го стовпа, i вдвох увiйшли в крамницю.
   Крамниця була пiдхожа до тi??, що Левантина бачила i в  себе  на  селi,
тiльки бiльша. По нiй крутився хазя?н, Степан Iванович Квасюк, чи  то  пак
Квасюков,- це вже так вiн себе тепер звав. Чорнявий, з банькатими очима, з
пiдстриженою по-городянському борiдкою, не дуже гарний з  себе,  та  й  не
поганий.
   - Здоров був, Степане Iвановичу! - привiтався гiсть.
   - А, здрастуйте, здрастуйте, Платоне Григоровичу! За?здiть же  в  двiр,
чого ви на вулицi стали? - запрохував хазя?н.
   - Нема коли, треба на базар поспiшатися,- вiдказав Бовкун.-  А  ось  я,
коли хочете, дiвчину вам привiз. Чи, може, вже наняли собi?
   - Нi, нi, ще.
   - Дак оця хоче у вас стати. Служила в мене мiсяць,- добра робiтниця.  Я
й далi б зоставив, та не можна.- I вiн почав розказувати, через вiщо мусив
Левантину вiдiслати. А Квасюк тим часом поглядав на не? сво?ми  банькатими
очима, i Левантинi чомусь не подобався той погляд.
   - А яку цiну вiзьмеш, дiвчино? - спитав вiн.
   - Три з половиною на мiсяць,- несмiливо сказала Левантина.
   В городi служили по чотири та по п'ять карбованцiв, але Квасюк побачив,
що Левантина того не зна?, i сказав, що бiльш як три карбованцi не  дасть,
та ще щоб вона й  на  сво?й  одежi  була.  Левантина  не  довго  думала  й
по?дналась. Квасюк забрав у не? пашпорт i одвiв ?? в кухню до сво?? жiнки.
   Квасючка, висока й худа жiнка, дуже старiша за свого чоловiка,  глянула
такими сердитими очима на Левантину, так до не? озвалась, що в тi??  аж  у
душi похололо.
   "Боже мiй,думала вона.- Якi ж тут непривiтнi люди! Як я тут житиму?"
   Хазяйка зараз же поставила ?? за роботу до печi. Кiлька разiв  налаяла,
що селючка i  нiчого  не  тямить,  хоч  Левантина  робила  все  як  треба.
Левантина ?й не подобалася, бо була молода й гарна. Квасюк був  на  десять
рокiв молодший за жiнку i оженився з нею через грошi. Тi грошi  вiн  давно
забрав собi до рук, завiв на них цю крамницю, а жiнкою почав поштурхувати.
Вона йому вже наприкрилася, бо була стара й негарна. Як вiн наймав  молоду
наймичку, то Квасючка лютувала i силкувалася витришкати  ??  геть  усякими
причiпками та знущанням. Волiла б старих наймичок, бо до  тих  цей  клятий
бабiй не в'яз би. Але Квасюк проганяв старих так само, як вона молодих.  I
через те в ?х у хатi завсiгди кипiло, як у казанi.
   Того ж вечора вона сказала чоловiковi, що Левантина селючка, нiчого  не
тямить, то вона ?? вiдiшле. Але Квасюк знав уже, через що це.
   - Не вередуй! - крикнув.- Через  тебе  наймички  не  вдержиш.  Щомiсяця
нова. Одiшлеш цю - зостанешся зовсiм  без  наймички,  бо  нiяко?  тодi  не
найму.
   - Про мене  краще  без  наймички,  нiж  iз  такою,  як  ця!  -  кричала
розлютована Квасючка, бо  в  них  ще  нi  одно?  наймички  не  було  тако?
чепурно?, як Левантина.
   - Та менi байдуже до тебе, чорт тебе бери, хоч би й сама все  робила  -
як кобила, здорова! Дак же не поробиш усього  сама,  то  менi  через  тво?
вереди кумерцi? вред буде.
   - Кумерцi? вред! Якраз тобi кумерцiя в головi! Знаю, чого треба! Дак  я
за тобою i вночi слiдком ходитиму.
   Дво? дiтей - хлопець шести рокiв  i  дiвчина  семи  -  попрокидалися  i
слухали сварку, слухали не вперше. Незважаючи на ?х, Квасючка кричала:
   - Я тебе вночi з постелi не пущу! Не думай, що тобi пособиться, коли ти
?? зоставиш.
   - Тю на тебе, скажену! Я тобi кажу: одправиш цю дiвчину,  я  ??  знову,
тобi на злiсть, iзнайду, а тебе з хати вижену,- йди геть iк тво?му дурному
батьковi, що пустив на свiт таку пришелепувату дочку!
   Квасючка замовкла, пам'ятаючи, що вже одного  разу  чоловiк  ??  вигнав
був, а батько не дуже привiтав, то ?й довелося вертатися додому й коритися
чоловiковi. Вона знишкла, але наважилась так дошкуляти Левантину, щоб  та,
не витерпiвши, сама втекла.
   I справдi дошкуляла. Левантинi просвiтку не було за роботою, за  лайкою
та за штурханцями. Сердита Стручиха була така добра проти цi??  худо?,  як
суха тараня, носато?, рудо? крамарки, розпалено? заздрiстю  й  невiрою  до
чоловiка. Левантина мусила вставати вдосвiта, як ще темно було,  а  лягала
опiвночi,- i ввесь день на роботi. I що не зробить, як не  ступить  -  усе
було не так, усе не до ладу, за все  гримання,  а  то  й  штурханець  межи
плечi. Квасюк же був до не? добрий,  i  як  не  було  жiнки,  то  все  так
поглядав на не?, як кiт на сало. Левантинi вiд того  погляду  ставало  так
моторошно, що вона тодi бажала, щоб швидше повернулася  Квасючка  з  сво?ю
лайкою. Вона силкувалася не стрiватися з ним на самотi, а вiн  робився  до
не? ласкавiший та ласкавiший i нишком силомiць пхав ?й у руки кiлька разiв
цукерки з крамницi. Левантина любила ласощi, але тi цукерки було ?й чогось
гидко ?сти, i вона вiддавала ?х дiтям або викидала. А  одного  разу  хотiв
подарувати ?й гарну червону стрiчку. Вона не взяла i втекла вiд його.
   Проминув мiсяць. Левантина стомилася так, що наважилася кинути службу i
сказала про це хазя?новi. Той здивувався:
   - Чого? Через що?
   Вона почала казати, що дуже важко жити, що нiколи спочинку  нема,  сама
лайка, а то й бiйка. Але Квасюк нiяк не хотiв ?? пускати:
   - I не вигадуй! I не видумлюй! Що це ти? Яке ж  ти  ма?ш  право  кинути
мене без наймички? Мусиш бути, аж поки я нову знайду. А що тобi важко, дак
цього бiльше не буде.
   Мусила Левантина зостатися, i справдi  ?й  покращало:  хазяйка  вже  не
годувала ?? потиличниками i менше лаяла, хоч позирала на не?  ще  лютiшими
очима, бо як засварився з нею чоловiк за Левантину, то аж попобив ??.
   Але сам Квасюк почав чiплятися  дужче.  Скоро  Квасючка  одвихнеться  з
дому, вiн зараз посадить дiтей у крамницi, а  сам  до  не?  та  й  почина?
пiдлабузнюватись. Одного разу хотiв обняти, дак вона йому  такого  стусана
дала, що аж поточився.
   - Оце, яка сердита! - каже немов ласкавенько, а в самого  банькатi  очi
так i зайнялися.
   - Не в'язнiть, дядьку! - закричала Левантина.- Бо, ?й-бо, втечу!
   - Дурна ти! - вiдказав Квасюк, знову пiдходячи до не? та заступаючи  ?й
дорогу так, що вона опинилась аж у кутку бiля печi.- Чого тобi тiкати?  Не
будь така сердита до мене, то я тебе как куколку  наряджу,  а  хазяйка  не
посмi? й слова тобi сказать. Любить буду так, що аж!..- I його нахабнi очi
зажеврiли, впиваючися в не?.
   - Не займайте мене, бо кричатиму!
   - Пустяки! Разлi я зв?р якой, чи що,  щоб  од  мене  кричать!  Та  я  й
займать тебе не буду, коли ти не схочеш. Я до тебе добрий, то й ти будь до
мене добра.
   Левантина почала совати рогачем у печi, а вiн тим часом ущипнув  ??  за
руку.
   - От одiйдiть, дядьку, бо, ?й-бо, оцим рогачем так i дам!  -  скрикнула
вже зовсiм сердито Левантина.
   - А я рогач у тебе однiму, а тогда тебе поцiлую.
   - У вас ? жiнка,- ?? й цiлуйте, а не мене!
   - Стану я таку погану цiлувать!
   - А нащо брали?
   - Бо глупой тогда був.
   - Ну, то будьте ж тепер розумнi та не в'язнiть до мене!
   У другiй хатi почулась Квасюччина хода, Квасюк зник з кухнi в двiр.
   Прийде Левантина в крамницю чогось узяти в хазяйство,- вiн ?й  знов  те
спiва?. Вона вже була рада, що Квасючка не допускала  ??  до  крамницi,  а
сама туди ходила. Та те мало помагало, бо вiн завсiгди так прирозумi?, щоб
де самому ?? застукати.
   - Дядьку,казала Левантина,- коли ви до мене чiпля?тесь, то давайте менi
рощот!
   -_ Не дам.
   - То я втечу; хай вам i грошi зостаються.
   - Не втечеш, потому шо в меня твой пашпорт, а без пашпорту тебе в  одну
минуту в полiцiю заберуть.
   Левантина бачила, що вона в неволi, все думала, як  би  з  сi??  неволi
визволитися, i не могла нiчого вигадати.
   II
   Як хазя?н виходив чого з крамницi, то замiсто його сидiла хазяйка, а як
i хазяйки не було або ?й нiколи, то, на другий мiсяць служби Левантинино?,
Квасюк став посилати туди Левантину. Замкне шухляду з грiшми та й посадить
дiвчину, поки сам увiйде. Згодом, привчившися, вона, було,  часом  дещо  й
продасть iнодi - таке, що йому цiну зна?.
   Одного разу вона сидiла отак у крамницi, коли ввiйшло щось. Був осiннiй
хмарний вечiр, а скупi Квасюки шкодували рано свiтити,-  у  крамницi  було
поночi, i Левантина тiльки й побачила високу постать  якогось  чоловiка  в
пальтi.
   - А дайте чвертку табаку! - попрохав покупець.
   Левантина здригнулася вся, всi?ю сво?ю iстотою.
   Перед нею стояв Роман.
   I вiн пiзнав ?? i спинився здивований, навiть уражений, не  знаючи,  що
казати. Та швидко схаменувся:
   - Левантина!.. Штука! Каким таким образом тут очутилась?
   Вона стояла перед ним нерухома, i щось не давало ?й дихати,  не  давало
говорити.
   - Служиш тут, чи как?
   - Служу...ледве вимовила вона, i в цю мить увiйшов Квасюк.
   Роман зараз же кинув розмовляти з Левантином, i вона пiшла з  крамницi.
Але Квасюк,  увiходячи,  дочувся,  як  вони  розмовляли,  покликав  згодом
Левантину i почав ?? допитуватися - хто цей парубок i через що  вона  його
зна?. Вона сказала, що з одного з ним села.
   Здавалася зовсiм спокiйною, хоч уся холола. Дожидала ночi, як бога, щоб
зостатися самiй. Зосталася, та не полегшало. Не могла заснути. Все минуле,
все тяжке й болюче встало, ожило новим життям i пекло ??, мордувало.
   Присягання, божiння, i тодi зрада й ганьба,  неслава,  сором!..  А  вiн
живе тут, нiкуди не по?хав,  гарно  вбраний...  живе  добре,  мабуть...  i
покинув ??, забув, мов то не вiн присягався, не вiн занапастив ?й життя!..
   Нащо доля знову ?м зустрiтися судила? Краще б вона його не  бачила,  не
чула про його нiчого,тодi б вона думала, що, може, вiн умер або живе  десь
далеко, у злиднях, у горi й нiчим не може ?й допомогти.  Тодi  б  ?й  було
легше. А тепер!..
   Пекучий жаль обнiмав ?? за молодим занапащеним життям... жаль на себе й
на його... зрадника...
   Самий жаль на його. Якби вона могла його клясти, може б ?й було  легше.
Але вона не могла.
   Вона казала собi, що не любить його бiльше пiсля того, як  вiн  так  iз
нею зробив, але зла, зненавистi не було в не? до його.
   А тi згадки, тi проклятi  згадки  минулого,  недовгого  i  так  страшно
розбитого щастя!.. Це ж усе минуло, його нема? й  не  буде  вже  нiколи...
Навiщо ж ?й згаду?ться, як його очi  зазирали  ?й  у  вiчi  при  мiсячному
ся?вi?.. Бачить той погляд... чу? його палкi уста на сво?х устах...  i  як
його дужi руки, обнявши ??,  забравшi?  ??  всю  цiлком,  пригортають  так
могуче i так боляче-солодко!..
   Безщасна кидалася по лiжку, сон утiк од не?  далеко,  зляканий  палкими
неспокiйними  образами...  образи  минулого  щастя  мiшалися  з   образами
перебуто? ганьби й сорому... йшли один за одним, як хвилi в  рiчцi,  i  не
було в не? сили припинити ?х, прогнати вiд себе i хоч на мить угамувати цю
муку.
   I довго це дiялось...
   Крiзь маленьке вiконце вже починало  сiрiти  першим  уранiшнiм  свiтом.
Чути було, як хтось уже про?хав улицею, а Левантина ще не спала, знеможена
без краю сво?ми думками. Лежала, заплющивши очi, а його очi  стояли  перед
нею i дивились, дивились на не?... пильно, нерухомо... такi  великi...  аж
горять на чорному Романовому обличчi... Яке воно страшне  стало!..  А  очi
все бiльшають, i все наближаються, i печуть ??, печуть!.. Хоче скрикнути -
не може; хоче ворухнутися - не здужа?. А вони все печуть аж у саме  серце,
аж у саму середину серця, i його страшна рука, чорна така, як  i  обличчя,
бере ?? бiдне серце, i стиска? дуже, дуже, i хоче вирвати з грудей.
   Крикнувши, зiрвалася на рiвнi ноги i стала серед хати, вся тремтячи.
   То був сон, що на мить одну до не? злетiв, але який же страшний сон!..
   Стояла i тремтiла.
   - Левантине! Чого висипля?шся? На базар треба!- озвалася з друго?  хати
Квасючка.
   Левантина  схаменулася.  Провела  тремтячою  рукою  по  чолу  i   стала
вбиратися.
   Убралася, взяла кошик i вийшла. Надворi вже було зовсiм  видко,  скрiзь
iшли на базар люди.
   Ледве завернула за рiг сво?? вулицi на другу - перед нею став Роман.
   З несподiванки злякалася так, що аж спинилась, i на мить чорне  обличчя
з минулого сну промайнуло перед нею, та зараз же й зникло, бо живий  Роман
нiтрохи не нагадував тi?? страшно? примари. Вiн стояв перед  нею  з  бiлим
викоханим обличчям, ще чепурнiшим, нiж воно було на селi, i всмiхався:
   - Здорова була. Левантине! Вiн, видимо, дожидався на  не?,  стояв  тут,
поки вона вийде.
   - Здоров...одказала, не дивлячись на нього.
   - А що, не думала, що встр?тиш меня тут?
   - Нi...
   - Дак ти служиш у городi... Та чого ж ми стали? Iди,  куди  йдеш,  а  я
немножко пройду з тобою... Так давно служиш?
   - Третiй мiсяць...
   Вона вiдказувала тихо, спустивши очi додолу, йдучи з ?м поруч.
   - Штука! Зроду не думав!.. Каким же це ти образом попала сюди?
   Вiн ще пита?ться!..
   Але перемогла себе i вiдповiла, силкуючися говорити спокiйно:
   - Як умерла... наша дочка... то я й не схотiла вже зостатися  в  сво?му
селi... i пiшла по наймах...
   - Дак дочка була... вмерла!..- сказав  Роман,  трохи  помовчавши.-  Ну,
царство ?й небесне!.. Ето вона й харашо зд?лала, що вмерла.
   - Нащо ти так кажеш, Романе?
   - А разлi б лучче було, как би вона зав'язала тобi свiт?
   - Не вона  менi  зав'язала  свiт,  а...  мiй  дурний  розум  та...  ти,
Романе...
