ж i звелено, щоб не  ?ла  скотина  ящiрок,  а  то  буде  така
хвороба, пизотiя назива?ться,- розказував хтось мудрiший.
   - Та де ж це видано, щоб скотина ящiрки ?ла? Таке вигадають!  -  сказав
якийсь дiд, махнувши рукою.
   - Ат! Якi там ящiрки? - не згоджувався один дядько.- Хiба не чу?ш?  Про
я щ у р а, а не про ящiрок написано.  Щоб  дiвчата  й  парубки  не  гуляли
повеснi в ящура, а то на скотину моровиця буде.
   - Пху, чорт батька зна що! I за дiдiв, i за  прадiдiв  наших  гуляли  в
ящура, та й не було нiчого скотинi, а тепер ма?ш: уже й того не можна!  Що
ж це за напасть така? - сердилися люди.
   - Не розсуждай! Коли пишуть,  спольняй,  i  бiльше  нiчого!  -  гримнув
старшина.- Продольжайте, Семене Семеновичу!
   - "Предписание господина станового пристава первого стана от 15-го  мая
сего года за N 2734 о немочении конопли в реке... под угрозою штрафа в два
рубля, для чего копать бассейн, собрав на этот предмет по двадцять коп.  с
двора".
   - Чу?те? Щоб конопель не мочили в рiчцi, а то штрапу два карбованцi!
   - Та де ж ми будемо мочити? Оце лихо! Хiба ж нам без конопель  жити?  -
почулися голоси.
   - Не вигадувать! - гукнув старшина.- Сказано не мочить, дак не  мочить!
Спольняй, i бiльш нiчого! Як зберете по двадцять копiйок з двора, то  тодi
волость дозволить мочить, де хочеш.
   - А що там iще сказано копати? - допитувався хтось.
   - Нiчого не копати: знеси на волость по двадцять копiйок з двора  та  й
мочи,  де  хоч,  а  не  принесеш  -  штрап  i  в   холодну!   -   вiдказав
Копаниця.Продольжайте, Семене Семеновичу!
   Семен Семенович iще  чимало  "продольжал",  вичитуючи  i  про  те,  щоб
заплатити земству грошi за пожарку, i  про  те,  що  "розiськуються  беглi
рештанти", i про всячину iншу, але всi слухали це  мало,  бiльше  пускаючи
крiзь уха, бо добре знали, що не про це ?х сюди покликано. Врештi, як  уже
все попрочитувано. Копаниця спитав писаря:
   - А що, Семене Семеновичу, бiльше нема дiлов?
   - Нема, усе.
   - Ну, дак i додому можна... А втiм, стривайте! - припинив вiн  громаду,
мов тiльки тепер iзгадавши те, що хотiв казати.- Ще  одно  невеличке  дiло
?... От ви зна?те, що у нас ? пересельськi надiли...  Ми  за  ?х  громадою
платимо поземельне i всi вiдбутки вiдбува?мо, а за  що?  Бог  його  святий
зна?! Чи не краще було б нам узяти та продати?..
   - Продати! продати! - зарепетували з усi?? сили  Денисовi  прихильники,
але зарепетували занадто рано, бо Копаниця зараз же гримнув на них:
   - Цитьте ви! Дайте сказати!.. Бачите: якби найшовся добрий  чоловiк  та
продати йому, то був би нам бариш, а тепер ма?мо саму втрату. Ми б  на  тi
грошi могли що добре зробити. Як ви про це дума?те, люди добрi?
   - А яку ж._ ми ма?мо втрату,- задзвенiв iз громади Зiнькiв голос,- коли
ми тую землю найма?мо i  тими  грiшми  i  всi  оплатки  вiдбува?мо,  ще  й
зоста?ться?
   - Хто це говорить? - зикнув Копаниця.
   -_ Я! - промовив Зiнько, виступаючи з громади.
   - I я! - виступив за ?м Карпо.
   - Та й я! i я! - озвалися  один  по  одному  Васюта,  Грицько,  Дмитро,
Михайло, Савка i ще кiлька голосiв iз стовпища.
   - "I я! i я!" - перекривив старшина.- Роз'якались як! А ви  ж  по  чому
зна?те, що ще й зоста?ться? А може ж, iще й не ста??
   - А по тому, що Денис платить за десятину бiльше, нiж iз тi??  десятини
оплаткiв iде,- сказав твердо Зiнько.- Хiба не так! Хiба цього не  записано
в книгах? Коли не записано, дак треба довiдатися, куди тi грошi йдуть.
   Старшина побачив, що наскочив на слизьке, i зараз звернув убiк:
   - Грошi всi цiлi i записуються куди треба,- ти менi того  не  розказуй!
Як ти можеш казать, що грошi кудись дiваються? Менi  вся  громада  вiрить,
менi все начальство вiрить, а ти  менi  смi?ш  казать,  що  в  мене  грошi
пропадають! Та я тебе зараз у холодну закину!
   - Стривайте-бо, не так швидко закидайте! - вiдказав спокiйно Зiнько.- Я
не казав, що у вас грошi пропадають, а це ви сказали, що не ста? грошей на
оплатки, дак я й хочу знати - куди ж вони йдуть?
   - Я кажу тiльки,перепинив йому старшина,- що вигоднiше громадi ту землю
продати та мати з грошей процент.
   - Вигоднiше! Вигоднiше! - зарепетували Денисовi  прихильники.Продати!..
Аби чоловiк добрий знайшовся!..
   - Та ? такий чоловiк,- гукнув старшина.- Он  Денис  Пилипович,  мабуть,
купив би.
   - Гаразд!.. От i добре!.. Продати Денисовi Пилиповичу!.. Продати!..
   -_ Не продавати! - гукали з другого боку.- Не хочемо!.. У  нас  скiльки
безземельних!.. Краще ?м частками роздати... Не хочемо  й  наймати  бiльше
Денисовi, не то продавати!..
   Зчинився такий галас, крик, що мало що можна було й  розiбрати.  Справа
була вельми важна й  пекуча,  i  через  те  всi  були  дуже  роздратованi.
Говорили всi враз, то до гурту гукаючи, то дво?-тро?  сперечаючись  промiж
себе. Денис тим часом опинився вже  на  рундуцi  бiля  старшини.  Там  уже
стояли i Остап, i Рябченко з  Сучком,  i  все  iнше  ?х  товариство.  Вони
говорили до старшини та до тих людей, що поблизу ?х стояли. Карпо, Васюта,
Грицько ходили помiж людьми, пiдбурюючи ?х, щоб не продавати.  Зiнько  тим
часом протиснувся до рундука й помалу, серед натовпу, зiходив на схiдцi.
   - А годi вже вам галасувати! - гукнув  старшина.-  Слухайте,  що  скаже
Денис Пилипович!
   - Цитьте! Цитьте! Слухайте! - почали люди спиняти самi себе,  але  iншi
кричали навпаки:
   - Не хочемо його й слухати! Не треба!.. Так позмагалися ще якийсь  час,
аж поки таки все втихомирилось. Денис викашлявся й почав:
   - Господа хазя?ни! Я не набиваюсь iз  сво?ми  грiшми.  Це  як  ви  собi
хочете: хочете - продавайте, хочете - нi. Я ту земельку  купив  би,  а  не
схочете продати - я за сво? грошi й iншу знайду. Грошi така штука,  що  за
?х скрiзь, чого хочеш, знайдеш. Я тiльки через те й купую, що думаю  собi:
однак менi купувати, а як у громади куплю, то це ж я ?й помiч дам. От  що!
Цiну мою ви зна?те за десятину - цiна добра,- i грошi зараз же приставлю в
волость. Отож як зна?те.
   Тiльки вiн договорив сво?, iще нiхто не встиг нiчого й сказати  на  те,
коли це несподiвано перед  громадою,  заступивши  Дениса,  став  Зiнько  i
озвався голосно:
   - Люди добрi, панове громадо!
   - А цей чого тут? - скрикнув старшина.- Геть iзвiдси!
   - Денис казав, казатиму й я!..- вiдповiв Зiнько.- Чого  ж  це  так,  що
йому можна, а менi - нi? Вiльно кожному.
   - Денис землю купу?, а ти що?
   - А звiдкiля ж ви зна?те,  що  я  не  хочу  ??  купити?  Може  ж,  i  я
купуватиму! Я такий хазя?н, як i Денис,- одказав Зiнько,  не  повертаючись
до старшини i не вступаючи iз свого мiсця, а тодi знов озвався до громади:
- Панове громадо! Коли я що не в лад скажу - простiть мене i навчiть,  чим
помилився, бо я ще чоловiк молодий, треба менi розуму вiд старших учитися.
Може б, я й промовчав, дак не можна ж i не сказати: як iдеш проз  хату  та
бачиш, що вона займа?ться, а хазя?н спить, то чи годиться ж не побiгти  та
не збудити його? А наша громадська хата займа?ться!
   Всi слухали уважно, цiкавi, що буде далi. Тiльки дехто пошепки питав  у
сусiди, штовхнувши його лiктем:
   - Про яку це вiн хату говоре? Де займа?ться?
   - Слухай уже! - вiдказував сусiда.
   - З iскорки мало? починаються пожарi,- казав далi Зiнько,- а  тодi  вже
ста? полум'я. От i в нас така iскорка прокинулась. Щороку народу  бiльша?,
а землi - нi. Тепер на душу припада? вдво? менше землi, нiж було спершу. У
нас i тепер безземельнi зараз би порозбирали ту землю, а  ви  ??  прода?те
одному. Чи то ж по правдi? Продайте чи дайте по десятинi, по двi  тому,  в
кого землi мало або й зовсiм  нема,  а  не  збагачуйте  того,  хто  й  так
багатий. Чи громадi буде добро з того, що один буде дуже багатий, а другий
дуже бiдний? Тодi громадi добре, як у с i в достатках.
   - Правда! Правда! -озвалися навкруги голоси.- Наче в око влiпив!
   А Зiнько, насмiлений хвалою, казав палко далi:
   - Кажуть, громада - великий чоловiк. Треба ж, щоб у великого чоловiка й
сила велика була, а то вiн буде малий. Хай  же  вiн  не  збува?ться  сво??
сили. Наша сила - земля. Коли вона буде в громади - буде й  сила;  коли  ж
громада ?? вiддасть комусь, то свою силу змалить, а чужу  вбiльшить.  Тодi
великим чоловiком буде не громада, а хтось iнший, а громада  буде  в  його
попихачем. Хто хоче зробити громаду попихачем  -  хай  прода?  землю,  хай
пiдпалю? громадську хату! Оце й усе!
   Зiнько зiйшов iз  схiдцiв  у  стовпище.  Громада  мовчала,  на  хвилину
притихши. Всiх уразили Зiньковi слова. Помалу почав озиватися то  той,  то
цей:
   - А що ж, хiба й не правда?.. Вони на нас скоро верхи ?здитимуть!..  Не
можна ?м попускати!.. Не треба продавати!.. Не хочемо!..
   Озивалося все бiльше й бiльше. Вся громада вже гула, як бджоли в улику.
Тим, хто  за  горiлку  згоджувався  стати  за  Дениса,  тепер  сором  було
згадувати про це. Та й хто сидiв у неволi в Дениса чи  в  його  полигачiв,
забув на ту мить про те. Кожний почувався громадянином. Кожний розумiв, що
вiн тут ма? силу, i любо йому було це почувати. Денисовi полигачi мовчали,
а голосно озивалися  прихильники  громадськi.  Зiнько  й  товаришi  ходили
промiж людьми i додавали ?м ще до того, що вже було казано.
   - А цитьте ви! Слухать! - зикнув з усi? сили старшина.
   Громада вщухла, дослухаючися, що вiн iще скаже. Але загомонiв не вiн, а
Денис:
   - Коли не  хоче  громада  продавати,  то  я  за  сво?  грошi  й  деiнде
знайду,плакати не буду. Тiльки вже як громада до мене, так i я до громади.
Нехай уже тепер нiхто не ходить до мене по землю, та й тим  не  буду  далi
ждати, хто менi грошi винен. От що!
   Проказавши це, вiдiйшов назад i сiв на рундуцi  на  ослiнчику.  За  ним
виступив Рябченко:
   - I по-мо?му, громада не по правдi робить з Денисом  Пилиповичем.  Коли
так, то й я слiдком за ?м: землi нiкому не дам i з позичками  царамониться
не буду.
   - Та вже й я не iнак робитиму,- озвався Остап, а за ним i Денисiв тесть
Манойло, а за Манойлом - Сучок.
   Всi тi похвалки падали на громаду, як довбня воловi на  голову.  Голова
запаморочувалась.
   - От так, як  зараз  казано,-  так  i  я  робитиму  з  вами!  -  гукнув
Копаниця.Чули?
   А вони це так добре чули, що вiдразу не знать  де  й  подiлася  вся  та
смiлiсть, той громадський запал, що тiльки оце  зараз  охопив  ?х.  Стояли
похнюпившись, i кожен думав про те, скiльки вiн винен Денисовi чи  кому  з
його полигачiв, де вiн вiзьме грошей, щоб вернути ту позику,  в  кого  вiн
братиме восени землю, куди вiддасть на пашу товар...
   - Чули? - гукав Копаниця.- Коли не позакладало, то тепер  бачите,  куди
треба завертати! Отже, хто хоче продати Денисовi Пилиповичу Сивашевi землю
- зоставайся там, де сто?ш, а хто не хоче - виходь лiворуч за колодки.
   Зiнько, Карпо, Васюта, Грицько  та  ще  чоловiк  десять,  а  серед  них
Дмитро, Михайло та Савка, перейшли лiворуч. Всi iншi, величезна бiльшiсть,
стояли мовчки, похнюпившись.
   - Люди добрi! - скрикнув до них Зiнько.- Та що ж це  ви  робите?  Ви  ж
самi себе прода?те!
   - Мальчать! - крикнув старшина.- Що ти менi тут бунт заводиш? Я тебе  в
холодну закину! Я тебе в стан одiшлю!
   - Годi! - вiдказав Зiнько.- Що це ви так з холодною розносилися, що все
мене закида?те? Я не бунтую, я правду кажу. Панове громадо! Сором вам,  що
ви такi боязкi! Невже ж нiде нема правди  на  свiтi,  тiльки  в  багацькiй
кишенi?
   - Десятники! Берiть його в холодну! - репетував старшина.
   Десятники нехотя пiдiйшли до Зiнька.
   - Братики,- промовив до ?х Васюта,- не будьте свиняками! Бо щоб я здох,
коли першому, хто до його торкнеться, не погладжу його свинячу морду оцi?ю
штучкою! - I вiн пiдняв свого здоровенного кулака.
   Десятники стали, не знаючи, що ?м робити. Але й  старшина,  бачачи,  що
вже почина?ться щось непевне, облишив Зiнька,  мов  забувши  за  нього,  i
гукнув на писаря:
   - Семене Семеновичу! Пишiть приговор о продажi обчесько?  землi  Денису
Пилиповичу Сивашу!
   - Ще вчора написав! - одказав писар.
   - Одбирать руки! - звелiв старшина. Дво? письменних  пiшло  у  стовпище
вiдбирати в неписьменних руки. Звичайно пiдписувались за ?х i  без  цього,
але що тепер було таке карлючкувате дiло, то старшина звелiв зробити й це.
Дво? людей  штовхалося  серед  стовпища,  а  стовпище  стояло  похнюплене,
понуре...
   Зiнько мовчав, не знаючи вже, що дiяти, бачачи добре, що тут  уже  нiщо
не поможе. I враз мов полум'ям обняло йому голову, i вiн, сам  не  знаючи,
нащо це робить, кинувся до Дениса i, стискаючи кулаки, скрикнув:
   - Дерилюде! Всiх проглинути хочеш? А бодай би  ти  подавився  на  цьому
мiсцi!..
   Ще одна мить, i Зiнько вдарив би  Дениса,  збив  би  його  додолу,  пiд
ноги...  Але  Денис,  iзроду  не  бачивши  Зiнька  такого  роздратованого,
злякався й скрикнув:
   - Господин старшина! Я протестуюсь... Вiн мене вб'?!..
   Це перелякане обличчя, цей повний страху голос  одразу  спинив  Зiнька.
Вiн спустив руки.
   - А, так! - скрикнув старшина.- Десятники! Роти  пороззявляли,  стоять,
як стовпцi... Берiть його!..
   Але поки десятники наблизились, Карпо взяв Зiнька за руку i вивiв  його
з громади.
