....Чиркнув сiрник. Нестiр запалив свiчку:
   - Отож учора був на базарi, так оратор казав: такий iз наших...  Треба,
каже (чита? по записцi)... двадцять п'ять архiво?нських комунiзмiв... Щоб,
значить, була правда... Що ви на це скажете?
   ...Пф! - свiчка погасла.
   - Бог його зна?, Несторе!
   . ...Перший осадчий прийшов з Правобережжя  через  Сагайдак  -  великий
чумацький шлях. Перша хата була на березi.  Але  рiку  випивало  сонце,  а
троскiв пiдрiзували роки, i вiдходила вода в долину. Тодi  будiвлi  стояли
на горбах, а вулицею летiли бенгальськими огнями пiски.
   ...Спiвала:
   - А я дiвчина Наталка, а зовуть мене Полтавка...
   -...Наталочко! Мо? миле котятко!
   ...Вiн при?хав до бунту, коли в глибинах осель рiс  бунт.  Говорив  про
бунт - такий гострий, як бритва  на  горлi,  такий  грiзний,  як  смерч  в
океанi... шумують, шумують води: вал  за  валом.  На  сходi  -  маяк.  Рев
сирени.
   ...А друга молодiсть i в Нестора була: Наталя Микола?вна - це недосяжнi
кургани зiр.
   ...З Нестором Олекса й посадив цю сосну. Тодi, двадцять лiт тому.
   ...А бунт вирiс i положив бритву на горло.
   Вiн:
   - Наталочко! Я йду туди, до них!
   - Iди, милий.
   Вiн пiшов i не вернувся: не вертаються - хто  в  бунт.  ...У  Сибiр  на
золотi розсипини по Володимирськiй пройшов каторжник. I не прийшов.
   ...I знову сни... а може, та?мна яв?.. Хiба знала, що в  не?  закоханий
цей незграбний бородатий Нестiр?
   ...Плоть не розцвiла в закладний час. Вiд нього, вiд Олекси.  I  нiколи
не було. Школа осунулась. Сосна росла й ховала дорогу, що на Сагайдак.
   У п'ятому двадцятого столiття проходив останнiй шквал друго? молодостi.
I пiсля заняття з сумом дивилась (з сумом врiзано? стеблини)  на  Нестора.
Як вона хотiла, щоб вiн зрозумiв ??.
   Але не зрозумiв,  ?  одiйшла  друга  молодiсть...  А  третя  нiколи  не
приходить.
   ...Брели роки. Пролiтали  журавлi,  горiли  свiтанки,  горiли  зорi.  А
вранцi в садках шумiла дiямантова паморозь.
   -...Чи  скоро  земля  воскресне?  I  бiжить  глибокий   чатинник   мо??
несибiрсько? тайги назустрiч свiжому вiтровi...
   День за днем, рiк за роком - у вiчнiсть... (- Гей, ти, Днiпре! Гей, ти,
сивий! Чи довго ще до навiгацi??)
   ...Нестiр ходив у суботу по пошту за десять верстов i приносив  вiдтiля
пошту й тютюн "Бурас" за  дев'ятнадцять  копiйок,  у  синiй  обгортцi.  До
глибоко? ночi вони курили й грали у хвильки.
   ...Азiя - не Азiя. Провiнцiя - далi, провiнцiя - глибше.
   Далекий орiй димиться.  Темний  вiтер,  сiверко.  Бiлий  вiтер.  Замело
дорiжки, вовчi стежки, заячi слiди.  Повстали  замети,  набi?.  За  сара?м
iржала, вила i рожала замети нiч.
   ...А сосни гудуть - гудуть...
   -Чого так сосни гудуть.
   - Хуртовина. Вiтри.
   Ох, ви, сосни мо? - азiятський край!
   ...Уранцi пiдвiвся багряний диск холодного сонця. I стояв чатинник,  як
бабусина казка. Стояв по груди в  снiгу.  На  вiтах  горiли  червiнцi.  Це
остання згадка друго? молодости.
   ...Але скоро вiтер знову пiдняв хмари. Вдарив в диск  холодного  сонця.
Розбив диск холодного сонця.
   I знову фуга.
   ...А в школу таки зiбрались. У лахмiттях федеративного добра.
   У школi бiженець Стасик.
   Наталя Микола?вна чита? iсторiю: - Поляки гнiтили укра?нський народ.
   Дiтвора до хлопчиська:
   - Стасику! А ти ж полячок!
   - Бережись, Стасику, задавимо тебе вночi.
   I скаржилась Наталя Микола?вна. А Наталi Микола?внi кажуть:
   - Навiщо ж ви так говорите?
   - Боже мiй, нас так учили в прогiмназi?.
   А то ще бува? з Богом. Дiти:
   - Ми в класi в Бога не вiримо, а вдома вiримо, бо й  Наталя  Микола?вна
вдома вiрить: ми самi бачили.
   I ще:
   - Наталю Микола?вно! А навiщо ви iкону зняли?
   - Ах, дiти, iкон уже в класi не можна вiшати: наробраз не дозволя?.
   ...Давно це: до Наталi Микола?вни з'?жджались iз сусiднiх сiл  учителi,
учительки, фельшери й грали у фанта. Це теж спогади.
   А село темне й гни? в пранцях. Медикаменти за горами, за морями. В селi
умiють лiкувати бешиху.
   Вечiр. У кiмнатi самогонний апарат. Нестiр:
   - Ну, вже завтра об'язательно  продамо  двi  пляшки,  а  тодi  й  хлiба
купимо.
   - Купiть, Несторе!
   ...Налили по рюмцi. Випили... Темнi?... I знову надворi фуга.
   ...А сосни гудуть - гудуть...
   - Чого так сосни гудуть?
   ...Хуртовина. Вiтри.
   Ох, ви, сосни мо? - азiятський край!



   СОЛОНСЬКИЙ ЯР

   I

   До слобожанських Млинкiв пiдiйшли могутнi  лiси  Полтавщини  i  за  три
верстви зупинилися.
   Стоять стiною, хмуряться.
   В гущавину дорiжка по папоротi, повз сизi кущi, до Солонського Яру.
   Солонський Яр: як i село.
   В селi пахтить дубовим молодняком, сто?ть над яром - селом, а  нижче  в
провалля поплентались стрункi й темнi явори, i тiльки  за  десять  верстов
виринають, щоб мовчазно вiдiйти на захiд, на пiвдень.
   Удень над селом сковза?ться клапоть перламутрових хмар, а  вночi  хмари
зникають за проваллям, тодi Солонський Яр горить огняницями  -  i  лiс,  i
село, i небо.
   Тодi горить, чару? папороть.
   Солонський Яр - природна фортеця.
   -Солонськi острожники казали:
   - ? Холодний Яр, це - Солонський Яр... Атож...
   А в Млинкiвськiй волостi скаржилися:
   - I сукинi ж сини! Прохвости! Чортового батька видереш ?х вiдтiля.
   Чухали потилицi. Збирались на сходку. Мiркували. Iще чухали потилицi.
   - Яку тут прахтiку зробити? Га? Запетлювали, як той казав...
   ...Коли приходить  нiч,  Млинки  напружено  дивляться  на  темну  стiну
полтавського  лiсу  й  чекають.  Але  невiдомо,  в  яку  кошару  забредуть
солонськi вовки. Тiльки вранцi шумить село.
   Вранцi дiзнаються, кого обiбрано "до цурки".
   ...Сто?ть могутнiй дуб. на пiвдорозi до лiсу, а до нього сiрi? ранковий
шлях, од вiтрякiвперехиля?ться на дiлянку молодняку.
   ...У немите вiкно волосно? Ради дороги майже не видно.
   Савко Гордi?нко, безусий голова з гострим обличчям, подивився у вiкно й
пiдiйшов до натовпу.
   - Ну, що? I сьогоднi обiбрано кого?
   - Аякже: Матвiя Юхименка.
   Пiдiйшов ще один селянин i безпорадно розвiв руками:
   - Не iнакше, як дивiзiю треба сюди. Притакують.
   У кiмнатi смердить архiвним папером, а писарчуки перами риплять.
   Савко вдарив себе по чолi:
   - От напасть... Прийдеться воювати.
   Згодились.
   - Дивiться, вам виднiше... А що напасть - то правда.
   Але Савчин сусiда попередив:
   - Ти гляди, Савко, п'ять предсiдателiв  ухекали,  то...  може,  й  тебе
отправлять на той свiт. Це, брате, тобi не австрiяка.
   ...А в село iз Солонського Яру вилазили постатi й  зникали  за  тинами.
Iще чути було там про Савка:
   - Така йому фортуна: плохий буде -  хай  голову?,  а  зачепить  -  лихо
буде...
   Над Солонським Яром розтанув останнiй промiнь, у лiсi  почало  темнiти.
Iз пiвночi попливла хмара, теж iшла на захiд.
   ...Пахло дубовим молодняком.

   II

   "...Наказую негайно  виловити  банду,  що  в  Солонському  Яру.  Отряда
прислати не можу, бо майже всi люди в роз'?здах".
   Такий папiрець вiд повiтового вiйськового комiсара.
   Савко подумав: "Дiйсно пора".
   Зiбрав мiлiцiонерiв:
   - Гайда!
   Мiлiцiонери - старi партизани, дух партизанщини глибоко сидить.
   Рудий мiлiцiонер, старшина, каже:
   - А що, того... можна буде в Солонiвцi самогону... Чу?ш, Савко?
   Голова не чу?, задумався.  Дума?  вiн,  що  йому  робити:  острожникiв,
звичайно, на селi не застанеш, а солончани сво?х не видадуть.
   ...Скоро в'?хали в лiс.
   Конi наставили вуха й прислухаються до луни, що глухо  йде  в  гущавину
вiд ударiв копит.
   Глухi столiтнi лiси Полтавщини, i  чогось  тут  журливо.  Насторожились
кущi, трiщать гiлки. Iнодi конi збочують, i тодi шелестить листя на  ввесь
лiс.
   Рудий мiлiцiонер полiз за кисетом, а другою рукою порiвняв свого коня з
Савчиним.
   - Слухай, друже, може, не будемо тривожити ?х, уладна?мо?
   - Це кого? Солончан?
   - Авжеж!
   Савко сказав:
   - Наказ ?сть з у?зду. Нiззя.
   - Ага... Ну, то iнше дiло.
   А потiм погладив корявою рукою коростяву шию свого коня.
   - Слиш, Савко! Кажуть по газетах - румунський  король  селянам  слабоду
проголосив?
   - А тобi що з того?
   - Та як же: все таки слабода...
   Савко скрушно похитав головою:
   - Мало тобi слабоди!.. Пiд ким ти сидиш: пiд королем чи нi? Ну?
   - Звiсно, що нi.
   - Отож-бо й ?. Бандити ви гарнi, як на вас подивишся.
   Останнi  четверо  мiлiцiонерiв  пахтiли  цигарками  i  мовчки  оглядали
гущавину. Сизий дим махорки хмаркою стояв над отрядом, а  потiм  струмками
розходився за вiтами, за зеленню.
   ...Пiд'?жджали до Солонського Яру.
   Дорiжка веде прямо в село, а треба за?хати з iншого боку.
   Пустили конi в гущавину, й зашумiв, затрiщав лiс.
   Загiнчани потикали обличчя в арчики,  а  конi  легко  хропли  й  уперто
продирались до рiжi.
   Сонце давно вже гримало над лiсом, але тут його не було.
   Ту? нiколи не було сонця й завжди стояла тiнь.
   ...Порiшили: коли ви?дуть на рiжу,  гайда  на  Голохватський  край  (це
квартал у Солонськiм Яру).
   Гвинтiвки приготовили, але без наказу голови не стрiляти.
   Iще продирались, i нарештi крiзь гущавину прорiзалися стьожки свiтла.
   Нарештi загiн вискочив на рiжу.
   ...Загавкали собаки. По ярку забiгали постатi.
   - Стiй! Куди бiжиш? Стiй!
   Голоси запнчан метушились у зеленi, i з усiх кiнцiв одкликались луни.
   Савко скрикнув:
   - Стрiляй у повiтря!
   Бухнувся випал над Солонським Яром, i раптом село стало мертве.
   Пiд'?хали до голохватських будiвель.
   - Дома хазя??
   Виходили  баби,  перелякано  дивились  на  загiнчан,   але,   впiзнавши
млинкiвських хлопцiв, сплескували руками.
   - А щоб вам нi дна, нi покришки. Як же ви налякали. А  ми  подумали  -i
справдi комунiя наскочила.
   Савко суворо подивився i спитав:
   - Де ваш предсiдатель?
   - Та староста ж!
   - Так би ви й казали... Марфо! Ану-бо поклич голову.
   Незабаром прийшов голова. До нього:
   - Де тво? голохвастiвцi? З у?зду прийшов наказ заарештувати ?х.
   Усмiха?ться:
   - Де ж я ?х  вiзьму...  Господи!  Лiси  ж  такi,  слава  тобi,  Микола?
угоднику, не маленькi - ? де сховатися.
   А потiм заморгав пiдслiпуватим оком:
   - Пожди, Савко, я, мабуть,  пiду  дiстану  чогось.  Як  же  так:  гостi
при?хали, треба ж таки пiдправитись.
   Савко рiшуче одрiзав:
   - Нiкоторого гвоздя! Спольняй, що требують.
   Рудий мiлiцiонер досадливе почухав потилицю:
   - Слиш, Савко, а могорич i не помiшав би, ?й-богу!
   Але  млинкiвський  голова  нiчого  не  слухав.  Наказав  сво?м  хлопцям
вибирати з голохвастiвських скринь шмаття, а  "старостi"  наказав  негайно
подати пiдводу.
   Зарепетували, заскиглили баби; заметушився "староста".
   Зашумiв Солонський Яр.
   У кожнiй хатi розчинено скриню й повибирано з не? одiж  на  пiдводу.  А
вiд'?жджаючи, Савко пообiцяв ще й спалити все голохвас-тiвське кубло, коли
острожники не з'являться доброхiтно в Млинки.
   Скоро загiн iз пiдводою зник у лiсi, i  до  хатiв  посунулись  чоловiчi
постатi. I довго чути було грiзний гомiн у Солонськiм Яру.

