Володимир Дрозд. Катастрофа ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ НIЧ Про що б там не плiткували, менi при?мно: я знав про Iвана Кириловича бiльше, нiж уся Терехiвка. Нiскiльки тим не пишаюся, не одурюю себе - воля випадку. Загатний потребував слухачiв i надибав мене. Свого часу серед терехiвсько? iнтелiгенцi? було модно теревенити про вроджене акторство Iвана. Але хто з нас не полюбля? милуватися сво?ю тiнню в очах ближнього? Час од часу ця самотня душа щиро тяглась до людей, а люди сахались, не витримавши його характеру. Iван Кирилович вимагав людини всi??, до останку. Якось вiддалились, втратили тiлеснiсть химернi Iвановi сповiдi, нiби я геть постарiв i згадую власну молодiсть. Насправдi ж шiсть рокiв минуло, сьомий сплива?. Запах влежаних газетних пiдшивок, вдавнений тютюновий дух, жовта бульбашка електролампочки пiд стелею... Загатний востанн?, - щодня кида? курити, - просить сигарету: "Осiннi вечори в Терехiвцi такi тоскнi... Але це таки остання. Присягаюсь небом!.." Припада? до темно-синього вiкна, буцiмто до кухля з хмiльним напо?м, руки в кишенях штанiв, тривожний вiдблиск сигарети в шибцi. I голос, стривожений, глибокий, заново пережива? прожите. Правда, iнколи в мене вкрада?ться сумнiв: чи можна беззастережно звiрятися на його сповiдi? А що як вiн вигадував себе? Може таке статися? Цiлком. В усякому разi, деякi сво? почуття, думки, спогади Загатний свiдомо гiперболiзував до абсурду, до вибуху. Тому й не наполягаю на цiлковитiй достеменностi сво?х начеркiв. Як кажуть, по чiм купив, по тiм продаю. Од Ки?ва по трасi вiн ?хав комфортабельним автобусом. Романтика почалась у Кнутах. Вiсiм кiлометрiв довелося трястись по вибо?стiй брукiвцi в кузовi полуторки, мiж бочок з тюлькою. Довго ще з саркастичною радiстю пригадував Загатний солону затхлiсть тюльки i низенькi борти автомашини, через якi вiн спльовував од пилюки. В центрi Терехiвки, минувши дощану альтанку, машина загальмувала й звернула до складiв райспоживспiлки. Iван затарабанив по черепу кабiни. На ганку голярнi дрiмав лисий перукар iз замацаним "Перцем" на колiнах. Казеннолицi будинки районних установ, сховавшись од яскраво? сiростi запилюженого сонця пiд фiранки з вицвiлих плакатiв та лозунгiв, строго дрiмали. Над побiленими до Першотравня штахетами задихалися вiд спеки акацi? (хай редактори пробачать менi такий песимiстичний пейзаж - подаю його через сприймання свого героя, я десь читав, що пейзаж треба психологiзувати). Загатний розплатився з шофером i пiрнув у звабливу тiнь районного парку. Лавочок не було - за кiлька днiв до того в районi почався декадник по вихованню у молодi високих моральних якостей, i один з терехiвських керiвникiв наказав забрати з парку лави, бо вечорами несвiдомi закоханi переносили ?х з-пiд лiхтарiв у темнi закутки. Вздовж центрально? але? височiли сiрi гiпсовi фiзкультурники та фiзкультурницi з патетично пiднесеними руками. З-за кущiв визирав фарбований пiд бронзу бюст Максима Горького. Парк вiдлого скочувався до заочеретено? рiчки. Крiзь сизi стовбури молодих ясенiв просвiчувався майдан з масивною цегляною трибуною. Неподалiк берега ясени розступались, в очi впадав зелений пагорб. Пагорб скидався на широченький постамент. Iван Кирилович усiвся на валiзу спиною до стовбура. Хто шука?, той завжди знайде. Тут височiтиме пам'ятник йому, Iвану Загатному. Золотистi лiтери на гранiтi: "Пiд цим небом з (сьогоднiшн? число, мiсяць, рiк) по (десь на рiк далi) жив i творив..." Вiн не рiзьбяр, не архiтектор, але спорудив би собi пам'ятник оригiнальнiший, анiж усi скульптури майбутнього. Вигадають щось патетичне, зовнiшн?. А вiн не зносить патетики. Не треба пишних iконостасiв, Загатний не трибун. Погруддя рветься з безформеного гранiту, пальцi стискають чоло, а на обличчi мука. Глибока духовна мука, вiчний пошук. Осокори розростуться. Рiчку очистять, наводнять, береги вмурують. По рiчцi пливтимуть бiлi теплоходи, i кожен вiтатиме творця протяжним гудком. А вiн мудро зорiтиме у водянi плеса - i печать генiя на суворiм кам'янiм чолi... Так з'явився у Терехiвцi Iван Загатний. Я нiчого не вигадую, не додаю од себе, але з його уст це звучало якось реальнiше i сумнiше. Iван Кирилович умiв доходити то? межi смiху, за якою бринiли сльози. Я ж, зда?ться, трохи легковажно розповiдаю. ...Одгорнув рукою хмари (так обгортають траву чи жовте листя, коли хочуть напитися з джерела), i перед ним замрiла земля в жабуриннi хат i лискучоголових будинкiв, помiж того жабуриння жовтiв клапоть майдану, вiд нього текли вузенькi потiчки вулиць, вулицями сновигали з майдану i до майдану людцi, що звiдси видавалися чорними крапками, iдучи, вони бачили тiльки самих себе, а вiн бачив згори усе людське стовписько, що заклопотано метушилося, та метушня здавалася йому смiшною й безглуздою, бо вiн: _"Спереча?мось? На американку. Бери олiвця! Раху?мо по мiнiмуму..." - бо вiн не розумiв ?хнiх дрiбних, ницих пристрастей, що не пiднiмалися вище стрiх, у його очах ще свiтилися дивнi кольори безконечного космосу, а внизу стелилася сама сiрiсть, злегка пiдфарбована сонячними променями, в ньому ще:_ "Весною писали в газетах - рибалки дельфiна порятували, так вiн ?м рибнi мiсця вказував, доки...- в ньому ще дивною музикою звучали шерхоти планет i бринiння зiр, горда посмiшка торкнулась його холодного обличчя, вiн пiдвiв голову й закохано подивився в син? небо, що розкривалося назустрiч його погляду, чорт, багатослiвна й пишно, треба якось не так, якось точнiше, треба писати так, щоб у його, Загатного, малюнку кожен терехiвець пiзнав свою Терехiвку, хай потiм хоч сказяться, коли новела буде видрукувана, вiн не пiдводив голови до неба, нi, цi людцi на кривулястих вуличках, цей безглуздий рух зацiкавив його сво?ю безглуздiстю, вiн погасив свою горду посмiшку i:_ "Кролиця щомiсяця приводить щонайменше шестеро, множимо на десять - шiстдесят, по два кiлограми, сто двадцять кiлограмiв дi?тичного м'яса, плюсуй..." - Не дуже я вiрю у цi байки. Рибалка як не брехне, то й не дихне. По собi знаю..." - погасив свою горду посмiшку i подумав, невже в свiтi, який я так натхненно творив, можлива ця безглузда метушня, це примiтивне iснування натовпу, який не зна?, чого хоче, а радше не хоче нiчого, окрiм ситостi в черевi, досi вони там, мiж жабуринням хат, бiгли iз сво?х канцелярiй, захаращених нiкому не потрiбними паперами, в домiвки, що пропахли борщами й смаженим м'ясом, тепер вони вертаються тими самими вулицями назад, але вже ситi, аж обличчя вдоволено лисняться та блищать пiд сонячним промiнням, зараз вони сядуть за сво? столи, паскудитимуть папiр, що був колись прекрасними стрункими деревами, якi я творив з таким захопленням, деревами, що вiльно й гордо розмовляли з небом, як рiвнi з рiвним, якщо це так, якщо_ цi комашки справдi такi, якими бачаться йому згори, тодi вiн даремно трудився натхненно шiсть днiв або йому треба було не вiдпочивати на сьомий день, а весь цей мурашник:_ "плюсуй по два карбованцi за шкiрку, сто двадцять карбованцiв" - а весь цей мурашник слiд було на сьомий день творiння розкидати, спопелити, аби не лишилося й згадки_ "то мавпи, а тепер дельфiни..." Проклята промiжна кiмната! Iван грюкнув дверима редакторового кабiнету, прищемивши арифметику Гуляй-вiтра. "Дельфiнiв тепер вподобали. Твар ? твар..." Переступив порiг бухгалтерсько?, гойднувсь над Василем Молохвою, руки в кишенях: - Мозок цi?? тварi, як ви щойно висловились, у пiвтора раза бiльший за людський, i звивин на ньому густiше, нiж у нас з вами. - Може, й так, я не рахував тих звивин. Але загальновiдомо, що тiльки людство створило розумну цивiлiзацiю. - Ваше самозакохане людство котиться до загибелi. Воно сто?ть на порозi атомно? вiйни. Ми розвивались, мудрували i домудрувалися до самознищення. Може, хоч ви вкажете менi у всiй цiй ганебнiй iсторi? розумне зерно? Рвонувсь у машинне, причавив плечима дверi, смикнув з кишенi сигарету, пальцi тремтiли. "Iдiот, знову не стримавсь, - шепотiв до себе, давлячись тютюновим димом. - Щодня стiльки присягань, обiцянок, рiшень, а що з того? Хисткий чоловiчок. З тобою можна тiльки варварськими методами. Каратиму за перше слово, сказане без кончо? потреби. Десять, нi, п'ятнадцять секунд..." Заголив руку по лiкоть, затягся сигаретою i притис червону жарину до тiла поруч трьох червоних п'ятачкiв - раз, два, не сперечайся з посередностями, три - власного розуму не позичиш, чотири, п'ять, шiсть - натовп не перевихова?ш, сiм, вiсiм, дев'ять - будь вище ?х, десять, одинадцять - перекошене болем обличчя, червонi кола в очах, запахло паленим, п'ятнадцять... З пiдвiконня сочилась голубувата жовтавiсть путинок. Друкарський цех хрумкотiв яблуками. Снiп свiтла падав з розчиненого вiкна в город - Iванова тiнь маятником. - Пригощайтеся, товаришу секретар, - сказала Прiська. - Не люблю путинок. Насправдi ж йому дуже хотiлось яблук. У городi татакав мотор редакцiйно? станцi?. Духовна смерть почина?ться з дрiбниць. "Звiрившись на море, ти переста?ш належати собi", - Григорiй Сковорода. "М-м-м-м-гу-гу-гу..." Пiсня без слiв, зi стиснутими устами. Його постiйний, випробуваний репертуар, коли в серцi зимно. Сусiди по гуртожитку тiкали з кiмнати, скаржачись на головний бiль. "М-м-м-м..." - На завiрюху? - ?хидно пiдкусила Прiська ("Язиката, пора б приструнчити..."). Iван замовк. Смердiло гасом - друкар промивав четверту сторiнку. Важко гупав по свинцю дерев'яний молоток. "Невже вона досi гуля? з ним?" - "Ну..." - "А Галя з iнспекцi? божилась, що давно горшки потовкли". - "Нiколи б не повiрив". - "Я на тiм тижнi очевидячки бачила, пам'ята?те, з газетою рано впорались. Подайте верстатку. Вiн вийшов з редакцi?, вона стояла на розi, вiн..." / вiн вперше пошкодував, що сотворив свiт, бо в цьому свiтi iсну? Терехiвка, це лише думка, ?? треба замаскувати, щоб жоден редактор не докопався, а кожен терехiвець зрозумiв, навiть не зрозумiв, а вiдчув, як вони зараз вiдчувають його неприязнь до цього комашиного рою, а може, й не треба цього погляду зверху, одразу викличе пiдозру редактора, навiть неприскiпливого, а терехiвцi зрозумiють, що вiн, Загатний, змалював себе в образi бога, дуже ясно, але було б чудесно опiсля дати картини Терехiвки спечного недiльного дня, всю цю сiрiсть, ординарнiсть i задуху, а потiм бог не витриму? (не забути спочатку: бог - теж самотнiй, бога зацiкавлю? ця метушня, це мурашине бабрання, i вiн на якiсь години ста? схожим на смертного, iде закуреними вулицями Терехiвки, а вони всi думають, що вiн такий же, як вони, що вiн теж смертний), а потiм бог не витриму? ?хньо? примiтивностi i шуга? в повiтря, вiльний, як вiтер, i недосяжний для них, головне - недосяжний, це можна було б гарно подати, вiльний полiт над сплюндрованою людьми землею, останнiй презирливий погляд бога на Терехiвку, врештi, це його, Загатного, мрiя, але таки не пройде, вiн заранi зна?, що в жоднiй редакцi? не пройде, зараз усi ате?сти, ще _припишуть казна-що, а новелу треба обов'язково надрукувати, iнакше вiн нiчого не доведе терехiвцям, ?х треба поставити перед фактом, у цих посередностей ще iсну? повага до друкованого слова, навiть не повага - бездумне схиляння перед чимось вищим од них, доведеться без образу бога, з них було б досить цих колоритних, вражаючих бiльше, нiж Дантове пекло, сцен, бо там, у пеклi, хоч якесь життя, а тут порожнеча, пустка, пiдкреслити це, i самотня Людина, вона задиха?ться без свiжого повiтря, постiйне вiдчуття задухи крiзь увесь твiр, не забути... - Два рядки з передово?, товаришу секретар... - Передова редактора, - через плече. - Через два рядки чекати на редактора? - Вiн у себе. - Товаришу секретар... - Я не скорочую редакторових матерiалiв, ви що, перший день на роботi? - закричав Iван в обличчя жiнцi.- Пробачте... - На хворих не ображаються, - грюкнула дверима Прiська. Знову зiрвався. Коли гнiва?шся, нерву?шся, мимоволi скочу?