?вген Гуцало. Голодомор

 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   Мене ще й  на  свiтi  не  було  тодi,  а  я  навiч  бачу  дядька  Павла
Трохимовича Музику. Невисокий, покручений, наче корч, i руки в нього,  мов
корчi, й голова в нього, мов корч. Запалi, завжди в пеленi сльозовиння очi
скидаються на двох переляканих павучкiв, якi сновигають i сновигають, нiяк
не сховаються в шпарках.
   Досвiток, золотi зорi вишито на сiрому  полотнi  неба.  Пахне  росою  з
лопухiв, бузини та полину, й  зрiдка  озиваються  веснянi  пташки  у  сво?
дзвiнкi сопiлочки. Але в селi не менша? досвiтнього смутку вiд ?хньо? гри.
   Село сонне й тихе, як пiсля макiвки.
   Дядько Павло Музика йде в церкву.
   Церква сто?ть на високому горбi коло ставу, що  дрiма?  темною  голубою
водою в густих верболозах.
   Цього погiдного недiльного дня в церкву не йде нiхто, бо там з  минуло?
осенi не правиться служба божа. Не правиться з тих пiр,  як  пропав  ?хнiй
сiльський батюшка. Ось сьогоднi був, бачили його сусiди,  а  па  ранок  не
стало, наче вознiсся на небо. I начебто нiяка чорна машина по  батюшку  не
при?жджала, й начебто нiхто нiкуди не забирав батюшку.  А  ще  через  день
опiвночi згорiла його хата пiд гонтом. Згорiла, як свiчка. I начебто нiхто
не запалював, а сама спалахнула. й нiхто не кинувся на пожежу,  не  взявся
гасити, мовби село не бачило тi?? пожежi, мовби всi послiпли й оглухли.  А
до ранку й жар прочах, i попiл охолов.
   Дядько Павло Музика проходить мимо пожарища, на  якому  стримить  чорна
пiч, i звивистим узвозом просту?  до  церкви.  Так,  як  ходив  до  церкви
завжди, бо незбагненна  сила  вабить  i  вабить.  А  може,  сьогоднi  таки
правитиметься? А може, об'явиться iнший батюшка в ?хньому селi?..
   Мене тодi й на свiтi не було,  та  я  бачу,  як  Павло  Музика  узвозом
дiста?ться до церкви - й несподiвано торопi?: дверi вiдчинено?
   Дверi, що всю осiнь i всю зиму  простояли  на  замку...  Може,  справдi
об'явився батюшка? Перехрестившись трьома  пучками,  Павло  Музика  обачно
сходить на паперть, через плече огляда?ться на село -  й  поволi  просува?
корчувату голову в церкву.
   А потiм щось його всмокту? в церкву, й Павло Музика зника?.
   Село оповите страхом: Павло Музика ходить вiд хати до хати, вiд обiйстя
до обiйстя i всiм розказу?, що  якiсь  злодi?  вночi  пограбували  церкву.
Повиносили з церкви геть усе, що можна повиносити.
   - Покрали богiв!
   Але покрали не тiльки богiв, а й усе  церковне  начиння.  Здавалося  б,
кому воно все потрiбне, а покрали.
   - I господа на небi не побоялися!
   А таки не побоялися: крали богiв - i кари не ждали на сво? голови.
   - Чужi чи сво??
   Спробуй вгадай. Можна подумати i на чужих, i на сво?х, бо  скрiзь  люди
пустилися берега.
   - Ходiмо шукати злодi?в!
   Скоро коло нього наче клубок сухого перекотиполя збира?ться  -  немiчнi
жiнки та старi баби, у яких ще ? сила злiзти з тапчана чи  з  печi.  Рудий
Павло Музика в тому клубку - мов жарина вогню, що бризка? словами-iскрами.
   - А чи не Василь Гнойовий залiз у церкву й покрав? До Гнойового  гайда!
А вiн не без компанi?.
   Ген-ген обкрадена церква блакитними стiнами ся? над селом:  наче  голос
високого й гнiвного неба, що шле ?х на помсту й  покару.  Людське  безумне
перекотиполе котиться на сiльську околицю, де в скособоченiй  мазанцi  пiд
очеретом живе Василь Гнойовий - злидар i конокрад, що молився  й  молиться
скляному богу.
   А назустрiч - хлопчина в подертiй сорочцi та в полатаних штанях, босий,
з синiми очима-будяками на рябому лицi, схожому на горобине я?чко.
   - А що то в тебе за пазухою?
   Чорними ногами в бородавках прирiс до землi, а очi перестрашенi,  мовби
на ?хнi дикi квiти по сердитому джмелю сiло.
   - Ану покажи, що за пазухою!
   I вже схопили за куштратi  патли,  i  вже  смикнули  за  комiр,  i  вже
руки-круки сягнули за пазуху вiдстовбурчено? сорочки.
   - Божа мати з божим сином!
   Справдi, з полотняно? пазухи,  вiд  грудей-ребер  вознеслася  на  сонце
весняного дня божа мати з немовлям на руках.
   Обо? - в неземному палахкотючому  сяйвi  довкола  умиротворених  святих
ликiв, обо? дивляться глибокими очима добра й милосердя.
   А водночас - i лагiдного докору.
   Мовби  не  можуть  втямити,  як  опинилися  в  полотнянiй  пазусi,   як
вознеслися на  свiтло  весняного  дня,  кого  бачать  перед  собою.  Святi
праведнi очi,  якi  завжди  запитують  -  i  водночас  вiдповiдають  сво?м
запитанням, якi завжди прощають, бо в прощеннi - ?хня невмирущiсть.
   - Де взяв? Хто ти?
   - Марко...
   - Злодiй! Де взяв iкону?
   - Знайшов! - дзигонiв хлоп'ячий голос.- Отамо знайшов у бур'янi.
   - Брешеш!
   - Суща правда.
   - Перехрестися!
   И дитяча рука в хресному знаменнi злетiла вгору, торкнулася чола.
   - Злодiй - i хреститься!
   Хвиля людського божевiлля закипiла, завирувала, руки  простяглися  -  i
вп'ялися в дитину. Хлопець шарпнувся, закричав, укусив зубами чиюсь  руку,
iкона з божою матiр'ю та божим сином полетiла в бур'ян пiд ноги.
   - Злодiй - зайда!
   - Безбожник!
   - Христопродавець!
   Ро?лися лютi голоси, руки-круки рвали хлопця, що вже звалився пiд ноги,
на нього насипалися гуртом. Наче мали знищити оце зло - й тодi  зовсiм  не
стане зла на землi. Наче воно  останн?.  Наче  й  насiння-зерна  не  треба
залишати на розплiд.
   I коли пiд колiном Павла Музики затрiщала iкона - поменшало  божевiлля,
й люди сахнулися одне вiд одного.
   Купою непорушного,  зжужманого  ганчiр'я,  скоцюрбивши  ноги,  заюшений
кров'ю, лежав на шляху чужий хлопчина. З вищереними зубами, з висолопленим
язиком, з видертим оком, вiн був страшним. Здавався самою смертю.
   I пошнуркувало навсiбiч, розкотилося людське перекотиполе,  наче  й  не
було.
   А Павло Музика якийсь  час  усе  ще  стояв  на  колiнах  перед  забитим
хлопцем, наче не вiрив. Наче сподiвався, що той обманю?, що той хитру?,  а
скоро зведеться з землi - i втече. Злодiй. Злодiй-зайда.
   Але злодiй-зайда не ворушився й не дихав.
   Дядько Павло Музика поволеньки сп'явся  на  ноги,  тремтячими  пальцями
зiбрав розтовчену iконку, розсовуючи уламки по кишенях  та  за  пазуху.  И
позадкував вiд забито? дитини. Позадкував,  острашливо  дивлячись:  чи  не
зведеться?
   Хлопець припав до землi-рятiвницi, й земля не вiдпускала, рятуючи.
   Зарослий покiльченою щетиною Гаркуша переступа? порiг i ста? на  порозi
помiж одвiркiв, як у рамi. За столом сидить хазя?н Павло Музика,  по  лiву
руку вiд нього - хазяйка Марiя, по праву руку - дочка Галя. Вони в шестеро
неклiпливих очей дивляться на гостя, що похиту?ться, ось-ось упаде.
   Гiсть мовчить, i вони похмуро мовчать.
   Зрештою, Гаркуша плямка? губами, ковта? суху слину й озива?ться:
   - ?сте...
   - ?мо,- бурчить хазяйка.
   - М'ясо пахне,- принюху?ться Гаркуша.
   - Еге, свиню закололи, то ласу?мо свiжиною,наче не каже, а гарка? Павло
Музика.
   - Свиню? - не вiрить Гаркуша.- Яку свиню?
   - А ту, яку ти в нас не забрав!
   Гаркуша морщить лоба, згаду?:
   - Свиню забрали.
   Хазяйка злякано дивиться то на сусiда, то на чоловiка:
   - Павле, Павле, хiба ми свиню ?мо? Побiйся господа таке говорити, бо ще
повiрить. Бо прийдуть вiднiмати свиню, а де вона в нас?
   - Кажи, що свиню! - сердиться хазя?н.
   - Таж не свиню, а ?жака ?мо з молодою кропивою! Галя  зловила  ?жака  в
горiшинi, а я нарвала кропиви.
   - Кажи, що свиню! Хай слуха? - й мучиться.
   - ?жака, ?жака...
   Гаркуша плямка? пiсними губами, наче заповзявся зжувати ?х.
   - Я чув, уночi жорна гуркотiли у вашiй клунi.
   - Коли це вночi? - блiдне Марiя.
   - У вухах у тебе гуркотiло! - зводиться з-за столу Павло Музика.-  Чого
б це жорнам гуркотiти? Хiба не ти разом з Василем Гнойовим  та  з  Миколою
Хащуватим витрусив у нас весь хлiб?
   Тримаючись однi?ю рукою  за  одвiрок.  Гаркуша  поволi  опуска?ться  на
колiна, благальне склада? долонi:
   - Простiть мене!
   - Нема тобi прощення.
   - Простiть! - По  глинянiй  долiвцi  Гаркуша  колiнку?  вiд  порога  на
середину хати й  тут  завмира?  пiд  сволоком.-  Трусили,  але  ж  не  все
витрусили, бо не знайшли. Якби знайшли, то все витрусили б, а не  вдалося.
То по ночах мелеш на жорнах, щоб нiхто не чув. А я чую, бо не сплю  вночi.
Не спиться менi вночi вiд голоду, зда?ться, що вмираю, нiяк  не  дочекаюся
смертi.
   - Умирай. Такi, як ти, давно повиннi лежати в землi.
   - Я б i помер, але дiтей жалко, попухли з голоду. Скiльки ?х ще в  мене
лишилося? Тро?, а було п'ятеро. Нема вже Катерини й Михайла нема. А тi  ще
гибiють - i Грицько, i Петро, i Юхимко. Хоч  би  рiсочку  ?м  покласти  до
рота.
   -. Нема!
   - Знаю, що ?. I на тому тижнi гуркотiли жорна в тво?й клунi.
   - Павле...- благально сказала Марiя, торкнувши чоловiка за лiкоть.
   Музика смикнувся, наче опечений:
   - Що - Павле? Нема й зернини, чи не зна?ш? Сам, iрод,  вигрiб  хлiб  iз
ями, а тепер прийшов жебрати? Хай скона?.
   - Але ж дiти...- осмiлилася подати голос дочка Галя.
   - Хай i дiти виздихають, щоб насiння на землi не лишилося.
   - Ти ж у господа вiриш,- не зводився Гаркуша з колiн.  -  Змилуйся  над
мо?ми дiтьми, коли ма?ш бога в серцi.
   - I не згадуй за господа, бо для таких нема його  нi  на  небi,  нi  на
землi!
   - Винен я, винен перед  тобою  i  перед  людьми,  але  ж  дiти  мо?  не
винуватi.
   - Йди, чоловiче, з хати, не доводь до гнiву.
   Зводячись iз колiн, заплакав Гаркуша.
   - Йди, нелюд! - закричав Павло Музика й ногою притупнув.
   Заточуючись, подався  Гаркуша  з  хати.  Галя  вiдверталася  до  вiкна,
рукавом витираючи очi, а мати дрiбненько цокотiла зубами.
   - Дiтей сво?х пожалiв, схаменувся. А чужих дiтей вiн пожалiв?  Значить,
чужi дiти хай пухнуть i здихають, а для сво?х просить милостинi? А не буде
милостинi пi тобi, нi тво?м дiтям, бо не треба вашого  насiння  на  землi.
Ниньки горе землi вiд таких звiрiв скажених, а завтра  ще  бiльше  буде...
Хiба ви не знали,  що  цей  вовкулака  не  спить  ночами?  Захотiлося  вам
борошенця.  Сховайте  жорна,  а  то  вiн   i   про   жорна   скаже.   Чого
понасуплювалися сичами? ?жака ?жте.  Походиш,  Галю,  що  там  у  чагарях,
подивишся за ?жаками, годяться в харч. Я вчора в  лiсi  бачив  гадюку,  то
треба податися в лiс, наловлю гадюк, вони теж годяться в харч.
   Марiю занудило, потiм стала гикати.
   - Не гикай! Вчора двi ластiвки залетiло в сiни, як ти випустила?
   - Самi вилетiли...
   - Самi вилетiли,- перекривив.- Дивися, щоб бiльше не вилiтали... Чи там
горобцi залетiли в клуню. Руками чи спiдницею лови, а  злови.  За  вчителя
Пилипа зна?ш? Живе в школi, то свiй пайок як доточу?? Порозчиня?  в  школi
вiкна-дверi, горобцi поналiтають, вiн чи дрючком б'?, чи сiткою ловить.  I
ма? печеню з горобцiв.
   Павло Музика позачиняв на клямки сiнешнi та  хатнi  дверi,  вернувся  в
хату.
   - Дiставай, Галю,- сказав, острашливо поглядаючи через вiкна надвiр.
   Галя стала на ослiн i  дiстала  з-за  зчорнiло?  полущено?  iкони  сiру
перепiчку. Батько взяв ножа, вiдкраяв три скибочки,  поклав  на  столi,  а
надкраяну перепiчку подав дочцi.
   - Сховай за iкону, хай береже.
   Взяли ложки й заходилися ?сти юшку з вареного ?жака та молодо? кропиви.
   Вечiр блима? зеленими зiрками  з  далеких  високостей,  а  туман  понад
землею стелиться такий бiлий та шумкий, наче то пiниться  тепле  й  пахуче
свiжоздо?не молоко.
   Павло Музика пальцями знадвору стука? в шибку,  й  скло  брязка?,  наче
кришиться лункий лiд на ставу. Хата мовчить.
   - Чи попухли, чи задубiли.
   И знову кришиться лункий лiд.
   Перегодя по-старечому зiтхають хатнi  дверi,  сiнешнi  дверi  скриплять
рипучими грудьми сухотника - й  нарештi  Гаркуша  висува?  надвiр  погасле
обличчя, засноване павутинням зморщок. У зморшках -  темрява.  То  темрява
його душi, в якiй не свiтиться хоч би й один промiнчик. Упiзна? -  i  нiяк
не впiзна?. Опуска? погляд на руки, може, руки  тримають  щось,  але  руки
порожнi.
   "Йому вже залишилося три чисницi до смертi",сну?ться думка.
   - Змилуйся, Павле...
   - Я оце йшов через левади,- й кива? головою в надвечiрнiй туман.
   - А що там у левадах?
   - Ну, й заглянув пiд верболози... Ходiмо, заведу, бо сам не знайдеш. Чи
ти вже не годен переставляти ноги?
   - Чого йти, чого йти? - сiчеться голос.
   - Ходiмо, бо нiхто не заведе, я сам бачив... Змилуюся  над  тобою,  раз
просиш милостi, ходiмо.
   По межi через город iдуть у  зеленотканi  левади,  а  тут  верболози  в
туманi стоять  змореним  козацьким  вiйськом,  тiльки  хоч  би  один  кiнь
заiржав, тихо-тихо. Над голубою криничкою,  в  якiй  ледь  жебонить  вода,
Павло Музика зупиня?ться й показу? пiд кущ неподалiк.
   - Ген твоя дитина сидить. Чи не Юхимко?
   Гаркуша пригляда?ться: справдi, сидить його семирiчний  син  Юхимко  на
землi, спиною притулився до гiлля. Круглу голiвку з бiлим чубчиком похилив
на лiве плече. Спить. А руки на колiнах склав.
   - Юхимку,- покликав батько.
   Хоч би ворухнувся хлопець, ото вже мiцно заснув,  що  голос  батька  не
здатен розбудити.
   - Юхимку! - знову покликав Гаркуша.
   - Та не чу?...
   - Чом ти не чу?ш мене?
   - I не почу?. Назавжди заснув. Запiзнився ти. Я ще йшов, то вiн  руками
перебирав щось на грудях. I хоче щось сказати,  а  не  може,  тiльки  губи
ворушаться. Авжеж, щось казав, казав, тiльки ж тихесенько. То  я  до  тебе
подався, щоб ти забрав свою дитину в хату, бо ж проти ночi. А воно  бач  -
запiзнилися з тобою.
   Батько хилиться перед Юхимком на колiна, бере на руки, а хлоп'яче  тiло
в його руках лама?ться, й голiвка з бiлим чубчиком запада? на спину.
   - Юхимку,- стогне Гаркуша.
   - Не чу?, неси в хату до матерi. За грiхи нашi, за грiхи. За грiхи нашi
не милують нi бог, нi люди. Сповна возда?ться за  грiхи.  Чи  винуватий  у
чомусь твiй Юхимко? Не винуватий, а кара його спостигла, невинного.
   - Ти винен, ти винен,- синiють губи в Гаркушi.
   - Я винен?
   - Я в тебе хлiба просив. Не для себе, а для дiтей.
   - Де ж я вiзьму хлiба для тво?х дiтей, коли ти мiй хлiб у мене  забрав?
Нема й для себе. Неси його до хати, не  треба  вже  йому  хлiба.  Вiн  уже
вiдмучився, а тобi ще мучитися. Славний такий хлопчик! Як живий. I на тебе
схожий.
   Павло Музика щиро жалi?, хреститься, а потiм поволеньки  йде  з  левад.
Оберта?ться - сто?ть на колiнах Гаркуша, не в змозi звестися з дитиною,  й
ви? по-вовчому...
   Галя вiдчиня? вiко скринi - й загляда? всередину, й  чого  тiльки  нинi
цiлий день скриня так вабить до себе, що тiльки про скриню дума?ться?
   Дивиться в скриню  -  й  душа  ??  полум'янi?,  вуста  самi  зацвiтають
усмiхом, щось шепочуть: соловейко на калинi.
   Рука сама тягнеться в  прискринок,  дiста?  намисто  коралове  слiпучий
разок, що звива?ться, перелива?ться, в'?ться живим барвистим  променем.  I
цей промiнь наче в душу ?? перелива?ться,  вже  в  душi  мерехтить-ряхтить
мiнливими жаринками. Галя примiря? разок  намиста  коралового  до  грудей,
далi чiпля? на шию. I загляда? в  дзеркало,  що  висить  у  простiнку  мiж
вiкнами.
   З дзеркала на Галю дивляться тужливi карi очi, але що  ?й  очi!  Що  ?й
запалi щоки  з  нездоровими  рум'янцями!  ?й  хочеться  побачити  на  собi
коралове намисто, а для цього треба  вiдступити  трохи  вбiк  i  сп'ястися
навшпиньки.
   Вiдступа? вбiк, спина?ться навшпиньки  -  i  нарештi  бачить  на  сво?х
грудях намисто.
   Намисто - як веселка в небi.
   А в тому намистi вже начебто й не Галя дивиться  з  дзеркала,  а  якась
невiдома вродлива дiвчина - знайома й незнайома.  Хто  та  дiвчина?  Може,
таки вона, Галя? Хоч i не вiриться, а вона ж бо, Галя.
   Хапливо дiста? зi скринi  материну  вишиту  блузку,  знаходить  насподi
материну зелену керсетку i, скинувши з себе старе лахмiття, перевдяга?ться
в святковий одяг. Зна?, що нi черевикiв, нi туфлiв на вихiд у них нема,  а
все ж таки порпа?ться в скринi, сподiваючись знайти. Але нема. Що ж, треба
добре помити ноги.
   Вiдро сто?ть на ослонi, але вiдро без води, лише смужка на днi.  Що  ж,
Галя принесе вiд криницi, у них своя криниця пiд вербою за ворiтьми.
   Взявши вiдро, кида?ться в сiни й на  порозi  нiс  у  нiс  стика?ться  з
матiр'ю Марi?ю. Мати йде з городу, однi?ю рукою несучи заступ, яким копала
землю, а другою рукою тримаючись за поперек i стогнучи.  Вiд  несподiванки
мати саха?ться - й шепче:
   - О, злодiй!
   Галя щебече:
   - Та не злодiй, мамо, а я!
   - О,  справдi!  -  пильнiше  придивля?ться  мати  до  дочки  й  нарештi
впiзнаючи.- Куди це ти так вбралася?
   - По воду йду. Води вiд криницi принесу.
   - Вбралася! - не може повiрити мати.- До криницi вбралася...
   - На вулицю хочу!
   - На вулицю?
   - Погуляти хочу, до дiвчат хочу! Ой, спiвати хочеться.
   - Яка вулиця, якi спiви? Що з тобою, дитино?
   - Причулося, наче дiвчата спiвають. Хiба не свято сьогоднi?
   - Свят, свят, свят, що з тобою... Ходiмо  до  хати.  Не  можна  вбраною
надвiр, бо свята нема, що люди подумають...
   - А хлопцi... Хiба хлопцi не спiвають?
   - Не спiвають, де ж посеред бiлого дня спiвати, хлопцi в нашому селi не
спiвають.
   I мати зачиня? сiнешнi дверi, i вiднiма? в дочки вiдро, й  веде  ??  до
хати, зiтхаючи та мало не  плачучи.  Бо  так  на  ??  серцi  тоскне",  так
журливо. Що з ?? Галею сталося? Чи  не  по-вередилася  часом  головою?  Бо
тепер багато отаких, що туманiють думками. Господи, зглянься та  змилуйся,
не карай так тяжко, бо в чому ж винувата дiвчина-дитина, яка й на свiтi ще
не жила?
   - Спiвають, кажеш, хлопцi та дiвчата? Ой, не  спiвають  у  нашому  селi
давно. Отак давай сядемо з тобою отут  на  лiжку  -  й  заспiва?мо.  Вдвох
заспiва?мо, бо з ким ти в селi заспiва?ш?  Славно  ти  вбралася  -  як  до
вiнця. Ось тiльки якби ще стрiчки голубi та червонi в  тво?  коси.  Та  ще
якби на тво? ноги чобiтки на  пiдкiвках.  Та  якби  ще  скупатися  тобi  в
зiллi-цвiту.
   - Я ж хотiла води принести...
   - Надвiр не можна, в хатi поспiваймо. Яко? б це? Геть у  головi  темно,
хоч би зiрочка блиснула.
   - "Не щебечи, соловейку..."
   - А вони й не щебечуть. Уже мали б прилетiти, а баряться... Який у тебе
лоб гарячий, уся трусишся, наче з переляку.
   I затужила мати Марiя жалiбним голосом:

   Ой у вишневому садочку
   Там соловейко щебетав...

   Галя пiдхоплю?, тулячись на материне плече:

   Тьох, тьох, тьох, тьох, тьох, тьох,
   Там соловейко щебетав...

   Мати й дочка спiвають так,  наче  журяться  за  покiйником,  бо  нiяко?
радостi в ?хнiх голосах не чу?ться. Спiваючи,  тулячись  одне  до  одного,
заплющують очi, а коли розплющують - Павло Музика в хатi, зайшов  нечутно.
Сто?ть коло печi, слуха?, а з лиця чи то переляканий, чи  то  зачудований.
Зрештою, вмовкли мати з дочкою, а хазя?н ?хнiй:
   - Я мало не здурiв, як пiсню почув у хатi... Що сталось? Галю, ти  чого
вирядилася? На вечорницi? Так до вечора ще далеко, день надворi.
   - Дiву? Галя.
   - Дiву? раз дiвка,- роздумливо сказав.- А куди вбралася?
   - Хай хоч у хатi походить вбрана. Хай хоч у хатi  поспiва?.  Бо  де  тi
вечорницi ввечерi? А чи оденки?
   - Та воно так...
   I дивився переляканими очима на жiнку та дочку, що попригорталися  одна
до одно?.
   Сутенi?, мiсяць-молодик у небi свiтиться сивим козацьким оселедцем.
   Павло Музика опуска? у криницю вiдро на мотузку, спуска? поволеньки,  а
сам пригляда?ться та  прислуха?ться...  Сусiдка  тiтка  Юстина  сидить  на
лавцi, вкопанiй у землю за воринами. Отак вона щовечора сiда? - i  сидить,
дивлячись на село, й лице ?? вечорi?, аж поки й смеркне, як нiч,  i  стане
чорнiше за темряву.
   Аж iде по дорозi якась жiнка, не з ?хнього села, а чужа, й в однiй руцi
несе вузол, а за другу трима?ться дiвчинка рокiв семи,  на  голiвцi  бiлi?
хустка, схожа на велику пелюстку.
   Йдуть - i бояться йти в чужому селi.
   - Добрий вечiр,- вiта?ться подорожня з Юстиною i зупиня?ться.
   - Дай боже здоров'я,- вiдказу? сусiдка.
   - З залiзницi ми, з по?зда,- каже подорожня.Йдемо у Петрiвку. А  чи  ще
далеко до Петрiвки?.. Iдемо з Кубанi до сво?х.
   - Отак через поле,- рукою веде Юстина,- i вже Петрiвка.
   - А чого це у селi так тихо? Нi людей не чути, нi собак.
   - Бо тихо, дочко, ой тихо... А ти не зна?ш,  чом  тихо?..  Що  в  наших
краях?
   - Не знаю, бо з по?зда.
   - й проти ночi - на Петрiвку? Та ще з малою дитиною?  Страшно  тепер  у
полi та в лiсi що вдень, що вночi. Не ходи, побiйся.
   - I справдi, страшно, як подивлюся кругом.
   - Ото що я скажу? Ось моя хата, живу я сама. Не  йди  з  дитиною  проти
ночi у Петрiвку, а переночуйте в мене, пiдете завтра зранку... Свiт не без
добрих людей, а лихих тепер бiльше.
   I пiзня подорожня зверта? до Юстини.
   Павло Музика витягу? воду з криницi, поволеньки несе вiдро - i  в  хатi
розказу? все те, що бачив. Як зi станцi?, з по?зда йшла жiнка з дитиною, з
вузлом, а той же вузол не порожнiй, якiсь харчi та якесь добро в ньому. Аж
iз Кубанi добива?ться до сво?х у Петрiвку. Либонь, не вiда?, що тут у  них
ко?ться, iнакше не добивалася б. Може, тай у них на Кубанi такого нема?
   - Довiрилася Юстинi...
   - Бо чужа, того й довiрилася.
   - Треба ждати лиха.
   Й тепер як не одне, то друге, то  трет?  з  Музик  вискаку?  надвiр  та
прислуха?ться до темряви, та через вишневий садок пригляда?ться до вогника
в сусiдчиному вiкнi.  Жеврi?  вогник-бликунець  на  кзинчику  печi,  немов
крапля кровi. И так тихо, що, зда?ться, якби хтось  озвався  за  полями  в
далекiй Петрiвцi, то тут би почули - й злякалися.
   Мiсяць - козацький оселедець -  уже  височенько  пiдбився  вгорi,  коли
Павло Музика, стоячи у вишневому садку, таки дочекався несподiвано: вийшла
та петровецька жiнка з сiней надвiр, поми? хлюпнула  з  дерев'яних  ночов,
либонь, дитину купала з дороги.
   - Молодице! - кличе Павло Музика. Вона й завмира? з ночвами в руках.
   - Пiдiйдiть-но сюди, не бiйтеся,- з садка голос, а чоловiка не видно.
   Вона ж анi руш, закапцанiла.
   - Добра вам хочу, пiдiйдiть-но сюди, скажу вам за Юстину, в яко? ви ото
стали на нiчлiг.
   А що жiнка як остовпiла, то Павло Музика сам ступив помiж вишень.
   - Бiйтесь Юстини, тiкайте вiд не?, бо то страшна!
   Петровецька жiнка сахнулась до сiней -  i  не  стало,  тiльки  брязнула
клямка. Павло Музика жде, що вона зараз вискочить надвiр з  дитиною  та  з
вузлом, i вiн забере ?х до себе, дасть притулок.
   Клiпа? каганець-бликун у вiкнi, мерехтять зiрки  над  селом  розсипаною
чумацькою сiллю, та нiкого нема.
   - Либонь, вона перелякалася мене,здогаду?ться.
   I в хатi каже до жiнки та дочки:
   - Я до не? забалакав, а вона злякалася... Наче я для не? ще  страшнiший
за Юстину... То як невинних порятувати?
   Марiя хреститься, дочка хреститься, i тiнi вiд  ?хнiх  рук  скачуть  по
стiнах горбатими страховиськами.
   - Ти добре зачинив дверi? - пита? жiнка.
   - Та зачинив.
   Павло Музика бере в сiнях сокиру, кладе пiд  подушку  на  тапчанi.  Вiн
тепер весь час спить з сокирою пiд подушкою. I вила в нього напохватi - чи
в клунi, чи в  сiнях.  Навiть  залiзний  рак,  яким  витягу?  вiдро,  коли
втопиться в криницi,- йому весь час у пам'ятi: рак висить в коморi на гаку
за дверима.
   Марiя дмуха? на гасничок - i комишевий гнотик  iще  якийсь  час  жеврi?
цятою, що меша? та менша?, аж поки стуха?.
   - Марi?! Ти не спиш?
   - Ой, не спиться.
   - Може, ти зараз пiдеш до Юстини - i вряту?ш ту жiнку з дитиною? Скажеш
?й усю правду, бо я не сказав.
   - Боюся... Може, й пiзно вже йти.
   - Що Юстина - людо?дка... Всi знають, а ця петровецька не зна?.
   - Хто мене в хату пустить.
   Марiя ста? навколiшки на долiвку, склада? руки на грудях -  i  молиться
на iкону божо? матерi. Само? божо? матерi  не  видно,  бо  в  хатi  глухий
морок. Галя спить чи й не спить, тiльки не чутно ?? дихання. Павло  Музика
засову? руку лiд подушку, намацу? лезо  сокири.  Хоч  i  пiд  подушкою,  а
сокира холодна - й вiн тулить ?? до розпашiлого лоба, щоб остудити.
   - Ой! - скрику? Марiя, перестаючи молитися.Поклади...  Поклади  сокиру.
Нащо ти взяв сокиру?
   Павло Музика засову? сокиру пiд подушку, лежить горiлиць, а вона  знову
шепоче молитву, благаючи в бога милосердя. Аж поки стиха?. Стихнувши, вона
сто?ть на колiнах, долонi благальне складено бiля  грудей.  I  дивиться  й
дивиться на матiр божу, яка ледь-ледь угаду?ться на iконi.
   Чоловiк уже забувся ввi снi на сокирi, а  Марiя  нiяк  не  зведеться  з
колiн, наче вона в нiмiй молитвi спить навколiшки.
   А як удосвiта розплющив очi Павло Музика - сто?ть жiнка на колiнах,  як
i вчора.
   - Ти всю нiч простояла?
   - Ой, що я бачила! - оберта?ться до нього радiсним обличчям.
   - Де бачила? - пита? Павло Музика. И дивиться на iкону божо? матерi,  з
яко?, либонь, Марiя всю нiч не зводила погляду.
   - Вийшла надвiр по росi, глянула на хату Юстини...
   - Кажи, кажи...
   - А Юстина оту петровецьку жiнку з дитиною проводжа? до ворiт.
   - Жiнку з дитиною? - схопився на тапчанi Павло Музика.- А вузол?
   - Який вузол?
   - Таж вузол був у тi?? жiнки!
   - I вузол несла з собою.
   - Ну, слава богу! - сапко видихнув.- I вузол, значить...
   Може, злякалася Юстина - тому й пожалiла сво?х гостей? I  на  вузол  не
посягнула? Або сита, га?
   Марiя зводиться з долiвки.
   - А може, набалакали марно  всяко?  всячини  на  Юстину?  И  ми  слiдом
повторю?мо пусте.
   - Е-е, марно хто б плескав.
   - Плещуть... А ми бачили, що кажемо? Не бачили... Ти хоч  не  показуйся
надвiр, щоб не здибати з тi?ю, з петровецькою. Бо ти ж  ??  добре  налякав
учора в садку. Бо що, як упiзна??.. Всi ми страшнi, як подумати.
   Мати посила? Галю до хрещено?.
   - I яка ж ти, доню, похресниця в сво?? хрещено?, коли в ?? хату давно й
ногою не ступала? А хрещена в тебе славна, тако? бiльше нема в селi. Може,
занедужала, може, захляла, то провiдай. Бо сама  самотою  капарi?.  Ось  я
гостинець зготувала для не?, то гостинець сховай за пазуху, так  не  неси.
Дивися менi, через цвинтар не йди, бо через цвинтар страшно.
   Галя загорнутий у бiлу пiлку для хрещено? маленький гостинець за пазуху
- гайда надвiр.
   Весна. Розцвiли черешнi та вишнi - мовби дiвчата позбиралися в  шлюбних
уборах  пiд  вiнець.  Грушi  порозцвiтали  -  наче   бiлi   пахучi   хмари
поспускалися з небес на землю. Яблунi вже ось-ось  зацвiтуть,  набубнявiли
бруньки на гiллi.
   Серце саме спiва?:

   Ой, зелений барвiночку,
   Стелися низенько,
   а ти, милий, чорнобривий,
   присунься близенько.

