батька, а ?? мати, не смiючи нiчого зробити, тiльки хлипала. - Що це ти робиш? - понуро спитав дiд у сина. - Зоставляю цю дурну жити в нас, а вона тiка. - Дiдусю! - скрикнула Га?нка.- Рятуйте мене!.. Не хочу я тут!.. Розлучають мене з Зiньком. - Пусти ??,- так саме понуро звелiв Остаповi дiд. - Не встрявайте, тату, не в сво? дiло, вiдкаснiться ви вiд мене! Коли дають вам хлiб, так ?жте мовчки, а не... Далi Остап уже не мiг нiчого вимовити. Дiдова рука вхопила його за горло, стиснула й вiдштовхнула так, що вiн аж поточився, випустивши Га?нку. Та миттю вискочила з хати. Дiд Дорош стояв увесь блiдий, огнистi очi грiзно блищали, руки, стиснутi в кулаки, трусилися. - Iроде! - скрикнув до Остапа.- Не муч дитини!.. Не забувай, що я тобi батько! Запакували нещасного чоловiка в острог, а тепер iще й з жiнкою розлуча?!.. За грiшми, за баришами нiчого не бачите!.. Тiльки грошi гарбати!.. Очi мо? не хочуть на тебе дивитися! Нема в тебе бога в серцi, саме здирство прокляте!.. Жери ж сам, глитай, трiскай!.. Я тобi не буду на перешкодi, пiду вiд тебе, бо нема вже в мене мочi жити з тобою!.. Пiду!.. Та тiльки ж знай, що коли ти Га?нку займеш або що проти Зiнька ко?тимеш, то от присягаюся тобi на цьому мiсцi, що вернуся додому й вижену тебе, як пса, бо не забувай того, що я ще хазя?н i, коли схочу, то й у двiр тебе сюди не пущу!.. Дiд стояв ще яку мить, мов iще щось хотiв сказати, але не сказав нiчого, вхопив з кiлка шапку i вийшов з хати. Вражений з несподiванки Остап мовчав остовпiлий. Ликера, прихилившись до стiнки, тихо плакала. А дiд Дорош тим часом уже йшов улицею. Гнiв його помалу втихав, але роздратованi думки куйовдилися в головi, вихоплюючись iнодi словами. - От же не дав дожити вiку спокiйно!.. Защо мене господь покарав таким сином? Невже я такий великогрiшник? Мабуть, це вже страшний суд наближа?ться, що дерi? гору взяли. Траплялися й поперед цього лихi люди, та якось не таке вже здирство було. А тепер задля того бариша дак i дитини рiдно? не жалi?. Бач, йому зять не до вподоби, що з ?м не хоче в один гуж тягти, дак уже й з жiнкою його розлуча?. Це такого ще й не чути було!.. Нi бога не бо?ться, нi людей не соромляеться. Дiд доходив уже до Зiньково? хати. Перед двором спинився на хвилину: "Iти чи не йти? Як увiйду, то вже не вернуся в свою хату... А вона ж таки менi рiдна!.. I хазяйство ж, i все... та так i покинути?.. Та хто його зна, як iще й тут буде!.. Кажуть, що зять - не син, а коли вже тепер i дiти такi, то..." Дiдовi стало жалко покидати тую хату, де вiн вiк iз вiкував, з старою сво?ю в злагодi стiльки прожив, дiтей повикохував; жалко стало того хазяйства, що. вiн його сво?ю працею надбав... Та подумав про Остапа, про повсякчасну незлагоду... та й махнув рукою. - Що бог дасть!.. Зiнько й Га?нка добрi дiти... Хiба стара? Ну, та що бог дасть!.. Увiйшов у хату. Га?нка, як була вдягнена, лежала на полу, а стара Параска щось клопоталася коло не?. - Здоровi були! - промовив дiд. - Здоровi! - одмовила Параска.- Ой свату, що це з Га?нкою зробилося? Прийшла та як упала, то й слова не промовить!..- бiдкалася вона. - Диво, що не промовить! - одказав дiд.- Коли таке з нею батько виробля?! I вiн розказав про всю подiю. - Оце лихо! Це такого ще й не чувано! - скрикнула Параска.- Де ж таки: вiд живого чоловiка силомiць жiнку вiдлучати! - От же й таке ще почули! Та дарма!.. Ти, внучко, не бiйся! Поки я живий, не займе вже тебе батько, не вiзьме з цi?? хати. Вiн пiдiйшов до Га?нки та й почав гладити ??, як малу дитину, по плечах, по обличчю сво?ми старими поморщеними руками. Га?нка пiдвелась, прихилилася до нього й вiдразу заридала вголос... Плакала вперше, вiдколи розлучилася з Зiньком... Дiд сiв бiля не? i дав ?й плакати досхочу. Плакала довго, тодi помалу-малу почала затихати, вже тiльки хлипала, тiльки здригалося ?й усе тiло. - От i добре, що виплакалася! - казав дiд, усе жалуючи ??.- Як виплачешся, то воно полегша?. Сльоза змива? горе, менша? його пiсля сльози,- от воно й легша? людинi. Плач, моя пташечко, скiльки хочеш!.. I вона плакала, тiльки вже тихим, спокiйним плачем. А дiд тим часом говорив до старо? Параски: - А що, свахо, я вам казатиму... От ви спитайте мене, чого я до вас прийшов! - Та чого б не прийшли, то ми радi вам,- одказувала Параска.- Скажете. - Радi! Ще, може, й надокучу, то й у потилицю старого доведеться вибивати,- жартував дiд, а Параска аж скрикнула: - Оце ж таки, не дай боже!.. Що це ви кажете? - Оте, що чу?те!.. Бо я до вас прийшов не абичого, а от чого: приймiть мене до себе в прийми! - Як то - в прийми? - питала, не розумiючи, Параска. - Да так, бачите: хазя?на у вас тепер нема, то поки прийде, ? у вас упале мiсце... дак ви мене на те впале мiсце... Хоч не за хазя?на, дак хоч за попихача... Он що!.. Бо як правду сказати, то я вже так не виживу... Або самому вiд сина пiти, або його вигнати, бо не можу я на все те дивитися... Ну як менi на старостi лiт його вигонити та бешкет робити?.. Та вiн i не пока?ться,однаковий буде... То краще й втечу вiд лиха в тихший захисток... Ото ж, коли хочете, дак нехай ця хата й буде менi захистком!.. Га? Чи, можу, не туди, а он куди? - Та боже мiй!.. Та ми з дорогою душею! - зрадiла Параска. - А ти ж, Га?нко, чому мовчиш, нiчого не кажеш? Може, не хочеш дiда в хату пустити? Га?нка знову пригорнулась до дiда, шепочучи: - Дiдусю... зоставайтесь!.. - Ну, й гаразд... спасибi вам!.. Буду у вас жити... А як вернеться Зiнько, то в його проситимусь. - Ой дiдусю! Чи вернеться?.. - Мабуть, йому вже не вертатися! - додала мати, втираючи сльози. - От i зарюмсали!.. От уже й не люблю!.. Ну, сказати, це - мале, дурне! А ми ж iз вами, свахо, таки, спасибi боговi, пожили вже!.. Нi, тепер новий порядок щоб у нас у хатi завiвся: щоб i думки тi?? не було, що Зiнько не вернеться! Хiба ви не зна?те, що бог бачить неповинних, то й верне його? Воно викри?ться, хто це зробив,- шило в мiшку не вта?ться! Хоч не вiдразу, а таки неминуче виявиться! Та й сам Зiнько хлопець моторний,- вiн зна? оборонитися. I дiдусь усе казав двом зажуреним жiнкам усякi слова розваги й надi?, надi? хистко?, але тяжко жадано? змученими душами; розваги, може непевно?, але дорого? кожному засмученому серцевi. I вони впивалися тими словами, любими, як вода кринична погожа лiтнього пекучого дня чоловiковi, згагою знеможеному... Другого ж дня дiд Дорош забрав дещо сво? з рiдно? хати, попрощався з невiсткою, з онуками - тiльки з сином не схотiв прощатися,- утер нишком сльозу з старих очей та й оселився зовсiм у Сивашiв. З ним укупi оселилася там i надiя - невеличка, щоправда, та все ж вона давала спромогу дивитися трохи яснiше на свiт, нiж дивилися бiдолашнi жiнки досi. Чутка про те, що дiд Дорош од сина перейшов до внуки, швидко розкотилася по селу. Багато людей говорили, нарiкаючи на Остапа, тiльки сво? товариство його боронило. Трохи через цей людський голос, трохи боячися батька, Остап уже бiльше не займав Га?нки. "Треба перечасувати,думав,- а там, пiсля суду, то вже моя воля буде!" А Сивашi тим часом жили собi тихо. Дiд правив за господаря, давав усьому порядок; Карпо й Васюта за-всiгди з дорогою душею охочi були послухати, запомогти. Було б i добре, якби не було сумно. Спершу, як пристав до ?х дiд, i Га?нцi, й матерi стало не веселiше, але спокiйнiше трохи. Той упокiй породила надiя, а надiю збудив сво?ми словами дiд Дорош. Обидвi жiнки думали: "От уже скоро... От, може, завтра-позавтрьому вернеться Зiнько..." Нi завтра, нi позавтрьому вiн не вертався. "Ну, то в недiлю або в середу..." Минала без нiчого й недiля, й середа... Бiдолахи дожидалися, виглядали щодня, i щодня надiя ?х дурила, i щодня вона пригасала, пригасала... I помалу-малу душа в матерi окривалася старим безнадiйним смутком, помалу-малу Га?нка знов застигала, як крапля на морозi, знов робилася такою кам'яною, як i попереду. I знову минали покволом забарнi похмурi ночi, похмурi безнадiйнi днi... Так минула осiнь понура, прийшла зима бiла й холодна... Наближалося Рiздво... Надiйшов i той "святий вечiр", що його так побожне й радiсно дожида? на селi кожне, бо в кожного з тим вечором по?дналися любi й серцевi дорогi згадки про щось святе й радiсне, про якусь любу надiю й тихий упокiй. Вiн вита? тодi, той тихий упокiй, над усiм селом, над усiма хатами, зазира? до кожно? в середину, зазира? в душу кожному сво?ми ласкавими тихими очима - такими ласкавими, як усмiх ?вангельсько? дитини, i такими променистими, як тая зоря вечiровая, що ?? свiту з такою побожною надi?ю дожидають усi того вечора. Так, скрiзь упокiй зазира?, в кожну хату, в кожну душу... Тiльки в Сивашеву хату вiн не зазирнув, тiльки в тiй хатi не всмiхнувся вiн нi однiй душi... Дiждалися й там зорi вечiрово?... Давно в хатi було поприбирано й чисто, давно вже блимала перед образами воскова свiчечка, осяваючи потемнiле малювання, поблискуючи на шатах, на бiлих, густо вишиваних, рушниках, на квiтках, що ?ми колись позаквiтчувала Га?нка образи... На покутi давно вже стояла серед сiна кутя, а застеляний бiлим убрусом стiл дожидався вечерi,- та вечеряти нiхто не сiдав. Стара мати не знать уже в який раз переставля? на миснику горшки й миски, то внесе в хату, то винесе щось,- так, мов iще не все вона поробила, мов ще дiла в не? дуже багато. I дiд Дорош усе знаходить собi роботу: то вiн утрет? вже до волiв чогось навiду?ться, хоч уже давно ?м дано ?сти; то ступу на пшоно заходився нащось переставляти в сiнях з одного кутка в другий; то йому свитки й кожухи не так висять на жертцi, як треба... I Га?нка якусь дуже нагальну роботу собi знайшла: знiма? з кiлочкiв та знов чiпля? рушники та розгорта?, щоб вишиване видко було... вiкна тодi уже втрет? заходиться витирати... Та таки поробили все, все, що нi вишукували, що нi вигадували, аби загаятись, аби дiждатися, чи не почують швидко? ходи знайомо? в дворi, чи не рипнуть дверi... Нi, нiхто не вiдчиняв ?х... Дiд вийшов ще раз iз хати, постояв, послухав на дворi... Вернувся, не поспiшаючись, скинув кожуха, положив на полу- Тодi до обох жiнок промовив тихим покiрним голосом: - Давно вже зоря... час вечеряти... Остання надiя зникла... Мовчки посiдали за стiл. Бiле волосся й борода дiдовi не бiлiшi були вiд обличчя Га?