нете журналiстом, товаришу Хаблак. Це свята правда, i колись ви дякуватимете, що я вiдкрив вам на не? очi. З людини, яка пiвдня потi? над восьмирядковою замiткою, ще нiколи не виходило гарного журналiста. - Загатний холодно посмiхнувся. - Ви нездара, товаришу Хаблак. Посереднiсть. I чим ранiше збагнете це, тим краще для вас. Кому-кому, а вам виступати проти мо?х правок, м'яко кажучи, нетактовно... Бiлий, наче аркуш крейдяного паперу, Андрiй Сидорович повернувся i вийшов iз секретарсько?, не причинивши дверей, його важкi кроки довго гули в сусiднiх кiмнатах, потiм довготелеса постать пропливла повз вiкна, повз курцiв пiд шовковицею й почалапала (плечi уклякли, руки з паперовим жмутком за спиною) до ворiт. Iвановi стало шкода Хаблака, й себе шкода, й дуже гидко, аж не хотiлося жити. Поправив краватку, перевiсився через пiдвiконня: - Товаришi, сигаретку... Перший пiдвiвся Дзядзько. Але Загатний насупився: не хотiлося пригощатись iз Дзядзькових рук. - Аз фiльтром нiхто не ма?? З фiльтром були в Гужви. Iван припалив, подякував, пiшов у глибину кiмнати. I раптом увесь вчорашнiй, отру?ний сигаретним димом день хлюпнув у душу За-гатного, прорвавши клятьби й твердi рiшення. "Хлюпик, повна безвiльнiсть, вiд сьогоднi почина?ться новий Загатний, це для тебе останнiй шанс, скiльки можна народжуватись i знову вмирати. Треба було сказати Хаблаковi три слова: "Залишiть нариса собi", - i замiнити його iншим матерiалом. А вiн намолов сiм мiшкiв... З варваром треба по-варварському, ченцi колись умiли гнуздати свою хiть i сво? пристрастi; лише так..." Iван глибоко затягея, одвернувся од стiни i тицьнув вогник сигарети в руку, трохи вище зап'ястя. "Не кажи зайвого, не кажи зайвого, не кажи зайвого..." Дивився в стiну, рожевi поля виринули з бiлизни i кружляли, кружляли. "Будь безстороннiй, як бог. Будь безсто..." Пахло паленим... Загатний передихнув, вiдняв недокурок, дмухнув на ранку. Попiл розвiявся, мертво бiлiла спечена шкiра. Бiле озерце поруч трьох рожево-синiх пухлинок. Коли без цього не обiйтися, вiн спалить усю руку. Iван Кирилович пошпурив сигарету й ступив до столу. Багато мiркував про себе, про Хаблака, i одна думка дедалi яснiше викристалiзову?ться. Не страшна жодна прiрва, жодне падiння, якби ми зродилися безсмертнi. Боюся останньо? хвилини, коли вже нiчим себе не одуриш, коли побачиш короля голим. Боюся останньо? жорстоко? правди: усi роки гнався за маревом, а життя минуло, спливло. Боюся зневажити себе за мить до скону. Вiдколи дiзнався про свою приреченiсть, щодня линяю. Одна за одною спадають з плечей блискучi шати i розсипаються бiля нiг мо?х у порохняву: кар'?ра, спокiй, затишок, грошi, речi, навiть сiмейний райок. Всмiхаюсь поблажливо до колишнього Гужви: дурнику, за чим гнався? Не звинувачую себе - живi про живе думають. Та коли б народився я заново чи зцiлив мене щасливий випадок, я б жив iнакше. Бо завжди пам'ятав би про останню хвилину, що рано чи пiзно прийде. Страшно помирати, зневажаючи самого себе. А втiм, вельми вже молодецьки-зелено це звучить: жив би iнакше... Зовсiм як Iван Кирилович, який щоранку поклада? розпочати життя спочатку. А вiн завжди ?, вчорашнiй наш день, хитрий, пiдступний, рукатий, бовванi? в нас за плечима й чека? не дочека?ться, коли ми хоч у найменшому схибимо. Тодi зарегоче радо, закрутиться в шаленiм танцi, як перелесник, i поволочить нас у прiрву, у вир, у наше минуле. Тепер менi одне болить - хоч би вистачило днiв, якi менi ще судилися, роман дописати. Тiльки ж ковтати щораз важче, я помiтно худну, вже й апетиту нема? - i до ?жi, i до життя, окрiм хiба писання, ночами кашель душить, щосили стриму?шся, чманi?ш пiд подушкою, а тодi як прорветься, як вибухне! Уже й дружина, помiчаю, стурбована. Допиту?ться, чи гаразд, у мене зi здоров'ям. А тут все частiше думка: може б, медицина, ескулапiя хоч на кiлька тижнiв доточила менi вiку, адже iснують якiсь лiки. А що як саме цих тижнiв не вистачатиме, щоб дописати останнi сторiнки? Хто зна?, доки я зможу мережити - може, так притисне, що й пера в пальцях не втрима?ш. Тодi лишаться мо? зошити сiм'? на згадку, зжовкнуть у шухлядах чи й у печi спопелiють. I все мо? зi мною в труну ляже. Знову ж таки побоююсь: а раптом лiкарi покладуть у лiжко, до спiльно? палати, колотимуть, рiзатимуть, заспокоюватимуть до останньо? хвилини, i я тiльки час втрачу, нiчого не створю. Хоч круть, хоч верть - пiд черепочком смерть... Якесь дурне прислiв'я чи уривок вiрша ще з шкiльних лiт крутиться, крутиться в головi, навiть вулицею iдеш, а воно у ритм стелиться: хоч круть, хоч верть - пiд черепочком смерть... Гидота. Треба бути вищим за це. Вищим од себе. Так ось про Iвана. В його стосунках з колективом, що рано чи пiзно мусили перерости i таки переросли в конфлiкт, найбiльше гнiтило й дивувало мене, чому ця людина, що так хворобливо, непримиренно обстою? власну iндивiдуальнiсть, нездатна терпiти поруч себе iншо?? Загатний волiв бачити навколо тiльки сiре поле. Вiн був добрий та ласкавий до то? сiростi, навiть любив простягати слабшим руку. Але найменша парость, що силкувалась випнутися з то? сiростi, бiсила його. Iван Кирилович вбачав у тiм загрозу власнiй iндивiдуальностi. Був же колектив, дорiкнуть менi фахiвцi з виховання, профспiлкова органiзацiя. Чому вони не вплинули, не перевиховали свого члена? Були, скажу, i колектив, i органiзацiя. Були, та не перевиховали. Людинi ж не сiмнадцять, та й у сiмнадцять спробуй перекувати. А коли за тридцять? I час такий неспокiйний. Тiльки й розмов - ось-ось район розженуть. У кожного сво?х турбот вистача?. Газетних ортодоксiв у нас не траплялось, усi люди випадковi в журналiстицi, сiмейнi: хочеш правити - прав, лише б не лаяли та не примушували переробляти. За синiми птахами нiхто не гнався-гада?те, лише я волiв синицю в жменi мати? Проте якось не втримались. Вельми вже допекло всiм. Це десь пiд осiнь, пам'ятаю, пiдморожувало вночi. Зiбрались. Виступали. Сварили Загатного, поки не обридло. Вiн мовчав, тiльки курив багато. Коли всi нагаласувалися, сидимо, чека?мо, зараз виправдуватись почне. Як годиться серед бувалих людей. Сидить, руки не пiдiйма?. Головуючий: - Вам слово, Iване Кириловичу. А вiн спокiйно так вiдповiда?: - Менi нема чого сказати. Ми всi так i отетерiли. Стiльки докорiв, стiльки критики вислухати - й жодних висновкiв. "Що ж у протоколi писати?" - запитую головуючого. Той плечима знизу?. Знову зашумiли й таки примусили висловитися. Пiдвiвся, поправив краватку, руки за спину, чемний, спокiйний, лише з обличчя дуже блiдий, чоло морщить: - Оце сидiв, думав, у грубцi помiшував. Бачите, жарини скочуються до дверцят. Сизо димляться i за хвилину мертвi, навiть не грiють. А iншi жарини палахкотять, ще й сусiдiв сво?х полум'ям обдаровують, бо живi. I нема ?м смертi. Так ось, я жарина, котра горить... I сiв. А ви, мовляв, згаслi, мертвi жарини. Я цитую точно з протоколу, в мене копiя збереглась, бо я секретарював на зборах. Ну що його, вiшати? Постановили: записати догану зарозумiльцю, дати мiсяць строку - якщо не виправиться, вимагати в редактора звiльнення Загатного з посади секретаря. А через три тижнi указ про лiквiдацiю Терехiвського району... Протоколи профспiлковi палили - Iван собi на пам'ять узяв... I ще одне. Хоч я й симпатизую Iвановi Кириловичу, але не розумiю його погляду на людей. Ну, хай я естетично невихований, хай "Поема про море" мене не хвилю?, а "Бродяга" хвилю?, хай я бiльше полюбляю слухати лiричнi пiснi, а не класичну музику, хай вперше почув я про Хемiнгуея з Iванових уст, хай я не маю жодних талантiв - невже ж через те я якась нижча раса, що мене лиша?ться тiльки зневажати? Iснують iншi цiнностi, за якими слiд подiляти людей, якщо вже вiн так прагне подiлу. Тут Загатний чогось не домислив. Справдi, вiн тричi ходив до кiнотеатру дивитись "Поему про море" й плювався на сентиментальнi iндiйськi фiльми, щовечора слухав симфонiчнi концерти по редакцiйному приймачу та проклинав футбол, зачитувався Хемiнгуе?м i, без сумнiву, мав бiльше лiтературних здiбностей, анiж усi ми в редакцi?. Але доброю людиною Iвана Кириловича я не назву. Не поза очi пишу - i в очi йому казав це. Радше Хаблака назву добрим, хоч вiн i недорiкуватий, i смiшний, i талантiв лiтературних не ма?. Можливо, я людина з маси, чогось тут не тямлю, можливо, це в менi периферiйне кугутство гомонить, але такий уже я ? i такий помру... Андрiю Сидоровичу в пам'ятку, що Дзядзько сидiв пiд шовковицею, коли вiн iшов двором. I раптом Дзядзько чека? на нього бiля книгарнi, вухатий, очi лукавенькi, рiжки пiд капелюхом, може, й копитця в гостроносих черевиках - мiстика. Тут би хоч хто здивувався. - Андрiю Сидоровичу, побалакати треба, як з другом, справжнiм другом.- Дзядзько узяв Хаблака пiд руку i нiби прилип, зрiсся. Вони перейшли вулицю, ступили на тiнистi алейки парку, мiж чепурних рядiв жовто? акацi?. Сiли на лаву, затягнуту в кущi якоюсь парочкою, що полюбля? самотнiсть. Хаблак легко скорився Дзядзьковiй руцi, думаючи свою думу. I слова колеги дiйшли до нього лише згодом, нiби припливла з далечi: - Любий мiй, сьогоднiшнiй день у вашiм життi знаменитий. Ви причастилися великому боговi на ймення життя. Ви поцiлували хрест, вiдтепер ви несете його. Дозвольте маленький екскурс в теорiю. Що таке життя? Питання вiчне, як вiчний космос. Не будемо демагогами, друже, будемо людьми. Життя - це височезна драбина у небо, по якiй дряпаються найспритнiшi, а заднi хапають переднiх за п'яти. Але на драбинi уже пестуни долi. Основна маса посередностей, як каже вельмишановний Iван Кирилович Загатний, внизу: юрмиться, штовха?ться, гнiтиться, бо перше, анiж лiзти по драбинi, до не? треба дiстатися. Це в загальних рисах, друже. Тепер твоя позицiя донинi. Ти стояв поза юрмищем i тiльки спостерiгав боротьбу. Ти принципово не купував лотерейних бiлетiв, хоч неодноразово на тво?х очах вигравали. А люди видющi, заздрi. Хоч погляди всiх - на пiднiжжя драбини, а бачать, хто ?хнiм збiговиськом гребу?. Тут, друже, безвихiдь: i борешся - ворог, i збоку сто?ш - ворог, бо незвично: запишався або на щiлину у натовпi чату?, думають. Боротьба за iснування! Це товариш Дарвiн вiдкрив - тепер усi вченi. Бував на автобуснiй зупинцi, щойно робочий день скiнчиться? А я бував. I не один раз. Спостерiгав. Раджу й тобi. Ну ось, i раптом при бiлiм свiтi, не одягши на лице жодно? личини, ти кида?шся в стовписько й шалено працю?ш лiктями. Так я розумiю твою недавню пропозицiю щодо семiнару по, будемо вiдвертi, вельми голословнiй i некомпетентнiй статтi товариша Загатного. I це була твоя перша велика помилка. Бо в тих, хто штовха?ться навколо драбини, своя згоднiсть. Ага, вiн стояв збоку, Наполеон, Мефiстофель, святенник, думав, нiби кращий, чистiший вiд нас, ну, ми йому покажемо,- i причавлять. А тобi, якщо вже хотiв так несподiвано рвонути, треба було щiлину нагледiти й хоч трохи заднiх випередити з першого ривка, тодi б тi, хто лишився за тво?ю спиною, пiдштовхували б тебе про всяк випадок, не з любовi, звичайно, а з розрахунку, що таки дiстанешся драбини i про них згада?ш. I не було б згодностi мiж тими, що перед тебе, i тими, що позаду. А це дуже важливо. Одне слово, на?вно ви сьогоднi вчинили, дуже на?вно, хоч, визнаю, смiливо. З берега та у воду - вiдчайдуха. Люблю таких. Знову ж виника? питання: навiщо я подаю вам руку в цьому табунi? А це вже почуття тоншi. Це, коли хочете, моя слабкiсть. Були б ми поруч, на однiй вiдстанi од драбини, я б так молотнув лiктями, що годi вам змагатися. Але ви десь позаду мене, i я подаю вам руку через голови. Сво?рiдна людянiсть, гуманiзм, шляхетнiсть, бо в цьому юрмиську нiколи не зна?ш, хто тебе обжене. Але кожному хочеться вiдчувати себе добрiшим, нiж вiн ? насправдi. Ви зараз особливо вразливий щодо всiляких людських оман. Я буду для вас неоцiненний помiчник на вашiй новiй стезi. Бендер знав чотириста способiв, як добути грошi. Я знаю чотириста способiв лишитися шляхетним у цiй колотнечi навколо драбини. Коли ж вам пощастить i ви пропхнетесь до драбини, станете хоч на перший щабель, в очах натовпу вас освятить перемога, й тi ж руки, що недавно штурхали вас, одягнуть на ваше чоло золотий нiмб. Тодi вам уже не знадобляться мо? чотириста способiв лишитися шляхетним, ви забудете невдаху Дзядзька, що лишився десь далеко внизу. Але я нiскiльки не здивуюсь: такi закони боротьби, це трохи сентиментально й сумно, в наш час при?