   - Ходiм, брате! Нема вже чого нам тут робити!.. Вони пiшли.
   - Ну й падлюки! - лаяв громаду Васюта.- От свиняча порода!
   - Вивiшав би всiх! - похмуро й прикро сказав Карпо.
   - Таку землю, таку гарну землю та й вiддати! - бiдкався Грицько.
   - А ми ще клопочемось за ?х, за громаду! - казав Карпо.-  Та  наплювать
на цю громаду,- вона доброго слова не варта.
   Зiнько нiчого не сказав, тiльки важко дихав, стискаючи зуби.
   - Усi в ?х у  руках,  як  риба  в  волоцi  в  матнi,  от  що!  -  казав
Грицько.Схоче - випустить, а схоче - в юшцi з'?сть.
   -  Були  там  такi,  що  й  не  в  матнi,  та  й  тi  в  свинячий  слiд
побiгли,вiдказав Васюта.
   - Праведний чоловiк нiякого лиха не зляка?ться,  а  злочестивий  i  без
лиха лихо дi?,- правив сво? Карпо.- Чого ж ми будемо  за  ?х  клопотатися,
турбацi? собi завдавати? Не дурно сказано, що покиньте мертвих сво?  мерцi
ховати,- отак i це.
   - Ат, облиш-бо, Карпе! - вiдказав гiрко Зiнько.- Неправду ти кажеш,  та
нехай iншим разом, а то тепер...
   Вiн не доказав, що йому було тепер так тяжко й гiрко, що не хотiлось  i
розмовляти.
   Похмурий вернувся вiн додому, i Га?нка не могла його  звеселити  нiяким
сво?м примилянням та щебетанням.
   Довго не спав тi?? ночi Зiнько  за  думками.  Не  раз  та  й  не  двiчi
доводилось йому  нещасливо  ставати  в  громадi  проти  тих  людей,  що  й
сьогоднi, але нiколи не було йому це так тяжко, як цього разу. I не  через
те тiльки, що саме дiло було не маленьке, задля громади важне. Нi,  дедалi
все дужче й дужче опановувала Зiнька одна думка й не давала  йому  спокою:
думка завести в громадi такий лад, щоб по правдi  все  робилось,  хотiлось
бачити свою громаду в усiх справах розумною, правдивою та дружною. Тодi  б
усiм було добре, всi щасливо та гарно жили б. Багато вже думав Зiнько  про
те, яким робом це зробити, та не мiг нi до чого  путящого  додуматися,  до
такого, щоб одразу воно взяло та й повернуло всiх людей  на  кращий  шлях.
Додумався тiльки до того, що йому самому треба завсiгди робити так, як вiн
хотiв би, щоб усi робили, та й iнших нахиляти до того. Та цього ж, мабуть,
мало. Бо от же й вiн, i товаришi його того додержували, а нiчого  сьогоднi
не вдiяли...
   А якби вiн iз сво?м товариством цього разу подужав  у  громадi,  то  це
великого важило б! Тодi б смiливiше було б  усiм  стояти  проти  тих,  хто
хотiв сiдати на шию. А тепер буде гiрше, дуже гiрше!.. I надiя на те, що в
громадi покраща?, поладнiша?, вiдсувалася ще далi.
   Та все ж Зiнько не хотiв зрiкатися тi?? надi?, не хотiв покидати  того,
чим повна була вся його душа. Повинна таки правда подужати кривду! Хоч  не
скоро, а подужа?,- це Зiнько добре зна?. I як зна?, так i робитиме,- якось
уже воно буде...
   А там, далеко, на майданi, галасував народ, i той галас  долинав  i  до
Зiнька. То громада пила Денисову горiлку. П'янiючи, галасуючи, точачись  i
лаючись, вона забувала про те, що сама себе вiддавала в попихачi  кожному,
хто хотiв нею попихати...



   Частина друга

   Зажурився соколонько:
   Бiдна моя головонько, Що я рано з вир'я вийшов.
   Нiде сiсти, гнiзда звити,
   Малих дiтей розплодити,
   Бо по горах снiги лежать.
   Народна пiсня

   I. ГА?НКА

   Га?нка гнiвалася:
   - Поганий, поганий, поганий,- казала, одвертаючись  од  Зiнька.-  I  не
кажи, що гарний,- ти поганий!
   - Я й не кажу, що я гарний,- усмiхаючись, одпо-вiдав Зiнько,  лежачи  в
сво?му садку пiд гiллястим дубом та дивлячись на делiкатнi риси  чепурного
жiнчиного обличчя, на ?? тонкий, мов дитячий, стан. Вона сидiла  на  травi
бiля його, повернувшися боком, надимала губки,  випинаючи  ?х  наперед,  i
через те ?? обличчя здавалося Зiньковi таким чудним, що вiн зареготався.
   - Чого ти смi?шся? - швидко повернулася вона до його.- Ну, скажи,  чого
ти смi?шся?
   - Того, що ти сердишся.
   - А, дак так!.. Дак так!..- скрикнула.- Я серджуся, я гнiваюсь,  а  вiн
смi?ться, а йому смiшки! Ну, дак я ж пiду вiд тебе, пiду!
   I вже була схопилася, щоб бiгти, та зараз же i спинилася:
   - Злий!.. Недобрий!.. Глузу?!.. От я ж  тобi  дам!..  От  я  ж  тебе...
битиму!..
   Кинулась до його, вхопила за плечi та й почала з усi?? сили  трусити  i
товкти його сво?ми маленькими рученятами.
   - От тобi!.. От тобi!.. Щоб не глузував!.. Щоб не смiявся!..
   А вiн реготав iще гiрше, вхопив ?? дужою рукою за стан i  пригорнув  на
груди та й почав цiлувати в очi, в щоки, в уста.
   - Геть! геть!.. капосний!.. Не хочу!.. Не займай!..  Вона  вiдбивалась,
не  давалася,  але  згодом  затихла,  заплющивши   очi,   знеможена   його
поцiлунками, аж поки враз  вихопилась  iз  рук,  одбiгла  трохи,  стала  i
подивилась на його: чи не гнатиметься за нею. Вiн не гнався.
   Вернулась, сiла бiля його на траву, а вiн, лежучи, зiперся на лiкоть  i
дивився, як вона ховала пальчиками пiд очiпок неслухняне  русяве  волосся,
що оточало вже все ?? рожеве личко.
   - Ат, це менi волосся!..
   - Ну, i чого ж ти на мене сердишся? - спитав Зiнько.
   Вона почала докоряти:
   - Бач, примиля?шся, а сам який зробився? Мало коли й дома сидиш - як те
перекотиполе, все гуля?ш. Я за тобою й дух роню, а ти за мене забува?ш.
   - Дурненьке мо?! Як же я за тебе забуваю?
   - А так, що то було як вечiр, як недiля, як свято, то ми все вдвох,  як
орiшки-близнята,- або говоримо, або чита?мо, або спiва?мо... А тепер!..
   - А тепер?
   - А тепер ти i ввечерi, i в свято або сам ходиш то  до  Васюти,  то  до
Грицька, то до себе наведеш ?х повну хату!
   - I яка ж то й повна хата, як дво? або тро?! А хiба ти ?х не любиш?
   - Чому? Васюта такий гарний, добрий... та чудний-чудний!
   - Ну, от бачиш! А Карпо?
   - От, Карпо твiй!.. Катря гарна, а Карпо твiй як почне вичитувати,  мов
з книжки: "Пам'ятай, жено, i встаючи й лягаючи, i за стiл сiдаючи, що грiх
тебе вловлю?, i во уста вступа?, i з уст виступа?, i до носа приступа?!.."
Ха-ха-ха!..
   Вона так чудно вдавала Карпа з його навчальним  голосом,  що  й  Зiнько
засмiявся:
   - Що ти вигаду?ш?! Коли ж таки Карпо казав на Катрю - жено?
   - От же казав,- я сама чула... А ми з Катрею як зарегочемось!..  А  вiн
розсердився та грюк дверима, та з хати!..
   - Ну, а Грицько який тобi?
   - Я ?вги не люблю! - вiдрубала Га?нка швидко.
   - Дак я тебе не про ?вгу, а про Грицька.
   - А Грицько... Грицька... менi його  жалко...  Та  вони  всi  гарнi,  а
тiльки я не люблю, що через ?х та нiколи  й  поговорити  з  тобою,  мов  у
жнива!..
   - Не з-так то вже й нiколи,- засмiявся Зiнько.- Хоч воно, може, трохи й
правда, бо останнiми часами було стiльки клопоту: то  з  товаришами  треба
було радитися, то в город ?здити, то ще що...
   - От бач! От бач!.. А я все сама, як вербиченька в полi.
   - Та ти ж iз матiр'ю... I добре ж зна?ш, що я не з примхiв те роблю,  а
задля громадсько? справи так треба...
   - Задля громадсько? справи...- почала була  щось  непевне  Га?нка,  але
Зiнько перепинив ??, кажучи сво? далi:
   - А ти ж у мене розумна, ти ж не така, як iншi жiнки, що ?м байдуже, що
там поза хатою робиться; ти розумi?ш, що кожному  громадяниновi  треба  за
добро громадське дбати.
   В гарненькiй голiвцi Га?нчинiй оця штука  -  громадське  добро  -  була
якась занадто невиразна - от як туман: бiлi?, а пiдiйдеш ближче  -  нiчого
нема, розвiявся, чи що. Але що Зiнько ?? хвалив (вона так любить,  як  вiн
?? хвалить), то й вона подобрiшала задля  того  премудрого  туману,  задля
громадського добра i зараз же знову сiла бiля самiсiнького  Зiнька,  взяла
його голову i положила собi на колiна. Сама ж споважнiла й промовила:
   - Воно звiсно, як громадська справа, то треба... Тiльки зна?ш, Зiнечку,
якби так, щоб громадському добровi манюпусiнька часиночка, як нiч у жнива,
а нам удвох - велика, як день улiтку.
   Зiнько засмiявся:
   - Моя ясочко! От упора?мось якось iз тi?ю землею, то й буде все гаразд.
Моя ти щебетушечко!
   Вона голосно засмiялась i засипала йому  все  обличчя  й  голову  дощем
квiток, тiльки що нарваних унизу на левадi.
   - А сьогоднi ж ти недовго будеш у Грицька? - спиталася.
   - Нi, недовго.
   - Гляди ж! Не сиди до пiвночi!  У!  Я  через  тебе  тiльки  квiтки  мо?
порозсипала!  Бачиш,  от  братик  та  сестриця:  це   брат   iз   .сестрою
побралися... Боже ж, грiх який! А тодi як  розпиталися,  хто  вони!..  Дак
брат i каже:
   Ходiм, сестро, горою,
   Розсi?мось травою:
   Ой ти будеш синiй цвiт,
   А я буду жовтий цвiт...
   Будуть дiвки квiти рвать,
   Нас з тобою споминать...
   Оце я кажу, а може, вони чують мене!..
   - Хiба ж квiтки чують? - спитав, смiючися, Зiнько.- Адже вони неживi.
   - Атож, неживi!.. А чого ж то, як садовина  не  родить,  то  на  святий
вечiр дiдусь беруть сокиру та й  iдуть  до  грушi  або  до  яблунi,  та  й
нахваляються, що рубатимуть: "Як не родитимеш, то зрубаю i в пiч уметаю, а
попiл на вiтер порозпускаю!" Дак воно зляка?ться та й родить.
   - Та це байка! От заговори зараз до цього дуба, то нiчого не розбере.
   - А,_ може ж, i розбере! Береза хвалилася сво?ю корою та й каже дубовi:
"Давай мiнятися!" А дуб каже: "Не хочу  -  мене  тiльки  кора  в  свiтi  й
держить".
   - Дак вони ще й розмовляють?
   - А то нi?  Воно  все  говорить  промiж  себе.  Один  чоловiк  та  знав
розбирати i звiрячий, i пташиний, i травиний, i всякий голос... дак, було,
йде, а вони, зiлля, промiж себе розмовляють. Я,- каже одно,- вiд  того.  А
те: а я вiд того... я вiд голови... я вiд любощiв... Так i  розмовляють...
Найбiльше вночi... Зiллечко до зiллечка прихиля?ться, зiллечко до зiллечка
озива?ться... I-i! Аж дивно й страшно, як подума?ш!
   Вона аж iздригнулася.
   - Чого ж тобi страшно?
   - Воно не страшно... а так... як от на Великдень  усi  люди  i  батюшка
перед церквою стоять, перед дверима зачиненими,  та:  Христос  воскрес!  А
воно вiдтiля, як з того свiту:  воiстину  воскрес!..  Та  й  одчиниться!..
Ой!.. I дивно, i страшно, й весело!.. Усяка травинка на свiтi  жива...  От
ходиш так, дума?ш,- воно так собi, як камiнь, аж воно -  живе,  i  чу?,  i
розбира?... I земля чу?, i трава чу?, i дерево чу?... А ми не чу?мо  ?х...
Може, й вони мене не чують, тiльки себе... I  я  серед  ?х,  як  травинка,
манюсiнька травинка...
   Вона заплющила очi i знову здригнулася:
   - Ух!..
   - Чого ти?
   - Менi вже здалось, що я травинка.
   - Серденько мо?, це все казки. Воно не так на свiтi, як ти  дума?ш.-  I
Зiнько почав ?й розказувати, що вiн у  книзi  читав  про  те,  як  рослини
живуть. А вона, втупивши в його сво? мрiйнi оченята, слухала мовчки, i  ?й
уявлялося, що вона така травинка-травиночка  дрiб-нюня-дрiбню-усiнь-ка  на
цьому широкому свiтi!.. Така манюня!.. I хтось прийде та й зiрве ??, а  ?й
буде   боляче-боляче!..    Ох,    може,    ?х    i    рвати    грiх,    цi
билиночки-квiтиночки?.. Цi билиночки, цi  квiтиночки,  що  ростуть-цвiтуть
серед долиночки.
   - Зiньку, скажи, чого це так: iнодi нiчого не заспiва?ш, а  iнодi  саме
склада?ться?
   - Що склада?ться?
   - Пiсня... От, кажуть, на морi е такi  морськi  панни  -  спiвають  так
гарно... повипливають на хвилi - самi гарнi-прегарнi - та  як  заспiвають,
то й море стиха?... слуха?... А люди ходять понад берегами та дослухаються
тих пiсень, та й собi переймають... З того й пiснi, кажуть, на свiтi...  А
от я тих дiвчат морських i не чула, а пiснi складаються...
   - Та як же то?
   - Та... от... Ну, от дивишся на щось... або от  згаду?ш  щось,  а  воно
одно до одного й тулиться... i спiва?ться...
   Вона заплющила очi й почала стиха спiвати:
   Oй билиночка до билиночки прихилялась,
   А до милого та милесенька пригорталась.
   Травка хилиться та синенькими квiтоньками,
   Мила дивиться та ясненькими оченьками.
   Удвох будемо, он билинонько, процвiтати...
   Удвох будемо, ой милесенький, пробувати!..
   - От ба: це про тебе та про мене пiсня!..
   - Дак ти ще й пiснi склада?ш?
   - Хiба я ?? складала? Воно саме...  От  так  почне,  почне  тулитися...
нижеться, як разок намиста... а тодi щось i вийде...
   Зiньковi сподобалось  це.  Вiн  почав  прохати  Га?нку,  щоб  iще  щось
заспiвала. Але вона схопилася з мiсця i замахала руками:
   - Нi, нi! Не хочу!.. То так, як саме набiжить...
   - Га?нко! Га?нко! - почувся голос у садку.- Де ти?
   - Мати кличуть,промовила Га?нка й побiгла до хати.
   Зiнько зостався сам. Була недiля, i вiн  одпочивав.  Лежав  нерухомо  й
дивився поперед себе. Його хата й садок були на горi, i звiдси видко  було
йому за малим не все село. Бiленькi хатки з темними й жовтими  солом'яними
покрiвлями  визирали,  весело  всмiхаючись,  з  невеличких  садочкiв,   що
зеленiли мало не в кожному  дворi,-  мов  дiвчата  позаквiтчувались  та  й
повиходили на вулицю всiм гуртом. Бiля хаток де-не-де ворушилися люди,  по
дворах вештались, вулицею помалу йшли або сидiли пiд  хатою,  розмовляючи.