нчиного; а старе, потемнiле як давн? малювання, змарнiле вiд працi, хвороби й смутку обличчя материне здавалося ще чорнiшим бiля того за малим не прозорого i дивно нерухомого обличчя. Старий дiд Дорош узяв чарку тремтячо? рукою та й почав промовляти: - Дай же, боже, того року дiждавши, сiсти до свято? вечерi в доброму здоровлю всiм... всiм - щоб... А тепер дай, боже, доброго здоровля тому, хто неповинно в неволi поневiря?ться!.. Нехай... Та й не доказав дiд,- перепинили слово сльози... Га?нка озвалася голосним плачем i вибiгла з хати. Мати, впавши на стiл, почала тужити: - Сину мiй! сину мiй!.. Дiдова рука спустилася з чаркою на стiл, бiла голова похилилася, а буйнi сльози котилися з старих очей i падали на бiлий убрус... Але дiд перший себе перемiг: - Годi, свахо, годi! Плачем не пособимо. Господь милосердний йому поможе, а не наш плач. Будемо вечеряти, як закон велить, та його згадувати, то йому легше буде, бо й вiн же нас iзгаду?. Кличте, свахо, Га?нку! Параска пiшла по Га?нку. Та стояла в сiнях, припавши в кутку до стiни головою, i вся здригалася вiд плачу... - Га?нко, дочко, ходiм у хату! Вона не вiдповiдала нiчого. Мати взяла ?? за руку й повела. Привела, посадовила за стiл. - Га?нко, внучко люба, не плач! - казав дiд.- Вiзьми в уста вечерi - як закон велить... - Не можу! - скрикнула Га?нка, знову схопилася та й побiгла в другу хату... Довго тi?? ночi бiдолашна мати била поклони перед потемнiлими образами; довго на лiжковi в другiй хатi здригалося вiд плачу знеможене людське тiло i душа в йому ще бiльше знеможена була. I темна нiч холодна слухала мовчки тих молитов, того плачу... байдужна, гнiтюча нiч. Була ще одна душа,- i вона мучилася тяжко, безмiрно, того святого вечора - то була душа Iванова Момотова. I тiло його змарнiло, зсохло,- ходив вiн марою. З братом нiколи не розмовляв, обминав його, коли де стрiвався. Скiльки разiв вiн казав собi: "Пiду признаюсь!.." Та й зупинявся... Через що? I сам добре не зна?. Якийсь страх перед тим признанням обнiмав його. Розумiв, що скоро переступить цей порiг - зараз тодi повинен зректися всiх надiй, бо зруйну? все сво? життя, перестане бути вiльною людиною, зникне зо свiту й житиме тiльки на те, щоб одбувати кару... I через те спинявся... А муки дедалi гiршали. Наближалося свято, а вiн думав: - То не менi. То людям побожним, чесним, а не душогубам. I вiн зрозумiв, що всi радощi цього життя, все, що ? в ньому гарного, ясного,- все не йому, все те належить невинним, самим невинним. А в його на душi страшна й пекуча вага, i вона з'?да?, вбива? йому душу. О, якби йому скинути ту вагу!.. Почував, що може скинути тiльки одним - покутою. Тепер уже не було в його думок про те, що вiн зруйну? сво? життя: зрозумiв тепер, що вiн уже зруйнував його ще тодi, тi?? ночi, як удвох iз Панасом пiшов до Грицька. Нiщо, навiть покута не зможе повернути йому занапащене... але жити так i далi була незмога... I вiн зважився спокутувати. Саме на свят-вечiр вiн зник iз села. Вiн пiшов у город. Першого дня рiздва Га?нка не пiшла й до церкви, безмiрне горе давило ??. Нiколи ще воно не було таке тяжке. Не могла вона молитися, не могла на людей дивитися. Вже вона всi молитви перемолила, всi благання переблагала. Нi одного слова до людей у не? не було. Покликали ?? до обiду,- не пiшла. Не вийшла з сво?? хати, лежала на лiжковi нерухома й мовчуща. Не хотiла озиватися навiть до дiда й до матерi. Померклими очима дивилася кудись i нiчого не бачила. Нi, бачила... Там десь, були бiлi стiни... по стiнах патрети... малюнки... образи... рушники... вiкна... шафа з книжками... Це було десь далеко-далеко, мов по той бiк велико? рiчки, мов за якоюсь скляною стiною... Звiдти й голоси озивалися - дiдiв, материн... А тут коло не?, коло Га?нки, не було нiчого: нi хати, нi людей, нi голосу... Вона сама була, така сама, що навiть не розумiла, як можна бути не самiй... Нащо ?? займають, щось до не? кажуть? Вона ж од ?х далеко i не буде вже близько нiколи... нiколи... нiколи... Вона буде сама, все сама... сама вмиратиме, сама зникатиме, аж поки не стане й ??, як не стало Зiнька... був i не стало, i вже нiколи не буде... нiколи... нiколи... I ?й зда?ться, мов уже почина? душа ?? часточками знщсати - розта?, розвiю?ться, як туман серед широких безмежних просторiв, як бiла хмарка серед блакитного неба: он розплива?ться шматочками... он розта?... он зника?... зникла... А блакитне небо почина гаснути, тьмаритися... Помалу гасне, i за ним гасне й зника? все: патрети на стiнах... стiни... стiл... лави... вся хата... Нiчого нема, все розвiялось, зникло, потопло... Тiльки далеко-далеко щось плаче... От усе дужче й дужче, ближче й ближче... Ой, так тяжко тужить, що аж голосом голосить-спiва?... Ой, то ж на тому свiтi плачуть-тужать... Чого? Може над нею, що вона вмерла? Затихло... вже й не тужать... Нiчого не видно, нiчого не чути, все зникло... I вiдразу щось мов зашумiло, i тужiння озвалося знов - голосно... Зiрвалася з лiжка й стала серед хати. Вся тремтiла. Що це? Помагай бiг тобi, пане хазя?ну! Святий вечiр! Пане хазя?ну, славний пахарю! Святий вечiр! Застилай столи, клади пироги: Святий вечiр! Будуть у тебе славнi? гостi... Святий вечiр! Дiвчата колядують... Та вона ж цюю колядку сама спiвала, колядуючи в одному гуртi з ?м, з Зiньком!.. Та вiн же, коло не? стоячи, ?? спiвав, а тепер де вiн? де вiн? А дiвчата спiвали про того ж славного пахаря: Не багато пожив, та й слави нажив: Бiлим залiзом двiр обгородив, Поставив ворота з щирого злота, Помостив мости все чавуннi?, Поставив стовпи все золотi?, Поклав же жердя все срiбране?, Повiшав коври все шовковi?, А сам по?хав на горду вiйну... Ой,боже ж мiй! Не на вiйну ж вiн по?хав, не на вiйну!.. А пiшов вiн до темно? темницi, як до сиро? землi, як до глибоко? ями!.. Як несамовита вона кинулася через сiни в другу хату. - Мамо! - скрикнула.- Припинiть!.. Нехай цього не спiвають!.. Дверi тихо вiдчинилися, i на порозi став чоловiк у запорошенiй снiгом одежi, з невеличкою чорною бородою. Скидаючи шапку, промовив тихо: - Добрий вечiр! Здригнулися враз усi тро? вiд того голосу, i дiд, i мати, i Га?нка, i завмерли на одну мить, тiльки на мить. А за мить Га?нка кинулася до його, припала до його: - Зiньку!.. А дiвчата все спiвали: Да верта? ж вiн з гордо? вiйни: Застукали мости все чавуннi?, Заззяли стовпи все золотi?, Забряжчало жердя все срiбране?, Замаяли коври все шовковi?, Що люди кажуть: "Королевич ?де!.." Матiнка каже: "Мiй синок ?де!.. Нi, вона не казала... Вона тiльки ридала, припавши до нього так, як i Га?нка, як i бiлий дiд Дорош... IV. НОВI НАДI? В церквi вже повно було народу другого дня Рiздва, як Зiнько з Га?нкою ввiйшли туди. Помалу протовплюючись, доступились вони в середину i стали вдвох. - Глянь: Зiнько!..почувся шепiт. - Де? - Та он же! Люде поверталися, дивилися i незабаром шепiт, мов хвиля пiд вiтром, покотився по церквi: - Зiнько вернувся!.. Зiнько!.. Очi поверталися в той бiк, де стояла щаслива пара. Зiнько, хоч блiдий i худий, та чисто виголений, гарно вдягнений у критий кожух, стояв спокiйний та поважний. Вiд Га?нчиного обличчя так i било ся?вом безмiрних радощiв, безкрайого щастя. Та й було чого! Вчора - острожникова жiнка, сьогоднi - дружина чесного, невинно покривдженого чоловiка. I вiн, цей без мiри коханий, дорогий сто?ть поруч iз нею, i нiколи, нiколи вже вона з ?м не розлучиться! Як же ?й було не радiти, коли в не? вся душа всмiхалася i до цих людей, що, навкруги стоючи, дивилися на не?, i до цi?? церковцi старенько?, здавна ?й рiдно?, i до того соняшного промiня, що з узенького загратованого вiкна пасмом простягався по церквi, виблискуючи на позлотистому iконостасi, на потемнiлому малюваннi... ?? уста не шепотiли молитов, вона забула хреститися, але вся душа ?? поривалася радiсно-молитовним почуванням безмiрно? вдячностi... Помалу занишкло шепотiння, всi знову стали тихо - аж до кiнця служби. А ледве вона скiнчилась i народ посунув з церкви,- зараз на рундуцi обступили Зiнька з Га?нкою люде. Здоровкалися з Зiньком, поздоровляли, дехто цiлувався з ?м, розпитували, чи давно вернувся. Карпо з радощiв аж заплакав. Помалу посовуючися серед натовпу, Зiнько з Га?нкою вийшли з цвинтарю на вулицю, а натовп iшов за ?ми слiдком, i вони повиннi були вiдповiдати на всякi запитання людям, що цiкавi були знати, як та що з Зiньком робилося, яким робом вiн визволився. Вiн i сам того до пуття не знав: учора вiд слiдчого прийшов папер такий до тюрми, щоб Зiнька випущено, бо вiн не винен, а хтось iнший знайшовся. Оце все, що Зiнько знав. Та людям ще дужче закортiло довiдатись: хто ж той iнший? Почали догадуватися, домислятися... - Пустiть! пустiть!..- ураз почув Зiнько i побачив, що йому назустрiч, штовхаючи людей, без шапки, в самiй чумарчинi, бiжить Васюта. - Зiньку!.. братiку!..- i кинувся його цiлувати. Люди почали шуткувати, смiючися: - Тю! i шапку загубив, бiгши! - Та то вiн забувсь узяти, як iз хати вискочив. Васюта й справдi забувсь ?? взяти. Учора звечора нiхто не довiдався, що Зiнько прийшов, а Васюта в церквi сьогоднi не був. Уже сiдав обiдати, як побачив у вiкно Зiнька серед натовпу: в чому був, у тому й вискочив. - Та пiди вдягнись! - гукали на його люди.- Мороз же здоровий! Але Васюта й не думав iти. Хтось ускочив до його в хату i принiс йому шапку й свиту. З гуком та з гомоном провели Зiнька до хати. Га?нка росла, i аж ушка в не? смiялися. Щасливий та веселий обiд був у Сивашевiй хатi другого дня. Усi почували мов крила в себе за плечима. Га?нка, як квiтка, розцвiтала. Стара мати й не ?ла та все дивилася на сина, а дiд Дорош, усмiхаючись сво?ми молодими очима з-пiд бiлих кудлатих брiв, казав: - Штука! Усi позбирались обiдати, а нiхто не ?сть, тiльки ззираються одне з одним. Що це за мода така? I пилипiвка минула, зда?ться, а вони все постують. - Ат, дiдусю! - казала Га?