепер викладай, що там у Голтвi! Роздiл третiй ...Третi пiвнi проспiвали. Голтва стояла на високому лiвому березi однойменно? рiчечки при впадiннi ?? в Псьол. Мiсто сполучалося з багнистим рiдколiссям правого берега Псла довгим вузьким мостом. Сюди Остряниця i вивiв передовi загони. Козаки, тримаючи коней за вуздечки, напружено вдивлялися в густу темряву. Мiсто як вимерло... Вiдспiвали третi пiвнi... Тихо... - Озвись, ОниськуI - шепнув Остряниця. Онисько приклав долонi до рота: - Пугу! Пугу! - Пугу! Пугу! - почулося по той бiк мосту. - Козак з Лугу! - вигукнув гетьман. - По конях, хлопцi! Козаки миттю вихопилися в сiдла. - Рушай, товариство! - наказав Остряниця i першим вилетiв на мiст. Заторохтiв, заходив ходором мiст пiд копитами. Проскочили мiст i помчали темними вузькими вуличками. Там i тут у вiконцях принишклих хатин блискали i злякано гасли вогники... Ось i замок. Брама вiдчинена. Остряниця влетiв у замкове подвiр'я, за ним козаки, й ураз стало тiсно в дворi... - Пане гетьмане?! - почувся в темрявi голос. - Сотник Хрущ вiта? тебе в замку Голтви! - Де жовнiри? - запитав Остряниця. - А ми ?х заперли та в облозi трима?мо, - мовив Хрущ. - Пора вже випускати. Спалахнула стрiлянина... Жовнiри вибiгали в двiр, на ходу стрiляючи, i часто навмання, падали пiд ударами козацьких шабель. А мiсто, наповнене повстанцями, вирувало. Лементували люди, iржали конi, грiмкотiла стрiлянина. Жовнiри ще деякий час вiдстрiлювалися, та замок уже був у руках козакiв, i залога почала здаватися. Жовнiри вибiгали з хат, кидали рушницi й кричали: - Проше пана, не стрiляй! - Що з полоненими чинити? - питався десь у темрявi Хрущ. - Пускай ?х на небо! - залунали голоси. - Нащо ?х на небо? Туди, де козам роги вправляють! - Стiйте! - вигукнув Остряниця. - Тим, хто зда?ться, я зберiгаю життя! - А вони б нам не зберегли! - закричали обуренi козаки. - Як звiрi б накинулись!.. - Але ми не звiрi!.. Та ось з темряви виринув захеканий низькорослий товстун. - Сотник Хрущ! Радий старатися, пане гетьмане! - заторохтiв товстун. - Мiсто наше! Таким лицарям, як ми з вами, пане гетьмане, тут бiльше вже нема? чого робити! - А де той базiкало?! - пролунало сердите, i з темряви вигулькнула висока й дебела молодиця з дрючком в руках. Вздрiвши ??, сотник Хрущ шмигнув за спину Остряницi. - Ану виходь лишень, вояко, сюди! - гримнула Хрущиха, i сотник, пом'явшись, покiрно вийшов. - Проси пана гетьмана до нас на гостину. - А чого ж... - Хрущ так i випростався. - Як господар запрошую... - Збрехав, аж пальцi знати! - вигукнула Хрущиха. - Та з яких це ти пiр господарем зробився? Ану кажи менi негайно: моя дружина i я також запрошу?мо вас, пане гетьмане, на гостину. Остряниця посмiхався, спостерiгаючи за розгубленим сотником. - Не гарячися, не гарячися, Парасочко, i з себе не виходь, - бурмотiв сотник i повернувся до Остряницi: - Пане гетьмане... Я... тобто моя дружина i я запрошу?мо вас на гостину. Бо воно вже й пора снiдати!.. Вранцi гетьман оглянув Голтву. Мiсто було обгороджене частоколом. Понад Пслом кишать комашнею мочаристi драговини. Це добре. Сюди ляхи не поткнуться. Вузький мiст, що сполуча? замок з правим берегом, зручно тримати пiд прицiлом. - Еге, та тут оборонятися можна скiльки захочеш! - торохтiв сотник Хрущ. - А ще коли о-он на тiй могилi поставити армати, то й зовсiм буде як у Бога за пазухою! Ще й ляхам можна шпильки пiд нiгтi заганяти. Оглянувши мiсцевiсть, Остряниця заходився вкрiплювати мiсто. Вiдкритий бiк пiвкола - вiд одного берега до другого - велiв загородити земляним валом i поставити палiсад, а могилу, про яку згадував Хрущ, перетворити на редут. Того ж дня повстанцi почали нагортати вал вiд одного берега до другого, рили шанцi, на могилi встановлювали гармати. Десь по обiдi гетьман обходив з сотником Хрущем лiнiю оборони, як почувся жiночий лемент. З бiчно? вулички вирнув гурт жiнок. Попереду, розмахуючи руками, широко ступала висока i дебела Хрущиха. - Не iнакше як мене годувати бебехами йде! - зблiд сотник Хрущ i почав заходити за спину Остряницi. - Ще й жiнок собi на пiдмогу взяла, тепер начувайся! Боки хiба ж так полата?, ще й буханцями нагоду?! Будьте свiдком, пане гетьмане, мокрого мiсця з мене не зостанеться. От надiлив Господь жiночкою! Полата? ребра нi за пухлу душу! - А для чого ж ти ?? брав? - посмiхнувся Остряниця. - Я? Брав?! - здивувався Хрущ. - А хай лiпше ?? дiдько бере, то, може, швидше йому роги скрутить. Вона мене сама взяла i сама на собi оженила. Як курча в сiльце, заманила. Спiймала колись за оселедця i грима?: хочу я, щоб ти, сотнику, по добрiй волi на менi оженився! - I що ти ?й сказав, сотнику? - Що я ?й сказав, коли вона така, що й кiшцi хвоста зав'яже. Мусив iти в церкву. Так за оселедця i повела мене... Але я йшов по сво?й волi, бо Парасочка менi подобалась. Гарна вона, скажу вам, хоч i мухи в не? в носi грають! Гурт жiнок порiвнявся з валом, i Хрущиха скомандувала: - Стiй, жiноцтво! - Повернувшись до гетьмана, голосно проказала: - Пане гетьмане! Нате i мiй глек на капусту! Я i моя пiвсотня жiнок виявили бажання разом з усiма нагортати вал. Де нам ставати? Ми хвоста ляхам вкрутимо! - Нашого полку прибуло! - весело сказав гетьман. - Ставайте он з того краю та вкручуйте ляхам хвоста! - Пiвсотня-а! - затягла Хрущиха. - За мною! Козак чортовi не брат, а козачка не сестра! - Еге! - вихопився з-за гетьмансько? спини сотник Хрущ. - Бачили, пане гетьмане, яка в мене жiночка? Чисте золото червоне! Свiт обiйдеш, а кращо? не знайдеш. Вона не тiльки пiвсотню, а й полк збере. Бойова жiночка! Козир-баба! Не в кожного така трапля?ться! - сотник гордовито пiдкрутив вуса. - Справдi варта золота твоя Параска, - пiдтакнув гетьман. - I я так думаю! - вигукнув Хрущ. А вiд валу так i стрельнуло: - Що ти там мудру?ш, чоловiченьку, не порадившись зi мною? - Я... е-е... кажу, що ти в мене найкраща! - А-а, це нiчого, - озвалася Хрущиха. - Думай так i далi. Повернувшись вiд валу, Остряниця посадив двох писарiв i, ходячи та смокчучи люльку, диктував унiверсал: "Якiв Остряниця, гетьман з вiйськом Запорозьким, зо всiм товариством. Панам полковникам, отаманам, сотникам i всьому товариству, поспiльству i всiй братi? нашiй, Лiвобережнiй i Правобережнiй Укра?нi бажа?мо вiд Бога доброго здоровля. Милостиво оголошу?мо всьому товариству, що я, вибраний вiйськом на гетьмана, прийшов i зайняв Голтву, аби продовжити справу гетьмана Павлюка, котрого вороги нашi стратили у Варшавi, де вже страчували не одного нашого лицаря. Проха?мо i наказу?мо iменем вiйська нашого, щоб тi, хто назива? себе товаришами нашими, споряджалися кiнно i пiшо i сходилися оружно в Голтву, як чинили нашi предки з наказу старших, щоб хоробро дати вiдсiч ворогам нашим. Нападайте на фiльварки, палiть ?х, виганяйте урядовцiв i лядських старост з мiст i фортець. Всiх, кому дорога честь i воля наша, хто хоче сво?ю ясною збро?ю послужити Укра?нi i здобути ?й волю, проха?мо i наказу?мо йти нам на помiч. Пiсля цього вруча?мо вас Господу Богу. Дан в Голтвi дня 27 квiтня 1638 року". Роздiл четвертий Першого травня до Голтви пiдiйшов iз вiйськами Станiслав Потоцький. Оглянувши з високого горба навколишню мiсцевiсть, полковник побачив, що Голтва добре вкрiплена, i так просто, з ходу ?? не вiзьмеш. Мiсто, обнесене частоколом, стояло на крутому березi Голтви при впадiннi ?? в Псьол, а вузький кут мiж Голтвою i Пслом козаки перегородили високим валом, що впирався в береги обох рiчок. Шлях у мiсто був мiцно запертий, вал густо на?жачився самопалами й мушкетами, а за валом на високiй могилi редут. Повстанцi залягли за валом i в шанцях, перегукуються мiж собою. Веселе пожвавлення, що панувало на валу, певно, розiзлило жовнiрiв, i вони зробили залп, що не завдав нiяко? шкоди повстанцям. - Еге-ей! - обiзвалися козаки з високого редута. - Обережнiше! Куди ви стрiля?те, тут же люди сидять! Регiт покотився валом, рясний та гучний, виводячи з себе жовнiрських вояк. Козаки глузували, почувалися добре. "А цей Остряниця собi на умi, - подумав Потоцький - Пальця йому в рот не клади. Тямущий i, певно, хитрий, коли зумiв так добре використати мiсцевiсть. Спробуй сунутися в кут мiж двома рiчками. Вiйсько ляпне, а бунтарiв i не вгризеш!" Полковник сердито спльову?. Виявля?ться, Остряниця - це серйозно i надовго. А вiн сподiвався на легкий бiй... Ну i пiдiклав же йому рiдний брат свиню! Сам, не впоравшись з повстанням, утiк у Варшаву й вiдсиджу?ться в столицi, а ти вгамовуй хлопiв, як хочеш! - Обозний! - сердито вигуку? полковник. - Слухаю, проше пана! - пiдскакав обозний Кохань. - Вiйську стати табором, - не дивлячись на обозного, мовить полковник. - Всiм рити шанцi, нагортати вал! - Слухаю, вашмосць! Коли ваша ласка... де ставати табором? - Перед козаками! - верескнув полковник. - Навпроти ?хнього валу свiй вал нагортайте вiд берега й до берега! - Слухаю, вашмосць! - Пан полковник гада? надовго тут отаборюватися? - запитав, пiд'?жджаючи, поручник князь I?ремiй Длотовський. - Чи не забагато честi для хлопiв? - Пан поручник хотiв, аби козаки з-за валу перемолотили мо? вiйсько? - ущипливо запитав Потоцький. - Також забагато честi для хлопiв! - На вал, проше пана, нема? рацi? кидатись, можна в обхiд, - сказав Длотовський i тицьнув рукою в бiк Псла. - Переправившись он там на правий берег, штурмовi загони вийдуть до того довгого i вузького мосту i вже по ньому увiрвуться у замок. I тодi козаки за валом опиняться в пастцi. Тодi вже ми ?х запряжемо в кормигу, пся крев! - Гм... Це вже краще! - Потоцький уважно розглядав правий берег Псла. - Справдi, тим кра?м можна пройти до мосту. Але ризик великий. А що, коли бiля мосту засада? Жовнiри до одного ляпнуть. - I жовнiрiв не треба посилати, - нiби вгадавши думки полковника, озвався князь. - Хай ре?стровцi Кара?мовича викурюють сво?х з мiста. А на помiч ?м дати два полки iноземно? пiхоти. Кара?мович стояв на березi Псла i квапив козакiв, котрi шукали брiд та обтикували його тичками. - Швидше повертайтеся, тюхтi?! Пан полковник велiв якнайшвидше вийти на той берег! Лiвiше, лiвiше берiть, де пiщана коса! Зрештою брiд вибрали. Кара?