мно бути сентиментальним, любити квiти, собак i кiшок, читали в газетi про цуцика, якого один вчений варвар ударив головою об стовбур? Плакати хочеться, бiдна тваринка, коли вже про це пишуть газети, до речi, сентиментальнiсть - це один iз способiв зберегти шляхетнiсть, я знав одного чоловiка, який приходив на службу ранiше, щоб полити квiти, i мимохiдь совав голки в стiльцi сво?х колег, дуже любив усе живе, куди ж ви?.. Хаблак пiдвiвся i, злегка заточуючись, нiби напiдпитку, почвалав навпрошки, крiзь акацi?, на головну алею парку. Припiкало сонце. В головi чамрiло - жодно? виразно? думки, ранок все-таки заважкий для нього, характером вiн тугодум, мусить обмiркувати, зважити кожну дрiбничку, а тут одразу стiльки навалилось, якась апокалiпсична Дзядзькова драбина височiла в очах i тисячi Дзядзькiв у фетрових ширококрисих капелюхах та червоних синтетичних краватках дерлись угору, це все треба переварити, а може, Дзядзько жартував. А що як вiн справдi жартував, збожеволiти можна, а ще спека зранку. Андрiю Сидоровичу пригадалось, нащо вiн виходив з редакцi?. Жадiбно вхопився за конкретну рятiвну думку: переписати в райвиконкомi зведення. Коли Iван Кирилович нiс у складальний цех макети двох середнiх шпальт, друкарська машина мовчала, хоч ще пiвгодини тому вiн наказав друкаревi вiдбити триста примiрникiв номера. - Ви одержали наказ про додатковий тираж? - вiд порога запитав моториста друкарнi, вайлуватого парубiйка в чоботях i широчезних штанях. - Одержав,сказав парубiйко й переглянувся iз складачами. Складачi, а може, це здалося Iвановi,- приступ неврастенi?,- загадково посмiхнулися.- Пiду заводити мотора... Але не рухався з мiсця. - Я оголошую вам догану,- суворо мовив Загатний. - Так i знав, що догану сьогоднi схоплю. Троячка наснилась... - моторист потарганив сво? чоботи через складальний цех з таким ентузiазмом, що можна було сподiватись - за пiвгодини вiн дiйде до моторно?. Всi засмiялись, окрiм Iвана Кириловича. Вiн поклав макети на касу й пiшов до виходу. Iвановi часто здавалось, що iншi знають бiльше за нього чи якось передбачають хiд подiй. Зараз вони вiдверто тiшилися сво?ю обiзнанiстю. Передчуття непри?мностей хлюпнуло на Iвана з ?хнiх трiумфуючих облич i зiпсувало настрiй, що був вирiвнювався. Коло дверей з'явився Гужва: - Товаришу Загатний, вас товариш редактор до телефону, термiново... Йому вчувся за спиною смiх. Озирнувся. Складачi уважно вивчали макети. "Звiдки вони все знають? Ненависне терехiвське болото!"-тоскно подумав Iван Кирилович i ступив до телефону. - Я, Гуляйвiтер! Нестимете перед райкомом персональну вiдповiдальнiсть, товаришу Загатний. Я так i доповiв першому. Я не маю бажання звалювати на сво? плечi обурливi помилки. Я попереджав - рано чи пiзно таке безвiдповiдальне ставлення мусило призвести до прикро? помилки. - Щось не пам'ятаю ваших попереджень...- проказав зимно й стомлено, дивлячись у зелене вiкно. - Не пам'ята?те? Тепер ви можете не пам'ятати! Але свiдок - увесь колектив. Я не маю зараз часу з вами дискутувати, перерва закiнчу?ться. Поки що я редактор, i ви будете виконувати мо? вказiвки. Перший наказав ви?хати в село усiм вiдповiдальним працiвникам редакцi? i прилюдно вибачитись перед матiр'ю... - Пробачте,Загатний притис руку ранками до телефонного апарата, бiль допомагав стримуватись.- Я нiчого не знаю. - Як не зна?те? Уся Терехiвка давно зна?. Ланкова, що рапорту? у вашiй передовiй про успiхи та обiця? зiбрати кукурудзу достроково, загинула 'в автомобiльнiй катастрофi три тижнi тому. Газета трапила на очi хворiй матерi, уже помчала "швидка допомога". Я оголошую вам сувору догану i попереджаю, що цим не обiйдеться. Я... Iван Кирилович грюкнув апаратом, пiшов до вiкна. Телефонний дзвiнок рiзко, сердито рвонув тишу. Трубку узяв Гужва. - Борис Павлович просить секретаря. - Перекажiть, що я не бажаю з ним розмовляти,- голосно, аби вчув Гуляйвiтер, мовив I'ван Кирилович. - Вiн наказав повiсити передову на дошку браку й не виплачувати гонорар.- Гужва опустив трубку. - Вiшайте,коротко вiдповiв Загатний. Тiльки не показати, що вiн засмучений. Йому все байдуже, його не обходять такi дрiбницi, буря в калюжi, жодного зайвого слова: - Я ж не мiлiцiя, не ре?струю нещасних випадкiв. У блокнотi ? прiзвище, з мiсяць тому розмовляв, жива-здорова, кров з молоком, чи нове, думаю, скаже, що про льон, те й про кукурудзу, працю?мо добре, працюватимемо краще... Усi мовчали, тiльки Молохва почав розповiдати черговий випадок iз свого газетярського життя. Загатний сiв бiля бухгалтерського стола, наче бiля грубки в холод, - безтурботний плин розповiдi заколисував i зiгрiвав. Хотiлося зручно розлягтися на хвилях слiв з сигаретою, хоч би димiти в стелю, не ковтаючи диму, ледве стримавсь, аби не попрохати. Зайшов Дзядзько, певно, ще нiчого не знав про передову, й Загатного поманило до нього - хоч одна людина в редакцi? не тiшиться з його невдачi: здавалося, що всi радiють з дурного випадку. - Сидять товариш Хаблак, в iнспекцi?, переписують усi шiстнадцять граф зведення, - почав ще вiд порога Дзядзько, певно, Хаблак чимось дуже допiк, бо вiн уникав казати про когось погано, навiть поза очi.- Кажу: вiзьмiть екземпляр, райвиконком зобов'язаний на редакцiю давати. А вiн: незручно, люди переписували... Засмiялись, бо звикли злегка глузувати з Хаблакових химер. Iван голоснiше за всiх. Роздратування клекотiло в нiм, шукаючи виходу. Раптом яскраво пригадався вчорашнiй програш, сьогоднiшня непри?мна розмова. Вiд тих спогадiв зовсiм зiпсувався настрiй. Саме лихо не ходить. А все почалося з Хаблака. - Ви передали йому справи? - з посмiшкою на устах спитав Молохву. - Якi там справи - он стiл, а в столi три листи i план роботи на мiсяць. - Так не годиться, - запалився Iван. - Нi чорнильного приладдя, нi календаря в нового зава... - А в редакторовiй шафi червона скатертина валя?ться, - на льоту спiймав думку начальства Дзядзько. - I мармурове чорнильне приладдя вiд редактора захопiть. Я сво?м календарем пожертвую. - Iван Кирилович метушився, реготав - був дуже збуджений, вiд ранково? скутостi не лишилося й слiду. За хвилину на Хаблаковiм столi червонiла скатертина, поквацьована чорнильними плямами, бундючилось чорнильне приладдя з бiлого мармуру, перекидний календар i канцелярська подушечка для печатки. А Загатному все мало. - Телефон! Заву потрiбен телефон! Апарат стояв на пiдвiконнi бiля друкарки. Iван Кирилович став гарячкове розмотувати перекручений дрiт. Нарештi телефон опинився на кра?чку Хаблакового стола, але дрiт повис над пiдлогою. Загатний узявся пiдсовувати стiл до вiкна, i цi?? хвилини в дверях з'явився Андрiй Сидорович... (Дозволю собi короткий вiдступ. Менi зда?ться, що цей епiзод ? кульмiнацi?ю всi?? терехiвсько? епопе? товариша Хаблака. Як би вiн не повiвся пiзнiше, кожен його крок був результатом хвилини, про яку йдеться. Навiть саме рiшення повернутись до педагогiчно? роботи народилося тепер, хоч визрiло трохи пiзнiше. Звинувачувати в чомусь наш колектив не доводиться, бо Андрiй Сидорович справдi не годився в журналiсти, а пожартувати в усiх редакцiях люблять. Iнша рiч, що жарт з телефоном був дуже злий, якийсь диявольський жарт, як усе, що йшло вiд Iвана Кириловича. Хаблак був стомлений вчорашньою по?здкою, турботами про сiм'ю, оказiями з цуциком та нарисом, а особливо сутичкою з Загатним, у якому досi бачив свiй вимрiяний iдеал газетяра, i бракувало одного поштовху, аби зiрвати його з усiх гальм. Тим поштовхом став Iванiв жарт). Менi не хочеться описувати нi Хаблака за цих хвилин, нi Загатного. Андрiй Сидорович був немов живий жмуток нервiв, вiн не тямив себе i, гадкую, не пам'ята?, що кричав тодi. Загатний намагався бути зовнi спокiйним, сховатися за iронiчну, зневажливу посмiшку, але вiдчувалось, що чекав такого вибуху, й був прикро вражений, навiть трохи переляканий. Я теж не пам'ятаю всього, що вигукував Андрiй Сидорович. Зрозумiло, збудження передавалось i присутнiм. У мене навiть руки тремтiли. Вибiгла вся друкарня. Ми боялися, що Хаблак i Загатний зчепляться битися. Правду кажучи (i мiж нами), дехто з наших шкодував, що Андрiй Сидорович не влiпив секретаревi доброго ляпаса, то була б iнтелiгентику наука лiпша за словесну. Але це вже, звiсно, лишень так, щоб докинути. Не подумайте, нiби я за хулiганство. Бувають випадки, коли вiдчува?ш безсилля слова. Передаю лише те з Хаблакового монолога, що збереглося в пам'ятi. Спершу Андрiй Сидорович перечепився об телефонний провiд, апарат ковзнув зi столу i покотився по пiдлозi - шум, гам, гуркiт, зойки друкарки, одне слово, декорацi? лише пiдсилили враження вiд сцени: - Так, нездара я, посереднiсть. Але хiба вашi таланти дають вам право знущатися з мене? Я таки мрiю про журналiстику, але коли всi справжнi журналiсти схожi на вас, хай вона загине, та журналiстика. Таких треба в колисцi душити. Змалечку. Аби й собi, i людям свiту не застували. Я вас любив, я схилявся перед вами. А зараз, дума?те, ненавиджу? Це була б завелика честь для вас. Я вас жалiю. Я, нездара, маса, посереднiсть, я, Хаблак, з якого ви глузу?те, якого в душi й на копiйку не цiну?те, я жалiю вас, талановитого, iнтелектуального Загатного. Та ви й самi себе не любите. Ви ненавидите власну душу. Ви проклина?те ??. Але живете з нею. Бо то ваша тiнь. А вiд власно? тiнi куди подiнешся! I тому менi дуже жаль вас. Я щасливiший од вас, бо я людина... (Не буду переказувати всього, що запам'яталося з Хаблакового крику. Непри?мна iсторiя. Згадати соромно. ?дине - вона розбудила пригнiченого невдачами Хаблака. Вона змусила його шукати людсько? гiдностi не в талантах i навiть не в розумi, а в чомусь iншiм, глибшiм, людськiм. Можливо, в добротi). Ця сутичка допомогла Андрiю Сидоровичу вибрати рiшенець, на перший погляд дрiб'язковий, але вiн скерував усi подальшi кроки його. Щодо Загатного - то про це згодом. Видихавшись, знесилiвши вiд iстеричного крику, Хаблак пошпурив на червону скатертину зведення, пiшов з редакцi? й вернувся лише по обiдi. В Загатного вистачило сили пiдняти кинутi Хаблаком папери та зачинитись у сво?му кабiнетi. Але я вже не милувався тою витримкою. Давно вже ми з вами не копали вглиб, не знiмали нашарування рокiв. Будьмо ж археологами, що шукають початок усьому на гострi? заступа. Минулого разу я розповiв про армiйський перiод Iванового життя. А що ж було до того? Якi поштовхи формували цей неабиякий характер? Справдi, нiби в археологiв: чим глибше копа?ш, тим цiкавiше ста?. Зда?ться, ось-ось сягнеш сутi всiх речей. Що ж, обережненько зчистимо перший армiйський рiк - i перед нами оживе Iванова юнiсть. У сво?х вечiрнiх сповiдях вiн любив згадувати цi два роки мiж ремiсничим училищем та вiйськом. Навiть трохи романтизував ?х. Працював у мiстi, неподалiк села, при?здив додому в темнiй формi зi срiбними молоточками, гарний, дужий. Хлопцiв у селi мало, дiвчат багато, штани - кльош, Iванко-Iвасику... Iдеш недiльними вулицями -баби попiд тинами шепочуться, чий такий красень, таж Загатно?, ось тобi й Буйвол. Так це той, що Буйволом у школi дражнили, що на цвинтарi з самопала стрiляв? Свiт сотворили, аби було де пишатися першому парубковi на селi Iвану Загатному. Одного лiтнього дня... Так чи майже так починаються всi оказi?. Власне, заради цього випадку я й пишу про Iванову юнiсть. Не буду додавати вiд себе анi слова. Я записав цей монолог пiсля чергово? сповiдi Загатного, маючи надiю (усi ми грiшнi) написати лiричне оповiдання. Тож одного лiтнього дня погостювати в сiльських родичiв при?хали двi столичнi студентки. А тепер, як кажуть по радiо, вмика?мо запис - голос Загатного. - Бiля клубу танцювали. Пилюка, регiт, дiвочий вереск у сутiнках, гармошка рипить, шерех соняшникового насiння, лушпиння спльовували пiд ноги й на плечi сусiдiв. I вони збоку - глядачi: сiльська екзотика. Стрункi, чепурненькi, бiлi лиця, мiськi плаття, мiська говiрка. Хлопцi перештовхуються, мимо курсують, але нiхто не наважиться зачепити. Я поправив ремiнь на казеннiй гiмнастерцi, з-пiд козирка на чоло пасмо чуба - i розвалькувато, впевнено до них. - Пардон, - кажу. - Чудовий вечiр. Екзотика... Тодi я хоч i мало читав, але виписував i завчав усiлякi культурнi слова. - Гарний вечiр, - вiдповiдають. - Теж у гостi? - мовляв, i я не сiльський, дивлюся на все це зверху. - В гостi... Я лiву ногу вперед, нiби фотографуюсь: - Безкультур'я... Вони промовчали. Вперше тодi мене шпигонуло. Так кортiло побалакати, яким примiтивним бачиться село пiсля мiського .