За все вищi були великi верби гiллястi; вони широко  розкидалися  вгорi  i
над хатками, i над тими садочками, зеленiючи ясно на блакитному  небi.  ?х
так багато було, що вони затуляли частину хат, i все село здавалося якимсь
садом-га?м, що серед його побудовано було отi маленькi людськi осельки.
   Було надвечiр. Сонце не пекло вже, тiльки грiло ласкаво,  вiтрець  нiде
не прокидався, нi один лист не ворушився.
   Тихi   дерева   стояли   нерухомо,   похилившись   над    селом,    мов
замислились-задумались  про  щось.  I  все  село  обiймав  упокiй,   тихий
святковий упокiй-одпочинок, такий любий робочому селяниновi.
   - Як любо! Як тихо...- думав собi Зiнько.- Як верби  гарно  похилились.
Так, мов дивляться - що там робиться внизу, по тих хатках та  по  вулицях,
та й собi радiють, що люди вiдпочивають, що ?м  затишно  та  гарно.  Добра
штука дерево: аж веселiше ста?, як воно над тобою схиля?ться! I добре жити
пiд тими тихими вербами, усмак наробившись, усмак i вiдпочивши!
   - Зiньку! Хочеш полуднувати? - гукнула Га?нка десь iз-за дерев.
   - Не хочу, зараз пiду.
   Пiдвiвся, став i глянув у другий бiк.
   Внизу, пiд садком, широко  простилалась  велика  зелена  лука,  по  нiй
вузенькою стежкою звивалася рiчечка, то поблискуючи ясно проти  сонця,  то
ховаючись пiд похилими вербами...  он  завернула  колiном,  уже  й  зникла
з-перед очей,  тiльки  очерети  значать  ??  шлях  -  геть-геть  потяглися
сiро-зеленою стiнкою, аж туди, вдалину, де аж на  крайнебi  хмарою  темнi?
великий лiс. Широко, й гарно, й любо глянути!..
   Та треба ж i йти!
   Вiн пiдняв iз землi й накинув на плечi чинарку, взяв бриля й пiшов.  Не
заходячи в хату, перейшов у двiр i вийшов  на  вулицю.  Зачиняючи  ворота,
зупинився на мить, глянувши на свiй двiр.
   Добрий двiр, великий! Ще батько побудувався на ньому, а  Зiнько  тiльки
додав дечого. Праворуч тiк iз стодолою великою, лiворуч бiля  його  комора
добра, а коло не? хлiви й повiтки; ще  лiвiше,  трохи  вiддалiк,  хата,  а
зараз од не? починався i йшов аж униз сад. I скрiзь по двору попiд  плотом
зеленiло дерево, хоч уже й  не  садовина.  Багато  з  усього  того  Зiнько
понасаджував ще за живоття батькового i тепер дивився,  радiючи,  на  свою
працю. А квiтник бiля хати - це вже Га?нчине дiло. Стiльки  квiток,  що  й
ступнути скоро нiде  буде.  Не  да?  й  близько  возом  пiд'?хати:  ставай
оддалiк! Цвiт  королевий,  нагiдки  жовтi,  барвiнок  хрещатий  стелеться,
високими стеблинами рожа червона сто?ть, а синенькi  паничi  крученi  круг
не? в'ються... он зiрочки червонiють, а он троянди кущ... Щоб не пошкодити
квiткам, Зiнько вже  загородив  Га?нцi  перед  хатою  заборонку  маленьку,
плотик такий низенький чепурненький... А оце вже сам  посадив  хмiль  бiля
пiддашшя, що над дверима; розрiсся хмiль так буйно, що й пiддашок укрив, i
на хату поп'явся... Гiлки вiд здорового клена та отой хмiль  так  покрiвлю
затуляють, що хата зеленоверхою зда?ться. Васюта каже, що в Сивашiв хата i
гiлляста, i листата, ще й оката,- бо величенькi вiкна.
   Причинивши ворота, пiшов улицею...
   Не сидiла дома й Га?нка. Скоро Зiнько з дому, то й вона швидко накинула
на себе юпчину та й побiгла на Завалi?вський куток до баби Мокрини. А баба
Мокрина - то була собi така знаюча баба, на все село знахарка. Чи  в  кого
яка хвороба, чи в чоловiка що пропало, чи якiй дiвчинi вiд любощiв, чи  до
любощiв треба,- всi до не?, до тi?? баби Мокрини йшли. Стара вже  була,  а
ще моторна й бачача на все така, що ну! I все як пiдеш до  не?,  то  й  не
думай нiчого брехати,  бо  однак  вона  вгада,  що  брешеш,-  тодi  вже  й
пособляти не схоче. "Iди, iди! - скаже.- Я  не  пособляю  таким,  що  мене
дурять. Треба по правдi, а неправди я не люблю, не дай, боже, як не люблю!
I сама нiколи не кажу, та й менi ж нехай нiхто не каже".
   I вже тодi, як розсердиться баба за брехню, то вже й пособляти не хоче,
нiяк не хоче! Хiба вже, хiба як хто такий багатий та добре вже  дасть  ?й,
то тодi, може, зласкавиться...
   Через те, хто йшов до баби Мокрини, то той уже ?й усю правду повiдав  -
як на сповiдi. I як вона що казала, то так  уже  до  кожного  словечка  ??
прислухалися, так вже ?й вiрили, що поповi й з половини так не йняли вiри,
як ?й.
   I Га?нка дуже ?й вiри доймала. Звiсно, Зiнько казав,  що  баба  Мокрина
нiчогiсiнько не тямить, тiльки людей дурить...
   Га?нка знала, що Зiнько розумний... дуже розумний!.. Як на ?? думку, то
навiть i на всьому селi розумнiшого не  було,  бо  вона  сама  бачила,  що
Зiнько з ким схоче може зговорити: чи з писарем, то  й  з  писарем,  чи  з
попом, то й з попом... i з паном... i з кожним... А розумно говорить,  так
аж страх! I нiхто так гарно книжок не чита?, як Зiнько... Це  так,  правда
тому всьому... ну... ну, а вже що про ворожок та про  вiдьом,  що  вiн  не
вiрить, то то вже помиля?ться... хоч як, а помиля?ться!..
   Де ж таки! Це ж усьому свiтовi звiсно, що вiдьми корiв доять, i з  сохи
молоко доять, i в комин лiтають,- пе ж кожне зна?, хоч  кого  спитай!..  А
хiба мало людей бачило, як вони перекидаються то собакою,  то  свинею,  то
копицею... Це ж i дядько Охрiм бачили, i Петренко... А  в  Чорновусi  йшов
один парубок, а вона, така здорова бiла собака, та лапи йому на плечi... А
вiн ?? за лапи, та в хату притяг, та й повiдрубував ?й  лапи...  Ой  боже,
який  же  й  немилосердний!..  Тодi  пустив...  Аж  уранцi  глянуть,  а  у
вдови-сусiди пальцi понадрубувано... Та що тут  i  казати!..  Це  ж  усяке
зна?!.. I про ворожок звiсно, що правду кажуть i пособляють... Нi, це  вже
Зiнько помиля?ться!..
   Та хоч i помиля?ться, а все ж вона бо?ться  йому  признаватися,  що  до
баби Мокрини бiга?. Та вiн би ?? засмiяв, та вiн би ?й  такого  наказав!..
Ой-ой-ой!.. Та ?й i самiй сором iздумати!..
   Сором... нi, воно не сором... а так... якось... Вона  сама  не  дуже  й
хоче того... Чи то пак так:  раз  хоче,  а  вдруге  не  хоче.  Звiсно,  як
побачить вона Карпову Катрю,-  це  ж  ??  й  приятелька,-  як  та  дитинку
пригорта? та вчить ?? ходити, то, ?й-бо, так чогось  i  Га?нцi  схочеться,
щоб учити дитинку ходити, свою дитинку,  не  чужу...  i  цiлувати  його...
такого маленького... Цiлувати його в щiчки, в носик, в оченята, в нiжки, в
ручки... i тулити його до себе - так  дуже-дуже!..  А  воно  пруча?ться  -
нiжками й ручками...
   Пруча?ться рученьками,
   Всмiха?ться оченьками,
   А озветься губоньками...
   Таке гарне!..
   Ну, а вже як ото кричить та вмажеться, та треба його мити та чепурити,-
ну, ото вже й не гарно!..
   А Зiнько дуже хоче сина!.. Так хоче, так  хоче  -  "хоч  поганенького",
каже смiючись. Поганенького! Нi, вона поганенького не хоче: коли вже  син,
дак щоб гарний!.. Та де ж вона йому вiзьме, коли нема?
   А хочеться дружинi догодити!.. Вона й почала питати людей, дак ?? Катря
ж таки й нараяла: "Пiди,каже,- до баби Мокрини - пособля?".-  "А  ти  хiба
ходила?" - "Нi, менi не треба було... люди кажуть..."
   Ну, вже ж, щоб Зiньковi  догодити,  то  треба  пiти...  хоч  вiн  би  й
смiявся, капосний, коли б довiдався!.. Ой, смiявся б!..
   Та дарма! Вже ?й знахарка казала, що пособиться.  Вона  вже  ?й  давала
такого зiлля пити i звелiла: як вип'?- прийти, то ще дасть. Оце ж  вона  i
йде. Уже ж щось  та  буде,  щось  та  буде!  Тодi  вже  не  Зiнько  з  не?
посмi?ться, а вона з Зiнька. "А що,- скаже,- не вiриш ворожкам, а от  тобi
син!.."
   Щоб ближче йти, Га?нка перескочила через плiт, тiльки намисто брязнуло,
i пiшла городами й левадами. Закувала зозуля.
   - Зозуле-зозуле! Скiльки менi год  жити?  Зупинилася  i  стала  лiчити.
Зозуля накувала п'ять, десять i кувала далi, не перестаючи, аж до тридцяти
i трьох.
   - Ой-ой-ой! Як багато! Це добре! Бо на свiтi  гарно  жити!  А  от  тiй,
мабуть, не гарно було, що  з  не?  зозуля.  Як-бо  це  воно?  Князiвна  та
закохалася в козака. А князь того не знав, бо якби знав, то  i  в  темницю
дочку завдав би...
   Он завдав би у темниченьку
   Свою дочку-?диниченьку.
   Дак   вони   зiйдуться   в   гаю   нищечком   та    й    сидять    там,
цiлуються-милуються... То  смiються,  з  закоханнячка  свого  радiючи,  то
плачуть, свою нещасливу долю згадуючи. А  самi  такi  -  як  сонечко...  А
батько-князь iшов га?м як чорна хмара... Вже довiдався!.. А козак, лиха не
чуючи, до не? й каже: "Ти ж моя зозуленька!" - та й пригорнув. А князь  як
кинеться туди. "Будь же,- каже,- ти, проклята, навiки зозулею!" Дак вона -
пурх! - та й полетiла з рук у козака... I лiта? тепер пташкою-сиротою та й
плаче... Боже ж, нещаслива доля! Чому про все пiсень спiвають, а про це  -
нi? От якби й про це пiсню спiвати!..
   Не всi тi? сади цвiтуть,
   Що весною розвиваються,
   Не всi тi? замiж iдуть,
   Що любляться та кохаються!
   Одна така та князiвночка
   Та в козака закохалася,
   У гайочку та в зеленому
   Цiлувалась-милувалася...
   "Ой боже мiй! Що .ж це я? - припинила сама себе Га?нка.- Чи  не  дурна?
Серед чужо? левади стою й .пiсню спiваю. Та й забарилася як!.. Треба бiгти
мерщiй!.."
   Перебiгла леваду, доскочила до струмочка дзюркотливого.  Десь,  мабуть,
хлопцi затягли кладочку, що через його була. Га?нка спинилась:
   -_ Як же ж i дзюрчить весело!.. Водо-водичко святенька! Скажи менi,  чи
гарно  тобi  жити  в  тво?й  хатi   пiдземнiй?   Озвись!..   Мовчить,   не
озива?ться!.. Мабуть, я грiшна, що до мене вода не говорить.
   Скинула черевики й побрела через неглибоку, чисту, як сльоза,  течiйку,
що бiгла попiд  вербами  рясними  та  осокорами  високими.  Осокори  гордо
знiмались до неба, а, верби, нахилившися над поточком,  стиха  зазирали  в
його.
   - Хi, як видивляються в воду на свою  вроду  -  мов  дiвчата...  Гарнi,
гарнi!.. Годi вже видивлятися! - озвалася до ?х Га?нка, знов узулася та  й
подалася далi.
   Незабаром була вже знову на вулицi. Он  уже  й  хату  бабину  Мокринину
видко.
   Ой! Що то вона Га?нцi скаже? Гаразд, як добре, а як же нi? А  неминуче,
неминуче треба Зiньковi сина! Бо як  же  вiн,  бiдний,  буде  без  помочi?
Неминуче!..



   II. СПОКУСА И ПРАЦЯ

   Зiнько йшов до Грицька Момота.
   Звичайно товаришi зiходилися в Зiнька, але трапилося несподiване  лихо:
Грицько вибив собi ногу i мусив сидiти дома. Це сталося так: Панас та Iван
Момоти все нахвалялися забрати жито з  тi??  десятини  землi,  що  за  не?
сварилися з Грицьком. Одначе не поспiшилися цього зробити. Грицьковi  дало
помiч товариство: Зiнько, Васюта,  Карпо  та  сам  Грицько  як  заходились
учотирьох, то так i перелетiв хлiб з поля на тiк до Грицька. Панас  тiльки
тодi оглядiвся, як уже  сусiдин  хлопець  убiг  у  хату  та  йому  сказав.
Вискочив з хати, вхопив дрюка та вулицею до Грицькового двору. Прибiг,  як
останнi вози вже до ворiт пiд'?здили. Став на воротях, пiдняв ломаку:
   - Назад! Назад!.. У мiй двiр!.. Мо? жито... Голову розвалю!
   Маха? ломакою, що  й  справдi  страшно  приступити.  Позбиралися  люди,
почали його вмовляти, а вiн одно:
   - Не пiдходь!.. Уб'ю!.. На  гамуз  псину  поб'ю,  щоб  i  на  свiтi  не
смердiв!..
   Кинувся з ломакою за Грицьком, а  Грицько  поза  возами;  бiгають  круг
возiв,- той не втече, а той не дожене. Коли Грицько спiткнувся та й  упав.
Панас пiдбiг, замахнувся ломакою... Всi так  i  похололи:  от  уб'?!..  На
щастя, Васюта пiдбiг  ззаду,  вхопив  Панаса  та  й  звалив,  а  тут  люди
наскочили, вiдняли в нього дрюка, самого  вiдвели  геть.  Вiн  пручався  й
репетував:
   - Пустiть!.. Я ?м голови позриваю!.. Повбиваю!.. Потрощу!.. Пустiть!
   Далi вже й слова не мiг сказати, тiльки харчав. Зо злостi аж трусився.
   Тим часом вози про?хали, люди одвели Панаса додому.
   Дак ото, падаючи, Грицько вибив собi ногу, i довго вона в нього  болiла
- все не мiг ходити.
   Тим Зiнько йшов до його.
   Поминуло вже три мiсяцi, вiдколи завелася суперечка за ту  пересельську
землю, а справа ще й досi нiяк не розплуталася. Зараз же другого дня пiсля
громадсько? ради Зiнько довiдався, що сам писар ходить  iз  десятником  по
хатах до таких письменних, що не були тодi в громадi,  та  й  примушу?  ?х
пiдписувати громадську постанову. У волостi служило писарча, що доводилось
якимсь родичем Зiньковi i зазнало колись од його, при лихiй годинi, добро?
запомоги. Вдячне писарча списало тепер задля Зiнька тую  постанову  i  всi
пiдписи громадян. Серед тих пiдписiв Зiнько знайшов кiлька таких, що  люди
тi не жили на селi вже здавна, а одного вже й мертвого... ще й за  кiлькох
письменних Рябченко розписався, мов за неписьменних. Зiнько бачив,  що  це
вже якесь крутiйство, але нащо його зроблено  -  спершу  не  зрозумiв.  Не
розумiв i того, нащо замiсто однi?? постанови  написано  аж  три  i  землю
Денисовi продавано мов не всю враз, а якось частками,  i  мов  не  в  один
день. Зiнько по?хав у город i купив там собi книжку з законами.  Довго  ??