шся до одного рiвня з ними. Запам'ятати - i висновки. Холоднувата ввiчливiсть трима? на вiдстанi, яка неминуча при спiльнiй роботi, цього досить. Навчитися, зумiти. Щохвилинний контроль- над собою... Недiля, спечний день, вiн ходить по редакцiйних кiмнатах, якi страшенно ненавидить, але бiльше нема куди подiтися, тiльки тут цього дня вiн може бути самотнiй, навiть не спека, а задушний лiтнiй день, коли сонце нiби в сухому жовтому туманi, знiма? краватку, але прохолоднiше не ста?, невтолима спрага, а з кожною хвилиною ста? жаркiше, спека душить, саме душить, коли й затiнок не ряту?, давнiй запах тютюнового диму, зжовклих паперiв у кiмнатах, запах газетних пiдшивок, сiренька мла в шибках, жовто-сiренька, вiн ляга? головою на стiл, на пустий лакований стiл, але й стiл гарячий, вiд розпуки вiн б'?ться чолом об дерево -- глухий звук, що гасне в газетних пiдшивках, вiн налива? води з карафки, що в редакторовiм кабiнетi, але вода тепла й гнила, вода теж пахне старими газетними пiдшивками..._ За спиною шум, гомiн, бамкали дверi, гула пiдлога - квапливi кроки редактора, його енергiйна хода, безлiч марно? енергi?, природа нерацiональна, акумулятор безплiдно? енергi? - Гуляйвiтер, досить точне визначення, головне - пiдкреслити в новелi, що вiн, його герой, на голову вище за оточення цих посередностей, звiдси iнша проблема, але в пiдтекстi: або бути генi?м, або взагалi не бути, не iснувати, Гамлет, вирiшення вiчного питання, тобто не жити, якось iнакше, не так прямолiнiйно... - Кириловичу, будь ласка, пiдкороти, я сходжу повечеряю, зранку не заряджався, клянусь... "Навiщо вiн бреше? Хоч би користь яку мав з того, - тоскно подумав Iван, i йому знову захотiлося спiвати.- Навiщо гра?ться в заклопотанiсть, коли насправдi всенькi днi блука? по райкомiвських кабiнетах або анекдотить у редакцi?? Iнерцiя... Людина в основному живе за iнерцi?ю, автоматично, не аналiзуючи себе. Не людина, а посереднiсть... пiдкреслити..." Кивнув, узяв з Прiсьчиних рук гранки. Надворi пирхнув мотоцикл. Проторохкотiло вулицею, обминуло книгарню, банк i трiпнуло жовтим пасмом об рiг комунгоспiвського будинку, що в кiнцi городу. - А щоб тебе пранцi з'?ли. Лiньки сто метрiв через городи пройти. - Начальство. Загатний, не читаючи, перекреслив останнiй абзац передово?, замилувався багряним хрестом на ряботиннi лiтер. Мабуть, завважили, що в двох попередiх роздiлках я спробував глянути на свiт Iвановими очима? Якщо це хоч трохи менi вдалося, дякувати доводиться не мо?му скромному талантовi, а деякiй схожостi наших натур. Можливо, це вiдчував i Загатний. Правда, я не був уродженим терехiвцем, i вже саме це мусило iмпонувати йому. Але схожiсть - одразу застерiгаю - була в окремих, бiльше зовнiшнiх рисах характеру. Сподiваюсь, не дума?те, що по при?здi до Терехiвки я теж шукав мiсце для пам'ятника самому собi? Я навiть не мiркував, чи потурбуються про це нащадки. Ми простi смертнi, не генi?. Часто пригадую себе тодiшнього. На задньому сидiннi старенького автобуса принишк насторожений хлопчик з валiзою. Кожна вибо?на стрiля? ним до стелi. А пасажир хапа?ться за кишеню, де грошi на розживку та атестат. Все ж навiть за тако? на?внувато? ситуацi? щось нашiптувало серцю: поспiшаю назустрiч долi. Пам'ятаю ту iсторичну, як полюбляв казати Iван Кирилович, мить: автобус виторохкотiв на мiсток, i перед мо? очi лiг зелений видолок iз срiбним намистом пересохло? рiчечки. Видолинок перекреслював Терехiвку ледь не посерединi, городи барвистими хустками пливли до звабно зеленiючих левад. Я замружився i побачив лискучий дах чепурного будиночка, завиту диким виноградом альтанку, вулики в молодiм садку, у дворi - водогiнну колонку... Не звик хвалитись, але ще й восьми рокiв вiдтодi не спливло, як усе стало реальнiстю: i будиночок, i альтанка, i водогiн... Я не люблю правдешнього сiльського життя, далека вiд романтики людина. Та й метушливого мiста не зумiв полюбити, хоч батьки з села до обласного центру перебрались, коли я в шостий ходив. Давно зрiла в менi рiшучiсть оселитись у тихому, iдилiйному мiстечку, щось на зразок Терехiвки: i не мiсто, i не село, а водночас приваби i того, й iншого. Переглянув щойно написанi рядки i гiркувато посмiхнувся: яка пожива для критикiв - ось вона, пика мiщанина, обивателя. Модне словечко. Не поспiшайте, я все це писав, аби довести, що не слiд ототожнювати мене з iнтелiгентиком Загатним. У мо?м життi, на вiдмiну од Iванового, завжди iснувала звичайна, земна основа. Менi далекi i його патетика, i душевнi муки, якими вiн так милу?ться. Живу, як живе народ, маса, i поки що не скаржусь. Все ж я починав про схожiсть. Найперший доказ, що в тканину наших характерiв вплетено жменьку однобарвних ниток, оцi сторiнки. Поспитали б хоч ви мене, навiщо пишу ?х. Дружина свариться: в будень з бiблiотеки не витягнеш, як-не-як завiдувач, вiдпбвiдальнiсть, а вихiдного вечора над зошитом сиджу замiсть того, щоб на майдан чи до парку, мiж люди, в парi пройтися, як водиться. Справдi, за безсмертям, як той Загатний, я не женусь, платнi теж вистача?. Але, признаюсь, i ранiше траплялося зi мною таке, що потiм жоден здоровий глузд не вибiлить. Я, зда?ться, ще не вiдзначив велику пристрасть Iвана Кириловича до символiв. Наприклад, плащ символiзував для нього "свiтову скорботу" плюс мефiстофельську зневагу до буденностi свiту сього. Навiть у спеку не розлучався Загатний з пильовиком, а щойно зосенi? - загортався в чорний. I таки було в його високiй строгiй постатi щось небуденне. Незабаром по Iвановiм при?здi i в мо?й тверезiй головi почало наморочитись - закортiло люльку курити. Мабуть, заразився. Уявляю себе з люлькою за письмовим столом - тану вiд замилування. Коротко розповiм, чим усе скiнчилось. Заранi вибачаюсь, вийде не вельми соковито, гидко згадувати, який дурний був. Так ось повеснi майнув я до Ки?ва на розвiдини: яка надiя на факультет журналiстики втрапити. Тут, на знаменитiм Хрещатику, моя мрiя здiйснилась. У вiтринi красувалась справжнiсiнька люлька вишневого кольору, чубук елегантно вигнутий, а на вершку довгоносе обличчя Мефiстофеля. Хоч i коштувала вона тридцять п'ять карбованцiв (на старi грошi), усi мо? фiнансовi дi?ти вивiтрились то? ж хвилини. Тремтячими пальцями лiз до гаманця, побоюючись, аби нiхто не випередив мене на порозi щастя. Спецiальний тютюн не продавався, i я купив коробку "Казбеку". Розiрвав три цигарки, набив люльку. Ступав по Хрещатику, затиснувши зубами чубука, i пiдстерiгав сво? елегантно-замислене обличчя в кожнiй вiтринi. Цигарковий тютюн ледве тлiв. Я часто й глибоко затягувався, недбало вицвiркуючи куточками уст важкий, жовтий дим. Вечорiло, спалахнули лiхтарi. Ще стало сили вибратися на Володимирський пагорб. Тут, у закутку пiд каштанами, мене знудило i нещадно шматувало з годину. До пiвночi, безсилий, порожнiй, лежав на лавi, проклинаючи всi тютюни, всi люльки, а найбiльше самого себе, зеленого. Але зважте, що менi на той час ледве вiсiмнадцять набiгло проти тридцяти Iванових... Багато чого з ранньо? юностi забулося, припорошилось i тепер мерехтить перед очима короткими спалахами, нiби сцени модернющо? вистави в телевiзорi. Я люблю театр, сам колись брав участь у шкiльнiм драматичнiм гуртку. Мабуть, завважили, два попереднi роздiлки скорiше на п'?ску скидаються, анiж на серйозну, газетного рiвня прозу. Це мiй стиль, коли хочете. Напиши я колись таким манером зарисовку чи кореспонденцiю, Гуляйвiтер догану б менi влiпив. А на цих сторiнках я сам собi пан. Не збираюся розтiкатись мислiю по древу, за влучним виразом древнього автора. Бiльше року довелося менi працювати поруч Iвана Кириловича, але найяскравiше поста? з минувшини одна доба, сяючий острiвець у морi буднiв, ?? i вирiшив описати, як зумiю. Що забулось - вибачайте. Звiсно, доба ця ? вже логiчний пiдсумок багатьох мiсяцiв, i треба було б висвiтлити давнiшнi подi?. Але боюсь набриднути i собi, i читачам, якщо вони з'являться. Хоча, повторюю, я зовсiм не мрiю друкуватись. Ставки завiдувача бiблiотеки вистача? цiлком, дружина працю? в амбулаторi?. Та й городик ма?мо, цибулька, картопелька, садовина-усе сво?, не куплене. Надалi прагнутиму власну особу рiдше згадувати. Сутт?во? ролi в редакцi?, а тим бiльше в стосунках мiж Загатним та Хаблаком, я тодi не грав. Нарештi згадав це прiзвище, хай йому грець! Правда, смiшне? Народжуються ж люди: усе одне до одного - i постать типового невдахи, i прiзвище - знахiдка для гумориста. ? диваки, котрих хочеш не хочеш жалiти доводиться. Згадую появу Хаблака в редакцi?. До того вiн пробував учителювати в дальнiм районi. Почув, що наша газета в обсязi збiльшилась, кадри потрiбнi, написав сльозливого листа редакторовi. Мовляв, усе життя мрiю про журналiстську роботу. Послали виклик. При?хав з авоською в руках. Кожному подав липкувату долоню: - Хаблак Андрiй Сидорович... - Перепрошую, - одразу вiдчув здобич Iван. - Хаб-лак... - А, товариш Хаб-лак... Вельми при?мно познайомитися, товаришу Хаб-лак... Таки дуже злою людиною був iнодi Загатний. З його легко? руки насмiшкувате "товариш Хаб-лак" надовго прописалось у редакцi?. Вiдколи до кiмнати ввiйшла Марта з дитиною на руках i трохи вляглась подорожня метушня, речi, простiр, навiть сам час помiтно скрадали сво? гострi кути, ласкаво всмiхаючись. Хаблаковi губи теж свавiльно розтягувались у безглузду для стороннього ока усмiшку. Соромлячись дружини, вiн кидався до валiз, кошикiв, клункiв, що громадились у кутку. Але за хвилину знову непорушне сидiв поруч дитячого лiжечка i голубив сторопiлими вiд нових, не знаних досi почуттiв очима крихiтне личко Оксани. Дiвчинка закрутила крiзь сон головою. Андрiй вирiшив, що ?й заважа? спати свiтло. Зiп'явся на стiлець, затулив лампочку аркушем паперу - на доччиному обличчi вирiзнились рiвненькi вi?. - Дивись, вi?... якi...- шепнув Хаблак, незграбно повернувся до дружини i ледве не впав. - Перекинеш, обережнiше! - шарпнулась Марта. Вiн ще нiколи не бачив ?? такою стривоженою. Винувато ступив на пiдлогу. Справдi, калiка нещасний, якiсь дерев'янi ноги, мiг же дитяче лiжко перекинути. Тепер вiн боявся дихати, аби не зашкодити доньцi. - Вона знову ворушиться... Йому нетерпеливилось: швидше б прокидалася. За останнi два мiсяцi тиждень жив iз сiм'?ю, не надивився, та й зовсiм крихiткою була тодi Оксанка, черв'ячок рожевий. Вiн метнувся до лантухiв, зубами смикав вузли. Донька захлипала. - Таки розбудив.- Марта випередила його, взяла дитинча на руки.- Але вже хай, бо вночi не спатиме. - Дай менi...- несмiливо проказав Андрiй. - Татко хоче нам шийку звернути, татко ще не вмi? на ручках нас тримати, а ми зовсiм мокрi, подай нам, татку, сухенькi пелюшечки, - наспiвувала Марта. Вiн подав пелюшки i стовбичив поруч лiжка, задихаючись вiд п'янко?, телячо? радостi. Дивно, але все, що досi турбувало, мучило, - все без вороття знецiнювалось. Легко пропливла згадка про нарис, якого дописав уранцi, чекаючи автомашини. Нариса ждуть у редакцi?, його треба сьогоднi ж вiднести, Борис Павлович чека?, це ж у наступний номер, розворот про другi жнива. Редакцiя, нарис, розворот-наче паморозь на шибцi: похука?ш - усе розтануло. Марта подала бiлу лялечку з рожевим личком. Потягся назустрiч, руки його тремтiли. - Обережно голiвку... Не впусти нас, татку. А мама купiль приготу?. На Андрi?вi долонi опустився клубочок живого тепла. Зовсiм поруч цвiли темнi оченята. Рипнули дверi, дружина пiшла до баби Христини, ?хньо? господарки, по теплу воду. Прислухався до Мартиних крокiв, що загубились у сiнях, - суворо заборонила цiлувати дитину: боялась iнфекцi?. Тодi, скоряючись непереборному солодкому бажанню, торкнувся кра?чком уст тепло? доньчино? щоки. I стiлькома щасливими почуттями засвiтилося цi?? хвилини його кiстляве, довгоносе лице, що навiть байдужому оку здалося б воно чудовим. Марта мовчки стояла на порозi, ледве стримуючи радiснi сльози. ...вiн ковтнув тепло? гнило? води, i виплюнув ?? на пiдлогу редакторового кабiнету, i пiшов порожнiми кiмнатами, як сновида, висмоктаний Терехiвкою, вплив порожнечi на духовний органiзм, що вирiзня?ться з маси, почвалав порожнiми кiмнатами, перечеплюючись об пороги, тицяючись у столи, не вiдчуваючи нiчого, окрiм спраги, яко? нема чим втамувати, i спеки, яка нiколи не скiнчиться, не забути - вiн найбiльше з усiх днiв не любив днiв недiльних i святкових, у будень робота п'янила його, в свято вiн лишався наодинцi з Терехiвкою... _"Так ти кажеш - вочевидячки?" - "Ну..." - "Вицiловувались?.." - "Тихiше ви. Таке скажете. Хiба великi люди цiлуються?.." А в свята вiн лишався наодинцi з собою, не забути: образ гарячого млистого неба - символ його самотностi, а земля не да? затишку, земля не прийма? його, бо вiн трохи неземний, вiн не належить лише ?