я Вишневецький. - На пiдлiсть ви здатнi! - люто глянув на нього отаман. - Недарма сказано: не вiр чорту i пану! Iуда! Ти ж чесне слово давав вiдпустити людей за мою голову! Вишневецький налива? в кубок iскристе вино i, смакуючи, довго, з насолодою п'?. Зрештою озива?ться; - Хлопам, як i худобi, можна скiльки хочеш чесних слiв давати! - Вдруге пановi доведеться туго, бо ми на слово не повiримо! - С-смерд! Ти ще смi?ш погрожувати?! - шипить Потоцький. - Кажи, куди вiв свою компанiю? - До гетьмана Остряницi. - Хотiли об'?днатися? - Так, - кивнув Путивль, - наше лихо в тiм, що ми дi?мо зосiбна. А коли б гуртом вдарили, тiльки дим би з вас пiшов! - Ми викоренимо вашу Русь! - кричить Потоцький. - I зосiбна i зобополне! До дябла вируба?мо! - Постривай, пане, швидко ти вiдчу?ш нашу мiць. Вiдiллються тодi вовковi овечi сльози! - Я т-тобi придумаю кару! - шипить Потоцький. - Ти ще вiдчу?ш мiць Речi Посполито?. В полудень на мiський майдан були зiгнанi всi мешканцi Лубен - вiд старого до малого. Майдан в кiлька рядiв оточили гусари в чорних обладунках. Вiдчувши щось неладне, мiщани тислися одне до одного, але жовнiри гнали ?х канчуками та пугами на середину майдану, де до двох стовпiв була пiдвiшена мiдна бочка. Пiд бочкою лежав чималий ворох сухих дров. Люди, поглядаючи на ту бочку, вмовкали i злякано нишкли... Залунали мiднi труби, i на майдан на бiлому конi ви?хав Потоцький, за ним - князь Вишневецький, ротмiстри, стражники та iнша шляхта. Потоцький подав знак, труби стихли, i десяткiв зо три жовнiрiв вивели на майдан закутого в кайдани отамана Путивля. Вiн простував спокiйно, широко i мiцно ступаючи, гордо несучи сиву голову. Його поставили бiля мiдно? бочки. - Людоньки-и!.. - почувся чийсь розпачливий зойк. - Та що ж це вони задумали, окаяннi?.. Потоцький махнув рукою. Труби затрубили i стихли. - Поспiльство! - вигукнув гусарський ротмiстр. - Слухайте ?гомосць пана полковника коронного вiйська, ?диноутробного брата його милостi польного гетьмана Речi Посполито? Станiслава Потоцького! Слухайте всi! Потоцький звернувся до натовпу: - Вiрне поспiльство ?гомосцi пану крулю i Коронi! Перед вами сто?ть закутий у кайдани привiдця бунтарсько? потуги, котрий тiльки те й робив, що шкодив нашiй Коронi й коханiй ойчизнi! Але Рiч Посполита ще ма? предосить моцi, аби вгамувати непокiрних лотрiв! Славетнi лицарi ?гомосцi князя Вишневецького винищили до знаку бунтарське збiговисько, а ?хнiй привiдця Путивль сто?ть перед вами у кайданах i чека? справедливо? кари. Ми не потерпимо нiяких ексцесiв на Укра?нi, бо Укра?на - то ? коштовна перлина в польськiй Коронi. Славне вiйсько Речi Посполито? буде грасувати, як барс, допоки не згине останнiй лотр! Зараз привiдця бунтарсько? згра? отаман Путивль буде живцем засмажений у мiднiй бочцi на повiльному вогнi. Дивiться всi i затямте на вiки вiчнi та iншим бачене передайте. Люта смерть чека? кожного зухвальця, котрий посмi? пiдняти зброю супроти Корони, круля i ойчизни! Потоцький скiнчив погрожувати, ротмiстр махнув рукою, i до мiдно? бочки на стовпах пiдбiгли жовнiри з палаючими головешками в руках i сунули ?х у дрова... Закурився благенький димок, ось вихопився язичок, захитався, але не дiстав до бочки i пожирав дрова. Ще кiлька червоних язикiв вихопилися i нарештi лизнули дно... Жовнiри тим часом пiдносили новi й новi в'язанки дров, кидали ?х у вогонь. - Дивiться i будьте слухняними! - вiв далi Потоцький. - Бо кожного за непослух чека? люта кара! Лiпше панiв сво?х слухати, анiж смажитися у бочцi! - Не слухайте, люди, цього кривавого катюгу! - зненацька вигукнув на увесь майдан отаман Путивль. - Коли ми будемо поодинцi й зосiбно повставати i дiяти кожен побiля сво?? хати, то пани переб'ють нас! А коли ми всi разом за риштунок вiзьмемося та об'?дна?мось, то панам буде не до мiдних бочок, бо земля в них горiтиме пiд ногами! - Хапайте балакуна! - загаласував Потоцький, наче отаман тiкав. - Садiть його в бочку, та пошвидше! З десяток жовнiрiв кинулись до отамана, повисли на його закутих руках. Отаман повiв плечима, жовнiри так i посипались, - Люди-и! - крикнув отаман. - Не бiйтеся опряги, вона славна, коли за рiдну землю! Iдiть, люди, до гетьмана Остряницi! Лушперте паноту до скону лiт сво?х, бо до судного дня у нас з панами миру не буде! Хай наша земля вогнем горiтиме у них пiд ногами! Бiйтеся чвар, незгод i розбратiв! Ми слабаки зосiбно, наша сила в спiльнотi! Дебелий жовнiр з усього маху вдарив отамана кольбою по головi, решта навалилась, потягли його до бочки. Хотiли витягти його по драбинi, та отаман пострушував ?х. - Сам пiднiмуся, душогуби! А ви тремтiть i чекайте кари за всi сво? злодiяння на вкра?нськiй землi! I з цими словами отаман пiднявся до бочки. - Прощайте, люди! - вигукнув востанн?. - За зброю берiться! До Остряницi йдiть! Знову отамана вдарили по головi i напiвпритомного штовхнули в бочку, а дiрку накрили. - Дрова!.. Бiльше дров, пся крев! - крикнув Потоцький. - Хай посмажиться той крикун! Пiднесли ще дров, i вогонь охопив усю бочку. - А-а-а-а! - почувся здавлений крик на майданi. - Перевертайте, перевертайте бочку, щоб лотр з усiх бокiв пiдсмажувався! - радив Потоцький. Жовнiри заметушилися, однi пiдносили дрова, iншi великими гаками перевертали бочку, аби ?? рiвномiрно охоплював вогонь. - Цiкаво, як вiн себе почува? всерединi? - повернувся Потоцький до Вишневецького. - Принаймнi не може поскаржитися, що йому холодно? - вiдповiв князь, i обо? зареготали. Бочка почала червонiти, наче бралася кров'ю... - Люди-и-и! - зненацька почувся розпачливий крик на майданi. - Та це ж лютi звiрi!.. I стихло... Потiм хтось у тишi вигукнув: - За зброю берiться, люди, та купно до Остряницi йдiть! Роздiл одинадцятий Прокинувшись, Остряниця лежав якусь мить, не розплющуючи очей i не ворушачись. Вiдчував на сво?му плечi рiвний, спокiйний подих Орисi i насолоджувався тим душевним споко?м i рiвновагою, що полонили його того ранку. Хтозна й коли в нього була така рiвновага в душi, такий затишок на серцi! На мить захотiлося нiкуди не квапитись. Днi тодi будуть видаватися довгi-предовгi. I життя тодi видасться довгим, наче два вiки. Всмак тодi наживешся. I вечiр свiй зустрiнеш мудрим, спокiйним. А коли тобi вгору нiколи глянути, дня не вистача?, коли кида?шся з битви у битву, коли тебе терзають власнi думи i ти поспiша?ш, аби викрутитись з одно? оказi? й ускочити в другу - коротке тодi вида?ться життя. Ой, яке коротке! Але яке з них значнiше й багатше? Перше? Друге? Остряниця тихо посмiхнувся сам собi, сво?му щастю i, звiвши голову, сперся на лiкоть. Орися лежала бiля нього, i вiн замилувався ?? молодим, здоровим тiлом, що навiть сонне, розслаблене зберiгало нуртуючу жагу молодо? жiнки, що саме стала на порi сво?? чарiвно? зрiлостi. Легенько провiв рукою по ?? струнких звабних ногах, вiдчуваючи при?мно-хмiльний сором. Прислухаючись до ?? тихого дихання, кра?м вуха вловив приглушенi вiддаллю пострiли. I вмить душевного спокою та рiвноваги як не було. Мимовiльно зiтхнув i обережно, аби не розбудити дружини, встав, натягнув шаровари, взув чоботи i в сорочцi вийшов надвiр. Ранок ще тiльки народжувався, над Миргородом палав схiд, i в очах кота, що сидiв на призьбi, палахкотiли малиновi вiдблиски. Але повiтря ще не скинуло з себе ранкову млу, видавалося сонним i лiнькуватим... Звiдкiлясь нечутно вирнув Онисько Завiрюха. - Доброго ранку, пане гетьмане! - Молодий, свiжий i бадьорий Онисько, як завжди, посмiхався. - Здоров, козаче! - Остряниця ляснув його по плечу. - Мiцний ти, брате! Об тво? плечi, як об каменюку, руку заб'?ш! - М'якотiлi тiльки равлики, пане гетьмане! А я б волiв залiзним бути! - Залiзним, кажеш? А для чого? - Остряниця поглянув на палаючий схiд. - Глянь, як гарно!.. Нi, лiпше залишайся, хлопче, таким, як ?. Залiзу не притаманнi людськi почуття. Нi щастя, нi горе, нi радiсть, нi бiль, А без них людина зачерствi? i закам'янi?, як тi кам'янi баби в запорозьких степах. - Прислухався до пострiлiв, що линули з околицi. - Що там? - То Гуня лядську хоругву ганя?. - А де вона взялася пiд Миргородом? - А бiс ?? зна?, - стенув плечима Онисько. - Дозорцi в степу здибали. Мабуть, вночi заблукали ляхи, то Гуня й помчав ?м дорогу показувати. - Прислухався до тупоту копит. - Вже повертаються! - Ану, хлопче, злий менi! - Остряниця скинув сорочку i пiдставив плечi. Довго iз задоволенням хлюпотiвся в студенiй водi, кректав, i, коли витерся рушником, тiло на ньому аж рипiло. З насолодою вдихав свiже ранкове повiтря i вiдчув себе дужим i молодим, Вулицею затупотiли конi, й невдовзi за тином замаячiла Гунина гостроверха шапка з бiлим денцем та золотавою китицею. - Гетьмане! - озвався Гуня вiд ворiт. - Потоцький хоругву на розвiдку вислав до Миргорода, то я, поки снiдати, поганяв ?? добряче в степу. Гуня з козаками в'?хав у двiр, женучи поперед себе довготелесого поляка з розкiшними рудими вусами й дрiбним личком. - Хоругва наказала довго жити, а цього цибаня привiв, аби язика йому розв'язати. Але ж i прудкий. Кинув свою кумпанiю напризволяще, коли побачив, що непереливки, i втiкав так шпарко, що ледве наздогнали його. - Я не тiкав! - верескливо закричав полонений i смiшно заворушив вусами. - Я мчав, як лев, за пiдмогою! Козаки гучно реготали, глузливо поглядаючи на "лева", i той зiщулився вiд ?хнього смiху. - Ти хто за ?ден? - запитав Остряниця. - Я - уродзоний шляхтич! - довготелесий гордо випнув вузькi груди. - Але бiльше я не скажу вам нi слова! Мо? вуста зацiпленi! I вiн стулив тонкi синюватi губи. - Ониську! - кивнув Остряниця джурi. - Ану розкрий уродзонi вуста! - Один мент! - Онисько витяг запоясник, граючись блискучою крицею, пiдiйшов до шляхтича, недобре посмiхаючись. - Ну, пане ясновельможний, давай розкри?мо ротика... - Ви не смi?те!.. - закричав той. - Це насильство! Я вам не бидло, я ротмiстр Хшонстовський! - Так би й сказав, а то викаблучу?шся, як що путн?! - Але я бiльше не скажу нi слова! Нiц не в?м! Мо? вуста... - Ониську! - Один мент, пане гетьмане! - Я... я скажу, - забелькотiв ротмiстр, задкуючи вiд Ониська. - Я з Лубен... Там i пан полковник Потоцький. - Чого вiн там сидить? - Пiдмогу чека?, - покiрно вiдповiв ротмiстр. - До нього ма? прибути його милiсть польний гетьман з коронним вiйськом. Вiн уже вирушив з Подолi?. Крiм того, пан полковник очiку? князя Ярему Вишневецького, котрий поспiша? з Ки?ва. - Благально вигукнув: - Але бiльше я нiчого не знаю! - Схоже на правду! - кивнув Гуня. - Правда, чистiсiнька правда! - белькотiв ротмiстр i випльовував вус, що лiз йому в рот. - Чув iще кра?м вуха... Потоцький ма? з Вишневецьким iти в Лукомль, щоб знищити там загiн якогось Сокирявого. Щоб той не встиг з вами з'?днатися. Остряниця переглянувся з Гунею. - Не будемо гаяти часу. Потоцького треба розбити, поки йому не надiйшла пiдмога. Заодно - виручити Сокирявого. У нього чималий загiн в Лукомлi, для нас це теж пiдмога. Вели, Дмитре, сурмити похiд! - Люблю похiд! - блиснув очима Гуня. - В один мент зберемося, обози ще звечора готовi. - Вказав на ротмiстра: - Аз цим левом що чинити? Стяти йому голову та хай iде собi з миром? - А-а-а... - ротмiстр затремтiв i впав на колiна. - Помилуйте, проше пана... Бога молитиму... - Жити хочеш? - запитав Остряниця. - Хочу, ваша милiсть, ой як хочу, - повзав на колiнах ротмiстр. - Помилуйте, я все сказав... Жити хочу... - А чого ж ти йшов на Укра?ну, як жити хочеш? - поспитав гетьман. - Жiнок та дiтей по селах вирiзати? - З примусу, проше пане, з примусу йшов. Його милiсть польний гетьман присилував... Та я пташки за сво? життя не зобидив. Остряниця оглянувся, бо хтось узяв його за рукав сорочки. Орися дивилася на нього благальними очима. - Помилуй... Який же вiн ворог, коли на колiнах повза?? Вiн навiть не людина вже... Не треба кровi хоч сьогоднi вранцi. I такими благальними очима дивилась, що Остряниця сказав козакам: - Витягнiть цю худобину за мiсто, дайте йому потиличника, i хай вшива?ться геть до бiсово? матерi! Хшонстовський на колiнах поповз до Орисi, хапав ?? руку, намагаючись поцiлувати. Орися вiдсмикнула руку, гидливо витерла ?? i пiшла в хату... Залишивши Миргород, Остряниця з пiвдня обiйшов Лубни i попрямував на Лукомль, аби не дати Потоцькому напасти на мiсцевих повстанцiв. Крiм того, в гетьмана була задумка розбити Потоцького, доки йому не пiдiйшла пiдмога... Вiйсько рухалось похiдним маршем, попереду розвiдка, далi козацька кiннота, за нею обози й пiшi загони. Дмитро Гуня з сво?