Борис Грiнченко. Серед темно? ночi ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Частина першa. ЧУЖЕНИЦЯ У хатi в Пилипа Сиваша за столом сидiла бесiда: брат Охрiм iз жiнкою, сват Манойло з свахою Килиною, кумТерешко Тонконоженко, сусiда Струк iз сво?ю сердитою Стручихою, дядько - старий Корнiй Грабенко та своя сiм'я. Не того Пилип бесiду завiв до себе, що сьогоднi недiля, а того, що вернувся додому з солдата середульший син його Роман. Дочок у Сивашiв не було, але тро? синiв, як соколiв: найстарший. Денце, уже давно жонатий, добрий хазя?н,- удався в батька; середульший - отож Роман; а найменший - Зiнько. Роман знав, що йому йти в солдати, i не схотiв женитися, щоб жiнки само? дома не кидати, сказав, що як вернеться, тодi; Зiньковi ж давно треба було одружитися, бо i в солдати йому не припадало йти, та й жеребок вiн уже брав, дак що ж, коли не хоче? Нема,- каже,- йому пари. Батько сердився: десь у сво?х книжках начитав, мабуть, такого. Мати хоч i гнiвалась, що нема ?й помочi, та не дуже, бо працьовита й тиха Денисова Домаха - он та бiлява молодиця, що тепер пора?ться бiля печi,- годила свекрусi. А так докорити Зiньковi нiчим не можна було: i тихий, i працьовитий парубок, i непитущий... не такий запальний хазя?н, як Денис, але ж таки хазяйновитий. Та найдужче мати любила оцього Романа: таке воно змалечку було моторне та цiкаве i з себе гарне,то вже було мазунчиком у матерi. А далi на службу пiшов, на чужинi поневiрявся,- хiба ж i не жалко? I стара Параска, забуваючи, щй ?й треба взяти з припiчка та й поставити на стiл миску з варениками, спинялася бiля печi, дивилась закоханими материними очима на сина i думала: "Боже, яке ж гарне! Брови як на шнурочку, вус чорненький, ще й угору трохи закручений. Панич, та й годi!" I батьки радiв, що син вернувся. Сам вiн прожив уже пiвсотнi й шiсть лiт, але сивина ледве починала проблискувати в нього у темному волосi, а оцi _три _сини - такi косарi, що й трава перед ними горить. Хазяйство в нього добре було, а тепер ще покраща?. За такими синами й забагатiти можна. Пилип уже трохи випив i тепер, частуючи гостей, радiсний та добрий, розказував: - Випийте, люде добрi, за здоровля мо?х синiв!.. Вони в мене - як золото!.. Хоч старших бог забрав, дак же сими щедро надiлив, спасибi ?м!.. - Що правда, то правда, сусiде,- дай, боже, щоб усе було гоже! - тво? сини такi, що в кожного батька серце росло б, на ?х дивлячись,- так проказував довгий i сухий Струк, беручи в Пилипа чарку. Iншi гостi, потакуючи, кивали головами, а сини сидiли гордi тi?ю хвалою. Старший - уже поважний, з бородою, здоровий, як робочий вiл; менший - ще молодий парубок з невеличкими чорними вусами й задуманими ясними очима; тi очi дуже нагадували батьковi, тiльки що в батька вони вже пригасли за довгi лiта клопоту й працi, а в сина сяли цiлим ся?вом молодого вогню. Але найбiльше дивилися люди на Романа. Вiн сидiв на покутi пишний, у пiджаку, обстрижений i розчесаний набiк по-городянському; повне обличчя було бiле, а гарний вус аж блищав на ньому. Тепер цей чепурний вид почервонiв, бо парубок випив не одну чарку горiлки; та вiн мiг пити побагато i ще не був п'яний, а так - тiльки починав хмiль голову розбирати, i Роман дедалi ставав усе веселiший та хвалькiший на язик. - Чого ж це ти, небоже,- питав його дядько Охрiм,- не зараз додому вернувся, як службу вiдбув? Адже замалим не год iще прогаявсь. - Тако? д?ло случилось,- одказував Роман.- Как вишол я з служби, зараз должность мине предложили, очинь даже хорошую: триста рубл?й жалування. - О, це добра служба,- триста рублiв! - озвався свят Манойло.- А яка ж то служба?' - А така - швейцаром при палатi. Ну, я там почал служить, а потом затосковался по свому роду. Нивжлi - думаю - яв свойой родин? не могу приличной для себе должности получить? Бросив усьо i прийшов. - I добре зробив, синку,- сказала мати,- бо й нас iзвеселив. - Тепер тiльки одружиш, свате, дiтей та й забувай горе! - сказав до Пилипа Манойло. - Та я з дорогою душею,- всмiхнувся Пилип,- аби сини! - Пождiть, батюшка, будемо й жениться; вот толь-ки должность получим,одказав Роман. --Образований чоловiк може завсегда собi должность получить,- озвався Денисiв кум Терешко. Вiн колись, ще за панського права, був бiля панiв у дворi, то iнодi й сам любив закидати "по-образованому". Йому дуже подобалось, як говорить Роман, i самому хотiлося докинути слiвце, щоб знати було, що й вiн не абихто. Батько й iншi гостi думали: "Ач, як набрався Роман, науки! Так i рiже по-панському!" ?м здавалося, що Роман дуже добре потрапля? на панську мову. Тiльки сивому мовчазному Корнi?вi Грабенковi та Зi-ньковi не подобалось, що солдат лама? язика. А Пилип iз Пилипихою все припрохували та частували. Обличчя в гостей почервонiли й спiтнiли, язики починали чiплятися за зуби, хоч голоси дедалi ставали все гучнiшi та гучнiшi. Тiльки Зiнько був зовсiм тверезий, бо вiн не вживав горiлки; та Роман бадьорився. Але й йому вже так ударило в голову, що аж млосно стало, i вiн пiшов з хати на прохолоду. Зiнько й собi вийшов мовби за ним, а просто того, що не любив дивитися на п'яних. Обидва вийшли в двiр. Була недiля, i на вулицi вешталось чимало народу. Iшли парубки в святкових чумарках i добрих поясах, смiялися й погукували на дiвчат, а тi, хихикаючи й щебечучи, проходили вулицею, маючи ясноколiрними стрiчками. Попiд хатами, на призьбах та на колодах скрiзь сидiли баби, лузаючи насiння, часом i чоловiки з люльками в зубах i розмовляли про всякi новини та про хазяйськi й хатнi справи. I пiд Сивашевим двором лежали колоди,добрий хазя?н, Пилип давно вже стягав деревню на нову хату синовi,- i чути було звiдтiля гомiн. Через низенький тин. цiкаво зазирало на нового солдата кiлька дитячих i дiвочих, бiлих i заквiтчаних по-святному голiв. А в дворi у сусiда Струка стояло бiля тину i дивилося дво? дiвчат: Струкова дочка з його наймичкою Левантином. - А, дiвчата! - гукнув Роман.- Нада й ?м празник устро?ть. Брат Зiновiй! Получай рубля i бiгай у лавочку! На всього рубля купуй канхветов, пряников, орехов - для наслажденiя девушкам. А ти, мальчик,- кивнув вiн на хлопця, що зазирав через тин,- получиш п'ятак: катай до музики Матвея, пущай iде сюда. Пущай дiвчата знають, когда вернувся со служби Роман Пилипович Сивашов! Хлопець метнувся по музику, а Зiнько якось нехотя пiшов до крамницi. - Дiвчатка! Хад?ть сюда, веселиться будем! - закликав Роман. Дiвчата соромились увiходити, хоча Струкова дочка вже вибiгла з свого двору на вулицю, витягши за собою й Левантину. Роман вийшов з двору. Мiж дiвчатами було кiлька й парубкiв. Роман покликав i ?х: - Хад?ть, щоб дiвчатам веселей було! Парубки не хотiли йти без дiвчат, а дiвчата соромились без парубкiв. Врештi бiлява Химка, жвава й моторна, схопила подругу за рукав i потягла до Сивашiв у двiр: - Коли йти, так уже ходiм! Що там ще трихи-мнихи мняти! За нею посунули й iншi дiвчата й парубки. Незабаром прийшли музики - двi скрипки й бубон. Зiнько принiс ласощi. Романовi хотiлося сьогоднi показати себе. Метнувсь у хату, винiс пляшку горiлки, почастував музик, хотiв частувати й дiвчат. Вони пишались, одвертались i казали: - Оце ж таки! Хiба ж таки ми ?? п'?мо? Таку гiрку! I не схотiли пити. На складках деякi таки ласувалися на чарку, але тут було сором. - Не хочуть горкого, дамо ?м сладкого! - гукнув Роман, беручи цукерки, пряники та горiхи..Получайте, дiвчата! Дiвчата й досi соромились, i нi одна не хотiла брати перша. - Ех, ви! Какi? несм?лi! - посмiявся Роман. Побачивши бiля себе Левантину, вiн силомiць упхнув ?й у руки торбинку з ласощами й промовив: - Роздавай подругам! Делiкатне довгеньке Левантинине обличчя вiдразу взялося полум'ям. Вона держала в руках ласощi i не знала, як би ?х збутися. А Роман стояв перед нею, смiючися: до не? з-пiд вусiв, блискаючи на не? смiлими очима. Левантина спустила сво? темнi очi, довгi вi? виразно зачорнiли на рожевому личку. Роман зареготався й одiйшов, а Левантинi зробилося ще дужче нiяково._ Дiвчата почала штовхати ??, шепочучи: - Ну, чого сто?ш? Роздавай. Та вона мов не чула того i все стояла нерухома, а дiвчата смiялися. - Оця ще!.. Моня?ться! - скрикнула Химка i вхопила в не? з рук ласощi.- Ось я, дiвчата, роздам! I почала роздавати. Кожнiй хотiлося взяти бiльше, але всi брали потроху, бо соромлялись. Тим часом озвалася скрипка, вдарив бубон. Танцюриста Химка кинула й ласощi: - Отже не видержу!.. Ой, танцювати хочу! Парубки вже тим часом випили з Романом по чарцi. З-межи них зараз iзнайшовся один до пари Химцi. - Ех, гуляй душа! - скрикнув вiн i вдарив ногами об землю. Химка танцювала гарно и легенько, парубок силкувався не податися перед нею. Молодiж оточила ?х колом. _Дедалi пара танцювала все палкiше й палкiше, запалюючи до танцю й iнших. Незабаром з натовпу вирвалася й друга пара. Перший парубок, натомлений, скоро кинув танень, але Химка не вгавала, Вона крутнулася, аж стрiчки високо замаяли в повiтрi, вхопила Романа й потягла його в швидкому танцi, смiючись й моргаючи на нього веселив .очима. Але Роман,проходячи проз Левантину, що стояла не танцуючи, вхопив ?? та й закрутив у тому нанцюристому крутенi. Збентежена з тако? несподiванки, дiвчина спершу нiяк не могла потрапити в лад, але згодом якось утрапила, i самi ноги, слухаючись музики, робили що треба. А ?й чогось було так сором, i вона ие глядiла нi на кого i вce думала про те, що Роман танцю? перед нею i дивиться на не? сво?ми смiлими, аж незвичайними очима, i не могла звести на його погляду. ?й ставало все бiльше та бiльше нiяково, здавалося, що всi ?? саму тiльки й пильнують, дивуючися, що вона так довго танцю? з Романом. Вона вихопилася з танцю и покрилася в гуртi. Не зосталася й з дiвчатьми, а зараз же нишком подалася через перелаз у двiр до свого хазя?на. А музики тяли тим часом з усi?? сили, парубки й дiвчата танцювади, аж подвiр'я гуло, ясноколiрнi стрiчки маяли в повiтрi, брязкало намисто на задиханих грудях, а з заквiтчаних голiв падали на землю Квiтки, i дiвчата й парубки топтали ?х ногами. Почувши музики й танцi, вся бесiда давно вже вийшла з хати подивиться на молодiж. Старий Сиваш забурчав епершу, що не слiд було вулицi робити в дворi, але мати оступилася за Романа: - I-i, старий! Мовчи вже! Тiльки сьогоднi дитина прийшла, повеселиться схотiлося, а ти вже й гнiва?шся! Може, вiн собi тут пару знаходе. Давай краще сядемо на призьбi та подивимось, як молодi веселяться, то, може, й ми помолодша?мо. Пилип тiльки рукою махнув. Старi гостi подивилися на молодiж i почали прощатися, бо вже вечорiло. Молодiж iще трохи потанцювала та й подалася з Двору на вигiн - кiнчати там свято. Дома матiрки й батьки сварилися, що вже вечiр, а дочки й сини не йдуть корiв до?ти та товар напувати. Але тим було не до того: Роман послав ще по горiлку, попочастував сього разу й дiвчат, i довго чути було на вигонi музику й спiви, танцi й голосний молодий смiх. Але Зiнька там не було. Побачивши, як Левантина втекла з танцiв, i знаючи, що в не? в дворi нiкого нема?, вiн пiшов до себе на тiк, з току перескочив у свiй садок, а з свого садка в Струкiв,- чи не побачить там дiвчину. Мати напада?ться на його, що вiн досi не одружився. А коли ж вiн i справдi собi пари не може знайти? ? й гарнi дiвчата, i роботящi... навiть ? й багатi... та все йому не пiд мислi. Йому треба таку жiнку, щоб вiн про все з нею мiг говорити, щоб усю свою душу мiг ?й одкривати... А то вiн тут так живе, що нi з ким i поговорити по щиростi. Щоправда, про хазяйство i про все таке можна i з батьком, i з матiр'ю, i з братом розмовляти, так цього йому мало. Йому хочеться все знати, все розiбрати: як воно, i через вiщо, i нащо робиться. Колись заманулося йому вивчитися читати. Так схотiлося, що не мав упокою, аж поки вивчився. Школи в ?х тодi ще не було, дак вiн оддав дяковi рублiв iз десять, мабуть, аж поки той навчив його. Тепер Зiнько читав, та тiльки якось не дуже розбира тi? книжки. А хотiлось би йому розiбрати i знати багато... про все... От хоч би й про те - чого так люди живуть? Тут тобi такий убогий, що нiчого ?сти, а там такий багач, що грошi мiркою мiря?. Один кривавим потом умива?ться, та робить, та дба?, а другий, ледащо, лiну?