Iван Франко. Захар Беркут

 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------

   IСТОРИЧНА ПОВIСТЬ

   ОБРАЗ ГРОМАДСЬКОГО ЖИТТЯ КАРПАТСЬКО? РУСI В XIII ВIЦI


   Дела давно минувших дней,
   Преданья старины глубокой...
   А. С. Пушкин


   I

   Сумно i непривiтно тепер в нашiй Тухольщинi! Правда, i  Стрий,  i  Опiр
однаково миють ?? рiнистi, зеленi узберiжжя, луги ?? однаково покриваються
весною травами та цвiтами i в ?? лазуровiм, чистiм повiтрi однаково плавле
та колесу? орел-беркут, як i перед давнiми вiками.  Але  все  iнше  як  же
змiнилося! I лiси, i  села,  i  люди!  Що  давно  лiси  густi,  непрохiднi
закривали майже весь ?? простiр, окрiм високих полонин, сходили вдолину аж
над самi рiки,- тепер вони, мов снiг на сонцi, стопилися, зрiдли, змалiли,
декуди пощезали, лишаючи по собi лисi облази; iнде знов iз  них  остоялися
лише пообсмалюванi пеньки, а з-мiж них  де-де  несмiло  вироста?  нужденна
смеречина або ще нужденнiший яловець. Що давно  тихо  тут  було,  не  чути
нiякого голосу, крiм вiвчарсько? трембiти десь  на  далекiй  полонинi  або
рику дикого тура чи оленя в гущавинах,- тепер на полонинi гейкають воларi,
а в ярах i дебрях галюкають  рубачi,  трачi  й  гонтарi,  ненастанно,  мов
невмирущий  черв,  пiдгризаючи  та  пiдтинаючи  красу  тухольських  гiр  -
столiтнi ялицi та смереки, i або спускаючи ?х, потятих на  великi  ботюки,
долi потоками до нових парових тартакiв, або таки на мiсцi рiжучи на дошки
та на гонти.
   Але найбiльше змiнилися люди. Зверха глянувши, то немовби змоглася  мiж
ними "культура", але на дiлi виходить, що змоглося тiльки ?х число. Сiл  i
присiлкiв бiльше, хат по селах бiльше, але зате по хатах убожество  бiльше
i нужда бiльша. Народ нужденний, прибитий, понурий, супроти чужих несмiлий
i недотепний. Кождий дба? тiльки про себе, не  розумiючи  того,  що  таким
робом роздроблюються ?х сили, ослаблю?ться  громада.  Не  так  тут  колись
було! Хоч менше народу, та зате що за народ! що  за  життя  кипiло  в  тих
горах, серед тих непрохiдних борiв у стiп могутнього Зелеменя!  Лиха  доля
довгi вiки знущалася над тим народом. Тяжкi удари пiдкопали його добробит,
нужда зломала його свобiдну, здорову вдачу, i нинi  тiльки  неяснi,  давнi
спомини нагадують правнукам щасливiше життя предкiв. I  коли  часом  стара
бабуся, сидячи в запiчку та прядучи грубу вовну, почне розповiдати дрiбним
унукам  про  давню  давнину,  про  напади  монголiв-песиголовцiв   i   про
тухольського ватажка Беркута,- дiти слухають тривожно, в ?х сивих оченятах
блискотять сльози. А коли скiнчиться дивовижна повiсть, то малi  й  старi,
зiтхаючи, шепчуть: "Ах, яка ж то красна байка!"
   - Так, так,говорить бабуся, похитуючи головою,- так, так, дiтоньки! Для
нас то байка, а колись то правда була!
   - А не знати, чи вернуться ще коли такi часи,- закида? дехто старший.
   - Говорять старi люди, що ще колись вернуться, але,  мабуть,  аж  перед
кiнцем свiта.
   Сумно i непривiтно тепер в нашiй Тухольщинi! Казкою  вида?ться  повiсть
про давнi часи i давнiх людей. Вiрити не хотять нинiшнi люди, що виросли в
нуждi й притиску, в тисячолiтнiх путах  i  залежностях.  Але  нехай  собi!
Думка поета летить у тi давнi часи, оживля? давнiх людей, а в  кого  серце
чисте i щиро-людське чуття, той i  в  них  побачить  сво?х  братiв,  живих
людей, а в життю ?х, хоч i як неподiбнiм до нашого, догляне не одно  таке,
що може бути пожадане i для наших "культурних" часiв.
   Було се 1241 року. Весна стояла в тухольських горах.
   Одно?  прегарно?  днини  лунали  лiсистi  пригiрки  Зелеменя   голосами
стрiлецьких рогiв i криками численних стрiльцiв.
   Се новий тухольський боярин, Тугар Вовк, справляв великi лови на  грубу
звiрину. Вiн святкував почин свого нового життя,- бо недавно князь  Данило
дарував  йому  в  Тухольщинi  величезнi  полонини  i  цiле  одно  пригiр'я
Зелеменя; недавно вiн появився в тих горах i побудував собi гарну  хату  i
оце першу учту справля?,  знайомиться  з  довколичними  боярами.  По  учтi
рушили на лови в тухольськi лiси.
   Лови на грубого звiра - то  не  забавка,  то  боротьба  тяжка,  не  раз
кровава, не раз на життя i смерть. Тури, медведi,  дики  -  се  небезпечнi
противники; стрiлами з лукiв рiдко кому удасться  повалити  такого  звiра;
навiть рогатиною, яку кидалось на противника при вiдповiднiм  приближенню,
нелегко дати йому раду. Тож остатньою i рiшучою збро?ю було  важке  копi?,
яким треба було влучити противника зблизька, власноручно, з  цiлою  силою,
вiдразу. Схиблений удар - i життю борця  грозила  велика  небезпека,  коли
йому не вдалось в остатнiй хвилi сховатись у  безпечну  кри?вку  i  добути
меча або тяжкого топора для сво?? оборони.
   Не диво, отже, що Тугар зi сво?ми гiстьми вибирався  на  лови,  мов  на
вiйну, з запасом стрiл i рогатин, зi слугами й запасами живностi, навiть з
досвiдним знахарем, що вмiв замовляти рани. Не диво також, що Тугар i його
гостi були в повнiй рицарськiй збро?, окрiм панцирiв, бо тi спиняли би  ?х
у ходi по ломах та  гущавинах.  Те  тiльки  диво,  що  й  Тугарова  донька
Мирослава, не покидаючись батька, посмiла також вирушити разом  з  гiстьми
на лови. Тухольськi громадяни, видячи ??, як ?хала на лови посеред гостей,
гордо, смiло, мов  стрiмка  тополя  серед  коренастих  дубiв,  з  уподобою
поводили за нею очима, поговорюючи:
   - От дiвчина! Тiй не жаль би бути мужем. I певно, лiпший з не?  би  був
муж, нiж ?? батько!
   А се, певно, була немала похвала, бо Тугар Вовк був  мужчина,  як  дуб.
Плечистий,  пiдсадкуватий,  з  грубими  обрисами  лиця  i  грубим,  чорним
волоссям, вiн i сам подобав на одного з тих злющих  тухольських  медведiв,
яких ?хав воювати. Але ж бо й донька його  Мирослава  була  дiвчина,  яко?
пошукати. Не кажемо вже про ?? уроду й красу, анi про ?? добре серце  -  в
тiм зглядi багато ?? ровесниць могло стати з нею нарiвнi, хоч  i  небагато
могло перевищити ??. Але в чiм не мала вона пари мiж  сво?ми  ровесницями,
так се в природнiй свободi свого поводження, в незвичайнiй силi  мускулiв,
у  смiлостi  й  рiшучостi,  властивiй  тiльки  мужчинам,  що   виросли   в
ненастаннiй боротьбi з супротивними  обставинами.  Зараз  з  першого  разу
видно було, що Мирослава виросла на свободi, що виховання ?? було мужеське
i що в  тiм  прегарно  розвиненiм  дiвочiм  тiлi  живе  сильний,  великими
здiбностями обдарований дух. Вона була в батька одиначка,  а  до  того  ще
зараз при народженню втратила матiр. Нянька ??,  стара  мужичка,  вiдмалку
заправляла ?? до всяко? ручно? роботи, а коли  пiдросла,  то  батько,  щоб
розважити свою самоту, брав ?? всюди з собою i, щоб  задоволити  ??  палку
натуру, привчив ?? владати рицарською збро?ю,  зносити  всякi  невигоди  i
смiло  стояти  в  небезпеках.  I  чим  бiльшi  трудностi  ?й   приходилось
поборювати, тим охiтнiше бралась вона за дiло, тим краще проявлялася  сила
?? тiла й ?? рiшучого, прямого  характеру.  Але  попри  все  те  Мирослава
нiколи не переставала бути женщиною: нiжною,  доброю,  з  живим  чуттям  i
скромним, стидливим лицем, а все те лучилось в нiй у таку  дивну,  чаруючу
гармонiю, що хто раз бачив ??, чув ?? мову,- той довiку не мiг  забути  ??
лиця, ?? ходу, ?? голосу,-  тому  вони  пригадувалися  живо  i  виразно  в
найкращих хвилях  його  життя,  так,  як  весна  навiть  старому  старцевi
пригаду? його молоду любов.
   Вже третiй день тривали  лови.  Багато,  оленiв-рогачiв  i  чорногривих
турiв лягло головами вiд стрiл i  ратищ  боярських.  Над  шумним  гiрським
потоком, на зеленiй полянi серед лiса стояли шатри ловцiв, курилися раз  у
раз величезнi огнища, де висiли  на  гаках  кiтли,  оберталися  рожни,  де
варилось i пеклось м'ясиво вбито? дичини для  гостей.  Нинiшнiй,  останнiй
день ловiв мав бути посвячений самому головному, та  заразом  i  найбiльше
небезпечному дiлу - ловам на медведiв.
   На стрiмкiм пригiрку, вiддiленiм вiд iнших страшними дебрями,  порослiм
густо величезними буками  та  смереками,  покритими  ломами  й  обвалищами
дерев,  було  вiддавна  головне  леговище  медведiв.   Тут,   як   твердив
тухольський провiдник, молодий гiрняк Максим Беркут, гнiздилася  медведяча
матка. Вiдси дикi звiрi  розносили  пострах  на  цiлу  околицю  i  на  всi
полонини. I хоч не раз удавалось смiлим вiвчарям забити одного або другого
стрiлами та топорами або завабити пiд слiп, де  йому  ломала  крижi  важка
колода, спадаючи вниз,- то все-таки число ?х було  надто  велике,  щоб  iз
того була значна полегша для околицi. То й не диво, що, коли  новоприбулий
боярин Тугар Вовк оповiстив тухольцям, що хотiв би зробити великi лови  на
медведiв i просить дати йому провiдника,  вони  не  тiльки  дали  йому  на
провiдника першого удальця на всю тухольську верховину,  Максима  Беркута,
сина тухольського бесiдника Захара, але, крiм  того,  вирядили  з  власно?
волi цiлий вiддiл пасемцiв з луками й ратищами для помочi зiбраним боярам.
Цiла та громада мала обступити медведяче леговище i очистити  його  доразу
вiд поганого звiра.
   Вiд самого досвiта в ловецькiм таборi великий рух i тривожне дожидання.
Боярськi слуги вiд пiвночi звивалися,  приготовляючи  для  гостей  ?ду  на
цiлий день, наповнюючи  шипучим  медом  i  яблучником  подорожнi  боклаги.
Тухольськi пасемцi й собi готовились, острячи  ножi  та  тесаки,  обуваючи
мiцнi жубровi постоли i складаючи в невеличкi дорожнi бисаги печене м'ясо,
паляницi, сир i все, що могло понадобитися в цiлоденнiй труднiй переправi.
Максим Беркут який аж нинi, супроти найважнiшого i найтяжчого дiла,  почув
себе  вповнi  самим  собою,  вповнi  начальником  се?  невеличко?   армi?,
заряджував з правдиво начальницькою вважливiстю й повагою все, що належало
до дiла, нiчого не забуваючи, нi з чим не кваплячись, але й нi  з  чим  не
опiзнюючись. Все у нього виходило в свiй час i на сво?м мiсцi, без сумiшки
й сутолоки; всюди вiн був, де його потрiбно,  всюди  вмiв  зробити  лад  i
порядок. Чи то мiж сво?ми товаришами тухольцями, чи мiж боярами, чи мiж ?х
слугами, Максим Беркут усюди був однаковий, спокiйний, свобiдний в рухах i
словах, мов рiвний серед рiвних. Товаришi поводились з ним  так  само,  як
вiн з ними, свобiдно, несилувано, смiялись i  жартували  з  ним,  а  проте
виповнювали його розкази точно, швидко i так весело та радо, немов i  самi
без розказу були би в тiй хвилi зробили  те  саме.  Боярська  служба,  хоч
далеко не тако? рiвно? вдачi, далеко не так свобiдна в поводженню,  далеко
похiпнiша з одних гордо висмiватися, а перед  другими  низенько  хилитися,
все ж таки поважала Максима Беркута за його звичайнiсть i розсудливiсть i,
хоч не без дотинкiв та жартiв, таки робила те, що  вiн  казав.  А  й  самi
бояри, по бiльшiй частi люди гордi, во?ннi, що нерадо  бачили  "смерда"  в
сво?м товариствi, та й то ще  смерда,  що  вважав  ?х  чимось  немов  собi
рiвним,- i  вони  тепер  не  показували  надто  виразно  сво??  неохоти  i
виповнювали розпорядження  молодого  провiдника,  маючи  на  кождiм  кроцi
нагоду переконатися, що тi розпорядження були  зовсiм  розумнi,  такi,  як
треба.
   Ще сонечко не зараз мало сходити, а вже ловецьке товариство вирушило  з
табору.  Глибока  тиша  стояла  над  горами;  нiчнi  сумерки  дрiмали  пiд
темно-зеленими коронами  смерек;  на  густiм,  чепiргатiм  листю  папоротi
висiли краплi роси; повзучi зеленi поясники вилися попiд  ноги,  плуталися
помiж корiнням величезних вивертiв,  сплiталися  в  непрохiднi  клебуки  з
корчами гнучко?, колючо? ожини та з  сплетами  дикого,  пнучого  хмелю.  З
пропадистих, чорних, мов горла безоднi, дебрiв пiднiмалася сивими туманами
пара - знак, що на днi тих дебрiв плили невеличкi лiсовi потоки. Повiтря в
лiсi напо?не було тою  парою  й  запахом  живицi;  воно  захоплювало  дух,
немовбито ширших грудей треба було, щоб дихати ним свобiдно.
   Мовчки пробиралася ловецька дружина  непрохiдними  нетрями,  дебрями  й
ломами без  стежки,  без  нiяких  провiдних  знакiв  у  тьмавiй  гущавинi.
Попереду йшов Максим Беркут, а за ним Тугар Вовк i iншi бояри. Обiк Тугара
йшла його донька Мирослава.  Позаду  йшли  тухольськi  пасемцi.  Всi  йшли
озираючись, i надслухували пильно.
   Лiс починав оживати денним життям. Пестропера сойка хрипiла  в  вершках
смерек, зелена жовна, причепившися до пня тут же  над  головами  прохожих,
довбала сво?м залiзним дзюбом кору; в далеких зворах чути було рик турiв i
виття вовкiв. Медведi в ту пору, на?вшися, дрiмали пiд ломами  на  моховiй
постелi. Стадо дикiв рохкало десь у дебрi, холодячися в студенiм намулi.
   Може, годину йшло  товариство  тою  трудною,  нетоптаною  дорогою.  Всi
дихали  важко,  ледве  можучи  наловити  грудьми  повiтря,   всi   отирали
краплистий пiт iз лиць. Максим частенько озирався позад  себе.  Вiн  зразу
противний був тому, щоб i женщина йшла разом з мужами  в  той  небезпечний
похiд, але Мирослава уперлася. Вона ж перший раз  була  на  таких  великих
ловах i мала би для бог зна яких трудностей занехати найкращу ?х  частину!
