Вiн ковтнув ту грудку, але нiчого сказати не мiг. Меланка лежала на тапчанi. Була вкрита грубим рядном, а руки склала так на грудях, нiби вмирати зiбралась. Непорушний зiр втупила в стелю. Синцi на щоках, садна на лобi робили ?? страшною. Галя одвернулась до вiкна, закривши обличчя долонями. Пiвпарубка спинився бiля тапчана й силкувався заглянути в очi жiнки. Але тому, що погляд був спрямований угору, нiчого не мiг прочитати в ?? зорi. Олекса, опустивши голову, одiйшов убiк i задивився у друге вiкно - на крислатi яблунi, що тримали на гiллi бiлi пелехи iнею. В хатi корчилась, беззвучно конала тиша. Врештi Галя не витримала, кинулась до матерi, нахилилась над нею: - Обiзвiться... Меланка тiльки повiками змигнула, i знову ?? погляд втупився в сволок, по чорному тлi якого вирiзано химерне лапате листя. Галя й собi хутенько зиркнула туди, нiби сподiвалась щось побачити, але зразу ж одвернулась i прикусила губу. Наблизився пiвпарубка, але дивився вже не так непорозумiло й розгублено, як перше, а сердито й насуплено. - Озвiться, мамо! - Води... Проте, коли Галя принесла води, пити не змогла. Струмочки побiгли по пiдборiддю, по ши?, стукала зубами об вiнця кухля. - Хто ж це ??? - запитав Олекса. - По мене приходили, а я ж у погребi. Не знайшли, то ?? почали мордувати. Отой Юрасьо, що до мене колись учащав. Вiн же й поклявся - коли не в могилу мене зведе, то в Нiмеччину спровадить... Сиджу я, картоплею присипана, а менi наче хтось нашiпту?: вийди, вийди! Знала, що облава, а не всидiла. Заглянула в хату - нiкого, надвiр - мати на снiгу лежить. Я й не спам'яталась, як ?? на плечi звалила й сюди. Говорю до не?, а вона мовчить. Мабуть, багато кровi збiгло, мабуть, не тiльки печiнки, а й дух вiдбив. Одвернулась, щоб не бачив, як скривилось ?? лице. Пiвпарубка торснув за плече: - Мати кличе. Меланка й справдi намагалась так ворухнути рукою, нiби пiдкликала до себе. Дочка прудко скочила, з надi?ю почала вглядатись у зжовклi, змертвiлi риси лиця. - Сховайся в погрiб, - шепотiла Меланка, - сховайся... - А й справдi, - почув той шепiт пiвпарубка. - А я побуду бiля не?. - Е-е, нi! - мало не скрикнула Галя. - Не хочу в погрiб, годi вже з мене. Я там сидiтиму, а тут... - i не доказала. - Вони тебе, дочко, з'?дять, - шепотiла Меланка. У головi ?й наморочилось, туманилось. - Благословенна ти в жонах... i благословен плiд... чрева твого... Пiвпарубка катував себе зараз у думках, що нiчим не може зарадити, допомогти. Що життям покараний - стояти й спостерiгати, бо чужим ранам, як i власним, не допоможе нi доторк, нi слово, винуртуване з глибини, нi подих, переповнений спiвчуттям. Пiвпарубка стояв i з кожною хвилею все бiльше обертався на стужавiлий клубок, в якому до краю понапиналися нерви. - Галю, - пiдiйшов до дiвчини, виразом очей кажучи бiльше, нiж словами, - послухай матiр... - А-н! - гнiвно стенула плечима. - Галю... - Чого тобi? Яблунi стояли байдужi, вишнi - заспанi. Прогуркотiла машина по вулицi, а яблунь не розтривожила; провели когось поза тином, а вишень це не розбудило. Й пiвпарубка не розбурхало, нiби не тутки вiдбувалось, хтозна-де. Чого вiн сюди прибiг? Чи його кликали, що вiн прибiг? Скiльки вже сюди ходить, а його ж i разу не запрошували. Усе в цiй хатi до нього байдуже. I яблунi... Ех, якби оживити зараз Галину матiр, якби зiбрати все здоров'я сво? докупи - i ?й у вуста вдихнути. Аж кулаки постискував од безсилля. Зойк розiтнув тишу. Пiвпарубка наче сiконули ножем по тiлу. Галя приклала до рота долоню, немов хотiла затамувати той крик, що рвався з грудей. Пiвпарубка повiльно, немов чужими ногами, пiшов до тапчана. Iшов - i побоювався йти, бо не хотiв, щоб справдилось його передчуття. Меланка вже лежала з заплющеними очима. Галя взяла ?? за руку й шепотiла: - Мамо... мамо... мамо... Так минуло з пiвгодини, а може й бiльше. Оте "мамо" крапля за краплею падало в Олексину голову i дзвенiло там, мов у лункiй пустцi. З кожною тi?ю краплею тiло його мертвiло - ну наче зовсiм у нього не було тiла. - Пiду до дiда Катеринки, - обiзвався пiвпарубка. Й не доказав. Забракло снаги, щоб доказати. Аж згодом: - Земля тверда... I ще перегодом: - Вiзьмемо сокиру, ломок... Якось викопа?мо... Галя впустила материну руку, вражено дивилась на нього. Видавалася такою лихою, аж старою. Поспитала надсилу: - Про що ти? - Могилу ж. Вона немов спитувалась утямкувати - iз усiм свiтом щось недобре ко?ться чи вона збожеволiла? - Ти... про що? Вiдчув, що вгруза? в долiвку. - А хiба... - Ти вже хочеш ?? закопати? Вона ще оживе! Оживе!.. Геть! Щоб тут ноги тво?? не було! - Галю... - Совiстi не ма?ш! Чого сто?ш? Га?.. Оживе!.. Неквапно повернувся й з опущеною головою почвалав геть. Iз Соболiвки гнали кiлька корiвчин, кiлька дiвчат, а ззаду - п'ятеро чи шестеро дядькiв - серед них i Юхима - iз заступами. Не такi вони й дядьки, щоб крiпкi та при здоров'?, але кращих i не позоставалось, а окопи копати й такi зможуть, лиш тiльки присилувати треба. Чернега прямував од берега, начебто й не знав i вiдати не вiдав, що ко?ться на кутку, нiс собi мiшечок лепехи за плечима. То до нього два мадяри кинулися, привели до гурту, погнали з усiма. Попереду - худоби кiлькоро хвостiв, за нею кiлькоро дiвчат, яких iз печi постягували, зi схованок, а за ними вже дядьки. Чернега спершу тюпав у гуртi, а потiм кинув мiшок об дорогу, сам бiля нього опустився, - не пiду, мовляв, далi, бо на чому ж це я пiду? Метнулись до нього, хотiли прикладами пiдняти, то котрийсь iз полiца?в пiдкотив йому штанину, дерев'яний протез показавши. Рудобровий, вузьколиций мадяр недовiрливо щиколоткою постукав по дерев'яшцi, потiм так само Чернегу по лобi, - i всi рушили далi, зареготавши. Чернега сидiв на снiгу й не мiг устати: геть-чисто знесилiв од злостi. Пролетiла над ним ворона, каркнула. - Дур-р-рна! - обiзвав ?? Чернега. I, наче та ворона винувата в чомусь була, помахав кулаком. Та раптом його наче що вкололо. Почав приглядатись до гурту, що вже вiддалявся, але нiчого не мiг розгледiти. Схопився i, забувши мiшечок зоставити, пошкутильгав навздогiнцi. Треба було поспiшати, то вiн зразу ж упрiв i проказував уголос: хе, хе, хе! - наче тим хеканням допомагав собi. З гурту його помiтили, мадяри позупинялись i реготали, за животи беручись. Сво? також не могли втриматися од смiху - нiколи ще не доводилося бачити дядька Чернегу таким кумедним. - А корову мою... вiддайте! - крикнув Чернега, шкутильгаючи до худоби з набитим лепехою мiшком. - Що мо? дiти ?стимуть, га? - питав, нi до кого не звертаючись i простягаючи руки до рогiв рябо?. В гуртi перестали смiятись. Пiдскочив до Чернеги рудобровий конво?р, турнув - i чоловiк упав разом зi сво?м мiшком. Непорозумiло подивився на ворогiв, на сво?х людей, на худобу, що обнюхувала голу дорогу. Наче хотiв запитати - що ж це дi?ться, невже це правда? - але так нiчого й не запитав. I навiть не пробував звестися - знову знесилiв од образи й од лютi, i зiр його стьмянiв, i весь свiт навколишнiй видався велетенським бiльмом, крiзь яке ледь-ледь проступали постатi з розмитими обрисами... Отямився трохи тодi, коли поблизу вже нiкого не було, схлипнув - i раптом почав гарячково одчiплювати свiй протез. Одчепивши, схопив обома руками, пильно розглядав (хiба ж це помiч, та це ж бiда, це горе його!)