   III

   У Млинках гомонiв базар. Декiлька осiлих тутешнiх циганчат сiпали коней
за хвости й вигукували, як двiстi лiт тому.
   Бiгали, лопотiли перекупки.
   А бiля блискучих гiр горшкiв стояли поважнi гончарi Полтавщини.
   Савко й  рудий  мiлiцiонер  носили  по  базару  шмаття,  що  забрали  в
Солонськiм Яру, i викрикували:
   - Люди добрi, пiзнавайте сво? добро!
   Пiдходили, лапали одiж, хитали головами, але нiхто не ризикував пiзнати
сво?.
   В натовп падало бiле сонце,  й  пахло  сливами  й  яблуками.  Пахло  ще
кiнським потом, i мукали покiрнi корови.
   ...До Савка пiдiйшов низенький чоловiк  в  обiдранiй  свитинi.  Обличчя
йому стягнуло зморшками, i здавалося, що вiн плаче.
   Полапав зелену хустку, погладив ?? нiжно й ледве чутно промовив:
   - Конешно, Дуньчина... Дуньки мо??... Але раптом зник кудись: впiрнув у
натовп. Тiльки бiля "потребiлки" вiн пiдiйшов знову до Савка  й  тоненько,
нiби горох розсипав, запитав:
   - А що, Савко, чи не чути, довго ще вiйна буде?
   А потiм ще полапав зелену хустку й зiдхнув про себе:
   - Конешно, Дуньчина...
   ...Мекають вiвцi. Через базар пройшла отара, i пил сховав  сонце.  Десь
викрикують щiтники й  бiжить  гул  за  вигiн,  де  стоять  забитi  панськi
будiвлi.
   - Люди добрi, пiзнавайте сво? добро.
   ...Але не бачите Савко, що за ним стежать солончани;  злосливо,  лукаво
дивляться на нього. А коли поверта?ться до них, вони показують йому спину,
а по спинi бiсового батька пiзна?ш.
   Рудий мiлiцiонер виблиску? червоним носом, i вiд нього далеко  несеться
дух самогону.
   Iще з годину походили - нiхто не призна?...
   - Що за напасть!
   Пiшли у волосну Раду, зложили солончанське шмаття бiля шафи.
   ...В Радi повно народу.
   Зайшло декiлька чоловiка в кiмнату голови:
   - Не так ви робите, Савка, не слiд його виносити на базар.
   - Чому це?
   Пiдiйшов до Савка Онищенко, з комнезаму, на вухо каже:
   - Тут вони.
   - Хто це?
   - Та солончани ж, голохвастiвцi.
   Вдарив себе Савко по потилицi:
   - Так он воно чого нiхто не визна?!
   Покликав рудого мiлiцiонера:
   - Зараз збери хлопцiв, треба оточити, голохвастiвцi тут.
   Похитав головою рудий:
   - Де там ?х тепер найдеш... Давайте, мабуть, удвох.
   Нiколи  Савковi  базiкати,  схопив  гвинтiвку  й  побiг.  Ходить   повз
гончарiв, нiби горщики уважно розгляда?, а сам оком уп'явся в натовп.
   Гра? сонце в горщиках, i весело виблискують тори гончарського добра.
   А голохвастiвцi, мабуть, запримiтили щось недобре - до коней пiшли.
   Нарештi Савко побачив ?х. Кинувся у натовп.
   Але вже було пiзно: тiльки пил закурив до вiтрякiв, що  на  полтавський
лiс.
   - Гай, держи!
   Савко нацiлився й вистрiлив.
   Галас! Галас! Галас!
   Але голохвастiвськi конi зникли вже за вiтряками.
   Кинувся Савко до волости, скочив на кобилу, покликав рудого мiлiцiонера
- й гайда за солончанами.
   ...Затривожився базар, гончарi заходились  складати  горщики  на  вози,
циганчата потягли за хвости коней, посунули люди до дворiв.
   Тiльки щiтники уважно розглядали свiй крам у скриньках i  ще  закликали
до себе наляканий нарiд.
   Десь кричала перекупка:
   - Куди ти потягнув, харцизяко! Людоньки добрi, держiть злодiя!

   IV

   ...Темна наша батькiвщина. Розбiглась по жовтих кварталах  чорнозему  й
зойка? росою на обнiжках сво?х золотих ланiв. Блука? вона за  вiтряками  й
нiяк не найде веселого шляху.
   ...Болить наше мiльйонове серце,  i  хочемо  запалити  ?й  груди  сво?м
комунiстичним сяйвом... Темна наша батькiвщина...
   ...Змиленi конi зупинилися на узлiссi. Сказав Савко:
   - Втекли!
   В рудого мiлiцiонера од скаженого бiгу нiс був. мов та цибуля.
   Втирав хусткою пiт.
   - Повернемо, мабуть, додому, чи що?
   - Нi! Гайда на Солонський Яр.
   - Та чого ж ми по?демо?
   - А того, що треба видивитись, осточортiли вже.
   Рудий казав, що небезпечно удвох в таке кубло телiпатися. Але Савко був
упертий.
   По?хали. За пiвверстви зупинились,  позлазили  з  коней  i  з  гущавини
оглядали Солонський Яр. Савко сподiвався, що бiля дворiв буде метушня, але
по вуличках нiкого не видно було: i яр, i лiс, i село  -  усе  ховалося  в
зеленiй тишi.
   Так перебули, мабуть, з  пiвгодини.  Потiм  Савко  казав  пере?хати  на
другий край, що поринув у дубняку, куди не добиралося око.
   Коли посiдали на конi, в лiс зайшов уже вечiр,  i  знову  гостро  пахло
молодняком. Зiрвався за?ць i залопотiв по листях.
   (...Темна наша батькiвщина, i темнi  в  нiй  лiси.  Тягнуться  вони  на
Полтавщинi мовчазно на захiд, на пiвдень).
   ...Казав мiлiцiонер:
   - А може б, помирилися... Слиш, Савко?
   - Нiззя...
   - А то, ?й-богу, могорич запили б...
   Савко гостро дивився в гущавину.
   Сонце, мабуть, упливло за обрiй, i в лiсi ходив уже важкий присмерк.
   Коли знову з'?хали на стежку, що веде на Млинки,  Савко  раптом  схопив
рукою гвинтiвку. Але в цей момент гримнув випал,  i  далеко  пiшла  грiзна
луна.
   Конi рвонулись i кинулися з лiсу.
   Засвистiв вiтер.
   Гримнув ще один випал, i зашумiв лiс вiд цокоту  копит:  за  млинчанами
летiла погоня з голохвастiвцiв.
   Рудий мiлiцiонер зупинив коня:
   - Братцi, не бийте!
   Але Савко розумiв, що йому милостй не буде. Як  божевiльний,  гнав  вiн
свою кобилу на Млинки.
   - Цок! Цок! Цок!
   Iще далеко позаду солончани, але Савковi треба бiгти до вiтрякiв,  поки
острожники не вискочать iз лiсу.
   - Цок! Цок! Цок!
   Свистить вiтер у  вухах.  Гнiда  кобила  запiзнилась,  важко  диха?  на
дерева... (Невже навздоженуть?)
   ...Свистить вiтер.
   ...Нарештi Савко вискочив у поле.
   На  заходi  жеврiло  (конало)  небо.  Десь  горiли  бур'яни  пiд  огнем
польового повiтря. Поле горiло бур'янами.
   Знову гримнув випал - то вискочила на узлiсся ватага солончан.
   Савчина кобила пролетiла ще декiлька крокiв i гепнулась на землю.
   Захропла.
   Савко залiг за кiнський тулуб i почав одстрiлюватись.
   Ватага зупинилася.
   Але то був один момент: одразу ж солончани пiшли в обхiд.
   Тодi Савко рачки полiз до Млинкiв.
   Бiля вiтрякiв вiн випустив останню кулю й кинувся до першо? хати.
   Ускочивши у двiр, вiн залiз пiд комору...
   ...Скоро в дворi були й солончани.
   ...Млинки наче  вимерли,  тiльки  собаки  завзято  гавкали  по  дворах.
Зачувши пострiли, млинчани поховались по хатах, не виходили.
   Голохвастiвцi витягли з хати хазя?на:
   - Кажи, де вiн? Ти ж бачив, куди вiн сховався? '
   - Та я ж... ?й-богу... Свиснув чмiлем у повiтря нагай.
   Хазя?н заплакав i вказав на комору.
   Заревли солончани, оточили будiвлю.
   Гей, ти! Чого перелякався - вилазь!
   I наставили пiд комору одрiзи.
   ...Савко мовчки вилiз, подивився навкруги себе й похилив голову.
   Зловтiшними огняницями горiли в голохвастiвцiв очi.
   Пiдiйшли до Савка, мовчки роздягли його й голого повели в поле.
   Iшов по дорозi Савко й тупо дивився на полтавський лiс.
   ...Млинки мовчали.
   ...За вiтряками голохвастiвцi зупинились;
   - Хлопцi! В кого гострiший нiж? Виймай!
   ...А потiм дво? одiйшли вбiк, пiдiйшли до хати й  пустили  два  червонi
пiвнi.
   ...На далеких гонах горiли огнем сухого повiтря запашнi бур'яни.
   Пiднявся вiтер. Зашумiли Млинки. Забили в розбитi дзвони.  Загаласували
вулицi.
   - Рятуйте! Рятуйте!
   ...А глибоко? ночi iз злизаного пожаром краю посунулись  натовпи  людей
до голохвастiвцiв.
   ...Тi?? ж ночi величезна заграва пожежi стояла над Солонським Яром.
   I знову на далеких гонах горiли огнем сухого повiтря запашнi бур'яни, i
гостро пахло дубовим молодняком.