ми козаками раз по раз виривався вперед, як вiн казав, "винюхувати дорогу" i надовго зникав, а коли повертався, то з гуртами сiльських дядькiв. Остряниця дорогою розсилав загони по волостях, селах, аби тi пiднiмали селян на боротьбу й вирушали до нього на помiч. Це не могло не позначитися на чисельностi вiйська, адже гетьман щодня розсилав по кiлька загонiв. Гуня бурчав, що так вони розпорошать сво? сили на малi загони, котрi розбредуться по селах, а Потоцький може не сьогоднi-завтра напасти. Одначе гетьман стояв на сво?му i продовжував розсилати сво?х людей з унiверсалами, в яких кликав людей братися за шаблi. Весна була в розпалi, сяяло ласкаве, щедре сонце, не вгавало птаство, далина слалася перед ними неоглядна .. Дороги сухi, хоч котися, пашi коням вдосталь, та й люди запаслися провiантом, ? поки що порох. Веселе пожвавлення панувало у вiйську. Орися ?хала поруч з Остряницею в голубих шароварах, малиновому жупанi, в смушковiй шапцi - козак козаком! Ще й шабля при боцi висить i пiстоль за поясом. Кiнь пiд нею аж гра?. Орися, як мак, цвiте. Не хочеш, так замилу?шся молодицею. Аж попишнiшала за цi днi, налилася здоров'ям, снагою життя, форми ?? тiла заокруглилися, як налива?ться молода, здорова жiнка, коли вона вщерть переповнена щастям i коханням.... Iнодi вiд повноти щастя, вiд буйно? весни й неоглядно? далини, що слалася перед нею, Орися пускала коня клусом, вихоплювалася далеко вперед i мчала в захватi, наче на крилах летiла... I Остряниця мчав за нею, забувши про все на свiтi. Козаки тiльки головами хитали... Закохався гетьман, як парубок, ще голову свою стратить! Орися зiстрибувала з коня серед розма?ття весняних трав, рвала жовту кульбабку та конюшину, жовтий яскравий звiробiй чи золотисто-жовтий горицвiт, плела вiнок i спiвала: Ой рано - рано зiйшло сонечко кохане! Жала Орина шовкову траву, Загубила вона свiй золот перстень, Та й пiшла вона лужком - бережком. - Ви косарики, ви коханi?, Викосiть ви менi шовкову траву Та знайдiть мiй золот перстень. Першому буде шовкова трава, Другому буде мiй золот перстень, Третьому буду я сама молода, Сама молода, як та ягiдка... Першими напали на загiн отамана Сокирявого драгуни князя Острозького. Побачивши перед собою не козакiв, а сiльських дядькiв, озбро?них як попало, драгуни з гиком i свистом понеслися на юрму. Окопуватися вже не було часу, i селяни ставили в ряд вози i дали залп по драгунах. З десяток вершникiв вирвали кулi з сiдел. Розмахуючи шаблями, драгуни розвернулися й подалися назад, перешикувалися i знову кинулися на довгий ряд возiв... Але селянськi самопали били так влучно, що драгуни вдруге вiдкотилися назад. - Стiйте! Стiйте, пся крев! - горлав ротмiстр. - Кого ви злякалися? Кому славне лицарство показу? спини? Сором, панове! Перед вами купка селюкiв. А ви ж орли Посполито?! Ганьба! Вперед! Втрет? понеслися драгуни. Огризнулись вози самопалами, посипались драгуни з сiдел... Знову залп! Отаман Сокирявий, дрiбний на вигляд селянин в латанiй-перелатанiй сорочцi, спокiйно смоктав люльку, сидячи на возi, й дивився, як на його загiн мчали драгуни. Жодна риска не ворухнулася на його кiстлявому сухому лицi, засмаглому, аж оливкового кольору. Маленькi очi сховалися в густу сiтку зморщок, що густо поорали лице... Драгуни все ближче i ближче. Сокирявий спокiйно собi кадить люлькою. Та ось пiдняв руку, махнув. Гримнув залп. Другий... Заляскали пострiли врiзнобiй... Покотилися вершники, падають конi, курява стовпом сто?ть.... - Почухали ляшкам боки, i досить! - каже вiн i зiстрибу? з воза. - Ану, товаришi молодцi, заманiть унiятiв пiд лiсок. Використавши передишку, селяни хутко запрягли коней i подалися до лiсу. Ледве драгуни забачили, що селяни втiкають, скочили на коней i понеслися навздогiн. Вози котилися дорогою, дядьки димiли на возах люльками. - Пiдпускайте поближче! - наказував Сокирявий. - А тепер - стiй! Вози спинилися, дядьки робили залп, переднiх драгунiв як вiтром здувало з коней... - По?хали, товариство! - казав Сокирявий, i вози знову торохтiли дорогою, а драгуни пiдбирали поранених та вбитих. Так повторялося декiлька разiв, аж доки Сокирявий не дiстався перелiску. Тут починалося болото. Болото було пiдступне: драговина на драговинi. Сунешся - поминай як звали! А зверху драговина затягнена зеленою травою, мохом... Сюди й заманював Сокирявий драгунiв. Порiвнявшись з болотом, дядьки пострибали з возiв, вози поторохтiли в глиб лiсу, а дядьки стояли собi на дорозi, курили, очiкуючи драгунiв... - Рубай хлопiв до цурки! - кричав ротмiстр. - ?м нiкуди дiтися! Селянам нiби й справдi не було куди поткнутися, стояли вони посеред дороги, опустивши руки... Та тiльки драгуни наблизились, дядьки несподiвано сипонули низиною, де рiс рогiз та блискотiли озерця. - Втiкають, лотри! - загаласував ротмiстр. - Виловлюйте схизматiв, випужуйте ?х з кущiв! Перша хоругва драгунiв, пiдбадьорена втечею ворога, погналась за ними, розпорошилась по низинi i подалася зеленими травами. I тут сталося негадане. Конi раптом дико заiржали, пiрнаючи в смердюче багно по черево, а далi глибше... Переляканi драгуни зiстрибували з коней i самi тонули... Iншi хоругви вчасно встигли спинитися на краю небезпечного болота й, оцiпенiвши од жаху, дивились, як кона? в драговинi добiрна хоругва князя Острозького. - Ура-а-а! Заметались драгуни, спереду болото, а позаду - козаки. Деякi, охопленi панiкою, кинулися на болото й потопилися... Козаки налетiли на драгунську хоругву, i заблискотiла криця! Люто рубався Остряниця, вирвавшись поперед. Рука не знала втоми, душа - спокою. Вибира? драгуна, кидав до нього коня й з усього маху сiк ворога по ши?. Шабля входила в вороже тiло нечутно, ворог тихо зсовувався з сiдла i падав пiд ноги коневi... Дiяв гетьман з холодним розрахунком, нi на мить не втрачаючи над собою контролю. Мигнувши в повiтрi, шабля падала на плечi ворогу i розсiкала його вiд ключицi до пояса... Остряниця ловко володiв шаблею. - На ши? нам захотiли сiсти, пани-ляшки?! - несамовито кричав гетьман. - А крицi козацько? не хочете скуштувати? Драгунська хоругва князя Острозького була вирубана до ноги. Бiй вiдклекотiв, як i спалахнув, - швидко. Козаки виловлювали драгунських коней, збирали трофе?. Остряниця запалив люльку i, зiстрибнувши з коня, сiв на морiжку, очiкуючи Сокирявого. Дядьки виглядали з-за кущiв, перемовлялися мiж собою. - Та виходьте, бо вже набридло ждати! - крикнув ?м Остряниця. - Драгунiв у болото заманили, а сво?х злякалися. - А ви хто такi? - Якщо ляхiв порубали, то, виходить, сво?. - Та воно й таке. - I дядьки, обминаючи драговини, виходили на дорогу, все ще обережно озираючись. - Скiльки ж вас, пани молодцi? - Двiстi, гетьмане! - пiдiйшов маленький кiстлявий дядько iз зморшкуватим личком. - Я отаман Сокирявий. - Добре ляхiв заманили! - ручкався з ним гетьман. - Ми на цьому болотi всi стежки зна?мо, як сво? п'ять пальцiв. Козаки тим часом зганяли докупи полонених драгунiв. Як побачив ?х Сокирявий, потемнiв на виду, вихопив у селянина вила, кинувся на них, проштрикнув одного, потiм другого, третього. - Стривай, чоловiче, ти що, здурiв?! - кинувся йому навперейми Остряниця i вирвав з рук вила. - Це вже не бiй, а вбивство! Ми ж не звiрi, отамане! - Не звiрi, так хочу бути звiром! - кричав Сокирявий, почорнiвши вiд гнiву, i невiдомо було, де в нього бралося стiльки сили. - Не звiрi, кажеш, гетьмане? Може, й так. Я все життя сво? чуба тiльки працею грiв. Жив з пучок, хлiб ростив та бортництвом займався. Мухи за сво? життя не зобидив. А хто мене звiром зробив? Хто, як не пан. Живцем нас облуплював, все, що захоче, iз зубiв вирве, а забере. Так до голого колiна й доробивсь. Пан з нас останнi соки вичавлював, а вiн такий, що й на кропивi мед збере. I жiнкам нашим життя не було. Пан ?х гвалтом примушував з ним спати. Та не скорились ми, не зiгнули карка. То вiн тодi навiв жовнiрiв. Все село з димом пiшло. Жовнiри гвалтували на наших очах жiнок наших i дочок. А ми стояли, пов'язанi, i скреготiли зубами. В мо?? жiнки вирiзали груди i били ними мене по лицi. Дiтей роздягали й окропом ?х обливали... Ось так, пане гетьмане. Хiба не станеш пiсля цього звiром? Вони зробили мене звiром, так хай же тепер не нарiкають, що хлопи бунтують. Я поклявся: вирвуся на волю - вiдомщу! Великою люттю вiдомщу. Все буду рiзати, що паном-ляхом зветься. I я мщу! Сокирявий обхопив голову руками i застогнав. Остряниця поклав йому руку на плече. - Стисни зуби, отамане, буде i на нашiй вулицi свято! - Я зуби зцiпив. Давно зцiпив. Але я до смертi, до останнього свого дня не забуду, що вони чинили. Це карб на все життя. - Приставай до мене, i пiдемо на Лукомль, - сказав гетьман. - Туди ма? пiдiйти Потоцький, треба добре його зустрiти. Сокирявий заперечливо похитав головою. - Нi, ми будемо сво? мотузки сукати. Нiкуди я звiдси не пiду! - вперто i твердо мовив. - Я буду ?м тут мстить. У цих краях, де вони чинили звiрства. Я заманюю ляхiв у болото i дивлюся, як вони мул ковтають. Насолоджуюсь ?хнiми криками, коли вони конають. О, багато ?х пiшло в ту трясовину, а ще бiльше пiде. Тому я не пристану до тебе, гетьмане. Я битиму ляхiв тут. Доки повне болото не натоплю - не заспокоюся. Прощай, гетьмане. Давай обмiня?мося люльками на згадку. Дай менi свою, а собi вiзьми мою. Ти будеш мене згадувати, а я - тебе. I будемо спiльну справу робити - ляхiв нищити. Доки я живий, доти вони i конатимуть в цiм болотi!.. Захопивши Лукомль - невелике, але досить укрiплене мiстечко, - i винищивши жовнiрську залогу, Остряниця встановив у мiстечку козацьку владу, лишив старшину Недригайла з двома сотнями козакiв, а сам пiшов на Слiпород. Туди, за вiдомостями, одержаними вiд розвiдки, прямували Потоцький i князь Вишневецький. Те, що Потоцький встиг з'?днатися з Вишневецьким, дещо ускладнювало справу. Доводилось поспiшати, допоки сюди не прибуде ще й коронний гетьман з вiйськом. Остряниця ще не знав, якi сили привiв сюди Вишневецький - вiдомий кат i душитель укра?нського народу, - але здогадувався, що чималi. Тепер вiйсько Потоцького значно збiльшилося. Вiн i до того переважав Остряницю, а тепер i поготiв... Нi-нi, та й з'являвся у серцi вiдчай, чи не задарма вiн кида?ться мiж мiстами, шукаючи зручного мiсця для бою. Чи не все одно, де битися? Поляки й зараз сильнiшi, а коли прибуде сюди польний гетьман з коронним вiйськом, тодi й зовсiм буде скрутно повстанцям. В хвилини сумнiвiв та вiдчаю, витягав люльку отамана Сокирявого... Чубук ?? був покусаний i погризений... Вчувалося гетьману: "Дiтей окропом обливали... В мо?? жiнки груди вирiзали i били ними мене по лицi..." - линув у його вухах отаманiв голос, i гетьман стискував зубами люльку... Катюги! Душогуби! Татари такого не чинили. Тi в ясир гнали люд, стинали голови, але не додумалися вирiзувати у жiнок груди i бити ними чоловiкiв... Чорнiв гетьман, новi зморшки залягали на його схудлому лицi... Глибше западали очi... А вiн сподiвався на сiмейний затишок! Ось тобi й вибрав час для кохання. Ось тобi й забаг тихого сiмейного щастя! Зцiпить зуби гетьман, аж на щоках заграють жовна, i мовчить. ?де поруч з ним Орися годину, другу, нi слова. Як уже не пробу? вона розважити його, тiльки хмуриться. - Не той час ми вибрали для щастя! - вихопиться в нього, i знову мовчить. Орисi ж починало здаватися, що Остряниця ?? розлюбив, охолов до не?. У вiдча? вона ладна була накласти на себе руки... Щодень вiн ставав похмурiшим, замикався в собi, а коли i говорив з нею, то думав про iнше. Така рiзка змiна в його поведiнцi кидала ?? у вiдчай. Орися не знала, як запобiгти горю, i шукала власно? загибелi. Пiд Слiпородом, коли козаки йшли на приступ, Орися й собi кинулась в гущу битви... Дiзнавшись про наближення повстанцiв, мiщани та ре?