ться... або ще п'?... а то й красти пiде... Невже не можна кращого порядку завести? Мабуть, про це в книжках пишуть, та тiльки вiн не зна? тих книжок. Де ж таки, щоб вони в таке мале село та подоходили? Тут про ?х нiхто й не чув. Хотiв Зiнько про це кого розпитатися, дак кого ж? Дяк саме божественне зна?; писар - самi волоснi дiла; крамар усе на щотах кида? та запису? грошi... до батюшки Зiнько не посмi? пiти, а до вчителя ходив, дак i вчитель же... хоч по книгах зна? i всяку науку, а як Зiнько попитався його про сво?- як би кращий порядок завести,- то вiн тiльки рукою махнув. "Це,- каже,- не тво?? голови дiло. За порядком начальство догляда?. А ти коли хочеш добре жити-роби, не пияч,-от i все!" Це Зiнько й сам зна?, та тiльки що цього мало... Де ж це Левантина? Чи не в хатi заховалась? А вiн хотiв би погомонiти з нею. Тиха, роботяща, добра дiвчина... I з себе гарна... Якби йому таку жiнку, та тiльки щоб не таку вже... просту... Колись вiн заговорив з нею про дощ, що вiн бува? з пари, а вона тiльки засмiялася та й утекла... Як же вiн розмовлятиме з нею про те, що йому душу займа?? А втiм... вона ще молода... сиротою по наймах iзросла, нiяко? науки ?й нiхто не давав. Ще й дивно, що вона такою доброю дiвчиною зросла!.. А якби Зiнько з нею одружився, то, може б, ?? й читати можна навчити... i до сво?х думок прихилити... Так думав Зiнько про Левантину i почав придивлятися до не?, зачiпав ?? розмовами. Дiвчина червонiла, але розмовляла з ним залюбки. Та Зiнько був дуже несмiливий з дiвчатами i все боявся зайняти Левантину так, як парубки займають тих дiвчат, що люблять. Тепер йому дуже схотiлося погомонiти з нею... От, щоб хоч забути ту п'яну бесiду!.. Не любить того Зiнько... Але дiвчини нема нiде - нi в садку, нi в дворi. Може, куди пiшла... Зiнько перескочив назад через тин у свiй садок. Незабаром мати загукала його. Упоравшись по хазяйству, Зiнько пiшов спати в садок,- берiг садовину. Та же тiльки заснути не мiг: все тi? думи його не покидали. Роман... вiн чудний якийсь... не подобалося Зiньковi, що вiн так велича?ться i язик лама?... А про те, мабуть, вiн багато бачив, багато зна?. Бо й справдi - по великих городах бував, письма в солдатах навчився. Мабуть, вiн зможе розказати Зiньковi про таке, чого Зiнько сам не здолi? розiбрати. Треба з ним поговорити... Не сьогоднi, бо сьогоднi, мабуть, вiн iще не скоро з вулицi вернеться, а колись... Небо давно вже сяло над землею сво?ми зоряними шатами, а Зiнько все не спав. Дума за думою снувалася в головi, iшли одна по однiй, як хвиля за хвилею... По хатах давно вже сплять, затихли вже й дiвчата, й парубки на вулицi... i дерева дрiмали, схилившись над ним, i дрiмала зелена трава i ввi снi лоскотала йому обличчя, як вiн доторкався до не?, ворушачись... А високе й глибоке-глибоке небо жахтiло й тремтiло живим свiтом, i зорi здавалися великими й розумними очима блискучими... Вони дивляться так ясно, мов хочуть зазирнути Зiньковi в душу, подивитися, що там е. Дивляться такими великими-великими очима... Як у Левантини... тодi, як вона спiва? сумно? пiснi... Вона дивиться й спiва?... i любо, любо ста?... i хиляться вiти... i всмiхаються зорi... I Зiнько заснув пiд Левантинин спiв, не знаючи, що Левантина справдi вийшла в свiй садок i спiвала, приваблена ся?вом безкрайого неба, напо?на солодкими пахощами чарiвно? ночi - тихо?, як сон маленько? дитини, ласкаво?, як погляд матерi... II Другого дня Роман устав пiзно. У його болiла голова, бо вчора таки добре випив. Вiн почав згадувати минулий день, лежачи на соломi в стодолi, i гнiвався сам на себе, що "завiв кумпанiю" з парубками й з дiвчатами. З дiвчатами воно ще нiчого, до дiвчат Роман охочий, а от на вулицю не треба було з ?ми ходити. Йому не годиться запанiбрата з ?ми бути, а вiн учора, хильнувши, це й забув. Ну, да це ще не бiда, вiн зараз покаже, що вiн не те, що вони, а бери вище. Роман устав i пiшов у хату. Батько з Денисом та з Зiньком уже поснiдали й по?хали на поле - останнi копи забирати. Мати метушилась бiля печi. - Виспався, синку? - ласкаво озвалася вона.- Сiдай же та будеш снiдати. - А от умиюся. Умився, розчесався i сiв за стiл. Мати подала галушки з салом. Роман ще нiчого не робив, то й не виголодався, а галушки були з простого гречаного борошна i здались йому несмачнi. Iз'?в галушку, двi та й положив ложку. - А що ж це ти, синку, вже й не хочеш? - здивувалася мати. - Штось ?сти не хочеться,- одказав Роман i встав iз-за стола.- Треба пойтiть проведать старих знакомих,- додав. - Пiди, синку, пiди одвiдай! Роман надiв пiджака й картуза з бiлим верхом, тодi глянув на чоботи: - Ех, вакси просють!.. Ну, нехай другим разом! - I пiшов з хати. Вийшовши Роман з двору, спинився, не знаючи, куди йти. У нього були колись товаришi парубки,тепер уже всi жонатi хазя?ни,- та йому не хотiлося до ?х iти: що там од ?х вiн цiкавого почу?? Хiба пiти, щоб побачили, який вiн тепер став? Дак же нiкого дома нема - всi на роботi. Ну, та вже вийшов з двору, то пройдеться селом, а там, може, й надума?, куди пiти. I вiн подався вулицею. Iшов помалу, мов туди-сюди роззираючись на село, а справдi дивився, чи хто його бачить, чи нi. Та всi люди по?хали на поле, тiльки деякi баби поралися по хатах. На вулицi бiгали самi дiти. Один маленький хлопець, побачивши Романiв пiджак i чоботи з блискучими рiвними халявами, гукнув через вулицю до трохи старшенько? дiвчинки: - Дивись! Дивись! Пан iде. Роман усмiхнувся,- йому це сподобалося. Але дiвчинка глянула на його i вiдказала сво?му товаришевi: - Дурний! Co ти казес? То не пан, а салдат Сива-сенко, менi мати казали. "Еч, чортова патяка! - подумав Роман.- Слова не вмi? сказати, а ще й пащеку?". Вiн сердито глянув на дiвчинку, крикнув: "Ну, ти тут!" - i пiшов далi, а та, перелякана, спершу мовчала, аж поки Роман одiйшов геть-геть, а тодi, подбiгши до хлопця, сказала: - Людоцки, який страсний!.. А "страшний" iшов далi. Йому по дорозi була крамничка, а бiля не? стояло дво?-тро? чоловiкiв i жiнка. Роман знав, що треба поздоровкатися, проз ?х проходячи, але подумав собi: "От iще чортзна-кому куражку скидать!" - i поминув людей так, мовби ?х i не помiтив. - Що це воно пiшло? - спитав один дядько. - Та це Сивашiв солдат. - Чи ба, яке пишне: iде i не здоровка?ться.- I дядьки з жiнкою почали промiж себе судити Романа, що незвичайний; але вiй того не чув, а чимчикував далi i звернув на другу вулицю. Там побачив серед солом'яних покрiвель залiзний дах на невеличкому будииковi. Вгорi над дверима прибито було дошку з написом^ "Народное училище". "А зайду до вчителя!" -подумав Роман, хоч зовсiм учителя не знав. Увiйшов у чималi сiни з кiлочками й гвiздками по стiнах задля школярсько? одежi. Став, не знаючи, в якi дверi йти, бо перед ?м було ?х дво?. Однi буля трохи вiдхиленi, i крiзь них чути було розмову. Сердитий голос, говорячи "по-панському", кричав: - Почему ты мне сапог не почистил? - Двiр чистив,одповiдав другий, мужицький старечий голос.- Хiба я вам лакей? Я - сторож. - Нанялся сторожем - должен быть учителю лакеем. Каждый день сапоги чисть! - Та що це таке справдi? Я громадi пожалiюсь. - Плевать мне на твою громаду! Иди сейчас до Сучка и купи мне две колоды карт! 3 дверей вийшов, бурчачи собi щось, сивий сторож. - Чи дома вчитель? - спитав Роман. - А он! - показав сторож на дверi i пiшов з школи. - Кто там? - почувся з-за дверей голос.- Верно, опять кто-нибудь притырил мальчика! Ну й идиоты! Хоть не говори им, что еще рано! Дверi вiдчинились вiд штурханця ногою, i на порозi став молодий хлопець з закрученими вгору вусиками, без пiджака й жилета, в самiй сорочцi, позакладавши руки в кишенi в штани. - Тебе чего? - спитав вiн, але, побачивши на Романi не мужицьку одежу, повернув iнакше: - Вам чего нужно? - Мо? поштенi?! - сказав Роман, простягуючи руку.- Сивашов. Учитель дав йому й свою руку i покликав у хату. В невеличкiй свiтличцi, з лiжком, столом i кiлькома стiльцями, був нелад, порозкидувана одежа, недокурки з цигарок, на стiнi гiтара й рушниця, на столi стояв недопитий чай i пляшечка з написом: "Ром"; пiд столом спала собака. Учитель попрохав гостя сiдати i надiв пiджак. Роман сiв, закинув ногу за ногу, витяг коробочку з цигарками, вiдчинив i простяг до вчителя: - Не вгодно ли,- хорошо? разлiченiе. Учитель узяв цигарку, i вони закурили. Роман, ламаючи свою мову ще дужче перед "образованим чоловiком", почав виясняти, чого вiн прийшов. Вернувся з города, ну, а на селi "скучно", бо скрiзь сама мужва i нема такого чоловiка, щоб iз ним можна було про "образованi" речi розмовитися,- тiльки й ?, що вчитель та врядник, та ще писар... Дак от вiн i прийшов. Учитель почав уже розумiти, кого вiн перед себе ма?,- спершу вiн подумав, що це щось iнше. Сам учитель був з таких, як i Роман: через двокласову сiльську школу потрапив до вчительсько? семiнарi?. Як довчився в нiй, то його мали настановити за вчителя в його рiдному селi, але вiн сам того не схотiв, бо там з ним усi будуть запанiбрата. Був з тих учителiв, що, вилiзши з "мужикiв" у "пани", силкуються якомога дужче вiдрiзнитися вiд мужика, сахаються, як нечисто? сили, знатися з ним i виглядають собi яко? багато? управителiвни, чи дочки грошовитого глитая з мужикiв, чи хоч удови якого полупанка, щоб, оженившися, покинути нелюбе й нудне вчителювання та й перейти зовсiм на "панську лiнiю". Роман був перед ним уже занадто низький, бо вчитель нижче писаря, врядника та крамаря Сучка i не дивився. Тiльки вiн iще не певний був, чи справдi Роман мужик. От i прiзвище його... Сивашов... Сивашов... Не чуть у нашому селi Сивашова... Але враз iзгадав: - Та вы должно Пилипа Сиваша сын? Роман трохи почервонiв i почав виясняти, що хоч сьому й правда, але всi його на службi звали "Сивашов", бо як простий чоловiк, то буде Сиваш, а як "образований", то - Сивашов. Тепер учитель уже знав, що нема чого йому знатися з Романом,- це тiльки пошкодить йому, принизить його перед його "панськими" знайомими. Надто вiн був сьогоднi сердитий: учора звечора вiн мало не до свiту гуляв у карти у батюшки i програв сiм рублiв. А в його саме не було тепер грошей, бо влiтку на грошi скрутнiше: взимку школярi (вони в його муштрованi) раз у раз носять йому всякi ковбаси, сало, а то так i сахар навiть, то менше доводиться витрачати. А тепер усе з готовеньких грошей! Добре ж, як вiн сьогоднi (ма? покликати всю компанiю до себе) та одiгра?, верне сво?, а як же нi? Все це гнiвало вчителя, i вiн сердито сказав Романовi: - Ну, мне теперь некогда... У меня дело есть... Роман почервонiв i встав ображений. - Как завгодно... Вiн простяг був знову руку, але тепер уже учитель не дав йому сво??. Зовсiм збентежений, Роман швидше пiшов з хати i чув, як слiдком за ?м учитель пробубонiв: - Всякий тебе хамлюга лезет знакомиться! Поки вийшов Роман на вулицю, його збентеження минулося, i вiн тiльки був страшенно лютий на вчителя за образу. "До кого ж би менi ще пiти?" - думав вiн i побачив зараз же бiля школи волость. Повернув до не?. Тут уже йому пощастило, бо виявилось, що писар був його колишнiй товариш. Батько його ще хлопцем оддав до щколи аж у мiстечко, там вiн i вивчився на писарi. Цей сам добре вмiв "по-образованому" i радий був Романовi. - Сiдай, брат, сiдай! У нас у волостi нiкого нема: старшина, староста i всяке начальство подалося снопи возить,- дак я сам тут i старшина, i староста, i все. Роман сiв бiля столу, покритого зеленим, старим, скрiзь чорнилом заляпаним сукном. Писар, Григорiй Павлович Копаниця, був таких лiт, як i Роман, але вже добре вiдпасся на волосному хлiбi, i його заялозений пiджачок був вузький на гладкi плечi. Вiн крутив свою руденьку борiдку i залюбки розказував Романовi, який йому великий клопiт у волостi, що старшина дурний, вiн сам усе мусить робити, i за себе, i за старшину справлятися, а плата мала, а "так собi постороннiй доход тоже не значительно большой". На домик так-сяк збився, а бiльше й нi з чого... Тодi почав розказувати Роман, як вiн жив у городi - спершу в солдатах, а тодi на службi в палатi; тiльки вiн уже не казав тепер, що був швейцаром, а говорив, що був "таким служащим, што, зна?ш, над-зира?ть за йзданi?м". Тодi збалакались за мужикiв, i писар ?