   СИЛУЕТИ

   Дядя Варфоломiй прийшов на далеку закутну станцiю в ортечека  (там  був
знайомий, теж далекий, але вiн робив  посадку  поза  чергою)  й  чекав  на
потяг. На станцi? було порожньо, майже нiкого: двi-три фiгури в  постолах,
i було прокисло.  В  залi  першо?-друго?  класи  буфет:  двi-три  сосиски,
три-чотири булки. Ще в кiмнатi ортечека  шипiв  блiдо-зелений  самовар,  з
нього й подавали чай випадковим подорожникам,  що  випадково  застряли  на
закинутiй станцi?. I от станцiю так далеко закинуло, що  тiльки  скажеш  -
"дивно!".  Навiть   повiтовий   город   (маячить   вiдци).   прокида?ться,
насторожився, а тут i досi в "мужськiй уборнiй" лежить огризок  сосиски  й
ручка вiд кулемета "Махim".  Але  саме  ця-то  станцiя  й  ворушила  сво?ю
приступнiстю почуття рiшучого задоволення. Тому: тут було  тихо,  радiсно,
лише зрiдка сторож Матвiй збентежить спокiй  перону  рiзкими  дзвонами  на
повiстку. Потiм удари одлунають - i знову тихо. Дядя Варфоломiй  вийняв  з
кишенi телеграму й перечитав ?? ще раз. Стефан писав так: "? д ь т е. З  г
о д н и й". Це значить, Стефан поведе наступ на Веронiку. I  слiд:  на  то
вiн i брат. Не можна ж ?? залишити  в  такiм  становищi.  I  тут  же  дядя
Варфоломiй подумав: "Чудово! Божественно! При?де  -  курочок  розведе!"  А
потiм ще подумав (по традицi?: "хто не був молодий, той не  був  дурень"):
"А лiта вгамують, навчать. Ох-о-хо! Су?та житт?йська".
   Нарештi потяг подали. Тодi Варфоломiй забрав клунок i вийшов з  далеким
знайомим з ортечека. Звичайно, на дорогу  (вшиву,  коли  вiтер  рветься  в
щiлини, а пiчки ще нема;  коли  придавлять  так,  що  тiльки  охнеш;  коли
одноманiтний стук  колiс  заколиса?  й  присниться  все,  що  пройшло,  що
вiдходить - i жах, i грюк, i чорт  зна?  що),  за  таку  дорогу  остаточно
розболиться  тiло.  Потяг  летить  за  гори,  за  лiси,  на  пiвнiч.  Дядя
Варфоломiй дрiма?. I сниться йому це:
   ...Стефан. Дема. Веронiка. Веронiка кричить. Веронiка в  кучеряшках  (в
каштанових, як каштан) i так нагаду? строкатий плакат, нiби вiн висить  на
перших громах повстання.
   "...Ну добре! Коли тобi так плакатне, що  ти  забула,  не  хочеш  знати
родину, то..."
   ...Дядя Варфоломiй хвилю?ться:
   -...Добре. Добре. Так. Так. I кiнчай, будь ласка, скорiш.  Дай  i  менi
сказати.
   Замовкла.
   -...А тепер я тобi скажу. При?жджа? в наш  город,  провiнцiальний,  так
сказать... Ми ж  люди  темнi,  провiнцiальнi,  так  сказать  (iронiя)  ...
При?жджа?, скажемо, ваш ячейкiвський губернiяльний секретар i  кричить  на
всю горлянку:
   "Што тут розв?шалi разних Мазепов да Коцюбiнскiх!" I що ти йому  на  це
скажеш? Ну?
   Тодi Веронiка кричить, що Коцюбинський - син Михайла - живе у  Вiднi  й
бiльшовик, i, як резонно замiча? Стефан, Веронiка нiчого не доказу?.
   Дядя Варфоломiй трiумфу?.
   I розказу? ще про другого, "онi, так сказать" -
   - Про?хал дв?стi вьорст по Укра?н? i не нашол мови,  но  зато,  правда,
нашол укра?нскi? настро?нiя.
   - Ага! Ага!
   Дядя Варфоломiй ще трiумфу?. А на мольберт прорвалось анемiчне промiння
й тускло пiшло до дверей. З вулицi запахло бензолом. Стефан збира?  книги:
чверть  години  на  лекцiю.  Дема  надхненно  дивиться  на  небо,  вiдкiля
прорвалось сонце.
   Стефан сказав:
   - I все-таки я за Веронiку.
   Дядя Варфоломiй розмаху? руками. Пода?ться корпусом:
   - О, безумовно! Як же: рука руку ми?. Тодi Стефан ще каже:
   - Ви, дядю, вчитель гiмназi?, i я уявляю, що  ?  вашi  учнi  -  мабуть,
безпросвiтна тупiсть. Ви не ображайтесь, бо я звик агiтувати  в  фабричнiй
авдиторi?. Невже й вам казати, що треба дивитись глибше на  речi?  Хоч  би
посоромились цього ж Коцюбинського. Як ви зна?те:  який  обсяг  мiж  вашим
полiтиканством i автором "Вiн iде"?
   Дядя Варфоломiй хвилю?ться:
   - Софiстика! Софiстика!
   А Христина, що випадково зайшла сюди, каже:
   - А ти б чого хотiв?
   - Як чого?
   - Якого хвiстика?
   Христина сива бабуся й мудрих слiв не розумi?.
   Тодi, звичайно, трiумфу? Веронiка. Дядя Варфоломiй розмаху? руками i -
   - бац!
   - побiг на вокзал, не попрощавшись,  на  дачний  потяг,  щоб  знову  на
закинуту станцiю, в ортечека й випити там з далеким знайомим чаю, а  потiм
уже додому, на заняття.
   ...I знову кiмната. Десь проходять вiтри, десь стоять пругкi  снiги.  I
от раптом за вiкном димить туман. На сивiм фонi в iмлi маячить постать. Це
Дема. Дема сто?ть бiля мольберта i з мукою дивиться на  лiнi?.  Вiн  каже:
"Коли я нарештi напишу картину?.." А далi йде мiська  нiч,  десь  тривожно
б'?ться калатушка нiчного сторожа. Потiм калатушка змовкла.  Iде  свiтанок
анемiчний, матовий, зажурний. Дема сто?ть бiля вiкна, здавивши голову, пiд
очима лежать  синицi,  i  погляд  його  блука?.  Дядя  Варфоломiй  спитав:
"Стефане, чи не збожеволiв вiн?" А Дема пiдiйшов i написав:
   "Мане, факел, фарес..."
   Десь закричала Веронiка.
   Дядя Варфоломiй прокинувся.
   Чорт зна? що лiзе в голову! Це ж було так давно! Хiба Веронiка та? Дядя
Варфоломiй каже тихо, ледве чути: "I слава Богу!.. Потяг  мчить".  У  дядi
Варфоломiя одна радiсть: сестричi, i вiн давно вже хова? теплу  надiю,  що
змовкне нарештi дзвiн шабель: тодi засвiтить  хтось  сво?м  смiхом  у  цiм
домi, що на  Тарасовiй  вулицi,  вище  вiд  гiмназi?,  в  тихiм  повiтовiм
мiстi... Чудово! Божественно: в кiмнатi музика - це спiва? тиша сво?  тихi
мелодi?,  за  дверима  садок  i  пищить  птичка   "чик-чирик!   чик-чирик!
чик-чирик!". А хтось каже: - Дя-адя! - нарозпiв, i тьохка? солов'?м серце.
Дядя Варфоломiй ще раз згадав  телеграму.  Ще  раз  вийняв  ??  з  кишенi,
полапав пальцями в темрявi вагона й зiдхнув з полегкiстю.
   ...Потяг мчав на пiвнiч. Стукали одноманiтно колеса.  Знову  дрiмалось.
Тра-та-та-та... Тра-та-та-та... I тут смердiло прокисло, а вiтер рвався  в
щiлини.
   ...I сниться все, що пройшло, вiдходить - i жах, i грюк,  i  чорт  зна?
що.
   ...Потяг мчав на пiвнiч.
   Дядя Варфоломiй при?хав. На порозi стрiча? Стефан. Дема спить, хропить.
Посерединi мольберт i розкиданi пензлi. Дядя Варфоломiй каже:
   - Нарештi. От дорiжка!
   Стефан дивиться крiзь синi окуляри тихими, розумними, як воленя,  очима
й мовчки розв'язу? клунок. Дядя Варфоломiй спитав:
   - Ну, як дiла?
   - Нiчого.
   - Добре. I ми нiчого, живемо - хлiб жу?мо. "Красную Ниву" виписую. ?сть
i вiршики, i "технiка" - все  як  полага?ться.  А  то  iнодi  пiсля  обiду
полiтичний огляд прослуха?ш, i недорого, i гарно, i промовцi приличнi.
   ...Вузлик  розв'язаний.  Пахне  свiжим  хлiбом,  ще   чимось   смачним,
солодким. Стефан каже, що це дуже до речi, бо якраз вийшли продукти й живе
з Демою на сухарях.
   -...Як же Веронiка? Часто бува? в тебе?
   - Два тижнi не бачились.
   - Два тижнi?
   - Так, i не знаю де, бо жила  ранiш  за  раднаргоспом,  а  тепер  треба
шукати...
   Дядя Варфоломiй перебива?:
   - Так ти з нею досi не говорив???
   - Нi.
   - Нехороше. А виклика?ш телеграмою.
   - Я написав тiльки про згоду...
   - Нехорошо.
   Дядя Варфоломiй  ма?  вигляд  остаточно  ображеного,  i  це  для  того:
завоювати Стефана. А в душi вiн зовсiм не ображений. В його душi  спiвають
зараз олесiвськi  солов'?,  i  пахнуть  там  укра?нськi  троянди,  зна?те,
пелюстки, що в альбом провiнцiальнi баришнi.
   ...В холостяцькiй кiмнатi поетичний розгардiяш.  Наприклад,  на  столi:
"Капiтал", тараня, калоша, повидло, фарби, Мiкель-Анджело  i  -  чого  тут
тiльки нема!
   В кутку блiдi плями шумного мiського дня. В коридорах крики  мешканцiв,
чути - кричить, грима? брук. Город пiдвiвся, i  летять  мотори,  i  бiжать
тротуари. Дзвiн, грюк рев заполонили кожний заулок.  Над  городом  нависли
велетнi пiвденно-захiдних хмар.
   Дядя Варфоломiй при?хав, скинув пальто й капелюх, поговорив iз Стефаном
i сiв на кровать. Тодi вiдхиля? ковдру й лоскоче п'ятку Демово? ноги. Дема
мука?. Дядя регоче. До Стефана:
   - В драмi був?
   - Нi, на концертi молодо? фiлгармонi?. Дядя Варфоломiй ще лоскоче:
   - Ах ти, ячейко!
   -...i от Республiка УСРР. Коли подивитись на пiвдень крiзь сивi  масиви
весняних хмар туди далi - звичайно його не  видно,  а  вiн  ?  на  пiвднi:
маленький городок i бiля нього закинута станцiя. Колись Веронiка казала:
   "Це мiй милий степовий край, i по ньому тiкають дороги на Донеччину". А
Дема казав з патосом - "Ой ти, краю мiй тривожний - виконкоми й сум!.."
   ...I, значить, у цьому  городку  жила-була  сiм'я:  папа,  мама,  брат,
сестра й т. д. Це Стефанова родина. I от вийшло так  (iз  драми  батьки  й
дiти): папа прокляв дiтей - Стефана й  Веронiку,  тому  що  вони  пiшли...
Потiм папа й мама сiли на корабель i не пiшли, а по?хали в Болгарiю.  Дядя
Варфоломiй, очевидно, не прокляв. Мiж iншим: Дема  iншо?  фамiлi?,  просто
товариш... I от городок (крiзь  сивi  масиви  весняних  хмар  на  пiвднi),
закинута станцiя, спогади,  революцiя.  I  кричить  революцiя  над  вухом:
Бундзз! Бундзз! I лежить в просторах цiле провалля вiкiв, i  Досто?вський,
i Рафаель, i глибина глибин.
   А в домi за раднаргосом жила з Веронiкою Христина (робiтниця,  бабуся).
Веронiка перейшла на другу квартиру - i бабуся  перейшла.  Тепер  Христина
каже:
   - Що з мо?ю Веронiкою зробили? Не зна?ш, Стефане?
   Стефан мовчить...
   ...Дядя Варфоломiй ще полоскотав:
   - Ах ти, ячейко!
   Потiм дядя Варфоломiй сказав до Стефана:
   - Гляди: я чоловiк не столичний, не звик до вашого грюку. Чу?ш?
   Тодi йшла весна.
   Зачалась дико, божевiльне, надзвичайно - пожарами. З  далеких  курганiв
республiки на лонi сизо? безвiсти палахтiли заграви, а потiм небо тануло i
по вулицях проходив сторожкий, запашний  шум.  Ночi  клекотiли,  кипiли  й
зачаровано блукали по кварталах. Iнодi приходили неяснi сни. На  прозорiй,
чистiй блакитi зорi творили нечувану загiрну симфонiю.
   ...I от сидить  Веронiка  й  робiтниця  Христина.  А  от  з  книги  дум
народнiх:
   прийде,  гряде  час:  забармашать  посьолки,  машини,  заводи,   оселi.
Забармашить земля. I як музика польових просторiв, лл?ться ця  надзвичайна
агiтацiя. Ходять бояни невiдомих комун i спiвають  вечiрню  молитву,  коли
жеврi? свiча загiрного сонця.
   -...Слава в верхiв'ях революцi? i на землi радiсть.
   ...Отже, сидить Веронiка, а Христина пiдбира? сво? сиве волосся. I каже
Христина:
   -...Так, прийшла я в призидум. Що ж ти, кажу, за призидум,  що  в  тебе
нема нiкоторо? правди? Буржуй ти - i больш нiчого. А що я безпарт?йна,  то
я на тебе плюю, потому как ресефесер не призидум, а делегацько?  собрання.
Должон за правду стоять.
   ...Веронiка сидить, нахиливши голову.
   На каланчi горить огонь, вiдтiля чути неясний клекiт  iз  слобожанських
степiв, що оточили город. Весна.
   I лише сторожкий клекiт по  туманних  шляхах.  I  спiва?  боян  вечiрню
молитву, i каже слово "о  полку"  людяности:  за  морями,  за  лiсами,  за
широкими тривожними ланами лежать  золотi  пiски,  i  блукають  там  отари
здiйснених бажань, i чути вже шум - то зграями линуть на захiд. I кажуть з
тоскою:
   - Чи скоро, горлице? I розбiгаються мислi по древу, по степах,  далеко,
за невiдомiсть. Боян змовк. ...Веронiка сказала:
   - Бабусю, менi хочеться ласкати ваше сиве волосся,
   Христина сказала:
   - Товаришочок! Чого ти така сумна  стала,  змарнiла  зовсiм?  Парубчину
тобi треба. Ой, бачу, парубчину! Недарма весна пливе. Веронiка  сiла  бiля
Христини й перебирала ?? сиве волосся.
   -...Зна?те, колись у дитинствi в мо?? мами були обмороки. I от я бiгала
за доктором. Так бiгала, що аж вiтер свистiв. Я, зна?те, дуже кохала маму.
I менi хотiлось ?? закохати, зовсiм, щоб мене не було.  Ляжеш  бiля  мами,
притулишся до не?, i так щiльно, що хочеться влiзти в ?? тiло, злитись  як
одно тiло... I от приходив доктор, мама була мертва, блiда, як  смерть,  i
?? одкачували. А я тодi йшла терпiти. Пiдходила до дверей, закладала  свою
лапку в щiлину й потiм давила дверима дуже, аж сльози капали, щоб  болiло.
I тодi, зна?те, менi було легше. Це радiсть терпiння, бабусю!
   Змовкла й ще сказала:
   - Це радiсть терпiння, бабусю.
   ...На Полярних Посьолках темрява. Зрiдка виють пси, зрiдка  прокинеться
брук. В кiмнатi вогко, жеврi? каганець.
   ...I в цей час на другому  кiнцi  города  за  рiкою  Дема  сто?ть  бiля
мольберта, потiм пiдходить до вiкна i з мукою  дивиться  в  глуху  весняну
iмлу. Гори важких мовчазних хмар стоять мовчазно над покрiвлями.  Навпроти
в кабачку "Дайош" раз у раз одчиняються дверi i випускають,  i  випускають
(як це в Горького?) "безпокойних i iних".
   Дема знову пiдходить до мольберта i з мукою дивиться  в  глуху  весняну
iмлу. Дядя Варфоломiй спитав: "Де тут у вас полiтичний огляд кажуть? Думаю
завтра пiти". Стефан сказав: "Не знаю. Я,  дядю,  в  полiтичних  дiлах  не
фахiвець".- "А хто ж ти?" Стефан мовчав. Дядя Варфоломiй розгнiвався й лiг
спати. Спить.
   ...Стефан, як i завжди пiсля  роботи,  спокiйно  чита?  газети  й  щось
заносить у щоденник. Повернувся. Тихi розумнi  очi,  як  в  оленя,  уважно
дивляться крiзь окуляри.
   -...Демо, покинь! Лягай спати.
   - Нi, Стефане, ти надто просто дивишся на життя. Я так не можу. I от  -
мо? пензлi лежать.
   Стефан усмiхнувся:
   - Знову за сво?. Чудний ти, Демо.
   Тодi Дема кида?ться до столу й жагуче говорить:
   - Образливо оце; от ти такий собi Стефан, ма?ш такий же свiтогляд, як i
я. I чого ж тво? життя так тихо, лагiдно йде? Чому мо? не так? Ти не  хам,
ти не дурень, ти не iдiот, ти не вiл...
   - Дякую за комплiмент!
   - Дякуй - не дякуй, а це  правда.  I  от  виходиш  ранком  спокiйно  на
роботу, потiм спокiйно йдеш читати лекцiю, потiм чита?ш газети. Що це?
   Стефан ще усмiха?ться, пiдводиться й дивиться на гори важких  хмар,  що
мовчазно стоять над покрiвлями.
   -...Я,  Демо,  бувший  математик,  фiзик,  i  я  знаю,  скажемо,   цiну
Декартовiй системi координатiв... Лягай спати. Я теж утомився.
   ...Проходили шумно по вулицi натовпи  з  опери  й  зникали  поодинцi  у
вогких масивах весняно? ночi.
   -...Слава в верхiв'ях революцi? i
   на землi радiсть.
   ...Гряде  весна.  I  повiнь  так  шумить,  що  на  серцi   надзвичайний
божевiльний пожар.
   Дядя Варфоломiй пiшов у город.
   ...Було свято. Були  вдвох:  грали  в  шахи.  Дема  розказував  щось  з
iндiйського, що занесено в епоху хрестових походiв, про шахи: королю  мат!
про смерть! Iще розказував з Кiплiнга, з iндiйського життя  чудову  казку:
"Рiкi-Тiкi-Тавi".  Дема  пiшов.  За   стiною   хтось   у?дливо-одноманiтно
повторював:
   - Суб'?кт в об'?ктi.
   Стефан подумав, чогось згадав старого  ?врея-ортодокса  з  Полiсся.  Аd
litteram.
   ...А вчора прийшов з Полярних Посьолкiв, був на заводi Стругаль  i  Ко.
Тодi тихо конав синiй мiський вечiр. Але гули трамва?, собор, брук.
   -...Веронiка не приходила?
   - Нi! - це Дема.
   - Варфоломiй казав, що бачив ??.
   ...Дема  сто?ть  бiля  мольберта,  й  знову  пада?  тоскний  погляд  на
мольберт. "Тiльки лiнi?". Бiльш нiчого. "Тiльки лiнi?".
   ...Трамвай, собор, брук.
   А дядя Варфоломiй  дiйсно  бачив  Веронiку.  Бачив,  як  вигляда?,  але
Стефановi про  це  не  сказав.  Обiцяла  завтра  зайти.  Веронiка  йшла  з
парткому. По вулицi мчали автомобiлi. Небо спiвало блакитну весняну пiсню.
Радiсть так лоскотала, що прямо - чорт! Веронiка розказала, що живе  тепер
на Поярних Посьолках. Перебралася з  квартири,  що  за  раднаргосом.  Дядя
Варфоломiй легенько натякнув. Не сказала...
   "Ну, не кажи". I  тут  же  згадав  телеграму.  Дядя  Варфоломiй  навiть
ужалив: "Чого ж ти така неплакатна?" Веронiка сказала:  "Не  вiк  дивитись
плакатне; треба, Стефан каже, подивитись глибше.  Виросла  досить  з  того
часу. Не мала дiвчина".
   Дядя Варфоломiй глянув на не? й раптом зрозумiв:
   "Веронiка жона". I згадав якийсь портрет з Третьяковсько? галере?...
   ...Це було вчора...
   ...А зараз пахло свiжим хлiбом,  а  з  вулицi  пахло  бензолом.  Стефан
подивився у вiкно.
   - Йшла в калошах на босу ногу, без хустки, в якiмсь  арха?чного  покрою
пальтi. Йшла, похиливши голову, бiля бюста Артема  по  пустельнiй  дорiжцi
саду. Покликав:
   - Веронiко!
   - Я.
   Коли увiйшла, обняв, довго держав  в  обiймах,  i  довго  не  говорили.
Гладив ?? каштанове волосся, матове обличчя й сувору скидку на чолi.
   Синiй весняний вечiр танув.
   -...Чого не ходиш, Веронiко? Що за фокуси?
   Сказала, хоробливо усмiхнувшись:
   - По тво?й проповiдi живу, брате: треба дивитись глибше на життя.
   Стефан спитав про по?здку:
   - Ну, як, говорила з ним?
   - Знаю.
   - Що ж ти?
   - Нiчого!
   Стефан сказав:
   - Ну, ми ще з тобою поговоримо.
   Потiм нахилився пiд кровать i дiстав чоботи.
   - Надягай.
   Вона одхилила його руку.
   Стефан незадоволено подивився:
   - В ролi страдницi?
   - Так.
   Хотiв переконати, говорив, переконуючи, агiтацiйне:
   - Глупо. Ти хочеш ближче до маси, але цим ти тiльки одрива?шся вiд не?.
До кого в робiтникiв антагонiзм - до iнтелiгенцi??  Помилка.  До  тих,  що
ходять у чоботях? Помилка. От до кого: до тих, що хочуть  пiдробитися  пiд
них. Скажи щиро: "Я - iнтелiгент", працюй щиро, i маса буде поважати тебе.
   Веронiка зiтхнула i сказала:
   - Стефане! Це риторика, фразерство.- I тут же скинулась: - Проте я кажу
неправду. Не так. У нас, брате, одна путь, але рiзнi  дорiжки.  Я  йду  по
цiй, ти по тiй - десь зiйдуться.
   - Веронiко...
   - Нi, Стефане, ти мене не перекона?ш... У тебе ?сть чай?
   ...Стефан вийшов. Веронiка сiла й дивилась на  портрет  Мiкель-Анджело.
Прийшов Дема. I чути було, як ростуть днi, i хотiлось слухати вiтру.
   ...А вiтер на арфi грав, як у книзi "Золотий гомiн". За городом  шумiли
слобожанськi степи. Степи творили буйну весну, i  щастя  ?м,  як  вагiтнiй
матерi, що рожа? в перший раз.
   Дема сказав:
   - Коли я намалюю цю велику рiч, у якiй вiдчуваю  "сьогоднi"?  Як  легко
було писати картину на тему "повстання".
   Стефан сказав:
   - Ясно. Геро?чнi буднi важче написати, нiж геро?чне свято.
   Веронiка сказала:
   - Демо! Ти митець революцi?, а от "сьогоднi" ти й не напишеш,  тому  що
"сьогоднi" ? зовсiм не те, що каже Стефан. Не геро?чнi буднi,  а  геро?чне
терпiння. Зрозумi?ш - напишеш.
   Стефан сказав:
   - Це патетика. Це тво? босi ноги в калошах, Веронiко!
   - Може.
   ...Розмову кинули - увiйшов дядя Варфоломiй. Вiн прийшов  з  Донецького
вокзалу, з синього шуму. Вiн остаточно був радий, що  нарештi  й  Веронiка
тут, бо завтра якраз iде потяг на закинуту станцiю.  Дядя  Варфоломiй  був
певний, що Стефан умовить Веронiку, i вiн жартував.
   ...Дядя Варфоломiй говорив:
   -  Послухайте  старого.  Треба  ?хати.  Боятись  нiчого:  у   нас   все
"благонадьожно". Бiльше. Скажу по щиростi - матерiялiзм.  Як  у  свiй  час
носили винниченкiвськi сорочки, так тепер  наше  глухе  мiсто  поринуло  в
матерiялiзмi. Якась пошесть. Пiдеш  у  гiмназiю  -  матерiялiзм.  Пiдеш  у
просвiту - матерiялiзм. Навiть в автокефалi? про матерiялiзм чу?ш, словом,
цiлком "благонадьожно"... А наша, так сказать, генерацiя старих зубрiв, що
ведуть свою родословну вiд Грушевських, Петлюр та  iнших  -  цих,  зна?те,
елегантних панiв та паничок з орi?нтацi?ю  на  першу  паризьку  моду,  цих
скоро не буде. Де дiнуться - Бог його зна?. Напевне тiльки  це:  незабаром
станем iхтiозаврами, матерiялом для археологiв... ?демо, Веронiко - цiлком
"благонадьожно".
   I тут же дядя Варфоломiй подумав про курочок: "Гарно б завести!.. I вся
ця су?та житейська... Охо-хо! Позiхнув i ретельно перехрестив уста.
   Тодi Веронiка сказала:
   - Демо, сюди не заходила Христина?
   - Нi.
   - Ну, так менi треба йти. Сьогоднi на Поярних Посьолках спектакль.
   Дядя Варфоломiй скинувся; щось закричав, заверещав.
   Веронiка мовчала. Дядя Варфоломiй покликав у сiни Стефана. Як  же  так?
Завтра ж потяг! I рiшили йти з нею.
   ...Вийшли всi на ганок. Небо вiдходило в даль.  Зорi  творили  нечувану
загiрну симфонiю. Пiшли до  рiки.  Дядя  Варфоломiй  проводив  до  берега,
останнi  -  з  Веронiкою  на  спектакль.  Коли  виходили  за  город,  дядя
Варфоломiй, що йшов позаду  всiх,  покликав  Стефана.  Розмахував  руками,
хвилювався.
   ...З города сунулись вози. Перекликались у  вогкiй  веснянiй  iмлi.  На
сходi стояла чiтка зоря. Пахло (Дема казав)  цедрою  з  лимона.  В  далинi
густо розкиданi були заводськi огнi. Дема творив сентименти:
   - Це не вiд Луки, а вiд повстання. З нього одна глава на  мотив:  "гей,
долиною, гей, широкою козаки йдуть". I це тому, що  я  чую  далекий  тупiт
фантастичних коней. Тому, що положила  на  мо?  серце  головку  малюсенька
дiвчинка, i. я бачу народження нового життя.
   ...Веронiка мовчала.
   Тодi промовив Стефан:
   - Веронiко, тобi холодно в калошах. Ти хоч би чулки надiла.
   Близько пiдiйшла, подивилась в очi й тихо, але чiтко й суворо сказала:
   - Брате, не глузуй. Я з тобою не буду стрiчатись.
   Стефан подумав i кинув:
   - Добре. Але скажи менi: ти чула що-небудь про аристократизм духа?
   Веронiка сказала:
   - Чула.
   ...Пiдiйшов Дема.
   - Про що ви говорите?
   Стефан:
   - Про цiнностi: Евклiдову  на  площинi  i  Лобачевського  на  сферичнiй
поверхнi.
   - Ну, це не про мене писано.
   ...Нарештi й рiка. Пiдiйшов i дядя Варфоломiй. Десь чиркнув сiрник -  у
веснянiй ночi стояли два цигарковi огники.  Далеко  на  Поярних  Посьолках
спiвали дiвчата.
   По?дуть туди, до Христини.  Це  з  книги  дум  народнiх:  ходять  бояни
невiдомих комун i спiвають вечiрню молитву, коли  жеврi?  свiча  загiрного
сонця:
   - Слава в верхiв'ях революцi? i на землi радiсть!  I  чути  ще  боянову
молитву пiд тихий акомпаньямент земного  хору  -  весняного  шуму.  Сто?ть
чiтка вiфле?мська зоря. Боян дивиться в даль i тихо каже: "... тво? життя,
ти, тво? руки, твiй кожний день - це агiтацiя невiдомих комун. Чого ж вони
хочуть вiд мене? Невже  я  вирву  сво?  чингальне  серце,  невже  я  зможу
погасити цей надзвичайний ранковий пожар?" I пише дiва -
   жiночий ватажок - наказ. I, звичайно, вона добре зна?,  що  Христина  й
без не? це зна?, i, мабуть, у не? теж горить серце, коли бачить  Христину,
i вона не може погасити пожар сво?? творчости.
   - Слава в верхiв'ях революцi? i на землi радiсть! Боян  сказав:  "Можна
згорiти, як свiчка перед образом мо?? мадонни Христини".  Але  не  втихала
боянова молитва пiд тихий акомпаньямент земного хору - весняного шуму.
   ...Сказав дядя Варфоломiй:
   - Стефане, йди сюди.
   Пiдiйшов.
   - Ну, говори по правдi: вламав?
   Стефан нiчого не вiдповiв, одiйшов i сiв на кайору.
   ...Сплеснули весла.
   ...Стояла тиха вогка темрява, i вабили полярськi огнi, i  брiв  зелений
запах iз слобожанських безкра?х степiв.
   ...Сплеснули весла.
   Дядя Варфоломiй подумав не то з iронi?ю, не то так:
   - Ячейка!
   Потiм подумав про потяг, про закинуту станцiю, ортечека i про  далекого
знайомого з ортечека.
   Потiм дядя Варфоломiй уважно дивився в синяву запашно? ночi.  Туди,  де
стояли полярськi огнi, де маячiла кайора й силуети цих  чудних,  невiдомих
людей.



