ьйонiв  укра?нських  селян...  шiсть
мiльйонiв... шiсть... а в тому ра? арешти й розстрiли; а  в  тому  ра?  не
довiряють  навiть  тво?й  партi?,  вам  усiм,  галицьким,   польським   та
бiлоруським комунiстам, i розiгнали бiльшовики вас, вiдреклися вiд вас  як
вiд зрадникiв. Як це можна зрозумiти?
   Мiй син мовчав; вiн, певно, сам багато чого не розумiв... не розумiв нi
голоду, нi арештiв;  вiн,  певно,  не  розумiв,  як  свiтла  начебто  iдея
вживалася в буднях з жорстокiстю, iз смертями; i, може, вiн сумнiвався,  i
було йому боляче за шiсть мiльйонiв загиблих з голоду, вiн,  може,  плакав
за ними в душi... i душа його кервавилася, та коли нiмак у  сорок  першому
зайняв Львiв i рушив топтати нашу землю кованим чоботом, Роман зв'язався з
комунiстичним пiдпiллям, ходив на диверсi?, писав  i  розвозив  летючки...
писав, що настане час i знову над Львовом замайорить червоний прапор.
   Я якось вiдвiдав його у Львовi, власне, кликав додому, в село,  мовляв,
перечека?ш в затишку лиху годину, в школi знайдеться для тебе робота, та й
не голодно так, як у мiстi, i картопелька  своя,  i  буряк,  i  хлiб  мама
спече, i якась курка порпа?ться на подвiр'?.
   Осiнь тодi була. Сорок перший рiк.  Над  Львовом,  здавалось,  урвалася
хмара, й дощ перiщив уже не одну годину,  брукованими  вузькими  вуличками
котилася брудна повiнь; i  було  боляче  дивитися,  як  серединою  вулицi,
взявшись, немов дiти,  за  руки,  брели  понуро  старi  ?врей  i  ?врейка;
промоклi наскрiзь, байдужi до дощу, до холоду, до води, що  збивала  ?х  з
нiг, вони кудись йшли собi та йшли посерединi  повенi,  посвiчуючи  сво?ми
жовтими опасками на рукавах.
   Ми з сином довго спостерiгали крiзь  вмите  вiкно  за  цi?ю  жалюгiдною
парою, яка не мала права повернути з про?жджо? частини на тротуар, i  було
нам боляче за цих двох старих зневажених людей... i  було  нам  боляче  за
нашу безпомiчнiсть, ми не ризикували вихопитись  на  вулицю,  щоб  вивести
старих людей на тротуар, привести ?х  у  тепле  помешкання,  дати  гарячо?
гербати;  за  цими  двома  старими  людьми  пильно   зорили   полiцейськi,
гестапiвськi очi... зорили за ними кулемети та автомати.
   - То лише почина?ться, - порушив мовчанку мiй син. - ?х зiгнали докупи,
в гетто... зiгнали й цiлими тисячами вистрiлюють. Ти чув про це,  тату?  -
спитав вiн мене i палаючими очима блиснув менi в обличчя. - Ти вчив мене з
колиски, з першого кроку творити добро. Так? - Вiн вхопив  мене  за  руку;
вiн не дав менi вiдвернутися, потупити погляд. - То як  я  маю  сховатися,
втекти, щезнути у тихому закутку, ?сти  з  чистим  сумлiнням  мамин  хлiб,
учити дiтей пiзнавати письмо, коли ось свiт залитий брудною  повiнню...  i
серед повенi, видиш, iдуть на смерть люди. Хто ?х оборонить?
   - Але чому  ти?!  -  скрикнув  я,  вмить  забувши  про  високi  iдеали,
проповiдi, якi виголошував i вкладав синовi у серце.  -  I  що  ти  вчиниш
супроти сили...  супроти  страшно?  машинерi?,  що  пре  й  пре  на  схiд,
розтолочуючи пiд собою силу совiцьку. Вони вже  десь  у  дебрах  Росi?,  в
глибинах далеких. Що можеш ти... що можуть тво? друзi супроти  цi??  сили?
Застрелити якогось нiмака iз-за рогу?  Що  значить  один  нiмак,  коли  ?х
мiльйони i мiльйони, i всi зубатi, i всi при збро??
   Менi здавалось, що Роман не зможе менi вiдповiсти, що я загнав  його  в
тупик, але вiн, не криючись, бо чого, власне, мав би  вiд  тата  ховатися,
десь з-пiд стола, з  пота?много,  мабуть,  сховку,  добув  стос  листiвок,
надрукованих на картках учнiвського зошита... одну листiвку вiн простягнув
менi. Машинка друкарська була стара, та  й  "машинiст",  мабуть,  трапився
недосвiдчений, бо лiтери вистрибували  то  вверх,  то  вниз  i  сидiли  на
учнiвських лiнiйках, як ластiвки на телефонних дротах; а все ж око звикало
до ластiвок, згрiбало ?х докупи: було там написано, що  головне  тепер  не
впадати в розпач. Звичайно, нiчого доброго нема, гiтлерiвськi орди топчуть
нашу землю, та недовго, нi, недовго ?м топтати. Настане час, i  покотяться
вони назад, розтрощенi, i знову над Ки?вом, над Львовом, над  усi?ю  нашою
землею замайорить червоний прапор. Треба сьогоднi у це вiрити, вiра  -  це
могутня зброя, чу?те, браття i сестри!
   - Це ти писав? - спитав я Романа, який не спускав iз мене  очей.  Йому,
вочевидь, хотiлося побачити мою реакцiю.
   - Може, i я, - вiдповiв вiн, посмiхаючись. - Я  ?х  писав,  а  сьогоднi
вночi маю розкле?ти.
   Я уявив осiнню мокру нiч, темнi, як ущелини, вулицi  Львова,  принишклi
кам'яницi, брами, патрулi, пострiли... i серед виру  нiчних  небезпек  вiд
муру до муру, вiд брами до брами перебiга? мiй син,  розклеюючи  листiвки,
що кличуть вiрити в перемогу Сталiна над Гiтлером.
   - А сам ти... ти вiриш, що так станеться? - спитав я Романа. - Вiриш  у
червоний прапор?
   - Якби не вiрив, то хiба брався б за це дiло... хiба я зв'язався  б  iз
пiдпiллям, iз старими мо?ми приятелями? Нiби тобi не вiдомо, що  за  кожну
нашу листiвку гестапо готове тричi послати тебе на смерть.
   Я хитав головою, про три смертi з ним погоджувався, нинi  не  треба  аж
цi?? пiдпiльно? прокламацi?, щоб тебе тричi послали на смерть, нинi досить
одного  бунтiвного  слова,  ненависного  погляду.  Лише  погляду...   Мене
цiкавило iнше: наскiльки вiн щирий i правдивий з самим  собою?  Може,  вiн
бачить свою смерть у романтичному ореолi борця? Може, мiй син  не  уявля?,
що значить зникнути з лиця землi... а головне, в iм'я чого зникнути?
   Та як я мiг запитати про це Романа навпрямки?
   Дощ тим часом не переставав.  Вулицею  далi  котилися  униз,  кудись  у
каналiзацiйнi люки бруднi буруни, i я знову  уявив  сина  посеред  ночi  й
посеред брудних цих потокiв.
   - Ти хочеш про щось мене спитати, тату? - обiзвався по довгiй  мовчанцi
Роман. - Я бачу, що ти щось вишiпту?ш про себе, - посмiхнувся вiн,  радий,
мабуть, що пiдмiтив мою звичку: iнколи сво? думки, немовби для  того,  щоб
вони одяглися у форму, я попередньо вкладав у шепiт. Про це  знали  тiльки
моя дружина i син.
   - Мабуть, мо? питання буде стосуватися не тiльки тебе особисто...  так,
не тiльки тебе воно торка?ться, воно до багатьох, i до мене в тому  числi,
- заговорив я, ходячи по кiмнатi. - Тобi вiдомо,  що  я  завжди  намагався
триматись осторонь усяких партiй... я переконаний, що кожна  партiя,  якщо
тiльки ти ста?ш ?? членом чи й лише симпатиком, дикту? тобi сво?  порядки,
умови, примушу? собi служити i, примушуючи, каже,  що  так  треба  в  iм'я
народу.
   - Це стара наша суперечка, - перебив мене син. Я тiльки  тепер,  чомусь
тiльки тепер помiтив, як вiн змiнився з лiта, коли був на вакацiях  удома.
Обличчя його, схудле й видовжене, постарiло  й  посуворiшало...  суворостi
йому, певно, додавали рудуватi вуса; я  подумав,  що  у  вусах,  у  довгiй
семiнарськiй шевелюрi вiн хова?ться вiд себе молодого  i  вiд  комсомольця
тридцять дев'ятого року. - То пощо тепер починати ?? наново? - запитав вiн
сухо, неприязно.
   - Не про партi? хочу сперечатися, - спохопився я.  -  Просто  до  слова
прийшлося.  Хочу  цим  пiдкреслити,  що  я  начебто  стою  збоку,   що   я
сторонський...
   - Людина сьогоднi не може стояти осторонь, коли вiйна, - промовив  вiн,
здивовано поглянувши на мене.  -  Ти  вчитель,  тату,  i  отже,  не  можеш
назватися сторонським, тобто чужим. Як будеш завтра вчити сво?х  школярiв?
Невже ти ?м не скажеш... не знайдеш мудрого способу вимовити хоч  би  одне
слово з цi?? летючки? - Вiн, певно, вiдкривав мене для себе;  вiн,  певно,
розчаровувався в менi; вiн, певно,  дотепер  мав  мене  за  кращого  i  за
розумнiшого.
   Але я не хотiв  ставати  в  його  очах  анi  кращим,  анi  мудрiшим,  я
стовбичив посеред кiмнати, в яку заповзали сутiнки, i говорив:
   - Господи, чи нема вчителевi чому вчити сво?х школярiв? ? такi поняття,
як "мама", "земля", "хлiб", "любов", "добро".
   - Так, iснують ще й такi  поняття,  але  ж  по  землi,  по  любовi,  по
матерях, тату, сунуть i топчуться  траками  нiмецькi  танки!  -  майже  аж
вирикнув вiн.
   - Власне, я хотiв спитати... це головне: ти впевнений,  що  коли  нiмцi
вiдкотяться назад, то совiцькi танки так само  не  потопчуть  i  добро,  i
любов, i матерiв? Хiба ти забув про  голод  тридцять  третього  року,  про
арешти й розстрiли? Ти забув, урештi, що в наших-таки  Горопахах,  коли  в
тридцять дев'ятому прийшла радянська влада, то енкаведе арештувало  Дмитра
Бойчука, Василя Качура, Штефана Данилишина та ще кiлькох. А  вони  ж  були
комунiстами, фундаторами тво??  ж  партi?,  одними  з  перших  прорубували
"вiкна  на  схiд".  Ходили,  щоправда,  чутки,  що  вони  не   пiдкорилися
Комiнтерну,  не   самолiквiдувалися,   а   далi   продовжували   пiдпiльну
комунiстичну дiяльнiсть. Комунiстичну, чу?ш, а не якусь iншу,  буржуйську,
як це у вас прийнято говорити. А за це дiстали  кару...  за  це  прикотило
вночi чорне авто... чорний ворон - i слiд за ними  пропав.  Ти  думав  над
цим?
   - Ти думав над цим, - спитав я знов.
   Роман  сидiв,  схиливши  голову  на  руки.  Перед  ним   лежала   купка
вiддрукованих на машинцi летючок, якi вiн сьогоднi вночi повинен розкле?ти
по мiсту, i вiн, мабуть, думав  про  небезпеку,  що  чигала  на  нього  на
кожному кроцi, i розмiрковував водночас над мо?ми  словами,  бо  довго  не
вiдповiдав, немовби навмисне перечiкував, щоб у кiмнатi споночiло i  я  не
змiг би запримiтити муку на його лицi.
   - Хочеш знати, тату, правду, - почав  вiн  невпевнено,  сумнiваючись  у
чомусь, - то повинен тобi... повинен признатися: моя  голова  розколю?ться
од цих же питань, якими ти щойно мене закидав, мов розпеченим камiнням,  -
посмiхнувся вiн. Коли Роман посмiхався, то робився дуже схожим на Iрку, на
свою маму: посмiшка злагiднювала його риси, виповнювала м'якiстю, свiтлом;
i в такi осяянi хвилини я найбiльше його любив. - Я багато  чого  не  можу
собi пояснити... якiсь фатальнi помилки... якiсь ворожi пiдступи...  якесь
страшне непорозумiння. Ти, одначе, скажи  менi  по-батькiвському  одверто:
хiба виннi прапори, якими сьогоднi благословляють, а завтра витирають ними
закривавленi руки? Я вiрую у прапор благословенний...
   Гiрко як...
   Мiй хлопчик, мiй Роман вiрив у червоний благословенний прапор i за  цей
прапор розвiявся сiрим попелом на полях пiд Люблiном, а його батька ведуть
пiд дулом автомата на яснi очi оперуповноваженого товариша Ступи.
   Цей теж перегризе горлянку за червоний прапор. Я уявляв себе  на  мiсцi
старого ?врея, який чалапав, високо пiднiмаючи ноги, посерединi львiвсько?
вулицi, що вирувала брудними потоками, того осiннього надвечiр'я,  коли  я
при?жджав до Романа; я аж раптово зупинився, i пiд  ребро  штрикнуло  мене
дуло автомата... i бачилось менi знову,  як  старий  ?врей  упав  у  жовтi
каламутнi води, а стара жiнка силкувалася його  пiдняти,  все  промовляючи
щось до нього; старий пробував звестися на колiна, це йому  не  вдавалося,
вiн борсався i хлюпався у жовтих водах (а хтось реготався на тротуарi), аж
поки не вдарила автоматна черга, i старi обо? впали в жовтi води... i було
страшно, що львiвська вулиця виявилася такою глибокою,  бо  вода  обох  ?х
проковтнула (а може, на цьому мiсцi провалився брук?).
   - За що ?х, Романе? Люди ж, - запитував я  розпачливо  сина.  Сьогоднi,
однак, не було коло мене сина, його нiде нема, вiн прорiс зелом чи деревом
пiд  польським  Лоблiном,  зате  торкнув  мене  за  лiкоть  струбок  Петро
Когутик... торкнув вибачливо, але вимогливо.
   - То чого ж сто?мо, директоре? Чекають там на нас. Справдi, в  читальнi
на мене чекали. Товариш Ступа кивнув зi сцени  головою,  рукою  показуючи,
щоб я сiв на передню бiля сцени  лавку;  на  сценi  так  само,  як  кожно?
суботи, стояв на столi розчепiрений кулемет, нацiлений дулом на зал, i так
само попирхували  й  чадiли  гасовi  лампи,  i  так  само  саля  горбилася
принишкло, ховаючи в комiри голови, i лише дiтлахи попискували, як мишi, i
так само товариш Ступа походжав гонорове по сценi й повчав людей, як мають
жити в будущинi без власно? землi i  без  коней,  без  Бога  й  без  iнших
буржуазних пережиткiв.  О,  товариш  Ступа  красно  говорив  про  майбутн?
колгоспне життя: гуртова  радiсна  праця,  пiснi,  на  полях  трактори  та
комбайни, душа селянська  скине  з  себе  правiчну  силу  землi,  тягар  i
розкрiпачиться, випрямиться, гляне вгору, щезнуть бiди, ти вже  не  будеш,
як тепер, вдень i вночi боятися посухи, мокви чи  граду,  за  тебе  будуть
думати мудрi агрономи. За  тобою,  один  з  другим,  сто?ть  наша  партiя,
товариш Сталiн.
   Я  заслухався;  я  знову  мимоволi  згадував  розмову   з   сином   про
благословеннi чистi прапори, i... i менi сьогоднi теж хотiлося повiрити  у
них, у цi прапори, у щасливе майбуття мо?х краян. Може, й справдi, не такi
страшнi чорти, як ?х малюють? Може, й справдi, людина врештi розiгне спину
i погляне на небо й на те поле iнакшими очима i побачить, що поле - це  не
тiльки жито та картопелька, а також жайвори, квiти, пошум колосся i золоте
мрево, яке гойда?ться над  цiлим  тихим  свiтом.  Здавалося,  цей  суворий
капiтан у виблищених  чоботях  i  портупе?,  пiдтягнутий,  лобастий  чисто
виголений, трима? у сво?х долонях невидимi нитки вiд  золотавого  мрева  i
вiд  дзвiночкiв  польових  жайворiв,  i,  що  говорити,  селяни  з  глибин
читальняних сутiнкiв, iз смороду  махоркового  диму  споглядали  на  нього
зацiкавлено й привiтно, ?м, взаправду, в'?лася в душу, як ?дь, земля,  оце
неродюче Кам'яне поле, i, напевно, чимало з  селянського  гурту  хотiло  б
якось звiльнитися вiд нього, од свого триклятущого поля, як вiд каторжного
хреста, тiльки... тiльки страшно ?м було залишатися опори пiд  ногами,  не
уявляли, як будуть лягати спати без вiчного клопоту, що завтра треба сiяти
або ж сапати, косити чи возити, поки санна дорога, гнiй на поле...
   Замилування опером минулося, лишень вiн  перейшов  до  другого  "номера
програми", як вiн сам сказав. Тепер  Ступа  вичитував  прiзвища  тих,  якi
саботують м'ясопоставки, як i тиждень  тому,  та  ще  не  розрахувалися  з
державою зерном й картоплею. "А  це  явний  саботаж,  шляк  би  вас  ясний
трафив, - входив у  злiсть  товариш  Ступа.  -  Я  знаю,  бандити  з  лiсу
пiдмовляють не квапитися годувати совiтiв, бо нинi-завтра вибухне вiйна  з
Америкою i все перемiниться. А я вам, громадяни, авторитетно  заявляю,  на
Америку й на бандитiв не сподiвайтеся, я до останнього  зеренця  вимету  у
ваших коморах, бо ваш святий обов'язок перед  державою  здати  хлiб  i  до
хлiба... на ваш хлiб  чекають  робiтники  в  мiстi,  всi,  хто  вiдбудову?
знищене вiйною народне господарство.
   - А ми ?сти не хочемо! - раптом хтось з середини, iз сутiнкiв  вигукнув
вiдважно, i товариш Ступа мало не спiткнувся на сценi.  Вiн  зупинився  i,
вдивляючись у салю, що аж западалася, здавалося, вiд страху й  покори  пiд
землю, свердлив поглядом людську масу.
   - Ну-ну, - сказав  поволi,  ледве  не  пошепки.  -  То  хто  там  такий
вiдважний i голодний, понiма?ш? Виходь на сцену, тут умить нагоду?мо.
   Ступа ще очiкував, що хтось таки пiдведеться зi свого мiсця, але минали
хвилини, читальня далi нiмувала. Тодi Ступа засмiявся.
   - Ви дума?те, я не дiзнаюся завтра, хто нинi в Горопахах зголоднiв?  Ви
дума?те, що нема в мене чутливих вух i пильних очей? Одначе я вже сьогоднi
переконаний, що це вигукнув ворог, подонок, який постiйно году? у  схронах
бандерiв, а радянськiй владi показу? дулю. Хiба  минулого  тижня  не  були
арештованi Федь Долiшний та Прокiп Мельник за те, що на  "буфони"  збирали
грошi для бандитiв? Не журiться, "трiйка" у Бистричанах дасть ?м на  повну
котушку, а сiм'? по?дуть на висилку в Сибiр. Бо як же iнакше виполювати  з
нашо?  нивки   чортополох.   Чи   як   кажете,   громадянине   Гайдаш?   -
оперуповноважений несподiвано звернувся до мене.