гортав, шукав, мало що розбираючи, але нарештi таки  дошукався,  через  що
так зробила  волость.  Треба  було,  щоб  аж  двi  третини  всi??  громади
згодилися продати землю, а коли до двох третин не ставало, то й не  вiльно
продавати. Ото ж i поприписувано тих мандрованих та мертвого,  щоб  бiльше
було людей, а як не ставало ще, то приписали й письменних - таких,  що  не
хотiли розписуватися,- за ?х Рябченко черкнув, мов за неписьменних.  Тепер
з погляду постанова була законна, але це тiльки тому, хто  не  знав,  кого
там попiдписувано. А що на три частини волость подiлила землю,  так  i  це
була мудра штука: як на великi грошi продати громадсько? землi,  то  треба
дозволу аж до мiнiстра з Петербурга, а як  подiлити  на  три  частки,  дак
виходила кожна на малi грошi, то й не  треба  було  посилати  справи  далi
губернi. Певне, що  Копаниця  з  товариством  не  сподiвалися  тут  нiяко?
зачiпки, бо зверху все було гаразд, по закону.
   Додлубавшися до того всього, Зiнько  розказав  про  його  й  товаришам.
Погомонiвши, врадили подати жалобу до начальника i про все,  як  треба,  в
тiй жалобi списати. Як умiли, так i списали. Зiнько сам одвiз у город, сам
i подав ?? начальниковi. Той розпитався про все,  сказав,  що  всю  справу
розбере, i звелiв Зiньковi з товаришами сидiти тихо  й  дожидатися.  Пiсля
того товариство чуло, що старшину кликано в город до начальника, а  Дениса
чи теж кликано, чи сам вiн ?здив. Як i що там робилося, Зiнько того нiчого
не знав, аж трохи згодом те? ж таки прихильне писарча нищечком  дало  йому
копiю з паперу, що волость послала начальниковi про його,  про  Зiнька.  У
паперi було написано, що  Зiнько  баламутний  чоловiк,  що  вiн  чинить  у
громадi всякий нелад, пiдбурю? молодiж повстати проти  статечних  людей  i
раз у раз бунту?  народ;  начальства  не  поважа?  i  нiбито  часто  каже:
"Наплювать   менi   на   ваше   начальство!"   "А   оное   неуважение    к
начальству,сказано було в паперi,- не только  в  исказании  вышеупомянутых
ругательств оказуется, но даже и в многих других  поступках  развратных  и
соблазнительных, о которых даже неудобно и  поносно  в  служебном  репорте
выражать. Которая его жалоба на общественный приговор не от  чего,  только
от вышеупомянутой развратности и поносности поступков произошла".
   Порадившись  з  товариством,  Зiнько  наважився   по?хати   просто   до
начальника, щоб вияснити всю справу. Начальник допустив до себе, та  зараз
же почав на його гримати:
   - Ты народ бунтуешь! Ты развратничаешь! Тебя под суд!
   Кричав таки довгенько  i  багато  говорив,  а  Зiнько  все  слухав.  Як
утомився вже начальник, тодi Зiнько й собi озвався:
   - Чи пiд суд, ваше високоблагородiе, то й пiд суд, аби було за що. А що
ж, як, ваше високоблагородiе, пiд суд мене завдасте, а  виявиться,  що  то
все брехню старшина на мене написав?
   - Як брехню? Як брехню? Вiн присяжний чоловiк, вiн не може збрехать!
   - От же й чорновусiвський старшина був присяжний чоловiк,  а  пiшов  на
Сибiр за покраденi громадськi грошi,- вiдказав спокiйно Зiнько.
   - Що? Як? - скрикнув був начальник, а тодi зараз  iстих,  одвернувся  й
пробубонiв: - Ну, то друге дiло!..
   - Та найлучче,казав далi Зiнько,-  прошу,  ваше  високородi?,-  зробiть
слiдство. Нехай усi старi люди, вся громада скаже, чи воно тому правда, що
про мене написано. Нехай докажуть, коли  й  кому  я  що  казав  або  робив
погане. Тодi й видно буде, чим я завиноватiв.
   Начальник подивився на Зiнька, подумав...
   - Ну, гаразд,каже,- от скоро у вас буду - все зроблю.
   I справдi, незабаром  при?хав.  Зiбрав  громаду  i  роз-.  питував  про
Зiнька: чи вiн бунту? народ i чим, i як вiн живе, i  що  вiн  за  чоловiк.
Рябченко та Манойло почали були лаяти Зiнька, але iншi зараз же  припинили
?х. Громада сама почувала, що розминулася  з  правдою,  продаючи  Денисовi
землю, що Зiнько був правий, i ?й було сором ще й вигадувати  на  чоловiка
щось негарне. Всi озвалися за його добре, а  Рябченко  з  Манойлом  хоч  i
лаяли його, та нiяких поганих дiл Зiнькових не могли показати,- то так  це
й зосталося. По?хав начальник, нiчого Зiньковi не сказавши.
   Нашi товаришi думали, що оце вже й справа  з  землею  пiде  тепер  куди
треба, аж нi. Не чуть iз города нiчого. Денис та старшина ще кiлька  разiв
?здили туди,- уже ж не без того, що ко?ли все лихе та недобре та  на  свою
руч навертали справу. Але що саме вони робили, Зiнько з товариством не мiг
довiдатися. Видимо тiльки, що поступатися й гадки не мали.
   Зiнько йшов тепер помалу вулицею i все морочив собi голову думками  про
те, що його тут робити. Думати було  коли,  бо  вiн  пiшов  не  просто  до
Грицька, а мав спершу зайти до свого родича писарчати, розпитатися, чи  не
зна? той чого нового.  Розпитався,  аж  i  той  нiчого,  не  вiда?.  Тепер
вертався аж iз другого краю села знову на свою вулицю до Грицька.
   Зненацька почув здалека якийсь галас, спiв, музики. Прислухавсь.
   "Це ж, мабуть, весiлля Хоменкове",- подумав собi.
   Пройшов ще трохи i побачив, що справдi весiлля. В дворi  й  пiд  двором
була сила народу. Якi дивилися, товплячись,  якi  сидiли  на  призьбi  пiд
хатою. На призьбi ж сидiли й тро?стi музики та й  тяли  з  усi??  сили  до
танцю. Двi пари швидко рушалися серед натовпу  -  то  вони  танцювали.  За
людьми Зiнько бачив тiльки ?х голови й плечi, але ось  'люди  розступилися
чогось, i йому стало видко танцюрiв. Серез ?х  вiн  зараз  побачив  високу
чепурну постать - то ?вга була, Грицькова  жiнка.  I  вона,  повертаючись,
углядiла його i мов на мить спинилася.
   Чимало п'яних вийшло з двору  i,  точачись,  попленталось  улицею.  Щоб
обминути ?х, Зiнько звернув до знайомого чоловiка  в  двiр:  звiдти  можна
було пройти городом аж на луку, а лукою вийти або до сво?? хати, або хоч i
просто на край села, до Грицьково?. В дворi зустрiв хазя?на i затримався з
ним  трохи,  розмовляючи,-  ще  той  провiв  його  й   через   свiй   сад.
Попрощавшися, перескочив Зiнько через плiт, стрибнув на луку  та  й  пiшов
поза городами трохи вже протоптаною людськими ногами стежечкою.
   Iшов замислений, похилившись, не дивлячись навкруги. Коли враз почув:
   - Зiньку!
   Глянув, зупинившися, i побачив перед себе ?вгу.
   Кiлька верб, вирiсши над криничкою, оточивши ?? навколо, чинили з  себе
маленький  захисток,  недоступний  людському  оковi  з  луки.  Через   цей
захисточок пробiгала стежка, i на ?й тепер стояла перед Зiньком  ?вга.  ??
висока струнка постать, гарно вбрана, з повною ши?ю блискучого  намиста  й
дукачiв,  мигтiла  ясними  кольорами  на  сiро-зеленому  вербовому  листi.
Зачервонiвшись од бiгу, а потроху й од чарки, стояла перед ?м уся рум'яна,
дихала швидко, аж  тонкi  нiздрi  роздималися  i  високо  зводилися  з-пiд
розхристано? керсетки груди. Великi смiливi очi дивилися ще  смiлiше,  нiж
звичайно, сво?м палким звабливим поглядом.
   - Зiньку! - промовила знову, i Зiнько почув, мов його проняв той погляд
пекучий.
   - Чого? - спитався.
   - Ой не передихну!.. Бiгла... побачила,  що  ти  сюди  пiшов...  хотiла
перестрiти...
   - Хiба яке дiло ?? - спитав Зiнько, почуваючися невпокiйно...
   - Дiло!.. Ой,  ?,  ще  й  велике!  -  i  вона  приступила  до  його  ще
ближче.Хiба ти не бачиш, яке дiло? Хiба ти слiпий?..-  Вона  спинилася  на
мить,- ?й увiрвався голос.- Хiба не бачиш, що я за тобою гину?.. Що я... i
день, i нiч тебе перед себе бачу!.. Тво? очi, тво? брови бачу!..
   Вона нахилилася до його, шепочучи тi слова несамовитого запалу,  i  вiд
усього ?? молодого дужого тiла повiйнуло на Зiнька тим пекучим запалом.
   I враз вона обхопила його за шию рукою i припала до його  грудьми,  вся
тремтючи, i впилася в його уста  сво?ми  устами.  Вiн  почув,  що  в  його
туманi? голова... На мить... а тодi, вхопивши ?? обома  руками  за  плечi,
вiдштовхнув од себе, скрикнувши:
   - ?вго! чи ти не збожеволiла? У тебе ж чоловiк!..
   - Що менi чоловiк?! Я його ненавидю,  я  тебе  люблю!  -  i  вона  знов
простягла до його руки.
   Але вiн дужим рухом одхилив ?? набiк i обминув, промовивши:
   - Грiх тобi, ?вго, таке казати! Не буде цього нiколи!
   I пiшов швидко, i вже був поза вербами на луцi. А  вона  дивилась  йому
вслiд, вся тремтячи, простягши до його руки.
   - Зiньку! - скрикнула.- Вернись!
   Вiн i не озирнувся.
   Вона постояла мить, мов сподiваючись iще,  мов  думаючи,  що,  може,  й
вернеться. А тодi стиснула руки в кулаки i, сварячись на його, скрикнула:
   - Ну, стривай же ти!.. Я ж...
   Ту ж мить ?й стиснуло горло, перепинило мову,. i вона як стояла, так  i
впала на землю i, притиснувши руки до грудей, заридала тяжко...
   Стиснувши  зуби,  не  подавала  голосу,  тiльки  хлипала,  усiм   тiлом
здригаючись...
   Врештi почала затихати, притихла...
   Не одного вона любила вже, та нi за  одним  не  пропадала  так,  як  за
Зiньком.
   От i недавно - Микита Тонконоженко, яким гарним вiн ?й  здавався,  поки
цього Зiнька не побачила... А тепер ?й Микита просвiтку не  да?,  перейма?
та нагаду? старе цiлування, а ?? аж верне вiд його...
   Звикла до того, що на кого оком гляне, той i ??. А цей один  не  глянув
на не? ласкаво, не прихилився нiколи до не?, i, може, через те й  покохала
його так, як ще нiкого не кохала.
   Вже не вперше займа? вона його потроху, закида? йому словами, а вiн мов
не бачить, мов не чу?, мов не розумi?!..
   А сьогоднi... Вона сама  не  зна?,  як  це  сталося...  Вона  не  могла
вдержатися, ?? всю обняло божевiльне почування, жадоба кинутись до його  i
цiлувати... цiлувати!.. скоро  побачила  його  там,  на  вулицi...  I  ось
тепер!..
   Невже ж вона його причарувала так,  тая  недоросла  Га?нка,  i  вiн  не
бачить, що вона, ?вга, краща, чепурнiша за не?? Чи вiн бо?ться жiнки?  Нi,
вiн не з боязких... То це любить ?? так!..
   Вона знов застогнала, стиснувши зуби...
   Коли любить, то що ж iз ?м зробиш!
   Та невже ж так i покинути? Та вона ж пропаде!
   Коли не привернула вона його сво?ми очима, то приверне чим iншим.  ?  ж
зiлля... Пiде до баби Мокрини - та ?й дасть.. дасть такого,  що  як  вип'?
вiн, то вiд Га?нки так i одверне, а до не?, до ?вги,  прихилить.  Бiгатиме
вiн за нею так, як i всi iншi бiгали... От тодi вже не  вiдiпхне  так,  як
сьогоднi вiдiпхнув! Тодi вже вона попану? над ?м!..
   I дедалi вона думала, то все бiльше й бiльше здавалося ?й, що це  добре
буде до баби Мокрини пiти. А що Зiнько бува? в ?х у хатi, то легко буде  й
дати йому - чи спити, чи з'?сти.
   Ця_ думка розважала ??.
   Устала, обтрусилася. Тодi  пiдiйшла  до  кринички  i  вмилася  холодною
водою, щоб не знати було слiз. Ще причепурилася трохи й пiшла. Виходячи  з
верб, побачила здалека на луцi якогось чоловiка - iшов  дорогою.  Здалося,
що Рябченко. Байдуже ?й було до його. Перескочила через тин та й  подалася
iзнов на весiлля.
   Зiнько прийшов до Грицька, як уже всi  позбиралися:  Грицько  лежав  на
полу з вибитою ногою, а на лавi сидiли Карпо та Васюта. Почали  розмовляти
зараз же за Денисову справу.
   - А бачили? - попитав Карпо.- Денис уже оре пересельську землю.
   - Невже?
   - Сам бачив. То дожидавсь, боявсь, мабуть, а тепер уже зоемiливсь.
   -  Це  ж  виходить  -  вiн  уже  впевнився,  що  справа  на  його   руч
повернеться,- сказав Зiнько.- Бо коли б певний  не  був,  то  не  орав  би
навмання.
   - Ге-ге! Вiн тепер, з'?здивши в город, так пiдняв морду, що й  кочергою
не достанеш! - сказав Васюта.- Тiльки треба йому назад ?? нахилити.
   - Провчити ?х треба,-  промовив  Карпо,-  провчити  наукою  доброю,  бо
порозсобачувалися без мiри, немов тi пси.
   - Еге, провчиш ?х! - одказав Грицько.- Коли в ?х отой  клятий  Рябченко
такий мудрий на вигадки, що крiзь сито й решето пройде.
   - Ну, людина! - крутнув головою Васюта.- Мав вилупиться чорт, та  пiвнi
заспiвали - вродився чоловiк. Так тобi й ри?, так тобi й крутить, мов  той
рогатий анциболот у чортори?.
   - Васюто!..гарикнув Карпо.
   - Не буду... ?й-бо, не буду!.. Хай йому всячина!.. Васюта замовк, сiв i
почав крутити бiлявого вусика.
   - Кажи, Зiньку, ти що дума?ш? - питався Грицько.
   - Як на мою думку,вiдказав Зiнько,- то пiдождемо до покрови: у той день
йому строк виходить. Коли тодi не здасть землi громадi, то  зараз  пошлемо
жалобу до губернатора.
   - А як i губернатор нiчого? - спитав Карпо.
   - Тодi далi... у санод!..-  одказав  Грицько.-  Хоч  до  царя!..  Нехай
Зiнько пише!
   Карпо, сидячи кiнець стола i зiпершися  на  свою  кощаву  руку  велику,
похитав головою:
   - Нi, не тако? ?м треба науки, не тако?!
   - А яко? ж?
   - Кажiть i робiть уже ви, а як вам не поталанить,  тодi  i  я  з  сво?м
словом серед вас озвуся.
   Почали гуртом говорити про тую жалобу i таки договорилися, щоб  списати
?? й готову мати, а зараз пiсля покрови, не гаючись, i в губерню.
   По цiй розмовi озвався Грицько:
   - От що, братця: позичив я в вас двадцять карбованцiв...  Спасибi  вам,
що такi добрi, зарятували мене дуже!.. Тепер я трохи заробив, трохи  хлiба
продав, то спроможен вам оддати.
   Витяг гаманця, розшморгнув, добув iззвiдти два червiнцi i положив  бiля
себе на полу.
   - Вiзьмiть, спасибi вам, бо сам не встану!.. Вiзьми, Васюто!
   Васюта взяв грошi.
   - Е, братику! - скрикнув.Так не годиться! Ми  тобi  давали  все  такими
здоровими та бiлими, та скiльки ?х надавали!.. Що  поки  я  донiс,  так  i
поперек у мене замалим не луснув! А ти да?ш тiльки двi маленькi  жовтенькi
кружалочки! Я так не хочу.
   - Бери, яке дають! - одказав Грицько смiючися.
   - Нi, не хочу!