мович оглянувся: три тисячi ре?стровцiв скупчилися в низинi бiля Псла, за ними розташувалися два полки iноземно? пiхоти. Все в нутрi Караiмовича клекотiло, але вигляду не подавав, лише подумки кляв Потоцького. Чортiв лях! Не захотiв ризикувати жовнiрами, посадив ?х за вал, а пiд кулi посила? ре?стровцiв та iноземну пiхоту! Чужими руками хоче жар загрiбати. Крути не верти, а Кара?мовичу доведеться пiдставляти голову пiд обух. Опинишся на тому мосту пiд кулями - вiрна смерть! Та що вдi?ш, на чийому возi ?деш, того й пiснi спiвай! - Переправляйтесь! - махнув вiн рукою i сам почав спускатися з горба. - Будемо з чернi вiрьовки сукати! Ре?стровцi безладним натовпом посунули до води, за ними неохоче заворушилися iноземнi пiхотинцi. Був травень, i над рiчкою тьохкали солов'?. "А бiс вас бери! - лаявся Кара?мович. - Спробували б ви по тому мосту побiгти, побачив би, як ви тодi затьохкали б!" Зрештою перебралися на правий берег. Вузька дорога до мосту була з одного боку затиснена рiчкою, з другого - болотяним рiдколiссям. Кара?мович пiдозрiло позирнув на болото. Гибле мiсце. Коли б не вскочити у пастку, бо потiм з мочарiв i не виберешся. Драговина на драговинi, най ?? дiдько бере! Все ж бадьоро вигукнув: - Пiдтягнiться!.. Трьома рядами - вперед!.. Ми таки вправимо голотi роги! Хай не чекають вiд нас пощади вороги Корони! - Зацiпило б тому горлодеровi! - зненацька почувся голос. - Хто?! - люто крикнув Кара?мович, - Це ти пащеку?ш, Бараболя? - Ну я... - похмуро озвався козак. - Чи не можна правди казати? - Забудь, що в тебе язик у ротi! Я опiсля бою з тобою побалакаю! А ви чого роти пороззявляли? Сказано - вперед! - Побалака?ш, якщо вцiлi?ш! - буркнув козак. - Ляпнемо тут нi за цапову душу! Полатають нам ребра! Дорога спуска?ться у вибалок, потiм круто йде вгору, поверта? праворуч... Ось уже й мiст, рукою подати. Навколо нi душi. Тихо. Хiба що у власному вусi дзвенить. Дивно, дума? Кара?мович, чому Остряниця не влаштував тут засiдку? Хiба вiн не зна?, що цим мостом легко увiрватися в мiсто? Коли прогавив - дорого поплатиться!.. Ось уже й першi обаполи мосту. Кара?мович вибiга? на мiст, хреститься. Дасть Бог, все обiйдеться благополучно. Напевне ж Остряниця забув про цей мiст. Шлях у мiсто вiльний! - Вперед, козаки, вперед! - кричить Кара?мович. - Куц виграв, куц програв! Мертвого з гробу не вертають. Вперед! Мiст довгий - довгий i вузький... Пропустивши поперед себе першу сотню, Кара?мович бiжить з другою. А мiст такий довгий, що нi кiнця йому, нi краю, зда?ться, i не буде. Десь там брама. За нею замок i мiсто. Але який довгий-довгий мiст! I вузький... На тiм боцi вiн ще вужчим вида?ться. Наче докупи стулився. I нi душi бiля мосту i бiля брами. Невже Остряниця прогавив? Розмахуючи шаблею в однiй руцi й пiстолем у другiй, Кара?мович щодуху несеться мостом. Ре?стровцi та iноземна пiхота геть запрудили мiст. Тупотнява нiг все нароста?, скриплять-торохтять пiд ногами обаполи... Мiст потроху почина? розгойдуватися i потрiскувати... Чи ж витрима?? Кара?мович вiдчув за спиною холодок. Не доведи, Господи, провалитися. Внизу вирви i вода, як скажена, клекоче. Ще й камiння виступа? з води. Надда? ходу, аби пошвидше пробiгти мiст, i йому зда?ться, що вiн бiжить по лезi козацько? шаблi... Досi йому щастило, неймовiрно щастило. Попри все, вiн живий. I схопив чин старшого ре?стру. До гетьмансько? булави рукою подати. А там - ма?тки, чини... О, кожному хочеться помазатись паном, та не кожному це вда?ться... Лише б здолати цей клятий мiст! Чому вiн такий довгий i вузький? Чи буде йому коли кiнець? I що його чека? на тому боцi? Ось уже половина мосту лишилася за спиною... На тiм боцi, як i перше, нi душi... Нi звуку... - Куц виграв, куц програв! - крикнув Кара?мович. - Вперед!.. I зненацька залп... Рiзкий, оглушливий, наче хто розпеченим залiзом по блясi сипонув. Засвистiли кулi... Перша лава ре?стровцiв упала, як косою скошена... Знову залп! - А-а-а! - закричав хтось на пуп. - Рятуй-уйуйтеся!.. Пропали! А потiм уже важко було розрiзнити окремi залпи, били раз по раз, без угаву, били невидимi стрiльцi iз засiдки, тiльки кулi, як ро? ос, на смерть жалили ре?стровцiв... Мiст устелявся трупами... Зчинилася панiка. Пострiли злилися в один суцiльний страшний гул. На очах у Кара?мовича впала перша сотня, гинула друга, рiдiла третя... Iноземна пiхота лоском лягла. Повiтря так густо насичене кулями, що врятуватися вiд них не було змоги. - А-а-а-а! - По-о-омо-о... Все глухне в тому суцiльному передсмертному крику... Клубок тiл покотився, збив поручнi, й тiла, як камiння, посипалися у воду. Вбравши голову в плечi, Кара?мович, як несамовитий, мчав мостом, збиваючи всiх, хто потрапляв на його шляху. Та ось уже й кiнець мосту. Тут кулi не дiстануть. Кара?мович витер мокрого лоба, оглянувся... Ре?стровцi та iноземнi пiхотинцi все ще сипалися у рiчку, крижнем падали на мосту. А тi, якi повернулися на берег, чимдуж втiкають дорогою. Кара?мович подався й собi понад берегом, махнувши рукою на конаюче вiйсько. Що його чека? попереду, навiть гадки не мав. Це вiн втямив лише тодi, як, вибiгши на дорогу, побачив завал з дерев... Дорога була перетята. Справа - крутий берег рiчки, злiва - драговини... Попереду - засада. Вибирай, де лiпша смерть. А смерть всюди одна. I життя одне. I Кара?мович зрозумiв, що все. Повстанський загiн, пропустивши ?х до мосту, завалив дорогу колодами... Назад шляху вже нема?, а попереду на мосту гинуть сотнi... Гримнув залп. - Гей, Кара?мовичу! - крикнули iз засади. - Ой, утремо ж ми тобi ворсу! Тут тобi й вода посвятиться!.. - До судного дня затямиш, як волю душити! I знову нищiвний, прицiльний залп! Ре?стровцi та iноземнi пiхотинцi ще не встигли гаразд оговтатися вiд розгрому на мосту, як налетiли на нову засаду... Панiка спалахнула ще з бiльшою силою. Вкриваючи дорогу трупами, всi кинулися лiворуч i потрапили в болото... Ринувся туди й Кара?мович, побiг по галявi зеленого моху i провалився. Смердюча багнюка вдарила в нiс... Вiдчув, як його ноги потягло в холодну крижану глибiнь. Хапаючись за кущики, Кара?мович сяк-так видряпався з драговини i поповз... Болото сповнювалося зойками i криками... Кара?мовичу здалося, що хтось йому цiлиться в спину... Не витримав. Схопився... Грузнучи в болотi, бiг до рятiвних дерев, згарячу не збагнувши, що бiжить на загибель, адже за деревами залягли стрiльцi. I коли куля вдарила його, вiн, падаючи, встиг подумати: "Так ось коли фортуна повернулася до мене боком!.." Роздiл п'ятий В надвечiр'я Остряниця, сотник Хрущ та Биховець пiднялися на замкову вежу. Довго розглядали околишнi видноколи. Теплий травневий вечiр западав над Голтвою. Над Пслом невгамовно тьохкали солов'?... Мирний, тихий вечiр. Поляки, вiдгородившись валом, притихли, наче ?х i не було. - Ач, сидять, як пiсля купелi! - буркнув Хрущ. - Зрозумiли, що не ?хня копа молотиться, i зацiпило!.. - Завтра, очевидно, спробують напасти на мiсто, - озвався Остряниця i повернувся до Биховця: - Як ти гада?ш, отамане, чи не вдарити ляхам у спину? - Втремо кабаку! - жваво вiдказав Биховець. - Як оборонятися, то лiпше самим нападати. - Так ось дивись, полковнику, - гетьман показав рукою на пiвнiч. - Бачиш за лядським табором лiс? Збери сво?х молодцiв, i, доки нiч, перейдiть мостом Псьол, далi берегом зайдiть ляхам у спину. I замрiть в лiску до ранку. А коли Потоцький кинеться на приступ, полоскочете йому ребра! - Там глибокi яри, - сказав Хрущ. - Якщо дорогу перехопити, лядська кiннота не зможе пiдiйти сво?м на помiч. I ляхи з копит зваляться. Бихобець ще раз поглянув на лiсок. - Буде зроблено! Почухаються ляхи, де й не свербить у них! Остряниця потиснув йому руку, i Биховець, притримуючи шаблю, почав спускатися з вежi, аби не гаяти бiльше часу. Деяку хвилю гетьман i Хрущ прислухалися до солов'?в. - Але ж i голосистi! - зiтхнув гетьман. - Послуха?ш, наче з рiдним братом душа в душу побалакав. - Моя дорога жiночка дуже в солов'ях коха?ться, - кахикнув Хрущ. - Чула в не? душа. Хоч i зла, але душевна. По веснi, бувало, як затьохкають соловейки, то серед ночi мене з постелi стягне, у двiр виведе й каже: слухай, телепню, бо раз на свiтi живеш. Бо на тiм свiтi соловейки не тьохкають... Менi спати хочеться, очi, як медом помазанi, злипаються, а Параска сво? тороче... А коли сама розiмлi? вiд того спiву, вiд чарiв ночi, то обнiме мене, i я, бувало, почуваю себе молодим парубком на побаченнi. I... не взяв ?? кат, гарна в мене жiночка! Зненацька з боку Голтви долинув жiночий лемент. - Що там? - запитав Остряниця, прислухаючись. Крик наростав, бiля рiчки галасували жiнки, чулися поодинокi вигуки чоловiкiв. Хрущ якусь хвилю прислухався. - Вчуваю в тому гармидерi голосок мо?? дорого? Парасочки. Всюдисуща жiнка. Нiде без не? вода не освятиться. - Пане гетьмане! - на вежу пiднявся джура Онисько. - Там, - показав рукою в бiк рiчки, - вiдьму спiймали... - Яку? - не второпав гетьман. - А бiс ?? зна?! Кажуть, чарiвниця. Жiнки збираються ?? в Голтвi топити. Руки та ноги ?й в'яжуть, буцiмто вона не в той бiк чарувала. Ляхам хотiла допомогти, чи що. - Мало менi клопоту, ще й з чарiвницями морочитися! - буркнув Остряниця i, швидко спустившись, подався попiд брамою до берега. Джура та сотник ледве встигали за ним. - Не iнакше як моя жiночка затiяла той шарварок, - бубонiв сотник. - Ото вона кричить: "Топiть!.." Ач, як на живiт, горлопанить!.. Бiля рiчки залементували ще дужче. Остряниця прискорив крок i побачив гурт жiнок бiля верб. Обабiч товпилися мiстечковi дядьки з дрюками в руках. - Розступiться! - сотник Хрущ врiзався в гурт жiнок. - Дайте гетьману дорогу! - А ти ж чого це сюди свого носа кирпатого сунеш? - накинулась на сотника Хрущиха. - Ану - тпрусь! - Облиш, Параско! - Остряниця вiдсторонив Хрущиху i побачив дiвчину в однiй сорочцi. Вона лежала на землi зв'язаною, сорочка на нiй була порвана, чорне волосся розметалося по оголених плечах. Важко дихаючи, дiвчина позирала на гетьмана великими чорними очима. Уникаючи дивитися на ?? бiлi округлi стегна, що були оголенi аж надто високо, гетьман рвучко повернувся до Хрущихи: - Що тут ко?