   11

   За шкiльною звичкою я пiдвiвся  з  лави,  похнюпивши  голову;  менi  не
хотiлося пiдносити голову; я боявся,  що  коли  пiдведу  голову  й  зобачу
очiкувально-ввiчливе по-?зу?тському усмiхнене обличчя оперуповно-важеного,
то не стримаюся i скажу таке, що давно повинен був  сказати...  я  повинен
йому сказати, що негоже, чоловiче, отак говорити з людьми, цiлитися у  нас
кулеметом i погрожувати Сибiром. Що  тут  балакати,  товаришу  Ступа,  час
справдi складний, переломний. Ви ось тут агiту?те за  радянську  владу,  а
вночi  городами  прокрадуться  нишком  тi,  що  в  лiсi,  й  теж   скажуть
селяниновi: давай хлiба, давай сала, самогону. I спробуй-но не  дати...  I
чи дивно, що сто?ть селянин... сто?ть бiдний наш  Iван  посеред  Кам'яного
поля й бо?ться глянути вправо або ж влiво?
   Промова моя на сьогоднi була наготовлена, я носив ??  на  язику,  як  у
кишенi, збираючись при нагодi кинути ?? у вiчi  товаришевi  Ступi,  одначе
якось не зважувався, а простiше сказати - й на мене мала вплив магiя  його
безпардонного мату. Я, виходить, боявся Ступи? Вiн i  мене  залякав.  I  я
знав, що й сьогоднi теж не зважуся виказати йому прилюдно наболiле,  i  за
це себе ненавидiв. Теж менi оборонець народу...
   - Ну, ну, громадянине Гайдаш, ми чека?мо вашого мудрого слова, - все ще
чипiв  посеред  сцени  товариш  оперуповноважений,  нацiлившись   у   мене
простягнутою рукою. - Скажiть-бо: хiба не  ворог  кожний,  хто  жалу?  для
радянсько? влади буханець хлiба...  а  влада,  може,  тим  хлiбом  нагоду?
осиротiлих дiтей фронтовикiв. Чи, може, вчителю, вам не шкода виголоднiлих
дiтей?
   Вiн iронiзував надi мною.
   Вiн начебто стояв тепер пiд благословенним  прапором,  i  я  думав,  що
Ступа ма? рацiю: грiх не нагодувати голодних дiтей. А  ще  я  подумав,  що
сво?м праведним прапором вiн затуляв горопахiвську нужду: ой, не  часто  й
горопахiвськi дiти ?дять  той  хлiб...  чи  не  частiше  ?дять  лободу,  а
вiвсяний корж - для них теж немала розкiш.
   Але й цього я йому не сказав, та йому, власне, й не були  потрiбнi  мо?
вiдповiдi, йому не залежало на них; йому залежало на тому,  щоб  принизити
мене, показати свою владу надi мною, це я тепер зрозумiв, тому й приведено
мене сюди пiд дулом автомата.
   Читальня ожила в пошептах, у перемовах, хтось за мо?ми плечима пирскнув
смiхом, i не знати було, що означа? той смiх ... смiялися з мене,  з  мого
боягузтва? Чи просто було комусь смiшно, що  оперуповноважений  трима?  по
стiйцi "струнко" директора  школи  й  "зициру?"  його,  як  найостаннiшого
школяра.
   - Ви, громадянине Гайдаш, не мовчiть, не задля того,  щоб  ви  мовчали,
покликано вас перед людськi очi,  -  вже  iншим  тоном,  сухим,  офiцiйним
заговорив товариш Ступа. - Ми покликали вас,  щоб  ви  отут  перед  людьми
вiдзвiтувалися, як  вчите  та  чому  навча?те  наших  дiтей.  Люди  хочуть
знати... я теж хочу знати. Прошу на сцену.
   Я було зробив крок, щоб таки видибати на сцену, й одразу  призупинився.
Що означа? цей нагальний мiй звiт, хто його вимага? i кому вiн  потрiбний?
I чому це я повинен звiтувати перед Ступою? Вiн хто такий?  А  крiм  того,
чому мене, старшу людину, виставляють на сцену? Для посмiховища?
   - Вибачайте, але не  маю  чого  робити  на  сценi,  товаришу  Ступо,  -
вiдповiв я твердо. - Я не якийсь артист... I нiякого звiту робити не буду.
   - Я все ж таки прошу, громадянине, на сцену, щоб вас  усi  бачили...  -
стримував  себе  товариш  опер.  Я  вiдчував:   баглося   йому   крикнути,
скомандувати, вiн не звик, щоб йому перечили. Права його рука  iмпульсивно
раз по раз хапала за кобуру пiстолета... йому страх як хотiлося  погрозити
менi збро?ю, проте не давав руцi волi, лише механiчно то  розстiбував,  то
назад застiбував кобуру.
   Була це мука для його знервованих рук.
   - I не просiть, i не наказуйте, - промовив я у напруженiй тишi, i кожне
мо? слово у цiй тишi було важке: переднi ряди  в  залi  аж  попригиналися,
боячись, певно, щоб котресь мо? слово не впало на ?хнi голови i щоб завтра
?х не покликали за свiдкiв. - Мене й звiдси, з мiсця видно кожному. -  Мо?
ж слова менi самому додавали хоробростi, я ж нiчого не втрачав i нiчого не
здобував, я не був винен у нiчому нi перед  опер-уповноваженим,  нi  перед
Горопахами. - Я у Горопахах, щоб ви знали, вчителюю бiльше тридцяти рокiв,
i тут, у цiй  салi,  певно,  сидить  двi  третини  мо?х  учнiв  учорашнiх,
позавчорашнiх i ще хто зна? колишнiх... i коли вони щось мають до мене, то
хай спитають. Хай, якщо заслуговую, кинуть у мене каменем. - Я  повернувся
до салi, до людей, сотнi пар очей  споглядали  на  мене  i  стривожено,  i
зацiкавлено, колишнi мо? i теперiшнi учнi не  могли  второпати,  чого  вiд
мене вимага? Ступа. Упокорення?  Поганьблення?  За  що?  В  людських  очах
свiтилася пiдтримка, я майже фiзично  вiдчував  цю  пiдтримку,  вона  була
схожа на невидиму стiну, на яку я мiг  опертися;  людям  було  втiшно,  що
?хнiй старий учитель не пiдда?ться оперовi.
   А може бути, що пiдтримку людську i втiху я вигадав для самого себе? Що
я, старий, знав  про  людей,  якi  сидiли  на'лавах  у  читальнi,  окутанi
смородом гасових ламп, лютим самосадом i сiрим невиразним присмерком.
   - Ну то що, громадяни славного села  Горопахи?  -  понад  мою  постать,
понад мою голову крикнув у салю товариш Ступа. - Будемо,  отже,  мовчати?!
Нема вам, отже, що сказати?
   Читальня не дихала; i нiде не було видно навiть  зирку,  люди  потупили
очi, позападалися в дими, в сутiнки, i  слiпе  сяяння  двох  лампiчок,  що
похитувалися на дротах пiд стелею вiд людського зiтхання, вiд дихання,  не
мали сили висвiтлити бодай одне лице, одну простягнуту руку.
   Оперуповноважений чекав, вiн таки сподiвався, що хтось пiднiме руку;  я
сам був упевнений, що "якусь  руку",  якщо  на  те  пiшло.  Ступа  наперед
проiнструктував, дав завдання, але й ця рука не зважилася скинутися вгору.
   Нi, так i не зважилася.
   - Ну, а якщо так, - не розгубився Ступа й задоволене потер долонi  (вiн
любив потирати долонi, це була його  звичка,  а  ще  вiн  любив  у  долонi
плювати. Було таке враження, що вiн ось-ось вiзьметься за  топорище);  вiн
начебто цим потиранням вигострював руки, цiлого себе гострив. -  Ну,  якщо
так, то дозвольте  менi,  громадо  Горопахiв,  вiд  вашого  iменi  спитати
товариша Гайдаша, хто  йому  дозволив  у  радянськiй  школi  проповiдувати
радянським учням релiгiю, приносити на уроки церковне  розп'яття...  i  це
розп'яття всiляко розхвалювати? Було таке? - вiн  притупнув  ногою.  -  Це
остання краплина нашого терпiння, громадянине Гайдаш.
   Я гiрко всмiхнувся; гiркота залила  мою  душу;  я  стояв  перед  людьми
згорблений i знищений... мене знищив, зрадив, ударив пiд  дих  котрийсь  з
мо?х учнiв, яким я недавно приносив розп'яття - прекрасну  мистецьку  рiч,
що засвiдчувала вiчний потяг людини до бунту й до краси.  Хiба  я  не  так
говорив вам, мо? школярi, даючи кожному з вас у руки стародавн? розп'яття,
щоб ви могли вiдчути живе дихання невiдомого майстра,  щоб  ви  торкнулися
сво?ми пальцями його гарячих пальцiв... щоб ви по?дналися, щоб ви  вiдчули
?днання.
   Яка ж тут проповiдь релiгi??  Хто  мене  зрадив,  шепнувши  брехливо  у
зарослу рудим волоссям мушлю вселенського енкаведистського Вуха?
   А може, й не содiялося нiяко? зради? Дiти ж бо  ?  дiтьми.  Похвалилися
вдома, а вселенське Вухо всюдисуще.
   - Це смiшно... - i я  таки  засмiявся  голосно,  полегшено.  Менi  було
радiсно, що хтось з мо?х учнiв лише випадково проговорився  удома...  так,
лише  випадково,  злого,  навмисного  тут  не  сталося.  -   Смiшно   мене
звинувачувати в проповiдi церковщини тiльки тому, що  я  принiс  до  класу
мистецьку рiч. Мистецьку? - крикнув я на цiлу салю. - Музе? в цiлому свiтi
повнi таких речей, що колись служили церквi.  I  що  з  того?  Церква,  як
вiдомо, використовувала красу, взяла ??  собi  на  службу.  Той  невiдомий
майстер вирiзьбив розп'яття, може, й не для того, щоб до нього молитися...
вирiзьбив для того, щоб показати свою муку, ребра  сво?  сухi,  руки  сво?
спрацьованi.
   - Досить розводити антимонiю! - не втерпiв-таки й скрикнув, перебиваючи
мене, опер Ступа. - Ми зна?мо, що ви красноуст, але  я  не  дозволю...  не
дозволю отут у клубi морочити людям голови  розглагольщиною  про  церковну
красу. Факт залиша?ться фактом: до школи ви  принесли  культову  рiч...  i
вчили наших дiтей ?й поклонятися. Хiба не так?
   Правду кажучи, я розгубився: може, я таки вчинив помилку,  принiсши  до
класу розп'яття? Бог iз ним, iз тим невiдомим стражденним майстром, що жив
двiстi рокiв тому. Кому нинi треба  знати  про  його  пориви  й  про  його
страждання?
   А чому б i не знати?
   - _Я вчив дiтей поклонятися талантам... а ще я вчив, що нiчого на свiтi
не пропада?: нi зло, нi добро, нi краса, - вiдповiв  я  спокiйно.  Розгуба
моя минулася, я вже в нiчому не каявся.
   - Ми зна?мо вашу проповiдь добра, - погрозив менi Ступа пальцем. - Хiба
не ви, Гайдаш, заманю?те до сво?? хати дiтей i да?те ?м читати книжки,  що
видрукуванi бозна-якими видавництвами й бозна-якi у цих книжках  закладенi
iде?. - Оперуповноважений Ступа нападав на мене,  як  шулiка,  зверху,  зi
сцени, котро?сь хвилини менi здалося, що вiн  не  втрима?ться,  злетить  i
сяде менi на плечi, зiгне в каблук i вдарить  виблищеними  чобiтьми  попiд
ребра.
   Я мовчав; що я мав казати в оборонi  сво?х  книжок,  до  яких  допускав
кращих учнiв... допускав i вчив книжки любити.  Сказати  йому.  Ступi,  що
нема в мене жодно? ворожо? книжки,  що  це  принаймнi  несерйозно  вважати
шкiдливими  деякi  книжки  тiльки  тому,  що  ?х   видали   не   радянськi
видавництва. Невже шкiдливий також Апостол першодрукаря Iвана Федорова, бо
видрукувано його чотириста рокiв тому?
   Але я продовжував мовчати.
   Я  зрозумiв,  що  i  розп'яття,  i  мо?  книжки  -  це  тiльки  привiд;
оперуповноваженому забаглося потоптати мене  перед  людьми,  принизити,  а
може, пiдготувати грунт до чогось страшнiшого... до  того,  щоб  позбутися
мене з села?
   - I ще якi я маю грiхи супроти Горопах i супроти  радянсько?  влади?  -
врештi спитав Ступу. Пригадав сина, Зеника, що десь  прорiс  бадилиною  на
полях попiд Люблiном... i згадав його червонi праведнi прапори; цi прапори
благословеннi овiювали мене не вельми чистим вiтром.
   - Розкажiть ще селовi, як ви ?здили в район в енкаведе, де,  пiддавшись
намовi бандерiвсько? вовчицi, а може, бандери вас купили, i  ви,  купленi,
проданi, випрошували трупи синiв  тi??  вовчицi,  щоб  могла  ?х  поховати
нiбито по-християнському,  по-людському,  начебто  вони  чогось  людського
заслужили, окрiм презирства. Я маю на увазi  Софiю  Корчувату.  Що,  може,
неправда? Може, й тут будете вiдпекуватися, що керувалися проповiддю добра
i краси? Хiба усе разом, докупи взяте... i ще багато iнших ваших  д?лiшек,
про якi я знаю, не да? менi права трактувати це як ворожу дiяльнiсть?
   Оперуповноважений  походжав  по   сценi   розпалений   i   дуже   собою
задоволений; вiн нарештi розчавив мене, знищив, я  йому  заважав  у  селi,
дотепер мусив на мене зважати, остерiгатися, вiн пам'ятав, що я мiг дiйти,
шукаючи справедливостi i милосердя, не  лише  до  району,  а  й  до  само?
Москви.
   Який вiн слiпий i жалюгiдний. Що з того, що в нього розстебнута  кобура
пiстолета, що кулемет сто?ть на червоному столi, що з того, що,  по  сутi,
вiн виголосив менi вирок!  За  мною  стоять  Горопахи,  учнi  сьогоднiшнi,
вчорашнi й позавчорашнi, я понад тридцять рокiв учу ?х добра, вони  знають
кожен мiй крок, я не та?вся перед ними нiчим, i вони теж не та?лися передi
мною.
   Я люблю ?х у цю  хвилину  особливо  глибоко;  я  вiрив,  що  моя  наука
проросла в кожного в душi i кожен сьогоднi стане в мо?й оборонi.
   - Най люди скажуть... най присудять, що було ворожого у мо?х вчинках, -
сказав я тихо. - Хай вони посвiдчать.
   Я був упевнений...
   О так, я був упевнений, що цiла читальня зараз встане й  пiднiме  вгору
кулаки,  не  злякавшись  нацiленого  зi  сцени  кулемета;  я  цiлком   був
упевнений, що опер зiйде зi сцени посоромлений. Я й не оглядався на  салю;
я не просив у людей помочi, я вiрив  у  ?хню  пiдтримку;  я  споглядав  на
Ступу, i  менi  було  його  жаль;  вiн  цiпенiв  посеред  сцени,  заклавши
по-наполеонiвському руки на грудях; кулакiв його не було видно; але минали
довгi хвилини, саля за мо?ю спиною нiмувала... так,  саля  нiмувала,  i  я
тепер уже виразно побачив Ступинi кулаки: в  обох  сцiплених  кулаках  вiн
тримав людськi душi, i я зрозумiв, що сьогоднi Горопахи  не  стануть  мене
боронити.
   I я не знав, хто сьогоднi був бiльше потоптаний: я чи  Горопахи?  Я  не
мiг дивитися людям у вiчi; люди не могли дивитися менi у вiчi;  люди  мене
зрадили.
   I я пiшов од них геть.



   ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН

   12

   Мама скрипнули дверима, поклали дiйницю на лаву i, зiтхнувши, сказали:
   - Облава, сину. До школи нинi не пiдеш.
   Був ранок пiзньо? осенi. Густий туман, як хмара, впав на село  i  стояв
непорушне, заклято: за вiкном не було видно нi вулицi, нi садiв, нiчого, i
не було чутно нiякого згуку, собаки не гавкали i не пiяли пiвнi, було таке
враження, що Горопахи втопилися у бiлiй безоднi вище голови, вище дзвiницi
й церковних смерек, i все, отже, живе в селi  вимерло,  захлинулося  бiлою
бiлизною, i лише ми з мамою якимось чудом урятувалися.
   - Звiдки ви зна?те про облаву? - спитав я маму недовiрливо, i  в  ту  ж
хвилину пожалiв: я помiтив, що, цiдячи молоко,  маминi  руки  тремтiли,  i
цiдилко дрiбно цокотiло  об  криси  горщика,  а  на  ??  обличчi  застигла
тривога.
   Мама  боялися  облав,  ляк  був  безпричинний,  у  нас  нiчого   такого
пiдозрiлого синi кашкети не могли знайти, було, однак, напри?мно i боляче,
що два-три енкаведисти або й бiльше вломлювалися на  подвiр'я,  в  хату  й
високими  металевими  прутами-щупами   методично   виштуркували,   шукаючи
бандерiвських схронiв, в саду, в стайнi пiд яслами, проштрикували вилами й
щупами сiно в стодолi, в хатi зазирали в кожний кут, перевертали скринi  з
одежею, пильно розглядали кожну книжку, яка потрапляла ?м пiд руки, нипали
на горищi, й при цьому котрийсь з солдатiв уважно приглядався до мене й до
мами, чи не полотнi?мо з переляку, що вони, солдати, ось-ось натраплять на
хитро замасковану кри?вку; це був, так би  мовити,  психологiчний  дослiд,
випробовування, однак мама сидiли на лавi незворушно,  закаменiло,  i  вiд
не?, здавалось, вiдскакував пiдозрiлий i пронизливий солдатський погляд  i
взагалi уся енкаведистська ворожiсть. Пiд час котро?сь чергово?  облави  я
вiдкрив для себе, що солдати не просто вишукують бандерiвськi кра?вки, вся
?хня руйнацiя, квапливий обшук, коли часом i образи  скидали  зi  стiн,  а
заболоченими кирзаками навмисне затоптували вишпурнутi  зi  скринi  маминi
сорочки, мимоволi свiдчили, що  вони  нас  ненавидять,  мають  за  кровних
ворогiв; завойовники горланили соромiцькi слова, замахувалися  прикладами,
дуже часто могли й украсти якусь рiч - хустину чи рушник на онучi, вiд них
смердiло  горiлкою,  очi  щулили  у  вузькi  щiлини,  й  звiдти   цiдилася
зненависть, ?х, зрештою, можна було зрозумiти, цi рослi,  плечистi  дядьки
перейшли усi фронти, там вони на кожному кроцi зазирали смертi у вiчi, там
вони поховали у чужих землях свою молодiсть i сво?х друзiв,  i  тепер  уже
стiльки часу пiсля вiйни, коли ?х чекали  вдома,  за  кожним  деревом,  за
вуглом, за парканом пiдстерiгала ?х на нашому Кам'яному полi смерть.
   Через багато рокiв, у шiстдесят четвертому, напровеснi я ?здив на етюди
по Шевченкiвських мiсцях; мене манила прозорiсть, глибини горбатих  полiв,
якийсь особливий настрiй, який панував тiльки у Моринцях та  Кирилiвцi;  я
трепетно й поспiшно замальовував плахти озимини, головастi дуплавi  верби,
що випромiнювали сум, традицiйнi бiлi хати, безлiч разiв  малював  тополi,
що у провеснянi днi стояли немовби у зелено-мерехтливих нiмбах;  тополi  в
Шевченковому кра? були схожi на святих...  а  може,  були  вони  схожi  на
козацьких мученикiв, на страчених гайдамакiв? Менi  здавалося,  що  я  тут
вiдкрив для себе душу Укра?ни; тут кожна могила, байрак,  урочище,  дорога
дихали минувшиною, яка начебто була розлита в повiтрi, в  просторi  i  яка
та?лася в кожнiй грудцi, в деревинi, в каменi.
   Хiба дивно, що я почувався тут, як у храмi?
   Одного надвечiр'я, коли в маленькому маршрутному автобусику  повертався
з Моринець до Кирилiвки, де квартирував, розговорився з красивим,  сказати
б, "козацького типу" дядьком. Був вiн, очевидно, столярем, бо  бiля  нього
на сидiннi лежали обмотузянi верьовками кiлька рубанкiв, поруч стояли  двi
пилки, увесь вiн пахтiв свiжими гиб-лiвками, ядерним духом сухо? сосни.  I
якраз йому, цьому симпатичному  дядьковi,  я,  на?вний,  теж  переповнений
провесiнню, розповiдав про  тополi,  що  мерехтiли  на  горбах,  свiтилися
зеленими нiжними нiмбами... i були тополi схожi на святих... i були, може,
схожi на страчених гайдамакiв; дядько  з  рубанками  слухав  мене  уважно,
навiть здивовано... навiть кiлька разiв сам глипнув в  автобусне  вiконце,
шукаючи на пагорбах тополь, що видалися при?жджому художнику за святих,  а
потiм, пiдкручуючи козацькi вуса, сказав:
   - Чую по вимовi, що ви - западенець. Так?  Ну-ну,  дали  ми  вам  пiсля
вiйни жизнi. - I не знати було: хвалився вiн, що давав менi  й  мо?й  мамi
"жизнi", а чи просто вихопилося в нього... вихопилося далеким спогадом?
   Я похнюпився; менi було боляче й соромно  слухати  його  хвальбу.  Вiн,
мабуть, уловив мiй настрiй, бо додав:
   - Що хочете, я у внутрiшнiх вiйськах  служив.  А  в  Западнiй  що  тодi
дiялося... настоящая гражданська вiйна. Хiба зна?ш, хто i  звiдки  у  тебе
стрiлить? Наш комвзвода, бувало, перед початком  операцi?  вишику?  нас  i
каже: "Ви, братцi, не очень с м?стнимi  панькайтесь.  Всi  вони  прихованi
враги!" I мав вiн, певно, рацiю, наш лейтенант Богомолов, бойовий взводний
- грудь в орденах, бо стрiлила йому в груди, в ордени,  рахуйте,  дiвчина,
що вибiгла з хати. Ми ту дiвчину буквально посiкли автоматами. А  може,  й
не посiкли? Може, вона жива i стала вашою жiнкою? - Вiн засмiявся з  свого
невдалого жарту. Ми довго мовчали, поки вiн знову не обiзвався:
   - Минулося, слава  Богу,  коли  брат  брата...  -  i  пiшов  iз  сво?ми
рубанками й пилками до виходу.
   Я дивився  йому  услiд,  кремезному,  у  потертiй  фуфайцi  й  кирзових
чоботях, i згадав котрусь iз чергових облав у Горопахах, коли  поза  нашим
городом,  унизу  над  Унявкою-рiчкою  у  вiльшняку   удосвiта   спалахнула
перестрiлка: враз захлинулися кулемети й автомати, чути було також  вибухи
гранат.  Очевидно,  бандерiвська  бо?вка,  заскочена  зненацька  в   селi,
спробувала прорватися бо?м крiзь обруч облави, це ?й, однак,  не  вдалося,
енкаведисти, очевидно, були поiнформованi про можливi бандерiвськi стежки,
засiдка  у  вiльшняку  стояла  крiпко,  i  бо?в-карi,  хто  не  впав   вiд
кинджального вогню, городами повернули в село.
   Попри нашу хату на вулицю протупотiло дво? чи тро? втiкачiв;  бренькали
за ними кулi, дiрявлячи  нам  ворота  i  криничне  цямриння,  а  сусiдська
стодола спалахнула вiд запальних куль; пожежа аж заревла,  застогнала  вiд
ненажерливо?  сво??  радостi  i  жбурнула  жменю  iскор  на  Тодорову,  на
сусiдську стайню. Мама мо? закричали й вхопили навiщось верету, мовби цi?ю
веретою можна було погасити, прикрити пожежу (i заволали, заскиглiли  нашi
сусiди високими голосами аж попiд небо, за ними заревла худiбка i страшно,
дико затрубiв Тодорiв кiнь);
   мама справдi готувалися гасити  веретою  вогонь  на  сво?й  стрiсi,  бо
кинули верету в цебер з водою i вхопилися в сiнях за  драбину.  Споконвiку
мокрими веретами  солом'яне  село  рятувалося  вiд  сусiдського  близького
вогню, i мама про це пам'ятали... мама про це пам'ятали, одначе того ранку
не встигли  й  вiдчинити  дверi,  як  у  сiни  увiрвалося  тро?  задиханих
солдатiв, один iз них, тонкий, високий, як мотовило, з  перекошеним,  злим
обличчям, iз наготовленим до  стрiлу  автоматом,  без  шапки,  руде  мокре
волосся спадало йому на лоб, i вiн тим сво?м рудим  волоссям  раз  по  раз
струшував, а маму... ухопив маму за горло, здушив, жбурнув, як  снiпок,  у
кут i кричав, здавалося менi, гучнiше вiд гоготiння близько? пожежi:
   - Де ти, курво бандерiвська, сховала бандитiв! - Пальцi його на маминiй
ши? судорожно тремтiли... пальцi його впивалися сво?ю силою i  владою,  ?м
хотiлося натиснути, щоб мамине горло хруснуло. -  Ми  бачили,  як  сюди-но
через тво? подвiр'я, блядь твою, побiгло дво?.
   Рудий енкаведист був  безтямний  у  сво?й  злостi,  i  йому,  менi  так
здавалося, було дуже просто стиснути мамине горло, i його нiхто не  спита?
про смерть яко?сь жiнки, смертi списували без особливих ускладнень,  це  я
вже встиг зрозумiти, i, мабуть, це розумiння додало менi сили  й  вiдваги,
бо я кинувся на рудого, на  його  автомат,  на  його  бiлi  очi,  на  його
запалену ненависть, i крикнув, що моя мама чесна вдовиця, вiн,  солдатюга,
не ма? права по-брудному ?? обзивати... наш тато загинув на фронтi.
   Рудий солдат не вiдповiв менi, не встиг щось заперечити, не  посмiв  не
повiрити, видно, в мо?му  вiдчайдушному  лементi  було  так  багато  щиро?
правди, що солдат лише клiпав рудими  сво?ми  вiями  i...  притиснув  мене
по-батькiвському до свого плеча i, не оглядаючись на маму, стенув плечима,
шо й тут, у бандерiвському  селi,  ?  вдовицi  фронтовикiв,  i  покликавши
другого бiйця, що нишпорив у хатi, вибiг за порiг. Крiзь вiдчиненi дверi я
бачив, як вiн перемахнув наш перелаз... нi, не перемахнув, не  перескочив,
звiдкись, певно, iз-за церковно? огради, обступлений зусiбiч  бандерiвець,
бачачи  свою  погибель,  вiдстрiлювався  направо  й  налiво,   i,   певно,
вiдстрiлювався вiн з кулемета, бо черги строчилися глухо, не так трiскуче,
як iз автомата, а в перервi  помiж  стрiлами  бандерiвець  викрикував,  що
москаль не вiзьме... не вiзьме... не вiзьме його живим!
   Рудий солдат, як зломаний надво?, упав на нашому перелазi, вiн був  iще
живий, iще силкувався  встати,  мама  мо?  помiтили  його  посмикування  i
кинулись до нього, а бандерiвський кулемет  ударив  знову  -  ми  з  мамою
лежали посеред подвiр'я на споришi, а рудий солдат, розстрiляний,  мабуть,
утрет? або й учетверте, нiяк не хотiв умирати, вiн люто, клято лаявся,  аж
поки смерть над ним не змилосердилася.
   Облави в Горопахах, як, зрештою, в усiх iнших  селах,  не  мали  яко?сь
закономiрностi, усталеного, сказати б, порядку,  все,  очевидно,  залежало
вiд агентурних даних,  планiв  районного  ецкаведе,  траплялося,  що  синi
кашкети не обступали  кiльцем  наше  село  мiсяць  або  й  два,  а  iнколи
навiдувалися двiчi на тиждень; облави були завжди  несподiванi,  як  громи
посеред осенi, i про кожну  з  них  оперуповноважений  товариш  Ступа  мiг
похвалитися, що набо? не були потраченi надаремно: то в перестрiлцi  вбито
двох-трьох й бiльше повстанцiв, якi пробували прориватися крiзь застави до
Монастирського  лiсу;  писалися,  очевидно,  в  районi  й  iншi  переможнi
реляцi?: виявлено бункери з харчами i збро?ю, в читальнi, в кiлькох метрах
вiд стола, на якому товариш  Ступа  щосуботи  розкладав  свiй  кулемет,  у
хитрому сховку помiж двома перекриттями сталi  виявили  склад  друкарських
машинок,  паперу  й  готово?  пiдпiльно?  лiтератури.  Жодна   облава   не
обходилася без арештiв, i не всi, зовсiм не всi арештованi  були  винними,
на 10 - 15 рокiв колимських таборiв засуджувала "трiйка" на вулицi Чкалова
в Бистричанах так званих бандпiдсобникiв, якi були виннi тiльки в тому, що
котро?сь ночi  нагодували  бо?вку...  нагодували,  мовляв,  а  не  донесли
оперовi. "Трiйка" не хотiла й чути, що бо?вка була озбро?на до  зубiв,  що
кожному життя миле.
   Iнколи  облави  мали  цiлком  "господарське  призначення":  треба  було
виконати план набору робiтникiв на шахти Донбасу,  й  тодi,  йдучи  валом,
енкаведисти  вишукували  переважно  пiдлiткiв  до  шкiл   фезео;   але   й
"господарськi" облави часом не обходилися без кровi, а тим паче без лайки,
без плачiв, без тривоги, що годинами висiла над Горопахами.
   Сьогоднi облава починалася навдивовиж мирно й спокiйно: нiхто  нiде  не
стрiляв, не матюкався, нiхто за нiким не бiг  i  нiхто  не  втiкав,  бiлий