   - А ти не нападайсь на меня! Разлi я про тебе не  думал?  Сколько  раз!
Може б, полетев до тебе,  дак  чого  лететь?  Случалось  по  скольки  день
голодному ходить... Шо я тебе - голодувать позвав би? А кватиря була така:
сад на ноч, а на день - базар та вулиця. Куди б же  я  тебе  брав?  Тольки
недавничко бог дал службу таку-сяку знайтить; думал - розживусь  немножко,
а тогда вже й до тебе весть подам, щоб приходила.
   - Невже ти думав мене кликати? - спиталася  Ле-вантина,  i  радiючи,  i
вiри не ймучи.
   -_ Ну, от так! А то ж как? Разлi ти дума?ш - я какой?
   I вiн почав ?й розказувати, що вiн за нею  журився,  та  як  вiн  шукав
роботи, та бiдував, i скрiзь прибiльшував сво? лихо та  розтягав  його  на
довший час.
   - А я, боже ж, тебе дожидала на Рiздво!
   - Ну й чудна ти! Как же б я до тебе  прийшол,  когда  меня  дома  вором
об'явили?
   - Дак хоч би звiсточку подав - де й що ти, щоб я хоч знала.
   - Ну й чудная ти! Ну й какую б же я подав  звiсточку?  Що  голодний  та
холодний? Не сто?ть того дела! Та й так сказать: не хот?л  озиваться,  щоб
Денис та волоснi не довiдались, де я: вони б же мене тогда сiчас у холодну
запакували, а то й у тюрягу. Разлi ж я дурной, щоб в огонь самому л?зть?
   Левантинi все, що вiн казав, здавалося правдою.  Та  тiльки  гiрко,  що
воно так усе зробилося.
   - А що ж ти тепер робиш, Романе? - спиталася вона.
   Роман загомонiв швидко, мов поспiшаючи мерщiй проминути це питання:
   - Вот видиш, я тут на службi служу... Тут,  зна?ш,  есть  такой  лiсной
склад, дак я там... за прикажчика... Не очень щоб прекрасно й жить - ну та
живйом как-небудь.
   Цю казку вiн усiм розказував, хто не знав його.
   - Отут недалечке й живу -- у Рiвчаках... Приходь когда-небудь.
   Левантина махнула рукою. Минулося! Буде вже й того, що зазнала.
   Biн почав упевняти, що зовсiм лиха ?й не  хотiв,  що  робив  з  нею  по
щиростi. Говорив ласкаво, прихильно, i Левантинi здавалося, що  перед  нею
оживав той давнiй Роман, якого вона так кохала.
   А вiн усе прохав прийти до його.
   Що вiн вигаду?? Хiба вона яка, щоб до парубка в хату йти? Та й  коли  б
вона йшла? ?й просвiтло? години нема за роботою.
   Але вiн не покидав свого.  Коли  до  його  прийти  не  хоче,  то  нехай
випроситься в хазяйки в недiлю. Вони пiшли б удвох на прохiдку,- от хоч би
в городський сад... Вiн ?й так багато  ма?  розказати.  Вона  його  робить
винним, а вiн не винен,- треба ж йому виправитися... бо вiн ?? любить i не
хоче, щоб вона так про його думала.
   Вона мов того не чула.
   - Куди це ми зайшли? От я  за  балачками,  замiсто  базару,  бозна-куди
пiшла.
   - Посп??ш iщо на базар!
   - Не можна: хазяйка лаятиме.
   Вони повернули до базару, i вiн ще трохи ?? провiв, усе просячи  вийти.
Наприкiнцi сказав, що в недiлю ввечерi, годин у п'ять,  дожидатиметься  ??
коло ворiт у городський сад, i з тим пiшов.
   Вона не вiдказала йому нiчого. Але ввесь тиждень думала про це. Пiти чи
не пiти? Пiсля того всього, що вiн ?й заподiяв? I чого? Вiн кликав ??, але
нi словом не озвався, що тепер дума? робити. I чого ж вона пiде?
   Чудна вона. Стрiлася з ним раз на вулицi на якусь там часинку  i  хоче,
щоб уже все зробилося. Може ж, вiн на те й кличе ??, щоб це все  розказати
та порадитись, як зробити.
   Думки хилилися туди й сюди. Не знала,  на  чому  стати,  i  рада  була,
думаючи, що однак хазяйка ?? не пустить.  Та  зовсiм  несподiвано  сталося
iнакше. У суботу при?хав з свого хутора хазяйчин батько i забрав дочку  до
себе та й надовго: ?? мати занедужала.
   У недiлю Левантина не мала за  думками  спокою  з  самiсiнького  ранку.
Проситися чи не проситися в хазя?на? Цей, певне, пустить. Нi,  мабуть,  не
треба. Коли Роман не зводить, а справдi по щиростi  хоче  що  зробити,  то
зробить, а ?й нема чого назустрiч йому бiгти.
   Може, й так, а може, й не так. Як тепер вона не вийде, вiн подума?,  що
вона й зовсiм одкинулась од його, та й облишить усе. I впустить вона з рук
те, що могла б мати.
   Таки надумала: вийду чи не вийду до його, а попро­шусь у хазя?на. I
справдi попросилася погуляти, подавши  ввечерi  самовар.  Квасюк,  бажаючи
придобритися до не?, зараз же пустив, тiльки наказав недовго ходити.
   Прийнявши самовар, Левантина вбралася в що було  краще  та  й  пiшла  з
дому.
   Вийшла на вулицю, а все з тою думкою, що, може, вийде до його в сад,  а
може, й нi.
   Помалу йшла вулицями, не дуже й дивлячись, куди йде, i опинилась  перед
мережчатою брамою великого саду.
   У саду нiкого не було. Почалася вже  осiнь,  накрапали  часом  дощi,  i
городяни кинули ходити в цей  сад,  що  розрiсся  аж  на  краю  города,  а
товклися по посиланих пiском стежках бульвару  всерединi  мiста.  Не  було
нiкого й сьогоднi, хоч надворi була й година.
   Перед Левантиною лежала стежка,  що  вганялася  в  глиб  гаю  з  гарних
великих дерев. Постояла трохи i пiшла нею.
   I вiдразу голос знайомий промовив над ухом:
   - Спасибi, серденько, що прийшла!
   Вiн уже йшов бiля не?, вийшовши з маленько? стежечки  збоку.  Обвив  ??
стан рукою, але вона тихо визволилася з тих обiймiв, i  вони  пiшли  поруч
пiд рясним верховiттям старих високих дерев. Надворi вже смеркалося, i  на
стежцi було темно.
   Дiйшли до яко?сь будiвлi.
   - Отут я ночував, как не було деньог на ночлежний,- показав на  будiвлю
Роман.
   - Бiдненький! - промовила Левантина i схотiла подивитися всередину.
   Роман одiгнув гвiздок той, що ?м забито було дверцi, i вони  ввiйшли  в
порожнiй партер. Перед Левантиною ледве мрiли в темрявi стiни,  а  там,  у
тiй чорнiй пащi, де була сцена, якiсь стовпи... Вони  пiдiйшли  ближче  до
мiсця, де був оркестр;  хода  ?х  гучно  озивалася  по  дощаному  помосту,
котилася луною туди, в темряву,  i  щось  там  затрiщало,-  мабуть,  дверi
зарипiли...
   - Ух, як страшно! - скрикнула Левантина  i  несамохiть  притулилася  до
Романа.
   Вiн знову хотiв ?? обняти, але вона зараз же повернулася  й  вибiгла  з
театру.
   - Боже!.. I як тобi не страшно  було  тут  ночувати!  -промовила  вона,
йдучи з ?м далi стежкою.- Я б зроду не пiшла сюди,- краще б на вулицi!
   - На вулицi полiцiя не дозволить,- нада ховаться  туди,  куди  вона  не
загляда.
   I вiн знову почав розказувати про сво? минуле життя  в  городi,  багато
прибрiхуючи, казав, що вiн ?? любить i  нiколи  не  покидав  любити.  Вона
слухала те, i ?й згадувалось, як вiн покинув ?? на поталу, на глум  людям,
але вона зараз же проганяла вiд себе цi згадки, i  вони  зникали,  а  вона
впивалася його солодкими словами... Вiн малював ?й краще життя. Казав,  що
незабаром хазя?н дасть йому кращу посаду, вiн одбиратиме аж триста  рублiв
на рiк, i тодi вони могтимуть жити вкупi.
   Левантинi здавалося, що вони  могли  б  жити  вкупi  й  тепер  або  хоч
звiнчатися й тепер, але вона це тiльки подумала, а чомусь не сказала...
   В саду було та?мно й тихо, високе склепiння з вiт  схилялося  над  ними
так захисно-прихильно, i вони були тiльки вдвох, i вона  так  хотiла  йому
вiрити. I сама не помiтила, як його рука обняла  ??  стан,  i  дiвчина  не
пручалася. Вони йшли, близько-близько притулившись одне до  одного.  Якась
солодка знемога починала опановувати ?? всю вiд цього доторкання, вiд його
ласкавого голосу... I його губи нахилились ?й до уст, i,  заплющивши  очi,
вона вiдповiдала йому на поцiлунок...
   I вiдразу розгорнулися  вгорi  вiти,  i  темне,  поважне,  високе  небо
глянуло на ?х сво?ми  очима-зорями.  I  цей  погляд  мов  одразу  розiгнав
Левантинi мари. Вона вирвалась од Романа, вiдскочила i, простягши  поперед
себе руки, мов хотiла вiд його оборонитись, скрикнула:
   - Нi, Романе, нi! Не займай мене!.. Не хочу!.. Зроду не хочу!..
   Вона вся тремтiла. Ще раз сказала: "Не хочу!" - i пiшла швидко, мало не
побiгла, назад, мов боячися його, мов утiкаючи вiд  його.  Вiн  поспiшався
слiдком за нею, кажучи, що вона дурна, що нема чого боятися. Але вона йшла
хутко, нiчого не кажучи, не дивлячись на його.
   Незабаром вийшли з саду. Левантина мов заспоко?лася, пiшла тихше. Роман
почав говорити про iнше: розказував дiвчинi, що вiн був у театрi, i як там
гарно, i що то театр. Вона спершу тiльки  слухала  його,  потiм  почала  й
розпитуватися, зацiкавившися. Про те,  що  було  в  саду,  вже  бiльше  не
згадували.
   Вiн повiв ?? додому iншими вулицями, не  тудою,  кудою  вона  йшла.  Як
проходили проз один двiр, вiн показав на невеличку хатку:
   - Отут я живу.
   Левантина нiчого не сказала, тiльки швидше пiшла далi, мов боялася, щоб
вiн не повiв ?? до себе. Як вийшла на свою вулицю, попрохала його  не  йти
вже за нею i швидко дiйшла додому.
   Вертаючись Роман од не?, сердився, що йому так не щастило.  Але  це  ще
бiльше розпалювало його. Вiн зовсiм не сподiвався, що Левантина буде  така
вперта. Думав, що як у городi сама собi, то ще  краще...  Бери,  каже,  та
вiнчайся... Туди к чортам! Саме тепер йому женитись та дiтей заводити.
   Але нехай не бришка?! Його рук не мине.
   I вiн почав учащати в крамницю - чи не побачить Левантини.  Але  Квасюк
помiтив, що цей парубок не дурно зробився охочий у  його  купувати,  i  не
став зовсiм покидати в  крамницi  Левантину.  Роман  почав  тодi  стерегти
дiвчину на вулицi в той час, як вона мала йти на базар. Вона  знала  це  i
боялася тих зустрiчей, разом i  бажала  ?х.  Перш  нiж  вийти  з  хвiртки,
страхаючись, позирала, чи нема де Романа, обходила iншими вулицями,  а  не
стрiвши його, почувалась так, мов ?? надiя одурила... I сама гнiвалася  на
себе за те почування...
   Але iнодi йому щастило перейняти ??. Тодi вiн проводив  ??  до  базару,
силкуючися спершу завести дiвчину на якi iншi вулицi, щоб довше ходити.  I
все так гарно до не? говорив i прохав вийти.
   Якби вона не бачила його, то ?й би легше  було:  вона  б  його  потроху
забувала. Але оцi зустрiчi, оцi втiкання вiд зустрiчей i жаль за ?ми,  оцi
розмови й думки, думки про його та про його слова, не давали ?й спокою.
   Лихо було Левантинi з Романом, а ще гiрше з Квасюком. За ним не було ?й
просвiтку. Вiдколи Квасючка по?хала - в'яз до не?, як шевська  смола,  лiз
обнiмати й цiлувати ??. Вона звичайно штовхала  його,  втiкала  з  хати  й
сiдала надворi, аж поки вiн iшов знов до сво?? бакалi?. Добре хоч  те,  що
не мiг довго сидiти в хатi.
   Уночi вона защiпала на защiпку дверi з кухнi  в  свiтлицi.  Але  одного
разу  прокинулася,  почувши  бiля  себе  когось.  Схопилася  спросоння  як
божевiльна.
   - Не пужайсь! Не пужайсь! Ето я...- озвався знайомий гидкий ?й голос, i
вона почула на собi його руку. Зiрвалась з лави та  -  з  хати!  Перебiгла
двiр i заховалась аж у другому кiнцi його за сажнями дров.
   Була боса, в самiй сорочцi та в лихенькiй спiдничинi.
   Вона сидiла там довго, тремтячи зо страху й  холоду,  цокотячи  зубами.
Сидiла, аж поки подубiли з холоду ноги, i всю ?? мов трясця трусила.  Тодi
догадалася злiзти  на  горище  над  кiнницею  i  закопатися  в  сiно.  Там
зогрiлася i, дрiмаючи та прокидаючись, пролежала до ранку.
   Уранцi, тiльки рипнула дверима в кухню, Квасюк зараз же вийшов з друго?
хати:
   - Где ето ти бродяжиж по ночах? Давно нада  по  хазяйству  пораться,  а
вона бiга.
   Так говорив, мовби сам нiчого й не зробив, а вона була винна. Не  стала
з ним сперечатися, тiльки сказала:
   - Оддайте менi пашпорт та заробленi грошi, то я пiду вiд вас.
   Вiн зареготався:
   - Иш, какая умниця! Хазяйка з дому, а  вона  будеть  рощитуваться,  без
роботницi хазяйство покидать! Дав би я ?й деньги й пашпорт! Нiчого не дам!
Хочеш iтить - iди такая, какая ?сть, то посидиш  у  полiцi?  та  по  етапу
додому пошлють.
   Левантина боялась полiцi? та етапу. Вона згадувала, як одну з  ?х  села
дiвчину приведено додому  етапом.  Боже,  якого  сорома  було!  А  скiльки
назнущались з бiдолашно? в полiцi??
   - А що? Вже й спужалась? - казав далi Квасюк.- Ну, ?слi ти така  нiжна,
то я тебе больше й не займу. Живи сiб?,- я до тебе й не торкнуся.
   I почав божитися й присягатися, що не  займатиме.  Вона  не  знала,  чи
вiрити йому, чи нi. Якби не той пашпорт та грошi, то зараз  би  втекла.  А
так - що вона робитиме?
   Зважилася зостатися, але того ж дня купила  за  сво?  грошi  кiльця  до
дверей i замок, бо защiпку  можна  було  вiдкинути  з  Квасюково?  хати  в
щiлину. Прикрутила кiльця i замикала на нiч дверi, але не  могла  спокiйно
спати. Раз у раз прокидалася, бо ?й усе марилося, що  хтось  увiходить  до
не?.
   Стрiвшися Левантина з Романом,  похвалилася,  що  ?й  погано  жити,  що
хазя?н до не? в'язне.
   - Дак що? Бросай тут та ставай на другую службу! - порадив той.
   - Як же я кину, коли вiн нi пашпорта, нi грошей не вiдда??
   - Скверная штука: без пашпорта нiхто не  при-йметь...  Ну,  а  ти  таки
бросай та й переходь до мене жить. А тим часом пожал??мось у  полiцiю,  що
воно пашпорт не оддайоть. Поки пашпорта получит та службу найдеш, то  живи
в меня.
   Левантина не приставала на це i все думала, що його робити. Правда, ось
уже кiлька день хазя?н ?? не займа?, але хто його зна, як воно далi буде.
   I справдi, далi не було  нiчого  гарного.  Квасюк  нишком  висмикнув  з
дверей кiльце i  знову  його  застромив  -  аби  держалося.  Левантина  не
помiтила цього.