життя, вони ж анi слова. Ну, думаю, ми вам продемонстру?мо. Розштовхав танцюристiв, гукаю на весь майдан: - Вальса давай! Зарипiла гармошка. Вальс не вальс, а щось схоже. Беру одну студентку за лiкоть: - Пардон, дозвольте... Вона спершу нi та нi, але я був упертий. Почали ми вальсувати. Зiзнаюсь, до того вечора я двiчi вальса пробував. I все з хлопцями. В гуртожитку. В селi ж тодi, окрiм польки й карапету, нiчого не знали. А тут ще пiсок, вибо?ни, куди ногу не поставиш - не так, чавлю сво?ми казенними ?? пальчики в босонiжках, шарпаю туди-сюди, наша дiвчина уже й плюнула б спересердя, а вона терпить, бiдолаха. Боявся, що осоромить мене в рiдному селi на все життя, вiд того ще дужче дерев'янiв, одне слово, не танок, а мука i для мене, й для не?. Щастя - музицi обридло для одно? пари пиляти. Замовк. Одвiв ?? до подружки, ще раз "пардон" мовив i почав заливати, як у нас кажуть. Нiби людина, що з круто? гори бiжить, - ледве встига? ногами перебирати. I знаю, що треба гальмувати, а не можу. Злiсть бере, хочеться довести, що ти ?м рiвня, а вони вiдповiдають дуже ввiчливо - i край. Особливо паузи нервували мене. Мовчать пiсля мого чергового анекдоту, а самi нiби розмовляють помiж себе. Буцiмто якусь та?мну мову знають. Майже фiзично вiдчуваю скло, яке помiж мною i ними. Я був тiльки мухою, що об те скло безнадiйно товклася. I не в одежi була рiч, не в мiськiй балачцi i не в сiльськiй - вони знали щось таке, чого я не знав. Вони були розумнiшi за мене, iнтелектуальнiшi, як тепер кажуть. Весь мiй мiський лак, усi ваги першого парубка губились у свiтлi, що струменiв з ?хнiх (якихось дуже живих) очей. Можливо, розповiдаю трохи фрагментарно, але вперше того вечора вiдчув я подих iнтелекту i зрозумiв, що ? сила внутрiшня, дужча за усi бiцепси. А менi не вистачало то? внутрiшньо? сили. ?? могли дати лише знання. Я ще провiв гостей додому, мiцно взявши пiд руки, знову безперервно щось теревенив, але з кожним кроком, з кожною кумедною сiльською "сторi?ю" рвалися нитки, що ?днали нас. Моя красномовнiсть швидко вичерпалась, я переживав жорстокi хвилини - нам не було про що розмовляти. Ми iснували в рiзних площинах. Знайомий вам такий геометричний термiн? Я добросовiсно переписав зi старого блокнота конспект Iваново? сповiдi. Ще раз перечитав. I одна особливiсть ?? впала у вiчi. Власне, я й ранiше помiчав ??, але не надавав значення. Зважте: усiма сво?ми екскурсами в минуле Загатний намага?ться виправдати себе теперiшнього. Втрача?ться розвиток характеру, факти i настрiй вiдверто пiдтасовуються. Звiдси висновок: описуючи Iванове минуле зi слiв самого автора, не можна особливо покладатися на його об'?ктивнiсть. Iншого ж джерела iнформацi? я не маю. I ще одне, але з цим ми стрiчалися ранiше. Помiтили, що Iван жодно? хвилини не був з дiвчатами таким, як ?? Вiн лицедiяв, грав мiського, цивiлiзованого, як висловлювався пiзнiше, парубка, i награна ця, бравадна культура помiтно блiдла на тлi справжньо? освiченостi. Звiдси й скло, i вiдчуженiсть. Я теж народився в селi, теж зустрiчався з при?жджими, i хоч ми чимось рiзнилися, та я нiколи не почувався серед них голим королем. Бо я лишався таким, як ?, й iнакшим не намагався бути. Але, без сумнiву, цей вечiр дуже вплинув на Iвана Кириловича та якоюсь мiрою штовхнув його до науки. Iнша рiч, дивнуватий присмак цi?? оказi?, буцiмто освiта да? перевагу над людьми. Воно, звiсно, нiби й так, недаремно ж кажуть: ученому - свiт, невченому - тьма, але в зовсiм iншiм свiтлi, нiж це вида?ться Загатному. Тут виника? вмотивована пiдозра: невже Iван й унiверситет штурмував, аби лишитися першим хлопцем тiльки вже не в селi? Та не будемо судити ближнiх, то й нас не судитимуть. Час усiм судiя. Iван креслив макети, пiдписував матерiали до друку, вигадував заголовки, рубрики, шапки, виписував гонорар за сьогоднiшнiй номер, стругав олiвцi, розводив водою загусле чорнило в каламарчиках, хоч i писав авторучкою, навiть замiнив вимочку у прес-пап'?, але будь-яка робота колись та закiнчу?ться, i десь пiд обiд вiн спинився, знесилений, переможений. Далi не було куди тiкати. Та й вигадав би вiн якусь спiшну роботу - робота вже не прийняла б його. Вiн зараз був дуже порожнiй. До плачу. Навiть бажань жодних. Окрiм одного: коли б день вернути назад i щоб нiчого не сталося, особливо недавньо? сутички з Хаблаком. Гидко. Справдi, гиду?ш собою. Нiби в багнi вивалявся. I вже не обми?шся. Ненависне вiдчуття бруду та протягiв. У всiх стiнах щiлини, а в щiлини дме студений вiтер. Ще вчора вiн мав лiки вiд цього незатишку. Пiднiмав трубку, на тiм кiнцi свiту дзюрчав дзвiнок i тихий голос (?? голос) вiдповiдав: "Iнспекцiя слуха?..." Якщо всi агрономи були в роз'?здi, вона так само тихо казала: "Приходьте..." Вiн брав блокнот i прошкував у райвиконком, iнформуючи коректорiв: - Я в райвиконком за даними для передовицi... Вiн сидiв просто не? з блокнотом на колiнах, ?х роздiляв лише стiл, сонце золотило лисини канцелярських столiв, запах жасмину й любистку з райвиконкомiвського саду, i вiн мiг промовляти скiльки захоче, - вiн грiвся в ?? очах, в ?? ненагранiй, щирiй цiкавостi. Вертався до редакцi?, коли в грудях танула крига. Так було до вчора, але вчора вiн забажав волi й тепер ?? ма?. Вiн не шкоду?, нi, але коли-не-коли бува? дуже зимно. I хочеться продовжити гру, уявивши, що вчорашнього вечора не було. - Сiльiнспекцiю, будь ласка... - Iнспекцiя слуха?, - перервав дзюрчання Людин голос. Iвановi здавило горло. Але не було часу поглузувати з власно? сентиментальностi. - Загатний. Данi по буряках вже поступили? - Так. - А ваша агрономiя не роз'?халась? - Нi, - дуже лаконiчне. - А коли роз'?деться? - благав Iванiв голос. - Я не цiкавилася, - сухо прошерхотiло в телефоннiй трубцi. - Пробачте... - Прошу... Дуже ввiчливо. До сказу. Ввiчливiсть - найкраща форма вiдчуження. Сам учив ?? цього. I це знущальне "прошу" вiд нього. Що посi?ш, те й пожнеш. Дурне прислiв'я. Жнуть у багато разiв бiльше, нiж сiють. Але вiн не бажа? про це думати. Раз, два, три... Думай про iнше. Думай про iнше. "Непогано, що Дiоген був приречений на заслання: там вiн узявся до фiлософi?". Григорiй Сковорода. I все ж проклята Терехiвка. Збожеволiти можна. Iван увiмкнув приймача. Передавали виробничу гiмнастику. Раз-два-три... Раз-два-три... I весь рiк, i щоранку, i хтозна-скiльки рокiв раз-два-три, раз-два-три... Окрiм Терехiвки, вiн ненавидить гiмнастику. Раз-два... Вимкнув. Подався в складальний цех повз друкарку, що принесла свiжi газети. Незалежно й гордо, нiби нiчого не сталося i не мусить статися, вони звикли, що йому не пишуть, а коли й пишуть, то до вимоги, на пошту, але навiть випростанi плечi його волали рятiвного: "Вам, Iване Кириловичу, лист..." Друкарка мовчала, i в складальному цеху всi мовчали, зайнятi роботою, жодних запитань, вiн чiтко креслить макети, вiн талановитий секретар, вiн талановитий адмiнiстратор, соняшник у вiкно, сонце, сонечко, осоння, провiнцiя, повiситися мало. Вiн знову почвалав повз друкарку, що розкладала кореспонденцiю, та знову нiхто не озвався до нього й словом, можливо, на поштi ?, але подзвонили б, йому дзвонять, коли надходять листи, це так рiдко бува?. Пiд шовковицею стояв мотоцикл, бiля мотоцикла навкарачки Гужва з ключами в засмальцьованих руках. - Ну, Миколо, сперечаймося нарештi, що я не сво?ю смертю скiнчу днi сво?? - Я людина невiруюча, Iване Кириловичу, але все одно грiх. Раптом справдi, тьху-тьху... Та й з ким тодi я розiп'ю коньяк? Ви ж не воскреснете заради цi?? урочисто? хвилини? - З товаришем Хаблаком за мо? здоров'я, - проказав Загатний. Йому кортiло, щоб хтось хоч словом обмовився про Хаблака, так смоктало за душу, але Гужва, як i всi навколо, мовчав, нiби нiчого не сталося. - Зберете по карбованцю на вiнок, профспiлка видiлить. Гуляйвiтер виголосить промову, вiн любить промовляти, потiм ще по карбованцю - i в чайну, за упокiй душi. Товариш Хаблак скаже здравицю, смерть з усiма примирю?, смерть - миротворець. "Усе трава i лушпиння, усе прах i тлiнь, усе мина?", - учив старець Сковорода. (Хвилинку уваги, даруйте, та ось iще яскравий приклад недоброчесного цитування Iваном великого фiлософа-демократа. Я вiдшукав цi рядки. Справдi, вони ? в Г. Сковороди, i я вже приготувався звинуватити його в песимiзмi. Та ось закiнчення думки, про яке свiдомо не згаду? товариш Загатний: "Серцем людина вiчна". Розумi?те? Тобто фiлософ обстою? прогресивну, прийнятну для нас iдею: людина безсмертна в дiлах сво?х. Ще раз даруйте.- М. Г.) -_ Ха-ха-ха! Могилу обсадите квiтами, поставите цементований окоренок i напишете бронзовими, пiд золото лiтерами епiтафiю, хоча б отаке: Тут лежить Загатний Iван. Пес! Поруч брата стань... Iван Кирилович полюбляв i умiв мудрувати про власну смерть, особливо пiд настрiй. Гужва подзвонював ключами вже десь пiд мотоциклом, вiн справдi лише гумка, що засмокту? без будь-яко? вiддачi, вiн навiть не засмiявся, й Iванiв жарт повис у повiтрi, гарячому, спечному повiтрi. Сонце млiло над випаленим двором, нiби тисячоватна лампа якраз над головою у фотоатель?, коцюрбились пелюстки красоль на клумбах. Загатний ще раз пройшов повз друкарку, лист мiг загубитись у газетах, але вона вже розiклала газети й вовтузилась iз пiдшивками. З вiкна осоння видавалось ще спечнiшим та важчим, нiж було насправдi. Iван сiв до стола, опустив голову на руки - м'яч, з якого випустили повiтря. Я думав про актора, який весь вечiр живе тiльки для глядача. I ось вистава закiнчу?ться, глядачi роз'?жджаються по домiвках, актор лиша?ться в порожнiй залi - будь-яке лицедiйство втрача? смисл, час нарештi стати самим собою. Чи кожен здатен вiдшукати себе пiсля святкових рампових вогнiв, бурхливих оплескiв, вигукiв, квiтiв, головне ж - пiсля довгого лицедiйства, до якого так звик? Гадаю, далеко не кожен. Бiльшiсть акторiв, мабуть, вiдчувають у душi порожнечу. Трохи по собi суджу - уже повiдомляв, що брав участь у шкiльному драматичному гуртку. А може, це пiсля нервово? перенапруги, маятник, так би мовити, туди-сюди, туди-сюди, читали у восьмому номерi "Знання - сила"?' Написав я про актора, аби пояснити, яку порожнечу вiдчував у собi час вiд часу Iван Кирилович. Бо без пояснення, без наголосу на цiм його станi, який перiодично повторювався, образ мого героя буде неповний. Але таке порiвняння теж не вiдзнача?ться повнотою. Це лише один бiк медалi, як кажуть. Я наслiдую самого Iвана. Той, вiдчуваючи, що наближаються години порожнечi, душевно? депресi?, щосили лаяв Терехiвку, котра таки доведе його до божевiльнi. Чи завинила тут Терехiвка? I так i нi. Повiльнi, осiннi ритми провiнцiйного мiстечка не збiгалися з ритмами дiяльного, експресивного Iвана Кириловича. Звiдси ряд непорозумiнь i дрiбних конфлiктiв. Але не це головне. Адже пульс редакцi? помiтно частiший, нiж багатьох районних установ, хоч би в силу чiтко? перiодичностi газети. Хто йому забороняв сповна вiддаватися роботi? Щось дуже по-науковому заспiвав я - депресi?, експресi?, ритми. Начитався технiчних журналiв. Останнiй тиждень нiяко? белетристики не можу читати, всюди фальш вiдчуваю. Герой, наприклад, серенаду коханiй спiва?, а я йому: "Яко? б ти заспiвав, дiзнавшись, що за три тижнi капут тобi буде i черви тебе точитимуть?" Гортаю пiдшивки технiчних журналiв, там хоч якась конкретнiсть ?. Заспокою?. Щодо науковостi, то я б i загогулистiше мiг утнути, невагомiсть космонавта i невагомiсть Загатного, порожнеча космосу i порожнеча Терехiвки, i таке iнше. Але поспiшаю. Хтозна, можливо, це остання сторiнка мого генiального роману... Бiдолашне людство! Скiльки воно втратить! У менi несподiвано збудився гумор. Завтра ?ду в мiську лiкарню. Без папiрця звiдси не приймуть, але я зайду наприкiнцi прийому, коли вже не буде черги, скажу, що раптом стало погано, впрошу, вблагаю лiкаря, хай зазирне в мо? горло. Хоч вони й не скажуть, якщо рак, але я по очах зрозумiю. Стану в дверях i проголошу ?й чи йому: "Тiльки чесно, скiльки менi жити лишилося? Маю важливу роботу й мушу знати, на скiльки розраховувати, будьмо дорослими людьми, лiкарю..." Вiн назве мiсяць чи, може, три тижнi. Тодi тиждень я вiдкину, в останнi днi звалить, уже не розженешся з писанням, лишиться мо?