   Барвiнки синi теж цвiтуть у садках, по обiйстях,  зда?ться,  нiколи  ще
так не палахкотiли пелюстками. Ось тiльки хлопцiв нiде  не  видно.  От  би
хтось зустрiвся, от би побалакати. Нiкогiсiнько нiде.
   Через цвинтар Галя справдi не  пiде,  бо  ?й  сама  думка  про  цвинтар
страшна.  Хоч  так  до   хрещено?   ближче,   а   не   пiде.   Краще   вже
вуличкою-узвозом, що сну?ться в глиняниках, i так ця вуличка-узвоз глибоко
запала в землю, що, зда?ться, скоро провалиться в провалля.
   йдеш тут - i лише небо над головою синi?, як льон, тече далекою рiчкою.
   А тiльки вибралася з вулички-узвозу на околицю, в поле, як зразу  ж  ця
рiчка синього розквiтлого льону оберта?ться на море, що залило  високостi,
й опада? на доли ген-ген, аж на млистих обрiях.

   Ой, зелений барвiночку,
   стелися ще нижче,
   а ти, милий, чорнобривий,
   присунься ще ближче...

   Ген i солом'яна хата хрещено? виднi? в хмарi  цвiту,  й  така  ж  хмара
вишнево-сливого цвiту пiняво-легенька, що якби подув  зараз  вiтерець,  то
пiдхопив би хмару, понiс на сине море небесне й там залишив, щоб пливла за
далекi обрi?. I в Галi груди чомусь роздимаються вiд радостi. Може,  тому,
що таке видиво спада? па думку? И вона йде прудкiш, щоб хутчiй  вспiти  на
обiйстя.
   А поле кругом  -  де  падалицею  зеленi?,  де  бур'яном,  а  де  чорнi?
незораною i незасiяною чорною землею, й хоч би одненька людська душечка  в
полi, то не видно. Мабуть, деiнде орють i сiють.
   Галя ста? бiля  ворiт,  усмiха?ться  на  вiкна  й  жде:  може,  хрещена
побачить ?? в шибку - й вийде.  Дверi  вiдчинено,  ось-ось  ступить  через
порiг.
   - Хрещена! - кличе.
   Нема нiкого з хати - й усмiх гасне.
   - Хрещена!..
   Галя поволi ступа? по зеленому споришу, загляда? в сiни. Дiжку в  кутку
перевернуто, врозкидь на долiвцi лежать граблi, вила, сапа, сокира. Хто  ж
це поваляв-поперевертав?
   - Хрещена,- стиха озива?ться, наче кличе на помiч.
   А в хатi - рейвах, не доведи  господь...  З  печi  попiл  вигорнуто  на
припiк, бiля  печi  побитi  на  череп'я  горщик  i  макiтра.  Вiко  скринi
вiдчинено, а скриня порожнiсiнька. Потрощено-скособочено ткацький верстат,
на якому хрещена вже й не тче, це - спадок вiд ?? батька-матерi. I - стiни
чимось поколупано чи сокирою порубано. Хто ж це стiни порубав?
   А ще - сволок порушено: видно, теж рубали сокирою.
   Що тут ско?лося, де хрещена?
   Хотiла Галя покликати - й голос вiднявся, сiв  у  грудях.  Хотiла  ноги
вiдiрвати вiд долiвки, а ноги як повростали в  долiвку...  Не  iнакше,  як
злодi? вдерлися в хату, що вiдбiгла  в  поле  вiд  села.  Оце  злодi?  так
пограбували хрещену. А де ж вона сама, де, чому нiде  не  видно,  чому  не
озива?ться?
   Й невiдома сила виносить Галю з поруйновано? нiмо? хати.  Зда?ться,  що
зараз хтось гнатиметься. Що прича?вся хтось  помiж  розквiтлого  вишневого
саду, помiж сливок. Що прямо з неба кинеться.
   Нiму? поле-страшно так нiму?.
   Бiжить не вуличкою-узвозом, а околицею-й скоро опиня?ться на  цвинтарi,
забувши про материну засторогу. Могилки й хрести - в цвiту, гудуть бджоли,
щебечуть пташки. Мир помiж покiйникiв, благодать.  Огляда?ться  назад,  чи
нiхто не женеться, й так якийсь час iде стежкою,  йде  задки  -  й  голова
через плече.
   Наче нiкого.
   И  раптом  душа  ??  замерза?  -  i  поволi  опуска?ться  в  п'яти  вiд
несподiваного переляку.
   Щось гарчить люто, погрозливо. Де гарчить, де?  Звiдки  небезпека  -  й
куди тiкати? Галя веде очима довкола по цвинтарю  -  й  зовсiм  неподалiк,
помiж могил, бачить собак. Чорний кудлатий  собака,  рудий  собака,  рябий
собака. Вищиренi пащi, гострi iкла, висолопленi язики. Якiсь чужi  собаки,
звiдкись набiгли в ?хн? село, ось зараз кинуться на не?.
   Але собаки не кидаються на Галю, наче не бачать.  Може,  зчепилися  мiж
собою i гризуть одне  одного?  Та  нi,  щось  валяють  помiж  могил,  щось
шматують - i не можуть подiлити. Якiсь онучi  -  не  онучi,  дрантя  -  не
дрантя, вчепилися рвуть, несамовитiють.
   Бож-ж-женьку ж мiй, та це голова людська!
   Та це ж приблуднi собаки деруть на цвинтарi людську голову...
   Чи не хрещена?
   Галя як прикипа? божевiльним поглядом до пошматовано? людсько?  голови,
яку з гарчанням гризуть собаки. Посмугований  лоб,  кривавий,  з  обдертою
шкiрою. Об'?денi щоки, без  носа,  без  губiв,  а  замiсть  очей  -  якесь
страхiтливе клоччя.
   Галя задку? навшпиньки, не вiдриваючи стуманiлого зору вiд собак,  якi,
зда?ться, ось-ось уже кинуться на не?. I нарештi зрива?ться на бiг. Бiжить
помiж могил, помiж хрестiв, помiж гранiтних плит, наражаючись на кущi,  на
бузину, якою порiс цвинтар, i ?? губи дзигонять риданням:
   - Хрещена...
   Прибiгла на обiйстя сво?, кида?ться в клуню, забива?ться в куток, помiж
снiпкiв перепрiлих, i нажаханими очима дивиться на дверi, чи не  вдеруться
собаки, чи не вбiжать злодi?, i ?? лихоманить, i в  зорi  ??  тьмянi?,  аж
поки тьма розлива?ться в свiдомостi чорним сном.
   За вiкнами тихо шумить нiчний дощ. Дощ без вiтру, без стогону дерев  та
без того завивання, коли в ?диному поривi все гуде -  i  на  землi,  й  на
небi. Зрiдка спалахне блискавка, освiтивши  хату,  а  з  хати  видно  тодi
омитий водою садок. I ще зрiдка озветься грiм - чи над селом, чи за селом,
а бува?, що над самою хатою,  задзвенiвши  шибкою  в  рамi,  чи  полумисок
здригнеться на миснику.
   Марiя не спить, лежить з розплющеними очима. Сон  вiдлетiв  далеко,  не
склеплю? повiк, i Марiя чу?ться на душi так,  наче  спокiйна  нiчна  гроза
погриму? та поблиму? у ?? думках, у ?? серцi.
   - Ти чу?ш?
   Може, це дощ так шепоче по стрiсi...
   - Марi?, ти спиш?
   Таки не дощ, а Павло з лежанки шепоче.
   - Чую... Спи, гроза надворi... Грiм гримить,позiха? жiнка.
   - Та яка гроза, який грiм,- сичить чоловiк.- Ти  прислухайся.  Хiба  то
грiм? О...
   Справдi, i не дощ, i не грiм, а на хатньому причiлку бiля  комори  щось
гупа?. Так глухо, що ледве чути.
   - Що це? - спросоння озива?ться Галя - й зразу ж засипа? пiд  неспинний
шелест дощових крапель. Гупне - й стихне, гупне - й стихне.
   - Боже, як страшно. Хто це? -  Марiя  зводиться  в  лiжку,  закуту?ться
рядном, наче в ряднi прагне сховатися.- О, знову...
   - Добира?ться хтось.
   - До нас? А як же ми...
   - У комору. А може, по нашi душi.- Павло Музика вста? з лежанки, дiста?
з-пiд подушки сокиру.- Ось я пiду...
   - Не смiй! - схоплю?ться в бiлiй сорочцi Марiя i кида?ться до чоловiка,
обвива? руками шию.- Не ходи.
   - Як то не ходи? - саха?ться вiд жiнки.
   - Бо ти не зна?ш, скiльки ?х. Не ходи. Вони теж не голiруч.
   - Отак i чекати на смерть?
   - Може, пронесе... Вони в комору добираються.
   - Ось я й почекаю на них у коморi.
   - Порожня ж комора, що там вiзьмуть? Не ходи з  сокирою  в  комору,  не
йди.
   Спалаху? блискавка, б'? грiм - i обо? Музик мало не присiдають, наче ?м
на голови стеля обвалю?ться з  трiском.  Далi  грiм  почина?  гуркотiти  й
гукотiти, за його вилясками й шуму дощу не чути... Чи то небо  обвалю?ться
на землю, чи то село запада?  в  пекло.  Зда?ться,  що  злодi?  не  тiльки
пiдкопалися пiд комору, а й у сiни добралися, ось-ось вiдчиняться дверi...
   Вже перед досвiтком стиха? гроза, наста? запаморочлива тиша,  а  страху
не менша?.
   - Ти щось чу?ш?
   - Не чути.
   - I я не чую.
   Сонце, встаючи над селом, наче колесом  розпеченим  вкочу?ться  в  ?хню
хату. Павло Музика з жiнкою ходять вiд вiкна до вiкна, виглядають  надвiр,
на садок, на дорогу. Блищить прибита дощем  земля,  опалий  цвiт  снiговою
пiною бiлi? на зеленiй травi, з гiлля скрапують краплi. Нiде нiкогiсiнько.
Чоловiк дивиться на жiнку, жiнка  дивиться  на  чоловiка,  далi  вiн  бере
сокиру обiруч - i до сiней. Втягуючи голову в плечi, Марiя ступа?  слiдом:
коли порiшать - нехай удвох.
   Не встигли вiдчинити дверi, а тут - Юстина перед порогом, де  тiльки  й
взялася, наче всю нiч простояла. Вiд несподiванки Павло Музика замаху?ться
сокирою, а сусiдка як закричить:
   - Не вбивай!
   Блiдий, весь у дрижаках, господар опуска? сокиру.
   - Ти що тут забула?
   - Прийшла подивитися, чи ви живi,- бубонить Юстина.
   - Живi, то хочеш нас по?сти?
   - Хай господь сохранить... Питаю, бо до вас уночi хтось пiдкопувався. Я
з двору оце побачила - яму вирито пiд комору.
   I рукою показу? на причiлок хати, а там, як поглянули, то й не одну яму
вибуртовано.
   - Може, ти й копала? - визвiрився Павло Музика.
   - Не плещи казна-що, бо де я силу вiзьму для такого... То влiзли злодi?
в комору чи не влiзли?
   Острашливо подалися в комору, тримаючи сокиру  напоготовi.  Поглядалися
по голих кутках. У коморi навiть мишами непахло.
   - Дурнi злодi?,- мовить Павло Музика.-  Не  знали,  що  тут  пiдлога  з
дощок, от i не влiзли. .Якби хтось з близьких сусiдiв, то знав би,  авжеж.
А так, либонь, не з нашого кутка.
   - Ти там зна?ш, з якого кутка. Давай  позасипа?мо  ями,  поки  Галя  ще
спить, а то дитина й так перелякана до смертi. Хай не бачить, хай не зна?,
що нас чекало цi?? ночi.
   Галя бачить, як по узбiччю дороги, по зеленому споришу котиться людська
голова.
   У цi?? людсько? голови ? - й нема? губiв, повибивано зуби, замiсть носа
зя?  провалля,  очi  видавлено,  щоки  обгризено,  вуха  обкусано,  лоб  у
басаманах i рубцях, а волосся позлипалося в мички. Дорогою йдуть люди, але
хоч би хто-небудь подивився на вiдiрвану голову, нiхто  не  дивиться,  бо,
либонь, не бачить. А голова  то  навпроти  одного  дворища  спиниться,  то
навпроти другого, наче хоче  звернути,  але  не  зверта?,  котиться  далi,
залишаючи на споришi кривавий слiд.
   Чия ж це голова, чия?
   Зрештою, людська голова спиня?ться навпроти ?хнього обiйстя. Покотиться
далi чи не покотиться? Нi,  зверта?  до  них  i  вже  по  трапi  сунеться,
приминаючи й залишаючи вогнистi цяти.
   Та це ж хрещена, здогаду?ться Галя.
   Ото хрещена чекала-чекала на свою хрещеницю, не дочекалася - та й  сама
подалася провiдати. Як же вона вкотиться сюди, бiдка?ться Галя, це ж треба
хутчiй звестися й дверi повiдчиняти. Встига? чи  й  не  встига?  Галя  так
подумати, як людська толова вже вкочу?ться до хати просто  через  зачиненi
дверi. Галя не годна повiрити, що людська голова вкотилася через  зачиненi
дверi, але дверi ж i не рипнули, а голова вже в хатi!
   Галi страшно й хочеться тiкати, але як тiкатимеш, коли це хрещена  мати
навiдалася в гостi! Славна ж вона буде похресниця у сво?? хрещено? матерi,
коли зараз утече вiд не?.
   - Здрастуйте, мамо,- вiта?ться Галя. Й сама не чу? свого  голосу.  ?  в
не? голос чи нема? - Як добре, що ви прийшли.
   Рванi губи в людсько?  голови  ледь  ворушаться,  помiж  вибитих  зубiв
сiпа?ться клапоть язика, а  метка  Галя  здогаду?ться,  що  каже  хрещена.
Авжеж, хрещена каже:
   - Здрастуй, дочко... А чого ж ти не приходиш до мене?
   - Я приходила до вас.
   - А де ж я була? Чом тебе не бачила?
   - Не застала вас у хатi.
   - Я ж iз хати нi ногою... Де ж я була?
   Галi бачаться собаки на цвинтарi, клубок розлючених собак...
   - Не знаю,- шепоче.
   - То хоч поцiлуй свою хрещену. Чи я вже така страшна стала, що гиду?ш?
   - Та ви славнi,- шепоче,
   - Славна? То поцiлуй.
   - Нездужа?ться менi,-марудиться Галя в лiжку.- Нiяк не зведуся.
   - А чи не брешеш, дочко?
   - Не брешу,- бреше Галя.
   - То я сама поцiлую тебе.
   - Ой, нема часу в мене... Часу нема, бо менi ще на небо треба вспiти...
Вогню нема в хатi, щоб у печi розпалити... Я з неба дiстану.
   Галя зводиться в лiжку, маца?  пальцями  стiну,  дiста?  до  стелi.  До
стелi, яка зда?ться ?й небом, а де ж  тут  вогонь-зiрки?  Пучками  водить,
хоче намацати, а нема, аж ген-ген трохи далi. Тягнеться - й дiста? зiрку з
неба, й зовсiм та зiрка не пекуча, а холодна.
   - Дивiться, хрещена! - радi? з-пiд неба. Оберта?ться, а хрещено?  нема.
Нема вiдрiзано? людсько? голови в  хатi.  А  сто?ть  мати  Марiя,  прийшла
знадвору, дивиться на дочку з темним жахом у зболених очах.
   - Де хрещена? Була хрещена.
   - Та нема хрещено?.
   - Ось зiрка з неба, ма?мо чим розпалювати вогонь у печi.
   - Авжеж, зiрка... Сядь, Галю, сядь, не спинайся по  стiнi,  заспокойся.
Господи, за що так тяжко покарав нас усiх  i  Галю  нашу  безталанну,  чим
дитина завинила перед тобою.
   Галя спуска?ться з неба, з  руки  в  руку  матерi  переда?  зiрку  -  й
вiдчува? па чолi доторк материнсько? долонi, схожо? на листя  подорожника.
I вiд цiлющого того подорожника заспокiйливi  сутiнки  сповивають  голову,
очi гаснуть - i гасне зiрвана зiрка в очах, i наче сама вилiта? з хати.
   - За чи? грiхи кара така...
   "Скiльки ж це в Гаркушi ще дiтей залишилося? Хоч i снують по обiйстi, а
не трима? пам'ять... Ото Юхимка знайшли в  левадах,  трет?  переставилося.
Значить, залишилося дво?, бо ж було п'ятеро. А оцей лобуряка, що сидить  у
бузинi й дума?, що сховався вiд бiлого свiту. Ховайся, ховайся, тiльки  не
схова?шся вiд мене. Хто це? Грицько чи Петро? Грицько - старший, а Петро -
молодший, вiсiм рокiв. Еге, таки Петро, бо схожий  на  батька,  а  Грицько
схожий на матiр... Чого ж це вiн заховався в бузинi? О, за пазуху лiзе,  а
з-за пазухи вузлик дiста?. Де це вiн  той  вузлик  дiстав,  що  ж  у  тому
вузлику? Либонь,  вкрав.  Якби  не  вкрав,  то  не  ховався  б.  О,  лупа?
злодiйськими очима, огляда?ться. Пооглядалося, а тепер  вузлик  розв'язу?,
загляда?, принюху?ться, а тепер от шусть рукою всередину, взяв щось  i  до
рота, жу?. Що ж вiн украв, що  вiн  жу??  I  кривиться.  А  недобрий  який
хлопець! Чи ти не зна?ш, що в тво?й хатi й крихти нема?,  щоб  з'?сти,  що
тво? батько-мати, що твiй брат Грицько попухли з голоду? Е-е,  нема  того,
щоб подiлитися, хай краще тво? рiднi виздихають, нiж ти вiдiрвеш вiд сво??
голодно? пельки... Хто може, той краде, аби тiльки було що красти.  А  щоб
красти, треба мати здоров'я, де вже те здоров'я?.. О, горне й горне жменею
з вузлика,  намина?  та  намина?.  I  кривиться.  I  чого  ти  кривишся  з
краденого?.. От пуцьвiрiнок, у батька вдався.  Той  забирав  у  людей,  що
можна забрати, а цей уже пiсля батька подався пiдмiтати. Якщо  крастиме  -
виживе. Якщо крастиме й сам ?стиме - виживе, а коли подiлиться зi сво?ми -
може й здохнути. Е-е, нi, цей не подiлиться. Цей виживе.  А  не  хочеться,
щоб  вижив,  щоб  насiння  Гаркушине  залишилося,  хай  би  й   слiду   не
зосталося... Бач, на?лося - й сопе, й клiпа? очима сонними, тепер поспить,
звiсно, щоб ти заснуло вiчним сном... Але ж не засина?, а руками за  живiт
хапа?ться, а корчиться! Що, об'?вся, не туди пiшло?  Ну,  покорчся  трохи,
будеш знати, як красти, господь бог усе бачить. А може, й господь  бог  на
небi   так   зголоднiв   та   знемiгся,   що   не   годен   покарати    за
несправедливiсть?.. Помучся, помучся".
   Павло Музика сидить пiд грушею на горбочку - й чадить торiшнiм  листям.
Ой як закортiло тютюну, а де вiзьмеш? Ось i додумався скрутити  цигарку  з
листя, давиться ?дучим димом.
   А Гаркушин малий вилупок уже не корчиться, а впав у бузинi долiлиць - i
лежить. Заснув таки, на?вшись... Та не заснув, бо знову смикнувся... I вже
не ворушиться, горбиться купою лахмiття.
   Скручене дудочкою листя дотлiва? в пучках  пальцiв  -  i  Павло  Музика
викида?  недопалок.  Так  нахапався  диму,  що  в   головi   сто?ть   чад,
макiтриться, наморочиться. Отак би сидiв пiд грушею - хай макiтриться, хай
наморочиться, наче ти ? - й нема тебе, наче свiт ? - й нема свiту.
   А що отам, у бузинi, з малим злодiйчуком?
   Павло Музика важко зводиться - й  межею,  по  щiтцi  трави,  чвала?  до
бузини.
   Малий злодiйчук, обхопивши живiт руками, лежить на боцi, а з вищиреного
рота щось лл?ться по щоцi та по пiдборiддю на землю. Лл?ться  не  кров,  а
якась жовто-бiла рiдота. Павло Музика навiть навпочiпки присiда?: що ж  це
таке цебенить помiж зубiв? Хтозна. Повiки стулилися, з-пiд них вигляда? по
голубiй смужцi, ще живiй, не перешерхлiй... Диха?  чи  не  диха??  Либонь,
диха?.
   Що ж це з хлопцем сталося, чого на?вся?  Обiч,  бiля  зiгнутого  лiктя,
лежить заяложена торбинка, що ж у торбинцi?
   - Про-о-осо-о...
   Золоте зерно сi?ться помiж пазюристих, корiнцюватих пальцiв.
   - У кого ж це вiн просо вкрав? - мiрку? вголос. А потiм  торка?  малого
за плече: - Агов, проснися! В кого ти вкрав просо?
   З ошкiреного рота цiдиться бiло-жовта рiдота. Хлопець навiть не стогне.
   - Та в яко?сь баби, в кого ж iще. Приберегла якась баба на посiв, та не
посiяла, вiддала боговi душу, а тут i злодiйчук навiдався в хату. Ну, баба
спить на лежанцi чи на лавцi,  а  злодiйчук  давай  нишпорити.  I  знайшов
бабине насiння... собi на погибель. Чи ти ще не вмер, хлопче?
   Павло Музика жде на вiдповiдь. Повiка на правому оцi розтягу?ться  -  й
голубе ясне око витрiща?ться на дядька.
   - Дивиться.
   Так само сповза? вгору повiка  на  лiвому  оцi  -  й  тепер  сусiдський
хлопчик дивиться на нього двома очима.
   - Кона?...
   Чвирка? чадною слиною, вiд яко? гiрко в  ротi,  й  бере  той  вузлик  з
просом. Зав'язу? - i хова? за пазуху. Далi зводиться й поволеньки чапа? на
сусiдове подвiр'я. Загляда? через шибку, чи ? там хто в хатi, але знадвору
не видно. Тодi Павло Музика стука? в раму й жде.
   Нема нiкого. Може, вони вже там усi повмирали? Або на роботу подалися в
колгосп? I знову стука? в раму.
   Гаркуша, тримаючись рукою  за  одвiрок,  висува?ться  з  сiней  надвiр.
Пiдслiпувато мружиться проти сонця так, наче нiчого не бачить.
   - Хто тут? - озива?ться посеред бiлого дня.
   - Та я тут.
   Нарештi Гаркуша втуплю?ться в Павла Музику, впiзнавши сусiда з  голосу.
Хочеться спалахнути люттю, але на  ненависть  нема?  сили,  тiльки  щелепи
вiдвисають, тiльки переривчасте дихання вирива?ться з грудей:
   - Отам, у  бузинi,-  Павло  Музика  показу?  на  кущi  бузини  на  краю
обiйстя,- твiй хлопець. Сконав, либонь, пiди забери.
   I вiсник смертi Павло Музика важко й спокiйно йде геть...
   - Спи, доню, спи...
   - Мiсяць свiтить у вiкнi, хай батько погасить, бо не да? спати.
   - Погасить батько, тiльки ти засни. Ось як  тiльки  ти  заснеш,  тiльки
засни.
   - Ти погасиш, батьку?
   - Погашу,- скрипить батько зубами в нiчнiй темрявi на лежанцi.
   Мати Марiя, сидячи бiля дочки, чу?, як у Галi пашать щоки, горить  лоб,
як усю ?? пойняв жар, так i фака? вiд не? живим полум'ям.
   - Мiсяць так свiтить, що я бачу далеко-далеко,жебонить струмком  доччин
переривчастий голос.- Поля за селом... жовта стерня в  павутиннi  бабиного
лiта, а по шляхах - вози та вози!.. На возах - снопи  пшеницi  та  жита...
Ось i батько мiй ?де на возi, поганя? коней... Батьку, ви бачите  себе  на
возi?
   - А чом не бачу,- скрипить зубами Павло Музика.
   - Снопи везете в село. Жито в снопах.
   - Жито везу в снопах.
   - Так славно, так славно!
   Галя затиха?, поринаючи в забуття, й мати хрестить  дочку:  хай  спить,
благословенна господом богом. Але наче вiд чарiв  того  хресного  знамення
Галя вмить вирина? з хвиль забуття.
   - А як славно в нашому селi на Червоному току! Скiльки хлiба понавозили
з колгоспного поля! Я ще нiколи не бачила такого току,  стiльки  хлiба  на
току, стiльки людей. Геть-чисто всеньке село зiбралося,  молотить  i  вi?,
молотить i вi?. А червонi знамена горять, а транспаранти  палають,  i  все
так гарно понаписувано на транспарантах... Ось i мати сто?ть бiля  вiялки,
пшеницю вi?. Батьку, ви бачите ?? бiля вiялки?
   - Бачу... Я снопи на возi привiз, мати пшеницю вi?.
   - Славно як!
   Галя знову  порина?  в  забуття,  мати  хилиться  тужливо  над  дочкою,
вглядаючись у риси рiдного обличчя-такого дорогого й такого  стражденного,
подумки  молиться  над  нею,-  i  наче  вiд  тi??  нiмо?   молитви   дочка
отямлю?ться.
   - А яка славна червона валка! Конi в червоних стрiчках  та  в  квiтках,
червоний кумач над валкою, мiшки на возах, я ще  нiколи  не  бачила  тако?
червоно? валки, стiльки хлiба... Мамо!
   Стiльки щиро? давньо? радостi в доччиному голосi, що Марiя здрига?ться.
   - Чую, чую...
   - Подивися, а хто то на третьому возi з кiнця? Бачиш?
   - Бачу... А хто?
   - Наш батько на возi!
   - Справдi, наш батько в червонiй валцi.
   - У вишитiй сорочцi!
   - Ми з тобою вдвох вишивали йому сорочку.
   - Червона валка - яке свято... ще нiколи не було такого свята в  нашому
селi... I дiти спiвають пiснi, i я спiваю. Ой, яко? ж це я спiваю... Це  ж
ми стiльки хлiба здали державi, здали весь хлiб...