й, вiн належить i небу, вiн бiльше належить небу, анiж землi, - вони розмовляють про мене i Люду, яка гидота, вони все знають, вони знають бiльше, анiж зна? вiн сам про себе, - вiн чвала? порожнiми кiмнатами, штурхаючи ногою дверi, i коли його вiдчай сяга? межi, за якою нема? нiчого, крiм одвiчно? тишi та спокою, коли вiдчай перероста? його потяг до iснування, точнiше iнстинкт життя, що закладено в нього, коли, зда?ться, вiн зараз назавжди втече вiд гарячо? мли за вiкном i вiд самотностi, у глибинi душi почина? бринiти ледь чутно струна надi?, струна сподiвання на зустрiч з Людиною, що теж випадково опинилася в цьому мурашнику. у стовпиську посередностей (пiдкреслити: генiй самотнiй, але в душi кожно? посередностi - страх перед генi?м, це плата за його самотнiсть), одвiчна мрiя генiя зустрiти в табунi Людину, вiн згаду? вчорашню розмову з Гужвою. Дивлячись кудись убiк, Гужва повiдомив його, що в раймазi з'явилась новенька дiвчина, гарненька собою, довга-довга коса, великi очi, засинаючи, вiн думав про не?, вiн навiть уночi думав про не?, в Терехiвцi, де кожну людину зна?ш в обличчя, в Терехiвцi, де людськi обличчя такi ж знайомi, як перша сторiнка газети, знайомi й одноманiтнi, свiже обличчя - наче ковток студено? води в пустелi, можливо, це вона, та, про яку вiн мрiяв усе життя, та ?дина, що зрозумi? його, вiн повiльно виходить з редакцi? i сiда? на мурованiм ганку, тут затiнок, од кам'яницi вi? прохолодною вогкiстю, вiн кладе голову на руки й дума? про не?... Прiська дражниться, по менi видко, що я все чую. "Довго ходили вулицею, i вiн все руками розмахував..."_ - Iшла вечеряти, Люду-агрономшу стрiла, - голосно мовила Прiська.- Куди, питаю. В райвиконком, каже, нiчне чергування. Диви, кажу, аби нiхто не вкрав уночi. А вона як зарегоче, як зарегоче... Iван тихо вийшов iз складального цеху, навiть дверима не грюкнув. Тiльки руки за спину i пальцями крiзь сорочку в рани. Смакував бiль, нiби терпке вино. Все ж не опустився до них. Великi перемоги виростають з малих. Часом почина?ш поважати себе. Виховати у собi фiзiологiчну вiдразу до слiв. Але звiдки вони все знають? Тоскним поглядом по сiрих стiнах цеху. Вiн почува?ться у Терехiвцi, нiби в камерi, - недремне око наглядача, вiчне свiтло, даруйте хвилину темряви. Мiж в'язнiв, пiд недремним оком, не може бути вiльно? любовi. Сказати про це Людi. Любов пiддослiдних кроликiв. Сказати ?й усе. Годi вiдкладати з вечора на вечiр. Брак мужност?. Сьогоднiшн? Людине чергування - дарунок долi. Поштовх. ?диний вихiд для мене - розумний. Прорватися крiзь себе до мети. Велике потребу? жертв. Умiти жертвувати. Втеча вiд юрби i мирських справ, зневага до багатства, пiст i аскетичнiсть, одне слово - зневажання плотi, щоб здобути дух. Сковорода. Посередностi нездатнi до жертв. А тепер працювати, працювати. До скону. Доки перо не випаде з рук. Вiн проминув секретарську - коректори, що жваво перемовлялись, зiв'яли пiд його холодним поглядом i ткнулись у свiжi шпальти. Смикнув фiранку на ?динiм вiкнi редакторського кабiнету. Пахло цигарками. "Казбек", - на столi Гуляйвiтра завжди лежав "Казбек" для сановитих гостей з керiвних районних установ, на самотi вiн курив дешевi сигарети. Крiсло, пряме, з високою спинкою, схоже на трон яко?сь злиденно? марiонеточно? держави. Вiн повiльно пiдняв трубку, двома пальцями крутнув ручку дзвiнка i майже прошепотiв, зачувши голос телефонiстки: "Райвиконком..." Того, першого вечора вона теж чергувала в райвиконкомi, вони сидiли на ганку й розмовляли, з того вечора усе й почалося, аби скiнчитися сьогоднi. Навчись бути сильним... - Райвиконком слуха?, алло, райвиконком слуха?... Вiн ледве стримався, щоб не вiдповiсти: "Добрий вечiр, Людо", а вона нiби вiдчува? щось: "Алло, алло..." Натис пальцем на штирик телефону, прагнучи глибокого внутрiшнього болю, що мусив якось виправдати його. Навчись бути сильним. Сковорода. Але болю не було. I робилося незатишно. Загатний обiйняв голову долонями, силуючи себе до роботи. Спершу треба глибоко усвiдомити, що хочеш писати. Переказати сво?ми словами змiст новели, сюжетну лiнiю. В процесi творення вона сама обросте деталями. Якесь забюрокрачене селище, хоч би районний центр._ Придумати назву, звичайно, не Терехiвка, бо потiм причепляться; недiля - анiякогiсiнького життя, навiть метушнi. Рухи поодиноких перехожих лiнивi, повiльнi, терехiвцi дрiмають, навiть iдучи вулицею, таке враження живо? людини в цьому дрiмотному царствi, спека, задуха, сонце в iмлi, iмла гаряча, наче присок, якась адмiнiстративна установа, скорiше редакцiя, краще не називати, порожнi кiмнати з густим одвiчним запахом паперiв, газетних пiдшивок, тепла гнила вода у карафцi, присмак гнило? води, яка сто?ть у карафцi хтозна-вiдколи, скляна мухоловка, по стiнах яко? повзають очамрiлi мухи, - настрiй, присмак гнило? води i мухоловка, i одинак на цьому тлi, одинак, незрiвнянно вищий од загалу, але не пророк, хоч з таких людей i народжуються пророки; та вiн уже не вiрить у жоднi iде? i тому не пророку? царства небесного, вiн вищий за будь-якi iлюзi? й не дару? масi солодких снiв, вiн переконаний, що натовп завжди лишиться натовпом, навiть у царствi божому. _За Сковородою: нечестива чернь може торкнутися тiла Христового, але почерпнути смислу божого дурна чернь не може; одинак, що самотнiй завжди, i в будень, i в свято, i в кожну хвилину, та особливо в свято, будень п'янить безглуздою метушнею, так робочий кiнь забува? в голоблях про свою долю, дума? лише про тягар, який треба невпинно волочити, i про батiг, що посвисту? вгорi, в свята ж нема? навiть цього оп'янiння посередностей, одинак блука? порожнiми кiмнатами установи (так безнадiйний п'яниця приходить у шинок без копiйки в кишенi i сто?ть бiля порога, лише б дихати запахами шинку), вiдчуття жахливо? спраги - духовно? i фiзично?, спраги, яку нема чим вгамувати в Терехiвцi, знову присмак гнило? води. вiн випльову? воду на долiвку i плента?ться порожнiми кiмнатами редакцi?, вiдчиняючи дверi носками черевикiв, його темний, глибокий вiдчай, вiдчай самотньо? людини в пустелi чи в глухому лiсi, i раптом..._ Дзвiнок. Iдiоти, навiть увечерi заважають... Гучний, настирливий. Сама телефонiстка дзвонить. Мiжмiська або начальство на телефонi. - Редакцiя. Так. Гуляйвiтер вечеря?. Загатний. Добрий вечiр, Дмитре Семеновичу. Останню сторiнку верстають. Ну, для нас це ще не катастрофiчно, бува? пiзнiше. Так, полiграфiя накульгу?. Передова? "Вчасно готувати грунт пiд озимину". Про кукурудзу в дальший номер заплановано. Нi, я ж вiдповiдаю за сво? слова, передi мною план на тиждень. "Королеву полiв - у дбайливi руки" i розворот, так, наступний, сьомого, не знаю, редактор нiчого не передавав, плану? редколегiя, зрозумiло, але ж десята година, я розумiю, нiхто не писав, я розумiю, зробимо все можливе, на добранiч, Дмитре Семеновичу. Iван поклав трубку, якусь мить сидiв нерушно. Хотiлося мiцно вилаятись. Не мав злостi нi на кого особисто, навiть на Гуляйвiтра. Ненавидiв усю Терехiвку. Тепер давай, секретарю, сварися зi складачами, дзвони на пошту, вмовляй друкаря, пиши, верстай - викручуйсь. Усе на секретарськi плечi. Вивези. Що ж, вiн справдi вивезе. Ще раз. Не перша критична ситуацiя. Вiн уже звик. Навiть при?мно iнодi. Вiдчува?ш свою справжню силу й вартiсть. Хай нарештi переконаються, на кому все трима?ться. Рiзко пiдвiвся. Хода молода, пружна, голос рiзкуватий, таким голосом вiддаються команди перед бо?м: - Улю, бiжiть по редактора, тривога. Першо? не правте, буде переверстка... I поспiшив назустрiч складальному цеховi, весь напружившись, наче мав стрибати в студену воду. - Хто першу верстав? Ви, товаришко Скляр? Будемо переверстувати. Дзвонив секретар райкому. Я вже послав по редактора. Приготуйтесь. Вiн проказав це спокiйно й холодно, перекреслюючи лемент Прiськи, що вже пошпурила на касу верстатку з набором: - Хай хоч стрiляють у мене - пальцем не ворухну. - Треба зранку, чоловiче, думати, а не опiвночi на райком списувати. Всенькими днями в шахи рiжетесь та зуби скалите. Я завтра сама в райком пiду... - З темна до темна серед свинцю, наче каторжний, - бубнiв з кутка старий друкар. - Я напишу, доки це... - Вам платять понаднормовi, i можете завтра писати хоч тисячу скарг, мене це не обходить, а сьогоднi закiнчите газету, iнакше... - Лють пiднялась у Загатному, вiн вхопився за спечену руку, щоб опам'ятатись, але було вже пiзно. - Iнакше на себе ображайтеся... - Ти що, нас ляка?ш? - завiвся друкар. - Ти ще пiд стiл пiшки ходив... Цех замерехтiв перед Iвановими очима. Непокора завжди бiсила його, а тут iшлося про бiльше. - Попрошу не тикати. Ми з вами свиней не пасли i, сподiваюсь, не будемо пасти. - Подавiться ви тими копiйками, коли дорiка?те, - це Прiська. - Я б i за великi грошi не став з тобою свиней пасти, - друкар. - Що за шум, що за гам учинився? Товаришочки, прошу слова. Прiсьчин голос я вчув бiля книгарнi, подумав - горимо, - до цеху вбiгав Гуляйвiтер. - Що сталося, Кириловичу? - Секретар райкому наказав передову про кукурудзу в номер, - якомога сухiше вiдповiв Загатний. - Я зараз подзвоню, спробую викрутитись. А коли вже судилося - гуртом навалимось, гуртом легко й батька бити, а передову скласти - раз плюнути, я сам до каси стану, унiверситетську молодiсть згадаю, а Йосипiвна вмить заверста?, золотi руки... - Та воно все можна, - на очах добрiшала Прiська. - Коли по-людському... - Таке вже ярмо наше, газетярське, - гасив Гуляйвiтер полум'я сварки, густо сiючи слова. - Коли б дехто менше командував... - прозвучало з кутка. - Хiба ми не розумi?мо? "Якось вiн умi? з ними, цей нездара, - заздро й болiсно думав Iван, вiдступивши до вiкна. - Плете казна-що, а вони слухають i не зляться. Певно, чують у ньому свого, а я чужий. Маса полюбля? посередностей i демагогiв..." - Хто хоче в недiлю по гриби, звертайтесь до нашого профспiлкового бога, я за машину домовився, бiжу дзвонити, - уже з порога гукнув Гуляйвiтер. "Але я теж телепень, зiрвався, не приведи всевишнiй командувати людьми; хтось писав, що великi гуманiсти - потенцiальнi тирани, але ж нiхто не може згубити в собi злiсть, доки не дiзна?ться, що в нiм зло i що добро. Сковорода. Треба б вибачитись". - Вiн боявся втратити затишне почуття поваги до себе. - Ми всi... занадто нервовi... Начита?шся макулатури, набiга?шся... Цех мовчав. "Ти чекав, що вони з радощiв упадуть до нiг, але чомусь нiхто не пада?. Може, чекають, що я стану навколiшки? Змилуйтесь, пробачте... Забагато честi". Iван подався до дверей, визивно карбуючи кожен крок. Останнi мiсяцi Хаблак жив окремо вiд сiм'? i батькiвство сво? сприймав трохи абстрактно. Шалено стрибав, аж похрускувала стара редакцiйна пiдлога, коли отримав вiтальну телеграму - все сталося трохи зарано, несподiвано, Марту одвiз до пологового будинку Андрi?в брат. Щасливо скалився в кожне обличчя, ручкався, пив з редакцiйними хлопцями i, звiсно, перебрав на радощах, така вже терехiвська традицiя (та й не тiльки терехiвська, скажу я вам). Потiм домував з тиждень, ?здив до мiста по лiжко, пелюшки, повзунки, ванночку, справ було досить на всi шiсть днiв вiдпустки, а в бiлих матер'яних заметах щось кувiкало - червоне, крихiтне, але роздивлятись його Андрi?вi довго не дозволялось, не те що на руки брати. Хапливi дружининi рядки скупо оповiдали, що вона вже крутить головою, усмiха?ться, любить дивитися на лампу та на сонячне вiкно. Андрiй Сидорович, не ймучи вiри, усмiхався на кожну звiстку - нiяк не мiг уявити, що десь там, за сотню кiлометрiв, живе людина, народжена вiд нього. Звичайнi слова: "У мене ? дочка, моя дочка",-здiймали в грудях солодку бурю. Але минав час, i чiпка буденнiсть терехiвського життя, невдачi на газетярськiй нивi непомiтно розвiяли святковiсть. Сьогоднi не iснувало нiчого, окрiм його дочки. Навiть нарис, найкращий Андрi?в нарис лежав на столi серед пляшок та сосок, не викликаючи в нього жодних емоцiй. З-пiд мереживного чепчика на Хаблака зиркали до всього цiкавi оченятка маленько? людини, що вже бачила, вiдчувала i, певно, якось по-сво?му аналiзувала свiт. - Ти ?й розкажи що-небудь, - сказала Марта, вносячи паруючу каструлю.