   Вночi вiн попхнув дверi, кiльце  вискочило,  i  вiн  увiйшов  у  кухню.
Левантина почула це вже тодi, як вiн обхопив ??  руками.  Вона  скрикнула,
прокинувшись, i схопилася, але вiн зараз же знову звалив ?? на лiжко. Вона
почала вiдбиватися з усi?? сили, але тi?? сили  було  мало,  щоб  подужати
здорового чоловiка. Вона вже знемагала в  останнiй  боротьбi.  Його  гидка
пика лежала ?й на обличчi. Сама не знаючи як, ухопила його зубами за  щоку
i стиснула зуби так дуже, що вiн скрикнув  з  болю  i  розняв  руки.  Вона
вiдiпхнула його i чула, як вiн упав додолу, загрюкотiвши. За мить вона вже
була надворi. Страх так опанував ??, що вона вибiгла з двору на  вулицю  i
тiльки там пiшла тихше.
   Iшла вулицею i вся трусилася з  страху,  з  турботи,  з  холоду.  Пiсля
першого випадку з Квасюком вона спала завсiгди вбрана, але  була  боса,  i
холод дошкуляв ?? у ноги.  Пiшла  швидше  вулицями  без  нiяко?  мети,  не
знаючи, що робити. Було вже нерано. На порожнiх пiвтемних вулицях догорали
лiхтарi, ледве блимаючи. Де-не-де блукали  стукачi,  розганяли  свiй  сон,
калатаючи в калаташку; а деякi вже спали, прихилившися до дверей на  якому
рундучку.
   Левантина йшла, все йшла вулиця за вулицею, без  нiяко?  мети,  аби  не
стояти, аби йти. Ходила так довго, аж поки втомилася, i сiла на  ослiнчику
пiд чи?мись ворiтьми, пiдобгавши пiд себе задубiлi з холоду ноги. Не довго
посидiла, бо зараз же стукач прогнав ?? звiдти:
   - Iди, йди! Багато тут таких  шля?ться!  Не  огинайсь,  бо  свисну,  то
прибiжить городовий - забере в полiцiю.
   Левантина пiшла далi. Перейшла кiльки кварталiв i знову притулилась уже
на рундучку. Тут посидiла трохи довше, бо стукач  з  цього  кварталу  десь
заснув. Але нарештi таки прогнав, ще й вилаяв погано. Ходила тодi знову  з
вулицi на вулицю, аби якось доблукати до свiту.  Хоч  не  знала,  що  вона
мусить робити й свiтом.
   Вернутися до Квасюка? Але тiльки подумала про  це,  то  всю  ??  почало
трусити. Краще з голоду вмерти, замерзнути, нiж од його  пропасти!..  Пiти
зранку ж  найматися,  стати  на  точку?  Хто  ж  ??  там  вiзьме,  босу  й
простоволосу, ще й безпашпортну? Вернутися додому в сво? село? Але туди ??
так само не навертало, як i до Квасюка. Та поки вона дiйде, то  й  задубi?
на дорозi.
   Думки мучили ?? так само, як холод та  втома.  Вона  вже  кiлька  ночей
спала дуже потроху i тепер почувала, що сон так i хиля? ??: от-от упаде  й
засне на вулицi. З усi?? сили бадьорила сама себе i все йшла, йшла...
   Все вулицi, вулицi, вулицi... Мертвi вулицi... Такi чужi, як i  люди...
Нi душечки рiдно?!..
   Яка самотня, яка покинута... На всьому свiтi...
   Без помочi, без  надi?...  Хоч  би  куточок  теплий!..  Хоч  би  людина
добра!..      Тiльки      вулицi      темнi,      холоднi      i      щось
торохтить-торохтить-торохтить...
   Спiткнулася i трохи не впала. Вона спала, йдучи.  Не  спала,  а  так  -
голова туманi?... Люди ?дуть на базар - торохтять. Уже почина? свiтати.
   Хоч би де прихилитись!  Куди  вона  йде?..  Ох,  як  тяжко,-  все  тiло
болить!.. I душа... Хоч би i вмерти... Хоч з мосту та в воду - он  з  того
мосту.
   Зiйшла на його, перехилилась через поруччя. Дивилась вниз.
   Сiра, нечиста вода пливла лiниво, заспано пiд уранiшнiм туманом... Така
холодна, негарна... Далi, далi!..
   Зовсiм уже видко, по городу метушаться люди. Де це  вона?  Неначе  вона
тут була, а не пiзна?... Стала й дивиться. Хатки  й  поганенькi  обшарпанi
будиночки тислися в яру попiд глинистою кручею. Згадала: Рiвчаки... Тi, де
Роман... Чи не його це й хата?..
   Тепло у його в хатi... Пiти б туди, бо там тепло... I заснути можна...
   Хитаючися перейшла двiр i пiшла в хату.
   III
   Романовi з товариством останнiми часами не щастило. Пiшли вони в  Диблi
i зовсiм уже налагодилися вивести пару  добрих  коней.  Коли  тут  нечиста
нагнала  гурт  п'яних  перезвян,  i  вся  справа  ляснула.  Аж  до   свiту
куйовдилася перезва на тiй вулицi, де були конi, i на ближчих, а  товаришi
мусили сидiти, прита?вшись в суточках. Добре попотрусилися, боячися, що ?х
там побачать, а вже якби побачили п'янi чоловiки, то певне, що  живими  не
пустили б. Ледве пощастило помалу-малу вибратися звiдти  та  винести  цiлу
душу.
   Пiсля цього, трохи згодом, Левдик з двома хлопцями подався в Рiпаки,  i
?м дуже добре  пощастило  вивести  тро?  коней.  Але  зараз  же  за  селом
норовиста коняка скинула Лукаша i втекла в поле. Мусив вiн  плуганитися  в
город пiшки, а тi дво? по?хали, щоб одвести коней до  Гапона.  Та,  ?м  на
лихо, надворi був туман, такий густий, що вони зблукалися, проблукали  всю
нiч, не потрапили до Гапона, а за?хали в Чорновус i аж  тодi  схаменулися,
як побачили перед собою хати. По вулицi вже вештались люди i зараз  же  ?х
припинили. Спершу чорновусцi подумали, що це просто з  яко?  слободи  люди
зблукалися, почали ?х розпитувати - вiдкiля, та куди, та  чого  ?дуть.  Тi
щось  не  так  одказали,  щось  наплутали,-  вони  ?х  у  волость,  почали
допитуватися, а тi ще бiльше плутали, i виявилось, що це коноводи. Бито ?х
дуже, а потiм одвезено до тюрми.
   Товариство не боялося, що вони викажуть на судi iнших: то добрi  хлопцi
i цього не зроблять. Але ж ?х замкнуть найменше на рiк до тюрми, а то  так
i зашлють, бо вони вже не вперше на судi, а товариство тодi  втрача?  двох
добрих робiтникiв. А друге - здобич вискочила з рук iще раз.
   Пiсля цього отаман з Романом та з Лукашем знову подалися в Диблi, але й
сього разу нещасливо: перешкодили стукачi, бо всю нiч ходили  по  вулицях,
не даючи пiдступитися нi до одного двору. Бо  хоч  п'янi  перезвяни  i  не
догледiлись тодi до коноводiв,  але  потiм  удень  люди  побачили,  що  по
городах походжено, i ходило щось чуже. Догадались, якi то  гостi  були,  i
додали варти.
   I це вже так два мiсяцi товариство сидiло без заробiтку. Пооб'?далися й
пообносювалися так, що вже далi нiкуди. Тiльки Ярош жив, як  попереду,  бо
вiн завсiгди пив потроху i не дуже шикував грiшми, як вони йому потрапляли
до рук. Через те всi тепер  до  його  приходили  позичати  грошей,  i  вiн
помагав товаришам потроху. Саме за такою позичкою зайшли до нього  ввечерi
Патрокл Хвигуровський та похмурий Кучма. Сидiли, нарiкаючи на  лихi  часи,
коли почули, що хтось iще йде, i незабаром у хату вскочив  новий  гiсть  -
Лукаш.
   Вiн був ще обiдранiший, нiж попереду, а на довгих ногах не було  чобiт:
вiн уже давно ?х пропив "з горя" i тепер ходив так, що одна  нога  була  в
резиновiй калошi, а друга обгорнена онучкою та ув'язана мотузком. Дарма що
так, а був веселий, ускочивши, махав руками й вигукував:
   - Здрастуйте вам! Чого киснете? Д?ла - первий сорт,- кричав вiн  п'яним
голосом i  брязнув  на  стiл  кiлькома  срiбними  грошинами,  що  вони  аж
розкотилися по столу i двi впало додолу.  Перелякана  дитина  заплакала  в
колисцi, i блiда й  мовчазна  Ярошиха  нахилилась  над  нею,  щось  дитинi
шепочучи, голублячи ??. А Лукаш став посеред хати, з шапкою  на  потилицi,
руки в боки, i всмiхався безглуздим п'яним усмiхом.
   Ярош iз Кучмою глянули, дивуючись, на нього,  а  Патрокл  Хвигуровський
пiдняв тi монети, що попадали додолу.
   - Чи ти ба! - скрикнув.- Гляньте лиш: карбованець i три четвертаки!  Де
це ти добув, хлопче? Може, в кого "загубив"?
   - Овва! Как уже я, то й не можу добуть! Пальто  первий  сорт,  а  дверi
лакей не запер, а я пальто надел та й пошов на базар, як пан!
   - Eге! Лукаш старовину згадав, сво? давн? ремесло.
   - А чим старе мо? ремесло погане? - питав задерикувато Лукаш.- От ви  з
сво?м новим без коп?йки сидите, а в мене бряжчать?
   - Велича?ться! - гарикнув похмурий Кучма.- Поцупив якесь  дрантя  та  й
радий. Чорт вiть що!
   - Чого ж воно чорт вiть що? - питав ображений Лукаш.
   - А того, що  чорт  вiть  що,  та  й  годi!  Наше  дiло  старосвiтське,
вiльне... Вивiв коня, сiв на його - як майнув полем-степом... гей!.. А  то
лазь по вiкнах та витягай манатки! Пху!..
   Кучма плюнув i сердито одвернувся. Вiн був старий коновод  i  не  любив
лигатися з звичайними мiськими злодiячками, що жили з дрiбно? крадiжки.
   - Бросьте спориться,- перепинив Ярош.-?слi Лукашу щастя, то й гаразд.
   - Нехай лиш становить могорича! - озвався Патрокл.
   - За первин сорт! - крикнув Лукаш. Ухопив грошi й метнувся з  хати.-  В
одну минуту?
   - А стой, Лукаш! - гукнув йому навздогiн Ярош.- Позови  там  по  дорозi
Романа!.. Чу?ш? Должно, не слишав - подрав как самашедший... Ну, по-кудова
нема Лукаша, то розкажи,  Патрокле  Степановичу,  про  Левдика?  -  звелiв
Ярош.- Видал ти Лазька?
   Лазько то був арештант, що ходив з тюрми на роботу в город; через нього
Левдик подавав про себе товаришам звiстки.
   - Бачив... Я й забув пак розказати... На бульварi вiн робив... Пiшов  i
я  на  бульвар:  паличку  в  руки  та  й  iду  собi  -  от,   кавалер   на
гуляння,туди-сюди паличкою крутю... А вони ямки  копають,  дерево  садити.
Ну, я сiв на ослонi зараз бiля Лазька - одпочиваю б то. I вiн мене бачить,
i я його бачу, та проклятий солдат стирчить... А, канiс пекельний! Хоч  би
тебе тричi Тартар поглотив!.. Одначе дивлюсь - одходить,  одходить  солдат
геть далi... Тодi вже Лазько й сказав... Чiпляються до Левдика не за  самi
Рiпаки, а ще й за Панасовку,- пам'ята?те, вiн тодi ходив? Дак каже:  треба
свiд?т?ля, що ту нiч вiн дома був.
   - Та-ак!.. Свiд?т?ля... Кого ж би то?..- замисливсь Ярош.
   - Кого ж? Хведорченка! - порадив Кучма.
   - Ай правда! Дак я завтра зайду до Хведорченка, скажу, щоб готовий  був
до следователя йти, а  Патрокл  Степанович  пойде  уп'ять  на  бульвар  та
перекаже Лазьком.
   - Гаразд! - одказав Хвигуровський.
   Це була звичайна справа: коноводам, як вони потрапляли до тюрми,  треба
було таких свiдкiв, щоб виправляли ?х. Здебiльшого ?м  щастило  переказати
товаришам, чого саме ?м треба, а тi постачали свiдкiв з сво?х же людей.
   Тим часом прийшов Лукаш з двома пляшками й з закускою, а за ?м i Роман.
Стiл  заставили  пляшками,  чарками,  тарiлками,  заложили  всякою   ?жею.
Патрокл, не гаючись, одiткнув поламаною двозубою виделкою пляшку й  налив.
Почали пити й ?сти.
   Побачивши, скiльки принесено горiлки, Ярошева жiнка  подала  мерщiй  на
стiл усе, що треба, а сама,  поки  тi  пили  й  закушували,  нишком  узяла
дитину, вискочила з хати та  й  подалась  до  сусiди.  Вона  звичайно  так
робила, як Ярош гуляв. Вiн пив не  часто,  але  пiд  час  велико?  гулянки
бувало, що й добре випивав, i тодi бив ?? й нiвечив тяжко за те,  що  вона
завсiгди гребувала його дiлом i товариством.
   - А слихали - вже Микита вийшов на волю?..- попитав Роман.
   - Хiба? Нi, не чув,- одмовив Патрокл.
   - Вийшов? - спитав злiсно Кучма.- Що ж, оце так йому й минеться?
   - Н?,- вiдказав Ярош,- так не минеться. Сл?ду?ть наказать. От зберемось
гуртом та подума?м, що з ним делать.
   Микита - це був теж коновод з ?х товариства. Його пiймано,  суджено,  i
вiн виказав ще на кiлькох душ -  тi  й  досi  вiдбували  кару  в  острозi.
Звичайно коноводи не прощали тако? зради.
   - Треба так накарать,- говорив Кучма,- щоб уже  бiльше  не  мiг  такого
робити. А то тепер страху нiякого нема.  У  старовину  не  так  було  -  в
старовину строго було.
   - Ну, а как же в старовину карали? - спитав Лукаш.
   - А так!.. Одного разу... давно було... год десять... Тодi  в  нас  був
отаманом Хоменко,- от запальний був!.. А гнiздо в нас  було  пiд  Борзною.
Дак один на судi й прошкодився так, що через його двох  у  Сибiр  заслали.
Ну, ми пiдождали, поки вiн вийшов з острога. Вийшов вiн i не пода?  знаку,
а сам на Чернiгiв побрався. А отаман каже: "Невже ж оце вiн i втече  наших
рук? Не попустiмо, хлопцi!" Ну,  зараз  дво?  й  обiзвались:  один  та  ще
другий, молодий був хлопець, Грицько... а  здоровий  був,  як  тур!..  "Ми
його,- кажуть,- приставимо". I приставили!
   - Та как же вони його приставили?
   - А так, що на дорозi перейняли. Перейняли, та назад руки скрутили,  та
рота ганчiркою заткнули, та й ведуть... Довели до нашого ярка... був там у
нас такий ярок, що  ми  в  йому  збиралися...  Один  же  побiг  товариство
кликати, а Грицько берегти зостався.
   - Зачим товариство?
   - Щоб суд був... Не хотiли самi порядкувать... Ну,  збiгав...  Мало  не
все товариство зiбралося. Стало кружка,  а  його  посерединi...  Одiткнули
йому рота,- кажи, коли хочеш!.. А вiн сто?ть проти мiсяця  бiлий-бiлий  та
труситься...
   - Ну?
   - Ну, й присудили! - I Кучма вихилив чарку.
   -_ Шо ж йому зд?лали?
   - Шо зд?лали, то зд?лали, а тольки  бiльше  нiкого  не  паскудив!..  Як
закопали на тому ж мiсцi, то так i зогнив,- нiхто не шукав... А хоч  би  й
знайшли, то нiхто б не виказав, бо всi хлопцi добрi та й  били  всi...  по
черзi кожен брав кийок та й бив... щоб усiм винним бути...
   - I ви там були? - спитав Лукаш.
