атуляли  три  невеличкi  вiконця.  Тодi
посiдали на лавi, а Грицько зв'язаний лежав долi серед хати.
   -Слухай  же  ти,-озвався  до  його  Панас,-чого  ми  до  тебе  прийшли!
Одступись од землi!
   - Не вiдступлюсь,одказав Грицько.
   - Дослухай спершу! Вiдступись од землi, заприсягнись, що не  займатимеш
бiльше ??, i не позиватимеш нас, i нiкому не скажеш про те, що ми  в  тебе
були! Заприсягнись перед iконою i святою землею. Iване, знiми iкону.
   Iван полiз до божника i зняв. Панас узяв iкону в  його  i  пiдiйшов  до
Грицька.
   - Ось iкона,присягайсь.
   - Не заприсягнусь.
   - Слухай, Грицьку! - загомонiв Панас - його вже обнiмали  лютощi.Слухай
та помiркуй про те, що я зараз тобi казатиму, добре помiркуй, щоб потiм не
жалкував. Коли ти зараз не заприсягнешся,- мордуватиму тебе доти, аж  поки
скоришся. Подумай про це, да тiльки не довго, бо я довго не ждатиму.
   Вiн положив iкону на стiл, а сам сiв на  лавi.  Iван  стояв  у  порога,
похнюпившись. Грицько мовчав, тiльки важко дихав.  Страшно  блiде  обличчя
його здавалося мертвим.
   - Ну? - попитав нарештi Панас.
   - Не заприсягнусь...- хрипко ледве вимовив Грицько.
   - Дак брешеш же! Заприсягнешся!..- скрикнув Панас, зiрвався з  мiсця  й
кинувся до Грицька. Ухопивши за налигач, що ?м зв'язано  було  тому  руки,
вiн звiв його на ноги i тодi вiдразу  штовхнув,  кинув  додолу.  Безщасний
упав, але зараз же Панасовi руки знову звели його та й знову кинули. Важко
вдарившись об долiвку, Грицько застогнав.
   - Квокчеш! - лютуючи, гарикнув Панас  i  все  пiдводив  i  кидав  його,
пiдводив i кидав.
   - Брате! - прохрипiв нещасний.- Брате! Панас припинивсь:
   - Ну?
   - Змилосердься!..
   - Заприсягнешся?
   - У мене дiти малi...
   - Заприсягнешся?
   - Брате! ? ж бог на свiтi!.. Вiн же все бачить!.. Вiн покара?... Брате,
змилосердься! - На губах у його зачорнiла кров.
   - Заприсягнешся?
   - Нi.
   - Дак на ж Тобi!..
   Панас iзнову вхопив його за налигач i з усi?? сили  штовхнув  iще  раз.
Трицько впав головою просто на рiжок скринi,  вдарився  об  нього  i  тодi
зсунувся вниз, додолу, лiгши ниць.
   - Ну, ти, повертайсь!..
   Панас копирснув його ногою й перекинув на спину. Тiло  простяглось  без
життя, голова закинулась назад.
   - Ну, вдовольнився? Кажи тепер - що надумав? Грицько не озивався.  Тiло
не  Ворушилось.  Iван  увесь  час  стояв,  немов   скам'янiлий.   Не   мiг
ворухнутися, ступнути, озватися. Мов хтось його скував, пригнiтив.  Тепер,
ледве вимовляючи слова, сказав:
   - Вiн мертвий...
   - Мовчи, дурню! - вiдказав Панас, а тодi знов удався до  Грицька:-  Ну,
ти, кажу тобi,- не вигадуй, а озивайся! Чу?ш? А то я тебе зведу!
   I вiн з усi?? сили вдарив його чоботом у бiк. Грицько мовчав..
   - Уставай, кажу тобi! - крикнув Панас  несамовито.-  Уставай!  Уставай!
Уставай!..
   I за кожним "уставай" вiн бив його з  усi??  сили  в  бiк  чоботом,  аж
посувалось тiло по хатi, але не виявляло життiв. А Панаса обняла  лютiсть,
страшна лютiсть на це бездушне тiло за  те,  що  воно  не  ворушиться,  не
озива?ться. Вiя не хотiв цьому  йняти  вiри,  вiн  мукою  хотiв  примусити
Грицька виявити життя, розвiяти його,_ Панасiв, страх,  I  вiя  бив  його,
топтав ногами, не розумiючи вже й сам, що робить, i хрипiв:
   - Уставай! Уставай! Уставай!
   Iван стояв бiля дверей, спiднi щелепи ходили в його ходором, вiн  увесь
трусився, а все не мав сили ступнути, ворухнутися. Тiльки стояв i  дивився
божевiльними очима.
   - Уставай! Уставай! Уставай!
   Але вiн не встав.
   Нарештi Панас зупинився знеможений, важко дихаючи...  Стояв,  стиснувши
кулаки, i дивився на мертвого брата. Тодi враз мов  схаменувся,  нахилився
до Грицькових грудей, припав до них ухом...
   Груди не дихали.
   Помiтив на головi, на виску, чорну пляму, ямку, саме в тому  мiсцi,  де
вдарила голова об гострий рiжок залiзом обковано? скринi.
   Панас пiдвiвся й повернувся до Ивана:
   - Слухай, ти! Коли ти менi хоч словечком кому пробовкнешся, що  ми  тут
були, то буде й тобi те, що йому!
   Хотiв iти, але завернувся, сiв на лавi, став думати. Нарештi озвався до
Ивана:
   - Пiди в сiни, знайди там вiжки, перекинь ?х через трамок.
   Iван не йшов, а стояв, трусячись.
   - Ну, йолопе! Чого стирчиш? Iди, кажу тобi!
   Iван вийшов. Поки вiн там порався, Панас розв'язав Грицька. Тодi  витяг
труп у сiни, винiс туди й лампочку.  Перекинутi  через  трамок  вiжки  вже
телiпалися серед сiней. Панас зав'язав на одному  кiнцi  петлю,  взяв  пiд
пахви Грицькове тiло, пiдтяг пiд вiрьовку i надiв труповi на шию петлю.
   - Тягни!
   Iван узявся за другий кiнець вiжок. Вiрьовка  шморгнула  через  трамок,
труп пiдвiвся головою. Панас пiддав його.  Труп  заколихався  над  землею,
витягшися ввесь, руки повисли, голова нахилилась наперед.
   - Я подержу його так, а ти по драбинi  злiзь  на  трамок,  зав'яжи  там
вiжки.
   Панас держав труп, а Иван приставив драбину, полiз на трамок i зав'язав
вiжки. Тодi Панас одiйшов.
   Труп заколихався серед сiней.
   Панас узяв за руку Ивана i, як дитину, вивiв iз сiней.
   Лампочка,  покинута  в  куточку  на  водянцi,  блимала  помалу  тьмяним
свiтлом, освiчувала сiни, а серед ?х трупа зо звислими руками.
   Вiн ще колихався рiвно й тихо: ра-аз... ра-аз...



   VI. ХТО ВИНЕН

   У недiлю рано-вранцi Зiнько лаштувався  ?хати  на  ярмарок  у  Чорноус.
Оглядiвся, аж нема того лантуха, що треба було взяти з  собою.  Почав  був
шукати та й згадав, що його позичив Грицько ще на тому тижнi та й досi  не
вернув. Було ще рано, i Зiнько пiшов по лантух до Грицька.
   Одчинив дверi в сiни i побачив, що серед них висить чоловiк,  спустивши
руки й нахиливши наперед голову.
   - Що воно? - подумав Зiнько, не зрозумiвши, що саме бачить.
   Приступив ближче, пiзнав Грицька, побачив вiрьовку на ши?.
   "Грицько повiсивсь!" - промайнуло йому в головi.
   Вiн скочив, щоб пособити, щоб зняти, i  доторкнувсь  до  рук  холодного
трупа. Пособляти було нiкому: Грицько був мертвий.
   Зiнько кинувся з сiней. Ледве  вибiг,  побачив,  що  в  двiр  увiходить
сусiда Грицькiв, Юхим.
   - Грицько повiсивсь! - крикнув йому Зiнько. Той чи не дочув, чи не  мiг
iще зрозумiти тако? надзвичайно? речi i спитався:
   - Що ти кажеш?
   - Грицько повiсивсь,- кажу. Юхим спинився вражений:
   - Як то повiсивсь? Чого?
   - Не знаю... Висить мертвий у сiнях...
   - Та ну?
   - Iди глянь!
   Вони вдвох пiдiйшли до сiней. Юхим глянув.
   - Оце, не дай боже!  -  промовив,  перехрестившись.-  Ходiм  швидше  до
волостi та скажемо!
   Юхим не схотiв переступити й сiнешнього порога. Причинили дверi i зараз
же вдвох пiшли до волостi. Там не було нiкого, тiльки сторож. Послали його
по врядника та по старшину. Врядник жив поблизу i прибiг  швиденько.  Поки
вони розказали йому справу, прийшов й Копаниця. Розказали й тому. Старшина
гукнув на сторожа, щоб побiг по писаря, а сам, лаючись, що  не  доведеться
побути на ярмарку, пiшов з урядником, з Зiньком, з Юхимом та з понятими до
Грицьково? хати.
   Тим часом чутка про подiю вже  розкотилася  селом,  а  надто,  що  люди
бачили, як волоснi з юрмою людей iшли до Грицьково? хати.
   Оглянувши  тiло,  урядник  iз  старшиною  поставили  бiля  нього   двох
десятникiв, щоб нiкого не пускали туди, а самi пiшли до волостi.  Там  уже
був  писар,  i  вони  заходилися  писати  про  страшну  пригоду  слiдчому,
становому та лiкаревi. Незабаром дво? поштарiв уже бiгло верхи, везучи тi?
звiстки, Зiньковi та  Юхимовi  звелено  сидiти  дома  й  дожидатися,  поки
покличуть на допит.
   Тим часом Рябченко, ?хавши на ярмарок, про?здив  проз  Грицькову  хату.
Побачив у дворi натовп народу, найбiльше жiноти. Люди тислися до хати,  та
два десятники з ломаками стояли бiля дверей i не пускали нiкого.
   "Що воно за знак?" - подумав Рябченко i припинив коня.
   - А слухай, Йосипе! - гукнув до чоловiка, що саме в той час  виходив  з
двору.- Чого це тут такий тиск народу?
   - А хiба ти не чув? Грицько повiсивсь... чи повiшено його...  хто  його
зна!..- вiдказав той та й пiшов собi вулицею.
   - Що це? - подумав собi Рябченко.- Чи не здурiв цей Йосип?
   Одначе встав з  воза,  прив'язав  коня  до  ворiт  i  ввiйшов  у  двiр.
Десятники не пустили його в сiни, та  вiн  з  порога  побачив  мертвого  i
помiтив кров на сорочцi.
   "Ну, це штука! - думав вiн, iдучи назад до свого воза.- Це  не  Грицько
сам коло себе поравсь, а хтось iнший, бо чого б  же  була  кров?  Це  така
штука, що, мабуть, хай поки ярмарок пiдожде, а я пiду лиш до волостi".
   Ударив коня й побiг швидко. У волостi був уже сам старшина, бо  врядник
шатнувся по селу - чи не довiда?ться чого про подiю, а  писар  таки  хотiв
хоч одним оком глянути на ярмарок, поки попри?здять пани, тим  i  метнувся
мерщiй додому. Копаниця, лютуючи, ходив по волостi й  собi  лагодився  йти
додому, хоч на ярмарок уже не думав  ?хати,  бо  лiкар  та  слiдчий  могли
прибiгти й швидко.
   -  А   що,   Григорiю   Павловичу,   бачили?   -   спитався   Рябченко,
поздоровкавшись.
   - Та бачив, бачив,бодай би його, i того, хто це зробив, чорти побачили,
як менi через це ярмаркувати не доведеться!  Хто  вбив,  а  я  одвiчай!  -
одказав сердито Копаниця.
   - А хiба не сам Грицько завiсився? - попитав Рябченко.
   - Де ж там сам, коли голову пробито! - вiдказав старшина.- Убив  хтось,
а тодi i повiсив, мовби то сам Грицько.
   - Хм... Воно i менi так iздалося... Дак, кажете, дуже треба на ярмарок?
   - Так треба, що аж кричить! - лютував Копаниця.
   Але Рябченко не зважав на те:
   - Ну, з ярмарком якось помиримося... А це таке дiло, таке дiло, що...
   - Що - що? - спитав роздратований Копаниця.
   - Що, може, за його й два ярмарки  самохiть  оддасте,  не  то  один!  -
одказав Рябченко.
   - Чого ж то так?
   - А  от  давайте  спершу  розпита?мося!  Як  на  вашу  думку,  Григорi?
Павловичу, чи? б це могло бути дiло?
   - Хм, хм...закрутився той на стiльцi.- Кат  його  зна?!..  Усе  в  хатi
цiле, нiчого не пограбовано... Це не чужий чоловiк, не  злодiяка  який,  а
так... з сво?х чоловiк... Хтось iз Грицькових ворогiв.
   - I я так думаю,потакнув Рябченко,- що хтось iз Грицькових ворогiв.  Та
хто ж?
   - А мара його зна?! Хiба вгада?ш?  I  туди  думка  i  сюди  думка...  А
втiм... Глядiть, чи не братiв це дiло? Вони ж iз ?м усе заводилися...
   - Що заводилися, то заводилися, а таки я на ?х не  думаю...  бо  все  ж
таки вони йому брати, то не зробили б такого... Тут треба чужого  чоловiка
шукати.
   -_ Ну, а якi ж iще в Грицька вороги? - згадував Копаниця.- Зда?ться, що
й не було.
   - А хто його зна?... Хiба ми всi його справи вiда?мо? Може ж, i були...
А скажiть, хто перший убитого Грицька побачив?
   - Та Зiнько ж Сивашенко.
   - Хм... I не сусiда йому, а перший побачив... Сусiди ще не кинулись,  а
вiн уже й побачив...
   - Та й Юхим же слiдком за ?м, бо вiн,- каже,- в двiр, а Зiнько з сiней!
   - Отож-то й то, що Зiнько  з  сiней!  А  як  на  вашу  думку,  Григорi?
Павловичу,- мабуть, той, хто перший побачив, той найбiльше й  зна  про  це
дiло?
   - Тобто - щоб Зiнько? - здивувався Копаниця.
   - А що ж? Хiба Зiнько такий святий, що не може цього зробити?
   - Та нi... а тiльки не впада на його... Нащо б йому це робити?
   - Нащо? Хе! - засмiявся Рябченко.- Ну, скажемо так:  ходить  Зiнько  до
Грицьково? молодицi,- це ж ви чули?
   - Та чув... Про це по всьому селу плещуть...
   - Отож, ходить до Грицьково? молодицi. Ну, а шила. в  мiшку  не  вта?ш,
коли вже все село його бачить. Побачив його й Грицько.
   - Ну?
   - Ну, то як ви дума?те, чи то йому дуже вподобалося, що  його  жiнка  в
гречку скаче?
   - Та нi... Дак що ж?
   - Як то - дак що ж? Хiба вам цього мало?
   - Та я не розберу, чим воно притуля?ться до цього душогубства?
   - От тако?! Ну, скажемо так, полiз Зiнько нищечком до ?вги, а  натрапив
на Грицька. "Ти чого?" - "Я - не я, я - так собi..." -"_А,_ дак ти до мо??
жiнки, на ж тобi!.." I завелись!.. Ну, куди ж Грицьковi проти Зiнька?.. Та
ще, може, вiн удвох iз ?вгою на його. Бехнули його добре, так той i лiг.
   Старшина дивився  на  Рябченка  здивованими  очима  й  мовчав.  Нарештi
озвався:
   - Глядiть, що й приходиться... Ну, а як же не вiн?
   - Ну, дак що? А як не вiн, то й не  осудять  його.  Посидить  трохи  на
царськiй квартирi та й вийде. А поки вiн сидiтиме, дак ми всi сво?  справи
так пiдкрутимо, що вже йому ходу не буде, хоч би й вернувся. Вам же  треба
на його доказательство постачити? Оце ж i воно.
   Копаниця аж iз мiсця зiрвався.
   - Ну й митець iз тебе, Яхреме Семеновичу! От митець!.. Це  штука!..  Та
це й мiсяць у головi длубатися, то тако? штуки не видлуба?ш!  Це  справдi,
що задля такого так можна начхати й на ярмарок.  Ну,  як  ув  око  влiпив!