стровi козаки пiдняли повстання в мiстi, вбили польського старосту, перебили жовнiрську залогу. I вийшли навстрiч повстанцям. Вiдразу ж посипались скарги на старосту та жовнiрiв: - Звiрi, а не люди! Що хочуть, те й чинять! - Жiнок наших гвалтують i дочок! - Чиншами душать! - Руськими суками та псами нас обзивають!.. - Люди добрi! - звернувся до них Остряниця. - Старосту ви вже вбили, урядовцiв розiгнали, тож починайте по-новому жити. Виберiть свою владу козацьку, захищайте мiсто i боронiть свою волю. Бо нiхто ?? вам готово? на тарелi не пiднесе. Тримайтеся купи i гуртом волю вiдстоюйте! Пiд Слiпородом повстанцi витримали жорстоку цiлоденну битву. В полудень до мiста пiдiйшли Потоцький - та Вишневецький з вiйськами, що в кiлька разiв переважали повстанськi сили. Суцiльною лавою посунули вороги на мiсто. Гармати з обох бокiв аж захлиналися, все потонуло в гуркотi й диму. Поляки засипали мiсто ядрами, спалахували пожежi, й повстанцi та мiщани ледве встигали ?х гасити. Приступ вiдбили, але з великими втратами. Вiйсько Остряницi тануло. Пiдмоги, незважаючи на розiсланi загони, поки що не було. Та й не могли селяни пробитися крiзь жовнiрськi заслони. До всього ж мiсто переповнилося пораненими, i ?х нiколи було перев'язувати... Орися пiшла по хатах, зiбрала жiнок, i як могли рятували поранених. А в Слiпородi майже на кожнiй вулицi, замалим не в кожному дворищi падали ядра. Поранених збiльшувалося з кожною годиною, мертвих нiколи ховати... Бiй клекотiв увесь день. Скiльки атак вiдбили повстанцi - нiхто не пам'ятав. Мiсто трималося. Як не скаженiли вороги, але жоден з них не пiдiйшов навiть до валу. Зрештою Потоцький прислав послiв. Вони пiд'?хали до валу, махали шапками й кричали, щоб козаки не стрiляли. - Коня! - крикнув Остряниця. Гуня хотiв було затримати гетьмана, та той вихопився в сiдло i вдвох з джурою подався за мiську браму. З'?хались неподалiк валу, де густо лежали трупи жовнiрiв. Ротмiстр з холодним пещеним лицем, зберiгаючи кам'яний спокiй, хоч його кiнь i топтався по трупах жовнiрiв, велемовно почав: - ?гомосць пан полковник Станiслав Потоцький вимага?, аби гетьман негайно припинив опiр i здався на милiсть переможцям! - За яку цiну? - глухо запитав гетьман. - ?гомосць коронний гетьман збереже за гетьманом булаву i нагородить пана гетьмана ма?тком! Хорунжий, що був з ротмiстром, свердлив гетьмана ненависними очима, кусав губи i все тягнувся рукою до пояса, де в нього стирчав пiстоль... Онисько не спускав з нього настороженого погляду. - Пан гетьман дарма сподiва?ться на вiкторiю! - говорив ротмiстр скучним, безбарвним голосом. - Рiч Посполита ще здатна насипати хлопам солi на рани. У ?гомосцi пана полковника уже шiстнадцять тисяч вiйська. Це разiв у три перевищу? козацьке. Крiм того, ?гомосць польний гетьман з коронним вiйськом уже пiдходить до Ки?ва i скоро буде тут. I тодi ми влашту?мо вам волейну потребу. З вашими ексцесами буде назавжди покiнчено! На що сподiва?ться пан Остряниця? Фортуна повернулась до вас боком. Ваша компанiя вже бардзо порiдiла, помочi нiяко?. Мiць ваша зломлена. Трiумф вам i не свiтить! А ми пропону?мо вигiднi умови: скласти зброю, i булава лиша?ться за паном гетьманом. Ре?стр буде збережено в межах шести тисяч, або шести полкiв. - Нi, пане, з цього дива не буде пива! - вiдказав гетьман. - Це останн? слово пана? - запитав ротмiстр. - Пан вельми пошкоду?. Пан полковник зiтре з лиця землi Слiпород! I тодi можете суплiкувати хоч до самого Бога! - Згинь, руська собако! - зненацька вигукнув хорунжий, котрий до цього й пари з уст не пустив. I вихопив пiстоль. - Згинь, схизмате! Сухо трiснув пострiл. - Ай!.. Сто дяблув! - закричав хорунжий, схопившись за свою прострелену руку. - Кидай пiстоль! - крикнув Онисько. Хорунжий розчепiрив пальцi, i пiстоль упав на землю. Онисько витяг з-за пояса другий пiстоль, повернувся до ротмiстра. - Сподiваюсь, що хоч пан ротмiстр не буде замахуватися на життя гетьмана? - запитав Онисько. - Я... е-е... не буду, - зблiд ротмiстр. - Повертайте коней! - наказав Онисько. - Але ж... - ротмiстр вбрав голову в плечi. - Я стрiляти в спину не збираюся! - вiдказав Онисько. - Не вашо? пiдступно? породи. Хоча пана хорунжого й треба було забити! На тому й скiнчилися переговори. Польська кiннота знову кинулася на приступ... Коронна артилерiя засипала мiсто ядрами. Аби врятувати мешканцiв Слiпорода вiд обстрiлiв, Остряниця вночi залишив мiсто. ...I почалися гiркi невдачi. Потоцький наступав на п'яти. День у день, навiть уночi вiд нього неможливо було вiдiрватися й тим бiльше де-небудь зачепитися. I бо?, сутички, втрати, втрати... Великi й кривавi. Повстанське вiйсько катастрофiчне тануло. Гинув у першу чергу ар'?ргард - козаки, котрi всi цi днi мужньо стримували натиск полякiв. Остряниця метався в районi Лубен, Миргорода, Слiпорода, Лукомля, вiдбивався, сам нападав i, несучи втрати, змушений був вiдходити. Так не могло довго тривати. Трагiчна розв'язка наближалася. I це добре розумiв гетьман. Хоч повстання i набуло широкого розголосу на Укра?нi, одначе повстанцi так i не спромоглися об'?днати сво? сили. Бiльше того, вони неохоче йшли на таке об'?днання, кожен загiн дiяв в межах свого села, волостi чи, зрештою, лiсу, урочища. Це було на руку Потоцькому. З таким повстанням вiн хоч i з великими труднощами, а все ж мiг справитися. Загони дiяли нарiзно, не маючи нiякого зв'язку мiж собою, i гусарськi та драгунськi хоругви оточували ?х i пiсля впертих, запеклих бо?в або знищували, або розпорошували. Головнi ж сво? сили Потоцький кинув на Остряницю. До Потоцького замалим не щодня прибувало пiдкрiплення, i почував себе полковник впевнено. Остряниця, залишаючись без свiжих сил, щодень втрачав козакiв. Тому змушений був вiдходити й вiдходити, а доки - й сам не знав. Потоцький насiдав, розумiючи, що вiд цього залежить майбутнiй успiх. Вимотати повстанцiв, знекровити, оточити, не допустити до них пiдмоги i наступати, наступати ?м на п'яти. Надiйде такий час, коли повстанцi не витримають або в них скiнчиться порох. I тодi можна скрутити ?м роги! Остряниця метався по рiвнинi, почуваючи себе у пастцi. Пiдмоги нiяко?, вiйсько тане на очах вiд безкiнечних обстрiлiв коронно? артилерi?, виснажу?ться довгими походами. А запаси пороху не вiчнi. I, як на ту бiду, Остряниця нiде не мiг зачепитися, звiдусiль його вибивали, i мусив знову кружляти й кружляти. А кiльце навколо все звужувалось i звужувалось... Почорнiв, очi глибоко запали, щоки затяглися, вуса ще дужче посрiблилися. Але у вiдчай не падав, це лише прискорило б загибель. Дiяв розсудливо, з холодним розумом. Робив усе, що мiг, але становище не кращало. Нi вдень, нi вночi не злазив з коня, конi пiд ним не витримували, ?х доводилося мiняти. Гетьман тримався. Сухi губи стисненi, в запалих очах - не вщуха? вогонь, i по ньому можна було здогадатися, що гетьман напружено шука? виходу. А виходу не було. Тому себе не берiг, майже в кожному бою водив перед, врубувався в саму гущу ворогiв, але смерть його обминала... А десь глибоко в мозку билася думка: все. Програв. Повстання вже приречене, i нема? тако? сили, котра б його порятувала. Ну мiсяць вони ще протримаються, ну два, а тодi що? Так i буде крутитися побiля Лубен, Миргорода чи Слiпорода? Потоцький постара?ться його звiдси не випустити. Крiм того, вiн чека? польного гетьмана iз свiжим вiйськом. Тодi залишиться хiба що з честю полягти на полi бою. Все частiше й частiше з'являлася думка про марнiсть подальшо? боротьби. Спершу вiн лякався то? думки, гнав ?? вiд себе, та вона мiцнiла в ньому з кожним днем, i вiн дедалi яснiше почав уявляти поразку. Боротьба марна. Принаймнi сьогоднi, це? весни... Ворог сильний. У повстанцiв ще не знайшлося вiдповiдно? сили. Вони не зумiли об'?днатися i спiльно повести наступ за волю. А може, нема? ще вiдповiдних умов? Чи не визрiло як слiд повстання, спалахнуло передчасно? Чи не лiпше сьогоднi зберегти людей в iм'я завтра?.. Думав i не знаходив вiдповiдi... Не вистачало ще яко?сь краплi, аби думка про марнiсть подальшо? боротьби остаточно заволодiла ним i вiн би, не вагаючись, пiдкорився ?й. Точнiше, не вистачало двох крапель. Перша крапля капнула в битвi за мiст через Сулу. Пiвдня Остряниця утримував мiст, аби не пустити полякiв за Сулу. Тi шалено атакували, але поки що без успiху. За пiвдня битви земля бiля мосту була переорана, перепалена й густо закипiла козацькою кров'ю. З обох бокiв лежало чимало вбитих. Але мiст треба було будь-що втримати, i Остряниця тримав. Гуркiт не затихав увесь день. Потоцький не шкодував пороху, коронна артилерiя рясно засипала повстанцiв ядрами. В розпалi бою Остряницю хтось покликав: - Яшо... Вчувши сво? iм'я (ранiше по iменi його нiхто не називав), гетьман рвучко обернувся. Орися!.. Провiв рукою по лицю, витираючи сажу, кров, зiтхнув: - Ти? Орися зiстрибнула з коня й, ведучи його на поводу, пiдiйшла до нього з нiмим благанням в засмучених, згорьованих очах. - Яшо... Поки ще не пiзно... Гетьман дивився на не? здивовано. В колотнечi останнiх днiв, безкiнечних бо?в, гарматного гулу, кровi i диму вiн зовсiм було про не? забув. Та й не було коли думати i бачити Орисю: вдень i вночi вiн знаходився в ар'?ргардi свого вiйська... Тепер, дивлячись на Орисю, на ?? схудле, посiрiле лице, на сумнi очi, повнi пекучого болю, на мить згадав Голтву, хатину в тихому завулку, мiсяць, що заглядав у вiконце, Миргород, вiнчання... I розгубився... "Це ж я скалiчив ?й життя", - гiрко подумав. Стояв перед нею, опустивши руки, й винувато клiпав очима. - В цьому пеклi я й забув про тебе... - Ти мене розлюбив? - бiлими губами запитала вона. Остряниця не вiдповiв, бо жовнiрськi хоругви знову пiднялися. - Ах, чорт!.. - бурмотiв вiн, стежачи за бо?м. - Яшо!.. - у вiдча? вигукнула Орися. - Ти чого? - грубо запитав вiн i спохватився. - Пробач... Таке твориться, що i янгол не витрима?. Ох, Орисю, не той час ми вибрали для щастя! - Пане гетьмане! - примчав закривавлений сотник Щербина. - Биховець просить пiдмоги. У нього великi втрати! - Джуро! - гукнув Остряниця. - Мчи до старшини Недригайла, хай переходить iз сво?ми хлопцями до Биховця! Сотник i джура помчали, гетьман знову спостерiгав за бо?м. Без угаву била коронна артилерiя, i ядра густо рвалися на позицiях козакiв... Передишки не було й на мить. - Ах, чорт! - бурмотiв вiн. - Якби у нас було хоч трохи гармат. Гинуть же люди! - Яшо! - Орися зважилась i поклала йому руки на плечi. - Боже мiй, на кого ти схожий!.. Один лише вогонь в очах. Отямся, Яшо. Батогом обуха не переб'?ш. Цього разу не пощастило нам, вдруге пощастить. Вiдступися, коханий. Вiдмовся вiд гетьманства. По?демо хоч свiт за очi... Хату збуду?мо... Хоч курiнь... I я кохатиму тебе... I сонце нам сяятиме... Остряниця не витримав. Завжди врiвноважений, зовнi спокiйний, вiн вибухнув не властивим йому гнiвом: - Чого ти нидi?ш?! Ти що - слiпа? Чи не бачиш, що твориться? Люди гинуть, справа наша гине, а тобi коханнячко?.. Викричав i пошкодував. Та вже було пiзно. Орися потемнiла й до кровi прикусила губу. - Зрозумiй мене... - почав було вiн, та Орися скочила в сiдло i з мiсця пустила коня вчвал... Проводжаючи ?? поглядом, Остряниця побачив, що вона круто повернула коня й помчала на лiве крило козацько? оборони, де густiше всього падали ядра. - Стiй! - не тямлячи себе, крикнув Остряниця. - Ти збожеволiла? Але голос його потонув у гуркотi бою. - Коня! Орися вже вихопилась на рiвнину, польськi гармашi, певно, примiтили одинокого вершника, бо лiворуч i праворуч Орисi почала злiтати вгору земля... Остряниця скочив у сiдло i помчав навперейми... Хтось з козакiв хотiв було спинити його. - Стiй, стiй, гетьмане!.. ?? вже не вряту?ш, а сам задурно головою накладеш... Остряниця вилетiв на рiвнину, не помiчаючи ядер. - Орисю! Схаменися!.. На-аза-ад! Злiва вiд Орисi вирiс кущ землi. Наче в якомусь снi, побачив, як повiльно - повiльно пiднiма?ться ?? кiнь угору i валиться на правий бiк, а Орися летить йому через голову... Як вiн домчав до не? - не пригаду?. Скочив з коня, впав бiля не? на колiна й вiдсахнувся. - Орисю!.. Вона лежала на спинi, розкидавши руки. Лице бiле - бiле, кров вiдхлинула вiд нього. На грудях - кривава пляма... - Орисю! - крикнув Остряниця у вiдча?. - Кохана моя... Тремтячими руками скинув з себе жупан, з трiском розiрвав на собi сорочку... Там i тут побiля нього падали ядра, його обсипало землею, та вiн не бачив i не чув нiчого. Перев'язав Орисю... Повiки ?? здригнулися, вона з трудом розплющила очi i винувато посмiхнулась куточками губ. - Ти... шукала смертi? Вона ворухнула безкровними губами. - Я знаю... що тобi заважаю... Ти правду казав, не той час для щастя... Я не хочу тобi заважати... Прощай... - Мовчи, Орисю, жити треба. Жити! Всьому наперекiр! Вiн обережно пiдсунув пiд не? руки, звiвся i, притискуючи Орисю до грудей, рушив полем... Кiнь пiшов за ним. Ядра падали там i тут, а вiн повiльно йшов полем, обережно несучи ?? на руках. - Ура-а-а! - донiсся до нього крик, i вiн побачив, що по всiй лiнi? оборони козаки йдуть в атаку. - Не треба, - тихо прошепотiв вiн, - не треба марних жертв... Перемога далеко вiд нас... Зазнавши великих втрат, Остряниця, зрештою, вiдiйшов з порiдiлим вiйськом до Жовнина - свого останнього рубежу на вкра?