ться? - А нiчого, пане гетьмане. - Хрущиха взялася в боки. - Наше це, жiноцьке дiло. Не ваше молотиться, то й не встрявайте! Оту вiдьмочку, чарiвниченьку оту в бiлiй льолi, хочемо скупати в Голтвi, щоб не капостила вдруге християнському люду! - I крикнула жiнкам: - Чого сто?те? Тягнiть чарiвницю до води! Щоб бiльше нам мани не пускала! - Стривайте! - крикнув Остряниця. - Чим завинила ця жiнка? Юрма обурливо загаласувала: - Чарiвниця вона зла! - Вiдьомське кодло! - Ляхiв у мiсто закликала!.. - Ради Бога, не галасуйте, як сороки! - пiдняв руки гетьман. - Хай одна з вас говорить. Ось хоч би панi сотникова, як найязикатiша! - I скажу! Я нiкого не боюся, я на свою руку живу. Знайте, пане гетьмане, що Оришка, - показала на зв'язану дiвчину, - вiдьма i чарiвниця найсправжнiсiнька. Не вперше нам шкодить, та не було нагоди ?? спекатися. - Корiв ночами до?ть! - почувся вигук. - Порчу на наших дiтей насила?! - Цитьте! - крикнув Хрущ. - Сказано, не галасуйте! - Ану стули губи, чоловiченьку! - цикнула на нього Хрущиха. - Бо я так стулю, що й цiлуватися нiяк буде! - I повернулася до Остряницi: - А цього вечора, тiлько сонце сiло, оця Оришка в самiй сорочцi вийшла до брами i давай попелом всюди посипати. - Ну й хай собi сипле, - ледве стримував смiх Остряниця. - Чи вам ?? попелу шкода? - Та то ж вона порчу сiяла! - вигукнули з гурту. - Щоб тво?му вiйську накапостить! - Щоб ляхи з нами швидше впорались! - кричала Хрущиха. - А вiдьма коли зачару?, то не те що в ляха, в дерево кулею не влучиш! Тягнiть ??, жiночки, до води! До часу глечик воду носить, а колись та й трiсне! Отуди, де вирва, кидайте чарiвниченьку! - А коли Оришка не винна? - поспитав гетьман. - А це ми й хочемо розшолопати, - пояснила Хрущиха. - Руки й ноги ?й навхрест зв'язали - i в Голтву. Якщо вирине - точно вiдьма! - А коли на дно пiде? - поцiкавився Остряниця. Хрущиха перехрестилася. - Тодi iстинно християнська душа. Та ви, пане гетьмане, не сумнiвайтеся. Вiдьма, як ?? не в'яжи, як не топи, все одно вирине. А втопиться, то що ж... На тiм свiтi в рай потрапить. - Розв'яжiть! - наказав гетьман. - Кого це? - витрiщилася Хрущиха. - Чарiвницю, чи як ??! - Е-е... - на високiй нотi затягла Хрущиха - Щоб вона сюди ляхiв накликала? А тi щоб нас в кормиги запрягли?! - Ляхи й без не? прийшли! - вiдказав Остряниця. - Ониську! Розв'яжи дiвчину! А ви, жiнки, не галасуйте, а розходьтеся по хатах! Онисько м'явся з ноги на ногу, з недовiрою поглядаючи на дiвчину... Остряниця сплюнув, витяг запоясник i, нахилившись, розрiзав мотузки. Оришка поспiхом прикрила подолом стегна, зiбрала сорочку на грудях, зiщулилась... Але не встала. - Пане сотнику! - гукнув Остряниця. - Вгамуй свою жiнку! - Рада б душа в рай... - переступив сотник з ноги на ногу. - Коли б ляхiв, то вгамував би, тiльки не Параску. З голомозою татарвою легше впоратися, нiж з нею. - Стережися, гетьмане! - крикнула Хрущиха. - Оришка й сухе дерево зачару?, не те що людину! - Гаразд, постережуся! Юрма неохоче розходилась. - Це ти сюди гетьмана привiв? - Параска схопила сотника за рукав. - Ану ходiмо до двору! - Пане гетьмане!.. - благальне вигукнув сотник. - Iди смiливiше, сотнику. Коли що з тобою лучиться, то панi сотникова перед вiйськом вiдповiсть! - сказав гетьман весело. - Ага, чула? - вигукнув зрадiлий Хрущ. - Чула, голубчику! Пан гетьман над вiйськом старший, а в хатi я тобi гетьман! - i Хрущиха потягла сотника за руку. Люди розiйшлися... Оришка, зiщулившись, сидiла на пiску, то нервово поправляючи сорочку на грудях, то натягуючи подiл на ноги. Бликала на Остряницю великими чорними очима i вiдводила погляд. - Не бiйся мене, - сказав гетьман i сiв бiля не?. - Овва! Чого це я мушу тебе боятися? - вигукнула Оришка низьким грудним голосом. - Це вже ти мене, гетьмане, бiйся. Бо я чарiвниця. Зачарую тебе, свiту бiлого не побачиш! Остряниця зняв з себе жупан, накинув ?й на плечi, запалив люльку... Над рiчкою поповзли вечiрнi тумани, ще голоснiше закумкали жаби. Оришка мерзлякувато здригнулася i закуталася в жупан. - Ти хто така? - тихо запитав гетьман i глянув у ?? великi чорнi очi, в яких спалахнули зiрницi. - Чарiвниця... - вiдповiла вона спокiйно. - Я вiрю... Ти справдi мене зачарувала, тiльки глянув на тебе. - Гляди, обпечешся, гетьмане! - Оришка рвучко схопилася на ноги i легко, нечутно побiгла у вербняк. - Чаруй! - Вiн наздогнав ??, обережно обняв за плечi. - Я хочу бути тобою зачарованим! - Не треба... - прошепотiла вона, злякано притискуючись спиною до верби. - Я боюся тебе... Я всiх боюся... - Оришка тяжко зiтхнула. - Що де трапиться в мiстi, лихе яке чи пеня, так усе на мене валять... Вулицею йду - пальцями тикають. Он вона, он шкодниця! Жiнки проходу не дають, вiдьмою обзивають, дiти вiд мене, як вiд напастi, шарахаються. От i сьогоднi... Коли б не ти... утопили б. - За вiщо? - За те, що я чарiвниця. - У тебе такi очi, що й справдi зачарують. - Тобi подобаються мо? очi? - Оришка радiсно засмiялася. - Iншi ?х жахаються. Вiдьмою мене обзивають. Але все тому, що бабуся в мене знахаркою були. Зiллям людей лiкували. I мене до цього дiла навернули. А то? осенi бабуся померли, я сама в хатинi зосталася. От мене вiдьмою й прозвали. Чому я, мовляв, сама живу, замiж не йду, ночами бiля Голтви блукаю... Не iнакше як з вiдьмаками знаюся... А де я собi чоловiка вiзьму, як од мене всi, як вiд мору, тiкають. А я ж нiкому мани не пускаю, добра людям хочу. - А що ти бiля брами сiяла? Оришка засмiялася. - Що чув... Попiл... - Урвавши смiх, додала серйозно: - Хотiла зачарувати лядськi кулi, щоб вони в козакiв не вцiлили. А люди по - iншому витлумачили. Подумали, що хочу шкодити ?м. - Були б утопили... - Були б... - згодилась Оришка. - Я молитимусь за тебе, пане гетьмана. I за вiйсько тво?. Аби тебе нi куля, нi шабля не взяла. Чарувати я вмiю, мене ще бабуся навчили. Але я добра чарiвниця, я нiкому зла не бажаю. - Я вiрю тобi. - Помовчали, прислухаючись, як над Голтвою не вгавають солов'?. - Так тьохкають, що можна й голову втратити, - прошепотiв Остряниця i взяв ?? за руки. - Де ти з'явилася, чарiвнице? Ти справдi нiби чарами мене напо?ла. - Я пропаща... - Не кажи так... - Нi, нi, я пропаща. Мене всi бояться. I нiхто не вiда?, що зла не маю. - Помовчала, гiрко зiтхнувши. - Все одно або втоплять, або вб'ють мене... I хатину мою спалять. - Але я тебе нiкому не вiддам! Вiн пригорнув ??. - Ти плачеш? А ще чарiвниця! - Менi зда?ться, що це сон... Всi мене бояться.,, грудня кидають в спину, i раптом... Один ти повiрив... Але все одно не треба... То тебе солов'? зачарували... Вона легко звiльнилась з його обiймiв i пiшла, похиливши голову. Остряниця наздогнав ??. - Орисю... - Нi, нi... - вiдсахнулась вона. - То солов'? тебе зачарували. Не вiр ?м, не слухай ?х... - Я проведу тебе. Вона нiчого не сказала, тiльки нижче нахилила голову i швидко пiшла вуличкою, де густо поросла дереза. - Ось мо? хороми, - спинилась бiля маленько? скособочено? хатини. - Йди собi в замок... Вiн пiдiйшов до не?, вiдчуваючи, як гупа? власне серце. - Не пiдходь!.. - кволо попрохала вона. - За-ачарую... I притулилась до нього, здригаючись усiм тiлом... ...Коли вони спохопилися, в хатинi було свiтло, наче хто срiблом долiвку залив. - Мiсяць... - тихо прошепотiв гетьман i тихо засмiявся - Чу?ш, Орисю, в нашу хатину зазира? мiсяченько. Глянь, який вiн гарний, наче князь! Вони лежали пригорнувшись одне до одного. - Я бачу в тво?х очах красен мiсяць. - Орисю, мабуть, сама доля послала тебе на мою дорогу. - Мовчи... - вона затулила йому рота долонею. - Мовчи... Менi й досi зда?ться, що це сон. Нiколи не мала чоловiкiв i тому я не вiрю, що ти поруч... Мене всi цуралися, проклинали, й нiхто не пiдiйшов до мене з любов'ю. А яка ж я вiдьма? У мене в серцi й крихти зла нема?. Навiть до тих жiнок, котрi хотiли мене втопити. - Дурнi бувають люди, - мовив Остряниця. - I не розберуть iнодi, хто добрий, а хто злий. Не бiйся, чарiвниченько, я тебе нiкому не вiддам. - Ти вранцi пiдеш i нiколи не повернешся, - плечi Орисi здригнулися. - Я так i не знатиму, був ти чи то менi примарилось мiсячно? ночi... - Вранцi буде бiй лютий, - тихо мовив вiн, - а пiсля бою я прийду до тебе, добра моя чарiвниченько!.. Коли мiсяць зблiд, а над Голтвою поповзли вранiшнi тумани й на всi лади закумкали жаби, Орися проводжала Остряницю. - Ти повернешся? - шепотiла вона, притулившись до його грудей. - Повернешся, любий мiй чоловiченьку... - Злякано глянула на нього. - Можна називати тебе сво?м чоловiченьком? Менi так хочеться, щоб у мене був свiй чоловiк. - Ми повiнча?мося з тобою, серце мо?. - У церквi? - У церквi. Щоб як у всiх людей було. I потiм ти ждатимеш мене з походiв. А я думатиму про тебе. - О нi! Я не пущу тебе! Ти загинеш на вiйнi. Я довго тебе ждала, доки ти прийшов. Я не хочу тебе втрачати. - Орисю... - Вiн гладив ?? довге чорне волосся. - Я повернуся, небезпремiнно повернуся до тебе. - Поцiлував ??. - Прощай!.. I пiшов росяним споришем, а вона стояла, простягнувши йому вслiд руки, i шепотiла, заклинаючи зорi i ясну днину, тихi води i святу землю, аби вiн повернувся живим.... Роздiл шостий Бiй клекотiв уже другу годину поспiль... Потоцький раз у раз кидав жовнiрiв на приступ козацького валу, i тi, всiваючи поле трупами, щоразу вiдкочувалися назад. Потоцький шаленiв i не йняв вiри. Не може бути, щоб якесь збiговисько так мiцно засiло у Голтвi! Жодна з жовнiрських атак не мала успiху. А вiн гадав, що повстанцi пiсля загибелi Павлюка навряд чи здатнi будуть чинити опiр. I ось... Як жовнiри не стараються, а не вгризуть вал. Пся крев! Допоки не викуриш козакiв з-за валу, мiста не вiзьмеш. Скiльки он уже полягло вiйська перед клятим валом, щоб вiн запався в землю! А в Бар мчить гонець, що Остряниця розбитий. I Потоцький спiшить... Носячись на бiлому конi, без втоми розмаху? шаблею над головою. - Вперед, вперед, мо? славне во?