Нiякi Максимовi докази про трудностi дороги, про небезпеки  на  становищi,
про силу й лютiсть звiра не могли переконати ??. "Тим лiпше! тим лiпше!" -
говорила вона з таким  смiлим  поглядом,  з  таким  солодким  усмiхом,  що
Максим, мов очарований, не мiг нiчого бiльше сказати. I батько,  що  зразу
також  радив  Мирославi  лишитися  в  таборi,  вкiнцi  мусив  уступити  ??
просьбам. З  подивом  глядiв  тепер  Максим,  як  ота  незвичайна  женщина
поровень з  найсильнiшими  мужами  поборювала  всякi  трудностi  утяжливо?
дороги, як легко перескакувала гнилi ломи i величезнi трами,  яким  певним
кроком iшла понад урвища,  горi  стрiмкими  дебрями,  просковзувала  помiж
виверти, i притiм так безпечно, так невтомимо, що Максимовi здавалося,  що
вона хiба на яких чудових крилах уноситься. Вiн глядiв  на  се  й  не  мiг
наглядiтися.
   "Дивна дiвчина! - думалось йому раз по разу,- тако? я  ще  й  не  видав
нiколи!"
   Ось уже прийшли на мiсце. Медведяче леговище - то був  високий,  тiльки
вiд пiвденного боку з трудом доступний горб, покритий грубезними буками  й
смереками, завалений вивертами й ломами. Вiд пiвночi, заходу i сходу  вхiд
i вихiд замикали високi скалистi стiни, немов величезною сокирою  вирубанi
з тiла велетня Зелеменя i вiдсуненi вiд  нього  за  кiльканадцять  сажнiв;
сподом попiд тi стiни вузькою щiлиною шумiв i  пiнився  студений  гiрський
потiк. Таке положення улегшувало нашим  ловцям  роботу;  вони  потребували
тiльки обсадити не надто широкий плай вiд  пiвденного  боку  i  тим  пла?м
поступати чимраз далi догори,  а  звiр,  не  маючи  iншого  виходу,  мусив
конечно попастися в ?х руки i на ?х ратища.
   Опинившися на тiм важнiм, хоч  дуже  небезпечнiм  плаю,  Максим  Беркут
велiв товариству на хвилю  розложитися  i  спочити,  аби  набрати  сил  до
трудного дiла. Сонце сходило, але гiлля смерек i сусiднi горби заслонювали
його вид. По короткiм вiддиху Максим почав розставляти ловцiв у  два  ряди
так, аби вповнi обсадити плай.  Доки  плай  ще  вузький,  кождому  ловцевi
прийдеться стояти о п'ять крокiв вiд другого: але дальше  вгорi,  де  плай
розширя?ться в  цiлу  споховасту  площину,  там  прийдеться  ловцям  ширше
розступитися. Одно тiлько клопотало його: що  зробити  з  Мирославою,  яка
конче хотiла й собi стояти на окремiм  становищi,  а  не  при  боцi  свого
батька.
   - А що  ж  то  я  гiрша  вiд  отсих  тво?х  пасемцiв?-  говорила  вона,
рум'янiючись мов рожа, до Максима.- ?х ти ставиш на становищi, а  мене  не
хочеш... Нi, сього не буде! I для мого батька се був би стид, коли  б  нас
дво? стояло на однiм становищi! Правда, батеньку?
   Тугар Вовк не мiг  ?й  супротивитися.  Максим  почав  говорити  ?й  про
небезпеку, про силу й лютiсть розжертого звiра, але вона зацитькала його.
   - А що ж то в мене нема сили? А що ж то я не владаю  луком,  ратищем  i
топором?  Ану,  нехай  котрий-будь  iз  тво?х  пасемцiв  спробу?  зо  мною
порiвнятися,- побачимо, хто дужчий!
   Максим вкiнцi замовк i мусив учинити ?? волю. Та й чи мiг  спротивитися
тiй дивнiй,  чарiвнiй  дiвчинi?  Вiн  хотiв  хоч  становище  визначити  ?й
найменше небезпечне, але, на лихо, сього не можна було зробити, бо тут усi
становища були однаково небезпечнi. Розстановивши цiле товариство,  Максим
дав ось який розпорядок:
   - Тепер помолiмся, кому хто зна?, а потiм разом  заграймо  в  роги.  Се
буде перший знак i сполошить звiра. Потiм пiдемо горi пла?м i  станемо  аж
там, де вiн розширю?ться. Там мо? товаришi лишаться пильнувати виходу, щоб
анi один звiр не уйшов, а ви, бояри, пiдете дальше,  до  самого  матчиного
леговища!
   В добру хвилю потiм залунали лiси й полонини хрипливим  ревом  жубрових
рогiв.  Немов  величезна  хвиля,  покотився  голос  по  лiсах  i   зворах,
розбиваючися, глухнучи, то знов подвоюючись. Пробуркалися лiси. Заскиглила
каня над верховiттям смереки; зляканий беркут, широко розмахуючи  крилами,
пiднявся на  воздухи;  захрустiв  звiр  помiж  ломами,  шукаючи  безпечно?
кри?вки. Нараз рик рогiв утих, i ловцi пустилися в дорогу горi пла?м. Усiх
серця билися живiше ожиданиям незвiсних небезпек, бою i  побiди.  Обережно
пробирались вони рядами; передом ряд боярський, за  ним  парубоцький  ряд;
Максим iшов попереду, пильно надслухуючи та слiдячи  звiрину.  Цар  ломiв,
медвiдь, ще не показувався.
   Дiйшли вже до самого найвужчого гирла, поза яким  плай  розширювався  в
велику, споховасту площину. Ловцi знов тут зупинилися на розказ Максима, i
знов загримiли ще з  бiльшою  силою  жубровi  роги,  розносячи  тривогу  в
сумрачнi медведячi гаври. Раптом  затрiщав  лiм  недалеко,  за  величезною
купою грубих, перегнилих вивертiв.
   - Бачнiсть! - скрикнув Максим.- Звiр наближа?ться!
   Ледве сказав  тi  слова,  коли  втiм  крiзь  велику  щiлину  мiж  двома
переверненими пнями просунулася пелехата, величезна голова, i  дво?  сiрих
очей напiв-цiкаво, напiвтривожно вдивлялися в Тугара Вовка,  що  стояв  на
сво?м становищi, якраз о яких  десять  крокiв  перед  щiлиною.  Тугар  був
старий вояк i старий ловець,- вiн не знав, що то тривога. Тож, не говорячи
анi слова, не вiдзиваючися нi до кого, вiн вихопив важку залiзну стрiлу  з
сагайдака, положив на лук i намiрявся до звiра.
   - Мiряй в око, боярине! - шепнув з-позаду Максим.
   Хвилька тривожно? мовчанки - свиснула стрiла  -  i  заревiв  звiр,  мов
скажений кинувши собою взад. I хоть  через  те  щез  вiн  ловцям  з  очей,
скрившися за купою вивертiв, то ревiт його не втихав i не втихало  скажене
шеметання.
   - Далi за ним! - крикнув Тугар Вовк i  кинувся  до  щiлини,  кудою  щез
медвiдь. Рiвночасно два бояри вже видряпалися були на  верх  виверту,  вже
попiднiмали сво? ратища  i  старались  дати  ?м  вiдповiдний  розмах,  аби
доконати звiра. Тугар  Вовк,  стоячи  в  щiлинi,  пустив  у  нього  другою
стрiлою. Звiр заревiв ще дужче i кинувся втiкати,  але  очi  його  заплили
кров'ю, вiн не мiг знайти виходу й розщибав собою о дерева. Ратище  одного
боярина впилося йому мiж ребра, але не завдало смертельно? рани. Дикий рик
раненого медведя розлягався чимраз дужче.  В  розпуцi  вiн  пiдводився  на
заднi лапи, обтирав собi кров з очей, рвав i кидав галуззям наперед  себе,
але дарма; одно його око прошиблене  було  стрiлою,  а  друге  раз  у  раз
запливало кров'ю наново.
   Шемечучись наослiп довкола, звiр наблизився знов до Тугара  Вовка.  Той
вiдкинув лук i, прича?вшися  за  виваленим  коренем,  ухопив  обiруч  свiй
важкий топiр i, коли медвiдь, мацаючи, добирався до знайомо? собi  щiлини,
вiн з усього розмаху цюкнув його  згори  в  голову,  аж  череп  розколовся
надво?, мов розбита тиква. Бризнув кровавий мозок на боярина, i тихо,  без
рику повалився звiр додолу. Радiсно заревли  труби  бояр  на  знак  першо?
побiди.
   Звiра витягнено з-помiж вивертiв i обдерто зi шкiри. Тодi бояри  рушили
дальше в гущавину. Сонце вже пiднялось на небi i меркотiло крiзь  гiлляки,
мов скiснi золотi нитки та пасма. Ловцi  йшли  тепер  геть-геть  веселiше,
перехвалюючися сво?ю вiдвагою й силою.
   - Хоч я лише вовк, дрiбна звiрюка, то  все  ще  дам  раду  тухольському
медведевi! - говорив Тугар Вовк, радiючи.
   Максим Беркут слухав тих перехвалок i  сам  не  знав,  чому  йому  жаль
зробилося тухольського медведя.
   - Що ж,сказав вiн,- дурна звiрюка той медвiдь, самотою держиться.  Якби
вони зiбрались докупи, то хто зна?, чи й стадо вовкiв дало би ?м раду.
   Тугар позирнув на нього гнiвно, але не сказав  нiчого.  Ловцi  обережно
поступали дальше, дряпаючись по вивертах,  перескакуючи  з  пня  на  пень,
западаючи не раз по пояс у порохно та ломи.
   Посеред  тих  звалищ  велично?  природи  виднiлися  подекуди  медведячi
стежки, протоптанi вiд давнiх-давен, вузькi,  але  добре  втоптанi,  густо
засiянi вибiленими кiстками  баранiв,  оленiв  та  всяко?  iншо?  звiрини.
Максим держався тепер позаду бояр; вiн раз за разом обходив усi становища,
осмотрював слiди, щоб  догадатися,  чи  вони  свiжi,  чи  нi,  пiдпомагав,
заохочував утомлених,- i тiльки на нiм однiм не знати було нiяко? втоми. З
подивом позирала на нього Мирослава, коли вiн переходив коло  не?,  i  хоч
багато досi видала вона молодцiв i  сильних,  i  смiлих,  але  такого,  як
Максим, що сполучав би в собi всi прикмети сильного  робiтника,  рицаря  i
начальника,- такого ?й досi не траплялося бачити.
   Нараз захрустiв лiм, i грiзно-люто випав на ловцiв величезний  медвiдь.
Вiн бiг зразу на чотирьох  лапах,  але,  побачивши  перед  собою  ворогiв,
звiвся на заднi лапи, а в переднi вхопив бурею вiдломаний  буковий  конар,
викручуючи ним довкола себе i видаючи час вiд часу з горла уриваний, немов
визиваючий рик.
   На становищi супроти звiра були два пiдгiрськi  бояри,  з  тих,  що  то
найголоснiше перехвалювалися i хотiли перед усiми  показатися  мисливцями.
Побачивши страшного ворога тут же перед собою, вони зблiдли й  затремтiли.
Але скритися, тiкати не уходило,- треба було ставити  чоло,  будь-що-будь.
Двi стрiли вилетiли рiвночасно з двох лукiв, але  одна  хибила,  свиснувши
медведевi понад вуха, а друга влучила звiра в бiк, не зранивши  значно,  а
тiльки роздразнивши  безмiрно.  Величезним  скоком  пiдплигнув  медвiдь  i
шпурнув на одного ловця свою зброю --  буковий  конар,  який  зi  страшною
силою гепнувся о дерево. Тодi, не зупиняючись анi на хвильку  i  не  даючи
ворогам часу до намислу, медвiдь кинувся на одного з них, що саме стояв на
його протоптанiй стежцi. Ратище блисло  в  тремтячiй  руцi  боярина,-  вiн
хотiв кинути ним на звiра.
   - Не кидай! - крикнув тривожно Максим,  надбiгаючи  i  ведучи  з  собою
помiч загроженим боярам, Тугара Вовка  i  ще  одного  боярина,-  не  кидай
ратище, але настав поприбiч i боронися!
   Але боярин не слухав i кинув ратище на  звiра.  Розмах  був  невеликий,
рука боярина тремтiла, медвiдь був уже на яких  п'ять  крокiв,-  от  i  не
диво, що ратище слабо зранило звiра  в  передню  лопатку.  Вхопив  медвiдь
дрючину, розломив ?? i зi страшним риком  кинувся  на  свого  ворога.  Той
держав уже в руках простого, на оба боки острого  меча,  що  його  називав
медвiдником, i готовився вiпхнути його вiстря в груди звiровi. Але  вiстря
поховзлося по костi i застряло в лопатцi, i звiр  ухопив  боярина  в  сво?
страшнi, залiзнi обiйми. Страшенно скрикнула нещаслива жертва;  захрустiли
костi пiд медведячими зубами. Цiла та страшна  i  дрожжю  проймаюча  подiя
ско?лася так раптовно, так несподiвано, що, заким Максим  мiг  надбiгти  з
пiдмогою, вже боярин, хриплячи в передсмертних судорогах, лежав на  землi,
а над ним стояв кровавий медвiдь, вискаливши сво? страшеннi зуби i  ревучи
на весь лiс з болю вiд одержаних ран.
   Дрож пройшла у всiх по тiлi на  той  вид:  бояри  стали,  мов  укопанi.
Тiльки Максим спокiйно наложив стрiлу на свiй роговий  лук,  пiдiйшов  два
кроки ближче до медведя i, прицiлившися одну хвилину, пустив  йому  стрiлу
просто в серце. Мов ножем перетятий, урвався рик звiра,  i  вiн  повалився
трупом на землю.
   Не ревiли роги, не лунали веселi оклики по  тiй  новiй  побiдi.  Бояри,
покинувши сво? становища, збiглися на мiсце нещастя. Хоч i  як  вони  були
загартованi в вiйнах, привикли бачити смерть бiля себе, але вид кровавого,
поторощеного та пошарпаного трупа витиснув iз усiх грудей важкий зойк.
   Мирослава вхопилась за груди i вiдвернула очi.  Тухольськi  пасемцi  на
сплетенi з галуззя мари положили трупа, а за ним потягли i медведя. Понура
мовчанка залягла над товариством. Велика калюжа кровi блискотiла до  сонця
i нагадувала всiм, що тут iще перед хвилею  стояв  живий  чоловiк,  батько
дiтям, веселий, охочий i повний надi?,  а  тепер  з  нього  лишилася  лише
безформна купа кровавого м'яса. У велико? частi  бояр  вiдiйшла  охота  до
ловiв.
   - Цур ?м, тим проклятим медведям! -  говорили  деякi.-  Нехай  тут  хоч
жиють, хоч гинуть собi, чи ж нам для них наражувати сво? життя?
   Але Тугар Вовк, а особливо Мирослава  й  Максим,  налягали  конче,  аби
кiнчити розпочате дiло. Бояри вкiнцi пристали, але якось дуже не радi були
вертати на сво? становища.
   - Позвольте менi, бояри, слово сказати,- заговорив до них Максим.-  Мо?
товаришi тухольцi замкнули вихiд i не  пустять  анi  одного  звiра  вiдси.
Тим-то нам непотрiбно розходитися вiддалiк одним вiд одних. Найлiпше буде,
думаю, роздiлитися нам на двi ровти i йти понад самi кра? пропасти по обох
боках. Так ми зможемо найлiпше зiгнати все до  середини,  а  там  разом  з
тухольськими пасемцями обступимо густою лавою i вистрiля?мо до одного.