густий туман затопив собою свiт, загатив, як  ватою,  i  нiчого  у  свiтi,
окрiм вати, не iснувало: нi хат, нi дерев, нi людського голосу, нi  скрику
ворони, а може, не iснувало й самого свiту; котро?сь хвилини,  за-чумлений
туманом, я подумав, що мама, мабуть, теж помилилися, нiяко? облави нема  -
i заходився збиратись до школи.
   - Господи, - зiтхнули мама,  -  яка  може  бути,  дитино,  школа?  Коли
облава, науки нема. Нiби не зна?ш?
   - Але ж глухо навколо, - пробував я сперечатися.
   Мама не  обiзвалися  нi  словом,  вони  всiлися  на  лавi  коло  вiкна,
вдивляючись у клуби  туману,  обличчя  ?х  зблiдло,  напружилось,  а  губи
вишiптували чи то молитву, чи примовку вiд бiди, вiд кулi випадково?,  вiд
вогню; я подумав, що мо? мама буравлять зором i словом туманний цей  потоп
i бачать солдатiв у синiх кашкетах,  якi  проколюють  щупами  подвiр'я  за
подвiр'ям, хату вiд хати,  одначе  роблять  свою  роботу  на  вiдмiну  вiд
попереднiх разiв мовчки, мляво,  вони  неначе  понапивалися  туману,  цi??
бiло? отрути, i збайдужiли... i не страшна ?м небезпека, що кожно?  хвилин
може черкнути автоматною  чергою  чи  вдарити  гранатою,  i  ?м,  солдатам
злагiднiлим, начебто й шкода було задерев'янiлих, очiкуючих лиха газдiв  i
газдинь.
   Мама обома долонями потерли обличчя, виглядало, що вони  сухими  руками
вмивалися вiд жури, одначе ?хн? обличчя вiд цього не  посвiжiло,  а  ще  й
бiльше посiрiло.
   Неначе мама вмилися попелом...
   -  А  таки  йде  облава,  Василику.  Таки  йде,  -  повторили  пошепки,
надслуховуючи.
   - То най собi йде, - заспокоював я маму. - Чого нам боятися.  Та  й  чи
вперше.
   - Хiба ти забув, що ми позаминуло? облави ледве не згорiли. Пожежi  там
i там. Страхи. Та чи  й  зна?ш,  що  в  такому  вирi  треба  християниновi
боятися? - запитували вони й водночас вiдповiдали.
   Потiм вони заходилися процiджувати молоко, а  мене  послали  до  стайнi
порати корiвчину, бо бiда бiдою, а Лиську треба вичистити, викинути  з-пiд
не? гнiй й постелити свiжо? соломи.
   - Робота-бо,  сину,  не  очiку?,  не  раху?ться  нi  зi  смертю,  нi  з
облавниками навiть, ?? треба робити - i на цьому свiт сто?ть. - Мама гейби
виправдовувалися, що посилають мене до стайнi. -  Тiльки-но  не  висувайся
надвiр, бо кулi лiтають, як джмелi, - наказували.
   Я люблю порати худiбку, небiжчик тато з пуп'янка привчили до згребла  й
до щiтки, було у цiй простiй роботi якесь та?нство, чар, зрiднення  людини
з твариною, i худобина, певно,  вiдчувала  ласкаву  людську  руку,  бо  аж
вигиналася вiд задоволення i постогнувала стиха. У  стайнi  при?мно  пахло
гно?м... i  може  бути,  що  хтось,  прочитавши  про  ста?ннi  при?мностi,
iронiчно посмiхнеться, мовляв, тим селюкам, де б вони не жили й що б  вони
не робили, вiчно пахне гно?м, а я усе  ж  таки  признаюся,  що  любив  цей
ядерний чистий дух; крiм того, наша ста?нчина разом iз коровою  i  ядерним
духом стiйла iще пахла сiном, соломою, зерном, свiжим  молоком;  улiтку  в
стайнi було прохолодно, взимi - парко й затишно. Ляжеш, бувало, на сiно  в
яслах i слуха?ш, як за стiною, обтуленою загатою, виру?  i  люту?  зима...
там зима, морози, а тут лiто, тут пахне сiнокосом, тут тиша  i  мир,  лише
Лиська вряди-годи почiсу? собi помiж рогами об драбину.
   У зрiлi вже мистецькi сво? роки я поклав на мольберт полотно  i  взявся
малювати... нi, не вбогу нашу ста?нчину, обтулену кукурудзяними околотами,
i не корову - нашу годувальницю, що  допомагала  нам  iз  мамою  вижити  в
найскрутнiшi  роки,  коли  на  трудодень  видавали  двадцять  грамiв  жита
наполовину з стоколосом... я задумав тодi намалювати "Дорогу на пасовище",
картину, в якiй хотiв передати давн? сво? замилування землею i худiбкою; я
мав пота?мну думку визорити на картинi  хлоп'ячу  свою  душу,  яка  колись
розкошувала в яслах на сiнi i слухала, як ремига? корова,  як  чуха?  вона
рогом об драбину, як за стiнами ста?нчини пливе, оберта?ться,  як  колесо,
великий бiлий свiт.
   По правдi сказати, я не передбачав, що "Дорога на  пасовище"  забере  в
мене  скiльки  часу  й  нервiв,  дарма  що  чогось  такого  особливого  не
вигадував,  пiд  рукою  мав  десятки  ескiзiв,  зроблених  на   нашiй-таки
горопаськiй дорозi, що пленталася на громадське пасовище; я повертався  до
картини не один рiк, вона все видавалася недосконалою, в нiй нiяк не могла
воскреснути й поселитися хлоп'яча моя душа, i я бився й бився сам з собою,
з фарбами, з пензлем, прагнучи тую душу воскресити.
   Картина, як на перший погляд,  замислена  просто:  дорога  на  пасовище
кривуля? помiж зеленими житами й картоплями, що  цвiтуть  синiм  i  бiлим;
дорога була де рiвниста, пiдсипана шутром, де баюриста, з невисохлою пiсля
дощу грязюкою; дорога була покраяна  колесами  возiв,  злiва  -  коров'яча
стежка, ребриста  й  жолобкувата,  вибита  ратицями  не  одного  поколiння
худоби; але й худоб'ячi  слiди  i  слiди  колiс  на  цiй  дорозi  не  були
головними... головними були густо розтрушене сухе зело, прив'ялене польове
квiття, пасемце зеленого жита,  вирваного  з  корiнням,  очевидно,  якоюсь
пажерливою худобиною, а мiж цим зелом, мiж  квiттям  ледве  жеврiв  вiнчик
польового маку.
   Праворуч на греблi зарослого ситняком  рова  сидiв  хлопчина  десь  пiд
дванадцять рокiв, босий, у згрiбнiй сорочинi, пелехату свою бiляву  голову
схилив на колiна; хлопець дивився на дорогу, на таку проза?чну, буденну, й
по очах, по усмiху на губах, з усi?? його постатi можна було прочитати, що
добре йому отут сидiти, що дорога,  жита,  картопляне  поле  й  три  старi
головастi верби, що мов польовi сторожi стримiли  оддалiк  на  греблi  над
ровом, до щаму в серцi були йому рiднi, i вiн не збира?ться шукати в життi
iнших дорiг, бо хто сказав, що польова дорога на пасовище не  випада?  для
когось щасливою.
   Вся  картина  була  пронизана  сонцем,  радiсним  свiтлом,  теплом,  що
струмилося з дороги, з полiв, з далеко?  смужки  лiсу...  i  золотисте  це
сяйво, може, душа моя хлоп'яча були злегка пiдбарвленi тривожною загравою.
   Може, за вербами, за лiсом сонце хилилося до заходу?
   Мо? критики, як це iнколи трапля?ться, зрозумiли "Дорогу  на  пасовище"
цiлком iнакше. Один iз них писав, що,  мовляв,  Василь  Бережан,  згадуючи
прокляте  минуле  Кам'яного  поля,  малю?   нам   малолiтнього   бiдолаху,
сiльського пролетарiя, який змалку журиться важкою трудовою  дорогою...  i
нема, нема, люди добрi, на цiй вибо?стiй дорозi добра, бо худiбку хлопчинi
доведеться пасти куркульську.
   Дивiться, не марно ж гасне в грязюцi вiнчик  польового  маку:  художник
навмисне акценту? на трагiчнiй червонiй плямi - це гасне i  нидi?  людська
душа.
   Я в думках смiявся з того "мудрого" критика, але не протестував, нi,  й
нiкому не пояснював свого задуму. ?дине, що я зробив, - це не погодився ??
продати  нi  Мiнiстерству  культури,  нi  навiть  за  великi  грошi  мо?му
знайомому хiрурговi - людинi багатiй, вiн залюбки колекцiонував живопис  i
на ньому, щоправда, розумiвся.
   Я повiсив картину на чiльному мiсцi в сво?й майстернi  поруч  з  iконою
Рiздва Христового, яку колись роздобув у нашiй сiльськiй  церковцi  i  яку
першою спробував вiдреставрувати. Багато мо?х друзiв "Дорогою на пасовище"
любувалися, говорили про ?? прозорiсть, про жеврiння розтолоченого маку на
дорозi та про багато iнших речей, але тiльки Петро Степанович Грицай, який
заворожив  мене  чаром  реставрацiйного   мистецтва,   навiдавшись   якось
передвечiр'ям до мо?? майстернi, зобачив у нiй щось зовсiм iнше... щось...
   Вiн побачив картину вперше i я, знаючи його вибагливий смак i критичний
склад характеру, побоювався, що зараз  вiн  пiдкрутить  солом'янi  вуса  й
заходиться шпетити мене за недогляди, за поверховiсть, за  щось  таке,  що
видасться йому недовершеним  i  поспiшним.  Вiн,  проте,  не  помiчав,  як
полотно було зроблено, як воно було виконано, на якому рiвнi... дивовижно,
але технiчний  чи,  точнiше  сказати,  мистецький  бiк  його  мовби  й  не
турбував; по довгiй мовчанцi Грицай сказав, що зна? та?мницю мо?? картини:
хлопець на греблi над дорогою нiчим не  журиться,  вiн  iще  не  дорiс  до
журби, вiн розкошу? запахом дороги, цим  зiллям  зiсушеним,  цим  пасемцем
жита,  цим  непiд-сохлим  ще  пiсля  дощу   груддям   i   цим   золотистим
пiдчервоненим сонячним промiнням... i це пахне йому рiдна земля.
   - Пахне i гра?, - говорив мрiйливо Петро Степанович. - Ти чу?ш,  як  за
цими вербами грають  i  грають  сопiлки,  що  ?х  скручують  напровеснi  з
вербово? кори, коли гiлка лише облива?ться соком i кора на  нiй  зелена  i
м'яка. Ти сам-бо, майстре, не чу?ш, як грають вербовi сопiлки?
   Ви чули колись, як грають вербовi сопiлки? Тiльки вони, сопiлки,  мають
низький  тужний  голос,  на  них  нiхто  в  селi  не  вивiвку?,  це   було
протиприродне, сопiлка з вербово? кори знала  тiльки  низькi  нути,  котрi
висотувалися, здавалось, з само? землi, з  сокiв,  iз  кореня...  сопiлка,
зрештою, сама пахла землею i соком, вона була терпка  на  смак...  на  все
життя залишився на губах ?? терпкий смак.
   ...Однак до полотна, до мольберта й до пензлiв було  менi  iще  далеко,
того осiннього ранку я сповняв  звичну  сiльську  роботу  -  обходив  нашу
корову, згребло й щiтка мовби аж приросли до мо?х рук, i за  простою  цi?ю
роботою, запаморочений ста?нним духом, заспоко?ний, я геть чисто забув про
облаву, аж поки нагально не зателенькав на дзвiницi дзвiн; церковна ограда
була недалеко вiд нашого подвiр'я навскiс через дорогу, i дзвiн влетiв  до
стайнi, як переполошений кiнь.



   13

   Колись на нашiй дзвiницi висiло, мабуть, з  десяток  дзвонiв  -  малих,
середнiх i один величезний, басовитий, на крисах якого було  вiдлито  його
iм'я - Гаври?л, але в сорок третьому нiмцi забрали ?х  на  переплавку,  на
патрони, лишився тiльки один менше середнього  з  дзявкотливим  непри?мним
голосом. Правда, дзвонар Гриць Боднарiв i на цьому  одному  вмiв  дзвонити
по-рiзному: коли хтось в селi  помирав,  то  дзвiн  вiдбамкував  печально,
сумовито, на Службу Божу в недiлю кликав людей до церкви урочисто, сказати
б, весело, а на пожежу вигав-кував дрiбно, квапно, аж захлинався.
   Останнiм часом, дарма що вiд запальних куль пожежi  в  селi  траплялися
дуже часто, Гриць Боднарiв на сполох не кликав, бо нiхто, зрештою,  гасити
пожежу не поспiшав.

   Не було дозволено...
   Сьогоднiшн? бамкання не було схоже нi на "вмерше", нi на "пожежне",  як
казав Гриць, на дзвiницi орудував хтось недосвiдчений, бо дзвiн  теленькав
то поспiшно, шалено, то забивало йому дух, мовби втомлювався вiд бiгу,  то
цiлу хвилину або й  двi  перечiкував  i  перепочивав,  щоб  знову  панiчно
залементувати.

   Одинокий наш дзвiн на дзвiницi справдi мовби  викрикував  "рятуйте"  та
"рятуйте", й менi зробилося страшно вiд того, що дзвiн заговорив  до  мене
по-людському, що я зрозумiв  його  лемент,  i  в  цю  мить,  у  мить  мого
найвищого страху, десь поруч, за стайнею, скреготнув кулемет.
   Я вибiг на порiг.
   Бiлi тумани або ж  були  розполошенi  нагальним  дзвоном,  чи  роздертi
пострiлами, бо порозлiталися тумани на клаптi, i я  мимоволi  подумав,  що
сьогоднiшнiй туман не був схожий нi на хмару,  нi  на  море,  як  це  менi
ранiше здавалося, просто нинi вдосвiта позлiталися в Горопахи згра?  бiлих
гусей, вони прикрили село крилами, а тепер ось птахи сполошилися,  i  нема
?х жодного... лише пiр'я помiж стодолами у садах розсипалося тут i  там...
i село лежало беззахисне, чорне, голе у сво?й осiннiй непривiтностi.
   Над селом за нашою стодолою вийшло блiде, як вiвсяний корж, сонце.