Iменно, iменно, iменно так! Попався, голубчику, попався! Не викрутишся!
   - Стривайте лиш, Григорiю Павловичу, не радiйтебо вiдразу так дуже!  Бо
це, бачите, ми з вами так говоримо, а як про-це слiдствуватель скаже?
   - Слiдствуватель? Та там таке молоде та дурне, що йому що хочете  можна
в голову натурчати. Я йому таке подозрiнi?  накрутю,-  побачите!..  А  ви,
Яхреме Семеновичу, тим часом пiдiть та чоловiка чотири хоч направте таких,
щоб вони на нашу руч казали, та вкупi з ?ми -й приходьте  до  волостi,  як
слiдствуватель прийде.
   - Гаразд! Тiльки треба ще так пильнувати, щоб уже нiхто не  вискочив  у
свiдки такий, що на iнший бiк хилитиме... Щоб нiхто не згадував,  сказати,
про сварку з братами... Бо як слiдствуватель про це  довiда?ться,  то  щоб
iще в той бiк не повернув... Дак треба таких назад, назад!..
   - Зiб'?мо й назад! - одказав Копаниця.- Це добре, що ви нагадали:  буду
пильнувати.
   Пiсля полудня прибiг слiдчий з лiкарем. Не спиняючись у волостi, звелiв
старшинi везти себе до Грицьково? хати. Старшина примостився на передку  з
поштарем, i всi поторохтiли  туди,  а  врядник  пiдтюпцем  побiг  за  ?ми.
Слiдчий не хотiв нiчого розпитувати, аж поки сам побачить убитого. Вiн був
дуже молодий i дуже певний, що вмi?  розплутувати  найзаплутанiшi  справи.
Насамперед узяв собi до уваги  "обстановку  злочинства".  Видима  рiч,  що
Грицько не сам завiсився, а вже мертвого його повiшено. Кров  на  сорочцi,
пробитий висок, усе тiло побите,- видно вiдразу, що воно було. Була  якась
боротьба, покiйник за життя нiби змагався, бився з кимсь, вельми дужчим за
себе, i той його пом'яв, понiвечив. Хто це зробив? З хати не взято нiчого.
Виходить, що це зробив не злодiй, а такий чоловiк, що йому життя Грицькове
було на завадi, ворог убитому.
   - Старшина!
   - Iздесь, ваше високоблагородi?!
   - Що цей... Григорiй Момот... як вiн, ладнав з людьми? Не було  в  його
яких ворогiв абощо?
   -  Хто  його  зна?,   ваше   високоблагородi?,-   зда?ться,   не   чуть
було...якимсь непевним голосом одказав старшина.
   "Бреше! Видимо бреше! Силку?ться покрити справу",- подумав слiдчий,  бо
мав таку гадку, що слiдчий завсiгди мусить нiкому не  йняти  вiри,  тiльки
собi самому - тодi найшвидше збагнеш справу. I вiн сказав:
   - Як же це так? Чоловiк завсiгди ма? ворогiв,- без цього не можна. Коли
не вiн, дак жiнка.
   - Хiба що через жiнку... Це iменно,  ваше  високоблагородi?,  що  через
жiнку... бо жiнка... звiсно... вона...
   Копаниця плутав умисне, мов  не  хотiв  виказувати,  а  слiдчий  думав:
"Брешеш! Не викрутишся!.."
   - Ну, кажи ж! Чого став? Хто з ?м через жiнку ворогував?
   - Та тут один чоловiк... Зiнько Сивашенко...
   - А через що ж вiн ворогував?
   - Та якось i казать  нiяково,  ваше  високоблагородi?...  Воно...  так,
бачите...
   - Не мни ото язиком, а кажи просто! - крикнув слiдчий.- Менi треба  все
по правдi казати,- як батюшцi на сповiдi!
   - Та що ж... ваше високоблагородi?, й самi вже бачите... Що ж вам уже й
казати?.. Звiсно, Зiнько Сивашенко та злигався з Грицьковою жiнкою ?вгою,-
ну, через те в ?х i ворожнеча була... Це все село зна?...
   "Таки виказав! От так ?х треба ловить!" - подумав, радiючи,  слiдчий  i
додав голосно:
   - Бач, усе село зна?, а ти думав од мене сховати!
   - Простiть, ваше високоблагородi?, я не догадавсь, що вам про таке дiло
треба знати,- вiдповiдав Копаниця, спускаючи  очi  додолу  та  покiрненько
кланяючись.
   - Не догадавсь! Ви всi такi, що не догаду?тесь, поки  аж  примусиш  вас
догадатися! Ну, гляди ж, щоб тепер менi все по правдi казав! Сам  Григорiй
Момот знав про це?
   - Спершу - нi, а тодi вже, як усе село знало, то  не  iнак,  що  й  вiн
довiдався... Ну й сердився здорово покiйник на жiнку...
   - Ну?..
   - Сварилися часто... Бо вона за тим Зiньком пропадала... Оце той самий,
що первий побачив сьогоднi вранцi вбитого...
   - Ах, дак це той самий! - сказав слiдчий, а вислухавши, що  сусiд  Юхим
зустрiв Зiнька, як вiн виходив од убитого, подумав: "Ну, тепер видима рiч:
злочинцiв тягне на те мiсце, де злочинство вчинено...  I  дiтей  одведено,
щоб не були на завадi..."
   Вiн почав розпитувати Копаницю далi i "таки примусив" його сказати,  що
вiн нi на кого не дума?, тiльки на Зiнька.
   "Так ?х ловити! Так!" -думав слiдчий i звелiв старшинi привести Зiнька,
Юхима, ?вгу  та  ще  кiлькох  свiдкiв,  яких  простiсiнько  пiдказав  йому
"нехотя" моторний Копаниця. Тим часом лiкар скiнчив свою  справу,  i  вони
вдвох подалися до волостi - допитувати свiдкiв.
   Свiдки вже були там готовi. ?вги само? ще не було з Чорновуса: нiяк  не
могли ?? там iзнайти.
   "Дiло просте! - думав собi слiдчий, сiдаючи за  стiл.-  Один  з  грубих
сiльських романiв, та й годi. Ну, треба трошки  напружити  нерви  в  героя
цього роману,- тодi легше буде його пiймати. Облишмо ж його на сам кiнець,
на закуску". I почав допитувати Юхима.
   Свiдкiв усiх добрано таких, що вони в один гуж  тягли.  Дедалi  слiдчий
упевнявся все дужче й дужче, що  вiн  нiяк  не  помиля?ться.  Найбiльше  -
Рябченкове свiдчення подавало  йому  силу  дрiбниць,  з  яких  можна  було
скласти щось суцiльне, i те суцiльне зовсiм обвинувачувало Зiнька.
   Вiн хотiв би допитати його навiть пiсля ?вги,  та  ?вги  все  не  було.
Доводилось заходитися спершу коло нього.
   - Зiновiй Сиваш!
   Зiнько давно вже дожидався на волосному рундуцi  сво??  черги  i  трохи
дивувався, що всiх допитано, а його так довго держать. Зрадiв, як  нарештi
почув сво? прiзвище. Увiйшов у волость, уклонився двом панам, що сидiли за
столом, i став бiля дверей.
   - Ти Зiновiй Сиваш? - спитався слiдчий.
   - Я.
   - Пiдiйди ближче.
   Зiнько пiдiйшов.
   - Ближче, ще ближче! Аж сюди!
   Зiнько пiдiйшов iще ближче.
   - Да, ти - Зiновiй Сиваш...- сказав iще раз слiдчий, вимовляючи слова з
протягом та з притиском i гостро дивлячись на Зiнька.-  Дак  от  який  ти,
Зiновiй Сиваш!.. Скажи менi, це ти перший побачив убитого?
   - Я.
   - I ти зна?ш, хто його вбив?
   Зiнько пiдняв угору брови з дива.
   - Нi, не знаю,вiдповiв.
   - Ну, не зна?ш, дак не зна?ш. Добре! А розкажи, як ти його побачив!
   Зiнько почав розказувати. Слiдчий слухав  i  дивився,  не  одводячи  од
нього очей i  мов  трохи  всмiхаючися  глузливо.  Зiньковi  ставало  якось
нiяково вiд того прикрого погляду й вiд того незрозумiлого усмiху. Це його
збентежувало, i збентеження вiдбивалось йому й на обличчi.
   "А, бач! - думав собi, радiючи, слiдчий.- Уже й­му нiяково ста? вiд
мого погляду, вже почав плутати. Стривай, голубчику, я тебе ще  й  не  так
припечу!"
   - Так! - промовив вiн уголос, як Зiнько доказав сво?.- А тепер  ось  що
скажи: чи до цi?? ночi Грицько Момот знав, що ти ходив до його жiнки?
   Зiнько широко глянув на слiдчого. Вiн спершу здивувався, потiм обурився
i вiдказав iзгорда:
   - Цьому неправда! Я його жiнки не займав i нiколи до не? не ходив.
   - Справдi? - глузливо запитав слiдчий.- А ось зараз '??  приведуть,  то
ми i в не? розпита?мося, чи що там у вас було, чи не було. А поки  я  тобi
щось вичитаю.
   I вiн почав вичитувати Зiньковi коротенькi уривочки з того,  що  казали
свiдки:
   - Терентiй Тонконоженко виказав,  що  ти  з  ?вгою  Момотовою  жив,  як
чоловiк iз жiнкою... Михайло Сучков... виказав, що про це все село зна?...
Старшина Григорiй Копаниця - те саме... Захарiй Забiгайко бачив не раз, як
ти вночi йшов од ?? хати... ?фрем Рябченко - що  бачив  вас  i  пiймав  на
вчинку на луцi в вербах... Уляна Петренкова - що бачила вас у саду... Коли
хочеш, я тобi ще прочитаю, та буде й цього. Що ти на це скажеш?
   - Що це все падлюшна брехня, та й годi! От що скажу!
   - Ге-ге! Який ти палкий! Ну, тепер же слухай, що я тобi скажу!
   Слiдчий одхилився трохи назад на стiлець, утупив свiй погляд у Зiньковi
очi i промовив, мов одбиваючи язиком кожне слово:
   - Зiновiй Сиваш! Розкажи, за що ти вбив Григорiя Момота!
   Хоч уже з того, як слiдчий з ним поводився, Зiнько бачив, що  той  нiяк
не дойма? йому вiри i не знати, нащо пита?ться не про дiло,  а  про  ?вгу,
але цього питання вiн нiяк не сподiвався. Воно здалося йому  таким  чудним
та недоладним, що спершу якось навiть не злякало його. Вiн  тiльки  широко
глянув i промовив:
   - Як?
   -  Хiба  ти  не  чу?ш?  -  удаючи  гострого  голоса,  щоб  уразити  тим
"злочинця", казав молоденький слiдчий.-Я тебе питаю: за що та як  ти  вбив
Григорiя Момота? Сам чи вдвох iз його жiнкою?
   Тiльки тепер Зiнько цiлком зрозумiв, яка на його напасть. Його пройняло
холодом, та вiн одмовив поважно :
   - Питайте, пане, того, хто це зробив, а не мене.
   - А хто ж це зробив?
   - Не знаю.
   - Так я ж знаю! - скрикнув слiдчий, устаючи.- Знаю i кажу тобi: ти!
   I щоб уразити бiльше злочинця, вiн до голосу грiзного ще й  показав  на
його пальцем:
   - Ти вбив його, i я тобi розкажу - як. Ти прийшов уночi до його  жiнки,
думав, що буде вона сама, а зустрiв його. Ви посварилися, почали битися, i
ти вбив. Тодi повiсив, щоб подумали, що сам Момот повiсився. Це все я дуже
добре знаю й без тебе. А тепер менi треба знати тiльки оце: чи ти сам його
вбивав, чи вдвох iз ?вгою Момотовою? Ну, кажи - як? Сам чи з нею? Ну!
   Слiдчий стояв перед Зiньком, грiзно впиваючись  у  його  очима.  Зiнько
трохи тремтячим голосом одказав:
   - Нi сам, нi з нею. Нiчого цього не було, а коли хто вам i сказав,  той
брехун, та й годi! Даремне ви, пане, напада?тесь на  мене...  Я  не  винен
нiчим, шукайте винного деiнде.
   - Добре! Ми зна?мо, де шукати,- промовив  глузливо  слiдчий.-  Урядник!
Арештувати його i вiдiслати в город!
   Урядник пiдiйшов до Зiнька.
   -  Ваше  високоблагородiе!  -  промовив  Зiнько.-  За  що  ви  з   мене
знуща?тесь? Хто ж то докаже, що це я зробив таке страшне  дiло?  Нiхто  не
може, а ви мене до арешту берете. Це ж  грiх  вам  од  бога  буде,  що  ви
невинного занапаща?те!..
   - О, язикатий, язикатий! - сказав слiдчий.-  Дарма:  посидиш  трошки  в
острозi - там язик тобi прикоротшають! А за те, щоб доказати,  не  журись:
докажемо! А поки тих доказiв шукатимем, дак ти, братику, посидь!  Урядник!
Виведи його!
   - Люди добрi! - озвався Зiнько,- свiдчусь богом, що я не винен! Я  буду
жалобу подавати, що мене так iзганьблено й знехтувано!..
   - Ну, ну, йди, не розпатякуй! -  потяг  його  врядник  iз  свiтлицi  за
рукав.
   Слiдчий сiв писати постанову про те, щоб арештувати Зiнька.
   Поки це робилось у волостi, Га?нка вешталась собi по хазяйству i нiчого
того не знала. Виглядала Зiнька й дивувалася, що так довго не  верта?ться.
Треба було ?й води принести,вхопила вiдра й побiгла до колодязя. Пiдходячи
до його, бачила купку жiнок; вони про щось жваво розмовляли,  а  забачивши
??, зараз притихли. Вона як думала про Зiнька, зараз i попитала:
   - Чи ви не були бiля волостi, не бачили там  мого  чоловiка?  Як  пiшов
туди, та й нема.
   Жiнки глянули на не? якось чудно, потiм iззирнулися промiж себе. Га?нка
здивувалася:
   --Що це ви на мене так дивитеся?
   - Та вона нiчого не зна?,- промовила стара баба, а потiм загомонiла  до
Га?нки:- Так ти нiчого й не зна?ш, дочко?
   - А що ж менi знати? - спиталася Га?нка, дивуючись та трохи злякавшись.
   - Ой, нещаслива ж твоя доля, дочко! Нещаслива  твоя  доля!  -  захитала
головою i мало не заголосила баба.- Та вже ж везуть твого  Зiнька,  везуть
його в город до тюрми!..
   - Зiнька?.. В город?.. До тюрми?.. Що це ви кажете, бабо?
   - Правду, серденько, правду! Уже й конi запрягають, везуть  його...  бо
виявив слiдчий, що Зiнько Грицька вбив.
   - Брехня! Це брехня! - скрикнула Га?нка.
   Вiдра брязнули додолу, а вона сама полинула вулицею.
   Бiгла до волостi. "Уже конi запрягають,  везуть-везуть..."-  це  тiльки
було в не? в головi i било в голову, як молотом. "Перейняти!..  Перейняти,
щоб не повезли!.. Щоб поспiти!.."
   Бiгла так, що люди лякались, побачивши ??, та вона того не помiчала.
   Ось видко волость... он рундук... он пiдвода перед Рундуком...  люди...
Зiнька нема...
   Вже добiгла  до  рундука,  як  його  побачила:  виводили  з  волостi  з
iзв'язаними назад руками.
   Кинулась до його, припала, обвилась  коло  його,  мов  хмелиночка.  Дух
перебивало, не здужала говорити, аж поки змоглась:
   - Що це? Нащо це? Зiнечку, за що це?
   - Кажуть, що я Грицька вбив... Везуть... в острог...
   - Неправда, неправда!.. Ти не вбив Грицька... Нi, я знаю, що не вбив!..
За що ж тебе?.. Так не можна!.. Зв'язали... Нi, не можна. Я розв'яжу!..
   I вона почала розв'язувати йому руки.
   - Геть, молодице, не чiпай! - сердито вiдштовхнув ?? десятник.
   Зiнько стояв блiдий як  крейда,  не  можучи  промовити  слова.  А  вона
пручалась в руках у десятника i казала все тим  задиханим  тихим  голосом,
мов упевняючи кого:
   - Не можна ж!.. Не можна ж так!.. Треба розв'язати!.. Пустiть мене!.. Я
розв'яжу... Йому треба додому... Швидше пустiть мене!..