   - Авжеж, авжеж, що  так  лiпше!  -  крикнули  деякi  бояри,  не  бачучи
насмiшливого усмiху, що перелетiв по устах Максима.
   Тодi товариство роздiлилося. Одну ровту провадив Тугар  Вовк,  а  другу
Максим. Мирослава з власно? охоти прилучилася до друго? ровти, хоч i  сама
не могла собi вияснити для  чого.  Мабуть,  шукала  небезпеки,  бо  Максим
виразно казав, що дорога друго? ровти небезпечнiша.
   Знов заграли роги, i обi ровти розiйшлися. Ловцi  йшли  де  парами,  де
одинцем, то сходячись, то розходячись, щоб вишукувати дорогу.  Купами  йти
було зовсiм неможливо. Зближались уже до самого верха; верх сам був голий,
але понижче був цiлий вал камiння, звалищ i  вивертiв.  Туди  пройти  було
найтруднiше i найнебезпечнiше.
   В однiм мiсцi стирчала купа звалищ, мов висока башта. Ломаччя,  камiння
i навiяне вiд давнiх-давен листя загороджувало, бачилось,  усякий  приступ
до  природно?  твердинi.  Максим  поповз  понад  самим  кра?м  глибочезно?
пропастi, чiпляючись де-де моху та  скальних  обривiв,  щоб  туди  винайти
прохiд. Бояри ж, не навиклi до таких  неприступних  i  карколомних  дорiг,
пiшли здовж валу, надiючись найти далi перерву i обiйти його.
   Мирослава зупинилася, немов щось держало ?? близ Максима; ?? бистрi очi
вдивлювалися пильно в настобурчену перед нею стiну лому, шукаючи хоч би  й
як трудного проходу. Недовго так i вдивлялася, але смiло почала  вдиратися
на великi кам'янi брила та виверти, що завалювали прохiд. Стала на версi i
гордо озирнулася довкола. Бояри вiдiйшли вже були досить  далеко,  Максима
не видно, а  перед  нею  безладна  сутолока  скал  та  ломiв,  через  яку,
бачилось, прохiд був неможливий. Але нi!  Онтам,  трохи  вiддалiк,  лежить
величезна смерека кладкою понад те пекло,туди безпечно  можна  перейти  до
вершка! Недовго думаючи, Мирослава пустилася на ту кладку. А вступаючи  на
не?, ще раз озирнулася  i,  горда  зi  свого  вiдкриття,  приложила  гарно
точений рiг  до  сво?х  коралевих  уст  i  затрубила  на  весь  лiс.  Луна
покотилася полонинами, розбиваючись у дебрях та зворах  чимраз  на  бiльше
часток, аж поки не сконала десь у далеких, недоступних гущавинах. На голос
Мирославиного рога вiдiзвався здалека рiг ?? батька, а там  i  роги  iнших
бояр. Ще хвильку завагувалася Мирослава, стоячи високо на вивертi. Смерека
була дуже стара i наскрiзь порохнява, а в споду, в  непрогляднiй  гущавинi
ломiв, здавалось ?й, що чу?  легкий  хрускiт  i  муркотання.  Прислухалася
лiпше - не чути нiчого. Тодi вона смiло ступила на свою кладку. Але  ледве
уйшла  з  п'ять  крокiв,  коли  разом  затрiщала  перетрупiшiла   смерека,
зломалася пiд ногами Мирослави, i смiла дiвчина враз iз перегнилим  трамом
упала додолу, в ломи та звалища.
   Впала на ноги, не попускаючись сво?? збро?.  В  руках  стискала  сильно
срiблом оковане ратище; через плечi у не? висiли мiцний лук i сагайдак  зi
стрiлами, а за гарним шкiряним  поясом,  що,  мов  вилитий,  обхапував  ??
стрункий дiвочий стан, застромлений був топiр i широкий мисливський нiж  з
кiстяними черенцями.  Звалившись  несподiвано  в  тьмаву  пропасть,  вона,
проте, не почула анi на хвилю страху, а тiльки почала  озиратися  довкола,
щоб доглядiти який вихiд. Зразу не  могла  нiчого  виразно  добачити,  але
швидко ?? очi привикли до пiвсумерку, i тодi побачила такий вид, котрий  i
найсмiлiшого мiг переняти смертельною  тривогою.  Не  далi,  як  на  п'ять
крокiв, перед нею лежала величезна медведиця в гнiздi коло сво?х молодих i
гнiвними, зеленкуватими очима глядiла на  несподiваного  гостя.  Мирослава
затремтiла. Чи вдаватися в боротьбу зi страшним звiром, чи шукати виходу i
спровадити помiч? Але нелегко було знайти вихiд; довкола  ?жилися  ломи  й
обриви скал, i хоч перелiзти через них з тяжким трудом було би  можна,  то
на  очах  дикого  звiра  була  така  робота  крайн?  небезпечна.   Недовго
надумуючись, рiшилася Мирослава не зачiпати звiра, лиш боронитися  в  разi
нападу, а тим часом дати трубою тривожний  знак  i  закликати  помiч.  Але
скоро тiльки вона затрубила, медведиця  схопилася  з  леговища  i,  виючи,
кинулась до не?. Не час було Мирославi братися до лука,-  звiр  був  надто
близько. Вона вхопила обома руками ратище i, опершись плечима  о  кам'яний
облаз, наставила  його  насупротив  медведицi.  Звiр,  побачивши  блискуче
залiзне вiстря, зупинився. Обi неприятельки стояли  так  довгу  хвилю,  не
зводячи ока одна з одно?, не схибляючи анi одним рухом зi свого становища.
Мирослава не смiла перша нападати  на  медведицю;  медведиця  знов  шукала
очима, куди би напасти на ворога. Раптом медведиця вхопила в переднi  лапи
великий камiнь  i,  зводячись  на  заднi  ноги,  хотiла  шпурнути  ним  на
Мирославу. Але в тiй самiй хвилi, коли зводилася на заднi ноги,  Мирослава
одним  могучим  рухом  пхнула  ?й  ратище  мiж  переднi  лопатки.  Рикнула
страшенно медведиця i перевернулась горiлиць, обiллявшися кров'ю. Але рана
не була смертельна, i медведиця швидко зiрвалася на  ноги.  Кров  текла  з
не?, та, незважаючи на бiль, вона знов кинулася  на  Мирославу.  Небезпека
була страшна. Розжертий  звiр  садив  просто,  грозячи  вже  тепер  сво?ми
страшними зубами. Один рятунок для Мирослави був - видряпатися на облаз, о
котрий була оперта плечима. Хвилька, один рух,- i вона стояла  на  облазi.
На серцi в не? полегшало,- тепер ?? положення не було таке небезпечне,  бо
в разi  нападу  могла  вдарити  звiра  згори.  Та  ледве  Мирослава  могла
дослiдити, що робить медведиця,  а  вже  звiрюка  стояла  близько  не?  на
каменi, ревучи грiзно i рознявши закровавлену пащеку. Зимний пiт  виступив
на чолi Мирослави; вона бачила, що тепер настала рiшуча хвиля, що  на  тiй
вузькiй кам'янiй плитi мусить розiгратися боротьба на життя i смерть i  що
того буде побiда, хто зможе вдержатися на тiм становищi й зiпхнути з нього
противника. Медведиця була вже близько;  Мирослава  пробувала  заставитися
вiд не? ратищем, але медведиця вхопила дрючину зубами i  шарпнула  ??  так
сильно, що мало не зiпхнула Мирославу з каменя; ратище  виховзлось  ?й  iз
рук, i звiр кинув ним геть у ломи.
   "Тепер прийдеться загибати!"  -  блиснуло  в  думцi  в  Мирослави,  але
вiдвага не покинула ??. Вона вхопила обома руками топiр i стала  мiцно  до
остатньо? оборони. Звiр сунув чимраз ближче; гарячий його вiддих чула  вже
Мирослава на  сво?м  лицi;  мохната  лапа,  насторожена  острими  кiгтями,
грозила ?? грудi,-ще хвиля, i ?й довелось би, пошарпанiй, кровавiй, упасти
з каменя, бо топорище було закоротке супроти лап величезного звiра.
   - Рятунку! - скрикнула у смертельнiй тривозi Мирослава, i в  тiй  хвилi
понад ?? головою блиснуло ратище, i пхнута в горло медведиця, мов  колода,
впала  з  каменя.  В  щiлинi  кам'яних  звалищ  понад  головою   Мирослави
показалося радiсне, живим огнем палаюче лице Максима Беркута. Один вдячний
погляд урятовано? дiвчини проняв Максима наскрiзь. Але слова не  було  мiж
ними анi одного. На  те  не  було  часу.  Медведиця  ще  жила  i,  ревучи,
зiрвалася з мiсця. Одним скоком була  вона  коло  сво?х  молодих,  що,  не
розумiючи цiло? то? страшно? боротьби, бавилися i переверталися в  гнiздi.
Обнюхавши ?х, медведиця кинулася знов до Мирослави. На се  Мирослава  була
приготована i, пiднявши обiруч топiр, одним замахом розрубала  ним  голову
медведицi. Впала опосочена звiрюка i, метнувши собою кiлька разiв у  боки,
сконала.
   Тим часом  i  Максим,  продершися  крiзь  наваленi  ломи,  станув  обiк
Мирослави. В очах дiвчини заблисли двi перловi сльози, i,  не  кажучи  анi
слова, вона гаряче стиснула руку свого порятiвника.  Максим  чогось  немов
змiшався, почервонiв, спустив очi i, зупиняючись, проговорив:
   - Я чув твiй тривожний знак... але не знав, де ти... Богу дякувати,  що
й так додряпався!
   Мирослава все ще стояла на мiсцi, держачи руку гарного парубка в  сво?й
руцi i дивлячись у  його  хороше,  сонцем  опалене  i  здоровим  рум'янцем
осяяне, одверте, щире лице. В тiй хвилi  вона  не  почувала  нiчого,  крiм
вдячностi  за  рятунок  вiд  нехибно?  смертi.  Але,  коли  Максим,  трохи
осмiлившись, стиснув ?? нiжну, а так сильну руку, тодi  Мирослава  почула,
як щось солодко защемiло ?? коло серця, як лице  ??  загорiлось  стидливим
рум'янцем - i вона  спустила  очi,  а  слово  подяки,  котре  готове  було
вилетiти з ?? уст, так i завмерло на губах i розiллялось  по  лицi  дивним
чаром розгаряючого сердечного чуття.
   Максим перший отямився. В його серцi, смiлiм i чистiм, як щире  золото,
вiдразу блиснула щаслива думка,  котра  тут  же  перемiнилася  в  незломне
рiшення. Се вернуло йому всю смiлiсть i певнiсть поступування.  Приложивши
рiг до уст, вiн затрубив  радiсно  на  знак  побiди.  Тут  же,  за  стiною
вивертiв, обiзвалися роги Тугара й iнших бояр.
   Звинна, як вивiрка, Мирослава швидко видряпалась назад на  той  вал,  з
якого була впала, i вiдтам оголосила цiлому стрiлецькому  товариству  свою
пригоду i помiч, яко? дiзнала вiд Максима. З трудом видряпався сюди  Тугар
Вовк, а за ним i iншi бояри;  Тугар  довго  держав  доньку  в  обiймах,  а
побачивши кров на ?? одежi, аж затремтiв.
   - I ти, ти, моя доню, була в такiй небезпецi!  -  I  вiн  раз  по  разу
обнiмав доньку, немов боячись утратити ??.
   Потiм вiн злiз униз до  Максима,  що  порався  коло  медведицi  i  коло
молодих медведят.  Молодi,  що  не  знали  ще  свого  ворога  в  чоловiцi,
муркотiли любенько в гнiздi i бавились собi, мов малi песики; вони  давали
себе гладити руками i зовсiм не боялися людей. Максим узяв ?х  на  руки  i
положив перед Мирославою й Тугаром.
   - Оте? ваша здобич! - сказав вiн.- Ви чей же радо приймете в сво?м домi
таких гостей.
   Згромадженi бояри глядiли то радiсно на малi медведята, то  зо  страхом
на вбиту медведицю, обзирали рани i подивляли силу i  смiлiсть  Мирослави,
що могла вдатися в боротьбу з такою страшною звiрюкою.
   -О, нi,-сказала смiючись Мирослава,-без помочi отсього чесного  молодця
була б я тепер лежала так, як сеся звiрюка, пошарпана й закровавлена! Йому
вiд мене належиться велика подяка.
   Тугар Вовк якось немов нерадо слухав то? бесiди сво?? доньки. Хоч i  як
вiн любив ??, хоч i як радувався ?? вибавленням iз велико? небезпеки,  але
все-таки вiн волiв би був, якби вибавив його доньку боярський  син,  а  не
сей простий тухольський мужик, не сей "смерд", хоч i як зрештою той  смерд
умiв подобатися Тугаровi. Та все-таки йому, гордому бояриновi, що вирiс  i
велико? честi  дослужився  при  князiвськiм  дворi,  важко  було  прилюдно
вiддавати подяку за вирятування доньки мужиковi. Але  нiщо  було  дiяти...
Обов'язок вдячностi так був глибоко вкорiнений у наших рицарських предкiв,
що й Тугар Вовк не мiг вiд нього виломатися. Вiн узяв Максима  за  руку  i
випровадив його наперед.
   - Молодче,-сказав вiн,-донька моя, ?дина моя дитина,  говорить,  що  ти
вирятував ?? життя з велико? небезпеки. Я не  маю  причини  не  вiрити  ??
слову. Прийми ж за сво? чесне дiло подяку вiтця, котрого вся любов  i  вся
надiя в тiй однiй дитинi. Я не знаю, чим  тобi  можемо  вiдплатити  за  се
дiло, але будь певний, що скоро се коли-будь буде в мо?й силi,  то  боярин
Тугар Вовк не забуде того, що тобi завдячу?.
   Максим стояв при тих словах мов  на  гранi.  Вiн  не  привик  до  таких
прилюдних похвал i зовсiм не надiявся, анi не бажав нiчого подiбного.  Вiн
змiшався при боярських похвалах i не знав, чи  вiдповiдати  що-небудь,  чи
нi, а вкiнцi сказав коротко:
   - Нема за що дякувати, боярине! Я зробив те, що кождий  на  мо?м  мiсцi
зробив би,- за що ж тут дякувати? Нехай донька твоя буде здорова,  але  на
вдячнiсть нiяку я не заслужив.
   Сказавши се, вiн пiшов, аби закликати сво?х тухольських товаришiв.  При
?х помочi медведицю швидко обдерто зi шкiри, а малi  медведята  перенесено
на збiрне мiсце, вiдки цiле товариство по  скiнченню  ловiв  мало  удатися
назад до табору.
   Сонце доходило вже полудня  i  сипало  гаряче,  золотисте  промiння  на
тухольськi гори; розiгрiта живиця сильнiше запахла в лiсах; гордо i тiльки
десь-колись помахуючи розпластаними крилами, плавав  яструб  високо  понад
полонинами в лазуровiм океанi. Тиша стояла  в  природi.  Тiльки  з  одного
пригiрка  Зелеменя  лунали  голоси  ловецьких  труб  i  крики   ловецького
товариства. Лови скiнчилися, хоч i не зовсiм  щасливо.  На  дрючках  несли
тухольськi парубки поперед ловцями три медведячi  шкiри  i  в  мiшку  дво?
медведят, а на ношах iз галуззя несли  боярськi  слуги  позаду  товариства
окровавленого, задубiлого вже трупа  нещасливого  боярина,  що  погиб  вiд
медведячих лап.
   Швидко пiд проводом Максима дiйшло товариство до  мисливського  табору.