   - От же й я не хочу! -  озвався  Зiнько.-  Щось  я  надумав,-  не  знаю
тiльки, чи до ладу буде мо? слово. Нам тепер не так уже сутужно на  грошi;
хлiб зародив, то не будемо бiдувати. Мабуть, можна буде нам так  обiйтися,
щоб не брати зараз оцих двадцяти карбованцiв, а повернути ?х на одну добру
дуже штуку.
   - Ану-ну, на яку? - зацiкавилися товаришi.
   - От ви самi бачили,- казав далi Зiнько,- що цi грошi  не  погане  дiло
зробили: i чоловiковi запомогли, i дали  йому  спроможнiсть,  не  боявшися
глита?в, за  громадську  справу  обстати.  Тепер-то  в  нас  нiчого  собi,
закривилися ми на людей,- ну, а, може, так трапиться, що нам на грошi буде
сутужно i треба буде помочi так саме, як от Грицьковi треба було. I  добра
б рiч, коли б завсiгди ми могли в пригодi товаришевi пособити, щоб вiн  не
йшов кланятися глитаям.
   - Дак що? I пособимо, коли буде на той час чим пособити,- сказав Карпо.
   - Отож-то й то: коли буде! А треба, щоб завсiгди було, повсякчас. Нехай
оцi грошi та до нас i не вертаються, а будуть у нас  товариськими  грiшми.
Кожен нехай кине п'ять карбованцiв, i положимо тi грошi в касу в городi...
? там така зберегательна каса, що як грошi в ?й лежать, то й процент на ?х
iде. От i на цi грошi буде процент iти. А скоро кому з нас треба буде яко?
запомоги, то хай вiзьме ?х або всi, або скiльки потреба.
   - I нехай вiн той процент, що й каса, платить: тодi  в  нас  грошей  не
меншатиме, а бiльшатиме,порадив Карпо.- Як з процентом, то чоловiк i грошi
швидше вертатиме.
   -_ Нi,вiдповiв Зiнько,- може, й не той, а трохи менший.
   Усiм ця вигадка дуже вподобалась. Грицько сказав, що й вiн пристане  до
цього. Зараз у його грошей нема, дак вiн  просить  Зiнька:  нехай  пiдожде
йому п'ять карбованцiв, а з  тих  десятьох,  що  вiн  йому  вернув,  п'ять
заложить за його в касу. А Грицько, скоро розстара?ться, зараз йому верне.
Зiнько пристав на те.
   -  Шкода  тiльки,  що  мало  в  нас  грошей   буде:   тiльки   двадцять
карбованцiв,- сказав Зiнько.
   - Дак же нема з чого нам побiльше й давати,- вiдмовив Карпо.
   - Це так,- згодився Зiнько.- То треба, щоб товаришiв у нас бiльше було.
   -_ О,_ дак у мене зараз ? такий товариш!  -  скрикнув  Васюта.-  Гарний
чоловiк, кращий за мене - куди! Дмитро Василенко -  вiн  менi  й  родич...
такий собi: нашого коваля в перших слюсар. Та те дарма, а  тiльки  чоловiк
гарний... i отого, що з хвостом, не любить iзгадувати...  (Васюта  моргнув
на Карпа). Вiн уже давно мене пита?, чи не пускали б ми його  слухати,  як
книжки чита?мо, та я все забував сказати, бо в мене така  дiрчата  голова,
як старе решето... I читати просить щоб навчити його.
   - А що ж,- промовив Карпо.- Дмитро справдi чоловiк  добрий,-  вiн  i  в
громадi за нас був.
   -_ I я так думаю, що його треба прийняти,- згодився Зiнько.
   - Вiн i  до  каси  пристане...  От  тiльки  скажу,  то  й  дасть  п'ять
карбованцiв,- упевняв Васюта.
   - А я читати його навчу,- сказав Зiнько.
   - А хiба такий старий навчиться? - спитав Грицько.- Йому ж  так,  як  i
менi,год тридцять i п'ять, а мо', трохи й бiльше.
   - А чому не навчиться? Аби схотiв!
   Грицько подумав трохи, а далi озвавсь несмiливо:
   - Дак, може б, те?... може б, i я? Може б i мене ти, Зiньку, прийняв та
вже двох одразу б i вчив?
   - I дуже радий! - зрадiв Зiнько.- Бо треба, щоб усi в нашому товариствi
були письменнi. Тодi не будемо темними стежками ходити,  а  добуватимемося
собi ширшого свiту та кращо? долi.
   Усiм чотирьом товаришам стало якось весело на  серцi.  Радiли,  що  так
гарно склада?ться, i подавали  один  одному  слово  не  розлучатися,  щиро
гуртом за кожного обстоювати i в громадi  завсiгди  за  правду  стояти.  А
грошi приручили Зiньковi одвезти в город та й положити в касу.
   Тодi Грицько почав розказувати про свiй суд iз братами  -  усе  за  тую
нещасну десятину. Його справа повернулася добре. Панас позивав. Усiх трьох
братiв покликано на суд. I  старшина,  й  суддi  дуже  нахилялися,  щоб  у
Грицька землю вiдiбрати, бо ?х Панас добре попереду могоричив. Дак  що  ж?
Грицько каже ?м: "Як присудите забрати в мене землю  -  жалiтимусь  далi".
Вони покрутились-покрутились та й кажуть: "Не можемо вас розсудити,  iдiть
до вищих!" А то вони розсудити можуть, та тiльки не  хочуть.  Бо  вони,  з
братiв Грицькових та взявши скуп, не хочуть Грицьковi землю  присудити;  а
знов же, бояться й того, що вiн жалiтиметься далi,  коли  вони  братам  ??
присудять.
   Цьому була правда, що Грицько казав. Копаниця, заплутавшись у справу  з
Денисовою землею, не хотiв поки встрявати ще й у це дiло,- через те хоч  i
взяв доброго хабаря вiд Момотiв, а ?м землi не вiддав  Грицьково?.  Момоти
страшенно через те розлютувалися i на його, i на Грицька.
   - Таке тепер на мене зло, що й годi! - розказував Грицько.
   - Лютий рiд i немилосердний,- промовив Карпо.
   - Це такi, що зубами на свiтi живуть,- доточив Васюта.
   - Що лютi, то так,промовив Зiнько,- а то таки ще й  те  треба  сказати:
дуже сутужно вже на землю стало. От люди й сваряться за кожен клаптик.
   - Так сутужно, так сутужно, що ой-ой-ой, та й годi! I нащо  тi  й  люди
плодяться? Уже б, зда?ться, й годi! - вигадував  Васюта.-  А  то,  мабуть,
скоро лани будуть такi куценькi, як заячий  хвiст.  Давайте  краще  читати
абощо, а то вже й на мене суму нагнали.
   - Та нi, вже пiзно,вiдмовив Карпо.
   - Справдi-таки пiзненько,- згодивсь i Зiнько.- Нехай  уже  в  четвер  -
свято... Тiльки зна?те що, братця? Треба так, щоб  не  самi  ми  сходилися
читати, а й жiнки нашi. А то як у мене читають, то  моя  жiнка  слуха,  а,
скажемо, Карпово? Катрi вже й нема. А як у Карпа чита?мо, то мо?? нема.
   -_ Ну, моя така, що не пiде!..- махнув рукою Грицько.
   Зiнько згадав, що йому трапилося з ?вгою сьогоднi, i подумав собi, що й
добре, коли не пiде.
   - Вони того й читання не  дуже  розберуть,  а  ще  ми  раз  у  раз  про
громадськi справи промiж себе говоримо,- не ? то ?х дiло! Жiноча рiч  коло
припiчка,- казав Карпо.
   Вiн хоч мав жiнку дуже гарну людину, та якось iзгорда на жiноту дивився
i казав, що в письмi святому написано, що з жiнок усяке лихо вста?, та  ще
й починав проказувати: "Реку горчайшу паче смерти жену,благiй  пред  лицем
божим iзиметься от нея, а согрiшая ят будет от нея".
   - Нехай i те слухають! - вiдказав йому Зiнько.- Треба й ?м щось  тямити
про громадськi справи.
   - Та... нехай!.. Будеш ходити? - спитав Карпо свою жiнку.
   - А чому ж? Буду,вiдказала та, почервонiвши.
   -_ Про мене!..
   Вернувшися Зiнько того  вечора  додому,  довго  розказував  Га?нцi,  що
робилося й казалося на сходинах у Грицька. А Га?нка  розказала  йому  свою
новину,- не про бабу Мотрину, нi,- про це вона анi згадала. Казала тiльки,
що була в матерi i там при ?й сталася спiрка в  дiда  Дороша  з  сином,  з
Га?нчиним батьком. Дiд навiдався додому з пасiки i саме нагодився  на  той
час, як прийшла знову Марчиха, вже не сама,  а  з  сином-парубком.  Почала
прохати, щоб Остап вернув ?й ту землю, що забрав за  позички;  казали,  що
виплачуватимуть йому грошi помалу, частками. Остап одказував, що не верне,
бо повинен був покiйний Марко в строк заплатити всi грошi, .а  коли  б  не
заплатив, то мусить  за  те  Маркова  земля  йому,  Остаповi,  бути,так  у
розписцi написано. Марко не заплатив, то земля тепер його, Остапова. Шкода
вже й говорити про це!
   - А вони, бiднi, плачуть - сльози, як горох,- та  аж  у  ноги  батьковi
падають, та просять,розказувала Га?нка.- А батько тiльки вiдвертаються.  А
дiдусь слухали-слухали, та як побiжать у свою хату, та зараз i назад.  "Не
просiть його! - крикнули.- Нате вам грошi, вiддайте йому, а вiн нехай  вам
верне розписку!" Та й кинули Марчисi в руки грошi. Батько почервонiли  та:
"Не мiшайтесь, тату,- це не ваше дiло!" Тодi дiдусь блiдi-блiдi зробилися,
як стiна, та як закричать: "Оддай, я тобi кажу, оддай! Бо я тобi!.." Та  й
не доказали, тiльки так i затрусилися... Дак батько вийняли розписку та  й
оддали, а грошi забрали... Марчиха з  сином,  плачучи,  дякують  дiдусевi,
хотiли руку ?м поцiлувати, а дiдусь тiльки махнули:  "Iдiть,  люди  добрi,
подякуйте боговi та обминайте цей двiр десятою вулицею, бо тут  живуть  не
люди, а дерилюди!.." Та й вибiгли з хати, а за ?ми й  Марчиха  з  сином...
Тодi  батько  як  заходилися  лаяти  дiдуся!..  Господи!  I  як  то  тяжко
слухати!.. Я мерщiй утекла...



   III. ВОРОЖI ЗАХОДИ

   Яхрем Семенович Рябченко, вертаючися в недiлю з  Чорновуса,  iшов  собi
помалу лукою. Дивився на сiльськi садки й городи, що збiгали вiд хат  униз
до луки, дивився на ту  купу  верб,  що  поросла  над  криничкою.  I  враз
побачив, що з тих верб хтось швидко вийшов. У  Рябченка  були  добрi  очi:
придивившися, пiзнав iздалека, що то Зiнько. Не здивувався,  бо  там  була
стежка i всi люди з Сивашевого кутка часто тудою ходили, бо  було  ближче,
нiж вулицею. Iшов далi, про сво? мiзкуючи, i знов, згодом уже, уздрiв,  що
з  тих  же  верб,  тiльки  вже  з  другого  боку,   вихопилась   молодиця,
перестрибнула через тин на Демченкiв город та й подалась угору. Був  тепер
уже ближче до верб i вiдразу пiзнав, що то ?вга.
   "А що ж то?-подумав.-Удвох там сидiли, чи як? Уже ж нiяк, як удвох,  бо
я не бачив, щоб вона йшла туди пiсля його. Ге-ге! Дак он воно що! А я й не
тудй-то, чого це наш  праведник  до  Грицька  вчаща?,  ще  й  грошей  йому
позича?! Аж воно Грициха!.."
   Зрадiв Рябченко. Та як же не зрадiти, коли виходило, що  Зiнько  зовсiм
не такий праведний, як здавалося, що вiн хоча i кричить про правду, а  сам
робить так, як i всi грiшнi. Бач, де збiгаються! Ну, хiба  ж  не  направлю
Микитку Тонконоженка з парубками!.. Той уже йому дасть! Бо вiн сам до ?вги
пiдлабузнювався, а тепер вона його зрадила. Стривай же ти, братику!..
   А куди ж цей братик пiшов? Пейне, не додому, бо свiй провулок проминув.
Мабуть, таки до Грицька. Бач, як мудро: з  жiнкою  в  одному  мiсцi,  а  з
чоловiком у другому.  Мабуть,  там  зiбралися  всi  та  знов  якi  каверзи
вигадують. От якби послухати ?х так,  щоб  вони  не  знали!  Що  вони  там
вимудровують? Ну й клятий народ! I чого в'язнути? Що цей  паршивий  Зiнько
дак на шовкових подушках спав би, коли б до ?х пристав! Дак  нi!  Йому  не
того,  йому  чогось  iншого  заманулося!  Кун  панiю  з  харпаками  завiв,
товариство все бiльша?. Скiльки клопоту з пересельською  землею  наробили,
горлопани iдольськi! Ну, тут iще так-сяк  зарадили  лиховi...  дак  що  ж?
Пожалi?ться куди далi (i як це вiн  i  досi  не  догадався?),  то  й  знов
начувайся клопоту. Та хiба це саме?  Скрiзь  у?да?ться!  Намага?ться,  щоб
двiчi на рiк волость щитати! Якби вiн iще сам був, то не так би шкодив,  а
то горе,  що  в  ?х  гурт,  i  гляди,  що.  Цей  гурт  дедалi  бiльшатиме,
набиратиметься сили. I, може, колись так iзробиться, що й ?м, Рябченковi з
товариством, увiрветься бас у громадi. Не можна цього попустити,  нiяк  не
можна - треба щось робити.
   Та що саме? Уже й багато вiн про це розумував... та таки щодня дума?!..
Дума?, та нiчого не вигада?. Вiн ото прирозумiв дати донос на  Зiнька,  що
вiн i такий, i сякий. I ловко було б, дак коли ж  начальник,  замiсто  щоб
просто поняти тому вiри,  та  заходився  ще  громаду  питати.  Ну,  все  й
ляснуло!
   Пiсля того був старшина в начальника, дак що ж? "Я,- каже,- знаю, що ти
справний у мене старшина, а приговор таки не по хвормi. Коли  б  нiхто  не
жалiвся, то я б i не знав, кого ти там понаписував, так би воно й пiшло, а
як пожалiлися, то не можу ж я тi?? жалоби  зата?ти,  бо  вони  ще  й  далi
жалiтимуться". Старшина почав йому i те й  се,  що  це  жалоба  -  "пустяк
униманiя, бо то писав такий ябедний i нестоющий чоловiк розуратний",-  так
що ж ти з ним зробиш, коли вiн каже, що громада про його, про  Зiнька,  не
так  озвалася  i  нiкоторого  доказательства  нема?  Ну,   старшина   таки
догадався, що йому сказати. "Пождiть,- каже,-  ваше  високоблагородi?,  ще
трохи: ми вам доказательства про його найдемо такi, що первий сорт". -  "А
не брешеш?" - "Буду стараться з усi?? сили, ваше високоблагородi?".-  "Ну,
гляди ж: iще трохи пiдожду, а там уже як зна?ш!"
   Добре сказав старшина, та таки ж треба  й  справдi  тi?  доказательства
вишукати. Що б же його вимiзкувати? Якби так,  що  проти  начальства  щось
робив або казав! Дак  свiдкiв  же  треба  буде...  а  вони  бач  якi:  всi
галасували, а як треба, то й поховалися в громадi!..
   Ех, якби ?х промiж себе посварити,, то б найкраще було! Тодi б ?х  гурт
розбився i розлiзлися б вони, як рудi мишi. Тодi пропала ?х сила, бо  вони
поти страшнi, поки в гуртi, а кожного  поодинцi  з'?сти  легко  -  ого-го!
Порiзнити ?х, каторжних!.. Та чим? Якого способу добрати?
   Iшов Рябченко вже вулицею i проходив  проз  хату  сво??  родички,  баби
Мокрини-знахарки. Саме як вiн ?? проминав, iз хати вийшла молодичка, а  за
нею, випроводжаючи ??, баба Мокрина. Довела ?? до ворiт, попрощалися, баба
вернулася знову у хату, а Га?нка,- бо це вона була,- пiшла вулицею.