   А дзвiн теленькав i теленькав.
   А кулемети далi грали, i я вже здогадувався, що стрiляли  по  дзвiницi,
по дзвоновi, по дзвонаревi, i дзвонарем там був Михась Юрчишин, сусiдський
пiдлiток, старший вiд мене на три роки;  його  мама  Катерина  кричала  на
цiлий свiт: "Михаську, ти здурiв?! Перестань-но дзвонити! Ти що... ти  що,
не чу?ш, що по тобi стрiляють?!"

   Вона  бiгла  на  дзвiницю  рятувати  сина,  який  бозна-чого...  чи   з
непевностi тривожно?, чи з гарячки, чи з  яко?сь  пота?мно?,  тiльки  йому
вiдомо? причини вхопився за дзвоновий шнур; Михасько,  звiсно,  материного
крику не чув i не чув  кулеметних  черг,  що  влiтали,  як  шулiки,  крiзь
прорiзи вiкон й  подеколи  навiть  подзьобували  дзвiн  (i  дзвiн  злякано
зойкав), хлопець, напевно, був переповнений тiльки лементом дзвона, тiльки
слово, крик "Рятуйтесь!" вкладав  вiн  у  цей  лемент,  вiн  сам  себе  не
пам'ятав, вiн уже теж був дзвоном i металевим тривожним  його  лементом...
був, аж поки куля не зачепила  плече,  й  рука  вмить  охляла,  випустивши
шнурок.
   Тим часом крутими сходами стугонiли на верхотуру енкаведисти,  за  ними
летiла Катерина Юрчишина; солдати скручували Михаськовi руки,  а  Катерина
його обороняла... обороняла й все запитувала:
   - Михайську, дитино, чи ти направду здурiв iз тим дзвоном! Що то було?

   Хлопець й не пручався в енкаведистських цупких руках, з вер-хотури було
йому видно цiле  село,  на  багатьох  подвiр'ях  в  рiзних  кутках  стояли
запряженi у вози конi... конi теребили в давальниках сiчку, а ?х господарi
клали на вози клунки з шматтям, мiшки з мукою, торбини з сухарями i свiжим
печеним хлiбом.

   - Хiба не видите, мамо, - вiдповiв Михась. - Вивозять же... Його вели з
дзвiницi  пiд  автоматами  блiдого,  iз  закривавленим  плечем;   Катерина
Юрчишина вже й не пробувала доганяти сина, нi його обороняти, вона  так  i
залишилася цiпенiти на дзвiницi, не в змозi вiдiрвати очей вiд клункiв  на
возах на подвiр'ях близьких i далеких, i тепер Катерина починала  розумiти
вчинок свого сина...  виходить,  вiн  хотiв  усiх  тих,  кого  нинi  мають
виселити  в  Сибiр,  попередити,  щоб  устигли   порятуватися,   зникнути,
запастися пiд землю.
   Разом iз Катериною Юрчишиною цiпенiли усi Горопахи; не  iснувало  слова
страшнiшого вiд слова "вивезення",  навiть  смерть  вiдступала  на  заднiй
план, бо коли ти у цю ж таки хвилину вмреш, то тебе принаймнi поховають  у
рiднiй землi, а висилка в Сибiр означа? глумления над тво?ю душею, бо тебе
виривали з коренем вiд землi, де ти народився, виривали  вiд  усього  того
минулого - сумного чи й радiсного - вiд сусiдiв, добрих i не  вельми,  вiд
татово? й мамино? могилок, вiд стежок, на яких  ти  виростав,  вiд  цiлого
звичного тобi свiту; люди, що були приреченi на висилку, здогадувалися, що
?х попереду чека? тайга, каторжна робота, голод, бараки  або  ж  землянки,
безправнiсть перед рiзними операми; а ще люди цi  знали,  що  ?м  i  ?хнiм
дiтям заказанi будуть сьогоднi i завтра всi дороги на Укра?ну...

   Та чи, зрештою, люди, що приреченi  на  вивезення,  були  впевненi,  що
до?дуть до глухих сибiрських закапелкiв, хiба до них не докочувалися  лихi
вiстки, що в довжелезнiй дорозi у товарняках спалахували епiдемi?  i  люди
гинули, як мухи, i не кликали до них лiкарiв, не iснувало для  них  нiяких
лiкiв.

   Навiть  людського  погребения  не  було:  загортали  мерцiв  у  верети,
обдротовували  й  покидали  на  обочинах  запасних  колiй,  де  зупинялися
ешелони, а вже куди далi мандрували мерцi, то цього нiхто не знав.
   Хiба вiд тако? долi не зацiпенi?ш?
   Люди кусали губи, аж кров виступала, але нiхто не плакав, не кричав, не
пробував, вiдпрошуючись, комусь  цiлувати  руки,  навiть  дiти  пройнялися
затятим нелюдським оцiпенiнням, таким надлюдським болем, що аж замерзав ?м
цей бiль у душах, i потiм цiле життя ходили вони з цим тягарем замерзлим.
   Вивезення  тривало  в  тишi,  в  напрузi,  в  якомусь  начебто  iншому,
дерев'яному свiтi, де люди механiчно й без  поспiху  запрягали,  хто  мав,
свого коня, а в кого  не  було,  то  сiльрада  вiдряджала  фiрмана-сусiду,
укладали в драбини сво? манатки, припасенi наперед харчi i  тут  же  помiж
сухарями тулили  дiтей,  цiлували  пороги  залишених  напризволяще  хат  i
ви?жджали на вулицю.
   До кожного воза був приставлений енкаведист...
   За газдами ревла в стайнях худоба; тiльки худiбка  мала  право  голосу;
худiбка, правда, й усе iнше  залишене  добро  належало  вiд  цi??  хвилини
державi, потiм сiльрада ним розпорядиться, та поки що худоба  прощалася  з
сво?ми господарями, i жiнки на возах затихають  пальцями  вуха,  а  сльози
котяться, як перли iз  льоду,  чоловiки  ж  поклепують  сво?х  газдинь  по
полечах, заспокоюють, мовляв, якось  воно  буде,  якось  бiду  переживемо,
перетерпимо.
   I така тиша котилася селом, немов вулицями дибуляла чумна смерть,  лише
колеса возiв поскрипують i скреготять обiддям об камiння на дорозi, i лише
солдати в синiх кашкетах, зобачивши на котромусь  возi  дiвчину,  жартують
голосно, весело,  примовляючи,  що  на  Сибiру,  зна?ш,  якi  женишки.  Ще
подяку?ш, красотко, що  вивезли  тебе,  витурили  з  цi??  розворохоблено?
Галiле?.
   I регочуть, сушать зуби, схилившись на сво? металевi щупи; однак i смiх
?хнiй... так, i смiх ?хнiй  замерза?  у  повiтрi,  як  птах  у  йорданськi
морози.

   Сьогоднi  Горопахи  не  вперше   переживають   вивезення:   уже   тричi
вiдбувалися  схожi  "операцi?",  попереднi,  щоправда,  не   були   такими
багатолюдними, брали спочатку по чотири-п'ять родин, сьогоднi ж  на  руках
оперуповноваженого  Ступи  був  список,  "спущений  iз  району",  в  якому
значиться двадцять сiм родин - майже цiла вулиця.

   Найпершим стояло в списку прiзвище  старого  директора  школи  Северина
Петровича Гайдаша.
   Гайдаша?

   Вчитель i дружина його Iрина,  немовби  наперед  очiкуючи  свого  воза,
сидiли  вдягнутi  в  пальта  на  порозi  сво??  хати  i  про  щось  зрiдка
перемовлялися. Вiн був у капелюсi, i осiннiй вiтер, налiтаючи  поривами  з
городiв, здирав той капелюх з голови, i Гайдаш мусив тримати його за криси
обома руками; Гайдашева дружина, "панi Iрина", як ??  за  старою  звичкою,
називали в селi, горбилася в теплiй шалi i зрiдка покашлювала в кулак: всi
в селi знали, що панi Iрина ма? слабi легенi i часто кашля? кров'ю.
   Дво? старих на порозi виглядали безконечно самотнiми, загубленими серед
людського оцiпенiння; ?хня самотнiсть  вразила  навiть  мене,  хлопчиська,
котрий iще не вмiв сповна вимiрювати глибину людського горя; я торкнув  за
руку маму i сказав, що пiду i нарубаю директоровi дров, бо щось не  видно,
щоб нинi у них iз коминка курилося, мабуть, старi нiчого не варили.
   - Я спражила молоко, понесу ?м зараз, - подивилися на мене  мама,  i  в
?хнiх очах запроменилася нiжнiсть. Було ?м при?мно,  що  у  них  росте  не
байдужий до людського горя син? Не знаю... та й знати нiчого не хотiв,  не
думав про мамину нiжнiсть, не було часу думати,  бо  заскрипiли  вчителевi
ворота i на розлоге подвiр'я, на порудiлий рум'янок  в'?хав  сво?ю  клячею
Семань Бойко; вiн, тримаючись за дишель, розвернув воза перед верандою,  i
поки вiн розвертав, ми з  мамою  здогадалися,  що  також  будуть  вивозити
Гайдаша.

   На подвiр'? появилося два стрибки з карабiнами,  а  помiж  ними  голова
сiльради Петро Щирба, про котрого в селi казали, що вiн сам себе ?сть,  бо
був худий, як риб'ячий хвiст, i нiбито через худо-бизну в його  головi  не
трималася купи жодна думка:  слова  не  мiг  вимовити  без  заiкання.  Вiн
числився "головою", "владою" про людське око, бо  двох  його  попередникiв
убили бандерiвцi.
   - Н-наказано, г-громадянине Гайдаш, щоб i ви з панею сво?ю збиралися, -
тупцював перед ганком Щирба. Миршавий, у короткiй пiдрубанiй для зручностi
шинелинi, у кирзяках з широченними халявами, в  заяложенiй  рудiй  шапчинi
Щирба був схожий на городн? опудало; з усього, проте, було видно, що Щирбi
нiяково, навiть тяжко сповняти свою службу, вiн оглядався на  "яструбкiв",
очiкуючи, може, вiд них допомоги, то зиркав на  дорогу,  чи  не  появиться
Ступа, а вчитель з дружиною не звертали на нього уваги,  вiн  мовби  й  не
чинiв перед ними, його гейби й не iснувало, як не бачили вони також Семаня
Бойка з його возом i шкапиною.

   - ? наказ iз району... вас теж...  те?  на  Сибiр,  -  знову  заговорив
голова. - Ото й воза вам, форшпан, рахуйте дали, щоб не пiшки йшли.
   - Бо Сибiр далеко, - реготнув вiд криницi котрийсь iз стрибкiв. - Якраз
на цiй клячi, ги-ги, по?дете.
   Стрибки були сторонськi, це учитель знав напевно, вiн був  переконаний,
що жодний з його учнiв не посмiв би так жорстоко з ним жартувати, однак  у
бiк криницi й не глянув, i на тупцювання Щирби, на  його  слова  за?куватi
далi не звертав уваги.

   З висоти порога, з веранди вiн дивився на ворота, на дорогу, на село, i
в поглядi його пробивалося очiкування. Мене пронизала думка, що старий наш
директор школи усе ще не вiрить, що при?хали i його вивозити з  Горопахiв,
вiн, певно, вважав це за помилку.
   А може, вiн ждав, що ось-ось прилетять на його ворота горопаськi газди,
жiнки, дiти, дiвчата - безлiч його учнiв, котрi так часто дякували йому за
науку, за добро, за порятунки вiд бiди, за заступництво перед  владою,  за
те, що вчив садити сади й закладати компости, за те, що  будував  iз  ними
читальню i привчав читати книжки... i сьогоднi за  всi  доброчинства  село
оборонить його вiд несправедливостi, не дасть  жбурнути  його  на  фiру  в
солому й везти до бiлих ведмедiв.
   Село повинно було його оборонити  ще  того  вечора,  в  читальнi,  коли
оперуповноважений Ступа звинувачував його в смертельних грiхах... уже тодi
хтось мусив би крикнути Ступi в лице, що це неправда; але  тодi  нiхто  не
крикнув, не шепнув навiть  у  кулак,  кожен  думав  про  себе,  кожен  був
просмерджений сво?м страхом, i  оперуповноважений  ще  тi??  суботи  занiс
Северина Гайдаша у списки для виселення.
   Якщо тодi, тi?? суботи нiхто не крикнув, то хiба крикне сьогоднi?  Хiба
оборонить? Хiба промовить добре слово? Тиша ж бо яка гнiтюча,  низька,  як
стеля в могильному склепi, село засклiло, як комаха в допотопнiй  краплинi
смоли, село в тишi, в смолi начебто й  рухалося,  сповняло  якусь  роботу,
вимовляло якiсь слова, одначе люди не були присутнi  нi  в  роботi,  нi  в
словах, люди були присутнi лише в страху, страхом  дихали  й  раз  по  раз
позирали на сво? ворота: чи не скрипнуть,  чи  не  з'явиться  на  подвiр'?
ненависний Ступа або Щирба i не скаже: "Ану збирайся, газдо. Настала  твоя
черга ?хати на переделку".

   Старий учитель, мабуть, i сьогоднi вперто не хотiв, не умiв  i  не  мiг
себе примусити  вимiряти  пропасть  селянського  страху  бути  вирваним  з
корiнням iз сво?? нивки, бути  потоптаним;  вiн  був  людиною  смiливою  i
гордою, смiливiсть i гордiсть прищеплював не одному поколiнню  горопаських
школярiв, i вони, школярi, не один раз за цю  науку  цiлували  йому  руку,
немов священику; ах, цiлували, а сьогоднi зрадили,  як  i  тi??  суботи...
зрадили... зрадили, як останнi боягузи; а сьогоднi  жоден  iз  горопаських
газдiв не зважився стати на вчителевих воротах, щоб не пустити на подвiр'я
Семаня Бойка з  його  шкапиною,  за?куватого  Щирби  i  двох  стрибкiв  iз
карабiнами на плечах.
   Втiм, у глибинi душi вчитель, мабуть, здавав собi справу,  що  нiхто  в
Горопахах не ма?  сили  викреслити  його  iм'я  зi  списку  приречених  на
виселення, нема сьогоднi на свiтi правди й  справедливостi,  пану?  тiльки
ненависть... ненавистю, злом,  збро?ю  хочуть  утвердити  добро.  Хiба  це
можливе, Господи Боже?
   А все ж учитель наш таки очiкував смiливця,  а  якщо  не  смiливця,  то
принаймнi школярика з п'ятого  класу,  який  пiдбiг  би  до  розрегота-них
стрибкiв i спитав би: "За що берете нашого директора? Що вiн  винен?  Хiба
не вiн  навчив  мене  прочитати  слова  "Мама...  тато...  рiдна  земля...
Укра?на"? Хiба не вiн?"

   I тепер у зрiлi роки, i колись, як щойно  почав  виростати  з  коротких
штанцiв, мене гризло й гризе  запiзнiле  сумлiння:  чому  я  не  став  тим
хлопцем, котрий би вимовив в оборонi свого вчителя  добре  слово?  Адже  я
бачив, як учитель, сидячи на порозi, очiкував мене.
   Мене?