   ШЛЯХЕТНЕ ГНIЗДО

   I

   Найзвичайнiсiнька баба, але ?? звуть бабушкою, дiда - д?душкою. Бабушцi
- шiстдесят шiсть, вона жлукто з жаром, вiд не? вогка бiлизна  з  попелом.
Батько д?душчин чумакував у Крим по сiль, тому й у д?душки  широкi  суворi
брови нависли, чорнi - йому сiмдесят,  а  волосся  на  головi,  як  пух  з
трусика для касторового капелюшка - сивий-сивий.
   Д?душка - патрiярх i тепер: правнучата,  внучата,  дiти  -  всi  вкупi,
шiстдесят десятин не подiленi, тридцять одiбрав ревко - це так  ревком,  а
потiм прийшов виконком, а землi все-таки не повернули...
   У д?душки був i син - його Бубирець-незаможник "згрiб", а потiм Бубирця
"зiребли", i загинули обидва.
   Д?душка - патрiярх, i син був би патрiярх, коли б не чотирнадцятий рiк:
втягли в споживче товариство за скарбника i ходив уже в збiрню.  А  синовi
сини вже не те: викинули хату на степ - бiля шведських могил, i вже хотiли
не шiстдесят, а двiстi шiстдесят. У Харкiв до банку ?здили, щоб д?душка не
знав.
   От-от щось у Папуцячiм ма?тку - Папуцi прiзвище - от-от...
   Кожного тижня правили службу в недiлю  -  у  недiлю  вмирав  тиждень  i
народжувався другий. Тижнi вмирали, i тижнi йшли. Комусь ближче до смерти,
а комусь - до народження. I так вiки, коли ще й  Слобожанщини  не  було  -
довго-довго.
   Тижнi були галасливi, кривавi, буйнi.
   Андрiя - синового сина - звабив вовчий Шкуровський загiн,  а  Василь  i
досi живе вдома. ?сть такi в нас, i досi нiкому не служили: нi  вашим,  нi
нашим. I не хитрi - фортуна, кажуть. От i Василь.
   Уночi  розсипаються  зорi  i  зникають  у  Папуцячiм   лiсi   -   тепер
громадський. Д?душка нiяк не мiг звикнути: як громадський? А йому наказали
ще й хмизу не збирати без дозволу. Тодi вiн зовсiм не розумiв:  як  це?  з
мого лiсу?
   Потiм узнав, що це - закон такий, а коли закон, то це ? закон.
   Ранком д?душка каже бабушцi:
   - Доглянь-бо за хлопцями, а я, мабуть, пiду.
   I йде в свiй не свiй лiс. Вiн теж доглядати.  Проте  д?душка  -  мiцний
дiд: i тепер як вiзьме косу,  то  чорта  з  два  вженешся  за  ним.  Старе
поколiння, iз тих, що до двадцятьох лiт без штанiв у цурки грали.
   Догляда? д?душка добре: колись застав члена виконкому - лiс рубав не по
закону - було дiло!
   Бiля  Велико?  Шведсько?  Могили  -  д?душчин  хутiр  (хутори,  одруби,
Столипiн). Бiля хутора Горбанькове Озеро.  Добра  земля.  Ввечерi  д?душка
запряга? воли i - через лiс - невеличкий, кострубатий, недотепний, i сосни
на пiвнiч хиляться. Рипить вiз до Велико? Шведсько? Могили. Пiсок,  пiсок,
а далi степи, чорноземля важка, плодюча, мiцна, оранжерiйна: культура...
   (...I ввижа?ться iнодi, що вся Укра?на оранжерея -  там  десь,  близько
моря тулиться. I пiдпливають до не? кораблi - багато кораблiв пiд червоний
стяг...)
   Рипить вiз: ри-ип!
   Тягнуться воли до Велико? Шведсько? Могили.
   Д?душка при?де на хутiр i дивиться на ярину. I тут ярина, i далi ярина.
Друга ярина - своя не своя. I серце радi? - тiльки з сумом - i за свою,  i
за свою не свою... Пишно дметься вгору ярина...
   (...I Укра?на дметься вгору... I люблю я ?? -  бiльшовицьку  Укра?ну  -
ясно i буйно...)
   ...Ходить д?душка по кварталах, сторожу? д?душка, а  сонце  лл?ться  на
його патрiяршу голову, i смi?ться сонце: скоро-скоро  вмреш  ти,  д?душко,
одiйдеш у вiчнiсть  i  на  землi  тебе,  д?душко,  не  буде.  Тепер  земля
бiльшовицька.
   Увечерi правнучка Манька приганя? корови з д?душчиного свого  не  свого
вигону. Бабушка становиться проти iкони й молиться:
   - Отче наш, iже ?си на небесi...
   I дивиться у вiкно: правнучка Манька  заганя?  не  в  ту  кошару  дiйну
Маньку. Бабушка кричить у вiкно:
   - Ах ти, капосна дiвчино! Куди ж ти дивишся? I знову до iкони:
   - Отче наш, iже ?си на небесi...
   Але Манька не слуха?, i бабушка кричить i знову до iкони.
   У бабушки всi ключi вiд усiх скринь. Бабушка - хазяйка, а  молодицям  i
жiнцi синовiй - слухнянiсть i робота. Робота довга, вiчна, до само? смерти
- як конi, як воли, як завжди осiнь. Це те, що виспiвують у сумних  пiснях
дiвчата на буряках. Простяглася ця пiсня на великi степовi гони. Не  можна
не слухати цi?? пiснi: ?? нашi матерi спiвають, нашi сестри, нашi жiнки. I
темно в цiй пiснi, бо сумно в нiй, це народна пiсня, це  жiноча  пiсня,  i
всюди i завжди треба казати про не?. Слухав i я цих пiсень бiля  шведських
могил, i нагорнули вони в мо?х грудях велику могилу народного горя...
   ...У недiлю при?здить до д?душки батюшка. Д?душка - церковний староста,
двi медалi на грудях.  Палажка  приносить  самогон  вiд  Онуфрiя,  i  вони
сiдають за стiл. Батюшка каже:
   - Ох, времена, времена, i ти, смутне? врем'я.
   А д?душка каже:
   - Не розумiю, отче Полiкарпе, в чiм тут рiч. Одiбрали  в  мене  лiс,  i
луки, i землю. А хiба це ? закон?
   Батюшка випива? стаканчик i голосно, щоб за вiкном чули, щоб усi чули:
   - Закон, д?душко. Бiльшовицький закон.
   А потiм нахиля?ться до д?душчиного вуха i, оглядаючись, шепоче:
   - Столпотворенi? вавiлонське. Смутне?  врем'я  на  Русi.  Он  воно  що!
Розумi?те? От воно що!
   Але  д?душка  не  розумi?:  столипiнськi  одруби,   вiйна,   революцiя,
бiльшовики,  повстанцi,  бiлi,  червонi,   комунiсти,   зеленi,   бандити,
партизани - д?душка не розумi?. Д?душка патрiярх.
   Якийсь чад, якийсь сумбур ходить по селах, i виють собаки  по  селах  -
д?душка не розумi?.
   У недiлю приходить i вчитель. Вiн хитрий, вiн шкандальник  -  так  каже
д?душка.
   Випива? i вчитель iз стаканчика.
   - За ваше здоров'я! А все-таки ви, д?душка, пожертвуйте щось на книжки,
?й-богу, нiчим учити дiтей.
   Д?душка колись був попечителем, а тепер - нi. Каже:
   - Ага, знову до мене! Як доглядав школи, то й усе було.
   Учитель:
   - Тодi й без вас було... Бувайте здоровенькi (п'?)... Ви й тодi  нiчого
не давали.
   Старий хвилю?ться:
   - Ах ти, шкандальнику! Як же нiчого не давав? Зате доглядав. Га?
   - Батюшка зна?, що вчитель у Червонiй Армi? був, i вiн обережний.
   - Буде, Митре Юхимовичу, буде, голубчику...  Бувайте  здоровенькi  (теж
п'?).
   Свiй не свiй лiс, щасливий-нещасливий  Василь.  Щасливий  -  не  вбили,
нещасливий - живий.
   За повiткою сто?ть кузня: було велике  господарство,  i  була  потрiбна
кузня. Вона й тепер потрiбна.
   Василь бiля ковадла.
   З лукiв iде дух свiжого сiна,  iде  дух  свiжого  вугiлля  -  з  кузнi,
сплiтаються i йдуть до кошари, до загону, до волiв. Воли ремигають  похилi
й думають про ранки, коли ?х виженуть на роботу, коли за  ?хнiми  ратицями
зарипить вiз, а вони будуть тягти на захiд сонця, а вони будуть  тягти  до
Велико? Шведсько? Могили.
   Василь каже про себе:
   - За що вбито батька? За що вбито брата?
   А потiм знову мовчить i одбива? молотком по ковадлi. Вiн  дума?:  старе
не  вернеться.  I  шкода  йому:  не  батька  й  брата,  не  д?душчиного  й
бабушчиного добра, а шкода йому газети "Ново? ради", що  виписував  колись
батько, шкода йому  харкiвського  банку  й  думок  непокiйних  про  двiстi
шiстдесят.
   Василь зна?, що старе не вернеться. Смi?ться  життя:  заходили  люди  в
Сибiр шукати золота i щастя, думав викупити в них надiли.  А  люди  думали
про та?мну тайгу, про "священний" Байкал, про невiдомий Сибiр - золотий  i
арештантський. I прийшли знову люди - голi й голоднi, i  одiбрали  проданi
надiли.
   А в розправi той же ?пифан, той же Кирилович,  а  в  розправi  Василевi
все-таки мiсце,- одрiзаний шматок, одрiзанi шматки, i сила  ?х,  силенська
сила. Вiн уже не ? вiн. Треба життя перевернути - i сво?, сiм'?, i  всього
Папуцячого гнiзда.
   ...Бiля кузнi пролетiв кажан, завив Сiрко на  цепу.  I  було  в  головi
далеке, i село було не село.
   ...Так пiсля вибухiв. А в  маленькiй  хатi  -  ?  ще  й  мала  -  жiнки
незадоволенi.
   - Глядiть, i завтра щось сполкомщики загадають везти.
   Друга:
   - На заможних завжди вiдбутки бiльш було.
   Третя:
   - I чорт з цим заможництвом. Не хочу жити тут. Покину - i бiльш нiчого.
Пiду краще наймусь десь.
   I каже Параска, жiнка д?душчиного сина, того, що загинув:
   - Господи, що ти кажеш, Дунько!
   I йде Параска в кошару, утира? запаскою сльози й почува?, що  вже  щось
не вернеться - не тiльки чоловiк; що вже  чогось  нема?,  хоч  i  ?  ще  в
бабушки ключi, а в скринях пiд замком солодощi, цукерки для гостей. Та  не
буде вже тепер гостей тих.
   Над селом мiсяць, над селом голубi голуби. Не свiтло  на  душi  -  щось
мина?, щось не вернеться.
   Бабушка прокида?ться, ледве засiрi?. В ??  кiмнатi  горить  бiля  iкони
лампадка - Божа Матiр iз Сином. В  другiй  кiмнатi  хтось  важко  кахика?.
Бабушка молиться:
   - Божа Мати! Та коли ж ти одженеш цю нечисту бiльшовицьку силу?
   Та нема злоби в ?? словах, ?? злоба в минулому i  крихкотiла,  як  сама
бабушка.
   В кiмнатi розвидня?ться. Бабушка молиться:
   - Богородице Дiво, радуйся.
   Але згаду?, що вже пора корови виганяти, i кличе:
   - Ану-бо, хлопцi, вставайте! Вже нерано.
   I знову:
   - Богородице Дiво, радуйся...
   ...Д?душка вчора не по?хав на хутiр, вiн сьогоднi ?де. Василь  запряга?
воли. Василь завжди з невеселою думою.
   ...Рипить вiз: ри-ип!  Тягнуться  воли  до  Велико?  Шведсько?  Могили.
Свiжий вiтрець дмуха? на д?душчине  сиве  волосся.  Його  широкi  чумацькi
брови похмуро нависли, його брови задумались.
   Д?душка мовчить. Василь мовчить. Тягнеться вiз,  обiймають  його  сосни
кострубатi, на пiвнiч похилились. Ходить по соснах ранковий вiтер, вибiга?
iз сосен ранковий вiтер i летить на поле до гречки.
   ...Мовчить д?душка...
   Скоро-скоро одiйде у вiчнiсть i не буде д?душки на землi.
   Тепер земля бiльшовицька...
   ...Про?хали лiс, ви?хали в степ.
   У степу манячить Велика Шведська Могила. СИНIЙ ЛИСТОПАД I
   З моря джигiтували солонi вiтри. Мчались степом i зникали в Закаспi?.
   ...Пiвнiчний Кавказ...
   Над  станицею  мовчали  недосяжнi  голубi  верхiв'я.  Дрижали  зорi   й
сполохано перебiгали до небокраю, до гiрського масиву.
   Iще проходив невiдомий синiй листопад. Плентався по садках, по городах,
заходив пiд стрiхи й вiдходив за вiтрами, такий же невiдомий, невiдгаданий
i мовчазний.
   Ще огнище не погасло - догоряло, i обличчя Вадимовi ходило в перельотах
тiней.
   Будинок вилюднявся, розходились: дво?-тро? залишилось.
   В стiну глухо входили цвяхи.
   Прибивали, мабуть, гiрлянди.
   Скоро пiдуть i цi.
   Пiзно.
   Нiч.
   Коли Зиммель пiшов, оддзвенiв шпорами, Марiя лукаво спитала:
   - А все-таки й тобi журно?
   Вадим сказав:
   - Звичайно, журно. Але... ти мене розумi?ш...
   Вадим сухо й гостро дивився на  вугiль.  Зрiдка  налiтав  вiтер,  з-пiд
папахи виривалось волосся й падало йому на тьмяний лоб.
   Марiя здавила руками голову й глухо говорила:
   - Так, Вадиме, тоска. Буднi приймаю i серцем, i розумом. Але все-таки -
тоска. Це те, коли покида?ш позицi? й непевний, що скоро повернешся.
   Мовчав.
   Марiя знiтилась на колодцi - крапка. Зелений вугiль i в огнищi, i в  ??
зiницях. Теж у шинелi.
   Кажуть: "останнiй з могiкан". Правда: женщини революцi?  пiшли  плодити
дiтей. Тiльки Марiя й небагато не пiшли.
   Будемо слухати солонi вiтри, коли мовчазно йде на схiд синiй листопад.
   Говорили ще про Зиммеля, про нрави сучасности й говорили про комуну.
   Вадим - комiсар бригади, Марiя - крапка, вночi: вона надто знiтилась, i
полiтком.
   Марiя ще говорила глухо:
   - Ну да - певний, i ну да - непевний, бо iнакше шукала б iншо?  правди.
Тут тоска.
   Вадим:
   - Ти нагаду?ш менi жабу з  геологiчно?  революцi?,  що  мала  голову  з
аршин.
   ...По станичних заулках бродили червоноармiйцi. I  знову  по  станичних
заулках джигiтував солоний вiтер.
   Прямо - широка церква проколола хрестом мовчазне небо.
   Бiля Марi? лежав стос запашно? сосни (гiрлянди робити) i гiрськi трави:
Зиммель привiз.
   Невiдомо, чий  запах  -  сосни,  гiрських  трав  чи  то  пахтить  синiй
листопад.
   Проте, може, то Кавказ, може, гiрськi аули, а може, солонi вiтри.
   ...Боляче вдарило: "жаба"!
   Але Марiя раптом згадала -  полковий  лiкар  казав,  що  Вадим  дожива?
останнi днi. Вона подивилась на Вадимове обличчя. Жарина лягла бiля  серця
- запекло.
   ...Кашель сухий, як степовий пожар. Це Вадим. I сказав ласкаво:
   - Сiдай-но, ближче, моя неспокiйна Марi?.
   Здригнула.
   - Твоя?
   - А чому ж не моя? Моя товаришка... так: я буду говорити тихо,  щоб  не
почули. Це моя найбiльша тайна... от...
   (...Бува?, в синю  нiч  зарипить  далеко  журавель  -  витягають  воду.
Зарипiв.)
   -...Я теж романтик. Але романтика така: я закоханий у комуну. Про це не
можна казати нiкому, як  про  перше  кохання.  Тiльки  тобi.  Це  ж  роки,
мiльйони рокiв! Це незабутня вiчнiсть. Так, Марi?,  все  треба,  як  ?.  I
всефедеративне  мiщанство,  i  трагедi?  в  душах   окремих   одиниць,   i
бюрократизм. Нарештi  потрiбно  зупинитися...  Так.  Але  подумай:  сто?ть
непоетизований пролетарiат, що гiгантським бичем пiдiгнав iсторiю, а поруч
нього сто?мо ми з сво?ю нудьгою, з сво?м незадоволенням. Хiба це природно?
   Знову бiля серця запекло:
   - Ти теж менi нагаду?ш жабу з геологiчного руху.
   Вадим:
   - Не хвилюйся, Марi?...
   Марiя грубо й чiтко:
   - Те, чого я хочу, зветься: рух уперед, а не назад. Це не романтика.
   ...Марiя - крапка. Збiглась у грудку, й не  видно.  А  зiницi  й  бiлки
зеленiють. Сама говорила: песик революцi? - тяв, тяв! Але не приблудились:
знала Фiгнер i ще багато.
   Вугiль розтанув. Дивилась крадькома на туберкульозного Вадима й  думала
з тоскою й про кохання: вона хотiла кохати. Знала - i Вадим хоче кохати.
   Вадим догоряв. Лiкар казав: на курорт пiзно.
   Ще глухо входили в стiну цвяхи.
   Гiрськi  трави  й  сосну  привезли  на  гiрлянди,  для  свята   сьомого
листопада. Через три днi в забутiй станицi Передкавказзя  згадають  буйний
день.   Червоноармiйцi   заквiтчають,   причепурять    штаб,    де    буде
мiтинг-концерт, де жив колись генерал-отаман з шляхетною сiм'?ю.
   ...На  заходi  було  море.  Звичайно,  його  сюди  не  чути,  але  воно
почувалось. Почували це Марiя й Вадим. Море завжди нагаду? мiльйони рокiв.
   Так, це було на Кавказi, на Пiвнiчнiм, недалеко узгiр'?в.
   А вдень бачили сивi верхiв'я Ельбрусу. Iнодi верхiв'я бiгли в тумани.
   Огнище вмирало. Мовчали.
   Заговорив Вадим, прокидаючись, тихо:
   - Так, Марi?, i я люблю твою любов. Але я дивлюсь на нашу сучаснiсть  з
ХХV вiку, коли наша сучаснiсть сива. Тому-то я в не? й надто закоханий. Ти
он не чу?ш, а я чую,  як  по  нашiй  республiцi  ходить  комуна.  Урочисто
переходить вона з оселi в оселю, i тiльки слiпi цього не бачать. А нащадки
запишуть, я вiрю. I що нашi трагедi? в цiй величнiй симфонi? в майбутн??
   Вадим ледве договорив i схопився за груди: кашель  сухий,  як  степовий
пожар.
   Марiя пiдвелась i похмуро кинула:
   - Ходiм!
   Марiя погасила останню головню - i огнище вмерло.
   Коли проходили бiля вiкна, постукали.
   - Товаришу Гофмане, годi вже, лягайте спати.
   Гiрськi трави й сосну забрали з  собою  в  кiмнату.  Знову  важко  було
розiбрати, що пахтить: чи сосна, чи трави.
   ...А може, то Кавказ, може, гiрськi аули, а може, солонi вiтри.
   Проте солонi вiтри джигiтували в Закаспi? й зникли в невiдомих пiсках.
   ...Мабуть, сосна, бо тiльки сосна ма? забутий запах.
   Марiя прийшла до себе й думала про Вадима. А сказати йому  про  кохання
вона не думала: ?? дратувала Вадимова впертiсть.
   Потiм вона читала брошуру Ленiна, але, лягаючи, знову згадала Вадима...
   ?й було боляче.
   ...Ще думала, що кохання таке зелене, як  травневий  цвiт.  Але  раптом
вдарило: "Вадим дожива? останнi днi".
   В штабi стояла нiч.