   Iз-за гiр та з-за високих
   сизокрил орел летить...

   I вже дрiма? Галя, а руки ?? на грудях здригаються,  наче  то  сизокрил
орел крильми ворушить - летить iз-за гiр та з-за високих... Стиха?, i руки
стихають... I раптом чiтко, вимогливим голосом, а  в  голосi  -  прича?ний
страх:
   - Батьку! Ви спите?
   - Не сплю.
   - Не спiть, батьку... Ви зна?те, що завтра нас чека??
   - А що нас чека? завтра? - питаються батько й мати.
   - Ви клумачок зерна в погрiбнику сховали?
   - Та сховав.
   - То переховайте. Переховайте, бо завтра прийде отой Василь Гнойовий  -
i знайде отой клумачок у погрiбнику. Ще не  пiзно  перенести  в  потайнiше
мiсце. Бо що ми ?стимемо, як заберуть?
   - Уже ж забрали, Галю,- тужить мати над дочкою.
   - Забрали? Коли забрали? - саха?ться в лiжку.
   - Вже приходили й забрали... Отой Василь Гнойовий.
   - Коли ж вони вспiли?
   - Та ще торiк... пiсля червоно? валки. Усе в людей вигрiбали - i в  нас
знайшли клумачок... Це ж ти згаду?ш за торiк. Торiк усе було.
   - Ой-й-й! - шелестить розпач.
   "Господи ?диний i всемилостивий! Хiба ти так  далеко  на  небi,  що  не
можеш змилостивитися над нашою дочкою? Зглянься й помилуй, верни ?й  тяму,
верни ?й здоров'я, вона ж така молоденька, а покарай винних.  Може,  й  ти
винних не бачиш, бо так високо сидиш на небi?"
   З могильних сутiнкiв глухо? хати - знову живий голос:
   - Батьку, ви спите?
   - У сирiй землi висплюся...
   - Батьку й мамо, либонь, я провидиця i  пророчиця,  бо  таке  менi  все
наперед вiдкрива?ться, що говорити боюся...
   - Що ж тобi вiдкрива?ться?
   - Отам на лавцi коло вiкна лежить наш дiдуньо, кожухом накрився. Бачите
чи не бачите, як скульчився вiд холоду? То хутенько знiмiть з нього  кожух
i сховайте, бо пропаде.
   - Кожух пропаде?
   - Завтра прийде Василь Гнойовий, здере з  дiдуня  кожух  -  i  вiддасть
Гаркушi.  Аби  Гаркуша  в  дiдуньовому  кожусi  возив  буряки  з  поля  на
цукроварню. А наш дiдуньо загибi? без кожуха на морозi.
   - Ой, доню!.. Вже приходив до нас Василь  Гнойовий.  I  кожуха  зняв  з
дiдуня, i Гаркушi вiддав. Нема? вже  нашого  дiдуня,  задубiв  на  морозi,
царство йому небесне. Ще торiк переставився.
   - Дз-з-з! - тiпа? Галею слiпий розпач.
   А Павло Музика сповза? з подушки на сокиру, торка?ться губами леза -  й
припада? губами, наче цiлу? - i нацiлуватися не може...
   Мене тодi ще на свiтi не було, та бачу, бачу Василя Гнойового.
   Ходить, присiдаючи, пiдламуючись у колiнах, раз у раз наче провалю?ться
вниз. Провалю?ться живiт, провалю?ться голова в плечi. Очi провалюються на
кiнському його лицi.  I  -  з  завжди  розтуленого  рота,  з-за  нерiвного
частоколу зубiв язик  вискаку?.  Кiнчик  язика  вискаку?  -  й  хова?ться,
вискаку? - й хова?ться. Тоненький кiнчик язика, схожий на жало змi?.
   Скаче й скаче жало змi?, наче прагне вкусити, прагне поживи.
   На нього й собаки не  гавкають.  I  ранiше  не  гавкали,  хоч  водилося
багато, й тепер не гавкають, хоч перевелися... та не перевелися, а  вивели
?х.
   Ось вiн ходить вiд хати до хати, загаду? в колгосп на  роботу.  Загаду?
тим, хто вже колодою лежить  на  тапчанi  чи  на  печi.  Хто  опух,  що  й
ворухнутись не годен. Хто ще диха?.  Хто  ще  ма?  силу  чути  й  дивитися
зболеними очима.
   - На посiвну! - загаду? Василь Гнойовий.- I ложку-миску з собою в поле!
Ось чого ти голодний, ось чого у тебе  нема  ?сти?  Бо  не  робиш,  бо  не
заробив. Хто не робить - той не ?сть! Чи ти хочеш ?сти - й не робити? Е-е,
нi, так у нас не заведено. То капiталiсти й помiщики ?ли - i не робили, бо
на них робили пролетарi. А наша кра?на  -  це  кра?на  трудящих.  У  нашiй
кра?нi все належить  трудящим.  У  нас  тiльки  трудящi  ?дять,  а  всяким
нетрудовим елементам - зась. Хто як  дба?,  так  i  ма?:  вiд  кожного  за
здiбностями, кожному за працею. Де це бачено,  щоб  ми  годували  класових
ворогiв? Усiх панiв до д'но? ями! Чули? Збiр  -  коло  сiльради.  Сьогоднi
свято ударно? працi. Хто ударно  попрацю?,  то?  i  по?сть  з  колгоспного
казана.
   Не лише Василь Гнойовий загаду? на роботу, а й Микола Хащуватий.
   Микола Хащуватий росту дрiбного, як то кажуть, наче собака навприсядки.
Але лютiшого за нього нiде не знайдеш. Якась на ньому рвана,  в  рубцях  i
струпаках шкiра, та ще всi цi струпаки й рубцi  чорнi,  мовби  чоловiка  в
кузнi пекли па розпеченому вугiллi, вiн повинен був спектися,  але  чомусь
не спiкся.
   -  Як  пожива?те,  саботажники?  -  заходячи  в  хату,   пита?   Микола
Хащуватий.- Саботу?те? Лежите на печi - в саботу?те колгосп?
   - Нема сили звестися,- вiдповiдь.
   - Саботаж!
   - Рiски в ротi не було...
   - Чую голос саботажника!
   - Миколо, дитино, поопухали руки-ноги...
   - Авжеж,  поопухають  вiд  бездiлля  та  ледарства.  Дума?те,  колгоспи
вмруть? Дума?те, закопа?те колгоспи в могили? Не вдасться нi куркулям,  нi
куркульським пiдголоскам, нi саботажникам.
   - Миколо, та ми злидарi...
   - Пiдголоски!.. Слухайте, пiдголоски. Якщо хочете ?сти - гайда па свято
ударно? працi. А за працю - харч у полi, отож берiть ложки та миски...
   Не вдосвiта i не вранцi, а вже  перед  полуднем  кого  приганяють,  хто
приповза? до сiльради, а  перед  сiльрадою,  на  двох  закопаних  у  землю
стовпах, червоний транспарант: "Хто не працю?, той не ?сть". На пiдвiконнi
вiдчиненого вiкна, стоячи в кабiнетi, голова сiльради Яремний Кiндрат гра?
у шахи з головою колгоспу Матвi?м Шпитальником. Вони вже грають  не  першу
партiю, а сьому чи восьму, причiм голова сiльради нiяк не може  виграти  у
голови колгоспу, хоч Матвiй Шпитальник весь час да? Кiндрату Яремному туру
фори. Iнакше б той i не взявся грати в шахи.  Ця  гра  -  давня  слабкiсть
голови колгоспу. Хоч би й де  був,  а  завжди  прокручу?  в  головi  всякi
комбiнацi?, жертви фiгур. Ось i зараз вiн з насолодою мiрку? над тим, якою
фiгурою тому походити, щоб через хiд  виграти  слона  в  свого  суперника.
Зрештою, не втриму?ться i почина? втiшатися вголос:
   - Ти хоч бачиш, як я можу виграти твого слона?
   - Ти можеш виграти мого слона? - диву?ться Яремний.
   - Ось ходжу осюди пiшаком,- i показу?, як походить пiшаком.
   Яремний важко дума?, сопе-й раптом його голос засвiчу?ться радiстю:
   - Що правда то правда, таки можеш!
   - Але ж  можу  через  хiд  виграти  отак,  походивши  осюди  турою,-  i
Шпитальник з благодушним виразом показу?, як вiн може походити турою.
   - Та ти що?- щиро диву?ться  Яремний  i  сопе,  мiркуючи  й  над  таким
варiантом.- Що правда то правда, можеш!
   - Але це ще також не все,- ще благодушнiше каже Шпитальник  i  пiднiма?
над шахiвницею свого коня.- Можу й конем отак походити!
   - Не може бути! - щиро вражений Ярема. Кущить брови, брнжить зморшки на
лобi. Дума? трудно, сопе зосереджено. И вигуку? захоплено: - Твоя  правда,
Матвiю, i я вже бачу, що можеш i конем.
   - Усе в наших руках,- поблажливо каже Шпитальник.
   - От признайся,- замрiяно мружиться Яремний. - Чи я зможу  колись  так,
як ти?
   - Нiколи!
   - Нiколи? - вражено розмружу?ться Яремний.Чому?
   - Хоч я тобi й поясню - чому, та ти не зрозумi?ш.
   Яремний насуплю?ться, як сльота, мовчить, а потiм бубонить:
   - Правда твоя.
   Голова колгоспу Шпитальник дивиться на годинник, морщить носа, пита?:
   - Хочеш дам двi тури фори?
   - Двi тури фори? - вiд усмiшки в Яремного  кирпате  обличчя  ще  бiльше
ста? кирпатим.-I вигра?ш?
   - У тебе - виграю.
   - Якщо вигра?ш, то не хочу,- скиса? на виду голова сiльради. И  нарештi
вiдрива?  очi  вiд  шахiвницi,  дивиться  у  вiкно.-Пора  на  сiвбу,   вже
зiбралися.
   - Пора на свято працi,- згоджу?ться Шпитальник Матвiй.- Хоч i  не  всiх
саботажникiв зiбрали, та бiльше вже не зберемо.
   Вони виходять на ганок сiльради, стають плече  в  плече,  дивляться  на
зелений морiг, на якому з'юрмився народ з мисками та з  ложками  в  руках.
Матвiй Шпитальпик лiвою в рудих веснянках рукою пощипу?  кучеряву  борiдку
клинцем, завченим рухом поправля? окуляри на перенiссi, а тодi заклада? за
борт зеленого френча. Завченим рухом викида? праву руку вперед.
   -  На  свято  працi!  Ми  створили  умови,  коли  талант  душi   кожно?
особистостi розкрива?ться в працi не на себе, не  на  визискувачiв,  а  на
колектив, на державу робiтникiв i селян. Ми створили умови, коли  масштаби
ново?  особистостi  нового  суспiльства  вимiрюються   безкорисливiстю   i
самопожертвою в  iм'я  всенародних  iдеалiв  i  в  iм'я  iдеалiв  свiтлого
майбутнього. Свiтова революцiя - ось чим вимiрю?ться наша нова людина, ось
чим вона живе, ось що склада? ?? мету. Бо ми добива?мося щастя не лише для
себе, а й для робiтникiв i селян усього свiту. Хто з нас  може  почуватися
спокiйно, коли на п'яти континентах стогнуть народи пiд  п'ятою  капiталу?
Якiй нашiй матерi не стане  гiрко,  коли  вона  подума?  про  долю  матерi
де-небудь в Ефiопi? чи в Абiссiнi??  В  яко?  нашо?  дитини  вiд  болю  не
стиснеться серце, коли  вона  довiда?ться  про  злиденне  дитинство  свого
ровесника десь за океаном?.. Слухайте мене! Сво?ю працею ви наближа?те  не
тiльки соцiалiстичну  iндустрiалiзацiю  у  сво?й  державi,  а  й  неминучу
загибель мiжнародного капiталiзму в усьому свiтi. Па сiвбу!
   Говорячи, Матвiй Шпитальпик раз у раз викида? рiзко праву руку  вперед,
особливо ж тодi, коли каже про п'яту капiталу, про мiжнародний капiталiзм.
Наче  рухом  правицi  хоче  довести:  хоч  п'ята  капiталу  i  мiжнародний
капiталiзм далеко, але ми ?х дiстанемо й звiдси, нехай начуваються.
   Задоволений собою голова  колгоспу  Матвiй  Шпитальник  оберта?ться  до
голови сiльради Кiндрата Яремного, вдоволено пiдморгу?:
   - Ось так!.. Хiд слоном по центральнiй горизонталi!.. Це не хiд пiшаком
тiльки на одну клiтинку вперед.
   - Еге ж,- зачаровано дивиться на нього  Кiндрат  Яремний.-  Це  не  хiд
пiшаком...
   Чуються голоси Василя Гнойового та Миколи Хащуватого, шваркотять  якiсь
скрики iнших активiстiв, що позбиралися  перед  сiльрадою,-  i  юрма  наче
пробуджу?ться, почина? ворушитися. Почина? ворушитися, мов черва на шматку
гнилого м'яса, але завзятi голоси не згасають, i ось  уже  юрма  тече  вiд
сiльради шляхом.
   - Ходiмо? - чи то пита?, чи то стверджу? Матвiй Шпитальник.
   - Ходiмо,- каже Кiндрат Яремний, опускаючи ногу з ганку сiльради.
   - Куди ти?
   - Як то куди?
   -  Ха-ха,-  смi?ться  голова  колгоспу.-   Та   не   туди...   Зiгра?мо
партiю-другу в шахи! I я тобi дам двi тури фори.
   - Двi тури фори?! Ходiмо! I вони зникають у сiльрадi.
   Що це гримить, що це гра?? Де це? I той гуркiт, i та гра не гаснуть, не
дальшають, а ближчають.
   Хiба всидиш у хатi? I Галя виходить з хати, ста? за ворiтьми.
   Гуркiт ближче, ближче - i ось з-за повороту з'являються якiсь люди.  Не
так iдуть, як сунуть юрмою, ледь переставляючи ноги.  Хто  ж  то  попереду
юрми ступа? задки, весь час розмахуючи руками? А за помахами  його  рук  i
гримить-гра?. Гуркiт, дзвiн, виляски, бамкання. Що це, цо ще?
   Попереду ступа? задки Василь Гнойовий!
   Раз у раз пiдламу?ться в колiнах, наче  сам  провалю?ться  в  землю,  а
голова на його в'язах провалю?ться в плечi, а груди провалюються в  живiт,
а живiт провалю?ться десь нижче пояса. Йде так, наче манить за  собою.  О,
хтось у юрмi впав, його оминають, а  коли  оминули,-  зостався  лежати  на
шляху, дивлячись услiд.
   Обiч юрми - активiсти ?хнi сiльськi, Галя нарештi  роздивилася  ?х.  То
вони гримлять-грають,  б'ючи  в  сковороди,  в  бляху,  в  дека,  в  якiсь
залiзяки. Залiзом по залiзу, а  тим  оркестром  править  Василь  Гнойовий.
Дехто в юрмi також б'? ложками в миски, але таких мало.
   - Саботажники! - хтось кричить.
   Ось юрма поволеньки наповза?, наповза?, вже й бiля Галi.
   -  Переку?мо  саботажникiв  колгоспного  руху!  -  аж  пiниться  Микола
Хащуватий.
   А Василь Гнойовий, задкуючи, водить руками - й за його наказом  гримить
залiзо об залiзо, аж вуха глухнуть.
   - Не дамо саботувати соцiалiзм на селi?.
   А Галi саме заспiвалося:

   По дорозi жук, жук, по дорозi чорний.
   Подивися, дiвчинонько, який я моторний.

   Куди всi  йдуть,  навiщо  несуть  ложки  й  миски?  Ледве  переступають
ногами-колодами, та такими товстенними, що водою з них бризка?. I так само
понапухали обличчя, а на набряклих обличчях - очi як позамерзали.  Очi  як
позамерзали, ледь-ледь свiтяться туманом.
   - Саботажники!.. Хто не працю? - той не ?сть!
   Галi спiва?ться:

   Видно шляхи полтавськi?
   Ще й саму Полтаву...

   Та  Галю  нiхто  не  чу?,  бо  гримить  залiзо  та  бляха,  бо  кричать
активiсти-незаможники. В юрмi в яко?сь жiнки пiдкошуються ноги, вона  хоче
вчепитися за чужi плечi та лiктi, але  ??  вiдштовхують,  i  жiнка  осiда?
навколiшки в сiру куряву. ?? обминають, а вона дивиться вслiд i просить:
   - Вiзьмiть мене!.. Вiзьмiть мене з собою в поле. Я  хочу  ?сти...  ?сти
хочу...
   I простяга? перед собою порожню миску, мовби  сподiва?ться,  що  ??  чи
вiзьмуть-таки з собою, чи щось покладуть у миску.
   А Галi спiва?ться:

   Вставайте, гнанi i голоднi
   Робiтники усiх кра?н...

   Жiнка на шляху, почувши бадьорий дiвочий спiв, оберта?ться  й  дивиться
на Галю замерзлими очима, в яких ледь свiтиться туман.
   Раптом Галi ста? так смiшно, що вона заходиться реготом.
   Регiт колотить нею, аж поки гасне.
   - Ой... ой... ой... - вiд якогось важкого болю стогне вона.
   Жiнка пiдводиться з колiн, злякано огляда?ться на Галю -  й  поволеньки
тюпа? по шляху за юрмою, що повзе з села  пiд  гракання  залiза,  крики  i
свист.
   - Голова ?де... Обо?... Шпитальник i Яремний...
   Ген у полi, у вибалку, бiжить гнiдий кiнь, запряжений у  дрожки,  а  на
дрожках  попримощувалися  голова  сiльради  та  голова  колгоспу.  Обо?  у
вiйськових картузах, а тому зоддалеки схожi на мiлiцiонерiв з району.
   - Куди вони ?дуть?
   - До нас.
   Надвечiр'я. Тут, на  польовому  станi,  чи  то  мають  обiдати,  чи  то
вечеряти. Сiвачi зiбралися пiд розквiтлими дикими  грушами,  що  облiтають
зiв'ялим цвiтом, а довкола цього стану - зорана i вже  засiяна  земля,  що
чорнi? розлитим дьогтем.
   Сiвачi дивляться на  дрожки,  що  котяться  до  ?хнього  стану,  вже  й
прикотилися. Гнiдий кiнь спиня?ться, а дво?  голiв  зiскакують  на  землю.
Кiндрат Яремний командирською ходою йде  до  людей,  а  Матвiй  Шпитальник
зоста?ться бiля дрожок. Вiн трима? у руках якийсь ящик яскравого вишневого
кольору, i всi дивляться на той ящик.
   Голова колгоспу загляда? у великий обсмалений казан, бiля якого  стоять
напоготовi Василь Гнойовий та Микола Хащуватий,  а  за  ?хнiми  спинами  -
слiпа на лiве око тiтка Гичка, що ранiше готувала в селi на весiллях та на
похоронах, а тепер от на весiллях i на похоронах не готу?, тiльки  в  полi
для тих, хто робить.
   - Готово? - бадьорим голосом  озива?ться  Яремний.  Тiтка  Гичка  кива?
головою, а Василь Гнойовий шкiрить зуби.
   - Покушту?те?
   - Я ситий,- вiдповiда? Кiндрат Яремний. Г жарту? до тiтки Гички:  -  То
готували лiвим оком чи правим?
   Тiтка, насупившись, мовчить, i жодне з людей не  усмiха?ться  на  жарт,
лише Микола Хащуватий каже:
   - Либонь, на праве, на живе.
   Посуворiшавши на лицi, голова сiльради  випросту?ться.  випина?  груди,
викида? руку вперед i вигуку?.
   - Хто не працю?, той не ?сть!.. Соцiалiзм - це облiк!.. Смачного вам...
   I пружною ходою ступа? до дрожок.
   Сiвачi  стовплюються  навколо  казана,  простягають  миски,  а   Василь
Гнойовий i Микола Хащуватий орудують двома черпаками, розливаючи кандьор.
   - Налий менi!
   - Долий, бо не долив!
   - Не розхлюпуй!
   Обiч вiд казана, ближче до груш, зiбралися тi, хто не орав i не сiяв, а
приволiкся з села в надi?, що перепаде якась крихта чи  крапля.  Це  дiти,
старi баби та дiди. Помiж них - i тiтка Юстина.  Всi  вони  чекають,  коли
орачi та сiвачi одержать сво? порцi?, тодi можна буде пiдступитися  ближче
н попросити собi. Ранiше не можна, бо в Гнойового та Хащуватого чiпкi очi,
хутко заробиш вiд них черпаком по спинi.
   Та ще ж i Гаркуша тут. Коли Гнойовий чи Хащуватий не застережуть такого
ледаря, що не робив, а хоче по?сти на дурничку, то вiн помiтить:
   - Миколо, Василю, а то кому налива?те кандьору? Хто не працю?,  той  не
?сть!
   I раптом... застигають простягнутi руки з порожнiми мисками, завмирають
ложки над кандьором у тих, кому вже налито. Не ворушаться черпаки в Василя
Гнойового та Миколи Хащуватого. Тiтка  Гичка  торопi?  на  виду  так,  що,
либонь, зараз стане видюща й на лiве око. Всi дивляться  одне  на  одного,
дивляться наокiл.
   Хто це спiва??
   Яка це жiнка спiва? таким щасливим голосом?
   Нiхто з тих, що зiбралися до кандьору, не спiва?, але ж  голос  лине  й
лине - чарiвний, сонячний.

   Расцветали яблони и груши,
   поплыли туманы над рекой...
   Выходила на берег Катюша,
   на высокий берег, на крутой.

   - Та це патефон,- похмуро бубонить Гаркуша, показуючи рукою на дрожки.
   Хто допався до  кандьору  i  ?сть,  давлячись,  зовсiм  не  чуючи  того
патефона, а дехто  оберта?ться  на  дрожки.  Справдi,  на  дрожках  сто?ть
патефон - отой прямокутний ящик яскравого червоного кольору, який привiз у
поле Матвiй Шпитальник.

   Выходила, песню заводила
   про степного сизого орла,
   про того, которого любила,
   про того, что верность берегла...

   Голова сiльради Матвiй Шпитальник та голова  колгоспу  Кiндрат  Яремний
захоплено поглядають на платiвку, що крутиться, i сяють  вiд  задоволення.
Не зiзнаються один одному, та  мимоволi  думають:  чи  колгоспники  здатнi
оцiнити все те, що ?м подаровано отут, просто в полi, пiсля ?хньо?  працi?
Мабуть, таки нi, бо лиш миски перед  собою  бачать,  ?м  кандьор  заступив
красу спiву, красу мистецтва.

   Мы красные кавалеристы,
   и про нас
   былинники речистые
   ведут рассказ...

   Тiтка Юстина простяга? миску - i Микола Хащуватий налива?  ?й  черпаком
кандьору з казана. Вiн не дивиться, кому налива?, бо слуха? музику i спiв.
За тiткою Юстиною й iншi вiд груш сунуть до  казана,  ?м  також  перепада?
бурда.

   Наш паровоз, вперед лети,
   в коммуне остановка...

