м за оселедцем.
   -  А  сами  ж  зачим  ?сте,  когда  водки  не  пили?  -   запротестував
невдоволений з таких заходiв парубок.
   - Дурень ?си! - одказав Патрокл, чвякаючи на всю хату.- Водка  вже  там
?сть, i через те нехай ця твар iде в мою горлянку.
   I знову шматок оселедця зник за густою щетиною його рудих вусiв.
   - Не гнiвайся, земляче,- озвався до Романа,- що так, не питаючи,  беру:
довлi?ть-бо пища алчущему оно?. I коли ти цього сервуса черв'яковського  i
неклю-чимого году?ш такими смашними оселедцями, то вже менi й бог велiв.
   - Садiться! - одказав Роман.
   Патрокл сiв на ослiн i моргнув на парубка:
   - Моторний хлопець! Уже й лапав на свого!
   - Как там напав! - одказав сердито парубок.-  Позичил  у  його  грошей,
пойшол та й купил.
   - Ну, ну, зна?м! - припинив його Патрокл.-  Позичив,  бо  роботи  нема,
витратився... А скiльки згубив?.. Вiн постоянно роботи шука? i губить чужi
грошi - до себе в  кишеню,-  сказав  вiн  уже  до  Романа.-  Багато  тво?х
загубив?
   - П'ятака,вiдказав Роман.
   - П'ятака? Дурак, що губив такий пустяк! То - так вiн i  по  карбованцю
губив. Одначе треба поспiшатися, а  то  цей  канiс  ненажерливий  сам  усе
похапа.- I вiн знов укинув собi в рот шматок оселедця й булки.-  Ех,  чорт
його зна! Все-таки треба рибi води! Лукаш! Получай три злоти:  пляшечка  й
закусочка! Загубиш хоч одну копiйку - не дам нi крихотки, ще й шию наб'ю!
   Лукаш зник, але вернувся тепер дуже швидко, несучи кусок ковбаси,  хлiб
i горiлку. Почали випивати й ?сти. Розбалакались  iз  Патроклом,  i  Роман
мусив i йому розказати про сво? ходiнки й шуканину.
   - Жалiю, амiкус, тебе. Но не рюмсай i возвеселись: терплять i кращi  за
тебе. Глянь на мене! Кончив два класи семiнарi?, греки й  латини  читав  i
думав ученiстю превище всiх превознестись i - пропав!
   - Чого ж ви пропали? - спитав Роман.
   - Чого?.. Чув ти мо? iм'я?
   - Чув...
   -_ Ну, то через його.
   - Та каким же образом?
   - А таким... Того, що iм'я геройське.
   - Как - iм'я геройське?
   - Ти цього понять не можеш. Герой був такий... Патрокл: i Трою  воював,
i багато совершив дiл славних... Так i я, iменем його  названий,  повс?гда
був прихильний до геройських дiл.
   - I совершали?
   - Стультус!.. З Вакхом у компанi? побив морду ?зу?товi  iнспекторовi  i
за те поневiряюся й досi. I уше-лепкався в цю бездну гнусностi, де  кишать
тварi, подобнi сiй, богам зненависнiй, мармизi! - I вiн  штрикнув  пальцем
просто в пику Лукашевi.- По не розквасюй губи,  бо  то  подла  манера.  Як
зазна?ш усього i не знайдеш нiчого, i схочеш уже наплювать на цей город  -
приходь до мене, i Патрокл Хвигуровський дасть тобi достойную тебе роботу.
   Роман глянув неймовiрно на обiдрану постать Пат-рокла Хвигуровського  i
подумав собi, що ледве чи можна чого вiд нього сподiватися.  Той  зрозумiв
його погляд:
   - О азiнус клапоухий i Хома невiрний! Не витрiщай сво?х слiпакiв на мою
костюмiровку, а дивись на мо? дiла, i будеш подобен менi i не  пропадеш  з
голоду!
   Поки, одначе, дiла героя з поганою костюмiровкою обмежились на тому, що
вiн найбiльше за всiх порався коло чарки й  закуски,  прибрав  геть  чисто
все, що мiг прибрати, а потiм захрiп по-вчорашньому  на  сво?му  ослонi  з
"земською давностю".
   Три днi ще ходив Роман та шукав собi служби, а на четвертий зостався  з
п'ятаком у кишенi. Ще одно можна було йому зробити: стати на базарi.
   Щодня на одному звичайному мiсцi на  базарi  стояла  купка  людей.  Всi
виглядали заробiтку. Сiльськi парубки  i  дiвчата,  поприходивши  в  город
шукати наймiв, стояли поруч з городянськими куховарками й поко?вками,  що,
покидавши старих хазя?нiв,  дожидалися  нових.  Кiлька  старiших  людей  з
сокирами за поясами - це були дроворуби. Тут же стояли й мiськi  обiдранцi
з таких нiчлiжних домiв, як отой, що в  йому  Роман  ночував.  Цi  й  собi
виглядали, але вже не наймiв,- хто ж би ?х наймав? - тiльки поденного  або
хоч на  один  раз  якого  заробiтку.  Сiльськi  дiвочi  вбрання  з  ясними
зеленими, синiми, червоними кольорами, парубочi свити,  чумарки,  шапки  й
брилi мiшалися з обдертими лахманами нечепурно?,  загиджено?  городянсько?
одежi.  Уся  ця  купка  товклась  серед  базарових  яток  на  засмiченому,
закиданому недо?дками  i  всякими  покидьками  майданчику,-  люди  стояли,
сидiли, часом лежали на порожнiх рундуках. Дiвчата  цокотiли  промiж  себе
завзято, парубки поштурхували дiвчат, а  тi  верещали  голосно  й  весело.
Городянськi куховарки та поко?вки у кохтах та в  пальтах  тримались  трохи
осторонь i промiж себе судили й лаяли на всi заставки хазяйок  та  навчали
одна одну (а часом i сiльських дiвчат), як треба поводитися  з  хазяйками,
щоб не давати ?м волi, як прикидати бiльшу цiну  до  того,  що  купу?ш  на
базарi... Було голосно й весело: кому й не  щастило,  то  соромився  перед
людьми сум виявляти. Але  все  ж  часом  було  чути  смутне  нарiкання  на
нещасливу долю, шо й роботи нема, й ?сти нiчого,  i  нездужа?...  Блiдi  й
змарнiлi обличчя траплялися серед цього натовпу часто. Обiдранцi  часом  i
собi встрявали до гуртово? розмови, але бiльше  стояли  самi  собi;  часом
вони приносили пляшечку "монопольки" .i зараз же, на якому рундучку, а  то
й  навстоячки,  випивали  ??,  закушуючи  гнилою  ковбасою  або  смердючим
оселедцем. Iнодi пiдходила до дiвчат i куховарок яка панiя  або  й  пан  -
вибирали собi пiдхожу i починали з нею вмовлятися; якщо ?днали, то вели  з
собою. Тодi тi, що позоставалися, лаяли панiю чи пана, казали, що  вони  й
слiпi, й дурнi, бо взяли найпоганiшу, а не взяли нi  одно?  з  них.  Часом
приходив наймати дроворуба -  пиляти  й  колоти  дрова,  а  хто  кликав  i
обiдранцiв - найбiльш переносити щось важке. Дроворуби стояли  тут  щодня.
Обiдранцi - теж щодня, хiба що ходили часом  по  базару,  доглядаючи,  щоб
панi? та куховарки добре ховали грошi: котра не робила цього, тую  карали,
бо зараз тi грошi потрапляли до рук обiдранцевi, i вже тодi кiльки день не
видко було його на точку. Всi iншi стояли - поки хто найме; а з сiльськими
бувало й так, що як докучить стояти ненайнятому, то й пiде воно собi знову
додому.
   Серед цi?? купки мусив стати й Роман. Тепер уже вiн думав про  те,  щоб
поки знайти собi хоч поденний заробiток, бо йому не було  чого  ?сти.  Але
доля була до нього неласкава: вiн простояв увесь перший день до  вечора  i
не вистояв нiчого.
   П'ятака про?в,не було з чим iти й до нiчлiжного. Роман думав,  думав  i
пiшов у великий мiський сад.
   - Засну десь у кущах! - гадав собi-- Поки ще не холодно.-  Вишукуючи  в
саду лiлшого, затишнiшого мiсця, натрапив на чималу будiвлю, що стояла там
серед прочищеного майданчика. Зроблена з шальовок, в однiм мiсцi зовсiм не
було стiни - самi поручата. Роман перескочив через ?х i пiшов усерединi по
помосту. Силкувався йти тихо, щоб не почув сторож садовий. Iшов у  темрявi
i вiдразу почув, що пада? вниз.
   Упав, але бiльше злякався з несподiванки,  нiж  забився.  Встав,  почав
мацати руками. Був у якомусь дощаному коридорi неглибокому. Вилiз iз  його
легко i пiшов обережно далi. Дiйшов  до  якихось  дверей  i  вiдчинив  ?х.
Засвiтив сiрника: невеличка дощана комiрчина,  мов  хижка,  попiд  стiнами
лави.
   Зважився тут заночувати. Лiг на лаву, положивши шапку в голови.
   Уночi кiльки разiв прокидався, не розумiючи,  де  вiн.  Тiльки  вставши
вранцi, побачив повидному, що це був лiтнiй театр,  покинутий  уже  тепер,
порожнiй, старий i обдертий. Мусив бути йому притулком  i  надалi  на  той
час, коли не буде грошей, щоб ночувати деiнде.
   Сьогоднi вiн продав за три рублi сво? пальто. Осiнь тiльки  почалась  i
була суха й тепла,можна поки було й без нього прожити, а далi... що  буде!
За карбованця купив сокиру i вийшов на базар... Його зараз же взято колоти
дрова. Роман дуже зрадiв цiй роботi. Але поки вiн  наколов  купу  дров  та
заробив пiвкарбованця, то в нього так заболiли крижi й руки, що  вiн  кляв
свою роботу всякими словами. Ввечерi пiшов у нiчлiжний, стрiв там Лукаша i
з горя про?в i пропив з ним увесь свiй заробiток.
   Щодня Роман стояв на точку, та не щодня його брано. В який день не було
заробiтку, Роман жив з тих  грошей,  що  зосталися  йому  вiд  пальта.  Це
дiялося тижнiв зо два, аж поки знову так сталося, що в Романа  не  було  й
трьох копiйок заплатити за нiч у нiчлiжному.
   "Доробився!" - гiрко нарiкав на свою долю Роман, iдучи ночувати знов  у
той садовий театр. Тепер це було не так добре, як попереду, бо  вже  пiшли
дощi i зробилося враз дуже холодно.  Роман  страшно  намерзся,  стоячи  на
базарi, i був голодний. Вiн увесь трусився.
   Дотягся до театру, перелiз через поручата i  пiшов  у  свiй  закамарок.
Iдучи темною сценою, вiн спiткнувся на щось i трохи не впав.
   - Який тут стультусяка собачий ходить та людей колошка?? -  несподiвано
гримнуло з темряви.
   Роман пiзнав голос Патрокла Хвигуровського: це вiн на нього спiткнувся.
   - Се я, Роман,одповiв.
   - Який Роман, азiнус?
   - Та тот, що з  вами  в  ночлежному  ночувал.-  Увесь  цей  час  ?м  не
доводилося стрiватися.
   - А чого ж ти тут?
   - Та должно того, що н?ту на ночлежний деньог.
   - Резон, хоч ти й болван!
   - А чого .ж я болван?
   - А того, що повинен тут ночувать.
   - Та й ви ж тут ночу?те.
   - Я - iнша рiч. Я, братку, так собi... ще  вдень  сюди  зайшов,  а  був
трошки випивши... та як лiг - та й досi!.. Ну,  а  все-таки  я  це  мiсто,
правда, знаю добре... Дак це вже нiч?
   - Нiч.
   - А чого ж ти зубами ухналi ку?ш?
   -_ Бо холодно.
   - Холодно? Ну, сiдай бiля мене та погрiйся! Чого сто?ш?  Сiдай!  За  це
платити не доведеться.
   I вiн у темрявi пiймав його за руку й потяг униз. Роман сiв бiля нього.
   - Еге, та ти, парубче, без пальта!
   - Атож...
   - А де ж воно?
   - Загуло.
   - Ну, й ти ж скоро загудеш.
   - Куди ж я буду густи?
   - К чортовому батьковi в зуби! Пропадеш без одежi.
   - Продал... топор нужно било купить... Що ж мiн? було делать?
   - Клапоухий азiнус! Попитайся мене, то я скажу, що тобi треба робить.
   - Говорiть!
   - Я тебе поведу до добрих людей.
   - Ведiть!
   - Там, поки що, получиш кватиру  й  харч.  Заплатиш  згодя,  як  будуть
грошi.
   - Хароша штука, спасибi вам!
   - Не кажи - хароша, поки не з'?в!  Як  будеш  розумний,  то  матимеш  i
роботу.
   - Какую?
   - Кращу за ту, яку робиш.Тодi знатимеш.
   - Пущай i так!
   - Тiльки одно...
   - А що такое?
   - Чи зостанешся там, чи нi, чи вiзьмеш роботу, чи нi, а що побачиш, про
те мовчи!
   - Ето можно.
   - Заприсягнись!
   - Пущай мене хрест побйоть i сира земля не прийметь, ?желi кому скажу.
   - Добре! А коли злама?ш присягу, то я _тобi зламаю шию... I пiд  землею
знайду. Цiла голова не буде. Цього не забудь!
   -_ Не забуду.
   - Гайда.
   II
   Довго йшли через увесь город,  аж  поки  прийшли  до  яко?сь  темно?  i
грязько? вулицi. Перейшли ?? всю. Наприкiнцi вулиця вiдразу падала вниз  i
звертала в якийсь яр. По обидва боки яру, попiд глиняними кручами, блимали
маленькими вiкнами невеличкi хатки. Лiхтарiв не було,- тiльки й  свiту  на
вулицi, що з тих вiконечок. Ноги грузли в глинi, розмоченiй дощами.  Роман
уже набрав у сво? дранi чоботи стiльки води, що всi ноги були мокрi.
   - Iди сюди попiд тином,-  сказав  Патрокл,-  бо  тут  та-ка  халдейська
калюжа.
   I справдi, всю вулицю залила величезна калюжа. Це було найнижче мiсце в
яру, i вода стiкала сюди з усiх високостiв.
   З бiдою, чiпляючися за хворостяний тин, просунулись повз калюжу.
   - Ну й грязюка! - жалiвся Роман.
   - Ще й лучче: як упадеш, то не заб'?шся.
   - Та куди ж ми зайшли?
   - У Рiвчаки!
   - Какi? рiвчаки?
   - Так зветься... Iди за мною!
   Вiн завернув до двору. Одчинив хвiртку, впустив Романа i по-хазяйському
зачинив за ?м. У дворi хата, зда?ться,  гонтом  крита,  праворуч  -  якiсь
шопи, чи що.
   Загарчав у темрявi собака.
   - Цить, Хамло, цить! Се я. Здоровенний пес,  пiзнавши  Патрокла,  почав
лащитися до нього.
   - Що? Хiба давно не бачив мене? На вже, на! Витяг щось iз кишенi i  дав
Хамловi.
   - Добрий канiс! Гарний собацюра!.. Ну тебе к чорту!  Хвостом  усю  пику
заляпав.
   Пiдiйшли до хати, i Патрокл загрюкав у засуненi дверi.
   Чути було, як хтось вийшов з хати, i чоловiчий голос озвавсь у сiнях:
   - Хто там?
   - Одчиняй, то й побачиш!
   - Патрокл Степанович? - запитав стиха голос.
   - Атож.
   Хазя?н упустив гостей i зараз же знову засунув дверi. Увiйшли  в  хату.
Це була звичайна мiщанська свiтлиця: велике  лiжко  праворуч  пiд  стiною,
лiворуч стiл,  а  круг  його  простi  дерев'янi,  помазанi  рудою  фарбою,
стiльцi; ближче до дверей - праворуч пiч, лiворуч - шафа. Стiни  облiплено
поганенькими, нечистими вже шпалерами; на стiнах три малюнки  без  рамцiв,
прибитi  просто  гвiздочками:  копi?чнi  базаровi  ляпанцi,  всi  помазанi
мушиними слiдами. Якась жiнка, мабуть, хазяйка, блiда й худа, клала  спати
дитину в колиску, а за столом сидiв Лукаш.