   II

   По республiцi також урочисто, як i комуна, iшла ру?на вiкових  пiдвалин
темряви. Це було так вiдважно, так широко й  безмежно,  неначе  океан,  бо
горiло бажання на тисячi гiн.
   З пiвночi по глухих нетрях республiки продирався рожевий лосунь.
   Марiя пiшла в школу.
   ...Сотня. Напруженiсть.
   ...А може, то пiдводилось мудре сонце в Закаспi??
   - Ми не ра-би!
   Клас гудiв грубо, незграбно.
   Пахло рiллею, грунтом.
   Це було найвище та?нство, бо люди темнi, неяснi,  як  туман,  вiдходили
вiдцiля з радiстю кринично? прозоро? води.
   В цiм була правда тисячолiть, яку пiзнали тiльки ми, сучасники.
   ...В обiд прийшов до  Марi?  Гофман  -  гладкий,  ласкавий,  суворий  -
паровик на парах, тиха мудрiсть.
   Обiдав з Марi?ю, ?в, як i завжди, мало.
   Марiя вдень була струнка, пружиста, гiрсько? породи, а в бiлках  стояла
зелена вода.
   Вона (Марiя) дочка пiвденно? Кубанi.
   Сказав Гофман:
   - А Зиммель знову накапостив. Марiя:
   - Що там таке?
   - Як же: послав червоноармiйця по  карти  (зна?те,  женщини,  карти  та
iнше), а ?х бiля Шкурiвсько?  станцi?  в  колодязь  укинуто.  Сьогоднi  на
пiдводах привезено.
   - Ну й радiйте. Ви ж самi кажете - не можна без  цього.  Гофман  уперто
одрубав:
   - Безумовно, не можна. Але треба довбати: крапля довба? камiнь.
   Ще говорив.
   Тодi Марiя спитала:
   -  Скажiть   менi:   де   кiнча?ться   ваша   дурiсть   i   почина?ться
контрреволюцiйнiсть? I Вадим теж спiва?: урочисто ходить по оселях комуна.
Де ви ?? бачите? Просто - тоска. Просто - харя непереможеного хама.
   - Ви так дума?те?
   - Я цього певна.
   Гофман пiдiйшов до вiкна й сказав:
   - Тодi виходьте з партi?.
   - А чому вам не вийти?
   Марiя пiдвелась.
   Гофман сказав спокiйно:
   - Тому, що нам все ясно.
   - Гм... логiка!
   ...А потiм говорила про тоску, про сумнiви, про Вадима.
   Прийшов Зиммель, дзвенiв шпорами, виблискував нашивками.
   Марiя усмiхнулась:
   - Коли погони носили на плечах, тодi вирiзували плечi, а  тепер  будуть
викручувати руки.
   Зиммель:
   - Почекайте, товаришко.
   Ще усмiхнулась:
   - Ну, що ви... то я так... жартую...
   З вiкна бачили гори й сивi верхiв'я Ельбрусу. Верхiв'я  знову  бiгли  в
тумани.
   Десь спiвали червоноармiйцi  кавказьких  пiсень  i  радянських  пiсень.
Думалось, що й пiснi теж зникають у Закаспi?, бо й  пiснi  були  солонi  й
забутi, мов мiльйони лiт.
   Пiснi були веселi й сумнi - радянськi.
   Сосна, що привiз ?й Зиммель, лежала  на  книгах,  а  одну  вiтку  Марiя
держала в руцi.
   Зиммель говорив про сво?х козакiв,  що  ?х  знайдено  бiля  Шкурiвсько?
станцi? в колодязi.
   Гофман суворо вiдрубав:
   - Ви б мовчали краще.
   Знизав плечима Зиммель:
   - Я думаю, що я можу розпоряджатися сво?ми людьми?
   Вмiшалася  Марiя  й  лукаво  наводила  балачку  на  питання  про  норми
комунiстично? етики.
   Зиммель розiйшовся й уперто доводив:
   1) не можна зрiвняти матерiальне становище всiх комунiстiв;
   2) норми полово? моралi й Коллонтай не найти;
   3) поняття про мораль дуже "односительне".
   Нарештi вiн сказав:
   - Кожний комунiст мусить бути купцем. Це слова Ленiна. А скажiть,  будь
ласка, яка в купця мораль? Не одуриш - не продаси, от його мораль i етика.
Дурнем буде той комунiст,  що  ма?,  припустiм,  грошi  й  не  да?  ?х  на
проценти.
   Марiя:
   - Вiдци?
   - Що ж вiдци? Мабуть, прийдеться плюнути на мораль.
   Гофман почервонiв:
   - Е... ви за?хали дуже далеко. Так можна й того... з партi?.
   I раптом закричав на Зиммелля:
   - Геть вiдци... мальчишка!..
   Зиммель зблiд i вiдступив на два кроки.
   - Чого це ви... Бог з вами! Хiба не моя  думка?  Я  в  центрi  чув.  Це
вiдповiдальний робiтник висловився. На партзiбраннi.
   Гофман одразу ж одiйшов:
   - Ну, от... вiдповiдальна  балда  сказала,  а  ви  повторю?те.  Мабуть,
бувший комiвояжер говорив, комерсантик.
   I сiв на лiжко.
   Марiя усмiхалась.
   Зиммель свиснув демонстративно.
   - Робоча опозицiя.
   Ще раз звякнув шпорами й вийшов.
   Марiя дивилась у вiкно  й  думала  про  всефедеративне  мiщанство,  про
Вадима i м'яла в  руках  вiтку  сосни.  Вона  думала,  що  мiщанство  йде,
проходить, коли засiрiло, але ще  не  зiйшов  схiдний  огонь.  Було  надто
боляче, бо за спиною стояли каларнi, але яснi днi, коли  з  кожного  нерва
било джерело непохитно?  завзятости  й  певности  в  казковiсть  майбутнiх
годин.
   У вестибюлi чiтко й агiтацiйне кричав хтось:
   - Ми не раби!
   А другий голос дзвiнко одкликався:
   - Рабами не будемо!
   Ще думала Марiя про дитячу на?внiсть мiльйоново? маси,  що  на  протязi
довгих рокiв умирала стiйко, мов фанатики  середньовiччя,  що  пiд  стягом
вiчности пройшла з гарячими очима вздовж i впоперек рiвнини республiки.
   Гофман заспоко?вся й дивився на сосну:
   - От куди б нашому Вадимовi. В бiр.
   Марiя раптом згадала й сказала з сумом:
   - Це ж жорстоко...
   - Ви про Вадима?
   - Ну да... Вiчний iдiотський трафарет: mеmеntо mоri.