   - Одведiть ?? геть! - почула Га?нка чийсь голос i побачила  на  рундуку
якогось пана. Зрозумiла,  що  це  його  тут  сила  й  воля.  Вихопилась  з
десятникових  рук  i  пiдбiгла  до  пана.  Зупинилась  перед  рундуком  i,
дивлячись до пана вгору, говорила:
   - Паночку, лебедику мiй!.. Ви ж бачите,  Зiнько  ж  не  винен...  Ви  ж
зна?те,- вiн же не такий, щоб це зробив!.. Його треба пустити,- нащо  вони
його зв'язали?
   Благала тихим голосом, говорила,  як  дитина  до  великих,  просячи  не
карати, змилуватись.
   - Твiй Зiнько чоловiка вбив, за те його i зв'язано! - вiдказав пан.
   - А неправда ж!.. Так грiх казати!.. Це  ви  не  зна?те  Зiнька...  Вiн
добрий... Вiн такий добрий!.. Вiн милостивий!.. Пустiть його!
   - Не можна!.. Одiйди! - звелiв  пан,  додавши  крiзь  зуби:-  Iдiотська
сцена!
   Але вона не вiдiйшла. Упала навколiшки, досягла руками йому  до  колiн,
дивилась на нього поглядом, повним безмiрного благання й слiз:
   - Ой, пустiть же!.. Пустiть, паночку!.. Я за вас бога молитиму! Щоб вiн
вам щастя послав, де ви поглядом глянете, де словом обернетесь. Пустiть!..
Пустiть!.. Пустiть!
   Вона задихалась, а руки, тремтячи, стискали тi  невблаганнi  колiна.  I
враз почула, що вiз руша?. Зiрвалася на ноги,  озирнулась"-  Зiнько  сидiв
уже на возi.
   - Прощавай, Га?нко!.. Молись боговi!
   Вiз рушив... Вона кинулась до його,  та  чи?сь  дужi  руки  вхопили  ??
ззаду, не пустили. Вона дивилася услiд  тому  возовi,  як  вiн  поторохтiв
вулицею... докотився до поворотки... завернув... востанн? обличчя Зiнькове
бачить... зник...
   - Ох!..- промовила тихо i впала додолу.
   Вже нiчого не чула й не бачила...



   VII. СВОЯ ВОЛЯ!

   Рябченковi з товариством була тепер воля. Зiнько вже два  мiсяцi  як  у
тюрмi i похоже так, що й не вийде звiдти. Зоставшися молоде товариство без
його, притихло. Та.хiба ж би й не притихло? Раз, що Зiнько з-промiж ?х був
i найрозумнiший, i найписьменнiший; за його порадою  всiм  було  добре,  а
тепер вони не могли дати справi нiякого ладу. А друге: не було  в  ?х  без
його того духу смiлого, бадьорого, надiйного, що вiн якось  умiв  надихати
?м. Було, одно слово тiльки скаже, то вже  так  i  хочеться  i  робити,  i
добувати, чого треба, а тепер не було кому того слова казати. А  найбiльше
?х пригнiчувало те, що через яке дiло Зiнька в ?х нема.  Якби  вiн  просто
кудись пiшов або по?хав, то це не так би було ?м прикро. Але  на  Зiньковi
страшною хмарою налягло обвинувачення... та ще яке!..
   Щоправда, товаришi тому не йняли вiри i голосно промiж себе i  всiм  це
казали. Найпалкiше оступався за його Васюта. Вiн  навiть  ?здив  у  город,
хотiв одвiдати Зiнька в тюрмi, ходив  до  слiдчого,  прохав,-  не  пущено.
Почав був упевняти слiдчого, що Зiнько не винен, та той i слухати його  не
схотiв,  i  з  хати  пiшов.  Васюта  вернувся  засмучений,  але  ще  дужче
сперечався, навiть сварився з тими, хто обвинувачував Зiнька. А таких було
багато: Рябченко, Копаниця, Тонконоженко та iнщi такi обвинувачували через
те, що ?м того було треба, та й вельми вже вони ненавидiли Зiнька; iншi  -
через те, що звикли тим багатирям у всьому потурати й потакувати; ще  iншi
- тим, що завсiгди вони радi, як е хто поганiший за ?х, i  завсiгди  в  ?х
винен той, кого обвинувачують; врештi, найбiльше було таких, що от  -  усi
говорять, то й вони говорили.  I  зараз  познаходилися  такi  й  жiнки,  й
чоловiки, що бачили, як Зiнько i до ?вги ходив, як  i  цiлував  ??.  Жiнки
найбiльше нападалися на ?вгу. ?? того ж дня, що й Зiнька,  посаджено  було
до тюрми, та недовго держано, бо незабаром виявилося й доведено,  що  вона
ще в суботу вдень пiшла в Чорновус i там ночувала. Та хоч  i  вернулася  з
тюрми, та не на добре: бачила, як ?? обминають  люди,  чула,  як  про  не?
плетуть плiтки. А ?х плетено так,  що  незабаром  усе  село  знало,  та  й
дрiбненько знало, коли та яким побитом  ?вга  принадила  Зiнька,  як  вони
вдвох Грицька дурили, як вона забула перестерегти його, що йде  на  нiч  у
Чорновус, а Зiнько прийшов до не? та й натрапив на Грицька, як  Грицько  з
?м засперечався, а далi почали вони й битися, аж поки здоровiший Сивашенко
таки i вбив Грицька. Це ж тепер кожне знало й мале. Доточувано ще й багато
iншого. Однi казали, що в Сивашiв уже сiм'я така: один - коновод, пiшов на
Сибiр, другий от чоловiка вбив, а третiй такий, що й з живого шкуру  дере.
А про те, що Зiнько ж повставав проти того  Денисового  шкуродерства,  дак
уже й не згадувано, мов того й не було. А те добре  згадувано,  що  Зiнько
завсiгди не такий, як люди, був: що старi люди казали, дак те все  в  його
дурниця, брехня, вигадки; тiльки що в книжках поначиту?, дак те правда.  I
про вiдьми брехня, i про чорти брехня, i  горiлки  не  пий,  i  в  громадi
правди нема,- таке, що й купи не держиться, пiвтора людського, та й  годi!
А що вбив, то то вже певна рiч: коли ж воно все так до того приходиться!
   Все до того  приходилося,-  це  бачили  й  молодi  товаришi,  i  це  ?х
збентежувало найдужче. Вони не  йняли,  не  хотiли  йняти  тому  вiри,  та
навкруги всi, як один, про це говорили, всi були певнi... а воно й  робило
нагнiт на ?хнi душi, а воно й лишало слiд ?м у серцi - непомiтно ?м самим,
а таки лишало. Вони не йняли вiри, та й самi не постерегли,  що  там  десь
глибоко-глибоко, аж на днi душi, ворушилося страшне питання:  "_А  що,  як
цьому правда?"
   Зiнько був у ?х головою,  а  тепер  усе  село  закида?  цього  чоловiка
болотом. I частина цього болота пада? нiби й на ?х, мовби то й  вони  були
негарнi, слухавшися людини, що сплямила себе таким злочинством.  Цього  ?м
нiхто не казав, а якось мовби видко було його по людям.
   I все те страшенно пригнiчувало духа трьом товаришам: Васютi, Карповi й
Дмитровi. Тiлько тро? ?х тепер i лишилося. Думка була, що з  iг'ятьох  душ
?х товариство скоро виросте до десятьох,  до  двадцятьох  i  все  ростиме,
ростиме, аж поки вiзьме гору в громадi; а от тепер i тих п'ятьох уже нема,
тiльки тро?... I цi тро? ходили засмученi й зрiдка  зiходились  докупи,  а
коли зiходились, дак громадських справ уже якось не зачiпали. Не ходили  i
в громаду...
   А громадськi справи стояли погано. Про тую жалобу за  продану  Денисовi
землю нiхто тепер i не  згадував,-  вона  вже  пiшла  в  непам'ять.  Денис
господарював на тiй землi як справжнiй хазя?н. А все ?х товариство,  вкупi
з Вавиловим, узяло в посесiю Горянського землю. Тепер уже громадська земля
опинилась усерединi; багатирська  колом  круг  не?  обвилась,  i  те  коло
починало вже стискати громадян таки дуженько. Зараз же побiльшано цiну  на
землю аж на два карбованцi. Дибляни  не  схотiли  спершу  брати,  зчинився
великий крик. Галасували довго  i  наважилися  попитати  землi  в  дальших
панiв. А тi, дочувшися, що в диблянського  товариства  земля  подорожчала,
прикинули цiну й собi, хоч уже й не по два, а по карбованцю на десятинi. А
як зважили дибляни, що це за яких двадцять верстов  треба  возити  з  поля
снопи, то й зовсiм пожурились. Побачили, що воно чи й  обiйдеться  панська
земля дешевше проти тутешньо?. I зараз же дехто пiшов та й  узяв  землю  в
Рябченка чи в його полигачiв, а побачивши те?, кинулися й iншi туди  ж.  I
так сталося, що дибляни, погаласувавши трохи, таки i почали платити по два
рублi зайвих за десятину.
   Це одно, а тодi виявилось i друге.  Декому  довелося  вже  в  пилипiвку
позичати грошi. Звичайно брали на вiдробiток. Думали ж, що вiдробiток буде
такий, як i попереду, аж воно нi: побiльшано його мало не в пiвтора  разу.
Знов дехто кинувся деiнде пошукати грошей, та де ж ?х  знайдеш?  Тiльки  в
того, в кого вони ?, а тi всi одним духом дишуть. Як з землею було, так  i
з грiшми: походили-походили та й повернулися до сво?х, на все згодившись.
   Це все обурювало диблян, а дехто тямущiший починав уже розумiти,  через
вiщо Зiнько з сво?м товариством так повставав, щоб не  продавати  Денисовi
землi. Тепер уже видко було виразно те, про що тодi  й  Зiнько  ще  тiльки
догадувався:  цим  продажем  громада  вiддала  себе  до   рук   Денисовому
товариству, бо позамикала собi всi шляхи й стежки до землi. Може б, тепер,
якби Зiнько був у громадi... Але Зiнько був у тюрмi...
   Сумувала громада, а Рябченко з гуртом радiли. Щоправда, було й серед ?х
таких дво?, що ?м було трохи нiяково через подiю  з  Зiньком.  А  це  були
Денис та Га?нчин батько. Денисовi  нiяково  було,  що  один  його  брат  у
Сибiру, а другий налагодивсь у тую ж дорогу; Остаповi - нiяково,  що  його
зять, виходить, душогуб-острожник. Та вже що сталося, те сталося, його  не
перемiниш, i не ними воно сталося, вони тут нiчим не виннi. Хоч i  нiяково
такого родича мати, ну, а з того, що його до тюрми запаковано, чому ж би й
не скористуватися? То вони й користувалися, ще й радiли вкупi з iншими, що
в громадi стало ?м тепер просторо, i все зробилося, як урадили ще повеснi.
Вкупi з iншими й радились, як та що мають далi  робити,  щоб  диблянсь-ких
мужикiв у шори зовсiм узяти. Тепер у ?х був такий лад, що  хоч  кожен  сам
собi на сво?й землi господарював, а проте цiну на землю або якi вiдробiтки
- це вже визначали вони всi гуртом; мало бути  так  саме  i  з  цiнами  на
робiтникiв, за випас товару й за все iнше, за що дибляни мали ?м  платити.
Вони вже заздалегiдь рахували тi цiни i певнi були, що тепер Диблi у ?х  з
рук не вискочать - сидiтимуть, як риба в  матнi,  та  вiдроблятимуть  таку
панщину, що ну-ну!
   I Диблi вже чули це...
   З неприхильникiв Зiнькових був тiльки один чоловiк, що  мучився  думкою
про Зiнькову неволю i палко  бажав,  щоб  Зiнько  з  не?  визволився.  Цей
чоловiк був Iван Момот.
   Парубок не мав спокою пiсля тi?? страшно? ночi, як вiн удвох iз Панасом
замордував брата. Еге, замордував i вiн, а  не  сам  Панас.  Упевняв  себе
спершу Иван дуже, що вiн не  винен,  що  все  те  Панас  iзробив  сам,  та
сумлiння сказало йому iнше.
   Щоправда, Iван нiколи так не ворогував проти Грицька, як Панас. Але вiн
скорився Панасовi, слухався його, йшов не сво?м, а його робом,  чинив  усе
за його приводом - от i сталося!..
   Будь вона проклята, тричi проклята нещаслива тая  нива,  що  через  не?
таке сталося! Бодай би вона  довiку  нiчого  не  вродила,  бодай  би  вона
запалася, крiзь землю пiшла та й його, Ивана, поглинула з собою, анiж  ма?
вiн мучитися, анiж ма? вiн бути душогубом!
   Пiзно, пiзно тепер Iван  побачив,  що  йому  не  треба  було  слухатись
Панаса, не треба було змагатися за землю,- бо тут Грицькова правда  була,а
найбiльше не треба було тi?? ночi йти до Грицька й пособляти Панасовi. Ой,
боже! боже! боже!
   "Мовчи, а то й тобi те буде, що Грицьковi!" - це так Панас йому сказав.
Вiн каже, що не хотiв убивати Грицька, а тiльки полякати,  щоб  поступився
землею. Це вже так на лихо пiшлося, що Грицько вдаривсь об скриню,  пробив
собi голову та й умер з того. Панас того не бажав, i за те вiн  не  винен.
Та коли вже воно сталося, то не треба нiкому цього  казати.  А  що  Зiнька
взято до тюрми, то то дурниця: подержать та  й  випустять.  А  поки  треба
мовчати, нi словом, нi поглядом не виявляти людям, щоб i  подумати  нiчого
не могли. I Панас був на похоронi, ще й Iвановi звелiв iз собою йти.
   Була це Iвановi найбiльша мука. I якби тут, бiля його, не стояв  Панас,
якби вiн повсякчас не почував на собi його погляду гострого, то вiн, Iван,
не витримав би: впав би  перед  цим  знiвеченим  трупом  навколiшки  та  й
покаявся б, виявив би правду перед усiм народом.
   I чому вiн цього не зробив? Побоявся кари? Та нiяку ж кару  не  було  б
так тяжко вiдбувати, як самому тепер каратися!
   Занапастив брата, посиротив  його  дiти  i  занапастив  ще  чоловiка  -
Зiнька...
   Не мiг ночами спати. Цей страшний труп,  з  обвислими  вниз  головою  й
руками, з роззявленим ротом, не покидав його. Бачив його перед  себе,  аби
зостався на самотi в темрявi. Бачив так, мов справдi вiн був  тут,  висiв.
Парубок уставав, сiдав на постелi та, обхопивши  колiна  руками,  сидiв  i
дивився на труп, а в головi в нього як молотом стукало  два  слова:  "Убив
брата! Убив брата! Убив брата!.."
   Тiльки два слова!.. Боже! Тiльки два слова, два словечка, а чого ж вони
так його мордують, так печуть, що йому хочеться  вибiгти  насеред  села  й
гукнути на весь свiт: "Я вбив брата!.."
   I ледве задрiма?, а вже знов мов щось його штовхне, i вiн стрепенеться,
i вже перед ?м випливають iз туману сiни, i серед сiней - вiн, брат...
   Одного разу вiн молотив. Цiпи влад токотiли  по  току:  так-так-така!..
так-так-така! I враз, замiсто того  "так-так-така",  Iван  зовсiм  виразно
почув, як цiпи говорять: "Убив брата! Убив брата!" - так,  аж  вимовляють.
Глянув на снопи, аж там замiсто снопа лежить  Грицько  мертвий.  Скрикнув,
кинув цiп i втiк.
   Тi?? ж ночi вiн нишком викрався з дому та й  пiшов  на  кладовище.  Мов
злодiй, ховаючись попiд тинами, перейшов улицями, вийшов за  село.  Мiсяця
не було, тiльки зiрки поблискували на темному небi  холодним  неприхильним
блиском. За ?х свiтом Iван добачив уже першi  крайнi  хрести  на  могилах.
Увiйшов серед ?х.  Боявся  попереду  бувати  на  кладовищi.  Раз  якось  з
парубками, та й то чогось моторошно було... А тепер iшов сам i не  боявся.