нськiй землi. Потоцький, невiдлучно йдучи слiдом, наступав повстанцям на п'яти. Коронна артилерiя по кiлька разiв на день обстрiлювала козакiв. Вiдiрватися вiд переслiдувачiв Остряниця вже не мiг: бракувало коней, з обозiв лишилося кiлькадесят возiв, на яких ледве розмiстили поранених, залишки пороху та харчiв. I так вiдходили увесь день пiд безперервним вогнем. Гетьмана неможливо було впiзнати, до того лице його загострилося й почорнiло. Сидiв у сiдлi набурмосившись, тiльки жовна на щоках перекочувалися. Пiд Жовнином (неподалiк впадiння Сули в Днiпро) повстанцi, аби уникнути повного оточення, змушенi були зайняти невигiднi позицi?. Табiр влаштували нашвидкуруч, ледве розставили вози, якi ще вцiлiли, встигли мiсцями вирити неглибокi шанцi та де-де насипати вал. Суцiльно? лiнi? оборони не було, особливо на лiвому крилi. Поляки з ходу кинулися на приступ. Лiве крило козацького табору атакували гусарськi хоругви, праве - панськi та кварцянi, в центрi наступали драгуни. Чорно було в полi вiд ворожого вiйська. Остряниця носився конем вздовж оборони пiд кулями i ядрами (за останнi днi вiн так звик до небезпеки, що просто не звертав бiльше на не? уваги), пiдбадьорював козакiв, перевiряв, як установленi гармати й самопали, а сам думав: "Незалежно вiд того, вiдiб'?мо ми цей приступ чи нi, все одно ми програли..." З криком i галасом неслися вороги на козацький табiр. - Здавайтеся! Здавайтеся, схизмати! - лунав у полi крик. - Не вийти вам звiдси живими! - Брешете, ляшки! - вiдповiдали козаки. - Не на тих напали! Ми не за пухлу душу гинемо! З нашо? пожежi розгориться колись вогонь! Вдарили гармати, самопали, затрiщали мушкети. Пороху були вже незначнi запаси, виручала влучнiсть. Стрiльцi багли не пустити жодно? кулi в повiтря просто так, кожна куля знаходила цiль. Та ось вдарила коронна артилерiя, i дим заволiк табiр... Правий край оборони, де був Гуня, тримався добре, i Остряниця помчав на лiвий. Там було зовсiм кепсько. Гусари, незважаючи на гарматний вогонь, зумiли пробратися до самих возiв... Козаки кинулися в рукопашну. Билися чим попало: шаблями, голоблями, дрюччям, залiзяками, косами, вилами... Забачивши, де слабина, Потоцький спiшно перекинув на лiве крило ще кiлька кварцяних хоругов... Крок за кроком лiве крило оборони почало вiдходити. Кварцянi хоругви увiрвалися уже в табiр, палили вози, кололи поранених i, як потiм виявилося, захопили вiсiм гармат... Мить була критична. I тодi Остряниця вилетiв на середину табору з палаючими очима i, покриваючи гул бою, закричав що було сили: - Гей, хто не бо?ться смертi, хто хоче заслужити лицарсько? слави, за мною, братове! Ура-а-а!.. I помчав на драгунiв, блискаючи шаблею. Вигляд у нього був такий страшний, що драгуни позадкували. - ДяблШДябл!!! - Ура - а - а!!! - Козаки кинулися за гетьманом як несамовитi i хутко вибили з табору хоругви. Поляки почали спiшно вiдходити, не. витримавши рукопашного бою. Польськi трубачi затрубили вiдхiд, хоч у цьому i не було потреби, хоругви й так уже втекли. I тодi до козацького табору примчав один вершник i закричав: - Не стрiляйте, козаки!! Я повiдаю вам при?мнi вiстi. ?гомосць польний - гетьман з коронним вiйськом уже прибув до Ки?ва! Радiйте, схизмати, невдовзi вiн буде тут! - Все! - сказав Остряниця i круто повернув коня. Орисю розшукав у кiнцi табору, у видолинку, де просто на землi лежали пораненi. I Орися лежала на землi, i лице в не? було воскове, без кровинки. - Ти?.. - прошепотiла вона, як тiльки вiн нахилився над нею. - Я думала про тебе... Спасибi, що прийшов... Як бiй скiнчився? - Вiдбили... - Вiн опустився на колiна, довго з мукою i болем дивився на ?? лице. - Вiдбили, Орисю, та що з того... - Ще нижче схилився над нею. - Орисю... не кидай мене... Ти для мене що сонце... В мороцi не можу жити... Лице Орисi ледь зарожевiло. - Любий мiй... - Орися пробувала звестися. - Ти хочеш, щоб я жила?.. Хочеш?.. - Хочу... - прошепотiв Остряниця. - Це мо? ?дине i останн? бажання... Бiльше менi вже нiчого не треба. - Вiн поцiлував ?? холодну руку. - Я порятую тебе. - Яшо... - сльози рясно текли по ?? блiдому лицi. - Я хотiла тобi сказати... що в нас... дитина буде... Може, й син. - Спохватившись, додала: - Якщо я виживу... - Ти будеш жити, - прошепотiв вiн, цiлуючи ?? руки. - Я будь-що порятую тебе... Роздiл дванадцятий ...З високо? вежi рiдне мiсто було видно як на долонi. Тяжко i гiрко було на нього дивитися. Мiсто, окутане димом, палало. Вулицями нишпорили жовнiри, добиваючи поранених та пiдпалюючи все, що могло ще горiти... Там i тут з чорного диму вихоплювалися рудi язики полум'я, пожираючи козацькi хати... Трiскали поодинокi пострiли й уривали жiночi крики... Голтва конала, i не було вже тако? сили, котра б урятувала козацьке мiсто... Сотник Ничипiр Хрущ, затискуючи в грудях криваву рану, - востанн? дивився на сво? мiсто. Вiн стояв на замковiй вежi, спершись плечем на бiйницю, бо ноги вже не тримали й пiдкошувалися, а з грудей пульсувала кров. Йому здавалося, що вiн летить, ширя? над мiстом i сво?ю кров'ю намага?ться загасити пожежу... Вежа пiд ним летiла, пливла i кудись провалювалась. Останнiм зусиллям волi сотник ще тримався на ногах. В другiй руцi вiн затискував пiстоль, у пiстолi була одна - ?дина куля... Вiн берiг ?? для себе, для сво?х прострiлених, але ще живих грудей, яких життя вперто не хотiло покидати. Але пустити ?дину кулю поки що не поспiшав. Ще встигне. Мiсто i замок в руках жовнiрiв, повно ?х i внизу, пiд вежею, на замковому подвiр'?. Ось-ось вони полiзуть на вежу, тодi вiн i пустить собi в серце останню кулю. А поки ще ? мить-друга життя, лiпше подивитися на бiлий свiт з високо? вежi. Бо з темних глибин землi, де скоро тлiтимуть його костi, не буде видно бiлого свiту. Мiсто конало в корчах. Трiскотiли пострiли, шугало полум'я, iржали конi. Тяжко було дивитися на конаюче мiсто, ще тяжче - на ворога, котрий безкарно вбива? життя на мiстечкових вулицях... Були б кулi, не одна - ?дина, а багато - багато куль, вдарити б оце згори вогняним батогом по лютих ворогах!.. Та нема? куль - всi вистрiляли захисники мiста. Нема? бiльше й сотнi, всi полягли. Один лише сотник з десятком вцiлiлих козакiв, вiдстрiлюючись, повiльно вiдходив до замку. За ними, як сарана, сунули вороги й заливали ?х кулями... Один по одному падали козаки, останнi козаки його сотнi. На подвiр'? замку впав передостаннiй козак, останнiй - вiн, сотник, з раною в грудях, лишаючи за собою кривавий слiд, вилiз на вежу... Хотiлося ще хоч раз глянути на рiдне мiсто, а тодi хай огорта? вiчна пiтьма. Цiлих два мiсяцi, коли пiшов Остряниця, мiсто було вiльним, козацьким! Сотник Хрущ був правителем вiльного мiста... А потiм... Потiм надiйшли вiстi, що Остряниця зазна? поразки за поразкою, що ляхи невiдлучно його переслiдують, що повстання вже пiдплива? кров'ю... Хрущ iз сво?ю сотнею, не мiг врятувати повстання. Вiн стояв на чатах останнiх вiльних днiв вiльного мiста. Аж доки одного ранку не прийшли сюди вороги, аби вбити вiльне мiсто... Але ще цiлих три днi вiдбивалась його сотня вiд сарани жовнiрсько?, i ще цiлих три днi, крiм тих двох мiсяцiв, мiсто лишалося нескореним... А коли впав передостаннiй захисник i лишився останнiй, мiсто вмерло в кровi i полум'?... I ось вiн дивиться на Голтву, i гаряча сльоза, змiшана з кров'ю, тече по його щоцi. Нi, йому не страшно помирати, страшно дивитися на конаюче мiсто козацько? волi... Гуп-гуп-гуп! Хтось, гупаючи, квапно дереться на вежу кам'яними схiдцями. Вороги... Пора... Сотник приставля? цiвку пiстоля собi до грудей. Чути, як гупа? серце, Хрущ притуля? цiвку пiстоля якраз до того гупання - щоб вмерти блискавично. Бiль рiзне його, коли гаряча тупа куля увiрветься в серце, але то буде останнiй бiль, бiль прощання з життям... А потiм вiчний морок... I тиша... Гуп-гуп... Вороги вже близько, ?м захотiлося подивитися з вежi на конаюче мiсто, помилуватись його конвульсiями. Гуп-гуп. Сотник востанн? глянув на мiсто i почув далеко внизу розпачливий жiночий крик. I так йому захотiлося побачити свою Параску Хрущиху!.. Хай би навiть панi сотникова i погримала на нього, хай би й за оселедця потягала, аби лише на не? глянути ще раз. I востанн?. Сотник згадав, як Параска не раз i не двiчi, а безлiч разiв тягала його за оселедця, згадав i тихо посмiхнувся закривавленими губами... I здалось йому, що нема? милiшо? в свiтi жiнки за його Парасочку. I хай би вона хоч i щодень тягала його за оселедець, тiльки б вони були вкупi... Гуп-гуп... - Парасочко... - прошепотiв Хрущ. - Я тебе кохаю... Прощай, моя люба жiночко! На тiм свiтi, як зустрiнемось, будеш мене скiльки завгодно тягати за оселедця... А тепер все... Ворог близько... Вiн хотiв уже було натискувати гачок, як вздрiв на вежi... Параску. Важко хекаючи, розпатлана, з божевiльними очима й закривавленою шаблею в руках пiднялась вона на вежу i довго мовчки дивилась на нього, нiчого не тямлячи... - Парасочко... - прошепотiв сотник, все ще не вiрячи сво?му щастю. - Ти це чи твоя машкара? Коли це ти, то сам Бог тебе послав сюди. Це ж я, сотник Ничипiр Хрущ, твiй чоловiк, котрого ти любила тягати за оселедця... - Пане сотнику... - Параска схлипнула i притулилася до нього. - У тебе червонi груди... Це кров?.. Значить, справдi нам кiнець. Але вдвох нам i смерть не страшна... - Парасочко... - прошепотiв щасливий сотник. - Я такий радий, що ми разом в останню годину... - Я довго тебе шукала. Всiм убитим заглядала в лице... А потiм за мною погналося дво? жовнiрiв. Я пiдiбрала у вбитого козака шаблю i зарубала тих катюг. Але ?х було багато, вони свистiли i тюкали, женучися за мною. Так мене загнали у замок. Я ще одного зарубала... Дiватися було нiкуди, i я подерлася на вежу. - Парасочко... Менi все ще не вiриться, що це ти, рибочко... Параска пригорнула сотника до сво?х грудей, погладила його по головi, як дитину. - Парасочко... - прошепотiв сотник, заплющуючи очi, - потягай мене, будь ласка, за оселедець, i я повiрю, що це ти... Прошу тебе... Параска, посмiхаючись, намотала на руку його посивiлий оселедець. - О-о!.. - зрадiло вигукнув сотник. - Вчуваю руку дорого? жiночки. Параска плакала... - Ти чого, рибочко? - Помирати тяжко, чоловiченьку... - Параска, як дитина, розмазувала сльози по щоках. - Ми ж не нажилися з тобою... Ой, i половини свого життя не прожили... I солов'?в не наслухалися вечорами бiля Голтви. Чи не я тобi казала: слухай, упивайся чарами, бо раз на свiтi живеш... А тепер пiзно... Ляхи бачили, що я на вежу втiкала, вони скоро будуть тут... Але ж. Боже мiй, як не хочеться помирати... як страшно розлучатися з життям... Не на день же це, не на два днi в землю лягати... - Я кохаю тебе, жiночко... - нiжно прошепотiв чоловiк. - Що нам ляхи... Вони не вб'ють нашого кохання. Я щасливий, що ти мо?ю була... Що ти колись силомiць мене на собi оженила. Чесне слово, я сам не зважився б на таке... Хоч i любив тебе нишком... - Любий мiй, ти не сердишся, що я тебе живосилом пiд вiнчання потягла десять лiт тому? - Параска так ? засяяла. - А я думала, що ти не любиш мене... I ночами плакала... А потягла тебе пiд вiнець тому, що жити бiльше без тебе не могла... А ти був хвацьким козаком, тiльки не залицяльником. На тебе, думаю, покладись - до сивого волосся додiвую... От i зважилась тебе до церкви готягти... Бо не могла без тебе... - Парасочко, коли б не ти... у мене б духу не вистачило свататись до тебе... Я тiльки нищечком зiтхав за тобою. Гуп-гуп, гуп... - Це за нами! - схопилась Параска - Дай менi пiстоль. Гуп-гуп... Ось на вежi вже з'явилась голова жовнiра... ГIараска вистрiлила, голова враз зiв'яла i зникла... - Що ти наробила?! - крикнув Хрущ. - У нас бiльше нема? куль. Ще одна голова виткнулась, i Параска лихим наскоком стяла ?? при самих плечах. - Ось так, ворiженьки! - вигукнула Параска. - Хоч на двох ворогiв поменшало на Укра?