- Оксана любить, коли до не? говорять. Вiн став думати, що б його сказати доньцi, але нiчого не вигадав. Не мiг у таку хвилину сюсюкати i дитинно лицедiяти. А те, що глибоко в серцi, голосно не скажеш, та й узагалi не скажеш, людськi слова видаються надто вже знебарвленими, обжитими. Андрiй мовчав, гойдаючи на руках дитину, але в тiм мовчаннi було стiльки почуття, що йому навiть очi щемiли. Марта долила у ванночку холодно? води, у воду постелила бiлу лахманину, розповила Оксанку, помастила голiвку олi?ю i понесла дочку до ванночки. Андрiй тiльки метушився навколо, не знаючи, за що вхопитись. Оксанка i в купелi крутила голiвкою, махала рученятами, смiялась до свiтла. - Ми любимо купатись, ой, як ми любимо купатись, тримай нам, татку, голiвку, - промовляла Марта i плескала водою на дитячий животик.- Нижче, татку, голiвку, ми не любимо, коли високо, ми одразу сердимося... Андрiй обережно тримав край пелюшки, аби Океанчина голiвка не занурювалась у воду, - вже давно не вiдчував вiн так глибоко, що комусь потрiбен на цiм свiтi. Тут, бiля доньки, нарештi прийшло те, чого йому так не вистачало, - впевненiсть у собi. Баба Христина, що прийняла ?х у комiрне, подала Мартi горщечок: - Я тут а?рку заварила. Сво?х виростила, знаю - дуже кiсточкам у помiч, щоб мiцнiли... Марта подякувала й долила в купелю з горщечка - запахло рiчкою, лугом. Потiм дружина знову сповивала Оксану, Оксана зчинила крик, бо дуже не любила, коли ?? повивали. Андрiй спробував втрутитись, але Марта сказала, що дочцi час спати, хай тато займа?ться сво?ми справами, i стала наспiвувати щось нiжне, дрiмотне. В хатi все ще пахло а?ром, i двiр запах а?ром, бо Хаблак вилив з купелi воду. Коли Андрiй Сидорович, пообiцявши дружинi за пiвгодини повернутися, бiг з нарисом до редакцi?, вся вулиця i весь свiт святково пахли а?ром. Це був рiдний з дитинства запах зелено? недiлi, запах весни. Дуже сентиментально, засюсюкано написав про Хаблака, правда? Така собi сiмейна iдилiйка. Власне, я й мав на увазi щось таке, аби протиставити цей сiмейний та душевний затишок космiчному холоду Загатного. Можливо, не зумiв як слiд, таланту не вистачило. Та й помиля?тесь, коли гада?те, що менi простiше виводити на сцену Хаблака, анiж Загатного. Мовляв, перший ближчий, зрозумiлiший його натурi, як усi простi люди. Звiсно, Iван Кирилович дивак, з химерами й трохи не в мо?м амплуа, як кажуть актори. Хоч характер теж активний. Але, по-науковому висловлюючись, вiн - iдеалiст, я ж - рядовий матерiалiст. Не в фiлософському, а в звичайному, земному смислi. Тобто вiн бiльше про свiй дух дба?, а я - про сво? тiло, керуючись мудрiстю Сковороди: "Набуваючи духовне, стережись, як би не згубити плотське, коли це плотське може тебе привести до кращого". (Про Сковороду i як його штудiював ваш слуга покiрний пiсля знайомства з Загатним - дивись нижче). Але знову ж таки це дуже загально. Хотiлося б конкретнiше. Бо потраплять цi сторiнки до рук меткого на слова критика, терехiвським обивателем прозве й у пресi вiдзначить, тодi не обберешся бiди, особливо по службовiй лiнi?. Коли обiйма?ш таку посаду, як моя, та ще в маленькому мiстечку, де кожен на очах у всiх, доводиться дбати про моральну чистоту. Хочете конкретнiше щодо рiзницi мiж мною та Iваном? Будь ласка. Iван Кирилович завжди намагався стрибнути вище за себе. А я з дитинства переконаний: вище за себе не стрибнеш. I тому вдовольняюся малим. Ще розжувати? Я вдовольняюсь малим, як бiльшiсть людей, а вiн не хоче бути серед бiльшостi, вiн iндивiдуальнiсть, особистiсть, iнтелектуал i т. д.,. йому треба глибше, вище, анiж посередностi, масi (з його слiв). До Загатного ми ще повернемось. Я ж про Хаблака починав. В Андрi?вi з першо? зустрiчi мене дратувала якась патологiчна непристосованiсть до життя. Його легко було жалiти. I тому редакцiйнi жiнки симпатизували Хаблаковi. Але я не вмiю жалiти, жалiсть у мене непомiтно переходить у зневагу. Справдi, якщо ти не калiка, не хворий, як мiг допустити, щоб тебе жалiли? Ми всi дорослi й зна?мо, що серед людей час вiд часу доводиться зуби показувати, iнакше тобi покажуть. Ну, хай зовнiшнiсть од тебе не залежить. Хай захворiв у дитинствi, пiзно школу скiнчив, пiзно до вiйська прикликали, пiзно до iнституту вступив, усе запiзно. Але хто ж тебе, лайдака, примушував сiм'ю заводити на третьому курсi iнституту? Я мав уже певне становище i то мiсяцями мудрував, пiдраховував, чи настачишся друкованих на Монетнiм дворi папiрцiв, перш нiж руку i серце, як писали колись, запропонувати. А хто примушував Хаблака лишати педагогiчну роботу, не вкоренившись, квартири не отримавши, i легковажно кидатись у вир газетярства, про яке мав вельми розпливчасте уявлення? Це я завтра уявлю себе космонавтом, залишу посаду i бiгцем на по?зд. Що з того вийде? Яким, урештi, треба бути нестелепою, щоб забирати дружину з дитиною од матерi в найняту халупу, покладаючись лише на свою мiзерну платню та безвiдповiдальнi обiцянки Гуляйвiтра? А що вже до iсторi? з редакторовим псом, про яку нижче, то я краще промовчу. Нарештi, скажете, вiн показав сво? справжн? обличчя мiщанина, ату, ловiть його, хапайте! А я й не тiкаю. Ми матерiалiсти. Дяка богу, теж вчений, хоч i заочно унiверситет скiнчив. Людинi треба ?сти, пити, мати дах над головою. Навiть найдосконалiше суспiльство не може бути нянькою для кожного свого члена. Звичайно, це чудово, що в нас усi пiклуються про одного, а один - про всiх, але не завадить, коли цей один i про себе подба?. До речi, Iвана Кириловича теж бiсила оця непiдпорядкованiсть Хаблакових вчинкiв строгому розуму. А iсторiя з пере?здом дружини та редакторовим псом просто вивели його з рiвноваги. Отож iнодi ми з ним солiдаризувались. Минуло? зими я був тиждень на семiнарi завiдувачiв бiблiотек у Ки?вi, стрiвся з Загатним. Вiн посолiднiшав, з гарним модерним портфелем ходить, скронi засiянi при?мною сивиною, ранувато, правда, але iмпозантно - пробачте за химерне слово. Працю? в солiдному журналi, зда?ться, вибива?ться у верхи, постать його зараз досить помiтна в критицi. Ну, сiли за ресторанний столик. Загатний пригощав. Пом'янули минуле, по Хаблаковi пройшлися, i чомусь дуже яскраво пригадався один випадок з горезвiсно? журналiстсько? дiяльностi Андрiя Сидоровича. Вже тепер я подумав, що цей випадок сповна демонстру? всю на?вну ймовiрнiсть Хаблака, коли не сказати бiльше. Десь на перших днях газетярсько? роботи вирiшив вiн осво?ти фотографiю, бо що ж ти за журналiст, коли фотоапарата в руках не тримав. Придбав "Любителя" за сiмдесят карбованцiв (на старi грошi) в крамницi дешевих товарiв. I ось вперше Андрiй Сидорович ?хав у вiдрядження з фотоапаратом через плече - уявля?те цю чорну незграбну коробку на довготелесiй Хаблаковiй постатi? Смiхота... Причепився до Гуляйвiтра, чи не треба чого сфотографувати для газети. Гуляйвiтер, аби вiдчiпного дати, бовкнув: - Не завадило б фотоетюда в "Куточок вихiдного дня", берiзки якi-небудь... За хвилину редактор забув уже про тi берiзки. Для Хаблака ж завдання - закон. Мав повернутися наступного ранку, але тiльки пiд вечiр з'явився. Виснажений, ледве волочить сво? довгi ноги через редакцiйний двiр, i чорна коробка фотоапарата на боцi телiпа?ться - ми всi у вiкна. Весело. "Де затрималися, товаришу Хаблак?" - допиту?мось. А вiн так важко зiтхнув та й каже редакторовi: "Не зумiв виконати вашого завдання, Борисе Павловичу. Всенький день по лiсу пробiгав, берiзок шукаючи, а лiси ж геть сосновi, хоч сядь та плач, жодно? берiзки не надибав. I як тепер з "Куточком вихiдного дня" буде?" Ми всi так i полягали, а особливо Iван Кирилович. Зараз частенько то по телевiзору, то в газетi сперечаються, як форму?ться характер людини: що вiд народження, а що в процесi виховання. Гени рiзнi знайшли тепер. Звичайно, природа муру? основу, недаремно ж кажуть у народi: батькiв характер, материн характер. Трапля?ться, що й вiд дiда чи баби характер переда?ться - в мене, наприклад. Знову ж таки не думаю, що пiдмурiвок той лиша?ться без змiн протягом життя. Дiалектика що каже? Все розвива?ться. Характер теж розвива?ться. Вiд природи лише криця, котру життя розiгрiва? в сво?м горнi, лупить молотом, i так до скону. Не згоден, що все це повiльно, рiвномiрно. Якщо вже прирiвнювати до кузнi, то кожен удар молота дорiвню? критичнiй житт?вiй ситуацi?. Так i росте в нашiй душi чорт а чи ангел - вiд зламу до зламу. Вибачте за цi терехiвськi мудрування. Пишу, звiсно, давно вiдомi речi, але на периферi? важко за всiм устежити, особливо сiмейнiй людинi. Та й не для того пишу, щоб нерозумних просвiщати. Хочу заздалегiдь викласти теорiю, що нею користуючись, намiрююсь дослiдити характери мо?х геро?в. Самовпевнено? Можливо. Вчора прочитав власною рукою намережане й подумав: "Мо, й справдi напишу роман? Ото буде номер! У декого з наших терехiвських обивателiв жовч розiлл?ться, слово честi". А що - напишу. Не святi горщики лiплять. Осiнь надворi, дощ у шиби перiщить, з господарством менше клопоту - картоплю викопали, брикет i дрова я ще влiтку завiз. I футбол скiнчився, врiзали нашi, га? - по телевiзору нуднi передачi пiшли. Треба ж до чогось узятися. Тож як жив Iван Кирилович до свого терехiвського сидiння? Важко сповна висвiтлити це питання, маючи лише тi скупенькi данi, що в мене на руках. А вигадувати нiчого не хочу. Принципово. Трохи детальнiше, порiвняно з iншими перiодами, знаю його унiверситетськi роки, бо доводилося стрiчати на сесiях Iванових знайомих, та й у самого Загатного спогади були ще досить свiжi, не всi пристрастi вляглися й iнодi вибухали пiд настрiй. Але теж дуже мало. Одне напевне - i в унiверситетi вiн був самотнiй. З першого до останнього курсу майже кожно? перерви Загатний ходив по коридору з руками на грудях i замислено схиленою головою. Це так запам'яталось, що навiть люди з iнших факультетiв через п'ять рокiв, згадуючи Iвана, казали: "Не той, що в Наполеона грався?" Вони глузували, а даремно. В цьому ? щось велике, хай i безглузде. В унiверситетi Iван Кирилович з головою пiрнув у фiлософiю. Я не перебiльшую - саме пiрнув. Вiн усьому вiддавався сповна. Буду документально точний. Пiсля однi?? з Iванових сповiдей у редакцiйнiй кiмнатi я занотував його слова, ачей згодяться. Справдi згодилися. Ось вони: - Спершу я був дуже довiрливий i мудрiсть кожного пив, як iстину. Але iстин виявилось занадто багато. I я упився. Тодi фiлософи здалися менi спритними крамарями, що величаються бiля сво?х рундучкiв i кожен ма? свiй товар за найкращий. Захеканий, змучений безплiдними ночами, я бiгав од рундука до рундука, доки не зрозумiв, що я надто розбiрливий i тому нiчого не куплю на вiру i нiхто не навчить мене, як на цiм свiтi жити... Це була перша велика поразка, втрата найманливiшо? iлюзi?. До унiверситету я на?вно вiрив, що десь за коленкоровими палiтурками на мене чека? не дочека?ться iстина, i варто лише розгорнути книгу... З цими словами Iван замовк, а допитуватись було марно - за першо? ж мо?? спроби копнути глибше вiн надовго ховався в себе. Але мене iнформували iншi. Обпiкшись на фiлософi?, Загатний поклав собi пiзнати смак "солодкого життя". Це не була покiрна данина пристрастям сво?? душi - ще можна б зрозумiти, виправдати, всi ми люди, "подлинно всякий рад пищи и питiя полезен и добр есть", - Сковорода. Нi, це було активне, войовниче заперечення будь-яко? фiлософi?. I я особисто не схвалюю таке нiгiлiстичне сахання з боку в бiк. Але, звiсно, вiн не питав мого дозволу модно вдягатись (грошi в Загатного водились, вже тодi пiдзаробляв у газетах, маючи хист до того), розгулювати по Хрещатику з дiвчатами, пропускаючи лекцi?, i не в мiру пити. Його мало не вигнали з унiверситету. Ще б трошки - i хлопець став би справжнiсiньким стилягою. На жаль, зовсiм не маю даних, як з того душевного гармидеру зародився новий Iван Загатний. Знаю тiльки, що вiн раптом узяв на гадку написати довгу низку романiв, у яких би вiдбилась уся наша епоха. Щось на зразок "Людсько? комедi?". Було залишене, забуте "солодке життя" - Iван працював титанiчне. Хлопцi з гуртожитку боялись, що вiн захворi?,-спав три години на добу, це зовсiм ненормально для здорово? людини. Минуло? зустрiчi, в ресторанi, Iван Кирилович випадково обмовився, що колись мрiяв створити власний свiт i склав план тридцяти двох романiв. У мо?