Його вело те, що страшнiше  за  всякий  страх.  Блукав  помiж  могилами  й
хрестами,  вишукуючи  того  невеликого  дубового  хреста.   Холоднi   зорi
присвiчували йому з ворожого почорнiлого неба. Знайшов.
   Ось пiд цi?ю купкою землi Грицько замордований лежить.
   - Грицю, братику! Чи чу?ш ти мене?
   Не озива?ться.
   Припав до землi, обняв могилу руками.
   - Грицю, братику, чи чу?ш ти мене? Озовися до мене, бо гину, нема  мо??
сили!
   Вiн бився головою об землю, вiн цiлував ??, вiн благав:
   - Прости менi, мiй братику, мiй порадничку добрий! Прости менi, що тобi
муки завдав, тво? дiтки маленькi посиротив!.. Та якби ж я те знав, що воно
так буде, то я б же свiт за очi лучче пiшов, нiж  щоб  оте  сталося!..  Та
мо?й же карi i краю нема!.. Та тобi ж, братiку, i грiхи  бог  простить  за
таку смерть, а моя мука i на цiм, i на тiм свiтi!.. Та ти  ж,  братику,  у
раю з богом будеш пробувати, а я ж у смолi кипiтиму! Та прости ж менi, мiй
рiднесенький, та прости ж, бо несила моя, бо  душа  з  тiла  виходить!  Та
прости ж! Та помилуй же!..
   Слова  уривалися,  мiшалися  з  риданням.  Знеможена,  змордована  душа
билася, як пташка в кiгтях у кiшки,- от так вона билася в пазурах  у  тi??
муки несьогосвiтньо?.
   Високе й широке небо простилалося над великою й широкою  землею.  А  на
землi, в  темрявi,  пiд  маленьким  хрестом,  простягся  малий  знеможений
чоловiк i благав собi спокою:
   - Та помилуй же!..Та якби ти був тепер живий, то я б  тво?  й  слiдочки
цiлував!.. Накинь на мене покуту, яку хочеш, тiльки прости!.. Ой, лучче  б
я сам тут лiг, легше менi було б!.. Як тепер менi каратися!.. Ой,  мiри  ж
нема тiй карi!.. Не витерпить моя душа... гине... Братику!.. Грицю!..
   Благання вмирали без одповiдi. Холодна мовчала земля. Холодне зводилось
угору, мовчало чорне небо. Холоднi, ворожi блискали зiрки.
   Нiде - нi серед того широкого неба, нi на цiй великiй землi  -  вiн  не
мiг знайти спокою.
   Ридання затихало, слова змовкали. Хоч не було спокою,- приходила втома.
   Врештi все затихло. Тiльки знеможене тiло ще лежало,  припавши  головою
до купки землi. Чорнi хрести поставали круг його, попростягавши в  темряву
сво? рамена. Стояли й дивились мовчки, довго...
   Пiдвiвся, пiшов...
   Одначе пособилося. Прийшовши додому, вперше пiсля тi??  страшно?  ночi,
заснув як треба,- так твердо, що нiчого не пам'ятав i не чув, аж поки його
збуджено. Другого дня аж сам дивувався: був зовсiм спокiйний.  Смутний  та
спокiйний, не мордований такий, як попереду. Минув цей день, минув другий,
третiй, тиждень... Усе однаково: мара вже не приходить,  на  душi  смуток,
але й упокiй...
   "Ой братику! Невже ти мене простив?"
   Так проминув мiсяць. Iван аж поздоровiшав. Спав  добре,  усе  як  треба
робив, тiльки на Панаса й зглянути не мiг.  Нанявся  в  економiю,  щоб  не
бачити його. Нiчого - й там можна жити, не турбу? його.
   Одного разу, наробившися та натомившися, спав добре. I враз  почув,  що
його мов iмпетом кинуло: ш-шморг!
   Пiдвiвся, сiв i прислухавсь: ш-шморг! От зовсiм як вiрьовка  по  дереву
шморга?, коли тягти ??. Де це шморга?? Що це?
   Почав прислухатися дужче - i зовсiм виразно  чув,  як  вiрьовка  знову:
шморг!.. I не чуть... А тодi знов...
   Невпокiй обнiмав його груди. Чого воно шморга??  Нащо?  Адже  вiн  дуже
добре зна?, що так саме, точнiсiнько так шморгнула вiрьовка тодi, там...
   Он-он-он... вiн уже бачить: iз темряви виступила бантина, а  через  не?
перекинуто  вiжки...  Шморг!  Вiжки  потяглися  вгору,  а  на   кiнцi   ?х
заколихалося щось довге, важке... Грицько...
   I вiн колихався, перед ?м у темрявi з обвислими руками... Iван розумiв,
що це не Грицьковi сiни, що це панська пекарня, що круг його  люди  сплять
на полу, що тут нема бантини... А Грицько колихався на  ?й,  тихо,  мертво
колихався, i Иван бачив його серед тямря-ви так добре, що  добачав  навiть
ту смужку кровi, що витекла йому з уст по бородi за комiр.
   Iван не скрикнув, не схопився. Вiн тiльки трусивсь увесь i дививсь,  як
Грицько тихо хитався перед ним: ра-аз... ра-аз... ра-аз...
   I зрозумiв, що все знову вернулося...
   З того часу мiг спати тiльки звечора. Пiсля пiвночi шморгала по бантинi
вiрьовка, i вiн прокидався. Лежав i дивився, а над ?м  колихався  Грицько:
ра-аз... ра-аз... ра-аз...
   Вiн звiвся нiнащо. Ходив, як мара, блiдий, з божевiльними, неспокiйними
блискучими очима. Хоч удень йому  тепер  все  ж  було  нiчого...  Вночi  -
щоночi, а вдень - нi. Тiльки людей боявся,  тiкав  од  ?х.  Здавалося,  що
кожен зна?, що кожен хоче його спитатися: "А що, i цi?? ночi  був  у  тебе
Грицько?" I того питання вiн через щось боявсь iще дужче, нiж Грицька...
   Молитися давно кинув. Тiльки спершу силкувався. Та не молилося... Однак
вiн зна, що бог не прийма? душогубово? молитви. А вже чув, що далi так  не
витрима?.
   Щось iзробить... Щось мусить iзробити...



   Частина третя

   Чому, кури, не пiете?
   Чому, люди, не чу?те?
   Турки село звоювали,
   Громадами людей гнали.
   Народна пiсня

   I. СУМНА ХАТА

   У той страшний день, як забрано Зiнька, люди пiдняли Га?нку  непритомну
з землi, понесли й положили на волосний рундук. Почали жiнки бризкати ?й в
обличчя водою, аж поки вона очутилась. Розплющила очi,  помалу  пiдвелася.
Не розумiла спершу, що з нею сталося, де  вона  й  чого  вона.  Сидiла  на
ослонi, дивлячись померклими очима на людей, що круг не?  стояли.  Потроху
притомнiсть  верталась  до  не?,  i  врештi  вона  згадала  все.  Глянула,
озирнулась - нi коня з возом, нi Зiнька  вже  не  було.  Устала  мовчки  й
почала зiходити з рундука.
   - Га?нко, куди ти, стривай! - припинили були ?? жiнки.
   Але вона вiдхилила ?х рукою й пiшла сама собi швидко, хоч i  хитаючись,
додому. Не бачила нiчого перед себе, тiльки почувала, що ?й треба  швидше,
швидше дiйти до сво?? хати. I дiйшла таки,  вiдчинила  дверi  й  стала  на
порозi. Стара мати глянула на не? та аж перехрестилася: перед  нею  стояла
не Га?нка, а якась мара, блiда, страшна.
   - Боже! Дочко, чого це ти?
   Стара кинулась до не?, але вона мовчки злегенька  вiдхилила  ??  рукою,
перейшла хату й сiла за стiл. Здивована  мати,  не  розумiючи,  що  з  нею
сталося, пiдiйшла знову:
   - Доню, Га?ночко, скажи - що тобi?
   - Нiчого, мамо... Зiнько в острозi...
   - Як то в острозi? - вжахнулась стара.- Що це ти? Бог з тобою!
   - Еге, в острозi... Люди сказали, що вiн  убив  Грицька,  дак  його  до
острогу забрано...
   Вона говорила це рiвним тихим голосом i так, мов це була звичайна рiч i
нiтрохи не займала ?? зглибока. А очi божевiльно-нерухомi втупила  в  одну
якусь цятку i так сидiла, мов витесана з бiлого каменю.
   Мати,  почувши  страшну  новину,  й  сама  спершу  занiмiла,  а   потiм
заголосила, затужила...
   - Не голосiть, мамо,- тим самим  рiвним,  байдужним  голосом  промовила
Га?нка,- я вже голосила: не пособилося,- забрали вони.
   - Хто ж забрав, дочко?
   - Люди... пани... Вони сказали, що вiн убив Грицька, та й забрала  його
до острогу.
   - Та хто ж сказав?  Де  ж  це  видано,  щоб  на  Зiнька  таку  напрасну
вигадувати? Ой, боже ж мiй, боже! Ой, горечко  нам,  нещасливим!..  Одного
сина забрали, занапастили та й  другого  тепер  забирають!..  А  що  ж  я,
бездольна, при старощах мо?х робитиму?..
   I тяжке материне тужiння озвалося знову по хатi. Одна тужила,  схиливши
свою стару сиву голову на чорнi, худi, порепанi вiд  тяжко?  довго?  працi
руки, а друга сидiла кiнець столу випроставшися, сидiла нерухомо, i очi ??
нерухомо дивилися в одну цятку...
   А на свiт насувала темрява. Зайшло сонце за обрi?м, покинуло  землю,  i
воля тепер була темрявi обнiмати покинуту сво?ми широкими чорними крилами.
Останн?  промiння  зляканого  свiту  тiкало  слiдком  за  сонцем,  а  вона
запановувала, а вона вступала скрiзь, у кожну  мiсцинку  землi,  покривала
степ чорним накриттям, загортала в  його  лiс,  iсповняла  глибокi  яри  й
долини.
   I до ?х у хату вона зайшла  -  по  кутках  чорною  марою  стала,  стiни
позапинала i сповнила всю хату, i обняла ?х обох - i ту, що  там  на  полу
здригалась од ридання, i цю, що бiля столу сидiла нерухома.  Обняла  тiло,
поняла й душу...
   - Мамо! - почувся серед темряви рiвний голос.- Там темно...
   - Де?
   - В острозi... Там темно, нема свiту...
   Рiвний голос замовк, а в другому кутку ще голоснiше озвалося ридання...
   Темна, хмарна нiч була на свiтi...
   Прийшов ранок, похмурий, сiрий, з косим  холодним  дощем.  Вiн  сiяв  з
набряклих гидких хмар, що понависали над землею i гнiтили ?? сво?м мертвим
широким поглядом. Вiконця в маленькiй хатi плакали, великi краплi слiз раз
у раз котилися по ?х i зникали, щоб попустити мiсце новим...
   Мати пiшла до волостi розпитувати про Зiнька.
   - А чого тобi, бабо, треба? - гукнув на не? Копаниця, побачивши ?? бiля
порога.
   Вона сказала, чого ?й треба, низенько та покiрно кланяючись.
   -  Що  ж,  бабо,  ми  того  нiчого  не  зна?мо,-  вiдказував  Копаниця,
розлiгшися в крiслi за зеленим столом.- Слiдствуватель звелiв одвезти його
в острог - ми й одвезли, а бiльше нiчого не зна?мо.
   - Та вiн же не винен!.. Та за що ж його забрано?..
   - То не наше дiло розбирати, чи вiн винен, чи нi, i ти нам  голову  цим
не мороч. От ти кажеш, що нi, а слiдствуватель говорить, що винен. То  вже
там суд розбере, що та як,- на те й суд.
   - А коли ж той суд буде? - питалася бiдолашна.
   - I того я тобi не скажу. Як iсхоче сам суд, так i буде. Схоче завтра -
буде й завтра, а схоче через два годи, то й через два. На те й суд.
   - Та невже ж оце йому аж два годи сидiти?
   - По десять год сидять,- не то по два. Як заробив, так хай i одвiча?, а
ти начальникам голови не клопочи, кажу тобi,  сво?ми  пустяками!  Iди  вже
собi додому, бабо!
   Мовчки пiшла, до землi хилячись, безталанна мати. Другого  ж  дня  вона
занедужала. Стала горiти, все тiло болить. Лежала на  полу,  стогнучи,  не
здолiючи пiдвестися. А Га?нка мов i не бачила того: сидiла, очi втупивши в
одну цятку, i мовчала.
   - Га?ночко, дай менi води!
   Подала i знову сiла.
   - Га?нко, ти б затопила вже пiч.
   Слухняно  внесла  дров,  затопила  пiч,  стала  й  дивилась,  як  огонь
перебiга? по дереву.
   - Га?нко, а чого ти горшкiв не становиш?
   Почала Га?нка горшки приставляти - порожнi.
   - Ой, менi лихо та горе! - стогнала Параска.- Що менi тепер робити?
   Саме на це вбiгла в хату Катря Карпова:
   - Що це ви, бабусю, хворi?
   - Та тут я  хвора,  а  тут  таке  лихо  з  Га?нкою  сталося!  -  почала
розказувати стара.
   Га?нка чула все, що про не? казано, i мов i не чула,  Катря  загомонiла
до не?:
   - Га?нко, що тобi, голубочко?
   - Нiчого.
   - То ти журишся. Ти не журись так... Це  все  людська  напрасна,-  воно
виявиться. Зiнько вернеться.
   Молодиця розважала подругу, а та  слухала  мовчки  i  нiчого  не  чула.
Катря, придивившись до ?? нерухомого погляду, аж iзлякалась.
   "Оце лихо! - подумала собi.- Вона ж  непритомна!  Вона  ж  нi  до  яко?
роботи, а мати хвора".
   Кинулась Катря до печi:
   - Ось постривайте, я вам пособлю!
   Поробила що треба, поприставляла до вогню горщики.
   - Спасибi тобi, дочко! - дякувала Параска.
   - Га?нко, дивись, щоб горшки не збiгли! - наказа? ла  Катря.-  Я  зараз
вернуся.
   Метнулася додому, розказала про все Карповi, забрала дитину та  й  знов
до Сивашiв. Поралась, аж поки наварила обiдати, поприбирала  все  в  хатi.
Га?нка сидiла й дивилась на те.
   Другого дня, швиденько впоравшися дома, Катря знову прибiгла.
   "Погано,  що  Га?нка  так  сидить  усе  з  сво?ми  думками,-  мiркувала
Катря.Хай щось робить,воно думки розбиватиме".
   I почала наказувати ?й те або те робити. Та слухалась.
   Два тижнi, поки стара Параска була хвора, Катря щодня бiгала до Сивашiв
поратися, зазирала i ввечерi. Мати не могла ?й iздякуватися.
   - Спасибi тобi, дочко! Яка ти добра та гарна! Якби не ти, то щоб  ми  й
робили, бiдолашнi?  Дай  тобi,  боже,  вiк  довгий  та  щасливий  за  твоя
добрiсть!
   - От, бабусю, що там такого, як я забiжу до вас на яку  хвилиночку!  Та
менi цетце й в охотку - веселiше, як серед людей, а то все дома та дома! -
вiдказувала Катря, хоч ?й часом було дуже скрутно розриватися на двi хати,
а веселощiв у Сивашiв було стiльки, як на кладовищi.-  Аби  ви  та  Га?нка
швидше остербували - ото добре було б.
   I вона клопоталась, бiгала, пособляла, завсiгди така щира  й  привiтна,
мовби коло сво?? дитини. Не стало в Сивашiв грошей - вона вирядила  Васюту
повезти в город та продати трохи хлiба. За тi грошi покупили що треба,  ще
й у волость повiддавали оплатки.
   Помочi добрi люди давали, жити було можна, та не могли вони дати помочi
душi людськiй, не могли розважити  ??  горя  великого.  Катря  силкувалася
розважати й матiр, i Га?нку. Матерi мов легшало вiд тих розмов,  а  Га?нка
хоч i слухала, та, мабуть, нiчого не розумiла.