нка i бралася за ложку, та зараз же забувала за не?, щебечучи до Зiнька. Учора вона вмирала, кам'янiла, а сьогоднi аж променiло вiд не? життя, аж пашiло схудле личко, рум'янiючи, зiрками висвiчувалися темнi очi, а з маленьких уст падало слово за словом, дзвенячи радощами, смiхом... Зараз по обiдi почали приходити люди. Перший прибiг Васюта, за ?м Карпо й Дмитро з жiнками, тодi Михайло; з родичiв були: Ликера - Га?нчина мати, дiд Корнiй Грабенко та ще тро?. В хатi стало повно, як у вулику. Увiходячи, всi поздоровляли Зiнька з щасливим поворотом. Пiсля всiх прийшов Савка. - Де це ти був? - напався на нього Васюта.- Казав, що зараз прийду, а сам зачепився за пень та стояв увесь день, витрiшки ловлячи. - Та таки й стояв,одказав Савка - та дивився, як Панаса забирано. - Як то забирано? Куди? Нащо? - Набiгли якiсь полiцейськi з города та й забрали, бо це вiн убив Грицька - з Iваном удвох... Дак той сам пiшов у город та й признався, а це й цього забрано... Дак он воно що!.. Брат - брата!.. Всi затихли на хвилину... Тодi загомонiли вiдразу. Це все не жарти! Засварилися так, що i вбивати один одного почали. I все за тую землю. Яка то вона дорога людям стала! I як то досi нiхто не догадався, що це Панас? Воно таки на його i впадало, та здорово перебивалося тi?ю брехнею про Зiнька та про ?вгу. Цьому люди поняли вiри, то за Панасову сварку з братом i забулися. Що ж воно далi буде, коли й тепер уже таке через землю почина?ться? Суворим, похмурим голосом озвався Карпо: - Нечестивi на праведних вiйну воздвигають,- а що ж праведним чинити? Якби ж то знати, що чинити! Зiнько радив наймати в панiв усi?ю громадою землю, а згодом купувати ?? - адже й банк на те?. А надто не попускати громадсько? землi в чужi руки. Дiд Корнiй Грабенко не згоджувався: не попустиш, коли з рук iрвуть! Он пересельську вирвали. Пiдмогоричив кого треба, та й амiнь! Дбати, щоб горiлки не пили? Ну, це вже Зiнько абищо вигаду?! Увесь свiт п'?, а ми самi його не переробимо! Та й не можна без горiлки: упиватися не треба, а як закон велить на весiллi пити, то треба. Що? Зiнько каже, що й весiлля без горiлки можна? Ну, це вже дурниця, це вже вiн закон лама?! Дем'ян, другий родич Зiнькiв, був не вiд того, щоб горiлку пити кинути, дак же однак не пособиться: заробiтки малi, а всякому хатньому требовi й краю нема,- хоч i не питимеш, то пiдеш до багатирiв кланятися. Хiба що ото скидаться грiшми, як Зiнько радить, та завести таке товариство, щоб один одному пособляв,- це справдi добре було б. Одначе Корнiй Грабенко i з тим не згоджувався. Та його не слухано, а слухано, як Зiнько розказував про товариство запомоги, то вiн i пiшов собi додому, а за ним iще дво? родичiв. Порозходилися додому й жiнки, бо треба було по хазяйству. Опрiч чотирьох чоловiк товариства, зосталися тiльки Михайло, Савка та Дем'ян. Цi тро? пристали до гурту i навiть зараз же подали по п'ять карбованцiв у складку. Дiд Дорош усе дослухався мовчки, а далi й собi озвався: - Слухав я вас, слухав, та й думаю собi: люди хоч i молодi, а роблять до ладу. ?й-бо, до вподоби менi! Та тiльки не знаю: чи самих молодих у вас до гурту приймають, чи, може, й старих, га? - Та як же! Вже ж i старих! - загомонiли навкруги.- Ще й радi будемо, коли старi нам поради даватимуть. - Поради!..всмiхнувся дiд,- Такi мудрi поробилися, що де вже нам, старим, радити!.. Ну, а одначе приймiть i мене до свого гурту! - Та невже, дiду? I ви приста?те? - зрадiв Зiнько.- Оце так добре! Усi дуже звеселилися, а Васюта гукав на всю хату: - Восьмеро нас тепер, восьмеро! - Було б дев'ятеро, якби бiдолашний Грицько жив! - промовив Дмитро. - Так! - сказав Зiнько.- Нехай же вiчний упокiй буде його душi, а ми його, нашого любого товариша, будемо повсякчас iзгадувати добрим словом у сво?й громадi. - Будемо! Будемо! - вiдказало товариство. Згадали тут i за дiтей Грицькових. Вони зосталися без путящого догляду. ?вга давно ?х покинула: пiшла з сво?м сином додому. Громада настановила над ними опiкуном Панаса Момота. Вiн старшого хлопця вiддав у найми, а тих двох забрала Грицькова сестра - добра жiнка, та в само? гурт дiтей, та не гурт чого ?сти; чоловiк ?? гнiва?ться, що чужих дiтей набрала. А тепер, як Панаса взято, то й дiти, й худоба зосталися без опiкуна. Треба подбати, щоб настановлено доброго чоловiка, та запомогти сиротам. Надто ж, що Грицько ?х товариш був. Урадили й наважились досягти, щоб у громадi опiкуном настановлено або Зiнька, або кого iншого з ?х товариства. Тодi вже загомонiли про пересельську землю. Надумали списати нову жалобу просто вже до губернатора, а на ?й попiдписувати якомога бiльше людей - може, це пособить. - Тепер,- казав Савка,- багато пристане, бо вже всi побачили, куди Денисове товариство хилить. Тепер таких буде бiльше, що за нами обставатимуть. Зараз же Зiнько почав писати жалобу, вичитував написане, а кожен докидав, чого треба ще додати. Наприкiнцi довго ще говорили знов таки ж про тую горiлку i таки врадили, щоб нiхто з товариства не пив ?? i в себе в хатi не мав. Порозходилися товаришi вже пiзно ввечерi. Позад усiх лагодилися йти Васюта з Карпом. - Ходiм уже, Карпе, додому абощо,- казав Васюта,- бо ти, мабуть, дуже спати хочеш: увесь вечiр мовчки сидiв, надувшися як сич. Карпо справдi весь час був дуже похмурий та мовчазний. - Я не спати хочу,вiдказав,- а невесело менi, що так воно робиться... - От тако?! - погукнув Васюта.- Тут треба радiти, а вiн суму?. I Зiнько прийшов, i товариства нашого побiльшало. - Це-то добре, та от лихо: мала в нас сила дуже, нiчого не вдi?мо проти ?х. - А я думаю так,- од казав Зiнько,- що як переважимо ?х за пересельську землю, то до нас тодi багато пристане. - Поки сонце зiйде, роса очi ви?сть,- так саме похмуро не згоджувався Карпо. - Ну, а що ж по-тво?му треба робити? - питав Васюта. - Силу ?х занапастити. У багатствi великому сила ?х велика; розвiяти ?х багатство за вiтром - не стане в ?х сили, тодi й нас нiвечити не будуть. - От тако?! Як же ти його розвi?ш? - спитав Васюта. Карпо помовчав трохи. Вони були тiльки втрьох, бо вже й дiд Дорош пiшов спати. - Глядiть же, братчики: що я казатиму зараз, дак щоб воно не йшло далi вух ваших,- промовив згодом. - Да що це ти, Карпе, мудру?ш сьогоднi? - засмiявся Зiнько.- Ми ж уже на те всi пристали, що що в нас говориться, того нiхто щоб не знав. - До того кажу це, що тiльки двом вам звiряюся, а бiльше й з товариства щоб не довiдався нiхто. - Ну, гаразд, гаразд,- кажи вже! - Думав я, братчики, довго думами великими та й надумав: нема нам способу iншого, тiльки цей один: попiдпалювати всiх, то з димом розвi?ться i багатство ?х. - Карпе, що це ти? Схаменись! - скрикнув Зiнько. Карпо, не вiдповiдаючи, сiв бiля столу i зiпер голову на велику свою кощаву руку. Втупивши очi в дiл, сидiв мовчки, двi зморшки глибокi виразно лягли впоперек нахиленого лоба. Врештi загомонiв якимсь гострим неприхильним голосом, ще бiльше протягаючи слова, нiж звичайно: - Чого б я мав схаменутися? По правдi кажу вам: не менi схаменутися, а вам треба,- прийшов уже той час... I не занедбайте його, бо, коли занедба?те,горе всiм буде!.. Нема iншого способу на тих людей... Треба ?х судити божим судом, бо суди людськi? на свою руч вони повертають. Хiба не бачать цього очi вашi? Грицько з ?ми по правдi чинив - вони вбили його; Зiнько за правду став - вони в неволю його завдали. - Завдали, та не вдержали: i вийшов же! - вiдказав Зiнько. - Хвали бога, що Иван признався, а затявся б вiн - може б, i на Сибiр ти помандрував у неволю довiчну. Нема? в ?х змилування. Нехай же ?х божий суд, огонь судить, бо таких не грiх зiгнати й зо свiту цього. - Ото! - скрикнув Васюта.- Глянь, як наш побожний Карпо розгнiвався! Це, мабуть, такого з божественних книг начитав. Карпо пiдвiв голову, глянув на Васюту, i справдi гнiвний огонь блиснув в його очах. - А ти, Васюто, коли не зна?ш, то не смiйся. Ти божественних книг не тямиш, а я тобi скажу, що як би прочитав тобi з ?х дещо,- сам ?си побачив би, що моя правда, що по-божому кажу я. - Хiба ж палити, чи вбивати - то по-божому? - спитав Зiнько. - Нi, нехай вiн скаже, по яких це божественних книгах написано, щоб таке робити? - допитувався Васюта. - Скажу! - вiдповiв Карпо, знову спускаючи очi додолу.- Написано: рече господь Саваоф до Саула: нинi одомщу народовi Амаликовi за все, що сотворив вiн Iзра?левi. I звелiв бог iти й поразити Амалика i не пощадити його, повбивати всiх - i чоловiкiв, i жiнок, i молодiж - аж до младенцiв малих; i знищити все добро ?х: i воли ?х, i вiвцi, i верблюди, i осли, i виногради... Все! I не послухався цар Саул: усiх побив, а царя амалицького помилував i не знищив добро найкраще... Тодi прийшов Саму?л i розсiк мечем сам царя того, а бог одвернув за цей грiх од царя Саула лице сво?... Ото ж бачите, що вбивати бог велить нечестивих i добро ?х iзнищувати! - А хiба й тобi, Карпе,- хитренько спитав Васюта,- бог сказав, щоб ти ?х попiдпалював або повбивав? Зiнько всмiхнувся, але Карпо сидiв похмурий. - Нi,- загомонiв Зiнько,так не виходить. Христос уже пiсля iсторi? з Амаликом звелiв нам любитися, а не вбивати чи пiдпалювати. Добра злом не зробиш. Та й що з того було б? Адже ?х багатство не в самiй хатi: ? в ?х-земля, ? грошi в позиках та в банках,- згорить хата, то вони нову побудують та й знов почнуть хазяйнувати; а коли не вони, дак ?х дiти; не ?х дiти, дак iншi... А ти свою душу занапастиш, ще й на Сибiр пiдеш,- яке ж то добро? - Ну, а що ж його чинити? - питався Карпо. - Оте, що робимо. Свого права домагатися. - Добре! Хай поки буде й так. Побачимо, що з цього буде. Устав, попрощався й пiшов, за ним Васюта. Зiнько бачив, що Карпо сво?х думок не покинув, тiльки змовк, бо товаришi не пристають на те. Боявся трохи Зiнько тих думок, i не до вподоби вони йому були. Спершу дивувався, як то така гарна людина, як от Карпо, та могла таке надумати. Був чоловiк чесний дуже, правдивий, нiколи нiкого й на макове зернятко не одурив, сам завсiгди робив по правдi, як ?? розумiв,_ i вiд людей того вимагав, а тепер он що вигадав! Tax уже дуже роздратувала Карпа тая кривда людська! Нi, треба такi думки його припинити, бо з ?х саме лихо буде, а припиняться вони зараз - аби з оцi?ю морою ю, з оцi?