   Поздоровкались i посiдали.
   Тим часом увiйшов з сiней хазя?н. Не такий здоровий,  як  Патрокл,  але
кремезний  i  дужий,  з  великою  блискучою  чорною   бородою,   з   дужим
закандзюбленим носом. Блиснув на Романа гострими холодними очима.
   - Чого ти так на його дивишся?  -  спитав  Патрокл.-  Оце  тобi  привiв
чоловiка. Ходить без роботи. Коли зараз нема в нас дiла - треба дать  йому
кватирю й харч.
   - А талалая з бiлих берез не буде випускать?
   - Каже, що припне.
   - Хай ночу?ть.
   - От i гаразд! А тепер зна?ш що, Яроше? I вiн  голодний,  та  й  я,  як
вечiр побачив, то розласувався на вечерю.
   - Ану, Варко, давай там що ?сть! - звелiв Ярош господинi.- Ми ще й самi
не вечеряли.
   Жiнка, мовчазна i якась дивна, почала готувати вечерю. Хазя?н вийшов  у
сiни, а за ?м слiдком Патрокл, i довго щось там балакали,  тодi  вернулися
вдвох.
   - Ану, сiдаймо! - покликав хазя?н. Гостi посiдали за стiл,  а  вiн  тим
часом витяг з шафи пляшку з горiлкою.
   - От чудесна штука, що й аква вiта ?! -  зрадiв  Патрокл.-  Мабуть,  ти
знав, що я змерз?
   -_ А, должно, ти й не пив би, когда б не змерз? - шуткував Ярош.
   - Та... Мене покiйний батько завсiгди навчав: чарка - ворог твiй!  А  я
ворога де не побачу, там i стребляю: не люблю ворогiв.
   -- Варко! А ти ж чого не садишся? - озвався Ярош до жiнки.
   -_ Не хочу.
   - Знов завередувала? Iди й садись!
   Жiнка мовчки сiла  за  стiл  i  почала  нехотя  ?сти,  нi  на  кого  не
дивлячись. Чоловiк позирав кiлька разiв на не?  спiдлоба,  але  нiчого  не
казав.
   Роман мало говорив, бiльше слухав, силкувався зрозумiти, до яких  людей
вiн потрапив. Але нi обстановка в свiтлицi, нi звичайна мiщанська одежа  у
хазя?в, нi розмови - все про щось  невiдоме  Романовi  -  не  казали  йому
нiчого.
   Повечерявши, зараз полягали спати: хазя?  на  лiжковi,  гостям  послали
долi рядно, а пiд голови дали подушки.
   Другого дня, як Роман прокинувся, то в хатi нiкого не було, тiльки  вiн
та Патрокл спав. Але в сiнях чути було розмову. Жiночий голос казав:
   - Знов уловили грiшну душу, як нечистi в пекло!
   - Цить! Не тво? д?ло! - вiдказав чоловiчий голос.
   - Бодай би вам стiльки  кар  було  на  тому  свiтi,  скiльки  ви  людей
занапастили!
   - Варко, кажу тобi - цить! Давно в тебе ребра трiщали?
   - Покарав мене бог таким чоловiком!
   - Ти таки добалака?шся!
   Погроза злякала жiнку, i вона змовкла. В хату ввiйшов хазя?н.
   Роман заплющив очi, мов спить.
   - Ге! Час уставати! - прокинувся Патрокл.- Ану лиш, братiку, вставай! -
штовхнув вiн Романа в бiк.
   Повставали. Жiнка внесла з сiней самовар. Посiдали пити чай.
   -- Ну, дак хочеш до нас у кунпанiю пристати? - спитав Романа Патрокл.
   - Почему нет - аби добра кунпанiя.
   - Добра! Комерчеська, - сказав Ярош.
   - А какая комерцiя?
   - Кiнська.
   - Каким образом?
   - А таким,вияснив Ярош,- лошадей дешево купля?м, а дорого прода?м.
   - А порадошно заробля?те?
   - Та вже ж не без бариша.
   -- А где ж ви купля?те?
   - Развi по селах мало коней?
   Роман не розумiв.
   - Ти, Яроше, погано йому розказу?ш,-  перепинив  Патрокл,-  бо  в  тебе
чортма елоквенцi?. Слухай, парубче! Зна?ш, як конi найдешевше купувать?
   - А как?
   - Так, щоб за ?х зовсiм не платить.
   - Каким образом?
   - А таким: як стемнi?, то зайти в гостi  до  якого  багатого  стультуса
мужика. По-тво?му - треба поторгуваться з мужиком,  а  по-мо?му  -  зовсiм
того не треба, бо вiн дуже дорого  буде  править.  А  я  нищечком  повiтку
вiдчинив, та на  коня  сiв,  та  й  гайда  в  степ...  то  так  найдешевше
обiйдеться.
   Тепер уже Роман зрозумiв.
   - А чого, парубче, замовк? Може, вови та хохи бо?шся?
   - Н?, я вови, положим, не боюсь, а так...
   - Дак вави?
   - I вави не боюсь.
   - Дак грiшки, чи що? Роман мовчав.
   - Болван, белбас i стультус! - гримнув Патрокл.- Що  то  грiх?  Як  хто
заповiдь лама?  божу.  Що  заповiдь  велить?  Подiлись  з  ближнiм  тво?м!
Дiляться багачi? Одвiчай! Дiляться багачi з нами?
   - Н?...
   - Ото ж вони роблять грiх, бо ламають заповiдь. А  ми,  як  возьмемо  в
багача конi, то що зробимо?
   -_ Та шо ж? Украдем!
   - Азiнус клапоухий! Ми подiлимо з ближнiми багачевими  добро  його,-  а
цього хоче заповiдь. Значить, вiн ?? лама?, а ми направляемо. Розiбрав?
   - Та нащот цього разобрал, а тольки...
   - Ну шо "тольки"? Ти не толькай, а слухай розумних  людей!  Жив  ти  на
селi? Жив. Шо з тобою батько й брати зробили? Цiлували-милували тебе?  Нi,
побили мордяку та й випхали без нiчого. А де ж тво? добро, шо ти в гуртi з
ними заробив? Братик рiднесенький украв! Що тут треба  зробить?  Узять  ?х
добро та й подiлить так, щоб i тобi зосталося.
   - А почему ж у заповiдях написано: "Не укради"?
   - Шо ти менi  заповiдями  очi  вибива?ш?  Iгнорантус  мiзер,  або  неук
малоумний! Я ?х лучче за тебе знаю. А як вовк у тебе теля вкраде, то ти не
прийдеш та не вб'?ш вовка, не вiднiмеш у його теля? Не укради у чесного, а
в злодiя сво? одбери! А ти глянь: старшина i  староста  гарбають  обчеськi
грошi - злодi?!  Мужики  цуплять  панський  лiс  -  злодi?!  Пани  хапають
казьоннi грошi - злодi?! Шинкар обдурю?  тебе  в  шинку  -  злодiй!  Брати
замотали братову частку - злодi?! Усi промишляють, як хто втне.  Ти  тепер
он з голоду пухнеш, а вони там собi горiлочку попивають,  аж  облизуються,
та пундики-мундики трiскають, та з  Романа  смiються,-  аж  черево  догори
дметься,- що такого дурня халдейського, таку лемiшку гречеську знайшли, шо
не вмi? свого добра в ?х вирвати. Пiди лиш, позивайся з ?ми! Випозива?ш?
   - Чорта випозива?ш!
   - Дак не будь же роззявлякою, а пiди та й вiзьми сам.
   -_ Та, конешно, то моя часть, ту можна взять... А  так,  хто  й  зна  в
кого, то ето вже...- вагався Роман.
   - О сервус малоголовий! Ти хiба ж не бачиш, що всi так роблять, як тво?
брати, то всi й крадуни. А в крадуна не грiх  i  забрать.  Нема  правди  в
свiтi, а ?сть сама хапанина: хто швидше, хто бiльше вхопить! I хто вхопить
- той багач, хто не вхопить - той харпак! У старовину лучче було:  прийшов
грек, розбив Трою та й каже: я герой, бо Трою спалив,  троянцiв  побив,  а
добро ?х пограбував. А тепер кожен слебезу?: я по правдi i  по  закону!  А
один з одного по три шкури деруть!.. ? ти людей?
   - Нi...
   - Брешеш! У старовину всi люди людей ?ли, а тепер усi брешуть,  шо  нi.
Неправда: трiскають так один одного, шо аж за ушима лящить! Бо homo homini
lupus est!
   I Патрокл грюкнув  з  усi??  сили  по  столу,  аж  дитина  жахнулася  й
заплакала в колисцi i все на столi задзвенiло, а очi  в  нього  спалахнули
злим огнем.
   Помовчав трохи,  похилившися,  заспоко?вся,  а  тодi  знов  озвався  до
Романа:
   - Ну, та нехай! Ми вже тебе на чужих не займатимем, а от давай подiлимо
тебе з братами та з батьком.
   - Каким образом?
   - Та так! Адже сам казав, що в твого батька тро? добрих коней.  Дак  ми
подiлимо тi? конi так, що твою частку з ?х тобi вiддамо. Якщо добрi  конi,
то можна й добрi грошi взяти.
   Роман мовчав. У нього в головi куйовдилися всякi думки, але  вiн  ще  й
сам собi боявся ?х виявляти. Вiн нiчого не вiдказав Патрокловi i  пiшов  з
хати. Йому не сидiлося: треба було кудись iти, самому подумати.
   Зоставишся Патрокл з Ярошем самi в хатi, спершу дожидали Романа, що вiн
знов увiйде, але згодом побачили, що вiн кудись подався з двору.
   -_ Ой,- сказав Ярош,- чи не подложить нам свинi отой кавалер?
   -_ Нi черта! - вiдказав Патрокл.
   - А ?слi в полiцiю?..
   - Ну, то й шо вiн там скаже? Шо  ми  пiдмовляли  його  конi  красти?  А
свiдки де?
   - Та так...
   - Хiба полiцiя не  зна?,  що  ти  вмi?ш  верхи  ?здить?  Добре  вже  це
розшелепала, хоч тебе тодi за Стеценковi конi й не осуджено.
   - Та, положим... Да тольки не будеть, должно, з його людей.
   - От побачиш, шо буде! Погуля?, погуля? та й вернеться, бо йому  iншого
ходу нема.
   - Конешно, вiн би нам так стежку показав, що ой-ой! Нема лучче з  таким
робить, що добре село зна?,- промовив Ярош.
   - Ще б пак! Ти,  отамане,  звели  хлопцям  -  нехай  хлопцi  напоготовi
будуть: днiв зо три помине, то вiн явиться.
   А Роман тим часом iшов куди очi,  i  голова  в  нього  розпадалася  вiд
думок. Все минуле, все, що вiн прожив, одбув  уже,  так  мов  насунуло  на
нього, знов ожило.
   До солдатiв вiн жив дома так, як i всi парубки, i  робив  щиро.  Там  у
хазяйствi й його працi багато лежить. Чи вiн же винен, що  тепер  не  може
по-такому жити?
   Кожен чоловiк шука? кращого, а, живши в городi, вiн добре  побачив,  де
те краще. Мужича робота важка, нечиста, часом голодна й холодна. Та  кожен
чорт з тебе знуща?ться, та нема такого начальника,  щоб  тобi  до  пики  з
кулаком не лiз! А городянське життя не таке: i робота  легша,  i  менше  з
тебе воду варять, i заробiток бiльший. От i  вiн  шукав  цього  заробiтку,
шукав того кращого життя. Коли ж не  щастить!  Анi  батько,  нi  брати  не
хочуть його розумiти, не хочуть допомогти йому.  Якби  вони  йому  вiддали
його частку, то, може б, вiн уже давно чоловiком був.  А  то  призвели  до
того. Що хоч з голоду пропадай. Та ще як зганьбили! Якби не втiк - рiзками
вибили б! Його - рiзками!
   Роман зовсiм не думав про те, що й вiн погано зробив, а згадував тiльки
кривду вiд брата. Гарний брат! Ну, сказав би батьковi - нехай  би  батько,
як там схотiв, покарав, а то зараз у волость зв'язаного, як рештанта.
   Роман згадував, як його ведено селом з скрученими назад руками, як люди
показували на  його  пальцями!..  I  велика  злiсть,  лютiсть  знову  його
обнiмала так, як i тодi, як вiн покидав сво? село. Там  то,  мабуть,  було
про його  балачок,  усi,  мабуть,  казали:  еч,  думав  панувати,  а  став
злодiювати! Зна? вiн цих мужикiв! Радi в ложцi води один  одного  втопити!
Правду казав Хвигуровський, що самi вони гiршi за всяких  злодi?в.  Так  i
братви: не вiддали його частки,- однаково,  що  вкрали  ??.  А  як  злодiй
украде, дак хiба хазя?н не може, справдi, у його свого добра взяти? Отак i
вiн у братiв може...
   Роман, не помiчаючи того,  сам  собi  переказував  те,  що  йому  казав
Патрокл.
   Так... Але через що ж йому чогось нiяково  те  зробити,  до  чого  його
прихиляють?
   Грiх воно, звiсно, хоч i сво?, але таким робом брати.
   Грiх... це так... А то ще й  так:  вони  собi  там  ласо  ?дять,  тепло
вдягаються, на печi  зиму  лежатимуть,  а  вiн,  Роман,  мерзне,  голоду?,
поневiря?ться тут. Якби не оцi... злодi?, то, може б, i з  голоду  пропав.
Хiба ж це по правдi? I хiба нема в його права, щоб  силомiць  сво?  взяти?
Тiльки сво?, тiльки в батька та братiв,- нi в кого iншого вiн не хоче, а в
?х самих...
   От iще тiльки одно страшно. Добре ж, як усе  гаразд  обiйдеться,  а  як
пiймають? Острог, рештантськi роти!
   Романовi сипнуло поза шкурою снiгом.
   I хто його ще зна?, що воно за люди оцей Патрокл та Ярош. Може, вони ще
в таку справу його вплутають... Певне, за ?ми й полiцiя  догляда?ться,  бо
вже, мабуть, зна? ?х... Що, якби пiти  та  виказати  на  ?х?  Звiсно,  вiн
заприсягся Патрокловi нiчого нiкому не казати, та хiба ж вiн тодi знав, що
то коноводи? Одначе... хоч би й пiшов у полiцiю, але свiдкiв у його  нема,
то нiчого з того й не було б.
   А як вiн пристане до ?х, то тодi й йому суда не минути... А втiм...  не
всi ж i попадаються... Мужики в таких випадках страшнiшi  за  суд.  Бо  як
пiймають коновода, то вже так його катують, що, бува?, тут йому й каюк.
   Нi, нехай йому всячина! Краще вiн перетерпить якось  цей  час,  хоч  на
поденну походить,  а  там,  може,  яка  служба  знайдеться,  то  буде  вiн
чоловiком жити. А то...
   Роман пiшов на базар i став знову на точку. Тiльки не  багато  вистояв:
узяли попереносити шафи з однi?? квартири в другу, та й годi,- бiльше й не
було роботи. Одiбрав злотого, та ото й усього заробiтку. Вiн його про?в, а
спати пiшов у сад, у театр. Уночi бiльше мерз, нiж спав.
   Другого дня було ще гiрше: нiхто за весь день i  не  попитав  його.  На
селi вже обробилися, насунуло в город парубкiв;  робiтникiв  було  бiльше,
нiж роботи,- не дотовпишся. Роман був не ?вши до вечора. Не ?вши  пiшов  i
ночувати туди, куди й учора. Але як  вiн  пiдiйшов  до  театрово?  шопи  i
побачив темну сцену - мов велику роззявлену пащу,-  його  обняло  холодом.
Згадав, як вiн мерз минуло? ночi. Тодi ж хоч не голодний був,  а  тепер...
Обняла його безнадiя.
   Отак поневiряться, мучитися! I через що? Тiльки через те, що  брати  не
схотiли йому вiддати його ж добра!
   Ну, дак вiн сам його вiзьме! Годi вже!..
   Вiн уже й не думав бiльше нi про грiх, нi про страх. Вiн був голодний.