   - Може, був, а може, й нi,- одказав Кучма, наливаючи нову чарку.- Так у
старовину було! А тепер розпуста пiшла, нiхто не шану?ться, нiхто честi не
зна?: виказав на товариша та й прав, i ходить собi на волi, мов  i  нiчого
не зробив. Хiба що попоб'ють iнодi, та й то не дуже...
   - Ну, не очинь то й тепер будем прощать...- стиха, але гостро  промовив
Ярош, i його холоднi, злi очi блиснули.
   - Нi, що не кажи, а в старовину не так було! - знов правив сво? Кучма.-
Тодi ти знав, що ти в товариствi во?н i що всi за тебе, як  один,  стоять!
По правдi робили! А тепер такого вже нема... I того не було,  щоб  коновод
поганив руки пальтом яким абощо. Тодi кожен знав: наше дiло - степ! Там ти
собi вольний,- шукай вiтра в полi! Та й  коноводи  ж  якi  були!  Хоменко,
отаман, дак той раз за одну нiч сам вивiв п'ятеро коней!.. Ото  люди!..  А
тепер що? Пху!.. Дрiбнодухi всi!
   Кучма вже здорово випив, а випивши, вiн завсiгди вихваляв старовину, що
як добре тодi було, i лаяв молодих...
   - Брехня! - гримнув  кулаком  по  столу  Патрокл,  аж  пляшки  й  чарки
задзвенiли.- Брехня! ? й тепер такi коноводи - орли!
   - А де ж ти ?х бачив? - спитав, глузуючи, Кучма.
   - Де? На Кубанi!
   - А хiба ти там був?
   - О, стультус малоумний! Да ти спитайся, де я не був!
   - Ану ж, ну, розкажiть про Кубань! - попрохав Роман.
   - Слухайте! Почну ab ovo, спочатку. От як турнули мене  з  кондукторiв,
заходився я торгувати. Голки-шпильки, пундики-мундики, табачок-сiрничок  -
ат, чорт зна що! Бачу, що воно не пiдходить нi до мого iменi, нi  до  мо??
хвамилi?, нi до  мене  самого.  Бо  iм'я  в  мене  геройське,  хвамилiя  -
образець, та й сам я такий, що хоч  зараз  iди  троянцiв  воювать.  А  тут
голки-шпильки!.. Чорт зна що! Лiквiдацiя i аква вiта.
   - Шо, шо? - питали Роман та Лукаш.
   - Азiнуси й стультуси! Те, що продав  свою  бакалiю,  а  грошi  з  горя
прогуляв. Ну, зоставсь у мене  в  кишенi,  якось  завалявся,  карбованець.
Подивився я на нього: ге-ге, братику, з тобою  довго  не  проживеш!..  Нi,
тiсно тут жити!.. Махну на Кубанськi степи! Хоч з черкесом буду биться,усе
лучче, нiж iз п'яницями в  трахтирi.  Ну,  иду  до  знакомого  кондуктора:
"Пусти на Кубань!" Посадовив у кондукторську, а на  другий  по?зд  другому
кондукторовi здав... От я вже й на Кубанi... Добра штука Кубань, да тiльки
бiда, що й  останнього  карбованця  в  дорозi  про?в.  Нанявся  до  одного
багатого пана, а в нього табунщик Артем Гайда. А ви зна?те,  що  воно  там
табунщик? Чорт, а не чоловiк! Як вирветься у  широкий  степ  з  орканом  у
руках, дак вiн там орел! Скаженого коня-неука пiймав, сiв на його, стиснув
колiньми - ех! аж степ гуде! Кiнь б'?  i  передом  i  задом,  та  де  йому
скинуть Артема! З скаженого - овечкою стане! А вже нiчия  чужа  коняка  не
стрiвайся з Артемом у степу - його буде. I було в  нас  товариство  добре:
шестеро нас, та такi!.. Одного разу тридцятеро коней вивели, за  одну  нiч
за двiстi верстов перекинули, продали i в обiд другого дня дома були.
   - Ну, та невже? - почулися здивованi голоси.- Та як же це ви зробили?
   - Уже знали - як!.. Ех, отам справа! Там коновод не злодiячка -  такий,
що перед полiцi?ю труситься, як от ми, клапоухi азiнуси. Там вiн нiкого не
бо?ться, а його всi бояться! Вийдемо на ярмарок - гуляй душа без  кунтуша!
Морем коло нас горiлка,  танцi,  музики  бiля  ятки  на  майданi,  а  люди
збираються!.. А дiвчата задивляються!.. Ах, сто чортiв!..  А  ми  гуля?мо,
гопака витина?мо, до дiвчат залиця?мось, та велича?мось, та хвалимось - як
коней перемкнули та якi були конi...
   - Ну, це вже брехня! - перепинив Кучма.- Тобто  стали  розказувать,  де
конi брали? Та зараз би й вас самих забрали.
   - Суса тупорилого у хвiст поцiлували б, а нас не забрали б! Там  не  на
нас, а вiд нас страх був. Там на всю округу звiсно, хто такий Артем Гайда,
а його зроду нiхто не займе, люди шапки йому скидають, бо бояться.  А  пан
аж просить: "Оставайся в мене, Артеме, жити!" Бо пан зна?, що  як  у  його
свiй коновод житиме, дак цiлi будуть конi сво?, а до чужих йому байдуже.
   - От там жисть! - скрикнув Роман.
   - Вольне, веселе життя!.. Коли, бувало,  й  нападуть  на  нас,  дак  ми
знали, як  обороняться...  Раз  як  застукали  нас  в  очеретах!  Два  днi
оборонялись... рушниця добра в Артема була i пiстолетики в мене... Вони до
нас посунуться, а ми - бах! Вони й заховаються, бо кулька  не  дулька:  як
уразить, то заболить. А на третiй день умкнули од ?х,  ще  й  з  кiньми...
Го-го-го! Аж степ застогнав, як у копита вдарили!.. Гей! Сто чортiв!..
   I вiн знову гримнув кулаком по столу. Стан йому випростався,  вся  його
кудлата велика постать дивно вiдмiнилась пiд впливом  згадок  про  минуле,
дикою степовою силою справдi повiяло вiд не?. I обличчя в сього п'яницi  й
злодiя мов осяяв якийсь свiт, очi йому заблищали дивним блеском...
   Всi глядiли на його зачудованi. Роман  увесь  час  слухав,  втупивши  в
нього сво? палкi очi, боячися словечко  згубити.  I  як  ударив  по  столу
здоровенний Патроклiв кулак, парубок ураз так i кинувся й скрикнув:
   - А що ж, справдi? Разлi ж i ми не люди? Разлi ж уже как ми, дак  i  не
зумi?м нiчого зробить? Да я вам таку штуку  вшкварю,  шо  на  всю  губерню
бахну, а в карманах аж засмiйоться!.. Хочете? Завтра  в  Диблi  i  п'ятеро
коней возьмемо.
   - Ну, ну, ти не очень заривайся! - промовив  Ярош  неприхильне.-  Зна?м
уже, как там брать...
   - А я вам кажу, що возьмемо!  Слухайте.  Коло  мого  двора  живе  сус?д
Струк. А в його на шпилi клуня. I так вона сто?ть, що  з  усього  села  ??
видно. Ну, я запалю клуню,  народ  побiжить  на  пужар,  а  ви  тим  часом
виведете конi.
   На хвилину всi стихли, а тодi враз "ура!" зарепетували Патрокл, Кучма й
Лукаш.
   - Тихше! Цитьте! З улицi почують! - припиняв Ярош.
   - Дарма! Чорт ?х бери! Нехай  чують!  -  не  вгавав  Патрокл.-  Романе!
Братику! Амiкус любезний, дай я тебе поцiлую!
   I його величезнi лапи обхопили Романа, а щетиняста пика  притислася  до
парубкового обличчя.
   - Випиймо ж!.. Випиймо ж iще!.. I вiн пив сам, наливав Романовi.
   - От так молодець!.. Це понiмаю!.. Щоб наша слава  не  пропадала!..  А,
проклятi дерi?! - репетував уже зовсiм п'яний Патрокл.- Ви радi  б  нас  у
ложцi води втопить, бо ми злодi?, а ви чеснi! Брешете! Самi ви злодi?, усе
по закону крадете. А ми не злодi?... Треба ?сти -  приходимо  й  беремо!..
Так, беремо!.. I  вою?мось  з  вами!..  Ви  нас  убива?те,  а  ми  з  вами
вою?мось!.. Хто подужа?, той i прав. Homo homini lupus est.  А  хто  вою?,
той - герой! А ви чорт зна що, мужла?!.. А я  -  Патрокл  Хвигуровський...
Патрокл - герой. Хвигура - образець...
   I його п'яна голова вже схилялася на стiл.
   IV
   Роман хоч i лiг звечора п'яний,  але  хазя?,  клопочучись  пiд  вiкном,
збудили його дуже рано. Ледве прокинувся, згадав про вчорашнiй свiй замiр,
i думка про це нове дiло вже не дала йому спати.  Йому  не  лежалося.  Вiн
схопився, одягся... В цю мить почув, що хтось береться за дверi i хоче  до
нього ввiйти. Дверi вiдчинилися.
   - Левантина!..
   - Романочку! Братику! Не займай мене!.. Дай  менi  вiдпочити!..  Я  вiд
хазя?на втекла... Усю нiч блукала... Не займай  мене...  Забожись,  що  не
займеш!..
   - Ну, та шо ти! Та хрест меня побей,  коли  я  що-небудь!..-  забожився
швидше Роман, iзрадiвши.Iди та лягай спать! А, бiдняга!..
   Його маленька свiтличка перебита була в кiнцi,  i  за  тi?ю  лересiчкою
шальовочною вiн спав. Туди вiн i повiв Левантину. Вона впала  на  лiжко  i
зараз же заснула. Вiн постояв, подивився на не?, усмiхнувся, тодi  зачинив
за нею дверi в свiтлицю i пiшов з дому, замкнувши кватирю.
   Iшов вулицею такий задоволений  та  радий.  Сама  прибiгла!  Ну,  нехай
виспиться,- однак вона його рук не мине. Та тепер йому й не до  не?.  Адже
вiн учора забожився, що сьогоднi пiдуть  у  Диблi.  Треба  вмовитись,  щоб
хлопцi були готовi.
   Вiн пiшов до Яроша, але того не було  дома.  Не  знала  й  жiнка,  куди
пiшов. Роман зазирнув до чайно?,- i там його не знайшов. I де вiн у  чорта
подiвся?
   Роман пiшов блукати по городу  по  всяких  закутках,  де  мiг  зустрiти
Яроша. Нiхто нiде його не бачив...
   А Левантина тим часом спала. Спала довго, до пiзнього  обiду.  Щось  ??
нарештi збудило. Розплющила  очi,  глянула  на  хату  i  спершу  не  могла
зрозумiти, де вона. Чи се ще нiч? У  маленькiй  комiрчинi  темно.  Нi,  он
крiзь не зовсiм прихиленi дверi видко щiлину свiту. Чи це ?й  сниться?  Ба
нi, за дверима щось гомонить... Романiв голос... Вiдразу згадала все.
   - Яв тебе два раза бил, усюди шукал,- казав комусь Роман.
   - Ходил до Хведорченка, щоб за свидетеля бил,- одповiв хтось невiдомий.
   - Да, я й забул... Ну, а в  Диблi  хлопцi  готовi?  Диблi?  Левантинине
село?
   - А ти таки дума?ш? - питався незнайомий голос.- А ?слi не пощастить?
   - Ще й как пощастить! - одказав Роман i  почав  упевняти  свого  гостя:
розказував усе, як треба зробити, доводив...
   Спершу  Левантина  мало  що  розумiла.  Але  дедалi  все  виразнiше   й
зрозумiлiше виявлялося ?й те дiло, що мало статися...
   - Я вас бросю в  ярку,-  сказав  нарештi  Роман.-  Как  запалю,  то  ви
немножко посидiть, пока народ згвалту?ться та побiжить на пужар. Тогда вже
й ви... Найлучче берiть у третiй хатi скраю зл?ва,- Панас Гаман,-  у  його
ха-ароших коней тро?. От трьом  i  бу-деть  робота.  А  сколько  всех  нас
будеть?
   - 3 тобою шестеро.
   - Харашо. Дак двом приказать, щоб селi аж возлi млина. Зна?ш? Там  саме
возлi млина у Середенка конi - велика хата, а возлi не? тополя... Усе люди
й сторожi будуть на пужарi, то вам воля будеть!
   - Смотри, сам не попадись! - перестерiгав гiсть.-  Тепер  вони  знають,
хто в ?х конi брал, то будуть на тебе засiдать.
   - Чортового батька попадуть меня!  -  вiдказав  Роман.-  Я  знаю,  куди
тiкать... Ат, чорт! - схаменувся вiн.
   - Чого ти?
   - Та я й забил, шо ми не самi в хатi.
   Вiн пiдiйшов до дверей i зазирнув у щiлину.
   - Н?, спить.
   - А хто там?
   - Д?вка одна.
   - Туди к чорту! Чого ж ти не сказал? От роззява! Ус?м би ти мастак бил,
?слi б только не так панькався з бабами. Ну шо, ?слi послишала?
   - Н?, так спить, шо не послишить.
   - Ходьом у сенi, чи що.
   Вони вийшли i розмовляли довгенько ще в сiнях. Тодi  Роман  вернувсь  у
хату, мабуть, по шапку, i кудись удвох пiшли.
   А Левантина чула вже досить, щоб зрозумiти все... Тепер вона знала, чим
зробився Роман i хто брав у ?х на селi конi... Коновод!.. Злодiй!..
   Боже ?диний! За що ти  так  кара?ш  ???  Покарав  коханням,  покарав  i
коханим!..
   Злодiя покохала!..
   Тяжким болем проймало ?й душу, розривало серце. Мало вона зазнала,  дак
ще це!..
   Зiрвалася з лiжка: тiкати! Тiкати звiдси!
   Побiгла до дверей, торкнулася до них,- дверi були замкненi. Кинулася до
вiкна,- воно не вiдчинялося.
   Вона сидiла як у тюрмi.
   Вона ж мусить тiкати вiдсiля швидше, швидше. Мусить бiгти в сво?  село,
перестерегти Струка, перестерегти  людей,  щоб  береглися,  щоб  запобiгли
лиховi. Вона повинна сказати... Що сказати?
   Що Роман - злодiй, палiй! I його вiзьмуть до тюрми, судитимуть, може, й
на Сибiр зашлють... I вона пошле його на Сибiр?
   Ця думка вiдiбрала в  не?  враз  усю  ту  силу,  що  була  прокинулась.
Знеможена вiдразу, сiла i схилилась на стiл.
   Не вважаючи на все, що було, у  не?  в  серцi  завсiгди  жеврiла  iскра
кохання до Романа, i останнiми днями ця iскра  розгоралася  все  бiльше  й
бiльше. Еге, вона тепер так добре, так  виразно  почувала,  що  вона  його
коха?, що вона нiколи не покидала його кохати. I вона пошле на Сибiр того,
кого коха?! Того, кого коха?? Нi! Вона кохала Романа, хоч i грiшного проти
не?, але чесного парубка, а не коновода, не злодiя, не палiя! А тепер вона
вже його не...
   Але ж нi! Вона його любить, любить такого,  як  вiн  есть,  i  не  може
вирвати, викинути з себе того.
   Любить! А нащо ж вона його любить, що з тi?? любовi буде? Хiба вiн буде
?й дружиною? Хiба вона пiде за злодiя, за палiя? Що ж ?й робити? Що?
   Ухопилася за голову руками. Голова палала, розскакувалась од думок, але
не давала поради.
   А може... були всякi грiшники та й каялись... Чому ж би  Роман  не  мiг
покаятись i знову чесним зробитись?
   Вона його прохатиме, благатиме, вона йому руки цiлуватиме,  аби  тiльки
вiн не робив того, не йшов туди, покинув сво?х товаришiв... Вона благатиме
його доти, аж поки вiн послуха?ться ??, покине все,  i  тодi  вони  будуть
знову щасливi...
   А як же не послуха?ться?
   I щось починало ?й казати, що даремна ?? надiя, що не  ма?  вона  тако?
сили, щоб вирвати  Романа  з  того  багна,  в  якому  вiн  опинився.  Вона
силкувалася задавити цей голос, та не могла...
   Чи послуха?ться, чи нi, а вона його благатиме. Коли не поможе,  тодi  -
дiйся воля божа! Вона вже нiчого не здолi? тут зробити.