х днiв п'ятнадцять - двадцять, складу план роботи, скiльки сцен лишилося домережити, менше про себе, бiльше про геро?в, i таки допишу роман. ?диного боюсь - аби силомiць у лiкарню не поклали чи в Терехiвку не повiдомили. Бо почнуться ойки та зойки, вже й без того дружина пiдозрiливе погляда?, чомусь ти нiби схуд, каже... Але будьмо оптимiстами! Намагався сьогоднi густи, як Загатний, коли йому зле трапля?ться, але ще тоскнiше ста?. Хоч далi, зда?ться, уже й нiкуди... До побачення на тiм свiтi. "На тiм свiтi" по-нiмецькому не вмiю сказати, хоч дванадцять рокiв нiмецько? вчив. Даруйте... Ха-ха... !!!!!!!! Про мiй стан можете судити з цих знакiв оклику. Я ?х тут пiвсторiнки наставив. Пишу наступного дня, ввечерi. Щойно з автобуса. Тiльки жодних емоцiй. Я й так витанцьовував у дворi лiкарнi. Збожеволiв з радощiв. Трапля?ться. Я весь зараз зiтканий з цього слова: житиму! Житиму! Житиму! Житиму! Житиму! Симфонiя. Полонез. Бетховен. Штраус. Глюг чи Глюк. Не пам'ятаю. Був такий композитор. Плювати менi зараз на всiх композиторiв. Я житиму. Я житиму. Подробицi завтра. Подробицi листами. Привiт поштаревi. Жду отв?та, як соловей л?та. Подробицi завтра. Я iду спати. Я iду спати. Я житиму. Я житиму! Ви коли-небудь народжувалися вдруге? А спробуйте... Звернуло на другу - повз редакцiю вiд центру Терехiвки поспiшали на обiд службовцi, метушливi, якiсь занадто дiловитi; вони розсмоктувалися селищними вуличками i завулками, зникали пiд солом'яними та бляшаними дахами, наче iлюстрували вiдомий заклик до спiлки села з мiстом. Iвану Кириловичу бiльше подобалось, коли за годину вони вертали з обiду - приглушенi ситою сiльською ?жею, з переповненими черевами, кроки повiльнi, трохи лiнуватi, й очi дрiмотно-ласкаво мружаться до сонця. В усякому разi такими уявлялись йому цi щоденнi циклiчнi манiфестацi?. Загатний стояв бiля вiкна й iронiчно посмiхався. Руки складенi на грудях. Редакцiя спорожнiла, тiльки пiд шовковицею редакцiйнi холостяки грали в шахи. Його сколихнуло, коли уявив себе в тiй чередi: голодна, поспiшна хода до ?дальнi й сонна, крiзь масну спеку назад. Вiн не пiде обiдати. Можливо, пiзнiше. Випити б чогось холодного. Нiякого апетиту. Нi до чого. Повна мертвотнiсть. Душевний штиль. Штиль - коли нi вiтерцю. Спущенi вiтрила. Порожнеча. Трупний запах. У спеки трупний запах. Якусь розрядку. Хоча б гроза, дощ: вибiгти у двiр i танцювати пiд градом та блискавками. Задуха. Редакцiйним двором котиться Параска Пантелеймонiвна, бiблiотекарка, яка вона повнюща, аж салом трясе, на терехiвських хлiбах вони всi тут гладкi й переляканi од народження, щогодини нова чутка, реорганiзацiя району, коха?ться в терехiвських плiтках, склад новин, елеватор пересудiв, а вже вiд не? - по установах, централiзацiя, механiзацiя, технiку на службу людинi, сьогоднi грози не буде, пектиме весь день, вiн ненавидить Терехiвку, розiмлiлу вiд спеки, i пiсок хрускотить на зубах, бiблiотекарка вже стука? в дверi: - Прошу... Параска Пантелеймонiвна розпливлась на порозi в усмiшцi, що зичила радiсть i щастя усьому свiтовi: - Драстуйте, Iване Кириловичу! Що новенького?.. Це були ?? ритуальнi слова, Загатний чекав на них. Пiдкреслено байдуже вiдповiв, опустивши очi: - День добрий. Та таке... Жiнка злегка насторожилась: - Хiба що? Iван пересунув папери на столi, вiдчинив шухляду й розумiюче всмiхнувся: - Нiби не зна?те... - Ой, Iване Кириловичу, й гадки не маю, грiм мене побий, коли я хоч слово чула, - ?? обличчя благало, - Iване Кириловичу, слово честi, тiльки мiж нами, я для вас i книжечку, що ви просили, приберегла... - То ви не зна?те, що завтра буде? - дуже серйозно спитав Загатний. - Що? - ?? очi тривожно округлились. Чутки про реорганiзацiю все певнiшi, а вони з чоловiком нещодавно побудувались у Терехiвцi: - Невже?.. - А ви нiкому? - Загатний недовiрливо обмацав поглядом вiкна. - Та ви що... - майже образилась Параска Пантелеймонiвна, хоч неспроможна була зата?ти вiд першого стрiчного жодно? дрiбницi: - Ви ж мене зна?те, Iване Кириловичу... - Дверi щiльно? - кинув Iван. Вiн насолоджувався хвилиною, намагаючись не дивитися на сцену збоку, щоб не оцiнювати себе. Жiнка навшпиньках пiшла до дверей, пишне тiло здригалося в ритм ходi. Дверi були зачиненi щiльно. - То ви не зна?те, що буде завтра? - Йому захотiлося випити, упитись, напитися, сп'янiти. - Що? - з глухою урочистiстю прошепотiла Параска Пантелеймонiвна. Загатний перечекав, намагнiчуючи тишу, ввiбрав у плечi голову i, та?мниче, спiдлоба дивлячись у зблiдле обличчя гостi, прошепотiв самими губами: - Се-ре-да... - А щоб вам! - гукнула Параска Пантелеймонiвна по хвилi, отямившись. З ?? обличчя довго не зникало передчуття чогось незвичайного, страшного. Вона все ще стояла на порозi велико?, жадано? та?мницi. Згодом усмiхнулася нiяково, зрозумiвши, що з не? зле покепкували. I непомiтно вислизнула надвiр, забувши, чого навiдувалась до редакцi?. А Загатний реготав. Сухий, безрадiсний регiт трусив, шматував його. Iван не тiльки радо корився тiй вибухлiй силi, а й прагнув ??, накликав, пiдстьобував, боячись тишi, яка примусила б зазирнути в себе. Вже несила смiятися - задихався, гортаючи закляклими пальцями папери на столi, i все одно вичавлював з грудей штучнi клекоти. Хтось мусив його порятувати, взяти Загатного вiд Загатного й повести бозна-куди, хай по хистких хвилях ще одно? iлюзi?, тiльки б не жорстока яснiсть. Iван Кирилович перехилився через пiдвiконня та гукнув ледве не на всю вулицю: - А чи не випити нам, хлопцi? Очучвiрiлi вiд спеки, хлопцi навiть не подивувались з неждано? пропозицi? начальства, полишили шахи й почали порпатися в кишенях. Але Загатний легким рухом висмикнув з гаманця лискучий папiрець, подав Гужвi: - Органiзуйте, що треба, тiльки не дуже мiцне... Вiн пройшовся по спорожнiлих кiмнатах, радiючи майбутньому сп'янiнню. Зарипiли дверi, входили хлопцi, тепер вiн буде не сам, i не лишалося часу аналiзувати власну душу. Застелили стiл газетою. Гужва дiстав з кишенi двi пляшки портвейну, дрiбно наструганий сир, банку кiльки в томатi i шмат ковбаси. Окра?ць черствого хлiба знайшовся в багажнику мотоцикла - вiд учорашнього рибалення Гуляйвiтра. Пляшку вiдкоркували рiжком рядкомiра, банку-шилом, яким друкарка проколювала для пiдшивки газети. Кiльку брали на блискучi свинцевi пластинки-заставки. На всю редакцiю знайшлася одна склянка, ?? вiддали по старшинству Iвановi. Iншi пили з пластмасових пiдставок для олiвцiв. Збудженому Загатному все було вдивовижу, його веселила конкретнiсть навколишнiх речей, все хотiлося робити самому - ламати хлiб, вiдкорковувати пляшку й сполiскувати над вiдром пiдставки. Смiявся - коротко, зворушено; широко цибав по кiмнатi. Далi пiднiс склянку, наповнену червонястим вином: - Вип'?мо, товаришi, за те, щоб ми почувалися вiльними вiд самих себе... Здравицi нiхто не зрозумiв, але всi були зворушенi урочистiстю Iванового голосу. Загатний цiдив вино, заплющивши очi, з насолодою всмоктував кожну краплину, що несла забуття й легкiсть. I чим ближче було до денця, тим смiшнiшими видавались його недавнi болi - пив зрiдка, та й спека. Наперекiр дi?тичному ранковi апетитно жував ковбасу з черствим сиром, сьорбав з пластинки кiльку в томатi. Легка, безпричинна радiсть, завинута в голубий серпанок прозоростi,- зараз не iснувало нi тридцяти безплiдних рокiв, нi душевно? втоми, тiльки п'янувате ширяння над свiтом i самим собою. Вдивлявся в обличчя колег, якi вони всi близькi, рiднi, гарнi, навiть пошкодував, що мiж них не було товариша Хаблака, вони б зараз обнялися, i всi конфлiкти щасливо владналися б, вiн би навiть вибачив учорашнiй програш, вiн усiм дару? сво? образи, хай i вони йому вибачать. Це нiчого, що всi iснують окремо, кожен по собi, ? щось ?дине, спiльне поза матерi?ю, часом, простором. Думки були химернi, туманнi, реальнi контури речей губилися в тютюновiм диму. - Колю, дайте сигарету... Вiн вперше назвав Гужву так просто i лагiдно - Колю. Який милий хлопчик. Сигарета - символ ?днання. До бiса всi слова. Один раз живемо. Завтра кiнець свiту. Завтра кiнець свiту. Золотозубий складач, недавнiй моряк, принiс гiтару, сiв на край столу, з акторською недбалiстю торкнувся струн. Струни вiдповiли мелодiйно сумовито. Це був мотив пiснi, знайомо? Iвановi з армiйських рокiв, невимушено? i трохи сентиментально?. Проблеми вигадують неврастенiчнi iнтелiгенти, такi, як от вiн, а насправдi все дрiбницi, все простiше, людянiше. Бутылка вина... Не болит голова, А болит у того, Кто не пьет ничего... Загатний вiдчув, що цi сентиментальнi ритми, цi мiнливi хвилi ось-ось доконають його i вiн упаде на груди Дзядзьковi, або Гужвi, або золотозубому складачевi i ридма ридатиме. Пiдвiвся i пiшов крiзь тiняву редакцiйних кiмнат, доки не опинився в коридорi, просто яскраво-бiлого прямокутника) вiдчинених на подвiр'я дверей. Тут оговтався й хотiв вiдступити, втекти назад, у рятiвнi сутiнки, але було вже пiзно: свiтло зачарувало його. Сонце висiло в зенiтi, i все, що iснувало навколо, не мало тiней. Короткi, темнуватi злами лише пiдсилювали загальну яскравiсть. Безсоромна, гола бiлизна не знала компромiсiв, жодних iлюзiй. Вилиняле подвiр'я було вщерть налите сонцем. Бiла стiна гаража, бiла лава, бiлий паркан, навiть мотоцикл пiд шовковицею якийсь блiдий, вигорiлий. Бiлi корови-зайди бродили по двору. "Знову бабиська повипускали, - вибухаючи раптовою злiстю, подумав Iван. - Мало ?м вулицi. Нiби редакцiя - за?жджий двiр... Нiби чортзна-що..." Вiн не стримував, не гнуздав сво?? злостi, а ревно пiдiгрiвав, зиркаючи на млявих корiв, нiби на сво?х лютих ворогiв. Знову було куди втекти вiд полуденно? ясностi, а вiн так прагнув втечi! Пiдбiг до мотоцикла, сунув у фару сiрника, смикнув ногою стартер. Мотор чмихнув, торохнув. Iван рiзко взяв на себе газ i рвонув до ворiт. Бiля штахету круто розвернувся, штовхнув корову переднiм колесом. Корова сахнулася, гойднула рогами i, пiдiбгавши хвоста, ковзнула в рятiвну прогалину ворiт. Загатний кинув мотоцикла лiворуч, прямо в настовбурченi коров'ячi роги, наполоханi очi тварини майнули перед ним, важезне тiло, впавши на колiна переднiх нiг, миттю вирiвнялось, i шлейф куряви лiг упоперек вулицi. Iван робив по двору коло за колом, нещадно газуючи i вичавлюючи з перегрiтого мотора все, що можна було вичавити. Осатанiлий мотоцикл ревiв та плювався густими клубками диму, настрополоханi корови, зшаленiлi вiд спеки, гуркоту, чаду, теж металися по двору, ранячись об гостряки акацiй та штахет, кружляло палюче сонце, гойдалася пересохла земля, i десь далеко давилися смiхом, перехилившись через пiдвiконня, сп'янiлi хлопцi. Можете уявити, як менi кортить розповiсти нарештi про сво? пригоди у мiстi. Бо ж, окрiм цього зошита, нiде й нiкому не повiда?ш. Поголоскiв лячно. Того вечора дружина присiкалась: "З яко? радостi нажлуктився?". Ви ж, мабуть, теж помiтили, що я трохи пiд мухою був. Та, кажу, знайомих у бiбколекторi зустрiв. А в головi бубни гопака вибивають. Ну, одне слово, пробився я до лiкаря без запису. Певно, вигляд такий мав, що не наважилися вiдмовити. Сiв до-столика з усяким блискучим причандаллям, а серце в три молоти з перервами: тук-тук-тук, тук-тук-тук, тук... В обличчя лiкарки очима втупився - помiчу, думаю, хоч i не скаже про рак. I жодних думок, буцiмто на страту привели, буцiмто бiлий свiт на цiм тьмарi?. Рота вiдкриваю, вона лампу ближче пiдсува?, холодний смак металу, перестук годинничка на ?? руцi, нiби цвяшки в труну забивають... Ага, про настрiй, в якiм ходив я того дня по мiсту, доки до лiкаря втрапив. Снiжок молодий, зеленi ялинки бiля театру, дiтвора з санчатами, першi новорiчнi iграшки у вiтринах, а для мене все одного кольору, сiро-бурого, прощаюся з усiм, сльота в душi жахлива, i так себе жаль, так жаль. Стану лицем до вiтрини, нiби замилувався, й сльози ковтаю... Тiльки, зда?ться, рота вiдкрив, а вона уже й до столу одвернулась, пише. - Ну що... лiкарю? - запитую дуже тихо. - Та нiчого там нема. В свою амбулаторiю зайдете, двiчi змажуть - i згадки не лишиться. Холодно? води, мабуть, випили...