- i спересердя почав молотити ним усе навколо: i замерзле груддя, i кiзяки, i снiг. - Ось тобi! Ось тобi! - приказував, невiдомо що картаючи i що б'ючи. Захекавшись, одкинув протез - та й згорбився бiля свого мiшка, не чуючи холодно? землi пiд собою й нi про що не думаючи: мав зараз не голову, а пустирище, по якому наче аж перекочувалося смiття та курився давкий димок од спаленого бур'яну. Так його й запримiтили пiвпарубка та дiд Катеринка. Спершу боялися пiдходити - зупинились оддалiк i розмiрковували, що б то могло бути. Не звiр же, мабуть, бо хiба звiр пiд таку годину до села навинеться, йому тепер безпечнiше ховатись по яругах. Очевидно, людина, та й не з чужих, бо хiба нiмцi свого кинули б? - Це ви, Луко? - запитали в один голос, наблизившись. Чернега навiть не глянув на них. Попросив глухувато: - Подайте менi дерев'янку. Пiвпарубка подав йому дерев'янку. - Поможiть... Помогли й припасувати, бо в дядька вже руки не слухалися - так задубiли, що пальцi мало не хрускали. Чернега встав - i заточився, то його пiдтримали. - Де моя корова? - запитав майже пошепки. Дiд Катеринка глянув на пiвпарубка, той - на дiда Катеринку. Пiвпарубка пiдморгнув крадькома дiдовi - мовляв, не тiльки чоловiк собi руки-ноги мало не поодморожував, а й розуму вiдбiг. Бо хто ж не зна, що скiльки не живе Чернега, нiколи не мiг собi на корову отягнутись. Проте дiд Катеринка вiдповiв ухильно: - Десь вона ?... - Де моя корова? - знову запитав Чернега. - Не журiться, - докинув пiвпарубка, який також не вiдав про ту дивну купiвлю, - пошука?мо вашу корову - i знайдемо. - Хай вiддадуть менi рябу, - прошепотiв Чернега. Дiд Катеринка знову перезирнувся з пiвпарубком - мовляв, чого тiльки на свiтi не трапля?ться. Пiвпарубка запитав: - А що це ви в мiшечку несете? - Пашу для сво?? рябо?... - Хе-хе, - не стримався, щоб не осмiхнутись, дiд Катеринка. - То берiте свiй мiшечок, пiдемо на цвинтар могилу копати. Земля ж тепер - мов камiнь, ?? сокирою не вруба?ш, нiякою хоробою не вiзьмеш. То, може, доведеться вогонь розкладати. От ваша лепешка й знадобиться - на пiдпал... Усiх дядькiв на Соболiвцi половили, оце тiльки ми, непотрiб, i зостались. Одне без ноги, друге без руки, а трете i з ногами, i з руками, а пуття нiякого нема... Чернега не питав, для кого могилу копати, пiшов за ними. А цвинтар той недалеко, за горбком. На старому, що в селi бiля школи, вже ховати нема де, стiльки там хрестiв i надгробкiв понапихано, то мiсце для нового розсудливо вибирали - за селом од поля. Скiльки хочете копайте собi, скiльки хочете ховайте - простiр i воля для мертвого чоловiка, бо ? куди цвинтар посувати. Повiтря пахуче й свiже, небо вгорi безмежне, як мисль, - утiшайся цiлiсiньку вiчнiсть! Пiшли помiж могилами мiсце вибирати. Дiд Катеринка скочив у замет по пояс, вилiз - i: - Давайте там, де бiльше снiгу. Там ма? бути земля м'якша. Ти, Олексо, хмизу пошукай, бо без вогню позагиба?мо. Почали тут землю цюкати, а вона - видзвоню?, гупа?, гехка?, тiльки не пiдда?ться. Одлетить яка скалка, та й годi, - закоцюбло все, таке вже неприступне, хоч сльозами поливай, аби вiдм'якло. То пiвпарубка таки вогонь розклав. А помочi з того - ну на пiвпучки, бо горiти не горить, вiтер односить полум'я, i рук не нагрi?ш, бо димом тим крутить, як чорт помелом. Одвернувся пiвпарубка - воно й погасло, знову витягуй трут i кресало, вимолюй ту iскрину в кременя. А добре-таки, що лепеху мають, без не? i на такий вогонь не спромоглися б. - Зимою вмирати - найгiрше дiло, - гомонить дiд Катеринка. - Зимою землi не вгризеш. От весною земля пухкенька, але ж умирати весною жалко. От i не придума?ш, коли воно краще... Як не крути - на одно виходить: кепсько вмирати. Поки пiвпарубка ще раз бiгав по паливо, полум'я знову погасло. То вiн уже почав його викопаною землею обтушковувати, щоб не зслизало за вiтром. Коли закущилися язички, вiн зiгнувся низько над вогнем, губи нахололi хотiв одволожити - i раптом одсахнувся: привидiлися в рудуватому блиску полум'я очi Галинi. Морозцем дернуло по душi, i зразу ж той морозець пом'якшав, розвеснiло. З несподiваною пiдозрiливiстю озирнувся - Чернега, згорбившись та з лиця помертвiвши, цюкав колуном землю-матiнку в непiддатливi груди, а дiд Катеринка по-гороб'ячому метушився поруч, намагався вколупнути заступом. I говорив спiвучим та тоненьким, майже жiночим голоском. - Прокидаюся, а мiсяць через вiкно прямiсiнько на мене дивиться, i такий жовтий-жовтiсiнький, як перезрiлий чиряк. I голос мо?? покiйно? матерi ще луною у вухах сто?ть: "Ладнай клуночок i збирайся на той свiт..." Бiлi хрести ледве зводились над могилами. Пiвпарубка випростався - його увагу привернув ледь чутний гуркiт машин, що долинав iз дороги, яка ховалася за горбками. Повiтря ледь-ледь тремтiло вiд ?хнього далекого реву. Пiвпарубка глянув лiворуч, де попiд самим обрi?м мала слатися залiзниця. Там над вибалком мушинi цятки заплямили полотно поля - зiгнанi з усього села люди рили окопи. Дедалi копалося легше - земля вже була м'яка, тхнула сухим перегно?м. Дiд Катеринка узяв ?? в пригорщу, подивився на не? ласкавими вицвiлими очима, понюхав. - Чорна, як життя наше, - сказав i сiйнув ту землю на снiг. Пiдвiв голову Чернега, глянув на дiда й одвернувся. Прошепотiв сам собi: - Корову мою забрали... Наповзав страх. Поволеньки-поволеньки, нiби мжичка в осiнню годину, вiн оповивав душу, пригашуючи крихiтний вогник надi?, що ледве жеврiв. Уже боявся поткнутись на двiр - опустiлий, збезлюднiлий, лякав його ще дужче, нiж недавня облава, яка обминула ?хню хату, - дяка Юрковi! Таки зумiв одвести небезпеку вiд батькiвського вогнища, таки не пограбували в нього нiчого (щоправда, й грабувати не було чого, але ж...), не погнали окопи рити разом з усiма, виставивши на глум i посмiховисько. Але не тiльки боявся потикатися надвiр - остерiгався й до вiкон наближатися. Усе ходив серединою хати, тримався ближче до печi, до глухих куткiв. А чи не залiзти в штандари, часом зблискувало в головi, чи не згорнутись клубочком у запiчку? Знав, що ось-ось доведеться покидати хату, але не мiг вiдважитись на це. Той страх, який вилазив iз кожнiсiнько? шпарки, яким захлиналося довколишн? мовчання, не мiг перемогти в ньому остаточно думки про те, що все це - його, що вiн зрiсся зi сво?ю домiвкою, як зростаються з нею цвiркуни, або павуки, або ж блощицi. Сподiвався, що тут обмине його лихо, бо хата, наче рiдна, захистить його i вряту?, що вона вiддячить йому за ту любов i догляд, за той клопiт, за тi руки, якi вiн до не? доклав. Та й думалося, що, може, не палитимуть, розладиться в них там чи в останню хвилю несподiване щось трапиться... Далi розмiрковувати остерiгався, несподiване - та й годi, але i в тому несподiваному, якого не випускала свiдомiсть, його вже повинен був захистити старший син Макар, котрий пiшов iз червоними. Олена перейшла вiд лiжка до столу, хотiла взяти нiж чи ложку - i вiн насiв на не?: - Сядь каменем i не шастай менi, бо?.. Але вона таки взяла нiж, одрiзала скибку хлiба i, посоливши, почала ?