   Як то? То вiн тодi пiде пiдпалить село, обкрадатимуть людей? I вона  те
знатиме i нiчим не перешкодить тому, не оборонить людей? Та хiба ж тодi не
впаде й на не? той грiх? Люди кидаються в полум'я, рятуючи людей,  а  вона
не обряту? ?х, хоч ?й в полум'я не треба  кидатись,  а  тiльки  побiгти  в
Диблi й сказати...
   Грiх страшенний, непрощенний  грiх  -  задля  свого  кохання  попустити
занапащати людей. I вона хоче зробити той грiх!
   Але ж, боже мiй... Вона ж його  любить!  Билась  головою  об  стiл,  не
знаючи, як по?днати кохання з повиннiстю - з тим, чого вимагало сумлiння.
   Таки наважилась. Вона благатиме  його,  а  коли  вiн  не  послуха?ться,
побiжить у Диблi.
   Цим трохи заспоко?лась. Та не надовго.  Бо  нова  думка  знову  розбила
ввесь той спокiй.
   Коли вона скаже йому, що все зна?, то вiн же  не  пустить  ??  з  хати,
зв'яже ??, замкне... Як же вона тодi побiжить у Диблi?
   I мучилась цi?ю новою думкою довго-Нарештi зачула, як брязка? на дверях
замок. Утекла в темну хатчину i сiла на лiжко.
   Увiйшов у хату, вiдхилив до не? дверi:
   - Устала вже? - Сiв на лiжковi бiля не?.- От не над?явсь, що ти до мене
прийшла сьогодня! Савсьом не думал! Що ж там зд?лалось з хазя?ном?
   Вона почала розказувати - все, як було...
   - О дурненька, дурненька! Чого ж ти просто до мене не прийшла?
   - Та... адже прийшла...
   Вiн обняв ?? й поцiлував. Перший рух ?? був - випручатись. Але зараз же
вона припинила сама себе i скорилась його поцiлунковi -  одному,  другому.
Вiн радiв з  цi??  несподiвано?  ласки,  вона  це  бачила,  i  нова  надiя
прокинулась у не?; вона цим не пустить його вiд себе.
   - А я тобi ?стi приньос. Хочеш? Ходьом! Вийшли вдвох. На  столi  лежали
пироги, ковбаса, хлiб, яблука. Надiючись на здобич, Роман позичив грошей у
Яроша.
   - Я тут в одного знакомого харчуюсь, та сьогодня хочу з тобою  обiдать,
дак вот i приньос того-сього.
   - Спасибi, мо? серденько!
   Посiдали за стiл. Вiн ?в добре, ?й шматок не йшов у горло, та  силувала
себе ?сти.
   Вона тулилася до нього, зазирала йому в вiчi,  всмiхалася,  хоч  у  не?
хололи й тремтiли руки. Вона заживала всiх хитрощiв, на якi  була  здатна,
бо це був останнiй спосiб затримати, вдержати його, зберегти його собi.  I
зважилась iти до краю... Сьогоднi не пустить його, а там...  побачить,  що
робитиме.
   Короткий осiннiй день уже наближався до вечора, як вони пообiдали.
   - Як менi гарно, Романочку, що ми вдвох,  i  будемо  вдвох  увесь  день
сьогоднi... Адже не проженеш мене, коли я зостанусь у тебе ночувати?
   - Чого б то я тебе проганял? Та я  такой  рад!..  Жаль  толькi,  що  не
доведеться сьогоднi дома ночувать. Уже скоро i йти нужно.
   - Чого? Куди?
   - Хазя?н посила?ть... На машину...
   - Надовго?
   - Завтра дньом вернусь.
   - Ой Романочку! Як же я сама буду? Не ?зди!
   - Нельзя, Левантинко: хазя?н велить.
   - От, велике лихо, що хазя?н велить! А  ти  занедужав  та  й  не  можеш
?хати.
   - Не, йому то без надобностi... Должон ?хать, дак ?дь...
   - Романочку! Голубчику! Братику! Не ?дь! Зостанься  зо  мною!  Будь  зо
мною увесь день сьогоднi, всю нiч!
   - Завтра буду ввесь день i всю нiч i завсегда потом буду.
   - Що завтра! Сьогоднi хочу!
   Вона обвилась круг його як хмелиночка, зазирала йому в  вiчi,  цiлувала
його,  обсипала  ласкавими,  закоханими   словами   чарiвними,   обхоплена
непереможним, мало не божевiльним бажанням затримати його,  не  пустити...
?? розпаленiй, знеможенiй думками головi здавалося чомусь, що в  цiй  ночi
вся сила: аби тiльки вiн сьогоднi зоставсь, аби сьогоднi, а тодi вже  все,
все добре буде!
   Нiколи ще вона з ним не була така  -  навiть  там,  на  селi.  У  нього
туманiла голова.
   - Нельзя, серце!.. Когда б можна - я б i слова не сказал... Ну, а то  ж
нiкаким способом.
   - Який ти недобрий!.. Зостанься, Романочку, серденько дороге! Що хоч зо
мною роби, цiлуватиму тебе, милуватиму тебе, тiльки не ходи сю нiч!
   - Та що вона тебе, ета ноч, така дорога? Почему?
   - Так хочу! Хочу, щоб ти нi з ким сьогоднi не був, тiльки зо  мною!  Ми
такi щасливi, такi щасливi будемо, якщо ти зостанешся зо мною  сю  нiч.  I
тепер, i потiм щасливi будемо!
   Вiн пригортав ??, цiлував, але вирвався нарештi:
   - Ну, нужно йтiть!
   Вона так i припала до нього:
   - Не ходи! Не пущу! Зоставайся зо  мною!  I  цiлувала  його  без  лiку,
силкуючися тими поцiлунками  сп'янити  його,  примусити  забути  про  все,
зостатися з нею.
   - Коли зостанешся сю нiч зо мною - буду тво?ю,  не  пiду  вiд  тебе.  А
пiдеш - утечу зараз. Сю нiч! Тiльки сю нiч...
   У цих, стiльки разiв уже сказаних, словах "сю нiч"  чути  було  стiльки
благання й натиску, що Роман почав прислухатися до  ?х  пильнiше.  Вiн  ще
держав ?? в себе, як малу дитину, на колiнах, цiлував ?й очi,  губи,  шию,
голова ще туманiла, а вже якась непевна думка ворушилась  там.  I  вiдразу
вiн повернув ?? обличчя до себе:
   - Ану, глянь менi в очi! Вона глянула.
   - Левантине, ти не спала тогда, как я приходил первой раз?
   Вона почервонiла враз, пiймана на гарячому вчинку.
   - Дак он шо! - Вiн зсадив ?? з колiн.- А що ж ти чула?
   Все загинуло, все!.. Тiльки одно зоста?ться... Вона кинулася перед  ним
навколiшки, обхопила йому колiна руками:
   - Романе! Братику! Рiдненький! Не роби цього!.. Не ходи  з  ними!..  Не
занапащай  людей!..  Не  занапащай  сво??  душi!..   Покинь   ?х...   тих,
недобрих!.. Забудь  усе  те!..  Будем  чесно  жити!..  По  вiк  вiчний  не
розлучуся з тобою!.. Тiльки не ходи!.. Втечемо вiд ?х!.. Утечемо зараз!
   Роман устав, одiрвав ?? руки вiд сво?х колiн i вiдiйшов.
   - Брось чорт зна що патякать!
   - Нi, Романочку,  не  кажи  так!  -  Вона  лiзла  за  ним  навколiшках,
чiпляючись за нього.То ж грiх!.. Пiдпалити!.. Красти!.. Боже мiй!.. Чи я ж
думала?..  Не  пущу  тебе!   Покайся!..   Треба,   Романочку,   покаятися,
спокутувати свiй грiх!
   - Проч!
   - Не вiдпихай мене!.. Мiй братику! Мiй рiдненький!.. Ти  ж  менi  милим
був!.. Я ж тебе, як душу, любила!.. Я ж тебе благаю!.. Та помилуй же ти  й
мене!.. I людей же! Вони ж не виннi!.. Хiба ж не можна з iншого  жити?  Ми
будемо  працювати,  заробляти...  Я   робитиму...   ночi   не   спатиму...
Романочку!.. Романочку!..
   I не пускала його  колiн  з  рук,  дивилася  на  його  знизу,  благаючи
словами, очима, сльозами...
   - Левантине! Не дурiй! Устань сiчас! Слухай, що я скажу!
   Вона пiдвелась.
   - Шо ти чула, шо видiла,- щоб толькi ти сама його чула  й  видiла.  Шоб
нiхто больш! ?слi ж ти хоч одним словом кому пробовкнешся,  хоч  натякнеш,
то задушу, сво?ми руками тебе задушу i крикнуть не дам!
   Стиснувши кулаки, увесь трусячися з гнiву, вiн стояв  перед  нею  такий
страшний, нелюдський... А ??, мов грiм, побивали тi його слова, однiмали в
не? мову, руки...
   - Чула?
   - Чула...
   - Смотри ж! Або мовчи, або на свiтi не будеш жить!  Та  знай  -  то  не
шуточки! Я шутить не вм?ю! Сиди тут до завтрього. Тiкать не думай! Я  тебе
замкну i скажу хазя?ну, щоб доглядал... ?слi б тольки здумала навтьок,  то
он тебе з'яжеть: у його ключ од хати будеть. Разумi?ш?
   - Розумiю...
   - Дак ?слi хочеш на св?тi жить, то сиди тихо. Не будеш сiд?ть - задавлю
i в р?чку вкину. Ну, марш туди в закамарок i не см?й студова виходить!
   Слухняно пiшла. Вiн зачинив за нею дверi i замкнув ?х на замок. Сам iще
щось узяв i пiшов з хати. Леванти-на чула, як вiн замкнув i другi дверi.
   Прислухалася до того, як пiшов. Сидiла на лiжковi  пригнiчена,  зламана
усiм тим, що сталося. Чи могла  ж  вона  цього  сподiватись!  Вiн,  Роман,
нахваля?ться задавити ??! Вiн - пропащий злодiй...
   Все, що було в не? в душi гарного, ясного, купчилося в ??  згадках  про
того, давнього, Романа з перших днiв  кохання.  I  вiн  розтоптав  те  все
немилосердною i нечистою ногою!..
   Думка знову верталася до подiй цi?? ночi. Що ж воно буде? Вiн  запалить
село, погорять люди,  пограбують  ?х.  I  вона  нiчим  не  може  запобiгти
лиховi!..
   Вона схопилася з мiсця.  Та  не  можна  ж  так!..  Вона  буде  кричати,
стукати, поки ?? випустять,тодi побiжить... Але  ж,  вiн  оддав  хазя?новi
ключ. Хiба ж ?? хазя?н випустить? Нi, не так, а треба нишком утекти.
   Вона пiдiйшла до тоненьких шальовочних дверей i поторсала  ?х.  З  того
боку бiля них були кiльця, замкненi невеличким замком,- це було видко,  бо
дверi трохи вiдхилялися,вона могла просунути в щiлину палець.
   Левантина з усi?? сили натиснула на дверi плечем раз,  удруге,  втрет?,
силкуючися, чи не вирве таким робом кiльця. Дверi трiщали, але  кiльця  не
виривалися. Вона опитувала  ще  кiлька  разiв,  напружуючись  щосили,  але
нiчого не помагалось. Задихана, сiла знову на лiжко.
   Якби в не? тут було щось - сокира, молоток,-  вона  б  тодi  знала,  що
зробити. Почала нишпорити по закамарку, мацаючи в темрявi руками,  але  не
знаходила нiчого. Нарештi, пiсля довго? шуканини, аж у далекому кутку, пiд
лiжком, налапала якусь залiзну рiч. Витягла ?? на свiт до дверей: це  були
старi обценьки.
   Левантина спробувала просунути ?х крiзь дверi, але вони  не  пролазили.
Повернула тонкими кiнцями i змогла  заложити  ?х  у  кiльце.  Тодi  почала
розхитувати його. Робити було дуже незручно, кiльце хиталось вельми  мало,
але таки хиталось. Ще трохи тако? роботи, i  кiльце  вискочило  з  дверей.
Дверi вiдчинилися, Левантина була в другiй хатi.
   Кинулась до других дверей. Але цi вже не на кiльцях замикалися.  Важкi,
дебелi дверi зачиненi були щiльно i  замкненi,  мабуть,  на  засув  абощо:
Левантина поторсала, але нiчого не зрушила ?х.
   "Буду штовхати плечем,- подумала собi,- а може, вiдхиляться хоч  трохи,
щоб просунути обценьки".
   Почала натискати, силкуючись якомога тихше робити. Спершу натискала  не
поспiшаючись, але  з  усi??  сили.  Дверi  стояли  нерухомо.  Почала  тодi
штовхати палкiше, б'ючися об дверi плiчми, оббиваючи  ?х  до  синякiв,  до
кровi пiд рукавом сорочки. Забула, що ?? можуть почути, i  била  на  одчай
плечима, лiктями, в запалi мало почуваючи бiль, сама розумiючи, що  це  не
помага, але не можучи покинути, бо хотiла вирватися з цi??  тюрми.  Билася
об мiцнi дверi,  як  пташка-не  -вiльниця  б'?ться  об  невблаганнi  грати
клiтки-тюрми.
   Нарештi, знеможена, знесилена,  спинилася,  похилившись  на  тi  дверi,
важко дихаючи. Побитi плечi й лiктi дуже болiли.  Вiдпочивала  так  кiлька
часу.
   Крiзь невеличке вiкно бачила, що надворi вже  смеркалось.  Пiдiйшла  до
вiкна i стала його оглядати.
   Шибки були такi маленькi, що якби видавити одну, то  не  можна  було  б
пролiзти, а зроблено вiкно було так, що не вiдчинялося. Поламати його?
   Чи .вона подужа? те? А коли б  i  здолiла,  то  почують  же  хазя?,  як
трiщатиме вiкно, бряжчатимуть побитi шибки. Почала  роздивлятись  у  вiкно
надвiр i побачила перед себе якусь замкнену  шопу  чи  возiвню.  Людей  не
бачила, щоб ходили. Але можуть поблизу  ходити,  отут  зараз  таки,  то  й
почують ??.
   А якби все вiкно випхати,- може б, це тихше було?
   Воно  було  прибите  знадвору  гвiздками.  Але  гвiздки  тi  давно  вже
поiржавiли, а як Левантина  натисла  на  вiкно  з  одного  боку,  то  вони
поламалися, i вiкно зараз же почало випиратися з луток.
   - I якого тобi чорта треба?  -  гримнув  пiд  вiкном  просто  Левантини
сердитий товстий голос.
   Дiвчина вмить захилилася за стiну i стояла, вся похоловши, тремтячи. Це
ж побачили вже ??, це ж хазя?н!
   - Ходи поночi, вишукуй! Чорт батька зна що! - казав той голос знову,  i
Левантина почула, як забрязкав замок бiля возiвнi.
   - Та вона тут скраю зараз i лежить,- одповiдав жiночий голос.
   Левантинi полегшало: це не до не?, це, мабуть, хазя?н з  хазяйкою  щось
iз возiвнi беруть. Прислухалася, як вони вiдiмкнули,  ввiйшли  в  возiвню,
сперечаючися, знайшли якусь рiч, замкнули i пiшли геть. Все знову затихло.
   Перечасувавши трохи, Левантина знову заходилася бiля  вiкна.  Обережно,
помалу натискаючи, вона вихитала вiкно з луток  так,  що  могла  в  щiлину
просунути руку спершу з одного боку,  тодi  з  другого.  Вийняти  вiкно  i
поставити його на землю надворi було вже тодi легко.
   Тим часом надворi вже зовсiм стемнiло. Прислухалась одну  мить,  чи  не
чути кого, i легко й обережно вилiзла з хати в двiр.
   Тремтiла зо страху, що зустрiне зараз когось. У дворi нiкого не було  i
нiхто не берiг ??, бо  то  Роман  збрехав,  що  вiддасть  ключ  хазя?новi.
Перейшла двiр хутко i опинилася на вулицi.
   Вона бiгла б, та боялась, що ?? припинять, догадаються, що  тiка?.  Але
пiшла швидко, як могла, силкуючись iти в темрявi вулиць, i незабаром  була
за мiстом.
   Спинилась на  хвилину  передихнути  i  побiгла  по  дорозi  до  Диблiв.
Пробiгла верстов зо двi.