- байдуже проказала лiкарка, не виявляючи жодних емоцiй. - Я вас дуже прошу, подивiться уважнiше. Я ковтати не можу третiй тиждень, i отут усе здерев'янiло,- я вже благав, ладен стати на колiна. Вона стенула плечима, знову ввiмкнула лампу й почала обмацувати, обдивлятись мо? горло. I знову на обличчi не проступило нiчого, окрiм втоми. - Це трапля?ться перiодично, коли вирiзають гланди. Даремно хвилю?тесь. Вигаду?те собi хворобу... Тодi я зважився вiдкрити карти: - Правду кажучи, лiкарко, я пiдозрюю у себе рак. I прошу сказати вiдверто, я не маленький... Нi, вона не засмiялась. Вона трохи сумно й поквапно звела брови: - Скiльки вам рокiв? - Двадцять вiсiм. А що? - Уперше в такому вiцi зустрiчаю ракоманiю. Найтиповiше пiсля сорока... Знову сiла до столу. Я все ще не наважувався повiрити, мо?й паленiючiй головi уявлялась всесвiтня змова проти Миколи Гужви. Навiть руки на колiнах тремтiли. Я сховав ?х до кишень. Морозило. - А може, ви не наважу?тесь сказати менi гiрку iстину? Розумi?те, в мене серйозна робота, я повинен закiнчити i мушу знати, скiльки днiв лишилося... - Ну й дивак... Хiба б я вiдпустила вас iз цим папiрцем, помiтивши щось серйозне? Так-так, вона б не вiдпустила. Вона вiдповiда? за мене. Мо?му розуму цi?? хвилини потрiбнi були саме такi докази. Вона б не вiдпустила. Отже, я житиму. Я житиму! Вiдтодi я наспiвував цi слова увесь день. - А я, дурний, мучився, помирати зiбрався,- забелькотiв я, вiдчувши, як мiльйоннотонний вантаж сповза? з мо?х плечей i я випростуюсь. - Такий похоронний настрiй. Важливу роботу хочеться закiнчити, вночi прокидаюсь, а воно чавить, сядеш до столу - кавалок хлiба в горло не лiзе, а тут ще й розмови всiлякi про рак, велике спасибi вам, пробачте, одного дня я вже думав... - Менше треба про хвороби думати. До побачення,- не досить гостинно обiрвала мене лiкарка, але я б усе вибачив ?й то? хвилини. Я вибiг з кабiнету, затискуючи в спiтнiлiй долонi рецептик, поспiхом накинув у роздягальнi пальто, мало не забув авоськи, уже з вулицi вернувся, в менi вирувала енергiя, я помолодшав рокiв на десять. Молодий снiжок рипiв пiд ногами, зеленiли ялинки, в парку дiтвора лiпила снiгову бабу з мармеладними очима, тротуарами квапилися жiнки в яскравому вбраннi, у вiтринах блищали ялинковi прикраси - i все те в барвах, кольорах, русi, усе те жило, i я з ним жив. Такий апетит до життя раптом збудився, збожеволiти можна. Накупляв ялинкових цяцьок, хоч у нас торiшнiх досить. Придбав двi платiвки з джазовою музикою, хоч терпiти ?? не мiг ранiше, - раптом захотiлося чогось гострого, бурхливого. Купив матерi? дочцi на платтячко та хустину дружинi. I все таке яскраве, до неподобства - вдома дивувались. I така в менi спрага яскравостi, святковостi пiсля майже тритижневих сутiнкiв прокинулась, що я ризикував усю платню на барвистий дрiб'язок розкидати, нiби дикун який. Подумав, що дешевше вгамуватись у ресторанi, випити за друге народження. Так i вчинив. Найцiкавiше, що горло мо? перестало болiти, тiльки-но я вибiг з лiкарнi. А вчора перед сном випив гарячого чаю, то нинi жодно? хворостi не вiдчуваю. ' Сьогоднi я надибав народну мудрiсть: боягуз тричi вмира?. Що ж, правда. Але не поспiшайте кепкувати з боягузiв. Зате ж i народжу?ться боягуз тричi! I кожного разу заново вiдкрива? свiт. Це прекрасне вiдчуття. Заради нього варто вмирати, повiрте менi. Упiймав себе на тiм, що вподобав брати речi до рук або хоч торкатися ?х. Чорнильницю поставиш на долоню i милу?шся. Не так чорнильницею, як собою: вiдчува?ш дотик, вагу, колiр - отже, живий Микола Гужва. А то раптом найпростiше щось, дрiбничка, хай навiть нерозтала снiжинка на рукавi пальта, крихiтна, нiжна, розчулить до слiз. Живу... Вночi випало багацько снiгу: вийшов у самому светрi, за лопату - i вперед. Прокидав дорiжки в дворi, до погреба, до ворiт, а тодi вздовж вулицi як зайняв смугу - метрiв з двiстi прогнав. Справжнiсiнькiй тротуар. Шкода, на роботу вже час було, теща покликала снiдати. Морозець обличчя поколю?, щоки палахкотять, у м'язах бадьорiсть, сухий снiжок шурхотить пiд дерев'яною лопатою, дишеться легко, ворона зимним туманцем на яблунi карка?, люди вiтаються, жартують - живу... Цього вже не зiтреш з пам'ятi, як учорашнього дня. Дурний сон; жалiбна усмiшка Параски Пантелеймонiвни, його неврастенiчний регiт, пляшка, корови, вилинялий вiд сонця двiр... Героя роману з нього не вийшло. Обличчя хлопцiв у вiкнах редакцi?: а король, виявля?ться, голий! Iнакше кажучи, вiн такий же, як i ми. Бога розiп'яли, сочиться кров, злiта?ться гайвороння. "Ага, вiн теж iз плотi, вiн смертний, а удавав iз себе бога!" - галасу? натовп. Трiумф. Гидко. I накурився знову. Коли б зiбрати усi обiцянки та клятви не курити... Спасенними намiрами вимощене пекло. Може, й справдi вiн занадто легко засуджу? ближнiх? Може, вони все розумiють, лише несила побороти себе? Невже стати iнакшим, нiж ти ?, неможливо? Дурнi проблеми. "Не будьте подiбнi кроту, в землю влюбившемуся". Сковорода. Його не обходять "простi й маленькi". Його, Iвана 3агатного, треба мiряти iншою мiркою. Ага, ось воно. Тiльки не згубити, iншою мiркою. Вади людей, що зводяться над масою, як вежi, лише вiдтiнюють ?хню велич. У великих iндивiдуальностей великi вади. Формула, яку слiд пам'ятати, коли оцiню?ш себе. Тодi не впадатимеш у розпач вiд першо? темно? плями на сво?х бiлоснiжних шатах. Два полюси в душi справжньо? особистостi й боротьба мiж ними. "Раздели себя, чтобы узнать себя". Генiальний старець. "Наше життя - це безперервна боротьба". Плiднiсть цi?? боротьби. Цiкаво, як дивиться маленька людина на велику. Погляд посередностi на розiп'ятого бога: "Дивiться дивiться, в нього ноги кривi!.." Радiсть посередностi: у мене теж кривi, отже, хоч щось рiднить мене з богом. Маса любить дiзнаватись про вади титанiв. Маса смаку? огрiхи великих людей. Маса судить ?х власним судом. У маси власний кодекс законiв. Але iсторiя все ставить на сво? мiсця. В iсторi? сво? закони. Закони титанiв. Божевiльнi думки. Тихо. Чiтко сформулювати. Отже: "Двi моралi - мораль малих i мораль великих людей, керманичiв. Не судити яскраво? особистостi за законами моралi для мас. Мораль iсторi? - мораль сильних особистостей..." - Iване Кириловичу! - Хвилинку... "...Розвинути думку. 12.07". - Iване Кириловичу! Матерiал РАТАУ - для обов'язкового видрукування. Термiново. Чотириста рядкiв... - Я так i знав. Доведеться все заново. Хай спопелi? ця гладка Терехiвка! Несiть макети... (Засмучу допитливого читача, який, певно, вже радi?: "Нарештi спiймав Гужву! Звiдки вiн може знати, що думав Iван Загатний сiм рокiв тому, по обiдi, о 12.07? Висмокту?, як i всi писаки, з пальця..." Не поспiшайте! Знаю. Бо чув немало монологiв Iвана Кириловича у вечiрнiх сповiдях. Бо, найпереконливiше, ось передi мною шмат газетного паперу, на якiм рукою Загатного сконденсовано результат його тодiшнiх думок. Записку я процитував оце вище. Думаю, що з монологiв та записки можна досить точно реставрувати хiд Iванових думок. Бачите, трохи не детектив. Нi, пiд мене не пiдкопа?тесь. Хочете знати, звiдки в мене записка? Розповiм. Я вже казав, що замолоду не збирався писати романiв, але Iван Кирилович здавна цiкавив мене. Можливо, передчуття. Чесно кажучи, i таке гадкувалось, а що, коли справдi раптом випреться Загатний у знаменистостi, вiд нього усього можна чекати, тодi на старiсть Гужвi заняття буде: спогади писатиму та до журнальчикiв посилатиму пiд ювiле?, слави й поваги у людей iнтелiгентних заживу, ще й копiйка яка на лiки перепаде. Коли нарештi розiгнали Терехiвський район, менi випало палити редакцiйнi архiви. В редакцiях заведено зберiгати жмутки гранок, макетiв, рукописiв, шпальт кожного номера окремо. Ось я за них i взявся, знаючи Iванову звичку занотовувати сво? думки на перших-лiпших папiрцях, аби пiзнiше переписати до щоденника. Зажинок був щедрий. Вiн i допомiг глибше зрозумiти Загатного та змалювати на цих сторiнках хоча б тiнь цi?? неабияко? людини. Ага, про щоденники. Без сумнiву, вони iснують. Такий уже характер в Iвана Кириловича, що з самим собою розмовля? вiн охочiше та щирiше, анiж з людьми навiть близькими по духу (примiром, зi мною). Чи варто казати, як би хотiлося менi зазирнути до тих щоденникiв? Але це, звичайно, неможливо. Iван не Люда. Там у столичному ресторанi, я й натякнути не насмiлився. Правда, i без щоденникiв уже два зошити змережив. Останнi днi особливо - такий писучий став. Готувався до коротенько? iнформацi? про записку, а списав двi сторiнки. Просто бiгунка словесна, пробачте на словi. Спинитися не можу. Але не забуваймо Iвана...) Уля принесла макети. Звiсно, три сторiнки доведеться макетувати заново. Диявольська робота. А ще ж не зна?ш, що передадуть завтра, в день верстки. Але в душi радiв спiшнiй роботi. Вона збуджувала, виривала з лабетiв утоми, депресi?. В обiд маятник рiзко гойднувся лiворуч, потiм вiдповiдно праворуч, це коли й жити не хотiлось, тепер потроху вирiвню?ться. Червоний олiвець, рядкомiр, лiнiйка так i мерехтiли в його тонких пальцях, коректори ледве встигали носити гранки, друкарка спiшно вистукувала новий план номера - вiн працював, вiн був у сво?й стихi?. Давно скiнчилася обiдня перерва, по редакцiйних кiмнатах снували люди - для Загатного нiкого не iснувало, окрiм макетiв i часу. Так, часу, бо саме час був для нього зараз найбiльшим ворогом. Вiн спливав дуже повiльно, краплинами, хоч Iван Кирилович i захопився роботою. З усiх мрiй у нього лишилась одна-однiсiнька: проб'? п'ять разiв, вони всi розiйдуться по сво?х домiвках, вiн лишиться сам у тихiй, соннiй редакцi? (прохолодне вечiрн? сонце - у вiкна) i заглибиться в солодкий свiт творчостi. Вiн доведе, що ма? право на власну мораль, що вiн не посереднiсть, не маса, не рiвня ?м. Тодi вони не кричатимуть, що вiн сам вигадав свою генiальнiсть. Роки ще нiчого не означають. Довженковi було за тридцять, коли вiн прийшов у кiно, але зробив у ньому революцiю. Сковорода найважливiшi твори написав пiсля п'ятдесяти... Тiльки дуже повiльно плине час. Можливо, вiн тридцять рокiв чекав на цю хвилину. I вiрив у не?. I готувався до не?. Це теж нелегко - вiрити. Хай вони спробують вiрити в свою зоряну годину хоч один день... - Де вiдбитки матерiалiв для четверто? сторiнки? Я ж вас просив принести всi гранки... Давно не писав. З тиждень. Багато нових думок. Учора переглянув свого "романа". Справдi, словесна бiгунка, особливо, де про себе пишу. Але це не болить. Iсторiя, як казав Iван Кирилович, усе поставить на сво? мiсця. Сумнiша оказiя з мо?ю вигаданою хворобою i мораль з цього приводу. Якась невiдповiднiсть просвiчу?ться крiзь рядки. От, скажiмо, засуджую я (чого там ховатися, "роман" до кiнця, слава аллаху, наближа?ться, звичайно, засуджую) его?зм Загатного. Так йому й треба, такому-сякому, любiть людей, як самих себе, бiльше, нiж самих себе, i т. д. - котра по рахунку заповiдь божа? Але ж, щойно тебе причавило, метнувся ти, братику, самого себе. рятувати, забувши одразу й про людство, i навiть про ближнiх сво?х. Власного безсмертя, бачте, забажалося. Чудесно. Мовляв, кожен вмира? самотнiй. I лишiмо пристанi родиннi, громадськi, помашiм ручкою дiтям сво?м: ви не знесмертите нас, ми занадто складнi, щоб ожити у ваших душах, i пливiмо в чисте море, назустрiч хвилям, а щоб лишились по нас на поверхнi моря хоч бульбашки, гарячкове всiваймо зошити (на щастя, папiр зараз дешевий) ряботинням лiтер... Слово честi, першi днi по одужаннi менi було соромно взяти дочку на руки. Нiби в чомусь великому зрадив ??. А за дружину вже й не згадую, винен, таки винен. Уявiть ситуацiю: мчить нестримна лавина, я ноги за плечi й побiг, гукаючи ?м здаля: "Рятуйтеся, як можете. Кожен помира? самотнiй. Я хочу безсмертя!.." i т. д. Гидко. Вертаю з роботи, беру свою малу, та йдемо зустрiчати маму, якщо вона на другiй змiнi. Синiй вечiр, снiжок i таке iнше - зимова лiрика. Верта?мо додому, щебечемо, смi?мося, а мене нiяк не полиша? думка, що дружина про все здогаду?ться. I як я мiг на цей немiчний "роман", на iлюзiю власного безсмертя (боже, яке там безсмертя - ну, перевидали б мою писанину кiлька разiв, ну, намережив би хтось статейок про М. Гужву собi на хлiбець, тiльки й того) промiняти ?х. Его?зм столикий i тим страшний. Його в однi дверi женеш, а вiн уже в тисячi щiлин зазира?. Бувало, серед тижня вiдкриваю шухляду, вiзьму оцього зошита в руки, та одразу давн? прислiв'я сплива?: "Лiкарю, вилiкуйся спершу сам..." Соромно стане, сунеш зошита в глибину стола й кiлька днiв не торка?