   "Чого це вона до баби Мокрини ходить? - думав Рябченко.-  Певне,  якесь
ворожiння абощо. Ой, хитра ця баба Мокрина!.. Так умi?  видурити  грошики!
Та за що вона в цi?? видурю?? Що вона ?й бреше?"
   Рябченко думав про це так собi  -  от-бо  думалося.  Вiдразу  спинився.
Якась надзвичайна думка стрельнула йому до голови. Та невже?  А  що,  якби
справдi? От би штука була! Тодi Зiнько певне посварився б iз Грицьком. Оце
вже була б у ?х у гуртi одна сварка, то ще й'не маленька. А  там  i  другу
можна б притулити... хоч би i таку ж саму... Нi, про це треба помiркувати,
гарненько помiркувати!..
   Вiн пiшов веселий, усмiхаючись,  а  днiв  через  кiлька  ввечерi  пiзно
застукав у вiконце до баби Мокрини.
   - А вiдчинiть, бабо!
   Баба вже лагодилась лягати, та, зачувши Яхремiв голос, зараз пустила.
   - Здоровi були, бабо!
   - Здоров, синку, здоров! Сiдай у мене!
   - Як ся ма?те, бабо?
   - От, як там! Старому - аби день до вечора: однак скоро вмирати.
   - Ну, ви, бабо, ще такi, що хоч i замiж!
   Баба засмiялася великим ротом, повним дебелих жовтих зубiв. Вона хоч  i
стара була, та ще кремезна i нiколи не вживала нiяких тих лiкiв,  що  сама
надiляла ?ми людей.
   - А я до вас, бабо, за дiлом.
   - Скажеш, синку.
   - Хочете заробити карбованця?
   - От, чому б не хотiти?
   - Да я вас питатиму, а ви менi кажiть. Якщо  прийдеться  до  дiла,  дак
тодi я вам i скажу, як заробити.
   - Питай, синку; що можна, дак i  скажу,  а  чого  бог  не  велить,  дак
вибачай. Бо в мене так бува?, що що можна, а що то й грiх казати.
   - Знаю, знаю, бабо... Та це не грiх... Ану: чого ходить до  вас  Га?нка
Зiнькова?
   Баба глянула на Рябченка неймовiрним поглядом.
   - А тобi чого до Зiньково? Га?нки? - спиталася.
   - От! Я казав, що  я  питатиму,  а  ви  вiдказуйте,  а  тепер  ви  самi
пита?тесь! Менi до Зiньково? Га?нки нiчого  не  треба,  а  тiльки  кортить
знати, чого вона ходить. Чи не того, щоб до себе Зiнька  привернути?  Баба
засмiялася:
   - Нi, не того. ?й цього не треба. Коли за цим  хто  й  ходить,  дак  не
вона.
   - Дак це до вас ?вга за цим ходить?
   - Ти вже й зна?ш! - гостро глянула на нього баба.
   - Я багато дечого знаю... Дак ходить?
   - Була.
   - Хiба Зiнько до не? не приверта?ться?
   - Каже, що нi.
   - Хм... А я думав, що вони вже те?... Ну, та дарма!  А  чи  зна?те  ви,
бабо, що вони зiходяться на луцi, у вербах над криничкою?
   - Нi, не знаю.
   - Дак я вам це кажу.
   - А нащо менi його знати?
   - А коли до вас Га?нка прийде знову?
   - Завтра ввечерi я ?й звелiла прийти.
   - Дак ви ?й розкажете про те, що у вербах над криничкою... Про  те,  що
до вас ?вга приходила, ви нi ?й, i нiкому нiчого не кажiть,  а  про  верби
добре розкажiть - так, щоб вона побачила, що Зiнько зовсiм прилип до ?вги.
   - Ну?
   - Ну, то й матимете за це карбованця.
   - А тобi нащо це?
   - От, бабо: ви такi старi, а ще постарiти хочете! Так менi треба! За це
матимете карбованця - його вам треба.
   - Гаразд, синку.
   - Ну, а не чули про Га?нку: вона сама нi до кого не нахиля?? До  Васюти
там чи ще до кого?
   - Нi, не чула... Що не чула, то не чула,- не буду й грiшити, нi!..
   Баба аж головою закрутила, так не хотiла грiшити.
   - Ну, дак почуйте тепер, що Васюта до Га?нки липне, а вона до його.  Як
би так iзробити, щоб про це Зiнько довiдався? Га, бабо?
   Вiн прищулив одно око та й поглядав на бабу, хитро всмiхаючись.
   - Та воно... не знаю, чи не грiх тiльки воно буде...- вагалася праведна
баба Мокрина.
   - Нi, бабо, який же там грiх? Це ж ви не самi  вигадали,  це  ж  ви  од
людей почули!.. А треба ж чоловiковi знати, що його  жiнка  ро'обить...  а
жiнцi так саме про чоловiка треба знати...
   - Та воно... та тiльки...
   - Усе грiх? Та я вам дам аще й другого карбованця, то ви за його свiчок
до церквiаи купите, то й одмолите грiх.
   - Хiба що так! - згодилавася баба Мокрина.
   - От i добре! Тiльки це так треба зробити, бабо, щоб Зiнько i Га?нка не
вiд одкнi?? людини про це чули, а щоб скрiзь про це люди  гомонiли...  щоб
пустити луну по всьому селу...
   - Знаю вже, знаю!
   - От як та луна й до мене  докотиться,  то  зараз  вам  i  принесу  два
карбованцi.
   - А не одуриш??
   - Нi.
   - Забожись!
   - Побий мене хрест!
   - Коли добре зроблю, так купиш надвище вiд плати ще й чорний  платок  у
ярiетмарку на Покрову?
   - Схотiлося платка. От тан.ки пiдуть баба замiж! Та вже нема що  робити
- куплю.
   - А коли купиш, то й уске буде, чого хочеш.
   Веселий пiшов Рябченко  вi.дд  баби  Мокрини.  Та,  бувши  вiн  чоловiк
обачний, зазиршнув ще й до Захарка. Той здорово знемагав на похмiлля?я, не
мiг i голови звести горопаха. Був сам у хатi.
   - А хочеш, Захарку, похмелитися?
   - Ой!..
   Рябченко дав йому злота. Той так був i метнувся з хати.
   - Стривай, не бiжи! Спершу послухай, що я скажу!
   Наказав йому те, що й бабi Мокринi, i помiнився, коли добре справиться,
ще на пiвкварти дати. Цей був дешевший за бабу.
   Усмiхаючись, iшов Рябченкi:ко додому й думав  собi:  "Ну-ну,  побачимо,
любесенькi, як то ви тепер ладнатимете".
   Другого дня ввечерi Га?нка прибiгла знову до баби Мокрини: мала ?й баба
зварити зiлля, дак прийшла забрати.
   - На ж тобi, дочко,казазала баба,- оце  зiлля  та  пий  його  щодня  по
пiвчарочквки натщесерце вранцi, то воно й пособить. Пособить неминуче, аби
тебе чоловiк любив.
   - О, вiн мене любить, бабусенько! Так любить!
   - I добре, дочко, коли любить,-  казала  баба,  завiрчуючи  в  папiрець
якесь зiлля i не дивлячись на Га?нку.- I добре, коли любить!  Я  сама  так
думаю, що все те брехнi, що по селу про його плещуть.
   - По селу плещуть? - спитала, дивуючися, Га?нка.- А що ж там  про  його
по селу плещуть?
   - А хiба ти й не чула?
   - Нiчогiсiнько!
   - Так, так, дочко... Це правда, що кому треба найпершому знати, дак той
звичайно останнiй довiда?ться... Ох, бiдолашна ти моя пташечко!
   Баба вже загорнула свiй верчичок,  сiла  на  лаву  i,  пiдперши  голову
рукою, сумно покивала над бiдолашною Га?нчиною долею.
   -Та ну-бо, кажiть уже, бабо, що там таке! - аж скрикнула Га?нка.
   - Ох, не поспiшайсь, моя дитино, не поспiшайсь! - казала баба  з  медом
та з маком солоденьким голосочком,- бо, може, про таке  довiда?шся,  що  й
знати його не схотiла б, хай би воно собi йшло на очерета  та  на  болота!
Хай би воно каменем на дно в глибоку воду сiло!..
   - Бабо!..- благала Га?нка, притиснувши рученята до грудей.
   - Та не знаю вже, як i казати... Трохи воно й нiяково... Ну, та  вже  я
тебе, дочко, так люблю, що ти така до старих людей увiчлива та приятна,вiд
тебе не втаюся... Хiба  ж  ти  не  чула,  моя  бiдолашечко,  моя  горличко
сивесенька, хiба ж тобi нiхто не казав, мо? серденятко, що твiй чоловiк та
до ?вги ходить?
   - До ?вги?! Що це ви, бабо? Та то вiн до Грицька ходить - читають  вони
там та розмовляють.
   - Так, так, дочко: i читають вони, i розмовляють, i говорить вiн, що до
Грицька, а там ?вга йому так на шию й висне.
   - Неправда ж бо! Неправда!.. Все це брехня!.. Я  знаю,  вiн  не  любить
?вги! Вiн сам менi казав це!
   Га?нка говорила це гнiвно, дратуючись. Баба i собi вигадала образитися:
   - Оце так, дочко!.. Спасибi тобi!.. Менi, старiй,  та  брехню  завдала!
Шостий десяток доживаю, зроду менi й старi люди такого не  казали,  а  тут
довелося вiд дитини почути! Я ?й як добрiй, любивши ??, а вона!..
   Га?нцi  стало  сором,  що  вона  так  на  стару  крикнула.  Червонiючи,
промовила:
   - Нi-бо, бабусю... Я ж не кажу того...  То  ж  я  не  про  вас,  я  про
людей... що то люди брехнi повигадували...
   - А якби це брехнi були, то я б тобi цього й не казала,-  навчала  баба
Мокрина докiрливим та поважним голосом.- Баба Мокрина зна?, що  брехня,  а
що - нi. Вiд баби Мокрини нi з чим не схова?шся; вона, й не  бачивши,  все
зна?. I з цим твiй Зiнько  не  сховався.  Вiн  тобi  каже,  що  не  любить
?вги,ото ж на те й каже, щоб лучче тебе дурити, щоб ти й не подумала...  А
ти йому вiри не йми, ти пильнуй сама: як на його ?вга погляда?, а  вiн  на
?вгу... Та й придивляйся, чи вiн такий до тебе й досi, як був, чи нi... От
що!.. Тодi й побачиш, чи баба Мокрина правду казала, чи нi...
   - Ох, бабусенько! Та не можу ж я тому вiри поняти!..
   Бiдолашна не сказала, а якось аж застогнала. А баба правила сво?:
   - От ти кажеш, що вони до Грицька читати та  розмовляти  збираються.  А
воно Зiнько з ?вгою на луцi, у вербах бiля криницi, зiходяться...  Там  ?х
люди бачили, як вони вiдтiля порозбiгалися...



   IV. ЗРАДНИК ТА ЗРАДНИЦЯ

   Як непритомна виходила Га?нка вiд знахарки. Все в не? в душi, в  головi
путалося. Вона не  вiрила,  не  могла  тому  вiри  йняти,  бо  вона  йому,
Зiньковi, йняла вiру без мiри, без краю... I сам би ?? зрадив?  I  вiн  би
говорив ласкавi слова, а сам би ненавидiв i до iншо? думкою линув?  I  вiн
би зазирав ?й у вiчi, а йому б зорiли iншi, чужi очi? I вiн би обнiмав ??,
i вiн би цiлував ??, а сам би про iншу, про iншу думав?.. Ой, нi, нi,  нi!
Цього не може бути!.. Бо... бо... не може!.. Бо як так, то як  же  його  й
жити?.. Нi! нi!.. Вона тому не йме вiри, то все брехня, гидка брехня!..
   Не йме вiри...
   А чого ж нема ?й спокою? Чого цi думки не покидають ??, печуть?
   I так подумати: баба Мокрина не брехуха, та й з яко?  ж  би  речi  вона
стала ?й, Га?нцi, брехати? Нащо ?й це? До чого ?й воно? Не з  пальця  ж  i
вона виссала  те,  що  казала!  Щось  же  воно  та  ?,  коли  вже  й  люди
загомонiли... Та й баба Мокрина: це ж правда, що вона зна? таке, чого й не
бачила... Хiба ж вона не знахарка?
   Каже: пильнуй! А що ж ?й пильнувати? Хiба Зiнько не такий  до  не?,  як
був? Щоправда, вiн тепер  заклопотаний,  сумний  часом,  дак  то  ж  через
громадськi справи...
   Через  громадськi  справи...  А  що,  як  нi?  А  що,  як  вiн  сумний,
заклопотаний через те, що живе з нею, а дума? про ?вгу? I дума?,  чого  ця
Га?нка ранiше не вмерла,- тодi б я з ?вгою одруживсь?
   I вона почула, як од цi?? думки обняло ?? мов огнем усю, таким страшним
пекучим огнем, що трохи не закричала. Нi, нi! Не треба про це думати,- так
страшно!
   Але як Зiнько того дня пiшов до Васюти, то вона подумала: "А що, як  не
до Васюти вiн пiшов, а до..."
   I не стямилась, як вибiгла з хати та з двору та швиденько на край улицi
до Грицьково? хати. Убiгла у двiр, зазирнула  в  вiкно:  Грицько  з  ?вгою
дома, Зiнька нема. Мерщiй тодi назад! Ой боже!  Гаразд,  що  ще  нiхто  не
побачив ??.
   Сiла дома вдвох iз матiр'ю шити. Чи шила, чи не шила...
   - Мамо, я води принесу пiду!
   - Та в нас же ? вода.
   - Та там трохи, я ще принесу.
   Схопилася, та з хати, та за вiдра i опинилась на вулицi.
   Чи не дурна ж вона? Чого це вона вискочила? З  вiдрами  знову  буде  до
Грицьково? хати бiгти, чи що? От, вона зовсiм стерялася,  та  й  годi,  за
цими думками. Треба хоч води справдi набрати.
   Чи набрала води, чи не набрала,- на те не  дуже  дивилась,  а  дивилась
уздовж улицi, чи не йде Зiнько i вiдкiля: чи вiд Грицька, чи вiд Васюти.
   Коли справдi йде - i вiд Васюти!
   Скочила мерщiй у хату, а як увiйшов... Ой, яка ж вона йому  рада  була!
Ой, яка ж то все брехня, що баба розказувала! При  Зiнькових  очах  Га?нка
так добре це розумiла! I  вона  щебетала  до  нього  щасливим  щебетанням,
смiялась так, мовби то був i смiх i плач, i дивилася в його  добрi,  яснi,
правдивi очi, що нiколи не дурили!.. На  його  любi  уста,  що  нiколи  не
казали ?й неправди!..
   Поминуло два-три днi. За цей час чутка про Зiнька та ?вгу  та  разом  i
про Га?нку з Васютою широко розкотилася по селу. Кумасi плескали  язиками,
аж одляски по всiх улицях пiшли.
   Микитi Тонконоженковi сам Рябченко про те розказав.  Ну  й  лютував  же
парубок! Та й як же не лютувати? Йому ще з весни дуже впала в око  Га?нка.
Вiн уже й  на  вулицi  ??  займати  хотiв,  i  по  саду  в  Сивашiв  уночi
лазив,думка така:  а  може,  Га?нку  саму  застука?.  Де  там!  Нiчого  не
пособилося! Не покидаючи думок про Га?нку, зачепився з горя за  ?вгу.  Ну,
ця така, що довго не  тупцявся,  сама  слiдком  бiгала.  Все  лiто  з  нею
про-куйовдив, аж тут на тобi: почала вiд його  тiкати!  Вiн  спершу  й  не
туди-то - чого воно, аж тепер уже бачить, що тут Зiнько став на завадi. Що
ж це воно таке? ?вгу в нього Зiнько вiдбив, а Га?нку Васюта... Ах же  вони
хамлети! Ну! Хiба вже вiн цього Зiнька не попаде колись у руки! Дасть  вiн
йому добро? матланки! Та й Васютi!
   А з Га?нкою дедалi було гiрше. Пiшла до сво?? подруги, Катрi Карпово?.
   - Що це ти, Га?нко, мов iзмарнiла? Чи не хвора?
   - Нi... я здужаю...
   - Дак чого ж ти така? Щось тобi ?.