   Вона не плакала, не тужила, не нарiкала. Вона мовчала. Робила  все,  що
?й загадувано, i помалу звикла все робити як треба: поралась, шила, давала
?сти,- так, мов i звичайно. Тiльки  вона  нiколи  не  думала  про  те,  що
робить: воно робилося саме. Вставала вранцi й думала:  "Вже  день".  Друга
думка: "Боже, який довгий... хоч би вечiр!" Тодi бралася робити все, що ?й
наказувала Катря або мати. Скаже "порайся!" - пора?ться, "ший!" -  ши?.  А
як нема чого робити, сяде бiля столу сама собi та й сидить  випроставшися,
i дивиться в якусь цятку. А в думках тiльки одно: "Уже мина? день, от  уже
вечiр..."  Приходив  вечiр,  приходила  нiч...  Iнодi   вона   спала,   як
утомлялася, iнодi лежала безсонна всю нiч i дивилася в темряву... Дивилась
i думала: "От уже нiч почалася... яка довга!..  От  уже  мина?...  От  уже
ранок буде..."
   А нащо ?й та нiч, той ранок, той день,- не знала... Вона розумiла  дуже
добре, що Зiнько в тюрмi, що його судитимуть, можуть  у  Сибiр  заслати...
розумiла, що вiн не винен... Знала, що ?м без нього жити не можна... Потiм
знала, що бува? день i вдень треба поратись:  скотинi  ?сти  давати,  хату
мести, води приносити, щии... потiм приходить  нiч,  i  тодi  спати...  ще
треба ?сти вдень... Все це робила... Все це треба робити... аж поки прийде
той день... той суд...
   Не ходила нiкуди, не любила  озиватися  нi  до  кого.  Мовчки  обминала
людей. З матiр'ю жила так, що тiльки  вiдповiдала  на  питання.  Здавалася
кам'яною.
   Тяжка туга, мов хмара, налягла  на  Зiнькову  хату,  сповнила  ??  всю.
Здавалося, що й стiни тут сумували, понуро- дивлячись  не  осяяними  ясним
свiтом вiкнами. Туга визирала з  кожного  куточка,  промовляла  померклими
жiночими  очима,  озивалась  розбитим  людським  голосом.  Двi  пригнiченi
безмiрним горем жiнки ходили, як двi мари, ворушились, робили щось,  iнодi
вдавались одна до однi?? словами,- видко було, що живi. Але хто зазирав до
цi?? хати, тому здавалася вона труною...
   Та й зазирало небагато. Спершу то бiгали  деякi  кумасi  цiкавi:  людям
таке нещастя сталося, то треба ж подивитися, що  вони  та  як  вони  пiсля
його... подивитися, щоб було що й людям розказати. Та Катря не  вельми  ?х
вiтала, а дуже цiкавого ?м нiчого не виявилось, то вони скоро  й  покинули
бiгати. Заходили Карпо а Васютою. Васюта  хотiв  був  раз  сво?ми  жартами
смуток розвiяти, але в цiй хатi його шуткування плачем озивалося i здалося
всiм i йому самому таким дивним, що вiн зараз же змовк. Одвiдувала  Га?нку
Ликера, ?? мати, але батько нi разу не зайшов. Часто  зазирав  дiд  Дорош.
Га?нка була його влюблениця здавна,  i  тепер  ??  лихо  було  дуже  тяжке
дiдовi. Вiн дивився на не?, хитав головою, думав i казав:
   - До знахаря треба, от що... Тiльки доброго треба, щоб умiв одшептати.
   I почав умовляти Га?нку  по?хати  в  Чорновус  до  Гострогляда.  Га?нка
спершу не зрозумiла, куди й чого ?хати, а зрозумiвши, вiдказала:
   - Не хочу...
   Умовляв-умовляв дiд,- не пособилося. Мусив облишити.
   Параска потроху оклигувала, та дуже помалу.  Казала,  що  хоче  пiти  в
город до панiв, щоб пустили ?? до Зiнька, але не могла йти  i  дома  ледве
чапала по хатi.
   А про Зiнька не було чутки. Викликав  слiдчий  на  допит  ще  декого  з
диблян, вони приносили старi звiстки, що Зiнько все в  острозi  -  дожида?
суду.
   Одного  разу  надвечiр  Га?нка  була  в  сво?му  садку,  аж  над  самою
рiчкою,пiшла витягти дiжку, що  там  замокала.  Ще  не  дiйшла  до  рiчки,
почула, що хтось iде. Озирнулася  й  побачила  Микиту  Тонконоженка.  Став
перед нею, смiючися:
   - Здорова, Га?нко!
   Ледве вимовила: "Здоров",- i хотiла йти далi, обминувши його.  Але  вiн
припинив ??:
   - Ай давно я тебе не  бачив,  Га?нко!  А  хотiлося  бачити!  Ех,  та  й
молодичка з тебе - первий сорт! Што хароша, то  хароша,вот  только  плохо,
што пабл?дла трошки. Ну, не бiда,вот прайдьоть!.. А я за тобою скучив, вот
чесно? слово - скучив!
   Вона слухала мовчки, мало розумiючи його слова.  А  вiн  думав,  що  ?й
хочеться слухати, i провадив сво? далi:
   - Не пав?риш? Так скучив, що аж!.. Я про тебе завсiгда думаю...  потому
што тако? молодички у нас - ну, просто нема-н?ту,  та  й  годi  всьо!  Ех,
зна?ш шо, Га?нко! Ти хароша, та й я не поганий,- давай любов завидьом!
   Вiн обхопив ?? за стан i хотiв поцiлувати. Вона вдарила його  лiктем  у
груди, аж вiн одхилився, вихопилася з рук i в одну мить вискочила на гору.
Перелинула садком аж до хати, тодi озирнулася - чи не женеться.
   - А що ж, дочко, де дiжечка? - спиталася мати, виходячи.
   - Там... Я не взяла...- вiдказала Га?нка, тремтячи.  Мати  хотiла  була
спитатися, чому не взяла, та як глянула на ??  обличчя,  то  побачила,  що
краще ?? вже не посилати. Пiшла сама.
   Всю нiч Га?нка не спала. Трусила пропасниця так, що аж зуби цокотiли. А
далi голову мов полум'ям обняло. Блудила словами, кричала щось  несамовите
- про Микиту... про Зiнька... голосила... проклинала чи себе, чи когось...
Тiльки перед свiтом заснула твердим сном i  спала  аж  до  обiд.  Мати  не
будила ??. Прокинулась, пiдвелась...
   - Це вже день, мамо?
   - День, дочко.
   - Це я так довго спала?
   - Аби на здоровля, то спи, дочко.
   -_ Нi, я встану.
   - Добре! Ось зараз обiдати будемо! - казала мати,  радiючи,  що  Га?нка
сама озвалася й розмовля?,- це було вперше вiд того дня.
   - Нi, я не обiдатиму,- вiдказала Га?нка,- менi треба до Зiнька йти.
   - Як то - до Зiнька? - спитала мати та  аж  похолола:  ?й  здалося,  що
Га?нка ще й досi блудить _словами.- Що це ти кажеш, дочко? Як це ти  пiдеш
до Зiнька?
   - Я пiду, я хочу його побачити.
   - Та як же ти його побачиш? Ти ж не зна?ш, куди й доступитися.
   - Я, мамо, пiду в город. Прийду до острогу, а як  там  доступитися,  то
вже знатиму. Я хочу його бачити, хочу знати - що йому, як йому.
   Мати заплакала. Вона вже  бачила,  що  Га?нка  не  блудить  словами,  а
говорить як треба.
   - Пiди, доню, пiди, моя дитино! Ти молода,- ти  доступишся.  Тiльки  не
ходи сьогоднi,- ти ще хвора. Iди завтра.
   - Пiду сьогоднi.
   - Пiзно вже: поки в город дiйдеш, та те, та се, то й смеркне. Треба йти
зранку.
   Мусила послухати Га?нка. Але не спала всю нiч,- так обняли думки та той
невпокiй, те? поривання,  щоб  швидше,  швидше  йти  до  нього,  побачити,
одвiдати!..
   "Боже мiй! Що ж я наробила? - думала вона.- Чого ж я досi не пiшла!  Та
чи  я  скам'янiла,  чи  я  занiмiла,  що  сидiла  дома?  Мо?  сонечко  там
поневiря?ться, а я з мiсця не рухнуся!.."
   Вона не розумiла, як це  так  сталося,  що  аж  до  вчорашнього  вечора
справдi мов кам'яна була. Тiльки вже як отой гидкий зачепив ?? - вона  вся
стрепенулася, душа мов огнем зайнялася. Пекло ??, мордувало всю  нiч...  I
тепер пече!.. Ой боже! Яка довга ця нiч! Хоч би швидше, швидше ранок!
   Ще й не розвиднiлось, а вона вже схопилась.
   - Уже йдеш, дочко?
   - Iду, мамо.
   Засвiтили. Вона вбиралась, поспiшаючися.
   - Ти поснiдай, дочко!
   -_ Не хочу, мамо,- в душу не йде.
   - Дак вiзьми в город,- уже ж там увесь день будеш, то схочеться ?сти.
   Таки примусила взяти харчу трохи, ще й три карбованцi грошей.
   - Може, дозволять Зiньковi дати...  Та  й  так,  гляди,  комусь  давати
доведеться, бо вже без того не обiйдешся.
   Перехрестилася Га?нка, вдарила поклон перед образами та й  пiшла.  Мати
хотiла випровадити ?? аж за царину,- не звелiла, сама  побiгла,  бо  самiй
лишитися хотiлося.
   Пiшла вулицею. Довгi перi? хат простягалися далеко i зникали в темрявi.
Хати ще спали, понасувавши на голови великi покрiвлi. Стiни ледве бiлiлися
з-пiд кудлатих острiшкiв, мов обличчя з-пiд великих брiв, що звисали  вниз
на заплющенi очi. I враз одна хата блимнула тими очима, розплющила  ?х,  i
двi смуги свiту лягли впоперек улицi перед Га?нкою. Трохи  згодом  тьмяно,
мов позiхаючи зо сну, глянула на вулицю друга  хата,  далi  третя...  Поки
однi ще дрiмали в останньому досвiтньому  снi,  iншi  прокидалися  вже,  i
кожна перегороджувала вулицю пасмами свiтла. Га?нка переходила яснi смуги,
поспiшаючись, то вступаючи в ся?во, то пiрнаючи знову в темряву, i темрява
здавалася тодi ще гiршою, мов безнадiйнiсть пiсля променя  боязко?  надi?.
По дворах скрипiли дверi, ворота, де-не-де зачорнiли вже людськi  постатi.
Село розбуркувалося, а Га?нцi хотiлося бути вiд його далi, далi, аж там, у
городi, куди вела ?? непевна надiя, то оживаючи, то згасаючи в душi.
   Нарештi вона перебiгла  останню  свiтляну  смугу  i  зовсiм  пiрнула  в
темряву. Чи скоро ж свiтатиме? Глянула на небо: хмар не було,- клалося  на
годину.
   Iшла в темрявi, добре знаючи дорогу. Перейшовши, мабуть, з  верству  за
село, побачила, що перед нею почина? сiрiти сво?ми  курними  колодовбинами
шлях. Праворуч,  на  темному  просторi,  виразно  зазначилася  чорна  купа
великого лiсу, а просто не? в полi - високе самотн? дерево.
   "Це той дуб над ярком",- подумала Га?нка i йшла, дивлячись на його,  як
вiн усе бiльше та бiльше визначався, а темний простiр ставав усе менше  та
менше чорним.  Ще  згодом  -  i  якийсь  сiро-срiблястий  свiт  мов  почав
наливатися в  темряву,  i  темрява,  мiшаючися  з  ?м,  ставала  з  чорно?
попелястою, з попелясто? бiлою. Уже добре видко стало траву над дорогою  -
всю в срiблястих непрозорих перлах; праворуч попiд лiсом клубками котився,
сходився й розходився  бiлий  туман;  дихати  було  мокро;  похолоднiшало.
Га?нка пiшла швидше, щоб нагрiтися.
   Незабаром червона смужка зазначилася лiворуч над  польовим  обрi?м.  Ще
трохи - i червоне промiння сипнуло, бризнуло  по  небу.  Туман  пiд  лiсом
заколихався дужче, заклуботався й почав розходитись, блiднути  й  зникати.
Срiблястi  перла  на  травi  замигтiли  ясно-червоним,   синiм,   зеленим,
золотим... тремтячи й граючи кольорами...
   Га?нка вже була далеко, йшла швидко, моторно, i мов якась  нова  снага,
нова мiць уступала в не?,мов не йшла вона, а  самi  ноги  ??  несли.  Вона
пiде, вона побачить його - цi?? думки було ?й поки  досить.  Що  там  далi
буде - вона не знала. Тiльки здавалось ?й чомусь, що далi буде щось  любе,
ясне - таке, як ця роса мигтюча, як те сонечко праведне тепле, що  пiдби-,
ва?ться вгору, грi? й свiтить. А лихо, а горе - воно, як той туман,  перед
сонечком розвi?ться...
   Пiзнього снiдання була вже в городi. Не знала навiть, де  острог,мусила
й про те питатися. Попиталася в якогось мiщанина.
   - Острог? - поглянув на не?, дивуючись, i додав:-А хiба ти туди хочеш?
   - Я... нi... я...
   - А чого ж тобi туди треба?
   - Я... менi... треба менi...
   Мiщанин придивлявся до не? пильнiше.
   - Ну? - питавсь.
   А вона стояла мовчки, почервонiвши, не зважуючися сказати, чого ?й туди
треба.
   - Дак ти, бачу, за таким дiлом, що  й  сказати  не  можна!  -  промовив
мiщанин.- Ну, дак питайся ж кого iншого, коли так.
   Повернувся та й пiшов, промовивши крiзь зуби: "Еч захвойданки бiсовi!"
   Га?нка подалася далi. Побачила на вулицi солдата-полiцiянта з шаблею.
   "Попитаю цього,- подумала.- Уже ж вiн зна?, то, може, скаже".
   Пiдiйшла й попитала несмiливо, ще й уклонилась:
   - Скажiть, спасибi вам, дядьку, де острог? Полiцiянт оглянув ?? добре.
   - А тобi нащо?
   - Чоловiк  мiй  там  сидить...-  промовила  тремтячим  голосом  Га?нка,
бачивши, що треба признатися.
   - Чоловiк?.. Гм... а чого ж вiн там сидить?
   - Нi за що...
   - Авжеж, нi за що!.. Зна?мо вас таких! Обiкрав або вбив - та  й  нi  за
що! Шахра? проклятi!
   Полiцiянт лаявся, бо був  гнiвний  (вiд  старших  йому  сьогоднi  добре
впало), а з гнiву вкинув зайву чарчину, а надто хотiв  повеличатися  перед
селючкою, щоб вона не подумала, що й вiн з такого ж села, як i вона.
   - Падлюки!.. Злодi?!  Путящому  чоловiковi  спокою  через  вас  нема!..
Валасаються!.. Чого стала? Марш! Щоб тебе тут зараз  не  було.  Шарлатани!
Шалапути!
   Перелякана Га?нка далеко вже вiдбiгла, а вiн усе не вгавав.
   "Боже мiй! - думала собi.- Що ж це менi робити? Да тут такi люди, що  я
не  допитаюся!..  Ой  нi,  треба  допитатися!..  Питатиму,  аж  поки  таки
довiдаюсь. Попитаю ще панiв".
   Назустрiч бiг якийсь панок iз цiпочком у руках. Озвалася до  його,  але
вiн i не  спинився  навiть.  Вона  пiшла  помалу  вулицею,  вдивляючись  в
обличчя: котре не таке страшне буде?  Незабаром  побачила  якусь  невелику
дiвчину в темнiй сукнi, з книжками в руках.
   - Здоровi були, панночко!
   Бiлявенька панночка, дивуючись, глянула на не? сво?ми ясними очима. Очi
були ласкавi, i Га?нка недаремне оповiдала перед ними  про  свою  пригоду.
Панночка  так  добре  розказала  ?й,  куди  йти,  що  вона  враз  утрапила
простiсiнько до острогу.
   Високi товстi мури оградою, а за ?ми здорова бiла кам'яниця. Га?нку  аж
холодом пройняло, як вона на них глянула.
   - Отут мо? серденько гине, як квiточка в льоху попiдземному!..
   Перед  великою  залiзною  брамою  стояв  солдат.  Пiдiйшла   до   його,
вклонилася:
   - Здоровi були!
   Поглянув на не? повагом, не озвавсь i одвернувсь мовчки.
   - Я до вашо? милостi... Солдат мов не бачив ??.
   - Тут мiй чоловiк у тюрмi сидить...