   За вiкном знову посувався синiй листопад.
   Iшов вечiр, як i завжди, невiдомий i глибокий.
   Iшов сiрий i та?мний i вiдходив за вiтрами в Закаспi?.
   Iнодi з моря пролiтала самотня хмара i, сполохано озираючись,  бiгла  й
зникала за обрi?м.

   III

   Марiя пiшла в свою роту.
   Три зводи були в караулi, тому й у помешканнi майже нiкого.
   Пiдiйшла до лампи:
   - Що пишете?
   Червоноармi?ць старанно виводив лiтеру й сказав незадоволено:
   - Клята буква. Нiяк не пишеться. "Чи". Буква  -  "чи".  Виходить  буква
"ги", бо схожа... Хочу оце письмо додому.
   Марiя сiла допомагати.
   Взяла в руку корявi пальцi червоноармiйця й виводила букву "чи".
   Писали довго вдвох.
   ...А в сво?й  кiмнатi  згадувала  червоне  обличчя  бородатого  солдата
республiки i його лiтеру "чи".
   Лiтера "чи" довго стояла за вiкном знаком запитання, i це мучило.
   Потiм Марiя пiшла до Вадима.
   Було пiзно, але вiн працював.
   Голубом положила руку йому на плече:
   - Слухай, Вадиме!
   Вiн пiдвiвся i сiв з нею на лiжко.
   Знову був сухий кашель, як степовий пожар. Вона приложила ухо  до  його
грудей.
   - Слухай, Вадиме.
   - Так... слухаю...
   Марiя схилила голову на Вадимову скроню i вбирала чаймою  нiздер  запах
мужського тiла. Потiм ледве чутно сказала:
   - Вадиме! Кохаю тебе так, як гiрськi аули.
   Вадим уважно подивився на Марiю:
   - I... я тебе теж кохаю!
   Вона:
   - Але...
   Потiм сiла з ногами на лiжко, знiтилась у крапку й дивилась  запаленими
очима у вiкно. Хтось невiдомий стояв бiля  ясена  й  тихо,  ледве  помiтно
перебирав похиле листя.
   Вадим сказав напiвсерйозно:
   - Я тебе розумiю: ворогам не до кохання.
   Марiя:
   - Так, ти мiй ворог.
   I тихо розсипала хорий смiх.

   IV

   На свiтанку шостого листопада вдарив мороз.
   Затривожились дерева, пiшла листяна фуга.
   Дерева порожнiли - голо. А листя спiшили, падали.
   Падали. Падали.
   Стоси.
   Земля думала глибоку думу. Мовчали вiтри.
   По станицi пройшла мiдна тиша.
   Тiльки зрiдка рипiв далекий журавель - витягали воду.
   Гофман з червоноармiйцями вже  заквiтчав  зал.  Завтра  мiтинг-концерт.
Незграбний Гофман:
   - Паф! Паф!
   А червоноармiйцi хвилювались:
   - Товаришу Гофмане! Чого командири не допомагають? Що це, старий режим?
   Гофман летючий мiтинг:
   - Паф! Паф!
   Заспоко?лись.
   Увесь двiр штабу у лiхтарях. Завтра буде iлюмiнацiя. На пiвнiч урочисто
пiдуть мiднi спогади. Завтра розгорнемо голубину  книгу  вiчно?  поезi?  -
свiтово?, синьо?.
   Це - революцiя.
   Хiба комунари забудуть цей день? Хiба це не велична поезiя? Порина?мо в
синiх тривожних ночах, нашi мислi вiдходять -
   на пiвнiч,
   на пiвдень,
   на захiд,
   на схiд.
   I ширя?мо над землею замрiянi, далекi.
   ...Хiба це не поезiя?
   Завтра розгорнемо голубину книгу вiчно? поезi? - свiтово?, синьо?.
   ...Марiя читала ?вропейськi новинки, про радiо-плуг.
   Сказала лукаво Гофмановi:
   - От пишуть про радiо-плуг, i ще знайте: в Америцi  ?  вже  орудiя,  що
б'ють на п'ятсот верстов. Хiба нам угнатися за ними?
   Гофман:
   - Нiчого... От прочитайте в "Правдi"  про  наш  винахiд  у  виробництвi
фарб. Теж свiтова справа.
   ...Марiя на  свiтанку  слухала,  як  кашляв  Вадим  за  стiною.  Це  ??
турбувало, i вона пiшла до нього. Сказала:
   - Слухай, Вадиме, тобi треба на повiтря.
   Вадим виглядав чорно. Проте говорив iще жваво:
   - Що ти так часто до мене?
   - А як же: я ж тебе кохаю.
   - Так?
   ...Марiя порадила про?хатись на пошту.
   Згодився.
   Зиммель сказав, щоб запрягли тачанку.
   ...Ви?хали в степ пiсля обiду.
   На тачанцi Марiя й Вадим. За ними верхи Зиммель.
   Стояв голий чорнозем, i без кiнця степ.  Праворуч  летiли  гори.  Марiя
задумалась. I Вадим задумався.  Збоку  гарцював  у  бурцi  Зиммель.  Марiя
дивилась на гори.
   А потiм сказала:
   - Ах, Вадиме, як я не люблю Зиммеля.
   - I я не люблю.
   Вона:
   - Це символ всефедеративного мiщанства.
   - Так.
   Вадим часто кашляв. Марiя з болем дивилась на нього.
   Бiгли дороги - чорнi, степовi. Маячiло кволе сонце.
   ...Пiд'?хав Зиммель i несподiвано заговорив:
   - Ех, товаришi! Все-таки люблю  вiльну  волю.  Я,  зна?те,  родився  на
Кавказi - може, тому люблю. Мiй батько кубанець, а мати грузинка. А в  нас
тут усе вiльне. От слухайте:  лезгiн,  грузин,  калмик,  туркмен,  осетин.
Чу?те, як гостро, як вiльно звучить усе це? Це мешканцi буйно? Колхiди.  А
Шамiль? Яке буйство в цiм словi!
   Вадим сухо сказав:
   - Кажiть далi: чеченцi, кабардинцi. А про Шамiля можна сказати, що  вiн
царський пайок одержував. А взагалi  -  скучно.  Ви  трiшки  вiдстали  вiд
життя.
   Зиммель, ображений, вiд'?хав.
   Марiя - iронiя. Кинула:
   - Ну от тобi.  Теж  жертва  романтики.  Вiн  же  комерсант,  п'яниця  й
картьожник.
   Вадим:
   - Просто - не та романтика.
   Гiрський чингал упав лезом на серце. Грубо кинула:
   - А що ж оспiвувати? Всяку  сволоч...  тiльки  тому,  що  вона  зветься
комунiстами?
   - Не знаю, а на це хворi?ш i ти - на романтику.
   - Не думаю!
   ...А потiм знову мислi про роки - такi довгi гони.  I  нило  серце,  як
хорий зуб.
   Вадим був надто чорний.
   I дороги бiгли - чорнi, степовi.
   Туманiв Ельбрус.
   Було холодно й прозоро.
   На сходi летiла  фортеця.  Колись  завоювали  древню  буйну  Колхiду  -
поставили фортецю.
   Про?хали ще двi верстви.
   ...I було так:
   ...Вадим раптом кинув вiжки й схопився за груди.
   Марiя тривожно:
   - Що тобi?
   Потiм побачила: Вадим вихаркував шматки крови.
   Марiя зупинила конi. Пiд'?хав Зиммель.
   Положила Вадимову голову до себе на колiна й запитувала:
   - Що з тобою, Вадиме?
   Серед степу стояли конi й куделили вухами.
   Зиммель злiз iз свого жеребця й прив'язав його до тачанки.
   Схвильовано сказала Зиммелевi:
   - Повертайте додому... скорiше.
   Тепер побiгли дороги на схiд.
   Чорнi, степовi.
   Марiя згадала: "дожива? останнi днi". Гiрський  чингал  знову  впав  на
серце лезом.
   Вадим заплющив очi й важко дихав. Блiде лице зовсiм йому почорнiло.
   В зелених бiлках Марi? промайнув жах. Вона стиснула Вадимовi  голову  й
тривожно дивилась на захiд, де була станиця.
   Тачанка вiдходила на захiд.
   - Вадиме, що з тобою?
   Вадим сказав ледве чутно:
   - Нiчого... менi легше...
   Марiя приложила уста до Вадимового волосся:
   - Милий мiй...
   Зиммель не повертався й гнав конi туди, де вирине станиця, де  стрiнуть
голi дерева й стоси листя.
   Мiцнiшав вiтер.
   ...Марiя тривожно дивилась на захiд.

   V

   Коли Вадима внесли в кiмнату, з моря знову полетiли солонi вiтри.
   Вiтри джигiтували й зникали в Закаспi?.
   Приходив лiкар - широколобий, в окулярах. Вадимовi нiчого не сказав,  а
Марi?, коли вийшли, говорив:
   - Сьогоднi вночi....
   Марiя подивилась йому в холоднi очi, але нiчого не промовила.
   А потiм на душi було порожньо.
   Був Гофман.
   Надходив вечiр.
   У стiну глухо входили цвяхи.
   Це - останнi цвяхи: завтра свято.
   Вадим лежав на койцi. Марiя стояла бiля етажерки.
   За вiкном брiв синiй листопад.
   На Вадимовiй головi лежав компрес.
   Упали вi?. Дихати важко.
   Машинально перебирала книжки, дивилась  пильно  на  чорнi  лiтери,  але
мислi ?? були далеко i вiд книжок, i вiд кiмнати.
   Згадувала перше знайомство з Вадимом i постiйну майже мовчазну боротьбу
з ним.
   I думала: вiра чи певнiсть? Потiм уявила - мчаться  кудись  дороги.  Це
нашi федеративнi. Не зупиняються... А то дороги б'ються в  муках  i  знову
мчаться. Вадим каже - "поезiя". Припустiм... Але, може, дороги не мчаться?
Марiя думала про глухi завулки нашо? республiки, де увечерi молодь  спiва?
"Iнтернацiонал",  а  вранцi  йде  робити  на  глитая.  Розбiглись  дороги,
розбiглись стовпи.
   На однiм стовпi написано:
   Пiдеш направо - загризе вовк.
   Пiдеш налiво - уб'?шся в ярку.
   Це правда. Це дiйснiсть. Принаймнi для не?.
   ...А от знову глухi заулки нашо? республiки. I сто?ть Вадим. I Вадимове
небо, безумовно, захмарене. Тодi вiдкiля ця певнiсть? А може, це вiра?
   Але мчаться дороги. По дорогах  мчаться  невгамовнi,  а  з  боку  дорiг
плентаються навантаженi. I ясно дивляться навантаженi. Вiдкiля ця яснiсть.
   I туманiють глухi заулки нашо? республiки.
   ...Раптом вiтер стих...
   На вулицi стояла порожнеча. На  баню  церкви  злiтались  галки,  тисячi
галок. Кричали, падали, злiтались.
   Здавалось, що тут недавно про?хав Чичиков.
   - Чи-чи!
   - Кра! Кра!
   У станицю заглядали хмари.
   З Зара?вського хутора йшли.
   Раптом Вадим розплющив очi й покликав Марiю. Говорив розiрвано, давився
словами:
   -...Це - перед смертю... Останн? мо?? мелодрами.  Круг  пройшов...  Але
дивись,  Марi?,  на  нашу   сучаснiсть...   з   ХХV   вiку...   Пам'ята?ш:
Домбровський, Россел, Делеклюз...
   ...Пауза.
   Потiм додав ще:
   - Християни мають сво? ?вангелi?. I ми... Так, Марi?...  Я  знаю...чого
ти не була... моя.
   I знову впали вi?.
   Марiя мовчала. Схилилась на колiна бiля кроватi й теж була чорна.
   ...А за вiкном стояла порожнеча, i на баню церкви злiтались галки:
   - Чи-чи!
   - Кра! Кра!
   Бiля етажерки лежала сосна - порудiла, а гiрськi трави зiв'яли. Все так
пахло сосною.
   Коли стемнiло, запалила свiчку.
   Розтаборилась пiвтемрява.
   Теж зiв'яла.
   Марiя пiшла до етажерки й знову машинально перебирала книги.
   Постукав тихенько Гофман.
   Спитав пошепки:
   - Ну що, як?
   Марiя безглуздо подивилась на нього i, не вiдповiвши, зачинила дверi.
   А за вiкном по станцi? урочисто брiв на схiд синiй листопад i зникав  у
невiдомих пiсках у Закаспi?.
   Вадим лежав, розкинувши руки, волосся  йому  спадало  на  тьмяний  лоб.
Iнодi кашляв i вихаркував шматки крови, якi безсило падали йому на  груди.
Вся сорочка в напiвтемнiй кiмнатi оддавала багрянцем.
   Стiни дивились сiро  й  похмуро.  Вадим  догоряв.  Кiмнату  наповнювали
хрипи.
   Здавалось, десь булька? вода.
   Було болотно.
   Марiя дивилась на Вадима, заложивши руки за голову.
   ...Уночi Вадим почав ловити руками повiтря.
   Марiя пiдiйшла до лiжка.
   I побачила раптом у Вадимових очах гарячий день. Взяла його руку. Вадим
на хвилину завмер, але несподiвано рвонувся й одкинув голову.
   Ловив ротом повiтря, видно було, що хоче щось сказати - i не може.
   Далеке, замрiяне промайнуло  в  головi.  Марiя  голосно  й  схвильовано
сказала:
   - По оселях урочисто ходить комуна.
   На момент обличчя Вадимовi покривилось посмiшкою.
   Тодi Марiя в нестямi похилила голову i з жагою промовила...
   ...Те, що вона промовила, здавила тиша.
   ...I тиша запахла сосною.
   Марiя подивилась на чорне обличчя й зрозумiла.
   Пiдiйшла до свiчки,  погасила  ??  й  вийшла  на  повiтря.  Побрела  по
станицi, в степ на схiд.
   Скоро заметушилось повiтря, з моря джигiтували солонi вiтри.
   В синiй ночi не було видно, як летiли гори.
   Тiльки сивий Ельбрус велетнем маячiв праворуч.
   Марiя йшла на схiд.
   Кавказ мовчав у гiрськiй задумi.
   На далекiй цегельнi скликали нiчну змiну:
   - Гу-у!



   ЧУМАКIВСЬКА КОМУНА

   I

   Повiтове мiсто, де пахне Гоголем, у перелiг перекинулось.
   Осiло.
   Коли летять буйнi, арештантськi весни, повiтове мiсто живе  нутром:  не
вилазить з будинкiв, плодить дiти, ходить до церкви, а ввечерi п'?  чай  з
блискучого самовара.
   Увечерi в тихому затишку мiщанського добробуту шипить самовар:
   - Ш-ш!
   I зимою: - Ш-ш!
   I лiтом: - Ш-ш!
   I восени: - Ш-ш!
   Це  тиха  надмрiйна  пiсня  обивательського  щастя.  А  апогей  його  -
канарейка в клiтцi.
   ...Над повiтовим мiстом промчалась революцiя. Зламала  декiлька  вiкон,
зруйнувала чимало будинкiв, розбила гурт сердець i помчалась далi.
   ...Все йде, все мина? й вiдходить, не  верта?ться,  а  обиватель  знову
намага?ться  впiрнути  в  бакалiйний  сон  старосвiтського  галантерейного
життя.
   Але сон неспокiйний буде, сон тривожний буде: чу?  обиватель  -  блука?
мiстом хтось невiдомий, хтось арештантський.
   I каже вiн, зiдхаючи:
   - Да, шерочко.
   ...Коли злiзти на гору, там манастир. Покрiвський зветься, а не долiзти
до манастиря - Чумакiвська  комуна.  Таки  справжня  комуна  iменi  Василя
Чумака.
   Мрiйник загинув в iмлисту ки?вську нiч, а маленька комуна й досi живе в
повiтовiм мiстi, де пахне Гоголем.