   I враз думка одна припинила ??: та й вони ж цим шляхом iтимуть. Що,  як
наженуть ??? А що, як вони вже поперед не?? Що, як вона спiзнилася?
   Вона знала iншу дорогу: через лiс, тодi через байрак.  Ця  дорога  була
коротша дуже, але туди нiхто не ?здив, бо не  було  шляху,  тiльки  ходили
люди вузенькою стежкою. Левантина теж нею ходила, але вдень, з  людьми,  а
тепер... Iти вночi лiсом - це було занадто страшно.
   А йти тут, то знов - або вона спiзниться, або ?? наженуть, Роман пiйма?
?? - i що тодi буде?
   Глянула лiворуч,- там лiс чорнiв темною, похмурою хмарою на кiнцi неба.
Збочила з шляху i побiгла туди.
   Поки бiгла полем - було нiчого. Але як пiдiйшла до цього  вночi  такого
понурого лiсу - обняв ?? страх. Вона  знала,  куди  йти,  вона  стояла  на
початку стежки, але ця стежка втопала в таку чорну й страшну темряву, що в
бiдно? Левантини стискалося перед нею серце.
   Але вагалася недовго. Перехрестилася i вступила в лiс.
   Тут уже не бiгла, бо раз, що втомилась, а вдруге, що боялась  збiгти  з
тропи й зблукатись. Але йшла швидко помiж величезними  стовбурами  старого
лiсу. Зрiдка тiльки розривалося вгорi посплутуване  гiлля,  i  тодi  видко
було ?й клаптик неба з двома-трьома зiрками. Зважилась не дивитися  набiк,
не прислухатися, а все йти, йти...
   Але очi несамохiть зазирали iнодi вбiк,  вуха  ловили  та?мничий  голос
великого лiсу. А вiн озивався тихими шепотами, шелестами i  зiтханнями,  i
кожен такий згук одбивався голосно, гостро в напруженому  вусi  бiдолашно?
дiвчини.
   Вона все йшла. Осiнь уже струсила з дерев частину ?х лiтнього вбрання i
насипала на землi  м'який  килим  мертвого  листя.  Левантинi  добре  було
ступати по стежцi, хоч вона часто боляче била сво? босi ноги об  не  видне
?й корiння. Та вона на те не зважала i все йшла.
   Часом перед очима мрiялись якiсь  чорнi  величезнi  постатi,  часом  ?й
здавалось, що от-от засвiтяться перед нею двi свiчки вовчих  очей...  Вона
тодi заплющувала сво? очi...
   Вона часто ходила в цей лiс з дiвчатьми по ягоди, як жила  в  наймах  у
близькому вiд лiсу селi, i добре його знала. Коли б не це,  то  зблукалась
би давно.
   Нарештi ?й здавалося, що вже пiдходить до краю. Тодi,  сама  не  знаючи
через що, враз кинулася бiгти, розбиваючи до кровi ноги,  обдряпуючи  собi
гiлками руки, обличчя. Бiгла, бо гнав ?? великий страх,- аж поки вискочила
на поле. Втомлена, впала на землю  i  трохи  полежала,  вiдпочиваючи.  Але
недовго. Зiрвалась i пiшла знову. Та не пiшла вже через байрак, а  збочила
праворуч i зiйшла знову на шлях. Це було трохи далi, але ж байрак  був  ?й
ще страшнiший за лiс.
   Ноги починали дуже болiти, але вона не смiла спинитися.  Кожна  хвилина
вгайки могла занапастити всю справу. Треба йти, хоч трохи й тихше. Скiльки
ще ?й зосталося? Верстов чотири?
   Iшла... Щось замрiло лiворуч. Оце ж i байрак пiд Диблями. Ще верства  -
i вона в селi.
   Що це?
   Темне осiнн? небо  зажеврiло  з  краю  -  там,  над  селом.  Це  мiсяць
зiходить?  Еге,  мабуть,  мiсяць...  Так  нi  ж  бо,  мiсяць  не  звiдтiля
сходить...  Усе  бiльше  й  бiльше...  Вогнянi  пасма  вибиваються  угору,
стрiляють по небу. Пожежа!..
   Левантина  скрикнула  як  несамовита  i  побiгла  назустрiч   страшному
червоному промiттю.
   V
   Ярош таки трохи боявся тi?? штуки, що вигадав Роман. Дибляни стали  вже
такi злi на коноводiв i так ?х пильнували, що було  небезпечно  так  скоро
туди потикатись. Але Патрокловi Хвигуровському та й усьому  товариству  до
вподоби припала тая вигадка. Патрокл, трохи випивши звечора,  всю  дорогу,
поки йшли до  Диблiв,  був  страшенно  веселий,  смiшив  товаришiв  сво?ми
жартами й лайками i все зачiпав похмурого чогось отамана. Але  той  мовчав
на всi його вигадки. Подiлилися вони так: Ярош з Патроклом та з Лукашем  в
однiм гуртi сiли в ярку, чигаючи на  тро?  коней  Панасових  Гаманових,  а
Кучма з одним хлопцем заховався  бiля  млина,  взявши  на  свiй  пай  пару
Середенко-вих. Роман, пiдпаливши, повинен був зараз же тiкати в город.
   Трьом у яру було дуже добре сидiти, бо не видно  було  ?х  нiкому,  але
вони бачили той шпиль, де мала бути Струкова клуня i звiдки Роман  повинен
подати ?м сво? вогньове гасло. Хоч отаман i не дозволяв розмовляти, але  в
головi в Патрокла ще гуло вiд горiлухи, то й язик у  його  нiяк  не  хотiв
одпочивати, а все шепотiв до Лукаша. Той пирхав зо смiху,  а  розлютований
Ярош нарештi не витримав:
   - От как дам шворiнем по головi, то ти швидко замовкнеш!  -  прошепотiв
вiн, штовхнувши тим шворнем парубка в бiк.
   Тодi обидва замовкли, знаючи добре, що з  отаманом  не  завсiгди  можна
жартувати, бо часом заробиш за жарти такого, що й довiку згадуватимеш.
   Усi сидiли мовчки, втупивши очi в той бiк, звiдкiля дожидались ознаки.
   Сидячи так довгенько, помiтили, що  ?м  стало  видко  далекi  верби  на
почервонiлому небi. I незабаром жарке полум'я вдарило вгору, осяваючи купи
сонних хат i дерев. Скрiзь по селу загаласували, забiгали люди,  загавкали
собаки. Спершу крики й тупотняву чути  було  й  поблизу,  але  згодом  усе
вщухло тут, i  тiльки  там,  де  ясно  шугало  вгору  полум'я,  чути  було
невгавний поплутаний галас людського стовпища. Коноводи зрозумiли, що-люди
з близьких до краю вулиць уже побiгли на пожежу.
   - Ану лиш! - промовив тихо Ярош.- Та швидко!..
   Мало не бiжачи, перейшли невеликий клапоть вигону  вiд  яру  до  перших
хат. По лiвiй перi? третя хата скраю - Панас Гаман.
   Швидко й мовчки ввiйшли в покинутi вiдчиненими ворота, вступили в двiр.
Велика повiтка з кiньми була перед ними. В дворi нiкого  не  було,  тiльки
собака вискочила з-пiд хати i кинулась, загарчавши, просто на  Яроша.  Вiн
убив ?? за одним махом, розбивши ?й голову шворнем. За  одну  хвилину  вiн
сво?ю дужою рукою, заложивши за прибо?  шворiнь,  одiрвав  ?х,  i  кiнниця
вiдчинилася. Лукаш iз  Патроклом  убiгли  всередину  i  недовго  барилися,
вивiвши тро? коней. Скочили на ?х i були всi вже за ворiтьми.
   - Ану, припусти! - сказав отаман.
   Але в цю мить сталося несподiване.
   Четверо людей в'?здило верхи з поля в вулицю. Це ночлiжани, побачивши з
луки пожежу, кинулись у село.
   - Хто ?де? - гукнув переднiй.
   Ярош ударив свого коня i три злодi? мовчки проскочили проз ночлiжан. Тi
не вiдразу розiбрали, що це, а зрозумiвши, погнали за ?ми слiдом, гукаючи:
   - Лови!.. Злодi?!.. Коноводи!..
   Ярош бив коня без жалю  шворнем,  а  Лукаш  та  Патрокл  шмагали  сво?х
нагаями. Конi бiгли з усi?? сили. Але видко було, що в ночлiжан конi кращi
чи не такi потомленi. Вони насiдали на шию коноводам, ось-ось  наздоганяли
?х. Ярош озирнувся й побачив, що даремна рiч  утiкати.  Треба  було  iншим
робом рятуватися.
   - Пускай конi!.. Самi - в яр! - крикнув до товаришiв.
   Саме добiгли до яру. Стрибнули на одчай душi додолу.  Конi  порснули  в
поле, а за ними й ночлiжани.
   Тро? коноводiв попадали на землю трохи не пiд копита коням, та,  на  ?х
щастя, тiльки Лукаша зачепив кiнь заднiм копитом. Попадали саме над  кра?м
i, не встаючи, не можучи вдержатись, покотилися вниз у яр. Та ?м  цього  й
треба було. Спинились аж на днi i зараз  же  посхоплювались  на  ноги.  Не
чули, що й забилися, хоч гупнувся кожен здорово. Але були цiлi, нiчого  не
поламали собi.
   - Яром дальше! - звелiв Ярош.
   Побiгли яром i думали, бiжачи, що кудись же той яр виходить, то туди  й
вони вийдуть. Пробiгши чимало, почули, що в ?х пiд ногами вже не земля,  а
камiння. Яр нижчав, глибшав, i враз вони опинилися в якiйсь кам'янiй  ямi,
а перед ними стрiмко й високо, як кручi, стояли  кам'янi  стiни  глибокого
яру, i нiде не було виходу.
   Задиханi втiкачi спинилися.
   Вони пiймалися в пастку, не знаючи цього проклятого зрадного яру.
   - Назад! Може, всп??м вискочить! - крикнув Ярош.
   I всi тро? повернули назад i  побiгли  скiльки  сили.  Не  перебiгли  й
половини яру, аж перед ними зачорнiло кiльки верхiвцiв i людських постатiв
пiшо. Це дво? ночлiжан, побачивши, що коноводи  вскочили  в  яр,  покинули
гнатися за кiньми, лишаючи ?х двом сво?м товаришам, i вернулися до яру. До
?х тим часом надбiгло кiльки чоловiка з села, почувши ?х гукання, бо увесь
час вони не покидали лементувати, скликаючи людей.
   Не сподiваючися того, коноводи так i наскочили на ?х у темрявi.
   - Бий! Бий! Вони! - загукано враз, i кiлька кийкiв гупнуло по плечах  i
по руках коноводам. Вони вiдскочили назад, повернулись i, як  захопленi  в
суточках звiрi, не знаючи вже з одчаю, що робити, побiгли вiд ворогiв знов
туди, в кам'яний куток яру.
   Тепер селяни були певнi, що вони вiд них не втечуть. У  цьому  яру  пан
бив колись камiнь  на  свою  кам'яницю  та  й  вибив  оту  глибоку  яму  з
кручуватими стiнами. Звiдти вже не вискочиш.
   Галасуючи, побiгли всi слiдом за коноводами.
   А тi вскочили знов у ту яму i постали нерухомо, щоб хоч передихнути.
   - От коли так пропали! - промовив Лукаш.
   - Ну, ти! Патякай! - визвiривсь на його Ярош. Хмари розiйшлися, i  з-за
них визирнув мiсяць, осяваючи все навкруги. Втiкачi  були  серед  набитого
дрiбного й великого камiння. Деяке було поскладане сажнями, деяке згорнене
просто купами. В одному мiсцi, мало не  бiля  само?  стiни,  камiння  було
наложене стовпом сажнiв на пiвтора. Патрокл глянув на нього.
   - Берiть камiння, накидайте, щоб можна було злiзти на це! - скомандував
вiн.
   - Нащо? - спитав Лукаш.
   - Стультусяка чортiв! Бери швидше! - I вiн загрiб сво?ми лапищами  цiлу
купу камiння i потяг до стовпа, муруючи там немов схiдцi. Лукаш  допомагав
йому.
   Та тiльки почали робити, а  вже  дйбляни  набiгли,  махаючи  кийками  й
ломиками та гукаючи:
   - А, бiсовi шкуродери, попалися!..
   Бiгли просто на коноводiв, ?м не  видко  було  за  стовпом,  що  робили
Патрокл та Лукаш, але вони бачили Яроша. Витягши з халяви  великого  ножа,
вiн держав його в лiвiй руцi, а в правiй був напоготовi залiзний  шворiнь.
I як селяни, з розгону набiгши, були вiд нього за три-чотири  ступнi,  вiн
скрикнув, стрибнув наперед i вдарив переднього сво?ю простою, але  в  його
руках страшною збро?ю. Чоловiк ойкнув, захитався... Ярош одскочив.  Селяни
теж на мить подались назад, одбiгли, але зараз же схаменулись.
   - Дак ви так! - загукали розлютованi.- Бий ?х! Бий на смерть!..
   I вони кинулись знов з пiднятими вгору кийками.
   - А, падлюки, пси! -  ревнув  страшний  Патроклiв  бас,  i  ту  ж  мить
здоровезна постать вискочила перед  Яроша,  широко  розмахнулася  рукою  i
пошпурила важку каменюку. Один з  селян  скрикнув,  ухопившися  руками  за
живiт, та так i сiв на землю.
   - Раз! - ревнув Патрокл.- А оце вам два! Нова каменюка примусила  селян
одбiгти ще далi.
   - Назад, канiси куцохвостi, бо i ребра, й зуби  вам  сокрушу!  -  гукав
Патрокл.- Бери й ти, отамане! Чого сто?ш дурно?
   Ярош i собi жбурнув каменюку, але зараз же скрикнув:
   - Бережись!
   Ледве встигли заховатися за камiння, бо селяни кинули на ?х  кийками  й
ломаками. Луснули й затрiщали об кам'янi  купи  кийки,  розкидаючи  дрiбне
камiння, але шкоди коноводам не зробили нiяко?.
   - Кидайте! Чорт вас бери! Вашим ломаччям вам же й голови порозбива?мо,-
гукав на сво?х ворогiв Патрокл.
   Хмара знову набiгла на мiсяць. Потемнiло враз. Селянам стало зовсiм  не
видко коноводiв. Певнi були, що тi не втечуть з глибоко? ями, але не могли
добрати розуму, як ?х узяти. Знали й бачили, що коноводи, не  сподiваючись
милосердя, боронитимуться до загину, i двох селян добре вже  було  вдарено
камiнням, а третiй був увесь у кровi пiсля Ярошевого шворня.  Кинутися  на
?х у темрявi, дак ще й гiршого добудеш.
   - Побiгти в село по рушницю та й пострiляти ?х,- радив хтось.
   - Уцiлиш у темрявi!
   - А хоч i вцiлиш, дак на Сибiр пiдеш! Треба живцем узяти та дати такого
гарту, щоб острог ?х живими взяв, та живими не випустив.
   - Дак пiдождемо до свiту.
   - А там село горить!
   - То не з нашого краю.
   - А там i до нас дiйде, як не погасять.
   - Вiтру нема.
   Нарештi наважились послати парубка верхи на село, щоб подививсь, як там
пожежа, а коли можна, то ще й людей на  помiч  покликав.  Певнi  були,  що
пожежа до ?х хат не дiйде, i мали вартувати до ранку: повидно-му  зручнiше
буде брати.
   Ледве  парубок  побiг,  коли   враз   одна   каменюка,   друга,   третя
гепнула-поблизу селян.
   - Чи ти ба! Знову кидають, чорти!
   - Хай кидають,сюди не сягнуть.
   А камiння все гупало. Нiкого, щоправда, не зачiпало, але все падало.
   А це ко?в Патрокл.
   Поки ото мужики  радилися,  i  коноводи  не  гаяли  по-дурному  часу  i
наскладали цiлi схiдцi вгору на кам'яний стовп.
   - Ану, скоч, хлопче, на камiння,- звелiв стиха  Лукашевi  Патрокл,-  чи
сягнеш рукою аж нагору, до берега.
   Лукаш скочив.
   - З аршин не ста?.
   - Дурниця! На камiння, бери,  муруй  там!..  Нi,  не  так!  Ти,  Яроше,
подавай йому камiння, а я шпурлятиму на той плебс свинячий, щоб не помiтив
нашо? роботи.