   Вiн не слухав. Вона витягла семигривеника, положила йому в руку.
   Вiн подивився на його, повагом заховав у кицiеню,  тодi  повернувсь  до
не? й промовив:
   - Ну?
   - Адже це острог?
   - Ну?
   - Тут мiй чоловiк сидить... Зiнько Сиваш...
   - Ну?
   - Пустiть мене побачити його!
   - Гм... Дурна баба!.. Проходь далi, тут так не пускають.- I одвернувся.
   - А як же тут пускають? Скажiть, спасибi вам!
   Але солдат знову не чув. Га?нка ще витягла срiбну грошинку. Заховавши й
цю, вiн повернувся:
   - Твого... Зiнька, чи як там його? Судили вже чи нi?
   - Нi...
   - Ну, дак треба бумагу вiд слiдствувателя,- тодi й пустять.
   - А може б, ви мене й так пустили? Та я б за вас бога молила!..
   - Дурна баба! Кажуть тобi: принеси бумагу вiд  слiдствувателя,  тодi  й
пустять... А тепер - марш собi, не стiй тут, не можна!..
   - Да де ж слiдствуватель живе хоч би менi знати!..
   - Не мо? дiло!.. Геть iзвiдси, бо не можна!.. Геть, кажу тобi!..
   Гримнув так, що Га?нка аж вiдбiгла  злякана.  Iшла  вулицею  й  думала:
"Коли б послав менi бог iзнову таку панночку, щоб вона менi розказала,  де
той слiдствуватель живе!"
   Одначе цього разу пощастило ?й дужче: зараз  же  якийсь  добрий  пан  i
розказав ?й. Трохи зблукалась, а таки знайшла.  На  рундуку  сидять  люди,
дожидаються.  Пiдiйшла,  поздоровкалась.  Почали  люди  розпитувати,  чого
прийшла,- вона ?м розказала...
   - Буде тут вибiгати такий писарчук,  викликати  нас...  кого,  значить,
слiдствуватель кличе, дак вiн того виклика?... дак ти  йому  й  скажи  про
себе. А поки посидь.
   Вона сiла. Незабаром вибiг i писарчук:
   - Сидiр Харченко!
   Один чоловiк устав i пiшов усередину, а Га?нка вдалася до писарчука:
   - До вашо? милостi...
   - Чого тобi?
   - Менi чоловiка побачити.
   - Якого чоловiка?
   - Мого... Зiнька Сиваша... вiн у острозi... .- А! ну,  добре...  посидь
тут, пiдожди!.. Вона сiла ждати. Довго ждала....У же  всi  люди  перейшли,
тiльки дво? зосталося, уже й  сонце  пiдбилося  вгору  та  й  униз  почало
сiдати,- вона все дожидала. Питала й писарчука, як вибiгав, але  все  одно
вiд його чула:
   - Пiдожди!..
   - Зна?ш що, молодице? - сказав один чоловiк.- Я вже бачу,  що  з  твого
дiла нiчого не буде: оце нас покличуть, а  тодi  писарчук  вибiжить  та  й
скаже: приходь завтра,слiдствувателевi нiколи сьогоднi!
   - Ой боже мiй! - злякалась Га?нка.- А  що  я  робитиму?  Менi  ж  треба
сьогоднi!
   -  Та  що  робити?  Пiвкарбованця  вкинь  йому  в  руку,  то  й   скаже
слiдствувателевi про тебе, дак той i покличе. А то й три днi ходитимеш, то
нiчого не буде.
   Га?нка послухалась i вкинула пiвкарбованця в руку...  ??  покликано  до
слiдчого.
   - Що тобi?
   Вона низько-низько вклонилася:
   - Паночку, чоловiка хочу побачити. Зiнька Сиваша... пустiть!..
   - Не можна його бачити. Вона так i похолола.
   - Не можна  бачити,сказав  слiдчий,-  бо  вiн  дуже  впертий,  нiяк  не
признается.
   - Та як же йому признаватися, пане? Вiн же не винен!..
   -  Розказуй  там!  Знаю  я  таких  не  винних!  Нако?в  лиха  та  й  не
призна?ться; хай призна?ться, тодi й пускатиму до його родичiв. А тепер  -
нiякi
   - Паночку! Змилосердiться!.. Помилуйте!..
   - I не проси, й не кажи!.. Iди собi!.. Слiдчий повернувся та й пiшов  з
хати...
   Пiзно ввечерi вернулася додому Га?нка. Увiйшла в хату, не  роздягаючись
сiла бiля столу та й похилилась на його.
   - Дочко! Дочко! Що тобi? - злякалася мати.-  Що  тобi  сталося?  Чи  ти
бачила Зiнька?
   - Не пустили, мамо... кажуть: не призна?ться... Як призна?ться, що  вiн
вбив Грицька, тодi пустять...
   - А бодай же й вони самi, i ?х дiти тако? ласки вiд людей зазнали!...
   А Га?нка тiльки стогнала...
   Поки отаке робилося в Сивашевiй хатi, Остап усе щось думав. Була в його
одного разу така з Терешком Тонконоженком розмова:
   - А що, Остапе, чути за твого зятя?
   - Та той такий мiй зять, що хоч би його в мене й зовсiм не було.
   - Ну, одначе, що ж саме за його чути?
   - Да така чутка, що вже й не вернеться.
   - Ну, таке дiло... А що ж тодi твоя дочка? Адже вдовою буде...
   - А буде...
   - Зна?ш що, Остапе, я тобi скажу? Що, якби нам сватами бути?
   Остап глянув на Терешка.
   - Як то?
   - Да так: Га?нка твоя вдовою буде, а в мене Микита такий, що давно  вже
треба б оженити його та приставити до  хазяйства.  Бо  бачу,  що  поки  не
оженю, то з його пуття не буде. А надто - це вже я знаю,- що вiн до Га?нки
прихильний... От би тодi вдвох дiла робили!..
   Остап подумав...
   - Треба пiдождати суду.
   - А заведено! Дак виходить - так?
   - Нехай буде й так.
   - Чудесна штука буде! Оцього тiльки боюсь: що, як вона та схоче  за  ?м
слiдком iти?
   - Ну, то дурниця! - вiдказав Остап.- Я не попущу.
   - А як же ти не попустиш, коли вона пiде до тих судейських  та  й  сама
скаже?
   - Гляди, що й зробить, бо так любить  канальська  молодиця  того  свого
мудрагеля, що бiда. Ну, та дарма! Я цьому лиховi запобiжу. Вiзьму ??  жити
до себе та й не пускатиму нiкуди.
   - I пречудесна штука!.. Глядiть же,  свате,  нехай  ваше  слово  крiпке
буде!
   - Буде, свате, крiпке.
   - А свасi... поки нiчого не кажiть... А то зна?те - жiнота  ця...  Якби
не попсували справи...
   - Гаразд!
   I новi свати розiйшлися, радi з самих себе. Другого дня пiсля того,  як
Га?нка ходила в город, Остап увiйшов у хату до Сивашiв.
   - Здоровi! З вiвторком!
   - Здоровi, свате! - вiдказала Параска, а Га?нка ледве озвалася,  сидячи
на полу.
   - Що це ти, Га?нко, хвора, чи що?
   - Таке вже наше здоровля! - вiдказала за не? стара.- Он учора ходила  в
город, хотiла побачити Зiнька, дак не пущено... Сiдайте-бо в нас! .
   - Не пущено, кажете? Гм... Нi, я не сiдатиму, бо на часинку зайшов. Дак
чому ж не пущено?
   - Кажуть тi iроди,  що  як  призна?ться,  що  Грицька  вбив,  дак  тодi
пустять.
   - Гм... так... А я по тебе, Га?нко, прийшов: iди  до  нас,-  мати  тебе
кличе.
   -_ Не пiду я тепер.
   - Iди, бо дуже треба! - Узяв за руку та й звiв з полу, як малу дитину.-
Убирайсь!
   - Та, може б, ви ??, свате, тепер не займали? - прохала Параска.
   - Не можна... Треба дуже. Ну, вже убралась? Ходiм!.. Бувайте здоровi! -
Вiн повiв ?? з хати за руку.



   II. У ТЮРМI

   Маленькi вiконця темрявi з залiзними гратами, попусканi в  товстелезних
мурах. За тими гратами блакитне небо мусить бути,  але  його  звiдсiля  не
видко: просто вiконець другi такi ж само  товстi  й  понурi  мури.  Навiть
сонячний промiнь мов бо?ться тих  грат  i  зазира?  сюди  на  одну  тiльки
часиночку - тодi, як  сонце  вже  високо-високо  пiдiб'?ться  вгору.  Тодi
золотий його парус упаде  помiж  двома  мурами,  несмiливо  зазирне  крiзь
грати, ледве всмiхнеться до тих блiдих облич i, злякавшись,  тiка?  швидше
назад iз цi?? темницi - туди, серед  безмежнi  простори  блакитно-осяйного
вiльного неба.
   Тут не небо, тут низька, запилена, задимлена, чорна стеля, тут - бруднi
вiд усяко? гидоти, важкi вогкi стiни, а в ?х маленькi дiрочки з  гратками.
А в тiй кам'янiй  трунi  сiрi  постатi  з  сiрими,  без  сонця  поблiдлими
обличчями. Якi лежать на великому гуртовому полу серед брудного  лахмiття,
якi сидять там, гуляючи в карти, якi сновигають без нiяко? мети по кутках.
   Це - злочинцi. Серед них Зiнько. Якби йому хто сказав коли давнiше,  що
вiн буде тут,- яким би вiн брехуном його назвав! А от же сталося.
   Тепер вiн спокiйнiший, тихший, але першi днi... йому  навiть  згадувати
?х страшно. Цi зв'язанi руки, ця ганьба перед усi?ю громадою...  Га?нка...
погляд  ??  божевiльно-безнадiйний...  руки  до  його  простяга?...  Потiм
тяганина по полiцiях... i нарештi - ця темниця.
   До блакитного неба безкрайого, до  зеленого  поля  широкого,  до  лiсiв
холодкуватих, до садкiв квiтучих, запашних вiн iзвик, а тепер тiльки мури,
товстi,  холоднi,  тiльки  грати  залiзнi,  тiльки  тяжкий  сморiд  гнило?
тюрми!..
   А люди... Боже!..
   Он  той  високий,  з  здоровенними  дужими  руками,  з  великою  чорною
бородою,- вiн же двох  людей  убив,  щоб  пограбувати  ?х!..  Цей  бiлявий
парубок, з маленькими ще вусами, задавив свою дитину вiд дiвчини... Цей он
пiдпалив село... Отой дiд  старий,  п'яним  бувши,  пробив  сво?му  сусiдi
колякою голову, що той i вмер... Цей знову щось страшне  зробив...  I  так
кожен...
   I вiн, Зiнько, серед ?х, не винний, а нiхто йому навiть i вiри не  йме,
що вiн не винен, тiльки смiються з його... I його дожида? така ж кара,  як
i ?х... За що? Де ж та правда, коли можна карати чоловiка  за  нiщо?  Коли
однаково терпiтиме i отой чорний, що смiючись  розказу?,  як  вiн  сокирою
розрубав голову, i вiн, Зiнько, що хотiв тiльки  одного:  щоб  людям  було
краще, хотiв  добра  людям!..  Без  нiякого  доводу  його  обвинувачено  в
страшному  злочинствi,  зганьблено,  закинуто  в   тюрму,   судитимуть   i
каратимуть його!.. Нащо ж тодi весь цей лад на свiтi,  весь  цей  порядок,
коли через його можна карати, мордувати невинних? Адже Зiнько зна?, що  не
з самим ?м так бувало,- вiн про це i чув, i читав. А коли так,  то  навiщо
людям цi всi суди, цi всi начальники? Чи  не  краще  було  б,  якби  цього
нiчого не заводити, якби люди самi собi жили, громадою лад i суд давали?
   Громадою! А  яка  ж  i  громада,  як  не  така  не?  Чи  вона  ж  його,
неповинного, оборонила? Ба нi, хiба ще глибше втоптала в  це  багно!..  Чи
вона по правдi громадським справам лад давала? Ба  нi;  Дениси,  Рябченки,
Сучки - от кому серед не? вiльно й ласо живеться, а чоловiковi чесному  та
вбогому - нi!..
   Нема й у громади правди! А де ж? Де? Може,  не  серед  людей,  може,  в
бога? Так усi кажуть... Але ж._ бог бачить, як у громадi неправеднi  люди,
глита? панують,- чого ж ?х не зупинено? Адже Зiнько невинний.чом же  цього
не виявлено? Чом?
   I страшнi думки вставали в Зiньковiй  головi...  Вiн  жахався  ?х,  вiн
прогонив ?х од себе, а вони обнiмали його все дужче й дужче, а вони  пекли
його, палили, що аж розум йому туманiв, що аж обморок його брав.
   Нема правди в свiтi, а коли вона часом де й озветься, то  там  ?й  рота
затуляють, там ?? згнiчують, затоптують, винищують.
   I н i х т о не зробив так, щоб вона подужала. А  тим  часом  ?  ж  така
сила, що могла б це вчинити? Чи i в тi?? сили правди нема?  Чи  тi??  сили
нема? Дак навiщо ж тодi i  люди  живуть,  родяться,  смiються  й  плачуть,
борються i вмирають? Навiщо?
   Вiдповiдi не було, а голова розскакувалась од божевiльних думок.
   Не знати, що сталось би з ?м через цi думки, якби ?х  не  розбивали  на
який час отi допити в слiдчого, де вiн повинен був боронитися, та життя  з
людьми, з якими мусив пробувати в однiй хатi. Найбiльш оцi люди...
   Вiн спершу й боявся ?х, i гидував  ними.  Вони  здавалися  йому  людьми
одмiнними вiд його самого, цiлком одмiнними, бо це були злочинцi, лиходi?.
Йому здавалося, що звичайнi люди - то по один бiк,  а  злочинцi  -  то  по
другий; що в звичайних людей усе так, як i треба в людей,  а  в  злочинцiв
усе iнакше: i правда в ?х не така, i хочуть вони не того, що всi люди та й
уся в ?х душа не така, а гiрша - лиха, темна,  ворожа.  З  такими  думками
прийшов Зiнько до тюрми, а як  побачив  цi  обличчя,  позначенi  острожною
неволею, а часом i грiхом, як уздрiв ту одежу, завсiгди йому  страшну,  то
мов iще виразнiше почув, що цi люди - зовсiм не те, що вiн,  i  не  можуть
бути тим. Кров у ?х на руках, кров i на душi. ? були вони йому страшнi.  А
ще гiршi сталися  пiсля  однi??  подi?.  Ото  тiльки  вкинуто  його  в  цю
пiвтем-ну кам'яну яму, ще не встиг вiн добре й розглянутись,  а  вже  його
звiдусiль оточено. Роздивлялися на  його  зацiкавленi,  розпитувалися,  як
звуть, звiдки, за що потрапив сюди.
   - За нiщо потрапив,од  казав  Зiнько.-  Хтось  убив  чоловiка,  а  мене
винного зроблено.
   - Овва! А ти хiба його не вбивав?
   - Якби я його вбивав, то не казав би, що  не  винен!  -  одмовив  палко
Зiнько.
   -  Ф'ю-ф'ю!  -  засвистiв  чорний  рештант.-  Кожен,   братику,   перед
слiдствувателем каже, що вiн не винен, бо  нiкому  не  хочеться  на  Сибiр
мандрувати, а тут iнша рiч. Ми це дiло добре зна?мо - нас не одуриш.
   - Я й не думаю вас дурити.
   - От штукар! - сказав той-таки рештант iз великою чорною бородою.- Я аж
двом сокирою голови розколов, та й то не ховаюся, а вiн  одного  придавив,
та вже злякався. Ха-ха-ха!
   Чорний рештант зареготав, за ним iще дехто. Зiнько сидiв  то  червоний,
то бiлий як крейда. Вiн бачив, що'не впевнить цих людей, що даремнi будуть
усi його слова: звикши самi брехати й ховатися з сво?ми  ще  не  викритими
злочинствами, вони й iншому не йняли вiри. 0Зiнько замовк, але всi цi люди
стали тепер йому Такi огиднi!..
   Вiн жив серед ?х тихо, нi з ким не сварився, та нi з ким i  не  ладнав.