нство!.. Вперед за Корону i круля! Ми викуримо лотрiв з Голтви! Хто перший увiрветься в мiсто - даю кожному по сто талярiв! Та нема? охочих. Козацький вогонь такий прицiльний, що рiдко яка куля летить марно. Остряниця спостерiга? за битвою з високо? могили, котру козаки перетворили на редут. Не вгаваючи, б'ють гармати, трiщать самопали, мушкети, пороховий дим обволiка? поле. - Сотнику Хрущ! Бери свою сотню - i бiгцем на лiве крило, - наказу? гетьман. - Там наша оборона порiдiла! - В один мент, пане гетьмане! Остряниця знову спостерiга? за полем бою, i на повних губах його, пiд срiбними вусами, блука? щаслива посмiшка... Вiн все ще вiдчува? в сво?х руках тепле, пружне i сильне Орисине тiло. I на душi в нього робиться свiтло i затишно. Почува? себе впевнено, як нiколи. Вiн розiб'? ляхiв, будь-що розiб'?! I з перемогою повернеться до маленько? хатини Орисi-чарiвницi... I знову у них буде чарiвна нiч... А гармати не затихають. Козаки, залiгши за валом, б'ють з мушкетiв, i дим та гуркiт несуться в межирiччi Голтви i Псла. Поляки все ще вперто кидаються на вал. Не рахуються з утратами. Позад них на бiлому конi носиться Потоцький i розмаху? шаблею, пiдганяючи тих, хто огина?ться... - Хлопцi! - гетьман поверта?ться до гармашiв. - Ану пальнiть по отому, що на бiлому конi вибрику?! - Пальнем, батьку! - блискаючи зубами, кричать закiптявленi порохом гармашi. - Втремо ляшку ворсу! Пiднiмаючи жерло гармати трохи вище, гармашi прицiлюються i закладають ядро. Баб-бах! Бiлий кiнь пiдстрибнув i звалився на бiк. Але з могили видно, що Потоцький уцiлiв, його поставили на ноги, i вiн, шкутильгаючи, подався в шанець. I то добре. Вiдбили в пана охоту на бiлому конi гарцювати. Хай втика?ться носом у землю! Зненацька по той бiк польського табору загримiли пострiли. Жовнiри, якi бiгли на приступ козацького валу, спинилися, заметушилися мiж двома валами. А в ?хньому тилу все дужче i дужче наростала стрiлянина. - Ура-а-а! - доноситься звiдти. - Молодець Биховець! - весело каже гетьман. - Так ?х, так! Латайте ляшкам ребра! Ей, гармашi! Втрiть ляшкам кабаку! Сипнiть вогню! Зараз опиняться ляшки мiж молотом i ковадлом! Панiка охопила польський табiр, коли Биховець зробив перший залп iз лiсу. Жовнiри й справдi вiдчули себе нiби мiж молотом i ковадлом. Про штурм валу годi було й думати! Поляки хутко втiкали за свiй вал, але й там не знаходили захисту. Козаки, ховаючись в лiсi по той бiк польського табору, перебiгаючи вiд дерева до дерева, вели прицiльний вогонь. З боку Голтви били козацькi гармати, i жовнiри не знали, де подiтися. Потоцький спiшно вiдрядив ротмiстра за коронною кiннотою, котра стояла в резервi на луках. Панiка в таборi не вщухала. Потоцький боявся, аби вона не привела до краху. Дарма вiн кричав до хрипоти, що "нас, орлiв Корони i круля, тисячi, а хлопiв жменька", жовнiри його не слухали... Тодi Потоцький велiв спiшно вiдгородити возами тил свого табору й вислав загiн з велiнням розiгнати в лiсi козакiв. Але й це не принесло заспоко?ння. Жовнiри, наче стадо овець, кидались то в один бiк, то в другий... - Боягузи ви, а не лицарi! - зриваючи голос, волав полковник. - Кого злякалися? Жменьки розгульних лотрiв? Вiрьовки з них треба сукати, а не кланятись ?хнiм кулям! Ось прийде коронна кiннота i розжене ?х, як шкiдливих зайцiв!.. Та коли йому доповiли, що кiннота не може пробитися на помiч, бо всюди яри та болота, а ?дину дорогу козаки завалили лiсом i ?х неможливо викурити iз того завалу, Потоцький вiдчув себе у пастцi... День-два вiн ще в змозi протриматися, а що його чека? на третiй день в обложеному таборi, на четвертий?.. Жовнiри не тямлять себе з переляку, а завтра що? Остряниця ще мiцнiше оточить табiр, i тодi вже не вирвешся. А вiн же так був упевнений у сво?й перемозi, що навiть передчасно гiнця в Бар вiдрядив, що з повстанням покiнчено. Гадалося, доки гонець дiстанеться Бара, вiн розквита?ться з Остряницею... I ось його, бойового полковника, козаки на глуз беруть! - Князю Длотовський! - закричав Потоцький. - Пся крев, де князь Длотовський? - Я тут, вашмосць, - пiдбiг блiдий, увесь у багнюцi князь, зiницi його були розширенi. - Кепськi справи, вашмосць! Хоч нас i бiльше втричi, але ми оточенi. Сьогоднi ще можна вислизнути з пастки, а завтра... Завтра пiзно! - Князь гада?, що я буду втiкати вiд тих голодранцiв? - побiлiв вiд гнiву Потоцький. - Вони ще скуштують мого гнiву! - Боюсь, що ми першi скушту?мо ?хньо? крицi! - Мовчать! - крикнув Потоцький. - Князю Длотовський, негайно вгамуйте жовнiрiв! Вам я доручаю тил табору! - Вашмосць! - примчав поручник Ташицький. - Жовнiри вимагають... - Що вимагають? - метнувся до нього полковник. - Бунт? - Нi, вашмосць... Але вони збираються вiдходити. - А-а-а!.. Втеча? Так? Сини ойчизни збираються показувати спини схизматам?! - Вашмосць, ми оточенi! Потоцький вихоплю? шаблю з пiхов, якусь мить трима? ?? в руках i з силою застромлю? в пiхви. - Матка Боска! - скрегоче вiн зубами. - Цi боягузи змушують мене миритися з лотрами. Князю, - зверта?ться вiн до Длотовського. - Ваша милiсть пiде... негайно пiде до тих схизматiв! Затiвайте переговори, зволiкайте, тягнiть... Будь-що розколоти старшину Остряницi. Хтось з них та згодиться на переговори. Поручнику! - Слухаю, вашмосць! - Вiзьмiть з десяток вершникiв i мчiть у Бар до коронного гетьмана. - Слухаю, вашмосць! - поручник так i засяяв, не в силi приховати свою радiсть. - Сiю мить ви?ду! - Я знаю, що ви радий утекти звiдси. Стривайте! Скажiть, що Остряниця... Ну, розумi?те, Остряниця оточений, але не зда?ться. Хай егомосць спiшно шле пiдмогу. В Лубни. Я буду там. Та глядiть, поручнику, ляпнете що зайве - голову знiму! - Слухаю, вашмосць! "Везе ж бевзю! - з ненавистю думав князь Длотовський про поручника. - Iч, ся?, що з пекла вирвався!" - Князю Длотовський! Негайно до хлопiв на переговори! Забалакуйте ?м зуби як можете! Схиляйте ?х до миру. В цьому наше спасiння! Польських послiв Остряниця прийняв у замковiй залi. Сво?м сотникам i старшинам велiв зодягтися якнайкраще, сам принарядився, i князь Длотовський довго здивовано озирався, бо сподiвався побачити перед собою ошарпанцiв. "Еге, та вони собi цiну знають, - кисло подумав посол. - Ач, якi самовпевненi та гордi! Що тi князi, проше пана!" - Пан полковник Станiслав Потоцький вимага?, аби ви... е-е...п-пане гетьмане, не чинили варварства, а вели вiйну справедливо i чесно! - розпустив пiр'я пан посол. Старшини глузливо заусмiхалися й перезирнулися мiж собою. - Може, пан посол розтовкмачить козакам, в чому поляга? ?хня нечеснiсть? - поспитав гетьман. - I чого це пан полковник Потоцький так на козакiв губи квасить? - Ви вдарили у спину шляхетним вiйськам! - все ще бадьорився та розпускав пiр'я пан посол. - Справжнi лицарi б'ються лицем до лиця, а не нападають iз засади в спину. Це нечесно! В одну мить у залi вибухнув такий регiт, що пан посол не знав, де й подiтися. Оглушений реготом, вiн довго не мiг прийти до тями, тiльки озирався навсiбiч. - Коли припекло та за живе взяло, то ляхи й про чеснiсть згадали, - витираючи сльози, що набiгли вiд смiху, сказав гетьман. - Але ж i потiшили ви нас, пане посол! - Це дикунський спосiб ведення вiйни, - не здавався посол, хоч i вiдчував, що пече ракiв. - ?гомосць пан полковник вимага?, щоб козаки воювали з ним лицем до лиця! - Звалився пан полковник з копит i галасу? про чеснiсть! - вигукнув хтось iз старшини. - А може, нас верне вiд пики пана полковника? - Годi правити смаленого дуба! - рiзко сказав гетьман. - Передай сво?му полковнику, що нам виднiше, як з ним битися! На ворога не дивляться, де в нього лице. Його б'ють. З усiх бокiв! I в лице, i в потилицю! А коли пановi заканудило, то хай втiка? пошвидше в свою Рiч Посполиту. Ми його сюди не кликали! - Це все? - упалим голосом запитав посол. - Нi, пане посол, це ще не все. Це тiльки початок! Пан Длотовський наче муху проковтнув. - Пан посол не второпа?, де дверi? - глузливо запитав Остряниця. - Сотнику Хрущ! - Слухаю, пане гетьмане! - пiдкотився низенький товстун Хрущ. - Ану, пане, повертай голоблi, бо не туди за?хав! Годi нам тут харки макогоники плести! - Але пан полковник хоче дiйти згоди з козаками мирним шляхом! - вигукнув Длотовський. - Миру мiж козаками й панами не буде до судного дня! - твердо мовив гетьман. - Урвався вам бас! Не вiримо панським балачкам про мир, бо пани лише печенi добрi! - Але в такому разi ?гомосць хоче знати, якi претензi? в козакiв. - Претензi? такi: козаки бажають, щоби панство хутчiше забиралося з Укра?ни i не заважало нам жити на свою руку! Длотовський зробив останню спробу й у вiдча? вигукнув: - Але ?гомосць не бажа? вiйни! - Вiдчув, що смаленим запахло? - глузливо гмикнув гетьман. - Коли припече, то пан полковник живосилом лiзе в козацьку душу. Але й ми лiй пiд чубами ма?мо. Твiй пан бажа? виграти час i врятуватися. То хай пан цього i в голову не поклада. - Але ж пан полковник... - забелькотiв було посол, та Хрущ безцеремонно потягнув його за рукав: - Годi пасталакати! Як не притулиш горбатого до стiни, так козака до пана! Йди вже, пане, прошу тебе, бо покличу свою жiнку. А вона вмi? кiшцi хвоста зав'язати. Так тебе вiдмолотить, що не второпа?ш, де твiй пан полковник! Роздiл сьомий - У тво?й хатинi так гарно пахне чебрецем. - Я знала, що ти прийдеш, i посипала долiвку. Вiн сiв на лаву й пригорнув дiвчину до себе. - Чекала, чарiвниченько? - Вiн ще й пита?! - крiзь радiснi сльози посмiхнулась Орися. - Менi так затишно i хороше з тобою... У вiкно зазирав мiсяць. Вiн цiлував ?? вологi м'якi губи. - I я з тобою забуваю про все на свiтi. - Це правда, що ляхи забагли миру? - Орися благально на нього глянула. - А може б, ти помирився з ними? - З панотою? - схопився Остряниця. - 3 катюгами мого народу? З ляхами миритися - що вовку спину показувати. Стрибне! Орися кинулася до нього, обхопила його за шию. - Але ж вони самi просять миру! - Просять, бо вiдчули себе в пастцi. Тому й хочуть виграти час. А коли ми згодимося на мир i розiйдемося, вони тодi переловлять нас, як зайцiв. Орися стояла опустивши руки. - Я хотiла як краще... Хiба вже не набридли цi вiйни... З року в рiк пожежi та кров... - Нiкому не хочеться задарма воювати. Але й волi нам нiхто за так не подару?. Мусимо самi ?? здобувати. - Взяв дiвчину, посадив собi на колiна. - Веселiше дивися на свiт, Орисю. Ми переможемо! По всiй Укра?