   II

   Бiля ворiт написано: "В с?м дом? прожiва?т дворянiн Гара?м".
   ...А коли на бруку дiтвора здiйма? гамiр, молодий поет  Андрiй  (Андре)
декляму? з Чумака:
   Безнадiйно. ? надiя: ось, на цьому бруку.
   Переможцi. Пiонери. Тисну вашу руку.
   Бiля комуни проходять i тiнi минулого -  черницi  чорнi  (тепер  живуть
невiдомо де, а в манастирi церква й дитячий будинок).
   Недалеко й калюжа, а в калюжi вовтузиться сонце, як порося.
   Iнодi  сонце  заверещить  золотом,  тодi  на  мозок  спада?  гаптований
серпанок.
   ...До Андрiя пiдходить Варвара й оповiда? про яму - недалеко яма,  куди
черницi  скидали  колись  "незаконних"  немовлят:  опороситься  черниця  й
запричаститься тайни вбивства.
   Пiдходить товаришка Валентина  -  високолоба  (чудовий  високий  лоб...
люблю високолобих. М. X.).
   Валентина за?ка?ться до Варвари:
   - Ви пппрро це вже ка-а-зали.
   А Варвара буркотить:
   - Ну й казала, i ще скажу. Забула, значить.
   Андрiй наставля? вухо й уважно слуха?. Варвара почина? знову.
   Отже, в комунi живуть ще такi особи: I/ Iван Iванов,  2/  Же,  З/  Мура
(останнi двi - Бобчинський i Добчинський: зрiст),  4/  Йосип  Гордi?нко  -
безпартiйний (i Андрiй безпартiйний). Зда?ться, всi.
   Проте забув: коли теплiнь, а в  манастирськiм  саду  пахтить  медом,  у
комунi завжди гнiздиться стороннiй люд. Словом, так:  бувають  товаришi  з
сiл i губернiяльного мiста. Зимою стороннiх мало.
   А сьогоднi весна.  Розумi?те?  Буйна,  арештантська  весна.  У-ух,  щоб
тобi...  Сьогоднi  весна,  мов  голуба  тягучка:  ?в  би  й  дивився   без
кiнця...Д'ех, моя коханко. Дай, вiзьму тебе в сво?  залiзнi  обiйми:  тво?
волосся пахне, мов виноградне вино.
   ...Прилетiв традицiйний соловей, порозчиняв вiкна - правильно!
   ...А в ?дальнi двi дошки, чорна й червона. На чорнiй написано:
   "Товаришка Же за буйство".
   На червонiй написано:
   "Товариш Андре за"... (далi розвезено пальцем).
   ...Же - надто неспокiйна. Же - циганочка, а Iванову спiва?:
   - Мiй симпампончик i вкра?нофiльчик.
   Тодi Мура каже:
   - Ах, моншерамi, це ж моветон.
   Розшифровую:
   Iванов - пiтерський слюсар, а укра?нську мову зна? краще за  укра?нцiв.
(Бува?). Так мiрку?: нацсправа, мов уюн (це, зда?ться, в Кавтського), а на
мову - плювать. "За якою наказу?те? За китайською? - Будь ласка!"
   Але Iванов каже:
   - У нас, у Пiтерi, так. Ми, пiтерськi, так.- Словом,  авторитет  Пiтера
непорушний. А Пiтер - це Iванов. Це, звичайно, щодо публiцистики.
   ...Ну-с.
   Же - циганочка. Очi iнституткою i гадючкою до Iванова:
   - Будь ласка, понюхайте оцей оселедець. Чи не почува?те тут буржуазного
духу? А то хочемо ще купити.
   Iванов зна? жарти, але досить серйозно наказу?:
   - Щоб оселедцiв бiльш не купувати. Досить. Можна жити скромнiш.
   ... У манастирськiм саду гримнув  традицiйний  соловей.  За  манастирем
заграло сонце в рожевi сурми.
   Мура каже (промова в нiс):
   - Ан-дре.
   Це так поважно, нiби в сальонi графинi X.  Але  -  це  не  так:  тiльки
погляд маман, а взагалi - йолки зеленi. I все.
   ...Нарештi комуна розiйшлась на роботу. Залишились: Варвара i Андрiй.
   Тут i кiнець другому роздiловi.

   III

   Варвара варить борщ на  примусi,  а  Андрiй  чистить  картоплю.  Рожевi
ранковi сурми бiлiють. Iде день i бiла  музика  дня.  Традицiйний  соловей
замовк. Над манастирем сонце.
   Звичайно, Варвара буркотить:
   - Ну от: була у панiв - робила. Тепер у комунi? - i знову роби.
   Андрiй каже:
   - Так ви не робiть, Варварушко. Ми й самi справимось.
   - Не робiть! А хто ж обiд зварить?! Га?!
   - Ну, то робiть, Варварушко.
   Хвилю?ться:
   - Варварушко... Варварушко... Нi в якiм разi й баста. Ну-с...
   Андрiй раптом зрива?ться з мiсця й мчиться до столу.
   Навздогiн йому смiх:
   - Ага. Приспiчило!
   Андрiй хапа? папiрець i олiвець i нервово накида? нерiвнi лiтери. Це  -
поезiя. Вiн увiйшов  у  творчу  екстазу.  Су?титься  по  кiмнатi,  спiшить
полетiти й бурмоче незрозумiлi фрази.
   А Варвара? О, Варвара спокiйна, як курка на сiдалi. Картоплю покинув? I
бiс iз нею, з картоплею. Приспiчило - значить будуть грошi. О, Варвара  це
вже зна?.
   Коли до Варвари заходить сусiдка. Варвара зводить хмуро брови й пошепки
каже ?й, вказуючи на Андрiя:
   - Ви не думайте, що вiн абищо. Вiн не абищо, а ось...
   I вийма? з кишенi Шевченкiв портрет.
   - Зна?те хто?  Це  Кобзар,  значить.  Товариш  Шевченко,  отой,  що  на
сполкомi висить. А вiн (жест на Андрiя), значить, пiд Шевченка пише  рiзнi
пiснi, скажемо, та iншi прозвiд?нiя.
   ...Андрiй по кiмнатi  носиться.  Варвара  картоплю  чистить.  Борщ  над
примусом булька?.  А  за  вiкном  повiтове  мiсто,  де  пахне  Гоголем,  i
вiдходить за обрiй слобожанська степова далечiнь.
   ..Да, ще про Гордi?нка не казав.
   Добре, скажу.

   IV

   Йосип Гордi?нко - хороший хлопець. Але -  "педантична  пунктуальнiсть":
слова Бобчинського чи Добчинського - не пам'ятаю. Йосип, спец з Упродкому,
завжди виголений i свiжий, мов хлоп'яча ковзалка.
   ...Це з його записно? книжки:
   ..."Пiдвiддiл голiння" (пiдсумок за п'ять рокiв) 113 р.  голився  сво?ю
бритвою, з них: 14 -  на  дворi  (кiмнату  зайняли  бiльшовики),  99  -  у
кiмнатi; з цих 993 - порiзався: 1 раз сам не знаю чому,  а  2  рази  забув
помантачити бритву. 118р. голився в мiсцевого цилюрника, що  квартиру?  за
Паланкою; з них 5 - в отрядi: цилюрник одступав з Червоною Армi?ю. I т. д.
А це з вiддiлу самоосвiти:  18  вересня  прочитав  З  сторiнки  (тако?-то)
книги, звичайно, з  марксизму,  тодi  ж  одна  година  пiшла  на  вивчення
англiйсько? мови для ознайомлення з тред-юнiонами в оригiналах,  звичайно,
з марксистського погляду" й т. д.
   ...З друго? кiмнати чути:
   - Товаришу Гордi?нко.
   Вiн пiдводиться й резонно пiдкреслю?:
   - У нас прiзвище одкида?ться. Кажiть просто: товаришу Йосипе.
   А Варвара пiдслухала:
   - Варваро. Йдiть-но сюди.
   Варвара незадоволено:
   - Можете виражаться: товариш Варвара.
   ...Комуна гигоче, пес у сiнях (перелякався) гавка?, а  Варвара  сердито
спльову?:
   - А ще комунiя... Тьху!
   А  над  мiстом  мчиться,  як  революцiя,  молода   весна.   Зазира?   в
обивательськi вiкна, показу? язика й летить далi.
   ...Д'ех, моя коханко. Дай, вiзьму тебе  в  сво?  залiзнi  обiйми.  Тво?
волосся пахне, мов виноградне вино.

   V

   П'ятий роздiл пишу, заплющивши очi:
   ...Жила-була велика iмперiя - дроти, лiси,  тракти.  Сходились  тракти,
були станцi?, були допотопнi наглядачi: гужевих трактiв, гужевих  станцiй.
Iдуть лiси, а там, десь у гущавинi, дзвоники - це дрижула,  поштовi  конi.
Раптом дзвоники стихають -  це  злодi?...  А  потiм  посунули  стовпи,  за
стовпами - шинки... А от iде до  царя  хохол  iз  скаргою  (це,  зда?ться,
анекдот); узяв квач, уквачив... А далi ще станцiя, а за нею  корчма...  за
лiсами оселi, за оселями туман... I знову чути дзвоники...
   ...Це ж до чого? - Так собi.
   ...А з повiтового мiста,  де  пахне  Гоголем,  передають,  що  дехто  з
комунiстiв хазяйствечком обзавiвся й будиночок збудував.
   ..."Е-е-ех, мамочко, замiж хочеться".
   ...Поле, поле й оберемки з сонця.
   Пролiта? весна, iде лiто.
   Комуна живе так: о 4 годинi вдень, як курчата пiд квочку, в будинок, до
себе.
   А втiм, високолоба Валентина рiдко бува? вдома:  на  коростивих  клячах
через бандитськi лiси тягнеться вона по волоснiй  периферi?  -  агiтувати,
органiзовувати, iнспектувати, iнструктувати й ще "вати" й "вати".
   Високолоба Валентина - завжiнвiддiлом повпаркому.
   Iванов каже:
   - I в Пiтерi б згодилась.
   А Мура каже з апломбом:
   - Пiтер - цитаделя революцi?, й форт його - Кронштадт.
   ...А Же ще  не  прийшла,  замiсть  чорно?  дошки  (за  буйство)  комуна
ухвалила: два рази зверх норми прати комунальне шмаття.
   Мура зазнача?:
   - Так i треба. Буде знати, сволочишка. В комунi  "сволочишка"  -  слово
ласкательне, i буржуа тепер  сволочами  не  називають,  а  називають  так:
"челов?цi в благовол?нi?".
   ...Коли всi сходяться - гармидер.
   Мура кричить:
   - Ан-дре!
   ...А от про телефон так i забув сказати: в комунi ?  телефонний  апарат
без дроту.
   Андрiй пiдскаку? до телефону, бере трубку i -
   - Агов!
   Мура з апломбом:
   - Не агов, а альо!
   Всi:
   - Ша!
   - Ша!
   ...Тиша.
   Андрiй голосно:
   - Агов!
   Комуна:
   - Агов!
   Потiм вiд телефону урочисто-надхненна промова:
   -  Ша.  Перекличка  йде  по  соцiалiстичнiй   федеративнiй   радянськiй
республiцi... Вiдкiля? Ага, чую. Передавайте далi  по  лiнi?.  Чумакiвська
комуна в бурю непiвського  лихолiття  почува?  себе  твердо  й  непохитно.
Комуна певна, що вона ? шматок мудрого серця республiки.  Капiтан  комуни,
Iванов, салюту? в усi кiнцi, в гнiзда братерських комун федерацi?. Румпель
в наших руках.  Ганьба  нудьгуючим.  Смерть  неврастенi?.  Комуна  ще  раз
салюту? сво?м буйним переконанням: шлях важкий,  але  шлях  до  комунiзму.
Гряде час свiтово? революцi?. Слава комунам федерацi?! Слава  Чумакiвськiй
комунi!
   В комунi крик:
   - Слава!
   - Слава!
   Екзальтований Андрiй скочив на стiл, прийма? позу диригента й заводить:
   - Чу?ш, сурми заграли.
   - Слава! Слава!
   ...А потiм сiдають пити чай.
   ...Манастирський годинник.
   - Бов! Бов!
   Iз сходу надходить синя гроза. Пiвнеба обхопила важка  хмара.  Завмерли
дерева. Нi шелесне. Далеко грима?, а блискавицi рiжуть безкра? степи.
   Ой буде горобина нiч! Буде!
   ...Мура похилила голову на Андрi?ве плече, а Андрiй  у  задумi.  Бiдний
хлопчисько: гiгантськi образи рiжуть його мозок - вiн поет. Завтра почу?мо
вiд нього чудову поезiю "громовиця".
   ...Iз сходу надходить синя гроза. Iванов сидить  за  ломберним  столом,
але  там  не  карти,  а  звичайнiсiнькi  iнструкцi?:  треба  переробити  й
розiслати завтра по волостях.
   Же:
   - Iване! Подивись - гроза.
   - Не мiшай, Же.
   Мура надхненно:
   - Нещасна гроза. Коли б вона знала Iвана, не  одну  б  молонню  послала
сюди.
   ...А Варвара хреститься в куточку, щоб не бачили. За столом  усi,  крiм
Валентини: Валентина в Дубiвськiй волостi на роботi.
   Же язвить:
   -  Товаришу  Йосипе.  Вiдкiля   це:   "гонителi   земства   й   анiбали
лiбералiзму"?
   Гордi?нко спокiйно вiдповiда?:
   - Зда?ться, записано... (вийма? записну книжку)... Це з  книги  "за  12
лет" Вл. Iль?на (Н. Ленiна), видання Петроградсько?  ради  депутатiв  1919
року, сторiнка 157.
   Iще говорить спокiйно:
   - Можна взнати й це, наприклад: "Ернст Геккель i Ернст Мах" - ?  роздiл
теж iз книги Ленiна "Матерiялiзм i емпiрiокритицизм", Держ. видав. 1920 р.
Або, скажiмо, передмова  до  третього  видання  "Анти-Дюрiнг"  написано...
зараз скажу... Лондон, 23 травня 1894 року,  цебто  за  три  роки,  три  з
половиною мiсяцi й один день пiзнiш мого народження.
   Кiмната не витримала - регiт.
   Гордi?нко спокiйно п'? чай.
   ...Гроза йде.