Лови були скiнченi. Сьогоднi ще  хотiло  цiле  товариство  вертати  домiв,
зараз, скоро лише по обiдi. Дорога була вправдi  не  близька,  але  Максим
обiцяв випровадити товариство простiшою лiсовою стежкою до Тухлi, а вiдтам
до двора Тугара Вовка. Тухольськi пасемцi, скоро тiльки  пообiдали,  зараз
пiшли наперед до домiв; Максим лишився  з  боярами,  поки  слуги  здiйняли
табiр i попрятали  всi  кухоннi  та  ловецькi  знаряди;  тодi  й  боярське
товариство вирушило в дорогу з поворотом додому. II
   Стародавн? село Тухля - се була велика гiрська оселя з двома чи  трьома
чималими присiлками, всього коло  пiвтора  тисячi  душ.  Село  й  присiлки
лежали не там, де лежить теперiшня Тухля,  але  геть  вище  серед  гiр,  у
просторiй подовжнiй долинi, що тепер  поросла  лiсом  i  зоветься  Запалою
долиною. В тi давнi часи, коли йде наше оповiдання, Запала долина не  була
поросла лiсом, але, навпаки,  була  управлена  i  годувала  сво?х  жильцiв
достатнiм хлiбом. Простягаючись звиш пiвмилi вдовж, а мало  що  не  чверть
милi в  ширину,  рiвна  й  намулиста,  обведена  з  усiх  бокiв  стрiмкими
скалистими стiнами, високими декуди на три або й чотири сажнi, долина тота
була немов величезним кiтлом, iз якого вилито воду. I певно, що воно й  не
iнакше було. Чималий гiрський потiк впадав вiд сходу до то? долини високим
на пiвтора сажня водопадом, прориваючи собi  дорогу  помiж  тiснi,  твердi
скали, i, обкрутившися вужакою по долинi, випливав на захiд у таку ж  саму
тiсну браму, розбиваючись  помiж  гладкi  кам'янi  стiни  i  гуркотячи  ще
кiлькома водопадами, поки чверть милi понижче не впав  до  Опора.  Високi,
стрiмкi береги тухольсько? кiтловини покритi були темним смерековим лiсом,
що надавав самiй долинi iюзiр ще бiльшого заглиблення i  яко?сь  пустинно?
тишi та вiдрубностi вiд усього свiту.  Так,  справдi,  се  була  величезна
гiрська кри?вка, з усiх бокiв тiльки з великим трудом доступна,- але  такi
були в тих часах ненастанних вiйн, усобиць i  нападiв  майже  всi  гiрськi
села, i тiльки дякуючи тiй сво?й неприступностi, вони  змогли  довше,  нiж
подiльськi села, охоронити сво? свобiдне,  староруське  громадське  життя,
яке деiнде силувалися чимраз бiльше  пiдiрвати  гордi,  вiйнами  збагаченi
бояри.
   Тухольський народ жив головно скотарством. Тiльки та долина, де  лежало
село, а також кiлька поменших порiчин, не покритих  лiсом,  надавалися  до
хлiборобства i видавали щороку багатi збори вiвса, ячменю i проса. Зате  в
полонинах,  що  були,  так  само,  як  i  всi  доокружнi  лiси,  власнiстю
тухольсько?  громади,  паслися  великi  отари  овець,  у  котрих  спочивав
головний скарб тухольцiв: з них вони добували собi одежу й страву,  омасту
й м'ясо.
   В лiсах довкола села  паслися  корови  i  воли;  але  сама  мiсцевiсть,
гориста, скалиста й неприступна, забороняла держати багато тяжко?  рогато?
худоби. Другим головним джерелом достатку тухольцiв були лiси. Не говорячи
вже про дрова, котрих мали безплатно i на топливо, i  на  всякi  будинки,-
лiси достачали тухольцям звiрини, лiсових овочiв  i  меду.  Правда,  життя
серед лiсiв i недоступних диких гiр було тяжке, було ненастанною вiйною  з
природою: з водами, снiгами, диким звiром i дикою, недоступною  околицею,-
але тота боротьба вироблювала силу, смiлiсть i промисловiсть народу,  була
пiдставою й пружиною його сильного, свобiдного громадського ладу.
   Сонце вже геть схилилося з полудня, коли з високого верха в  тухольську
долину спускалося знайоме нам ловецьке  товариство  пiд  проводом  Максима
Беркута. Передом iшов Тугар Вовк з донькою i з Максимом, решта  товариства
ступала за  ними  невеличкими  купками,  гуторячи  про  перебутi  лови  та
ловецькi пригоди. Перед очима  товариства  розкрилася  тухольська  долина,
облита гарячим сонячним промiнням, мов велике зелене озеро  з  невеличкими
чорними острiвцями. Круг не?, мов  височезний  паркан,  бовванiли  кам'янi
стiни, по яких п'ялися де-де пачоси зелено? ожини  та  корчi  лiщини.  При
входi в долину ревiв водопад, розбиваючись  о  камiння  срiблястою  пiною;
поуз водопаду викутий був у скалi вузький вивiз, яким iшлося вгору i  далi
понад берегом потока через верхи i полонини аж до угорсько? кра?ни; се був
звiсний  тодiшнiм   гiрнякам   "тухольський   прохiд",   найвигiднiший   i
найбезпечнiший пiсля дуклянського: десять дооколичних громад, з галицького
i з угорського боку, працювали майже  два  роки  над  виготовленням  сього
проходу. Тухольцi вложили найбiльше працi в те дiло, тож гордилися ним, як
сво?м.
   - Гляди, боярине,- сказав Максим, зупиняючись над водопадом при входi в
крутий, у каменi кований  вивiз,-  гляди,  боярине,  се  дiло  тухольсько?
громади! Геть ось туди через Бескиди тягнеться  сеся  дорога,  перша  така
дорога в верховинi. Мiй батько сам витичував ?? на протягу  п'ятьох  миль;
кождий мiсток, кожда закрутина, кождий вивiз на тiм протязi  зроблений  за
його показом.
   Боярин неохiтно якось поглянув горами, куди  на  далекий  протяг  понад
потоком вилася мiж скалами протерта  гiрська  дорога.  Потiм  глянув  долi
вивозом i похитав головою.
   - Твiй батько ма? велику власть над громадою? - спитав вiн.
   - Власть, боярине? - вiдказав здивований Максим.-Нi, власти у  нас  над
громадою не ма? нiхто: громада ма? власть сама, а бiльше  нiхто,  боярине.
Але мiй батько досвiдний чоловiк i радо служить громадi. Як  вiн  говорить
на радi громадськiй, так не зумi? нiхто в цiлiй верховинi. Громада  слуха?
батьково? ради,- але власти батько мiй не ма? нiяко? i не жада? ??.
   Очi Максима блищали огнями гордостi й подиву, коли  говорив  про  свого
батька. Тугар Вовк при його словах у задумi похилив голову; зате Мирослава
глядiла на Максима, не зводячи з нього  очей.  Слухаючи  Максимових  слiв,
вона чула, що його батько ста?ться  для  не?  таким  близьким,  таким  мов
рiдним чоловiком, немов вона вiк жила пiд його батькiвською опiкою.
   Але Тугар Вовк ставав чимраз бiльше понурий, чоло його морщилося i  очi
з виразом давно здержуваного гнiву звернулися на Максима.
   - То се твiй батько бунту? тухольцiв против мене i против князя?-спитав
вiн нараз терпким, рiзким тоном. Немов болющий  дотик,  вразили  тi  слова
Мирославу; вона зблiдла i позирала то на батька, то на Максима. Але Максим
цiлком не змiшався вiд тих слiв, а вiдповiв спокiйно:
   - Бунту? громаду, боярине? Нi, се тобi неправду  сказано.  Вся  громада
гнiвна на тебе за те, що ти присвою?ш собi громадський лiс i полонину,  не
спитавши навiть громади, чи схоче вона на те пристати, чи нi.
   - А так, ще питатися вашо? громади! Менi князь дарував той лiс  i  тоту
полонину, i менi нi в кого бiльше дозволятися.
   - Те самiсiньке й говорить громадi  мiй  батько,  боярине.  Мiй  батько
уцитьку? громаду i радить пiдождати аж до громадського суду, на котрiм  те
дiло розбереться.
   - Громадського суду! - скрикнув Тугар Вовк.- То  й  я  мав  би  ставати
перед тим судом?
   - Думаю, що й тобi самому се буде пожадане. Ти будеш мiг усiм  доказати
сво? право, вспоко?ти громаду.
   Тугар Вовк вiдвернувся.  Вони  йшли  далi  вивозом,  який  закручувався
насерединi, щоб зробити дорогу  не  так  похилою  i  не  так  небезпечною.
Максим, iдучи позаду, не зводив очей iз Мирослави. Але його лице не яснiло
вже таким чистим щастям, як недовго перед тим. Чим чорнiша хмара  гнiву  й
невдоволення залягала на чолi ?? батька, тим виразнiше почував Максим,  що
мiж ним i Мирославою розверта?ться глибока пропасть. Притiм вiн, дитя гiр,
не знаючи великого свiту i високих боярських замислiв, i  не  догадувався,
яка широка i глибока була та пропасть на самiм дiлi.
   Зiйшли вже на долину. Пiд водопадом творив потiк просторий, спокiйний i
чистий, мов сльоза, ставок. При його берегах стояли великi шапки перлово?,
шипучо? пiни; дно на?жене було великими й малими  обломами  скал;  прудкi,
мов  стрiла,  пструги  блискали  помiж  камiнням  сво?ми  перлово-жовтими,
червоно цяткованими боками; в глибинi затоки долi  кам'яною  стiною  ревiв
водопад, мов живий срiбний стовп, граючи до сонця всiми барвами веселки.
   - Що за пречудове мiсце,- аж скрикнула Мирослава, вдивляючися в водопад
i наваленi в глибинi дико пошарпанi скали,  обведенi  згори  темно-зеленою
габою смерекового лiсу.
   - Се наша Тухольщина, наш рай! - сказав Максим, обкидаючи оком  долину,
i гори, i водопад з такими гордощами, з якими мало котрий цар обзира? сво?
царство.
   - Тiлько менi ви затрою?те життя в тiм раю,- сказав гнiвно Тугар Вовк.
   Нiхто не вiдзивався на тi слова; всi тро? йшли мовчки дальше.  Ось  уже
доходили до сел, що розкинулося густими купами порядних, драницями  критих
хат, густо обсаджене рябиною, вербами та розлогими грушами. Народ робив  у
полю; тiльки старi дiди, поважнi, сивобородi, походжали коло хат, то  дещо
тешучи, то плетучи сiтi на звiра та на рибу, то розмовляючи про громадськi
дiла. Максим кланявся ?м i вiтав ?х голосно,  приязно;  далi  й  Мирослава
почала вiтати старих тухольцiв, що стояли на  дорозi;  тiльки  Тугар  Вовк
iшов понурий та нiмий, навiть поглянути не хотiв на тих смердiв, що  смiли
супротивлятися волi його князя.
   Аж ось насеред села з ними пострiчалася  дивна  компанiя.  Три  старцi,
убранi по-празничному, несли дорогою на високiй, гарно точенiй  i  оздiбно
срiблом  окованiй  дрючинi  великий,  також   срiблом   окований   ланцюг,
вироблений суцiльно з одно? штуки дерева в видi перстеня,  нерозривного  i
замкнутого в  собi.  Понад  тим  ланцюгом  повiвала  червона  кармазинова,
срiблом вишивана хоругов. Три старцi йшли повiльно. Перед кождим  дворищем
вони зупинялися i викликали  голосно  хазя?в  по  iм'ю,  а  коли  той  або
хто-будь iз жильцiв дворища явився, вони говорили:
   - Завтра на копу! - i йшли дальше.
   - Се що  за  дивоглядiя?  -  спитав  Тугар  Вовк,  коли  старцi  почали
наближатися до них.
   - Хiба ж ти не видав ще такого? - спитав його здивований Максим.
   - Не видав. У нас коло Галича нема такого звичаю.
   - На копу скликають, на раду громадську,- сказав Максим.
   - Я гадав, що попи з корогвою,- почав насмiхатися Тугар.-  У  нас  коли
скликають на копу, то скликають потиху, передаючи з  хати  до  хати  копне
знамено.
   - У нас копне знамено обноситься  по  селi  отсими  закличниками;  вони
повиннi кождого громадянина по iм'ю закликати на копу. I  тебе  закличуть,
боярине.
   - Нехай собi кличуть, я не прийду! Нiчого мене не обходить ваша копа. Я
тут iз княжо?  волi  i  можу  сам  збирати  копу,  коли  буду  вважати  се
потрiбним.
   - Ти - сам... збирати копу? - спитав  зачудований  Максим.-  Без  наших
закличникiв? Без нашого знамена?
   - У мене сво? закличники i сво? знамено.
   - Але ж на твою копу нiхто з наших громадян не пiде.  А  наша  копа  як
осудить, так у нашiй громадi й буде.
   - Побачимо!-сказав гнiвно й уперто Тугар Вовк.
   В ту саму пору наблизилися  нашi  пiшоходи  до  закличникiв.  Побачивши
боярина, закличники поставили знамено, а один iз них вiдозвався:
   - Боярине Тугаре Вовче!
   - Ось я,вiдповiв боярин понуро.
   - Завтра на копу!
   - Чого?
   Але закличники на се не вiдповiли нiчого i пiшли дальше.
   - Не ?х дiло,  боярине,  говорити  чого,-  пояснив  Максим,  стараючись
якмога втихомирити нехiть боярина  до  тухольсько?  громадсько?  ради.  По
довшiй мовчанцi, пiд час котро? вони все йшли  селом,  Максим  знов  зачав
говорити:
   - Боярине, позволь менi, недосвiдному, молодому, сказати тобi слово.
   - Говори! - сказав боярин.
   - Прийди завтра на копу!
   - I пiддатися вашому холопському судовi?
   - Що  ж,  боярине,  тухольська  громада  судить  по  справедливости,  а
справедливому судовi хiба стид пiддатися?
   - Таточку! - вмiшалася й Мирослава до то? розмови.- Зроби так, як  каже
Максим! Вiн добре каже! Вiн урятував мо? життя,- вiн же ж не хотiв би тобi
зле радити; вiн зна? добре тутешнi звича?.
   Тугар Вовк знехотя всмiхнувся на ту правдиво жiночу  логiку,  але  чоло
його швидко знов наморщилося.
   - I вже ти протуркала  менi  ушi  тим  Максимом!  -  сказав  вiн.-  Ну,
урятував тобi життя, я i вдячний йому за те i, коли хочеш, дам  йому  пару
волiв. Але тут знов о iншi рiчi йде, до яких не слiд мiшатися нi тобi,  нi
Максимовi.
   - Нi, боярине,- вiдповiв на се Максим,- ти чей не схочеш  унизити  мене
вiдплатою за мо? незначне дiло. Анi я, анi мiй батько не  приймемо  нiяко?
вiдплати. А то, що я тебе прошу прийти завтра на копу, я роблю  тiлько  зi
щиро? прихильности. Я рад би, боярине,  щоб  мiж  тухольською  громадою  i
тобою була згода.
   - Ну, нехай i так,- сказав вкiнцi Тугар Вовк,- прийду  завтра  на  тоту
вашу раду, але не на те, щоб ?й пiддатися, а лиш на те, щоб  побачити,  що
се за рада буде.
   - Прийди, боярине, прийди,- скрикнув радiсно Максим,- побачиш  сам,  що
тухольська громада вмi? бути справедливою.