нi селяни беруться за зброю. Вiстi при?мнi летять, Орисю. Лiвобережжя повстало. Пiд Ки?вом дi? отаман Сокирявий, пiд Лубнами з'явився Соломка. Скидан уже в Чигиринi, Гуня захопив переправи по Днiпру... Ех, Орисю, Голтва - це лише початок! - Але я за тебе боюся. - Ти мене зачарувала, i я не загину. Тво? чари вiдженуть вiд мене лиху костомаху! - Поцiлував ??, голублячи. - Будь мо?ю дружиною. Я самiтний, Орисю. Дружина давно померла, а син десь у Полтавi козаку?... То будь менi подругою, Орисю. - Я буду тво?ю, - Орися обвила його шию руками. - Буду, тiльки ти... вiд гетьманства вiдмовся... Хай iншi. А ти... зi мною... I будемо жити з пучок... З власно? працi... - Орисю, що ти кажеш? - Ми житимемо вдвох у маленькiй хатинi над Голтвою, - не слухаючи його, збуджено шепотiла Орися. - Щоб нi вiйни, нi горя... Щоб я не боялася, що тебе вб'ють... Щоб не жахалась серед ночi... Щоб дiти у нас були... - Будуть, Орисю, все буде. I щастя, i мир, але тiльки пiсля перемоги. Хiба ми будемо щасливi, як Укра?на стогнатиме в ярмi? Зненацька на вулицi почувся тупiт копит, хтось зiстрибнув з коня i - чути було - бiг двором. - Ось i побув зi мною, - вихопилось в Орисi. - Пане гетьмане! - затарабанили у вiконце. - Я зараз, Орисю! - Остряниця вибiг у двiр i стрiв свого джуру. - Що сталося? - Ляхи нам ручкою помахали! - Онисько дер рота в посмiшцi. - Покинули табiр i чешуть, як зайцi, до Лубен! Таки ляшкам вправили роги! Тепер ми, пане гетьмане, на сво?му копитi! Вибiгла Орися, Остряниця пiдхопив ?? на руки, закружляв з нею. - Ляхи втiкають, серденько! Лiд рушив! Тепер вже не вони за нами, а ми за ними будемо гнатися! Хай Потоцький мастить жиром п'яти! Тепер ми ?м сипнемо солi на рану! Остряниця поставив Орисю на ноги, скочив на коня. - Чекай мене з перемогою! - I тiльки погупотiли копита. Три днi Остряниця iшов по гарячому слiду Потоцького. Той спiшно втiкав на Лубни, уникаючи бою. Багнув будь-що вiдiрватися вiд погонi й першому дiстатися Лубен. Але й Остряниця гнав сво? вiйсько, майже не зупиняючись, не роблячи привалiв, аби виграти час i не дати Потоцькому закрiпитися в Лубнах. I все ж наздогнати полякiв не мiг: тi втiкали шпарко, маючи надiю на лубенський замок та мiцну жовнiрську залогу. Крiм усього, в Лубнах зберiгався чималий запас пороху й провiанту. А ще до Лубен мала надiйти пiдмога з Бара. Сподiвався на пiдмогу й Остряниця: на зустрiч з ним до Лубен поспiшав отаман Мурка iз загоном запорожцiв та донцiв. Остряниця картав себе, що вiдразу ж вночi не погнався за ляхами, як тiльки тi почали вiдходити. Отамани вiдрадили. А що, коли поляки вночi влаштують засiдку? ?хнiй вiдступ ще нiчого не означа?. Потоцький попри все ма? вдвiчi, якщо не втричi, бiльше вiйсько, запаси пороху та куль. Досить йому вгамувати панiку, навести лад та влаштувати засiдку в дорозi... Остряниця тодi погодився з отаманами, а тепер шкодував. Нi-нi, та й наверталася думка, що вiн необачно випустив з сво?х рук перемогу. А в Лубнах ляхи оговтаються, отримають пiдмогу, i здолати ?х буде не легко... Все ж вiдганяв вiд себе сумнiви... Швидше!.. Швидше!.. Була середина травня, земля аж буяла вiд зеленi, днi стояли погiднi, сонячнi, теплi. Настрiй у повстанцiв був пiднесений, незважаючи на швидку гонитву i втому, козаки були веселi i всю дорогу спiвали пiсень. Вперше - бо вони, а не ляхи, женуться. Наче i втоми не вiдчувають козаки, все вперед i вперед, тiльки в'?ться курява над полем та пiсня гримить... Попереду вiйська пiд бунчуком i знаменами ?де гетьман, i на його обвiтрених, рiзко окреслених губах квiтне посмiшка. Чорнi очi примруженi, травневу далечiнь оглядають. - Та й прудко ж ляхи чешуть! - хита? головою хорунжий Чуприна. - Третiй день не здоженемо! Урвався ?м таки бас-басюра! - Про мене, хай вони втiкають хоть i до Варшави! - каже старшина Недригайло. - Я залюбки за ними до само? Вiсли гнатимуся! Аби-сте вороги з копит звалилися! Смiються козаки, весело гомонять. Посмiха?ться сам до себе i гетьман. В серцi його - весна. Двi щасливi ночi з Орисею не забуде вiн до скону сво?х лiт. Нiколи, за все сво? життя не був вiн таким щасливим, як у тi двi ночi. Двi срiбнi мiсячнi ночi в маленькiй хатинi Орисi-чарiвницi... А третьо? вiн залетiв до Орисi на хвильку, прощатися. Вона вибiгла йому навстрiч з сльозами на очах. Пiдхопив ?? на руки, пiдняв до себе в сiдло. - Пусти! - засоромилась вона. - Люди ж дивляться... - Хай дивляться! Хай усi бачать, що Остряниця при?хав попрощатися з сво?ю дружиною! - Я не пущу тебе! - сказала вона i взяла повiд в сво? руки. - Хай поверта? кониченько у двiр. - О нi, Орисю, я мушу гнати ляхiв! - Вiн забрав у не? повiддя. - Я спiшу. Прощай, серденько. I не журися. Ми ще будемо вдвох! А тут де не вiзьмись - сотник Хрущ. - Пане гетьмане, а як же я? - вигукнув благально. - Зiбрався в похiд, а жiночка нiкуди з Голтви не пуска?. - Будеш, пане сотнику, отаманом Голтви! - сказав Остряниця. - Бережи мiсто i не впускай сюди ляхiв. - Та що ж це таке, людоньки?! - пролунав зненацька дужий голос, i сотник вмить голову в плечi убрав. - Ти, гетьмане, поставив мого чоловiченька найстаршим у мiстi, то, виходить, i я мушу йому пiдкорятися? Та хiба ж я свою нитку прясти вже не можу? - У мiстi - так, - засмiявся Остряниця. - А дома хто отаманом буде? - доскiпувалась Хрущиха. - А дома отаманом буде панi Хрущиха. - Чув?! - кинулась Хрущиха до сотника i пiд загальний смiх дала понюхати мiському отамановi замашного макогона... "Я повернуся... я повернуся, - похитуючись в сiдлi, дума? гетьман. - Хай хоч i камiння з неба падатиме, а я до тебе повернуся, Орисю-чарiвниченько!" Роздiл восьмий Пiдходячи до Лубен, Остряниця припустився двох похибок. Перша: потомив довгим переходом людей i коней; друга: не вислав вперед розвiдки, будучи певний, що ляхи заперлися в мiському замку. Цим i скористався Потоцький. Прибувши в Лубни ранiше, вiн дав вiйську прийти в себе з дороги, поповнив сво? ряди свiжою лубенською залогою, запасся порохом, крiм того, з Ки?ва до нього пiдiйшли новi загони ре?стровцiв тих старшин, котрi тягнули руку за Рiччю Посполитою... Потоцький зважився на ризик дати бiй повстанцям у вiдкритому полi, де вони менше всього будуть сподiватися нападу. I влаштував засаду. Перед Лубнами простилалася чимала рiвнина, котру перерiзала ?дина дорога, що вела до мiста. По рiвнинi там i тут росли кущi терну, траплялися горби та ярки. Потоцький велiв спiшно вирити шанцi, заховати в них гармати i обслугу й замаскувати все те кущами. Коронна кiннота зайняла позицi? за лiском на сходi. Крiм того, ре?стровцi збудували кiлькасот "гуляй-городiв" - невеликi дощанi укрiплення-халабуди на колесах. Ховаючись в "гуляй-городах", ре?стровцi могли без втрат обстрiлювати повстанцiв на голiй рiвнинi... В ярах та за горбами позалягали жовнiри. "Коли ще й обоз в Остряницi вiдстав, то й зовсiм буде добре, - подумки радiв Потоцький. - Я вiзьму сво? за втечу!" Не вiдаючи про засаду, повстанцi похiдним маршем рухалися вiдкритою рiвниною вранцi сiмнадцятого травня. По той бiк рiвнини на протилежному березi Сули виднiлося мiсто i замок. Туди й прямували козаки, певнi, що ворог заперся в замку... Та тiльки вони розтягнулися по рiвнинi, зненацька затрубили труби i невiдь-звiдкiля вдарили гармати... В одну мить на рiвнинi зчинилося щось неймовiрне. Гармати були невидимi i били з-пiд землi, козаки розгубилися й вiд торопу нiчого не могли втямити. Гармати зробили сво?... Козаки падали десятками, конаючи, iржали конi, трiщали вози, дим закутував рiвнину. Повстанцi, охопленi панiкою, сипонули врозтiч... - Стiй!.. Стiй!.. - кричав гетьман, ганяючи коня полем мiж ядрами, що густо летiли. - Не втрачайте голiв, хлопцi! Дали хука - будемо триматися! Хорунжi! Сотники! Вiдводьте людей до лiсу! Конi i люди змiшалися на рiвнинi. Гармати (тепер Остряниця побачив, що вони були вкопанi в землю i замаскованi кущами терну) били прямо "в лоб" i з кожною миттю все дужче i дужче спустошували повстанськi ряди. Жовнiри з-за горбiв та ярiв вiдкрили густий мушкетний вогонь... З величезним трудом Остряницi вдалося вгамувати переполох. Козаки нарештi отямилися i взялися за мушкети. Гармашi прямо з возiв почали бити по жовнiрах. Нiби трохи розвиднилося, гетьман вже почав наводити лад у сотнях, як зненацька з-за лiсу вилетiла кiннота... - Ониську! - крикнув гетьман джурi. - Оббiжи старшин i сотникiв. Хай негайно стають табором. Рити шанцi нiколи, оточуватися возами. Старшини Гарун i Сутяга захищають табiр лiворуч, Биховець i Боюнь - праворуч. Я залишаюся на чолi. Возами, возами оточуйте табiр!.. Голоблями вперед! Гармашi! Бийте прямо з возiв по конях! Повстанцi ледве встигли оточити свiй табiр возами, як налетiла коронна кiннота. Задвигтiла земля вiд сотень i тисяч копит, вуха глухли вiд ревиська. Остряниця кинувся на лiве крило, швидко наладив оборону, мiж возами велiв поставити гармати. Залп, гарматний i мушкетний, злився в один суцiльний гул. Першi вершники були скошенi... Козаки повеселiли. - Так ?х, так!!! - кричали козаки. - Втремо ще маку! Залп за залпом били гармати, i ядра падали пiд ногами коней, летiли навсiбiч вершники... На рiвнинi аж чорно стало вiд порохового диму... Кiннота не витримала козацького вогню, але й не вiдступила, а закрутилася по полю... I тут по не захищеному табору повстанцiв вдарила потужна коронна артилерiя. Ядра падали в гущi козакiв, i нiде вiд них не було схову. Кiннота, перешикувавши сво? ряди, знову понеслася на табiр... Другий приступ кiнноти з трудом вiдбили гармашi, котрi ховалися мiж возами. Та вiд цього легше не стало, бо на чоло табору посунули жовнiри, на ходу ведучи вогонь. Остряниця метнувся до старшини Недригайла, котрий першим зав'язав бiй iз жовнiрами. Тi йшли на повний зрiст... - Пiдпускайте ?