   Повернувся i пiшов швидко-швидко на другий  кiнець  города  -  туди,  в
Рiвчаки.
   III
   Другого дня вранцi Роман iще спав у Ярошевiй хатi, як рипнули дверi i в
хату всунувся Патрокл Хвигуровський. Поважний тезко  грецького  героя  мав
сьогоднi обличчя квiтчастiше, нiж звичайно, бо пiд лiвим оком процвiтав  у
нього величезний синяк.
   - А де це? - кивнув на синяк Ярош.
   -_ Ат! - нехотя вiдказав i махнув рукою.
   - Чи не в Левона?
   Левон - то був та?мний шинкар i помiчник  усяким  злодiям,  що  в  його
збиралися пити.
   - А то ж де хiба ? такi скаженi? - одповiв питанням Патрокл.
   - Должно, уп'ять з Левдиком?
   - Не з яким же дияволом! - одказав Хвигуровський, ходячи по хатi туди й
сюди.- Сточортове опудало смi? сiкатися! Ну, я ж йому й дав.
   Проходячи проз Романа сплячого, моргнув на нього:
   - А що, не казав я? Тут уже! Ходiм лиш у сiни! Вийшли.
   - Сам прибiг?
   - Сам... учорашнього дня...
   - Шо ж вiн каже?
   - Шо братам одомстить... Тольки ?м, а чого другого не хоче.
   - Та це вже звiсно. Кожен азiнус дума?, що тiльки оцей  раз,  а  бiльше
вже й не буде. Ти йому вчора пiднiс?
   - Авжеж! Сьогоднi дам опохмелиться.
   - Тiльки добре дай!
   - Знаю плепорцiю. Не гаразд переборщать, а  то  й  на  вечiр  негодящий
буде. При йому хлопцiв не хочу збирать... Хай не зна? всiх...
   - Авжеж.
   -- Перекажи Лукашем,  щоб  надвечiр  зiбралися  в  шопу.  Хай  прийдуть
провулком та попiд кручею, щоб йому з вiкна не видать було.  Я  загадаю  -
кому що.
   - Гаразд, отамане.
   Поки вони розмовляли, Роман усе спав, дарма  що  Ярошева  жiнка  ходила
проз його по хатi, пораючись. Знеможений утомою, голодуванням та горiлкою,
вiн спав ще довго, аж  поки  встав,  щоб  знову  залити  горiлкою  останнi
iскорки сумлiння.
   Надвечiр того ж дня у Яроша в старiй шопi,  що  була  колись  возiвнею,
зiйшлося п'ятеро людей. Дожидаючись Яроша, посiли  на  старих  недоломаних
санях, дiжках, дровах та на iншому мотлосi, що ?м захаращено було возiвню.
Тут були Патрокл, Лукаш i ще тро? обiдраних добродi?в. Прийшов Ярош.
   - А де ж Левдик?
   - Хто його зна...  кудись  завiявся...  Мабуть,  п'?,-  сказав  високий
похмурий чоловiк.
   - Сволоч! - вилаявся Ярош.- Тепер його саме нужно. Ну, слухать, хлопцi,
приказу! Усi змовкли.
   -  Кучма,  Лукаш,  Семен  та  Кулач  -  на  сю  ноч  у  Панасовку.  Ти,
Кучмо,вдався вiн до того, похмурого,- зна?ш Панасовку, дак ти будеш ?м  за
отамана...  Слухать  його  замiсть  мене!  У  Охрiма  Бичка   -   багатий,
чорт,четверо добрих коней. Коней узявши, не ведiть до Гапона, а скорей  на
полтавський шлях... на Полтавщину...  как  той  раз,зна?ш?  (Кучма  кивнув
головою.) Та глядiть, щоб бiльше двох чарок на дорогу нiхто! Щоб не  було,
як тогда з Лукашем... (Лукаш похнюпився.) Розходьтесь, хлопцi,  да  тольки
тихо, по одному.
   Ярош з Патроклом пiшли в хату.
   - Ну, Романе, треба нам у дорогу,- щоб не спiзнитися.
   - Чи в дорогу, то й у дорогу,- сказав зважливо Роман.- А хто ж iдьоть?
   - Та от ми тро?.
   - А Лукаш?
   - Обiйдеться й без Лукаша! Нащо нам бiльше як трьох?
   Ярош винiс iз хижки свитку й чумарку.
   - Ануте, вдягайтесь, щоб потеплей било! Та щоб i городом од нас не  так
пахло.
   Усi тро? повдягалися в сiльську одежу.
   - А у вас там коней замикають? - спитав Романа Ярош.
   - Замикають.
   - Ну, треба взять i такого, щоб одiмкнуть.
   I вiн принiс iз сiней великий залiзний шворiнь.
   - А то ж для какой надобности? - спитав Роман.
   - А прибо? вирвать, коли замкнуто де,- вияснив Патрокл.
   Незабаром уже все було готово.
   - Ми вдвох з Романом пiдемо,-  сказав  Хвигу-ровський,-  а  ти,  Яроше,
згодом сам вийдеш - щоб не так помiтно.
   - Добре. За городом за цегельнею станцiя.
   - Iди ж ти, Романе, попереду,- звелiв Патрокл,- та  помалу,  а  я  тебе
нажену бiля церкви. Все люди менше вкупi бачитимуть. Бо вони,  яко  Аргуси
стоокi або Цербери пекельнi, так пащу й роззявляють,  щоб  неповинну  душу
вхопить.
   Як Роман з Хвигуровським пiдiйшли до цегельнi, то Ярош:  був  уже  там,
пройшовши ближчими вулицями. Надворi зовсiм смеркалося.
   - Ну, гайда! - скомандував отаман.
   Всi тро? пiшли шляхом. Нiде нiкого не  видко  було.  Разiв  зо  два  ?м
зустрiлися селяни возами i байдуже поминули ?х:  з  погляду  тро?  злодi?в
здавалися звичайними  селянами-хлiборобами,  що  були  в  городi  i  тепер
верталися додому, Патрокл пiдморгнув на ?х:
   -_ Чи це не тi конi, по якi ми йдемо?
   - Н?, не тi,вiдказав Роман.
   - Та я таких i не хочу. Це дуже поганi. Увiйшовши верстов з вiсiм, сiли
вiдпочити пiд га?м.
   - А що, половину ввойшли? - спитав Ярош у Романа, як посидiли трохи.
   - А должно.
   -_ Ну, гайда вп'ять, щоб на  полноч  виспiть.  Тогда  найлучче  мужикам
спиться.
   Рушили знову. Була пiвнiч,  як  перед  Романом  за  чорнiли  хати  його
рiдного села. Щось немов торкнуло його, немов шепнуло йому стиха-стиха: чи
не облишити це, чи не вернутися? Але було вже пiзно, вороття не було.
   Нiч сприяла ?м. Мiсяць давно зайшов, по осiнньому небу пересувались раз
у раз хмари, тьмарячи i той невеличкий свiт, яким блищали з неба на  землю
зiрки.
   - Я пойду попереду, а ви за мною,- сказав Роман товаришам.
   Силкувався говорити спокiйно, а самого трусила пропасниця, як  пiдходив
до крайньо? хати.
   Аби перейти першу, довгу, вулицю, щоб хто не стрiвся, а далi - там  уже
скрiзь можна городами.
   Швидко й обережно перейшли вулицю.  Стрiли  таки  й  стукача,  але  вiн
любiсiнько задрiмав на одному пiддашшi.
   - Через тин! -  скомандував  тихо  Роман.  Перескочили  так,  що  й  не
трiснуло.  Роман  iшов  попереду  знайомими  стежками,   обминаючи   всякi
небезпечнi мiсця. Ще раз перелiзли тин i опинилися на луцi.
   - Тепер ми дома,- сказав Роман.- Просто лукою дойтiть до того провулка,
що мимо наш двiр... У провулок - ворота з току.
   - А на току, в клунi, спить у вас хто? - спитав Ярош.
   - Не знаю.
   Дiйшли до Сивашевого току. Роман одчинив ворота i впустив товаришiв.
   - Прихилiться отут пiд тином, а я пойду гляну, чи не спить случаем  хто
в клунi.
   - Яз тобою,сказав Ярош. Вiн ще не певний був, що Роман  не  зрадить,  i
боявся пустити його самого.
   - Нельзя,вiдказав парубок,- меня собаки знають,  а  ?желi  з  вами,  то
загавкають. Я сам конi виведу аж сюди.
   Доводилося коритися.
   - На шворiнь - може, прибо? вирвать доведеться.
   - Давайте!
   Ярош з Патроклом прихилилися бiля плоту в затiнку. Роман  з  шворнем  у
руках тихо, обережно пiдiйшов до клунi. На ?й висiв замок. Це добре. Роман
пiдiйшов до других ворiт, одчинив i ввiйшов у двiр. Там було темно й тихо.
Собаки загарчали були, але Роман обiзвався до ?х стиха,  кинув  ?м  хлiба.
Пiзнавши його, вони замовкли i почали ?сти хлiб. Роман тим часом  пiдiйшов
до кiнницi. Замкнено. Заложив шворiнь одним кiнцем i  здорово  смикнув  до
себе за другий. Поганенькi прибо?  давно  вже  поiржавiли,  i  один  зараз
одскочив.  Одчинив  дверi  i  ввiйшов.  Вiн  знав,   що   коней   звичайно
прив'язувано до ясел, бо один був такий, що з тими двома не  мирив.  Роман
налапав ?х морди руками,-  всi  тро?  дома.  На  двох  були  вуздечки,  на
третьому - оброть. На звиклому мiсцi на кiлку знайшов вуздечку i надiв  на
коня. Обережно вивiв двох коней  i  передав  ?х  товаришам.  По  третього,
баского жеребця, вернувся знову. Вивiвши його, зачинив кiнницю i  притулив
прибой,- мов нiчого не займано.  Тим  часом  товаришi  вже  були  верхи  в
провулку. Роман по-хазяйському позачиняв за собою ворота, думаючи:  "А  то
як кинуть, то ще стукач побачить".
   Скочив на коня, i всi тро? тихо посунули провулком. Тепер уже  городами
не перескочиш - треба було  ?хати  вулицею.  То  було  найгiрше.  Але  сон
пригорнув усе село. Нiде нi лялечки, нiщо не шелесне. Тiльки чуть було, як
по хлiвах чмиха? товарина. Стукач десь стукав, та  далеко.  Гавкнула  була
раз-два чиясь собака. Серце в Романа стислося, мов перестало  озиватися  в
грудях. Дух забило. Але собака мала поганий  нiс  i  не  дочулася  чужого.
Загарчала та й замовкла. А вулиця була все довга, без  мiри  довга.  Такою
довгою вона нiколи Романовi не  здавалася.  Двi  перi?  покрiвель  тяглися
скiльки видно i зникали в темрявi. Здавалося, що ?м i там нема  краю.  Ось
Миколина хата... Семенова повiтка... Як далеко ще... Роман ударив би коня,
полетiв би з усi?? сили, але  не  мiг  цього  зробити,  мусив  ?хати  тихо
слiдком за  отаманом...  Замаячила  Костенкова  клуня...  За  нею  ще  три
двори... Ось уже й останню хату видко...
   - А хто це? Стiй!
   Висока постать ураз виявилась серед  темряви  перед  Ярошевим  конем  i
вхопила його за вуздечку. Роман побачив,  як  Ярош,  не  спиняючись,  зняв
угору руку з шворнем i вдарив униз. Чоловiк застогнав i  впав  бiля  коня.
Знову звелася рука, шворiнь упав коневi на бiк. Кiнь  рвонувся  i  полетiв
наперед, за ?м два iншi. Роман припав до гриви, б'ючи ногами коня в  боки.
В один мент опинилися за селом, як вихор полинули рiвним шляхом. Аж  вiтер
у вухах свистiв.
   Добре вигодованi конi гнали з усi?? сили  i  бiгли  довго.  Перескочили
верстов з п'ять. Ярош припинив свого коня i пустив його  ходою,  щоб  дати
хвилину вiдпочинку. Роман та Патрокл пiд'?хали до нього.
   - Чорт його зна?, погана штука! - сказав Хвигу-ровський.
   - Що? - спитав Ярош.
   - Та оцей стукач. По чому ти його вдарив?
   - По чому!.. Чорт!.. По тому, по чому прийшлось,- по головi!
   I знову погнав коня.
   Романовi стало моторошно. Невже це чоловiка вбито? Тодi йому здавалося,
що Ярош ударив стукача по руках, щоб вирватися вiд нього. Але як по головi
i той упав...
   Звернули з шляху i погнали улiворуч. Дорога збiгала в яр. Куди це вони?
Роман силкувався вгадати, пiзнати, що це, i якось не мiг.  Замаячила  купа
дерев, далi хата велика... Пiзнав-таки: Гапонiв хутiр.
   Якийсь Гапон тут жив. Як його звали  справдi,  Роман  не  знав,  а  всi
називали Гапоном. Таке собi: нi пан, нi мужик. Мав свiй  хуторець,  трошки
хазяйнував... Щось про його люди гомонiли, та Роман тепер не мiг iзгадати.
Чого ж вони туди ?дуть?
   Пiд'?хали до двору. Ярош скочив з коня, сам одчинив  ворота  i  впустив
товаришiв у двiр. Пiдiйшов до хати i почав стукати в вiкно:
   - Одчини!
   Мабуть, хазя?н пiзнав, чий голос, бо зараз вийшов,  накинувши  наопашку
свиту.
   - Ти, Яроше?
   - Атож.
   - А хто ж з тобою?
   - Патрокл Степанович та ще хлопець... новачок.
   - А що?
   - Тро? добрих,одказав Ярош.
   - Звiдки?
   - З Диблiв... од Сиваша Пилипа.
   - Можно до завтрього?
   - Н?, катай зараз. Тво? хлопцi дома?
   - Дома. А хiба що?
   - Нещасливо случилось: довелось одбиваться.
   - Погано,цмокнув Гапон.- Треба, коли так, по-спiшатись. Зайдемо в хату?
   -Н?,-вiдказав Ярош,-не рука: нам лучче тепер дальше од вас буть.
   Тим часом Хвигуровський з Романом завели конi у хлiв.
   - А для какого дела? - питав Роман у Патрокла.
   - А що ж ми самi ?х будемо вести? Ми гайда додому. А тут  товариство  i
одведе, i продасть, а ми грошики получимо. Зараз як чкурнуть, то до  свiту
верстов за шiстдесят будуть.
   Пiдождали трохи Яроша, поки вiн нишком розмовляв iз  Гапоном,  i  пiшли
швидко назад. Незабаром вийшли на шлях до города.
   - Чу?ш, нашi конi по?хали,- тихо промовив Патрокл до Романа.
   Роман прислухався i почув справдi тупiт кiнський унизу в яру.
   - Молодцi, що не баряться,- сказав Ярош.
   Усi змовкли, бо всiх обняла  думка  про  стукача.  Найбiльше  ця  думка
турбувала Романа. Вiн сам на себе лихий був. Зважився на це дiло, i  зараз
же й видко,  яке  воно  погане.  А  що,  як  Ярош  убив  чоловiка?  Уже  ж
шукатимуть, а як найдуть... Не минеш каторги, Сибiру.
   А втiм... не такий страшний чорт, як  його  малюють.  Не  кожного  ж  i
ловлять. Може, ще так минеться.
   Тiльки вже не треба товаришувати з Ярошем та з Патроклом. Хай  ?м  бiс!
Вiдбере свою частку з батькових коней та зараз же й пiде собi геть од них.
   Шляхом проз ?х про?хали якiсь  селяни,  торохтячи  возами,-  мабуть,  у
город на базар.
   - От якби цi клапоухi  стультуси  знали,  звiдки  ми  йдемо!  -  сказав
Патрокл.- Ото б тодi було! Постраждали б ми за правду!
   - Какую правду? - спитав Роман.
   - А такую! Якби вони знали, звiдки ми йдемо, то знали б, що ми  забрали
коней, i це була б правда, i за цю правду вони б нам  бебехи  повiдбивали.
От i страждання за правду!
   Роман та Ярош зареготались. Усi  тро?  почали  весело  базiкати.  Роман
зовсiм забув про сво? страхи, мов нiчого й не сталося.