   Не дочекався вiн нi мене, нi когось iншого; а голова сiльради  тупцював
перед ним у сво?х величезних кирзаках i,  певно,  по  колiна  вибив  перед
ганком яму; а на дорозi, за ворiтьми тим часом стали з'?жджа-тися з куткiв
фiри з виселенцями i шикувалися в колону;  тодi  Гайдаш  врештi  звiвся  з
порога, допомiг пiднятися дружинi й сказав:
   - Ми зараз будемо готовi.
   Вони справдi повернулися з хати  дуже  скоро:  вiн  з  двома  потертими
валiзками, панi Iрина - з вузликом.
   А поки старi збирали в хатi пожитки, сусiдка через перелаз,  метка,  як
ластiвка, бабця Маруня встигла впхнути в драбини Семаню  Бойку  пошивку  з
печеним хлiбом, ще й притрусила ?? пластом соломи ("Вiд-даш професоровi  в
пересильному лягрi в Брошневi, - наказувала фiр-мановi. - Бо хлiб, чула-м,
у дорозi на Сибiр, як Бог у церквi"). Мо? мама теж були винесли рукавець з
сухарями (у той непевний час у кожнiй  хатi  сушили  сухарi),  але  Гайдаш
маминого приношення не прийняв, вiдсторонив його рукою, сказавши:
   - Не треба нам нiчого, сусiдко... нiчого не повеземо з  Горопах,  окрiм
жалю. - Голос його затремтiв, розколовся. Учитель поспiшно  пiдсадив  свою
паню Iрину на сидiння коло фiрмана, а сам вшолопався в солому  i,  обнявши
руками колiна, навiщось крикнув Семаневi (а чи крикнув самому  собi,  мо?й
мамi, цiлому селовi, веселим стрибкам, за?куватому головi сiльради, врештi
- цiлому свiтовi?), щоб ?хав, хол?ра ясна, бо пора, бо дорога далека, люди
добрi!
   I пригнув крису капелюха на очi; здогадувався, що вiн не  хотiв  бачити
наших зрадливих Горопах i нашо? осенi, що визолочувала сади.
   Семань Бойко цмокнув на свою шкапу.
   Довжелезна валка возiв рушила з Горопах у  полудн?;  i  аж  тепер  село
отямилося  вiд  оцiпенiння,  мовби  трiснула  й  покришилася   крига,   що
замурувала була людськi душi - i потекли  вулицями  людськi  плачi;  я  не
тiльки чув цей стоголосий лемент, я, здавалося, сво?ми  очима  бачив  його
плин, що котився вiд оседку до оседку вулицями й  перевулками  й  вдарявся
посеред села у стiни церкви та читальнi; люди, тi щасливцi,  якi  сьогоднi
уникли виселення, стояли на сво?х воротях, i хоч верхи на  конi  сюди-туди
метався оперуповноважений Ступа,  i  хоч  скрiзь  на  подвiр'ях  вешталися
стрибки й енкаведисти, вiдкрито оплакували сво?х сусiдiв ("Мамо,  а  може,
вони оплакують самих себе, завтрашнiх виселенцiв?"), а тi,  що  на  возах,
яких везли в Сибiр, випрошували  в  сусiдiв  прощення  за  старе  й  дурне
ворогування, за стару сварку, за пiдхромлену курку, за пiдорану  межу;  на
возах у цей полуденок не було винних i невинних, оперуповноважений та iншi
"пани з району", що складали списки на виселення, зрiвняли Софiю Корчувату
- матiр трьох повстанцiв  i  старого  Гайдаша,  всi  вони  стали  рiвними,
однаковими, сiрими, ворогами совiтсько? влади.
   Я, немов малий, торсав маму за лiкоть i запитував: за що ж  усiх  наших
людей i старого вчителя так покарано; мама й не чули мого запитання; а тим
часом хтось iз газдiв на возах цих приречених, що скрипiли  й  тарахкотiли
селом,  чи  то  iз  хмелю  самогонного,  чи  iз  жалю,  з  вiдчайдушностi,
притлумлюючи плачi, крики, вигуки прощання, кiлькаповерховий мат, затягнув
"Вiчную пам'ять"; i спiв цей поховальний, що складався лише з  двох  слiв,
виспiваний  якимось  голосистим  газдою  аж  попiд  хмари,  у  першу  мить
приголомшив  усiх  громом,  розгубленiстю,  люди,  певно,  не  вiдразу   й
второпали, кого це сьогоднi  ховають,  у  першу  розгублену  мить  "Вiчная
пам'ять" стосувалася когось iншого, далекого й  чужого,  це  того  начебто
чужого везуть сьогоднi до ями, а ми ж живi, ми жи...  Та  помилка  небавом
була вияснена, в наступну мить "Вiчная пам'ять" спiвалася для  себе,  люди
побачили, що то ?х везуть до  ями...  везуть  пiд  дулами  автоматiв,  пiд
штиками, а ще навколо пси i пси. I вони, самi себе ховаючи, теж  пiдхопили
"Вiчную пам'ять"; здавалося, печальнi цi два слова спiвали небо i земля, i
даремно тiльки  товариш  Ступа,  скаженiючи,  стрiляв  угору  з  автомата,
наказуючи замовкнути. Його нiхто не слухав;  що  значить  якийсь  автомат,
якась команда супроти "Вiчно? пам'ятi"?

   Спiв тривав, аж поки валки возiв, попереду  й  позаду  яко?  ?хали  для
сторожi на вантажiвках  з  пiвсотнi  солдат  (а  на  заднiй  машинi  стояв
розчохлений, готовий до стрiлу крупнокалiберний кулемет), не  вигой-далася
за село; жалiбний спiв чи впав сльозою на поля, чи розчинився  в  небеснiй
прозоростi, чи полетiв за  журавлями  в  чужi  кра?,  одначе  Горопахи  ще
надслуховували, ще люди не розходилися з ворiт, чогось очiкуючи.  Очiкуючи
чого? Воскресiння? Постання з мертвих?

   Надвечiр оперуповноважений товариш Ступа привiв до вчителево? хати купу
стрибкiв, i всi вони  веселi,  добре  пiдхмеленi  оберемками  виносили  на
подвiр'я книжки з Гайдашево? бiблiотеки, скидали ?х на купу. На самий верх
товариш Ступа жбурнув розп'яття Iсуса Христа, яке колись Северин  Петрович
приносив до нашого класу на урок iсторi?. Потiм вiн  облив  купище  книжок
гасом i саморучно черкнув запальничкою.
   Книжки горiли довго, неохоче, Ступа нервував, а гасу  бiльше  не  було,
вiн штуркав ожегом у  книжкову  купу,  часто  то  одну,  то  другу  книжку
настромляв  на  палицю  i  пiднiмав  вгору...  i   тодi   пiднята   книжка
спалахувала, як пiдпалений голуб. Але книжок було сотнi, кожну  на  палицю
не пiднiмеш, товстезнi томи нiяк не пiддавалися вогневi, вони начебто були
для вогню недоступнi, i це опера кидало в лють.

   Та що вiн мiг iз ними зробити? Топтати ?х? Розривати навпiл, начетверо?
Я запитував маму, чому опер так ненавидить книжки, мама затуляли менi рота
й затуляли долонями менi очi, а я iз затуленими очима  бачив  пожарище  на
вчителевому подвiр'?, що ярилося, як свiжа велика рана.
   Книжки димiли, криваво поблимуючи, цiлий вечiр i цiлу нiч, ?х нiхто уже
не стерiг, i мо? мама  принесли  серед  ночi  вихоплену  з-пiд  недопалкiв
грубезну книжку; вранцi я прочитав, що книжка назива?ться Апостол  i  була
надрукована двiстi рокiв тому в якомусь Кре-хiвському монастирi...
   - Буде це пам'ятка по вчителевi, - сказали вранцi мама. - А крiм  того,
книжка-бо  церковна,   божеська.   Колись,   як   виростеш,   прочита?ш...
божеське-бо потрiбне для душi.
   - То чого ж те, що потрiбне для душi, спалюють?  -  запитував  я  маму,
дивлячись  крiзь  вiкно  на  чорну  купу  недопалкiв,  що  ще  димiла   на
Гайдашевому подвiр'?.

   - Хiба я знаю, сину, - вiдповiдали безпорадно мама. - Хiба я  знаю,  що
дi?ться на бiлому свiтi? Може, вже книжки не потрiбнi для душi... бо якось
казав Ступа в читальнi, що й душi нема. ? пара...

   Вранцi  повернулися  з  пересильного  табору  на  залiзничнiй   станцi?
Брошнiв-Осада  спорожнiлi  вози;  i  конi,  i   фiрмани   виглядали   наче
потовченими, змученими; конi ледве переставляли ноги й вони  вже  не  мали
сили тягнути вози... вози були важкi, вiд вчорашнього зойку i слiз.

   Останнiм приплентався сво?ю шкапиною Семань Бойко. Вiн зупинився  перед
ворiтьми i поклав на мiсток Марунчину пошивку з печеним хлiбом.
   - Не взяв професор i всьо, - пояснив коротко Семань. -  Нащо  йому  наш
хлiб, коли ми вiд нього вiдцуралися?

   ЧАСТИНА ДРУГА
   ДАНИЛО ВЕРБЕНЬ_
   1
   Його майстерня була на горищi над четвертим поверхом  будинку  на  розi
вулиць Маяковського i Конопницько?, i  я  добре  задихався,  поки  крутими
залiзними сходами, що видзвонювали пiд мо?ми черевиками на  цiлу  притихлу
каменицю, вихопився на  верхотуру.  Художник  Василь  Васильович  Бережан,
однак, не чув, як дзвонили й гудiли залiзнi сходи, зрештою, вiн зовсiм  не
звернув уваги, коли я рипнув привiдчиненими  дверима,  переступив  високий
порiг i опинився в розлогiй, ущерть  залитiй  сонцем  майстернi;  художник
малював, власне, вiн сидiв, згорбившись, перед  мольбертом,  обома  руками
пiдперши  голову;  в  правiй  руцi,  як  антена,  тремтiв  довгий   тонкий
пензель... i тремтiння це тривало довго, може, й цiлу годину або  й  увесь
рiк, художник нiяк не зважувався покласти мазок;  вiн,  певно,  забув  про
пензель i про  палiтру,  i  про  все  на  свiтi.  Перед  ним  у  глибокому
старовинному крiслi терпляче сидiла, закинувши ногу на ногу, зовсiм  гола,
лише в босонiжках та з однi?ю ниткою червоних коралiв на ши? немолода, але
ще свiжа жiнка. Признаюся, що в майстернi серед плеса яскравого свiтла, що
лилося через величезне вiкно, прорiзане в даху, ослiплений цим свiтлом,  я
однак  найперше  побачив  жiнку,  а  вже  потiм  -  художника;  заскочений
несподiваною сценою, я хотiв було  шмигнути  назад  за  порiг,  я,  певно,
злякався безсоромно оголено? жiнки, але вона й не ворухнулася, не  зробила
спроби затулити груди, навпаки - посмiхнулася менi  привiтно,  заохочуюче,
мовляв,  чого  ти,  старий  чоловiче,  злякався,  не  бачив  голо?  жiнки,
заходь-но, будь гостем й цiй хатi, де повно  сонця,  де  пахнуть  фарби  i
сушене зiлля, де, якщо хочеш, можеш надивитися на мою вроду.

   Напевне, що цього всього жiнка, зобачивши мене на дверях, й не  думала,
це я сам вигадав...  я  мусив  вигадати  якусь  причину,  виправдання,  бо
справдi, не мiг я звiдси втекти, як хлопчак, i-не  мiг  одiрвати  вiд  не?
очей - вона це розумiла, знала  притягальну  силу  сво??  зваби,  бо  таки
посмiхалася менi, i усмiшкою сво?ю заворожувала.
   Я присiв на порiг.
   Я пробував одвести вiд жiнки  погляд,  нипав  очима  по  майстернi,  як
злодiй, жмурився вiд свiтла, знаходив очам ще якусь роботу, а  вони,  очi,
все одно поверталися раз у раз до оголено? жiнки, до ?? повних грудей,  до
розпущених каштанових кiс, до ?? по-жiночому стиглого стану i бедер; жiнка
не була красунею,  в  обличчi,  крiм  загадково?  усмiшки,  нiчого  такого
особливого не було, вона була просто розквiтлою жiнкою, яка давно  зазнала
радостi материнства i котра сьогоднi знала, що вона красива  не  очима  чи
витонченою нiжкою, а якраз зрiлою сво?ю жiночiстю.
   Але скiльки могло тривати це мовчазне споглядання? Годину? Двi? А втiм,
чи я знаю, скiльки часу горбиться художник перед сво?м мольбертом i  перед
жiнкою, не в змозi поворухнути пензлем.  Може,  з  самiсiнького  ранку?  З
учорашнього дня? Iз позавчорашнього? З  початку  свiту?  Поправдi  кажучи,
менi самому хотiлося  сидiти  на  порозi  безконечно,  споглядати  голизну
жiнки... i мимоволi ж думати про свою  молодiсть,  жалiти,  що  вона,  моя
молодiсть, минулася, i згадувати  iншу  жiнку,  молоде  пружне  тiло  мо??
Юстини... мо?? Юстини, котра уже третiй рiк лежить спаралiзована, й нiчого
вiд не?, тi?? молодо?, не залишилося, окрiм очей, повних  запитання:  чому
мене Бог покарав паралiчем, чому мене Бог  покарав  колгоспними  цукровими
буряками, пiд час копання яких  восени  у  дощ,  у  грязюцi  мене  обвiяло
стуленим вiтром?

   Ой, смутку мiй Юстино...
   Я геть чисто призабув, що при?хав до Бережана з певною метою, що  внизу
чека? мiй латаний-перелатаний "Москвич", що я взагалi при?хав до Львова не
сам собою, а за дорученням громади, вiд цiлого  Черчена;  менi  подобалося
сидiти на порозi, гейби в  затiнку  пiд  липою,  i  спостерiгати,  як  пiд
широченним вiкном у стелi, пiд сонцем розквiта? i свiтиться нiжним свiтлом
дивне створiння. Вiдпливав, розсотувався мiй  смуток...  смуток  мiй  став
гiрко-солодким, як мед, що назбираний iз лiсового  зiлля,  менi  давно  не
було так добре й затишно на душi, як у цей час, коли  сидiв  на  порозi  i
спостерiгав за жiнкою, ?? свiтло переливалося в мене й перемiнювало  мене,
робило набагато молодшим... молодшим i щасливим. Я не дивувався, бо  давно
знав свою здатнiсть, незважаючи на пенсiйний вiк, вiдкривати для себе щось
незвичайне... i здатний  цим  новим  i  незвичайним  захоплюватися  i  ним
збагачуватися. Нi,  я  не  мав  бажання  оту  жiнку  пригорнути  чи  бодай
торкнутися ?? плеча, менi доволi було сидiти непорушне на порозi, дивитися
?й у вiчi й слухати самого  себе...  i  слухати,  приглядатися  внутрiшнiм
зором, як у менi, десь у глибинах, у потоках кровi  блукають  спогади  про
щось невловиме, про минуле...

   - Може, на сьогоднi досить, Василику? - спитала жiнка глибоким  грудним
голосом. I, не чекаючи згоди художника,  легко  пiдвелася  й  без  поспiху
пiшла в куток майстернi за фiранку. Мене вона тепер начебто  не  помiчала,
нiбито я i не сидiв цiлу вiчнiсть на порозi,  нiбито  я  не  любувався  ??
свiтлою наготою; я вiдчував у душi жаль, що вона зараз одягнеться, вийде i
зникне назавжди з мого життя й не  залишиться  в  менi  нiякого  слiду  по
нiй... нi слiду, нi iскринки, нiчого.