х старих блокнотах я вiдкопав уривок фрази: "... я б теж мiг вигадати королiвство i стати королем... Загатний". Не пригадую, але, зда?ться, це натяк саме на той перiод, про який iдеться. Пiдiймаючись ще на одну сходинку в унiверситетськiм життi Iвана Кириловича, я дозволю собi скористатися свiдченням Люди, хоч це й не зовсiм етично. Нещодавно у нас було декiлька одвертих розмов, i всi вони обертались навколо ?? стосункiв з мо?м геро?м (до речi, Загатний справив на Люду дуже глибоке враження). Ось_ що вона принагiдно сказала: - Хiба я можу пам'ятати всi його сповiдi? Вiн промовляв щовечора, це був суцiльний монолог, я ж тiльки була терпеливою слухачкою. Звiсно, нi з ким у Терехiвцi не був вiн такий одвертий, як зi мною.- Тут я дозволив собi посмiхнутись.- Щось казав про романи, котрi збирався писати, але згадував ?х завжди неохоче. Багато розповiдав про сво? життя на цiлинi. Вiн по?хав туди пiсля невдачi з романами. Нi, не так. Вiн по?хав на цiлину, бо хотiв глибше вивчити життя. I там з ним сталася прикрiсть, що мало не скiнчилась трагiчно. Не пам'ятаю деталей, але, зда?ться, вiн заблукав у степу, поранився, прожив без води та ?жi багато днiв i вже зiбрався помирати, коли на нього випадково натрапила машина якихось геологiв. Лiкарi навiть не сподiвались, що оклига?. Божився, що i сам не хотiв оклигувати. Мабуть, позував. Бо як людина може прагнути смертi? Бiологiчно неможливо. Там, у степу, вiн випробував долю: якщо до такого часу не знайдуть, отже, цей свiт може спокiйно проiснувати без нього i його творчий порив нiкому не потрiбний. Iван розумiв це ширше, у фiлософському планi. Ну, знайшли набагато пiзнiше. I вiдтодi Загатному не давала спокою думка, що його життя випадковiсть i нiчого не змiниться в свiтi, напише сво? романи чи нi, тобто вони не мають для свiту абсолютного, позачасового, позалюдського значення. Якось так вiн висловлювався. В ньому щось зрушилось. Виписавшись iз лiкарнi, повернувся до Ки?ва i спалив усi сво? начерки, рукописи. Казав, що смiявся над вогнищем. Уявляю це театральне видовище. Пам'ята?те його смiх?.. Карбованого поступу вистачило тiльки до машинного цеху. Тут, мiж друкарською машиною та рiзальним верстатом, було самотньо й тихо. Зi щiлин у дверях стримiли жовтi леза свiтла. Загатний ступив на одне з них, i воно луснуло, зламане, знiчене, а може, йому хотiлось почути жалiсний хруст - там, у цеху, смiшнi, безглуздi iсторi?, врештi, вiн ?м не нянька, але якось тужно, нiби чимось завинив перед ними. Кинути б усе, взяти валiзу та ?хати, ?хати свiт за очi... За стiною, в редакцi?, реготали, лементували, гуркотiли, ярмарок, кагал, невже вони не розумiють, що зараз дорога кожна хвилина, яка несерйознiсть, без нього вони не випустять жодного номера, як тiльки вiн по?де звiдси, а йому колись терпець таки увiрветься. Iван Кирилович почав думати, скiльки важливих справ лежить зараз на його плечах та як йому нiколи, i поволi мiнився на обличчi - серйознiшав, глибшав. Тодi заклопотано, докiрливо сiпнув дверi. В секретарськiй було справжнiсiньке стовковище: коректори, редактор, дружина редактора, Василь Молохва, Вiталька Дзядзько. На Iвановiм столi незворушно сидiв гладкий вухатий песик. У його на?вненьких очах гусла нудьга. Дзядзько зiгнувся, долонями рук-у колiна, шию витяг. Тепер редакторiв песик дивився тiльки на нього, голови обох були поруч, нiби ось-ось буцнуться. - Якщо ти, Вiталько, навчиш Джульбарса гавкати, я тобi випишу за вчорашню статтю пiдвищений гонорар!-запально гукнув Гуляйвiтер i вмовк. Усi прича?лись, чекали, тiльки миша хрумкотiла за книжковою шафою. I раптом Дзядзько голосисте, смачно гавкнув: - Га-в-в-в!.. З несподiванки песик з усiх чотирьох, нiби гумовий, стрибнув убiк. Але Вiтальчине обличчя знову наблизилось: - Га-в-в! Гав-в-в-в! У круглих Джульбарсових очах замерехтiв переляк. Столи стояли тiсно, i песик кинувся навтiкача по зведеннях, чернетках, гранках. Дзядзько, не вiдриваючи рук вiд колiн, стрибав слiдом i заливався молодим, пристрасним гавкотом: - Гав! Гав! Гав! Песик, пiдсмикнувши куцого п'ятачкового хвоста, наполохано скавучав та щодуху метлявся по столах. Нарештi, загнаний безжальним переслiдуванням у куток, вiн опустився на заднi лапи, задер голову i, щойно наблизилось ротасте Дзядзькове обличчя, жалiбно пискнув. - Га-а-а-в-в-в... - Товаришi, iсторична хвилина, - Гуляйвiтер метнувся до Дзядзька, тиснув руку, обiймав за плечi.- Будьте свiдками. Деякi терехiвськi органiзми знахабнiли i твердять, що мiй Джульбарс - не гончий пес. Сьогоднi всi чули його прекрасний дзвiнкий голос! А тобi, Вiталько, од усього пролетарiату... Могорич з мене. Ну й талантище, скажу я, в тебе. Iван усмiхнувся - самими устами. Дзядзько й справдi гавкав майстерно - здiбностi анiмалiста. Цього примiтива Гуляйвiтра з його ситим псом так i кортить подражнити. Вiн стис руку, аби вiдчути холодний бiль, i строго ступив до столу. В кiмнатi повiяло тверезiстю. - Товаришi, друкарня чека? на передову, - вiдкрив теку з гранками.- Платитимемо наднормовi. Кiмната спорожнiла. Коректори поспiшили до друкарнi, мабуть, новиною дiляться: редакторiв пес, якого той купив у голови терехiвського сiльпо за сотню карбованцiв, нарештi загавкав. Молохва з Дзядзьком вийшли в бухгалтерiю. Дружина редактора понесла песика додому: у нього режим, спати час. Похмурий Гуляйвiтер грався канцелярським пресом i говорив, обминаючи зневажливий Iванiв погляд: - Незручно турбувати Дмитра Семеновича об цiй порi, добрi люди зараз сплять. У мене там ? пара фактiв кукурудзяних, з активу. Але ж так вiдразу передову не створиш. I голова поболю?, стомився... "Стiльки енергi? було на людях, а за хвилину зiв'яв. Що ж, можливо, так i треба: оптимiзм для мас. Але секретаревi бо?ться дзвонити не тому, що пiзно. За сво?ми песиками та кроликами вiн забув його вказiвку i тепер дума?, як легше викрутитись. Знову все ляга? на плечi сякого-такого Загатного, цей вивезе, не вперше. Я можу його кривим шилом штрикнути, хай пише передову, але ж ялозитиме до години ночi, а я збирався зайти до Люди, обов'язково, слушнiшого випадку не трапиться, вiн хоче, щоб я сам набився, яка ницiсть..." - Я продиктую передову. Хай Уля сяде за машинку. Це було сказано таким голосом, що Гуляйвiтер збеленiв, але стримався, бо що йому лишалося робити. "Шкода, я б йому все виказав, однаково за мою передову двадцять карбованцiв випише, а за свою - тридцять". Загатний стукнув кулаком по стiнi, за якою друкарня. Помовчали, глибоко незадоволенi одне одним. Дiверi прочинила коректор. - Сiдайте за машинку, - сказав Iван.- Я диктуватиму передову. (Оце буде вистава, побачите!..) - Сигарету! - скомандував Iван. До нього потяглися руки Гуляйвiтра та Дзядзька. Пригостився в Дзядзька. Улинi пальцi лежали на клавiшах друкарсько? машинки. Руки Молохви нiжили трiснуте настiльне скло - папери склав до сейфа, але не прощався, можливо, й собi чекав вистави, що передбачалась. Iван прийняв з проходу стiльця: зайвi речi заважають думати. Гуляйвiтер з Дзядзьком стовбичили в дверях секретарсько?. Середина кiмнати - сцена. Затягся i несподiвано сильним, виразним голосом почав: "На полях достигло золото. Крапка. Тисячi гектарiв прославлено? королеви чекають невтомних хлiборобських рук. Серце господаря не може битися спокiйно, доки кукурудза знаходиться поза колгоспними засiками..." Друкарська машинка улесливо задихалася в погонi за Iвановою думкою. З темних шибок звисали електролампи. На обличчях глядачiв чекання й подив. Вiн штовхнув вiкно - електролампочки стрибнули в безвiсть, гiлля шовковиць попливло до кiмнати. Дихнув глибоко, тричi, за системою йогiв, аби посвiжiшало в головi. Рiзко обернувся: "Руки господаря не дадуть загинути жоднiй стеблинi, жодному зернятковi. Абзац. Ми сто?мо на порозi велико? битви за врожай. Ще день-два - i на золотистi поля вирушать сотнi машин, тисячi й тисячi трударiв. Перемога залежить вiд того, як ми пiдготувалися до вирiшально? хвилини..." Руки в кишенi, пiшов мiж столiв, з кутка в куток. Очi замислено вiдсутнi, весь у собi, в думках, у словах, що легко шелестiли, випереджаючи перестук друкарсько? машинки. I водночас нiби на кiноплiвку себе знiмав. Загальний план: кiмната, глядачi, ставний мужчина, високе чоло, нервово ходить; середнiй план: друкарська машинка, залитий чорнилом стiл, iнтелiгентна людина iде на камеру; крупний план: замислене, розумне обличчя людини, чiткi рухи губ; крупний план: на бiлому паперi лiтери похапцем в'яжуться у слова; крупний план: глибокi, стомленi очi людини... Справжнi нездари, хоч лiквiдовуй газету, коли вiн по?де з Терехiвки. "Товаришi колгоспники! Докладемо всiх зусиль - нi, закреслити, сухувато, - хай спокiй нiкому й не сниться у цi гарячi днi! Хай кожен живе думкою: чи все я зробив i роблю, аби якнайшвидше зiбрати багатий урожай кукурудзи? Вище прапор соцiалiстичного змагання на других жнивах". З останнiми словами Iван закрив обличчя долонями, нiби стомився до краю, потiм поволi опустив руки i видихнув: "Знак оклику, все... Редактору на пiдпис..." Прiся стояла на порозi, аплодувала. Василь Молохва хитав головою: - Талантище... Метнувся з кiмнати, нiби розчулений актор зi сцени. Гуляйвiтер мовчки розписався на першiм аркушi передово?. Передову вiддали в друкарню. За каси стали складачi. Гуляйвiтер з Дзядзьком теревенили про Джульбарса. Гуляйвiтер, як завжди, пристрасно, Дзядзько - бавлячись, але не без пота?мно? думки. Iван Кирилович нашорошився за столом, нiби горобець на морозi; вiн уже нiкуди не спiшив, нi в що не грався. Недавня вистава посеред кiмнати для трьох посередностей, його свiдоме лицедiйство, принизлива погоня за власним образом в очах ближнього, штучний пафос передово? - усе зробилось палючою раною десь глибоко в грудях. А може, вiн просто перекурився - смалив сигарету за сигаретою. Для глядачiв. Трагiчна ситуацiя. Актор зневажа? залу, натовп i весь вiдда?ться грi. Аби довести ?м, що вiн кращий, талановитiший, нiж вони гадають. Вiн завжди ненавидiв похмiлля. Боже, послухати себе - то я такий чистий, святий, збудуйте для мене храм. Збожеволiти можна. Просто бiсить цей примiтивний ентузiазм Гуляйвiтра. Що б ми робили на Робiнзоновiм островi? Жували самих себе? Щасливий дарунок цивiлiзацi?: ?ж ближнього, хоч не терпиться ковтнути власну персону. - Навiщо стiльки пристрастей? Песик ваш все одно не породистий. Я не спецiалiст, але й простому смертному видно. Вiд вулично? сучечки байстрюган. Аж менi ваших грошей шкода... - Не ослiть, Загатний, - металево прозвучав по хвилi голос Гуляйвiтра.- Зовсiм не смiшно. - То я ж не для смiху.- Iвановi згадалася його клятва не говорити жодного зайвого слова, але згадка тiльки майнула i безслiдно розтанула.- Я задля iстини. Мусить же хтось сказати вам правду. Сто карбованцiв з вас виманили, а песик щербато? копiйки не вартий... Вiн знiчев'я штирхав редактора отруйними голками, i чим дошкульнiше було Гуляйвiтру, тим глибшу насолоду вiдчував. I вiд кожного влучного дотепу в душi танула крига. Натомiсть знову полонила якась хвороблива, безконтрольна бадьорiсть, аж курити закортiло, але не просити ж саме тепер у Гуляйвiтра - розлючений Iвановими дотепами, редактор сховався до кабiнетика, ще й дверима грюкнув щосили. Але за хвилину вибiг, промчав повз Загатного та повз розгубленого вiд сутички двох начальникiв Дзядзька. Уже з порога повернув до Iвана сiре обличчя (мовляв, я зовсiм не бажаю з вами розмовляти, я поспiшаю, але, мiж iншим...): - Мiж iншим, товаришу Загатний, найавторитетнiшi люди району не раз свiдчили, що мiй Джульбарс вiд чистокровного гончака... - Не мав щастя чути такого запевнення. - Борисе Павловичу, - засолодив Дзядзько, - Борисе Павловичу, хай товариш Хаблак авторитетно вирiшить вашу суперечку. Вiн у вiйську три роки сторожових псiв доглядав i теоретично пiдковувався. Чесне пiонерське, сам хвалився... - Товариш Хаблак не такий на?вний, щоб проти редакторового пса свiдчити, - невинно зауважив Iван.- йому квартира потрiбна. Гуляйвiтер ступив до Iвана: - Що ви хочете цим сказати? Дверi прочинилися. З порога вибачливо-радiсно всмiхався Хаблак. У щомiсячнику "На допомогу редакторовi" часто критикують районнi газети за газетнi штампи. Я досi його передплачую, уважно читаю поради, нотую слова, за якi лають, i намагаюсь уже не вживати ?