   Уже зовсiм розвиднилось, як вони ввiходили в город. Щоб ?х не  помiчено
вкупi, кожен пiшов сам собi iншою  вулицею.  Але  Роман  прийшов  таки  до
Яроша, i вдвох iз ?м спали довго - аж до пiвдня.
   Уставши, Роман пiшов на точок,- не так щоб заробити, а бiльше,  щоб  не
дуже бачено його в Яроша. Вiн почувався якось чудно. Оце й нiчого  неначе,
а тiльки все мов щось муля? його, i таке негарне якесь, нелюбе... I сам не
зна? що, аж поки згада?: це ж тая крадiжка... Так мов вона на йому  висне.
Не сказати, щоб йому було сором чи щоб вiн на  грiх  почувався,  а  тiльки
погано, що мов довбню  над  собою  чу?ш:  от-от  виявиться...  от-от  щось
погане, важке станеться...
   Минув  день,  i  вже  про  ?х  справу  пiшла  поголоска,  i  на  базарi
розказувано, що коноводи вбили чоловiка. Роман сказав про це Ярошевi.
   - Пустяк! - одказав той.- Сьогоднi з тих кра?в  був  знакомий  чоловiк.
Стукач живий. Тiльки памороки забило, як ударив. Кажуть, як упав, то лежав
довго, бо таки трохи й голову... Та вичуха?ться!..
   Романовi полегшало: хоч чоловiк живий. А  все  страшно.  I  вiн  спитав
Яроша:
   - А що, сильно шукають?
   - Пойди та спроси в тих, хто шука?. Ти  вже  й  бо?шся?  Ого-го!  Тепер
пущай  шукають!  Першо?  ночi  не  пiймали,  то   вже   чортового   батька
знайдуть,пропало навiки! Тепер уже конi тричi  продано.  Скоро  й  д?н?жки
получим.
   Пiсля цi?? розмови Романiв страх  десь  подiвся  i  вже  нiщо  йому  не
муляло. Стукач живий, ?х не найдуть,- чого ж  iще?  Незабаром  Ярош  оддав
йому двадцять карбованцiв. Продано коней рублiв  за  вiсiмдесят,  бо  конi
були добрi, але частка з ?х припадала  Гапоновi,  а  Ярош  одiбрав  тiльки
п'ятдесят п'ять рублiв. Цi грошi треба було подiлити на все товариство, та
Ярош дав самому Романовi двадцять карбованцiв, щоб заохотити його до цього
дiла.
   - А що, брат,за одну нiч двадцять рублей заробив! Будеш розумний, то  й
не так зароблятимеш.
   Роман i сам уже бачив, що це i добрий, i легенький заробiток. Так ловко
багато грошей мати! Роман купив собi пальто,  причепурився  трохи.  Ну,  а
тепер що?
   Вiн спершу так думав, що як вiзьме грошi, то буде з  чого  жити,-  тодi
покине Яроша i знову служби шукатиме. Коли так думав,  то  так  i  зробити
треба, хоча тепер уже вiн чогось трохи байдужий до цього став. Ну, а втiм,
треба ж!..
   Пiшов  знову  туди-сюди...  походив,  поникав...  Нiде  нiчого  нема  й
тепер... Це дратувало Романа: всi його мрi? про те, щоб  зробитися  паном,
вибившися з мужицтва, блiдли й зникали... Нi з чим не щастило! Оце його  й
дошкуляло.. А щоб не так було дошкуляння чути, брався Роман  до  чарки,  i
скоро брався, то незабаром було все добре...
   А грошi недовго держалися в руках. За малий час у Романа стало ?х  саме
стiльки, скiльки було тi?? ночi, як iшов  по  конi  до  батькового  двору.
Заробiтку не було, та Роман уже й не шукав його. Вiн просто пiшов до Яроша
i тi?? ж ночi, вкупi з ним, знову подався на здобитки...
   Не  минуло  й  мiсяця,  як  вже  коноводи  прийняли  Романа  до   свого
злодiйського товариства. Товариство це тепер складалося з восьми  чоловiк,
рахуючи й Романа. За отамана був Ярош - зручний, смiлий i хитрий  коновод.
Вiн умiв завсiгди викручуваться з усяких, навiть найважчих, справ  i  хоча
за свiй вiк чимало переводив коней, але до рук судовi потрапив тiльки раз,
та й то так замотав, заплутав справу, що вийшов з суду не осуджений.  Самi
коноводи дуже його берегли. Не одного разу так було, що за Ярошеву  справу
вiдсиджував хтось iнший: i вiдав винного, але мовчки  приймав  i  вiдбував
кару, знаючи, що виказувати нi на кого не треба, а надто  на  отамана.  Не
сказати, щоб вони його любили, але поважали й боялись дуже. Поважали  його
за злодiйське завзяття й смiлiсть - так само,  як  поважають  промiж  себе
люди палкого робiтника чи смiливого вояку. Слухались  його  невiдмовно,  i
вiн умiв порядкувати над людьми, умiв  нагнати  страху  й  накарати,  коли
треба. Не вмiв жалiти, але цього  вiд  його  нiхто  й  не  сподiвавсь,  а,
навпаки, всякий, знаючи, що вiн його не пожалi?, слухався дужче. Через  це
нi в одному товариствi злодiйському на всю округу не було  такого  ладу  й
послуху, як у Яроша.
   Товариство здебiльшого не вкупi ходило на  здобитки,  а  так,  що  одна
частка йшла з Ярошем, а друга з Патроклом або з  Левдиком.  Хвигуровський,
дякiв син, справдi колись учився в семiнарi?, але, бувши вже в пiдстаршому
класi, напився якось укупi з товаришами горiлки i, п'яний, вилаяв ректора,
а iнспектора штовхнув. Його  вигнали  з  семiнарi?,  та  ще  й  з  "вовчим
бiлетом", що бiльше вже нiкуди й не мав права пiти вчитися. Та  вiн  i  не
мiг би цього зробити, бо в семiнарi? вчився коштом духовенства, а в батька
грошей на науку не було. Вернувся вiн додому; батько так на його  напався,
що хлопець утiк з дому в город шукати  якогось  заробiтку.  Але  вигнаному
семiнаровi не так легко було його знайти, а надто  -  що  вiн  звик  пити.
Через те вiн як i знайшов роботу (в якiйсь конторi писарчуком), то недовго
на  ?й  удержався.  Почав  тодi  мiняти  одну  службу  на  другу;  був   i
прикажчиком,  i  листоношею,  i  кондуктором  на  залiзницi,  починав  був
торгувати дрiбною копi?чною бакалi?ю, але  скрiзь  йому  не  щастило:  або
погризеться з хазя?ном п'яний, або в рахунках наплута? (собi на  користь),
або ще щось... а бакалiю свою дак вiн здебiльшого пропив. Нарештi зробився
вже вiн писарем шинковим: за кiлька десяткiв копiйок чи за пiвкварти писав
неписьменним селянам усякi "жалоби" та "прошенiя". В одному з  цих  шинкiв
доля й звела його з Ярошем... У товариствi його поважали, що  "вчений"  та
що здоровий: вiн мав велику силу й не раз ставав нею товариству в пригодi.
А що був i смiлий, то Ярош часто приручав йому замiсто себе отаманувати  в
тому гуртi товариства, який iшов на здобитки окремо.
   За це з Патроклом ворогував Левдик - добрий i хитрий  коновод,  але  ще
гiрший п'яниця, нiж Хвигуровський. Як вiн був тверезий, то  Ярош  завсiгди
ладен був приручити отаманування йому; але як напився, то вже не кому,  як
Патрокловi. Це дуже брало за серце Левдика, i вiн, упившись, часто заходив
у сварку та в бiйку з Патроклом, а надто, що той iще й дражнив його раз  у
раз та лаяв незрозумiлими латинськими словами.
   Але Патрокл i Левдик були рiвними з iншими  товаришами,  як  доводилося
дiлити здобутi вiд крадiжки грошi. Тiльки отаман мав бiльшу частку.
   Опрiч товаришiв, були ще й так  собi  помiчники:  цих  не  приймано  до
товариства, вони навiть не знали, що ? спiлка, але кликано ?х, коли  треба
було на помiч у якiй справi, i за те ?м плачено, 3-межи  цих  людей  часом
вибирали собi годящого i до товариства прийняти. Так було й з Романом.
   Таких товариств на широкому просторi нашо? землi було не одно. Вони мов
сiткою покрили край. Кожне мало свого отамана, було  самостiйне,  i  кожне
мало свою округу, свою частку землi, територi?, i  тiльки  на  цiй  частцi
товариство й мало право робити сво? дiло.  Скоро  воно  переступало  межу,
захоплювало щось з територi?  сусiднього  товариства,  то  з  цього  зараз
повставала промiж двома товариствами сварка, а часом i  бiйка:  коли  одно
товариство ловило людей з iншого на вчинку на сво?й  землi,  то  без  жалю
било ?х i проганяло.
   Але було дещо, що й зв'язувало промiж себе товариства: вони одне одному
допомагали переводити якомога далi  вiд  крадiжки  конi  й  продавати  ?х.
Крадучи конi, Ярошеве городянське товариство не вело ?х продавати  в  свiй
город, а передавало iншому товариству, а те часом знов  iншому,  i  бували
такi випадки, що за однi сутки вкрадена коняка опиниться  за  яких  двiстi
верстов, у третiй уже губернi?. В цiй справi дуже допомагав Гапон. Сам вiн
коней не брав, але мав двох дорослих синiв i  вкупi  з  ними  передержував
крадених i одводив ?х до iншого товариства  або  й  просто  на  продаж.  I
Гапон, i кожне iнше товариство, продавши конi,  зоставля-ли  собi  звича?м
установлену частку грошей за "комiсiю", а все iнше  передавали  тому,  вiд
кого мали конi. I так грошi передавалися аж доти, поки  доходили  до  того
товариства, що i вкрало конi. Контролю тут, звiсно,  не  могло  бути,  але
всiм  коноводам  дуже  залежало  на  тому,  щоб  по  змозi  все  було  без
одурювання, i через те цi справи роблено  бiльш-менш  чесно.  Та  коноводи
завсiгди знали, скiльки за яку коняку можна б узяти, то  вже  коли  грошей
приходило менше, часом сварилися, i це примушувало iнших бути обачнiшими й
чеснiшими.
   Коноводи, поруч з палiями, були завсiгди нашому  селяниновi  найлютiшим
ворогом, бо вони руйнували йому хазяйство. Як вовк набiга? на село, хапа?,
що зможе, i знову тiка?, так i тi? коноводи. Як до вовка  не  мали  селяни
нiякого змилування, нiякого жалю, так не мали вони його до  коновода.  Аби
попали, то вже так його не пускали. Що там суд! Суд його хоч i засудить на
рiк чи там скiльки в острог, дак що з того? Вийде злодiяка на  волю  та  й
почне мститися на людях, то ще гiрше ?м буде, нiж як його суд i не  карав.
Хiба ж мало такого бувало, що коновод, одсидiвши в острозi, приходив у  те
село, де його пiймано, та й палив його так, що й  зовсiм  усього  рiшалися
люди? Через те селяни карали такого злодiя самi.
   Серед коноводiв раз у раз оповiдано страшнi й правдивi пригоди  з  тими
злодiями, якi потрапляли до рук селянам. Пiймано одного  серед  степу,  як
уночi хотiв забрати конi, та зараз же кийками його i  вбито!  I  так  люто
бито, що всього на гамуз потрощено, з людського тiла зроблено страшну купу
кiсток, м'яса й кровi. Найдено цю купу на полi, довго полiцiя шукала,  хто
це зробив i кого це вбито, але нiчого не могла знайти. Знало, хто й  кого,
багато людей: знали про це  коноводи,  але  мовчали,  щоб  самих  себе  не
виявити, знало чимало селян, та хто ж би з-промiж ?х став виказувати?
   Але все ж убивати було небезпечно: могла виявитися справа, i тодi виннi
йшли на Сибiр.  Через  те  коновода  карано  здебiльшого  iнакше:  бито  й
мордовано так, щоб уже здоров'я не могло до нього вернутися i  вiн  або  в
тюрмi, або незабаром пiсля не? попрощався з цим свiтом i не мiг уже бiльше
нiкому шкодити. I як тiльки не мордовано безщасних!  Одному  повикручувано
руки й ноги, другого пекли сiрниками, третьому стягли  i  зв'язали  докупи
голову з ногами i так покинули лежати всю нiч... Вигадали ще так бити,  що
признакiв на тiлi  не  було,  що  бито,-  нiхто  тодi  й  не  причепиться.
Вiзьмуть, прив'яжуть чоловiка спиною до дошки, а тодi  пiднiмуть  дошку  з
ним  та  й  кидають  на  землю.  Пiднiмають  та  й  кидають  -   аж   поки
вдовольняться. На тiлi нема нiяко?  признаки,  що  бито,  а  в  катованого
коновода все всерединi повiдрива?ться. Мало таких, що виживали пiсля  того
довго.
   Громадянство викидало, виригало з-промiж себе людей, що не змогли з  ?м
поладнати, не змогли знайти собi "чесного" шматка  хлiба  -  чи  то  через
нещасливi обставини  особистi,  чи  через  визискування  iнших,  чи  через
нещастя мати спадщиною iз батькiв  i  дiдiв  нахильнiсть  ламати  загально
додержуванi закони  власностi.  А  цi  викинутi  з  звичайного  ладу  люди
мстилися тодi на громадянствi, ставали йому ворогом i завзято  боролися  з
ним,  чим  могли.  Так  саме  боролися  за  право  жити,  iснувати,  як  i
громадянство.
   Такими  людьми  були  й  коноводи.  Вони  нападали  на  мужика,   мужик
оборонявся. Щоб мати з чого жити, вони вiднiмали в мужика способи до  його
життя, а мужик  однiмав  у  ?х  життя  чи  хоч  здоров'я,  волю.  Це  була
повсякчасна боротьба, вiйна часто кривава, а гiрша за звичайну вiйну  тим,
що вона нiколи не кiнчалася згодою...
   Роман також пристав до цi?? вiйни i незабаром зробився  у  нiй  воякою.
Дужий, зручний, смiлий  i  нахабний  -  вiн  подужував  скрiзь  i  щасливо
вискакував з небезпеки. В сво?му товариствi вiн був дуже корисний  чоловiк
ще й тим, що вiн був з Диблiв. Ярошеве товариство так добре вичистило свою
частку повiту, так обурило проти себе мужикiв i примусило ?х  день  i  нiч
берегти сво? конi, що вже треба  було  трохи  перечасувати,  поки  все  це
затихне та  поки  мужики  розживуться  на  новi  конi.  Самi  Диблi  якось
зоставалися досi незайманi. Роман знав там кожен двiр, кожного  хазя?на  i
через  те  був  чудовим  проводирем  товариству.  Незабаром  пiсля  першо?
крадiжки вони дуже щасливо вивели ще четверо коней, а  тодi  знов  тро?...
Роман мав добрий заробiток, жив  на  окремiй  квартирi,-  у  тих  же  таки
Рiвчаках,- перед людьми удавав, мов ходить на якусь там роботу, а  справдi
мав тiльки одно дiло...
   Жив добре, не сподiваючися бiди чи то не думаючи, забуваючи за не?.
   Але вона за його не хотiла забувати.
   IV
   А що ж тим часом робила Левантина? Левантина зараз же почула про те, що
сталося з Романом: як його пiймано з салом, як iз  його  знущалися.  Тепер
усi тi, що ?ми вiн гордував, були радi вiддячити  йому  за  те  гордування
лайкою чи глузуванням. А найбiльше нападався на його  рiдний  брат  Денис.
Той був такий лютий на Романа, що нiколи про його доброго слова не мав,  а
ганьбив, аж люди дивувались, що брат на брата так уста?.  Звiсно,  казали:
Роман ледащо, нероба, то ще й злодiйкуватий; але ж i Денисовi не  годилось
би так на його нападатися. А iншi обставали за Дениса, кажучи, що  такого,
як Роман, i милувати не можна - де ж таки!
   Усе те мусила слухати й Левантина, слухати й мовчати.  Озватися  словом
за Романа вона не смiла. Уже й так про не? та про його слава пiшла,  а  то
ще гiрше буде. Треба мовчати, нiби згоджу?ться.
   А серце не згоджувалось, не могло згодитися з тим. Йому Роман  здавався
iншим.