   А може, залишиться в мо?й душi ?? усмiх, погляд, свiтiння ?? тiла? Хiба
це вже так мало? Чи багато?
   Я був смiшним, правда?
   Я пiдвiвся з порога i вже готовий був спуститися сходами  вниз,  зовсiм
забувши, що приходив сюди, у майстерню художника Василя Бережана,  не  для
того, щоб ловити загадкову посмiшку оголено? жiнки... я прийшов  iз  чимсь
iншим, iз дуже важливим, головним... i те головне потрiбне не лише менi, а
усiм нам, а я, одначе, забув про головне, я думав лише про себе... i ще  я
думав, що колись восени, у  замрячену  сльоту  буду  згадувати  жiнку,  що
свiтилася оранжевим сяйвом.
   Я був его?стом, так?
   Проте я був таким, i хай люди в Черченi, якi послали мене до Бережана з
важливою потребою, вибачають мiй его?зм... бо  хiба  люди  знали  мене  до
кiнця? I хiба я знаю самого себе?
   Жiнка, проте, не дала  менi  змоги  забудькувато  переступити  порiг  i
очманiло, як увi снi, пiти сходами униз  на  вулицю  до  свого  полатаного
"Москвича"; вона вийшла iз-за ширми вже одягнутою,  в  голубiй  сукенцi  i
бiлих босонiжках, проте одежа, як  менi  здавалося,  не  приглушувала,  не
гасила сiяння, що випромiнювалося з не? (а чи  я  не  фантазую,  може,  ??
сiяння  лише  жило  в  мо?й  душi?);   жiнка   раптом   пiдморгнула   менi
по-змовницькому, цiлком по-батярському (i водночас - дуже  по-жiночому)  ,
обiйшла колом кiлька разiв художника,  що  далi  сидiв  перед  мольбертом,
встромивши зiр кудись поперед себе, у порожнечу, мовби там, у порожнечi, в
глибинах вiдкривалися йому iншi свiти i вiн прагнув ?х пiзнати;  жiнка  то
зовсiм зблизька,  то  здалека,  майже  вiд  самого  порога,  де  я  сидiв,
приглядалася до полотна на мольбертi.
   - Невже, Василику,  сьогоднi  я  iнша,  не  така,  яка  була  вчора?  -
запитувала художника, торкнувши його за плече i показуючи на свiй портрет,
що тiльки-но проявлявся на сiрому загрунтованому полотнi.
   - Нiби я знаю? - пiдвiв голову художник. - Я нiчого не знаю,  Дарко.  Я
малював тебе вчора, позавчора i мiсяць тому... майстерня повна тобою, а  я
тебе розгадати не можу.
   I справдi, я тепер помiтив, що вздовж чолово? стiни на лавi, прислоненi
до стiни, були розставленi портрети цi?? жiнки... портрети бiльшi й меншi,
одягнуто?  i  зовсiм  оголено?,  жiнка  на  всiх  портретах  була  начебто
однакова, однаково посмiхалася, однаково  примружено  й  трохи  легковажно
споглядала на свiт сiрими очима,  проте  навiть  я,  неофiт  у  малярствi,
рiдкiсний, ой дуже рiдкiсний гiсть на художнiх виставках, помiтив рiзницю:
жiнка на всiх полотнах була iншою, i я осягнув муку Василя Бережана,  який
прагнув пiзнати суть цi?? жiнки, ?? душу, ?? тайну.
   - Може, Василику, й не треба нiяко?  тайни  розгадувати?  -  засмiялася
жiнка i погладила його сивiючу чуприну (гладила, милувала, як  дитину).  -
Хай я так  i  залишуся  тайною,  га?  Це  навiть  цiкаво:  жити  з  жiнкою
вiсiмнадцять рокiв, виховати двох синiв, часом покрикувати на не?  за  те,
що десь там на  кухнi  пригорiло,  чи  за  те.  що  недоладно  випрасувала
сорочку... так, жити з жiнкою, вицiловувати  кожну  ямочку,  голубити  ??,
бачити, як вона пере  брудну  бiлизну,  як  хворi?,  як  плаче,  як  сiче,
трапля?ться, кулаками, розсердившись... i що тут,  питаю  тебе,  цiкавого,
глибокого, непiзнаного? А проте... - Вона стенула плечима, розвела руками,
й не знати було, для кого ?? жести i мова були призначенi: для  мене,  для
Бережана, що, виявля?ться, був ?? чоловiком? Чи саму себе  запитувала?  Чи
вона теж хотiла пiзнати жiночу свою сутнiсть?
   А чи це було звичайне i нормальне жiноче кокетування? Господи, а чи  це
не означало: жiнка просто була щаслива, що ?? люблять?
   Iншого разу я напевно спитав би, чи це  добре  повсякчас  жити  тайною,
сьогоднi не було часу на запитання, жiнка пiдхопила  зi  стола  торбину  й
попростувала  до  дверей...  i  вже  з  порога  обдаючи  мене   вишуканими
парфумами, сказала:

   - Тут до тебе прийшли, Василику. -  I  поцокотiла  обцасиками  вниз  по
залiзних сходах. Художник оглянувся.
   - Ви до мене?
   Вiн був високий, сухорлявий. Довгобразе  обличчя  виглядало  втомленим.
Очi його  ще  були  немовби  невидющими,  слiпими,  вiн  iще  вдивлявся  в
просторiнь i ще думав про жiнку,  про  ??  сутнiсть,  яку  хотiв  пiзнати.
Бережан  не  був  анi  патлатим,  анi  бородатим,  як  це  прийнято  серед
мистецького братства, не носив вiн також вусiв.  Коротко  пiдстрижений,  у
бiлiй, розстiбнутiй на грудях сорочцi з засуканими  рукавами,  був  схожий
скорше на хiрурга, нiж на художника.
   - До вас, - сказав я. - Власне, я при?хав до Петра Степановича  Грицая,
до вашого вчителя... при?хав, а вiн, як ви зна?те, слiпне. I плаче: "Що  з
того, що менi лише пiд сiмдесят, я ще хлоп моцний, але що вартi  руки  без
очей".

   - Так, я знаю, - нахмурився Бережан. - Я знаю... при?жджаю до нього  чи
не щотижня.  Розумiю  його  сльози:  страшно  жити  в  пiтьмi  сьогоднi  й
завтра... i до кiнця. Та ще страшнiше, коли людина не може  взяти  в  руки
пензель чи скальпель.  На  нього  чекало  ще  стiльки  роботи.  -  Бережан
несподiвано для себе розговорився, трагедiя його вчителя, видно, карбувала
серце; вiн ходив по майстернi взад i вперед, i я бачив,  що  вiн  теж  уже
немолодий, хода його була важка, прожитi  роки  сiдали  йому  на  плечi  i
горбили вниз. - То що ви хотiли... i хто ви  такий?  -  спам'ятався  ураз,
зупинився i непривiтно змiряв мене поглядом. Йому, певно, було  непри?мно,
що хтось чужий вторгся у його свiт.
   - Та я собi нiхто... я собi пенсiонер, звуся Данилом,  пишуся  Вербень,
мешкаю у Черченi, що в трьох кiлометрах вiд Рогача.  ?  таке  мiстечко  на
Опiллi, година ?зди зi Львова. Чули, може? - вiдповiв я  дещо  розгублено.
Менi не сподобалася його непривiтнiсть; i не в  менi  самому  рiч,  рiч  в
тому,  що  художник,  цей  Бережан,  мiг  мене  просто  не  вислухати,  не
зацiкавитися справою, з якою я до нього при?хав,-Треба  було  справити  на
нього добре враження,  похвалитися,  що  я  "не  простий  пенсiонер",  маю
якесь... ну, бодай аматорське вiдношення  до  мистецтва,  до  iсторi?,  до
фольклору. Я ?жджу селами й  мiстечками,  замальовую  старовиннi  споруди,
церкви, замки, каплицi, хрести... маю цих малюнкiв дванадцять  альбомiв...
маю бiль  у  серцi  за  спалене,  за  зруйноване.  Одначе  я  не  зважився
похвалитися нi словом, i художник далi мiряв мене насупленим  поглядом;  я
далi був чужим у його свiтi.
   - Ну й що з того, що мешка?те в Черченi,  коло  Рогача?  -  Бережан  не
приховував роздратування;  художник,  очевидно,  був  незадоволений  самим
собою, сво?ю роботою, а тут, вибачайте, приплентався до нього в  майстерню
якийсь сiльський дядько, якийсь Вербень, про котрого нiколи не чув i  чути
не хотiв.
   То менi повернутися з нiчим?  То,  виходить,  Петро  Степанович  Грицай
гiрко помилився, посилаючи мене до  Бережана?  Вiн  рекомендував  його  не
тiльки як знаного художника, професора, висококвалiфiкованого реставратора
живопису, а й, i це дуже важливо, як людину, якiй дорога наша минувшина.
   - Бачите, ? в Черченi церковця Святого Духа,  походить  з  сiмнадцятого
столiття. Власне, це ротонда, мурована. На пiвнiчнiй стiнi вiд пiдлоги  до
верху  майже  намальованi  Страстi  Господнi  -  вiд  Тай-но?  Вечерi   до
Покладення у грiб. Так собi намальовано,  примiтивно,  грубо.  Старi  люди
переповiдають почуте вiд сво?х родичiв,  що  в  минулому  столiттi  жив  у
Черченi маляр, такий собi саморобний сiльський богомаз Крицун, який нiбито
й був автором того мальовидла. - Я  почав  оповiдь  здалека,  маючи  намiр
зачепити в його душi реставраторську струну.

   - I що з того? - Бережан не слухав мене, вiн нiчого не хотiв знати  про
нашу церкву Святого Духа, йому, мабуть, важило якнайшвидше мене позбутися.
Якнайскорше. Я його розумiв: я не мав права  на  нього  гнiватися;  я  так
нагальне й непрошено переступив його порiг. Одначе я не мiг вiдступити.
   - Слухайте: цього лiта я  помiтив  на  пiвнiчнiй  стiнi  у  церквi,  що
мальовидло Крицуна почало лущитися, - продовжував  я  свою  оповiдь.  -  А
внизу над пiдлогою вiдлупався також шматок тиньку,  з-пiд  якого  вигляда?
iнше мальовидло, напевне, старше, первiсне, яке  чомусь  хтозна-коли  було
заштукатурене. Так я думаю. Там, де  вiдпав  тиньк,  видно  ефес  шаблi...
шабля зламана... може, шабля козацька. Я  вдався  до  Грицая,  знаю  Петра
Степановича не вiднинi, щоб вiн при?хав i поглянув, що воно й до чого. Вiн
не один раз бував у нашiй церковцi, обходив цiлий наш край, Опiлля. А  вiн
- слiпне. Тому й прислав мене до  вас,  професоре.  Каже:  най  Бережанове
серце отвориться.

   Бережан мовчав, мо? слова, як небеснi птахи, лiтали попiд хмарами,  вiн
не  хотiв  ?х  нi  бачити,  нi  чути,  i  я  стояв  безпорадно'перед  його
байдужiстю,  як  перед  iдолом.  Як  я  мiг  тую  байдужiсть  розлупити  й
схвилювати, зацiкавити його зламаною козацькою шаблею, що добувалася з-пiд
пласта штукатурки?  Вхопити  його.  професора  цього  мудрого,  художника,
реставратора, й потрусити, розворушити, вдарити врештi.

   Господи, розвiй його байдужiсть.
   - Зна?те... - художник знову став за свiй мольберт, - зна?те, добродiю,
я давно не реставрую... реставрацiя забира? так багато  часу  й  душi,  що
нiчого не залиша?ться для власно? творчостi. Вчитель же  мiй,  Грицай,  ви
самi  бачили,  втратив  зiр  через  слiпанину  над  старими  дошками...  а
мистецтво, може, втратило  великого  мистця,  який  не  намалював  жодного
полотна. - Бережан тепер розмовляв м'яко, вiн  начебто  вiдпрошувався  вiд
роботи, яку я збирався завдати йому на плечi.
   - То ще не знати, де  втрачено,  а  де  здобуто,  -  вiдповiв  я  трохи
зухвало. - Хто зважить i вимiря?,  що  важливiше  й  вагомiше:  один  раз,
другий, третiй малювати жiнку i так i сяк, любуватися ?? тiлом i порпатися
в ?? душi чи, скажiмо, видобувати з-пiд забуття, з-пiд руйнацi? часом щось
святе для нас усiх... образ давнiй. Тут не йдеться про  реставрацiю,  лише
про  розкриття...  -  Випалив  я  нерозсудливо,  немовби  перед   кiлькома
хвилинами й сам не грiвся у сяйвi жiночого тiла, немов менi самому не було
цiкаво, трохи страшно й водночас солодко стояти перед ??  усмiшкою,  перед
?? тайною; очевидно, я розумiв, що менi нема чого  втрачати,  Бережана,  з
усього видно, не  можна  буде  вирвати  з  цi??  сонячно?  майстернi,  вiд
мольберта, на якому  стояло  полотно  з  обрисами  голо?  жiнки.  Бережан,
зрештою, мiг менi показати на дверi, я не  мав  нiякого  права  вичитувати
йому мораль, до чогось спокушати.
   Не мав? Хiба не дала менi цього права громада в Черченi? Чи  не  мав  я
прохання обласного кра?знавчого музею, за яким  числилася  церква  Святого
Духа, у якiй свого часу збиралися вiдкрити музей ате?зму? Хiба для  нашого
мистецтва, для цiло? нашо? культури не ма? значення питання: а що  сховане
на  церковнiй  стiнi  пiд  бездарним  мальовидлом  минулого   столiття   й
штукатуркою? Хiба не ранять мене до кровi,  до  стогону  уламки  козацько?
шаблi? I чому... так, чому вони повиннi ранити тiльки мене?
   Я був готовий наговорити Василевi Бережану, поважнiй людинi,  професору
Художнього iнституту, художнику й реставратору, цiлу  купу  образливих  i,
напевне, несправедливих слiв, i вiн це, очевидно, вiдчув, бо повернувся до
мене на крiслi-крутильцi й  мовчки  очiкувально  ждав.  Голова  його'никла
донизу, буйна сивизна, як перший снiг пiзньо? осенi, разила  менi  очi,  а
руки його безвольно лежали на бильцях крiсла й були схожi  на  птахiв,  що
сiли перепочити.

   - Ну, то чого ж ви замовкли? - промовив вiн спроквола.  -  Продовжуйте,
ради Бога. Це так нинi модно: звинуватити поета, що  копальня  вугiлля  не
ма?  сво??  пiснi,  що  композитор  не  вибренькав  спецiальний  марш  для
ветеранiв, що письменник не створив повiстi, скажiмо, про  пожежникiв.  Ви
теж прийшли й агiту?те, як це  важливо  розкрити  в  церквi  Святого  Духа
старожитнiй, може. з сiмнадцятого козацького столiття стiнопис. I,  певно,
всi... i ви, i тi, що сьогоднi витрiбовують: пишiть, творiть, вiдновлюйте,
- мають рацiю. Виходить, що тiльки я не маю рацi?... я  не  мав  права  на
самого себе, на сво? власнi мiркування, пошуки. Хiба це також не  важливо:
зрозумiти суть жiнки? Обiйдiть усi галере? свiту, тисячi мистцiв  малювали
жiнок,  прагнучи  розгадати  ?хню  тайну...  а   може,   прагнучи   просто
по-людському заглянути жiнцi в душу? А ви кажете...

   Бережан уже не чекав мо?х заперечень чи доказiв, вiн був переконаний  у
сво?й правотi; це не вимагало доказiв;  художник  був  переконаний,  що  й
сьогоднi вiн робить теж важливу, теж потрiбну роботу... сьогоднi вiн  живе
душею i красою цi?? жiнки... тiльки однi?? жiнки, але й цього  досить,  бо
хiба в очах цi?? однi?? не зача?вся цiлий сучасний  свiт,  небо  i  земля,
пекло i рай, насолода i ненависть, пiдступнiсть i кохання? Як передати, як
змалювати усе це пензлем?

   Я мовчки переступив його високий порiг, i, не прощаючись  з  Бережаном,
потюпав униз залiзними голосними сходами.
   _
   ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН_
   2
   Я й  не  сподiвався,  що  вiн  колись  зважиться  повернутися  до  мо??
майстернi; я забув про нього думати, вiн стерся з мо?? пам'ятi,  бо  життя
котилося сво?ю колi?ю, я далi чипiв бiля  мольберта,  i  було  менi  часом
радiсно, коли вдавалося проявити пензлем, як чарiвною паличкою, ранiше  не
знану рисочку жiночо? душi; i тодi на полотно падав промiнчик, тепле сяйво
(а може, було це сяйво облудним вогником?). А ще бiльше,  нiж  радостi,  я
зазнавав смутку, коли топтався, як проклятий, бiля  мальберта,  вiдчуваючи
безсилля... вiдчуваючи, що не можу анi взяти в руки отой теплий промiнчик,
що менi явився, або ж бодай приблизитися до блудного  вогника,  розпiзнати
його, дiзнатися: студений вiн чи гарячий, добрий чи  злий?  А  моя  Дарка,
закинувши ногу на ногу, гола й прекрасна, сидiла передi  мною  неприступно
далека, мiнлива, iнакша, нiж була вчора чи позавчора.
   А все ж...
   А все ж я сказав би неправду,  що  старий  Данило  Вербень  iз  Черченя
цiлком випав iз мо?? пам'ятi; вiн iнколи приходив до мене вночi,  коли  не
спалося... власне, не приходив, а лише, немов з'ява, показувався  здалека,
виринав невиразний, розпливчастий iз нiчних присмеркiв,  я  й  не  встигав
розгледiти його обличчя, вiн промовляв щось до мене, але слова топились  в
темрявi, як каменi в каламутнiй водi (я бачив, як вони  падали  мертвi  на
дно). Був це  докiр?  Прохання?  Нагадування  про  себе?  Не  знаю...  та,
зрештою, я i знати не  хотiв,  i  Вербень  розчинявся  в  пiтьмi,  зникав,
залишаючи менi щось жалiсливе, тужне i... i заздрiсливе;  я  йому  напевне
заздрив:  якийсь  роботяга,  якийсь  пенсiонер,  столяр   iз   примiтивно?
мебльово? фабрички - i раптом  болить  у  нього  душа  за  мальовидлом  на
церковнiй стiнi? I чого, власне, це мальовидло повинно його  болiти?  Чому
воно ма? тривожити його, а не мене, художника й реставратора?
   Я вставав з лiжка, перехилявся через вiкно, поглядаючи на сонну вулицю,
та?мно сподiваючись побачити там Вербеня, що сидить самотнiй на трамвайнiй
рельсi.