ю пересельською землею досягти свого. Тодi Карпо побачить, що, цим робом чинячи, можна досягти свого, а не тим, про який вiн каже. I Зiнько з усi?? сили заходився якокога бiльше людей гуртувати до жалоби. Савка справдi не помилявся, що тепер люди, побачивши лихо, дужче приставатимуть до не?. Не минуло й тижня, вже тая жалоба була в губернатора. Цього разу товариству пощастило. Губернатор давно вже гнiвався за щось на того начальника i зараз же взяв до уваги жалобу з Диблiв. Через те незабаром до Диблянсько? волостi прийшов наказ: припинити справу з землею i вiдiбрати ?? поки в Дениса. Ця несподiванка так уразила Дениса з товариством, мов грiм iз неба ясного дня. Вони не сподiвалися тако? халепи, певнi бувши, що вже переважили. Денис уже по всьому селу величався й вихвалявся, що "дав по мордi свинi",- тобто Зiньковi з товариством,- а тепер он яко? пинхви йому пiднесено! Сором i в вiчi людям глянути! Так було нiяково, що Денис не пiшов у громаду, як вона зiбралася незабаром пiсля того. Трапилося, що саме в той день не було в громадi ще трьох iз його товариства: Копаницю начальник несподiвано викликав у город, Рябченко лежав хворий, а в Тонконоженка брат оддавав дочку, дак Терешко, добре випивши на весiллi, спав саме тодi п'яний. Через те й Зiньковi прихильники насмiлилися в громадi дужче, i як Васюта озвався за дiти Грицьковi, то й не вельми важко було зробити, що громада опiкуном над ?ми настановила Зiнька. - А що, Карпе,казав Васюта, iдучи з громади,- отже бачиш, що не все вони нам, а й ми ?м можемо вкрутити хвоста. З землею облизня вже пiймали, а й тепер знову тертого хрону пiднесли ?м такого, що довго в носi крутитиме. От побачиш, що й далi духопели вiд нас ?стимуть, та таки й не дамо нам у кашу наплювати. - Не хвались так, Васюто,- вiдповiв сво?м поважним голосом Карпо,короткi-бо очi людськi?, не видко ?м кiнця дiловi. - Тобто, кажи гоц, як перескочиш? Та вже якось перескочимо! А як часом коли й увiрвемось у рiв, дак видряпа?мось. Отже й тепер: зовсiм уже "сiдай на дно" були, а тепер пiшли нашi вгору! Ой, хочеться менi посмiятися з проклятих дерi?в! I Васюта таки й не втерпiв: хоч iз старих дерi?в i не поглузував, дак, пiшовши того вечора на вулицю, причепився знову до Микити Тонконоженка. Цьому недавнечко притичина трапилася. Останнiми часами серед парубоцтва завелися карти, не то великi парубки, а й хлопцi-пiдпарубочi такими картниками поробилися, що як де зiйшлися, так зараз i гулять, звичайно, на грошi. Микита, звiсно, був у цiй справi поперед усiх, i одного разу трапилось, що за вечiр тридцять карбованцiв програв. Двадцять оддав, а десятки не стало. До батька не посмiв iти, дак добрав ключа до батьково? скринi, де грошi були, а батько саме тодi сусiль у хату. Хоч i як потурав синодi, але за це попобив дуже. Васюта зараз i вчепився за те. Побачивши на вулицi серед парубкiв та дiвчат Микиту, гукнув: - Агов, хлопцi й дiвчата! Слухайте лишень сюди! Буду вiршу проказувати. - Яку вiршу? Хiба тепер святки, чи що? - Дарма, що не святки, а ви слухайте! Розсiвся на колодi, зiперся руками на колiна, втупив очi в землю та й почав вигадувати,- вiн був мистець на такi прикладки: - Як був собi чоловiк Трандита, та була в його сiра мужицька свита, а вiн каже: "Чорт батька зна яка паскудна одежа: не можна хлiба ?сти лежа!.." - Ха-ха-ха! - зареготався дехто, зрозумiвши, куди це Васюта цiля?. Догадався, мабуть, i сам Микита, та не виявляв того. Став навпроти Васюти, однi?ю рукою пiдперся в боки, а другою держав цигарку, пихкаючи димом та раз у раз чвиркаючи через губу. - Дак не можна, каже, хлiба ?сти лежа... Якби менi хоч драна ганчiрина, да з панського колiна, бо я сам уже здорово на пана закривився, як серед панiв нажився: от будь я мужицький син, коли не чистив панський гнiй три годи й один! - Ха-ха-ха! - знову розкотився регiт, а Васюта, мов то й не вiн чинив усе лихо, поважно проказував далi: - Де б менi тако? взяти ганчiрини, щоб сiрожицько? не вдягати свитини? Чи менi батька-матiр продати, чи в ?х вiд скринi замки повiдбивати, чи в карти навигравати? Всi хлопцi й дiвчата глянули в той бiк, де Микита, але Микити вже не було: бачачи, куди воно йдеться, покрився нишком та й утiк. - Микита втiк, нема Микити! - загомонiли. - Утiк? Хто втiк? - питав Васюта, пiдводячи голову. - Микита втiк од тво?? вiршi! - Од мо?? вiршi? Хiба ж то про Микиту? То про Трандиту! А ви й не розiбрали? Бодай же вас, який у вас курячий мозок! Дак коли ви не вмi?те до ладу розбирати, то я не хочу далi й казати!.. Хоч i не казав далi, але як вертався сам додому, то почув, як йому бiля вуха зашумiла каменюка: хтось iз-за тину добре швиргонув, та не добре вцiлив. А за тином щось затупотiло, втiкаючи. Зрозумiв, чия це ласка, i гукнув навздогiнцi, зупинившись: - Та й дурний ти! Хiба ж так цiляють? Вернись, я тебе навчу, дак i зуби визбира?ш,- от щоб я здох! - визбира?ш, як намистечко!.. Але Микита не вернувся. Зiнько зараз же заходився коло справи з Грицьковими дiтьми. Пiшов до Грицьково? сестри,- та була рада збутися небожат, бо й сво?х дiтей копиця. Та й сиротам у не? не було добре, бо справдi-таки нiколи було ?х доглянути. Вона порадила Зiньковi замiсто себе одну далеку родичку Грицькову й свою. Зiнько знав цю Килину. Дiти й чоловiк у не? померли, а брати - i сво?, й чоловiковi - позабирали в удови i землю, й хату, i всю худобу. Убога жiнка ходила по наймах: жила то за няньку в панiв, то ставала просто робiтницею. Саме тепер ?й виходив рiк. Зiнько вмовлявся з нею так, що вона житиме в Грицьковiй хатi, доглядатиме дiти, до роботи ?х привчатиме, ходитиме коло городу й садка, а за те й сама тим харчитиметься, i до зросту тих дiтей буде в хатi за хазяйку, ще й матиме невелику плату. Зiнько знав, що Килина була людина путяща, працьовита й чесна i до дiтей прихильна, то й не боявся дати ?й до рук сирiт. Сама ж Килина така була рада хоч трохи пожити господинею, а не найманою попихачкою, i силкувалася все робити так, щоб добре було. Зiнько з Га?нкою раз у раз навiдувалися до Грицьково? хати. Старшого хлопця Зiнько лишив, щоб вiн уже добув строку в хазя?на, а потiм мав узяти до себе, привчати до хазяйства та й до книжки. Землю Грицькову Зiнько до хлопцевого зросту наняв i з тих грошей мав одягати дiти й платити Килинi. Хоч Рябченко з сво?ми полигачами й репетував, що Зiнько нетямущий опiкунства, тiльки лиха нако?ть, але тепер вони якось притихли, бо всiм було громадянам видко, що зроблено гаразд. Ще й надто: побачивши, що Зiнько так до ладу впорядкував цю справу, громадяни почали про його озиватися дуже добрим словом: хто попереду лаяв або глузував з його, тепер уже часом i хвалив. Не гудили вже й за те, що горiлки не радить пити, хоч самi, звiсно, пили. Дома в Зiнька було все гаразд. Дiд Дорош так i лишився в його жити. З дiдом було добре, тiльки з тестем нiяк: одколи Зiнько вернувся з тюрми, вiн до його i в хату не зазирнув. Зiнько й собi дуже вразився, довiдавшися про Остаповi замiри розрiзнити його з Га?нкою. Спершу так обурився, що не думав до його нiколи й озиватися. Та почала вже теща намагатися, щоб помирити зятя з чоловiком, а Зiнько помiркував собi, що таки вiн батько Га?нцi, i наважився не сваритися з ?м зовсiм, тiльки не хотiв до його йти, думаючи, що Остап зрозумi?-таки, як велико провинив перед дочкою й зятем, i якось тую провину направить. Одначе Остаповi й на думку не спадало становити себе винним перед дiтьми, а що йому нiяково було стрiватися з Зiньком, то обминав його де мiг. Коли часом i зустрiнуться на вулицi, то до шапок торкнуться: "Здоровi!" -"Здоров!" - та й годi, вже й поспiшаються швидше розiйтися. Так минав уже другий мiсяць, одколи Зiнько повернувся з тюрми додому. З початку третього наспiв i кiнець справi про пересельську землю. Постанову громадську скасовано, землю зовсiм забрано вiд Дениса. I Копаниця, й Денис кинулись були в город, щоб зарятувати справу, та нiчого не могли зробити. Одним тiльки й повеселили ?х: сказано, що касу?ться тiльки ця постанова громадська, а коли б громада знову таки продала Денисовi землю та постанову до ладу написано, то тодi вже не скасують. Довiдавшися про це, Денисове товариство зараз зiйшлося на пораду в Рябченка. Тепер, маючи дорогу через свою пересельську землю, дибляни знову могли наймати землю в пана Добровольського, i не треба ?м було ?хати до не? тридцять верстов, обминаючи болото - це ж i припиняло ?х, як земля в Дениса була. Таким робом усi замiри Рябченкового товариства гинули, i диблянська громада вихоплювалася ?м з рук. Це вже й видко було: Зiнька слухають бiльше, нiж ?х. Еге, кажуть, i вас можна збити! Ми, кажуть, цих старшину, й старосту, й писаря поскида?мо,- iнших настановимо: Зiнька та Карпа. А курс i старшинi, й старостi кiнча?ться цього року восени. Коли б ?м пощастило справдi сво?х людей настановити, дак це була б пропаща справа. Тодi що хотiли б, те з ?ми тi горлопанi й робили б. Звiсно, не з-так то легко й скинути хоч би й Копаницю,- багато в його сили i тут, i в городi,- ну, все ж, як то кажуть, береженого й бог береже. От так, куди не глянь, а все треба тую землю вдержати в сво?х руках. Та як? Громаду можна зiбрати хоч i завтра, та що з того? Нема чого й думати, щоб вона тепер удруге продала землю. Надто ще дехто, приставши до Зiньково? спiлки, оплатився вже з сво?ми позичками перед заможнiшими людьми. Тепер уже цих не так легко притиснути, а далi ?х ще побiльша?. I визволила ж нечиста цього Зiнька з острогу! Не велике було б лихо, коли б його замiсто Панаса запроторено,- в селi б тихо стало. I що вже почав вигадувати: щоб горiлки не пили, щоб могоричiв не було. Так i поступитися цим! Хiба з тверезим що зробиш? От як налив його, дак тодi вже й бери за шияку та й у ярмо. А то без могоричiв! - Iстинно розсобачу?ться мужик за такими шибениками, як оцей Зiнько! - казав Сучок.-"Я,пле-ще,- подать заплатив, одбутки всi поодбував, нiкого не займаю, горiлки не п'ю,- що ви зо мною зробите?" I верно, що ти з ?м, паскудним, тогда йзд?ла?ш? Одно слово: розуратство! - Iменно, iменно правда! - потакував Копаниця.- Нiкоторого тобi над ?м сл?ствiя нема. Ти його в холодну, а вiн тобi кричить: яке ти право ма?