   Ледь ступивши вiд казана, тiтка Юстина опуска?ться на колiна, сiда?  на
землю i, дiставши з-за пазухи ложку, сьорба? кандьор, i сльози  течуть  по
?? жовтому обличчю.

   На границе тучи ходят хмуро,
   край суровый тишиной объят.
   У высоких берегов Амура
   часовые Родины стоят...

   Накрутивши блискучою ручкою патефон, голова колгоспу Матвiй  Шпитальпик
вiд дрожок iде пiд розквiтлi грушi, де  вечеряють.  Промiння  призахiдного
сонця ро?ться в його пильних неклiпливих очах,  наче  червонi  мурахи.  На
ногах порипують наваксованi чоботи, що вiддзеркалюють срiбнi зайчики.
   Матвiй Шпитальник  зупиня?ться  перед  тiткою  Юстиною,  а  вона  й  не
зауважу?, бо втупилася в миску.
   - Ти колгоспниця? - пита?.
   Тримаючи  миску  обома  руками,  тiтка  Юстина  злякано  й  нетямковито
дивиться на голову колгоспу: вона не почула запитання.
   - Ти колгоспниця? - повторю?.
   - Ага, колгоспниця, колгоспниця,- спромага?ться на слово тiтка Юстина.
   - А ти сьогоднi щось робила на сiвбi?
   - Нi, не робила.
   - Таж тут ?дять тi, що робили.
   - Хрест святий, не робила.
   - А чом це ти, колгоспниця, б не робила?
   - Сили нема, нездужаю.
   - Робити сили нема, а ?сти здужа?ш?
   - ?м, щоб здужати.
   - А чом удома не ?си?
   - Нема що ?сти, навiть мишам нема... Навiть мишей нема.
   - Навiть мишей нема? - диву?ться Матвiй Шпитальник.- Ух ти, саботажниця!
   Ударом чобота голова колгоспу вибива? миску з рук.
   Миска пада? на землю, розлива?ться недо?дений кандьор. Тiтка Юстина так
i завмира? з роззявленим ротом, а Матвiй Шпитальник iде до дрожок.
   Якесь дитинча навкарачки пiдступа? до розлитого кандьору,  нагина?ться,
почина? злизувати з трави.

   Чужой земли не надо нам ни пяди,
   но и своей врагу не отдадим...