шся... Але треба скiнчити. Шкода все ж, - стiльки працi. Писатиму надалi якомога стислiше, щоб до Нового року розпрощатися. У мене тепер безлiч нових планiв з'явилося. З першого сiчня у Терехiвцi працюватимуть шоферськi курси. Уже записався. Одержу любительськi права. До прав, скажете, ще й машину треба. А тут у мене прицiл на роман... Продам на ту весну мотоцикла плюс гонорар i - "Запорожець". Хочеться свiту побачити. По одужаннi раптом з'явився величезний потяг до життя. ?здити, бачити, дивуватись - доки вже загорожу навколо обiйстя плести, наче той павук? Ще одна iдея народилася: човна моторного придбати. Дуже рiчку люблю. Од Терехiвки десяток кiлометрiв. На мотоциклi чи автомашинi за чверть години можна домчати. I пливи собi на здоров'ячко, куди захочеш. Сонце, вода теплiнь - здорово! Знудився за життям при?мним i гарним. Але це вже плани на далеке майбутн?. На саму платню не дуже розженешся. I збоку не як у людей - жодно? халтурки, хiба списанi книги тещi на розпал. Усе залежить вiд роману. Бачите, i згодилась моя писанина. Якщо не безсмертя, то хоч машину матиму. Ще раз процитую народну мудрiсть: краще синиця в жменi... Але, звiсно, дурень думками багатi?. Ще роману не дописав, а вже грошi лiчить. Ще хто зна?, як зубатi критики приймуть книгу, якщо й побачить вона свiт. Почнуть у всiх газетах Гужву цькувати, тодi хоч з Терехiвки тiкай, засмiють, а як ще начальство в обласнiм вiддiлi культури подивиться? Зна?те... Можна й посади позбутися. У нас такi страхополохи. Потягнешся до зiрок - i землi не матимеш. За двома зайцями бiжиш, жодного не спiйма?ш. Але така вже доля моя, у всi часи нелегко було в красному письменствi працювати. Десь пiсля третьо? години пiд вiкном захлинувся власним ревом мотоциклетний мотор i через Iванову кiмнату до свого кабiнету пробiг, не привiтавшись, Гуляйвiтер. Грюкнув дверима, за хвилину рiзко прочинив ?х, нiби хлопчисько, що гра?ться в суворого дядька: - Улю! Всi макети i матерiали номера до мене! Вiн завжди, коли товк з Iваном горшки, удавав, що цiкавиться й керу? газетою. - I зберiть редколегiю в мо?му кабiнетi, - зиркнув на годинник, - за п'ять до четверто?... Загатний вiдверто посмiхнувся - за п'ять до четверто?. Гуляйвiтер завважив той iронiчний посмiх i знову, ще сердитiше, грюкнув дверима. "Самозакохана дрiбнота, - подумав Iван, - гра?ться у вишуканого адмiнiстратора, а потiм пiвзасiдання торочитиме анекдоти". В Загатного навiть полiпшився настрiй, хоч знав, що зараз, на редколегi?, стоятиме його питання - помилка в передовiй. Вiн завжди бадьорiшав, коли бачив Гуляйвiтра. Кольори залежать вiд тла. Коли хочеш милуватися собою, вдало пiдбери тло. Вдало пiдбери тло. Дурницi, невже Гуляйвiтер наважиться щось змiнити в макетах? Я на все плюну, хай верста? сам... Пiдвiвся, потер долонi, збуджено пройшовся по кiмнатi й мало не зiткнувся на порозi з Хаблаком. Аж вiдсахнувся. За метушнею вiн трохи забув, зумiв забути вчорашнiй програш, ранкову сварку й зараз був непри?мно збентежений. Андрiй Сидорович мовчки обминув Загатного, постукав у дверi редакторового кабiнету. На його блiдiм, дуже серйознiм обличчi якось дивно й незвично виблискували маленькi очi. Уже пiзнiше Загатний зрозумiв, що його здивувало: в обличчi сумовита вiдреченiсть вiд чогось дорогого, вимрiяного, а очi свiтяться фанатичною рiшучiстю. (Щодо фанатизму - це вже Iван Кирилович вигадав, сповiдаючись менi наступного вечора. Вiдчувалося, що Загатному дуже хочеться згладити в самому собi враження вiд Хаблакового вчинку...) Нiякого фанатизму в очах Андрiя Сидоровича я не помiтив, була лише глибока впевненiсть, що чинить вiн правильно. Але про це згодом... - Я зайнятий, - буркнув Гуляйвiтер. - Вибачте, я на хвилинку, - дуже ввiчливо, але твердо мовив Хаблак, переступаючи порiг.- Я хотiв тiльки сказати... "Зараз про цуцика врiже, - здогадався Iван.- Хворий, та й годi. Коли що ввiмкнеться". Йому раптом дуже захотiлось, щоб Хаблак пiдтвердив редакторову версiю щодо миршавого песика. - Я хотiв лише сказати, що ваш цуцик не породистий, а звичайний, вуличний. Повiрте менi, я на цiм знаюся, я у вiйську три роки доглядав за псами... Довгу-предовгу хвилину гусла тиша. Iвановi навiть шкода стало Гуляйвiтра. При?мно жалiти ближнього, тодi забува?ш про себе хоч на одну мить. - Гаразд, я зайнятий, ви що, не бачите? - вискляво вереснув Гуляйвiтер i з гуркотом переставив на середину столу чорнильне приладдя.- Ви що, не бачите?! - Я мусив вам це сказати, - тихо i просто мовив Хаблак, причиняючи дверi. Знову обминув Загатного, нiби й не помiтив його присутностi. Наче менi не однаково, породистий чи не породистий песик Гуляйвiтра. Кожен по-сво?му божеволi?. Теж менi принциповiсть. Спробуй бути принциповим у великих справах. Принциповий собакознавець. Анекдот. У Ки?вi розповiдатиму. Жива людина в буденностi нездатна лишитись принциповою. Особливо за сучасно? цивiлiзацi?. Бути принциповим на поворотах, перехрестях, на вершинах. Треба б записати. Згодиться в якiйсь новелi. Коротко: "Захищати сво? принципи в буденнiм життi? Химера. Принциповiсть у великому. Дрiбна, приземлена принциповiсть посередностей. Хаблак. 12.07". А втiм, Хаблак тут нi до чого, закреслити. Непри?мний присмак пiсля цi?? оказi? з цуциком. Щось дуже-дуже дрiбне. Нарiзати паперу. Вiн любить писати на гарному паперi. Гостре естетичне почуття. Знайшов друкаря, вибрав на складi пачку цупкого, лискучого паперу, приладнався бiля рiзально? машини й розрiзав папiр на невеликi, iграшковi аркушики. Любив писати, аби кожна думка, абзац на окремому аркушi. Потiм вiдкреслив синiм олiвцем поля - для поправок. Лише один аркуш лишив чистим - для заголовка. Це справжня насолода - виводити сво? прiзвище й заголовок майбутнього генiального твору. Вiн забув i Хаблака, i Гуляйвiтра, i Люду, i весь невдалий сьогоднiшнiй день - вiн готував титульну сторiнку сво?? новели. Зверху вивiв косо: Iван Загатний. В самiм низу: Терехiвка, це вже дрiбнiшими. Тепер лишалося намалювати прямими гарними лiтерами заголовок. Але заголовка ще не iснувало. Якось не подумав над ним. Iван Кирилович замислився. Пiдiйшов до вiкна, руки на грудях, очима - у сiре полотно двору. Було за п'ять до четверто?. Мимо в кабiнет редактора пройшов завiдуючий вiддiлом пропаганди райкому, привiтався. Iван не чув, заглиблений у себе. А може, вдав, що не чу?... Вiдчуваю розчарування декого з читачiв. Писав-писав про свою ракоманiю, i тепер зовсiм незрозумiле, навiщо було стiльки паперу псувати. За всiма законами сучасно? лiтератури герой мусив би перевиховуватись, з терехiвського обивателя стати активним, житт?радiсним громадянином, а вiн нiбито знову сво?? завiв. Не зовсiм сво??, товаришi читачi. Але про це далi. Поки що вислухайте кiлька мо?х думок про виховання. Кому нецiкаво, хай пропустить кiлька абзацiв. Правда, й надалi не обiцяю нiчого iнтригуючого. Роман скiнчиться спокiйно, буденно, як i починався. Бiльше розмов, анiж дi?, - яка Терехiвка, такий i роман. Звiдки в нас пристрастi вiзьмуться? Якщо й бувають, то дуже дрiбнi, аби до велико? лiтератури потрапляти. А навмисне конструювати iнтригуючi сюжети на зразок: "У попа була собака, вiн ?? любив, вона вкрала кусок сала, а попова дочка втекла разом з собакою до колгоспного агронома..." - не в мо?м характерi. Хай цим займуться заслуженi, маститi романiсти. Менi ж аби грошi заплатили. Ми люди хорошi, нам аби грошi. Перепрошую, на мене часом, як на того Iвана, "находить". Починаю виставлятися, нiби поганенький актор обласно? фiлармонi? на районнiй сценi. Ага, перевиховання. Важко перевиховуватись, товаришi. Iван Кирилович, нащо вже людина крем'яно? волi, а й той кожного ранку заново вирiшував iншим стати. Коли вже вселився в нас бiс, як не хрестись, як не гримуй сво? обличчя грiшне в святенницьке, все одно вiн озиватиметься, та ще й там, де зовсiм небажана згадка про нього. Одне, чого я навчився пiд час хвороби, - цiнувати мить. Тут навiть пояснити важко. Адже й ранiше любив я затишок, спокiй, достаток. Але жило в менi дуже самовпевнене вiдчуття вiчностi: я тiльки iснував, вiдкладаючи радiсть, насолоду вiд життя на завтра, на майбутн?, адже попереду безконечна низка днiв, куди поспiшати? Тепер я знаю, що безконечностi нема?, у всякому разi - для живого тiла. Кожно? митi низка може обiрватись. I кожна мить може бути остання. Оце вiдчуття кожно? митi як останньо? i ? те нове, чим збагатила мене хвороба. Якщо мить остання, прагнеш насолодитися нею, випити до дна, силою волi примушу?ш себе напружитись, ловити найдрiбнiшу iнформацiю, як тепер у журналах пишуть. Поясню на прикладi: iду на роботу. Морозець, сонце, снiг, свiжiсть - лiрика... Ступаю, буцiмто боюсь щось розхлюпати в собi. Синички на тинах, горобчики в стрiхах. Радiю. Раптом обабiч дороги синьо-червонi вогники: сонце в снiжинцi переломилось. Нiби хтось самоцвiти розсипав. Одразу Бажова згадую, пам'ята?те казку про козлика й самоцвiти? Вогники переливаються. Живi, пречудовi. П'ю ту красу. Не просто п'ю - смакую. Краплинами, наче дегустатор коштовне вино. Ага, ось вдале порiвняння. Тiльки не для когось дегустатор - для себе. Бо вже можуть не пригостити, бо ця мить може бути остання. Але досить про це. Бо не роман виходить, а суцiльний монолог терехiвця Миколи Гужви. Головне ж, я сам себе якось загубив у всiх цих щедрих дегустуваннях та слововиливах. Уже й не доберу, де насправдi живу, а де лицедiю, граюсь перед вами. Я ще про товариша Хаблака хотiв написати. Бо, може, й незрозумiле буде, звiдки раптом знайшлось у нього стiльки рiшучостi сказати редакторовi правду про цуцика. Я сам спершу дивувався. Але десь за день до свого вiд'?зду Андрiй Сидорович запросив мене до чайно?. Уявiть собi - мене, наймолодшого в колективi. Мабуть, тому, що я до всiх однаково ставився i нiколи не дражнив його. Ну, сiли ми за крайнiй столик, пiд фiкус, замовили пляшку вермуту, салат i двi вiдбивнi (у терехiвськiй чайнiй дуже смачнi вiдбивнi готують, нiде смачнiших не куштував). Випили, закусили. Багато говорили, вже не пам'ятаю усього. Одне тiльки я записав того вечора, бо, нагадую, занотовував усе, що стосувалось Iвана Кириловича. Випивши склянку вина, Хаблак розчервонiвся, говорив збуджено, жестикулював, одразу видно, що мало п'?. Але, пригадавши Загатного, спохмурнiв, насупився, мабуть, глибокий слiд у душi лишився, i проказав: - Вiн талановитий. А я, можливо, ще й невдаха до всього. ?дине, що маю, - гiднiсть свою та честь. З чим лишусь, коли ?х продам? Я не мiг дозволити собi таку розкiш - хай у дрiбницi - пiти проти сво?? гiдностi. Марта зрозумiла. Пiсля сутички з Iваном Кириловичем я пiшов додому, i ми вдвох думали. ? речi дорожчi за спокiй, навiть життя. Ми зрозумiли це того дня... Усе забудеться, розвi?ться, як поганий сон. Тiльки не зважати на дрiбницi. Стати вищим за буденнiсть. Уже й зараз, через пiвгодини пiсля редколегi?, в його пам'ятi не лишилось нiчого, окрiм переляканого, нахабнуватого голосу Гуляйвiтра: "О пiв на п'яту я мушу доповiсти першому, яких заходiв ужито. Вiн так i сказав: хоч зреагуйте на помилку сво?часно". Потiм круговерть, атракцiон - до реготу смiшнi ?в сво?й серйозностi обличчя, роти вiдкриваються й закриваються, по черзi жують слова, словесна жуйка, а вiн дивиться понад головами, у вiкно, передвечiрнi тiнi, всмiха?ться до себе, вони ж переконанi, що вiн глузу? з ?хнiх жованих слiв, вони промовляють усi разом, вони вимахують руками, а вiн нiчого не чу?, вiн такий далекий вiд них, сухотний парк районного селища, бiля глухо? муровано? стiни клубу, пiд хирлявими акацiями, натовп, в тiсному, задушному колi, що звужу?ться, наче зашморг, ставний, з сивиною на скронях одинак (очi зав'язанi хусткою) розвiв руки i циба? по колу, втративши напрямок, а натовп давиться реготом, натовп трiумфу?, ниций, огидний трiумф посередностей, нарештi одинак тиця?ться в людськi тiла й зрива? пов'язку, вiн далеко вiд вiрьовки, зовсiм в iншому боцi, а регiт не змовка?, одинак бачить роззявленi роти, збудженi реготом обличчя, радiсть у порожнiх очах, порожнiх, як газетна сторiнка, одинак наказу? знову зав'язати йому очi й знову йде, простягнувши вперед руку з ножицями, якими треба перерiзати заповiтну нитку, й знову трiумфуючий регiт натовпу, бо одинак iде зовсiм не туди, куди треба йти, й клаца? ножицями за кiлька крокiв вiд фiнiшу, й знову все почина?