сти. Його це вразило невимовне - дивився, як розтуля? рота, як пережову?, як пiд зморшкуватою шкiрою в не? перекочу?ться борлак. Те, що ?й зараз закортiло ?сти, вiн чомусь сприймав як образу, як глум. Уже не мiг вiдiрвати од не? погляду, з кожною миттю все бiльше наливаючись слiпим гнiвом. - Що ти робиш? - прошепотiв. - ?м, - вiдповiла Олена. Йому хотiлося скочити, вирвати той кусень iз ?? рук, розтоптати, але вiн тiльки невiдривне дивився, як вона неквапливо, зi смаком пережову?. Ковтнув слину i вiдчув, що також хоче ?сти. Бо iз самiсiнького ранку нiчого й на зуб не встиг покласти. Усе ще сердячись, встав, пiдiйшов до столу й одрiзав хлiба собi. Найшов цибулину, почистив i, мочаючи в сiль та хрумтячи, почав пережовувати. - То, може, снiдатимеш? - поспитала Олена. З'?в одну миску кулешу, за нею ще - i не вiдчув ситостi. Знову хрумтiв цибулиною. Уже недавнього гнiву на Олену не було, але страх не полишав його iстоту. Страх тонесенькими цiвочками заповзав у його iстоту - сам собi здавався великим решетом, повним тривожного весняного вiтерцю. I голова його бiльшала, виростала в головi болiсна пустка, - раптом вiн iз здивуванням подивився на цибулину, його занудило, - i вiн вiдклав ??. Невже згорить увесь куток?.. Пiймав себе на тому, що цiкаво б подивитись на пожежу. Вдень, звичайно, воно не так грiзно й страшно горить, як уночi, але ж це палахкотiтиме не одна хата, а весь куток, яких-небудь вiсiмнадцять обiйстiв. Йому аж на душi потеплiло, коли уявив те чорно-золоте пекло, отi двигтючi велетенськi вiхтi, що пожадливо прагнутимуть сягнути неба i вишини трохи вкусити. Але нараз пригадав, що бiда не обмине i його хати, що вона також обернеться на купу попелу, - i стало йому нудно й млосно. Олена взялася латати спiдницю. Засилила в голку довгу нитку й мусила далеко вiдводити руку. ?й добре, подумав Вiльгота, бо ?й нiчого не шкода. Живе на цьому свiтi, то й добре. Ма? сяку-таку стрiху над головою - задоволена, а коли позбудеться, то чекатиме, поки вiн, Iван, спроможеться на нове накриття. Бо вона баба. Присмокталася до нього - i все сво? життя тiльки те й зна?, що смокче його, смокче... Ненавидiв ?? зараз, але без тi?? злостi, яка iнодi в ньому проявлялася, - треба було моцi на злiсть, а вiн зовсiм ослаб. Коли палитимуть, то повиннi б не з одного краю заходити, а з обох бокiв почати, щоб швидше, щоб менше людей повислизало. Це ж, значить, кому судилося першому нюхнути димку? Дiдовi Катеринцi й Шамрайцi. Ну, дiд Катеринка таки свого доскочить, бо ж повинен уже колись доскочити оцей балакун, баляндрасник i реготайло, для якого нiчого на свiтi святого нема, який з усiх насмiха?ться i все висмi?, який у землю не вростав, а котився по нiй i котиться, мов перекотиполе. А Шамрайцi нiколи не таланило, то чого ж це ?й аж тепер ма? поталанити? Зi сво?м першим чоловiком пожила пiвроку - та й не стало його: чи сам утопився в ополонцi, чи хтось турнув пiд лiд - до сього часу нiхто не зна?. За другим порозкошувала трохи бiльше, аж рiк, i вмер од сухот. Нiхто вже бiльше не сватався - побоювались чоловiки, що й вони довго не протягнуть, а гарна ж була Шамрайка, з хороби гарна!.. Бiля дiда Катеринки сидить Самiйло Турик - iз тих, що коли вже вхопляться за що зубами, то швидше без зубiв зостануться, нiж випустять. Самiйло сам голий, зате правду вже любить, так любить, що й тебе голим примусить ходити в iм'я то? сучо? правди. Еге ж, правдолюб!.. Вiн, мабуть, сам собi подоба?тся за свою чеснiсть, а якби не подобався, то й не гавкав би за не?, авжеж, i тут ухитряються урвати кусок для себе!.. Хай горить!.. А бiля Шамрайки - хто ж це там? - ага, Тодось Бохонко, божий чоловiк, смирний, не говорить, а медом маже, а що вже церкву ту любив та любить - i дню? й ночу? там, бо на цьому свiтi непогано пожив, то й на тому хоче випросити тепленьке мiсце. Ану, побачимо, змилостивиться над тобою твiй бог, чи подасть помiчну руку, чи буде тобi й на небi так тепло, як сьогоднi на землi, ха-ха-ха!.. Бiля Самiйла сидять Куницi - двi старi дiви, якi на живого парубка завжди дивились, як на чорта з рогами та з ратицями, котрий на рiвному та на твердому так тебе проведе, що неодмiнно посковзнешся i гепнешся. Сестри Куницi жили з того, що ткали людям полотно, помагали пiдгортати картоплю, бавили дiтей, - не мали вони свого кореня в життi, таких i легкий вiтерець викорчову? без слiду, не те що буря. Звичайнi, зда?ться, люди, сiрi, як осiння сльота, а як приглянешся, то в кожному бiльшовицьке щось сидить. Це зараз по-причаювались, а колись же в активiстах ходили, голови задирали високо... У закамарках душ такими й позоставались, хресiйбо! Усiх ?х сьогоднi спалять. Що ж, така в них доля. Така доля i в Парiйчукiв, i в Постоюкiв, i в Хоменкiв, i в Чуйкiв, i в Грипечукiв, i в Чернег - у всього ?хнього кутка, у всi?? Соболiвки. Така доля! Згорять вони - на ?хньому мiсцi родичi Вiльготинi поселяться, якi вже з ним, Iваном, житимуть у злагодi, та й вiн з ними не ворогуватиме. Олена одягнулася, перев'язалась мотузком, яким тягли з криницi воду, почала класти за пазуху дерев'янi ложки, риночку поклала, веретено. - То вже пiдемо, чи що? - похмуро запитала в нього. - Пересидимо в Юрка або в церквi. Коли що - у яр скочимо, той, що бiля Юркового городу, там багато снiгу... Говорила вона спокiйно й тихо, наче аж байдуже; таким тоном можна обговорювати дрiбнi господарськi клопоти - замiшано свинi чи нi, внесено з погреба картоплi на снiданок чи не внесено... - Йди, - мовив Iван, - а я за тобою. - Разом безпечнiше, - спробувала наполягати. - Нема чого зоставатись... - Йди, - повторив Iван. - Бо коли вдвох подамось, то сусiди можуть запiдозрити щось. - Хати не замикай, - сказала Олена. - Зайдуть усередину, подивляться, що нiкого нема, то, може, помилують. А буде замкнуто - подумають, що поховались. Вона вже вийшла в сiни, як вiн побачив бiля печi коцюбу. Хай би взяла... Але чомусь не схопив, не побiг наздоганяти. Слухав, як прохрумкотiли ?? ноги попiд вiкнами, стихло, слiпе мовчання стало за плечима, пильно придивлялося до нього. Вiльгота рiзко обернувся, наче сподiвався щось побачити ззаду, але, крiм обдертих голих стiн, там бiльше нiчого не було. Зостався сам, гостро вiдчував самотнiсть, бо навiть рiдна хата не створювала затишку. - Тьху, зараза, прости господи, - сказав дiд Катеринка, - заступ зламався... Дiд стояв у могилi по груди, з досадою крутячи в руках зламаний заступ. Ото такий талан, ото таке везiння. Тепер пальцями не вкопа?ш, сокирою багато не вигребеш, а могилу ж треба кiнчати. - I де тiльки в мене та сила береться на старiсть, - бубонiв дiд. - Замолоду нiкого не мiг подужати, а тепер... - Мабуть, багато кашi почали ?