   Приречення Тугара Вовка облегшило серце Максимовi.  Вiн  став  веселий,
говiркий, показував Мирославi направо i налiво, що було гарного й цiкавого
довкола, а гарного й цiкавого було багато. Нашi пiшоходи були  саме  серед
села i на серединi тухольсько? долини. Стрiмкi скалистi  береги  кiтловини
свiтилися по обох боках далеко, мов рiвнi, високi  мармуровi  мури.  Потiк
плив посеред села, тут же бiля дороги, шумiв i  пiнився,  розбиваючись  по
каменях, котрими усiяне було його дно, i навiваючи  свiжий  холод  на  всю
долину. По обох боках потока, якого береги були досить високi, прорiзанi в
намулi давнього озера, побудованi були кашицi (загати) з рiчного камiння i
грубих смерекових палiв та колод, щоб охоронити  село  вiд  виливу.  Всюди
через потiк поробленi були  вигiднi  з  поруччями  кладки,  а  зараз  поза
кашицями йшли скопанi грядки з фасолею  й  горохом,  що  вилися  вгору  по
тичинню, з буряками  й  капустою,  а  також  загони  пшеницi,  що  чистими
ясно-зеленими пасмугами простягалися далеко поза хати. Хати  були  порядно
обгородженi i гарно удержуванi; стiни з гладкого  дилиння,  не  обмазаного
глиною, але кiлька разiв до року митого i скобленого рiчними  черепницями;
тiльки там, де одна долина сходилася з другою, в  вузьких  пасмугах  стiни
були полiпленi глиною i побiленi паленим вапном  i  виглядали  дуже  гарно
серед зелених верб i груш. При входi до кожного дворища стояли  двi  липи,
мiж якими прив'язанi були гарно плетенi в усякi узори  ворота.  Майже  над
кождими воротами на жердцi висiла прибита якась хижа птиця:  то  сова,  то
сорока, то ворона, то яструб, то орел, з широко розпростертими  крилами  i
звислою додолу головою; се були знаки духiв -  опiкунiв  дому.  За  хатами
стояли стайнi  та  iншi  господарськi  будинки,  всi  пiд  драницями  i  з
грубезних, тесаних брусiв збудованi;  тiльки  нечисленнi  обороги  були  з
соломи i насторошували де-де сво? золото-жовтi,  острокруглi  чуби  догори
помiж чотирма високими оборожинами.
   - Ось мого батька двiр,- сказав Максим, показуючи на один  двiр,  нiчим
не вiдмiнний вiд iнших. Перед домом не було нiкого, але  дверi  вiд  сiней
були вiдчиненi,  а  в  стiнi  до  полудня  прорубанi  були  два  невеличкi
квадратовi  отвори,  якi  влiтi  оставались  або  зовсiм   створенi,   або
закладались тонкими i напiвпрозiрчастими гiпсовими плитками,  i  на  зиму,
крiм того, забивались дощаними вiконницями. Се були тодiшнi вiкна.
   Мирослава цiкаво позирнула на те гнiздо Беркутiв, над котрого  ворiтьми
справдi висiв недавно вбитий величезний  беркут,  ще  й  по  смертi  немов
грозячи сво?ми могутнiми, залiзними пазурами  i  сво?м  чорним,  у  каблук
закривленим дзюбом. Затишно, супокiйне i ясно було на тiм  обiйстю;  потiк
вiддiлював його вiд гостинця, перекинений широкою кладкою, i журчав  стиха
та плескав кришталевою хвилею о кам'яну  загату.  I  Тугар  Вовк  позирнув
туди.
   - Ага, то тут сидить той тухольський владика. Ну, рад я  пiзнати  його.
Побачимо, що се за птиця!
   Максим хотiв попрощати боярина й його доньку  i  звернути  додому,  але
щось немов тягло його йти з ними дальше. Мирослава немов порозумiла се.
   - Чи вже верта?ш додому? - спитала вона, вiдвертаючись, щоб укрити сво?
помiшання.
   - Хотiв було вертати, але нехай i так,- проведу вас iще  через  тiснину
до вашого двора.
   Мирослава втiшилася, сама не знаючи чого. I знов пiшли вони вниз селом,
гуторячи,  озираючись  на  всi  боки,  любуючись  одно   одним,   голосом,
присутнiстю, одно для другого забуваючи все довкола,  батька,  громаду.  I
хоча в цiлiй розмовi анi одним словом не  згадували  про  себе,  про  сво?
чуття й надi?, але й крiзь найбайдужнiшу ?х бесiду тремтiло тепло молодих,
першою любов'ю огрiтих серць, проявлялася та?мнича сила, що  притягала  до
себе тi двi молодi, здоровi й гарнi iстоти, чистi  та  незопсованi,  що  в
сво?й невинностi навiть не думали про перепони,  якi  мусила  стрiнути  ?х
молода любов.
   I Тугар Вовк, що йшов передом у важкiй, понурiй задумi та мiркував  над
тим, як би то завтра стати гiдно i в цiлiм блиску перед тими  смердами  та
показати ?м свою повагу та вищiсть,- i Тугар Вовк не завважав  нiчого  мiж
молодими людьми; одно тiльки гнiвало його, що той  молодий  парубок  такий
смiлий i так поводиться з ним i з його донькою, мов з рiвними собi. Але до
пори, до часу вiн здержував свiй гнiв.
   Минули вже село i зближалися до того  мiсця,  де  тухольська  кiтловина
замикалася, пропускаючи тiльки вузькою скалистою брамою  потiк  у  долину.
Сонце вже похилилося геть iз полудня i стояло над вершиною  лiсу,  купаючи
сво? скiсне промiння в спiнених хвилях потока. Вiд  скал,  що  затiснювали
виплив потока з тухольсько? долини, лежали вже довгi тiнi; в самiй тiснинi
було  сумрачно,  холодно  i  слизько.  Внизу  розбивалася  вода  потока  о
величезне, купами тут навалене камiння, а вгорi  високо  шумiли  величезнi
смереки i буки. Понад самим потоком з обох бокiв вели прокованi  в  скалах
вигiднi стежки - також дiло тухольцiв. Якась дрож проняла Мирославу,  коли
входила в оту дивовижну "кам'яну браму": чи то вiд пануючого  тут  холоду,
чи вiд вогкостi, чи бог зна? вiд  чого,-  вона  взяла  батька  за  руку  i
притиснулася до нього.
   - Яке страшне мiсце! - сказала вона,  зупиняючись  у  самiй  тiснинi  i
озираючись кругом та догори. I справдi, мiсце було незвичайне, дике. Потiк
був вузький, може, на три  сажнi,  не  бiльше,  завширшки,  i  так  гладко
прорiзаний рвучою гiрською водою в лупаковiй скалi, що  незнающий  був  би
мiг присягнути, що се людських рук робота. А перед  самим  проходом  стояв
насторч величезний кам'яний стовп, у споду геть пiдмитий водою i для  того
тонший,  а  вгорi  немов  головатий,  оброслий  папороттю  та  карлуватими
берiзками. Се був широко звiсний Сторож, котрий, бачилось, пильнував входу
в тухольську долину i готов був упасти на  кождого,  хто  в  ворожiй  цiлi
вдирався б до сього тихого, щасливого закутка. Сам Тугар Вовк почув якийсь
холод за плечима, зирнувши на того страшного Сторожа.
   - Тьфу, яка небезпечна каменюка! - сказав вiн.- Так нависла  над  самим
проходом, що, бачиться, ось-ось упаде!
   - Се святий камiнь, боярине,-  сказав  поважно  Максим,-  йому  щовесни
складають вiнки з червоного огнику,- се наш тухольський Сторож.
   - Ех, все у вас ваше, все у  вас  святе,  все  у  вас  тухольське,-  аж
слухати обридло! - скрикнув Тугар Вовк.-Немов-то  поза  вашою  Тухольщиною
вже й свiта нема!
   - Для нас i справдi нема свiта,- вiдмовив Максим.- Ми  над  усе  любимо
свiй кутик,- коли б так кождий iнший любив свiй кутик, то, певно, всi люди
жили б на свiтi спокiйно й щасливо.
   Максим у сво?й невиннiй щиростi й не розумiв, як  чутко  вколов  вiн  у
серце боярина тими словами. Вiн не завважав також,  якими  злобними  очима
позирнув на нього Тугар Вовк. Звертаючися до Мирослави, Максим мовив  далi
спокiйним, теплим голосом:
   - А про той камiнь, про нашого  Сторожа,  я  вам  оповiм,  що  чув  вiд
батька. Давно то, дуже давно дiялось, ще коли велетнi жили в наших  горах.
То тут, де тепер наша Тухля, стояло велике озеро; сеся кiтловина  була  ще
зовсiм замкнена, i тiлько через верх текла вода. Озеро се було закляте:  в
нiм не було нiчого живого, нi рибки, нi хробачка; а котра звiрина напилася
з нього, мусила згинути; а пташина,  що  хотiла  перелетiти  понад  нього,
мусила впасти в воду i втопитися. Озеро було  пiд  опiкою  Морани,  богинi
смертi.
   Але раз сталося, що цар велетнiв посварився з Мораною i, щоб зробити ?й
наперекiр, ударив сво?м чародiйським молотом о скалу i розвалив стiну, так
що вся вода з заклятого озера виплила i стратила  свою  дивну  силу.  Цiла
околиця раптом ожила; дно озера зробилося плодючою долиною i  зазеленiлося
буйними травами та цвiтами; в потоцi завелися риби, помiж  камiнням  усяка
гадь, у лiсах звiрина, в повiтрi птиця. За те розлютилася Морана, бо  вона
не любить нiчого живого, i закляла  царя  велетнiв  у  отсей  камiнь.  Але
долинi самiй не могла нiчого зробити, бо не могла назад вернути  мертвящо?
води, що виплила з озера; якби була вернула назад усю воду до  краплини  i
заткала отсей в скалi вибитий прохiд, то була би знов царицею наших гiр. А
так, то хоч цар велетнiв i не жи?, та  проте  й  Морана  не  ма?  вже  тут
власти. Але цар не зовсiм погиб. Вiн трива? в тiм  каменi  i  пильну?  се?
долини. Кажуть, що  колись  Морана  ще  раз  iзбере  свою  силу,  щоб  нею
завоювати нашу Тухольщину, але отсей заклятий Сторож упаде  тодi  на  силу
Морани i роздавить ?? собою.
   З дивним чуттям слухала Мирослава то? повiстi: вона глибоко щемiла ?? в
серцi,- ?й так бажалося стати пiд рукою того доброго i  животворного  царя
велетнiв до бою з силою Морани; кров живiше заграла в ?? молодiм серцi. Як
сильно, як гаряче любила вона в тiй хвилi Максима!
   А Тугар Вовк, хоч i слухав Максимово? повiстi, але, бачилось,  не  дуже
вiрив ?й, тiльки ще раз  обернувся,  позирнув  на  кам'яного  тухольського
Сторожа i з погордою всмiхнувся, немов подумав собi: "От дурнi  смерди,  в
якiй дурницi покладають свою гордiсть i свою надiю!"
   Вже нашi пiшоходи минули вузький протiк тухольського потока i вийшли на
ясний свiт. Перед  ?х  очима  раптом  розкинулася  довга,  крутими  горами
обмежена долина Опору, котра ген-ген сходилася з долиною Стрия. Сонце  вже
клонилося на захiд i гарячим пурпуром меркотiло в  широких  хвилях  Опору.
Тухольський потiк скаженими скоками i з лютим шумом гуркотiв  додолу,  щоб
скупатися в Опорi. Його вода, рiзко вiдбиваючи в собi заходову червонiсть,
виглядала неначе кров, що бурха? з величезно? рани. Довкола  шумiли  темнi
вже лiси.
   Хвилю стояли нашi  пiшоходи,  напуваючись  тою  безсмертною  i  живущою
красою природи. Максим немов вагувався на якiйсь думцi, що так i засiла  в
його головi i силомiць просилася на волю. Далi вiн зiбрався з  вiдвагою  i
приблизився до Тугара Вовка, тремтячи й червонiючись.
   - Боярине-батьку,- сказав вiн незвичайно м'яким i несмiливим голосом.
   - Чого тобi треба?
   - Позволь менi бути тво?м найщирiшим слугою...
   - Слугою? Що ж, се нетрудно,- прийди з батьком i  наймись,  коли  конче
хочеш на службу.
   - Нi, боярине, не так ти  зрозумiв  мене...  Позволь  менi  бути  тво?м
сином!
   - Сином? Але ж у  тебе  ?  свiй  батько,  i,  як  чую,  далеко  лiпший,
справедливiший i мудрiший вiд мене, коли завтра буде судити мене!
   Боярин гiрко, ?довито всмiхнувся.
   - Я хотiв сказати,-  поправився  Максим,-  хотiв  сказати  ще  не  так.
Боярине, вiддай за мене доньку свою, котру  я  люблю  дужче  свого  життя,
дужче душi сво??!
   Грiм з ясного неба не був би так перелякав Тугара Вовка, як тi  гарячi,
а при тiм простi слова молодого парубка. Вiн вiдступив два кроки  назад  i
прошибаючим, з гнiвом i погордою змiшаним поглядом мiрив  бiдного  Максима
вiд нiг до голови. Лице його було недобре, аж син?,  зуби  йому  зацiпило,
губи дрожали.
   - Смерде! -  скрикнув  вiн  нараз,  аж  дооколичнi  гори  залунали  тим
проклятим окликом.- Що се за слова смi?ш ти говорити до мене?  Повтори  ще
раз, бо се не може бути, щоб я справдi чув те, що менi причулося.
   Грiзний крик боярина збудив  i  в  Максима  його  звичайну  смiлiсть  i
рiшучiсть. Вiн випростувався перед боярином, мов молодий, пишний дубчак, i
сказав лагiдним, але певним голосом:
   - Нiчого злого я  не  сказав  тобi,  боярине,-  нiчого  такого,  що  би
приносило нечесть тобi або тво?й  доньцi.  Я  просив  у  тебе  руки  тво??
доньки, котру я люблю, як ?? нiхто в свiтi не буде  любити.  Невже  ж  мiж
тво?м боярським, а мо?м мужицьким родом така велика пропасть, щоб ?? любов
не могла перегатити? Та й чим же ж ти так дуже вищий вiд мене?
   - Мовчи, смерде! - перебив його лютим  криком  Тугар  Вовк.-  Рука  моя
судорожно стиска? рукоять меча, щоб заткати ним твою глупу гортанку.  Одно
тiльки ряту? тебе вiд мо?? мести,- а се  те,  що  ти  нинi  вирятував  мою
доньку з небезпеки. Iнакше ляг би ти в тiй хвилi трупом за такi  слова.  I
ти, безумний, мiг подумати, мiг посмiти пiдносити очi сво? до не?, до мо??
доньки?.. Се за те, що я й вона говоримо з тобою по-людськи, а не  копа?мо
тебе, як собаку! I ти думав, що, рятуючи ?? вiд пазурiв медведя, ти здобув
?? для себе, як бранку? О, нi! Коли б мало на таке  прийти,  то  волiла  б
вона згинути в кровавих обiймах дикого звiра, нiж мала би тобi дiстатися!
   - Нi, боярине, не так кажи! Водiв би я згинути в  лапах  медведя,  анiж
мав би один ?? волосок бути ушкоджений.
   Мирослава вiдвернулася при тих словах, щоб  скрити  вiд  батька  i  вiд
Максима довго здержуванi сльози, що тепер бризнули з ??  очей.  Але  Тугар
Вовк не зважав на те i говорив дальше:
   - I ти, пiдлий хамiв роде, смi?ш рiвняти себе зо мною? Зо мною, що  вiк
звiкував мiж князями, вдосто?вся княжо? похвали i надгороди  за  рицарськi
дiла! Моя донька може вибирати собi жениха мiж найпершими i  найславнiшими
молодцями в краю, а я мав би дати ?? тобi, смердовi, до твого тухольського
гнiзда, де би вона зiв'яла, зсохла i пропала в нуждi! Нi,  нi,  йди  геть,
бiдний хлопче, ти  не  сповна  розуму,  ти  сказав  сво?  слова  в  нападi
божевiльства!