х. Але, визнаю, не завжди це вда?ться. Деякi слова так приговтались у менi за роки газетярсько? дiяльностi, що ?х i за вуха не вiдтягнеш, образно кажучи. Тому зараз вибачаюсь, коли зустрiнете то? полови забагато. В генi? я не пнусь, як дехто, часу теж маю обмаль, а пишу вiльно? хвилини, бо пишеться, та й, повторюю, нема куди вечорами дiтися - периферiя, а футбольнi баталi? вiдгримiли. Це такий собi вступ до роздiлу. А тепер про серйознi справи. Хочу ще раз вiдмежуватись од Iвана, аби й мене не звинуватили в його нетолерантностi (слово яке!) до людей, особливо до тих, що й зараз посiдають значнi посади. Скажiмо, товариш Гуляйвiтер пiшов по адмiнiстративнiй лiнi? (тiльки мiж нами - давно було б так, журналiст з нього нiкудишненький, але т-с-с-с...) i тепер в областi. Дзядзько теж в областi, в секретарiатi "Колгоспно? правди". Брати Молохви бухгалтерують в обласних органiзацiях. Отож бiльшiсть мо?х геро?в - люди помiтнi, i я пiдкреслюю, що в сво?х замальовках дивлюся на всiх очима Iвана Кириловича, а не власними. Загатний з першо? зустрiчi вловлював одну, найпомiтнiшу рису в людському характерi й вiдтодi вже не змiнював сво?? думки. Це й спричиняло деяку його необ'?ктивнiсть... Iванiв свiт майже не мав пiвтiнi, все чiтко розмежовувалось на чорне та бiле. I хай вiн менi вибачить, але якось так виходило, що бiльшiсть людей в його очах були одягнутi далеко не в бiлi шати, скорiше навпаки. Загатний мав справжнiй талант вiдкривати в ближнiх ?хнi дошкульнi мiсця. Ще й грати на них, нiби на струнах. Згадайте, хоча б того ж Дзядзька. Винен, що досi не розповiв про Дзядзька детальнiше. Смiшний чолов'яга, не без дивацтва, як i кожен з нас. Наступного дня по сво?му при?здi в Терехiвку попросив мене вийти з ним у двiр, пiд шовковицю: - Побалакати треба, як з другом. Голос серйозний, навiть трохи врочистий. Повторюю, двох дiб не минуло, вiдколи познайомились, який там друг? Ну, всiлися на лавi пiд шовковицею, почав вiн дiлитися сво?м горем. Яких тiльки подробиць про сво? сiмейне життя не розказував! А все зводилось до одного: - Не розумi? дружина мо?х високих помислiв... Я червонiв, бо тодi ще не знався на сiмейнiм життi, бурмотiв якiсь спiвчутливi дурницi й пишався в душi, що доросла людина так звiря? на мене. А за кiлька день дiзнався: не лишилось у колективi працiвника, на котрого б Вiталька не сповiрив, як на друга, сво?х сiмейних та?мниць... Що ж, накажете ненавидiти таку химерну людину? Тодi ми всi вiдцуралися б одне одного, бо в кожного знайдеться якийсь грiшок, коли прискiпливо шукати. Недовго й цивiлiзацi? розсипатись. Врештi, хiба не той же Сковорода, якого з таким апломбом циту? Iван Кирилович на сво? виправдання, писав: "Помилки друзiв ми повиннi вмiти виправляти або терпiти, якщо вони несерйознi"? Переглянув останнiй роздiлок свiй i подумав: кого ставлю перед свiтлi читацькi очi - бусурмана, вовкулаку, виродка? Такий уже темний, негативний вимальову?ться мiй Загатний, аж не вiриться, що подiбна людина може iснувати в нашiм суспiльствi. Визнаю, грiшний: вiдколи пописую, став критичнi статтi в товстих журналах переглядати. Цiкаво ж знати, за що лiтераторiв лають, аби й собi не збитися на хибний шлях. Так ось, щодо вiдсоткiв позитивного й негативного в геро?. Точно я й не усвiдомив, скiльки чого треба, - один за ту цифру ста?, iнший - за ту, третiй пише й озира?ться, наче бухгалтер перед ревiзi?ю, а конкретно? вказiвки нема?. Ранiше легше лiтераторам писалось: якщо вже негативний тип - то негативний, позитивний - то позитивний. А зараз химерять, химерять i нiяк не домовляться. Звичайно, я розумiю - у нас демократiя, але ж совiсть майте, товаришi писаки! Пам'ятаю, рокiв кiлька тому дискусiя про широкi й вузькi холошi набагато органiзованiше проходила, хоч пристрастi теж буйнi палали. Але досить швидко зiйшлися на золотiй серединi - 24 сантиметри, i вже не чути, щоб про штани сперечались. Ну, зроблю я, примiром, п'ятдесят на п'ятдесят вiдсоткiв, тобто половину героя в позитивнi тони розмалюю, половину - в негативнi, зда?ться, це наймоднiше зараз. А раптом завтра мода змiниться, повi? новий вiтер? Правду мiй дiд казав: сокирою легше, нiж пером. I безпечнiше, додам _я. Важкенько житиметься менi серед лiтераторiв з мо?ю закоханiстю у сталiсть та порядок. Але кинувся у бiйку - зуби не жалiй, мудро радить народ. Хай теорi?ю вченi критики займаються, а я ледве домучив заочно той остогидлий унiверситет. Були в Iвана Кириловича й позитивнi риси, i було ?х чимало. Та лихо в тiм, що виявлялись вони не так, як негативнi. Воно й справдi: не все те золото, що блищить. Найцiннiше - його професiйна майстернiсть. Що й казати, вiн журналiст. Не було таких у нашiй районнiй ланцi i не буде. Люди з такими талантами набагато вище Терехiвки лiтають. Не пам'ятаю, щоб Iван Кирилович сидiв над рукописом, - вiн лише диктував. Вiн мiг за ранок продиктувати передову, нарис, фейлетон, а iнформацi? лускав, наче горiхи. Iнодi вiн диктував до тисячi рядкiв у день i випускав газету сам, маючи в помiч лише коректорiв: той у вiдпустцi, той на сесi?, а редактор, як завжди, уповноважений. Врахуйте до того ж, що на село Загатний ви?здив рiдко. Йому вистачало кiлькох цифр, одно? риси, одно? бiографiчно? деталi, аби написати цiлу газетну епопею. Покладе на стола сiрникову коробку i чеше, чеше нариса, аж друкарка не встига? за ним, та все до ладу, гарно - заслуха?шся. Тут тобi i конфлiкт, i любов, i мрi? - диявол у ньому сидiв за цих хвилин, слово честi. Весь рiк газета на Загатному трималась-не перебiльшую. I напише, i матерiали iнших вичита?, i макет накреслить-деякi номери редактор пiдписував до друку, самi заголовки переглянувши. Далеко було Гуляйвiтру до Загатного. Зовсiм iнша конструкцiя. Борис Павлович посiв редакторське крiсло одразу пiсля унiверситету, бо редагував унiверситеську багатотиражку. I взагалi активний товариш. Активнiсть так i била з нього джерелом. Я радiв: нарештi справжнього редактора дочекалися. Спершу ми з ним близько зiйшлись - я вчив Гуляйвiтра мотоциклом кермувати i в добрi хвилини слухав його далекосяжнi намiри зробити нашу районну газету найкращою в областi. Менi це дуже iмпонувало, всi ми замолоду шанолюбнi. Пам'ятаю, ще до Гуляйвiтра, десь на другому тижнi мо?? трудово? бiографi?, обласне радiо передало огляд районних газет. Там i наш листок згадувався з поганого боку. Мовляв, мало зважають на розвиток громадського тваринництва. Мене це так схвилювало, що я того ж дня написав до радiоредакцi? гнiвного листа, де перерахував усi матерiали останнiх мiсяцiв, присвяченi тваринництву. А редакцiя передала мiй бурхливий протест обкомiвському iнструктору, авторовi статтi. А той у Терехiвку дзвонить. А редактор мене виклика?. А я гарячкую, мовляв, явний наклеп, треба протестувати. Ну й гвалт був... Так ось, мiсяцiв на два вистачило ентузiазму Бориса Павловича, а далi вiдчув, що в газетярськiй дiяльностi на "ура" не вiзьмеш, а треба брати щогодинно, щоденно, роками, i носа похнюпив. Бувало, тижневу планiвку провести - по всьому району редактора шукають: дуже любив уповноваженим, штовхачем бути, шуму-гаму в колгоспi наробити. Якщо не уповноважений, то качок чи зайцiв полю?. А коли до кролiв, до мисливського пса дiйшло - горенько наше, диву?мось, бувало, забачивши Гуляйвiтра в редакцi?. I так уже звикли без редактора працювати, що й не уявляли, як воно з редактором. Вiд цього усi потерпали - два мотоцикли в редакцi?, а одного з них дуже надiйно осiдлав Гуляйвiтер, мало до туалету на ньому не ?здив. Правда, грiх ремствувати, шмат району над рiчкою, то вiн часто, ?дучи на риболовлю, завозив кореспондентiв у села, а по дорозi назад пiдбирав. Примчить у редакцiйний двiр, круто розвернеться навколо шовковицi, аж в очах пасажирiв потьмарi?, забiжить до редакцi?, гаса? по кiмнатах з трьома карасиками, мов ошпарений, а ми всi диву?мося, розхвалю?мо його рибальськi здiбностi. Дитя нерозумне, хоч уже й пiд тридцять. Але не його вина. Це спадкове. Я зрозумiв, коли про гени в журналi вичитав. За?дьте до обласного центру - анекдотiв про Павла Павловича Гуляйвiтра наслуха?тесь пiд саму зав'язку. А Павло Павлович - рiдний батько Бориса Павловича. Багато людей присягалися менi, слово честi давали, що все це не вигадки, не анекдоти, а щира правда. Якого тiльки хлiба не скуштував Павло Павлович на сво?м довгiм вiку - майже у всiх обласних крiслах величався. Номенклатурна одиниця давньо? випiчки. Але собою не те що непоказний син. Навпаки, високий, повний, сива голова вiдкинута назад, довгi вуса, гучний голос. На всiх святах, що ?х знiмала в областi республiканська кiнохронiка, до кадру потрапляв. Колоритна постать. Послухайте перший анекдот-бувальщину. Це з останнiх його дiянь,, коли завiдував мiським комунальним господарством. Будують мiкрорайон. Перших мешканцiв вселили. Але ж пустир - жодного деревця. Раптом комiсiя з Ки?ва. Заметушились. Тут Павло Павлович i вирiшу? похизуватися перед ки?вським начальством та й мiсцевому свою оперативнiсть явити. За нiч усю дорогу до мiкрорайону ялинками засадив, а в самiм районi, навколо дитячих ясел, справжнiсiнькi парки зазеленiли. Комiсiя задоволена - турбота про людину на високому рiвнi, саме в моду це входило. Усе б зiйшло з рук, якби по ситiм обiдi в новiй ?дальнi якомусь членовi комiсi? не прикортiло ялицею в зубах поколупати. Сiпнув - ялинка нахилилась, вiн за гiлочку - ялинка iз землi виштрихнулась. У членiв комiсi? обличчя затiпались. Оточили бiдну ялинку, а вона пiд корiнь зрубана. Але Павло Павлович не розгубився. Набрав у жменю чорнозему: - Ви звернiть увагу, яка, земелька. Золота. Чистiсiнькi селiтри й амiаки. Та у нас дерево корiння не пуска?, бо то марнування енергi?, без коренiв усяку живнiсть смокче... Зда?ться, опiсля жодних посад уже не займав, бо випадок наробив галасу у верхах. Зараз старий Гуляйвiтер на пенсi?. Виступа? в школах, на пiдпри?мствах зi спогадами - iнформацi? в обласнiй газетi були. Хочете ще одну бувальщину? Полюбляю такi оказi?. Але досить. Не про Павла Павловича ж мiй роман. Анекдочу, як Борис Павлович. Почав во здравi?, кiнчив за упокiй. Нема в мене зiбраностi, логiчностi. Писатиму про Загатного. Нi, вже лiпше про Гуляйвiтра закiнчу. I в Бориса Павловича траплялися спалахи. На те були двi причини. Заходжувався Гуляйвiтер, отримавши доброго прочухана вiд начальства. Що тодi дiялося в редакцi?! Ми не працювали - реорганiзовувались. Iде? сипалися з Бориса Павловича, нiби горох з мiшка. Вiн поспiшав усе змiнити, усе полiпшити, буцiмто вiд того, в якiй кiмнатi чий стiл стояв, розумнiшала наша газета. За таких моментiв Iван Кирилович любив декламувати вiдому байку про оркестрантiв, котрi "в музики не годилися". Гуляйвiтра, звiсно, неприхований скепсис бiсив. А Загатний тiльки того й домагався, i що за при?мнiсть людинi ближнього свого злостити? Досi не розумiю. Переполох тривав кiлька днiв, i потроху все влягалося, заспокоювалось. Ми вертали на обжитi мiсця, а Борис Павлович ?хав рибалити. ?диною пам'яткою гарячих днiв лишалась несподiвана ряснота на сторiнках газети енергiйних звернень, закликiв та гасел, набраних жирним шрифтом i в розрядку. Ще яскравiше вибухало, коли Бориса Гуляйвiтра наздоганяло натхнення i вiн з мотоцикла пересiдав на Пегаса. Траплялося це рiдше, анiж шприц вiд начальства, зате ж незрiвнянно свiтлiшало в редакцi?. Починалося так. Негадано серед робочого дня в редакцiйний двiр вкочувався на шаленiй швидкостi мотоцикл. Гуляйвiтер на бiгу стягував рукавицi, захиснi окуляри, гукав стрiчним колегам: "Привiт!" - i замикався на ключ у сво?му кабiнетi. За годину з друкарсько? машинки знiмались усi термiновi матерiали, друкарка курсувала мiж редакторським кабiнетом та сво?ю кiмнатою i поспiхом цокотiла. Пiд вечiр млявий, вдоволений, щасливий Гуляйвiтер з'являвся на люди. А для нас тiльки починалося. Дзвонили в села - скликали на завтра лiтературне об'?днання. Порпались у старих листах-шукали вiршi, поеми, новели. Газета ставала лiтературним альманахом. Височезнi пiдвали трьох останнiх сторiнок заповнювалися уривками з чергового роману чи повiстi Бориса Гуляйвiтра. Заголовки романiв, повiстей були гучнi, красивi, багатозначнi, закiнчувалися трьома крапками i дуже подобались редакцiйним жiнкам. Пам'ятаю три: "Я зiрву для тебе едельвейс...", "Пролiски цвiтуть повеснi..." i "Веснянi приморозки..." Жодного разу Борис Павлович не повторився, не написав двох уривкiв з одного твору. Iде? майбутнiх епопей народжувались у нiм з дивовижною швидкiстю i напрочуд хутко забувались. Оповiдань наш редактор не писав. I перший конфлiкт мiж Гуляйвiтром та Iваном Кириловичем стався на творчiй основi. Ще до при?