х лаяв, що народ став неслухняний i все хоче, щоб на дурничку йому роблено, мов i не тямить, що, хоч такси й нема, ну а всякому звiсно, що опрiч годово? плати, треба писаревi i за кожну роботу - чи за пашпорт, чи за розписку, чи ще за що - окремо заплатити... а мужик коли й скаже, що принесе мiрку картоплi, то пришле тiльки пiвмiрки, i отак усе... Гомонiли довгенько,, аж поки писар сказав: - Ну, зна?ш шо, Романе Пилиповичу? Хадьом до мене обiдать! Пошаную тебе для нового знакомства! Роман томy був дуже радий-. Вже виходячи, стрiли на порозi врядника Iвана Iллiча, трохи старiшого за _?х обох чоловiка, непоганого з себе, з пiдстриженою гострим клинцем .борiдкою. Писар зазнайомив його з Романом та й теж покликав до себе обiдати. Цей хоч i пообiдав, та не мав зараз чого робити, то пiшов. Писар жив у гарненькому домику, прибраному по-мiщанському, з стiльцями, з топчаном, з комодом та стареньким буфетом, поставленим у найпараднiвну хату, з яснофарбованими малюнками пiд склом по стiнах. Видко було, що добродiй Копаниця даремне звав "так собi постороннiй доход" "не значительно большим". Гостей стрiла писарка - молода, обгодована i свiжа молодиця-моргуха. - Улясю,сказав весело писар,- давай нам обiдать, та ще й швидко! Та ще й доброго! - Буде й добре, буде й швидко! - смiючися привiтно, вiдказала молодиця i побiгла в пекарню. Незабаром справдi сидiли за столом. Писар витяг з кишенi пляшку горiлки i поставив на стiл. - Доброхотное даянi?? - спитав, пiдморгнувши, врядник. - З капосного Омелька,- вiдказав господар,- нада було б больш, та вже хай буде й стольки. - Всяко даямi? благо, а надолужити можна не тепер, то в четвер,порадив урядник. - Iстинно? - згодився писар. Випили но чарцi, i хазяйка чарочку хильнула, i тiльки взялись до борщу, аж у сiнях щось затупотiло. -А чи дома хазя?н? - почувся звiдти товстий голос. - А, Михайло Григорович? - Сказав писар. - Iдiть! - Iдiть! Дома! - I вiн одчинив дверi. У свiтлицю ввiйшов невисокий, але товстий рудий чоловiк, убраний у гарну чумарку, з картзом у руках. Цього Роман знав: це був крамар Сучок. Хазя? почапли садовити його за стiл. Вiн повагом, з протягом вимовляючи кожне слово, _упеняв спершу, що вже пообiдав _i зайшов за дiлом, але таки сiв. Винили знову й почали _?сти смачний борщ, Поки пiд'?ли, то мало розмовляли, але потiм уже, по четвертiй виgивши (i писарка Уляcя щоразу по пiвчарочки), зробилися всi веселi й гомiнкi. Роман бачив, як Уляся все моргала на врядника та припрохувала його. Сучка не припрохувала, але той i сам добре ?в, важко сопучи. Пообiдавши, позакурювали i пiшли в садок - господар iз Сучком попереду, за ?ми Роман, а позад усiх урядник з писаркою. Озирнувшись випадком, Роман побачив, як урядник займае Улясю за стан, а вона, смiючися, свариться на нього пальцем, показуючи, що побачать переднi, i Романовi одразу стало заздро й шкода, що не вiн займа? червонощоку, веселооку писарку. В садку полягали й посiдали на травi i знов почали розмовляти, кожен здебiльшого про сво? дiла, i всi якось чiплялися за мужикiв: одному мужики тим не догодили, другому iншим. Сучок казав, що мужик хитрiший за чорта, а врядник доводив, що хоч вiн i хитрий, але дурний, i розказав, щоб пiдперти свою думку, про дурного Хому, як вiн мило по?в. Усi страшенно реготалися, а заохочений оповiдач докидав одну по однiй ще й iншi брехеньки про мужикiв: про те, як мужиковi перемiнили його хахлацьку голову на чортову; про те, як солдат i хахол кипiли в пеклi в казанi; чорт сказав: "Салдат!" А салдат: "Ась?" - "Ну, вилазь!" - Тодi до хахла: "Хахол!" - "Шшчо-о?" - "Ну, сiдi iщо! Вот тiб? за хахлацький язик - у пеклi сиди!" Всi знову реготалися, а писарка навiть кричала тоненько: - Ах, прелiсть! Ах, прелiсть! Вона служила в панiв за поко?вку i там навчилася так кричати. Потiм повернулися в хату, i пили чай, i знову весело гомонiли... Сучок пiшов, бо йому треба було в крамницю, але Роман з урядником досидiли аж до вечора. В хатах уже посвiтилося, як Роман вертався додому. Як увiйшов у хату, сiм'я саме вечеряла. - Бач, от де й наш приблуда! - озвавсь, ласкаво смiючися, батько.- Де це ввесь день швендяв? От, хiба в його нема тут добрих людей, знайомих! - I Роман почав розказувати, що вiн ходив до вчителя i так гарно з ?м познайомився; а тодi був у писаря, i як добре його там приймано... Мати радiла, слухаючи, як ?? сина гарно вiтають; iншi мовчали. - Та сiдай уже, синку, ближче до столу та вечеряй! - припрохувала мати. - Вот, я таких страв на?вся у писаря, што вже мине вашо? вечерi не хочеться. Матерi це трохи не сподобалося, що син понижа? ?? страви, але вiн того не помiтив i знов почав розказувати про писаря: як вiн добре живе та як добре бути писарем. - Та воно добре,- озвався Зiнько,- та тiльки ще краще було б, якби писарi бiльше по правдi робили, а то... он i цей такий, що примiв би - двi шкури з тебе драв би. - Ну, це, братуха, пустяк дело,- одказав Роман,- на то щука в морi, штоб карась не дрiмал. Кажен з свово ремесла можить сiб? бариш брать. - Нехай i бариш, та не здирство,- озвався батько,- а то цей був такий харпак, що сiряк на хребтi не держався, а тепер уже бач у якi достатки з тих баришiв убився. Ти б, Романе, краще не водився з ним: вiн тебе на добро не напутить, а люди про тебе погане казатимуть. - А како? мине внiманi? до людей? - одказав Роман, здвигнувши плечима.- У нас своя кунпанiя. Ну, што там розбалакувать: врем'я спать. Забрав одежу i пiшов спати в клуню. Умощуючись на соломi, згадав, якi високi й м'якi подушки, квiтчастою ковдрою застеленi, вiн у писаря бачив. I йому стало заздро, i схотiлося тако? саме гарно? свiтлицi, м'яких подушок, добро? страви з горiлкою i червонощоко? жiнки... А хата батькова здалася йому такою негарною й чужою... та й люди в тiй хатi... Велика штука, що вони йому сво?. Коли ж вони такi...мужики! I по правдi врядник та писар з мужикiв смiються, бо вони живуть так, зовсiм "без понятiя, как настоящая необразованная животная". Хiба ж вiн може так жити? Коли ж вiн тепер зовсiм iнший чоловiк став. Вiн усе думав про це i не мiг заснути. Поруч iз тим, що вiн бачив сьогоднi, згадувався йому город, вулицi з лiхтарями, свiтлицi в палатi, де вiн був за сторожа... цирк - от туди щодня ходив би! А тут ця тiсна хата з лавами, з рогачами..: Цей батько або Денис, що як скаже слово, та так i верне язиком "на верле"... Репа-на мужва - аж смердить! А там, у городi, зовсiм не такi люди.. А дiвчата! I вiн почав згадувати городянських поко?вок та куховарок, якi були до його ласкавi... Ах, чорт його зна?, Машка, мабуть, плаче тепер!.. (Гляди, що ще дитина буде!..) Та хiба сама Машка? Були й поперед не?... Устав, не можучи лежати, накинув пiджака i вийшов з клунi. В кiнцi садка, що був зараз же сумежно з током, якийсь чистий молодий голос виводив пiсню. - Що воно спiва в нашому садку? - подумав Роман, перескочив через тин i пiшов садком. Спiвало не в ?х, а в садку в сусiди, в Струка. Роман перелiз i через Струкiв тин i потиху пiшов помiж деревами вниз до рiчки на той голос. Незабаром вiн побачив дiвочу постать. Видно, що прийшла по воду, бо на землi стояли вiдра, але вона забула про ?х, причарована цi?ю тихою нiччю i нiжно-звабливим плюскотом темних хвиль бiля сво?х нiг... Стояла й спiвала. - Мабуть, Струкова наймичка,- подумав Роман, i йому згадалось ?? делiкатне обличчя з довгими вiями i тоненький стан,- так вiн тодi в танцi обкрутнув ??, обхопивши за стан рукою... Вся зачервонiлася, задиханi молодi груди високо здiймаються... вихопилась i втекла... Роман тихо-тихо пiдiйшов до дiвчини. За спiвом вона почула його тiльки тодi, як уже бiля не? стояв. Жахнулась: - Ой боже! Хто це? Хотiла вже тiкати, але вiн придержав ?? за рукав: - Це я... Роман... - Чого ж це ти... ви тут? - Послишал, как пойош, та й прийшов. - Отож! Чого б то ви до мене прийшли! - Того, што харошiнька! - I вiн хотiв обняти ?? за стан, але вона випручалася.- Как тiбя звуть? - Левантиною... - Харашо! - I таки обняв ?? й притулив до себе. Але вона зараз одiпхнула його, вирвалась i, покинувши й вiдра, як коза дика, втекла, покрившися за деревами. "Еч, яка прудка! - подумав Роман.- Моторна! А ловка дiвчонка,- треба б заходиться коло не?!" Постояв ще трохи, дожидаючи, чи не вернеться по вiдра. Не верталась. Пiшов додому в свою клуню. Туди ж тим часом прийшов спати Зiнько. - Я думав, що ти вже спиш, Романе, а ти ще ходиш. - Не спиться какось. - От менi часом не спиться. Усе думки обнiмають та й спати на дають. - Думки? - сказав Романа i Зiньковi на мить здалося, немов сказав, трохи глузуючи: -Што за думки? - Та всякi... От учора я все думав, як його так iзробити, щоб усiм людянi добре на свiтi жилося? А то от хоч би сказати про землю... Такого народу намножилося i дедалi то все бiльше й бiльше людей на свiтi ста?... Людей бiльша?, а землi не бiльша?... Ну, тепер скрутно людям жити, а дедалi - все скрутнiше, все скрутнiше буде... i так колись iзробиться, що не ставатиме людям того, що земля може зародити... Що ж тодi робити людям? Хоч з голоду гинь! - Вот штука! - вiдказав Роман.- Не станить тут чого ?сть - прикажуть переселяться на другое место, та й шабаш! - Та я ж кажу: а як i на Другому мiсцi так буде? По всiй землi так. Що тодi буде? Може, про це в книжках абощо пишеться? Тебе добре навчено в салдатах, Романе, то ти це повинен знати. - В каких там книжках? - одказав Роман.- Вот будуть iщо такi? книги печатать! Про ето начальство само зна?ть, как i што. - Нi,- не згодився Зiнько,- от я читав одну книгу про чужi кра?, так у ?й... - А, пустяк внiманiя! - перепинив його Роман.- Лучче давай спать! Вiн одвернувся, мов хоче спати. Вiн був малописьменний, книжок не читав, хiба часом анекдоти про Балакiрева. Тепер вiн бачив, що Зiнько за нього бiльше письменний i щось зна? таке, Що Роман його не зна?, i йому стало нiяково. А Зiньковi здалося, що Роман менше зна?, нiж спершу вiн, Зiнько, думав про його. Другого дня вранцi батько зайшов у клуню, збудив Зiнька й Романа i звелiв обом iти на тiк молотити. Зiнько зараз устав i пiшов, а Роман довго ще огинався. Йому зовсiм не хотiлося молотити, трохи навiть сором було до чорно? роботи братися. Що це батько собi дума? Що вiн буде йому в гною риться, волам хвости крутити? Не пiти оце, та й годi! Одначе цього разу ще не зважився сперечатися з батьком i пiшов на тiк. Сонце ледве починало визирати з-за обрiю, було росяно й холодно i Роман аж тремтiв. На току вже були батько й брати. - А що, брате, холодно? - озвався Денис.- У вас там по городах тепер iще сплять. Та дарма! Як цiпком попоммоха?ш, то так угрi?шся, що й потом тебе вми?. Роман нiчого не вiдказав, узяв цiп i став ближче до Зiнька. Ударило чотири цiпи: три смiло й важко, один яоксь не до ладу. Роман зосiм одвик од цi?? роботи. Вiн не потрапляв у лад, замiсто щоб уцiлити бичем, бив у снiп кiнцем цiплина, а бич завертався вгору i заскакував назад. Вiн розсердився й гупнув з усi?? сили. Бич одiрвався, вiдскочдв i вдарив Романа по руцi дуже боляче. Роман кинув цiпилно й лайнувся. - Еге, синку,озвався батько,- та я бачу, що тобi треба довго привчатися, щоб iзнову добрим молотником стати. - На чорта я буду привчаться? - визвiрився сердитий Роман.- Разлi ви дума?те, що я буду гупать тут iз вами по остюках цепом? - А хiба ж ти дума?ш, що хлiб сам буде робитися, сам i в рот кластиметься? - I без етого дурацкого д?ла сит буду! - Ану як? - Разлi я сiб? служби не знайду? Вот пойду в iкономiю i прикажчиком поступлю. - А що ж, добра штука,- вiдказав спокiйно батько.- Аби прийняли. -Iщо би! ?м образованих людей нужно. - Та... казала й Ганна, що вона рада за пана, дак пан,_ клятий, не бере! - засмiявся Денис. - Ет, ви з вашими мужицькими вигадкдми! - роз-сердився Роман, кинув цiп i пiшов з току. Батько з синами ззирнулися, але нiхто нiчого не сказав, i цiпи знову загупали по повноколосих сопах, далеко озиваючись у свiжому живощому повiтрi веселого, сонцем осяяного ранку. Сердитий Роман, не заходячи в хату, подався просто на село й опинився у врядника. Там вiн подтрапив на чай, напився його добре, потiм ще посидiли та побалакали. Романовi хотiлося, щоб його заставлено й обiдати, дак господарi або не догадались, або не схотiли того. Довелося йти обiдати до дому. Прийшов, як уже всi пообiдали, i обiдав сам. Мати, щоб йому догодити, зарiзала й зварила курку. Виголодавшись, Роман не зоставив з не ? нiчого. Поп ?вши, зараз подавсь içíîâу з дому. Почув, що сьогоднi тiлькi прийшов до Гриценкiв ?