   Максим бачив тепер, що його  надi?  розбитi,  що  боярин  надто  високо
мiря?, надто гордо глядить на нього. Хоч i як тяжко приходилось йому,  але
нiщо було робити.
   - Боярине, боярине,- сказав вiн сумним,  теплим  голосом,-  занадто  ти
високо пiднявся на крилах гордости,- але уважай! Доля звичайно тих найвище
пiдносить, кого дума? найнижче зiпхнути.  Не  гордуй  бiдними,  не  гордуй
низькими, не гордуй робучими, боярине, бо  хто  ще  зна?,  до  котро?  хто
криницi прийде воду пити!
   - Ти ще смi?ш менi давати науки,  гаде?  -  скрикнув  розлючений  Тугар
Вовк, i очi його заблищали безумним гнiвом. - Геть  менi  з  очей,  а  то,
богом кленусь, не буду нi на що зважав, а просаджу тебе  отсим  ножем,  як
просадив нинi рано медведя!
   -  Не  гнiвайся,  боярине,  за  слова  дурного  хлопця,-  вiдповiв  усе
спокiйний Максим.Прощай! Прощай i ти,  моя  зоре,  що  блиснула  менi  так
чудово на одну днину, а тепер мусиш навiки для мене померкнути!  Прощай  i
будь щаслива!
   - Нi, годi мовчати,- сказала нараз Мирослава, рiшучо обертаючись,- я не
померкну для тебе, молодче, я буду твоя.
   Тугар Вовк, мов остовпiлий, глядiв на свою доньку i  вже  аж  тепер  не
знав, що йому робити.
   - Доню, а се що ти кажеш! - скрикнув вiн.
   - Те, що чу?ш, таточку. Вiддай мене за Максима! Я пiду за нього.
   - Дурна дiвчино, се не може бути!
   - Спробуй, а побачиш, що може.
   - Ти в  горячцi  говориш,  доню,-  ти  перелякалася  дикого  звiра,  ти
недужа!..
   - Нi, таточку, я здорова i скажу тобi ще раз,  i  кленусь  перед  онтим
ясним сонцем, що сей молодець мусить бути мо?м! Сонце, будь свiдком!
   I вона взяла Максима за руку i гаряче  прилипла  устами  до  його  уст.
Тугар Вовк не мiг отямитися, не мiг здобутися на один рух, на одно слово.
   - А тепер, молодче, йди домiв i не лякайся нiчого. Мирослава  присягла,
що буде тво?ю, i Мирослава зумi? додержати присяги. А ми, таточку, спiшiмо
додому! Онде в долинi наш двiр, а ось i нашi гостi надходять.
   I, сказавши се, дивна дiвчина взяла безтямного з диву батька за руку  i
пiшла з ним долi горою. А Максим довго  ще  стояв  на  мiсцi,  очарований,
щасливий. Вкiнцi прочунявся i, впавши лицем на землю, помолився заходовому
сонцю так, як молилися його дiди й  прадiди,  як  молився  тайком  i  його
батько. Потiм устав i тихою ходою пiшов додому. III
   За селом Тухлею, зараз же близ водопаду, стояла насеред поля  величезна
липа. Нiхто не затямив, коли ?? засаджено  i  коли  вона  розрослася  така
здорова та конариста. Тухля була оселя не дуже давня, i деревина, що росла
на тухольськiй долинi, була геть-геть молодша вiд то? липи;  тим-то  й  не
диво, що тухольський народ уважав ?? найдавнiшим свiдком давнини i окружав
великою пошаною.
   Тухольцi вiрили, що тота липа - дар  ?х  споконвiчного  добродiя,  царя
велетнiв, який засадив ?? власноручно на тухольськiй долинi на знак  сво??
побiди над Мораною. З-пiд корiння липи било джерело погожо? води i вiдтак,
тихо журчачи по дрiбних камiнцях, впливало до потока. Се було мiсце копних
зборiв тухольських, мiсце сiльського вiча, котре в старовину являло з себе
всю i одиноку власть у руських громадах.
   Довкола липи був широкий, рiвний майдан. Рядами стояли на нiм  до  схiд
сонця гладкi кам'янi  брили,  призначенi  на  стiльцi,  де  сiдали  старцi
громадськi, батьки родин. Кiлько було таких батькiв,  стiлько  й  кам'яних
стiльцiв. Поза ними було вiльне мiсце.  Пiд  липою,  над  самим  джерелом,
стояв чотиригранний камiнь з проверченою всерединi дiрою; тут на час  ради
виставлялося копне знамено. А обiк  зроблене  було  друге  пiдвищення  для
бесiдника, себто для того, хто в якiй-будь справi говорив; вiн виступав iз
свого мiсця i входив на се пiдвищення, щоб увесь народ мiг чути його.
   На другий день пiсля боярських ловiв густо тухольського народу  ро?лося
по копнiм майданi. Гамiр iшов по долинi. Старцi громадськi йшли повагом iз
села один за одним i засiдали на сво?х мiсцях. Шумно збиралася  молодiж  i
ставала поза ними широким  пiвколесом.  I  жiнки  сходилися,  хоч  не  так
численно: вiд громадсько? ради  жаден  дорослий  громадянин,  чи  муж,  чи
жiнка, не був виключений. I хоч рiшаючий голос мали тiльки  старцi-батьки,
але при нарадi вiльно було й молодежi й жiноцтву подавати свiй  голос  пiд
розвагу старцям.
   Сонце пiднялось уже високо на небi, коли  з  села,  остатнi  за  всiма,
надiйшли закличники, несучи перед собою тухольське копне знамено. Поява ?х
викликала загальний шепiт мiж  громадою,  а  коли  вони  наблизилися,  все
втихло.  Закличники,  тричi  поклонившися  громадi,  вийшли  пiд  липу   i
познiмали шапки з голiв. Уся громада зробила те саме.
   - Чесна громадо,- вiдiзвалися  закличники,-  чи  воля  ваша  нинi  раду
держати?
   - Так, так! - загула громада.
   - То нехай же бог помага?! -- сказали вони  i,  пiднявши  високо  вгору
копне знамено, встромили його в дiрку, продовбану в каменi. Се  був  знак,
що рада зачата.
   Потiм устав  iз  свого  мiсця  найстарший  у  зборi,  Захар  Беркут,  i
повiльним, але твердим кроком виступив пiд липу i, доторкнувшися ?? рукою,
наблизився до пливучо? з ?? корiння нори i, припавши  на  колiна,  помазав
собi  нею  очi  й  уста.  Се  була  звичайна,  стародавня  церемонiя,   що
знаменувала очищення уст i прояснення ока, потрiбне при такiм важнiм дiлi,
як народна рада. По тiм вiн сiв на пiдвищенiм мiсцi,  звернений  лицем  до
народу, тобто до схiдно? сторони неба.
   Захар Беркут  -  се  був  сивий,  як  голуб,  звиш  90-лiтнiй  старець,
найстарший вiком у цiлiй тухольськiй громадi.  Батько  вiсьмох  синiв,  iз
яких три сидiли вже разом iз ним мiж старцями, а наймолодший  Максим,  мов
здоровий дубчак мiж явориною, визначався мiж усiм тухольським парубоцтвом.
Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвiдом життя й
знанням людей та обставин, Захар Беркут був правдивим образом  тих  давнiх
патрiархiв, батькiв i провiдникiв цiлого народу,  про  яких  говорять  нам
тисячолiтнi пiснi та  перекази.  Невважаючи  на  глибоку  старiсть,  Захар
Беркут був iще сильний i кремезний. Правда, вiн не робив уже коло поля, не
гонив овець у полонину, анi не ловив звiра в  лiсових  нетрях,-  та  проте
працювати вiн не переставав. Сад, пасiка й лiки -  се  була  його  робота.
Скоро лишень весна завiта? в тухольськi гори, Захар  Беркут  уже  в  сво?м
саду, копле, чистить, пiдрiзу?, щепить i пересаджу?. Дивувалися  громадяни
його знанню в садiвництвi, тим бiльше дивувалися, що вiн не крився  з  тим
знанням, але радо навчав кождого, показував i заохочував. Пасiка його була
в лiсi, i кождо? погiдно? днини Захар Беркут  ходив  у  свою  пасiку,  хоч
дорога була утяжлива i досить далека. А вже найбiльшим  добродi?м  уважали
тухольцi Захара Беркута за його лiки. Коли було настане час, мiж  зеленими
святами а святом Купайла, Захар Беркут з сво?м наймолодшим сином  Максимом
iде на кiлька недiль у гори за зiллям i лiками. Правда,  чистi  та  простi
звича? тодiшнього народу, свiже тухольське повiтря,  просторi  та  здоровi
хати i ненастанна, та зовсiм не надсильна праця - все  те  вкупi  хоронило
людей вiд частих i заразливих хороб. Зате частiше лучалися калiцтва, рани,
на якi, певно, нiякий знахар не вмiв так скоро i так  гарно  зарадити,  як
Захар Беркут.
   Але не в тiм усiм покладав Захар Беркут головну  вагу  свого  старечого
життя. "Життя лиш доти ма? вартiсть,- говорив вiн частенько,- доки чоловiк
може помагати iншим. Коли вiн став для iнших тягарем, а хiсна не приносить
?м нiякого, тодi вiн уже не чоловiк, а завада, тодi  вiн  уже  й  жити  не
варт. Хорони мене боже, щоб я коли-небудь мав статися тягарем для iнших  i
?сти ласкавий, хоч i як заслужений хлiб!" Тi слова  -  то  була  провiдна,
золота нитка в життю Захара Беркута. Все, що вiн  робив,  що  говорив,  що
думав, те робив, говорив i думав вiн з поглядом на добро i хосен iнших,  а
поперед усього громади. Громада - то був його  свiт,  то  була  цiль  його
життя. Видячи, що медведi та дики часто калiчать худобу й людей  у  горах,
вiн,  ще  бувши  молодим  парубком,  задумав  навчитися  лiчити  рани,  i,
покинувши батькiвський дiм, вибрався в далеку, незнайому дорогу до  одного
славного ворожбита, який, чутка була, вмiв замовляти стрiли  i  кров.  Але
примова того лiкаря показалася пустою. Захар Беркут, прийшовши  до  нього,
обiцяв йому десять куниць плати, щоб навчив його сво??  примови.  Ворожбит
пристав, але Захаровi не досить було навчитися наслiпо, вiн хотiв попереду
переконатися, чи лiк ворожбитiв добрий. Вiн виняв свiй нiж  i  задав  собi
ним глибоку рану в стегно.
   - На, замов! - сказав вiн до зачудованого лiкаря. Примова не вдалася.
   - Е,- сказав лiкар,- се для того не вда?ться, що ти  самовiльно  завдав
собi рану. Тако? рани замовити не можна.
   - Ну, то видно, що кепська твоя примова,  i  менi  ??  не  потрiбно.  Я
потребую тако? примови, котра не питала би, чи рана самовiльна, чи  нi,  а
заго?ла б усяку.
   I як стiй Захар Беркут покинув ворожбита i  пiшов  дальше,  розпитувати
лiпших лiкарiв. Довго блукав вiн  по  горах  i  долах,  аж  поки  по  роцi
блукання не зайшов до скитських* монахiв. Мiж  ними  був  один,  столiтнiй
старець, що довгi часи пробував на Афонськiй горi у  грекiв  i  читав  там
багато старих грецьких книг. Той монах умiв чудово лiчити  рани  i  брався
навчити сво?? штуки кождого, хто проживе з ним  рiк  у  добрiй  злагодi  i
покажеться йому чоловiком щирого серця й чисто? душi. Багато вже  ученикiв
приходило до старого, вiчно задуманого i вiчно сумовитого монаха,  але  нi
одного вiн не вподобав, нi один не прожив з ним умовленого року i не винiс
його тайникiв  лiкарських.  Про  сього-то  лiкаря  почув  Захар  Беркут  i
наважився вiдбути його пробу. Прийшовши до скитського  монастиря,  просив,
щоб заведено його до старця Акинтiя, i  одверто  розповiв  йому  про  цiль
свого приходу. Сивобородий, понурий дiд Акинтiй прийняв його без суперечки
- i Захар вибув не рiк, а цiлi три  роки.  Вiн  вернувся  зо  скита  новим
чоловiком: його любов до громади стала  ще  гарячiшою  i  сильнiшою,  його
слова плили кришталевою, чистою хвилею, були спокiйнi, розумнi  i  твердi,
як сталь, а против усяко? неправди острi, як бритва. В сво?й  чотирилiтнiй
мандрiвцi Захар Беркут пiзнав свiт, був i  в  Галичi,  i  в  Ки?вi,  бачив
князiв i ?х дiла, пiзнав воякiв i купцiв,  а  його  простий,  ясний  розум
складав усе бачене й  чуте,  зерно  до  зерна,  в  скарбницю  пам'ятi,  як
матерiали для думки. Вiн вернувся з мандрiвки не  тiльки  лiкарем,  але  й
громадянином. Бачучи по долах, як князi та ?х бояри силуються  ослабити  i
розiрвати громадськi вiльнi порядки по селах,  щоб  опiсля  роз'?днаних  i
розрiзнених людей тим легше повернути в невольникiв i слуг,  Захар  Беркут
переконався, що для його братiв-селян нема iншого рятунку й  iншо?  надi?,
як тiльки добре уладження i  розумне  ведення  та  розвивання  громадських
порядкiв, громадсько? спiльностi та  дружностi.  А  з  другого  боку,  вiд
старця Акинтiя i  вiд  iнших  бувалих  людей  вiн  чимало  наслухався  про
громадськi порядки в пiвнiчнiй Русi, в Новгородi, Псковi, про  добробут  i
розцвiт тамошнiх людей, i все те запалювало його гарячу душу до бажання  -
вiддати цiле  свое  життя  на  поправу  й  скрiплення  добрих  громадських
порядкiв у сво?й рiднiй Тухольщинi.
   Сiмдесят лiт минуло вiд того часу. Мов стародавнiй  дуб-велетень  стояв
Захар Беркут серед молодого поколiння  i  мiг  тепер  бачити  плоди  сво??
довголiтньо? дiяльностi. I, певно, не без радостi мiг вiн глядiти на  них.
Мов одна душа, стояла тухольська громада дружно  в  працi  i  вживанню,  в
радощах i в горю. Громада була для себе i суддею, i впорядчиком у  всьому.
Громадське поле, громадськi лiси не потребували сторожа  -  громада  сама,
вся i завсiди, бачно берегла сво? добро. Бiдних не було в  громадi;  земля
достачала пожитку для  всiх,  а  громадськi  шпихлiри  та  стодоли  стояли
завсiди отвором для потребуючих. Князi i ?х бояри зависливим оком  глядiли
на те життя, в якiм для них не було мiсця, в якiм ?х не потребували. Раз у
рiк з'?здив у Тухольщину князiвський збiрщик податкiв, i громада старалась
якнайборше позбутися немилого урядового гостя:  через  день  або  два  вiн
ви?здив, обвантажений усяким добром - бо податки в  великiй  мiрi  платили
тухольцi натурою. Але в Тухольщинi збiрщик  князiвських  податкiв  не  був
таким самовладним паном, як по iнших селах.  Тухольцi  добре  уважали,  що
належиться збiрщиковi, а що князевi, i не попускали йому зробити над  ними
нiякого надужиття.