   Патефон замовка?, i  дрожки  з  голови  сiльради  та  головою  колгоспу
вiд'?жджають вiд польового стану, поскрипуючи колесами.
   Сонце сiда? в багряну хмару.
   - О, подивися, прийшов...
   - Хто прийшов?
   - А хто прийшов?
   - Таж Андрiй Синиця. Ото  стане  пiд  вербою  -  й  дивиться.  Походить
туди-сюди по шляху, стане - й дивиться на нашi вiкна. Ти б вийшов та  щось
йому сказав. А можеш i  не  казати.  Вийди  надвiр  iз  сокирою  -  вiн  i
зляка?ться, бiльше  не  ходитиме.  Хай  до  когось  iншого  йде  -  й  там
видивля?ться. Бачиш, вишиту сорочку зодягнув,  i  кашкет  iз  козирком  на
головi, а босий. Чого вiн ходить пiд нашi вiкна, отой Андрiй Синиця?
   - А ти не зна?ш, чого вiн ходить?
   - Щось видивля?ться, хоче потягнути, а що потягне?
   - Сьогоднi вже не сам... I Грицько Накоренок огина?ться бiля нього.
   Марiя й собi вшниплю?ться у шибку, дивиться на  шлях.  Справдi,  Андрiй
Синиця вже не сам, а з Грицьком Накоренком. Обидва хлопцi мовби зустрiлися
знiчев'я - та й балакають, але ж так i пасуть очима ?хн? обiйстя.
   - Не зна?ш, чого огинаються... До Галi нашо? прийшли.
   - До Галi? - не вiрить мати.- А де ж це Галя?
   - О, я повинен знати... В коморi вбира?ться.
   - Куди вбира?ться?
   - А ти вже забула, куди вбираються дiвчата? До парубкiв.
   - Мамцю моя! - сплеску? руками.- Що ж це ко?ться?
   - А ко?ться, ко?ться... О, вже й Галя наша вийшла.  Попiд  вiкнами  йде
Галя в святковому вбраннi, а всмiхненими очима - вже  там,  на  шляху,  де
хлопцi пiд вербою.
   - Побiжу, побiжу за нею, не пущу. Куди вона? I Марiя не так бiжить,  як
тюпа? надвiр, наздоганя? Галю на шляху.
   - Галю, ти куди з хлопцями?
   - А в Кожанку.
   - Чого в Кожанку? - диву?ться.Хлопцi, чого це ви  надумали  з  Галею  в
Кожанку?
   - Та на завод,- це Андрiй Синиця.
   - На завод? Чого на завод?
   - Там по?сти можна,- це Грицько Накоренко.
   - Що можна по?сти на заводi? Хлопцi мовчать, то Галя каже:
   - Браги можна по?сти на заводi.
   - I ти, Галю, слуха?ш хлопцiв? I ти оце повi?шся в Кожанку? Хто вам там
дасть браги? Не дадуть вам браги. Чу?ш, Галю? Хай собi хлопцi  iдуть,  раз
?м заманулося, а ти не йди, ти - дiвчина, як це ти пiдеш у чуже село?
   - З нами хай не бо?ться,- це Андрiй Синиця.
   - Мамо, таж бiлий день надворi... Через поле - й Кожанка.
   - А як бiлий день, то що?.. Сторожують брагу, хiба ви  не  зна?те?  Хто
вас пустить до ями? Чим ви ту брагу дiстанете?
   - Та ми зна?мо! - це Грицько Накоренко.
   - Хлопцi, дивiться, я не пускаю Галю, та хто  тепер  слуха?  матiр?  Нi
сльози, нi молитви не помагають.
   Обертаються - i йдуть, а Марiя  дивиться  вслiд,  аж  поки  щезають  за
тополями на околицi. Вже ?х не видно, а вона чомусь бачить - не так очима,
як материнською душею я сво?ю,- ?х трьох у полi по дорозi на Кожанку.
   А потiм цiлий день жде - й мучиться: навiщо пустила? Було не пускати. Й
де вона бариться, чому досi нема додому?  Пора  дiвоцтва,  хiба  всидиш  у
хатi, хiба не захочеш полинути в  свiт.  Ось  так  i  полинула...  Там,  у
Кожанцi на цукровому заводi, справдi ? брага, але хто  ж  вас  пустить  до
не?. Якби всiх пускали, то й браги не стало б, i завод рознесли  б.  А  то
стережуть, що не пiдступишся.
   I вже ввечерi - Галя у двiр.
   Мати хреститься з радостi, пита?:
   - Була в Кожанцi?
   - Була.
   - На?лася браги?
   - На?лася.
   - То чого ж така смутна?
   - Ой, мамо, не питайте.
   I - в сльози. Такi ряснi сльози, що в матерi серце кра?ться  вiд  болю.
Може, хтось ?? дочку скривдив, але добре, що додому вернулася жива.
   - Розказуй, як же ти на?лася.
   - Ой, краще не розказувати.
   - А де хлопцi?
   - Андрiй Синиця пiшов додому, а Грицько Накоренок... утопився.
   - Де втопився?
   - У ямi з брагою... Ой, мамо, якби ти бачила! Якби ти  бачила,  що  там
ко?ться! Бiля заводу всякий народ вешта?ться, i скрiзь -  варта,  нiде  не
пройдеш. I там, де ями з брагою, повно людей. Уже такi,  що  й  ходити  не
годнi, а поприходили. Хто сто?ть, хто сидить. I ми посiдали пiд кущами, бо
до браги не пiдступитися, бо там бiля браги теж варта. А  потiм  хтось  не
витримав - i пiдсунувся ближче до ями, а потiм - ще, сторожi кричать,  але
нiхто вже ?х не слухав. I хлопцi кинулись до ями, Андрiй i  Грицько.  А  я
злякалася, як прикипiла до землi, бо тут усi вже побiгли, де тi сторожi  й
дiлися, пiдiм'яли ?х. Там хто сам у яму звалювався, а  кого  спихали,  щоб
пiдступитися ближче до браги. Такий крик, такий  гвалт!  А  тут  i  Андрiй
Синиця назад бiжить, браги набрав у вiдро, вiн придумав  таке  собi  вiдро
полотняне й провощене. Ми тут удвох допалися до браги, ?мо - й на?стися не
можемо. А як до?ли брагу, то за Грицька згадали, тут хтось  i  сказав,  що
вiн утопився в ямi, й ще хтось утопився. Ми злякалися - й побiгли, бо  там
уже якiсь люди бiгли вiд заводу, всi стали  розповзатися  вiд  ями.  А  за
селом посiдали - й ждемо: а може, не втопився Грицько у бразi, а може, вiн
зараз бiгтиме за нами. Ждали, ждали, а його нема, то вже тодi ми  подалися
додому... Ой, мамо, як жалко Грицька! Може, вiн не втопився?
   - Ти в мене пита?ш, дитино...
   Стоять обо?, дивляться на шлях, дивляться на околицю: чи  не  з'явиться
Грицько? А коли справдi не втопився? Не видно.
   - Пiду Грицьковiй матерi скажу за таке горе.
   - Не ходiть, мамо!
   - Як то не йти?
   - Бо, може, вiн таки не втопився.
   - То й скажу, що, може, не втопився в бразi, а живий. Хай мати зна?, бо
ж однаково побиватиметься.
   Туманiючи, йде Марiя шляхом, а дочка  видивля?ться  й  видивля?ться  на
околицю, за високi тополi, на яких напнуто син? небо.
   Дiд Гнилоквас, може, й не старий дiд, а вигляда? на старого,  замшiлого
дiда.
   А вигляда? на дiда, бо згорблений у три погибелi,  бо  клешнюватi  руки
волочаться при самiй землi, а  страпате  волосся  на  головi  -  мов  купа
дiрявого березневого  снiгу,  присипаного  рудим  гно?м.  З-пiд  куштратих
страпакiв, що спадають на  лоба,  не  видно  очей,  а  тому  зда?ться,  що
Гнилоквас i не дивиться обiч, а все пiд ноги.
   Щось шука? й шука?, шука? й шука?. Отак i ходить по селу, тримаючись за
вiжки, а поряд iз ним тюпа? мишастий коник, свiтячи випнутими  ребрами,  а
за коником повиску? немащеними колесами грабарка. Гнилоквас мiг  би  ?хати
на грабарцi, але не хоче тiльки те й робити, що  злазити  й  залазити,  бо
доводиться часто зупинятися.
   Зупиня? грабарку перед чи?мось обiйстям, ступа?  за  ворота,  стука?  в
шибку:
   - Живi ??
   Висунеться з хати баба:
   - Уже по мою душу?
   - Ще вспiю по твою душу... Що тут на цьому кутку, хто помер?
   - Чи я знаю? В хатi  сиджу,  нiхто  не  навiду?ться  до  мене,-  шамка?
стара.- Тут i сама не зна?ш: на цьому ще свiтi, чи вже на тому.
   - На цьому...
   - А чого ж на цьому свiтi так, як на тому?
   - В сiльради питай, а не в мене... То коли до тебе навiдатися, бабо,  в
гостi?
   - Навiдатися в гостi? А чого в гостi?
   - Щоб на цвинтар завезти... Я по-доброму.
   - Чи я знаю?
   - А хто ж зна? за тебе? Така в мене робота. Дума?ш, робив  би  задурно?
Вiдвiз до ями кого - маю пiвфунта хлiба.
   - Скiльки? - не вiрить стара.
   - Пiвфунта хлiба. I за тебе стiльки дадуть.
   - Отак багато? Краще б менi дали, а то хлiбця давно  не  жувала,  ще  б
трохи пожила.
   - За те, що живуть, хлiба не дають.
   Погомонiвши зi старою, якiй ще хлiба кортить,  а  вмирати  не  хочеться
(навiть не загаду? про смерть), дiд  Гнилоквас  поволеньки  суне  далi,  й
немащенi колеса грабарки повискують сухим голодним вищанням.
   - Забув,- сам до себе озива?ться дiд Гнилоквас  i  навiть  ляска?  себе
долонею по лобi.- Та це ж садиба Марка Грушi. Давно ж не бачилися, й зараз
нiкого не видно на дворищi. Зайти чи не зайти? Зайду.
   Гнилоквас заходить у хату, бачить бабу Явдоху на лежанцi - й  вiта?ться
глухо:
   - Доброго дня, Явдохо.
   Баба Явдоха лежить на подушцi - й не зворухнеться.
   - А де ж Марко? - пита? в не? Гнило квас.
   Баба Явдоха не озива?ться. Так, наче спить,  i  тодi  Гнилоквас  бачить
босi ноги, що стирчать з печi.
   - Марку, ти чу?ш? - кличе.
   Марко Груша мовчить на печi.
   -  Обо?,-  бубонить  дiд  Гнилоквас,-  упоко?лися  обо?...  За   Явдоху
пiвфунта, за Марка пiвфунта - вже фунт... Хоч i важко самому, а нi  з  ким
не подiлюся роботою. Хоч i набивались помiчники, а не хочу. Бо що? Вiддати
свого пiвфунта? А менi хто дасть пiвфунта? Дуже хтось накида?ться?
   Торка?ться бабиного лоба - холодний.
   - Вiдтоптала свiй ряст.  А  чого?  Бо  дурна.  Бо  не  захотiла  колись
вiддатися за мене, а вiддалася за Марка. Вiн прогодував тебе? Нi  тебе  не
прогодував, нi себе. А за мною жила б.
   А так матиму на тобi пiвфунта.
   Бере на тапчанi ряденце,  стелить  на  глинянiй  долiвцi,  а  тодi  вже
зсаджу? бабу Явдоху з лежанки.
   - Яка ж ти легенька... Нiколи не обiймав, а тепер ось обняв.
   Бабинi п'яти гупають об долiвку, далi тiло ?? гупа? глухо.
   Дiд Гнилоквас хапа?ться чiпко обома руками за рiжки рядна  й  тягне  по
хатi, далi в сiни,  далi  з  сiней  надвiр,  до  грабарки.  Бабина  голова
метля?ться, очi витрiщенi.
   - Завезу тебе до ями, не залишу в хатi... Бо дурна...
   Бiля грабарки знову доводиться обiймати покiйницю, щоб якось пiдняти  з
землi, та дiд Гнилоквас ще й важчих здужав, а баба - як пiр'?на.
   - А тепер пiду за покiйником, щоб у парi,  значить...  Повезу  в  парi,
повiнча?теся з сирою землею. А яке було весiлля - в церквi, з батюшкою.  Я
не ходив на ваше весiлля, то люди розказували...
   Зайшовши в хату, дiд Гнилоквас розгляда? голi стiни.
   - Життя прожили - й добра не нажили. Навiть дiтей господь не дав.
   Крекчучи, спина?ться на лежанку, бубонить до непорушних Маркових п'ят:
   - Бач, не мiг на лавцi переставитися, то залiз на пiч, аби менi  мороки
завдати.
   Й тiльки обома руками взявся  за  ноги,  смикнув,  як  забринiв  кволий
голос:
   - Це ти, Карпо? Чого смика?ш за ноги?
   Гнилоквас до всяко? всячини звик, то й тут не дивувався:
   - То ти ще живий, не вмер? Смикаю тебе з печi, то сам  iди...  Що  тобi
тут на печi робити?
   - Що робити? Вмерти хочу, нiяк не помру... Явдоха переставилася зранку,
а я нiяк не можу,-витягував з грудей немiчний голос.- А ми ж учора  з  нею
говорили... Говорили, що разом помремо. Вона вже там, а я ще тут.  Сказала
- й зробила, а я обманув ??. Де вона?
   - Та вже на грабарку вiднiс.
   Марко Груша заплющу?ться - й мовчить. Зрештою, розплющу?ться - й каже:
   - Нiяк не можу. От хочу - й не можу.
   - Погано хочеш.
   - Дуже хочу... слiдом за Явдохою, щоб разом... А  я  не  думав,  що  ти
такий славний чоловiк. Помага?ш нам. Помага?ш, щоб  разом...  Вiдтарабанив
Явдоху на грабарку, то й мене вiдтарабань. На цвинтар.
   - Та в яму, а не на цвинтар.
   - Хай i в яму, аби разом... Я по дорозi помру.  Чу?  моя  душа,  що  по
дорозi помру.
   - А як не помреш по дорозi?
   - То в ямi помру.
   - Аби тiльки з Явдохою?
   - Аби тiльки з нею.
   Гнилоквас Карпо сто?ть на  лежанцi,  загляда?  на  пiч.  При  здоровому
глуздi Марко Груша, при тямi? Таке городить. Може, при тямi,  але  не  при
здоровому глуздi.
   - Ех, шкода пiвфунта хлiба,- зiтха?.
   - Га? - розклеплю? водянистi повiки на опухлому лицi Марко Груша.
   - Та кажу, що пiвфунта хлiба шкода.
   - Загубив хлiб?
   - Загублю от... Не повезу я тебе до ями, i не проси.
   - То поможи звестися, та зсади з печi, я порачкую сам до ями.
   - Не поможу.
   - Змилуйся...
   - Не змилуюсь. Не хочу, аби ти здох бiля Явдохи.  Годi,  що  ти  з  нею
нажився на цьому свiтi. Ще й на тому свiтi хочеш бути разом. I просиш мо??
помочi? Не буде тобi мо?? помочi.
   Сопучи, крекчучи, Гнилоквас животом сповза?  з  лежанки..  Марко  Груша
стогне й вовтузиться на печi, смикаючи п'ятами, але звестись не годен.
   - Ти спершу здохни... Але й тодi не повезу.
   Тримаючи в руках вiжки, йдучи бiля грабарки, вiн  бубовить  сердито,  й
слова гудуть, як джмелi.
   - Чу?ш, Явдохо? Ото я тепер забрав тебе вiд Марка... Я без тебе скiльки
мучився? Всеньке життя. Нехай вiн тепер без тебе помучиться... О, хто  там
сидить пiд яблунею?
   Справдi, на горбку пiд яблунею, похиливши голову на плече, виднi? якась
дiвчина.
   - Спить на сонцi чи  вже  боговi  душу  вiддала?  Зоставивши  на  шляху
грабарку, Гнилоквас човпе на горбок пiд яблуню.
   - Ти жива чи вже мертва? - пита? в дiвчини, що  прихилилася  спиною  до
стовбура. Дiвчина хоч би ворухнулася.
   - Слухай, ти чия? - пригляда?ться.- А, та це  ж  Павла  Музики  дитина.
Рука ще тепла, ще не задубiла. Чекати отут, поки задубi?? А чи  в  мене  ?
час роз'?жджати сюди-туди. Ну, дiвко зараз тебе понесу.
   Потупцявши, Карпо  Гнилоквас  нагина?ться,  пiдхоплю?  непритомну  Галю
попiд пахви i, задкуючи, тягне з горбка.
   - Ще й не нажилася, ще  й  замужем  не  була,  а  вже  переставилася...
Либонь, стогне... Що ти кажеш, га?  Знову  стогiн  вирива?ться  з  дiвочих
грудей.
   - Не хочеш, щоб старий дiд тебе  обiймав?  А  де  взяти  молодших,  щоб
обняли? Нема? молодших, так що потерпи.
   Дотягу? непритомну дiвчину до шляху, виважу? на руках, щоб висадити  на
грабарку, а тут де не вiзьмись - учитель Пилип навинувся. Голова з  комiра
вишито? розхристано? сорочки - наче золотий соняшник з-за плоту.
   - Дiду! - кричить.
   I руки виставля? перед собою, наче вiд нечисто? сили борониться.
   - Поможи, хлопче,- хрипить Гнилоквас.
   - Куди ви ?? несете?
   - А на грабарку - та й вiдвезу до ями.
   - Таж вона ще жива! - кричить учитель Пилип.Хiба  не  чу?те  -  стогне?
Куди ж ви живу?
   - Однаково скоро помре... Ну, поможи.
   - Ану вiдпустiть, вiддайте.
   - Хлопче, нащо тобi живий труп здався?.. Скiльки вже  ?й  зосталося?  А
менi потiм знову по не? при?жджати? Коняка ледь ноги переставля?.  Та  вже
коли так уподобав неживу дiвку, то бери, хай ти сказишся. А нiхто не  хоче
знати, що в мене така робота.
   Карпо  Гнилоквас  залиша?   непритомну   Галю   бiля   осатанiлого,   з
божевiльними очима вчителя, смика? вiжки.
   - Вйо! По?хали... Спробуй  догоди  такому  народовi.  Бачиш,  заступник
знайшовся. Самого без вiтру хита?, а ще... Пiвфунта хлiба  пропало!  Та  я
тебе скоро вiдвезу до ями, то вiдшкодую. Вйо! День довгий, село велике,  а