х солдат, дак i повiявся туди. Вiн з ним не в одному полку був, та те дарма: солдат, то вже одинаково, що й товариш. Гриценки були вбогi люди i не закликали бесiди так, як Сивашi, але i в ?х були гостi: дво?-тро? родичiв. Бiлявий поганенький солдатик сидiв за столом радий такий, що аж ся?, i розпитував про хазяйство, про родичiв, про товаришiв, бажаючи знати все, що сталося на селi, вiдколи його не було дома. Романа посадили за стiл, шанували... Вернувся Роман додому аж увечерi i лiг зараз спати. Другого дня пiшов зранку, поблукав по гаях до обiд i прийшов додому так, щоб iзнов обiдати самому. Вже кiнчав обiдати,ввiйшов батько з току: - А де, Романе, був? Чи не в ?кономi?? - Де був, там був! Поспi?мо ще з ?кономi?ю... Современно все зробиться.- Та й вийшов з хати. - А що, стара, робитимемо з синком-солдатиком? - запитався Пилип у жiнки, як Роман вийшов. - А що ж там робити? - вiдказала Параска питанням, мов не розумiючи, бо це справа ?? мазунчика була. - Де та як будемо добувати, щоб йому на панування настачити? - Оце ще що вигадай! Дитина тiльки при?хала, натомилася,- i вiдпочити не дасть. Оклига?, то й до роботи вiзьметься. - Нi, каже, що не хоче братися, а буде в ?кономiю прикажчиком поступати. - А може ж, i поступить! Вiн же в нас образований. - Треба там таких! - Ти вже нападешся! Перечави, то й побачиш, що все добре буде. А то ти як почнеш гримати, то тiльки сварка зчиниться. - Добре, я перечасую, помовчу трохи,- побачимо, якi з його люди будуть. I батько справдi замовк i не казав Романовi нiчого. III Три днi минуло тихо; на четвертий Роман попрохав у батька карбованця. - Нащо? - спитав батько. - А што ж я без копейки жить буду? Покуда дайшов - витратился. I папирос н? за што купить! - Ге, хлопче! _Як ми будемо на панськi цигарки грошi переводити, то скоро в нас i хазяйства не стане,- вiдказав батько.-Нема в мене грошей. Роман грюкнув дверима та й подався на село. Вiн гнiвався на батька й на братiв страшенно, лаяв ?х мужвою нетямущою, що не розумiють, як повиннi поводиться з образованим чоловiком. Але вiн те знав добре, що як батько затнеться, то вже з ним нiчого не зробиш. Грошей вiн не дасть. Треба справдi пiти в ?кономiю: а може, пощастить. ?кономiя була велика, i людей там служило багато. Роман зараз же пiшов у контору до вправителя. - А що скажеш? - спитався той. i Роман почав виясняти, що служив на службi i хотiв би мати якусь пристойнiшу, нiж проста хлiборобська, роботу. - Яку ж то роботу? - попитав управитель. - Хотiв би прикажчиком. - Еге, не треба нам прикажчикiв, бо всi ?. Та й хiба ж ти зна?ш хазяйство? Був у салдатах, служив десь швейцаром, а до хазяйства пнешся! - I вправи-тель повернувсь було до свого дiла, але зараз же знов озвався: - Хiба що... От у контору менi треба одного чоловiка... Тiльки щоб добре письменного. Письменний? - Так тошно. - Сiдай пиши. Роман сiв i взяв перо в руки, а вправитель, не дивлячись на нього, а записуючи щось у велику книгу, почав проказувати йому, що писати. Нi перо, нi пальцi нiяк не слухалися Романа, i ледве встиг вiн вивести два першi слова, а вже той наговорив йому ?х зо два десятки. - Позвольте, я не послишав, як ви сказали...- припинив його Роман. - Не оставайся позаду! - Управитель проказав йому знову все з початку. Роман знов ухопив кiлька слiв, а все iнше загубив. - Позвольте,не вспiшусь. Той глянув на писання i побачив, що з усього проказаного написано кiлька перших слiв великими, недотепними, кривими карлючками: Роман ледве вмiв писати. - Пiди ж спершу навчись писать, а тодi приходь. У контору не годишся. Коли хочеш, ставай до молотилки. - _Нi,_ до молотилки не _хочу. - I добре, бо лiнивих менi не треба. Iди собi! Роман вийшов зажурений i сердитий. У його ще було в кишенi трохи грошей, вiн зайшов у монополiю, купив горiлки i випив з горя зараз же пiд хатою на вулицi. Другого дня вранцi стара Сивашиха полiзла в скриню, довго там щось перекидала аж на днi, а тодi витягла якийсь вузлик. Звiдтiля вив'язала карбованця i, як Роман увiйшов у хату, вiддала йому. -_ На тобi, синочку, карбованця, бо батько не дасть, а тобi треба. - От спасибi, мамо, хоч ви по-людському до мене - не так, як батько. - Та тiльки ти, синку, шукай собi роботи, а то буде в вас гнiв та сварка з батьком та з Денисом. - Ходив уже в ?кономiю. - А що ж? - Взяли б з дорогою душею, дак ус? прикажчики ?сть. Хоч я й салдат, ну - невозможно для мiня челов?ка прогнать. - Правда... От лишенько... А може, ще де пошукати? - Найдьом! Не поспiшайтесь. Усьо будет у свою припорцiю i на небольшом разстоянi?. А сам собi Роман думав: мабуть, у матерi не один вузлик з карбованцями. Треба так пiдкрутити, щоб вони його рук не минули. Збiгло ще тижнiв з пiвтора. За цей час Роман дужче зазнайомився з крамарем Михайлом Григоровичем Сучком. Спершу вiн тiльки в крамницю до його заходив, а далi й додому,- раз навiть обiдати його зоставлено. ?ли добре,- через те, мабуть, такi й гладкi були i сам Михайло Григорович, i його жiнка Агафiя, i дочка ?х Горпуша, дiвчина рокiв дев'ятнадцятьох. Сучковi Роман розказував, що вiн поки так собi, нiчого не робить, розгляда?ться, до чого братися: чи службу брати, чи комерцiю заводити, i натякав, що в нього ? на ту комерцiю грошi. Це вiн вигадував на те, щоб Сучок його мав не за абищо. А той йому так: i вiрив, i не вiрив, а проте до себе пускав. Зазнайомився _ще Роман i з дяком та з якимись "служащими" на залiзничнiй станцi?. Туди Ройан ходив розпитатися, чи не треба на залiзницi жандарма,-- хотiв ще туди податися; але на тi посади брано тiльки унтер-офiцерiв, а вiн був простий солдат. Роман раз у раз ходив по сво?х знайомих i радий був, як траплялося там напитися чаю або що смачне з'?сти, бо дома того не було. Дома вiн так-таки нiчого й не робив, тiльки посправляв собi вудки i ходив на рiчку рибу надити. Що вловить, приносив матерi, а вона йому варила юшку,- "вухою" вiн ?? звав,- або пекла рибу в сметанi. Вiн пiдлещувався до матерi, щоб видурювати в не? грошики, i мати справдi йому давала з сво?х схованок, поки було що давати. Вiн ?й розказував, що його скрiзь так гарно приймають i ось-ось уже вiн матиме службу, а зараз не можна, бо... щось там ви-гадував. Тим часом по селу пiшла чутка про те, як Роман ходив найматися в прикажчики i як управитель давав йому писати. Парубки i дiвчата на вулицi почали глузувати з Романа,звiсно, не в вiчi, бо вiн на вулицю не ходив. Але одного разу це почула й Левантина. Вона оступилась за нього: - I чого б я смiялася? Як не пощастило чоловiковi. то хiба вже вiн i поганий? Та, може ж,_ те все ще й брехня! - А ти це з яко? речi так його боронити заходилася? - крикнули дiвчата й парубки та й почали смiятися вже з Левантини, прикладаючи до не? Романа. Вона розсердилася: - Тю на вас! Чи ви не подурiли? Чого ви менi його на шию чiпля?те? Подавiться ви сво?м Романом! Бачачи, що вона сердиться, облишили ??. А Левантина як одсердилася та вернулася додому, то знов ?й стало жалко Романа. I через що його так усi на глузи взяли? Такий гарний з себе!.. Чудний трохи з сво?ю "образованою" балачкою, та це всi солдати такi, як прийдуть, а як поживуть трохи дома, то й знову по-людському говорять. Тiльки погано, що вiн рукам волю да?. От уже вдруге вiн ?? перестрiва в садку. Вперше вона його таки добре турнула, то вдруге вiн тихший був, хоч i не зовсiм. Вдруге вона вже вiд нього так швидко не втекла, i вони трохи постояли, погомонiли... Так думала Левантина про Романа i згадувала його гарнi вуса, i чорнi брови, i стан рiвний. А Роман i собi згадував Левантину. Вона йому дуже до вподоби припала, Якби ?? вбра-уи в панську одежу, то зовсiм би як панночка була. Куди! Не всяка й панночка зрiвнялась би з нею! Та ?? й дражнять на селi панночкою. А це того, що мати породила ??, дiвчиною бувши, як служила в панiв за наймичку. Казали за якогось панича. Мати вже вмерла, а дочка, як i мати, ходить тепер по наймах. Роман був не дурний i незабаром помiтив, що дiвчинi не подоба?ться його занадто смiле поводiння i непроста мова. У городi дiвчата до того позвикали, а тут - нi. Роман надумав поводитися з нею так, як звичайно поводяться з сво?ми дiвчатами сiльськi парубки. I говорить з нею почав тiльки по-простому. Дiвчина помiтила, що Роман до не? вже не такий став, i сама подобрiшала трохи до його. А що про його погане казали, вона те за водою пускала. Хiба люди не набрешуть? На не? саму таке раз у раз наплещуть!.. А вiн ?й так усе гарно розказу? про себе. Хоч вiн тепер i без служби, дак що? Прийде та година, що й служба в його буде, i житиме вiн паном дiло. А що вiн дома нiчого не робить, дак раз, що вiн одвик от просто? роботи, а друге, що вiн хоче краще навчитися писати, дак не можна чорно? роботи робити, бо вiд того пальцi задубiють, зашкарубнуть, i нiяк не виведеш пером. Роман не дурив сим Левантини; вiн i справдi разiв кiлька сiдав учитися писати, та довго не мiг висидiти, бо це було таки нудно. Вiн i в солдатах учився бiльше з примусу. Розпитувався Роман Левантину й про ?? життя. Тяжке це було життя. До семи рокiв мати тягала ?? з собою по наймах, а пiсля семи й саму вiддала в найми. Поки жива була мати, то тяжко було жити: все по чужих хатах та по чужих людях. Та скрiзь поштурхують та шматком хлiба дорiкають. А вона того шматка хлiба нiколи дурно не ?ла: тiльки на ноги зоп'ялася, то вже й велять хазя? меншi дiти хазяйськi глядiти або посилають гуси пасти чи телята. Мати за грошi живе, а вона за харч сво?ми малими руками й ногами вiдбувала, хоч матерi за те плачено менше, що вона з дитиною була. Та як умерла мати, то тодi вже й свiт бiднiй дiвчинi потьмарився. Мати хоч i погрима?, i поб'?, було, та й пожалу?,- Левантинi й сонечко засмi?ться. Тодi було Левантина гнiвалася на матiр, як та часом ударить, а тепер би й руки тi? цiлувала, якби били. Та важка земля на грудях. У наймах, кажуть, i батька не вжалi?ш. А вже сироту то й не думав нiхто жалiти. Ходила й по снiгу боса, ?ла й такий хлiб, що собацi треба розмочити в помийницi, та й тодi вона не схоче. Що вже на вулицi хлопцi та дiвчата прикладки до не? прикладають, загадки: "Вгадайте,- що на свiтi найшвидше бiга? Левантина, як ?? хазяйка потилишниками нагоду?". Панночкою та приплентачкою дражнять... Дещо з усього цього Левантина розказувала й Романовi. А вiн жалiв ??, що вона така гарна та молода та поневiря?ться в наймах. Вона йому гака вдячна була за ту ласку, бо мало ?? бачила, i казала про те, як ?й i тепер важко жити в Струкiв, що дуже з не? знуща?ться сердита й лаюча Стручиха. А одного разу Роман застав ?? на левадi, як вона сидiла й тяжко плакала. Стручиха попобила ?? качалкою нi за що: хтось з хазяйських дiтей побив лампадку бiля богiв, а хазяйка звернула на не?. Левантина плакала й нарiкала на свою долю, а Роман розважав ?? ласкавими словами i пригорнув до себе. Вона вже не пручалась i незчулася, як вiн став ?? цiлувати, i вона його цiлувала... плакала, й цiлувала, i звала братиком i милим, i рiдненьким... i ?й так гарно-гарно стало... i вона забула Стручиху з качалкою i все забула... сидiла з ним обнявшися i розмовляла... i ззиралася з ним очима при мiсячному ся?вi... З того часу Левантина вже вважала Романа за свого парубка, за жениха i поводилася з ним так, як звичайно дiвчата на селi з сво?ми женихами поводяться. I як звичайно на селi бувало, вiн став ходити до не? ночувати в повiтку, i вони так любо розмовляли довгими ночами. I ?й здавалося, мов того Романа, що так негарно займав ?? спершу, вже й не було. Вiн був такий, як i всi сiльськi парубки, поводився з нею чесно, по правдi. I дедалi вона його дужче та дужче кохала. А Роман, вертаючись вiд Левантини з повiтки додому, раз по раз думав: "Доки ж воно так буде?" Його розпоганенiй городянським життям удачi вже докучало чесне кохання, озивалася його звiряча природа... А бiдна дiвчина того нiчого не знала, не розумiла, вiддала йому всю свою душу i не помiчала, що вона вже надiйшла аж на край страшно? безоднi: ще раз ступни тi?ю стежкою далi наперед - i враз зникне земля, i, скрикнувши страшно, як птиця пiдстрелена, впаде вона туди вглиб, хапаючися руками за повiтря, обриваючи тiло об гостре камiння... i падатиме довго, аж поки не вдариться головою об останню в ?? життi скелю, та й ляже на дно безоднi вже бездушним покалiченим трупом... Увесь цей час батько не займав Романа: дожидався. I синам _звелiв не займати. З Зiньком це легко було, бо удався лагiдно? вдачi та й сам так думав, як i батько. Але Денис лютував страшенно: вiн, такий невсипущий хазя?