ш? Значить - покажи йому. де твоя законная основанiя! А, сто чортiв! Да якби в мене була полная законная основанiя, дак я б тебе, iдолового вишкварка, на дерть подрав би й свиням викинув би, а не то що в холодну, хамлетська ти морда! - Законники пойшли,промовив Тонконоженко,- та праведники такi, що бiда! - А як на мо? розсужденi?,- казав Сучок,- дак провчить ?х, падлецьов! Щоб притихли! - Та як же ?х провчиш? - питав Копаниця. - От, штука!.. Хiба ви цього не зна?те? Позвать його в волость: "Зачим сто у тиб'я куриця дохла проти двора на вулицi валя?ться?" -"Нi, не валя?ться".- Как ти, мерзавець, см??ш менi говорить, когда я сам видiв? Начальство запреiда?ть, санiтар приказано, а ти що? Щоб нюхало начальство? Да ще й брехню начальству задайош!.. Марзавець ти!.. Падлець!.. Нигодяй!.." Ну, послi такого наставленiя уже ж вiн не втерпить, щоб чого не сказать, грубе яке слово,- тодi його в зуби, та на десятникiв гукнуть, та й усипать гарячих, не жалiючи. - Невозможно! - крутнув головою Копаниця.- Одно, iцо не грублять: ти його хоч i вилай, то вiн каже: "Господин старшина, ви не лайтеся, бо я па вас жалобу проiкнесу",- а друге: хоч i зробиш, так вiн тодi таку тобi кутавасiю з перцем пiднiме, iцо хуже буде, нежелi за Дениса Пилиповича землю. Нi, це не йдьоть! - А менi зда?ться,озвався Рябченко,- що Михайло Григорович таки правду каже: iменно ?х, треба провчить. Хоч не всiх, дак хоч самого Зiнька. Тiльки не так трохи треба заходжуваться. - Ну, а як же? - Нишком, щоб нiхто не бачив, та щоб i вiн не знав, хто його провчив. Щоб знав за що, та не знав хто. Так йому й сказати: оце тобi за те й за те, а хто каже - чорт його зна. Тодi йому жалiтися нi на кого й нiяк, а боятися буде. Не до смертi його бити, не, а так - добре пополохати, щоб трохи полежав та почухався. - А що ви дума?те? Воно й правда! - доводив Тонконоженко.- Поки ми ?х не почнемо вчити, дак нiчого дiла не буде. А як одного та другого провчимо - тодi його страх возьметь, нишком сидiтиме. - I не висьма важна штука,- розказував Рябченко.- Це можна так ловко зробить, що мо? поштенi?!.. Тiльки щоб Григорiй Павлович подозволив, бо без господина старшини тут нiяк нельзя. - Хто його зна,казав Копаниця,- це, коли хочете, непорядок i дайже буйство... Ну, та задля такого дiла,- засмiявся вiн,- можна й манюсiнько? буйство соченить. - I чудесно! - задовольнився Рябченко.- За тиждень, за два й готова штука буде. Зiнька положимо, а самi тим часом у громадi крутнемо. - Ну, тольки, зна?ш, Яхрем Семенович, ти тоже не весьма-очинь! А то щоб так не було, як iз Панасом. - Ото ж таки! Хiба я такий дурак, як Панас? Акуратно все так iзд?ла?м, що ну! I науку получить, i живий останеться... Товариство повеселiшало. Чарка жвавiше заходила з рук до рук, наче й горiлка в ?й посолодшала. Довгенько ще випивали та закусювали... Проминуло з тиждень. Одного разу Рябченко прийшов у свято до церкви, вистояв утреню, а тодi, не хотiвши йти додому та знов приходити до служби (бо йому таки далеко було), зостався пiдождати в сторожцi,- там звичайно дожидали люди, поки вдарять до служби. Та цього разу людей було мало: тро? дядькiв та Микита Тонконоженко. Сидiли та гомонiли гуртом, а далi так трапилось, що тi повиходили, а зосталися вдвох Рябченко з Микитою. "От i добре,подумав собi Рябченко,- хотiв був до його сам пiти, та тут лучче буде побалакати: хай люди не знають, що вiд мене до його стежка ?". I вiн загомонiв до Микити: - А що, Микито, не пощастило тобi Га?нку зачепити,- повернувся-таки Зiнько. - А штоб вон луснул! - сердито гарикнув Микита. - Ну, а вже ж i жiночка була б тобi хороша! Одно слово - як лялечка! Микита тiльки плюнув зо злостi. - I все цей Зiнько тобi на завадi ста?,- правив сво? Рябченко.- От тодi в тебе ?вгу одбив. - Падлець, одно слово! - вилаяв Микита. - Все Васюту настренчу?, щоб iз тебе на вулицi знущався. - Нигодяй! - I Микита аж побiлiв iз серця, згадавши вiршу про Трандиту. - Настоящий нигадяй! I таке зловредне, що кожному шкоди наробить. Тепер таке почав, що як вигра? справу, дак ми всi хоч з торбами попiдвiконню йди. - Та ну? - здивувався Микита.Нивжлi такое плохое дело? - А ти ж думав як? Коли в Дениса однiмуть землю, а мужики почнуть брати собi в Добровольського, дак тодi, брат, наша земля, що в Горянського ми найняли,- вона ?м без надобностi. Ми тодi на льод сiли, бо нам нiчим буде Горянському заплатить. А в контрахтi тисяча рублiв невстойки - он що! Поцiнують тодi, брат, нас усiх та й тебе з батьком. - Вот так штука! - аж злякався Микита.- Дак через такого падлеца да нам усем пропадать? - А що ж ти зробиш? Якби його чортяка винесла куди хоч на який мiсяць або два, дак ми б могли собi раду дати i пересельську землю вдержати, а так - нема ходу: що нi почнемо, що нi зробимо - вiн i переб'?, вiн i переб'?! Хоч би захворiв абощо... то все якось би впорались... Ех, Микито, як я гляну на теперiшнiх парнiв, дак один пустяк, та й годi! Якби я парубкував, дак хiба б я попустив отак iз себе смiятися якомусь там Зiньковi, як вiн iз тебе насмiявся? I Га?нку, й ?вгу... Ех!.. - Ну, а що б ви iзд?лали? - спитав, почервонiвши, Микита. - Хi, не знав би що! Зобрав би хороших парнiв три-чотири душi та й дав би йому добро? матланки - от що! - А що ж, ви дума?те, що я етого не могу? Вот возьму да й iзд?лаю! - Поки хвалько нахвалиться! - Какой я вам хвалько! Вот возьму да й монуминтально iзд?лаю. М?сяць буде чухаться - не вичуха?ться,- такого вгощенiя дам!.. - Хто його зна... Звiсно, була б це штука славна, i не самому тобi було б добре: поки Зiнько вичухався б, то ми б у громадi по-сво?му крутнули... А то поцiнують нас... - Будь я первой падлець, если не iзд?лаю! - скрикнув Микита. - Та ти не гукай так: це, брат, тихенько треба робити,- припинив Рябченко та й почав нишком розказувати, як та що треба робити, щоб усе було добре. На церквi бевкнув дзвiн. - О, вже й до служби,- сказав Рябченко, i обидва з Микитою перехрестилися.- Треба йти... Тiльки ж ти гляди, Микито! Понiма?ш? Нi я тобi нiчого не говорив, нi ти менi... - Понiмаю! Усьо буде в плипорцiю, i аджарим так, що мо? вам паштенi?, ще й зд?лайте одольженi?. - Та не забудь: по головi анi-нi-нi!.. Нiяк не можна!.. - Пускай голова йому оста?ться, а ми нижче лупньом... - Ходiм же до церкви!.. V. НАПАД Приходила весна. Снiг лежав уже по самих ярках та затiнках, а то скрiзь позбiгав лепетливими дзюркотливими струмками. Серед пучечкiв торiшньо? трави де-не-де визирали вже блакитними оченятами пролiски, але вся земля лежала ще чорна, дожидаючися, поки пресвiтле? сонце обнiме ?? сво?м палким промiнням та й убере в пишнi зелено-квiтчастi м'якi шати. Лежала ще пiвсонна й зiтхала до неба теплими грудьми, i те? зiтхання злiтало вгору легенькою бiластою парою. Пара линула вгору, збиралася там у хмари, i хмари тьмарили небо, затуляючи землi сонце. Так молода жiнка, думаючи про розлуку з сво?м подружжям, плаче гiрко, i сльози застилають ?й свiт, i вона не бачить, що той, кого вона так палко дожида?, що вiн уже вернувся, сто?ть тут, бiля не?,- ще мить, i вiн одним дужим рухом пригорне ?? до себе на груди, обiйме ?? ся?вом свого сонячного погляду, i вони по?днаються в одному прекрасному, як мрiя, поцiлунку. Так земля зiтхала за сонцем i не знала, що за малу годину вона потопне в його золотих обiймах, i тi сльози-тумани розвiються, зникнуть од одного ясного променистого погляду. А поки ще хмари темнi,- але теплi веснянi хмари,- снували по небу. Землю приспала нiч. Не видко було мiсячка, спали й зiрки, заступивши за хмару. Тихий упокiй панував скрiзь, той дужий i радiсний упокiй, що схиля?ться над землею перед новим весняним днем, повним сонячного ся?ва, блискучих кольорiв, спiву, руху, могучо? працi... Пiшовши ще вдень у Чорновус, вертався тi?? ночi Зiнько потемному додому. З вулицi повернув через Карпiв город наниз, щоб швидше дiйти, бо забарився. Iшов лукою, звичайною стежкою попiд городами. Вже близько й провулок на гору. Увiйшов у тi верби, що росли над криничкою. Там було ще темнiше. Щось зашелестiло, i враз перед Зiньком зачорнiла чиясь висока постать. - Хто це? - поспитався вiн, припинившись. Здорова постать замахнула руками вгору, i Зiнько почув, як щось тверде штовхнуло його болюче в груди так дуже, що вiн схитнувся. Але в ту ж мить ударено його i в спину. Зiнько скочив наперед i встиг ухопиться за коляку, що здоровий чоловiк уже пiднiмав удруге. Вирвав коляку i вiдстрибнув набiк. - Не пiдходь! - крикнув, пiднявши коляку вгору. - Який страшний! - озвався глузливо чийсь голос, що здавсь Зiньковi по знаку.- Оце тобi за жалоби губернаторовi. I тро? з коляками кинулись на його. Зiнько зачепив когось сво?ю, але його-вдарили три враз, вибили йому з рук ломаку й почали бити його в груди, в спину, в боки, молотячи, як снiп цiпами. - Рятуйте! - скрикнув Зiнько i впав додолу непритомний... ************************************************* Га?нка того вечора довго дожидалася Зiнька з Чорновуса. - Мамо, чого це його досi нема? - питалася. - Та, мабуть, дочко, зостався там ночувати, бачить, що нiч темна, йти погано - ну й зостався. - Нi, вiн казав, що сьогоднi вернеться. Та мати й дiд певнi були, що Зiнько заночував у Чорновусi, i, не турбуючись, спали всю нiч. Га?нка ж не могла заснути: лежала й прислухалася, чи не йде Зiнько. Кiлька разiв ?й чулася хода, вона схоплювалася, пiдбiгала до вiкна й дивилась у двiр, у темряву. Нiхто не йшов. Одного разу вчулося навiть, що вiн уже ходить у дворi, щось робить. Вона вибiгла, гукнула стиха,- не було нiкого. Вернулася й лежала, все ловлячи вухом ту знайому ?й ходу. Нiколи так не було, щоб Зiнько сказав "вернусь" i не вернувся. Тiльки раз це було,- як його до тюрми взято. А тепер?.. Нiмий страх дивився на не? великими, як темрява, очима, обнiмав ?? холодними обiймами. Вже свiтало, як ??, знеможену, поборов на хвилину сон. Ураз щось застукало в вiкно, аж шибки задзвенiли. Га?нка схопилася з лiжка i стала серед хати, не розумiючи зо сну, що це. "Зiнько!" - враз подумала i кинулась у сiни вiдчинити. Вiдчинила,перед нею стояла сусiдка Стручиха. - Нещастя! - крикнула. - Яке? - спиталася, вся похоловши, Га?