Щоправда, вони його не займали. Вiй з того був радий вельми, сидiв собi  в
темному куточку та думав сво? тяжкi думки... А рештанти жили сво?м життям:
гуляли в карти i часто за ?х лаялись, а то й бились, оповiдали один одному
про сво? пригоди, добували десь тютюну i горiлки  i  часом  бували  п'янi.
Якось трапилося, що один рештант програв другому пiвкварти.  Добули  ??  й
постановили випити гуртом - усiм тим, що гуляли того разу в  карти.  Серед
них був i Онисько - той молоденький бiлявий хлопець  з  сiрими  очима,  що
задавив дитину. Випивши двi чарки, вiн трохи сп'янiв i сидiв похнюпившись,
спустивши вниз руки.
   - Чого розманiжився? - штовхнув його рештант, що сидiв бiля його.-  Ех,
ти! Пити не вмi?ш... Уже й п'яний!
   - Я не п'яний...озвався якимсь плачучим голосом парубок.
   - Ну, а чого ж ти розквасив губи?
   - Сумно...вiдказав тим самим голосом napyбoк.
   - Сумно! Ха-ха-ха! - зареготалися  п'янi  рештанти.-  До  мами  схотiв?
Чу?ш?
   I вони почали його смикати, штовхати...
   - Одчепiться!.. Душа моя не терпить... Ой, важко менi!.. Ой, тяжко!..
   Вiн обхопив себе руками за голову i хитав нею, приказуючи:
   - Ой, горечко ж менi!.. Ой, лишенько мо?!.. Ой, що ж менi  робити?..  А
воно ж озива?ться!.. А воно ж озива?ться!...
   - Що озива?ться, ти, рюмсало?
   - Воно... як янголяточко... А я ж його задавив... А я ж... Ой боже!..
   - Дак нащо ж ти його  давив,  слинявий?  Коли  вже  нарядили  з  дiвкою
дитину, дак i нехай буде дитина, а то ще давити! -  казав  той  палiй,  що
пiдпалив село.
   - Та хiба ж я  хотiв?..  Та  я  ж  i  не  думав  того  робити...  та  я
ж...Парубок уже плутав, хлипаючи.
   - Та чом же ти ?? не взяв? -  питав  палiй.  Парубок  ще  раз  хлипнув,
помовчав, а тодi вiдказав:
   - Я б ?? узяв... Коли ж вона наймичка, та така вбога, що в ?х не  хата,
а хлiв... а мiй батько багатир на все село. Каже менi: "I  в  голову  собi
того не клади, щоб Химку сватати. Нiколи  того  не  буде!"  А  мiй  батько
такий, що як що сказав, то так уже й ?. Я й знав, що батько  не  дозволить
сватати, а все ходив... усе ходив... бо так i порива... Ну, а то раз я  на
баштанi був... баштан  стерiг...  Прибiга?  вона  до  мене:  "Ой  Ониську,
прийшла по мене смерть!" -"Чого ти?" -"Утекла з дому, бо там мене  вб'ють,
як побачать". А в не? батько такий лютий, що як розпалиться, то и чоловiка
вб'?, а мачуха ще його й  пiддрочу?...  Ну,  там  у  куренi  й  народилася
дитинка... Взяла його Химка, положила  до  себе  на  колiна,  загорнула  в
попередник. Лежить воно, пхика?, пищить з холоду, а ми  над  ним  плачемо.
Зна?мо обо?, що не можна Химцi з ?м додому прийти. "Я,- каже вона,- пiду в
город".-"Як же ти пiдеш туди без пашпорта?  Та  й  хто  ж  тебе  вiзьме  з
дитиною?" Як почала ж вона тужити, як почала!.. Дак у  мене  так  серце  й
кра?ться!.. А далi як почала мене клясти!.. I жаль менi ??, i вже чую,  що
й мене за серце вхопило. "Цить,- кажу,- не клени! Хiба менi самому легко?"
А вона: "Та ти ж устав та й пiшов, та взяв собi другу, та й житимеш iз нею
вiк свiй у добрi та, в щастi!.. А я ж пiду попiдтинню!.. Та менi  ж  через
його тiльки з мосту та в воду!..  Та  бодай  би  тобi  сонце  праведне  не
свiтило, як ти мене занапастив!.. Я тебе просила, я тебе благала,  щоб  ти
пожалiв мене!.. А ти ж не послухав!.. Тепер бери його  та  роби  з  ?м  що
хочеш!.." Та взяла тую дитинку та й положила менi на колiна,  а  сама  все
сво?!.. Ухопило мене за серце, обняло мене огнем,- як ухоплю я ту  дитину,
як струсону нею: "Через тебе,кажу,- прокляте, все це сталося!" Та й  кинув
його  до  не?  знов...  А  воно...  бiдненьке...  i  не...  писнуло...   i
притихло... Сидимо, мовчимо вже, а  воно  лежить...  I  не  ворухнеться...
Химка до його: "Ой боже ж! Дитина нежива!.." Та тодi знов у плач!..  Це  ж
як я його струсонув, то i дух iз його витрусив. Сидимо над ?м  та  тужимо.
Тужили-тужили - трохи не до свiту... а тодi... закопали його... От  так...
От i все...
   -_ Ну, а як же довiдались?
   - Собаки вигребли та й витягли... Ой боже мiй!.. Боже мiй... оце  спати
ляжу, а воно мов коло мене тут пищить!.. пищить!..
   I парубок iзнову  почав  хлипати,  а  його  великi  сiрi  очi  зайшлися
сльозами. Рештанти всi притихли, не озивалися. Враз чорний гукнув сердито:
   - Чортбатьказна-що!  Слухають  того  плаксiя!..  "Писцiть!  писцiть!.."
Плюньте ви на його!.. Допиваймо, що ?!
   I, покинувши парубка, взялися знову до горiлки. Але з того часу  чорний
i просвiтку не давав Ониськовi. Тiльки зуздрiв, що той сiв собi в  куточок
або просто замовк, нiчого не говорить,- зараз починав:
   - А що? Вже пищить? Га? Пищить?
   У безщасного вiд того нагадування все обличчя якось бгалося, стискалося
в один вираз  страшно?  пекучо?  муки,  сiрi  очi  туманiли...  А  чорний,
незважаючи на те, знущався:
   - Придави його дужче, щоб не пищало! Онисько стискав зуби та аж вився з
болю. Дехто з рештантiв iнодi казав:
   - Та ну-бо, годi! Чого ти причепився до його?
   Здебiльшого ж не зважали на те. Чорного всi боялися.
   Одного разу, пiд час такого мордування, Зiнько вже не  стерпiв  бiльше.
Вiн пiдiйшов до чорного i промовив тремтячим голосом:
   - Не кажи йому цього!
   - А тобi яке дiло? Ти що за пан? - визвiрився той.
   - Таке менi дiло, що ти його мучиш. От же не муч!..
   - Чи ба, який милостивий! - зареготався чорний.- Плювать менi на  тебе!
Хочу казати й казатиму!
   - Нi, не казатимеш!..- Зiнько почував, що  голову  в  нього  мов  огнем
обнiма?.
   - А що ж ти менi зробиш, як казатиму? - глузливо питав чорний.
   - Зроблю, що тобi зацiпить!
   - А поки те буде, дак я з тво?? морди зроблю настоящего патрета! Бачиш?
- I вiн пхнув йому пiд нiс свого здоровенного кулака.Нюхай!
   Рештанти притихли, всi обличчя повернули до Зiнька й  до  чорного.  Цей
був такий здоровий, що Зiнько здавався перед ним трохи не хлопчиком. Видко
було вже й зараз, хто подужа?, коли прийде до бiйки.
   - Геть з кулаком! - промовив Зiнько голосом, що дзвенiв i  тремтiв,  як
струна.
   - Нюхай! - I чорний штовхнув йому кулаком у зуби.
   Ще одна мить, i Зiнько вiдштовхнув би вiд себе нахабного, i тодi мусила
б початися бiйка. Але враз чиясь дужа рука дала такого штурханця  чорному,
що той аж поточився й одскочив набiк. Перед ?м стояв палiй.
   - Ти чого штовха?шся? - крикнув чорний, кидаючись до його  з  кулаками.
Але ще не встиг i вдарити до дуття, а вже сам здобувся такого  стусана  по
вуху, що голова його вiдразу схитнулася набiк i сам вiн, пото-чившися,  за
малим не впав на пiл. Розлютований, скаженiючи, ухопив вiн важку кавратку,
що нею рештанти пили воду, i кинувся знову до палiя. Але ту ж мить  кiлька
рештантiв вчепилось за його ззаду, не пускаючи.
   - Пустiть мене! Пустiть!..- пручався вiн у ?х в руках.- Пустiть, я йому
голову розвалю!.. Гетьте!..
   - Ану, розвали! - казав палiй, стоячи зважливо I ладен щохвилини  збити
знову чорного додолу, хоч i сам був блiдий як крейда.-  Або  я  тобi  твою
пельку заткну, щоб ти бiльше не в'яз до хлопця.
   Тим часом рештанти вiдняли в чорного  кавратку  i,  хоч  вiн  пручався,
одвели його й посадили геть далi в кутку. Помалу все затихло.
   Чорний з того часу зненавидiв i Зiнька,  i  хлопця,  i  палiя,  але  не
займав уже нiкого: почував, що там бiльша сила. А  Зiнько  того  ж  вечора
розговорився з палi?м, i той по щиростi розказав йому  про  свою  пригоду.
Вона не здалася Зiньковi дивною i була дуже проста.
   Давидовi (так його звали) було тiльки дев'ять  рокiв,  як  його  батько
вмер, а за ?м незабаром i мати. ?х було тiльки дво? - брат  та  сестра,  -
обох ?х громадськi опекуни  пороздавали  по  наймах.  У  батькiвську  хату
Пустили якогось чоловiка, а землю вiддали другому.  Як  парубок,  вирiсши,
схотiв оженитися i домагався свого добра, то мiг вернути собi  самi  голi,
пооблупуванi стiни батьково? хати.  Уся  худоба  десь  розтеклася,  а  той
чоловiк, що колись узяв його землю, тепер ?? не вiддавав. Почалися  позви,
судова тяганина. Давидiв кривдник напував сiльських суддiв горiлкою, давав
де треба хабарiв, i тi? суддi  скрутили  всю  справу.  Позивався-позивався
Давид та,  зневiрившися  зовсiм,  що  зможе  вернути  сво?  добро,  вилаяв
старшину й суддiв; старшина кинувся  його  бити,  а  Давид,  обороняючися,
вдарив його. За це вiн одсидiв з рiк у тюрмi. Вийшовши з не?, не  вернувся
додому, блукав по заробiтках, аж поки одного разу сталося так, що йому  не
вислано з волостi пашпорта. Яко безпашпортного, його "по  етапу"  одведено
додому й приведено  туди  рештантом.  Виявилося,  що  в  волостi  старшина
(давнiй ворог Давидiв) удвох iз писарем завели такi  порядки,  що  хто  не
пришле ?м трьох карбованцiв хабара, дак тому не посилають пашпорта.  А  що
Давид тих трьох карбованцiв не прислав, то за те мусив проходитися додому.
Вiн знову вилаяв старшину, а той його знову побив i замкнув  до  холодно?.
Втiкши з не? вночi, Давид пiдпалив старшину, а за ?м згорiло й iще  багато
хат...
   - Тепер я пропав навiки!  -  казав  Давид.-  Зашлють  на  Сибiр,  та  й
годi,запакують! Якби тепер, то я б уже його й не палив - нехай йому  лихо!
А тодi дак так мене за серце вхопило, що й не тямив нiчого.  Бачу,  як  за
старшиною ще людськi хати займаються, та й не жалко менi ?х, аж радiю: так
вам i треба - думаю собi,- попуска?те кривдити людей отаким глитаям  -  от
же ма?те!.. Таке запекле серце тодi було. А тепер'  жалко...  Як  iзгадаю,
скiлькох людей i хати, й худоби позбавляв, то так стане погано,  що  аж...
Вiриш, iнодi вночi як здумаю, дак хоч по-вовчому вий, та й годi!..
   Давидовi Зiнько розказав усю пригоду з собою - досi вiн  нiкому  ??  не
оповiдав. Цей йому вiри поняв одразу:
   - Дак це виходить, що й з тобою таке зроблено, як  зо  мною!  -  сказав
вiн.
   Вiд його довiдалися про Зiнькову справу й парубок Онисько, а тодi й дiд
Клочко - отой, що голову сусiдi пробив. Цей теж ускочив у лихо так,  що  й
не схаменувся: напившися п'яний, та й хекнув колякою по головi. Тепер  вiн
усе зiтхав та молився вночi. За ?ми незабаром i  всi  рештанти  знали  про
Зiнька. Бiльша частина йняла йому вiри, iншi мовчали. Чорний лютував,  але
не зачiпав. За Зiнька зараз би оступилися i Давид, i  Онисько,  i  Клочко,
може, й iще хто.
   Мiркуючи Зiнько тепер про сво?  товаришi  темничнi,  трохи  iнакше  уже
гадав про ?х. Тепер цi люди здавалися йому не так  уже  лихими,  а  бiльше
нещасливими. Бо й справдi ж! Ну, хоч оцей Онисько: i сам не хотiв того,  а
зробив. Якби вiн не був такий роздратований та трохи зручнiше  вхопив  тую
бiдолашну дитину, то й, не було б нiчого. Таке, як з Ониськом, то з усяким
може трапитися, а ще бiльше може трапитися таке, як з дiдом Клочком.  Хiба
мало по селах напиваються п'яними та й б'ються, та ще й як! Поб'ються та й
живi зостаються, а цьому трапилось  так,  що  вдарив  незручно  -  i  вбив
чоловiка. Хто п'? горiлку, то тому й може це трапитися,- а хiба ?х  багато
таких, що не п'ють? Та й Давид... хоч  вiн  i  дуже  погане  дiло  зробив,
пiдпалив,так же його призведено до того! Нащо ж його стiльки кривджено, що
вже й терпець увiрвався чоловiковi? I пограбували, i в тюрму  закинули,  й
по етапу тягали, а тодi ще й пашпорта не дають! Чоловiковi  ж  треба  щось
?сти, треба десь заробити, а йому  не  дають  змоги  й  заробити.  Звiсно,
чоловiковi й памороки заб'? з такого горя... От i сталося!..  I  якби  так
добре розбирати, через що той та цей злочинець сво? лихе дiло зробив,  то,
може б, i за кожного щось можна б сказати... Говоримо на вовка, та скажiмо
й за вовка!..
   I згадався Зiньковi ще один злочинець - його брат  рiдний  Роман.  Досi
про його Зiнько тут не згадував якось... а тепер  згадав...  Погано  робив
Роман, а от же сам Роман не такий уже поганий був... Поки вiн дома жив, то
був гарний i робочий парубок, а як пiшов з дому  та  побув  серед  поганих
людей, то й схитнувся... А тут iще  Денис  палу  додавав.  Якби  Роман  не
потрапив серед лихих людей... Еге! Якби ж то тих лихих людей не було!.. Та
ще щоб i Денисiв таких не було!.. Тодi був би з Романа чоловiк, а тепер...
Це вiн, Зiнько, тепер дуже добре розумi?: а хто не зна? цього та гляне  на
Романа, то здасться, що той сам тiльки й винен. А  воно  до  всього  треба
додивлятися: через що воно саме так iзробилося?
   От хоч i про цих людей: через що вони такими поставали?  Ця  думка  все
муляла Зiнька, вiн так i iнак, на всi боки про це думав. I не  мiг  нiчого
iншого вигадати, тiльки те, що от дiд Клочко пропав  через  горiлку  -  це
зараз видко. I багато-багато людей через горiлку пропадають i  добро  сво?
занапащають, i тiло, й душу. Треба, щоб люди  не  пили  горiлки,  то  тодi
цього й не буде. Ну, i про  Давида,  то  можна  розiбрати,  через  що  вiн
загинув: через громадську кривду. Треба, щоб кривди цi?? не було, щоб  усе
по правдi робилося. Це так... А вже от Онисько, то це така справа,  що  не
легенько розплутати ??. Мабуть, так треба думати, що це через мачуху: якби
вона не така люта була, то Химка не пiшла б з дитиною до Ониська i  нiчого
того не сталося б... Нi, не виходить: бува? так, що  занапащають  дiтей  i
без мачух...  Тут  найголовнiша  штука,  що  батько  Ониськiв  через  сво?