роботу тiльки встигай робити. Несвiдомий народ, ох i несвiдомий наш народ!
   Тiтка Юстина сидить за ворiтьми, дивиться на шлях, на село.
   Шлях попiд вербами та тополями сiрi? пухкою курявою, в якiй  i  горобцi
не купаються. Село спить посеред бiлого дня, наче  все  вимерло  до  ноги.
Сонце смажить так, що не тiльки зелень в'яне, а й небо спопелiло,  й  таке
пустельне, що страшнiше за землю.
   Тiтка Юстина так завжди  сидить  за  ворiтьми.  Когось  побачить,  щось
почу?, щось ?й приверзеться - ось i погомонiла з бiлим свiтом.
   Хлоп'як ще голомозий, з штанцiв подерта сорочка висмикалася, очi  -  як
реп'яхи. Навiть крiзь подерту сорочку видно синю шкiру та випнутi ребра.
   - Дитино...
   Заскочений зненацька тiтчиним голосом, хлоп'як завмира? злякано. И повз
тiтку йти страшно, й тiкати страшно. Бо ж,  це  ота  Юстина,  що  про  не?
розказують.
   - Як тебе звуть, дитино?
   Голос ласкавий - i ще страшнiше вiд тi?? ласки в голосi.
   - Юрко,- шепочуть затерплi вуста.
   - А чий же ти будеш?
   - Горпинин... Горпини Хрущихи.
   - Це тi?? Горпини, що бiля церкви сидить над яром?
   - Над яром...
   -  Славний  ти  хлопчик  у   сво??   матерi,-тiшиться   тiтка   Юстина,
рада-радiсiнька погомонiти з дитиною.-А чого ж ти в хатi не сидиш?
   - До дiда Iлька йду. Провiдати хочу, бо дiд старий дуже,- розв'язу?ться
язик у хлопця.- Може, гостинця дасть.
   - Ти ж мiй славненький,- срiбло немiчно? усмiшки спалаху? на  тiтчиному
чорному лицi.- Наготував дiд гостинцiв для онука?
   - Не знаю.
   Тiтка Юстина хмарнi? на виду.
   - Кажеш, мати твоя Горпина Хрущиха?.. Кажеш,  дiд  Iлько?  -  Й  зiтха?
тiтка.- Так нема вже твого дiда Iлька, помер, вчора Гнилоквас вiдвiз  його
до ями... Нема гостинцiв...
   Малий Юрко так i цiпенi? вiд почутого.
   - Нема гостинцiв? - перегодя пита? жалiбно.
   - Де ж вiн тепер тобi вiзьме?
   - А ми з матiр'ю не чули про дiда...
   - А пiдiйди-но  ближче  до  мене,-  просить  тiтка  Юстина.  Забувшись,
похнюплений Юрко ступа? вперед, але зразу зупиня?ться: хоч i добрий  голос
у тiтки, а лячно.
   - Та не бiйся, я тобi щось дам.
   Юрко ступа? ще ближче - й знову завмира?. Бо що тiтка дасть,  що?  Синi
руки лежать на колiнах, а в руках - нiчого. Може, заманю?-приманю?, ген як
хитро мружиться. I вiн уже ладен чкурнути  геть,  але  цi??  митi  страшна
тiтка Юстина поволеньки засува? руку за пазуху.
   Вiн зачаровано стежить за рукою, зразу ж забувши, що зiбрався тiкати.
   Що рука шука? за пазухою, чому бариться?
   - Не матимеш гостинця вiд дiда, то хоч вiд тiтки...
   Вийма? руку з-за пазухи, неквапно розмика? пальцi - на сухiй  зморщенiй
долонi лежить бiле куряче я?чко. Воно мовби  вродилося  там,  за  пазухою,
щойно вродилося - й тiтка Юстина зразу ж явила його на свiт божий.
   - Бери, дитино.
   й простяга? перед собою руку з курячим я?чком.
   Юрко дивиться на куряче я?чко, як на чудо. Як на чудо, котре  може  так
само розтанути, як i з'явилося. А може, тiльки вiн зважиться взяти  я?чко,
як тiтка Юстина вхопить його за руку? Й тодi...
   В розпачi, повними слiз очима вiн дивиться на тiтку Юстину, просячи  ??
змилостивитися, просячи не ошукувати.
   - Бери, дитино, бери,- знову лагiдно тiтка.
   Й тодi Юрко, стуманiвши головою, ступа?  вперед,  простяга?  руку  -  й
тепле куряче я?чко опиня?ться в долонi.
   - Тiтко...- хоче щось сказати - й не вiда?, що саме.
   - ?ж на здоров'я... Рости здоровий...
   - Тiтко...- бринить голос i заплiта?ться язик.
   - А то шкура та  костi...  Бери,  бери...  Дiд  Iлько  вже  не  подару?
гостинця.
   I тiтка Юстнна, хапаючись за поперек, зводиться  з  лавки.  Мабуть,  ?й
заболiло, в не? кривиться лице - i малий Юрко  ляка?ться:  чи  не  вхопить
його зараз, чи не потягне в хату,  ген  i  сiни  вiдчинено  навстiж.  Хоче
вiдiрвати ноги вiд землi - й не годен.
   - Тiт-т-тонько-О-о,- дзигонить зубами.
   - Що, дитино, що?
   - Ой, тiт-т-тонько-о-о...
   Зрештою, ноги якось вiдриваються вiд землi -  й  хлоп'як  зрива?ться  з
мiсця. Стиснувши в руцi яйце, боячись  зачепитися  i  впасти,  бiжить  вiд
страшно? тiтки Юстини. А самому  зда?ться,  що  тiтка  бiжить  слiдом,  що
ось-ось наздожене, бо наче лопотять за спиною тiтчинi ноги-костомахи.
   - Ой,ой, ой!
   Таки перечiплю?ться за вербове корiння -  й  пада?  на  землю,  злякано
тулиться до закуреного, терпкого романцю.
   Й наста? тиша. Нiхто не лопотить  ногами-костомахами  за  спиною,  лише
неподалiк цiнька? горобець.
   I тодi помiча?, що яйце в долонi  розбилося,  бiлок  та  жовток  стiка?
помiж пальцiв.  Холонучи  душею,  вiн  облизу?  пальцi,  облизу?  полущену
шкаралупу, далi язиком облизу? романець, на який  накапало  яйце,  облизу?
спориш. Облизавши долоню й траву, малий Юрко пильно пригляда?ться, до чого
можна було б ще торкнутися кiнчиком язика, але так i не знаходить.
   Зводиться на ноги, огляда?ться, чи не видко тiтки Юстини.
   Пустельний шлях, смажить сонце, спека.
   А може, вернутися - й тiтка Юстина дасть ще одне куряче я?чко? Може, за
пазухою в тiтки ? ще друге?
   Ой, страшно... Малий Юрко сiда? в затiнку пiд вербою, жде, може,  тiтка
Юстина сама вийде на шлях, отодi вiн знову пiдступить до  не?,  але  тiтки
вже нема й нема.- i Юрко непомiтно засина?.
   Текля Куйбiда лежить на печi й слуха? солов'?в. А може, то й не солов'?
спiвають у садку, а дзвенить-гуде в  головi?  Хвилею  напина?  дзвiн  -  i
гасне, лункою хвилею накочу?ться -  й  гасне.  Попелом  ранкових  сутiнкiв
потрушено в хатi.
   - Мамо! - кличе Текля.
   Тихо, нiхто не озива?ться. Де ж це мати,  чого  мовчить?  Текля  дума?,
згаду? - i сама до себе шепче:
   - Кого ж я кличу... Нема? матiнки, переставилась на покрову, царство ?й
небесне.
   В головi туманi?, хоч би одненька думка зблиснула - так  нi,  й  раптом
навiч бачить батька. Пробуджу?ться, радiючи:
   - Батьку!
   Розплющу?ться - й нема? батька бiля не? на печi.  Лиш  солов'?на  пiсня
дохлюпу? знадвору, плеще в хатi.
   - Кого ж  я  кличу,  господи...  А  за  матiнкою  переставився  батько,
покликала до себе, не зажився без не? на землi... Це ж могилки ?хнi  треба
опорядити, барвiнком i пiвниками заквiтчати...
   З мороку забуття виплива? усмiхнене лице, наче то мiсяць зiйшов,
   - Тимко!
   Тимко слуха? - i всмiха?ться, мовчить.
   - Де ж ти ходив так довго?.. Ой, таки прибився до хати.;
   Розплющу?ться, простяга? руку до чоловiка - й зника? чоловiк,  наче  не
було його.
   - Забрали ж тебе, забрали... Куди тебе  завезли?  Ще  живий  чи  вже  й
кiсточки тво? зiтлiли?
   Солов'? спiвають у садку пiд хатою, менша? сутiнкiв у хатi,  вже  скоро
шибки  у  вiкнах  заблищать  вiд  золотого  сонця.  Текля  хоче  звестися,
спира?ться на  лiкоть,  але  лiкоть  пiдламу?ться,  й  вона  знову  лежить
горiлиць збира?ться з силою. Перепочивши, ще спира?ться на лiкоть -  i  ще
раз лiкоть пiдламу?ться.
   - Степанку! - озива?ться.
   Слуха? - не чутно дитини.
   - Степанку, де ти, поможи матерi звестися та злiзти з печi. Ти спиш  чи
вже проснувся?
   Либонь, спить дитина, хоч уже пора вставати. Хай би пiшов  Степанко  до
рiчки та яку рибу зловив. Не всю ж виловили, ма? щось водитися у водi.  Чи
хай би натрапив на гнiздо дико? качки в очеретах.
   - Степанку, дитино...
   Й раптом опiка? страшний здогад: а може, Степанко так заснув, що вже  й
не проснеться нiколи?
   Опечена страхом, таки зводиться, таки випросту?ться на черенi,  а  далi
сповза? на долiвку. Глиняна долiвка студенить босi ноги. Текля дивиться па
пiл - нема дитини на полу, нема й на лавцi, нема й на скринi.
   - Де ж це Степанко, га?
   Туманi? розумом, нидi? душею.  Тупця?  надвiр  -  нема?  нiде  надворi,
загляда? в комору - нема? i в коморi.
   - Ото поки я вилежувалась на печi, дитина сама вже подалася  до  ставу.
Або в лiс гайнула... О, Степанко в мене такий, що не всидить, а все гаса?,
а все стара?ться щось для матерi чи для себе... Вдався у батька  свого,  у
Тимка. Той теж, бувало, не заспить i не залежить.
   Текля Куйбiда спиня?ться коло печi:
   - Палити чи не палити?.. А чим я палитиму, а що я  варитиму...  Нема  в
хатi борошенця й пилинки... Треба йти в колгосп на  роботу,  може,  яко?сь
шлiхти дадуть, учора ж давали шлiхту на буряках.
   Вiд спогаду про вчорашню шлiхту на буряках Текля ожива?,  розвиднюються
думки. Вчора давали - й ниньки дадуть. Ото треба хутчiй збиратися i йти  в
поле, бо ще ж дiйти в поле, а дорога не близька, поки дошкандиба?.
   А де ложка, а де миска?
   Бере ложку, бере миску - й хова? за пазуху, так надiйнiше.
   Дверi хати залиша? вiдчиненими, бо нема що з хати потягнути злодiям, та
й десь же той Степанко  вешта?ться,  повинен  додому  привiятися.  Солов'?
спiвають, пахне яблуненим  цвiтом,  весна.  И  сонце  вста?  полум'яне  та
веселе. В головi паморочиться, не милi ?й нi солов'?, нi  цвiт  яблуневий,
нi весняне веселе сонце, та як дiйде в поле, та як пiдкрiпиться тепленькою
шлiхтою - ось i полегша?.
   - Текле!
   Хтось кличе, а хто кличе - впiзнати не годна: бо як глянула  на  сонце,
то заслiпило ?й очi, тепер темнi мурахи рояться в зорi, затуляють усе.
   - Текле, спинись...
   Якийсь дiд перед нею, роз'?дений отими ворушкими мурахами.
   - Там твоя дитина в лузi...
   Текля спинилася й слуха? дiда.
   - Степанко?
   - Либонь, Степанко.
   - То й що?
   - Пiди забери...
   Текля мовчки сто?ть i слуха?.
   - Воно мертве лежить.
   Дiд мовчить, i Текля мовчить, а потiм вона поверта?ться - й iде шляхом,
заточуючись. Дiд пiдтюпцем наздоганя? очманiлу жiнку, хапа? за лiкоть.
   - Текле, ти куди? - И показу? рукою: - Отамо в лузi...
   - В колгосп iду, на буряки,- бубонить.
   - У колгосп? Чого в колгосп?
   - На роботу... Шлiхти по?м...
   - Дитину мертву забери в лузi.
   Текля Куйбiда висмику? лiкоть, налякано дивиться на дiда.
   - Потiм заберу. Прийду з колгоспу й заберу. На буряки йду.
   Та й iде шляхом посеред весняного розквiтлого села в поле на буряки,  а
руку трима? на мисцi, схованiй за пазуху. Йде,  а  в  очах  рояться  темнi
мурахи, за якими не видно бiлого свiту. Де  вже  те  поле,  де?  Тiльки  б
дiйти, тiльки б дiйти.
   Дiд пада? на колiна, хреститься - i б'? низький поклiн до сиро?  землi,
хреститься - i б'? поклiн.
   Малi дiти, старшенькi дiти, старшi дiти зранку нипають  по  селу.  Вони
схожi на птахiв, якi лiтали в  вiльних  небесах,  захмелiлi  вiд  прозоро?
блакитi, але обтяли ?м крила - й тепер, безкрилi, вони тюпають  по  землi.
На безкровних обличчях очi позападали, попровалювалися, й такi  далекi  та
глибокi, що, зда?ться, важким олив'яним болем сво?м попропiкають голови  -
й загубляться десь у порохнявi чи в бур'янах,  а  порожнi  кривавi  очницi
блиматимуть слiпим смертельним жахом,  полохаючi?  не  тiльки  живе,  а  й
мертве.
   То збираються табуном-ватагою, що  бреде  вулицями  невiдомо  звiдки  й
невiдомо куди, а то вже табун-ватага розпада?ться, бо  сумнi  й  безкрилi,
байдужi та зморенi вiдстають вiд гурту, не вiдаючи, чого позбиралися разом
i що шукають.
   Спиняються неподалiк вiд хати голови сiльради Кiндрата Яремного.
   Хата  смi?ться  голубими  вiкнами,  а  над   хатою   шатристим   гiллям
погойдуються три високi ясени, просiваючи  крiзь  рiзьблене  зелене  листя
потоки  сонячного  промiння,  а  тому-то  воно  срiбними   хвилями-жмурами
перекочу?ться по червонiй черепицi.  Дiтлахи  розсiдаються  неподалiк  вiд
хати на споришi пiд  вишнями  й  тоскними  очима  поглядають  на  дим,  що
сну?ться з комина.
   Сiрi коси диму в'ються над комином,  то  стелячись  над  черепицею,  то
звiюючись убiк, то зринаючи вгору, а дiти дивляться  й  дивляться  на  той
дим, наче нiчого цiкавiшого не бачили, та ще поглядають на зачиненi  дверi
дерев'яного ганку.
   Ждуть, що дверi ось-ось вiдчиняться.
   Та хоч i скiльки сидять на споришi, а дверi не вiдчиняються.
   Хтось не витриму?, схоплю?ться з землi, пiдходить до  ворiт  i  зазира?
помiж дощок на обiйстя, нишпорячи поглядом  скрiзь,  сподiваючись,  ждучи:
може, з хати хтось вийде, а вiн уже перший сто?ть - бiля ворiт.
   Дiти дивляться на хату, на дим  над  хатою,  втягують  носами  повiтря,
принюхуються, i в ?хнiх головах снуються марення-здогади:
   "Либонь, голова пече хлiб".
   "Варениками пахне з сиром".
   "Коржики з медом i маком".
   "Пампушки".
   "Пироги з квасолею".
   Чому ж не вiдчиняються дверi, чому? Чому головиха не вийде й не  винесе
гостинцiв? Може, вона ?х не бачить у вiкно?
   I дехто з дiтей зводиться, ходить туди-сюди, розмаху? руками, а очей iз
хати не зводить: бо що коли зараз вiдчиняться дверi, бо що  коли  головиха
винесе чи по скибцi хлiба, чи по варенику, чи по коржику? О, тодi треба не
спiзнитися.
   Та нiхто не виходить, нiхто не виносить.
   Уже й дим над комином не в'?ться.
   Може, тепер?
   Нема й нема. Дiти починають розходитися, лише малий Юрко зоста?ться. Бо
вiн терплячий i хитрий. Бо вiн зна?, чому головиха не вийшла з хати  й  не
почастувала хлiбом. Бо ?х так багато зiбралося на шляху, цiла ватага, хiба
на всiх настарчиш? А тепер усi порозходилися, зостався лише  вiн  один,  а
хiба йому одному багато треба? Йому  лише  кусничок,  лише  пучечку,  лише
дрiбку, щоб покласти в рот, щоб вiдчути i запах, i смак хлiба.
   Нарештi вiдчиняються дверi - й вiд несподiванки йому подих  перехоплю?,
i вiн аж навшпиньки зводиться, й рот йому розтуля?ться.
   Головиха!
   Головиха  у  бiлому  веселому  платтi  (квiточки  блакитнi  в  зеленому
листячку), свiтле волосся розкуйовдилося над  розпашiлим  чолом,  рум'янцi
палахкотять на щоках, а червонi губи так i  смiються,  показуючи  iскристi
зуби!.. Це вона йому вiдчинила дверi, це вона йому усмiха?ться! I Юрко йде
назустрiч, до ворiт, i теж усмiха?ться радiсно.
   Головиха ста? на ганку, з залiзно? балi?, яку трима?  в  руках  поперед
себе, вихлюпу? поми? пiд кущ бузку, аж  мильна  бiла  пiна  пухириться  на
гiллi, i, доленею поправивши розмаяне над чолом волосся, зника? на ганку.
   Й дверi зачиняються.
   Оторопiвши, малий Юрко понад силу ковта? давки клубок у сухому горлi та
й, стискуючи кулачки й ледь  не  плачучи,  йде  геть,  слiдом  за  дитячою
ватагою-табуном, що десь неподалiк чу?ться.
   О, спiва? хтось, щебече дiвочий голос:

   Ой горе тiй чайцi,
   ча?чцi-небозi,
   Що вивела малих дiток
   при битiй дорозi...

   Хто ж це спiва? зовсiм близько, за  вишнями  в  бiчнiй  вуличцi?  Бинди
майнули голубi, червонi та зеленi у волоссi, вишита блузка цвiте  узорами.
Та це ж Галя Музика.
   - Ходи-но сюди,- манить пальцем.
   - Чого? - супиться Юрко.
   - Ти ж мiй синок, де ти загубився... Дитино моя!
   I Юрко - навтiкача вiд цi?? чи то  блаженно?,  чи  то  божевiльно?,  що
ходить по селу та всiх ляка? коли не пiснями сво?ми, то балачками.
   Дитячий табун-ватага сiрi? бiля обiйстя баби Химки. Чи  не  кожне  сюди
заходило якщо не  тиждень  тому,  то  два,  три  тижнi  тому:  добрiшо?  i
ласкавiшо? баби в ?хньому селi нема. Щось та знайде, щось та вдiлить.  Хай
то варена картоплина, хай то сушена  торiшня  грушка,  що  десь  у  коморi
загубилася,- й знайшлася.
   Тепер вони всi йдуть у гостi до баби Химки.
   Баба Химка лежить на  тапчанi  з  заплющеними  очима,  руки  склала  на
грудях.
   - Здрастуйте...
   Баба Химка спить - i не чу?.
   - Бабо, добрий день...
   Не розплющу?ться, ото вже заснула посеред бiлого дня.
   - Цс-с, хай спить.
   I кожне з них жадiбними очима нишпорить  по  кутках  i  закутках.  Далi
хтось не витриму?  -  й  загляда?  в  пiч,  але  в  печi  порожньо,  купка
розворушканого попелу на черенi. Заглядають у  ковбашку  -  i  в  ковбашцi
тiльки смiття, заглядають у штандари - в штандарах  лише  хмиз  i  мишачим
послiдом тхне. Може, в запiчку щось ?? Клоччя в запiчку.  А  на  печi?  На
печi лише сажею смердить.
   Але ж мають бути якiсь гостинцi в баби  Химки,  раз  для  дiтей  завжди
знаходить якусь дещицю. Якби не спала, то сказала б, а так як скаже,  коли
спить.
   Шукають у сiнях - i не знаходять.
   У коморi - лише павутиння на стiнах.
   У хлiвi - лише дилюки випирають ребрами.
   - Бабо Химко, проснiться,- просить Юрко.
   Баба Химка лежить iз заплющеними очима, руки склала на грудях.
   - Цс-с, хай спить.
   Спить  баба  Химка  вiчним   сном,   i   голоднi   дiтлахи   поволеньки
розповзаються з голого подвiр'я, як рудi мишi.
   А Юрко знадвору ще огляда?ться: може, баба Химка встане,  вийде  слiдом
за ними й покличе, жалiючи?
   Пасiчник Мина мимоволi втягу? голову в плечi: у вiкно хтось  стука?.  А
може, причулося? Година пiзня, всяка всячина верзеться проти сну.
   Голова його, покрита колючим шпакуватим  волоссям,  сидить  на  вузьких
плечах, як ?жак на опалому листi в садку.
   И зненацька ще глибше запада? в плечi: знову хтось стука? в шибку.
   - Чу?ш, чу?ш,- озива?ться з  печi  Меланка  глухим  зляканим  голосом.-
Хтось у вiкно стука?.
   - Та чи я не чую,- шепоче Мина.
   - Постука? - i пiде, не вiдчиняй.
   - Еге, еге, так тебе й послуха?.
   Й раптом рама двигтить вiд удару б скло  деренчить.  Мина  тулиться  до
стiни, мовби його щуплу постать тим ударом розмазали по стiнi.
   - Казала тобi погасити свiтло, не сидiти при свiтлi.
   - Ere, казала, щоб тобi вже зацiпило.
   Мина вста? з тапчана й приречено йде в сiни. Ставши бiля дверей, пита?:
   - Хто там?
   - Сво?,- чу?ться незнайомий чоловiчий голос.
   - Хто сво?? - все ще допиту?ться Мина, сподiваючись j| невiдомо чого.
   - З сiльради,- чу?ться ще один незнайомий голос.
   - Приходьте завтра, як розвидниться
   - То ти вказуватимеш сiльрадi, коли ?й приходити? А то в сiльради  нема
свого розуму? Ану вiдчиняй!
   I ще не встиг Мина  вiдчинити,  як  уже  дво?  чи  тро?  пiзнiх  гостей
вдерлося в сiни, як скрутили йому руки, зв'язали за спиною й  так  турнули
сухоребре тiло в хату, що перечепився за порiг - i впав на долiвку.
   - Отак i лежи! Хто в хатi?
   - А де ж сiльрада? - пригляда?ться Мина до гостей.
   - Ми тобi i влада i сiльрада!
   Дво? мовчать, а третiй кричить, видно, так домовилися  мiж  собою.  Цей
третiй високого росту й закутаний у хустку низенько, понад самими бровами,
що справдi трохи скида?ться на жiнку.  Ото  хiба  що  вусики  бiлiють  над
пухкою губою.
   Господи, й тi дво? позакутувалися хустками!..  То  якi  ж  це  влада  i
сiльрада? Й Минi зовсiм похололо всерединi, бо вже багато  наслухався  про
таких, що ночами  ходять  по  чужих  коморах  i  хатах,  тепер  i  до  них
наскочили. Господи, помилуй i пронеси, помилуй i пронеси.
   - О, жiнка на печi! Злазь, жiнко, з печi. Ото вiзьми рядно i в те рядно
поскладай усе, що в скринi...  I  кожух,  i  чоботи...  Проворнiше,  а  то
поверта?шся, як ведмiдь за горобцями.
   Меланка лантухом сповза? з печi - i вже в ?? руках рядно,  i  вже  вона
коло скринi, вiко вiдчиня?.
   - Самi злиднi тут,- бубонить.
   - Не розсуждати! - I до Мини: - Горiлка ??
   - Нема горiлки, з чого ?? виженеш.
   - Не бреши.
   - Та знаю, де ? горiлка. Може, пiти?
   Непрошенi  пiзнi  гостi  переглядаються  мiж  собою  i,  либонь,  зараз
скажуть, щоб iшов, щоб принiс горiлки.
   - Бачили ми таких хитрих,- сердито сопе високий,  зозла  смикаючи  сво?
бiлi вусики.-  Втечеш...  Признавайся,  де  золото  заховав?  Хлопцi,  ану
пiднiмiть його з землi!
   Хлопцi кидаються до Мини,  хапають  за  зв'язанi  руки  -  й  починають
вивертати вгору та вгору, аж того скручу? в три погибелi, аж  вiд  болю  в
головi наморочиться. Меланка дивиться й хреститься.
   - Ой, ой, ой,- зойка? вона.
   - Пустiть його, хлопцi, хай вiдсапа?ться. Либонь, згадав.
   Мина стогне:
   -  Де  ж  те  золото?  В  мого  батька  трохи  було  червiнцiв,  так  у
громадянську забрали злодi?, хiба ви не чули? А тепер знов по золото?
   - Ми з Петрiвки, то не чули,- озива?ться один  iз  тих  двох,  що  досi
мовчали.- До нас не доходило.
   - Може, сво? забрали, може, петровецькi... А за ново? влади хiба  можна
було золота настаратися.
   - Пасiчник! Скiльки вуликiв!
   - Хiба бджоли носять золото? А потiм бджiл не стало, як усiх  позганяли
до колгоспу. I бджiл позганяли до колгоспу, там i поздихали.
   - А таки поздихали,- згоджу?ться той, що з Петрiвки, що досi мовчав.
   - Чи ми б пожалiли золота, якби золото було?
   - А не пожалiли б? - глузу? той, що з бiлими вусиками.
   - Та нема що жалiти,- викручу?ться Мина.
   - Слухайте, а ви нас нiде не бачили,  не  зна?те?  -  запиту?  високий,
пiдморгуючи до того, що з Петрiвки.
   - Де ж вас ми бачили...
   - За нас - нiкому й слова. Тiльки  писнете-спалимо  хату.  Чули?  Бабо,
зготувала вузол? Давай... О, сама готувала, сама да?ш, а ми беремо, раз ви
да?те, бо хто ж вiдмовиться вiд добра... Все втямили?
   - Втямили.
   - I до ранку з хати анi ногою... Нас не було-i ми вас не бачили.
   - Бабо, гаси бликавку, хай не свiтить.
   Терпнучи вiд страху, Меланка дмуха?  на  каганець  -  i  свiтло  гасне.
Поскульчувавшись, обо? тремтять у темрявi, прислухаючись до  шамкотиi,  аж
поки злодiйськi тiнi вислизають з хати надвiр, у нiч. Шарудять пiд вiкнами
й подаються не на шлях, а на город, щоб, видать, городами, городами.
   - Розв'яжи менi руки, Меланко... Ножем розрiж.
   Меланка знаходить ножа, розрiза? мотузок, яким зв'язали  руки,  й  Мина
мало не плаче вiд болю та наруги. Меланка зачиня? скриню -  й  вiко  гупа?
глухим голодним звуком.
   - Ти впiзнав, Мино? - шепоче.
   Мина зцiплю? зуби, тамуючи бiль. Меланка босонiж човга? до нього й ледь
чутно туркоче щось на вухо.
   - Га? - перепиту? чоловiк, бо недочува?.
   - Отой, що з Петрiвки... То ж зовсiм не з петрiвки. Я впiзнала його, то
наш...
   Крекчучи, Мина ступа? вiд дверей до лежанки  -  й  завмира?,  так  йому
важко йти.
   - Чу?ш, то наш... Як обiзвався, то я впiзнала. Василь Гнойовий!
   - Що ти сказала?
   - Василь Гнойовий, а не петровецький. Треба заявити в сiльраду.
   I знагла пасiчник Мина несамовитi?, пiдскаку? до жiнки - а гамселить ??
кулаками, б'? колiньми:
   - Знай, дурна бабо... знай, дурна бабо!
   Меланка зойка?, затуля?ться лiктями, а вiн як  сказився,  а  йому  наче
розум вiдняло:
   - Ти бачила Гнойового? Бачила Гнойового! Кажи!
   Меланка лише крекче i зойка?.
   - А не бачила ти  нiякого  Гнойового!  А  не  приходив  до  вас  нiякий
Гнойовий! А приходив до нас петровецький.  Усi  петровецькi!  Ото  битиму,
поки з тво?? голови виб'ю Гнойового. Поки в твою голову вб'ю, що приходили
всi петровецькi. Ха, скажи, хто приходив?
   - Петровецькi...
   - Затямила?
   - Затямила...
   - Ото сиди мишею й не пискни! Ти не зна?ш теперiшнiх людей? Ти  забула,
забула? Хату спалять - i нас порiшать... Ото як дiйде до Василя Гнойового.
Та нема бiльше такого зарiзяки, як В