   Але не тiльки в самiй Тухольщинi видний i спасенний  був  вплив  Захара
Беркута; його знали люди на  кiльканадцять  миль  довкола,  по  руськiм  i
угорськiм боцi. Та й то знали його не лиш як чудовного лiкаря,  що  лiчить
рани i всякi болiстi, але й не менше як чудовного бесiдника та  порадника,
котрий "як заговорить, то немов бог тобi в серце вступа?", а  як  порадить
чи то одному чоловiковi, чи й цiлiй громадi, то хоч цiлий  майдан  старцiв
набери, то й тi вкупi, певно, лiпшо? ради не  придумають.  Вiддавна  Захар
Беркут прийшов був до того твердого переконання, що як  чоловiк  сам  один
серед громади слабий i безрадний, так i одна громада слаба,  i  що  тiльки
спiльне порозумiння i спiльне дiлання многих сусiднiх громад  може  надати
?м силу i  може  в  кождiй  громадi  поокремо  змiцнити  свобiднi  порядки
громадськi. Тож нiколи, працюючи всiлякими способами для сво?? Тухольщини,
Захар не забував i про сусiднi громади. Вiн за молодших часiв часто  ходив
по громадах, бував на ?х копних зборах, старався пiзнати добре ?х  потреби
й людей, i всюди ради та намови його  змагали  до  одного:  до  скрiплення
дружнiх, товариських i братерських зв'язкiв мiж людьми в  громадах  i  мiж
громадами в сусiдствi. А зв'язки тi були тодi ще досить живi й сильнi;  ще
роз'?длива князiвщина та боярщина не здужала була порозривати ?х дорешти,-
тому й не диво, що пiд проводом так  усiма  любленого,  так  досвiдного  i
громадському дiлу вiдданого чоловiка, як Захар  Беркут,  тi  зв'язки  живо
вiдновилися i змiцнiли. Особливо зв'язок з руськими громадами по угорськiм
боцi був дуже важним дiлом для  Тухольщини,  ба  й  для  цiло?  стрийсько?
верховини, багато? вовною та кожухами, та  зате  досить  убого?  на  хлiб,
якого мали подостатком загiрнi люди. Отже ж то одним iз  головних  старань
Захара було - провести зi сво?? Тухольщини просту  i  безпечну  дорогу  на
угорський бiк. Довгi лiта вiн носився з тою гадкою, переходив здовж i вшир
тухольськi полонини, розмiрковуючи, куди би найлiпше,  найбезпечнiше  i  з
найменшим коштом можна  провести  дорогу  а  заразом  старався  звiльна  й
ненастанно наклонювати верховинськi громади по однiм i другiм боцi Бескида
до того дiла. При кождiй нагодi, на кождiй громадськiй радi вiн не залишав
доказувати користь i потребу тако? дороги, поки вкiнцi не  добився  сього.
Бiльше як десять громад з ближчо? й  дальшо?  околицi  прислали  до  Тухлi
сво?х виборних на громадську раду, на якiй мало обговорюватись побудовання
ново? дороги. Се був радiсний день для Захара. Вiн не тiльки принявся радо
сам повитичувати, куди ма? йти дорога, але також через весь час, поки вона
мала будуватися, взявся надзирати  за  роботою,  а  окрiм  того,  виправив
чотирьох сво?х синiв до роботи, а п'ятий його син, коваль,  мав  iз  сво?ю
перевiзною  кузнею  все  бути  на  мiсцi  роботи  для  направи   потрiбних
знаряддiв. Кожда громада висилала по кiльканадцять робiтникiв, iз  запасом
свого хлiба й сво?? страви,- i пiд проводом невтомного Захара дорога  була
збудована в однiм роцi.  Користi  ??  вiдразу  для  всiх  стали  очевиднi.
Зв'язок з богатими ще тодi угро-руськими громадами оживив  усю  верховину;
почалася жива i  обопiльно  хосенна  обмiна  здобуткiв  працi:  туди  йшли
кожухи, сир овечий та й цiлi отари на зарiз, а  вiдтам  пшениця,  жито  та
полотна. Але не тiльки для такого обмiнного торгу була вигiдна  тухольська
дорога; вона була також проводом для всiляких вiстей про життя  громад  по
однiм i по другiм боцi Бескида, була живою ниткою, що в'язала докупи дiтей
одного народу, розбитих мiж двома державами.
   Правда, тухольська дорога була не перша така нитка.  Давнiша  i  колись
далеко славнiша була дуклянська дорога. Але галицько-руським князям вона з
многих причин не злюбилася, менше, може, для того, що  пiддержувала  живий
зв'язок мiж громадами по сiм i по тiм боцi Бескида та через те скрiплювала
в одних i в других вольнi громадськi порядки, як радше для того,  що  туди
частенько мадярськi королi й дуки впадали з вiйськами до Червоно? Русi. От
тому-то галицькi та перемиськi князi старались коли  не  зовсiм  замкнути,
то, бодай, укрiпити тоту входову браму в сво? границi, а звiсно,  що  таке
"укрiплення", зроблене по-державному i для державних цiлей,  мусило  вийти
на шкоду  громад  i  громадсько?  самоуправи.  Князi  понасаджували  здовж
дуклянсько? дороги сво?х бояр, понадаровували  ?м  iз  громадських  земель
просторi грунти й  посiдища  i  вложили  на  них  обов'язок  -  пильнувати
дуклянсько? брами, в разi  во?нного  нападу  спиняти  неприятеля  во?нними
дружинами,  набраними  з  околичних  громад,  а  також   засiками,   себто
дерев'яними та кам'яними запорами, що  ними  в  тiсних  мiсцях  завалювано
дорогу, чинячи ?? при якiй-такiй оборонi зовсiм  непрохiдною  для  ворожих
воякiв. Розумi?ться, що тi обов'язки цiлим сво?м тягарем спадали на селян,
на громади. Вони не тiльки тратили часть  сво?х  споконвiчних  земель,  на
яких розсiдалися бояри, але  мусили,  крiм  того,  ставити  варти,  давати
дружинникiв та слуг боярам, робити  засiки,  ба,  в  разi  во?нного  часу,
пiдданi були зовсiм боярським розказам i боярському судовi. Очевидна  рiч,
боярин, обдарований такими широкими правами,  ставався  силою  в  селi  i,
зовсiм природно,  дбав  про  побiльшення  й  укрiплення  сво??  сили.  Щоб
забагатiти, бояри закладали на шляху сво? власнi засiки-рогачки i побирали
з них i в спокiйних часах оплату  вiд  усякого  про?жджого,  а  се  мусило
спинити живий  рух  по  дуклянськiй  дорозi,  ослабити  живi  зв'язки  мiж
громадами. А рiвночасно з ослабленням тих  зв'язкiв  мусив  iти  й  упадок
вiчевих, вiльних порядкiв у самих громадах. Власть боярська не могла й  не
хотiла обiк  себе  терпiти  друго?,  громадсько?  властi;  мiж  боярами  а
громадами мусило прийти до довго? й тяжко? боротьби, яка вкiнцi випала  на
некористь громад. Правда, в тiм часi, коли йде наше  оповiдання,  боротьба
тота ще далеко не була скiнчена, а декуди, в вiдлюдних гiрських селах,  ще
й зовсiм не почалася,- i се  були,  можна  сказати  напевно,  найщасливiшi
закутки тодiшньо? Русi. До таких щасливих закуткiв належала й  Тухольщина,
а дорога, проведена через Бескид на Угри, на  довгi  часи  забезпечила  ??
добробуток. Тухольська дорога не була ще в руках  боярських,  була  вiльна
для кождого, хоч громадяни сумежних з нею селищ, як червоноруського, так i
угорського боку, пильно стерегли ?? вiд усякого ворожого нападу  i  давали
собi вза?мно  знати  про  всяку  грозячу  небезпечу,  яку  таким  способом
вiдбивано завчасу i тихо,  сполученими  силами  всiх  заiнтересованих  тим
дiлом громад. Не диво, проте, що, лежачи при тiй дорозi, на  серединi  мiж
Угорщиною i Пiдгiр'ям, Тухольщина раз у раз  пiдносилася  не  лише  добрим
побутом, але й свобiдним громадським ладом. Сво?м примiром вона освiжувала
i пiддержувала всю дооколичну верховину, а особливо тi села,  в  яких  уже
були княжi бояри i в  яких  почалась  уже  руйнуюча  боротьба  мiж  давнiм
громадством а новим панством. Гаряче слово i велика повага Захара  Беркута
причинювалася немало до того, що, поки бiльша часть громад держалася добре
в тiй боротьбi, бояри не могли так швидко розширювати сво?? властi, як  ?м
сього бажалося, i мусили жити в добрiй злагодi з громадами,  пiдлягаючи  в
часах супокою ?х копним судам i засiдаючи в них поруч з  iншими  старцями,
як рiвнi з рiвними. Але такий стан був боярам  дуже  немилий;  вони  ждали
во?нного часу, як не знати якого празника, бо тодi всмiхалася ?м  надiя  -
вiдразу захопити всю власть у сво? руки,  а  при  тiй  нагодi  розбити  до
крихти ненависнi громадськi порядки, так, аби раз захоплена власть уже  не
потребувала виходити з ?х рук. Але часу во?нного не було. Володар Червоно?
Русi, князь Данило Романович, хоч i який був ласкавий для бояр - не то  що
його батько,- але допомогти ?м багато не  мiг,  занятий  то  стараннями  о
королiвську  корону,  то  спорами  князiв,  що  дерлись  за   великокняжий
ки?вський престол, а найменше забезпечуванням свого  краю  против  нового,
досi нечуваного ворога, монголiв, що перед десятьма  роками,  мов  страшна
громова хмара, появилися були на  схiдних  границях  Русi,  в  наддонських
степах, i побили зiбраних руських князiв у страшнiй i дуже кровавiй  битвi
над рiкою Калкою. Але  з-над  Калки  нагло,  немов  наполошенi  хоробрiстю
русичiв, вони вернули назад, i ось уже десятий рiк минав,  а  про  них  не
було нiчого чути. Тiльки  глуха  тривога  ходила  по  народi,  мов  гаряча
вiтрова хвиля ходить по дозрiваючiм  житi,  i  нiхто  не  знав,  чи  хвиля
уляжеться, чи, може, нажене з собою грiзну, градову тучу. А найменше знали
се й надiялись сього князi та бояри. Вони спокiйно по погромi  над  Калкою
принялися  за  свою  давню  роботу  -  спори  за  наслiддя   престолiв   i
пiдкопування свобiдних та самоуправних  громадських  порядкiв.  Нерозумнi!
Вони пiдривали дуба, котрий годував ?х сво?ми жолудьми! Коли б  були  свою
власть i свою силу повернули на скрiплювання, а  не  на  пiдкопування  тих
порядкiв по громадах i живих зв'язкiв мiж громадами, то наша Русь,  певно,
не була б упала пiд стрiлами та топорами монголiв, але  була  б  остоялася
проти них, як глибоко вкорiнений дуб-велетень  остою?ться  проти  осiнньо?
бурi!
   Щаслива була Тухольщина, бо досi якось обминали ?? неситi очi князiв  i
бояр. Чи то для того, що лежала так вiддалiк  вiд  свiта,  мiж  горами  та
скалами, чи, може, для того, що надто великого багатства в  нiй  не  було.
Досить того, що бояри якось не мали охоти затiсуватися в той закуток.  Але
i се щастя не було вiчне. Нараз одно? гарно?  днини  за?хав  у  тухольськi
гори боярин Тугар Вовк i, не кажучи нiкому анi слова, почав на  горбi  над
Опором, вiддалiк вiд Тухлi, але на тухольськiм грунтi, будувати собi  дiм.
Тухольцi з зачудування зразу мовчали  i  не  спиняли  нового  гостя,  далi
почали допитуватися його, хто вiн, вiдки i за чим приходить сюди?
   - Я боярин князя Данила,- гордо  вiдповiдав  ?м  Тугар  Вовк.-  За  мо?
заслуги князь надгородив мене землями й лiсами в Тухольщинi.
   - Але ж се землi й лiси громадськi! - вiдповiдали йому тухольцi.
   - Се мене нiчого не обходить,- вiдказував  боярин,-  iдiть  i  в  князя
допоминайтеся. Я маю його грамоту i бiльше нiчого знати не хочу!
   Тухольцi кивали головами на такi боярськi слова i не казали  нiчого.  А
боярин тимчасом починав собi все згорда, все похвалявся княжою  ласкою  та
княжою волею, хоч зрештою наразi й не стiсняв нi  в  чiм  тухольцiв  i  не
мiшався в ?х громадськi дiла. Тухольцi, а особливо молодшi, зразу чи то  з
цiкавостi, чи з звичайно? гостинностi частенько  сходилися  з  боярином  i
робили йому деякi прислуги,- аж нараз, мов сокирою втяв, перестали  ходити
i, очевидно, зовсiм уникали його. Се зразу здивувало, а далi й  розсердило
боярина, i вiн почав тепер чинити тухольцям усякi пакостi. Дiм його  стояв
якраз над тухольською дорогою,  i  вiн,  iдучи  за  примiром  iнших  бояр,
поставив на дорозi величезну рогачку i жадав вiд про?жджих для себе  мита.
Та тухольцi були тугий народ. Вони  почули  вiдразу,  що  тут  почина?ться
рiшуча боротьба, i постановили, за радою Захара Беркута, стояти  твердо  i
невiдступне при сво?х правах  до  крайньо?  крайностi.  Зараз  тиждень  по
виставленню рогачки вислала тухольська рада громадська сво?х вiдпоручникiв
до Тугара Вовка. Вiдпоручники завдали йому коротке i рiшуче питання:
   - Що робиш, боярине? За що спира?ш дорогу?
   - Так менi хочеться! - вiдповiв гордо  боярин.-  Коли  вам  кривда,  то
йдiть жалуйтесь на мене до князя.
   - Але ж се дорога не княжа, а громадська.
   - Се мене нiчого не обходить!
   З тим вiдпоручники й вiддалилися, але зараз по  ?х  вiдходi  прийшла  з
Тухлi цiла ватага сiльсько? молодiжi  з  сокирами  i  тихесенько  порубала
рогачку на дрiбнi куснi, наклала з не? огонь i  спалила  ??  недалеко  вiд
боярського двора. Боярин лютився на сво?м дворi, кляв поганих смердiв, але
супротивлятися ?м не мав смiлостi i наразi не робив  уже  друго?  рогачки.
Перший напад на громадськi права був вiдбитий, але тухольцi не  радувалися
завчасно,- вони добре знали, що се тiльки перший напад i що за  ним  треба
надiятись iнших. I справдi так воно сталося. Одного дня прибiгли до  Тухлi
вiвчарi, голосячи сумну вiсть, що боярськi слуги зганяють ?х iз  найкращо?
громадсько? полонини. Не вспiли вiвчарi до ладу розказати свого, коли втiм
прибiгли громадськi лiсничi, кажучи, що боярин вiдмiрю? i запалькову?  для
себе величезний кусень найкращого громадського лiса. Знов громадська  рада
вислала вiдпоручникiв до Тугара Вовка.
   - За що, боярине, кривдиш громаду?
   - Я беру тiльки те, що менi мiй князь дарував.
   - Але ж се не княжi, а громадськi землi! Князь не мiг дарувати того, що
до нього не належить.
   - Ну, то йдiть на князя жалуйтеся,- вiдказав ?м  боярин  i  вiдвернувся
вiд них.
   Вiд то? пори почалася правдива вiйна мiж боярином i тухольцями. То  раз
тухольцi зженуть боярськi  стада  зi  сво?х  полонин,  то  боярськi  слуги
зженуть  тухольськi  отари.  Лiса,  загарбаного   боярином,   стерегли   i
громадськi, i боярськi лiсничi, мiж котрими не раз приходило до  сварки  i
бiйки. Се  лютило  боярина  чимраз  дужче,  i  вiн  вкiнцi  казав  убивати
тухольську  худобу,  придибану   на   загарбаних   полонинах,   а   одного
громадського лiсничого, придибаного в заграбленiм лiсi,  велiв  прив'язати
до дерева i сiкти терновими рiзками мало що не на смерть. Сього  було  вже
замного тухольськiй громадi.  Многi  голоси  обiзвалися  за  тим,  аби  по
давньому звичаю до боярина приложити  закон  про  непокiрного  i  шкiдного
громадянина, розбiйника та злодiя, i вигнати  його  з  обсягу  громадських
земель, а дiм його зруйнувати дотла. Велика часть громадян пристала на се,
i певно, що круто прийшлось би було тодi бояриновi, коли б Захар Беркут не
був висловив то? думки, що не належиться засуджувати нiкого, не вислухавши
вперед його оправдання, i що справедливiсть домага?ться закликати  боярина
поперед усього на громадський копний суд, дати йому можнiсть витолкуватися
i аж потiм поступати з ним так, як осудить громада  при  повнiм  спокою  й
розвазi. То? розумно? ради послухала тухольська громада.