нi, i то добре... Гримнув пострiл... - А-а-а... - Параска захиталася. - Яка ж ти пекуча й болюча, чужа куля!.. I в очах вже туман... Де ти, мiй любий чоловiченьку?.. Не горюй, пане сотнику... Ми з тобою зараз полетимо... Високо-високо над землею... I нiхто нас не здожене... Жовнiри знову висунули голови. Тамуючи лютий бiль вiд кулi в грудях, Параска взяла на руки конаючого чоловiка, мiцно поцiлувала його в холоднi, помертвiлi губи i, напруживши всю свою могутню силу, зробила кiлька крокiв i полетiла з вежi, притискуючи до себе чоловiка... Роздiл тринадцятий Востанн? зiбрав Остряниця сво?х козакiв. Зiйшлися всi, лише дозорцi чатували табiр. - Всi? - перепитав гетьман i обвiв поглядом почорнiлi, змученi лиця, вклонився на всi боки. - Прощавайте, братове! I не осуджуйте, я зробив усе, що мiг. Зняв шапку, поклав ?? на землю перед собою, витяг з-за пояса булаву, поцiлував ?? i поклав на шапку. I довго-довго так стояв, звiсивши посивiлу голову... - Що ти задумав, батьку? - зашумiли козаки. Остряниця стояв як у воду опущений. - Так стомився, що й кiсток не чую, - мовив глухо. - Вiдверто говоритиму, братове. Не озьмем ми ляхiв за жабри. Воля наша, мабуть, у чорта на рогах. I не менi ?? здобувати, бо вiз мiй униз уже котиться. Складаю з себе гетьманське досто?нство i дякую вам, товариство, за честь, яку ви менi виявили, вручивши цю булаву. Схиляю перед вами голову. Коли винен в чому - пробачайте. А дуже винен - карайте. Я все робив, що мiг. I ви все зробили, що було у ваших силах! - Гетьмане! - протиснувся наперед Дмитро Гуня, i смагляве його лице було бiлим. - Що чують мо? вуха? Ти зрiка?шся нас, гетьмане? А хто ж буде за волю боротися? Хто люду принесе борону? - Нi, горбатого до стiни не притулиш, - похитай головою Остряниця. - А той, хто духом упав, гетьманом не буде. Я не шкодував свого життя... Я робив усе, що мiг. Але фортуна повернулася до нас боком. Перемога далеко, а смерть вже занесла над нами шаблю. Запанувала напружена мовчанка. Нiхто й пари з уст не пустив. - Товариство! - Остряниця рвучко звiв голову, i голос його забринiв металом. - Лицарi ви мо? славнi! Спасибi вам за кров вашу, за життя, вiддане на вiвтар свободи. Спасибi тим, хто не сто?ть з нами зараз, а спить вiчним сном у землi сирiй. Доземний вам уклiн, братове i товариство! Бiльше нема? в нас моцi боротися з ворогами нашими. Ми знекровленi й оточенi. Менi тяжко говорити цi гiркi слова. Але треба сказати всю правду. Я не злякався старо? костомахи з косою. Просто я дiйшов до твердого висновку, що всяка подальша боротьба зайва. Марна! Бо це вже не боротьба, а кровопролиття. Це вже загибель. Я не хочу вести вас на вiрну загибель. Честь i совiсть менi не велять цього робити. Я вiв вас, братове, доки вiрив у перемогу, доки вiрив у щасливу зiрку. Бiльше вiри у мене нема?. Я сиплю сiль на вашi рани, але мовчати бiльше не можу. Далеко наша воля, так далеко, що й не видно ??. Хто вже не пiднiмав повстання: Муха i Косинський, Наливайко i Тарас Трясило, Сулима i Павлюк i багато-багато ще наших славних товаришiв по збро?. А волi нема?. Тiльки кров наша густо землю полива?. Чому ми не можемо здолати ворогiв нашого народу? Може, не визрiла ще наша сила, не закам'янiла наша ?днiсть i спiльнота? Бо ми бiльше зосiбно дi?мо, анiж спiльно. Може, настануть кращi часи i хтось iнший поведе вас у бiй. Але не я. Не хочу вести вас на вiрну загибель. Я хочу, щоб ви зберегли сво? життя. Ми сьогоднi знекровленi у нас нема? пороху i куль. А що буде завтра, коли сюди прибуде коронне вiйсько? Я довго думав i кажу вам чесно: я не хочу бути винуватцем вашо? марно? загибелi. - Але боротьба за волю нiколи не марна! - почувся вигук. - Правду гетьман каже! - залунали iншi голоси. - Не вийшло у нас iз повстанням. Тiльки задарма голови зложимо! - Але й наших ворогiв поменша?! - вигукнув Дмитро Гуня. - Не козацьке дiло опускати руки! - Правильно! Краще кiстьми лягти! - На смерть будемо стояти! - До останньо? кулi й останньо? краплi кровi! Iншi заперечували: - Послухайте, що гетьман каже. Ми всi загинемо нi за пухлу душу! А що з того? Наша земля й так рясно кров'ю полита. - Все одно ми не здола?мо коронне вiйсько. ?х тисячi i тисячi, а нас жменька... - Прощайте, братове! - вклонився гетьман. Наперед у коло вибiг Дмитро Гуня з палаючими очима. - Гетьмане! В таку годину ти кида?ш нас? - Нi, товаришу мiй вiрний, не кидаю вас. Хочу забрати вас з собою за московський рубiж. Тих, хто захоче пiти за мною. Загудiв табiр, засперечався... - Батьку! Гетьмане! Товаришу! - рвонувся Дмитро Гуня. - Невже ти покинеш Укра?ну? Запорозьку Сiч i Днiпро? I ви, пани молодцi, покинете рiдну землю? - повернувся Гуня до тих козакiв, якi перейшли на бiк Остряницi. - I ви, братове, покинете Днiпро i Укра?ну нашу? А пiдете в чужi землi, в чужих хатах кутки обтирати? Кидати Укра?ну - в такий час? Землю свою рiдну зоставити навiки? Краще кiстьми в нiй лягти! Чи ж ? другий який Днiпро? Та ви, як риба без води, не можете бути без нашого Славути! Де ви найдете нову таку славну рiку, щоб вам, козакам, так служила i кохала вас? Нiхто вас не смi? i не може утримувати. Та закликаю вас: схаменiться, товаришi мо?! В таку люту годину кидати свою землю? Та куди ж вас несе? Христос з вами! Пристрасна мова Гунi сколихнула багатьох. Заклекотiв козацький табiр на останньому шматку вкра?нсько? землi. Остряниця стояв звiсивши голову й опустивши руки. Гуня застиг у поривi з простягненими руками, наче нiмо благав козакiв не йти з свого краю... А на землi, на гетьманськiй шапцi лежала булава... Табiр гудiв... Однi тягнули руку за Остряницею, закликаючи всiх iти за московський рубiж, iншi радили лишитися на сво?й землi i битися тут до загину... Зрештою вгамувалися козаки, i на бiк Остряницi став один бунчук... Решта козакiв пристала до Дмитра Гунi. - Прощайте, пани-брати! - вклонився Остряниця i тi козаки, котрi ухвалили йти з ним у Московську землю. - Прощайте, пани-брати! - вклонився Гуня i тi козаки, котрi залишалися разом з ним битися до загину. I розiйшлися... Надвечiр на Сулу спустили невеликий плiт, на нього перенiс Остряниця Орисю, сам забрiв у воду i, пiдштовхуючи плiт, поплив на той берег. За ним тихо входили у воду козаки i мовчки пливли, не оглядаючись... Укра?нська земля скiнчилася, попереду була московська... Дмитро Гуня з товариством стояв на березi. Над Сулою западав вечiр. Довго стояв Гуня, наче закам'янiвши. Та ось до тога берега пристав плiт, Остряниця взяв на руки Орисю i понiс ?? на той берег... За ним потяглися козаки. Бiльше Остряницi Гуня не бачив. Уже згодом вiн дiзнався, що Остряниця та його козаки поселилися в Чугу?вiм городищi, де во?вода нарiзав iм грунтiв. Збудував Остряниця хату i жив щасливо з Орисею цiлих десять лiт. По Укра?нi спiвали пiсню: Та й повiв свiй кiш Отаман Остряниця У московськi землi, Щоб там поселиться. Але як журавля по веснi тягне з вирiю на рiдну землю, так козака у похiд. На одинадцятому роцi життя по той бiк Сули пiде Остряниця у похiд з ратними людьми проти кримських татар i в одному з бо?в накладе головою... Поховають його у неозорому Дикому полi... Роздiл чотирнадцятий Того вечора, коли Остряниця, перепливши Сулу, назавжди залишив Укра?ну, козаки зiбралися на раду. Шуму i галасу, на якi завжди багатi козацькi ради, цього разу не було. Подимiвши люльками i востанн? поглянувши на Сулу, старi, - сивоголовi козаки, "значнi товаришi", як ?х шанобливо величали, пiднесли Дмитру Гунi гетьманську булаву. - Ось тобi наша булава, щоб не мирився з панами! Гуня поцiлував булаву, сунув ?? за пояс i, подякувавши товариству, коротко мовив: - Будемо, братове, вкрiплювати наш табiр! I перший взявся за лопату. До ранку в таборi нiхто й не прилягав. Всю нiч козаки рили окопи, нагортали вал, встановлювали гармати. Гуня взяв на облiк запаси пороху, свинцю, куль та провiанту" Гарматний порох велiв тримати окремо, кожному стрiльцевi видати пороху по десять фунтiв i по п'ятнадцять куль. З харчем було не густiше. - ?сти доведеться один раз на день, - мовив козакам, беручися за лопату. - Стрiляти... трохи частiше. Порох берегти... кожну крупинку. Щоб нашi кулi не летiли нi за цапову душу! Козаки мовчки кивали головами. Працювали старанно i зосереджено, з тим споко?м, котрий свiдчив, що нiхто не втiшав себе легкою перемогою, нiхто не сподiвався на диво. Все було зважено i обмiрковано Бiй буде до останньо? кулi, до останнього змаху шаблi. Життя доведеться вiддати, але дорого. Якомога найдорожче. А на землi, политiй кров'ю лицарською, буйно проросте воля. I Дмитро Гуня не тiшив себе сподiванкою на диво. Добре знав, на що зважувавсь, про власне життя не думав. Люта ненависть до ворогiв свого народу помножила його сили, зiбрала волю в залiзний кулак. Хоч i знав, що перемога буде не скоро i, можливо, не за його життя, вiдчаю не мав. Не вгасала палка надiя пробудити люд до боротьби за волю i долю, вселити в нього вiру в майбутню перемогу. А для завтрашньо? перемоги треба боротися сьогоднi до останньо? змоги, не дати затухнути пожежi на Укра?нi, хоч тлiючу головешку лишити, хоч кiлька iскор, з яких iншi, прийдешнi, роздмухають славну пожежу. З такими думками й окопувались повстанцi тi?? ночi" Перед ранком поприлягали на землю, запалили люльки, пiдмiшавши в тютюн сухе листя, бо кисети, як i лядунки з порохом, швидко спорожнялися. А без тютюну та пороху козаковi I бiлий свiт не милий. - Гей, дiду - дударику, тягни сюди свою "козу" та замузич нам щось! - гукнув хтось з козакiв. - Не все ж i журиться! - I то правда! - почулися голоси. - Козаку без музики що пiстолю без пороху! Вшквар, дiду! У коло ступив старезний музика-волинщик, котрий пристав до повстанцiв пiд Жовнином. Оглянув козакiв каламутними, вiд старостi вже потухлими очима i тихо мовив: - Що ж вам таке утнути, сини мо?? - Утни, батьку, що сам зна?ш. Нашо? козацько? пiснi, що серце гарту? i крила орлинi да?. Старий музика у вицвiлiй сорочцi й благеньких шароварах, крекчучи, сiв у коло, поклав собi на колiна "козу" i задумався, прислухаючись до ревиська гармат. Поляки вже почали обстрiлювати повстанський табiр, але, певно" ще не примiрялись, бо ядра не долiтали сюди, а падали по той бiк валу... Гуня з цiкавiстю приглядався до дiдово? музики, то була злуплена з кози i вивернута шкура - дуда, волинка, "коза" - як ?? називали на Укра?нi. В отвори переднiх нiг вставленi дерев'янi пищики з дiрочками, у верхнiй частинi надувна трубка - сисак... Гунi пригадалось. Колись давно, вiн ще хлопчиком був, у ?хн? село забрiв мандрiвний волинщик з "козою". Вiн сидiв на вигонi, дув у сисак, лiктем натискував на "козу", й звiдти вилiтав трохи верескливий, трохи гугнявий, але при?мний звук... Так народжувалася музика... Маленький Дмитро винiс старому шмат хлiба, дiд дозволив йому трохи подути в сисак. Але вiд невмiння "коза" в Дмитра так загугнявила, що вуличний балагур i жартун дiд Калина поглузував: - Але ж i гуня ти, хлопче, як я послухаю! Мовлене слово на льоту пiдхопили вуличнi хлопчаки... I прилипло до Дмитра на вiки вiчнi - Гуня. Пiд цим прiзвиськом його на Сiчi записали... Гуня посмiхнувся, згадавши дитинство, й на душi трохи полегшало, наче живлющо? води випив. Та ось забринiла, заграла дуда, вiйнувши на Гуню далеким дитинством. Хтось з козакiв, не втримавшись" пустився в танок, хтось заспiвав: Уже славнi товаришi запорожцi На кониках вигравають, Шабельками блискають, У бубни вдаряють... Зненацька зi свистом i гуркотом в коло впало ядро, дзизнуло, засмердiвши порохом, i спiвак на пiвсловi вмовк, сапнув кiлька разiв повiтря i впав на бiк... За ним, не ойкнувши, повалився i той, що витанцьовував... Дударик ще грав на сво?й "козi", але по скронi в нього вже текла кров i капала на сивi, аж бiлi вуса... - Вiдмузичив я сво?... - прохрипiв дiд i клюнув лицем у землю. В козацькому таборi почали лунко падати ядра. Пригинаючись, Гуня - кинувся до валу - польськi хоругви йшли на приступ. Потоцький був настiльки певний у легкiй перемозi, що пiсля кiлькох гарматних обстрiлiв велiв припинити пальбу. - Забагато для них честi! - махнув полковник рукою. - В повстанському таборi якщо хто й лишився, то купка переляканих зайцiв. Ми ?