нка. - Зiнька твого на луцi знайдено... побитого... Га?нка захиталася i впала б, якби не вхопилася за одвiрки. Iз-за Стручишино? постатi побачила: у двiр увiходило тро? людей i несло... Струк iз Васютою держали за плечi й за голову, а Струкiв наймит за ноги. Га?нка дивилася на ?х, як вони вступили в двiр i йшли обережно, помалу. Дивилася, не одводячи очей, вся закам'янiвши, не можучи ворухнутися. Вони пiдходили ближче. Тiло трохи згиналося посерединi вниз; безсило хиталася, звисаючи, одна рука, голова з мертво-блiдим обличчям одкинулася назад i лежала трохи боком на Васютинiй руцi; вiд уст, трохи розкритих, значилася по щоцi й потiм на бiлому комiрi сорочки темно-червона смуга. Вони пiдiйшли до хати. Стручиха оступилася, а Га?нка стояла нерухома i все глядiла. - Га?нко, оступись! - промовив Васюта. - Ай! - скрикнула та, вхопившися за серце, i впала. Стручиха кинулася в сiни, вхопила попiд плечi Га-?нку i вiдтягла ?? вiд дверей. Чоловiки понесли Зiнька в хату. Трохи згодом Васюта вже бiг верхи в Чорновус по лiкаря... Зiнько лежав на лiжковi. Вiн опритомнiв уже, але був такий знеможений, що не здужав озиватися i лежав, заплющивши очi. Кров з обличчя йому змито, але сорочки, всi?? закривавлено?, не зважилися скинути: вона прикипiла до тiла; скинули саму чумарку. Га?нка сидiла бiля лiжка в ногах i дивилася на блiде Зiнькове обличчя. Сидiла, як витесана з каменю, дивилася застиглим, нерухомим поглядом, ?й здавалося, що вiн уже вмира?. В другiй хатi мати, припавши навколiшки перед образами, молилася. Благала не вiднiмати в не? останню надiю в життi... А на дворi Струк розказував дiдовi, як.вiн iзнайшов Зiнька на луцi, як покликав на помiч наймита й Васюту, що на той час iшов вулицею... Аж пiсля обiду при?хав лiкар. I то довго вмовляв його Васюта: все не хотiв ?хати, казав, щоб Зiнька до його привезено. Увiйшовши до хворого, зараз повисилав обох жiнок геть, "щоб не рюмсали", лишив тiльки дiда та Васюту i почав оглядати побитого. Треба було скинути сорочку. Дiд iз Васютою обережно пiдвели Зiнька, а лiкар почав скидати. Сорочка поприкипала до тiла вкупi з кров'ю. Лiкар став ?? вiддирати,- Зiнько злегка застогнав. - Не манiжся! Не маленький! - гарикнув на його лiкар. Але як скинув сорочку, то побачив, що було чого "манiжиться": спина, груди, плечi- все було в страшних синяках, все попухло, тiло побито так, що поробилися великi рани кривавi. - Добре впiймав! - крутнув головою лiкар. - П'яний, мабуть, побився з ким? Хворий мовчав. - Хто тебе побив? Чу?ш? - Не знаю...- простогнав хворий. Лiкар ще поглянув, припав ухом до грудей... - Хм... Усерединi багато пошкоджено... Треба тобi пере?хати до Чорновуса в лiкарню... Не буду ж я до тебе щодня ?здити! -_ Не хочу... я буду дома...- прошепотiв Зiнько. - "Не хочу, я буду дома"! - перекривив його лiкар.- Усi ви бо?тесь лiкарнi, як чорта, а чого? З'?дять тебе там, чи що? Та хiба вам iцо втовчеш у дурну довбешку!.. Як зна?ш!.. То жiнка твоя тут сидiла? Покличте ??! Васюта покликав. Увiйшла Га?нка. - Ну, слухай!.. Та не кисни, бо терпiти не можу рюмсання! - гримнув лiкар, хоч у занiмiло? Га?нки й сльози на очах не видко було.- Ось тобi лiки...- I вiн почав розказувати. Га?нка мало що розiбрала з його московсько? мови, тiльки останнi слова добре зрозумiла: щоб доглядала, а то вмре. Як лiкар виходив, дiд Дорош iз Васютою перепинили його в сiнях. - Скажiть, пане,спитав дiд,- чи вiн буде жити, чи нi? По правдi! - Як вичуха?ться, то буде,- вiдмовив лiкар. - Пане! - загомонiв Васюта.- Що хочте вiзьмiть, тiльки вигойте його! - I. сльози закапали йому з очей. - Не рюмсай!.. Що ти йому - брат чи родич який? - Товариш... - Дак чого ж i киснеш? Я не бог!.. Понапиваються, поб'ються, а ти ?х воскрешай!.. Дав же лiки... Як не стане - знов при?деш. Лiкар вийшов з сiней i скочив на бричку. - Рушай! Дзвоник задзеленчав. Дiд махнув рукою. - Чорт зна що! Нiчого з цього лiкаря не буде. - Чому ж не буде? - спитав Васюта. - Ну, що вони тямлять, цi лiкарi? Нiчогiсiнько! От тiльки до одного й голiннi: як попадеться до ?х чоловiк, то зараз йому руку або ногу вiдрiзати, а то й зовсiм требушити бiдолаху... Хiба я не знаю, нащо йому Зiнька в лiкарню? Хотiлося подивитися, як там усерединi побито! Дав би чогось, що той би й сконав, а тодi б i покарбував. Рiзники, та й годi!.. - Та постривайте ж, дiду, може ж, це iще й не такий? - Усi вони однаковi! Тим часом Га?нка сидiла бiля хворого. Вiн лежав нерухомо, все заплющивши очi, хрипко дихаючи, не озиваючись. Iнодi тiльки прохав пошепки пити, i Га?нка подавала йому тремтячою рукою води. Пiдводила йому голову, вiн на хвилинку припадав смажними устами до кухля - i знову лежав, як мертвий. Приходили Карпо й Дмитро,- вiн не озвався до ?х, та вони й не займали його... Насунула нiч. Га?нка все сидiла бiля лiжка й дивилася на Зiнька. При темрявому свiтлi вiд маленько? лампочки його обличчя здавалося ще блiднiшим, ще мертвiшим. I таким помертвiлим був тепер Га?нцi ввесь свiт. Вiн жив i озивався до не? тiльки тодi, як жив i озивався Зiнько. Як же вiн лежав такий нерухомий, тодi i в Га?нку вступала тая нерухомiсть. Мов усе тiло обважнi?, застигне, не ворухнеться. I вкупi з тiлом застига?, нiмi? душа i озива?ться тiльки на Зiнькiв рух, на Зiнькiв голос. В головi тiльки одна думка - отi лiкаревi слова: "Доглядай, а то вмре". Страшна була тюрма, як у ?й сидiв Зiнько, але це страшнiше. Коли б Зiнько пiшов навiть у Сибiр, то вiн був би живий, i вона пiшла б слiдом за ?м, вона жила б iз ?м. Тюрма вернула б iще ?й Зiнька, смерть не верне. "Доглядай, а то вмре!" Вона доглядала. Пильнувала кожного його руху, дослухалася до кожного подиху... Вiн ще диха?, ворушить устами, живе... Живе й вона... Так проминула нiч, проминув другий день. Увечерi мати й дiд хотiли положити ?? спати. Вона мовчки похитала головою i зосталася бiля лiжка. Сидiла знову всю нiч, не помiчаючи нiчого навкруги, тiльки бачила Зiнька, тiльки прислухалася, як його палке дихання вихоплювалося з пiводкритих уст. А вiн спав i дедалi дихав рiвнiше, спокiйнiше. Удосвiта його дихання зробилося таке рiвне й тихе, що Га?нцi здалося, мов уже вiн переста? дихати... Нахилившися над ?м, слухала довго... Розвиднiлось. Зiнько поворухнувся, розплющив очi i вперше озвався голоснiше: - Га?нко!.. Вiн звiв руку i за шию прихилив ?? голову ближче до себе, промовивши: - Мо? серденько... I враз Га?нка скрикнула голосним плачем i вибiгла з хати. Мати й дiд Дорош злякалися й кинулися до Зiнька, думаючи, що вiн уже вмер. А Га?нка вибiгла в противну хату, впала перед образами й ридала так, що аж груди ?й розривалися. Але почувала, що з тим плачем верталася до не? сила, оживала душа, як земля, морозом згнiчена, вiд сонячного погляду ожива?. Вiн озвався!.. Вiн буде живий!.. Це вона знала й оживала сама... Дiд знайшов ?? й привiв знову до Зiнька... Ввечерi Га?нка таки намагалася сидiти нiч, але й сама не помiтила, як заснула, схилившись на лаву,це була вже ?й четверта нiч без сну. Мати з дiдом пильнували хворого... Другого дня йому трохи полегшало, та тiльки ж трохи. Минув тиждень,Зiнько все лежав. Тяжкi думки снувались у його в хворiй головi. За що? Що вiн лихого зробив людям? Вiн тiльки оступався за правду, а вони ганьбили його, в тюрму закинули i тепер трохи не вбили, здоров'я збавили. Чи то ж правда ? на свiтi? Коли тепер таке, то далi ще гiрше буде: i зовсiм його вб'ють. Добуватиметься, досягатиме чогось, а смерть ураз все зруйну?... Та й чи Добудеться чого? Коли в ?х така сила i нiчого вони не страхаються робити. Ой, чи не краще воно буде не змагатися вже, облишити це все та, коли бог дасть йому здоров'я, тихо жити, нiкого не займаючи, щоб i його не займано? От i хазяйство. Тодi бiльше як три мiсяцi згаяв, у тюрмi сидячи,- воно ж у господi не побiльшало, а поменшало. А тепер? Хто його зна, доки ще вiн лежатиме. А надворi ж весна вже зеленi?, треба ж i сiяти, й орати. Хто ж те все зробить? Будуть вони цього року без хлiба сидiти! Як гарно, як добре було торiк повеснi, як iще нiчого цього не починалося! Зiньковi згадався той день, як вiн iшов торiк полем на пасiку та озирав хлiб високий та буйний, що хвилями котився поперед ?м. I так мов запахло Зiньковi тими пахощами польовими, мов повi яло на його тим вiтром теплим i потягло його в поле непереможною могучою силою... Пiдвiвся, хотiв устати - i гострим болем пройняло йому груди,упав назад, на подушку... Земленько моя рiдна, ти ж неорана-невпорана лежиш! Та хто ж тебе зоре, хто ж тебе засi?, хто ж тебе житами-пшеницями покри?? Лежить твiй робiтник як колода, рукою не рухне, ногою не ступить на тебе, моя земленько!.. Сиротою ти зостанешся недоглянутою, а ми без хлiба святого... I буйнi сльози котилися в його по обличчю... Треба щось же йому думати,так же не можна. Прохав дiда, щоб той найняв наймита: удвох iз наймитом хоч трохи впорали б землi. Дiд казав: "Добре! Добре!" - а наймита Зiнько так-таки й не бачив, от уже три днi, а все нема. Увечерi Зiньковi так полегшало, що вiн уже сидiв на лiжковi з закладеною за спину подушкою. На столi блимала лампочка, а бiля не?, з шитвом у руках, сидiла Га?нка. Зiньковi виразно було видко ?? схилене до роботи обличчя, поблiдле за турботами та за безсонними ночами. - Як ти змарнiла, Га?ночко! - промовив Зiнько. - Мовчи вже! Сам гарний! - вiдказувала вона жартом, удивляючись у знеможене Зiнькове обличчя, що здавалось iще страшнiшим у темнiшому куточку.- Сам гарний: жовтий, як вiск, а худий, як скiпка, ще й очi позатягало, а пiд ?ми мов хто чорним попiдводив. - Може, ти? - шуткував Зiнько.- Ти ж примазувала оце колись. - От, не мала б чого робити!.. Он треба тобi сорочку к великодню пошити, щоб ти не був такий сердитий, як вiтер, що як йому мати дасть товсту сорочку, то вiн зараз розпустить губи та й почне з серця вiяти, що аж дерева стогнуть... Стривай, он хтось iде! В сiнях справдi щось тупало. Дверi вiдчинилися, i в хату вступили Карпо та Васюта, а за ?