н, працював до кривавого поту, вiдпочину нiколи не знав i не зна?, а цей дармо?д, це ледащо буде переводити добро, надбане його, Денисовою, працею, дурно ?стиме хлiб, зароблений його руками! Та вже хоч би ?в мовчки, а то ще й велича?ться, ще й несеться! Де ж таки це видано? Як це можна терпiти?! Денис цього не розумiв i сперечався з батьком та з матiр'ю. Вiн був з тих селян, що поза господарством нiчого не бачать, а всю свою силу, всi сво? думки й почування вiддають одному - аби придбати бiльше, аби стати заможним хазя?ном. Працюючи тяжко, не жалiючи нi себе, нi сво?х, вони не розумiють нi iнших думок, нi iнших поривань, опрiч тих, якими самi живуть. Через те Денисовi Зiнько здавався трохи дурним з його думками про книжки та про всякi iншi, не хазяйськi, справи. А вже тих, що стають ?м на ?х тяжкiй дорозi, перешкоджають ?м сво?м недбальством, ледарством досягати бiльшого,- таких людей вони ненавидять як найгiрших злочинцiв i лиходi?в. Проти таких людей озива?ться криком кожна крапля ?х трудiвницького поту, кожний рух ?х натомленого важкою працею тiла. I в ?х нема? тодi жалю... Але батько заборонив займати Романа,- сам хотiв з ним, як прийде той час, говорити. Денис досi звик слухатися батька, то скорився й цього разу, хоч серце в його й кипiло, i вiн так поглядав на Романа, що той i без слiв добре розумiв, яким духом на його Денис дише. Брати мало розмовляли, мало бачились, але промiж ?х уже зростала слiпа зненависть, поки ще нiма, але дожидала тiльки часу, щоб виявитися, вибухнути. I той час пристиг. Одного разу Роман, проспавши пiсля безсонно? ночi з Левантиною трохи не до обiд, увiйшов у кату i саме натрапив на батька з Денисом. - А що, Романе, як же твоя служба? - попитав батько. - _Прийде колись i служба! - вiдказав нехотя Роман. - Чи вона прийде, чи нi, те ще хто його зна,- не вдержав язика Денис,а поки виходить так, що ти собi паном дiло живеш, а ми на тебе робимо. - Атож! На то я богу-государю служив, щоб тепер з вилами до гною йти?! - Не кажи дурниць, Романе! - озвався знову батько.- Адже iншi салдати роблять мужичу роботу - он i Петро, i Карпенко, i Гриценко,- а тобi ж чом не можна? - Коли роблять, то й хай собi роблять, а я не можу. - Еч! - не втерпiв знову Денис.- Пан! благородний!.. Вони не можуть мужицько? роботи робити: бiленькi ручки покаляють! Дак не живи з мужиками, а йди до панiв! - Денисе, цить! - сказав батько.- Я буду говорити. Але було вже пiзно. - Ти менi не указ! - визвiрився Роман на Дениса.- Можеш ти знать понятi?, необразована ти мужва! Денис зовсiм скипiв. Побiлiв, зiрвався з лави, стиснув кулаки i сказав, задихаючися зозла: - Тату, виженiть його з хати, а то я його зараз битиму! - Ти смi?ш мене бить? - скрикнув Роман i кинувся до Дениса. - Романе! Денисе! Покиньте! Що це ви робите? - спиняв ?х батько. Мати скрикнула, а бiлява Денисова Домаха так i занiмiла, стоячи бiля полу. Брати на все те вже не вважали. Вони стояли один перед одним бiлi як крейда, постискавши кулаки, важко дихаючи. -- Ти смi?ш мене бить? - казав тремтячи Роман.- Ти, негодяй, хам! - Я - негодяй? Ах ти падло салдатське! - скрикнув Денис, але в цю мить Романiв кулак ударив його по обличчю i припинив йому слова. Денис скрикнув дико, як поранений звiр, i кинувся на Романа. Але той, здоровий, одгодований, не знесилений на працi, в один мент збив його додолу пiд себе i придавив йому колiном груди. Жiнки заголосили, дiти закричали i вчепились за матiр, батько кинувся вiдтягати Романа, але нiчого не мiг iзробити: розсатанiвши, той ухопив брата за горло, а Денис силкувався вiдiрвати його руку вiд сво?? ши?. В цю мить увiйшов у хату Зiнько. Побачивши лихо, кинувся вiн до Романа i штовхнув його з усi?? сили. З несподiванки той упав набiк, i Зiнько вiдтяг його далi. - Романе! Що ти робиш? Чи тобi й бога не страшно? - скрикнув вiн. Роман зiрвався на ноги i стояв усе ще зо стисненими кулаками, ладен зараз же знову кинутися на Дениса. - Нехай не в язне!..- хрипко, крiзь зуби сказав вiн. Денис, стогнучи, встав i сiв на лавi. Домаха припала до нього, голосячи. Роман плюнув i пiшов з хати. Iшов вулицею i сердився сам на себе, що вернувся з города на село. Як йому там добре були на службi! Звiсно, вiн службу не по волi кинув, хоч i ховався з цим на селi. Вiн справдi служив "при палатi", хоч не швейцаром, дак сторожем. Якби швейцаром, то нiчого б i не було. А то надало йому раз полаятися з швейцаром таки (випивши був), а той i пожалiвся на його, ще й виказав, як вiн одного разу пiймав Романа, що той продавав казеннi дрова. Тодi йому Роман дав карбованця, дак вiн мовчав, а тепер виказав. Велика сторiн, як продав який оберемок дров! А сам швейцар хiба того не робив? Тiльки що ховатися добре вмiв! Звiсно, як прогнали Романа, то вже пiсля цього важко було в городi знайти службу, та все ж легше, нiж тут. А. тепер он як тут жити! Роман побачив перед себе монополiю, зайшов туди i купив пляшку горiлки. Тодi пiшов до жидка. У лавцi горiлки не можна було пити, дак зараз бiля лавки жидок мав хатку i пускав туди людей,- так, нiби сво?х гостей, а за те мав од кожно? випито? пляшки плату. Навiть сам бiгав по горiлку. Роман прийшов туди i зустрiвся з писарем. Цей хоч уже й випив попереду, а зараз же пристав до Романа, як той почав його частувати. Добули закуски, випили пляшку, а тодi писар послав по другу. Роман жалiвся на батька й на братiв. - Чудний ти, Романе Пилиповичу! - вiдказав йому писар.- Як отак тобi колотиться з ?ми, то нехай тебе батько вiддiлить, та й годi. Тодi як хотiтимеш, так i житимеш. Романовi ця думка сподобалася. Боявся тiльки, що батько не послуха?ться. Але писар упевняв його, що це дурниця, що мусить послухатись. Роман повернувся додому вже пiзно ввечерi п'яний i з замiром зараз же вимагати, щоб батько його вiддiлив. Але, пiдiйшовши до хати, побачив, що там уже погашено свiтло. Поторгав за дверi,- засуненi. Вилаявся i пiшов спати в повiтку. Другого дня вранцi ввiйшов у хату, як там була вся сiм'я. Нi на кого не глянувши, сiв на лавi i сидiв який час мовчки, торохтячи пальцями по столу. Всi мовчали, а батько, трохи дивуючись, поглядав на нього, думаючи, що, може, покаявся та прийшов помиритися з братом. Не казав нiчого - ждав, поки сам озветься. - Зна?те що, тату? - почав Роман.- Как так нам жить, дак ви лучче оддiлiть мене. Оддайте мою часть, то я сам собi житиму, а ви самi собi.' Це все вiн казав якось так, мовбито батько був винен за те все, що було вчора. Старий Сиваш помовчав, а тодi спитався: - А що ж ти з сво?ю часткою робитимеш? - То вже мо? дiло,- шо схочу, то й сделаю,- одказав саме таким робом, як i попереду, Роман. - Та ще ж вона поки не твоя, то ти вже менi скажи, щоб я знав, на що давати. - Тату! - озвався Денис. - Мовчи! - перепинив батько, боячись учорашнього.- Я й без тебе знаю, що робити. А коли не вдержиш язика, то з хати вийди! - Може, хазяйнуватимеш, Романе, на сво?й частцi? - питався знову батько. - Не хочу я хазяйнувать, кумерцiю заведу,- вiдказав Роман. - Кумерцiю?.. Яку ж то кумерцiю? - Какую схочу, таку й заведу, а ви повиннi менi мою частку оддать. - Повинен, кажеш? - спокiйно говорив батько.- А як не вiддам? - То пойду в волость, то вас i присилують оддать. - Ну, поки там присилують, а тепер я тобi ось що скажу: пiдожди ще трохи; навчися поважати батька й братiв та не кидатися з кулаками; навчися спершу знову робити, шанувати зароблене добро та не ходити в шинок до жида, то тодi я тобi й дам частку, як побачу, що з тебе хазя?н став. А поки цього не буде, то й з нашого добра нiчого тобi не буде. По тiй мовi батько повернувся та й пiшов з хати. Роман остався нi в сих нi в тих. Вiн тiльки сказав: - Ну, я так не дозволю! Це грабiж! - Устав i пiшов мовби слiдом за батьком. Трохи згодом батько вернувся: - А що, вже пiшов? - Пiшов! - одказав насмiшкувато Денис, радiючи, що так обiйшлося. - А як на мою думку, тату,- сказав Зiнько,- то ви краще б зробили, якби справдi вiддiлили Романа. - Чого ж то так, що краще? - спитав знехотя батько. - Оддати, щоб вiн узяв та розмантачив працею-кривавицею зароблене добро? - Та вже, тату, як вiн сам себе не направить, то ви його не направите. Воно ж i його частка тут ?,- i вiн же робив. А може, вiн, як стане сам хазя?ном, то вiзьметься й до роботи, шануватиметься. - Авжеж! Саме такий! - глузуючи, промовив Денис. - Видно й збоку! - Та вже ж i ми його луччим не зробимо, а тiлько буде сварка, та лайка, та бiйка. А як вiзьме свою частку, то що там уже з нею буде, те буде, а хоч у нас у сiм'? стане тихо, злагода знову буде,- доводив свого Зiнько. Мати встряла в розмову, хотячи допомогти Зiньковi: - А Зiнько правду каже, старий. Послухайся його! I нам лучче буде, i Романовi. - Нехай же спершу покориться та пошану?ться! - сказав батько.- А марнотратовi нiчого не дам, i говорити бiльше про це не хочу. З тим повернувся та й пiшов з хати до роботи, а сини слiдком за ним. Роман тим часом сидiв уже знов у жида. I сьогоднi знайшлись товаришi, i як Роман вийшов на вулицю, то в його головi вже здорово гуло. Iшов i думав собi: "Кат його зна?, що його робити! Батько впертий как пень. I громада потягне руку за ним, а не за мною. Ех, как би дав йому добре, так, как Денисовi, то, може, тодi помнякшав би!" Роман був такий лихий на батька, що ладен був би його попобити. Як його тепер жити? Що його вигадати? Його думка навернулася знову на ту стежку, що на ?й уже колись попереду була. Боявся тiльки починати, бо мало було надi?, що пощастить. Але боявся, як був тверезий. Тепер же йому здавалося, що справа вже не така безнадiйна. Хiба як вiн купець, то така вже велика цяця? А Роман - солдат! Пишеться: Сучков. Хе! Такий Сучков, як Роман Сивашов! Та ще й Горпуша та його пристаркувата i з себе погана. Ще нехай i дяку?, що посвата?. Нехай одда? швидше, а то зостанеться на насiння. А його, Романа, за товариша собi прийме. Роман торгуватиме. Ого-го! Вiн там такий порядок дасть, що ну! А не схоче товаришем приймати - хай грошей дасть. Вже ж дасть! Одна дочка, та щоб не дав. Та ще й задля такого зятя! Роман повернув праворуч i пiшов у двiр до Сучка. Як вiн увiйшов до його в хату, то там нiкого не було. Роман голосно кахикнув. З друго? свiтлицi визирнула Суччиха Агафiя. - Мо? нижающе?! - поздоровкався Роман.-_ Как би мине Михайла Григоровича побачить? - Вiн у лавцi, пiдiть туди. - Невозможно в лавцi: дело секретне,- треба на самот?. - Що ж там за дiло? - зацiкавилася Агафiя i вийшла до Романа.- Кажiть i менi! Роман усмiхнувся: - Отлично? д?ло! Будете й ви, Агафiя Iвановна, знать современно, а тепер позвiть мин? Михайла Григоровича. Агафi? закортiло довiдаться швидше, яке там дiло, I вона пiшла в крамницю. Незабаром вiдтiля прийшов Сучок. - А за яким же це ви дiлом? - спитався вiн, як поздоровкались та посiдали. - Пречудесне д?ло! Ось слухайте, Михаиле Григоровичу, що я вам-скажу! - Кажiть! - ?сть у вас кумерцiя? - А ?сть. - А помiшник вам у кумерцi? ?сть? Сучок зiтхнув: - Нема!.. Не дав господь сина. Вiн завсiгди журився, що в нього нема сина. - А я вам найшов помощника, та ще й доброго. - Хто ж то? - спитав Сучок, чудуючися з Романових слiв. - А хто ж? Я!.. А що, хiба не ловкий кунпаньйон? - Та воно, звiсно...- якось непевно вiдказав Михайло Григорович.- Та... тольки як же це воно буде? Ви какий копитал ма?те, абощо, дак хочете, щоб у кунпанi?? - Нащо там копитал! Ми й без копиталу таку вдерьом штуку, шо первий сорт! Бо я сам - копитал. Оддайте за мене вашу Горпушу, а я буду вам помошником. Сучок вирячив на Романа очi. А той, не помiчаючи цього дивування, питався: - А що, правда, хароша вигадка? - Та воно хороша... та тольки, бачите, ми ще не дума?мо дочки вiддавать. - От вигадки! А до каких пор будете держать? Вона ж i так пристаркувата. - Найдуться люди! - вiдказав, трохи вже образившись, Сучок i додав: - Зна?те що, Романе Пилиповичу? Киньте ви це дiло, бо це один пустяк! - Пустяк? Що ви дума?те, що я не зумiю торгувать? Дак ви дайте мин? за Горпушою д?нiг, то я сам заведу торговлю таку, що тiльки ну! Ого-го! - Ну, це тоже пустяк дiло! - зважливо сказав Сучок i встав.