сти, - докинув пiвпарубка. - Доведеться менi йти по заступ. У млинi там усяко? всячини ?... - Галя йде до нас, - мовив Чернега, сидячи на викопанiй землi. - А хто ж то з нею? Дивилися на дорогу, що вела iз Соболiвки до села. По дорозi справдi йшла Галя - простоволоса, роздягнута, руки склала на грудях, нiби так хотiла захиститися од холоду. За нею простував Юрко Вiльгота. Ось вони зупинилися обо?, задивилися сюди, на цвинтар, потiм звернули - й до них рушили. Галя широко ступала, волосся порошилося над ?? чолом, а рук од грудей не вiднiмала. Тiльки ближче пiдiйшли - i втямили всi, що це Юрко зловив дiвчину, веде ?? до управи. - Що копа?те? - запитав. - Хто дозволив? - Окопи ри?мо, - сказав дiд Катеринка. - Вдасть наказала... - У вас, дiду, зуби повипадали, а ви iржете, як та коняка коростява, - на кутнi. - У мене й кутнiх нема?, - не втримався дiд. А тут i Чернега обiзвався. Сидiв на купi землi, рiвно так i спокiйно дивився перед собою. - Корову в мене забрали. Повиннi б вiддати менi, га? Юрко всмiхнувся кривенько, нiчого не сказав. Галя осклiлим зором заглядала в яму, брови в не? сiпались, наче ?х вiтрець пiдвiвав. - Меланцi хату копа?мо, - сказав пiвпарубка. - Од тво?х рук... - Окопи ри?мо, - пробубонiв дiд Катеринка. - Всi!.. Зараз!.. - почав дуже голосно, аж верескливо, Юрко. - Йдiть iз цвинтаря! На окопи! Отуди! - i вiн вказав рукою на мурашинi розсипища постатей, що ген-ген чорнiли в полi. - Тю на тебе, - гмукнув легенько дiд Катеринка. - А на собак ви будете тюкати! - недобре ошкiрюючись, проказав Юрко i ступив до ями, замахуючись ногою на дiда. У цей час пiвпарубка й рубнув його сокирою по головi. Сокира застряла в потилицi, i Юрко, падаючи, потягнув за собою й пiвпарубка, поки той не догадався випустити з руки сокиру. Дiд Катеринка, на якого валився Юрко, помiтив, як в очах у того спалахнув i почав склянiти розпачливий переляк. Дiд одскочив i тут же швиденько взявся вилазити з ями. Не мiг вчепитись нi рукою, нi колiном, усе ковзався вниз, аж поки йому Чернега допомiг. I зразу ж стали загрiбати яму. Не було чим, то засипали пригорщами. Тiльки Галя стояла непорушне, не допомагаючи, i губи ?? ледь здригались. - Снiжком притрусити треба, - сказав дiд Катеринка, - щоб не так в очi впадало. Чернега нагрiбав снiгу в поли, а пiвпарубка взяв мiшок i всередину насипав, наче пiску. Втрусили не тiльки яму, а й бiля ями, i тепер вона стала схожа на всi навколишнi могилки: непоказна i наче не свiжа, а давня вже. - Тепер потюка?ш на собак, чого ж, - бубонiв собi пiд нiс дiд Катеринка, заходжуючись i слiди притоптувати й присипати, щоб не таке стовковисько було. - Сокиру не забрали, - мовив Чернега. Всi випростались, нiби очерет пiсля раптового подуву, i глянули один на одного. Тiльки Галя нiби нiчого не бачила й не чула. - А-а, - махнув рукою дiд Катеринка. - То моя сокира, хай там i лежить. Багате придане матиме на тому свiтi. - Ага, придане, - згодився пiвпарубка. Хотiв усмiхнутися, але вуста немов позамерзали, не розклеплювались. - Отож умi? пристроюватись чоловiк, - взявся кепкувати дiд Катеринка. - В чужу могилу скочив, наче для нього копали. Нiхто йому не вiдповiв. Галя ж подивилася так, наче хотiла щось втямити, але не втямила, бо не ожив, не зблиснув iскринками смуток в ?? зорi. - Коли б i менi ще так повезло, - не вгавав дiд, - то я вже нiчого не хотiв би. ...Пiвпарубка з Галею хутко йшли до млина. Пiвпарубка раз у раз брався розпитувати, як це вона попалася в Юрковi руки, але тiльки й чув од не?: "Виглянула надвiр, а вiн мене пiдстерiгав, мабуть..." Олексi здавалось, що вiд нього тхне, вiн витирав долоню снiгом, але запах. не зникав. Спустившись у ярок, пiшли по глибокому, борсаючись, i тут Галя загубила чобiт. Чекала, пiднявши ногу, поки вiн знайде i принесе. Пiвпарубка помацав - чобiт був без вустiлки i холодний-холодний. Коли помагав озутись, Галя сперлась йому на плече - пальцi в не? трусились. Глянув у ?? очi, хотiв там застерегти вiдразу до нього, страх перед ним, - у зiницях була безмежна пустка. За?ць вискочив iз-пiд кущика, покотився-покотився. Враз зупинився, глянув назад i, прищуливши вуха, кинувся вбiк, залишаючи на вибiленiй ряднинi яру цятковиння слiдiв. Галя зачудовано стежила за ним, i в ?? зорi почала загусати зосереджена увага. - За?ць... - тихо проказала вона. I тим одним словом хотiла виразити багато, а найбiльше - сво? здивування, що в такий час, коли в душi людськiй все вигора?, коли душа ста? попелищем, що в такий час весело й щасливо бiга? в полях за?ць, хова?ться за кущами, обгриза? кору на стовбурах. Наче нiчого й не вiдбува?ться в свiтi, наче все так, як i було в давнину. - За?ць... - знову повторила дiвчина, не рушаючи з мiсця. Пiвпарубка опитувався щось утямити iз того ?? казання, а не мiг. Те сiре зизооке поплигайло не пробудило в ньому нiчого, в його iстотi все ширшала й ширшала пустеля, по якiй вигулювався холод. I в тiй пустелi не було мiсця зачудуванню. До вечора ще наче й далеко, а сутiнки вже самi виростають - чи то iз землi встають, чи то з хмар просiюються, i все навкруги журливiша?, похнюплю?ться, мовби незрячим ста?. Соболiвка, одбiгши вiд села, хотiла б, либонь, i далi в поля гайнути, але прича?лась на пiвдорозi, мов остерiга?ться далеко скочити. Прилягла бiля яру, а над нею - нi диму тобi, нi ворони змерзло?. Лише кiлька верб по згiрку тюпають до рiчки - не дiйшли: холодно, то поспинялися, щiльнiше кутаючись у бiле хустя. I ген-ген, при самому обрi?, тьмянi? стрiхами далеке закоцюбле село, до якого докотився фронт - i закрижанiв хвилею, далi не зрушить. Дiд Катеринка не мiг усидiти в хатинi - що не кажи, а коли не палити по кiлька днiв, то в нiй холоднiше, нiж надворi. Вийшов на обiйстя, сюди-туди поткнувся, а й тут не лiто, не зогрi?шся. Коли по правдi, то йому лише в петрiвку бува? тепло, бо в жилах уже не кров, а вода. Чи не взяти оту дубову кору i добре випалити? Кору дiд Катеринка припас для того, щоб людям шкури видублювати, проте лежить вона вже кiлька рокiв без дiла, бо яка тепер худобина в людей? Тiльки й шкури, що своя, а видублюють ?? й без нього - дiда Катеринки... Коли запасав кору, думав: прибережене на горбi не волочити, прибережене само полежить, ще й прогоду? колись, а воно... Почав ту кору з сiней носити, бiля припiчка зсипати. На пiдпал вати насмикав iз куфайчини, хоч та куфайчина й так вiтром давно вже пiдбита. Пурхнула iскрина, за нею стрельнула друга - i вже заро?лися мерехтливi бджiлки, творячи золоте царство вогню, його живу та?мницю. Дихнуло дiдовi в лице теплом, воно сягнуло далеких закамаркiв душi - i вже йому посолодшало в мислях, полегшало. Принюхуючись до солодкого диму, який витягало в комин, замугикав: Пiд дiбрiвкою пiд зеленою - Там парубки комара б'ють... Пiд дiбрiвкою пiд зеленою - Вже комара вбили... Вогонь пiдпливав синюватим сяянням. Отак i дивився б i дивився у його гарячу душу, бо полум'я - немов чарiвник: воно очища? тебе, випалю? клопоти й турботи, наливаючи iстоту споко?