х ближче! - кричав Остряниця. - Бережiть кулi та порох!.. Ще ближче пiдпускайте, ближче... Жовнiрiв пiдпустили, а тодi дали по них залп, один, другий, i жовнiри позадкували, а далi не витримали й кинулись навтьоки. - Ага-а!! - кричав Недригайло. - На повний рiст iшли, а назад рачки сипонули! Кiннота також вiдiйшла. Можна хвилю передихнути. - Пане гетьмане! Справа "гуляй-городи"!.. Гетьман подався на правий край. Все поле праворуч було всiяне "гуляй-городами". Ховаючись за дощаними халабудами на колесах, ворог робив уже котру спробу наблизитися до повстанського табору. - Ех, чорт!.. Сюди б гармат! - крикнув гетьман. - Джуро! Бiжи до Сурмила! Хай перекине на правий край хоч двi гармати Стривай! Двох мало. Три. Хай де хоче вiзьме, а дасть. Швидше! Гетьман знову подався на лiве крило, де втрет? йшла на приступ кiннота. Бiг табором, що являв собою жахливу картину. Всюди убитi, потрощенi вози, розшматованi конi, якесь збiжжя, вирви вiд ядер... З усього розгону Остряниця налетiв на козака, котрий марно намагався запхати вирванi ядром нутрощi. - Пане гетьмане! Пристрелiть, ради Бога... На тiм свiтi дякуватиму!.. Па-ане... Нещасний дивився з такою мукою i благанням, що Остряниця звiв пiстоль, але вистрелити не встиг, бо якась сила пiдкинула його вгору i свiт померк... Скiльки вiн пролежав - не пам'ята?. Коли з трудом розплющив очi, перед собою побачив калюжу кровi. "Чужа чи своя?" - мигнула думка. Ворухнув ногами й руками, наче цiлi. Тiло задерев'янiло... Прислухався. Було тихо. Неймовiрно тихо. Наче у всьому свiтi в одну мить вимерли всi звуки. За все сво? життя Остряниця ще не чув тако? тишi. Невже кiнець? Перемагаючи бiль, котрий шматував тiло, схопився... Побачив, як метаються в диму козаки й вiдстрiлюються, бачив, як летiла вгору земля й вози, але нiчого не чув. Наче у снi, падали ядра й беззвучно кричали козаки, вимахуючи кривавими шаблями... Затряс головою - нi звуку. Добре оглушило. Але ж бiй трива?, мигнула думка. Звiв голову i побачив, що вiз в оборонi сунеться i перекида?ться... У дiрцi миготiли польськi пiхотинцi... ?х все бiльше i бiльше... - Козаки-и! Сюди-и-и! - закричав що було сили. - Ляхи прорвали оборону! На помiч! Вихопив шаблю i кинувся навстрiч пiхотинцям, що безгучно виринали й виринали з чорного диму. Зрубав першого, другого, третiй налетiв на нього сам, але Остряниця випадом влiво уник його шаблi й одночасно встиг проштрикнути нападника в бiк. I тут побачив, що мимо нього бiжать козаки з широко розкритими ротами (певно, щось кричали) i запрацювали шаблями, молодячи пiхоту. Зненацька щось трiснуло в його вухах, i гетьман у першу мить трохи не оглух вiд зливи, урагану звукiв, що нiсся на нього з усiх бокiв... Та нiколи було прислухатися до гамору бою, кинувся в саму гущу, орудуючи шаблею. На помiч пiдоспiв сотник Скребло, I прорив удалося знешкодити. Пiхотинцiв вiдбили, прохiд сяк-так затулили потрощеними возами. Вигулькнув джура, принiс води, каламутно?, тепло?, що не лiзла в горло й чомусь трiщала на зубах. Остряниця ковтнув над силу i витер лице. Долоня взялася кров'ю. - Пане гетьмане, у вас голова в кровi! - Джура заходився розривати на собi сорочку. - Зараз я перев'яжу! - Облиш! - махнув рукою Остряниця. - I так заживе. Як козаки? - Нiчого, - досить жваво вiдповiв джура. - Ляхи нас молотять, а ми ?х .. Хоч i наших полягло чимало, але й вони поле трупом вкрили. Тепер ляхам не до гонору. - Виходить, як у тiй приповiдцi, де чоловiк жiнку бив, - зiтхнув Остряниця - Питають його: "Що ти робиш? - "Жiнку б'ю", - каже вiн. "То ходи до нас..." - "Е-е, мене жiнка не пуска?". Одне слово, так бив жiнку, що ледве сам вирвався. Спершись на вiз, глянув на поле, воно й справдi було всiяне трупами людей i коней. Вiд серця трохи вiдлягло. Хоч i застукав Потоцький зненацька, та й сам жорстоко поплатився. - Але ж i я хороший! - похитав головою гетьман. - Отак хука дати!.. Нiколи собi не пробачу, що необачно на слизьке вискочив. - Але ми ?м не меншого чосу дали! - вигукнув джура. - Ми все-таки за возами ховалися, а вони полем сунули. Он ?х скiльки лоском лягло, як галечi! - Хто ж кого перемiг? - Остряниця вперше за увесь день посмiхнувся. - Ми ?х чи вони нас? - Вечiр, пане гетьмане, покаже. Поки що нi ми ?х, нi вони нас. Але нам ще трохи протриматися, i ляхи видихнуться. - Гаразд. Поклич до мене сотникiв! Джура зник, пiрнувши в дим, а Остряниця розглядав табiр, трупи козакiв, що лежали рясно, i хмурнiв... Настрiй псувався з кожною миттю. Невже це все? Програш? Отак добре почати пiд Голтвою i вскочити у пастку пiд Лубнами. Вiд тих думок ставало зовсiм кепсько... Старшини та сотники швидко сходилися, витягували люльки, димiли... - Поранених поперев'язували? - запитав Остряниця. - Мало хто потребу? перев'язки, - вiдповiв один iз старшин. - Хто впав, то на смерть, з ранами майже нема?. - Втрати великi? Старшини переглянулися, i нiхто не зважувався першим сказати, що половини вiйська нема?... Гетьман усе зрозумiв i опустив голову... Вiдчув, як глибоко в серцi гадюкою ворухнувся вiдчай. Безнадiя здавила серце... Подумалось: якщо половини вiйська нема?, то що його чека? завтра? Якi б у Потоцького не були великi втрати - не страшно. Не сьогоднi - завтра йому на помiч прийдуть магнати з сво?ми загонами, зрештою, коронний пришле з Бара свiжi полки... А хто допоможе повстанцям? Хто пришле ?м свiжi, добре навченi, добре озбро?нi полки? То невже ляхи такi сильнi, що ?х не можна здолати? Невже битва пiд Лубнами закiнчиться так, як i битва пiд Кумейками? Скреготнув зубами... Тiльки не пiддаватися вiдчаю. Взяти себе в руки. Рвучко звiв голову. - Як у нас iз порохом? - Скрутно, - вiдповiв Сурмило. - Доводиться ощадити. - Кулi кiнчаються, а нових нема коли виливати, - додав Боюнь. I знову гетьман вiдчув, як засмоктало пiд серцем... Здавив бiль у собi. - До ночi протрима?мось? - Так, - кивнули старшини. - На тому й будемо стояти! Роздiл дев'ятий В серединi травня Дмитро Гуня з трьохтисячним загоном козакiв, селян та мiщан поспiшав на з'?днання з вiйськом Остряницi. Прямував у Голтву. Вiд самого Днiпра, де вiн руйнував переправи та винищував жовнiрськi залоги, i до Лубен Гуня не мав нiяких вiстей вiд Остряницi. Як i було заздалегiдь домовлено, гетьмана гадав застати у Голтвi. Але в надвечiр'я сiмнадцятого травня, обминаючи Лубни, Гуня почув вiддалений гул i вибухи. Чорний дим пiднiмався до неба. Сумнiвiв не було: пiд Лубнами клекотiла битва. А коли битва - то Остряницю слiд шукати саме там. I Гуня круто повернув навстрiч тому гулу. Уже западав вечiр, як Гуня дiстався Лубен. Коли вихопилися з-за лiсу на рiвнину, побачили повстанський табiр, окутаний пороховим димом, з якого там i тут вихоплювалися язики рудого полум'я... Скаженiли гармати. Битва, яка почалася вранцi, навiть увечерi не спинялася. Потоцький не рахувався з втратами, багнучи будь-що до ночi знищити козакiв. Дмитро Гуня пiдоспiв вчасно. Поляки, штурмуючи козацький табiр, навiть не помiтили, як ?м у спину зайшов загiн Гунi. Спохватилися, коли над ?хнiми головами вже замиготiли шаблi... - Ура-а-а! - як несамовитий, кричав Гуня, i тритисячний загiн, в ?диному поривi пiдхопивши клич свого отамана, як снiг серед лiта, звалився на ворожi голови. Сiча була коротка, але люта. Охопленi панiкою поляки кинулися тiкати в мiсто. - Перейма-ай ляшкiв! - кричав Гуня. - Перехоплюйте, щоб у замок не втекли! Дайте ?м на всi заставки! Козаки Остряницi, радi негаданiй пiдмозi, вискочили з-за возiв i кинулися навперейми пiхотинцям. Так разом i гнали ворога. Та все ж поляки першими встигли добiгти до мосту через Сулу. То був ?диний шлях втрапити у мiсто. Кожен прагнув будь-що врятувати свою голову ? першим вискочити на рятiвний мiст. I, як завжди бува? в таких випадках, на мосту зчинилася колотнеча. Змiшалися кiннi i пiшi, давили один одного, калiчили... Конi топтали людей, самi падали i загороджували мiст... А козаки з гиком та свистом вже вирубували тих, хто лише добiгав до мосту. - Ага-га-га! - не вгавав Гуня. - Крицею чухайте ляшкам спини! Панiка на мосту спалахнула з новою силою. Людей i коней збилося стiльки, що старий мiст не витримав... Почувся трiск, мiст проломився, клубок сплетених тiл полетiв у Сулу... - Жаль... - спинив Гуня свого коня бiля пролому. - Коли б не мiст, ми сьогоднi побували б у Лубнах!.. Хоч i цiною велико? кровi, але бiй пiд Лубнами повстанцi виграли. I все ж вiн не принiс гетьману бажано? радостi. Надто вiдчутними були втрати, надто сильно було спустошене козацьке вiйсько цiлоденною битвою, аби думати про штурм Лубен, де в замку зачинився Потоцький. До всього ж кiнчався порох, козакам роздали останнi кулi. Вночi гетьман велiв вiдходити на Миргород, де стояли великi селiтрянi варницi повнi пороховi льохи. В Миргородi Остряниця гадав не лише запастися порохом, а й дати вiйську спочинок i, по можливостi, по повнити його повстанськими загонами, котрi дiяли побiля мiста. Забравши з собою не лише поранених, а й убитих (?х мали поховати подалi вiд Лубен, аби ворог не поглумився над мертвими героями), вiйсько почало нечутно вiдходити. В покинутому таборi всю нiч горiли багаття, Потоцький був певний, що козаки вранцi кинуться на приступ мiста, тому велiв всю нiч укрiплювати замок. Цього разу Остряниця був обачнiшим i вислав попереду вiйська посилену розвiдку. Хоча козаки й були виснаженi довгим переходом до Лубен, потiм битвою, але нiхто не скаржився i не нарiкав на долю... Чорна нiч поглинула повстанське вiйсько. Попереду ?хали кiннi сотнi, за ними скрипiли вцiлiлi вози з пораненими та вбитими, замикали пiшi козаки, в яких пропали конi, селянськi та мiщанськi загони. Нiхто не гомонiв, лише чулося, як поскрипували вози та в гарячому мареннi стогнали важко пораненi. Так минала нiч. Гетьман ?хав у головi колони. Дмитро Гуня кiлька разiв пробував було заговорити, але Остряниця вперто вiдмовчувався, мiцно затиснувши в зубах погаслу глиняну люльку. На душi в гетьмана було тяжко. Iнодi йому хотiлося кинути все i гнати, гнати коня свiт за очi, аби втекти вiд цi? чорно? розпачливо? ночi i щонайперше вiд сво?