- Прощайте,- треба в лавку. - Та постойте, Михайло Григорович, чи ви не розбира?те, чи що, що я вашу Горпушу сватаю? - спиняв його Роман. - Почему не розбираю? Даже очинь хорашо розбираю. - Ну, дак чого ж ви? - Нема мого жоланiя за вас ?? оддать. - А почему ж би то й н?т? - спитався, дратуючись, Роман.- Чоловiк я образований, понiмающий... А што родителi в мене мужики, то ето нiчого: я об них тогда буду без униманiя. Сучок починав уже лютувати i дедалi дужче сопти. Вiн уже чув, як поводиться й ледарю? Роман, знав про бiйку з братом, бачив, що в Романа грошей нема, i розумiв, куди вiн тепер цiля?: перевести, розтринькати всi тi грошики, що вiн. Сучок, надбав. Обличчя в крамаря з гнiву почервонiло, i вiн, сам того не сподiвавшися, крикнув на всю хату: - Та що ти собi дума?ш? Ах ти, голяк! Iще й примазу?ться до порадошних людей! Ступай, ступай, скудова прийшов! Так гримнув, що Роман збентежився враз i, нi слова не кажучи, пiшов з хати. Тiльки вже бiля дверей схаменувся. - Ти тоже не очинь! - крикнув вiн, повернувшись до Сучка.- Смi?ш ти салдата, которий кров'ю сво?ю вас, хамов, защищал, так оскорблять? Наплювать менi на тебе й на твою дочку! - Вон! Пошов во-он! - аж затупотiв ногами Сучок, але Роман уже був у дворi, а далi й на вулицi. Сором i злiсть мордували його: сором, що так ?м погордовано; злiсть за цю зневагу й за те, що нiзвiдки вiн не бачив помочi. Усi вони однаковi: i батько, i Денис, i цей Сучок! Життя за ?ми нема, способу нiякого нема! Так би ?х усiх!.. Не зна? й сам, що вiн зробив би ?м, тiльки вiддячив би так, щоб аж запекло, щоб аж заскавучали вони! Вони - всi, всi цi проклятi мужла?!.. Якi вони дурнi й гидкi тепер здавалися Романовi! Вiн не пiшов нi додому, нi до кого, бо на всiх лютий був. Знов довго блукав поза селом, ходив у байрацi i вже надвечiр вернувся додому. Пiшов просто в садок i стрiвся там iз Зiньком. - А я тебе дожидався, брате,- сказав Зiнько. - А що? - спитавсь нехотя Роман. - Хотiв щось тобi сказати. - Кажи! - промовив Роман байдужно, лягаючи на траву пiд деревом. - Бач, Романе, що я думаю,- заговорив Зiнько, й собi сiвши бiля нього.- Почались у нас у сiм'? сварки... А дедалi, то ще й дужчi будуть. Тобi недобре, та й батьковi невесело так iз тобою жити. Вiн би тебе й оддiлив, якби не боявся, що ти все переведеш. Дак ти так зроби, щоб не боявся батько. - А как же його зробить? З таким батьком разлi що зробиш? - А неправда ж, Романе, нема чого нарiкати на батька, коли сам погано робиш: сво?ми горду?ш, кудись у пани пнешся... З того доброго нiчого не буде. - Понiма?ш ти там! - Та вже ж, може, трохи й я тямлю. От ти розбери сам. Служби тобi ще нiяко? нема, може, й довго не буде; оддiляти тебе батько не хоче. Доводиться тобi поки в нас жити. А яке ж воно життя буде, коли раз у раз сварка? - Пущай мене не зачiпають! - Та де ж вони тебе зачiпають? Воно ж таки правда, що треба ж щось робити, не можна дурно хлiб ?сти. I Денисовi кривдно: вiн же робить. Уже от ви й билися, а далi ще гiрше буде. Що ж воно з того доброго? Краще ти, Романе, помирися з батьком та з братом та пособляй хоч трохи в роботi... поки знайдеш собi службу. А там батько, бачивши, що ти шану?шся, i оддiлить тебе... Хоч крутись там на роботi, я вже тобi пособлятиму так, що вони й не знатимуть,- аби щоб сварки не було. Зiнькова прихильнiсть таки зачепила за серце Романа. Ходячи сьогоднi по байраку, вiн уже багато думав про те, як вiн далi житиме в сiм'?. Нiчого не мiг вигадати, хоча й бачив, що так далi жити не можна. Вiн одказав Зiньковi: - Як же я покорюсь? З мене ж люди смiяться будуть. - Чудний ти! А тепер iз тебе люди не смiються? Та все село вже тебе взяло на глузи. Чого ж ти тепер не бо?шся того смiху, а тодi його тобi страшно? А я тобi так скажу: тепер з тебе смiються i дурнi й розумнi, а тодi коли й смiятимуться, дак самi дурнi. Роман подумав трохи й вiдказав: - Ну, пущай... Може б, я й зробив... Не задля ?х, а задля тебе, що ти такой до мене добрий... Так как же його зробить? Не пойду ж я до ?х кланяться! - Та й не ходи. А тiльки вiзьми та й вийди завтра на роботу, та й роби. А там воно вже якось саме станеться... - Пущай же подумаю, може, й вийду... I справдi, другого дня вийшов городити тин iз Зiньком, Денис глянув на його спiдлоба, батько здивувавсь, але нiхто нiчого не сказав. Тiльки Зiнько дуже зрадiв, клопотався з Романом, гомонiв i все зводив, щоб i з батьком та з Денисом у них розмова була. Мати йому допомагала. Одначе тi мовчали. Роман робив увесь день. У нього заболiла спина, руки, ноги. Другого дня вiн вийшов був на тiк, але робив тiльки до снiдання. Поснiдавши, вiн уже не пiшов туди i бiльш уже не брався до роботи. Зiнько i вмовляв його, i прохав, та нiчого не помоглося. Романовi здавалося дуже важко робити, батько не зласкавiв одразу, та й сором було перед селянами, що вiн високо лiтав, а тепер низько сiда?. Тим часом чутка про його сватання в Сучка пiшла по селу. Дочулась про це й Левантина. Вона одного разу почала плакати й казати Романовi, що- вiн ?? покида?, бо свата? Сучкiвну. - Тю на тебе! - вiдказав Роман.- То все дурниця! То я був випивши та для шутки й пiшов, щоб посмiяться. А вони з великого розуму думали, що я справдi на ?х ступу Горпушу оком накинув. I вiн почав ?? цiлувати i пригортати i казав, що вiн ?? нi на кого не змiня? i свататиме скоро - от зараз, тiльки службу знайде... Все це вона вже чула, та й не раз, але кого любиш, тому хочеться вiрити. I вона вже вiрила йому й казала: - Гляди ж, Романочку, не зрадь мене! Бо як ти не пожалi?ш, то хто ж мене пожалi?? Находь службу швидше, бо... Левантина замовкла, а Роман знову почав ?? улещати, i вона забула свiй сум. Iдучи Роман од не? додому, сам собi думав про те, що треба справдi службу швидше знаходити та тiкати звiдсiля. А то, гляди, ще Левантина дитину знайде, то клопоту повна голова буде. I другого ж дня пiшов у сусiдню економiю. Сього разу йому пощастило. В економi? був лiс, а в лiсi два сторожi. Один несподiвано покинув службу й пiшов додому саме в той день, як Роман туди прийшов. Зваживши на його солдатський бiлет, управитель узяв його за пiдстаршого сторожа до лiсу. Не вподобалась Романовi ця служба, та iншо? не було. Жити доводилося в лiсi в однiй хатi з старшим сторожем. Цей раз у раз посилав Романа на нiч обходити лiс i вартувати там. Спершу Роман ходив, а далi йому очортiло, та й за Левантиною занудивсь. Однi?? ночi, замiсто щоб обходити лiс, майнув до не? (верстов з вiсiм туди було) i з того часу почав навiдуватися до не? ночами частенько. А тим часом люди з того села, де була економiя, заходились коло Романа. Вони були дуже вбогi на дерево, то часто крали його в панському лiсi,- часом нишком од сторожiв, а часом, як сторож був не лихий, то купували в його дерево за дешеву цiну: дадуть йому якого рубля чи пiврубля та й нарубають чого треба. Лiс великий, то не скоро помiтиш кожне зрубане дерево. А сторож нiби того й не зна?. Романа вони недовго вмовляли, i вiн почав добувати собi таким робом грошi. Вiн зовсiм не берiгся i попускав рубати стiльки, що вже й видко стало. А тут iще один чоловiк, не по?днавшися з Романом за цiну, та й виказав на його. Все виявилось, Романа прогнано зо служби, ще й грошей не вiддано... хоч вiн небагато й заробив, бо не прожив там i мiсяця. Довелося знову до батька вертатися. IV А на селi страшенно смiялися й глузували з Романа, лаяли за лежнi та за те, що високо нiсся. Його приятелi - писар, урядник, дяк та iншi - були до його прихильнi, поки в його бряжчало-в кишенi i вiн частував ?х горiлкою. Та вiн давно вже повитрушував сво? кишенi, витрусив i материну скриню. На селi скрiзь почали звати Романа голодрабом, ледащом. Приятелi почали одвертатися, стрiваючись на вулицi. Про те, щоб хто його в гостину до себе закликав, Роман забув уже, коли це й було. Дуже це йому було прикро. I не через те, що з тих приятелiв якесь йому добро було, а так, сором, що от з усiма в товариствi був, а тепер занехаяно його. Вiн не знать що дав би, аби хоч трохи де добути грошей та знову привернути до себе сво?х приятелiв зрадливих... привернути, повеличатися трохи, щоб усiм зацiпило, та тодi хоч i з села. Надто, що й обiрвався вже. У нього тiльки й було одежi, що на ньому. А одного разу вночi, через тин перелазячи, розiдрав свого пiджака. Хоч i полатала мати, та вже не вдержиш його цiлим, як почалося дратися... уже он i лiктi видко... Грошей, хоч кричи, треба, а де ?х вiзьмеш? Це було через скiльки днiв пiсля того, як вернувся Роман додому з лiсу. Одного разу мiсячно? ночi, iдучи вiд Левантини через тiк до повiтки спати, вiн побачив на току ворох пшеницi. У його промайнула в головi думка: "Якби набрати цi?? пшеницi та вiднести до Рябченка!" Чого йому спав на думку цей Рябченко? От, i сам вiн не зна?... Так чогось iзгадався. Рябченко був такий собi чоловiк у ?х на селi. Вiн мало хазяйнував, трохи шив чоботи, а бiльше - подейкували люди - накладав iз злодiями. Певне довести того нiхто не мiг, але на селi кожне звiдкись знало, що хоч вiн сам i не краде, дак злодiйське передержу?. У нього кiлька разiв i трус був, та не могли нiчого знайти. Отож вiн i згадався Романовi. Цей купив би пшеницi, якби однести. Звiсно, воно так неначе крадiжка... а втiм... яка там i крадiжка? Адже тут i його, Романове, добро. Адже й вiн один з трьох братiв, то й йому ж належить частка. Хiба ж вiн винен, що батько та Денис не дають йому тi?? частки? Коли не дають, то вiн може й сам узяти. Таке думав Роман, лежачи в повiтцi, а далi встав та й пiшов у клуню шукати мiшка. Знайшов, прийшов до вороха та й зупинився. Чи брати, чи не брати? Ет, що буде!.. Вiн набрав з вороха мiшок пшеницi i хотiв нести до Рябченка. Та нi, треба спершу попитати його. Нишком, обережно перелазячи через тини, пройшов городами до Рябченково? хати. Там уже було погашено. У Романа забилося турботно серце, як вiн злегенька постукав у вiкно. Нiхто не озвався. Вiн заторохтiв дужче. - Хто там? - почувся голос iз хати. - А вийди, дядьку, сюди! Трохи згодом дверi на двiр одчинилися i крiзь них просунулася кудлата голова. -Хто це? Це ти, Романе? - Я. - А чого? - Пусти в сiни,- не хочу стояти на виднотi. Розкудлана голова сховалася, i Роман увiйшов у темнi сiни. - Кажи, чого треба? - Хочеш пшеницi? Рябченко не вiдразу вiдказав. Вiн зрозумiв, яка то ма? бути пшениця, але вагався, не знаючи, чи Роман його не пiдводить. Може, вмисне, щоб потiм урядника навести? Темна постать Романова нiчого не могла йому про це сказати: обличчя не видко було. - Яко? пшеницi? - запитався врештi. - З дому. - Не брешеш? - Чого б я став брехать? Рябченко ще подумав i згодився: - Добре! - Почому даси? Рябченко сказав пiвцiни. - Дешево. - Знайди дорожче! Роман знав, що дорожче не знайдеш, i сказав: - Добре, зараз принесу. - Трохи згодом, як мiсяць зовсiм зайде! - Та вiн уже заходе. Поки Роман вернувся додому, то мiсяць i справдi зайшов. Цi?? ночi Роман однiс до Рябченка три мiшки пшеницi, i в його в кишенi забряжчали грошi. Тодi з упоко?м заснув. Другого дня Денисовi здалося, що пшеницi в воросi наче поменшало, але потiм вiн подумав, що, мабуть, помилився, i нiкому нiчого не сказав. Роман справив собi нову черкасинову жакетку, i в його нiчого не зосталося з тих грошей, що взяв за пшеницю. Мусив знову ходити до Рябченка. Цього разу на току вже не було нiчого, то вiн набрав з комори, з засiкiв, добравши до замка старого ключа. З цим ключем вiн i потому зазирав ще до комори, але робив це обережно, щоб нiхто не помiчав. Одного разу старий Сиваш уранцi лагодив дверi в повiтцi. Було до схiд сонця холодно, то вдяг кожуха. Як сонце зiйшло, потеплiло, скинув його та й забув у повiтцi. Там вiн i лежав увесь день. Другого дня Роман лагодивсь iти ще в якусь економiю шукати служби. Устав рано,- ще всi спали. Було холодно, а його драненьке пальтечко висiло в хатi. Спав вiн у повiтцi i побачив тодi бiля дверей батькового кожуха... Удяг його. В економi? нiчого не добувся: там уже знали про те, як вiн був сторожем у лiсi. - Ех, жисть мотузяная!..- нарiкав, вертаючися додому. Сонце вже припiкало, довелося скинути кожуха й нести.- I якого я чорта ноги бив? Ще кожух тягни! Пiду в город та хоч продам його, щоб дурно не ходити! Нiхто ж не бачив, як я вдягав його. Завернувсь i пiшов у город. Вiд економi? туди було верстов чотири. Швидко ?