   -  Нi...  нi...  менi  нiчого...  я...  Та  й  заплакала!..  Аж   Катря
перелякалась, кинулась до не?, обняла, пригорнула, як малу дитину.
   - Що це ти, боронь боже?! Чого це ти?
   - Я... я... я не знаю...- казала, хлипаючи, Га?нка.- Про Зiнька...
   - Що про Зiнька?
   Помалу-малу випитала в не? Катря все. Почала ?? тодi вмовляти:
   - Не вiр тому, Га?нко! То все брехнi, то хтось  навмисне  вигаду?,  щоб
вас посварити. Твiй Зiнько так тебе любить, що  вiн  би  й  слiдочок  твiй
промiтав. Та вiн же такий щирий,- вiн би тебе не дурив.
   Тi слова мов сцiлющою й живущою водою кропили бiдолашне Га?нчине серце.
Слухала вона рiвний Катрин голос ласкавий, i ?й ставало легше, легше.
   - От, людям заздро, що ви гарно живете,- ну й плещуть. Я це знаю.  Менi
раз так було, що й про Карпа мого набрехано... Запекло й менi в серце.  Аж
потiм i виявилось, що брехня... Дак я тепер знаю вже... Не вiр тому!
   I Катря, трохи старша i завсiгди поважнiша за  Га?нку,  гладила  ??  по
обличчю, а Га?нка, мов дитина, тулилася до не?.
   - Скажи, сестрице, - питалася, зазираючи в тихi очi Катринi,- скажи, ти
нiчого не помiчала?
   - Та нiчогiсiнько! От, яка ти неймовiрна!.. Ну, хочеш: я доглядатимусь,
пильнуватиму ?х обох,- от побачиш, що нiчогiсiнько не буде.
   Веселiша вернулася Га?нка вiд Катрi додому, веселiша й далi була. Та не
довго.
   Зустрiла вона свою куму Вустю. Були  тiльки  вдвох,  i  Вустя  зараз  i
поспiшилась розказати ?й те, що й  баба  Мокрина.  (Вона  чула  ще  й  про
Васюту, та про те розказувала кому iншому.) Га?нка розсердилась i докорила
кумi, що та каже дурницi. Одначе ?? знов уразило те слово:
   - Не вiриш? Дак пильнуй сама, придивляйсь!
   Що вона пильнуватиме, до чого вона придивлятиметься, коли вiн усiм-усiм
такiсiнький, як i був?
   Та як повернулась додому, то весь той упокiй,  що  надихнула  ?й  Катря
сво?м словом, мов розвiявся десь, а  страшенна  турбота  знов  обняла  ??,
трусила, мов пропасниця.
   А Зiнько тим часом пiшов до волостi  -  понiс  подать.  Iдучи,  зустрiв
родича, дiда Корнiя Грабенка,- i той туди йде. Пiшли вкупi, розбалакались.
   - А що це, Зiньку, я чув, про твого приятеля Васюту говорять? -  сказав
дiд.
   - А що там говорять?
   - Вiн у тебе як, вiрний приятель? Ти його добре зна?ш?
   - А добре; парубок гарний дуже, чесний, путящий.
   - Ну, то й гаразд! - сказав дiд Корнiй.- Я через те, бач,  питаюся,  що
люди почали за його всякi дурницi плескати.
   - Ет, люди як люди: усе щось i змислять! - махнув рукою Зiнько.-  Що  ж
там? - попитав, хотiвши таки знати, бо певний  був,  що  це  вже  Денисовi
полигачi щось iзнову вимудрували.
   - Та таке, що трохи нiяково й казати... Говорять, що вiн до тво?? жiнки
стежку топче.
   - От, чорт зна яка падлюшна брехня! - обурився Зiнько.
   - Та й я так думаю, що це брехня,по щиростi  сказав  дiд,ну,  а  одначе
перестерегти хотiв, бо вже про це по селу баби плещуть.  Певне  -  брехня;
ну, а все-таки ти накинь там коли-не-коли оком, бо кажуть, що начебто десь
i побачено ?х удвох... Хто озира?ться, той не ка?ться.
   Зiнько вертався додому, зовсiм  не  думаючи  про  цю  розмову...  цебто
думав, але зовсiм не так: вiн Васютi й Га?нцi  вiрив  зовсiм,  та  не  мiг
дорозумуватися, з чого  пiшли  цi  брехнi.  Одначе,  прийшовши  додому  та
побачивши Га?нку, трохи здивувався, що  вона  якась...  наче  ?й  щось  не
те?...
   А Га?нка й собi дивилася на Зiнька й думала:
   "Такого я його ще нiколи не бачила...  Щось  у  його  погляд  якийсь...
непевний... Та невже ж? Ой боже! Нi, нi!.."
   I знов та страшна думка обняла ?? вогнем.
   Полягавши вони ввечерi спати, нiяк не могли розбалакатися. То, було, не
говорять звечора хiба вже як дуже потомленi - в жнива абощо,-  все,  було,
як почнуть, то одне одного аж спиня?, що вже треба спати, а тепер - лежить
кожне собi мовчки... I кожне дума?: "Чого це так попереду не було?.."
   Врештi Га?нка озвалася:
   - А що ти сьогоднi в волостi чув?
   - Та так... нiчого... оддав грошi та й вернувся.
   - А у Васюти не був?
   - Нi! А чого б я мав у його бути?
   - Та хiба ж я знаю?.. Таж у вас усе справи... Та й давно вже в його  не
був...
   - Давно? А вчора?
   - Чи то пак: вiн у нас давно не був.
   - А хiба ж як я до його пiду, дак то вiн у нас буде?
   - Та... ну... може, прийде...
   - А нащо тобi той Васюта?
   -  Да  так...  вiн  такий   гарний,   веселий,   балакучий...   Га?нка,
заплутавшися з тим Васютою, плела, аби плести, а Зiнько  думав:  "Чого  це
вона так його вихваля??"
   I додав уголос, аби не мовчати:
   - Прийде колись...
   Га?нка помовчала, а тодi озвалася несмiливо:
   - А до Грицька ти часто ходиш!..
   - Ще й частiше ходитиму, бо треба  ж  учити  його  читати...  А  завтра
ввечерi вдвох пiдемо - читання гуртове буде.
   Ця вiдповiдь запекла коло серця Га?нцi. Хотiла  щось  сказати  -  i  не
змогла. Лежала, зцiпивши зуби, i мовчала. Удавала, немов спить.  Зiнько  й
собi лежав тихо. Довго не спали обо?кожне за сво?ми думками.
   Другого дня Га?нка не мала спокою з самiсiнького ранку. Коло одного так
i крутяться, так i плутаються в не? думки: все коло того вечора, що Зiнько
пiде до ?вги... чи то - до Грицька... За  тими  думками  не  могла  нiчого
робити. Почала поратися коло печi,  дров  положила,  а  пiдпалити  забула;
горщик у пiч засува?, а дрова не горять. Аж мати посмiялась:
   - Оце дак так! Нова мода: щоб не топивши зварити.
   Узяла горщик вимити, а перед очима - ?вга вдвох iз  Зiнь'ком  у  вербах
над криничкою... Затрусилась уся, горщик з рук - гуп! та й розскочився.
   - Ой, шкода горщика! - пожалкувала мати, а Га?нка стояла над  черепками
й не знала, що ?й робити...
   Так-сяк поставляла, що треба, в пiч.  Узяла  миску,  щоб  змити  пшоно,
насипала його туди, стала наливати води, а ?вга каже: "Здоров,  Зiньку!.."
Миску додолу - вода полилась, пшоно з черепками розкочилось.
   - Та що це тобi, дочко? - метнулась до не? мати.- Чи ти хвора,  чи  що?
Ой, яка ти блiда!..
   - Я нiчого, мамо... менi нiчого... То так чогось руки затрусилися...
   Сама стояла як бiль бiла.
   - Оце лихо! - бiдкалась мати.- Хоч би Зiнько швидше вертався!
   - Нi, нi, мамочко! Не кажiть  йому  нiчого-нiчого!..  Це  я  так...  це
дарма!.. Я здоровiсiнька... Я зараз поратимусь... Тiльки не кажiть  нiчого
Зiньковi!..
   I справдi заходилась удвох  iз  матiр'ю  поратися  i  так-сяк  наварила
обiдати. Зiньковi мати нiчого не сказала, але  сама  все  придивлялася  до
невiстки. Та силкувалася не появити перед Зiньком нiчого, навiть  удавала,
нiби ?сть за обiдом, хоч i в губу не йшло. Але ввечерi, як прийшов час iти
до Грицька на читання, почулася, що не може йти, що не зможе ввiйти  в  ту
хату, глянути на ?вгу... не  здолi?  висидiти  там...  Одмоглася  тим,  що
болить голова, i лишилася вдома. Зiнько пiшов сам, а Га?нка  думала:  "Там
Катря буде... Вона пильнуватиме... Вона менi скаже..."
   Поки Га?нка була в хатi з матiр'ю, вона силкувалась нiчого не виявляти.
А. вже як спати пiшла!..
   Вона з Зiньком спала окремо в противнiй  хатi.  Га?нка  так  любила  цю
хатку,  чистенько-чепурненько  попримазувану,  з  квiтками   й   голубами,
помальованими синiм та червоним на бiлому коминi, з паперовими квiтками, з
портретами та малюнками по стiнах, з маленькою шафою на книжки та з лiжком
Зiнькового роблива, з старими липовими лавами. Так було тихо, та гарно, та
любо, як у вiночку, в цiй хатинi, в цьому  гнiздечку,  де  вона  вдвох  iз
Зiньком воркувала!.. А тепер!..
   Яке воно все похмуре, непривiтне, негарне, мов i стiни на не?  падають.
Якi великi довгi дiди поставали по кутках,-  аж  страшно.  Як  неприхильне
навис комин,- мов i пiч гнiва?ться. I боги так похмуро неначе поглядають з
божника сво?ми виразними бiластими очима. Не хоче,  не  хоче  вона  нiчого
цього, не хоче на його й дивитись!..
   Погасила мерщiй лампу, щоб i не бачити. Сидiла, зiпершись  на  стiл,  у
темрявi.
   Нащо ?й це все, коли вiн ?? не любить, коли вiн пiшов до тi??!..
   Вона ж - як голубка покинута... Нiкуди ?й i полинути: нi  до  батенька,
нi до матiнки, бо не вернуть вони дружиноньки!..
   А вiн там, а вiн усе там!.. Як без мiри довго!..
   А може ж... це все й брехня? А вона на його  таке  вигаду?!..  На  свою
дружину!.. Це ж грiх!.. Треба не потурати серцевi!.. Вона ляже, спатиме...
   Лягла справдi, заплющила очi, силкувалася не думати про це, силкувалася
заснути. .Та не могла. Все дослухалась, чи не йде.
   Заторохтить миша в сiнях, а вона вже дума?, що вiн за клямку  береться.
I дух прита?ть, дослуха?ться... Нi, не вiн!..
   Хтось улицею йде. Оце, певне, вiн. Причува?ться до ходи: туп-туп-туп...
Ось проти хати... Ну, ну,- завертай у ворота!.. Уже береться за  ворота...
Нi, пiшло!.. Пiшло далi!..
   Чи не в вiкно хтось стука??.. Зiрвалась, побiгла, вiдсунула вiконце.
   - Зiньку, це ти? - попитала стиха.
   Не чуть нiкого, нiхто не озива?ться.
   Вернулася на лiжко.
   Ой боже! Як же вiн довго!..
   Ось вiн уже йде... Ще нiчого не чуть, та треба ж трохи пiдождати,  поки
пiдiйде ближче. Коли зараз прийде - дак не  ходить  до  ?вги,  а  коли  не
прийде... Це вона так загадала.
   Лежала,  вдивляючися  широко  розплющеними  очима  в  темряву,  i   вся
трусилася, мов з пропасницi.  Нiчого  вже  не  думала,  тiльки  слухала...
Слухала й трусилася...
   Скрiзь було тихо. Вiн не йде.
   Тодi пiдняла руки вгору,  заломила  ?х,  i  вони  впали  за  голову  на
подушку.  Страшна  безнадiя  нiма  стиснула  ?й  душу...  Душа   холодiла,
застигала, як крапля на морозi, вмирала...
   I враз почула, що Зiнько вiдсува? ключем  сiнешнi  дверi.  Кинулася  на
лiжковi, пiдвелась - i впала знову, прича?лася, зата?вши й духа.
   Зiнько ввiйшов у хату тихо, скинув чумарку, роззувся й лiг.
   -_ Ти ще не спиш, Га?нко?
   - Нi...
   - Я забарився, серденько...  Зачиталися...  А  в  тебе  й  досi  голова
болить?
   - Нi, вже нiчого...
   - Я й Грицька вчив... Вiн страх береться до науки.
   Почувала, що мусить щось сказати, вiдповiсти на цi слова, та  не  могла
розiмкнути уста. Одначе перемоглася:
   - Добре, що береться...
   А думала iнше: "Якби вiн i довiку не брався!" Одначе не сказала  цього,
тiльки промовила:
   - Коли хоче навчитися, так чом же вiн не ходить до тебе, а ти до його?
   Напружувалася з усi?? сили, щоб не тремтiти, щоб говорити  спокiйно,  а
воно таки подужувало i раз у раз струшувало, мов страшною трясцею.
   - Соромля?ться при чужих,- одказав Зiнько,-  говорить,  що  йому  лучче
дома. Та й нога ж у його ще болить, не можна ходити.
   - А жiнки... хiба не соромля?ться?..
   - Нi.
   - Коли ж ви вчилися? Як ще всi-не посходились?
   - Еге ж.
   - А Катря була?
   - Була.
   - _А вона... тут сидить, як ви... вчитеся?
   - Хто, Катря?
   - Нi, та, Грицькова...
   -_ Як коли: бува? й нi.
   Зiнько подумав про ?вгу. Пiсля тi?? подi? в вербах йому не хотiлося  до
Грицька й ходити, щоб з нею не стрiватися, та не можна було.  Одначе  зона
сама почала його  обминати,  не  дивилась  йому  в  вiчi.  Вiн  думав,  що
покаялась, не знаючи, що вона добира? способу, як йому' зiлля дати.
   - Не люблю я ??! - сказав вiн до Га?нки.
   - А чом не любиш?
   - Бо в'язне до мене.
   Га?нку мов iмпетом пiдкинуло, але вона зараз же  примусила  себе  знову
лягти й спиталася:
   - Як то в'язне?
   - Тепер, оцi днi, сказати - нi. А то дак була штука...
   I вiн по щиростi розказав Га?нцi всю подiю в вербах.
   - Я вже так наважився,- казав далi Зiнько,- як буде чiплятися, то хоч i
Грицьковi скажу... Чи, може, краще йому, бiдоласi, вже не  казати  такого?
Як ти порадиш, серденько?
   I враз Зiнько почув, як  маленькi  руки  вхопили  його,  почали  тягти,
торсати, смикати.
   - Ой Зiнечку, який же ти любий!.. Ой, як сонечко ж!..
   I вона стискала його, пригортала, цiлувала.
   - Ой, серце мо?! Ой, дружинонька моя вiрная!
   - Га?нко, голубочко! Яка ти гарна!
   - Я погана! Я нiкчемна! Я лиха! Ти - як сонечко праведне, як барвiночок
зеленесенький, а я як... як... як хмара чорна!..
   - За що ти так себе ла?ш?
   - Менi наказано, що ти ходиш до ?вги, а я...
   - А ти повiрила?
   - Не повiрила, тiльки... тiльки сумно було, страшно, як у темнiй пустцi
самiй...  Нi,  я  трошечки,  трiсi-трiсюнi  повiрила  -  як  на  мачиночку
дрiбнюню!.. Ой, прости ж мене, мо? дороге, мо? щире, ?дине серденько!..
   - Ну, дак я ж тобi скажу, що й менi про тебе наказано.
   Вона так i схопилася:
   -_ Про мене?! Про мене?!
   - Що до тебе Васюта стежку топче.
   - Васюта?.. Ха-ха-ха!..
   - Цить, дурне, а то мати почують.
   Га?нка реготала так дуже, що й справдi  мати  могла  почути,  хоч  i  в
другiй хатi.
   - Ой, не вцитю!.. Васюта!.. Ха-ха-ха!..
   Ледве втишив ??.
   - А ти ж повiрив?
   - Чи я ж дурний?
   - От бач! От бач! - почала вона стукати себе кулачком у голову.-  А  ця
голова дурна як пень, бо повiрила!.. Повiрила!..