м i рiвновагою. Пiд дiбрiвкою пiд зеленою - Цьому-тому по чвертi. Пiд дiбрiвкою пiд зеленою - А Миколi стегенце... Внiс iще кори, а потiм пiшов на задвiр'я i став розгортати бiля загати снiг. Пiд снiгом лежало картоплиння, вiн зняв його, а там уже й солом'яна невелика мата. Застромив туди руку, помацав - i на обличчi його застиг очiкувальний вираз. Нарештi пробiгло щось схоже на усмiх, губи затремтiли - i дiд витягнув iз схованки чорно-червоного пiвня. - Коли вже вогонь розвiв, - проказав Катеринка, - то чого б тебе не обпатрати? Коричневi кружальця пiвнячих очей були наче з живо? барвисто? глини... З тих пiр, як нiмцi почали забирати в ?хньому селi все, що тiльки потрапляло пiд руки, пiвень просидiв у виритiй дiдом норi не один день i не одну нiч. Усi його кури попереводились - тих сво? виловили, тих чужi вибили, зостався тiльки один цей чорно-червоний спiвун. Дiд пожалiв його, переховував, сипав йому ?сти, давав води, все було добре, тiльки одного було шкода Катеринцi: не доводилось чути пiвнячого спiву нi опiвночi, нi вдосвiта. - Геть зовсiм схудла пташина - бубонiв дiд, тюпаючи до хати. - Чим так ма?ш страждати, то лiпше я тобi шию скручу. На?дку з тебе нiякого, та все ж буде чим душу закропити. Пустив його на долiвку, а сам, кинувши в пiч дубово? кори, сiв на ослонi. Пiвень, мабуть, розучився ходити - сидiв посеред хати, розчепiривши крила. - А-а, та ти ж, либонь, не бачиш пiсля темряви, - здогадався дiд. - Ти вже вiдвик од свiтла, песиголовцю, зовсiм охляв. То й добре, менше кричатимеш, менше битимешся. Страх не люблю, коли курцi вiдрiзати голову, а вона ще скаче, нiби хоче знайти ту голову та приставити назад... Найшов у ковбашцi пiвжменi соняшникових зернят, сипнув на долiвку, але пiвень i головою не ворухнув. - О, таки заслiпила тебе земля, висмоктала з тебе соки. Ну, так i бути... Ось поставлю зараз у макiтру води, обпарю... Тiльки вiн заходився наливати води, як по дорозi стрiмка гуркотнява прокотилась i наче й далi посунула на Соболiвку, але й бiля дiдово? хати не втихло. А ще через якусь хвилю в сiнях загупотiло, дверi полетiли назад, хряснули об стiну - i вже стояв на порозi бiлявий високий нiмець. Вiн поглянув на вогонь, потiм, ставши на лежанку, заглянув на пiч i, поморщившись, легко скочив на долiвку. Щось запитав, i хоча дiд нiчого не зрозумiв, проте вiдказав: - Сам живу, старий уже, нiкому не потрiбен. I нiякого багатства в мене нема, i сала нема, i я?ць нема. Що було - все позабирали, за вiтром пiшло. Кажу правду, бо вже старий, щоби вам брехати. А сам собi думав: "Це вони, мабуть, Юрка шукають. Бо чого б на пiч заглядали? Думають, що вбили, а тiло сховали..." Нарештi нiмець глянув на долiвку й побачив пiвня. Знову щось запитав у дiда, i в голосi його вчулася погроза. - Бо таки нiчого нема, - й далi правив сво?? Катеринка. - А хiба це пiвень? Здохлятина, а не пiвень, саме пiр'я та кiстки. I якби хоч спiвав, а то й не хрипить. Нi в борщ його, нi на печеню. Ото колись були в мене пiвнi... Проте нiмець не став слухати, що в дiда колись було. Пiдняв пiвня з долiвки, спершу погладив, а потiм роздмухав на грудях пiр'я - бiлий чи синiй. В сутiнках видалась йому та птаха не такою вже й пiсною, i нiмець, муркнувши "гут", склав губи так, наче вже ласував свiжою курятиною. - Та ?й-богу, що не "гут", - наче аж сердито заперечив дiд Катеринка. - Ось дай сюди, я дмухну. Нiмець з пiдозрою глянув на простягнуту старечу руку, скривився - i хутенько подався геть, залишивши дверi навстiж вiдчиненими. - А в сво?й хатi ти теж не зачиня?ш, га? - кинув йому навздогiн дiд Катеринка. Хотiв вийти надвiр, але на сiнешнi дверi хтось накинув клямку. "Ото ще вар'ят, - бубонiв дiд, - украв пiвня, а мене замкнув, щоб не побiг i не вiдняв крадене... О, ще, диви, на обiйстi смалити заходився, бо ж звiдки цей дим сота?ться? Що такому - насмика? снiпкiв зi стрiхи, а на порозi багаття розкладе..." Взявся грюкати кулаками, але хоч би голос тобi у вiдповiдь! Гайнув у хату, припав до шибки - сто?ть бiля ворiт блакитноокий зайда з пiвнем пiд пахвою, всмiха?ться. Смiйся, щоб ти на кутнi смiявся, але звiдки ж тодi дим оцей, що клубочиться пiд вiкном, косами стелиться по подвiр'ю? Може, привiяло його звiдки... Але звiдки?.. Коли бiля шибки, вгорi, пролетiло охвiстя вогню, Катеринка вiдсахнувся, рука його мимоволi потяглась до лоба, щоб перехреститись, але на пiвдорозi завмерла. Дiд знову визирнув у вiкно - тепер курохват був уже не сам, бiля нього стояло ще два - мабуть, тi, що пiдпалювали, - i всi дивилися сюди, на дiдову хату. Холод i млiсть пронизали дiдовi груди, але вiн усе-таки зiбрався на силi, щоб рогачем вибити скло. I зразу ж звуки пострiлiв сiконули по вухах, i кулi з чмоканням повпивалися в глиняву стiну. - Свят, свят! - прошепотiв дiд Катеринка i задки вiдступив до печi. - Що ж це вони коять?.. I пiвня мого вкрали, i зi мною... Пiд дiбровкою пiд зеленою чи я у вас не молодець... тьху... верзеться... У печi догоряла дубова кора. Катеринка дивився на не? як заворожений. Вже на черенi зосталася недотлiла купка, пойнята попелом, а з не? зрiдка вискакували швидкi iскри. Злетiвши вгору, вони зразу ж гасли, на коротку мить освiтлюючи челюстi. Хата сповнювалась задушливим димом, од нього стали сльозитися очi. Знову золотисто дзизкнула iскрина - i тут Катеринка, наче його збудили, кинувся до вiкна, плечима вибив раму й, обдираючи лiктi та колiна, почав виборсуватися з хати, аж поки звалився бiля призьби. Встав, розкуйовджений, у подертiй сорочцi, хотiв уже за причiлок шаснути, але почув регiт. Смiялися нiмцi. Вони дивилися на нього i дуже весело смiялись. Один з них держав канiстру з бензином, другий - дрючок iз обгорiлою ватою, а курохват, звiсно, тримав пiвня. Гнiв збурив дiда Катеринку. Одним оком шукав дрючка, а другого не спускав iз тих, бiля ворiт. Катеринка, стиснувши кулаки, пiшов на них. I чим ближче пiдступав, тим веселiше ?м було. Пострiлiв дiд не почув. Не побачив i того, як пiвень випав iз-пiд нiмцево? пахви на землю i, змахнувши крилами, з густим лопотiнням полетiв мiж вишнями. А може, почув? А може, почув i здалось йому, що то його душа знiма?ться в небо? Стоячи в сiнях. Вiльгота бачив, як увесь Чернежин виводок вигнали надвiр, вигнали й Луку, вигнали й Катерину з немовлям на руках. Нiмцi пiдпалили загату зразу в кiлькох мiсцях. Вогню спершу не було видно, тiльки синiй димок закурiвся, зав'юнився, а потiм уже блиснуло бiлими язиками, замиготiли похапливi верчики, веселi крутенi полум'я, погустiшало диму. Дiти чередою оточили свою матiр i, попритулювавшись одне до одного, стежили за тим, що вiдбува?ться. Лука теж дивився непорушне i, спираючись на палицю, зiгнувся, голову ввiбрав у плечi. Вогонь уже чiплявся за стрiху, прагнув вище забратись i нарештi вилiз, язики його побiльшали, стали червонуватими... "Добре, що вiтру нема, - мимоволi подумалося Вiльготi, - тихо, то полум'я не перекинеться..." Нiмцi поставали вiддалiк i перемовлялись мiж собою. Мабуть, вогонь не дуже ?х i приваблював, бо вони й не дивились на пожежу. Раптом почали штурхатись, i один - банькуватий здоровань з круглими плечима - взявся натирати снiгом свого товариша. А той, непоказний, майже зовсiм нiкчемненький, з ряботинням та лишаями на запалих щоках, упав i, смiючись до слiз, не мiг пiдвестись. Мало не схлипуючи вiд реготу, усе-таки встав i, спотикаючись, одбiг до тину. I тут його погляд упав на дiтей, що з закам'янiлими лицями дивились на нього. Нiмець часто заклiпав повiками й затих. Урештi по лишаях звинулась ображена гримаса. Твердим кроком пiдiйшов до Катерини i, показуючи пальцем на немовля, запитав: - Малтшiк?.. Дь?