ться спочатку, боротьба велета з вiвцями, безнадiйна боротьба, трагiчний герць, вiн уже не крадеться по колу, не розрахову? кожен крок, вiн майже бiжить, нетерпляче й уперто, розмахуючи навкруж себе руками, наче викону? якийсь божевiльний танок..._ "Тут доганою не обiйдешся. Справа глибша. В житт?вiй позицi?..." Заголовок. Треба зараз вигадати заголовок, аби потiм не витрачати золотого часу. Але нiчого путнього не спада? на думку. "Вiн i вони" - незрозумiле. "Самота" - банально. "Осоння" - добре, але якось неконкретне. "Товариш Загатний - людина здiбна, з нього вийде гарний журналiст, тiльки хай замислиться, в iм'я чого трудиться..." "Вiн iде од людей" - смiшно i детективне. Та й не надрукують. "Я" - не те. "Я i люди". Поки що. Може згодитись. Хоч теж претензiйне i прискiпуватимуться в редакцi?. Умовний заголовок. Писати як сповiдь. У кожне слово - частину себе. Тiльки так. Про кого б я писав сво? генiальнi твори, коли б не було на свiтi мене самого? Я i люди. Навiщо вони жують сво? нуднi слова? Незабаром розiйдуться по сво?х задушних норах, а вiн пiднiме рожевi вiтрила й попливе у вiчнiсть. I навiть не кивне на прощання. Коли вони вкладатимуться спати, обiйматимуть сво?х гладких дружин, вiн уже буде по той бiк вiчностi. Вiн буде недосяжний. Головне - переплисти один раз, вивiдати дорогу. За цi?ю новелою зродяться десятки iнших, ще прекраснiших. I з кожною новелою Iван Загатний вiддалятиметься вiд натовпу. Вiн довго чекав, до тридцяти рокiв, але вiн вiрив, знав, що сьогоднiшнiй вечiр буде. Тiльки посередностi не вiрять у себе. Ага, вони ждуть вiд нього каяття, будь ласка, лише зробити дуже винувате обличчя, винувато звестися, пальцi винувато бiгають по столу, губи винувато ламаються: - Дякую за увагу до мо?? особи, товаришi... Тiльки б не зареготати. Згадати його зимний, скептичний смiх. Смiх особистостi над масою. Завершу?ться моя розповiдь про колишню Терехiвку, наголошую - колишню, бо зараз невпiзнанне змiнилась вона, хоч не ? районним центром. За останнi роки збудовано бiля майдану селища новий гастроном, над рiчкою вирiс затишний будиночок лазнi, пiдремонтовано дорогу, що вiд столично? траси. Тiльки минулого року трудящi придбали сiмнадцять телевiзорiв, дев'ять пральних машин, двадцять шiсть велосипедiв, тридцять мотоциклiв. Квiтне славна Терехiвка! Цi данi я дiстав у сiльськiй Радi про всяк випадок, щоб не звинуватили мене в свiдомому замовчуваннi наших успiхiв. ? успiхи, ?, i великi. Але в романi я малюю Терехiвку кiнця п'ятдесятих рокiв, коли ще не було таких разючих прикладiв ?? руху вперед. Прошу це завважити. Сво?ю епопе?ю я, зда?ться, задоволений. Тiльки Iван Загатний щось не дуже вимальову?ться. Я ж лише заради нього, признатись, i починав цю марудну справу. Нашвидкуруч переглянув роман, i - дивне враження: нiби я крихiтний-крихiтний, а постать Загатного височить надi мною, i нiч навколо, i я з лiхтариком бiгаю по нiм променем, вихоплюю з темряви руки, ноги, обличчя, лише цiльного, живого образу не можу схопити. Насправдi ж Iван Кирилович був набагато складнiший, нiж я отут намалював. Характер справдi неабиякий. Щоб висвiтлити його, треба поставити себе. на його мiсце. Ми ж занадто рiзнi натури. Я ще раз пiдкреслюю - занадто рiзнi. Лячнувато: а раптом подумають, що я його виправдовую. Нi, тисячi разiв нi! Я людина тиха, врiвноважена, сiмейна, люблю людей, роботу й нiколи не ставив себе вище за iнших. Як усi, так i я. Аби не було недоречних закидiв, хибних здогадок, одразу напишу, що ма? означати кожен образ. Тобто мораль роману. Бо не хочу з синцями ходити. Так ось, в образi Загатного я намагався змалювати i засудити в художнiй формi iнтелiгента, який вiдiрвався од народу, трапляються у нас ще й такi iнтелектуали. Образом товариша Хаблака я тверджу, що не талант, не здiбностi красять людину, а скромнiсть, i що "посереднiсть", як висловлювався Iван Кирилович, може бути свiдомiша, анiж "яскрава особистiсть". В образi Гуляйвiтра виводжу людей, що неправильно обрали житт?вий шлях свiй. Таким краще керувати заготiвельними конторами, а не редакцiями газет. В образi Дзядзька критикую пiдлабузникiв, таких у "Перцi" часто малюють, не називаючи прiзвищ. Зда?ться, всi. Бачте, нiчого нового я не вигадав, про все це писалось i пишеться в газетах, прошу не звинувачувати мене в жодних грiхах. Через отой страх перед метикуватими критиками, якi можуть насмикати цитат i зварганити цiлу оказiю, аж буде менi непереливки, я й замовчав дещо з Iванового характеру. Тепер каюсь: голе тiло свiтиться. Спробую хоч трохи залатати. Лише десь на перших сторiнках описав я суперечку Загатного з Василем Молохвою. Однак такi сварки (?х i суперечками не можна назвати, бо Iван Кирилович не спереча?ться, вiн рiзко й нетерпляче, не слухаючи спiврозмовника, забива? вiко труни над ним - таке мо? враження) спалахували з того чи iншого приводу по кiлька разiв на день. Паленiючий Загатний такi речi казав, що вуха в'янули. Хоч справдi накривайся простирадлом i повзи на цвинтар. Зараз я спробую узагальнити всi його сентенцi? в одному реченнi. Ага, ось: Iван Кирилович не вiрив чи удавав, що не вiрить нi в минуле, нi в майбутн? людства. Я занотував кiлька таких розмов. Ще раз розгорну свого блокнота. "До редакцi? заходить голова мисливського товариства, збуджений вдалим полюванням. Пропону? замiтку: "Хижакiв знищено". Двох вполювали. Iван Кирилович охолоджу? гостя: - Справдi, подвиг. Двадцять чиновничкiв, озбро?них сучасними рушницями, забили з нудьги двох беззахисних звiрiв... - Iсну? постанова знищувати хижакiв. - Найбiльший хижак - людина. Хочете заперечити? - Людина - цар природи! Ми облагороджу?мо природу! - запалю?ться керiвний товариш. - Хто ж нас посадив на трон? Та ми вже стiльки напаскудили природi, що можна тiльки дивуватися з ?? терплячостi. Часом менi зда?ться, що пiдсвiдомий потяг людства до всесвiтньо? вiйни, до самознищення - це зла, але справедлива помста природи. Уявляю, як реготатиме все живе, що лишиться на планетi, над нашими смердючими тiлами та ру?нами наших уславлених iсторичних цивiлiзацiй... I Загатний зареготав - якось холодно, жорстко. Гiсть пiдводиться: - Зна?те, з такими поглядами краще одразу зашморг на шию. Iван Кирилович похмуро мовчить. Зда?ться, регiт стомив його". Ще один запис. Коротко, лише Iванiв монолог. Уже не пам'ятаю, з чого почалася розмова. - У людськiй iсторi? один принцип: хто найбiльше кровi пролив, той i бог, той i герой, на того й моляться. Приклади? Бiльше нiж досить. Наполеона досi вважають великою людиною. Тiльки вдуматись у цi слова: ве-ли-ка лю-ди-на... Хочеться смiятись i плакати. Годi було доводити Загатному супротивне. Його присуд був категоричний. Головне ж, вiд того присуду вiяло похмурою безвихiддю. Мабуть, тому з ним i не любили сперечатися. Навiть я, хоч i звик до Iванового скепсису, важко зносив його зневiру. Особливо, коли починалась розмова про атомну вiйну. Я й зараз не люблю про це розбазiкувати, навiщо себе даремно турбувати, буде - то буде, все одно колись помремо, хочеться, правда, щоб i дiти пожили, але вiд нас не залежить, це нiби стихiйне лихо, якого всi чекають i водночас не чекають, адже й сонце коли-небудь згасне, не рвати ж на собi волосся. ? люди, якi зобов'язанi над тим думати, грошi, i неабиякi, за те отримують. Хай i пiтнiють. А Загатний любив розмовляти про близьке сконання свiту. Швидше не "любив", а пекло йому, болiло це нестерпно, навiть у гуртi не мiг забутися. З його слiв виходило, що майбутня вiйна триватиме кiлька годин i пiсля тих годин будь-яке розумне життя на землi перестане iснувати. Можливо, через багато тисяч рокiв народяться якiсь новi iстоти, але iснування розуму природа вже нiколи не допустить, бо рано чи пiзно розум прийде до самознищення та спопелить усе навколо себе, а для природи це нерацiонально, нерентабельне. Можливо, я щось не так переказав, я в фiлософiях не вельми тямлю, та й не хочеться засiвати сторiнки роману Iвановими теорiями, менi самому од них марудно робиться й мороз поза шкiрою. Часом у словах Iвана Кириловича вчувався менi якийсь холодний трiумф, нiби безвихiдь тiшила його. У такi хвилини я зовсiм не розумiв свого начальника. А може, менi привиджувалось. Не дуже вiрте: в мене теж багато вiд настрою залежить. Та й уявлення про Загатного у вас хибне складеться: людиноненависник i т. д. Я вже визнавав, що сам неглибоко розумiю його, але в однiм переконаний: гострiше кожного з нас вiдчував вiн трагiчнiсть становища, в якiм опинилась людська цивiлiзацiя, i це була його особиста трагедiя. Iншими словами, вiн хотiв вiрити, а можливо, i вiрив у людство. Бо як iнакше пояснити слова Iвана Кириловича, мовленi ним в однiй з вечiрнiх сповiдей: - Кожен сподiва?ться вижити в майбутнiй катастрофi; раптом йому пощастить бiльше, анiж сусiдовi. Я хочу загинути в першу ж секунду. Якщо справдi почнеться це самовбивство, жити далi не варто... Ще запам'ятались Iвановi слова, якi я навiть не наважуюсь вимовити. Одного осiннього вечора, коли ми лишились у редакцi? самi, Загатний проголосив, дивлячись менi в очi: - Уявiть ситуацiю. Я за кермом велетенсько? машини. Вулицю переходить генiальний митець. Назустрiч йому сотня звичайних, сiреньких людей. Менi несила спинитись. Я змушений причавити або сотню посередностей, або одного титана духу. I я в iм'я людства, в iм'я гуманiзму, пiдкреслюю - в iм'я людства i гуманiзму, скеровую машину на юрму. Можливо, ви запропону?те щасливiшу розв'язку? Вiн входив у тишу, як до казкового палацу, навшпиньках, затримавши вiддих, тiльки б не розвiяти жаданий сон. Востанн? рипнули за колегами дверi, загуркотiв редакторiв мотоцикл - Гуляйвiтер по гриби майнув. Пропливла повз вiкно довга Хаблакова тiнь. Червонясте сонце визолотило шибки. Iван замкнув зсередини коридор, секретарську та кабiнет редактора - сiв у крiсло Гуляйвiтра: тут зручно, i за трьома замками почува?шся надiйно самотнiм. Сонце бризкало в настiльне скло, дратувало - смикнув фiранку. Поклав перед собою нарiзаний папiр, праворуч - авторучку. Вулицею снували терехiвцi - смiшнi й ницi в сво?й су?тностi: Iван Кирилович заплющив очi - бруднувата, провiнцiйна сiрiсть на деревах, травi, на обличчях. Розбурханий безплатною виставою натовп. А в натовпi велетень духу, що спробував на хвилину стати посереднiстю. Його божевiльний танок з ножицями в руках. Нарештi ножицi зачiпають нитку, скрегочуть, i приз - опасистий, грубий пакунок - пада? на землю. Трiумфуючий одинак зрива? пов'язку - сухотний парк перед ним, пащеки глядачiв, що давляться реготом, поновити в собi вiдчуття спраги, високо?, вiчно? неприкаяностi i ненавистi до людського табуна..._ Натомiсть живi, соковитi картини дратували Загатного: бродить по кiсточки в днiпровiй водi, пишнi дiвочi перса, сповитi рожевим купальником, рожеве сонце у березнi... Iван облiг грудьми стiл, стис голову долонями, втупився в лискучий аркуш паперу. Але й це не допомогло. Можливо, стомився, чекаючи вечора й тишi. Змусити себе до працi, згвалтувати власний мозок. Отже, вiн зрiза? приз, хапа? пакунок i розгорта?! Натовп напружено мовчить, чека?. Вiн зрива? перший шар паперу, але за ним знову папiр. Вiн знову розгорта? i надибу? на нову обгортку. Тепер вiн шмату? папiр, як власного ворога, натовп почина? смiятися, в людському стовпиську народжу?ться регiт, а паперу нема? кiнця, пакунок худне, регiт росте, переможний регiт юрми, ще папiр, ще, бiля його нiг купа пожмаканого паперу, а в руках паперовий клубок, нарештi останнiй аркуш паперу розтерзано i - порожнеча, в його руках нiчого, не лиша?ться, вiн нiчого не виграв, вiн програв герць з масою, його одурено ницо i пiдло, а натовп помира? зо смiху, натовп... Що натовп?.._ Загатний озирнувся, став гарячкове прибирати на столi; редакторовi папери сунув до шухляди, чорнильне приладдя поставив на риштування для книжок, навiть календар смикнув з-пiд настiльного скла, аби не вiдволiкатися. Для творчостi потрiбен простiр. Натовп регочеться... натовп помира? зо смiху..._ Вiн повторю?