   I ото почалася киданина. Патрокл зовсiм не силкувався влучати, та й  не
мiг би цього зробити, бо селяни стояли таки далеко i було темно.  Йому  не
того треба було: вiн кидав, аби тi знали, що вони в ямi, i думали, що вони
тiльки те й роблять, що камiння кидають. Швиргав i до кожного разу додавав
словами:
   - Оце тобi галушка у твiй свинячий рот!.. Що?  Подавився?  А  оце  тобi
крашанка межи  очi  в  лоб,-  бодай  тобi  з  його  тво?  чортовi  слiпаки
повилазили! Ма?те ще, азинуси, ось!..
   - Готово! - озвався Лукаш стиха.
   - Нагору, братцi!.. Та ждiть  мене  там,-  я  зараз.  I,  вхопивши  двi
здоровеннi каменюки, Патрокл вискочив з ями, надбiг у  темрявi  ближче  до
сво?х ворогiв i кинув одну каменюку за другою. I, мабуть,  когось  улучив,
бо серед селян крикнуло. Патрокл засмiявся, мурчачи собi стиха:
   - Що? До смаку припала? Ну, гризiть собi на здоров'я,  цуцики  слинявi!
Не вискалюйте зубiв, люпуси задрипанi, бо не вкусите!
   Мурмотав i вилазив нагору.
   - Отамане!
   - Тут.
   - Гайда!
   Але в цю мить хмари знову розiрвалися  i  зрадливий  мiсяць  сяйнув  на
втiкачiв. Крик зчинився серед селян:
   - Тiкають! Тiкають! Лови!..
   Полем  затупотiло  три  пари  моторних  нiг,  а  слiдом  за  втiкачами,
видираючися з яру нагору, кинувся гурт селян.
   VI
   Стручисi  не  спалося.  То  думки  всякi  розганяли   сон,   то   блохи
напосiдалися. Вона крутилася по полу, штовхала чоловiка, сердячись, що вiн
так спить, аж хропе. Уже вона передумала й те, скiльки в ?х хлiба  на  цей
рiк буде, i скiльки полотна витчеться  з  того  прядива,  що  натiпала,  i
догадувалася, яке теля приведе ?? влюблениця Лиска. Уже ?? починала  знову
дратувати вчорашня сварка з  зизоокою  Юхимихою,  i  вона  жалiла,  що  не
встигла усього ?й виказати... Саме на цьому у дворi загавкала собака.
   "Чого це Шарка гавка?? - подумала Стручиха.- Вона по-дурному нiколи  не
гавка?".
   Хоч Шарка гавкала звичайно по багато разiв на нiч, аби зачула, що  десь
озвалися собаки, та Стручисi  кортiло  збудити  чоловiка,  i  вона  почала
штовхати його в бiк:
   - Мусiю! Мусiю!.. Чи ти чу?ш?
   Мусiй нiчого не чув i через те не озивався. Це  вже  зовсiм  розсердило
Стручиху. Вона торсонула його так, що мусив почути.
   - Одчепись, Охрiме, не займай мене! - пробубонiв спросоння Струк.
   - Який я тобi Охрiм? Уставай, бiсова сонюго! Чи не чу?ш хiба, як  Шарка
гавка?? - I вона так його стусонула в ребра, що вiн аж схопився.
   - Га? шо? шо там таке?
   - Шарка гавка?.
   - Шо?
   - Шарка гавка?, я тобi кажу.
   - Гавка?, кажеш?
   - Аж залива?ться.
   - Добра собака!.. Нехай же гавка?, спасибi ?й!.. I впав сонний.
   - Це менi лихо, а не чоловiк! Тiльки б спав, а  нема  того,  щоб  свого
добра доглянути! Це не хазя?н, а якась колода, якась  сплюга  опiвнiчна!..
Та його й ломакою не зведеш, як розiспиться!..
   А Шарка тим часом гавкала дужче, i  Стручиха  вже  й  справдi  починала
цiкавитися нею. Не дiждавшися Мусiя, вона, як була боса й роздягнена,  так
i вискочила з хати.
   У дворi не було нiкого. Побачивши хазяйку, Шарка загавкала ще  дужче  i
побiгла до перелазу на тiк. Стручиха й собi за  нею.  Шарка  зiп'ялася  на
перелаз i гавкала туди.
   Стручиха зазирнула на тiк. I там нiкого.  Скирти  хлiба  чорнiли  серед
току, як i попереду, за ?ми  клуня  витикалася  сво?м  верхом.  I  вiдразу
Стручисi здалося, що там з-за скиртiв, коло клунi, чи що,  блиснув  якийсь
огник... Сiрник, може, хто засвiтив абощо...
   "Злодi? хлiб крадуть",- подумала жiнка i прожогом ускочила в хату.
   - Уставай, проклятий лежню! Злодi?...- Вона вхопила чоловiка за ноги  i
в один мент iстягла його мало не зовсiм з  полу.  Вiн  ураз  прокинувся  з
тако? несподiванки:
   - Тю, дурна! Чого ти?
   - Злодi? хлiб крадуть.
   - Ну?! - Вiн так i похолов.
   - Чого став? Бiжи швидше!
   Вони вискочили вдвох з хати i кинулися до перелазу.
   Замiсто злодi?в вони побачили на току вогонь. Тепер уже видко було,  як
вiн вибивався з-пiд стрiхи i червоними пасмами бiг по солом'янiй клунi.
   - Рятуйте, люди добрi!.. Пожежа!..- крикнув Струк i кинувся на тiк. Але
зараз же заплутався у якийсь хмиз i впав. Устаючи, вiн чув, як його  жiнка
гукала вже в Сивашевому дворi: "Рятуйте!" - i грюкала в  вiкно,  аж  шибки
бряжчали. Потiм побiгла вулицею, стукаючи в вiкна i  кричачи:  "Рятуйте!..
Горимо!.. Рятуйте!.."
   Струк тим часом пiдбiг  до  клунi.  Увесь  заднiй  рiг  ??  вже  горiв,
палахкаючи полум'ям та димом. Уже аж пiдбiгши до полум'я, Струк  зрозумiв,
що не може нiчого зробити, бо прибiг з порожнiми руками. Метнувся назад по
воду. Вхопив у хатi вiдро, збудив дочку й наймичку, що спали в сiнях.
   Тим часом Денис та Зiнько, прокинувшися  вiд  Стру-чишиного  грюкоту  й
крику, повискакували з хати. Зирнувши на тiк, вони побачили на сво?й клунi
одсвiт од Струково? пожежi i подумали спершу, що горить ?х  власна  клуня.
Але, надбiгши до половини току, побачили, що помилилися: садки Сивашiв  та
Струкiв, що були мiж двома клунями, видко було наскрiзь од пожежi на  току
в сусiди. Похапавши вiдра з водою, брати кинулись до Струка.
   Прибiгли на пожежу разом з ним i вихлюпнули на вогонь усi тро? по вiдру
води. Бухнуло вгору димом,  але  за  мить  огонь  заграв  ще  дужче,  ясно
осяваючи тiк, двори, вулицю. Провулком,  вулицею  й  городами  вже  скрiзь
збiгався народ, збудившися вiд Стручишиного лементу. Бiльша частина  бiгла
з вiдрами, хто з сокирою, а хто й з порожнiми руками. Почався крик,  плач,
метушня. Дехто метнувся по пожарку. Стручиха  бiгала  й-  голосила.  Струк
ходив од чоловiка до чоловiка й благав:
   - Люди добрi, порятуйте! Там же мiй хлiб!.. I на  току  хлiб!  Ми  ж  у
старцi пiдемо!..
   Але що могли зробити цi люди? Бiгали, носили вiдрами воду,  хлюпали  на
вогонь, а вiн горiв усе дужче. Суха солома, як порох, бралася враз  огнем,
скоро вiн до не? доторкався. Пожарки все не було.
   Тим часом Денис кинув гасити, бо  вже  й  без  нього  народу  товпилось
багато, та й сiпнув свата Манойла за рукав:
   - Треба палi?в шукати. Це неминуче пiдпал. Горiло так ясно,  що  скрiзь
було видко, як удень. Вони почали дивитися, чи не видко  де  слiдiв.  Бiля
само? клунi вже нiчого не можна було розiбрати,  бо  скрiзь  позатоптували
люди. Вони вiдiйшли трохи далi - Денис до городiв наниз, а сват Манойло до
садка - i почали придивлятися.
   - Ось! Ось! - крикнув ураз Манойло. Денис пiдбiг до нього. На сирiй вiд
осiнньо? вогкостi землi виразно витискалися слiди пари городянських  чобiт
на кривий копил, з високими корками.
   У Дениса й очi засвiтились, як вiн  побачив  ?х.  Вiн  побiг  додому  i
принiс лiхтар. Пильнуючи слiду, пiшли за ним  аж  до  перелазу  в  Струкiв
садок.  Зазирнули  через  перелаз  -  слiд  i  там.  Денис,  поспiшаючись,
перескочив через перелаз, вони перейшли увесь Струкiв садок, тодi  Сивашiв
i нарештi перелiзли на Сивашiв тiк. Слiд iшов через тiк наче до ворiт,  що
були з току в провулок, але тодi  виразно  завертав  до  Сивашево?  клунi,
обходив ?? кругом i зникав перед ворiтьми з не?.  У  клунi  хлiба  вже  не
було, вона була незамкнена, але Денис добре пам'ятав, що вiн замiсто замка
заложив кiлок. Тепер  кiлочок  було  витягнено,-  видко  було,  що  ворота
вiдчинювано.
   - Бачите? - пошепки казав Денис.- Вiн  тут.  Хотiв  утекти  ворiтьми  в
провулок, та, мабуть, або нас з Зiньком на  току  побачив,  або  вже  люди
провулком бiгли, дак вiн завернувся та сюди й сховався. Я постою тут, а ви
бiжiть людей кличте!
   Манойло побiг, а Денис накинув знову ворота i заложив кiлком.  Вiн  був
цiлком певний, що пiймав злодiя, i боявся, щоб той, одразу вихопившися, не
втiк у його з рук.
   Манойло повернувся незабаром, ведучи за собою чоловiка п'ять людей.
   - А що? Де? Як? - питалися всi.
   - Тут вовчик! Пiймався! - казав  Денис.-  Увiходьте  обережно,  щоб  не
вискочив.
   Не дуже вiдчиняючи ворота, всi поввiходили i знову  ?х  зачинили.  Тодi
почали обдивлятися скрiзь у клунi. Нiкого не було видко.
   - Шукайте в соломi! - сказав Денис.- Свiтiть лиш!
   Почали розкидати солому, топтатися по нiй,- нiкого не було.
   - Що за знак? - здивувалися люди.- Отже, чи не помилився ти, Денисе?
   Але Денис певний був, що не помилився.
   - А от ходiм туди! - сказав вiн i повiв людей у  найдальший  куток,  де
теж лежала купа соломи. Манойло присвiтив, а  Денис  одкинув  верхнiй  шар
соломи. Перед шукачами зачорнiла людська спина  й  голова.  Чоловiк  лежав
ниць, урившися в солому, сховавши обличчя в руки.
   - Ану лиш уставай! - крикнув Денис i вдарив невiдомого чоботом у бiк.
   Той здригнувся, але не встав.
   - Треба його звести,- сказав Тонконоженко i  вдвох  iз  Денисом  ухопив
чоловiка пiд груди, зводячи його на ноги. Невiдомий не пручався, але й  не
вставав, а був здоровий, i вони вдвох ледве здужали  поставити  його.  Вiн
стояв, але не вiдтуляв вiд обличчя рук.
   - Чи ба! Неначе дiвка на сватаннi, засоромився! - сказав Денис.- Ану-бо
покажiться, паничу, якi ви ?сть! -  I  вiн  враз  iрвонув  йому  руки  вiд
обличчя.
   Тодi вiдступив уражений: перед ним стояв Роман.
   - Е-ге-ге! Та це Роман! - скрикнув Манойло, а за ним i iншi люди.-  Дак
он хто! _Ну, вовчику-братику, тепер попався!
   - Чого ви  до  мене  причепились?  -  озвався  Роман  хрипким  голосом,
дивлячися несамовитим поглядом.- Що я вам iзробив? Я нiчого не  знаю...  Я
прийшов у село i тут хотiв заночувати.
   - Добре! Добре! Коли ти не зна?ш, то ми тобi покажемо,  що  ти  зробив.
Ходiм лиш!
   Кiлька рук ухопило його мiцно i потягло з клунi -до пожежi.
   Вiн не пручався, йшов, перелазив через перелази, але часом казав:
   - Пустiть мене до батька... Я прийшов до батька i заночував у клунi...
   - Еге! - глузували з нього.- Був би ж у хату йшов, а не в клуню!.. Коли
за батька озвався!.. А то так не знав, чи ? в його батько.
   Як вони пiдводили Романа до пожежi, то вже всю клуню обнiмав  огонь,  i
вона палахкотiла до темного  неба  величезним  огняним  стовпом.  Маленька
пожарка бризкала на не? тоненькою течiйкою води,  i  та  вода,  нiчого  не
погасивши, зараз же бралася парою i  зникала  вкупi  з  димом  у  повiтрi.
Кiлька душ чiпляли двома гаками за  клуню,  силкуючися  ??  розтягти,  але
нiчого не помагалося, бо сухе, пересипане соломою  дерево  горiло,  упавши
купою на землю.
   - Бережись! Бережись! - розкотилися серед стовпища переляканi голоси.
   Пiдгорiлi крокви затрiщали з одного боку, вся покрiвля враз  скривилася
набiк, посунулась  одним  причiлком  униз,  спинилася  на  хвилину,  потiм
страшенно  затрiщала  з  других  бокiв  i  провалилась  наниз,  усередину,
розвалявши стiни стодолi. Бухнув дим чорною  хмарою,  покриваючи  собою  й
полум'я; на всi  боки  повiяло  рясним  дощем  величезних  iскор,  шматкiв
горючо? соломи, розкидаючи ?х на людей i поза  людей.  Стовпище  опинилося
серед завiрюхи, диму й iскор, залементувало, закричало й  шарахнуло  геть.
Але полум'я  вже  знову  звивалося  високо,  жарко  лижучи  чорнi  челюстi
вночiшнього темного неба. Дим розвiявся, i  люди  знову  насунули  ближче,
галасуючи,  клопочучись  i  нiчого  путнього  не  роблячи,  безсилi   щось
iзробити. В цю мить позад ?х загукано:
   - Пустiть! Пустiть!.. Палiя ведемо. I,  протискаючися  помiж  натовпом,
купка людей витягла Романа аж до самого вогню.
   - Хто це?.. Хто?.. Роман?.. Сивашенко Роман! - почувсь  крик,  i  люди,
зацiкавленi й розлютованi, насували ближче, щоб  подивитися  на  злочинця.
Тонконоженко з Манойлом поставили Романа саме перед огнем.  Старий,  увесь
сивий, дiд Карпо став перед Романом.
   - Романе! - сказав вiн, показуючи на пожежу.- Чи твiй то грiх?
   - Нi.
   - А хто ж би то зробив, коли б не ти? Признавайся, твiй то грiх?
   -_ Нi.
   Враз, зовсiм з другого  боку,  почулися  якiсь  крики,  i  скудовчений,
задиханий чоловiк вибiг наперед, репетуючи:
   - Конi поведено!.. Конi!..
   - Конi?.. Якi конi? Що ти кажеш? - озвалися навкруги.
   - Тро? коней... У Панаса... Вивели й  подались...  Нашi  побiгли  верхи
навздогiн.
   Люди на мить затихли. Тодi мов  буря  вдарила  сво?м  дужим  крилом  по
хвилях, i заревли  вони,  зашумiли  -  так  ураз  озвалося,  загаласувало,
залементувало, лютуючи, стовпище:
   - Дак он воно що!.. Цей палить, а тi тим  часом  конi  ведуть!..  Убить
його!.. Як собаку!..
   Розлютована юрма насувала на Романа, а дво? здоровенних чоловiкiв мiцно
держало його. Червонi  вiд  полум'я  обличчя,  повирячуванi  страшнi  очi,
стисненi в кулак руки... ще мить - i кинулись би всi, щоб розiрвати  того,
хто тепер не мав уже сили нi шкодити, нi боронитися.
   Але дiд Карпо махнув рукою.
   - Стривайте, стривайте!- гукнув до людей. На мить усi спинилися, а  вiн
знову почав питати Романа:
   - Романе! Признайсь хоч тепер! Тво? це дiло? Роман одну мить  мовчав...