   Це погано вiн зробив, що сало взяв у батька, та ще ж це  дiло  не  таке
вже й страшне. Та'дже раз у раз i дочки й сини беруть  з  дому  нишком  на
складки i яйця, i борошно, i сало,  i  курей  -  усячину.  Як  довiда?ться
батько - погрима? трохи, та й усе. I всi про це знають, i дарма. А тут яку
бучу збили: злодiя з парубка вчинили, хотiли в холодну  посадити,  рiзками
бити! Чи то ж правда? Звiсно, Роман не на складку брав, а так... Але  ж...
то ж iз дому, там же й його, Романова, частка була. Хоч i погано, та як же
було йому не взяти, коли йому з дому нiчого  не  давали?  Прохав  же,  щоб
оддiлити, так нi! А як би це гарно було! Роман казав ?й, що тодi  б  зараз
почав торгувати бакалi?ю... i вони побралися б... А тепер  -  що  сталося?
Хто винен? Денис та батько й виннi... Зiнько - нi, бо вiн  добрий:  тiльки
вiн сам i обороняв Романа, Дениса спиняв...
   Такими думками силкувалася виправдати вкохану людину бiдолашна дiвчина.
Вона сама. почувала, що трохи воно не так, що i Роман грiшний у  всiй  цiй
справi з сiм'?ю... Та на нього i так усi нападаються,- невже ж i  вона  ще
нападатиметься? Вона, що так його любить?!
   А любила вона його дуже. Так його любила, що все вiддала...
   I що ж тепер буде? Невже Роман так ?? й покинув i не вернеться  бiльше?
Нi, нi, цього не може бути, вона тому певна. Звiсно,  не  може  вiн  тепер
знову вернутись сюди: так його зганьблено! Вiн пiшов у  город,  шука?  там
собi служби. I певно найде: город - не село. Хоч, може, й не вiдразу,  бо,
кажуть, i там пошукати ще треба. А як найде та влашту?ться, то й прийде по
не?... або просто покличе ?? до себе... Там вони звiнчаються та й житимуть
собi любо, забувши про це село i про недобрих у ньому людей.
   Тiльки коли б швидше вiн це зробив, щоб не спiзнився. Бо як  спiзниться
- ой сорому, великого сорому зазна? вона тут на селi. Де ж таки: покритка!
Яка мати, скажуть, така й дочка. Уже ж як ?й вибивали очi  тi?ю  безщасною
матiр'ю, то, мабуть, ?? душi й на тiм свiтi нема  впокою!  А  тодi  вже  й
поготiв. I погане цуценя гавкатиме.
   "Ой Романе, Романочку! Який ти гарний, що й душу тобi вiддала,  а  який
ти недобрий, що не пожалiв i вiночка дiвочого!  Якби  не  це,  дожидала  б
тебе, виглядала б тебе спiваючи, смiло б увiчi всiм дивилася,  не  боялась
би за тебе словом озватися, вiд лихих ворогiв тебе оборонити!  А  тепер...
Та вже не вернеш! Тiльки ж пожалiй мене, пошануй мене тепер, бо ти ж  менi
тепер i батько, й матiнка, i дружина вiрная. А я ж тобi вiрю, а я  ж  тебе
дожидаюся!"
   Вiрила й дожидалася...
   А про Романа не було й чутки. Дибляни ?здили на базар не до мiста, а до
близького великого мiстечка, то мало що й знали про той город, як там i що
там. То й про Романа  нiчого  не  знали:  як  пiшов,  то  як  вода  вмила.
Левантина вже й прислухалася, й причувалася, вже  й  розпитувалася  декого
обережно,- нi, нiчого не чуть.
   Мабуть, йому, бiдному, не щастить там, мабуть,  вiн  шука?,  та  нiчого
знайти не може. Це бува?. От Стецько Гавриленко розказував, що одного разу
два мiсяцi тiльки й жив з того, що на  поденнiй  коли-не-коли  заробляв...
так нiчого й не добувсь у городi та й вернувся  додому.  Коли  б  цього  й
Романовi не було! Поможи йому, мати божа!
   А мiсяцi минали...
   От i рiздвянi свята... Яка рада  звичайно  Левантина  рiздвяним  святам
бувала! Як весело, випросившися, вимолившися в хазяйки, бiгати з дiвчатами
по селу, колядувати, смiятися, гуляти на волi!.. А цього року й колядувати
не пiшла: сказала дiвчатам, що хазяйка не пустить. Може б, i  пустила,  та
Левантина й не питалася.
   Вона все дожидала: може, рiздвяними святами Роман прийде. Може, досi де
службу добру ма?, то й прийде з родичами помиритися. Вона  позирала  через
тин до Сивашiв у двiр i вбиралася в святий день, думаючи:  причепурюся,  а
може...
   Та нi, нема... Минув Новий рiк, минуло Водохреще... Уже й не буде...
   Пiшов не попрощавшися... Невже ж i побачитися не доведеться? А що ж  iз
нею буде?
   Сумна та нерадiсна збiгла зима, не було радiснiше й  повеснi.  Сонце  з
неба смi?ться, а в Левантини рясним дощем сльози капають;  квiтки  радiсно
вiтають життя молоде, а бiдолашна  сво?  життя  проклина?...  Дiвчата  над
рiчкою веснянок вигукують,  i  далеко-далеко  несуть  ?х  голос  лепетливi
хвилi; а безщаснiй Левантинi не до  спiву,  в  не?  одна  думка  -  тяжка,
пекуча...
   Так, вона повинна стати матiр'ю.
   Матiр'ю! Не матiр'ю, щасливою сво?ми дiтьми, не  дружиною,  радiсною  з
свого чоловiка, хазяйкою у власнiй  хатi!..  Ох,  яке  це  велике,  велике
щастя! Але не такою вона буде.
   Не пишатися вона буде сво?ю дитиною перед людьми,  а  ховатися  з  нею,
очей не смiючи звести на людей!
   Сором!.. Ганьба!..
   А за вiщо? Невже це такий великий, непрощений  грiх?  Хiба  то  не  бог
iзробив так, що дiвчина ста? жiнкою, матiр'ю? Якби бог хотiв, щоб у  самих
тiльки вiнчаних були дiти, то вiн би так i зробив. А то ж не зробив! За що
ж люди карають, глузують, знущаються?
   Левантина не могла зрозумiти, не могла найти вiдповiдi на  тi  питання,
тiльки мучилась ?ми тяжко, мучилась уже самими думками  про  те  лихо,  що
мало ще прийти, впасти на не?.
   А лихо йшло помалу, не поспiшаючись,  але  не  перестаючи  наближатися,
неминуче, невблаганне. Бiдолашна щодня оглядала, навiть мiряла поясом свiй
стан i плакала, плакала... Скоро всi вже побачать!..
   Вона того не знала, що цiкавi давно вже побачили, давно вже  плели  про
не? всячину. Не знала, аж поки сама почула одного  разу.  Розмовляло  дво?
дiвчат на вулицi й не помiтили, як вона наблизилась, бо темно  було.  Вона
почула, як Химка казала:
   - Гляди, щоб i з нею не було так, як з Левантиною!
   - А що? - попитала Вустя.
   - Ото, дурка! Хiба ти не помiтила?
   - Або ж нi!
   - Так змарнiла з обличчя, а стан який повний - скоро  ходитиме,  як  та
копиця.
   Тiкала вiд ?х, землi пiд собою  не  чуючи,  i  ридала  тяжко,  страшно,
забившись головою в солому в тiй самiй повiтцi.
   Господи! Невже вiн покинув ??? На поталу ворогам, на глум,  на  ганьбу!
Хоч би розпитати кого про його, хоч би довiдатися - де вiн, що вiн?
   Незабаром на селi почали розказувати, що Романа в городi нема,  що  вiн
покинув свiй край зовсiм, а по?хав на службу в той город, де був солдатом.
Сплiв хтось, як звичайно плетуться серед людей усякi неправдивi звiстки. А
Левантина понила тому вiри.
   От тепер вона зна?, що покинув, забув. Коли так  далеко  пiшов,  то  не
вернеться.
   А може... Може, так трапилось, що тут нiде не мiг роботи знайти,  мусив
податися аж туди, де його знають i дадуть роботу. Тодi вернеться i  вiзьме
Левантину.
   Хоч би як безнадiйно все стояло, а людина завсiгди силку?ться  вдержати
в себе хоч крихтину маленьку надi?, тих  солодких  пахощiв  зрадливих,  що
завертають  нам  голову,  щоб  ми  не  так  гостро   почували   мордування
невблаганного, немилосердного життя.
   А час минав. Бачили вже всi  Левантинине  лихо.  Дiвчина  ховалася  вiд
людей, але вiд хазяйки не могла сховатися. Уже ?й та щодня вичитувала.
   Наближались жнива. Левантина повинна була в'язати.
   Одного разу ввечерi вона пiшла в хижку щось узяти. Враз почула  гострий
страшний бiль, що пронизував увесь живiт i крижi. Так заболiло,  що  ледве
встояла. Але тiльки на мить, бо зараз же й перестало.
   Левантина  зрозумiла,  що  почина?ться  воно,  те,  страшне.  Хоч  вона
попереду знала, що це неминуче, що воно вже наблизилося, але думка, що  це
буде ось зараз, цього вечора, що вже почалося, обняла  ??  мов  огнем.  Не
думаючи, не розбираючи, що робить, Левантина кинулась з хижки, вискочила з
двору й побiгла аж на другий кiнець села.
   Бiгла, нiчого не тямлячи, не бачачи, серед темряви. I враз почула знову
той бiль, ще страшнiший, захиталась i впала, не вдержавшися  вiд  швидкого
бiгу. Упала просто животом на якусь колоду, що лежала пiд хатою... Мало не
зомлiла з болю.
   На щастя, нiхто ?? там не побачив. Очутившись, пiдвелася i попленталась
уже помалу. Сама не думаючи про те, якось забiгла вона аж на той куток, де
жила стара баба Олiйничка, ?? хрещена мати. Пiзнавши ??  хату,  ввiйшла  в
сiни i не зважувалася йти далi.
   -  Хто  там?  -  запитала  баба   з   хати   i   зараз   же   вiдхилила
дверi.Левантино!.. Чого це ти хова?шся? Левантина вступила в хату i  впала
бабi до нiг:
   - Матiночко-голубочко!..
   Новий бiль перепинив ?? слова...
   Вночi Левантина породила кволу дочку...
   Стручиха довго дожидалася з хижi Левантини i не могла дiждатися.
   - А вже менi ця проклятуща дiвка!  Пiде  та  й  сидить,  бодай  ти  там
каменем сiла! Ой, пiду зажену так, що аж спотикатиметься!
   Пiшла, але хижка стояла вiдчинена, а Левантини не було. Стручиха почала
гукати,- не озива?ться.
   - Мабуть, побiгла на вулицю! Тiльки й справля?  побiгунцi!  Бодай  тобi
ноги поплутало!
   Лягла спати, лютуючи i присягаючись одлатати завтра Левантину так,  щоб
довго згадувала. Але i вранцi Левантини не було. Сипала тодi  прокльонами,
мов горохом з решета:
   - А, iдолова байстрюча порода! Саме перед жнивами кинула, сучого виводу
дiвка! Бодай ти скрутилася i круг свiту пiшла, як ти вiд мене  пiшла!  Щоб
тобi руки покорчило та посудомило, як ти менi роботу кинула!
   - Кого це ви так кленете, кумо? - озвалася з вулицi до Стручихи ?? кума
Вiвдя.
   - А кого ж, як не ту свiтопоганку Левантину, бодай би ?? всю  болячками
взяло? Покинула мене саме в жнива.
   - Еге, вже й не вернеться, кумо! - вiдказала  Вiвдя.-  Кажуть,  у  баби
Олiйнички з дочкою лежить.
   - Та невже? От я ж ?й дам!.. I хоч робота аж кричала, а Стручиха так  i
метнулась iз двору.
   - Куди ти, дурна? Куди? - кричав Струк, але не помагало:  розпалившися,
баба бiгла вулицею як скажена. Струк подивився ?й услiд, плюнув:  -  Ну  й
бiсового заводу!.. З гадючих спинок iзшита!..
   А Стручиха тим часом уже була далеко. Вбiгла до Олiйнички в  хату  така
люта, що забула й поздоровкатися з господинею. Левантина лежала  на  полу,
бiля не? дитина. Старенька сухорлява бабуся поралась по хатi.
   - А, ти тут, голубочко! - зашипiла  Стручиха  до  Левантини.-  Бач,  як
по-панському вилежуються! Людям жнива, а вони вiдпочивають,  нажирувавшися
з паничем, та з ляльками панькаються? Що ж, панича чи панночку - яку  цяцю
набiгали? Бодай би воно тобi попухло!
   - Ось слухайте, Секлето,-  озвалася  до  не?  поважно  бабуся.-  Ви  не
кричiть так! Це вам не своя хата, а чужа. Та й дитини не займайте, бо воно
вам нiчим не винне. Воно як янголятко, а ви до нього  з  нечистим  словом.
Ось як видужа? Левантина, тодi вже з нею  будете  говорити.  А  тепер  або
сiдайте та гомонiть по-людському, або йдiть собi з богом!
   - А бодай би вас усiх  лиха  година  забрала!  -  крикнула  Стручиха  i
прожогом кинулася з хати, грюкнувши дверима так, що й шпаруни посипались.
   Уже ж i лаяла вона Левантину кожному, з ким стрiвалася цими днями! Баби
похитували головами й казали:
   - Боже мiй, який свiт настав! Таке молоде, а таке непоштиве! Як ми були
молодi...
   I вони починали хвалитися, якi то вони гарнi та звичайнi були  замолоду
i як тодi все добре було, а не так,  як  тепер,  що  парубок  iз  дiвчиною
тiльки моргнули одне на одного - вже й дитину нарядили.
   Судили Левантину, глузували з не?, а таких, що жалiли, було мало. Жалiв
i парубок один.
   Цей один був Зiнько.
   Несмiливий з дiвчатами, так вiн i не зважився тодi заняти Левантину,  а
там заняв ?? Роман. Ночуючи часом iз ним удвох, вiн помiтив, що той кудись
уночi ходить, а одного разу побачив його з Левантиною i  зрозумiв,  що  до
не? саме протоптав Роман стежку.
   I йому зробилося жалко й сумно...
   А далi почали про Левантину та про Романа говорити  всячину,  надто  як
той пiшов з села. Зiнько почував, що цьому може бути й правда, i знов йому
стало сумно й жалко дiвчини. Стрiвши ?? одного разу саму, хотiв поговорити
з нею. Та вона засоромилася, щось нашвидку вiдказала i втекла. З того часу
обминала його.
   А тепер вiн дочувся, що сталося. I сам не знав через вiщо, а обняв його
такий  жаль,  мов  за  сестрою  рiдною.  Пропала  дiвчина!  Загризуть  ??,
заклюють. I як же не грiх Романовi, що занапастив ??? Занапастив i  кинув,
бо це вже видко, що вiн до не? не вернеться. За що загине молоде, нiчим не
винне життя дiвоче? Йому б красуватися та пишатися, як квiтцi  пiд  теплим
сонечком, а от же мусить гинути.
   I дедалi Зiньковi все жалчiше та жалчiше Левантини було.  I  немов  усе
кращою та дорожчою вона йому ставала. Вiн i сам не знав, чого це йому так,
що вiн не спить ночами i все дума? про  Левантину.  Дума?,  як  би  лиховi
запобiгти, як би ?й допомогти... Але як би ж? Коли б вiн знав!
   Пiти в город, знайти Романа, розказати йому про  все,  посоромити,  щоб
вiн вернувся та взяв ??? Такий Роман, що послуха?ться! Нiчого  з  того  не
буде! Та кажуть же, що його й нема? в цьому городi, що вже подався кудись.
   А без його - хто тепер ?? вiзьме? Ще добре, коли знайдеться який старий
удiвець з купою дiтей, то хоч за ?м поневiрятиметься. А то й того не буде.
Бо хто ж таких бере?