   Вiн, одначе, появився в мо?й майстернi не зi снiв, не з остиглих нiчних
трамвайних колiй,  а  цiлком  реально  десь  через  тиждень  пiсля  перших
вiдвiдин. На цей раз прийшов iз Петром Степановичем Гри-ца?м. Дивно, але я
не гнiвався на цього в'?дливого бадiку, в душi навiть  зрадiв  йому,  хоч,
можливо, радiсть була невиразна, блiда, а  може,  й  не  було  це  почуття
радiстю, просто менi було при?мно знову побачити людину, якiй я  не  встиг
при першому побаченнi щось дуже важливе сказати.

   Данило Вербень не був iз першого погляду симпатичним  чолов'ягою  i  не
був "пiдходящим типажем", як iнколи  говорено  помiж  нашою  братi?ю,  яка
оруду? пензлем та рiзцем. Середнiй на зрiст, щуплавий, з  блискучою  лисою
головою, iз задертим носом i з молодими гострими, як  цвяшки,  очима,  вiн
був схожий на виблищений у долонях зiв'ялий цiпок.
   - Ти мой, Василику, не крився, що ми до тебе  увiрвалися  непрошено,  -
бубонiв басом Грицай. Вiн стояв безпомiчно посеред  майстернi,  високий  i
худий, зовсiм бiлий, у чорних великих окулярах. Слiпота до решти вiднiмала
у нього свiт, а вiн до  цього  рабунку,  до  свого  нещастя  ще  не  встиг
звикнути, бо час вiд часу знiмав окуляри, мовби  то  вони  заслоняли  йому
день; без окулярiв  широко  розплющенi  його  очi  безперервно  моргали  i
сльозилися,  тодi  вiн,  ослiплений  слiзьми  цiлком,  простягував   руки,
розчепiренi його пальцi конвульсiйне тремтiли,  ворушились,  i  було  таке
враження, що пальцi ловлять i нiяк не можуть зловити свiтлий промiнь; якби
йому схопитися за цей промiнь, якби промiнь увiйшов  йому  в  очi...  якби
прозрiв. Я у цi хвилини  ненавидiв  численнi  стародавнi  iкони,  полотна,
рiзьбу iконостасiв i "царських врат", над котрими вiн слiпав день при днi,
рятуючи вiд ру?ни; вiн ?х  воскрешав,  дарував  друге  життя,  дбаючи  про
збереження найменшого усмiху, доброти, гнiву чи й  сльози  на  стародавнiх
ликах... i за цi?ю радiсною i пекельною роботою руйнувався сам, найперше ж
руйнувалися очi. - Розумi?ш, я не мiг не  прийти  сюди,  Василику.  Навiть
коли б Данило, давнiй мiй приятель, не пожалiвся, що ти вiдмовився по?хати
у Черчен, то я однаково прийшов би до тебе спитати:  "Чому,  Василику,  не
?деш до Черчена?". Я знаю, ти зараз  збунту?шся,  ти  скажеш:  Я  маю,  до
хол?ри ясно?, право на власну творчiсть, я ось б'юся не  один  мiсяць  над
жiночим портретом, б'юся, як об стiну - i солодко  менi  жити  й  у  цьому
солодкому борiннi,  так?  Але  я  тво?  право  на  творчiсть  не  збираюся
вiднiмати, вiдраджувати, кажучи, що, окрiм жiночо?  душi,  ?  ще  щось  на
свiтi важливе, i може, те важливе,  цiлком  далеке  вiд  нинiшнього  твого
iнтересу, ма? якийсь зв'язок... якась  пуповина  ?дна?  його  з  нинiшньою
тво?ю мукою? Може, це буде ключ  до  дверей,  якi  ти  прагнеш  вiдчинити,
Василику? Чи як ти дума?ш, Даруню?  -  повернувся  вiн  до  кутка,  де  за
трельяжем поспiшно одягалася моя дружина.
   Вона  дотепер  не  обiзвалася  нi  словом,  нiчим   не   видала   сво??
присутностi. Як тiльки-но рипнули дверi й вона зобачила Петра Степановича,
то схопилася з крiсла й майнула за трельяж, немов слiпець мiг би вректи ??
наготу. Вiн якимсь чином вiдчув ?? присутнiсть... почув  шарудiння  сукнi,
дихання, запах парфумiв чи просто був "згори" переконаний, що я й сьогоднi
малюю свою Дарцю.
   Так, я малював Дарцю, жону свою любу, а передi мною товпилося  жiноцтво
цiлого свiту... сьогоднiшн? жiноцтво й позавчорашн?, тисячолiтн?. Що могло
бути спiльного мiж розписом на стiнi церковцi Святого  Духа  в  Черченi  й
вiчною жiночою загадкою?
   - Може, й ваша правда, Степановичу,  -  подала  голос  iз  свого  кутка
Дарця.  -  Майже  кожен  день   мучить   мене...   i   завше   залиша?ться
не-задоволений. Нi, Боже борони, - засмiялася, - не мною незадоволений,  а
самим собою. А я,  однак,  почуваюся  винною...  нiби  я  винна,  що  свiт
глибокий, як безодня. Кави хочете?

   Ми мали львiвську розчинну каву, про яку  говорили,  що  в  нiй  бiльше
"розчинного" ячменю, нiж  кави,  але  й  така  бурда  гуртувала  нас  коло
столика; ароматний запах заспокоював, додавав затишку в душi... запах кави
робив iз мо?? майстернi, повно?  рiзного  малярського  причандалля,  гейби
салон для нескiнченних фiлософських розмов. А може, не в кавi суть... суть
у присутностi мо?? Дарки?

   - Якщо ви прийшли  агiтувати  мого  Василя,  щоб  вiн  по?хав  до  того
Черчена, - щебетала дружина до Грицая, - то повиннi-сте знати, що i я ваша
союзниця. Так, передовсiм - ваша, - звернулася до Данила Вербеня, що сидiв
коло столика якось боком, було йому незручно сидiти на низькiй  табуретцi,
взагалi, вiн почувався нiяково, це я помiчав... я помiтив, що фiлiжанка  з
кавою тремтить у його руцi.
   Я не приховував неприязнi до нього.
   Я не люблю людсько? впертостi, тим паче  впертостi  якогось  дилетанта,
який пробу? судити  сво?м  нерозвиненим  смаком  про  мистецтво...  класти
мистецтво на зуб i визначати, що ? у ньому,  у  мистецтвi,  першим,  а  що
другим чи третiм. Взагалi, мiй добродiю, ви впевненi,  що  в  мистецтвi  ?
щось "перше" i "друге"? Якщо воно "друге", то хiба це мистецтво?
   - Я тут нi при чому, - вiдповiв  Данило  Вербень  на  люб'язнiсть  мо??
дружини. - Я тiльки у  цiй  справi  посол,  мене  люди  послали.  В  мене,
гада?те, нема сво?? бiди, клопоту? Але мушу, бо люди кажуть: ?дь,  Даниле,
до того Львова. - Вiн, певно, вiдчував мою неприязнь i,  певно,  вiдчував,
що його особистiсть, отой гострий нiс, цупкiсть погляду,  колюча  посмiшка
були менi несимпатичнi.

   - Справдi, Василику, - старий реставратор намацав мо? руки i стиснув ?х
у сво?х долонях, - чому ти не хочеш вiдiрватися  на  день  та  по?хати  на
Опiлля? Подивись-но на черченськi мальовидла, на зламану  козацьку  шаблю.
Це нiбито мiй обов'язок... черчани, щоб  були  здоровi,  бажали  менi  цей
хрест, а може, й славу першовiдкривача завдати на плечi. Вони забули, що я
старий i слiпий... i пiд хрестом зiгнуся, впаду. Тому на  тебе  його,  той
хрест, перекладаю. Ти вже не ображайся.
   Що я мiг йому вiдповiсти? Знову повторити те, що вже  говорив  упертому
ходаковi з опiльського села Черчена? Знову мав я  посилатися  на  особистi
творчi задуми? Учитель мав  право  передати  свiй  хрест,  сво?  обов'язки
учневi, це повинно статися рано чи пiзно, i я мушу цей хрест нести.

   3
   Звiдки я мiг знати, що якраз цi?? митi панувала у свiтi  ТАКА  хвилина,
ТАКИЙ час (вiн бува? бiлим або ж чорним), коли мовлене слово здiйсню?ться,
коли слово ста? каменем або ж  пташкою,  кулею  або  ж  дарованим  життям,
щастям або ж прокляттям. Тi?? хвилини доля поклала менi на плече хрест,  i
я понiс його на свою Голгофу... я його нiс, згорбившись,  i  часто  падав,
розкривавлюючи колiна об колюччя... i в  менi,  ще  не  вiдаючи  того,  що
станеться попереду, зачинався плач по самому собi; я ще не  знав,  що  час
люто й вперто буде прясти безнастанно свою нитку, немов павук, i  з  нитки
цi?? сiро?, з мотуззя кропив'яного можна буде зiткати хiба що нашийник для
пса, що ви? безперестанку.
   Ви мене чу?те, люди?
   Я довгий час, безконечнi мiсяцi не  мiг  опам'ятатися  пiсля  того,  що
сталося; пiсля потопту (орда по менi потопталася всiма сво?ми копитами)  я
нiчого не мiг з собою зробити, я лежав у майстернi на  облупленiй  канапi,
руки й душа до нiчого не мали охоти, я  був  спустошений,  як  колосся  на
дорозi, без ?диного зеренця, i здавалося, що вже нiколи не вiзьму  в  руки
пензель. Господи, про який пензель могла йти мова, коли  не  було  бажання
жити.
   В душi, в нетрях ?? присмеркових вили собаки чи вовки, я  мiг  годинами
прислухатися до того моторошного  виття,  нiчого  на  свiтi  не  iснувало,
навiть не iснувало страху перед божевiллям.
   То чи треба було слухати свого вчителя i мандрувати з Данилом  Вербенем
на Опiлля? I не було б хреста, Голгофи,  розпачу,  подиву  перед  людською
ницiстю, я далi малював би свою Дарцю, шукаючи в нiй тайни жiночо? душi?
   А може, це i ? життя, може, це наука: треба пройти всi  пекельнi  кола,
щоб твiй талант став мудрим?
   Чому ж дорога до висот, до ?русалиму на горах усипана терном?
   Нi, не того самого дня, коли Вербень  iз  Петром  Степановичем  Грица?м
приходили до мо?? майстернi, ми по?хали до Черчена. Сталося це  на  третiй
чи на четвертий день, я запасся необхiдними документами, потiм  сiв  поруч
iз Вербенем в його полатаний "Москвич",  i  ми  рушили  з  мiста;  я  мiг,
звичайно, взяли  свою  "Ладу",  але  Вербень  сказав,  що  вона  буде  нам
заважати, мiська "Лада" не звикла до сiльських дорiг, зате його "Москвич",
як колгоспний терпеливий i покiрливий кiнь, який безвiдмовно лiзе в  усякi
баюри, в пiсок i нiде не буксу?, i нiчого йому не ста?ться, двигун  працю?
на будь-якiй рiдинi, яка тiльки здатна горiти, а крiм того, "Москвич" умi?
ждати десь в  улоговинi  на  краю  лiса,  вiн  собi  попаса?,  i  нiхто  з
випадкових людей, яких iнколи повно в  лiсi,  не  вiдкрутить  з  нього  нi
дзеокала, нi колеса: нiхто на старе не лакомиться.
   Не марно Данило Вербень  прирiвнював  свiй  автомобiль  до  колгоспного
коня, щось таки сидiло в ньому, в автомобiлi, неквапне, сiльське,  байдуже
до машинерно? су?ти i людських натовпiв на львiвських вулицях, вiн  нiкого
не обганяв, усiм уступав  дорогу;  дещо  швидше  "Москвич"  пофуркотiв  за
мiстом на рiвнiй i чистiй дорозi.

   - Дуже не тиснiть на педаль, Юрковичу, бо ще ваша машина  розсиплеться,
- пожартував я, помiтивши, що Вербень прискорю? ?зду.
   - Не бiйтеся, - засмiявся  старий,  блиснувши  цiлим  рядком  "срiбних"
зубiв. - Я ж не дурно казав, що мiй  "Москвич",  як  колгоспний  кiнь,  до
всього звиклий. Коли вдариш батогом чи й пужалком, то побiжить.  Я  боюся,
що вам знудиться повiльна дорога: Опiлля i близько, i далеко.
   - Що розумi?мо пiд Опiллям: певну традицiю, кiлька районiв  Львiвсько?,
Тернопiльсько?  та  Iвано-Франкiвсько?  областей?  Я  начувся  вiд   Петра
Степановича... вiн любив оповiдати про сво? мандри по цьому кра?.  Опiлля,
сказати б, вiн аж пiдняв понад iншi кра?, нiбито воно найкраще, нiбито там
що не крок, то рай для художника. Я з  ним,  бувало,  сперечався:  "Кожний
мистець ма? свiй рай: хто - гуцульський Космач, хто  -  Дземброню,  хто  -
Седнiв на Чернiгiвщинi, а хто - степи..."

   - Ви добре сказали, Майстре Василю, що кожен художник повинен мати свiй
творчий рай. Мене, однак,  турбу?,  що  всi  ми,  так  би  мовити,  рядовi
будiвники  комунiзму,  часто  нехтуючи  рiдною   землею,   шука?мо   землi
обiтовано? в Сибiру, в Казахстанi... шука?мо раю в  комунiзмi,  що  колись
ма? настати.... шука?мо на курортах, в легкiй роботi й у ще легшiй музицi.
Як на мене, то лише рiдна земля може бути ра?м... ра?м i пеклом  водночас.
- Старий  замовк  i  посмутнiв.  За  кермом  автомобiля  вiн  не  був  тим
iронiчно-?жакуватим,  яким  я  побачив  його  у  сво?й   майстернi,   його
мiркування, поспiльне  шукання  раю  менi  сподобалися:  ця  людина  вмiла
думати. Бо як просто i генiально: твря рiдна земля -  це  водночас  рай  i
пекло, i ти мусиш пережити, перейти всi пекельнi  кола,  якi  вистраждову?
твоя земля, i ма?ш зазнати щастя вiд ?? ж добра. Я тепер починав розумiти,
чому Вербень iз такою впертiстю вiдривав мене вiд мольберта  в  майстернi,
вiн направду не був байдужим до того, що в маленькiй  церковцi  в  Черченi
з-пiд  штукатурки  показалися,  блиснули  з  передминулих   вiкiв   уламки
козацько? шаблi; його, певно, кололи цi гострi уламки, кололи i  рубали...
i болiла його душа, вiн хотiв довiдатися, кому ця шабля належала i хто  ??
зламав, бо все це дiялося на його  землi,  на  його  Опiллi,  а  отже,  це
стосувалося його особисто.
   Я ловив себе на думцi, що, мабуть, дещо iдеалiзую Вербеня, вiн був менi
несимпатичним, а зараз малюю  навколо  його  голови  золотистий  нiмб;  що
говорити, ми, художники, люди настрою, i  часом  малю?мо  золо