вотшка?.. Жiнка дужче пригорнула дитину до грудей. У ?? розширених зiницях ворушились вiдблиски вогню. - Дь?вотшка - карашшо! - сказав нiмець i хотiв погладити немовля. Але Катерина злякано вiдсахнулась. Це вразило молодика, i вiн рiзко вихопив дитину з материних рук. Катерина кинулася до нього, але нiмець одтрутив ?? плечем i, раптово розмахнувшись, кинув загорнуту в пелюшки дитину на хату, де вже прогорiли снiпки. Вона зникла в полум'?, наче й не було, тiльки матерi вчувся кволий зойк, - але, може, то ?? душа зойкнула? Катерина кинулася в хату, почала лiзти по драбинi на горище. Висковзували з-пiд нiг щаблi, на плечi й на руки сипались iскри, але це ?? не спиняло. Вже ковтала дим, вже сама вона, зда?ться, тлiла, не тiльки одяг, проте кинулася до димаря, туди, де... - Тiкайте! - крикнув Чернега сво?м дiтям. Але вони немов поприкипали до землi. То вiн аж палицею замахнувся, аж вирячився од лютi:Розбiгайтесь! Дiти приснули по городi врiзнобiч, нiби горох. Й одразу ж одне дивно пiдскочило на бiгу i впало обличчям у снiг. Чернега пострiлу не чув - вiн тiльки бачив, як пада? його дитина. Та, врештi, пострiл таки долинув до його слуху - i дядько обернувся до палi?в. Крутоплечий здоров'як знову прицiлювався на город. Чернега, майже не кульгаючи, кинувся до нього, вчепився обома руками за горло - й страшно спотворилось його обличчя. Тут пiдскочив лишаюватий i, пiднявши автомат, вдарив Луку по головi. Чернега здригнувся раптово, й тут ще один удар примусив його поволi зiгнутись i важко впасти, вгрузнувши в снiг. "Господи, - думалося в цей час Вiльготi, - i хату його спалили, й самого порiшили, а хто ж менi за корову заплатить! Ех, якби знаття, то я ще зранку вiдвiв би рябу на сусiдн? село..." Чернега не вставав. Ще одна його дитина спiткнулась i зарилася з головою в замет. Але решта вже докочувалась до яру, вже й зникала. "Хай би жили, - само собою думалося Вiльготi. - Повиростають, то я безпремiнно стребую iз них те, що батько заприсягався вiддати. Тiльки де ж це Юрко бариться? Невже й справдi не прискочить, щоб захистити, щоб порятувати? Що ж, вiн ?м i сам розкаже i за себе, й за сина, вони повиннi зрозумiти". Ось вони йдуть. Холодно, а вони всi розгарячiлi, спiтнiлi, навiть з рум'янцем. Бо робота така. До яко? роботи приставлять чоловiка, то такий у нього й вигляд. Пiти назустрiч чи сховатись? Коли схова?ться, то подумають, що бо?ться, що ворог. Е-е, нi, хiба ж вiн ворог, хiба ж вiн ?м лиха якого зичить... Iшов назустрiч i землi пiд собою не чув, так обважнiли ноги. - Заходьте... Хотiв голосно сказати, а й сам не почув свого голосу. Це його налякало, i Вiльгота вклонився, але очей у землю не опустив, нi, а все ?х з нiмцiв не зводив. А тi поставали навколо нього, приглядалися з цiкавiстю. - Правильно палите, - змiцнiлим голосом мовив Вiльгота. - Усi вони активiсти й бiльшовики. - I однi?ю рукою показав на Меланчину хату, ще незачепану, а другою - на Чернежину, охоплену полум'ям, буйну. - К-караш-шо! - пiдохотливе обiзвався лишаюватий. Вiльгота вiдповiв йому вдячним поглядом - ай справдi, не такий вiн виродок, як здаля могло показатись. Хiба посеред нашого брата мало таких, що доля обiйшла вродою, надiлила такими парсунами, що й удень, не тiльки вночi, лiпше обминути, щоб не перелякатись?! - А Юрко мiй, мабуть, теж десь палить, еге? - зовсiм уже повеселiв Вiльгота i, помiтивши, що його не зрозумiли, пояснив: - Полiца?м мiй Юрко, помага? вам, бо хiба ви самi справилися б? I зразу язик прикусив - навiщо ото говорити, справилися б чи не справилися б? Не його це дiло, а ?хн?. Проте вони, либонь, не втямили нiчого, бо лишаюватий знову пiдохотливе кинув: - К-караш-шо! - Еге, харашо, - згодився Вiльгота. Нiмцi перезирнулись мiж собою. Вiдчувши непевнiсть, Вiльгота заспiшив: - Коли хочете, я вам усе тут покажу... Де хто хова?ться... Все покажу... В оцiй хатi, - показував на свою, - безпечно... Та куди ж ви йдете? Кажу, що це моя, а мiй син Юрко... I закляклими од жаху очима дивився на ствол автомата, який наставляв на нього лишаюватий. I вже не мiг видобути з грудей жодного слова - там усе бiльшала та бiльшала гаряча пустка, а в головi раптово зашумiло, немов у нiй зненацька пустився рясний весняний дощ, залопотiв по широкому листю, закльокав по калюжах i все густiшав, краплини падали бiльшi, билися лункiше... - Ха-ра-шо... - видихнув Вiльгота. Почали з окопiв розходитись. Зразу йшли гуртом, так безпечнiше здавалось, а тiльки до села наблизились - тут уже хто куди, кому як додому ближче. Йшли й оглядались - одне на одного та на нiмцiв, що зостались позаду, не поспiшали нi в машини сiдати, нi на мотоцикли. Вже сутенiти почало, все примеркало, люди також потроху пригасали, наче з них вибiгало та вицiджувалося свiтло. I здавалось, що не снiг лежав довкруг, а синюватий смуток. Юхим спершу надумав iти на Балабанiвку - на цьому кутку в нього жив далекий родич, з яким вони оце були на окопах. Родич казав, що ма? флягу нiмецького спирту, можна б погрiтись, бо хто зна, коли ще доведеться пити. Вiн був не з пропащих п'яничок, та й скупуватий удався, але захотiлось йому зараз щось добре зробити для Юхима, бо хоч скiльки вони жили в одному селi, скiльки були родичами - нiколи вiн нiчого i не дав йому, й не порадив добре. - А на закуску теж найдеться щось, - говорив, ховаючи холоднi та розсудливi очi. - Там крапля олi?, цибулина. - I не кажiть! - вигукнув Юхим, вiдчуваючи голод. - Сьогоднi так виробився, набiгався, як бездомний пес, а в ротi нiчого не мав. Коли кличете, не вiдмовлюсь. - Уже й бараболя якась звариться. - Це ж i бараболю можна пiдсмачити олiйкою, еге? - збуджено допитувався голодний Юхим. - А чого ж... - невиразно мимрив далекий родич, якому було шкода тратити олiю ще й на варену картоплю. - Можна з олi?ю, а можна й так. Бо спирт - це ж i закуска, i жири. - От би на став заглянути, може, тамки пiд кригою риби надушилось. Нiчого, що душена, ?сти можна. - Е-е, якби ж то... Дочека?мось весни, а там i гранатою можна глушити. Я вже запас iз тих гранат маю на мiй вiк вистачить. "Ти бач, який кебетливий, - подумалося Юхимовi, - Треба й собi назбирати всякого залiзяччя, а то вiйнi ось-ось амба, а я нiяко? хороби й не прибережу собi. А треба, треба - в людей не допозича?шся". - Слухай, - майже пошепки мовив Юхим i озирнувся, хоч бiля них нiкого не було. - I чого нашi ждуть? Вдарили б - та й усе. - Вдарять... - Уже той фронт i чу?ш, тiльки не бачиш. - Коли стемнi?, то видно. - А може, цi?? ночi?.. - i не доказав. - Може, й цi??... Тiльки б у нас не було колотнечi нiяко?, бо тодi - не обiбратися лиха. - Гiрше не буде, нiж в... О, горить! Це ж на Соболiвцi. Що б могло зайнятись? Ген як славно дим валить. Зупинились i вбирали зором ту пожежу. Та коли спалахнуло ще в одному мiсцi - стояти вже не могли. Отже, i ?