х переловимо голими руками, а ядра нам ще згодяться. Сподiвався на легку здобич i Ярема Вишневенький, тому сам особисто повiв на приступ кварцянi хоругви. Гарцюючи поперед вiйська на бiлому конi, князь заранi втiшався перемогою. - Вперед, орли королiвства! - розмахуючи шаблею, кричав вiн. - Сьогоднi ми будемо пити хмiльне вино вiкторi?! За короля i нашу кохану ойчизну! Кварцянi хоругви, пiдбадьоренi князем на бiлому конi, хвацько подалися на козацькi вали. Переднi вояки вже вигукували: - Ей, схизмати!.. Постривайте, не втiкайте, ми вам трохи боки полоскочемо!.. - На колiна, лотри! - кричав князь. - I рачки до Варшави! Я... Вишневецький не встиг домовити, бо зненацька щось грякнуло, кiнь його наче наскочив на невидиму стiну, заiржав i повалився на бiк, а князь перелетiв йому через голову. Першими вдарили важкi й грiмкотливi гаркебузи, потiм затрiщали самопали, за ними гахнули гармати... Злива прицiльного, нищiвного вогню була такою влучною i густою, що кварцянi хоругви враз порiдiли... Ярема Вишневецький, забувши про свiй шляхетний гонор, рачки по трупах сво?х воякiв виповзав з поля бою... Станiслав Потоцький, спостерiгаючи з горба за розгромом кварцяних хоругов, вiдчув, як пiд грудьми в нього засмоктало... Острах пройняв тiло. Що сталося з козаками? Остряниця подався за московський рубiж, тi, що лишилися, помочi нiзвiдки не отримували... Де ж вони взяли ту силу, що винищила кварцянi хоругви? Ляк нiколи не покидав полковника, як тiльки повстанцi, бодай i не надовго, брали гору. А цього разу й зовсiм почував себе кепсько. Наче лизень злизав хоругви! Матка Боска! А що, коли повстанцi самi перейдуть у наступ?.. Спiшно вiдрядив посла на переговори. Посол прив'язав бiлу хустку до шаблi i, розмахуючи нею над головою, не досить впевнено пiшов до козакiв. Пальба нарештi вщухла, посол трохи оговтався i наддав ходи. Ось i повстанський табiр, на валах походжають козаки, люльки смокчуть, в кожного на поясi шабля, пiстоль, лядунки з порохом. В ?хнiх очах посол не побачив нi слiпо? лютi, нi вiдчаю чи розгубленостi, котрi притаманнi вiдчайдушним та смертникам. Навпаки, вони були спокiйнi, дещо насмiшкуватi i весело перемовлялися мiж собою, пiджартовували: - А пан посол не з лякливих. Хоч над силу, а ноги тягне. - А пер...ить хто? - Та то вiн, певно, зi злостi! - Не бiйся, пане, ми на таке лайно куль не тратимо. Посол, блiднучи, спинився бiля валу, хрипло крикнув: - Я хочу говорити з вашим гетьманом! - Iч, який швидкий! - залунали голоси. - Не встиг придибати, так йому й гетьмана! - В гетьмана тiльки й дiла, що з тобою теревенi точити! - Незваний гiсть може й зачекати! Посол розгублено переступав з ноги на ногу i косо позиркував на чорнi жерла гармат, котрi, як йому здавалося, нацiленi на нього... Та ось з - за валу вийшов гетьман, вiн пiдходив неквапливою ходою втомлено?, але певно? у собi людини. На вид вiн був трохи змарнiлим, але спокiйним. Смаглявий, худий i високий. В чорних очах - холодний, сухий блиск, вилицi випнутi, щоки ледь запали, губи рiзко окресленi, мiцно стуленi. I хода в нього некваплива, господарська... "Впевнений, - про себе вiдзначив посол. - Жодного зайвого руху. Зiбраний, як перед стрибком" 3 таким доведеться нелегко. Сили сво? не переоцiню?, тому й непохитний". - Пан Дзика! - вигукнув посол з гонором, без якого не мiг обiйтися жоден шляхтич. - Брацлавський хорунжий i посол ?гомосцi пана полковника Станiслава Потоцького! Гетьман кивнув. - Пан полковник вважа? ваш подальший опiр недоцiльним i нерозумним. Вiн пропону? здатися! - Пан полковник хоче здатися? - перепитав гетьман, i в куточках його твердих губ мигнула глузлива посмiшка - Хай зда?ться, я не перечу. Дзика осiкся. - Е - е... пан полковник,. - спохватився посол, - пропону? вам здатися... Козакам буде збережено... - Ми бралися за зброю не для того, щоб здаватися, - перебив його гетьман. - Перш за все повернiть нам знамена козацькi й гармати, захопленi вами пiд Кумейками, тодi й будемо говорити. Дзика здивувався: - Ви так вимага?те, наче коронне вiйсько проха? у вас милостей! Гетьман мовчки обернувся i неквапливо попростував у табiр. - Е - е... - почав було посол. - Постривайте, пане гетьмане! Я ще не все сказав... - Ви все сказали, пане Дзико! - гукнули козаки вiд гармат. - Повертай лiпше голоблi назад, бо як гахнемо з цих штучок, то з вас i дзиковиння не лишиться! Пановi Дзику нiчого не лишалося робити, як мовчки повернутися й потрюхикати назад... Три днi пiсля того кидав Потоцький сво? хоругви на козацький табiр пiд Жовнином, i щоразу вони вiдкочувалися назад. - Пся крев! - шалiв полковник. - У мене таке вiдчуття, що мо? вiйсько трахка?ться лобами об скелi. Що за диво? Де хлопи взяли стiльки свiжо? сили? Не могла ж ?м з - пiд землi прибути пiдмога? I з неба не впала. То чим вони тримаються? Минав i третiй день безуспiшного штурму. Вночi полковника розбудили, сказавши, що вiд козакiв прибув якийсь посланець. Потоцький велiв негайно його впустити в намет i, лежачи на лiжку, при свiтлi свiчок з нiг до голови оглянув прибулого. Середнього зросту, натоптуватий, круглолиций, з привабливими рисами. Трима?ться без запобiгливостi - Ти хто такий? - похмуро пита? Потоцький. - Старшина Козир, вашмосць! - Тебе прислали козаки? - Потоцький з надi?ю глянув на старшину - Вони бажають зватися? - Нi, вашмосць, я сам прибув - Сам?.. Гм... Як же ти дiстався? - На черевi, вашмосць Кунтуш у старшини на грудях та животi i справдi був вимазаний землею. - А на якого дiдька ти менi здався, старшино Козир? - Потоцький зневажлива закопилив губу - Яка менi з тебе вигода, коли повстанцi все одно чинять опiр? - Я ще можу знадобиться вашiй мосцi, - спокiйно мовив старшина. - Бува?, що й один у полi во?н. Я не бажаю бiльше воювати супроти Речi Посполито?! - Але ти вже воював i за це мусиш понести сувору кару! Козир спокiйно вiдповiв: - Але я в змозi викупити свою голову. - Чому ж ти ранiше воював з черню, а не з нами? - Коротко про це не скажеш, вашмосць. Великопольська шляхта ставиться зневажливо не лише до чернi, котра на бiльше й не заслугову?, а й до нас, укра?нських старшин Я мусив вiдстоювати сво? старшинськi права, тому й пристав до чернi. - Гадав паном стати, коли чернь гору вiзьме? - Гадав, вашмосць, але не вийшло. - Тепер до нас перебiг? , - Бiльше нi до кого, вашмосць. - Гаразд, розкажи, що дi?ться в хлопському таборi. - I по хвилi насмiшкувато мовив: - Сiдай, старшино. Козир оглянувся, сiдати не було на що Полковник напiвлежав у похiдному лiжку й глузливо на нього поглядав Козир проковтнув обиду i, стоячи, розповiв про справи в повстанському таборi. - Коли ти втратив вiру в перемогу, то чому не пiшов з Остряницею до московитiв? Чи пiвнiчний ведмiдь тобi не до вподоби? - У мене ма?ток на Росi, вашмосць! - I додав розпачливо: - Але його захопив пан пiдстароста чигиринський. - I ти думав, що чернь поверне тобi ма?ток? Дурень! Ти мiг повернути ма?ток вiрною службою королю i Коронi. - Це я втямив лише тепер, вашмосць. Потоцький довго мовчав, напiвлежачи. Козир тупцяв - ся на мiсцi. - Я готовий служити вашiй мосцi, - нагадав про себе гiсть. - Велiть менi дати зброю, i я битиму чернь. У мене нема? нiчого спiльного з хлопами. Все одно, коли б чернь взяла гору, то вона б i ма?тки вкра?нських старшин розорила, не лише великопольських. - Ти менi не потрiбний! - буркнув Потоцький. - У мене й без тебе воякiв досить. Коли хочеш мати ма?ток, повертайся назад. - Для чого? - здивувався Козир. - Я до чернi не пiду! - Пiдеш! - вигукнув Потоцький. - Пiдеш, якщо хочеш викупити свою голову. Ти мусиш схилити козакiв до миру. Гуртуй навколо себе старшину, збирай невдоволених, пiдупалих духом. Чим швидше лотри здадуться, тим швидше ти повернеш собi ма?ток. Повертайся в табiр. Щоб нiхто не бачив, де ти був! На пузi повзи! I Козир поповз... Нiч була темна, козацький табiр ледве бовванiв у пiтьмi. Повз обережно, до болю в очах вдивляючись у глуху темряву, прямуючи в лiвий край табору, де значно рiдше стояли чатники. Раз по раз натикався на трупи, гидливо кривлячись, витирав холодну, липку кров... Та ось вже й вал. Козир, тамуючи подих, розпластався на землi, як на валу замаячiла постать чатника... Згодом постать зникла, Козир звiвся, нечутно побiг, допомагаючи собi руками, вихопився на вал. I тiльки хотiв було спуститися вниз, як зненацька пролунав окрик: - Ей ти!.. Ану стiй!.. Хто такий?! - Чого кричиш, бевзю? - зашипiв Козир, зводячись. - Сво?! - Чи ти ба! Сво?! - чатник пiдiйшов ближче. - Де це вас носило, пане старшино? - Не тво? дiло! Пильнуй лiпше вал! - Та нiби ж вiд ляхiв приповзли, - сам до себе мовив козак. - От дивина - а... Козиря так i тiпонуло. - Ану прикуси язика i не патякай, чого не зна?ш! Iч, який балакучий! Не тво? дiло, звiдки я повз. Розпустилася чернь далi нiкуди! Сво?й старшинi вже вказувати? - А ми з ляхами б'?мося не для того, щоб одне панство викишкати, а друге собi на шию посадить. - У - у, бидло!.. - незчувся Козир, як i вихопилось слово. - Заткни пельку, бо я... - Чи не в ляхiв навчився пан старшина сво?х козакiв бидлом обзивати? - насмiшкувато запитав чатник i надставив на Козиря мушкет. - Ану ходiмо до гетьмана, хай вiн тебе поспита?, чого ти ночами до ляхiв повза?ш на пузi! - Ти!.. Ти здурiв?.. - Трюхикай! - пiдвищив голос чатник. - Гетьман сам розбереться. Козир зрозумiв, що все. Мигнула думка: треба рятуватися. Негайно. Се? митi, бо пiзно буде. - Чого сто?ш? Тюпай! План визрiв блискавично. - Ляхи! - крикнув Козир. Чатник рвучко оглянувся до валу. Козир стрибнув на нього i вдарив ножем у потилицю Падаючи, чатник все ж встиг вистрелити... Старшина хотiв було тiкати, та вчасно схаменувся. Цим вiн себе ще бiльше викри?. - Сюди! Сюди! - на все горла закричав Козир. - На помiч, козаки! Ляхи напали! Ловiть ?х! Табiр вмить заворушився, звiдусiль збiгалися козаки. Примчав i Гуня в однiй сорочцi. - Що тут сталося? - Та ось... прикiнчили сiромаху... - Козир показав рукою на вбитого козака. - Ляхи пiдкралися й ножем... А тут я вчасно пiдоспiв... Почав кричати, вони й ходу. - Мабуть, язика хотiли взяти, - висловив хтось припущення. - Старшино Боюнь! - гукнув Гуня. - Вистав посаленi чати! Чатникiв постав парами. Щоб кожна пара другу на виду тримала. - I повернувся до Козиря: - Дякую тобi, старшино, що сво?часно нагодився. Другоднi пiд вечiр в повстанський табiр берегом Сули проникло з десяток дядькiв. - Ми iз загону отамана Соломки, - пояснили вони Гунi. - Переяслав захопив польний гетьман з коронним вiйськом. Наш загiн потрапив в оточення, лише нам пощастило врятуватися. Коронне вiйсько пряму? сюди. - Пане гетьмане! - старшина Козир похитав головою. - Зовсiм невтiшнi вiстi. Якщо до Станiслава Потоцького при?дна?ться його брат з коронним вiйськом - з нами буде те, що iз загоном Соломки. - Допоки живий - не спiши хоронити! - рiзко вiдповiв Гуня. - Не такий страшний чорт, як його малюють! - Воно - то так... - переступав з ноги на ногу Козир. - Але коронне вiйсько i бiльше, i сильнiше... - Помовчавши, обережно додав: - Чи не краще прийняти умови Потоцького i помиритися? - Мирилася коза з вовком - рiжки та нiжки лишилися! - Але ж коронне вiйсько - то велика сила, - наполягав Козир. - I гармат у них достобiса! - Але й ми не з лопуцька зробленi. - Гуня уважно поглянув на старшину. - Коли хочеш миритися з ляхами, то йди до них i ставай на колiна. А ми це? ночi вийдемо на кращi позицi? i ще повою?мо з панством! - Куди це? - швидко запитав Козир, i в горлi йому у пересохло. - У гирло Старця. Вночi Козир розштовхав сотника Ворожбита, котрий хропiв пiд возом, наче на печi. - Сидоре, вставай! - смикав його за рукав Козир. - Хропеш, як у себе вдома. Гляди, ще ляхи сонного захоплять. - Що? Га? - схопився Ворожбит i оглушливо чхнув. - Тссс! - зашипiв Козир. - Розчхався, аж у вухах лящить! - А в мене чхання не крадене, то чого ж бояться, - смачно позiхнув Ворожбит. - Що там стряслося? Чого розбудив? Козир на мить завагався: посвячувати Ворожбита в сво? плани чи, мо', остерiгатись його? З сотником вони давнi приятелi. Ранiше йому Козир довiряв... То ризикнути? В душi Ворожбит (це вiн - то - достеменно знав) ка?ться, що встряв у повстання. - Ей ти, знову захрiп! - затермосив його Козир. - Вставай! - А чого ж ти розбудив мене? На твою пику дивиться? - буркнув сотник. - Кажи, яке дiло ма?