   Але ж хiба то по правдi? Хiба вона така негарна дiвчина? Хiба цього  не
може бути з кожною? А вона ж  ще  й  сирота:  нiкому  було  ??  доглянути,
напутити, остерегти. Може, вона багато лiпша, нiж якi дiвчата, що  чесними
замiж пiшли, тiльки що поняла вiри такому... Дак чому ж  би  не  знайшовся
такий чоловiк, що взяв би ???
   Тому, що не всi так думають, як вiн.
   Ну, а вiн дума? так, як треба, то... Чому б вiн не мiг ?? взяти?
   Вiн почав думати про це, i чого  не  могло  зробити  молоде  парубоцьке
почування, те робив тепер глибокий людяний жаль...
   Але ж вона любить Романа! Чи любить же? Тепер, як  уже  побачила,  який
вiн ?сть?
   Зiнько мiг би бути щасливий з нею, та й ?й було б добре.
   А смiятимуться з нього?
   От так! А хiба не смiються з того, що вiн горiлки не п'??
   I дедалi вiн думав, то вже бiльше й бiльше йому  здавалося,  що  так  i
треба зробити.
   Довiдавшися, що Левантина вже встала з пологiв, вiн перечасував  кiльки
днiв, а тодi пiшов до не?.
   Баби Олiйнички в хатi не було, як Зiнько туди прийшов, а Левантина саме
сповивала дитину. Побачивши парубка, страшенно збентежилася, почервонiла i
не знала, що ?й робити й казати.
   - Здорова була. Левантине! - промовив до не? Зiнько, але в  не?  тiльки
губи заворушилися, щоб одповiсти  на  привiтання,  а  вимовити  нiчого  не
могла.
   - А що, баби нема дома? - питав далi парубок.
   - Нема...ледве вимовила дiвчина.
   - То й добре: менi ?? й не треба, бо я прийшов не до не?,  а  до  тебе,
Левантине...
   Левантина почервонiла ще дужче, ?й чогось стало так нiяково  пiсля  цих
слiв, що вона ладна була б крiзь землю пiти.
   - Сiдайте!..прошепотiла, не дивлячись на  нього,  i  не  вiдходила  вiд
полу, нахилившись над дитиною, мов усе ?? сповивала. А Зiнько .й  собi  не
знав, як йому почати, i сидiв мовчки: почував, що  так  же  не  можна,  що
мусить же озватися, а не знав як. I враз, несподiвано собi самому, встав i
пiдiйшов до Левантини.
   Вона стояла спиною до нього й не обернулася, тiльки голова ?й схилилася
ще нижче.
   Зiнько став бiля не?, i вони вдвох нахилилися над малесеньким зморщеним
личком  ново?  на  свiтi  людини.  Вона  спала,  якось  жалiбно,   болiсно
скривившися.
   - Левантине, хочеш, щоб я був йому батьком?
   Вона почула цей трохи тремтячий голос, цi дивнi задля не? слова, але не
могла ще ?х зрозумiти. А вiн казав далi:
   - Я буду йому таким батьком, мовби це моя рiдна дитина була.  Я  нiколи
тобi не згадаю... Я тебе любитиму й шануватиму... Пiдеш за мене?
   Вона вже глядiла  на  його,  все  ще  не  розумiючи  того  дивовижного,
нечуваного, несподiваного, що вiн казав. I вiдразу зрозумiла.
   - Нi, нi! - скрикнула, оступаючись назад.- Я не хочу! Не хочу!
   I простягла поперед  себе  руку,  мов  обороняючись  од  його.  А  вiн,
здивований, уражений цим гострим i несподiваним "нi", не знав  що  казати,
мовчав кiлька мить, аж поки знайшов слова:
   - Левантине, хiба я тобi такий нелюбий? Хiба я тебе коли покривдив чим?
Не покривджу й тодi, як будеш менi дружиною. Подумай, Левантине, яке  тобi
життя буде - покинутiй дiвчинi з дитиною! А  пiдеш  за  мене,  будеш  менi
жiнкою - я слова не дам про тебе сказати. Будеш господинею, як i всi.
   Голосний плач, ридання озвалося на тi  слова.  Вона  плакала,  припавши
йому до плеча, обнявши його, мiшаючи слова з слiзьми. А вiн пригорнув ?? i
слухав тi безнадiйнi слова, бiльш угадуючи, нiж чуючи ?х серед плачу:
   - Зiнечку, братику рiднесенький! Не можу я тобi бути дружиною!..  То  в
тебе серце золоте, душа твоя свята... А де ж менi тобi дружиною бути? Та з
тебе люди смiятимуться, просвiтку тобi не буде... братову покритку взяв...
   - Що менi до людей?.. Хай люди що хочуть говорять,  аби  менi  ти  люба
була. А кривдити тебе я не дозволю нiкому.
   - Та людям рота не замажеш... казатимуть, що схочуть, бо на мене  тепер
вiльно казати... Не хочу я, щоб через мене свiт  собi  зав'язав!..  Вiзьми
собi дiвчину гарну, чесну,- вона тобi буде дружиною...
   - Ти менi милiша за всiх.
   Перестала плакати, випручалася з рук...
   - Сядь, Зiньку, сядь там! Не займай мене! Сiв на лавi.
   -  То  тво?  серце  добре  озива?ться,   так   каже.   Хай   тебе   бог
благословить!.. Щастя з  любою  дружиною  дасть!..  А  мене,  братику,  не
займай! Мо? вже пропало... Дружиною тобi не буду... нiколи... Тiльки  рано
й вечiр молитимусь за тебе.
   Стояла як бiль бiла, тiльки очi великi й  глибокi  сяли  якимсь  дивним
ся?вом на схудлому, змарнiлому обличчi...
   А вiн умовляв ??, силкуючися добрати слiв таких, щоб зайняти  ?й  серце
зглибока. I займав, займав так глибоко, що, може, й сам того не  знав  як,
але не мiг ?? слова побороти.
   З тим пiшов з хати.
   А вона, сама зоставшися, похилилась на пiл,  припала  до  дитини  та  й
занiмiла... тiльки здригалося тiло, знеможене хворобою  й  пекучим  горем,
тiльки болiла душа так, як ще нiколи не болiла, мов прощалася з усiм, що ?
красного та ясного в життi, з усiма пахощами, теплом i свiтом його...
   Зiнько йшов i думав про те, що йому робити. Не любив покидати того,  що
починав.  Постановив  переча-сувати,  поки   Левантина   заспоко?ться   та
роздума?ться, побачить, що так  лiпше,  як  вiн  каже.  А  тим  часом  мав
порадитися, поговорити про це з батьком.
   I незабаром,  бувши  з  ним  на  самотi,  заговорив,  що  хоче  сватати
Левантину.
   - Як то? - спитав старий Сиваш, дивуючися. Зiнько почав розказувати, як
i що вiн про це дума?... Старий аж розсердився:
   - Що це ти, сину, вигадав? Хiба ж так годиться? Чи тобi  нема  отецько?
дочки, що ти якусь хвойду з дитиною береш?
   - То ваша онука, тая дитина, тату.
   - Що ти менi вибива?ш очi тi?ю онукою? Хiба я ?й велiв Романа  до  себе
пускати? А тобi грiх великий, що ти надумав братову покритку брати.
   Увiйшла мати, довiдалася, про що мова, i ще гiрше надалася на Зiнька:
   - I не вигадуй менi! I слухати того не  хочу!  I  очi  мо?  на  не?  не
дивляться! Поки я в хатi - вона в хатi не буде.
   Зiнько починав сердитися:
   - Вам хочеться багато? собi невiстки, а про те не дума?те, що нам  усiм
треба дбати, щоб Романiв грiх спокутувати, занапащену дiвчину обрятувати.
   - Нiхто ?? не занапащав! - оступалася за Романа  мати.-  Сама  до  його
бiгала. Коли набiгала, то нехай з тим i панька?ться, а в мо?й хатi не буде
??!
   - Якби ?? Роман брав,- озвався батько,- я не то не боронив би  йому,  а
ще й звелiв би. Може, вона менi й не пiд мислi, та вже коли  так  сталося,
то треба. А тобi не годиться, грiх!
   - Грiх? - сказав Зiнько.- Нiякого, тату, грiха тут нема. Грiх  покинути
покривджену дiвчину на поталу людям;  а  зробити  ?й  добро,  покрити  тую
кривду - це не грiх.
   - Авжеж! - розсердився Сиваш.- Ти зна?ш! Мудрi такi поробилися,  що  за
батькiв розумнiшi. Споконвiку грiхом було, а тепер уже в вас добром стало!
   - Не все, тату, те правда, що споконвiку правдою серед людей славлено.
   - Цить уже краще! Не дратуй мене! Не за нас воно  сталося,  так  не  за
нас-i перестане. А ти менi те й з  думки  викинь,  бо  я  того  нiколи  не
попущу!
   Зiнько побачив, що батько вже загнувся, то  тепер  не  переважиш  його.
Надумав поки мовчати, а самому сво?? думки не кидати.
   А тим часом у  Левантини  новий  був  клопiт:  дитина  нездужала.  Баба
Олiйничка казала, що це, мабуть, того, що Левантина тодi  впала.  Воно  до
того й пiдхоже було, бо дитина кволилася й кволилася  та,  виживши  тiльки
два тижнi, й умерла.
   Левантина йшла за маленькою труною  i  плакала  гiрко.  Бо  це  вже  не
дiвчина була, що ?й дитина свiт зав'язала, а була це в ту мить  уже  мати,
що втратила частку само? себе...
   Другого дня ввечерi Левантина  пiшла  до  Струкiв.  Увiйшла  в  хату  i
несмiливо стала бiля порога. Сiм'я саме вечеряла, i за столом сидiла  нова
наймичка. Та Левантина й сама  не  хотiла  жити  в  Струкiв,  а  за  iншим
прийшла.
   - А, здорова! Чого  тобi?  -  вiдказала  Стручиха  не-прихильно  на  ??
здоровкання.
   - Прийшла вам подякувати за службу, тiтко, та щоб  ви  менi  грошi  мо?
вiддали.
   - Якi грошi?
   - А за вами ж мо?х зароблених шiсть рублiв.
   - Ба, яка швидка! Покинула саме в жнива, я повинна була за дорогу  цiну
наймати, а тепер ще й грошi править! Нема в мене тво?х грошей!  Якi  були,
то всi пiшли на дорогу цiну оцiй дiвцi.
   То було правда, що Стручиха по?дналася з новою наймичкою  дорожче,  нiж
iз Левантиною, але ж вона не хотiла пам'ятати, що на всьому селi нiхто так
дешево не жив, як у не? Левантина.
   - Тiтко,озвалася дiвчина,- а бог же бачить!
   - Що ти менi тим очi вибива?ш? Ич, яка язиката зробилася, як з паничами
зазналася! Iди собi, йди вiдкiля прийшла!
   Струк розсердився:
   - Що ти справдi, стара, вереду?ш? Коли дiвчина заробила, то вiддай! Ну,
вiдверни там, що переплатила Гапцi, а то вiддай!
   Стручиха почала знову верещати, але Струк сам вийняв три  карбованцi  й
вiддав Левантинi. Тим i здобрiла дiвчина замiсто шiстьох.
   "Пiду я з цього села! - думала Левантина,  вертаючись  до  баби.-  Пiду
свiт за очi! Тiльки тут i ? добрих людей, що мати хрещена та Зiнько, а  то
хоч би воно все й завалилося, опрiче церкви божо?! Пiду, де знайду роботу,
то там i стану".
   Випрохала собi в волостi бiлета, заплативши за нього два  карбованцi  з
сво?х трьох, поклонилася в ноги матерi хрещенiй, за ласку й помiч дякуючи,
та й пiшла.
   Вийшла з села, стала, озирнулася. А на небi саме  сонце  сходило  та  й
сипало золотим сво?м промiнням i на хатки бiленькi, i на верби кучерявi, i
на далекий темний гай, i на широке поле... I все, що спало  або  ще  сонне
було, нерозбуркане, набиралося сили, жвавостi i озивалося до могучого, без
краю високого й без краю  животворчого  свiтила  тисячма  рухiв,  голосiв,
пахощiв, кольорiв... Мов земля  здригнулася,  i  заблищали,  й  заплескали
хвилi свiтового життя...
   Тiльки в душi в Левантини нiщо не озвалося радiсним  голосом,  нiщо  не
прокинулося, опрiч iще бiльшого болю.
   Поглянула на село.
   - Не зазнала я в тобi  щастя-долi,  тiльки  слiзоньками  стежечки  сво?
зросила. Нехай тi стежечки зелена рута покри?, а оця дорога до тебе терном
заросте, щоб i нога моя сюди на ступала бiльше!
   Пiшла не озираючись.
   V
   А тим часом, поки Левантина боролася з сво?м лихом, у Диблях був розрух
великий i заколот. Зроду-звiку не чути, щоб  так  коней  крадено!  Бувало,
звiсно, що коли-не-коли i вкрадуть... та й  то  бувало  на  степу:  хлопцi
пасуть, не доглянуть, а воно й поведе. А тепер це лиха година та нещаслива
настала! Де ж таки! Просто в двiр iдуть, беруть конi - замалим не  з-перед
очей - та й ведуть. I не  можна  й  спинити,  страшно:  усяке  згаду?,  що
сталося з дiдом-стукачем: провалили голову, та й уже. Воно дiд не вмер, та
добре ж,_ що незручно вдарено. А то й каюк дiдовi був би. I то з мiсяць  у
лiкарнi пролежав, та й тепер кволиться. А боронитися якось треба. Бо де  ж
таки! Тiльки чоловiк зiб'?ться, стягнеться на ту конячку горюшну, а вже ??
й нема, й нема. Не можна бiдолашному в пера вбитися.  Он  уже  в  скiлькох
забрано конi: у Сивашiв тро?, у  Хоменка  дво?,  у  Грицька,  у  Оксена...
Руйнують, та й годi, проклятi коноводи! Уже й засiдали на них, i  стерегли
- не пособля?ться. I не знати хто,- хоч би вiдав чоловiк, де шукати. А  то
як украли, то вже й пиши пропало.
   Найбiльше за всiх клопотався Денис. Та й було чого!  Скiльки  працював,
дбав, щоб збитися на добрi конi: збився, придбав i - от тобi, ма?ш! В одну
нiч - як вода вмила!.. Пiсля крадiжки вiн аж плакав з жалю й зо злостi.  I
досi як згада?, то так серце вогнем i вiзьметься. А надто ще... одно... Та
цього вiн нiкому не казав, не признавався... сам собi  думав  до  слушного
часу.
   У голову заходив, мiркуючи, що б його зробити.
   Нарештi йому таки пощастило.
   Пiсля того як украдено коня в Оксена, то на який час затихло було,-  аж
поки люди забулися трохи та не так уже коней  берегти  стали.  А  вже  так
пiсля жнив украдено знову пару добрих  коней  у  Денисового  кума  Терешка
Тонконоженка. Скоро Денис про халепу дочувся, зараз пiшов  до  нього.  Кум
такий, як хмара. Почав його Денис розважати, а далi каже:
   - От що, куме! Скiльки люди не шукали коней, нiхто досi не знаходив.  А
ми давай таке зробимо. ? в Чорноусi знахар Гострогляд. Кажуть, що до  його
багато людей ходить ворожити, як конi або воли пропадуть, то як скаже  де,
то там i найде чоловiк.
   - Та невже? - зрадiв Тонконоженко.
   - ?й-бо, правда! Угада?, мов там був. Ходiм до його!
   - А що ж йому треба нести?
   - Грошей. Кажуть, що треба положити скiлькись там рублiв.
   Кум Терешко швиденько вбрався, взяв грошей  та  й  у  дорогу  вдвох  iз
Денисом. Поки йшли до Чорноуса, то Дениса брала страшенна нетерплячка,  ще
бiльше, нiж Тонконоженка: що то скаже знахар?
   Увiйшли в Чорноус, зараз чоловiк воли жене,  вони  його  й  питають  за
Гострогляда.
   - А нащо вам? Чи не конi шука?те?
   - Авжеж, не що! - I вони  почали  йому  розказувати  про  сво?  лихо  i
питати, чи може тут Гострогляд допомогти.
   - Такий не може! Як скаже, то як ув око влiпить! Такий  знахар,  що  на
всю округу. Спершу вiн так помагав людям - од хвороби тощо, а це взявся  й
за злодi?в ворожити. Народ до його так плавом i пливе, бо  як  сказав,  що
нi, то вже нi, а як сказав, що буде, то вже в тебе конi дома.