х гнiтючих думок. А втiкши, повернути коня в Голтву, пустити його пастися на оболонi. Викупатися i свiжому та бадьорому попростувати до маленько? хатини в глухiм завулку, щоб вiдчути на сво?й ши? нiжнi й покiрнi Орисинi руки... I забути про все на свiтi... Зрештою, вiн людина, i йому вже не сiмнадцять i не тридцять. Мусить вiн хоч у другiй половинi свого життя мати сiмейний затишок. Вiдколи себе пам'ята? - з сiдла не злазить. Походи, битви... А жити вже лишилося небагато. То коли ж вiн зупиниться й пустить коня пастися на оболонi? Скриплять у пiтьмi вози. Скриплять, везучи вбитих... А вони, тi, хто полiг пiд Лубнами, хiба не хотiли сiмейного затишку? Багато з них покинуло сво? сiм'? i пiшли битися за кращу долю i волю. I випили свою гiрку чашу до дна. А ти, гетьмане, живий, а нидi?ш. Тi, що на возах лежать, смерть свою зустрiли, як i подоба? лицарям. А хiба вони не хотiли жити? То чого ж ти, гетьмане, нарiка?ш на свою долю? Легко? перемоги захотiв? А де й коли здобували волю граючись? Ти багнеш щастя. А що таке щастя? Сулима казав: щастя - це боротьба за щастя пiдневiльного люду. I Павлюк так боровся, i сотнi, й тисячi iнших, котрi полягли за щастя iнших. А ти хочеш його лише собi та Орисi? "Нi, нi, я так не думав... Просто я втомився. I, може, трохи занепав духом..." Тодi вижени геть чорний вiдчай, розвiй важкi думи по широкому полю. Доки живеш - доти й борися. В цьому щастя. А якщо повезуть тебе на возi, то щоб за тобою двi жони йшли: честь твоя незаплямована i слава твоя горда, лицарська. - Батьку, вже крайнебо пала?, - тихо озива?ться Гуня. Остряниця, урвавши сво? думи, звiв голову. Над полем сiрiло, далина вже далеко проглядалася. Схiд палахкотiв i бризкав малиновим соком. Обрiй також був червоним. - То наша кров козацька, - сам до себе мовив гетьман. Вiйсько виходило на битий шлях. Остряниця спинив коня i довго дивився на шлях, що губився в ранковiй млi, зникаючи в кривому обрi?. Вiяв тихий ранковий вiтерець, набирав у полi розгiн i вже за далиною гудiв i шарпав почервонiлi хмари. Навколо нi душi. Далина та ген прадавнi могили... Тiльки чути, як диха? в ранковiй млi земля, важко, гiрко. Чи так вчулося. Он бiлi? людський череп, курай з очей вироста?. Вiчна, прадавня земля... - Ось тут ми й похова?мо сво?х товаришiв. Гетьман спiшився i, взявши лопату, пiшов понад битим шляхом. На взгiрку спинився, постояв, дивлячись на всi чотири боки свiту: далина, далина неозора. А ген-ген село в яворах... - Добре тут лежатиметься хлопцям! ?хатимуть люди битим шляхом, за ?хнi праведнi й благочестивi душi помоляться. А ще грози гримiтимуть над ними i ряснi дощi литимуть. I сонце щедро ?м сяятиме, i вiки так линутимуть. А в селах пiвнi на свiтанках кукурiкатимуть i будитимуть звитяжне товариство. Перехрестився, з хрускотом загнав лопату в тверду землю, яко? нiколи не торкався тут плуг... До сходу сонця викопали козаки братську могилу, глибоку й простору... I нiби сам степ заспiвав; Козака несуть I коня ведуть, Кiнь головоньку клонить. А за ним, за ним Його дiвчина Бiлi рученьки ломить... З першим променем сонця опустили у вiчну домовину полеглих товаришiв... Увiйшовши в Миргород, Остряниця до пiзнього вечора не знав i хвилини вiльно?. Хоч як не валила втома з нiг, а про спочинок годi було й думати. Перш за все облазив пороховi льохи в замку, простежив, як вантажили на вози бочки з порохом, вишукував свинець i дiлив його мiж сотнями, аби негайно козаки виплавлювали кулi, розсилав по волостях гiнцiв, щоб сходилися до нього загони, i лише пiзно ввечерi, ледве тягнучи ноги, зайшов до хати. Сiв на лаву, притулився спиною до стiни... Та ледве склепив повiки, як вiдразу ж перед очима закрутилася лубенська битва... Вiн знову i знову думав про хiд повстання, i невтiшними ставали думи. Потоцький ма? предосить сил: п'ятнадцять тисяч навченого, добре вишколеного вiйська. Це не те що шiсть тисяч в Остряницi, та й то половина селян з вилами й косами. А коли Потоцькому надiйде пiдмога, то й зовсiм тяжко доведеться повстанцям. А пiдмога йому неодмiнно надiйде... Скiльки повстанцi битимуться з ляхами, стiльки Рiч Посполита й присилатиме свiжi сили. А хто йому допоможе? Повстанцi дiють на волостях розрiзненими загонами, ?х надто важко зiбрати докупи, в ?дине вiйсько, бо дядьки неохоче полишають сво? села, волостi, кра?... А ворог з цього й користу?ться, винищу? повстанцiв поодинцi... До всього ж докуча? вiчний брак збро?, пороху... З голими руками доводиться кидатися на ворога, як було це пiд Кумейками... Скреготнув зубами... Може, ще рано прийшов вiн на Укра?ну, рано люд пiдняв до боротьби? I тiльки даремно кров пролл?ться, котро? й так уже чимало в землю пiшло? Може, ще не визрiла та буря, котра до знаку розмете ворогiв? Поринув гетьман в невеселi думки, не вчув, як дверi рипнули. Звiв голову, на порозi хорунжий Потурай. - Хлопцi дивного козака бiля Миргорода спiймали. - Потурай весело i безжурно дивився на гетьмана. - Дiдько його зна?, що за козак. ?де серед ночi конем i без збро?. I плаче. А ще в шапцi й у шароварах! Тьху, та й годi! Ми до нього: хто такий? А вiн i каже: до гетьмана Остряницi ?ду. Не iнакше як лядський прихвостень! - Ану приведи його до мене! По хвилi хорунжий увiв до хати високого стрункого козака в шапцi, жупанi й малинових шароварах, але беззбройного. Невiдомий ще й досi схлипував. - Хоч перед гетьманом не рюмсай! - шикнув хорунжий. - Не ганьби козачого звання! Остряниця стрiвся з поглядом невiдомого, схопився. - Орисю!.. - Де Орися? - здивовано озирнувся хорунжий. - Орисю, чарiвнице моя! - кинувся до не? гетьман. - Ти це чи не ти? Що сталося? - Я тебе шукала. - Орися заплакала. - Всi цi днi шукала. Збилась вночi з дороги... Темно... Страшно... ?ду i плачу. Думаю: а може, тебе й живого нема?? Сльози самi ллються... - Оце так чарiвниця!.. Хорунжий з подиву легенько свиснув, пошкрiб потилицю i, побачивши, що гетьман цiлу? "козака, котрий плакав", повернувся та, стукнувшись лобом об одвiрок, вилетiв з хати... Остряниця посадив бiля себе Орисю. - Дай я хоч на тебе надивлюся... Наче вiк тебе не бачив. - Витер ?й сльози. - А тепер, козаче, котрий плакав дорогою, повiдай менi, де ти взявся вночi серед степу широкого? - Ой, не згадуй лiпше про ту дорогу! - Орися тремтiла. - По?хав ти з Голтви, а я собi мiсця не знаходжу. Все в мене з рук валиться... I ввижа?ться, що з тобою бiда якась лучилася. I ти мене на помiч кличеш. Не було змоги бiльше терпiти. По?ду, думаю, хоч на край свiту, а знайду свого гетьмана. Роздобула я козаче вбрання, коня лядського бiля Голтви зловила, а ?х там багато в лiсi перепуджених блука?, i подалася. А вночi з дороги збилася.... Остряниця обняв Орисю, i то? ж митi почулося: - Ба-а!.. - тягнув Дмитро Гуня на порозi. - I принесла мене лиха у такий мент! Та ще ж i цiкавий не в мiру. Ну загледiв, що цiлуються, шапку на лоба i ходу! А то затяг: "Ба-а!" Орися злякано вiдскочила вiд Остряницi. - Проходь, Дмитре, - весело запрошував гетьман. - Це Орися, дружина моя... Вiд само? Голтви шукала мене. - Дай, Боже, щоб нас завжди знаходили такi лепськi молодички! - блиснув Гуня веселим оком. - То ви почекайте, молодята, чи то пак цiлуйтеся, а я... один мент! Вiн i справдi повернувся за мить, несучи штоф оковито?. - Ониську! - крикнув. - Де ти в дiдька забiг? - Iду!.. Несу!.. - Онисько вскочив у хату з дерев'яною тарiллю, на якiй лежало варене м'ясо. - Вечеря готова! - Ну, то й до столу, - призапрошував Гуня. - Заради тако? оказi?, - пiдморгнув Остряницi та Орисi, - не завадить i хильнути. Бо коли ще нагода трапиться! Посидимо, по слову скинемося, поспiва?мо... Ей, ей! - крикнув вiн до Ониська. - Ти ж куди це, меткий? - Та я тут... Ждуть мене, - почервонiв джура. - Нiде вона не дiнеться, доки ти чарчину перехилиш! Ну й джура в тебе, гетьмане. В яке мiсто не прийдемо, так i дiвчина в нього. Iз свого гетьмана приклад бере! Всi засмiялися i вiдчули себе вiльно i легко. - Нумо, добрi люди, - взяв Остряниця чарку. - Щоб за нами не журилися! Щоб перемога нас не цуралася! - I за молодих! - вигукнув Гуня. Випили, i джура, подякувавши, метнувся з хати. - Ач, тiльки холошами полопотiв! - посмiхнувся Гуня. - Не iнакше як горличку десь назнав. То хай i йому щастить! - потягнувся до штофа. - Нумо по другiй. Хай друга першу здоганя? та сваряться мiж собою, а нам веселiше буде. То пийте до дна, на днi добрi днi й добра година! - Вiнча?ться ра-аб Бо-ожий Якiв Остряниця... - Панотче, - схилившись до попа, шепоче Гуня. - Вiнча?ться не раб Божий, а гетьман! Пiп поспiшно кива? головою i затягу? на всю церковку густим басом, вiд якого аж у вухах заклада?: - Вiнча?ться гетьман Якiв Остряниця i ра... Осiкшись на мить, панотець запитливо погляда? на Гуню. - Раба, раба, - кива? Гуня. - Жiнка завжди раба. - ...i раба Божа Оришка-а... У церквi повно козакiв, не протовпишся. Вусатi обличчя пливуть перед Оришкою в жовтому свiтлi свiчок, з-пiд нiг втiка? земля, й Орися ще мiцнiше стиску? руку Остряницi... Не вiриться ?й... А земля вiд щастя все пливе й пливе пiд ногами, i церква пливе, i вони з Остряницею пливуть... Пливуть у незнаний, чарiвний свiт... I бачить Орися себе й чоловiка свого на луках бiля рiчки... Йдуть вони, побравшись за руки, а всюди журавлi походжають, сонце ся?, пташки щебечуть... - Вiнча-а?ться... Йде урочиста лiтургiя. Дмитро Гуня i Семен Биховець тримають над молодими вiнцi... Ось пiдходить до них пiп, бере молодих за руки й обводить навколо амвона. I знову Орися наче пливе, не чуючи землi пiд ногами. - Бах-бах-бах! - доноситься знадвору. Пiп мимовiльно вбира? голову в плечi. - То нашого гетьмана з молодою гармашi вiншують, - шепоче Гуня. - Не бiйся, отче! - А я й не боюся, - каже пiп i витягу? з-за халяви пiстоля. - Бачив сiю штуку? - Засову? пiстоля назад за халяву i бере теку iз золотими обручками. - Чи по згодi й любовi береш, гетьмане, ти рабу Божу Оришку? - По згодi, отче, по любовi! - Завжди живи по любовi, хай благословля? тебе Господь на дiло святе i праведне! - басить пiп i надiва? гетьману обручку на палець. Потiм бере другу обручку i поверта?