х перейшов i подавсь у город просто на базар. Там жидки торгували ношеною одежею, сидячи кожен над купою свиток, кожухiв, чумарок, жакеток, штанiв та iншого старого дрантя, кинутого долi або на брудному рундуцi. Покупцiв не було, самi жиди й жидiвки завзято шваркотiли промiж себе. Роман пiдiйшов до одного: - Жиде, купи кожух! Жид подивився на кожуха: - Скiльки хочеш? - Десятку давай! - Оддай його сво?му батьковi - може, на онучi здасться.- I вiн кинув од себе кожух. - А ти ж скiльки да?ш? - Два. - Нехай же твiй тателе iми подавиться! Роман пiшов далi, до другого жида. Але перший жид щось зацвенькав до цього. - Ну, се такий козух, со одна смусина од друго? смусини - як нас город од Одес. - Що ти брешеш, жиде? Вiн iще зовсiм новий, мало й ношений. - Якби вiн був новий, то я б тобi за його дав десять рублiв, а як вiн такий старий, як беззубий собака, то я тобi дам за його десять злотих. Ледве продав добрячий кожух за три рублi. Гаразд пообiдав, випив пива i пiшов додому. А дома батько вранцi кинувся кожуха й згадав, що забув його в повiтцi. Пiшов туди - нема. "Мабуть, те ледащо вдягло",- подумав Сиваш i не став бiльше шукати. Але Роман прийшов увечерi без кожуха. - _Ти хiба не вдягав кожуха? - запитав його батько. - Стану я вдягать вашi кожухи! На чорта вiн менi здавсь! Кинулися тодi всi шукати, тiльки Роман - нi. Не знайшовши кожуха, старий Сиваш почав лаяти Романа: - Коли вже нiчого не робить, ледащо, то хоч би вже, йдучи, дверi в повiтцi зачинило! Мабуть, собаки затягли, а хтось потiм узяв. Роман аж розсердився: - Що я буду за всяким доглядать та прибирать! Самi розкидають, а я одвiчай! Усi дивувались: хто б мiг украсти? Нема, зда?ться, й злодi?в поблизу, а вкрадено. Трохи згодом Роман устругнув нову штуку. У ?х у сiнях висiло велике сало - пудiв зо два. Дверi з сiней у двiр засувалися засувом. Вiн уночi нишком одсунув ключем засув, злiз по драбинi на горище й зняв сало. Не гаючись, потяг його до Рябченка. Але той не схотiв прийняти: - Буде трус, може, й мене труситимуть, то знайдуть. Цього не хочу, це не пшениця. Заховай де-небудь, нехай перележить,- тодi вiзьму. Роман пiшов од нього лихий. Вiзьме, як перележить! Байдуже йому тодi! Тодi Роман i сам одтаска його в город та й продасть дорожче, нiж тобi. Роман уже сердитий був на Рябченка, що той дешево платив. Одначе не нести ж сало назад. Треба десь його заховати. Де б же? Хiба в байрачку, що праворуч од дороги, як iти в город? Там ? одна нора... Недавно Роман ?? бачив, як ходив там. I добре буде потiм узяти, щоб нести на базар. Роман пiшов не вулицею, а городами, i вибрався за село. Пiвверстви вiд села до байрачка перейшов швиденько. Знайшов знайому печерку, запхав туди сало, закидав хмизом, листям сухим. Тодi мерщiй вернувся додому. Другого дня Сивашi сполошилися: сало вкрадено! Мати аж заголосила, так ?й жалко було: таке сало товсте та гарне! Батько теж бiдкався i нiяк не мiг зрозумiти, де тi злодi? беруться? Тiльки Денис не бiдкався, але страшенно лютував, не казав нi слова i щось собi думав. Роман поки ще любiсiнько спав. Послали Зiнька покликати старосту. Прийшов староста з людьми. Подивилися на сiни, подивилися, що в ?х нема сала... - Отут i висiло? - розпитував староста. - Отут i висiло. - I забрано? - А забрано ж, забрано, бодай йому руки покорчило! - кляла стара Сивашиха. - Мабуть же, його таке забрало, що вже й заховало добре! - сказав староста. - А мабуть! - додав хтось з людей. - Шкода ж, коли так, i шукати! - I староста повернув, щоб уже додому йти. Але Денис зазмагався: - Як же то так? Таку шкоду зроблено, та й покинути, та й не шукати? - Та де ж його шукати? - дивувався староста, бо йому не хотiлося клопотатися. Денис намiгся, щоб потрушено Рябченка. Покликали врядника, пiшли до Рябченка. Той страшенно розсердився, кричав, що вони не смiють його "порочити", не дозволяв трусити i вимагав, щоб Денис заложив десять карбованцiв, а тодi вже й трусив. Денис такий був певний знайти в нього сало, що заложив грошi; десятьох не було, дак хоч три. Хитрий Рябченко радий був i тому. Почали трусити. Обнишпорили хату, хлiви, город -скрiзь. Нiчого не було. Денис сам по кiлька разiв перекопав усi закапелки i все ж не знайшов сала. Рябченко радiв: три карбованцi зоставалися йому - несподiваний бариш. А Денис пiшов додому розлютований, бо пропало сало, пропали й три карбованцi. Дома вiн мокрим рядном напався на батька: - Як собi хочете, тату, а я так далi жити не буду! Нащо ви потура?те Романовi? Розледащiв, нiчого не робить, та ще й краде! - Як то-краде? - спитався понуро батько, начува-ючися нового лиха. - А так, що це Романове дiло з салом... та, мабуть, i з кожухом. - Як то Романове? Хiба в Романа що знайдено? - спитав батько ще похмурiше, хоч у самого тремтiв голос. - Хоч нiчого не знайдено, та я знаю, що воно його рук не минуло. -_Та як же ти смi?ш це казати? - гримнув батько, зiрвавшися з лави. Денис глянув на його i аж перелякався: батько стояв перед ?м блiдий, очi палали якимсь непевним огнем, увесь аж трусився, стиснувши кулаки. - Як ти смi?ш це казати на свого брата, нiчого не знаючи? У нашiй сiм'? зроду не було злодi?в i нема, чу?ш ти! А ти сам на свою сiм'ю будеш неславу пускати?! Денис схаменувся, побачивши, яй роздратував батька. - Та нехай i по-вашому, але нащо ж ми з жiнкою будемо робить на ледацюгу? Або проженiть його, або нехай робить, або мене вiддiлiть! Що це таке справдi?! Ледащу такий потур давати! Це треба розуму рiшитися. - Мовчи ти, блазню! - знову розсердився батько.- А то я тобi такого дам, що в тебе останнiй твiй дурний розум з голови вискочить! Еч, розумнiший уже за батька зробився! I сам без тебе знаю, що треба робити, i зроблю. Саме на цю розмову наскочив Роман. - Слухай, Романе, що я тобi казатиму! - озвався до його батько гнiвно.- Годi вже панувати! Або берись до роботи, або йди собi куди зна?ш! - То що? I пiду! - вiдказав Роман так спокiйно, мов це йому байдуже було.- Пiду в город - там собi швидше службу знайду. Як розвеличались!.. Обiйдемось i без вас! Повернувся та й з хати. Вiн цього сподiвався, що таки Денис колись пiд'юдить батька вигнати його,- вiн певний був, що батько це говорив з направи. Ну, та не таке вже воно й лихе. Пiде в город, продасть там сало... Поживе трохи, поки службу знайде... А коли й не знайде... ну, там видно буде, що робити!.. Але Денис на тому не перестав. Мав на Романа велике пересердя i за сало, i за пропащi три карбованцi. Пiшов до Струка та до кума Терешка Тонконоженка i розказав ?м усе, що думав про Романа. Тодi втрьох заходилися його сочити: куди той не пiде, то все якийсь з них на нього оком накида?, пасе. Батько ж iз Зiньком нiчого про це не знали, бо звелiв Денис не казати ?м про це. Днiв через два Роман пiшов у город. Так зiбрався й пiшов, що сiм'я й не знала про це, нi з ким i не попрощався, навiть з матiр'ю. У непевних Денисових поглядах вiн бачив, що Денис дума? за сало на його,- боявся, щоб не присочив. А тепер, пiшовши нишком, думав, що вже буде i в городi, поки дома побачать, що його нема. Але три його вороги замалим не назирцi ходили за ним цi днi. I Струк таки присочив його, як вiн подався з дому. Зараз кинувся до Дениса. Ще Роман тiльки виходив iз села, а вже вони втрьох, пробiгши манiвцями, сидiли бiля дороги в кущах у байрачку. Недовго й дожидалися: iде Роман та просто в байрачок. Дво? зостались там, де сидiли, а Струк поплазував обережно помiж кущами слiдком за Романом. Вiн був стрiлець, то звик по лiсах до звiра пiдкрадатися. Роман iшов смiло, не боячись нiчого, Струк рачкував за ним здалека. Ось Роман спинився, озирнувся,- нiкого не побачив. Положив долi свою торбу i почав одкидати хмиз од печерки. Поодкидав i витяг щось велике. Струк догадався, що це сало, i мерщiй метнувся до сво?х. Вони заховалися на доброму мiсцi: Романовi неминуче треба було проз ?х iти, бо вони сидiли аж на тому краю байрачка, що до города. Роман вийшов з байраку на шлях, знову озирнувся туди й сюди, - нiкогiсiнько нема. Тодi швидко пiшов у город. Тро? товаришiв незабаром почули його ходу... от уже й видко його: iде й щось мугиче собi пiд нiс. Сало на плечах. Одним скоком вони стали круг його. Роман спинився вражений i одну мить, з несподiванки, не знав, що робити. - А куди це ти, Романе, сало несеш? - спитався, глузуючи, Денис.- Може, тобi пособити? Здоровенний Романiв кулак ударив Дениса по уху, що аж каганцi тому засвiтилися. Денис поточився, трохи не впав, а Роман тим часом, кинувши й сало, побiг шляхом. Очманiвши вiд кулака, Денис на мить спинився, не розумiючи, що сталося. Але зараз же побачив.' Попереду бiг Роман, а за ?м, дуже близько, Струк, а трохи вiддалiк Терешко. Денис кинувся за ними. Але Роман добре бiгав i незабаром далеко покинув назад себе i Терешка, i Дениса. Тiльки Струк гнався за ним близько, зiгнувшись наперед усiм сво?м довгим тiлом, закидаючи назад швидкi цибатi ноги. Вiн розпалився. Так вiн колись бiг за вовком пiдстреленим: нiколи було вдруге рушницю набити, щоб стрельнути, i вiн напружував усю силу, щоб наздогнати закривавленого звiра i добити з рук, розтрощивши йому голову. Так вiн бiг i тепер, сам не розумiючи, не думаючи про те, нащо йому ловити Романа i що йому той Роман зробив. Бiг i кричав iнколи: - Не втечеш!.. Задавлю!.. У нього перед очима, не перестаючи, швидко мелькали п'яти, притискалися до бокiв висуненi назад лiктi. Цi лiкти все ближчi, ближчi стають... Струк виразно чу?, як важко диха? втiкач... почува? це дихання. Напружу?ться з усi?? сили - от-от досягне; але й Роман напружу?ться... Та ненадовго. Одним останнiм стрибком пада? Струк на спину Романовi, валя? його додолу. Але тую ж мить Роман вивернувся й зiрвався на ноги. Струк, лежачи на шляху, вхопив його за ноги обома руками. Роман схитнувся i знову упав, i вони зчепилися промiж себе, качаючися в пилу на шляху. - Не втечеш!.. Не втечеш!..- хрипiв Струк.- Не попущу! - Чого тобi вiд мене треба? Що я тобi зробив? - так саме хрипiв Роман, пручаючися.- Пусти! Враз iще дво? впало на нього, вхопило його, притисло. - А, дак ти так! - ревiв розлютований Денис.- Красти!.. Биться!.. Тiкати!.. Душогуб!.. От я ж тобi покажу!.. Роман визволив праву руку i почав бити кого й по чому попадя. Його пригнiтили так, що вiн застогнав, i скрутили йому назад руки поясом. - Тепер тiкай! - знущався Денис.- Та тiльки не в город, а до волостi! Пiдвели його i стояли, вiдпочиваючи, всi четверо, задиханi, знеможенi, в подранiй одежi, з умазаними обличчями у кров, змiшану з шляховим пилом. У бiйцi Денисовi розбито носа, а вiн поплямив кров'ю й iнших. -.Ходiм! - смикнув Денис Романа. -_ Не пiду! - Ходiм, бо потягнемо, як падло! - То й тягнiть! - Роман упав на шлях. Але Денис ухопив його за вiрьовку й потяг по шляху, що аж руки тому виверталися. Роман ойкнув. - Уставай же, бо ще гiрше буде! Роман устав. Пiшли до села. На дорозi забрали покинуте сало. Терешко йшов з ним попереду, а далi Роман, а за ним Струк iз Денисом, держачи його за кiнець пояса, що зв'язував руки. Мовчали всi. Так увiйшли в село. - Куди ж ти? - спитав Струк. - У волость,одказав Денис. - А може б, до батька його? Нехай повчить! - порадив Терешко. - Такий, що повчить! - сказав Денис.- У волость! Повернули до волостi. Здивованi люди спинялися, поглядаючи на цю чудну, незвичайну процесiю, i не могли нiчого зрозумiти. Дехто пiдходив i питався, але тi, поспiшаючи, йшли далi. Увесь час Роман мовчав. Але як уже пiдiйшли до волосного рундучка i вiн ступив на нього ногою - тодi повернувся до Дениса: - У, iрод! - I плюнув йому межи очi. Денис рвонувся був до нього, але зараз же спинився. - Постривай, побачимо, що в холоднiй заспiва?ш! - утерся, i всi вкупi вступили до волостi. Там були писар, старшина, врядник. Вони аж нестямилися з того дива, що побачили. А Денис, незважаю­чи на те, почав оповiдати, що ось вони пiймали злодiя з салом, i вимагав, щоб написано протокола i посаджено злодiя в холодну. Говорив так, мовби це не про брата, а про когось зовсiм йому не вiдомого й чужого. - Що ти, Денисе? Бога ти не бо?шся, людей не страмишся! Брата?!.дорiкав йому старшина. - А хоч i брат, та коли таке ледащо... Тодi озвався Роман: вони на його напали, калiчили, нiвечили його!.. Денис завсiгди пеклом на нього дихав... I тепер хоче занапастити. Зовуть його злодi?