   Балакучий дядько залюбки розказував,  який  гарний  знахар  Гострогляд.
Йому до вподоби було, що в ?х у селi та живе такий  великий  чоловiк,-  от
цiлком так, як город там якийсь хвалиться iнодi сво?м славетним ученим, чи
що. А нашi подорожани залюбки його слухали i з великими  надiями  пiдiйшли
до знахарево? хати. У хату вступили не то з повагою до  не?,  а  з  деяким
навiть страхом.
   Увiйшли в хату - знахар  мов  i  не  чу?  ?х,  i  не  гляне.  Несмiливо
поставали бiля порога й промовили:
   - Здоровi були, дядьку!
   Знахар нi пари з уст, мов нiкого i в хатi нема. Обом гостям стало якось
моторошно. Стояли i несмiливо поглядали на дивного хазя?на. Чоловiк iще не
старий, з невеличкою бородою руденькою, в чумарчинi. Бере зiлля i  зв'язу?
пучечками. Позв'язував усе, що було на столi, зложив докупи.  Тодi  глянув
на ?х.
   Глянув - i Денис одразу зрозумiв, за  що  Гостроглядом  його  прозвано:
такий у нього погляд, що як зирне, то так тебе й пройме всього.
   - А, здоровi, дядьки! Що скажете?
   - До вашо? милостi,- гостi вклонилися.
   - Сiдайте та кажiть!.. Хоч  я...-  припинився  i  так  пильно  на  обох
поглянув,- i знаю, чого ви прийшли, та все ж кажiть.
   Посiдали. Тонконоженко почав розказувати.  Гост-рогляд  слухав  мовчки,
iнодi тiльки покивуючи головою, мов потакуючи.
   Вислухав, подумав...
   - Посидьте тут, а я пiду подивлюсь. Пiшов з хати. Дожидаються  куми,  i
кожна хвилина того дожидання за годину ?м, мабуть, зда?ться. А знахар  усе
не йде та й не йде.
   Рипнули дверi, Денис iз кумом здригнулися. Увiйшов знахар,  сiв  мовчки
за стiл, подумав...
   - Так-так-так... Одна конячка була гнiда, з лисиною на лобi?
   - Вона! - скрикнув Тонконоженко.
   - На переднiх ногах мички бiлi?
   - ?й-бо, вона! - Терешко аж зiрвався на ноги: не мiг висидiти.
   А знахар спокiйно та байдужно казав далi:
   - А другий кiнь вороний, добрий кiнь.
   - Ой, добрий! - вигукнув бiдолашний хазя?н доброго коня.
   - Так... Знаю, де тво? конi. Можна знайти.
   -  Дядьку!  Будьте  милосерднi!  Скажiть   -   де!   Я   вже   вам   не
пожалiю!..прохав Тонконоженко,  стурбований  надi?ю  побачити  знову  сво?
конi.
   - Та  що  ж...байдужно,  не  поспiшаючись,  одказав  знахар,-  можна  й
сказати... аби було за що.
   -  Та  я  хоч  i  зараз  ладен...  Кажiть  -  скiльки!   -   поспiшавсь
Тонконоженко.
   - Двадцять п'ять карбованцiв положи - матимеш конi.
   - Ой, це ж начебто й дорого буде! - зажурився Тонконоженко.
   - А конi ще дорожчi. Мабуть, за кожного рублiв по сорок дав?
   - За одного сорок, а за другого сорок i три.
   - Отож бачиш. А тепер ще подорожчали конi, то вже за ?х  не  вiсiмдесят
три взяв би, а може, й сотню. I я ж не можу  дурно  робити:  воно  й  менi
сто?ть. Та про мене - як зна?ш...
   Устав i почав знiмати з кiлочкiв зiлля та розкладати на столi, мов йому
вже й байдуже про Тонконоженковi конi.
   Жалко було Терешковi таку силу грошей давати.  Та  бачив,  що  iнак  не
поможеться. Спробував ще поторгу-ватися  з  Гостроглядом,  дак  той  i  не
озвався. Довелося витягати грошi. Не було з собою всiх, дак позичив  ще  в
Дениса. Так-сяк удвох наскладали, положив ?х Тонконоженко на стiл.  Знахар
мов i не глянув на них.
   - Сьогоднi в нас п'ятниця...- почав казати,- так, отже, в понедiлок, як
сонце зiйде, пiдеш у Чорний яр... Зна?ш?  Там  будуть  тво?  конi  стояти,
прив'язанi до великого дуба, що росте посеред яру, аж на днi.
   - А як не будуть? - несмiло спитав Тонконоженко, бо йому стало страшно:
а що, як грошi пропадуть?..
   - Кажу, що будуть, то будуть,- сердито вiдказав знахар.- А коли не ймеш
вiри, то хоч i назад грошi забери,- менi однаково. Тiльки вже тодi й коней
там не побачиш.
   Тонконоженко злякався й змовк.
   - Та нiкому й словечком не пробовкнися, аж поки додому  конi  приведеш.
Тодi кому хоч кажи. А скажеш ранiше, то й коней не побачиш, i сам бiди  не
минеш. Чу?ш?
   I так подивився сво?ми гострими, пронозуватими очима, що Тонконоженковi
мов поза спиною снiгом сипнуло.
   Денис спитався:
   - А чи не можна б, дядьку, так, щоб i про злодiя довiдатися -  хто  вiн
такий ?.
   - Ге!  Чого  схотiв!  Буде  й  того,  що  конi  знайдуться!  -  одказав
знахар.Того не можна. Воно, сказати,  можна  й  те,  да  тiльки  тодi  вже
повiк-вiчний коней не побачиш, бо воно так, що або  про  те,  або  про  те
можна ворожити,тiльки про одно.
   - Та бог з ним! Менi вже хоч би конi! - махнув рукою Тонконоженко.
   Попрощалися й пiшли. Жалко було грошей Терешковi, та веселило  хоч  те,
що конi знайдуться.
   Пiшли нашi додому, а згодом, слiдком за  ними,  подався  й  Гострогляд.
Узявши палицю, та й пiшов полями та гаями зiлля збирати.  Збираючи  зiлля,
дiйшов до Гапонового хутора: вiн же був бiля дороги з Чорноуса в Диблi.
   - А що, клю?? - спитав Гапон, увiвши гостя в хату.
   - Тонконоженковi конi... Ось двадцять i п'ять...- Вiн розказав про  те,
як приходили Терешко з Денисом.- Двадцятка вам, а п'ять рублiв мо?.  Нехай
вашi хлопцi виведуть конi у Чорний яр,- так,  щоб  на  понедiлок  на  схiд
сонця були там прив'язанi до того великого дуба.
   - Отож-то й бiда менi, що конi вже не в мене. Бо я  знав,  що  до  мене
становий мав при?хати за дiлом, дак я, щоб  тихше  було,  вiдiслав  ?х  до
Лабзи. Та й з хлопцями клопiт: один хворий лежить, а другого далеко послав
за дiлом.
   - Шкода... Якби ж я знав, то я б iнак якось...
   - Ну, та дарма! Менi треба по?хати в город. То  перекажу  Ярошевi,  щоб
хто з його хлопцiв вивiв конi.
   - Ото й добре!..
   Приятелi розiйшлись.
   А тим часом Денис усе думав про знахаря. Вiн не дивувався, що знахар  i
конi якi вгадав, i все зна?,-  бо  через  те  ж  вiн  i  знахар,  що  може
вгадати,- а дивувався, як це конi у Чорний  яр  потраплять.  Де  вони  там
вiзьмуться? Хто ?х туди приведе? Може, злодi? там конi ховають? Дак  нi  -
незручно... Хiба самi прибiжать? Нi, не випада, бо казав знахар,  що  конi
будуть прив'язанi,- уже ж вони самi не прив'яжуться. А хто ж ?х прив'яже?
   Цi думки не давали Денисовi спокою. А що, якби?.. А що,  якби  пiти  та
заховатися там помiж кущами та й допильнувати - де конi вiзьмуться?  Може,
таким робом викрив би вiн i коновода. Ото було б добре!
   Тiльки страшно! А що, як то  нечиста  сила  туди  конi  приведе?  Денис
боявся нечистого, хоч i знав, що вiд його легко  оборонитися  хрестом.  Та
хоч би й не нечистий, а самi коноводи, то хiба тих не страшно?
   Та хiба вже так вiн i попадеться? У тому яру можна так заховатися, що й
не побачить нiхто. А то можна вдвох iз  кумом  Терешком  пiти  -  охотнiше
буде. Денис пiшов з цим до кума, але кум нiяк не хотiв пристати до нього.
   - Нi, вже,каже,- як знахар  сказав,  то  так  i  зроблю.  А  то  як  не
послухаюсь, то й грошi пропадуть, i конi не  вернуться.  I  ти,  куме,  не
ходи, прошу тебе!
   Денис сказав, що не пiде, а сам сво? дума?. Так-сяк суботу  перебув,  а
як прийшла недiля, то нема йому впокою: муля? його той Чорний яр. Чи  йти,
чи не йти?
   Чи вже таки вiн маленький, що бо?ться пiти? Що буде, а вже пiде!
   Уже коли хто конi приводитиме, то цi?? ночi - пiд понедiлок.  Вiн  пiде
звечора.
   Бiльше нiкому вже вiн не признавався. Дома сказав, що  пiде  на  нiч  у
Чорноус за дiлом,- вигадав уже там  дiло.  Узяв  з  собою  добру  киюру  й
завидна ще подався з дому. Поки дiйшов до Чорного яру,  почало  вже  трохи
смеркатися. Озирнувся, глянув геть навкруги полем - нiде нi лялечки.  Тодi
тихо пiшов у яр.
   З поля Чорний яр здавався просто лiсом, а як увiйдеш у той лiс,  то  це
байрак глибокий. Дуби, клени, осики,  берести  та  всякий  чагарник  густо
поросли й позчiплювалися гiллям. На полi ще було трохи видко, але тут була
вже нiч. Денис iшов помацки,  находячи  ногами  знайому  вузеньку  стежку,
розхиляючи гiлля руками,  заплющившися,  щоб  хоч  по  очах  не  хвиськало
вiтами.
   Вiн знав того дуба, де мали конi стояти, i простував до його. Але  поки
дiйшов, то добре увесь вид  йому  подряпало.  Нарештi  вийшов  аж  на  дно
яру,тут була невеличка прогайльовинка, а посеред не? той дуб.
   Велике старезне дерево, чорнiючи сво?м  могучим  стовбуром,  розкинувши
чепурно проти стемнiлого неба нерухоме шатро сонного листя, стояло,  як  i
попереду, самотн?, i нiяких коней бiля нього не було.
   Де ж би його сховатися так, щоб усе побачити, а  самого  щоб  не  видко
було? Треба недалечко. Почав роздивлятися й незабаром iзнайшов собi  добру
мiсцину поблизу дуба,  в  кущах.  Звiдти  видко  й  дуб,  i  всю  маленьку
прогайльовинку. Вiдкiля б що не прийшло до дуба - воно Денисових  очей  не
мине.
   Положив бiля себе кийок i  лiг.  Хотiв  закурити,  та  побоявся:  тютюн
далеко чуть, то щоб не сполохати злодiя. Терпiтиме вже.
   Ну, а що вiн робитиме, як побачить злодiя? Бiда,  що  темна  нiч.  Якби
повидному, то пiзнав би - хто, чи хоч би добре роздивився, коли невiдомий.
А то, як на лихо, i мiсяця нема, i зiрки за хмарами не дуже свiтять. Уже ж
не спиниш злодiя та не спита?шся - хто. Погано зробив Денис, що послухався
кума i нiкому не сказав. Треба було зiбрати чоловiка п'ятеро людей та  тут
i заховатися, отодi б вони вже пiймали злодiя. А так не буде дiла.
   Чи не вернутися додому?
   Подумав трохи Денис. Нi,_ вже буде тут! Хоч побачить, що  буде,  а  там
уже знатиме, що робити.
   Холодне вночiшн? повiтря було в яру зовсiм вогке, i Денис аж iзмерз  од
його. На селi теплiше вночi, дак вiн i вдягсь у чумарчину,  а  треба  було
добру свиту взяти. Устав з землi, позастiбався гарненько й сiв,  зiпершися
спиною на якийсь пень. Раз у раз дивився на прогайльовину й  на  дуб,  але
нiчого не бачив. Почали втомляться очi.
   По тому клаптиковi неба, який видко  було  Денисовi,  снувалися  хмари;
зiрки то потопали у ?х, то знову виринали, ледве блимаючи.
   "Ще дощ  буде,подумав  Денис.-  Це  кепсько:  змерзнеш  так,  що  й  не
висидиш".
   Великi дерева понависали над ?м сво?м кудлатим  чорним  гiллям.  Товстi
стовбури мрiли в темрявi.  Здавалося,  що  якiсь  здоровеннi  люди,  якiсь
велетнi похмурi й страшнi поставали навкруги  мовчки  i  попростягали  над
Денисом сво? величезнi лапи, щоб його вхопити. От саме над головою нависла
така лапа, широко-широко розiп'явши товстючi волохатi пальцi-кiгтi. Тiльки
трохи нижче - i вхопила б його. I враз тi пальцi  почали  ворушитися,  вся
лапа схитнулася, мов кидаючися вниз йому на голову. Денис хотiв  вискочити
з-пiд не?, але ту ж мить побачив, що всi  тi  страшнi  чорнi  лапи  ожили,
заколихалися   i   простяглися   до   нього,   ворушачи   сво?ми   довгими
пальцями-кiгтями... Холодний важкий страх притис до землi Дениса, не давав
йому  поворухнутися...  Зашелестiло,  зашумiло,  озвалася   навкруги   вся
темрява... Ще мить...
   Денис зiрвався на рiвнi ноги - i враз розвiявся ввесь той страх. Тiльки
вiтер тихо шелестiв листом, колишучи вiти. Денис зiтхнув глибоко,  мов  що
важке з себе скинув, плюнув, думкою сам себе вилаяв, що так перелякався  з
дурного розуму, i знову сiв перехрестившися. Не дурно цей яр Чорним звуть:
у йому й дерева страшнi.
   А давно ще прозвано  його  Чорним.  Батько  розказував,  що  колись,  у
стародавню давнину ще, тут розбiйники жили, кишло ?х у цьому яру було.  Бо
тодi тут не такий лiс був,- це вже його вирубано тепер. Був такий лiс,  що
й не долiзе нiхто сюди, було. А вони, мабуть, отут, саме бiля цього  дуба,
й жили, тi розбiйники. То вдень у яру сидять, а вночi на  здобитки  йдуть,
людей розбивають. Переймуть, хто ?де, та й пограбують, а то так i  вб'ють.
А одного разу,  кажуть,  дак  ?хав  пан  багатий,  молодий  та  з  молодою
панi?ю... вночi... I саме проз цей яр про?здили. А розбiйники й  вискочили
на ?х. Пана ж убили, а панi отаман розбишацький, Чорний на прiзвище,  собi
взяв. Уже вона прохала-благала, щоб вiн ?? не брав, казала, що й викуп  за
себе пришле... Дак дуже гарна була, закохався в не? отаман  при  мiсячному
ся?вi та й повiв ?? з собою в оцей яр. Вона спершу пручалася,  кричала,  а
далi й затихла. Як приведено ?? в яр, то була ще нiч, i отаман узяв ??  до
себе в шатро. А розбiйники спати полягали, смiючися та заздрячи отамановi.
Попрокидалися вдень - не чуть отамана. Зазирнули в шатро, аж отаман лежить
i кинджал стримить йому в грудях, а в другому кутку панi вдродлива мертва:
сама себе зарiзала, отамана заколовши. Поховали розбiйники обох тут у яру,
а собi вибрали нового отамана. Дак що ж? Не могли вижити. Як  нiч,  так  i
ходить  мертва  панi,  ходить,  i  плаче,  й  проклина?  за  свою   недолю
розбiйникiв. I такий страх ?х узяв, що вони покинули цей яр та й  подалися
кудись далеко. А панi, кажуть,  щороку  тi??  саме  ночi,  як  зарiзалась,
виходить з ями та й iде байраком. Тихо-тихо йде, вся в чорному, ледве чути
??...