ш? Козир пiдсiв ближче. - Слухай, сотнику, ти дуже хочеш позбутися сво?? голови? Ворожбит почухався, позiхнув. - Та щось не дуже до цього тягне. Коли б двi голови мав, то, може б, одну й поклав . Хочеться ще пожити, та хiба в цiм шарварку вцiлi?ш? Чорта з два! - Якщо будеш триматися за Гуню - голови не вбережеш. Ворожбит пильно глянув на Козиря. - А коли за тебе, примiром? - Повернешся з вигодою. Ворожбит ще подумав. - То викладай свою задумку. - А хочеш старшинський чин схопити? - присунувся Козир. - Не проти... - Тодi слухай мене пильно. - Козир озирнувся й зашепотiв. - Якщо козаки помиряться з Потоцьким, старшина буде у виграшi. Особливо та, яка цьому сприятиме. Потоцький нас не вгризе i багне миру. Чернь затялась на сво?му. Потоцький сам не виплута?ться з цi? катавасi?. Тому вигра? старшина вiд миру чернi з ляхами. - Це так, - згодився Ворожбит. - Коли так - то допомагай менi. - Козир знову озирнувся й зашепотiв - Треба гуртувати навколо себе старшину, козакiв пiдмовляти до миру. Але це потiм, а зараз... А зараз ти вужем вислизнеш з табору i гайда до Потоцького - Тю - у! Щоб мене забили? Нема дурних! - Тссс! Не горлопань! Нiхто тебе й пальцем не зачепить, коли скажеш, що вiд мене. Второпав? - Та нiби... - Зумi?ш вислизнути з табору? - Спробую. - Передай Потоцькому, хай це? ночi буде напоготовi. Гуня збира?ться перед ранком знятися i в туманi перейти в гирло Старця. Вдосвiта, як густий низовий туман обволiк рiвнину й клубками скочувався у видолинки, повстанцi почали не - чутно вiдходити у гирло Старця на вигiднiшi позицi?. Та поляки мовби чекали цього й вiдразу ж посунули на козакiв всiма силами. Залпами вдарила артилерiя" ядра нечутно вилiтали з туману й сiяли смерть та калiцтво. Туман почав розповзатися, оголюючи колони вiдступаючих. Скiльки вiдходили до Старця, стiльки й вiдбивалися вiд напосiдаючого ворога, що там i тут купками виникав iз туману. Мiсце для табору Гуня вибрав на високому березi Днiпра, там, де в нього впадав Старець[10]. Зручна мiсцина: з двох бокiв Днiпро зi стрiмкими кручами та Старець, з третього - болото, в якому, сполошенi гарматним гулом, увесь ранок кричали журавлi й тривожно гагакали гуси. З четвертого, вiдкритого, боку Гуня велiв насипати вал, викопати шанцi i встановити гармати. Гуня був задоволений, захищати доведеться один лише бiк, а це значно полегшувало оборону, бо давало змогу купнiше поставити гармати. Вал нагортали пiд гарматним вогнем. Туман уже розсiявся, i ядра дошкуляли козакам, котрi вкрiплювали сво? останнi позицi?. А вгорi кричали журавлi й спiшно летiли в бiк Сули. Гуня вiдiрвався на мить вiд лопати й зiтхнув: "Ех, якби крила!" I то? ж митi згадався Iван Сулима, джура його Ярема, котрий все сво? коротке життя мрiяв про крила... Щем здавив серце. Сулима, повстання, захоплення Кодацько? фортецi на Днiпрi... Невже вiн, Дмитро Гуня, закiнчить життя в гирлi Старця на високiй днiпровiй кручi? Аби не пiддаватися докучливiм думкам, злiше налягав на лапату, довбаючи шанець. Та ось лопата скреготнула, i Гуня, нахилившись, пiдняв бiлий череп. "Не дали ж тобi i в землi спочити, козаченьку, - з гiркотою подумав гетьман. - Ох, земле рiдна... Густо ж ми тебе засiяли сво?ми кiстьми, так густо, що й пшеницi, мабуть, нiде рости!" Постояв, тримаючи в руках козацький череп, далi стягнув з голови смушкову свою шапку, поклав у не? череп i закопав пiд валом... Коли випростався, то побачив гурт козакiв, котрi, оточивши його, мовчки стояли з потемнiлими лицями. - Тут вже отаборювалися на смертний бiй нашi батьки та дiди, - глухо мовив гетьман. - Не посоромимо ж i ми лицарсько? збро?, доведемо, що гiднi сво?х пращурiв великих! А над Старцем кричали журавлi, й Гунi здалося, що то з предковiчно? дiдiвщини, iз славно? батькiвщини озиваються до нього полеглi в боях за волю вкра?нськi козаки... Ще завзятiше налягли повстанцi на лопати, i вал, незважаючи на обстрiли, виростав на очах. Гуня обiйшов табiр, показав, де вигiднiше рити шанцi та схови, i знову повернувся до валу. - Але ж з б'ють, най ?х трясця вiзьме! - почув вiн бiля себе голос i, випроставшись, побачив старшину Козиря. Похитав головою: з якого це дива вбрався старшина? Шапка на ньому соболева, поверх червоного парчевого каптана, гаптованого срiбними вiзерунками й пiдперезаного чорним поясом з прикрасами, синя кирея на голубiй пiдкладцi... - Куди це пан старшина вирядився? - Помирати - так з музикою! - бадьоро вигукнув Козир, збиваючи набакир соболеву шапку. - Можу й до ляхiв на переговори сходити. А чого... Не вперше ляшки пропонують нам мир. Гуня нiчого не вiдповiв, мовчки орудував лопатою. - Дивно, пане гетьмане, - впiвголоса озвався Козир. - Як ляхи дiзналися, що ми вiдходимо? Туман же густющий був. ?й-богу, в нашому таборi ? зрадники та запроданцi. - В сiм'? не без виродка! - Гуня пильно глянув на старшину (той ураз чомусь знiтився) i знову налiг на лопату. - Продадуть вони вас, пане гетьмане, - бубонiв Козир. - I пiзно тодi буде. А зараз ще можна... Утекти... - Я тiкати не збираюся! Неподалiк упало ядро, Козир миттю впав на землю i, розпластавшись, затулив голову руками. Гуня, поплювавши на долонi, копав далi. - Вiзьми лiпше лопату, старшино! - кинув вiн Козирю. - Як лежати, то лiпше копати. Все ж нам буде якась вигода з тебе. - А на дiдька землю копирсати? - Козир звiвся й неохоче взяв лопату. - Чи не все одно, де смерть зустрiне? В шанцi чи в чистому полi? Все одно - капець! - Рано себе хова?ш, старшино. - Рано... рано... - бурчав Козир, тикаючи лопатою. - Волю ми вже все одно не здобудемо! - Ми ?? вирвемо! - Гуня iз злiстю орудував лопатою. - Коли й не розiб'?мо ляхiв, то принаймнi вимота?мо ?х, обезкровимо, щоб панство не дуже рогами розмахувало! Хоч якесь полегшення, а таки вирвемо люду! А надiйдуть лiпшi часи, вберемо бiльшу силу i по - iншому мову тодi поведемо. - Доки сонце зiйде, роса очi ви?сть! - сердито вигукнув Козир. - Помочi нiзвiдки... От i борись! Однi ми! - Не однi, а серед людей. - Гуня помовчав, вирiвнюючи стiнки шанця. - Не в пустелi б'?мося. Чують люди, де воля гримить. Чималий розголос про наше повстання Укра?ною пiшов. Прийде й помiч. Побачать люди, що можна ворогiв бити, за зброю вiзьмуться. - Нинi чернь перелякана поразкою Павлюка. - I деяка старшина! - додав Гуня. Помовчали, копаючи. - А чи не лiпше згодиться на переговори з ляхами? - озвався Козир. - Я б хутенько до Потоцького збiгав... Умовив би його... Мо', якi й вольностi вирвав би... - Бачу, нарядився шляхетним паном. Завиваючи, пролетiло ядро. Козир поспiхом впав на дно шанця, а коли звiвся, Гунi вже не було. - Брешеш, голото, скрутять тобi ляхи роги! - з ненавистю прошипiв Козир. - Не ти, так ми пiдпишемо угоду з ляхами. Бо не вам, голотi бурлацькiй, панувати! Нас панами помазано! Роздiл п'ятнадцятий Був раннiй ранок, туман хутко рiдiв, рожевiв вiд перших скалок сонця. Мокра земля парувала, всюди блищала роса. У гирлi Старця навперебiй кумкали жаби. наче радились i нiяк не могли дiйти згоди. Козацький табiр принишк у ранковiй млi. Потоцькому не спалося всю нiч, все думав, як викишкати козакiв з - за валу. Ледь зайнялась вранiшня зоря, вийшов з намету i довго мовчки оглядав мокрий вiд роси повстанський табiр над Днiпром. Чим вони тримаються? Остряницi було скрутно, крутився, як на гарячому, а Гунi, напевне ж, ще скрутнiше. А бач - трима?ться. Незбагненне! Чи ж багато в них гармат? Мабуть, з десяток. I по фунту пороху на козака. I все одно стоять. Незбагненнi цi лотри! I не лише захищаються, а й нападають. Доводиться думати i про власнi втрати. А вони чим далi, тим бiльшi. Ганяючись за Остряницею, а тепер за Гунею, полковник спустошив сво? вiйсько. А тут ще й пiдмога бариться. Потоцький огляда? свiй табiр, чи нема? де, бува, слабини. Жовнiри нагорнули вал паралельно повстанському - вiд Старця до Днiпра, порили глибокi шанцi. Панськi та княжi люди тримають чоло позицi?, лiворуч нiмецька пiхота зарилася в землю, праворуч жовнiри ледве висовують носи... Кiннота сто?ть у тилу, на випадок, якщо повстанцi зважаться перейти в наступ. Нi, зда?ться, табiр вкрiплений добре. На випадок чого, можна й захищатися. - Вашмосць! Полковник здригнувся i рвучко оглянувся. Мокрий вiд нiчно? роси, стояв перед ним гонець з почервонiлими, припухлими вiд безсоння очима. - Вельможний пане полковнику! В Переяслав з комонним вiйськом прибув ?гомосць польний гетьман. За кiлька днiв ?гомосць буде тут. Полковник вiдчув, як тепла хвиля з нiг до голови пройняла його холодне, забучавiле тiло. Нарештi! Тепер, можна бути спокiйним... Гонець витягнув згорнутий у трубочку папiр i подав полковнику. В листi польний гетьман повiдомляв свого "?диноутробного милого брата Стася", що днями буде в гирлi Старця i вони тодi разом прикiнчать хлопiв, бо пора вже покласти край свавiллю хлопському. А поки що польний гетьман випалю? села i вирiза? руську люднiсть, аби "не плодилися в цих краях зрадники Корони". В полковника й зовсiм пiднявся настрiй. Хоч вiн i не любив брата, заздрячи його успiховi (не кожний шляхтич, бодай i з вельможного роду, може так високо доскочити, як Миколай!), але зараз почував радiсть. Вдвох з братом вони швидко викишкають повстанцiв, i вiн нарештi повернеться до Варшави. На радощах полковник витяг кiлька великих блискучих талярiв, зважив ?х на руцi, подумав, один простягнув гiнцевi, а решту сховав. - За добрi вiстi! - Радий завсiди вашiй мосцi добрi вiстi возити! - вигукнув гiнець i раптом осiкся. - Але маю ще... не зовсiм добрi вiстi. Скидан Iз Черкас iде сюди. Хоче переправитись через Днiпро i з'?днатися з Гунею, вашмосць! - Цього ще не вистачало! - пересмикнув полковник гострими плечима. - Ротмiстре Хан?цький! - Я тут, вашмосць! - Чотири кварцянi хоругви, ескадрон драгунiв - i хутчiй до Днiпра! - наказав полковник. - Спiшiть, пане ротмiстре, аби Скидан не встиг з'?днатися з Гунею! - Слухаю, вашмосць! - ротмiстр крутнувся i побiг до вiйська. Потоцький вiдпустив гiнця i повернувся до себе в намет, де на нього вже очiкував князь Вишневецький. Слуги приготували снiданок на маленьких столиках (полковник навiть в походi намагався жити з усiма зручностями i возив за собою меблi, особливо крiсла, котрi вiн любив, та скринi для вбрання). На окремому столику були поставленi кубки з вином. - Прошу, князю, до столу! - запросив Потоцький i вперше за останнi днi посмiхнувся. - Але ж i вiстi у мене, проше пана! Польний гетьман з силою вiйська буде незабаром тут. Вип'?мо, друже! Щедро пили угорське вино i пiсля кожного кубка, якi ?м наливали слуги, обо? ставали все гарячiшими i балакучiшими. - Прийде Миколай, ми ?м зломимо хребта! - вигукнув князь i трахнув кулаком по столу, котрий аж пiдстрибував вiд тих ударiв. - В наших ясновельможних ногах повзатиме голота бурлацька! - Але тодi перемога дiстанеться Миколаю, а не нам! - мовив розiгрiтий вином полковник. - Я сам бажаю вiкторi?! Наступ!.. - Полковник схопився i з криком: "Гармашi!.. Ану починайте!.." - вибiг. Гахнула перша гармата, i ранково? тишi як не бувало. Заворушився польський табiр, жовнiри та нiмецькi пiхотинцi, позiхаючи, вилазили iз шанцiв, шикувались за валом для атаки. Гармати лунко били по всiй лiнi?. В козацькому таборi падали ядра, але повстанцi у вiдповiдь - нi звуку. - Пороху в схизматiв обмаль! - задоволене потирав руки полковник. - Та й гармат раз - два... - I все одно, мов косою, рiзонуть по наших хоругвах! - кисло озвався князь, длубаючись у зубах. - Звичайна хлопська манера - пiдпустить близько, а тодi одним шквалом... Так воно й сталося. Ледве хоругви з галасом наблизились до козацького табору, як залпом вдарили гармати й спустошили першi ряди. Далi затрiщали мушкети, самопали, лунко загупали гаркебузи... Цього було досить. щоб хоругви, нюхнувши козацького пороху, закрутилися на мiсцi i, зрештою, позадкували... Потоцький скреготнув зубами i сховався в наметi. Хмелю вiд випитого вранцi вина як не було! Носився в наметi й бурчав: - Коли б у мене були такi вояки, я б уже пiвсвiту захопив би! Того дня хоругви ще двiчi пробували атакувати козакiв, але щоразу вiдкочувались назад... Ледве засутенiло, як полковник, вiдмовившись вiд веберi, лiг спати. Довго качався на скрипучому деревинному лiжку, котре вiн всюди возив за собою, поринав у дрiмоту i знову схоплювавсь, як починали бити гармати. Опiвночi його розбудила густа й похаплива стрiлянина. В намет вбiг поручник. - Вашмосць! Лотри спробували було напасти на нас! Напад вiдбито, але хлопи, втiкаючи, захопили двi нашi гармати. I вирiзали пiвхоругви. - Пся крев! - прохрипiв полковник i велiв збiльшити особисту охорону, котра i без того щiльним кiльцем оточувала його намет. Перед ранком полковника розбудили вдруге. Ротмiстр Хан?