ми дiд Дорош. - Здоров, брате! Ще не спиш? О, та ти вже сидиш! Пiшли нашi вгору, як той циган! - вигадував Васюта. - Сиджу... Сiдайте й ви!.. - Спасибi... Таки тобi полегшало, Зiньку? - питався Карпо. - Полегшало... - Дай боже, щоб i встав швидко! Тодi зараз можна буде позивати тих, хто побив тебе. Зiнько махнув рукою: - Про iдо думати!.. Хо-i би одужати!.. Та й на кого я жалiтимусь? Хiба я апаю, хто це зробив? Я ж нiкого не пiзнав. - Повинен урядник iзкаити!.. А коли не знайде, то в город жалiтися. Не можна ж так лиходiям безбожник; попускати, не послухали тодi слова мого, а iстинно воно було, кари на ?х велико? треба: хоч би й смертi завдати лютим, то й того вони заробили грiхами сво?ми. - Годi-бо. Карпи, облишмо це! - прохав Зiнько. Йому було тяжко тепер про це говорити. - I справдi, хай йому, Карпе, - сказав Васюта.- Говорiмо краще, чого прийшли. Адже ми до тебе за дiлом. - Скажете. - То видавай лиш нам зерно! - Яке зерно? Нащо? - Ото - нащо! А iце хазя?н! Щоб сiяти, хiба ж нащо? - Та де ж його сiяти? - На тво?й нивi. Ми вчора та й сьогоднi ще орали. - Як то? - Чи ти не зна?ш, як орють? За чепiги руками та й гей-соб, мурий!.. Карпе та Дмитро, та з Савкою Михайло-помагайло, та оцей Васюта, що говорить тута, та оцей дiдусь Дорош, що над ?ми командував, та заходилися орати та й виорали, а ти, пане господарю, добре тепер дбай та ?м порядок, давай - де та що сiяти! Зiнько похилив мовчки голову, i сльози забрищли в його на очах. - Ну, от i похнюпився! Та ну бо, глянь веселенько та розкажи нам гарненько, що робити! - Братики мо? рiднi, спасибi вам за велику ласку! Поки живий буду, не забуду ??!.. I вам, i дiдовi. - От гляньте ви на його! - засмiявся Васюта.- Наговорив сiм мiшкiв гречано? вовни, а все пiвтора людського, що й купи не держиться! Ти йому про дiло - Про зерно, а вiн тобi про ласку! Та нам не треба нiяко? ласки,- нам треба твого зерна. - Ви, братчики, мов удруге мене на свiт оце народжу?те!..- казав Зiнько.- Бо тепер менi легше й на сонце дивитися за таким щирим приятельством. - А як же ти? си думав собi? - загомонiв Карпо.- Одно в нас товариство, одним дишемо духом, та чи покинемо ж товариша в притузi великiй? Не треба було б i товариства нiякого, коли б ми в помочi не ставали один одному, про себе самих тiльки дбаючи. - Правду, Зiньку, хлопцi кажуть! - озвався дiд Дорош. - Отак i треба по-людському, а не то що дери з кого попадя без нiякого жалю! От, ?й-бо, веселiше й жити на старiсть стая, таких добрих людей бачивши, як оцi хлопцi! - Хлопцi та й хлопцi! - гукнув Васюта.- Що цс за напасть така, що все на хлопцiв? Наче я дурно робив Зiньковi, чи що? А нi же! Ось нехай лиш устане, а мене тим часом поб'ють,бо вже вдруге каменюкою хтось кида?,- то буде вiн робити на мене, аж кректатиме! От побачите!.. Я його запряжу!.. Всi засмiялись, а Васюта сидiв поважно й щипав свого бiлявого вусика. - Мо? ж ви добрi! - казав Зiнько з блискучими ще вiд слiз очима.- Нехай вам так бог допоможе, як ви менi допомогли. Як би ви знали!.. Ви менi й душу немов оживили!.. От присягаюся: поки вiку мого, поти з вами!.. Будемо сво? робити, як бог велить, нехай i повбивають нас! Ми сво?м не поступимося... Що бог дасть!.. - Не iюступимся нi ввiк! - промовив Карпо мiцним поважним голосом. Стихли враз, тiльки у всiх блищяли очi, променiючи одним почуванням. А Га?нка чула, як ?й поза спиною сипнуло морозом, i ?й стало так,: дивно i так страшно, як у церквi перед сповiддю. Кiлька хвилин було тихо, аж поки озвався дiд Дорош. - Дасть бог, усе буде гаразд! Може й нiчого страшного не буде,- хiба ж таки все кривди нам терпiти! Дай, боже, щоб далi легше та веселiше жилося! - От святе слово! - скрикнув Васюта.-Дай, боже, веселiше жити! I справдi всi повеселiшали за тим словом i довго iде гомонiли. Довго й Зiнько не мiг тi?? ночi заснути. Думка думку наздоганяла. Найбiльше на себе ремствував. Хiба ж не зогрiшив вiн, думаючи облишити все, покинути всю справу? А товариство його дяк не покинуло! Себе жалчiше йому зробилося, а не правди. А забув праведних людей,- вони ж i муки терпiли, ?х несвiтським катуванням мордовано, на вогню палено... Його тiльки побито, а вини вмирала, а сво?ю правдою не поступалися. Знали, що хоч самi помруть, так ?х смерть iнших до правди прихилить i таки направить людей куди треба... Де ж вона, та й правда, вiзьметься, коли кожен зрiкатиметься за не? обставати? I як це вiн чудно думав жити, нiкого не займаючи, щоб i його не займано! Хiба ж кривда чiпля?ться через те, що ?? займають? Вона сама хоче заняти чоловiка, пiд себе його пiдгорнути, забрати собi його силу. Хоч як ховайся, як обминай ??,- вона сама тебе знайде! Нi, не можна так прожити. Треба з нею змагатися, а там... а там - що бог дасть!.. VI. ЛIКИ Зiнько наче й одужував, але вельми помалу. Кашляв i казав, що болять груди. Чапав iнодi по хатi, бiльше то за стiни, то за комин держачися; вибирався на призьбу, сiдав на сонечку... посидiвши трохи, казав, що йому вже важко, i вертався на лiжко. Тяжко, помалу верталося здоров'я. Васюта ?здив раз у Чорновус, привiз ще лiкiв, та вони щось мало пособляли. Сам лiкар бiльше не за?здив. Дiдовi Дорошевi лiкар дуже не вподобався. I не через те, що був непривiтний,- от, як на дiдову думку, то всi пани такi, що нiколи по-людському, тихенько-лагiдненько слова не скажуть, а все з криком та з гуком,- то це не дивина була, що й лiкар такий. А оце дiдовi не вподобалося, що скiльки вiн уже лiчить Зiнька, а полегкостi нiяко? нема. Де ж таки! Це так як одужувати, дак без лiкiв швидше остерба?ш. Та як на дiдову думку, то всi лiкарi такi - нiякого з ?х добра нема, хоч би ?х i зовсiм не було. Нiчого вони не тямлять, тiльки людей псують. Дiд пам'ятав, як його одного разу, ще замолоду, побито... Дак тодi го?в його Гарасим Савчук - ото був превеликий знахар! Зараз до ран ранника поприкладав, а пити дав такого зiлля... ну, й за тиждень вiн здоровий був,- от що! А то го?ть, го?ть от уже третiй тиждень, а нiчого помочi нема. Це так Зiнько й до осенi не вичуня?. Ге! Якби Гарасим Савчук живий був! Дiд Дорош зараз пiшов би до його, попрохав би того зiлля, дав би Зiньковi, дак уже давно б чоловiк ходив та робив. Дак же вмер Гарасим - от лихо! А тепер таких знахарiв i не чути щось. Хто ж би тепер? Панасенко? Куди!.. Баба Мокрина? Де там ?й!.. Далеко куцому до зайця! Та й Радько... Нi, нема такого!. Хiба... От хiба глушкiвський Семенюк? Кажуть, добре зна?ться на зiллях... Та таки дiд i сам був одного разу в його,- пособилося... Може, в його й те зiлля ?, .що вiд побитого? Хiба пiти до його та попитатися? Догнав - не догнав, а побiгти можна. I все думав дiд про глушкiвського Семенюка. Слухав, як Зiнько кахика?, дивився, як вiн диба? по хатi, i бачив, що неминуче коли не до Семенюка, то ще до якого, знаючiшого, знахаря вдаритися. Прийшла недiля. Дiд сказав, що пiде до родича, а сам махнув у Глушкiвку i вернувся геть пiзно ввечерi. Другого дня викликав Га?нку з Зiньково? хати в противну i показав ?й пляшку: - Бачиш, унучко, це? - А що ж то? - Здоровля тво?му Зiньковi. -_ Як то? - Дякуй дiдовi! Бито колись i мене замолоду, да я не кволився стiльки, як Зiнько. Бо мене лiчив не лiкар нетямущий, а на всю округу знахар, Гарасим Савчук. I дiд оповiв Га?нцi широко про Гарасима Савчука. - Як дав менi зiлля, як випив я раз, та двiчi, та тричi,- стрепенувся та й пiшов. - Дак, може ж, вас не дуже побито було, дiдусю? - Зна?ш ти,- не дуже!.. Може, ще й гiрше, нiж Зiнька!.. А якби мене такий паршивий лiкар лiчив, як його, то й менi б те було. Дак я оце дививсь-дививсь на його та тодi собi й думаю: добуду я й йому такого зiлля. Та й добув! - Де ж ви його добули? - Де добув, то добув. У Семенюка. Не такий знаючий, як Гарасим, а таки тямущий чоловiк. Тiльки сказав йому, чого менi треба,-так зараз: "Знаю-каже,- знаю! Цим я багато пособляю людям". Я йому тодi про Гарасима: "Якби,- кажу,- такого зiлля, як у Гарасима!" -"Дак оце ж воно й ?! - каже.- Я,- каже - вiд Гарасима цього й навчився". Дак оце й налив пляшечку. - Зiнько не буде цього пити, дiдусю. - Хiба я твого Зiнька не знаю; такий мудрий, що й знахарям не вiрить, знаю, що не питиме, а ми зробимо, що таки вип'?. - Як же ви зробите? - А так: ото Васюта як новi лiки вiд лiкаря принесе, дак ти йому ?х не давай, а цих чарочку всип та й скажи, що це вiд лiкаря, то вiн i вип'?. - Ой, боюсь, дiдусю!.. Якби шкоди не було! - Яка там шкода буде? Нiякогiсiнько?! Казав Семенюк: зразу одужувати почне. От сама побачиш! Як видужа? Зiнько та розкажемо йому, то ще й дякуватиме нам. I дiд усе впевняв Га?нку, а вона все не згоджувалася. Якби це вона хвора була, то зараз би хильнула,та й край,- i не думала б! А Зiнько... Вiн же ?й завсiгди казав, що знахарськi лiки дурниця; як же ?х йому давати? Але тодi й iншi думки поняли ?й голову. Добре ж, як воно й без того пособиться, а як же нi? Лiкаревi лiки не дуже пособляють... не самому Зiньковi, а й так, як хто лiчиться в лiкаря, то мало помочi... Зiнько говорить, нiби це через те, що лiкарi неприхильнi до людей, то й роблять так, аби швидше, а якби схотiли, то могли б дуже добре помагати. Ну, дак коли ж не хочуть! Однак нiчого й не буде. А вже як знахар, то пособить, а надто цi лiки: про ?х уже й дiдусь зна?, що помагають,- на собi досвiдчився. I мати кажуть. Звiсно, Зiнько ?х не схотiв би... ну, а як йому не полегша? та вiн умре, то тодi як же? Чи не винна ж вона буде сама, не давши йому зiлля, що здоровля б йому вернуло? I вона боязко, турботно придивлялася до Зiнька - як йому: чи легша?? чи видужу?? А вiн усе кволився, все нидiв. Минав день, другий, третiй - йому не легшало. Четвертий день був дуже сонячний, веселий. I Зiнько побадьорiшав: сам, не держачись навiть, почапав по хатi i вийшов на призьбу. Га?нка й собi сiла бiля його. Сонце весело смiялося з неба золотим смiхом. Бiленькi хмарки пливли по блакитному морю, купаючися в теплому свiтлi. Деякi дерева, заспавшися за довгу зиму, ще чорнiли проти неба голим гiллям, але верба вже розбуркалася i скрiзь простягала до сонця блiдо-зелене листячко. По горбочках та по шпиликах густа трава й собi пiднiмала маленькi головки вгору. Горобцi на хатi й по тинах цвiрiнькали так весело й моторно, мов хотiли сказати, що й вони знають, коли весна. З високого двору Сивашевого видко було пiвсела. По городах скрiзь метушилася, порплилася жiнота, вулицями ?