   I йшло тихо, ледве чути. Але Денис це почув. Дух йому  забило,  полiзло
догори волосся. Тупотить... Здалека  ще  чуть,  як  щось  тупотить...  Ось
ближче... Ось уже й на прогайльовинi...
   Якась купа велика чорна наближа?ться. Денис  силку?ться  зрозумiти,  що
то, але  темрява  не  да?  йому  роздивитися.  А  купа  все  насува?,  все
насува?... Ось одно... дво?... Та це чоловiк з парою коней!..
   Денисовi знову забило дух, але вже не з страху, а з думки: що то  зараз
буде, що то вiн довiда?ться?
   Пiдвiв чоловiк до дуба конi й почав мацати -  до  яко?  гiлки  б  краще
прив'язати. Прив'язав одного, тодi Другого. Постояв хвилину, мов  подумав,
що йому далi робити, i пiшов стежкою  в  той  бiк,  де  був  Денис,  трохи
навкоси вiд нього.
   Втече! От зараз пiде, покри?ться, i Денис нiчого  не  знатиме,  даремнi
будуть усi заходи, знову нiчого вiн не довiда?ться про те, хто його ворог.
I враз мов iмпетом  що  кинуло  Дениса  назустрiч  невiдомому  чоловiковi.
Вискочив i став перед ним, лiвою рукою вхопив його  за  горло,  а  правою,
держачи кийок посерединi, розмахнув i вдарив з усi?? сили в  бiк.  Чоловiк
упав, i Денис опинився на ньому.
   Але даремне на свою силу важив. Далеко  дужчий  за  його  був  чоловiк.
Вiдразу вивернувся з-пiд його, збив його пiд себе i пригнiтив колiном.
   -_ А! Ти мене будеш бити! - захрипiв знайомий Денисовi голос.
   - Роман! - скрикнув Денис.
   I змовкли, вдивляючись  один  одному  в  обличчя:  той  на  землi,  пiд
колiном, а той, нахилившися над ?м,  з  рукою  на  горлi.  Дивилися  серед
темряви хмарно? ночi, силкуючися пiзнати знайомi риси.
   I враз пiзнали...
   Денис почув, як Романова рука ще дужче стиснула йому горло, але  тiльки
на мить. Як звiр дикий, одним скоком, Роман зник у темрявi.
   Денис пiдвiвся хитаючись. Груди в нього болiли вiд  Романового  колiна.
А, проклятий! Як пригнiтив! Здоровий, як бугай!..
   Денис увесь трусився - з напруження, зо злостi.  Тепер  вiн  зна?,  хто
конi бере. То догадурався, а тепер i побачив. А, злодiю, коноводе, харцизе
проклятий! Не минеш ти тепер Денисових рук!..
   Денис повiдв'язував конi й повiв ?х з яру...
   Була ще нiч, як вiн у?хав у двiр до кума Терешка й постукав до  його  в
темне вiконце:
   - А вийди лиш, куме, сюди! Пiзнавши Тонконоженко голос,  зараз  вийшов.
Перед дверима стояв Денис i держав пару коней.
   - А що це?
   - Тво? конi.
   - Ой! Та ну?
   - Дивись!
   Тонконоженко кинувсь до коней i хазяйським оком зараз же пiзнав ?х, хоч
i в темрявi.
   - Та як же то? Нiчого не розберу.
   - Замкни конi в повiтку, та ходiм у хату, то розкажу.
   Дочувшися Тонконоженко, як усе сталося, i  радiв  поверненим  коням,  i
трохи боявся: а що, як це знахаря розгнiва??.. А як Денис сказав,  що  вiн
хоче направити врядника на Романа, то вiн i зовсiм перелякався:
   - Ой куме, не роби цього! Хiба ж ти не зна?ш того Гострогляда? Та  'дже
всi люди кажуть, що його не можна займати, бо як схоче, то  таке  поробить
чоловiковi, що й жити  не  дасть.  Кажуть,  хворобу  насила?  i  на  товар
моровицю.
   Денис почав сперечатися. Адже тут нема  нiяко?  нечисто?  сили.  Певне,
знахар у спiлцi з коноводами. Дiло звичайне, людське.
   Та кум нiяк того не слухав. Нехай там i людське  дiло,  та  знахар  ма?
нелюдську силу.
   Щоб не сперечатися бiльше, Денис замовк. Вiн заночував у кума, а вранцi
вернувся додому.
   Було свято. Домаха пiшла до церкви. Мати поралась бiля печi,  батько  й
Зiнько були в хатi.
   - От, тату, викохали синочка-коновода! - озвався Денис до батька.
   Старий мов здригнувся:
   - Що ти кажеш, Денисе? Про кого це ти кажеш?
   - Про кого ж я казатиму, як не про те ледащо, злодюгу клятого! - злiсно
вiдповiв Денис, роздягаючися i сердито кидаючи чумарку на пiл.
   - Не лютуй, а краще до ладу розкажи! - звелiв батько.
   Денис почав розказувати. Вiн i поперед сього ще думав на Романа. Та  що
ж? Не можна було довiдатись. А от тепер  уже  довiдавсь...  I  вiн  поряду
оповiдав усю подiю.
   А старий Сиваш слухав, похилившись кiнець столу, про  свою  ганьбу  вiд
рiдного сина та й не помiчав за великим смутком, що пекучi сльози котилися
йому  по  обличчю,  по  бородi  й  падали  великими  ясними  краплями   на
спрацьованi почорнiлi руки.
   Дожився! Хiба вiн того сподiвався, того дожидав? На старiсть йому  сиву
голову таким соромом син покрив, перед усiма людьми i його,  i  ввесь  рiд
iзганьбив!.. Нiколи цього не було, щоб iз-помiж  Сивашiв  злодi?  були.  А
отже...
   Мати стояла бiля печi, прихилившися в  кутку  до  рогачiв,  та  й  собi
втирала сльози. Зiнько сидiв такий, як перед смертю. Тяжка  хмара  налягла
на всю сiм'ю.
   А Денис усе  оповiдав,  не  помiчаючи  того  нiчого,  розпалений  сво?м
оповiданням, згадкою про вiдбуту боротьбу. Вiн  доказав  i  змовк,  i  всi
мовчали.  Тiльки  материне  хлипання  чути  було  серед  тишi.  А   Денис,
незважаючи на те, правив сво?:
   - Цього не можна так попустити. Це вiн i далi буде все  село  грабувати
та й нас. Я пiду у волость. Хай ?дуть у город та щоб там забрали  його  до
тюрми.
   - Денисе, чи ти розуму не згубив? - понуро спитав батько.
   - Чого б я розум iзгубив?.. А що .ж я - подарую йому тро? коней, чи як?
   - Ех ти, безсоромний, безсоромний! - гiрко й докiрливо промовив  батько
тихим голосом, що ще тремтiв од недавнiх слiз.- Дак ти  пiдеш  ото  самого
себе поганити, людям розказувати, що Сивашi злодi??
   - Та це ви через те так кажете,  що  ви  вже  старi,  вам  байдуже  про
хазяйство, а нам iз Зiньком треба сво? добро берегти.
   - А ти, Денисе, на мене не здавайсь! -  озвався  поважно,  з  притиском
Зiнько.- Менi честь милiша за добро. Хоч би й тридцятеро коней пропало,  я
на брата не пiду виказувати, самого себе ганьбити.
   - Хi! Яка ж то й ганьба! Адже не ми крали, а вiн. Ну, як  собi  зна?те,
коли такi добрi та багатi! А  я  того  не  подарую,  бо  менi  нi  з  чого
дарувати. Я зараз до врядника! - I вiн почав удягатися.
   Мати заголосила на всю хату, кинулась до Дениса i вчепилася за його:
   - Денисе! Що ти робиш? Не пущу я тебе! Не ходи!
   - Одчепiться, мамо! - сердито гарикнув Денис i  вирвав  у  матерi  свою
руку.
   - Облиш його, стара! - озвався батько.- Слухай ти! - загомонiв  вiн  до
Дениса, i голос його задзвенiв так гостро, що той ураз спинився.-  Я  того
тобi не дозволяю i велю не робити того. Поки я живий, то я  тут  хазя?н  у
сво?му добрi, а не ти! Пiдеш казати - прокле-ну i сьогоднi ж викидаю  тебе
з усiма тво?ми манатками з хати, щоб ти менi ?? не ганьбив!  I  нiчого  не
дам.
   Денис знав батька. Вiн  був  звичайно  тихий,  але  як  отаким  голосом
заговорить, то вже що скаже, те зробить. Денис сердито  швиргонув  чумарку
знову на пiл i пiшов з хати мовчки, тiльки  дверима  грюкнув  так,  що  аж
щпаруни посипались.
   Вiн справдi облишив iти до врядника, але не  мiг  утерпiти  й  розказав
декому про випадок у Чорному яру.  Незабаром  поголоска  пiшла  по  всьому
селу. Довiдався й урядник i пiшов спершу до Тонконоженка. Але той, боячися
знахаря, сказав, що нiчого вiн не зна?,  а  конi  самi  знайшлися  в  яру.
Покликав урядник Дениса, але й той не сказав йому нiчого, бо знав,  що  не
мине батьково? кари, як скаже.  Так  урядник  нiчого  й  не  мiг  зробити.
Звiсно, можна потрусити i знахаря, i Романа, та хiба в ?х що знайдеш?  Все
село говорило про ?х, але заняти не можна було, бо нi до чого причепиться.
   А люди,  довiдавшися,  що  то  свiй  злодiй  краде,  ще  бiльше  почали
турбуватися. Цей зна? всi закуточки  й  суточки,  то  вiд  нього  нiде  на
захова?шся. Треба добре берегтися. Стукачiв ще  бiльше  найняли.  Ночували
завсiгди бiля коней, кладучи коло себе коляку або киюру добру,  а  як  хто
мав, то й рушницю. Всi були на Романа  дуже  лихi;  хто  й  обороняв  його
попереду, то той тепер лаяв. А вже що тi хазя?, яких вiн коней  позбавляв,
то тi кляли так, що й кiсточки в нього не клято? не лишилося.  Дво?  через
це зовсiм зубожiло, а всiм. iншим довелося позичати грошей на конi.  Тепер
Романовi страшно було й поблизу Диблiв проходити, коли  не  хотiв  головою
наложити.
   Але пiсля подi?  в  Чорному  яру  крадiжки  притихли;  чи  то  коноводи
полякалися, що ?х викрито, чи то ?м не було ходу за пильною вартою.
   Так думали люди; а Роман думав собi iнше.



   Частина третя. ЛЕВАНТИНА

   Левантина не знала, куди саме ?й iти. Iшла в сусiдн? село: може, знайде
там роботу. Тепер жнива, то скрiзь рук треба. До села  було  тiльки  вiсiм
верстов, i вона вступила в його ще до снiдання.  Проминула  кiлька  перших
дворiв i спинилася перед великою, на двi половини новою хатою,  з  двором,
забудованим по-хазяйському зробленими повiткою, возiвнею й хлiвами.  Серед
двору стояв запряжений кiнь.
   "Мабуть, заможний господар живе,- подумала дiвчина.- Зайду до його".
   Несмiливо вступила у двiр, i саме в ту мить  з  хати  вийшов  господар,
кремезний просивий чоловiк з короткою пiдстриженою шпичакуватою бородою, з
кудлатими бровами. Лагодився сiдати ?хати на поле i вздрiв Левантину.
   - А чого тобi, дiвчино?
   Вона низенько вклонилася, здоровкаючися, i тремтячим голосом сказала:
   - Роботи шукаю... Чи не треба вам наймички?
   -  Роботи?  А  звiдкiля  ти?  -  спитав  господар,  позираючи  на   не?
неймовiрними очима з-пiд кудлатих брiв.
   - З Диблiв.
   - А чия ж ти? - I так вiн випитував про все в Левантини,  розпитався  й
про те, через що кинула хазя?в. Вона сказала, що занедужала, а  тим  часом
хазя? взяли iншу наймичку. Хазя?н  ще  подивився  на  ??  бiлет,-  видимо,
письменний був,- вернув його, а тодi сказав:
   - То що, зоставайсь хоч i в нас. Роботи тепер багато...  Дам  тобi  три
карбованцi на мiсяць.
   - Дядьку, а тепер же дорожче роблять,- насмiлилась озватися дiвчина.
   - Може, де й роблять, дак пiди ще пошукай  -  поки  його  знайдеш  тi??
дорожчо? цiни. А тут робота готова.
   Подумала Левантина: i справдi, поки ще його  знайдеш!  Може,  довго  ще
попоходиш! Згодилась.
   - Iди ж у хату та снiдай, та й по?демо зараз на поле!
   Пiшла Левантина в хату. Немолода жiнка поралась там.
   - Оце, стара, несподiвано бог послав наймичку,- озвався до не? хазя?н.-
Давай ?й снiдати, та вiзьму ?? на поле...
   Хазяйка привiтала ?? ласкаво, посадовила снiдати.
   Потiм по?хали на поле...
   I незчулася Левантина, як проминув мiсяць на  роботi  в  Бовкунiв  (так
звалися цi люди). Праця була тяжка, як  звичайно  по  селах  у  жнива,  та
Левантина хоч i була собi утла й тендiтна, але не  боялася  нiяко?  працi.
Хазя? й хазяйськi сини й дочка, бачачи, що вона добра робiтниця, а дiвчина
звичайна й сором'язна, були до не? добрi. А що за працею не геть було коли
й думати про щось iнше, опрiч роботи, то Левантина таки трохи заспоко?лася
й на серцi,- не так неначе стали ?? дошкуляти отi клятi думки  про  минулi
лиха та зла. Про подiю у Чорному яру i про все, що потiм у Диблях сталося,
вона нiчого не знала - це зробилося вже пiсля не?.  Тут  цього  нiчого  не
було чути. Левантина думала, що й довго житиме у Бовкунiв, але помилилась.
   Одного разу, як усi сидiли за снiданням, рипнули дверi i в хату ввiйшла
якась дiвчина:
   - Здоровi були! Ось i я вернулась.
   - Ге, Параска! - зрадiли хазя?.
   Виявилося, що тая Параска - це Бовкунова  наймичка.  Занедужала  в  не?
мати, дак вона й пiшла на який час додому; а тепер мати подужчала, то вона
й назад.
   Левантина зоставалася нi в сих нi  в  тих,  бо  господарi  знову  брали
Параску. Вона не вдержалась:
   - Чом же ви, дядьку, не сказали, що у вас наймичка ?? Може б, я тодi  у
вас i не стала, а деiнде шукала служби.
   - Еге, дiвчино! Того ж я й не казав, що ти тодi не стала б, а менi,сама
бачиш,- рук було треба, аж кричало,- по щиростi  вiдказав  Бовкун...Та  не
журися! Я оце завтра ?ду в город, а в мене там ?  родич,  брат  у  перших,
бакалi?ю торгу?... Я оце як був у його, дак вiн менi казав, що йому  треба
наймички. ?дьмо завтра в город, то я тебе одвезу до  його:  може,  вiн  не
знайшов iще дiвки, то тебе вiзьме. А не вiзьме вiн, то вiзьме хто  iнший,-
у городi людей багато.
   "Чи в город, то й у город!" - подумала собi Левантина. Вона  там  зроду
не була, дак ?й трохи страшно було туди ?хати, але ж там був заробiток,  а
тут уже вiдбули жнива, то не дуже треба найманих  рук.  Вранцi  по?хала  з
Бовкуном у город.
   Чомусь той город здався ?й  не  таким  пишним,  як  вона  думала.  Такi
будинки вона бачила i в панiв у сво?му селi, тiльки що тут  ?х  було  дуже
багато: дерев'яних, кам'яних, сiрих, бiлих, жовтих...  так  i  мигтять  ув
очi... Та все один до одного попритулюванi - нi  городiв,  нi  садкiв.  По
вулицях сновигають солдати та пани, лаються якiсь москалi;  вiз  торохтить
по камiннi та пiдкида? на ямках - аж  не  всидиш.  Не  подобалося  те  все
Левантинi.
   - Тпру! - припинив Бовкун конi. Стали бiля невеличко? крамницi.
   - Ану, злазь. Левантине, бо оце вже ми й при?хали.
   Бовкун прив'язав коня до лiхтарно