х не минула та гiрка доля, яка погибеллю прокотилася по сусiднiх селах, залишивши згарища й задертi в небо бовдури. Не встиг iще Юхим i отямитись, як родича поруч уже не було - ген-ген чимдуху потягнув на Балабанiвку... А куди ж йому?.. Ноги самi рушили, ноги самi понесли додому. Вже добре бачив, що горять хати. Ген ще одна закурiлася, легеньке сiре клоччя загойдалось над нею, пiд тим клоччям в'юнко заметушились вогники. Чия ж то? А то чия? Врештi почув пострiли i припав за горбком. Що ж це ко?ться? Невже i його хату палитимуть? А в чому ж вiн житиме? А де житиме Тетяна? Господи, скiльки вона з ним, Юхимом, натерпiлася, а тепер ще й таке горе? Скiльки ж та жiнка може терпiти? Зараз вiн ненавидiв увесь свiт, а найдужче себе. Гнiв бухтiв у ньому, й вiд того гнiву стало так гаряче, нiби вiн не до снiгу припадав, а серед палаючих хат стояв. - I нащо мене земля носить? - шепнув. - I чого вона досi не запалася пiдi мною? Щоб провалився я... Гадалось, що якби зараз був удома, що якби лiпше поводився з жiнкою, то не було б цього... Спомин про Тетяну пiдстьобував, не давав сидiти. Схопився i спершу неквапно, а далi все хутчiш став наближатися до Соболiвки. - Треба ?й сказати, - бубонiв, - що хочу з нею помиритись. Що не такi вже ми молодi, щоб сходитись та розходитись. Бо смiялися з нас i смiятимуться, а ми хiба не люди? Хата дiда Катеринки, що зайнялася перша, горiла, мов скирта соломи. Юхим хотiв пробiгти мимо, але щось припинило його. Пожежа, яку побачив зблизька, не налякала й не пригнiтила його. Юхима здивувало, що стара яблуня, котра росла пiд самiсiньким вiкном, також горить. Якби аараз побачив палаючу землю або палаючий снiг, то це вразило б його менше. А то - жива яблуня!...! вже тодi аж угледiв дiда Катеринку на стежцi й гукнув: - Дiду! А ви чого лежите?! Вставайте й гасiть! Ого, мабуть, добре поклало ото старого, що не чу? й не зводиться. - Вставайте!.. - крикнув i побiг далi. Горiли й сусiднi хати, але вiн якось ?х не помiчав. Бубонiв:- Це ж Тетяна сердиться на мене... А чого сердитись? Ну, не помирились, то помиримося... Дума?, за портфель на не? маю серце. Та нехай той потфель пропаде, коли за нього гризтись. Он iз ?хнього подвiр'я скiльки диму валить. Ну, це, либонь, од сусiдiв смикнуло вiтерцем - i вже всеньке обiйстя застелило чужим димом. Але чого ж це Тетяни нiде не видно? Невже й досi портфель шука?? Але хiба вона не бачить, що ?хня хата полум'ям сходить? - Тетяно! - хотiв покликати. Але крик застряв у горлi. I впав Юхим - не було за що перечепитись, а вiн таки впав. Руки послав уперед, щоб звестись, а земля вiзьми й провались пiд тобою, i пухка така, як чорний туман... - З млина нiкуди тебе не випущу, - сказав пiвпарубка. - А коли прийдуть i сюди, то буду боронитись. Галя як сiла пiд стiною, як впустила голову на колiна, так i не пiдвелась. Але в ?? поставi вiн уловив недовiр'я. - Це вже не млин, а трухлятина. Три лiта не мололи тут, не навiдувався нiхто. Не повиннi б... Та коли що - тебе не вiддам. Чу?ш? Галя мовчала. Пiвпарубка зiгнувся, пiдвiв ?й голову. Очi в дiвчини напiврозплющенi, пашiли сухим блиском. Благальне силкувався заглянути в ?хню глибину, наче хотiв випросити бодай натяк на згоду. Але дiвчина дивилась на нього - й не бачила. Вiн це добре вiдчував - вона його не бачить, бо все ?ство ?? зосередилось на сво?му, на болючому. - До матерi... - врештi видушила вона. Пiвпарубка все не вiдпускав ?? голову. - Хай смеркне-Обiзвалася Мотря з Торбою: - Може, ви ?сти хочете? У мене тут назбирано... Ось варена картоплина, сухарики ?, а ще сушенi грушки. Дали буряк в якiйсь хатi, але ж його спекти треба, бо сирий. Я печенi буряки люблю... Все те витягувала з торби, розглядала, обдмухувала. Шкоринка здалась ?? зацвiлою, то понюхала, взялася нiгтем зчищати цвiль. Головку часнику видобула, червоненьку цибулину. Дуже хотiлося ?й, щоб у торбi знайшовся кусник сала, але скiльки порпалась там - не було. Таки не подали ?й сала за останнiй тиждень нi разу. I ганчiр'я всякого почало менше перепадати - ген на ногах, обв'язане мотузками, уже позношувалось, треба б цiлiшого. Мотря зiтхнула й заходилась переминати в беззубому ротi оту шкоринку, - не засувати ж ?? назад, щоб зовсiм пропала. Так вони й сидiли - пiвпарубка з Галею бiля стiни, а прошачка пiд стовпом. У млинi все потроху насуплювалось, i кутки блимали на них з глухуватою неприязню; з дiрок у стелi процiджувалось чи те примарне свiтло дня, чи то рiдесенький, розпорошений попiл вечора. Хоч би тобi вода шелеснула чи тоненько, по-пташиному пискнула внизу пiд колесами, - нi, тихо, позамерзало все, скуте кригою. Тiльки рiзким, пропахлим старою курявою холодком дме з-пiд дощок, i павутиння важко пообвисало по стiнах, обсипане чи то давнiм борошном, чи то iне?м. Пiвпарубка насторожився - наче голоси знадвору вчулись. Приклав вухо до стiни, але хiба вловиш що-небудь через таку грубу?.. Одхилив дверi, а пiд млином тро? дiтей. Блискають переляканими очима й туляться одне до одного, бо роздягнутi й босi. Вiн спершу й не впiзнав ?х - може, якi приблуднi чи бiженцi, бо хiба мало зараз таких по свiту скита?ться?.. Але по очах ?хнiх застерiг, що впiзнали його, i зразу ж майнуло: Чернежинi! Спершу не хотiли йти в млин, то вiн ?х позатягував. I все сварився, що вони сво?? хати не тримаються, що позавiю? ?х де-небудь, аж весною познаходять костi. - I за чим ваш батько дивиться, га? Якби в мене такi були, то з ранку до вечора тiльки те й робив би, що березовою кашею годував... Ну, чого мовчиш, Марку? Обiзвись. Диви-но, якi шмаркляки позамерзали пiд носом. Марко, наступаючи собi ногою на ногу, щоб теплiше було, сказав: - Тата вбили. - Отако?! - вихопилось у пiвпарубка. - Та ми ж недавно з ним на цвинтарi були... Це що вiн торочить, Ганко? У Ганки тремтiли руки - чи вiд холоду, чи вiд страху. Одвернулась, наче й не хотiла говорити з пiвпаруб-ком. А Марко: - I хату нашу спалили. А Саньку в огонь жбурнули, то мати за нею кинулась. - Це правда, Павле? - вицвiлим, якимось жалiбним голосом звернувся пiвпарубка до найстаршого серед дiтей. - Чого ж ти мовчиш? Павло не одвернувся, не одвiв погляду, прямо дивився на пiвпарубка. Й нiчого не вiдповiдав. - А потiм, - взявся далi розказувати найменший, Марко, - тато як крикнуть нам: "Тiкайте! Хто куди!" Ми й побiгли. Та пiдстрелили Марiйку, Максима i Федька теж пiдстрелили... А Михайла аж у полi догнало. Вiн щось кричав, але ми далi побiгли. - Марку... Ганко... Павле... - Весь куток палять. Я хотiв подивитись, то вони, - показав на брата й сестру, - не дали менi. Раптом Галя скочила i до дверей метнулась. Пiвпарубка наздогнав, схопив ?? за плечi й не пускав. - До матерi, - виривалась дiвчина. - Пусти! - Не пущу, - борюкався з нею пiвпарубка. - Нiкуди не пущу. Але дiвчина зовсiм розуму вiдбiгла. Била його лiктем, дряпала i все поривалась до дверей. Пiвпарубка навiть не одвертався од ?? ударiв, тiльки коли по лицю перепадало, то щулився. - Чого присмоктався? Чого до мене липнеш? Куди не повернуся - все ти i ти. Ще нiколи такого ворога не мала. А вiн тiльки губи закушував - то верхню, то нижню, i все не обзивався, нiби язик проковтнув. I крапельки кровi вогко поблискували на губах. Ось Галя тернула ?