м! А почому вони знають, як у Романа те сало опинилося? Може, йому батько сам його дав. Волоснi з урядником не знали, що ?м робити, ?м було жалко Романа i гидко Дениса слухати, а проте все, ж це було злодiйство. Допомiг писар: - По закону так: коли б син у батька що i взяв, а як батько простить, то й суду нема нiякого. - Це правда, так! - додав урядник. - А коли так, дак що тут казати? - озвався старшина.- Це не наше дiло, а батькове. Сторож, розв'яжи його! Сторож укупi з Струком розв'язали бiдолаху. Струк тепер уже зовсiм прохолов i сам на себе гнiвний був, що в таке встряв. I Терешковi було нiяково. - Ми всi тут дiло бачили й чули; коли що треба буде, то всi будемо свiдками, а протоколу нема на що списувати! - рiшив старшина.- Iдiть собi з богом! - Спасибi вам, господин старшина! - подякував Роман i зараз вийшов з волостi. Понурившись, вийшли за ?м Струк i Терешко, а позад усiх Денис. Денис гнiвався на волосних. Голова в його болiла, закривавлене обличчя розпухло i щохвилини нагадувало про Романа. Як вiн увiйшов у свою хату, то там були всi дома. Зiнько аж з мiсця зiрвався, побачивши Дениса: - Денисе! Що це тобi? Не вiдмовляючи йому, Денис промовив просто до батька: - Ото ж ваш синочок наробив. - Хто? Роман? - спитав батько.- Знову билися? З чого ж це? - Аз того, що ми - кум Терешко, Струк та я - пiймали його з салом у байрацi. У старого Сиваша затремтiли руки. - Та й били його? - Або вiн нас бив, поки йому руки назад скрутили. - Нащо ж ви йому руки крутили? -_ Щоб у волость одвести. Шкода тiльки, що старшина не схотiв у холодну посадити. - I ти вiв його зв'язаного... через село в волость? - А то ж би нiс чи вiз на собi? I вiдразу всi очi повернулися до старого батька. Вiн устав бiлий, увесь тремтячи, як лист пiд вiтром, i звiв угору проти Дениса руку. У -хатi зробилось так тихо, мов усi перестали й дихати. - Бодай же ти довiку був... Але слово прокльону спинилося на устах у безщасного батька, i вiн, як стояв, упав на стiл головою i заплакав старими, тяжкими, як камiнь, як огонь, пекучими сльозами. - Так мене зганьбив!.. Увесь рiд наш чесний так зганьбив!.. Брата не пожалiв!.. Хоч би мене, старого, пожалiв!.. Мою стару голову таким соромом, такою гакьбою покрив!.. I нi слова бiльше. Тiльки чути було, як мати хлипала, стоячи в кутку бiля дверей. По Зiньковому обличчю котилися сльози... Частина друга. СЕРЕД НОВОГО ТОВАРИСТВА Вийшовши Роман з волостi, повернув знов у город. Ще нiколи вiн не був такий лютий на брата й на селян, як тепер. Йому, бувши вже не простим мужиком, зазнати тако? ганьби, такого сорома перед цiлим селом! I все через його, через цього клятого Дениса! Якби вiн його зараз отут, серед шляху, стрiв - задавив би його, розтоптав би, як гадину! Та гарнi й батько з Зiньком, потураючи такому хамлетовi, як Денис. Вони могли б оддiлити його, Романа, дати йому що треба,- вiн би пiшов од них, i нiчого б тодi не було. А тепер!.. Та всi вони, всi йому за шкуру сала залили!..i Всi цi мужла? клятi! Вiн повернувся до села, що вже поринало в долинi, визираючи з-за горба солом'яними покрiвельками, з бiлими димарями, розкиданими серед ясно-зелених куп густих верб i темного листу садкiв. Зняв кулак угору, i крiзь затисненi зуби вилетiв якийсь пiвзвiрячий згук лютостi й зненавистi! Повернувся i пiшов швидко-швидко. Довго йшов, поки хоч трохи втихомирилося серце i мiг думати i про щось iнше. Що саме вiн зараз робитиме в городi? У кишенi в його бряжчало трохи грошей,- зосталось од попереднiх крадiжок,- але ?х не могло стати надовго. Ет! Там видно буде! Стукатиме скрiзь,- десь та вiдчиниться. Але як вiн увiйшов у город i проходив вузькою вулицею, поглядаючи на невеличкi одноповерховi будиночки, пооббиванi дошками i помазанi сiрою фарбою, то не знав, у якi саме дверi ма? почати стукати. Всi були однаково непривiтнi, однаково замкненi вiд кожного чужого. I так iшов усе далi, аж поки дiйшов до невеликого базару, засмiченого, захаращеного шопами й рундучками, обставленого великими й малими бакалiями та крамницями. Цi бакалi? й крамницi надихнули йому думку: а що, якби туди в прикажчики? Недовго думав i зайшов зараз же у велику бакалiю. Там було кiлька покупцiв, i крамарчуки метушились, поспiшаючися все подати, не баривши покупця. Один пiдбiг i дуже ввiчливо озвався до Романа: - А вам что угодно? - Та менi хазя?на. Обличчя в крамарчука зараз одмiнилося, скоро виявилось, що це не покупець. Вiн недбало кивнув рукою на високого худого чоловiка, що стояв за касою: - Он! Роман пiдiйшов до хазя?на, поздоровкався. - А що скажете? Роман почав був казати, але ще й не доказав усього, а вже хазя?н замахав руками: - Не нужно! Не нужно! У нас усi прикажчики ?сть. Роман вийшов з цi?? крамницi i подавсь у другу. В другiй хазя?н спитав: - А рекомендацi? ?сть? Цього в Романа не було. - А по какой частi ви служили? Роман одказав, що швейцаром. - Та нi, по торговой частi... чи в бакалейной, чи в мануфактурi? - Та я по торговой савсьом не служил. - Е, дак ви нам не пiдходите,- вiдказав хазя?н i одвернувся у другий бiк. Роман вийшов знову без нiчого. Але вiн уже наважився походити сьогоднi по крамницях i почав заходити в кожну пiдхожу по черзi. Здебiльшого нiде не треба було прикажчика, а як часом i не вiдсилано його вiдразу, то зараз же виявлялося, що вiн торговлi не зна?, i пiсля цього вже годi й говорити. Обiйшовши так десяткiв трохи не зо два крамниць, Роман побачив, що тут йому нема чого сподiватися. Треба було це облишити. Почувся на втому й голод. Купив на базарi хлiба, тут же сiв на рундучку ?сти. Базар був порожнiй, бо було вже пiзно i день не базарний. Коли-не-коли тiльки перейде засмiченим майданом який чоловiк, але нiхто не займав Романа. Мiг ?сти як хотiв помалу i думати скiльки хотiв. Думав усе про одно. Завтра пiде по палатах тощо: чи не треба там сторожа. Не дуже до вподоби Романовi було те сторожування, та вже лiпше це, нiж нiчого. Пiшов би й сьогоднi, та пiзно: з усiх палат члени вже порозходилися. Щоб так-сяк добути день до вечора, походив по городських бульварах, почитав на стовпах афiшi та iншi оповiстки та розпитався, де тут ? "ночлiжний дом". Скоро почало вечорiти, пiшов у той "дом" ночувати за три копiйки. Не сподобалось йому там. Велика свiтлиця була така нечиста й темна, що лiпше було б ?? темницею звати. На стiнках колись були шпалери, але це було дуже давно, бо тепер од них позоставалися тiльки де-не-де великi й малi клаптi. Обдертi стiни були такi занехаянi, обпльованi, помазанi роздавленими блощицями, що Романовi гидко було на ?х дивитися. Чорнi, затоптанi грязею помости попрогнивали. У вiкнах найнижчих шибок зовсiм не було: ?х так часто бито, що хазя?н позатулював там дощечками. По всiй хатi стояли широкi ослони з дерев'яними приголовачами - i серед хати, й попiд стiнами. Котрi були порожнi, а на котрих, на якомусь дрантi, сидiли або лежали люди. Пiд чорною вiд сажi стелею висiла поганенька лампа i ледве освiчувала тьмяним свiтом цей притулок людського вбозтва.- Роман обiбрав собi порожнiй ослiн пiд стiною в кутку. Скинув пальто, пославсь i мовчки лiг. Ще було рано спати, i вiн, лежачи, почав роздивлятися, серед яке товариство потрапив. Були старi, зовсiм сивi дiди, були здоровi, дужi люди i хлопцi рокiв шiстнадцяти-сiмнадцяти. Просто? сiльсько? одежi було мало,бiльше всяке городянське вбрання. Якi сидiли або лежали самi собi, а якi купками, розмовляючи,- певне, знайомi. Он недалечке тро? лагодяться вечеряти: порозкладали перед себе на якiйсь ганчiрцi порiзаний хлiб i ковбасу, а один зручно вибива? з пляшечки затичку, вдаривши дном пляшки об долоню. Притуля? пляшку до губiв, i Романовi чуть, як булька? горiлка. Надпивши трохи, переда? другому... Романовi почина? страшно хотiтися випити чарку горiлки i закусити отi?ю ковбасою. - Ти чого тут? - зненацька гримнув над ?м страшний басюра. Роман глянув i побачив, що бiля нього сто?ть здоровенний чолов'яга, убраний у широке й довге лiтн? пальто, руде, заяложене й обдерте. На головi пом'ятий чорний бриль. Здорова пика з бородою. - Ти чого тут лiг? - знову зикнув новий гiсть. - Того, що тут место било,- вiдказав Роман. - Ах ти, болван неучений, стультусяка халдейський! Хiба ти не зна?ш, що це мо? мiсто, га? - А скудова ж би я знал? - сказав Роман, нехотя встаючи.- Я сьогоднi тут у первой раз. - "У первой раз"! - перекривив здоровило.- Тебе нечиста мати принесе, мабуть, сюди ще мiльйон разiв, то знай, що на це мiсто в мене давность земська, понiма?ш? Я тут ночую, я, Патрокл Хвигуровський! - Що це там уже бурса розвоювалася? - озвався хтось iз другого кутка хати. - Сердиться! - додав другий. - Цитьте, ви, суси тупорилi! До сих пор не можете розшелепать того, де бурса, а де семинарiя! Бурса!.. - Ну, ти вже, Хвигура! - одказав перший голос. - Да, Хвигура. А зна?ш, ти, азiнус клапоухий,що значить хвигура? Вид, образ, все одно що образець! ГIонiма?ш ти: образець, примiр для вас усiх, сервуси ви черв'яковськi! Регiт покрив слова Патрокла Хвигуровського. А вiн, незважаючи на те, почав моститися на сво?му ослонi, бо Роман перейшов на iнший. Тепер уже Роман роздивився на нього дужче. Здоровенна голова з русявим кудлатим волоссям, з розкуйовдженою бородою. Обличчя з товстим носом, одутле i червоне вiд випито? горiлки, але зовсiм не лихе. Роман iще й далi роздивлявся б на його, але новий гiсть хотiв спати, бо в його добре гуло в головi: умостившись, лiг, повернувся до стiни i незабаром захрiп так, що один сонний аж жахнувся. А Роман довго не мiг заснути,- то вiд думок, то вiд усяко? поганi, що за нiч скусала його геть чисто все тiло. Заснувши, спав погано i зараз же прокинувся, скоро ночлiжани заворушилися в хатi. Поспiшився вмитися i вийти на вулицю. Було ще рано куди-небудь iти за дiлом. Роман пiшов на базар iзнову, купив собi снiдання й попо?в. Проба-вившись годин до десятьох, пiшов "по палатах". Тут уже рекомендацiй не треба було: досить, що вiн солдат, бо сторожiв же й беруть найбiльше з колишнiх солдатiв. Та, на лихо, в маленькому губернському городi небагато було тих "палат", а якi й були, то скрiзь уже народу повно й без Романа. Вiн виходив увесь день i вернувся ввечерi до нiчлiжного без нiяко? поки надi? на службу. В нiчлiжному були й новi гостi, i тi, що ?х Роман бачив учора; тiльки не було Патрокла Хвигуровського. Роман подався на сво? вчорашн? мiсце i зараз же лiг утомлений. До нього пiдiйшов парубок - високий, безвусий, у старенькому пiджачку та в полатаних на колiнах штанях. Обличчя зовсiм молоде, але якесь невиспане, брезкле, з великим синцем пiд оком. - А що, земляк, нетутешнiй? - запитав. - Н?. - А скудова? - З Дибльов. -_ А! Чи не служби шука?ш? - Та служби. - Ну-ну!.. Етого iщо попошука?ш! - Разлi трудно? - А то не? Я сам уже з мiсяць шукаю... Витратився, ободравсь увесь... Вони розбалакалися. Роман розказав парубковi про сво? городянськi пригоди, а той i собi оповiдав, що вiн там та там бував, прохав, та нiде роботи нема,- хоч пропадай з голоду! От сьогоднi вiн ще й не ?в нiчого. - Чи нема в тебе, земляк, хоч гривеника? Позич, пожалуста! Зароблю - оддам. А то так воно - не ?вши... Роман i сам був голодний... - А гд? б тут можна купить чого закусить? - спитав. - Можна! I закусить, i випить! - вiдказав парубок.- Давай збiгаю! Роман вийняв четвертака, щоб той купив на двадцять копiйок ?жi, а п'ятака здачi принiс. Парубок метнувся швидко, але довгенько проходив. Принiс оселедець i булку, але без здачi. - А п'ятака,прости, земляк! - i сам не знаю как - випустил з рук... отут у дворi. Шукал-шукал - темно, не найдеш. Нехай уже завтра пошукаю. - Та вже пущай,- сказав Роман, але йому чогось здалося, що вiд парубка не пахло попереду горiлкою i що його п'ятак лежить тепер не на дворi, а в шухлядi в монополi?. Порiзали на шматки оселедець, роздiлили надво? булку й почали ?сти. - О дикi неуки! - озвався бiля них, пiдiйшовши несподiвано, Патрокл Хвигуровський.- ?дять оселедець, не пивши попереду! Ще в древнiх хвилозопiв сказано, що риба любить воду. I коли не можеш дать ?й води, то дай ?й хоч водки. Його здорова лапища простяглася мiж два ?дцi, ухопила шматок оселедця i вкинула його в величезний рот. Простяглася знову, вломила половину парубково? булки i послала ?? слiдко