багатство та не хотiв убого?  невiстки.  Знов-таки  оте  багатство  й  тут
нашкодило. А... бува? ж так, що й не через багатство не хочуть яко?  дiвки
за невiстку - от нелюба, та й годi!.. Або й  сам  парубок  одкинеться  вiд
дiвчини, а вона й занапастить дитину - з сорома. Он воно що: з  сорома  це
робиться. Тiлки через що ж це так, що парубковi можна грiшити i нiхто його
за те не кара?, а дiвчину всi  так  ганьбують,  що  вона  ладна  й  дитину
втопити, й  самiй  утопитися?  Це  не  по  правдi!  Якби  й  парубкiв  так
ганьбували, то вони б не вiдкидалися так легко вiд дiвчат,- не  було  б  i
нiякого лиха. Виходить, що тут неоднакова правда: до дiвчини  така,  а  до
парубка iнша. А треба  так:  чого  не  можна  дiвчинi,  того  не  можна  й
парубковi, бо правда про всiх мусить бути однакова.
   Еге, треба, щоб правда була однакова про всiх... треба, щоб громадсько?
кривди не було... треба, щоб люди горiлки не пили... Усе треба, усе треба,
а як же його зробити, щоб тому требовi догодити? Це якби всi люди пристали
на те, що так краще жити - без горiлки, без кривди, то тодi  б  усе  добре
було. Так же люди того не розумiють, а коли й пристають до цi?? думки,  то
потроху.
   Та таки ж пристають! Як розберуть добре в головi  та  як  сво?ми  очима
побачать, що так лiпше, то й пристають.  Виходить,  треба  людей  до  того
нахиляти - i направою, i дiлами. А хто ж те робитиме? Та,  мабуть,  кожен,
хто розумi?, що цього треба. То й вiн, Зiнько...
   Та чи може ж вiн багато зробити? Людей така сила, а вiн сам. Як от сам?
От уже в його ? товариство...  воно  бiльшатиме,  ростиме...  кожен  з  ?х
прихилятиме ще людей,- аж поки все село займуть... А за одним селом  -  ще
села, а за селами й далi... I перед Зiньковою душею  ставало  iнше  життя:
таке, де всi люди будуть тверезi, працьовитi,  розумнi,  письменнi...  усi
поганi порядки поперемiняють на кращi  й  житимуть  так,  як  у  ?вангелi?
сказано, щоб свого ближнього, як самого себе, любити... Тодi не буде  того
лиха, тодi цi бездольнi люди не сидiтимуть у тюрмi, i вiн, Зiнько.
   Ой боже,  боже,  боже!  Вiн  намiря?ться  людей  прихилити,  товариство
збирати, а сам у неволi в тюрмi, в розлуцi з тими, хто йому найдорожчий за
всiх на свiтi!.. Мати!.. Га?нка!.. Що  з  ?ми  дi?ться?  Як  вони  живуть,
бiдолашнi? Та нема ж кому ?м пособити, та нема ж кому  ?х  оборонити!..  А
люди ж лихi,  нерозумнi,вони  ще  й  знущатимуться  з  них,  безоборонних!
"Чоловiк твiй душогуб! Син твiй душогуб!" - от що казатимуть ?м люди, а  в
безщасних аж душа вмиратиме вiд того слова. I за що ж це  все?  Яке  право
було в цих людей: у Копаницi, в Рябченка, в слiдчого - зламати,  знiвечити
так йому i всiм ?м життя? О, проклятi,  проклятi  кривдники!..  I  страшне
обурення, лютiсть обнiмала Зiнька на цих  людей,  така  лютiсть,  що  вiн,
зда?ться, зараз би пiшов i помстився над ?ми, зробив би ?м щось!..
   Але трохи заспоко?вшися, починав думати iнакше.  Помстився!  Зробив  би
людям зло, та й годi, а нiчого не направив би. А давно вiн думав, що треба
прихиляти людей до добра, до правди i словом, i дiлом...  Яким  же  дiлом?
Хiба злим?
   I вiн знову починав живити в собi тi думки, щоб людей до життя  доброго
доводити. Оце буде робота боговi вгодна, а не помста!  Оцим  людська  душа
спасеться! I вiн починав молитися, благаючи,  щоб  вiн  послав  йому  сили
вiдбути це лихо i присягався палко й щиро, дбати, як вийде  з  тюрми,  щоб
правда ширилась серед людей, дбати про це щодня, завсiгди, дбати  так,  як
люди дбають про сво? дiти, про сво? хазяйство!..
   Так дбатиме... тодi, як вийде з тюрми...
   Чи вийде ж?
   Нiяко? полегкостi, нiяко? й малесенько?  надi?чки  досi  нема!  Слiдчий
морду? його допитами та ла?, що не призна?ться. Тiльки й ? надiя  на  суд,
що той по правдi все розбере й визволить його... А як же й суд - нi? I вiн
задзвонить кайданами й пiде туди, на Сибiр!..
   Страшний холод проймав Зiньковi душу, несила обнiмала  його,  стискала,
до землi хилила... Не мiг  часом  ворухнутися,  лежачи  на  брудному  полу
ниць... Нi ?сти, нi пити... На людей  якби  не  дивитися,  не  чути  ?х...
Умерти отак лежачи, щоб не болiло...
   Але не вмирав. Тiльки безнадiя холодна  зазирала  йому  в  душу  сво?ми
сiро-зеленими очима, нерухомими, мов_ скляними... i дивилась на його душу,
i дивилась, а душа в'яла, сохла...
   Хоч би хто ходив до його, одвiдував!.. А то  мов  повмирали  всi!..  Нi
мати, нi Га?нка, нi товаришi!..  Невже  ж  вони  забули  за  його,  що  не
прийдуть?!
   Нi, нi! Не забули. Це щось не так, це або  ?х  не  пускають,  або  вони
хворi. Боже, боже! Хто ж ?м пособить, хто ж ?х догляне? Може, ?х уже й  на
свiтi нема?
   Тяжкi, безнадiйнi думки мiшалися iз згадками  про  минуле,  про  любих,
серцевi дорогих людей. Мов намальоване ставало перед ?м життя  на  волi...
Заплющував очi i бачив сам себе серед  поля  широкого.  Весело  та  дружно
йдуть воли дужi, глибоко плуг  лемешами  впива?ться  в  чорную  землю,  за
скибою скиба ляга?, а Зiнько йде за плугом, руки  на  чепiгах,  i  радiсно
йому розкривати земляне? лоно, щоб кинути в його золоте?  зерно...  Кида?,
сi?, i от уже сходи зеленiють, от пiдбиваються вгору,  колос  викидають...
Красу?ться колос, i вiдкрасу?ться,  i  похилиться  важкою,  повнозернистою
головою додолу... Дзвенить коса, покiс ляга?...
   "Га?нко! Не оставайсь!" - смiючись, гука? Зiнько.
   "Зiньку! Швидше, а то за ноги пiймаю!" - вiдгуку? Га?нка,  поспiшаючися
в'язати з усi?? сили.
   Спинився вiн косу погострити, глянув позад себе: самi снопи  лежать  на
постатi, нема непов'язаного, а Га?нка  сто?ть  i  втира?  рукавом  пiт  iз
чола... Обличчя загорiло, почервонiло, сорочка пилом припала,  i  той  пил
зоста?ться в Га?нки на лобi. Помальоване обличчя ста? чудне, але таке воно
любе, таке гарне  Зiньковi!..  Ой,  щира  ж  та  гарна  робiтниця  з  його
маленько? Га?нки!..
   Нiч прийшла, зорi замигтiли... Вечеря вариться в казанку... Мати  дрова
пiдкида?, Га?нка сто?ть уся червона вiд огняного свiту... Як ?сться смачно
пiсля тяжко? роботи, а ще смачнiше спиться пiд зоряним небом  променистим,
на снопах запашних!.. Спить вiн i крiзь сон чу?, як ?? головонька спочива?
в його на плечi...
   I тяжко робити, та й солодко - зробивши!.. Прийде недiля,  дак  справдi
свято, i весело вийти в той  садок,  сво?ми  руками  саджений,  поливаний,
глянути на свою роботу, глянути на село пiд тихими  вербами  задуманими...
Або з Га?нкою вдвох на тiй пасiцi опинитися, де сонечко золотом  сипле,  i
бджоли золотi гудуть, i пахощами вi?, i квiтом процвiта?, а вона, Га?нка -
найкращий квiт над квiти,- сто?ть уся в золотому промiннi i смi?ться,  мов
дзвоники срiбнi дзвонять: "А не пiйма?ш!.."
   Та таки ж пiймав!.. Удвох iдуть додому, а  дома  вже  товариство  вiрне
дожида?- на  любу  розмову,  на  науку  зiйшлося,  на  пораду  про  справи
громадськi...
   А Га?нка побiгла садком до рiчки по воду, i чути, як  спiва?...  аж  до
хати лине та любая пiсня, i не сидиться в хатi, вискочив би туди в садок i
дихав би пахощами солодкими, дивився б на небо, як воно зорями променi?...
   I кинеться вiн, схопиться, а перед ?м холодний мур тiсний, а круг  його
нiч темна, ворожа... смородом задушливо? тюрми гнiтить...
   Криком би кричав, головою об той мур бився би, аж поки  розбив  би  ??,
щоб нiчого не знати, не почувати, не мучитись...
   Га?нко!.. Мамо!.. Де ви? Нащо ви покинули його самого вмирати, гинути в
цих гнiтючих мурах?..



   III. ТЕМНI ДНI

   Забравши Остап Га?нку з Зiньково? хати, пiшов  з  нею  помалу  вулицею,
розпитуючися про те, як вона ходила в город та що там чула. Вона  не  дуже
йому вiдповiдала, бо знов почувалася такою пригнiченою та знеможеною, як i
попереду, ще до города. Вона навiть не цiкава була  знати,  чого  саме  ??
мати кликала, i забула про це, а йшла, куди ведено.
   Дома зустрiла ?? мати, радiючи. Ликера була собi людина тиха  й  добра,
та дуже боязка, несмiлива. Через те корилася чоловiковi в усьому,  що  вiн
робив чи велiв. Найстарша з дiтей, Га?нка, була в  не?  ?диною  дочкою,  i
мати дуже ?? любила; любила й зятя i зовсiм не знала про  новi  чоловiковi
замiри. Вiдколи Зiнька забрано, вона не один раз до Сивашiв  забiгала,  та
не могла анi розважити дочку, анi вмовити, щоб одвiдала батькову хату. Тим
iзрадiла тепер дуже, побачивши Га?нку в себе.  Та,  радiючи,  й  журилась,
дивлячись на цю людину, що ходила й  розмовляла,  мов  сама  не  помiчаючи
того, мов не живучи зовсiм або  живучи  не  тут,  а  десь  в  iншому  кра?
пробуваючи. Завела дочку до себе в кiмнату, поплакала над ?? й  над  сво?ю
недолею...
   Тим часом Остаповi чогось було трохи клопiтно на душi. Вiн трохи боявся
жiнки. Хоч вона й звикла його слухатися, та, бач, тепер справа була  така,
що здорово вже ?? зачiпала... Дочку дуже любить i до  Зiнька  прихильна...
Коли б яко? шкоди не сталося!..
   "Ет,  дурниця!  -   вiдказував   сам   собi   Остап,   вештаю-чись   по
хазяйству.Звелю, то  й  буде  все,  як  схочу!  Треба  ще  Га?чину  худобу
перевезти до себе завтра... Нi, не завтра,доведеться ще трохи пiдождати  з
цим... аж поки суд буде, а то  репетуватимуть  -  i  Сивашиха,  та  й  так
люди... От, чорт його й зна, як це погано, що й на того зважай, i на цього
зважай! То зробив би, як схотiв, а то крути та мудруй то  туди,  то  сюди!
Чорт-вiть-що!"
   Остап був сердитий. Останнiми часами все його якось гнiвало. З  батьком
недавнечко посварився за свою  кумерцiю  та  за  отого  ж  таки  слинявого
Зiнька. Не подоба?ться старому, що так Зiнька  занедбали,  не  клопочуться
про його тощо... Як же там iще клопотатися? Коли не винен, дак i випустить
суд, а коли винен, дак сам знав, що робив: як заробив, так хай i вiдбува?.
Дуже комусь треба того Зiнька! Не  туди  вже  закривилося!..  I  так  того
клопоту повна голова, а тут iще старий в'язне! З самою Горянського  землею
скiльки мороки! Воно, звiсно, хлiб цього року вродив, дак же й  подешевшав
здорово: то лiчив Остап, що он скiльки вiзьме, а тепер уже й геть менше. А
тут лихо за лихом.  Ув  Остаповому  млинi  та  прорвало  греблю,  довелося
гатити: то ж десяткою не вiдбудеш! А вчора  знов:  найкращий  вiл  пропав!
Такий викоханий, доморослий!.. Та ще хоч би як там пропав, а то задавився.
Мабуть, падлючий Михайло так прив'язав його  i  не  доглянув,  що  налигач
якось обкрутнувся круг ши?,  та  й  задавилася  товаряка.  I  попобив  вiн
Михайла,  i  прогнав  його,  грошей  не  вiддавши,  дак  хiба  те  поможе?
Михайлових грошей яких там дванадцять карбованцiв, а вiл такий, що за його
й  п'ятдесят  мало.  Ну,  проклятий  народ  iдольський!  Нема  того,   щоб
хазяйського добра доглянути, а жерти або спати, дак такого ?м подай!..  До
цього торгу й пiшки!..
   У двiр убiг наймит iз батiжком.
   - Ти чого це? - спитав Остап.
   - Та бiда: обламались!
   - Туди к лихiй годинi!.. Де?
   - В ярку.
   -  А  бiсового  сина  сини,  проклятi  роззяви!  Ви  менi  всю   снасть
позанапаща?те, попереводите,- гримав Остап.
   Це вiн послав до свого млина пшеницю, а вони, везучи додому борошно, та
й  обламалися!  Поки  там  наймит  брав  нове  колесо,  Остап  сам   пiшов
подивитися. Прийшов,- туди к  нечистiй  матерi!  Мало,  що  обламалися,  а
бiсовi лежнi так позав'язували мiшки  з  борошном,  що  як  вiз  похилився
набiк,  один  мiшок,  скотивши-ся,  розв'язавсь,  i  мiрка  або  й  бiльше
пречистого та прегарного борошна пшеничного в калюжу пiшла! Ну й  дав  вже
вiн ?м! А додому вернувся такий лихий та гнiвний, що й не знать  що  робив
би!
   Тiльки ввiйшов у хату, аж Га?нка лагодиться йти.
   - Куди це?
   - Додому.
   - Не вигадуй! Зоставайся, бо вже тепер у нас житимеш.
   Га?нка, дивуючись, глянула на батька.
   - Ну, чого вирячилась, як лисе теля на новi ворота? Уже твiй Зiнько  не
вернеться, то не будеш там довiку жити,- однак же доведеться переходити до
нас. Ну, дак i зоставайся!
   - Я не хочу!.. Прощавайте!.. Вона пiшла до дверей, але батько  перейняв
??, вхопивши за руку:
   - Як то не хочеш, коли я тобi велю? Хiба я тобi не батько? Чого ти  там
сидiтимеш! Покинь про свого дурня й  гадку!  Житимеш  у  нас,  то  кращого
знайду.
   - Ай, пустiть мене!..
   - Та ти чу?ш, що я тобi кажу?  Зiньковi  тво?му  вже  амiнь,  на  Сибiр
пiде,- от що!
   - I я... туди, де Зiнько...
   - Тю, дурна... Кажуть тобi: не витребенькуй, живи в нас.
   Вона пручалась у його в руках:
   - Пустiть, тату!.. Пустiть!..
   - Не пущу!
   - Пустiть!..- Вона вже кричала.
   - Не кричи й не пручайсь!
   - Остапе! Та що-бо ти робиш? Пусти ??! - прохала мати.
   - Одчепись, не в'язни! -  гарикнув  на  не?  Остап.-  Я  сам  знаю,  що
роблю... А ти й не думай утiкати, бо я тебе й за коси вiдтiля притягну.
   - Ай! - скрикнула несамовито Га?нка i рвонулася в нього з рук, але  вiн
таки ?? вдержав.
   Дверi з кiмнати вiдчинилися, i  висока  постать  з  бiлим  волоссям,  з
довгою бiлою бородою стала на порозi. Дiд Дорош  зирнув  по  хатi.  Га?нка
билася в руках у