зду Загатного стало традицi?ю уривки з редакторових романiв вивiшувати на дошку кращих матерiалiв. Самi тямите, не кожна районна газета може похвалитися такою рубрикою - уривок з роману чи повiстi мiсцевого автора. На однiй з планiвок пiсля чергового творчого приступу Дзядзько запропонував усi три пiдвали повiсити на червону дошку i, як годиться, сплатити пiдвищений гонорар. Я сидiв просто Iвана Кириловича i помiтив, як глибоко штирха? його кожне Дзядзькове слово. Але реплiка Загатного була на диво спокiйна: - Названий товаришем Дзядзьком матерiал не ? художньою прозою. До лiтератури йому так само далеко, як нашому листковi до справжньо? газети. I яку б посаду не обiймав автор пiдвалiв, що про них йдеться, ми зобов'язанi сказати йому святу правду. Я пропоную цей матерiал вивiсити на дошку браку. Ми всi занiмiли. Жiнки п'ринишкли, чекаючи на бурю. Чоловiки дiставали цигарки й задивлялись у вiкна, аби не стрiчатися поглядами, Гуляйвiтер, блiдий вiд природи, зовсiм побiлiв. Пробачте за штамповане порiвняння, але вiн побiлiв, як стiна: сидiв на тлi не?. Одначе витримку неабияку мав. Не захищався, буцiмто не про нього. Тiльки в холодних очах стрибали мстивi вогники. Нiкому з пiдлеглих не прощав вiн найменшо? образи. I зараз, певно, мрiяв про слушний випадок, який рано чи пiзно трапиться. Але як тепер захиститися вiд дошкульних Iванових жал? У душi ми всi знали, що редакторовi уривки навiть за поганi замальовки не зiйдуть. А мова - суцiльнi штампи, нiби людина пiввiку промови завiдуючому обласним комунальним господарством писала Думаю, що тут теж спадкове, наукою досi не розкопане. Врештi, ми ще так мало зна?мо про гени. - Ставимо на голосування, - з пiдкресленою офiцiйнiстю мовив Гуляйвiтер.- ? двi пропозицi?. Хто за те, щоб уривок з роману Бориса Полтавського (його лiтературний псевдонiм) "Пролiски цвiтуть повеснi..." вивiсити на дошку кращих матерiалiв i вiдзначити пiдвищеним гонораром, прошу пiдвести руки. Всi звели руки, окрiм Iвана Кириловича та Гуляйвiтра. Можливо, моя позицiя в згаданiй iсторi? не зовсiм принципова, але менi ще зарано були принциповiсть свою виявляти - пiвтори п'ятницi у редакцi?, освiти нема?, ледве на другий унiверситетський курс перелiз. За iнших не розписуюсь. Але таки треба розумiти людей: у кожного сiм'я, садиба, роботу в Терехiвцi майже неможливо знайти, куди дiнешся? I питання, врештi ж, зовсiм не принципове, хай людина втiшиться, хiба не однаково людству, де та халтура висiтиме? - Хто за те, щоб вивiсити згаданий твiр на дошку браку, прошу голосувати Повiльно, стомлено пiдняв руку Загатний. Вiдчувалося, що пiсля першого голосування йому справдi усе збайдужiло. Порожнiми очима дивився вiн у вiкно, i вiдтодi на усiх планiвках це стало його улюбленою позою -механiчно креслити макет, записувати пропозицi? i тоскно позирати у вiкно, нiби все, що робиться тут, його не стосу?ться. У.мо?му альбомi ? фотографiя нашого колективу. Ми сто?мо на редакцiйному ганку, очi всiх - в об'?ктив, як серед людей ведеться. Тiльки Iван Кирилович дивиться вбiк, одвернувшись вiд колективу. I погляд холодний, гордий. Ну, пiдняв руку Загатний, а слiдом - хто б ви думали? - сам Борис Павлович голосу? проти власного творiння. Ми й роти пороззявляли. А вiн: - Хто утримався? Нiхто. Я вважаю, що уривок можна полiпшити. Лев Миколайович по дванадцять разiв не лiнувався переписувати, а що вже нам, грiшним. Але скоряюсь перед волею бiльшостi. Отже, постановили: уривок повiсити на дошку кращих матерiалiв i сплатити пiдвищений гонорар... Розщедривсь я на авторськi слова, довго моя iмпровiзована сцена порожня. Але закiнчу вже розповiдь про позитивнi риси Iвана Кириловича. Пам'ятаю сонячний першоквiтневий день. Як завжди, Загатний з'явля?ться точно о дев'ятiй, секунда в секунду. В руцi пакуночок. На планiвку збираються працiвники редакцi? й друкарнi - час вiд часу у нас практикувались спiльнi балаканини. Планiвка призначена на десяту годину, а за три хвилини до десято? урочисто пiдводиться Iван Кирилович: - Дозвольте привiтати наших жiнок з весною. Не купленi, власноруч назбиранi... I кожнiй пiдносить по два прозоро-нiжних пролiсочки. В кiмнатi запахло весною. Мiж нас тiльки Iван Кирилович був здатний на такий ексцентричний вчинок. Чоловiки опiсля навiть кпили - за десятком пролiскiв Загатний весь вихiдний пролазив по навколишнiх гаях. А жiнкам дуже до серця припало Iванове вiтання. Кiлька днiв - до чергово? сутички з секретарем - вони були ним зачарованi. Чомусь пригадалося слово "обожнював". Я хотiв написати: "Загатний обожнював природу". Але це було б не зовсiм точно. Лiпше так: "Загатний олюднював природу". Вiн вiддавав ?й усю нiжнiсть та доброту, якi так скупо витрачав на людей. Вiн поклонявся кожнiй билиночцi, кожнiй живiй iстотi. Вiн бачив та?мницю там, де ми ?? вiдвикли бачити. Весь вибухав, помiтивши, що людина знiчев'я обсмику? листя. Зда?ться, дозволь йому четвертувати винуватця, той за хвилину лежатиме на пласi. Комарiв, наприклад, нiколи не бив, а легенько здмухував. Джмелiв, що залiтали до кiмнати, ловив у жменi i виносив надвiр. Дивно, але вони чомусь нiколи його не жалили. Якось я наважився запитати: - Iване Кириловичу, часом менi зда?ться, що тварин та рослин ви жалi?те бiльше, анiж людей... - Вiн знiтився й довго мовчав. Я вже шкодував, що бовкнув це дурне припущення. Але згодом Загатний невесело посмiхнувся: 198 - Тварини й рослини не виннi, бо нездатнi аналiзувати самих себе. Зовсiм нiби дiти. А людина добре зна?, що робить... Бiльше ми. про це не розмовляли. Зовсiм наче в поганих п'?сах: ефектна поява героя, нiчна сцена... Радiючи з ново? жертви, Загатний посмiхнувся назустрiч Андрiю Сидоровичу, що звично нiяковiв: - Ну, як вдома, товаришу Хаблак?.. Той радiсно з усiма поручкався, звiсив наперед руки з паперовим жмутком i так стояв, нiби голяка перед медичною комiсi?ю, - високий, глистуватий, з довгим носом i маленькими, запалими очима. Усмiхався ввiчливо, трошки на догоду Загатному, але щирiше та добрiше вiд нього. - Гаразд усе, тiльки от нещастя - братовi хлопчаки рукописом мого роману обкле?ли хату, до слiз шкода. - Свята на?внiсть, - озирнувся Iван на Гуляйвiтра та Дзядзька.- Звiсно, укра?нська лiтература в жалобi... - Що? - не зрозумiв Хаблак, напружено думаючи про сво?. - Укра?нське письменство, кажу, одягло траурнi шати. - А... - промимрив Андрiй Сидорович, зрозумiвши нарештi, що з нього жартують, i винувато, зиркнув на Загатного, нiби вибачався за його ж злий жарт. (Даруйте, що перериваю сцену, але за таких ситуацiй я майже ненавидiв Хаблака. Вiд його ласкавого всепрощення мене нудило. Та плюнь йому в обличчя, плюнь i йди геть, до учнiвських зошитiв у клiтинку, до тихих сiмейних вечорiв...) - Та я нарисочка принiс, вибачайте, що пiзно, але поки з дороги вговтались...- Це вже до Гуляйвiтра. - Якого нариса? - стрельнув Борис Павлович бровами. - Про ланкову ж, з Пiщаного. - Хiба ми планували? - кинув у повiтря, аби не звертатись до Загатного. Але вiдповiдi не одержав.- Та це вже ми завтра подивимося, здайте секретаревi. Тут запитання буде до вас, товаришу Хаблак, як до визнаного спецiалiста.- (Ну й типище - Загатного ненавидить, а щодо бiдолахи Андрiя Сидоровича - пiд секретареву дудку скаче. Перепрошую...) - Слухаю, - Хаблак опустився на стiлець, зробивши уважне й серйозне обличчя. Як хотiлося йому стати редакторовi в пригодi! Нарис муляв руки, i непри?мно щемiло в грудях: завжди вiн турбу? людей недоречно, люди стомились, саме ?м до Хаблакового нариса, а вiн примчав, мов дурний... - Ви бачили мого Джульбарса? - Звичайно. - Тут виника? принципова суперечка. Дехто, не називатимемо прiзвищ, не визна? його високо? породистостi. Будьте останньою iнстанцi?ю. Андрiй Сидорович розгублювався завжди, коли вiд нього вимагали негайного рiшення. Спершу вiн мусив добре помiркувати. Ще цi рубанi, настирливi фрази редактора - голова наморочиться. Хаблак недовiрливо провiв очима по напружених обличчях присутнiх - може, знову колючий жарт Iвана Кириловича? Звiсно, його талантовi тiсно в районних масштабах, тому й жарту?. - Я з мисливськими мало справ мав. Але в мене ? вiдповiдна лiтература. Ще з вiйська. Я вранцi обов'язково перегляну, в пам'ятi поновлю. У вiйську я два роки порався бiля вiвчарок i так звик до них, а вони до мене, що командири мене хотiли залишити при частинi, та я на вчителя зiбрався йти... Головне, вiн вiдчував, що плете дурницi, але говорив i говорив, нiби найнявся смiшити ?х, - редактор чека? вiд нього iнших слiв, а боляче знати, що не виправдав чи?хось сподiвань. Доки лилися слова, усе нiби в невагомостi зависало, й було затишно. Смоктали сигарети та дивилися на Хаблака: Iван Кирилович байдуже й буцiмто крiзь нього, Борис Павлович - розчаровано Дзядзько, як завжди, з великою приязню всмiхався до всiх. Неждано Iван Кирилович пiдвiвся й поспiшив до секретарсько? кiмнати - буденнiсть стомила, хотiлося великого та iстинного. На чому вiн спинився? Самотня людина в порожнiх кiмнатах районно? установи, глибокий вiдчай генiального одинака, що почува?ться межи посередностей наче в пустелi, i раптом, як спалах, вчорашнi слова Гужви: "Iване Кириловичу (придумати iнше ймення та- по батьковi), Iване Кириловичу, а в раймазi новенька з'явилася. Така гарненька, чепуруха. Довга коса i очi широкi-широкi, трошки здивованi". Це прекрасно, коли людина не стомилась дивуватися свiтовi. трошки здивованi - це чудесно, у цiй Терехiвцi всi давно розучилися дивуватися, сюди так рiдко при?здить нова людина, особливо дiвчина, дiвчина, з якою можна перекинутись живим словом, дiвчина, якiй можна вiдкрити свою душу, i вона тебе зрозумi?, скорiше_ -_ вiдчу?, а вiдчути, можливо, часом важче, нiж зрозумiти, на це мало хто здатний, справдi, прекрасно, що вона вмi? глибоко й тонко вiдчувати, вiн давно мрiяв про таку дiвчину, все сво? життя мрiяв, до того ж вiн любить дiвчат з довгими косами i великими очима, часом не зна?ш, що доля пошле тобi за хвилину, хоч у нього було навiть якесь передчуття, пiдсвiдоме, звичайно; коли Гужва мимохiдь сказав про новеньку з раймагу, на нього, Загатного, як жаром сипнуло, це щось глибоко духовне, але ближче до сюжету новели, не вiдволiкатися, врештi вiн же не пише автобiографiю, хоч кожен терехiвець мусить вiдчути себе в цьому узагальненому болотi; отже, цей одинак_ (часом навiть ця прохiдна кiмната, його кабiнет, ста? затишною. Но?в ковчег в океанi дрiб'язковостей, ще б коректорiв виселити, - йому остогидло бачити просто себе цю розповнiлу кралю, зосередитись, зосередитись), отже, цей одинак, у якому живе болiсна потреба бачити якiсь новi обличчя, дихнути свiжим повiтрям людського ?днання i вза?морозумiння, а в Терехiвцi_ (телефонний дзвiнок, обов'язково, коли зосередишся, дзвонить - вона, iнту?цiя, в кiмнатi парко, Уля помiтить, що в нього змiнився голос, завтра знатиме вся Терехiвка: вони балакали по телефону, ?й-бо, майже опiвночi, вони умовлялись про зустрiч, - ага, вона ж чергувала у райвиконкомi, всю нiч, здогаду?тесь? А його голос одразу змiнився, соловейком, ?й-бо...). - Уля, вiзьмiть трубку. - А-а-лло, редакцiя слуха?, трудова вахта, Людочко, може, й до ранку вистачить, хiба нам звикати, весело, та нi, десь за годину, а ти хiба ?здила, невже, та в нас лише сатин, менi б щось осiнн?, тут зiпсують... Чи не подався додому, обминувши райвиконком, - цiкавиться. Вона сподiва?ться, що я не прийду: злякаюсь або передумаю. Говорити мужньо й твердо. Великi почуття вимагають великих слiв. Тiльки б не здрiбнiти серед навколишньо? дрiбноти. До всього - Хаблака принесло. Це оказiя, пiсля яко? не зна?ш, смiятися чи плакати з жалю до людства, адже Хаблак, виявля?ться, теж людина, тут мимоволi знак рiвностi, Хаблак - людина, силогiзм, убозтво внутрiшн?, убозтво зовнiшн?. Я навiть жалiти його не можу. Чому я зобов'язаний його жалiти? Можна жалiти людей, котрi бажають менше, анiж здатнi мати. А Хаблак пише романи, теж прагне безсмертя, гумор: маси i безсмертя, - а може, трагiчно? ...