хали люди з боронами й мiшками зерна на возах. Зiнько дивився на все те, i йому дедалi все ставало сумнiше й сумнiше. - Боже! Все ожива?, все робить, тiльки я, мов камiнь, лежу, ворухнутися не здолiю! - промовив вiн гiрко. -- Не журись, Зiнечку i..- розважала Га?нка.- От скоро-скоро й ти все робитимеш - i дома, й на полi... от побачиш!.. Вона його розважала, а в само? щемiло серце, а сама думала: чи правду ж вона каже? - Дерева вже розпукуються,- казав Зiнько, дивлячись на свiй садок,- а я ж цi?? весни нi одного деревця не посаджу! - Восени посадиш чи на ту весну,- не журись! Такий сад, Зiнечку, посадимо, що як гай буде!.. А ти в йому як сокiл будеш лiтати. - Атож, лiтатиму! - промовив гiрко Зiнько, дивлячися, як, поблискуючи крилами проти сонця, линули кудись у повiтрi пташки - легенькi та вiльнi. I вiн додав думкою: "От так жити б хотiлося, так вiльно, легко!.. Полинути б, кинутися до дiла!" Вiн поворухнувся,груди заболiли дужче. Безмiрна журба, туга за втраченою силою обняла його... - Га?нко! Поможи менi в хату... не хочу я тут... Вона пособила йому встати, ввiйти в хату, дiйти до лiжка. Вiн лiг i заплющив очi. Чорнi круги попiд ними визначилися ще виразнiше; обличчя робилося таке блiде, мов уся кров його покинула. Спершу дихав важко, потiм заспоко?вся, дихання ставало все рiвнiше, тихше... ледве чути... I Га?нцi здалось, що вона вже його зовсiм не чу?, що вже смерть визира? з того блiдого обличчя... що Зiнько вже зовсiм як мрець. Кинулась до його, вхопила за руку: - Зiньку! Вiн iздригнувся, розплющив очi. - Що тобi, серце? - Нiчого, нiчого... Це я так... Я тебе збудила... Спи, серденько! - Нi, я не спатиму... Але знов заплющив очi i знов лежав, як мрець. "Нi, не пособить лiкареве го?ння! - думала Га?нка.Треба послухатися дiда, бо вже.. страшно, страшно й здумати!.." I вона зважилася... Того ж вечора Васюта привiз iз Чорновуса лiки. Вона не внесла ?х до Зiнька в хату, замiсто ?х поставила туди дiдову пляшку... Одначе не зважувалася довго. Радiла, що Зiнько заснув звечора i не треба було йому давати лiки. Але як прокинувся i сказав дати, то мусила. В не? так трусилися руки, як вона наливала зiлля, що пляшка цокотiла об велику чарку. Налила i дуже довго затикала пляшку, аж Зiнько попитав: - Що це ти там робиш, що не да?ш? Тодi вона пiднесла йому чарку, вiн пiдвiвся, взяв i випив одразу. А ?? вхопив холодний страх, i не помiчала, що вiн одда? ?й порожню чарку. Врештi взяла. Вiн лiг знову, заплющив очi й затих. Лежав тихо. ?й потеплiшало,- вона починала заспокоюватися. Одначе не лягала спати й не гасила, а сидiла на ослонi бiля його. Вiн, зда?ться, спав. Враз вiн розплющив очi, пiдвiвся, вхопився рукою за горло: - Ой!.. Дихати!.. Давить!.. Га?нка кинулась до його: - Зiнечку! Де давить? Що?.. - Горло... в грудях пече... Дай води!.. Вона подала йому кухоль з водою. Вiн випив трохи i впав на подушку. Вона стояла над ?м i дивилася на його широко розплющеними очима. Вiн лежав тихо кiлька часу, а тодi знов ухопився за груди: - Води!.. I вiдразу його скорчило всього так, що вiн ледве не впав з лiжка. Га?нка вхопила його. - Дiду!.. Мамо!.. Рятуйте!..- крикнула несамовито. Крик був такий страшний, що й дiд i мати попрокидалися i вскочили в хату: - Що це? - Зiнько... Вони глянули. Зiнько лежав у не? на руках, i на блiдих губах червонiла в його кров. - Зiньку! Сину! Що тобi? - питалася перелякана мати. - Води!.. Йому подали води,вiн пив жадiбно. Тодi впав знесилений на подушки. Та не багато перепочив. Новi корчi вхопили його, i вiн забився в матерi на руках, i знову зачервонiла на губах кров. Дiд кинувся до його з водою. Почав затихати, припав устами до кухля. - Ой боже, що ж я наробила! - скрикнула Га?нка несамовито i впала навколiшки перед лiжком.- Ой, що ж я, проклята, наробила,- я ж тебе, Зiнечку, стру?ла!.. Його очi розплющилися, глянули на не? дивним поглядом. - Що ти сказала? - ледве вимовив. - Це ж я тобi не лiкiв дала, а знахаревого зiлля! - Ти... знахаревого... А я ж казав...- простогнав хворий. - Я ж думала, що воно пособить... я ж не знала, що таке лихо... я ж... - Дiду! - промовив Зiнько.- Або самi... або бiжiть до Васюти,- хай до лiкаря... зараз... Переляканий дiд кинувся, нi слова не кажучи, з хати. Зiнько лежав, заплющивши очi, i тяжко дихав. Га?нка все стояла навколiшках бiля лiжка, притиснувши руки до грудей, i дивилась нерухомим поглядом на Зiнька. Вiн мовчав довго. Врештi промовив: - Мамо... нехай... вона пiде... Ви самi зостаньтесь зо мною... Га?нка встала i вийшла з хати. Вийшла в сiни, повернула в хижку i забилася там у найдальший куток. Сiла долi i сидiла так у темрявi, обхопивши голову руками, прихиливши ?? до стiни. Чула, що вмира?. Вмира?, бо вiн умирав i прогнав ?? вiд себе. Знала, що заробила це. Вороги вбивали - не вбили, а вона вбила, вона сво?ю зрадною рукою подала йому смерть. Знала, що нема й кари на таке лиходiйство. Душогубовi-розбiйниковi ? кара, а ?й нема, бо нiхто такого не зробив, як_ вона. Знала, що ?й уже нема нiчого на свiтi, сама темрява. I вмирала в темрявi. Не могла ворухнутися, не могла скрикнути, у не? не було вже сили, ?? тiло вже не жило, тiльки душа жива болiла так... О, як без мiри, без краю!.. Ця нiч, ця темрява - вона гнiтила ?й душу, роздавлювала, знищувала, а душа все почувала, все болiла. А там Зiнько вмира?. I вона не смi? туди пiти. Боже, боже! Нащо ця душа невмируща? Хай би вона вмерла!.. Тiльки б не цi муки, не це мордування!.. Хоч би кричати здужала!.. Нема голосу... Дiд вернувся вiд Васюти з поганою звiсткою: саме як Васюта ще вдень був в Чорновусi, лiкар побiг поштою на станцiю, на машину: на три днi ?хав у губернiю, в город! Помочi не було. Зiнько вислухав це мовчки. А дiд, стоячи над ?м, казав: - Зiiiьку! С'?ну! Прости мене!.. Це я тебе занапастив'.. Це я добув зiлля в знахаря i Га?нцi звелiв... Говорив, хлипаючи, i весь трусився. - I ви, дiду,тiльки промовив Зiнько, та й не сказав бiльше нiчого. Усю нiч мати з дiдом були коло хворого. Раз у раз його корчило, пекла згага, i вiн пив, силкуючись ?? залити. Перед свiтим сказав: - Ноги обважнiли... Мати торкнулася до нiг.- нони були холоднi. Вiн зрозумiв це з ?? погляду. Холоднi, мамо? Це вже смерть iде. - Синочку мiй! Не кажи так! - простогнала бесщасна мати._ - А що ж, мамо. коли воно правда. Я сьогоднi вмру. В хатi настала тиша. Темряве свiтло осявало блiде обличчя хворого i двi прибинi горем постатi коло його лiжка: мати сидiла, дiд Дориiл стояв похилившися. Враз вiн схилився до землi i вдарив перед лiжком поклона: - Сину! Зiньку!.. Прости мене!.. - Бог простить, дiдусю! Я на вас не гнiваюся... Тiльки не кажiть про це нiкому, нiкому!.. I Га?нцi звелiть, щоб не казала... Дiд, хлипаючи, встав. - Сину,- промовила мати.- Покличу батюшку- може через те бог полегкiсть пошле. Хворий помовчав, тодi сказав тихо: - Добре... А ви, дiдусю, пiдiть покличте мо?х товаришiв, усiх... А до мене хай Га?нка тим часом увiйде. Мати й дiд вийшли з хати, а трохи згодом туди ввiйшла Га?нка. Тихо спинилася бiля порога, - Га?нко!.. Iди!.. Сядь отут... бiля мене... Вона пiдiйшла покiрно i сiла на лiжковi. ': -_ Дружинонько моя, поцiлуй мене! - попрохав хворий. Вона зiрвалася, впала навколiшки, обхопила йому ноги i почала цiлувати ?х мовчки. - Встань, Га?нко!.. Вона не вставала, а уста шеiютiли, припадаючи до нiг: - Нiженьки мо?... слiдочки вашi цiлувала б, якби ви ходили!.. Не ходите!.. Вбила!.. Отру?ла!.. - Сядь тут бiля мене!.. Поцiлуй в уста!.. Нахилилася до його, цiлувала в уста, в очi, в руки. - Не ти мене, дружинонько моя вiрна, стру?ла... Ти менi здоров'я хотiла, моя добра... Любив тебе на цьому свiтi i на тому любитиму... Як я тебе покину? Така маленька... така полохлива... Та тебе люди заклюють... Як я тебе покину?.. Вiн плакав. Узяв ?? руки в сво?, притулив ?х до грудей та й затих, знеможений. Вона сидiла не смiючи ворухнутися. Вiдпочивши, озвався знову: - Живи з матiр'ю, з дiдом, не ходи до батька: там тебе занапастять... Нiкому не кажи про знахареве зiлля. Чу?ш? Я тобi велю. I дiдовi, й матерi звелiв... I сама забудь по це... Не думай!.. Менi однак умирати було,довго не прожив би... Байдуже, коли трохи швидше... Тiльки тебе жалко покидати... Iще жалко: не зробив... Ох!:. Знову затих. У не? душа кричала вiд несвiтського болю, але нi одне слово не проходило крiзь уста. У сiнях затупотiло. Це прийшов батюшка... Вiдбули його. Уже розвиднилося зовсiм, як круг Зiнькового лiжка постали товаришi. - Пiдведiть мене! - промовив хворий. Пiдвели, заложили за спину подушки. Вiн сiв. - Уже груди нiмiють... Час прийшов умирати... Як сидiв у тюрмi, заприсягся не покидати цього дiла - за правду стояти... Не судив менi бог справдити мою присягу... Короткий мiй вiк... Нехай моя присяга буде вашою! - Буде!.. Буде, братику наш, товаришу наш вiрний!.. - Спасибi!.. Добувайтеся правди!.. Тяжко без свiту!.. Де вiн?.. Де вiн?..- питав хворий, уже блудячи словами.- Коли б хто показав! Затих на мить, опритомнiв. - Мати стара зоста?ться в мене, дружина молода - з дiдом нехай вони в цiй хатi живуть... А ви ?х догляньте, братики!.. - Доглянемо!.. Не турбуйсь тим!.. - Хай вам бог заплатить!.. Мамо! Спасибi тим рученькам, що мене носили-годували... Тим нiженькам, що за мною ходили!.. Прощайте, мамо!.. Ридаючи, припадала до його мати. - Га?нко! Дружино моя вiрна, серденько мо? дорогесеньке, раю мiй любий!.. Прощавай!.. Вона мовчки до нього припадала, не можучи вимовити слова. Тодi прощався з дiдом, з товаришами i кожному казав останн? привiтання. А вони питали: - Кажи, брате,- може, ще що звелиш? - Нiчого не звелю,тiльки не забудьте мого заповiту!.. - Не забудемо!.. Глянув по хатi. - Одчинiть вiкно!.. Вiдчинили. - Хоч би сонце зiйшло... Як темно!.. Сонце ще не сходило. - Га?нко!.. Кинулася до його,вiн прихилив ?? голову собi на груди... - Ще не зiйшло сонце? - Скоро зiйде,- вiдказав Карпо. Стих на хвилину, тодi ворухнув устами: - Прощав... Зiтхнув тихо, не доказавши слова, голова йому похилилася вниз... Рука впала з Га?нчино? ши?... У Чернiговi, 1901