ться, знову про смiх i про натовп, треба свiжi враження, свiжi слова. Тiльки не панiкувати. Не панiкувати. Ось вона, хвилина, заради яко? вiн живе другу добу з учорашнього вечора. А може, й усе життя. Його надiя i виправдання у герцi з терехiвськими посередностями. Нiяк не сконденсу? думок, бо досi не знайшов певного заголовка. Заголовок виструнчу? новелу, добрий заголовок - половина справи. Чи не краще буде олiвцем? "Я i люди" - вельми претензiйне i неточно. "Вiн" - лаконiчно, густо i з пiдтекстом, якого не кожен редактор второпа?! Так, так, саме "Вiн". Похапцем вимальовував на першому аркушi пiд власним прiзвищем великими лiтерами: ВIН. Тепер вона зродиться, його найкраща новела. Ось вона - свята мить натхнення! Бiльше пiднесеностi й узагальнення. Сучасна притча. Iдiотський шепiт за стiною. Вiн гнiвно мовить ницому натовпу... Шепiт за стiною, в друкарнi. Сволота! Не вимкнули репродуктора. Вiн гнiвно скаже... Нi, вiн не зможе творити, доки не вкоротить язика репродукторовi. Ось чому не мiг зiбратися з думками - не дивина. Шарпав дверi редакторового кабiнету, секретарсько?, ламав нiгтi, намацуючи на шафi ключа вiд друкарського цеху. Рвонув з розетки штепсель, аж репродуктор гойднувся. Витер з чола холодний пiт. Нарештi - тиша. Часто пишуть, що людина з часом вихову?ться, форму?ться. Це так. Але стрижень, основа характеру лишаються майже незмiнними протягом багатьох рокiв. Я схиляюсь до цього висновку, роздумуючи над Iвановим життям. У минулих роздiлах я вже трохи висвiтлив його юнiсть. Шкода, але про дитинство Загатного знаю дуже мало. Майже нiчого, окрiм двох розповiдей, занотованих у щоденниках знайомо? уже нам Люди. Хоч я i не високо? думки про точнiсть ?? писанини, але не дивуйтеся з Iваново? вiдвертостi. Вiн, повторюю, любив пiд настрiй бабратись у собi i мати за свiдка людину, якiй симпатизував: - Кажуть, звiрiв, що скуштували людського м'яса, не можна тримати на волi. Рано чи пiзно вони знову на когось кинуться. Смак влади - те ж саме. Особливо, якщо рано пiзна?ш його... Окупацiя, потiм пiд зиму прихворiв i пiшов у третiй клас (два до вiйни скiнчив) рослявим хлопчаком. Та й природа силою не скривдила. Сидiв на заднiй партi, на "Камчатцi", а попереду стриженi голови малечi. Спершу соромився переваги у вiцi та силi, далi призвича?вся. Незабаром царкував у класi. Наступного року вчитель призначив його класним старостою - цей, мовляв, справно порядкуватиме, ушику? урвиголiв. Вiдтодi мав у руках i офiцiйну владу. Згадую Iвана нинiшнього й мiркую собi: малий Загатний теж не зловживав сво?м становищем. ?дине, що вимагалось вiд однокласникiв, - визнати його повну владу й час од часу засвiдчувати свою покору. Покладаюся на Iвановi слова, що занотованi в згаданому щоденнику: - Я з народження добрий. У класi я домагався повно? покори, а до покiрних милiсть мав... Вiн знову позамикав дверi, щiльно завiсив вiкна бiльмами фiранок. Коли йшов повз приймача, до щему захотiлося Вагнера. Для настрою. Але переважив себе. Порився в шухлядах редакторового стола - закурив сигарету: легше зосередитись. Тепер вiн зна? свою похибку: не додумав _новелу до дна, вона не визрiла в думках, аби бути, наче яблуко, яке треба лише зiрвать. Згадати, на чiм спинився. Ага. Вiн зрiза? самий папiр, жарт по-терехiвському, ?хнiй iнтелектуальний рiвень, а натовп регочеться, ницi завжди радiють з невдач велетнiв; вiн гордо пiдводить голову i йде геть, натовп розступа?ться перед ним, як море перед Мойсе?м, на якусь хвилю людський табун вiдчува? його силу i вже готовий упасти перед ним на колiна, але вiн не хоче визнання маси, вiн iде з парку, у нього ? вона, уже пiв на сьому, вона чека? на нього в раймазi, великоока i з довгими пишними косами, в Терехiвцi (вигадати iншу назву) тiльки вона здатна розумiти його, вiн смаку? цю мить: переступить порiг раймагу, i вона усмiхнеться йому назустрiч, i промовить самими очима: "Це - ви. Я так давно чекаю на вас. Усе сво? життя я чекаю на вас..." А вiн не промовить анi слова, вiн тiльки пiдiйде ближче й подасть ?й руку, вони вiзьмуться за руки та пiдуть... _ Вiн переступив порiг раймагу, сонце, уже ледь рожевувате, щедро хлюпало в сiрi вiд прадавньо? терехiвсько? куряви вiтрини, вiн iшов рожевуватою порожньою залою, а ?? все не було, почався останнiй вiддiл - вiддiл готового плаття, самий закуток, i тодi вiн побачив ??: стояла за два кроки од вiтрини, великоока (очi яскраво-синi), двi коси спадали вниз. пiд хутро зимового пальта, накинутого на плечi, гарнi жовто-рожевi плечi, руки ?? з тонкими, тендiтненькими пальчиками, яскраво-червонi уста, стрункi ноги, занадто стрункi для манекеницi, ?? чоло без жодно? зморшки - художник полiнувався провести двi-три рисочки, тодi б вона здавалася ще справжнiшою, в не? можна закохатися, доки не припала терехiвською курявою, в ?? очах щось було, а не сама порожнеча, терехiвська порожнеча, ще один терехiвський жарт, тепер вiн пам'ята?, як тремтiли нiздрi у Гужви, коли вiн розповiдав про нову дiвчину в раймазi, але так хотiлося вiрити, вiн нудьгу? за живими людьми, яка ницiсть. Вiн зацьковано озирнувся навколо, сонце сiдало за дах Будинку культури, вiн пiшов вулицею й ступав без упину, доки Терехiвка не лишилася позаду, тепер вiн побачив сонце зовсiм близько, велике й криваве. Терехiвка стала на мить велетенським пожежищем, але вiн одвернувся. вiн не хотiв помсти, вiн занадто зневажав, щоб мститися, сонце пiрнуло за обрiй, швидко сутенiло, вiн майже бiг полем, продумати, куди вiн бiжить, тiкаючи од людського табуна, вогнi на обрi?, нi, тiльки не ця iлюзiя, де вогнi - там знову люди, такий же табун, маса, продумати, треба щось вище, величнiше, куди ж вiн тiка?, до кого, в цьому вся сiль новели, врахувати усi варiанти, головне - думка: вiн не впаде перед ними на колiна, вiн не потребу? визнання сiро? маси, що нездатна оцiнити його..._ Детальнiше. Уже третю сигарету кiнча?. Так не можна. Спокiйно. Не панiкувати. Вiн покладав на цю новелу занадто великi надi?, щоб так легко здатися. Отже, вогнi на обрi? - солодка iлюзiя, та й годi, куди б вiн не потрапив, вiн буде самотнiй, самотнiй серед людей, бо всюди вiдчуватиме себе велетом на тлi юрми, Гуллiвером духу серед лiлiпутiв, а може, й справдi йому нiхто не потрiбен, i вiн лишиться сам у степу, новий Робiнзон, острiв Антораж, тiльки ж як закiнчити новелу, хiба що символiчно: вiн полиша? Терехiвку i йде в степ, назустрiч сонцю, що заходить чи сходить, яка рiзниця, але ж занадто банально, i проблема не вирiшена, все одно в будь-якiй редакцi? порадять дописати, а може, нiчне небо над степом, конаючi вогнi Терехiвки позаду, вiн пiднiма? руки, й замiсть рук у нього виростають крила, широкi могутнi крила, i вiн шуга? назустрiч зорям, вiльний та недосяжний для людей, якi не зрозумiли його, нездатнi зрозумiти, перед ним небо, перед ним вiчнiсть... _Мiстика. Нереально. А новела реальна. Хоч теж щось на зразок бiблiйсько? притчi. Але ж i не пропустять. Безлiч безглуздих запитань: вiн що - ангел? Не будеш же кожному пояснювати, що вiн бог. I не кожен зрозумi?. Бiльшiсть не зрозумi?. Бо читатиме маса. Читатиме маса. Трагiчнi в сво?й сутi слова. Але ж куди вiн iде? Степ, далекi вогнi, вогнi, що ваблять, а може, це нова Терехiвка, нi, не так, це неминуче - нова Терехiвка,_ прокляття, скiнчилися сигарети, в кiмнатах повно диму, задушно, пiд вечiр задушно, мабуть, уночi гроза буде, йому треба було кудись негайно ?хати, лихий посвист вiтру, рятiвне вiдчуття руху, вiн не зна? куди, але мусить негайно-негайно ?хати. Вiн розпростер сво? крила над сонною землею... До бiса усi крила, мусить ?хати, мусить, i це зовсiм не втеча, це тiльки вiдступ, тимчасовий вiдступ, проклята Терехiвка, стiльки сподiвань на сьогоднiшнiй вечiр, коли б не ця обов'язкова, вимушена по?здка... Що не кажiть, а це була велика Iванова поразка. Майже двi доби з хвилини на хвилину жити майбутнiм шедевром, що мав пiднести його над звичайними людьми, i раптом виявити гiрку iстину, що ти безсилий створити цей шедевр, - нi, недаремно я обрав для свого роману саме цей день. Назавтра Iван Кирилович не робив зарядки, спiзнивсь на роботу i навiть не тримав у руках Гегеля. Вiдтодi одверто курив сигарети, навiть трохи пом'якшав у стосунках з колегами. Я зрозумiв - багато що в ньому зрушилось. Правда, ожив пiд осiнь, коли чутки про лiквiдацiю району стали настирливi. Як вiн чекав загибелi служиво? Терехiвки! Навiть не крився з тим. Впивався свiжим передгрозовим вiтром i жадiбно чекав грому. Йому поталанило - перший прочитав у газетах ту гiрку для нашого славного селища звiстку. Уявiть собi зловтiшну радiсть Iвана Кириловича, якщо всi довгi осiннi мiсяцi вiд фатального дня, описаного в мо?му романi, я тiльки й чув од нього скрушне: - Мене висмоктала Терехiвка. Терехiвка убила в менi митця... Я ж, хоч i згоджувався, хоч i потакував, уже тодi думав iнше. Але час нарештi переписати для нас з Iванових чернеток контури новели, яку вiн хотiв створити. У мене збереглось декiлька ?? варiантiв, але всi зводилися до однi?? сюжетно? лiнi?. Якийсь напiввигаданий адмiнiстративний центр, що символiзу? собою ледь не всесвiт. Нагаду? Терехiвку, лише назва iнша, зовсiм не схожа. Генiальна особистiсть, що вирiзня?ться з маси сво?м розумом, творчими потенцiями i тому зневажа? ??. Задушний лiтнiй день. Сiра пилюга на всьому, в розпеченому небi гаряча мла. Спрага, яку в Терехiвцi неможливо втамувати... вода тепла й гнила. Крiзь усю новелу присмак трутизни, дух мертвого тiла._ Районна адмiнiстративна установа, мабуть, редакцiя. Порожня, бо саме недiля. Одинак у порожнiх кiмнатах стражда? вiд спраги, фiзично? та духовно?. Ще - вiд самотностi. Мало не божеволi?. I раптом згаду? розповiдь колеги про нову дiвчину, що працю? в раймазi. Для Терехiвки кожна нова людина - подiя неабияко? ваги. А тим бiльше для генiально? особистостi, що мiж людей задиха?ться вiд безлюддя. Одразу вулкан думок, мрiй, планiв. Але вiн вiдстрочу? радiсть зустрiчi, побою?ться розчарування, смаку? сво? нове вiдчуття... Iдучи вулицями Терехiвки, пробу? вгамувати спрагу ситром мiсцевого виробництва, але випльову?, бо ситро теж вiдгонить трутизною, вода гнила. Iде в парк, сiрий, ви-цвiлий, наче сухотний, знову дума? про дiвчину. У парку трудящi культурно вiдпочивають: Iгри, атракцiони, лотере?. Одинак (точнiше - Iван Загатний, новела автобiографiчна, колись у Терехiвцi з ним стався такий випадок.- М. Г.) поклада? i тут не поступитися натовпу, продемонструвати, як легко бути посереднiстю; бере участь у грi, але все виявля?ться набагато важчим, нiж бачилося збоку. Натовп регочеться з його невдачi... Нарештi Загатний завойову? приз - чималий пакунок, почина? гарячкова розгортати його, обгортцi нема? краю, нарештi останнiй шмат паперу - i все, порожнеча. Загатний нiчого не виграв, самий жмут старих газет, а натовп помира? зо смiху; Загатний iде в раймаг; але й там його чека? розчарування, з нього покепкували; дiвчина, про яку так багато дума? i мрi?, - звичайнiсiнький манекен. Загатний лиша? Терехiвку й бреде в поля, назустрiч сонцю, що заходить..._ На цiм обриваються усi варiанти новели-притчi. Далi цього малюнка Iван Кирйлович не зумiв ступити. Та й куди ступати? Який би сюжетний хiд не вигадав Загатний, генiй не ма? куди вернутися, окрiм Терехi'вки, нашо? чи яко?сь iншо?, що рiзниться лише назвою. Генiй знову залежить вiд людського табуна, маси. I знову мусить шукати вiдображення в очах посередностей, хоче того чи нi. Був, правда, один сюжетний хiд: змалювати героя якоюсь надлюдиною, богом. Вiн мiг пiднятися на крилах до зiр i звiдти зневажливо зиркати на далеку ницу Терехiвку. Спершу воно так i мало бути. Але ж справдi, який редактор пропустить таку безнадiйну нiсенiтницю в наш ате?стичний вiк? Розрахунки ж Iвана Кириловича грунтувалися на тому, що новела обов'язково буде видрукувана. Iнакше що й кому в Терехiвцi вiн доведе? Все ж, мiркую собi, новелу можна було дописати. I дуже просто. Ще хтось iз класикiв казав, що генiальнiсть у простотi. Якби Загатний, точнiше герой Загатного, пiрнув у вир терехiвського життя, ближче до людей став - i жодних проблем. Якщо тобi щось не подоба?ться в Терехiвцi, допоможи керiвництву зробити ?? кращою, а не займайся голим критиканством, яке не буде на користь нi Терехiвцi, нi тобi самому. Хiба не правду мовлю? А сил докласти ? де! Тут тобi й активна допомога керiвним органiзацiям, i громадськi комiсi? усiлякi, i рейди, i на зборах можеш виступити, думку свою сказати, цiнне щось запропонувати, i ти ж, нарешт