Як блискавка швидка, промайнула в його головi думка:  "Виявилось!.."  Коли
призна?ться, може, не катуватимуть.  I  вiн  промовив  хрипким,  здавленим
голосом:
   - Мо?... Винен...
   I  враз  учинилося  щось  незрозумiле  й  несподiване,  щось  без  мiри
нелюдське.
   Натовп  знову   сколихнувся,   залементував,   завив...   Десятки   рук
простяглися до Романа, вирвали його в тих, хто держав, i  штовхнули,  мало
не кинули його туди, просто в полум'я.
   Чоловiк пiрнув в огонь, щез  у  ньому,  тiльки  страшний  крик  озвався
звiдтiля.
   Але за мить вiн уже вискочив назад, димлячи, тлiючи одежею, волоссям.
   Але стрiв перед собою несамовитi, по-звiрячому  лютi  обличчя,  i  дужi
неминучi руки знову кинули його в пекло.
   Вiн так само вискочив удруге. Вiн уже горiв.
   - Скаженi! Що ви робите! - скрикнув Карпо i, вхопивши вiдро води, вилив
на Романа. Одежа погасла, тiльки димiла.
   Безщасний стояв i трусився з болю, з нелюдського страху.
   - I правда,-озвався хтось,-нащо його палить? Тiльк'и одвiчать будемо.
   - А що ж, помилувати його, чи як? - кричали iншi.
   - Нам  треба,  щоб  вiн  сво?  товариство  виказав,  щоб  гнiздо  вовче
видушити.
   - Правда! Правда!
   - Ну, дак чого ж ви дивитесь? Роззуйте  панича  гарненько  та  погрiйте
йому панськi нiжки - поки призна?ться...
   Ще порадник не доказав до  краю,  а  вже  з  Романа  стягнено  обгорiлi
чоботи, хтось  розгрiб  купу  жару.  Четверо  людей  ухопило  недогорiлого
чоловiка i поставило босими ногами на жар. Мордований пручався, одбивався,
звивався, як вуж, у руках у сво?х ворогiв, але в натовпу була бiльша сила,
нiж у нього самого. I в той час, як ноги йому горiли, його страшнi з  муки
очi бачили перед себе спокiйну Денисову постать...
   - Признавайсь! Ти попереду крав конi?
   - Я.
   - Хто в тебе товаришi були?
   - Я сам! Все, що у вас було попереду крадено, все то  я  сам!..  Все!..
Нiкого товаришiв не було!.. Пустiть мене!.. Пустiть!..
   Те страшне "Пустiть!" покотилося  далеко,  i  його  почув  Зiнько.  Так
трапилось, що вiн саме в цей час був  далеко  -  то  коло  хати,  то  бiля
стогiв, укриваючи ?х мокрими ряднами, i нiчого не знав про Романа. Почувши
тепер те нелюдське  "Пустiть!",  вiн  кинувся  крiзь  натовп,  розкидаючи,
валяючи людей.
   Роман, босими ногами на жару, бився в руках  у  сво?х  катiв,  а  Денис
стояв проти його i мовчки дивився.
   Одним  скоком  Зiнько  штовхнув  двох  од  Романа,  а  дво?  других   з
несподiванки пустили мордованого з рук. Вiн вискочив з жару.
   - Ка?не проклятий! - крикнув Зiнько на Дениса.- Брата  вбива?ш!  А  ви,
душогуби! - повернувся до людей.- Катюги! Що ви робите? Чи ви бога  забули
й совiсть? Геть, звiрi лютi, бо першого, хто його займе, я самого  кину  в
полум'я.
   Вражене стовпище на мить притихло. Але тiльки на мить.
   - Що ви його слуха?те? Такого вовцюгу жалiти? Печiть, поки викаже всiх!
   I знов штовхнули Романа, i вiн упав руками просто на жар...
   I враз стовпище мов розбилось надво?, пропускаючи когось, хто бiг сюди,
мов його гнала якась надмiрна сила.  Дiвчина,  задихана,  з  розмаяним  од
довгого  й  швидкого  бiгу  волоссям,  вискочила  перед  пожежу...   Роман
пiдводився  з  огню...  Несамовитi  очi,  змiнене  тяжким  болем  обличчя,
почорнiлi голова й руки, цi страшнi, печенi, пошмуглянi в боротьбi кривавi
руки, а з них висiла обгорiла шкура...
   Голос вирвався  з  грудей  з  надлюдською  силою,  покриваючи  i  гомiн
стовпища, i гугот пожежi одним несамовитим, божевiльним криком - i дiвчина
впала, як мертва, додолу, пiд ноги стовпищевi.
   Епiлог
   Тро? суддiв, прокурор i  судовий  секретар  посiдали  за  довгий  стiл,
покритий червоним сукном. Лiворуч од ?х, на двох  м'яких  канапах,  сидiли
присяжнi. Просто суддiв трохи  далi  посiла  публiка:  кiлька  панночок  i
панiй, дво?-тро? паничiв, якийсь пан з газети,  кiлька  мiщан...  Праворуч
стояло зроблене з дерева щось пiдхоже до клiтки  з  двома  загородками;  в
однiй було ще порожньо, а в другiй, зiпершись на пульт, сидiв оборонець од
суду.
   Звелено ввести обвинувачених.
   Первий увiйшов високий кремезний чоловiк у сiрiй рештантськiй куцинi, з
чорною, в тюрмi зарослою, бородою. Увiйшов i став рiвно, випроставшись, як
солдат на муштрi. Силкувався триматися непорушне, але  ного  очi  турботно
перебiгали вiд суддiв до присяжних i знову до суддiв.
   За ?м увiйшла дiвчина. Насунута  наперед  хустка  ледве  давала  бачити
худе, змучене обличчя; ?? очi дивилися додолу, i довгi вi? виразно  лягали
на бiлих як бiль щоках. Нервово закривала сво? схудлi груди  гидкою  сiрою
рештантською свитою.
   Питають  ?х  про  iм'я.  Його  звуть  Роман  Сиваш,  ??  -  вона  каже:
"Левантина",- суддя виправля?: "Валентина",- Тополiвна.
   Вибрано присяжних: двох мужикiв, чотири  мiськi  крамарi,  а  то  якiсь
панки-урядовцi. Секретар чита? про обвинувачених - чим вони виннi.
   Розказу?ться все поряду: як Романа Сиваша пiймано на  пiдпалi,  як  сам
вiн признався в злочинствi, та ще й у тому, що  крав  конi.  Мають  судити
його за пiдпал i за конi.
   Валентина Тополiвна допомагала йому. Це було видко ось  iз  чого.  Вона
мусила бути в городi, у хазя?на в наймах, а опинилася в Диблях на  пожежi.
Там ?? так уразило мордування над Романом Сивашем, що впала непритомна i з
мiсяць була  пiсля  того  хвора.  Дослiджуючи  справи  Сивашево?,  слiдчий
натрапив на цю подiю i вияснив, що Тополiвна була коханкою Сивашевi, що ??
бачено раз у раз iз ним, що вона жила в Струкiв, була зла на них, бо  вони
не вiддали ?й усiх зароблених грошей; знаючи  все  в  дворi  у  ?х,  могла
провести туди Сиваша на пiдпал. Дiйшовши до цього висновку, слiдчий звелiв
забрати Тополiвну до тюрми, скоро вона  одужала,  i  оце  тепер  мають  ??
судити.
   Роман Сиваш каже, що вiн винен, але сам вiн, бiльше  нiкого  з  ним  не
було. Хоч його тодi мордовано так, що потiм два мiсяцi  в  лiкарнi  го?но,
але й тодi, i тепер вiн каже одно: тiльки вiн сам i винен, бiльше нiхто.
   Левантина Тополiвна каже ледве чутним голосом, що вона не винна.
   Приводять свiдкiв. Серед ?х нема нi одного, хто  мiг  би  сказати  щось
доброго  про  Романа  або  про  Левантину.  Слiдчий  дба?  про   те,   щоб
обвинувачено, а не просте, щоб виявлено невиннiсть тих, кого  вiн  посила?
на суд.
   Перший свiдок - Денис Сиваш. Суд каже, що вiн може не свiдчити, бо  вiн
брат обвинуваченому, але Денис сам того хоче. Вiн почина? розказувати  про
брата, як той нiчого не робив, обкрадав усiх i нарештi пiдпалив.  Оповiда?
всю подiю з пожежею, але каже, що Романа нiхто при ньому не  мордував,  що
сам вiн признався в сво?х злочинствах. За ?м iдуть iншi селяни з Диблiв, i
всi вони кажуть те, що й  Денис.  Про  Левантину  всi  говорять,  що  вона
справдi була коханкою Романовi, мала вiд нього дитину, пiшла слiдком за ?м
у город i вернулася на село тi?? ж ночi, що й Роман.
   Пiсля селян - городяни. Це насамперед Квасюк. Вiн каже, що не один  раз
бачив, як Роман приходив до Левантини, бачив,  як  вони  вдвох  по  городу
ходили, а за нiч перед пожежею Левантина втекла вiд нього не знати з чого.
Квасючка свiдчить, що Левантина була дiвчина негарна, гуляща,  лiнива,  що
як вона покинула ?х, то чимало дечого в хазяйствi не стало.
   - Бога бiйтеся, хазяйко...-  почина?  щось  Левантина,  але  найстарший
суддя спиня?  ??,  кажучи,  що  вона  може  питати  свiдкiв  через  нього.
Левантина не розумi?, змовка? i вже бiльше не пита? нiчого,  а  тим  часом
свiдчить той хазя?н, де Роман на квартирi був, що бачив Левантину в Романа
вранцi,- либонь, вона в його й ночувала.
   Якийсь присяжний пита?ться в Левантини, чого вона опинилася тi?? ночi в
Диблях? Вона каже, що хотiла перестерегти про пожежу.- Почому ж  вона  про
це знала? - Довiдалась од Романа.- А чого  вона  була  в  Романа?  -  Вона
червонi? й мовчить. Присяжнi й суддi певнi, що вона все бреше.
   Почина? говорити прокурор. Йому легко обвинувачувати Романа Сиваша,  бо
видко його провини. Але як на його думку, то й Левантина не може  бути  не
винною. Зiпсована, лiнива дiвчина покида? одних  хазя?в,  покида?  других,
охоча до того, щоб i чуже зайняти, вона знаходить собi такого  ж  коханця,
як i сама, iде за ним слiдком у город i хоч живе окремо, але раз у раз  iз
ним бачиться, а нарештi й допомага йому в  страшнiй  злочинськiй  подi?  -
запалити село, щоб покрасти конi.  Що  ж  до  ??  певнення,  мовбито  вона
прибiгла на село перестерегти про пожежу, то, знаючи все iнше,  ми  можемо
тiльки  дивуватися  тiй  безсоромностi,  яка  дозволя?  ?й   так   нахабно
перекручувати правду. Видко цiлковито зiпсовану  душу,  i  не  можна  таку
небезпечну громадянству людину лишити на волi, щоб вона не  могла  й  далi
шкодити людям. Не можна вiддати наш безпорадний убогий народ  на  хижацтво
цим ворогам людського добробуту. Палi? й коноводи -  це  найбiльшi  вороги
нашому мужиковi, i кому дороге його щастя, кому  дорога  мужицька  кривава
праця, той мусить обвинуватити не самого Романа, а й Левантину, бо скiльки
з погляду вона невинна й гарна, стiльки вона злочинниця в душi.  Через  те
вiн сподiва?ться, що  присяжнi  не  дадуть  нiяко?  пiльги  ?м  обом.  Вiн
говорить гарно, мальовничо, з запалом i сiда?, вдоволений з себе,  рахуючи
сам собi, що коли присяжнi послухаються його, то Сиваш пiде на каторгу,  а
Левантина - на заслання в Сибiр.
   Вста? оборонець. Вiн сам  (думкою)  замалим  не  цiлком  згоджувався  з
прокурором щодо провин обох обвинувачених, але ма? обороняти ?х i говорити
проти прокурора, то й говорить, силкуючись скористуватися з усього, з чого
можна, щоб якось виправити тих, кого боронить.
   Питають обвинувачених, чи не скажуть ще чого. Роман мовчить.  Левантина
говорить тiльки:
   - Я нiчого не знаю... Я нiчого не робила...- I змовка? плачучи.
   Говорить довго найстарший суддя. Каже, що хоча  Романа  й  помордовано,
але за це виннi вiдбудуть належну  кару,  а  присяжних  це  мордування  не
повинно спиняти, коли б вони схотiли обвинуватити Романа: це мордування не
?сть обвинуваченому кара, бо воно  беззаконне,  через  те  його  не  можна
рахувати, його перед законом нема, а треба Сивашевi накинути кару законну.
   Виходять присяжнi, суд,  з  половини  й  публiки.  Роман  та  Левантина
зостаються там, де й були, i коло ?х два солдати з шаблями.
   Левантина сiда? знеможена.  Вона  нiчого  не  зрозумiла  з  усi??  цi??
судово? справи. Розумiла тiльки, що ?х хочуть покарати. Але вона сидiла  в
тюрмi, i там уже ?й розказано, що значить, коли присяжнi вiзьмуть папери i
пiдуть у свою хату.
   Вона ма? ждати присуду.
   Вона його дожидала вже п'ять мiсяцiв у  тюрмi.  П'ять  довгих  страшних
мiсяцiв...
   Тяжко вiдбувати кару навiть за зроблену провину. Ще тяжче вiдбувати  ??
невинному. А надто тяжко, а страшно, як загин душi, вiдбувати ?? вiд людей
за те, що схотiв допомогти людям.
   Левантина вiдбувала ?? за це.
   Вона все життя вiдбувала кару.
   Малою - як була попихачем-байстрючкою, ображу-ваною й кривдженою.
   Дорослою сиротою - тиняючися по наймах, зазнаючи тяжко? роботи,  бiйки,
лайки i того, що гiрше за все це.
   Коханкою - вiддавши все тому, хто занапастив ??.
   А нарештi тепер - схотiвши оборонити людей вiд ворожого заходу.
   Це був кiнець i вiнець ?? земних пригод, найвища болюча нота в тужливiй
пiснi ?? змученого життя.
   Найвища i остання...
   Гостро вдарив дзвоник.
   Сповнилась свiтлиця людьми.
   Ввiйшли присяжнi.
   Вони обвинуватили Романа, а Левантину... Вони були  добрi:  всi,  опрiч
одного, були певнi, що вона винна, не може не бути винна, але пожалiли ??,
помилували...
   Але що ?й з того?
   Вона вернулася до тюрми, щоб скинути рештантську одежу, i скоро  дiйшла
до свого мiсця, що на йому промучилась, убиваючи сво? тiло  й  душу  п'ять
мiсяцiв, упала i не могла встати. Занедужала тяжко i  вже  не  звелась  на
ноги нiколи. Зiнько, при?хавши  по  не?  з  села,  не  побачив  навiть  ??
могилки.
   Умерла серед похмурих, огидних стiн з гратами.
   Нi один сонячний промiнь не осяяв ?й обличчя в час смертний.
   Нi одна рiдна щира рука не стиснула ?й руки.
   Над нею схилились тiльки попсованi неволею й грiхом обличчя.
   Це були обличчя таких безщасних, як i вона... хоч i не таких прекрасних
i чистих душею.
   Тихо, i тяжко, i сумно без мiри затихала й затихла пiсня  покривдженого
людського життя.
   Без сонця затихла, i те, що творило ту пiсню,  сховалося  в  землi  пiд
невеличкою могилкою на острожному кладовищi.
   Без сонця вмерла дiвчина, i тiльки ?? могилку цiлу? сонце. Воно свiтить
ясно i добрим i злим; свiтить i на  ??  могилку,  i  Романовi  в  далекому
Сибiру, i тим, що вiдбувають кару за його мордування, i тим, кого  судять,
i тим, хто  судить.  Ся?  однаково  i  над  хатами,  i  над  городянськими
будинками - скрiзь, де люди зробили собi' з широкого й ясного свiту тiсний
свiт неволi й  темряви,  звiрячо?  боротьби  за  шматок  хлiба,  за  право
жити,там, де щедра рука могучо? природи розлила багатство життя i способiв
до життя i де люди силкуються всiма можливими заходами завдати один одному
якомога бiльше муки, неволi й кривди.
   Думки про це не покидають i Зiнька.
   Сумно тепер у Сивашевiй сiм'?.