цький сяяв, як новий таляр. - Вашмосць! Радий доповiсти, що хлопський полковник Скидан у наших руках. Бiля Днiпра його схопили. Битва була люта. Козаки хотiли вiдiйти назад за Днiпро, але ми порубали човни. - I хвацько додав, натякаючи на винагороду: - Служу Коронi i королю! - Я доповiм про пана ротмiстра ?гомосцi польному гетьману! - буркнув Потоцький. По хвилi жовнiри ввели закривавленого полковника Скидана. Втративши багато кровi, полковник був блiдий i, певно, з останнiх сил тримався на ногах... Потоцький уважно оглянув бранця. На полковнику було звичайне вбрання козацького старшини: кунтуш з атласу, пiдперезаний турецьким поясом, що був гаптований золотом, поверх кунтуша - черкеска. Червонi шаровари, сап'янцi. Голова закривавлена. I вуса кривавi. В очах - полум'я ненавистi. - Що, пане полковнику, не сподобалось тобi служити королю? - крiзь зуби процiдив Потоцький. - До бунтiвних лотрiв перебiг? В схизматськi полководцi забаг вибитись? Посидиш у Ки?вi на палi! Високо пiднiмемо! Скидан кров'ю плюнув у лице Потоцькому... Ще два днi Потоцький гриз козацький табiр, та зрештою, переконавшись, що приступом його не взяти, змiнив тактику. Почалася довга й одноманiтна облога. День у день безнастанно били гармати по табору повстанцiв. З раннього рана й до настання темряви летiли ?м на голови сотнi i сотнi ядер. Вiтер не встигав розвiювати пороховий дим, вуха глухли вiд гарматного гулу... Козаки у вiдповiдь мовчали - берегли норах. Зате Потоцький не шкодував набо?в. Небавом в польський табiр почала прибувати пiдмога. Першою з'явилась коронна артилерiя та угорська наймана пiхота. За нею прибув польний гетьман з кiннотою. Станiслав Потоцький вибiг навстрiч сво?му високопоставленому брату. На очах у вiйська брати обнялися. - Ге-ге, Стасю! - вигукнув Микола Потоцький, притискуючи "брата до парчевого каптана, гаптованого золотом. - Хлопи загнанi в землю! Ось тепер ми ?м вломимо карка! Назавжди! I золотий спокiй полонить нашу ойчизну. Н?х жи? Корона! Того ж дня капелан Окольський злорадно запише до сього щоденника: "Бунтiвливi селяни щодня спостерiгали з окопа прихiд (до М. Потоцького) нових полкiв, тим часом як самi вони не мали жодно? пiдмоги". З нагоди прибуття польного гетьмана полковник влаштував гучний банкет: вина, як i пороху, в нього були невичерпнi запаси. А помiч все прибувала й прибувала: воеводич брацлавський, ротмiстр Цонтовський з гусарами, козаками та слугами. Сотнi гусарiв, козакiв та пiхотинцiв привiв кракiвський во?вода, за ним - староста Хмельницький на власний кошт привiв сто козакiв i сто драгунiв, прийшли хоругви ланкоранського старости, загiн ки?вського бiскупа, остерського старости... Шляхта, нiби галич, злiталась у гирло Старця, аби заклювати останнiх захисникiв волi. Табiр Потоцьких, Станiслава й Миколи, щодень розбухав, доводилось нагортати додатковi вали, аби розмiстити все новi й новi загони шляхти. З тако? нагоди польний гетьман зiбрав шляхту на банкет i, пiднявши срiбного келиха, проголосив: - Вельможне панство! День нашо? блискучо? вiкторi? вже зовсiм близько! Бiля Старця й Днiпра панство навiки вломить карка свавiльному хлопству. П'ю за вiкторiю, яка завтра покри? шляхетську зброю! Пани кричали "вiват!" i спорожняли келихи дуже швидко. - Панове! - звiвся другий Потоцький, Станiслав. - При?мно дивитися, що до лотрiв жодна жива душечка не пiдiйшла на пiдмогу. Хай спробу? Гуня повоювати з нами! Ми ?х мiцно зачинили. Карасi, проше панство, у сiтцi, завтра будемо витрушувати рибку. Але на волостях неспокiйно, всюди бунту? хлопство, виходить з пiдкори i заважа? ясновельможному панству спокiйно жити. Ми не можемо цього потерпiти! Смерть хлопам! - Вогнем i мечем пройдемо по волостях! - галасувало панство. На радi було ухвалено розiслати навсiбiч каральнi загони, випалювати села i винищувати селян вiд малого до старого. - Щоб не було кому прийти на помiч повстанцям! - виступав перед каральними загонами польний гетьман. - Шляхетський меч до цурки викоренить бунтiвну Русь! Хай на волостях росте кропива, анiж множаться зрадники Речi Посполито?! Не щадiть хлопiв! Забудьте про жаль. Хлоп - не людина, а бидло, покликане гнути на нас ши?. Карайте, карайте i ще раз карайте! Бог з нами! Бог благословля? нас на лицарськi звитяги. Смерть схизматам! Невдовзi страшнi вiстi про криваву рiзанину по селах дiйшли i до повстанцiв. Розказували втiкачi, що ляхи дотла випалюють села i вирiзають люднiсть вiд малого до старого, пiддаючи нещасних звiрячим тортурам. Дмитро Гуня надiслав до Потоцького гнiвного листа, в якому писав: "Хай би вже ви вели вiйну з нами, Запорозьким вiйськом... аби тiльки дали спокiй бiдним неповинним i пригнобленим людям, голос яких i безневинно пролита кров пiдносяться до Бога i благають його помститися..." Лист повстанського гетьмана вивiв Миколу Потоцького з себе. - Пся крев!.. Той бунтар ще смi? менi вказувати? Вiн гада?, що я цiлуватимуся з його людом? Я швидко вгамую твою Русь! Удiльностi захотiли, самостiйностi?! Республiку свою козацьку багнете створити? Укра?на ? коштовна перлина в польськiй Коронi, i вам, схизматам, зроду - вiку ?? не бачити удiльною. Не ми, так iншi вас захоплять, а самi не будете! Швидше ми перетворимо Укра?ну на пустку, де витимуть вовки, анiж дамо вам самостiйнiсть! Десятого липня Потоцький розпочав генеральний штурм. Кiлька годин поспiль била коронна артилерiя. Ядра в козацькому таборi випадали так густо, що земля, пiднята ними, не встигала осiдати. А потiм на приступ пiшли хоругви: гусарськi, драгунськi, кварцянi, панськi... Все, що здатне було рухатись, посунуло на повстанцiв. Польний гетьман з горба спостерiгав за бо?м. Густою лавою йшли хоругви на приступ. Козацький табiр, окутаний димом, мовчав. На валу не видно було жодного повстанця. Примчав брат Станiслав. - Миколаю! Я розчарований! Пiсля коронно? артилерi? мо?м орлам уже нiчого робити. Мабуть, не доведеться й стрельнути. Польний гетьман i полковник потисли один одному руки, i тi?? митi козацький табiр озвався гарматним гулом. Шквал вогню пронiсся по рядах атакуючих. Жовнiри, наразившись на стiну вогню i диму, в одну мить забули про свiй шляхетський гонор. Як не галасували поручники та ротмiстри, але нiхто з жовнiрiв не хотiв пiдставляти голову пiд обух. Хоругви одна за одною безладно вiдкочувались... - Вперед, сто дяблув! - кричали ротмiстри. - Але там стрiляють, - огризалися жовнiри. - А ви, пся крев, на свайбу зiбралися?! Та нiщо не могло примусити жовнiртв задруге кидатись на повстанський вал. На тому й закiнчилась атака. - Матка Боска! - хрипiв польний гетьман. - То не козаки, а дияволи! У ?хньому таборi нема? шматка землi, куди б не падали ядра, а вони цiлi... Негайно шлiть до них послiв! Як не силою, то хоч умовлянням, а зломiть упертих схизматiв! Дмитро Гуня зустрiв послiв досить добродушно. - А - а, пани ляхи забагли ближче з нами познайомитись? Здалеку не вгризете, то пробу?те зсередини вкусить? Вiн стояв перед послами високий, жилавий, з сухим кiстлявим лицем, борними жвавими очима, в яких спалахували глузливi iскорки. У всiй його мiцнiй поставi вчувалася сила i впевненiсть у собi. Гетьман був у червоних козацьких шароварах, взутий у м'якi сап'янцi. Вишивана сорочка вражала бiлизною (Гуня вночi спускався до Днiпра по кручi та урвищах i виправ сорочку, бо не мiг терпiти брудного одягу), поверх сорочки - голубий каптан, пiдперезаний широким поясом на гапликах i з ремiнцями для пiстоля та люльки. Наопашки накинутий жупан. Смушкова шапка з китицею доповнювала його просте, охайне вбрання рядового козака. Хiба що булава за поясом виказувала в ньому гетьмана. - Краще близьке знайомство, анiж далека вiйна, - буркнув пап Кемеровський, котрий очолював делегацiю послiв. - Пора думати про переговори, панове козаки. - З панотою в козакiв приязнi не буде! - вiдповiв Гуня i гукнув: - Простелiть, братчики, сiна, щоб непрошеним гостям було де сiсти. Посли тiльки головами похитали: яка чемнiсть! Тим часом у коло поставили бунчук, забили в бубни, i повстанцi почали сходиться на раду. Козаки були в шароварах, каптанах, старшина прийшла в кунтушах з коштовних тканин, часто гаптованих срiблом, в голубих та рожевих киреях, мiщани - в черкесках, делiях, бекешах, селяни - в сорочках та шароварах з домотканого полотна, у солом'яних брилях... - Може, пани зголоднiли? - звернувся Гуня до послiв - Чи спрагу вiдчувають? По його знаку козаки принесли хлiба, варено? риби i кiлька баклажок чисто? питно? води. Посли мовчки ?ли рибу з хлiбом, запивали водою, дивуючись, що повстанцi мають харч, тодi, як гадали вони, повстанцi мусять вже поохлявати вiд голоду. I насторожено зиркали на повстанцiв. Тi жартували мiж собою, хоч багато з них i мали закривавленi пов'язки... Один з козакiв, що стояв ближче до кола, тримав на руках маленьке тонконоге козеня, покрите гладенькою, як оксамит, каштанового кольору шерстю, з бiлими блискучими рогами. Щось балакаючи з сво?м товаришем, козак гладив козеня. Одна нога козеняти була перев'язана шматиною Посли перезирнулись мiж собою. - То сайгаченя, - пояснив Гуня. - ?х чимало водиться в степу побiля Сули. - На харч ловите? - поспитав один iз послiв. - Та нi, пане, виходжую Божу твар, - почувши, про що йде мова, озвався козак з сайгаченям на руках. - Попало воно пiд обстрiл, перебило йому ногу, та я й пiдiбрав. Мо', думаю, виживе. Шкода, таке мале, тiльки жити. - М-м-да-а... - мовив пан Коморовський. - Панове молодцi! - звернувся Гуня, як стихли бубни. - Всi зiбралися? - Всi, гетьмане! - загули козаки. - Лише чатники на валах. - Тодi перейдемо до сутi, - сказав гетьман. - До нас, шановна братщино, прибули вiд ляхiв посли. Я ще не вiдаю, що вони нам заспiвають, але думаю, що пiсенька ?хня стара То чи згоднi послухати послiв, пангбратчики? - Та вже послуха?мо, коли ?х дiдько принiс! - Послуха?мо! Послуха?мо! - вихопився наперед в рожевiй кире? старшина Козир. - Послухайте i ви мене, козаки! В нашому безвихiдному становищi лiпшого й не придума?ш, як прийняти панськi умови i з миром розiйтися по хатах. - Ти у свiй ма?ток побiжиш, а в кого, може, й хати нема?! - крикнув козак з сайгаченям на руках. - Та й потiм: мирилася коза з вовком... Не перший рiк панiв-ляшкiв зна?мо! - Але всi ми тут накладемо головами! - встряв сотник Ворожбит. - I кiсток наших гайвороння не позбира?! - Тво?ми кiстками i сам ворон подавиться! - почувся вигук. - Хай не пасталакають про мир! - загули козаки - Не позволимо мiж нами клинцi вбивати. Стiймо дружно! - I нiчого спiшити поперед ляхiв у пекло! - Хай лiпше посли балакають, а ми послуха?мо! Кемеровський звiвся, обтрусив солому, поправив ферезiю - довгий приталений плащ з широкими рукавами, облямований хутром та прикрашений метлицями, - i кахикнув. - Панове козаки! ?гомосць польний гетьман хоче дiйти згоди. - Згоди з панами в козакiв не буде! - пролунав голос. - Не за тим ви до нас прийшли. Спершу вiддайте нашi урiзанi вольностi! - Не я урiзаю вашi вольностi, а сейм! - перечекавши, доки вгамуються козаки, знову почав посол. - Але я доповiм ?гомосцi... доповiм про вашi.. е-е .. вимоги. - Що там теревенi правити! - знову вихопився наперед Козир. - Вам наступили на хвоста, а ви силку?тесь його вгору задерти. Приставайте до панiв, i край! - От iменно, що всiм нам буде пiсля того край! - крикнув козак з сайгаченям на руках - Пани тiльки й чекають, аби ми склали шаблi га повернулися до них спинами. - Ляхи нас не посмiють i пальцем зачепити! - надривав голос Козир. - Ми розiйдемося по волостях, i все. - А може, й так... - почувся непевний голос. - Дiдько його зна?, як воно лiпше. Коли б знаття, де впадеш, то й соломки пiдмостив би. - Ми панськими посiпаками не будемо! - залунали обуренi голоси. - Хто хоче, хай бiжить до панiв i не каламутить води! Козир прикусив язика. - Пане