ться до Орисi. - Чи по згодi й любовi йдеш, раба Божа Оришка-а... Орися хоче крикнути на всю силу, голосно, дзвiнко, щоб увесь свiт почув, а натомiсть шарi?ться, наче макiвка, i ледь чутно шепоче: - По згодi, отче, по любовi... Роздiл десятий Коли вранцi виявилось, що повстанцiв пiд Лубнами нема?, Потоцький велiв спiшно вiдбудувати мiст через Сулу. Власне, не увесь мiст, а лише той злощасний пролом, що поглинув стiльки його вiйська. Потоцький був не в дусi i квапив майстрiв. Коли йому доповiли, що в Лубни прибув ротмiстр Хшонстовський, сердито крикнув: - Я чекаю ротмiстра бiля мосту! I знову пiдганяв майстрiв, хоч тi й так уже закiнчували настилати обаполи. - Вашмосць!.. Полковник повернувся, перед ним стояв довготелесий, довгоногий ротмiстр з розкiшними рудими вусами, що смiшно стирчали на його сухому дрiбному личку з маленькими очима i гострим носом. Ротмiстр випинав вузькi груди. - Вашмосць! Дозвольте доповiсти! Ротмiстр Хшонстовський прибув iз загоном у вiдання вашо? милостi. Для мене особисто - це велика честь бути пiд вашим керуванням, проше пана полковника! - Дуже похвально, пане ротмiстр! Як хоругва? - Горить бажанням пошвидше здобути вiкторiю! - Втрати ?? - Незначнi, вашмосць! - Повстанцiв здибували? - Пiд I?ремi?вкою, нижче Сокирно?. Наздогнали кумпанiю, душ сто буде. Лотри заперлися в двох хатах. На мо? вимоги здатися показали менi, проше пана, дулю. - Ай-ай!.. - похитав головою полковник. - То пановi, певно, було непри?мно дивитися на хлопську дулю? - Аж знобило мене, вашмось! Кров менi вдарила в голову. Бо ?стем не бидло, а уродзоний шляхтич. Я загорiвся священною помстою, проше пана. Я забаг вiрьовки з руських сукати. Але викурити повстанцiв з хат було неможливо. Хлопи досить влучно стрiляли. Я велiв пiдпалити хати. Згорiли, вашмосць! - Он як?.. Пощади не просили? - Нi, вашмосць. Коли хати охопилися вогнем, тi лотри у вогнi спiвали пiсень. - Яких? - Сво?х, хлопських, пiсень. Iнших вони не спiвають. - У мужностi ?м не вiдмовиш, - по хвилi мовив полковник i пильно глянув на ротмiстра. - Цiкаво, звiдки хлопи беруть лицарську звагу, пане ротмiстр? - Думаю... е-е... вашмосць... - аж посинiв з натуги ротмiстр. - Думаю, пан Бог посила? нам, уродзоним лицарям, а хлопи перехоплюють i привласнюють собi. - Вельми цiкаво, - полковник здивовано витрiщився на ротмiстра. - Сподiваюсь, що вашо? звитяги, пане ротмiстр, хлопи ще не встигли перехопити й привласнити? - Не встигли, вашмосць! - виструнчився ротмiстр i вдарив себе в груди кулаком. - Моя шляхетська звага тут! - Оскiльки ваша звага при вас, пане, то берiть свою хоругву i розвiдайте шлях до Миргорода! - велiв Потоцький. - Менi стало вiдомо, що Остряниця пiшов саме туди. - Вашмосць, але хоругва стомилася на волостях! - Iдiть, пане, i використовуйте свою уродзону звитягу, доки ?? не перехопили хлопи! Смiливiше, пане ротмiстр! Проявiть вояцький запал. Днями з Бара ма? прибути сюди велике вiйсько його милостi польного гетьмана, а з Ки?ва поспiша? князь Вишневецький з вiрними загонами. З повстанцями швидко буде покiнчено! На другий день мiст уже був полагоджений, а ще через день в Лубни увiйшов iз сво?м вiйськом князь Ярема Вишневецький. З ним прибула чимала сила: гусари во?води кракiвського, кiлька хоругов шляхтича Островського, пiвтисячний загiн хорунжого брацлавського Дзика, великi загони князiв Острозького та самого Вишневецького, угорська пiхота, гусарськi хоругви при шести гарматах, з великим запасом пороху та свинцю. Станiслав Потоцький i зовсiм ожив. - Я надзвичайно радий тобi, мiй любий князю! - обнiмав вiн Ярему. - О, тепер хлопи всмак скуштують наших шабель. А ще як прийде мiй брат, то Остряницi й зовсiм не свiтить. З ексцесами буде покiнчено. Нас чека? славна вiкторiя, князю! Тричi плеснув у долонi. - Вина! - Коли слуги розлили напiй по срiбних кубках, полковник хвацько вигукнув: - За волейну потребу, котра навiки прославить нашу зброю i посрамить схизматську! - За вiкторiю! - пiдняв Вишневецький кубок. - Це? весни таки скрутимо схизматам роги! Шляхта по всiй Укра?нi збира? загони i сходиться до Ки?ва. Там вона пiдожде ?гомосць польного гетьмана i разом пiдiйде сюди. Випили, i Потоцький запитав: - Яка дорога вiд Ки?ва до Лубен? Повстанцiв багато? - Предосить шевлюги розвелося! - iз злiстю вигукнув князь. - Хлопськi збiговиська галасують по всiх волостях. Наше щастя, проше пана, що повстанськi загони дiють зосiбно, кожний у сво?й вотчинi i тримаються сво?х сiл, як воша кожуха. Часто мiж ними нема? нiякого зв'язку, i, що робить одна компанiя, про те не вiда? друга. Розпорошених хлопiв ми вгаму?мо швидше i легше, анiж вони зiйдуться докупи. - О, так! - кивнув полковник. - В цьому наш рятунок! Випили по другому кубку, очi в обох заблищали, голоси погучнiшали. Вишневецький, жестикулюючи, хвастав: - По дорозi з Ки?ва наздогнав один загiн. Аж iз самого Путивля йшов на з'?днання з Остряницею. Душ десь сто п'ятдесят. Пiд орудою якогось привiдця Путивля. - Цiкаво! Князь зустрiв мацапурiв, як i подоба?? - О, так, дорогий полковнику! I на тiм свiтi не забудуть, як я грасував! Наздогнав ?х у долинi. Можна уявити, як затяги поперелякувалися! У мене кiлька тисяч добiрного вiйська, гармати, а в них - один мушкет на трьох лотрiв. Ха-ха! Ну ще коси. Та, може, пара яка пiстолiв! - Вам поталанило, князю! - Стрiлись ми, - розказував далi Вишневецький, - хлопам дiватися нiкуди, почали вони спiшно зариватися в землю, як тi кроти. Викопали шанцi, вал нагорнули, ще й возами свiй табiр обтикали. А пан полковник з власного досвiду зна?, коли хлопи зариваються в землю, то ?х нелегко звiдти викурити. Голоблями будуть вiдбиватися, а не вкусиш ?х... - Так, так... - спохмурнiв полковник, згадавши битву пiд Лубнами. - Впертi й стiйкi схизмати. Iнодi здатнi на чудеса. - Посилаю до них посла. Здавайтеся, велю ?м, бо всiх винищу! Уяви, дорогий полковнику, вiдмовилися. - У них натури, як у турiв! - крiзь зуби мовив Потоцький. - Вони не мають витончено? шляхетностi, тому впертi, як худоба! - Атакую ?х з ходу! Трах-бах - i вперед! Кидаю на них кiлька хоругов гусарiв, ескадрон драгунiв i угорську пiхоту. Уявiть, ваша милiсть... - Захопили табiр? - Схизмати вiдбили напад. - Це на них схоже, - бурчить полковник. - Але чим вони билися? - А дiдько ?х зна? чим! - розводить князь руками. - Сякi-такi в них мушкети й одна поганенька залiзяка... Органiзацi? майже нiяко?... I от вам докука. Я перерихтовую сили, вдруге кидаю гусарiв, драгунiв та пiхоту. Уявiть... - Здалися? - Чорта пухлого! Вдруге вiдбилися. - Але чим? - витрiщився полковник. - Чим попало, вашмосць. А найбiльше голоблями мо?х гусарiв молотили. Жахне було видовисько, проше пана. - Схизмати нiколи не дотримуються правил i воюють нечесними способами. Як дикуни! - Атож, - згоджу?ться князь, - дурно? сили хоч вiдбавляй, от i гатить голоблею по головi шляхетного лицаря. Що не кажiть, варвари цi хлопи превеликi. Ось тому я змушений був провозитися з ними трохи не цiлий день. Бачу, опiр ?хнiй слабша?, видихаються шевлюги! I велю гармашам накрити табiр ядрами. Б'ють мо? лицарi з годину. Аж вози летять угору. Ядер не шкодували. Хлопи й не витримали. Присилають свого посла. Приходить смерд у закривавленiй сорочцi з вибитим оком. Питаю, хто у вас привiдця? Отаман, каже вiн, Путивль. Гаразд, кажу смерду, хай ваш отаман зда?ться менi добровiльно, а за це я вас усiх вiдпущу з миром. Уявiть, дорогий полковнику, смерди вимагають вiд мене чесного шляхетного слова, що я дотримаюсь умов. Даю ?м шляхетне слово. Що менi кошту? його дати? Хоч i двадцять шляхетних слiв. Будь ласка, берiть... Ха-ха! - Чесного слова забагли? - регоче полковник. - Ха-ха-ха!.. - Дав я ?м чесне слово! - й собi регоче князь. - Приходить ?хнiй отаман Путивль до мене добровiльно. Гусари його скручують. Готова птаха! Ну, а компанiя того Путивля, а ?х там з пiвсотнi вцiлiло, покида? свiй табiр i просту? до лiсу. Я гусарському ротмiстру моргнув, ану, мовляв. Ти ж чесного слова ?м, ха-ха, не давав!.. Гусари налетiли й в один мент вирубали лотрiв. - Хлопи страшенно довiрливi, - витираючи сльози, що набiгли вiд смiху, каже Потоцький. - Досить пообiцяти вольностi, та ще й на паперi ту обiцяночку записати, як вони вiдразу ж розходяться по хатах i виглядають пансько? ... ха-ха... волi. То де ?хнiй отаман Путивль? - Привiз його, вашмосцi напоказ. - Вишневецький ляска? в долонi. - Ей, ротмiстре! Уведiть того схизмата! По хвилi тро? жовнiрiв уводять до зали закутого в кайдани отамана. Потоцький з цiкавiстю його розгляда?. На вид йому лiт сорок - сорок п'ять. Низькорослий, але натоптуватий, окоренкуватий, плечi мiцнi й широкi. Велика голена голова, срiбнi пухнастi вуса. Голий до пояса, в рясних шароварах. Жовнiри залишаються бiля дверей, полонений, брязкаючи кайданами, пiдходить ближче, наче вироста?, бiльша? на очах, i полковнику зда?ться, що ось-ось репне пiд його вагою долiвка. - Досить! - кричить вiн. - Стiй! - Стою, - глухим, низьким голосом одказу? отаман. - Хай пан не бо?ться, я руки бруднити об нього не стану. - Ти хто такий, смерде схизматський? - вигуку? полковник. - Отаман Путивль. А ти хто? Потоцький кривить рот в подобi посмiшки. - А я - полковник коронного вiйська. - А-а, полковник... - розчаровано тягне отаман. - Я собачим лайном не цiкавлюся. - Пся крев!.. - зблiд Потоцький i схопився за рукiв'я шаблi. - За тво? глузи я тебе проштрикну шаблюкою! - Спробуй, якщо вистачить моцi! - Я велю тебе на мiському плацi посадити на палю! - аж шалi? полковник. - Побачимо, як ти тодi будеш глузувати! - Дякую за честь! - злегка вклонився отаман. - Паля - то iстинно козацька смерть. За Укра?ну я готовий на все! - Брешеш! Тобi не Укра?на потрiбна, ти грабувати зiбрався! - Пан полковник мiря? мене сво?ю мiркою? - пита? отаман. Потоцький вихопив було шаблю, та передумав. - Нi, - важко диха? вiн. - Не сподiвайся на легку смерть. Я тобi придумаю тортури пострашнiшi! - Пани на це дiло мастаки! - Дещо тямимо, - з погордою озвавс