в_ Терехiвцi, де тi ж самi люди, зда?ться, живуть од сотворiння свiту, i обличчя стереотипнi, обличчя посередностей, обличчя з мертвими, порожнiми очима, обличчя, як заголовки в районнiй газетi, обличчя, як некрологи чи телепрограми, обличчя, як вiтрини терехiвських крамниць, порожнi й засидженi мухами, обличчя, як районнi парки й гiпсовi постатi в районних парках, обличчя, як меню чайних i ресторанiв, обличчя, як назви вулиць та майданiв, обличчя, що рiзняться лише порядковими номерами. Серед цих штампованих на конвей?рi облич кожнi живi очi здадуться казкою, легендою, пiдкреслити це в новелi, основна трагедiя Терехiвки - вiдсутнiсть iндивiдуальностей, сформулювати це iнакше; вiдтепер усi думки одинака навколо ново? дiвчини, що з'явилася в раймазi, певно, продавщиця, а може, на практицi. Гужва так i не сказав, Загатному нiяково було допитуватися, аби не подумали, що вiн цiкавиться дiвчатами, хоч у новелi, звiсно, Загатний нi до чого, в новелi ? герой, iндивiдуальнiсть, вищий од загалу на десять голiв i тому самотнiй, самотнiй, як повелитель, повелитель завжди самотнiй; вiн виходить з редакцi? i ступа? по гарячiй брукiвцi центрально? вулицi, п'янiючи од передчуття ЛЮДИНИ. Але вiн не поспiша? заходити в раймаг, вiн вiдстрочу? радiсть, живе самою думкою про дiвчину, що вмi? дивуватися, вiн уявля? ??, i цього поки що досить, вiн уявля? не лише ?? - вiн уявля? ?хню зустрiч, зустрiч закоханих вiд народження, щось мiстичне ("Я тебе знаю", - скаже вiн. "I я тебе знаю", - скаже вона, i обо? зовсiм не здивуються, це ?дине, з чого вони не дивуватимуться, бо так мусило бути), а потiм довге спiльне життя, що завершиться далекими, як обрiй, словами: i померли вони в один день. Хвилинами йому навiть плакати хотiлося од передчуття щастя, його полишила звична стриманiсть, вiн розмахував руками i всмiхався сам до себе, але це не заважало бачити Терехiвку такою, яка вона ? насправдi: сухим, задушним болотом, ямою з купинами приземкуватих будинкiв, дахи яких дiставали йому лише до колiн, вiн прошкував терехiвським майданом, як Гуллiвер у кра?нi лiлiпутiв; немилосердно пряжило сонце, розжарене небо лягало на плечi i давило, давило, вiн побачив ларьок, де продавали ситро мiсцевого терехiвського виробництва, i згадав, що вмирав вiд спраги, вiн сунув у вiконце грошi, йому подали пляшку, закорковану чорним гумовим чiпком, пляшка була липка, а ситро тепле, занадто пiдсолоджене й теж вiдгонило гниллю, його занудило вiд_ одного ковтка, ледве спромiгся сунути пляшку у вiконце i виплюнути, але присмак тепло? гнило? води i якихось металевих солодощiв, нiби ситро настоювали на металевому брухтi, лишився. Вiн поплуганився в парк, - раймаг працю? до семи, вiн пiде о пiв на сьому, - обминув гiпсовi постатi з патетично задертими руками, забився в гущавину, до заболочено? рiчечки, тут було прохолоднiше, i знову думав про свою дiвчину. Вiн уже називав ?? сво?ю, вiн ?? любив, майже любив, йому було легко й спокiйно, бо вона живе, iсну? десь зовсiм поруч, за якихось двiстi метрiв..._ Вiдчуття, що вiн не сам у сво?му добровiльному засланнi, що ?х уже дво? в натовпi, дода? йому сили, йому хочеться побути в людському стовповиську, на очах загалу, аби ще раз виявити себе (заналiзувати це детальнiше, не забути: доки вiн сидить над рiчкою, дума? про не?, в парку починаються звичнi недiльнi "мiропри?мства" для трудящих, культурнi розваги, i до нього весь час долинають вибухи смiху, вигуки, описати гучнi, дешевi пристрастi натовпу i всi подальшi вчинки його на тлi цього кагалу, на тлi вируючого натовпу; i ще: вiн не поспiша? до раймагу, боячись розчарування, десь глибоко в душi його живе страх перед розчаруванням, але це теж радше пiдсвiдома), вiн пiдводиться i йде на гомiн, ще тiльки п'ять годин, можна подратувати цих посередностей з ?хнiми дикунськими грищами, тепер вiн зовсiм не пасу? перед ними, в нього ? вона; вiн бачить галявину, повнiсiньку терехiвцiв, мiж двох дерев нап'ято вiрьовку, з вiрьовки звисають на довгих нитках призи, загорнутi в папiр, а терехiвцi по черзi випробовують талан, наближаючись iз зав'язаними хусткою очима i ножицями в руках до вiрьовки, ножицi клацають марно за кiлька метрiв од ниток, посередностi навiть у тiй банальнiй лотере? ницi, буцiмто дуже складно ступити по прямiй вiсiм крокiв i зрiзати весь дрiб'язок пiдряд, цiкаво б, як реагував натовп, маса, яку одурив одинак, iндивiдуальнiсть, маса, вiд яко? забрано втiху й надiю, маса, залишена нi з чим, варто продемонструвати, вони божеволiтимуть, вони конатимуть од жалю за виграшами, якi дiсталися не ?м, тодi вiн посмiхнеться i кине цi бляшанки, цi одеколони, цi гребiнцi, люстерка ?м пiд ноги, вiн доведе..._ Iван пiдхопився, шарпонув дверi: - Пропоную сеанс на трьох дошках! Згода? - Одну програ?те - усiм пиво, - це Дзядзько. - На американку! - Гуляйвiтер. - Приймаю будь-якi умови.- Зараз йому усе байдуже, тiльки б грати, тiльки б вiдчути силу свого розуму, iнтелекту, свою перевагу над посередностями. Жадiбно вхопився за шахiвницю. - Менi б додому вже, - несмiливо озвався Андрiй Сидорович, знову почуваючись винним. - I я лише переставлятиму... - Що то за журналiст, котрий не гра? в шахи, - обiрвав Хаблака Iван Кирилович, загороджуючи собою дверi. - Вас засмiють у першiй-лiпшiй редакцi?. Великi газетярi спершу вчились у шахи, а вже потiм бралися за перо... Загатний спiтнiв од думки, що Хаблак може не послухати, пiти з редакцi?, i все розвалиться, i вiн знову лишиться наодинцi зi сво?ю новелою, так нiкому нiчого й не довiвши. - Пiдтримайте колектив, товаришу Хаблак, вiдмежовуватись неетично, - авторитетно проказав Гуляйвiтер. У його пристраснiй мисливськiй натурi теж починало бродити. Хаблак опустився на стiлець. - Попереджаю, граю тiльки бiлими.- Iван Кирилович вимкнув приймач: хай буде урочиста тиша.- Зирнiть на годинники - за десять хвилин усе скiнчиться. Гуляйвiтер зосереджено спохмурнiв. Тепер нарештi вiн не повторить сво?х минулих помилок i не програ? цьому самовпевненому нахабi. Дзядзько меланхолiйно вирiвнював стрiй шахових фiгур. На Хаблакове обличчя лягла тiнь вiдповiдальностi - вiн i до гри ставився, як до завдання редактора. Iван рiзко крутнувся, пiдстрибнув, вгвинтився в повiтря, сягнувши рукою лампочки. По стiнах залопотiли перистi крила. Так вiн здавна виявляв радiсть буття, коли сила й надiя переповнювали душу. Дарма що сьогоднi уже нiчого не напише. Проте завтрашнiй день стане його великим днем. Досi була сама гра в лiтературу. Справжня творчiсть лише почина?ться! - Прошу хiд! - войовничо кинув центрального пiшака назустрiч мовчазним шерегам чорних. Дзядзько та Гуляйвiтер одразу вiдповiли. Хаблак облiг грудьми край столу, замислився. - Великi шахiсти найдовше думають над першим ходом, - зимно розсмiявся Iван. Хаблак не ворухнувся, буцiмто й не чув тих слiв. На перших двох дошках уже кривавилась битва, а вiн усе ще готував рокiровку. "Дивно, навiть у дрiбницях, навiть у шаховiй грi виявля?ться посереднiсть, полохлива, ница посереднiсть", - думав Iван, жертвуючи офiцера за пiшака i позба?вляючи чорних рокiровки: - Шах! Одну руку Загатний тримав у кишенi, другою, вхопивши фiгуру, креслив над дошками плавнi кола - милувався. Зробивши ходи, легко ступав уздовж столiв, бавився сiрниковою коробкою, гортав газетну пiдшивку. Пошкодував, що не ма? пiд руками книги, - хай би Гуляйвiтер казився, а Дзядзько з Хаблаком дивувались блискавичностi його думок. Вiн любить шахи. У ремiсничiм, а пiзнiше у вiйську це був ?диний спосiб самовираження наперекiр натовпу та всiляким статутам. - Шах! - у партi? з Хаблаком Iван знову пожертвував коня, тiльки б оголити чорного короля, вiдкрити шлях для наступу, ламати, чикрижити, батувати, кришити... - Шах! Партi? з Дзядзьком та Гуляйвiтром щасливо наближались до кiнця. Чорнi видихалися. Першим пiдняв руки Дзядзько. Гуляйвiтер ще метушився, але то були останнi конвульсi?. Нарештi й вiн злiсно буркнув: "Здавсь!" - та побiг до свого кабiнету. Хаблак одвiв короля за спини пiшакiв - вiдтепер Загатний не мав чим шахувати. Вiн почав поспiхом розгортати лiвий фланг. Хаблак знову замислився, обiйнявши долонями вузьку, клинцювату голову. - Нiби ма?ток програ?те, - нервово кинув Загатний.- Все одно партiя програна вами ще пiсля третього ходу. Великi шахiсти таких партiй не дограють, вони вчасно здаються... I пiдморгнув Дзядзьковi, мовляв, психiчна атака на ворога. Взагалi Iван багато говорив, говорив без угаву, безсило спостерiгаючи, як чорнi обережно, але нестримно затягують тугий вузол на хисткiй позицi? бiлих. Тепер Загатний майже ненавидiв худi, ревматичнi руки Хаблака i, коли вони повисали над дошкою, аби пересунути вперед ще одну фiгуру, одвертався. - Та-а-ак, Кириловичу...- з колючим спiвчуттям протягнув Гуляйвiтер, що вже вiдтанув пiсля невдало? партi? й повернувся до кiмнати. На смерть усе вороння злiта?ться. Бiлi тицялися з кутка в куток, але чорний король був надiйно схований. Бiлi панiкували. А Хаблаковi нерви мiцнiшi, нiж йому здавалося. В його, Iвановiй, грi завжди ? елемент ризику польоту, характерного для творчих натур. Вiн пожертвував двi фiгури, аби одним ударом розколошкати (о солодке вiдчуття iнтелектуально? переваги, але удару не сталося, тепер ця посереднiсть дочавить його, через два ходи - мат бiлим, хоча б не вподоблятися жертвi, що безтямно вислизу? з-пiд ножа та все одно потрапля? на жертовник, не смикатись, в тiм ? щось принизливе. Iван змахнув шаховi фiгури: - Здався. Випадковiсть. - Звичайно, - поспiхом згодився Хаблак. - Я... Загатний буцнув ногою дверi. "Ви по пиво?" - спитав Дзядзько. Жадiбно вдихнув густу свiжiсть повiтря. Зараз дадуть зверстаний розворот. Чо-о-рт... Вiн програв так ганебно лише один раз - у вiйську. Довелося лягти на пiдлогу, проповзти пiд лiжками через усю казарму i повернутися назад. Лiжка були низькi, вiн пригинай голову до само? пiдлоги, дихаючи пилюкою, а вони гомiнко, радiсно стежили за ним з проходiв, вони пiдстьобували глузливими словами... найдовша дорога його життя... Йому i тодi, як тепер, хотiлося вмерти... Я зважився вiдступити на один крок вiд документально? точностi й зараз картаю себе. Мовлю про останнiй спогад Загатного - з вiйськового життя. Щодо самого епiзоду сумнiвiв нема?. Рокiв п'ять тому його повiдав менi студент юридичного факультету, що деякий час служив в однiй частинi з Iваном. Але я не певен, чи згадалася Загатному ця сумна сторiнка його життя, коли вiн програв Хаблаковi шахову партiю i вибiг на ганок. Хоч мiркував я логiчно. Досi Iван знав у сво?му життi три жорстокi поразки. Одна з них - на шахiвницi. Найчастiше пiсля ново? поразки згаду?ться попередня. Хiба не так? Ми любимо себе жалiти. Вже потiм втiша?мося колишнiми перемогами. Цiлком можливо, що Iвану Кириловичу пригадалася сцена в казармi. Якщо не помиляюсь, попереднiй роздiл фальшивий, бо не вiдповiда? дiйсностi. А зараз стiльки пишуть про мiцний зв'язок лiтератури з життям, що соромно припуститися тако? неточностi. Спробую ширше подати випадок у вiйську, скориставшись розповiддю юриста. В Iвановiм пiдроздiлi служив гонористий хлопчина, за нацiональнiстю вiрменин. Мав розряд з шахiв i мав себе ледь не за чемпiона Збройних Сил. Уявляю, як це дратувало Загатного, - уже тодi вiн хворобливо реагував на кожну спробу ближнього випнутися з "сiро? маси посередностей" (слова Iвана Кириловича). Вiн пропону? вiрмениновi по?динок з трьох партiй. Зрозумiло, пiвденний темперамент - по руках. I ще одна Iванова iнiцiатива: слабший повзе через усю казарму попiд лiжками i в такий же спосiб верта? назад. Врахуйте природний гонор хлопчини - i вiдчу?те ?зу?тську дошкульнiсть пропозицi?. На турнiр зiбралася вся рота. Загатний програв двi першi партi?. Третьо? грати не стали. Бiдний Iван Кирилович опустився на колiна й поповз крiзь колючi дотепи солдатiв, що радiли з несподiвано? розваги. Ще юрист казав про довжелезний коридор, що ним Загатний пiсля екзекуцi? подався з казарми. Чомусь йому запам'ятався цей коридор i самотня Iванова постать. А солдати реготали навздогiнцi. Ясна рiч, i я б смiявся: сплести для ближнього тенета - i самому в них втрапити... У сво?х вечiрнiх сповiдях Загатний не зг