х лiктем, розмазала - i наче одблиск пожежi впав на його лице. Врештi вона вгамувалась. Раптово тiло ?? обм'якло, зiр прижухнув, наче мрякою заволокло. Пiвпарубка якусь хвилю пригортав дiвчину однi?ю рукою до себе, потiм перехилився набiк, потягнув до стiни. Мотря з Торбою встала, пiдiйшла до дiтей. Давала ?м сушенi грушки, цвiлi шкоринки, але дiти не брали. Вони стояли тiсною купкою, наступали собi на ноги та ще розглядались по боках, немов ?х оточували палаючi стiни, немов ось-ось мала впасти на ?хнi голови стеля. - Взути вас треба, - сказала Мотря. - Ось я зараз... Нагнулася за мiшком i почала дерти його навпiл. Потiм найшла кiлька мотузочкiв i взялася тi?ю мiшковиною обмотувати Марковi ноги. Запримiтила в кутку жмуток закостриченого клоччя, обтушкувала ним пiдошви й литки, потiм ще мiшковиною, а тодi вже мотузками. Дiти з увагою стежили за нею. - Не пропадати ж, - бубонiла Мотря. - Коли такi малi повмирають, то що буде? Хай уже по менi невзабарi одспiва? метелиця, але ж ви, зелененькi, не в'яньте, не сохнiть, хай уже я... Мiшкiв вистачило ще для Ганки, а для Павла - лиш на одну ногу, то Мотря повисипала все зi сво?? торби i нею обмотала. - Тепер, - сказала, - знiмати не треба. Так i ходiть, так i спiть. А коли надиба?те якi лахи, пiднiмiть i намотайте собi. Дiти слухали ?? поради, мовчали. - Не пропадете, - говорила Мотря. - Будете ходити зi мною, свiт не без горя, але й не без добрих людей. Навчитеся гарнi слова говорити, а за тi слова буде вам шана й оддяка. Ось повторюйте слiдком за мною: не збирайте собi скарбiв на землi, де мiль i тля ?сть i де злодi? пiдкопуються i крадуть. - ...пiдкопуються i крадуть, - прошепотiв найменший, Марко. - Збирайте ж собi скарби на небi, де нi мiль, нi тля не ?сть i де злодi? не пiдкопуються й не крадуть. - ...не пiдкопуються й не крадуть. - Бо де скарб ваш, там буде й серце ваше. - ...буде й серце ваше. - Блаженнi вбогi духом, бо такi втiшаться. Блаженнi сумнi, бо такi втiшаться. Блаженнi тихi, бо такi осягнуть землю. Блаженнi голоднi й жаднi правди, бо такi наситяться. Блаженнi милостивi, бо такi будуть помилуванi. - ...будуть помилуванi. - Ви сiль землi: коли сiль звiтрi?, то чим солити? Нi на що не годиться вона, тiльки щоб викинути геть i щоб топтали ?? люди. Ви свiтло свiту... - ...свiтло свiту... - мимоволi, тихенько повторював Марко, бо слова тi падали на його душу, як зерно на спраглу землю. Сутенiло; наливався темрявою глухий млин. Тихе Мотрине казання ледь-ледь чулось i примарне, та?мниче згасало. Та ще раз у раз пiдпалювало дитячi очi, якi спалахували гiркуватим, заглибленим вогнем. Галя спала, й пiвпарубка вiдчував сво?ю долонею, як б'?ться ?? серце. Вiн так прислухався до того тукання, що не чув нi Мотриних повчань, нi того, як здалеку доноситься гуркiт моторiв. Та врештi гарчання моторiв заглушило биття серця, i вiн скочив, виглянув за порiг. Зразу ж вiдсахнувся, почав зачиняти дверi на грубий залiзний прогонич. Замкнув - i побiг до коша, де пiд купою дертi був схований автомат. Але на пiвдорозi його спинив глухуватий голос, у якому прокльовувалась тонким живчиком пристрасть. Мотря повчала: - I коли права рука блазнить тебе, вiдiтни ?? й кинь од себе; бiльша-бо користь тобi, щоб один iз членiв тво?х згинув, а не все тiло тво? вкинуто в пекло. - ...вкинуто в пекло. - Ти бач! - здивувався пiвпарубка. - I складно ж ви чешете, тiтко. Але нащо ?х такого навчати? - Коли ж око тво? праве блазнить тебе, вирви його... - бубонiла, наче й не чуючи його, Мотря. - Та годi, годi! - закричав пiвпарубка, бо мотори вже сопли пiд млином. - Не забивайте дiтям памороки, чу?те! Був уже бiля коша, рука нишпорила пiд дертю, ось пальцi наткнулись на холодне залiзо. Не збирався так просто вiддавати сво? життя. Не хотiв, щоб безкарно вбивали оцих дiтей, яких не зумiли вистрiляти гуртом. Не дасть, бо вiн не безтямне дерево, вiн не бездушний камiнь. Посiявся снiг за шию - задер голову й крiзь велику шпарину побачив бiло-рожеву пелюстину молодого мiсяця. Чи то тiльки здалось, що мiсяць?.. Полоснув чергою по машинi - й вона звернула вбiк, та зразу ж забуксувала. Темнi постатi скочили на снiг, i пiвпарубка, навiть не цiлячись, скосив одного, другого... Оце вам! За все!.. За все... З натугою розклеплювала повiки, а вони ж обважнiли, наче згори покладено мiднi п'ятаки. Вона й рукою хотiла ворухнути, щоб зняти п'ятака, але рука лежала мертвою колодою. Опитувалася зiтхнути, але сили не було, то тiльки в думках зiтхнула. Мороком повнилась голова; здавалось, дрiма?. Але... звiдки цей чад? Невже хтось каглу заткнув? Це ж треба встати й вiдiткнути, бо хiба ж довго задихнутись? Врештi розплющила очi. Побачила над собою низький, задимлений сволок - наче зовсiм опустився, лежить мало не на грудях. Треба буде якого чоловiка закликати, щоб стовпа поставив, бо й стеля отак завалиться, а хата ж ?хня стара, давно ставлена. Шибки поблискують - невже пiд вечiр випогодилось та мiсяць уповнi зiйшов? Силкувалась повернути голову, щоб глянути у вiкно, але в'язи ниють, немов туди цвяхiв понабивано. I кожен цвяшок так жалить, так впива?ться! Хай жалять, хай упиваються, бо коли вона не встане сама, то хто ?? зведе? I, крекчучи, почала вставати. Але ж хiба це мiсяць так свiтить? Ген, за воринням, жахкотить того вогню, наче хура хмизу горить. Поволеньки злазила на долiвку - i хата попливла, закрутилась. Добре ж побито ??, добре змордовано, щоб вас так свята земля мордувала. Що ступiнь - то все на тебе пада?, а перед очима кружала, наче решета, повнi блакитного жару. Горiла вся Соболiвка. Кожна хата мала золотий верх, була вшита не снiпками, а миготливими язиками полум'я, якi струменисте збiгали догори, а то зненацька iскристий вiхоть виростав, виростав - i сягав мало не до неба. Меланка вiдчувала, що той жар почина? пекти ?? тiло. Одiйшла на задвiр'я - ?? хата стояла незачепана i, освiтлена з бокiв, здавалось, ось-ось також спалахне. Меланка пройшла по межi, але й тут було важко дихати, бо дим котився на не?, i часом на город лягали кривавi смуги. Вона одступила ще далi, ближче до берега, i тут, помiж лозами, пiд обвислим вербовим вiттям, теж не було чим дихати. Немов мiж небом i землею повигоряло все повiтря, а зостався лише дим, дим, дим... Пiшла через кущi, i тут якийсь клубок пролетiв перед нею i з шумом упав попереду, застрявши помiж лозою. Меланка спинилась, приглядаючись, а потiм - якась спорожнiла й байдужа - рушила прямо на той клубок. Це був пiвень. Меланка пiдняла його й притулила до грудей. Вiд села долинули пострiли, i вона стала. Потiм звернула лiворуч, перебрела, спотикаючись, через верболози - й опинилась у полi. Йшла i йшла, притискаючи пiвня до грудей. Опинившись на горбку, знову глянула на Соболiвку - вiддалiк пожежа здавалась не така бурхлива, хати догоряли рiвно й спокiйно. Пiвень у ?? руках мовчав. З його очей стримiли, зда?ться, тремтячi вiстря вогнистих шпильок.