   Певно, нiхто в нинiшнiм зборi не розумiв так добре важностi се?  хвилi,
як Захар Беркут. Вiн бачив, що тут цiле дiло його життя важиться на вiстрю
громадського засуду. Та й  коби-то  в  тiм  засудi  ходило  лиш  о  просту
справедливiсть, то Захар  був  би  спокiйний  i  покладався  б  уповнi  на
громадський  розум.  Але  тут  приходилося  розважати  -  перший  раз   на
тухольськiм копнiм  судi  -  також  iншi,  постороннi,  а  безмiрно  важнi
обставини, що запутували справу  майже  до  безвихiдностi.  Захар  розумiв
добре, що засуд, чи  прихильний,  чи  неприхильний  для  боярина,  грозить
громадi великою небезпекою. Прихильний засуд, значить,  признання  не  так
права, як сили, по сторонi боярина,  раз  назавсiди  упокорить  перед  ним
громаду, вiддасть йому в руки не тiльки загарбанi лiси й полонини,  але  й
цiлу громаду, буде  першим  i  найтяжчим  виломом  у  вiльнiм  громадськiм
устрою, над якого  вiдновленням  i  скрiпленням  вiн  ненастанно  трудився
протягом сiмдесятьох  лiт.  А  неприхильний  засуд,  що  вирече  прогнання
боярина з громади, грозить також немалою небезпекою. Ану  ж  боярин  зумi?
пiдмовити князя, розбудити його  гнiв,  переконати  його,  що  тухольцi  -
бунтiвники? Се  може  стягнути  велику  бурю  або  й  цiлковиту  ру?ну  на
Тухольщину, як подiбнi засуди кiлька  разiв  уже  стягали  ру?ну  на  iншi
громади, що ?х князi узнавали за  бунтiвничi  i  вiддавали  боярам  та  ?х
дружинам на розграблення та на знищення. Оба  тi  важкi  виходи  нинiшньо?
ради наповняли серце старого Захара великим  сумом,  i  вiн  щиро  молився
духом перед почином ради до  великого  Дажбога-Сонця,  щоб  той  просвiтив
розум його й його громади i дав ?м знайти  праву  стежку  серед  усiх  тих
трудностей.
   - Чесна громадо! -  так  зачав  вiн  свою  бесiду.-  Не  буду  вiд  вас
скривати, та й, впрочiм, ви й самi то добре зна?те,  якi  важкi  i  великi
дiла чекають сьогоднi нашого громадського розсуду. Коли поглядаю на те, що
довкола нас робиться i що нам грозить, то так i  зда?ться  менi,  що  наше
дотеперiшн? спокiйне  громадське  життя  пропало  безповоротно,  що  тепер
наступа? для нас усiх пора  -  показати  на  дiлi,  в  боротьбi,  чи  нашi
громадськi порядки справдi мiцнi й добрi, чи  можуть  видержати  надходячу
важку бурю. Яка се буря надходить на нас, i то не з  одного  боку,  се  ви
зна?те i почу?те ще ширше на нинiшнiй радi, тож про се я тепер не потребую
говорити. Я хотiв би тiлько показати вам i вбити незнищимо в вашу тямку те
становище, на якiм би нам, по мо?й думцi, треба стояти, твердо  стояти  до
крайньо? крайности. А втiм, i тут нi я, нi нiхто iнший не ма?  власти  над
вами: схочете, то послуха?те, а не схочете - воля ваша! Тiлько ж кажу вам,
що сьогоднi ми  сто?мо  на  розстайнiй  дорозi,  сьогоднi  нам  прийдеться
вибрати: сюди чи туди. Тож годиться нам, людям старим i  досвiдним,  добре
вияснити собi той вибiр i тi дороги, на якi вiн може  повести  нас,  i  те
мiсце, на котрiм ми сто?мо тепер!
   - Погляньте, чесна  громадо,  на  те  наше  копне  знамено,  котре  вiд
п'ятдесятьох лiт чу? нашi слова i бачить  нашi  дiла.  Чи  зна?те  ви,  що
виражають його знаки? Святi i поважнi старцi, батьки нашi, зробили його  i
передали менi  його  значiння,  "Захаре,сказали  вони,-  колись,  у  хвилi
найгрiзнiшо? небезпеки, коли життя наверне супротивну хвилю на  громаду  i
загрозить ?? порядок,- тодi ти вiдкри?ш громадi, що значить се знамено,  а
заразом  вiдкри?ш,  що  на  нiм  спочива?  наше  i   нашого   духа-опiкуна
благословенство, що вiдступлення вiд то? дороги, яку  вказу?  те  знамено,
буде  найбiльшим  нещастям  для  громади,  буде  початком  ??  цiлковитого
упадку!"
   Захар утих на хвилю.  Його  бесiда  зробила  велике  вражiння  на  всiх
громадян. Усiх очi  зверненi  були  на  знамено,  що  на  високiй  жердцi,
встромленiй у камiнь, стояло перед громадою, блискотiло срiбною оковою  на
сво?х кiльцях i повiвало кармазиновою хоруговкою, немов переливалось живою
кров'ю.
   - Я досi не говорив вам про се нiчого,- говорив Захар дальше,- бо  часи
були спокiйнi. Але сьогоднi пора се  зробити.  Глядiть  на  нього,  на  се
знамено наше! З одного здорового пня вироблений весь той суцiльний ланцюг,
сильний i немов замкнутий у собi, а прецiнь свобiдний в  кождiм  по?динчiм
колiсцi, готовий приняти всякi зв'язки. Сей ланцюг - то наш  руський  рiд,
такий, який вийшов з рук  добрих,  творчих  духiв.  Кожне  колiсце  в  тiм
ланцюзi - то одна громада, нерозривно, з само? природи  зв'язана  з  усiма
iншими, а проте свобiдна сама в собi, немов замкнена  сама  в  собi,  живе
сво?м власним життям i вдоволя? сво? потреби. Тiлько  така  суцiльнiсть  i
свобода  кождо?  поодиноко?  громади  робить  усю  цiлiсть   суцiльною   й
свобiдною. Нехай тiлько одно колiсце трiсне, розпадеться само в собi, то й
цiлий ланцюг розпадеться, одноцiлий його зв'язок  розiрветься.  От  так  i
упадок вольних громадських порядкiв у  однiй  громадi  ста?  раною,  котра
приносить недугу, а то й заразу для цiлого тiла нашо?  свято?  Русi.  Горе
громадi, котра добровiльно станеться тою раною, котра не ужи? всiх  сил  i
способiв, щоб удержати себе при здоров'ю!  Лiпше  би  було  такiй  громадi
щезнути з лиця землi, запастися в безодню!
   Остатнi слова Захара, сказанi грiзним, пiднесеним голосом, приглушили в
ушах слухаючо? громади шум водопаду, що недалеко гримав собою о камiнь  i,
мов живий стовп  кришталю,  граючи  проти  сонця  всiми  барвами  веселки,
видавався блискучою пасмугою понад головами громади.
   Захар говорив дальше:
   - Гляньте ще раз на се знамено!  Кожде  колiсце  його  ланцюга  сковане
блискучими срiбними оковами в гарнi узори. Окови тi не обтяжають  колiсця,
а додають йому оздоби  й  тривкостi.  Так  само  кожда  громада  ма?  сво?
дорогоцiннi установи i порядки, породженi потребами, упорядкованi  розумом
мудрих батькiв наших. Порядки тi святi, але не  для  того,  що  давнi,  що
батьками нашими уладженi, тiлько для того,  що  свобiднi,  що  не  в'яжуть
нiкого доброго в добрiм дiланню, а в'яжуть лиш злого, що хотiв би  шкодити
громадi. Порядки тi не в'яжуть i громаду,  а  тiлько  додають  ?й  сили  i
власти для охорони всього, що добре i хосенне, а для знищення  всього,  що
зле i шкiдне. Коли б не тi срiбнi окови, дерев'янi обручки легко могли  би
потрiскати, i вся одноцiлiсть ланцюга пропала би. Так само, якби  не  нашi
святi громадськi установи, то й уся громада пропала би. Уважайте ж,  чесна
громадо! Злодiйськi руки простягаються, щоб  обдерти  тi  срiбнi  окови  з
нашого колiсця, щоб ослабити i ногами потоптати наш громадський  лад,  при
якiм нам так добре жилося!
   - Нi, ми не попустимо ?м того! -  крикнула  разом  однодушно  громада.-
Станемо в оборонi сво?? свободи, хоч би прийшлося  нам  i  остатню  краплю
крови пролити!
   - Добре, дiти! - сказав зворушений Захар Беркут,-  так  воно  й  треба!
Вiрте менi, се дух нашого великого Сторожа прорiк iз вас!  Ви  його  силою
вгадали значiння то? хоругви, що  повiва?  на  нашiм  знаменi.  Чому  вона
червона? Бо значить кров!  До  остатньо?  краплi  крови  повинна  боронити
громада сво?? свободи, свого святого  ладу!  I  вiрте  менi,  недалеко  та
хвиля, котра справдi запотребу? вiд нас крови! Будьмо готовi й ??  пролити
в сво?й оборонi!
   В тiй хвилi очi всiх  громадян,  немов  на  даний  знак,  звернулися  в
сторону села.
   Там, на шляху, що  вiв  вiд  села  попри  водопад  у  гори,  показалася
невеличка громада пишно постро?них, оружних людей. Се йшов  у  всiй  сво?й
пишнотi на тухольську раду боярин Тугар Вовк зi сво?ю дружиною.
   Невважаючи на гарячу весняну днину,  боярин  був  у  повнiй  рицарськiй
збру?: в панцирi з залiзно?, блискучо? бляхи, в таких  же  набедрениках  i
наголiнниках i в блискучiм спижевiм шоломi з розвiяною поверх нього  китою
з когутячих косиць. При боцi у нього телiпався в пiхвi тяжкий бойовий меч,
через плечi перевiшений був лук  i  сагайдак  зi  стрiлами,  а  за  поясом
стримiв топiр, блискучий широким  сталевим  вiстрям  i  бронзою  набиваним
обухом. Поверх усе? то? страшно? збро?, на знак супокiйного свого  намiру,
боярин накинув вовчу шкiру з пащею, переробленою в защiпку на грудi,  i  з
лабами, що острими кiгтями обхапували  його  пояс.  Довкола  боярина  йшло
десять воякiв, лучникiв i топiрникiв, повбираних у такi ж вовчi шкiри, але
без  панцирiв.  Мимоволi  стрепенулася   тухольська   громада,   побачивши
наближення то? вовчо? дружини; всi зрозумiли, що се власне й ? той  ворог,
який напосiвся на ?х свободу й  незалежнiсть.  Але  поки  що  вони  ще  не
надiйшли, а Захар кiнчив свою бесiду.
   - Ось надходить боярин, котрий хвалиться, що з милости для нього  князь
подарував йому нашi землi,  нашу  свободу,  нас  самих.  Бачте,  як  гордо
виступа? вiн у тiм почуттю княжо? милости, в тiм почуттю,  що  вiн  княжий
слуга, що вiн раб! Нам не потрiбно милости вiд боярина i нi за що  ставати
нам рабами - се причина, для  чого  вiн  ненавидить  нас  i  прозива?  нас
смердами. Але ми зна?мо, що гордiсть його пуста i що  правдиво  свобiдному
чоловiковi личить не гордiсть, а супокiйна повага та  розум.  Заховайте  ж
проти нього ту повагу i той розум, щоб не ми упокорили його, а сам  вiн  у
глибинi свого сумлiння почув себе упокореним! Я скiнчив.
   Тихий шепiт вдоволення i радiсно? рiшучостi пройшов по  громадi.  Захар
сiв на сво? мiсце. Хвилю стояла мовчанка на майданi, поки  Тугар  Вовк  не
наблизився до ради.
   - Здоровi були, громадо! - сказав вiн, дотикаючи  рукою  свого  шолома,
але не знiмаючи його з голови.
   - Здоров будь i ти, боярине! - вiдповiла громада.
   Тугар Вовк гордим, безпечним поступом вийшов  перед  громаду  i,  ледве
окинувши ?? оком, проговорив:
   - Ви кликали мене перед себе,- i ось я. Чого хочете вiд мене?
   Слова тi сказанi були рiзким, гордим голосом, котрим боярин,  очевидно,
хотiв показати громадi свою вищiсть. При тiм вiн не  дивився  на  громаду,
але обертав у руках свiй топiр i немов любувався блиском  його  вiстря  та
обуха, показуючи явно, що глибоко погорджу? цiлою тою радою.
   - Ми закликали тебе, боярине, перед суд громадський, щоб, заким осудимо
тво? поступки, вислухати твого слова. Яким правом i в якiй цiлi  ти  робиш
кривду громадi?
   - На суд  громадський?  -  повторив,  немов  зачудуваний,  Тугар  Вовк,
обертаючись лицем до Захара.- Я княжий слуга i боярин. Нiхто не ма?  права
судити мене, окрiм князя i рiвних менi бояр.
   - Про се, боярине, чий ти слуга, ми не будемо з тобою сперечатися,-  се
нас нiчого не обходить. А про тво? право поговоримо пiзнiше. Тепер  тiлько
будь ласкав сказати нам: вiдкiля прийшов ти в наше село?
   - Зi столичного княжого мiста Галича.
   - А хто велiв тобi йти сюди?
   - Мiй i ваш пан, князь Данило Романович.
   - Говори про себе, а не про нас, боярине! Ми вольнi люди  i  не  зна?мо
нiякого пана. А чого ж велiв тобi твiй пан iти в наше село?
   Лице боярина облилося червоною пасмугою злостi при тих  словах  Захара.
Хвилю вiн вагувався, чи  вiдповiдати  дальше  на  його  допитування,  далi
погамував свiй невчасний порив.
   - Вiн велiв менi бути сторожем його земель i його пiдданих, во?водою  й
начальником Тухольщини, i дав менi  i  мо?м  потомкам  у  вiчне  посiдання
тухольськi землi в надгороду за мою вiрну службу. Ось його  грамота,  його
печать i пiдпис!
   При тих словах боярин гордим рухом руки вийняв iз-за широкого ремiнного
пояса княжу грамоту i пiдняв ?? вгору, показуючи громадi.
   - Сховай свою грамоту, боярине,- сказав спокiйно Захар,- ми  не  вмi?мо
?? читати, а печать твого князя для нас не закон. Радше сам ти скажи  нам,
хто се такий, той твiй князь?
   - Як то? - крикнув здивований боярин.- Ви не зна?те князя Данила?
   - Нi, не зна?мо нiякого князя.
   - Володаря всiх земель, усiх осель i мiст вiд Сяну аж  до  Днiпра,  вiд
Карпат аж до устя Буга?
   - Ми не видали його нiколи, i  у  нас  вiн  не  володар.  Адже  пастух,
володар отари, стереже  ??  вiд  вовка,  гонить  ??  в  спеку  полудня  до
холодного потока, а в холод ночi до тепло?, безпечно? кошари. А  князь  чи
робить се зi сво?ми пiдвладними?
   - Князь робить з ними ще бiльше,- вiдповiв боя