   Забрав ?? руки, щоб не била себе:
   -Це ж, Га?нко, хтось нас посварити хоче. Хто тобi казав?
   Розпиталися. Зiнько подумав...
   - Гляди, що тут думка була  не  самих  нас  посварити,  а  й  усе  наше
товариство промiж себе... Стривай, стривай.  А  ти  ж  чого  була  в  баби
Мокрини?
   От так ускочила! Ой, якби тепер була не  нiч  -  де  б  вона  тодi  очi
подiла?
   Пригорнулась, притулилася до його, знiтившись, як кошенятко.
   - Я... я... я хотiла... я думала...
   I врештi призналася цiлком. Зiнько й смiявся, й  сердився.  Вичитав  ?й
добре.
   - Ну, хiба ж ти не бачиш, що ця баба брехуха? От же наказала  тобi  про
?вгу.
   - Е, дак що? То вона наказала, що вiд людей чула,  а  в  хворобах  вона
таки зна...
   Довго вони не спали.
   Другого дня вранцi Га?нка прокинулась перша. Тихо, як пташечка, скочила
з лiжка й стала посеред хати.
   Сонце било золотим промiнням просто в  вiкно  i  осявало-всю  свiтлицю:
боги iз божника ласкаво й прихильно всмiхалися до Га?нки, усмiхався i  дiд
Шевченко з-пiд смушево? шапки, i стiни, i комин, i лави -  все  блищало  в
золотому промiннi i смiялося до не? привiтно, гарно... А вона стояла серед
того промiння, розчервонiвшися пiсля сну, з променистими очима, i ?й  було
радiсно, весело, ясно - так ясно, як там,  на  тому  блакитному  небi,  де
грало те промiння золотесеньке, теплесеньке...
   - Зiньку! Вставай! Ми заспали...
   Мати аж уразилася, побачивши Га?нку: вчора була хвора, як бiль бiла,  а
сьогоднi так од не? i б'? рум'янцем та ся?вом...
   Пiсля снiдання Га?нка сама вiддала Зiньковi пляшку з зiллям, а вiн його
вилив i пляшку побив, ?й було таки трошки жалко: а може б, пособило?
   Тодi побiгла до Катрi. Ускочила в хату як шуря-буря.
   - Здорова, сестричко!
   - Здорова! - вiдказала Катря, стоячи з засуканими рукавами бiля печi.
   - Питай мене - чого я до тебе прибiгла!
   - Хiба не знаю? Довiдатися, чи не доглядiлась чого. Ну, дак скажу, що я
й придивлялася, я й прислухалася,- нiчого нема, все брехня.
   - Ха-ха-ха! - зареготалася Га?нка на всю  хату,  аж  дитина  в  колисцi
жахнулася, та й Катря здивувалася:
   - Чого це ти?
   - От i не вгадала! Уже менi не треба того придивляння та прислухання...
Ха-ха-ха!
   - Та чого ж ти смi?шся?
   - Бо менi i весело, й чудно... Ой!..
   Ухопила Катрю за стан рукою i покрутнула ?? по хатi так, що в  тi??  аж
спiдниця замаяла.
   - Чи ти присуственна? - смiялася вже й Катря, пручаючись.- Кажи вже, що
там ?!
   Га?нка розказала ?й про все... i про Васюту.
   Брехнi про Зiнька з ?вгою та про Га?нку з Васютою таки ходили  по  селу
ще деякий час. Та нi Зiнько, нi Га?нка вже не чули ?х, навiть не знали про
те. На щастя, й до Грицька воно не добiгло: у хату до його нiхто з тим  не
зважився пiти, а сам вiн ще тiльки по двору дибав, а нiкуди не  ходив,  бо
нога й досi болiла. Помалу-малу й затихло все.
   Хоч i баба Мокрина, i п'яниця Захарко не дурно взяли вiд Рябченка  свою
плату, та його грошi, видимо, пропадали нi за цапову душу. Вiн  це  бачив,
лютував i все думав, думав, вимiзковуючи якiсь новi хвиглi...
   А Зiнькове товариство тим часом  трохи  побiльшало:  став  туди  ходити
Дмитро Василенко.



   V. БРАТИ

   Панас Момот страшенно лютував. Як на його думку, то це була  непрощенна
кривда, що Грицько забрав собi ту десятину  землi.  Грицько  був  старший,
батько його вiддiлив першого,  вiддав  йому  все,_  що  треба,  а  те,  що
зосталося ще в батька, повинно цiлком, усе_ належати  йому,  Панасовi,  та
меншому братовi Iвановi. Вони жили при батьковi,  доглянули  його  смертi,
вони й повиннi були подiлити промiж себе всю, яка зосталася,  батькiвщину.
I дуже не по правдi зробив батько, що, вмираючи, звелiв Грицьковi  забрати
ту десятину. Дурниця яка, що  Грицьковi  тодi  менше  припало  землi!  Уже
скiльки припало, то припало, а як оддiлений, то оддiлений, знай сво?, а до
чужого не встрявай! Не по правдi зробив  батько,  що  вiддав  ту  десятину
Грицьковi, а ще бiльшу неправду вчинив сам Грицько, ?? взявши.
   Панас на таке пристати не мiг. Вiн i сам усякими способами  змагався  з
Грицьком, i меншого свого брата Iвана до того  нахиляв  i  дратував  проти
старшого. Найбiльше лютував тепер Панас через те,  що  йому  не  пощастило
забрати з тi?? десятини жито Грицькове. I в якi дурнi вiн, Панас, пошився,
нацiлившися забрати жито  вночi  пiд  вiвторок  i  побачивши  в  понедiлок
уранцi, як Грицько з товаришами вiз уже останнi копи! Якби не оте прокляте
товариство, то зроду-вiку сам Грицько не встиг би перевезти, а тепер...  I
найгiрше, що нiякого способу не добереш тепер iз Грицьком. Сам вiн нiтрохи
не поступа?ться, а старшина крутить: "Що ж, я не можу... одвiчатиму...  не
по закону..."
   "Не можу..." А скуп узяв, дак те мiг? "Не по закону!.." А то по закону,
що чужу землю загарбано?
   Ходив Панас i до  Рябченка  порадитися:  той  же  такий  хитрий,  що  й
бiсового батька одурив би. З пекла сам  родом,  ба  -  ще  три  милi  з-за
пекла!.. Дак i той слебiзу?: "Як  судитися,  то  трудно  висудити,  бо  по
закону Грицько правий. А перечасуй  трохи,  поки  втихомириться  справа  з
Денисовою покупкою, тодi старшина тобi пособить".
   "Пособить"! Усi вони пособляють! Поки було  треба,  щоб  вiн  за  ?х  у
громадi галасував, дак вони манили всякими обiцянками-цяцянками,  а  тепер
дак i жданиками годуйся, здобрiй тим, що "перечасуй"! Гарне слово. А як же
йому ще "часувати", коли Грицько вже знов сi? на тiй десятинi? I  знов  те
руде, що й було: посi?, а на той рiк хлiб забере. I тодi вже хоч не  кажи,
що то ?х, Панасова та Iванова, нива. Скажуть: та йому батько ??  вiдказав,
та вiн уже давно там сi?, та чого там колотнечу заводити та те, та се,хiба
вiн ?х не зна?? Перечасуй - пособимо! Чортового батька вони пособлять!  Не
вiрить вiн ?м i крихти! Бо вже так одурити, як вони його з судом  одурили,
то вже годi!.. Так i тодi буде, i зостанеться земля  в  Грицька,  а  вони,
меншi брати, дулю з'?дять!..
   О, стонадцять йому болячок у печiнки! I вiн оце попустить тому  дурному
Грицьковi отак iз себе знущатися? Попустить, щоб отi ?вжинi  вишкварки  на
його батькiвщинi хазяйнували? А не дiждуть, бiсового  заводу  вилупки!  Не
попустить вiн Грицьковi верховодити над собою! Нi,  зроду-вiку!  Вiн  щось
вигада?, вимудру?... Тiльки що?
   Хоч би цей Iван був моторнiший! Таке вайло,  батiг  з  клоччя,  лемiшка
чортова!.. Оце iнодi й розпалиться на Грицька: "Та я йому!.. Та я  його!..
Се та те!.." Та зараз i прохолоне. Так-таки просто й каже: "Та, може б, ми
вже це облишили, брате?" "Облишили!" Як це можна  облишити?!  Що  ж  це  -
копiйка тобi чи п'ятак пропада?? Це ж земля, це аж десятина  землi!  Де  ж
таки видано, щоб землю з рук пускати? Та тепер кожен за землю i руками,  й
ногами,  й  зубами  держиться!  Над  кожною  грудочкою  труситься.  А   як
полюднiшае, то ще гiрше буде. А в його ж, у Панаса, сини, та й Iвана  цi??
осенi, мабуть, женити, то й там же не без дiтей буде. I  всiм  треба  буде
землi! Де ж вони ?? наберуть, коли й тi?ю нещасною десятиною  поступляться
тим клятим виплодкам Грицьковим? Та ще хоч би його, а то  ще  й  ??,  тi??
задрипано? захвойданки, тi?? пройди ?вги! Чи то ж iз розумом вони  будуть,
коли пустять з рук такий шматок землi?
   Нi, зроду-звiку!
   Та що робити? Слова Грицько не слуха?ться;  позивав  -  не  пособилося.
Нехай же послуха?ться кия, коли не слуха?ться кива! ?й-бо! Пiймати його та
вiдлатати так, щоб аж ребра крiзь шкуру повилазили, то вiн  тодi  не  пiде
сiяти на чужiй землi. Та й тут перешкода! Сам  того  не  зробиш,  а  цього
дурня Iвана хiба нахилиш? А добре було б!
   Можна так i зробити:  застукати  його  десь  самого  i  бити,  аж  поки
заприсягнеться й землi з'?сть, що поступиться  тi?ю  десятиною.  Тодi  вже
гаразд  буде:  раз,  боятиметься,  щоб  знову  не  бито,   а   друге:   як
заприсягнеться, землi з'?вши, то тако? присяги нiхто не злама?.  Тодi  вже
певно не встряватиме в цю землю. Тiльки таким робом i можна щось удiяти, а
iншого й способу нема. I нехай собi там Iван  як  хоче,  а  мусить  на  це
пристати. А коли  не  хоче,  то  ось  що:  через  його  в  Панаса  пропаде
пiвдесятини землi (бо тую, що в Грицька, вони на двох подiлили б)- ну,  то
хай Iван поступиться йому пiвдесятиною з сво?? частки, дак тодi вже  Панас
i облишить цю справу.  Тiльки  не  поступиться  вiн,  нi!  Ну,  то  мусить
пристати до його вигадки.
   I Панас заходився бiля Ивана...
   У недiлю в Чорновусi був храм. Грицькова ?вга, однiсши  свого  сина  до
сестри, пiшла туди ще звечора: там були в не? родичi, дак вона мала  в  ?х
переночувати. Грицьковi дiти дуже намагались, щоб i ?х узяти на храм. Де ж
таки! Той храм давно вже ?м снився! Сусiдина  дiвчина  Прiся  там  була  i
розказала ?м про все: що там ярмарок, а на  ярмарку  такi  великi  пряники
продають: риби золотоперi, конi такi здоровi-здоровi - хоч ?ж,  хоч  верхи
сiдай!.. I всi золотоголовi!.. Iще продають  намиста  i  стрiчки,  i  круг
церкви з охрестами ходять, i в ?? сестри,- ?? сестра в Чорновусi живе,дак,
боже, гарними пампушками ?? нагодовано!.. А ще продають рiжки - солодкi!..
I сопiлки... Та хлопцям кращого над золотоголовi конi не було. Тi конi  ?м
уже й снилися. А дiвчинцi мрiялися такi довгi стрiчки, що аж  до  п'ят,  i
рiжки... вона дуже любила рiжки!.. О, прохали ж вони  мачуху,  щоб  узяла!
Дак де там!.. Та як вона пiшла, вони всi до татка: нехай вiн ?х одведе  до
тiтки: вона добра, вона ?х забере на храм. Тiтка, Грицькова  сестра,  була
справдi добра людина. Побачивши таку купу  дiтей,  вона  спершу  сплеснула
руками, а потiм наважилася забрати на вiз i сво? дiти, й  Грицьковi  та  й
повезти всiх на храм - от, нехай  уже  дiтвора  побавиться.  Семеро  дiтей
зчинили з радощiв страшенний галас, i Грицько так i покинув сво?х на нiч у
сестри, бо другого дня треба було ?хати рано, то тiтка й зоставила в  себе
небожат. Грицько дав кожному по двi копiйки  на  конi  золотоголовi,  риби
золотоперi, рiжки, бублики, намиста, стрiчки та всякi iншi ласощiй окраси,
що мрiялися бiдолашним дiтям при словах "храм" та "ярмарок".
   Грицько вернувся  додому  сам.  Упоравшися  зо  всiм  по  хазяйству  та
повечерявши, вiн iще не лiг спати. Сiв за столом i замислився. В хатi була
тиша. Аж чудно стало Грицьковi, що то завсiгди повна хата дiтей,  а  тепер
так тихо. Посидiв трохи, а тодi, знявши  з  стiни  й  поставивши  на  стiл
поганеньку жерстяну лампочку, що ледве блимала сво?м  вузеньким  гнотиком,
розгорнув перед нею книжку. Вiн од Зiнька вже навчився всiх лiтер, умiв  з
?м i слова читати, тiльки ще дуже важко йому було вимовляти все слово враз
i розбирати, що воно саме за слово. От i тепер вiн нiяк не мiг  прочитати,
що воно виходить iз оцих лiтер: с-т-а-р-о-с-т-а. Вимовить кожну лiтеру,  а
цiле нiяк не склада?ться. Довго мудрував, аж поки домудрувався:  старости.
Зрадiв i схотiв ще раз прочитати.  Та  зараз  же  помiтив,  що  наприкiнцi
сто?ть а,_ а не u,- виходить, що не старости. Заходився коло  того  слова,
знову довго мордувався, аж поки таки вичитав:
   - Староста! Он що! Староста  -  той,  що  вiд  парубка  ходить  дiвчину
сватати. Ловко! Ну, далi!
   I почав читати далi, тяжко працюючи над кожним словом, що аж  пiт  його
проймав. Та був радий з тi?? працi, певний, що вона дасть йому колись  те,
чого вiн  шука?:  бiльше  розуму,  краще  життя.  Вiрив,  що  аби  подужав
розбирати книги, то вже з ?х вiн вичита? все,  що  йому  треба:  i  як  по
закону боронитися вiд лихого напасника, i чи  мають  право  брати  в  його
землю вiднiмати, i вiдкiля цей свiт узявся, i що Христос  людям  казав,  i
все-все. Книга здавалась йому  чимсь  великим  i  великоповажним  джерелом
усi??, яка тiльки може бути на свiтi, науки, премудростi й правди...
   Враз  вiн  почув,  що   нiби   щось   ступа?   в   його   пiд   вiкном.
Прислухався,нiчого не чуть. Вiн знову схилився до книги, але ще й слова не
прочитав, почув, що сiнешнi дверi стиха вiдчинилися.
   "Чи не Зiнько йде? - подумав Грицько.- Дак нi,- вiн казав, що  сьогоднi
йому не можна".
   Тихо вiдчинилися дверi в хату,  i  на  порозi  став  Панас,  i  Грицько
догадався, що  другий,  за  ним,  у  темрявi  був  Iван.  Грицьковi  стало
моторошно. Нi слова не кажучи, вони кинулися обидва, вхопили його й почали
крутити йому руки назад.
   - Панасе!.. Iване!.. Братики, що це ви робите?
   Вiн силкувався пручатися, але нiчого не мiг зробити  проти  двох  таких
здорових. Мовчки й швидко вони витягли його  з-за  столу,  скрутили  назад
руки й зв'язали вiрьовкою. Тодi положили його на спину додолу.
   - Слухай,- промовив Панас, дiстаючи з-пiд свити сокиру,- тiльки писнеш,
тiльки крикнеш, так тобi цi?ю сокирою й розвалю голову. Розумi?ш? Мовчи ж!
   Грицько мовчав, збентежений, зляканий, тiльки  дивився  на  них  широко
розплющеними очима.
   - Затуляй вiкна! - звелiв Панас Iвановi. Один ухопив  Грицькову  свиту,
другий - чумарку  й  рядно,  i  поз