   VI

   Валентина... ах, який у не? високий лоб, як  башта  (люблю  високолобих
М.Х.). Валентина несе обов'язки й начальника города, що одвели  комунi  за
Зубiвською левадою. А Iванов-начальник кампанiй. Мiсяць ма? чотири  тижнi,
а  два  з  них  признача?ться  для  кампанiй.  Наприклад,  тиждень  уборки
червоноармiйських казарм (iде вся комуна), тиждень марксистського знання й
т. д.
   Бiгли днi (в комунi завжди  бiжать  днi).  Вибивалась  городина.  Пiсля
обiду всi виходили на роботу до Зубiвсько? левади. Андрiй декламував  сво?
експромти, Iванов пiдганяв комуну, а комуна кричала:
   - Нещасний прикажчику... Геть комбурiв!
   А коли сонце розсипалось  на  далеких  зелених  гонах,  а  в  манастирi
звонили до Вечiрнi, комуна становилась у два ряди й з пiснями йшла  мiстом
додому.
   Iванов iшов попереду й командував зводом, вiн же  починав  пiсню.  Одна
рука в Iванова (забув сказати) висить: його ранило калединським  снарядом,
а другою рукою вiн розмаху? в такт:
   - Ать! Тва! Ать! Тва!
   Iнодi Же каже:
   - А може, пiсень не треба?
   Комуна в регiт:
   - Браво! Же соромиться обивателiв.
   Тодi Же почина? перша, i так дзвiнко, що на тротуарах зупиняються.
   Але от при?здить iз волости Валентина. До Iванова:
   - Iди сю-юди. Треббба по-о-орадитись.
   Iванов:
   - Кажи тут.
   Валентина мнеться.
   Звичайно, Андрiй схоплю?ться й кричить несамовито:
   - Це свинство. Чого тут не кажеш? Хова?ш од мене? Я цього не допущу!  Я
вимагаю, щоб од мене  не  було  партiйних  тайн.  Я  все  мушу  знати.  Це
свинство.
   (...Андрiй безпартiйний).
   Потiм вiн ще кричить i доказу?, що йому треба все знати, iнакше вiн  не
може орi?нтуватися.
   Пiдхоплю?ться Же:
   - Як це орi?нтуватися? Ану?
   Вмiшу?ться й Мура.
   - Ан-дре!
   Же:
   - Ага, знаю як: шпигуни теж орi?нтуються.
   - Що?
   Крик! Крик! Крик!
   ...А увечерi на чорнiй дошцi сто?ть:
   "Тов. Же за буйство".
   ... А Варвара нiяк не добере, з ким живе Андрiй: чи з Же, чи з Мурою.
   - Мама ?х розбере.
   ...I знову бiжать днi.  Яснi  днi  вiдходять,  приходять  дощi.  Комуна
забива? чотири кiмнати, а в двох ставить пiчки-комбiдки.
   ...Повiтове мiсто погрузло в болото й iз злiстю дивиться на комуну.
   Один  раз  на  мiсяць  пiдводяться  пiдсумки  роботи.  Виникають  жвавi
дискусi?. Теоретичнi  висновки  робить  безпартiйний  Гордi?нко,  спец  за
Марксом, а практичнi дiагнози  ставить  Iванов.  Хороби  партi?  -  коники
вечорiв.  У  комунi  розв'язують  питання,  а  потiм  у  повiтi  проводять
кампанi?.
   В дебатах прийма? участь i Варвара. Вона сiда? бiля Iванова:  авторитет
безсумнiвний - i да? такi поради:
   - А я так скажу оце: недостойнi мужики, щоб  над  ними  голови  стiльки
ламали. Не розумi? свого iнтересу - цур йому пек. А то можна  ще  й  панiв
присогласити: хай ще провчать.
   Мура становиться в позу артиста:
   - О Цiцероне. Тво?ми устами тiльки мед пити.
   Буркотить Варвара:
   - Ну, дзиго, хоч на хвилинку замовкни.
   Тодi Мура до Андрiя:
   - О мiй Андрi?! Який пасаж!
   I хилить свою пухку голiвку на обiдране плече поетове.
   ...В манастирi знову дзвонять:
   - Бов! Бов!

   VII

   Ну-с. I живе, значить, комуна бiля манастиря, а в манастирi:
   - Бов! Бов!
   Бiля вiкон проходять черницi чорнi - тiнi минулого.
   ...Пройшла буйна, арештантська весна  -  арештантська  юнiсть.  Пройшло
мiцне лiто - мiцна мужнiсть.
   Прийшла старiсть - болото.
   В  тихих  затишках  мiського  добробуту  шипить  самовар,   i   сняться
обивателевi бакалейнi сни старосвiтського галантерiйного життя.
   ...Восени в повiтовiм мiстi, як нiколи, пахне Гоголем.
   Пiсля службових годин Гордi?нко зудить  Маркса,  а  Iванов  носиться  з
новими планами.
   ...А навкруги комуни сiро, тiльки зрiдка апельсиновою шкуркою  промайне
сонце.
   Коли обиватель проходить бiля комуни й чу? вiдтiля бадьорий  смiх,  вiн
на момент зупиня?ться, ?хидно усмiха?ться й раптом зника? в темнiм заулку.
   А в комунi чути:
   -  Ей,  ви,  ребятоньки!  Не  забувайте,  завтра  почина?ться   тиждень
заготовки палива!
   Саме тодi Iванов прийшов додому надто пiзно i зараз же лiг на кровать i
одвернувся до стiнки.
   Пiдiйшла Валентина:
   - Що з тобою?
   Пiдлетiла й Же:
   - Товаришу капiтане, що це ви так довгенько?
   Iванов мовчав, потiм повернув лице. I почула комуна загробний голос:
   - Друзi мо?... винний... ?й-богу, винний...  Погода  проклята...  осiнь
проклята...
   Же закричала:
   - Хлопцi, сюди! Скорiш! От так капiтан!
   Бiжить комуна:
   - Що там таке?
   А вийшло, бачите, так (Iванов сам розповiв): прийшов до одного спеца, а
той випива?  самий  справжнiй  спирт.  Така  взяла  досада,  а  тут  ще  в
"Комунiстi" оголосили кампанiю боротьби "з п'янством". Хотiв  був  розбити
пляшку на головi спецовiй, а потiм подумав...  а  тут,  як  нарочито,  дощ
дрiбний... та нудний.
   ...На другий день, перший раз за все iснування комуни, на чорнiй  дошцi
стояло: "Тов. Iванов, капiтан комуни, за..." (далi розвезено пальцем).
   А втiм, комуна цiлком була задоволена з такого випадку, бо з цього часу
всi вже зазнали солодкiсть чорно? дошки.
   На другий день Андрiй стояв бiля телефону й викрикував:
   - Агов!
   Звичайно, Мура виправляла:
   - Не агов, а альо.
   - ...Агов! Слухайте, комуни всея  федерацi?:  капiтан  Iванов  потерпiв
аварiю...
   Же перебива?:
   - Ах, який ти! Хiба людина може потерпiти аварiю?
   За вiкном дощ, а в манастирi:
   - Бов! Бов!

   VIII

   Комуна пережила й осiнь.
   Прийшла зима.
   ...Мороз бадьорий, мов молода кропива, крiпкий, як спирт.
   ...Уночi пiшов перший снiг - посивiли вулицi.
   ...Здрастуйте, мо? веселi снiжинки!
   ...Здрастуй, моя юнiсть-метелице!
   Пружисте тiло, пружиста думка.
   Мороз.
   Хо-ро-ше.
   А в кiмнатi холоднувато. Комбiдками не напалиш, та й палива мало.
   Вiкна злегка помережало лiдяшками.
   За  вiкном  летять  снiжинки,  i  ковзять  першi  сани.  Весело  бiжить
селянський коник по пухкiй снiговiй дорозi.
   - Ей, братва, гайда розчищати снiг.
   Шум. Гам. Крик.
   I дзвенить мороз весiллям молодих голосiв.
   ...Але -
   - другий снiг принiс iз собою й сум. Узнали, що Валентина  завагiтнiла,
а Валентину вiдкликають у центр на дуже  вiдповiдальну  роботу.  Валентина
телеграфувала: "при?ду через тиждень".
   I рiшила робити операцiю.
   Але це так  противно.  Валентина  згадувала  яму,  що  бiля  комуни,  i
черниць. Iще було так противно.
   Пiдходила Варвара й питала:
   - Вiд кого ж ти, голубонько? Невже вiд Iвана? А може, вiд Андрiя?
   Валентина:
   - Ах, як вам не со-о-оромно!
   А Же прийшла й сказала:
   - Нiчого,  Валько,  то  не  вбивство,  коли  цього  вимагають  iнтереси
суспiльства.
   Валентина:
   - Не те, Же, ннне те. Ммменi ннне того...
   ...Ну-с... Iще два тижнi:
   Туп! Туп!
   ...Стояв мороз бадьорий, мов молода кропива, крiпкий, як спирт.
   ...На сани сiли  всi,  вся  комуна.  Сiв  i  Гордi?нко  -  "пунктуальна
педантичнiсть".
   Мороз кричав:
   - Ан-дре.
   I хилила Мура свою пухку голiвку на обiдране плече поетове.
   А Андрiй розсипав у степ:
   - Передавайте по лiнi?: Чумакiвська комуна салюту? в  мороз:  хай  живе
свiтова революцiя.
   I одкликався мороз:
   - Слава. Слава. Слава.
   ...А втiм, Варвара так i не по?хала (одвозили Валентину). Одяг усi мали
дуже легкий, а Варвара до того була ще й стара. До  саней  ??  не  пустила
сама Валентина.
   ...Селянський коник весело бiжить по пухкiй снiговiй дорозi.
   Одступа? манастир усе далi й далi - назад, ?демо в снiгову даль.
   Ця комуна й зараз iсну? - вона на Слобожанщинi. НА ОЗЕРА
   ...Коли твiй човен покинув осоння й захлюпотiв  пiд  парасолями  старо?
лапасто? верби (верба самотньо маячить  серед  глухо?  дичавини  комишiв),
тодi ти помiча?ш раптом, що небо нiколи не бува?  таке  хрустально-голубе,
як у серпнi. I саме в цей момент життя  запахне  вранiшнiм  запахом  i  ти
дума?ш: чи не поверта?ться буря тво?? молодости?
   Колись, мiльйони рокiв тому (чи то був сон?), тебе тривожили очi яко?сь
романтизовано? дiвчини, i ти йшов  у  бiлий  сад,  iшов  похитуючись,  мов
п'яний,- така  солодка  путь  була  перед  тобою.  Ти  падав  на  землю  й
безумствував, бо ти згоряв у пожарi першого неповторного кохання.
   Але хiба ти думав, що все це нiколи не  повернеться,  i  тiльки  раптом
(пiд парасолями  лапасто?  верби)  перед  очима  тво?ми  вiтром  помчаться
спогади? Хiба ти думав?
   Так уклонись же цьому хрустально-голубому небу, що зробило бурю в тво?й
душi i хоч на мить вивело на загубленi дорiжки тво?? юности.
   А втiм, життя таке барвисте,  що  кожному  своя  путь.  Один  сидить  у
б'?ргальцi й нюха? тютюновий дим за чашкою пива,  другий  флiрту?  десь  з
радянськими "мадам", третiй млi? бiля самовара  й  радiо-рупора  останньо?
конструкцi?.
   Я вiдпочиваю на полюваннi, i тому покраса незнаних  свiтiв  менi  також
вiдома, як i всякому флямарiону.
   В суботу я одягаю ботфорти, перекидаю через  плече  ремнi,  патронташi,
ягдташi й рушницi i кличу свою  суку  Нелi.  Собака  добре  зна?,  в  чому
справа, i почина? хвилюватись: лiзе до мого обличчя, з вдячнiстю лиже менi
руки й верещить. Тодi я одчиняю дверi  й  дивлюсь  на  свого  iрландського
сетера. Але Нелi не пiде без мене. Вона скалить зуби й  кокету?  тоненьким
вереском.
   - Що з вами? - запитую я.- На якiй мовi ви говорите? На мовi  паризьких
кокоток? Дуже при?мно! Ви пита?те, чи я розумiю вас? О,  безперечно!  Сеlа
vа sаns dirе!
   Нелi робить кiлька плижкiв по кiмнатi. Тодi  я  рiшуче  кiнчаю  з  цi?ю
церемонi?ю i йду з дому.
   На вулицi ми беремо вiзника, i  за  пiвгодини  я  вже  за  городом,  на
товарнiй станцi?. Сюди подадуть дачний потяг на степовi  пiвстанки,  i  за
кiлька хвилин ми розпроща?мось iз шумом мiських вулиць.
   I вже тут, на дальньому перонi, я починаю  перероджуватись.  Я  забуваю
сiреньке життя сiреньких болiв i турбот i пiзнаю iнший солодкий свiт. Менi
так легко на душi, нiбито я нiколи не знав  тоски  й  терзанiй.  Дух  мо?х
прадiдiв ожива? в менi, i я,  безтурботний,  дивлюся  на  землю  з  висоти
птичого польоту. Я ?ду туди, де мене чека? вiльний  степ,  тихi  задумливi
озера, пiснi на чумацьких дорогах i смiх безтурботних селянок.
   Коли ми з Нелi при?жджа?мо на станцiю, там  уже  давно  бродять  ватаги
мисливцiв, i давно вже  верещать  родичi  мого  сетера.  Iз  степу  летить
бадьорий надвечiрнiй вiтерець i хвилю? менi нiздрi. Нарештi подають потяг,
i я лiзу в мисливський вагон.  Нелi  маха?  хвостом  i  дивиться  на  мене
ласкавими очима. Я розумiю, в  чому  справа:  вона  просить  допомогти  ?й
зiбратись на верхню полку.
   - Добре! - кажу я й пiдiймаю ??.
   У вагонi сто?ть неймовiрний шум. В одному закутку спiвають. старовинних
козацьких пiсень, в другому - якийсь мисливець розповiда?  анекдоти.  Тодi
менi прокида?ться вовчий апетит, i я розгортаю пакунок.
   - Ей, держи! Держи ?? - кричать мисливцi:  то  пробiгла  вагоном  якась
дiвчина.
   Нарештi потяг рушив. Перед очима промайнули кiоски, баби з яблуками  (у
вагонi страшенно пахне яблуками), промайнув семафор. Потяг вилiта? в степ.
   Коли мiсця бiля вiкон зайнято, я виймаю з ягдташу Горацiя й  перегортаю
сторiнки. Мiй епiкурейський настрiй  цiлком  вiдповiда?  вiршам  римського
поета. Iнодi я беру з собою турген?вськi "Нотатки мисливця", але перечитую
в них тiльки тi абзаци, де  автор  малю?  природу.  Дiалоги  я  обминаю  й
обминаю все те, що не вiдповiда? мо?му настро?вi. Навiть на полюваннi я не
прислухаюсь до так званих "серйозних" розмов, i все, що я спостерiгаю там,
все воно свiтиться крiзь рожевий  димок  мо??  безтурботно?  епiкурейсько?
уяви. Сьогоднi субота, завтра день вiдпочинку, i я тiкаю вiд людей.
   - Пробачте менi, дорогi друзi,- думаю я.- Але дозвольте забути про вас.
   Потяг розрива? простори й летить. Нарештi я бачу, що бiля правого вiкна
звiльнилось мiсце, i я поспiшаю туди. Я притиснув чоло до скла й дивлюся в
степ. Сонце пливе кудись за ярки,  i  спокiйнi  кургани  стережуть  спокiй
безмежности.
   Тодi  надходить  задума,  i  передi   мною   вироста?   наш   посьолок,
батько-мисливець i той прекрасний вечiр, коли я в перший раз по?хав з  ним
на полювання. Пам'ятаю, ми при?хали на луки вночi. Я думав, що  це  "Б?жин
луг". Десь хропли, конi. Наша пiдвода зупинилась в комишах. Кобилу пустили
на пашу, а самi лягли на вiз. Я довго не спав. Були мiрiяди зiр, i я довго
мрiяв i дивився в небо. Потiм я заснув. Сон був короткий  i  тривожний.  А
розбудив мене пострiл. Батько вже стояв в комишах  i  зустрiчав  вранiшнiй
перелiт. Парувала рiка, й десь загорявся свiтанок. Пам'ятаю, я хотiв  тодi
умерти - так прекрасно було й так билось мо? молоде серце.
   Але все це так давно було! Батько давно вже лежить у  могилi,  посьолок
навiки зник з мого горизонту, i менi залиша?ться тiльки згадувати ?х. Та й
згадувати менi треба обережно, щоб хтось не  помiтив.  Моя  путь  уже  теж
заламу?ться до могили.
   Нарештi потяг затриму? ходу: попереду нас перша вiлла  й  пiвстанок.  Я
одриваюсь од скла й сiдаю на сво? мiсце. Нелi положила лапу на свою голову
й уважно дивиться на мене. Метушаться мисливцi й бiжать до  дверей.  Потяг
зупинився.
   - Вiлла Стаховського! - кричить кондуктор.
   Вилiтають постатi - люди, собаки, вилiтають клунки,  i  знову  свисток.
Потяг рушив, i знову бiжать поля, луки й обрi?.
   На кожному пiвстанку лиша?ться кiлька мисливцiв.  Що  далi,  то  бiльше
порожнi? вагон. Я ?ду на дальнiй пiвстанок, на лиманськi озера.
   Напроти мене мовчки сидять селяни (в наш вагон уже заходять i  стороннi
люди). Тодi я звертаюсь до них, i ми перекида?мось словами. Вони дивляться
суворо й похмуро, i я почуваю себе нiяково, бо менi вже зда?ться, що  я  в
?хнiх очах зайва людина, яка зовсiм непотрiбна суспiльству i т.  д.  i  т.
iнш. Але я поспiшаю одiгнати вiд себе цi думки й  переконую  себе,  що  це
зовсiм не так.
   I от наближа?ться лиман. Нелi хвилю?ться, i я  здiймаю  ??  з  верхньо?
полки. Сонце ще сто?ть на два метри вiд горизонту, i на  вечiрнiй  перелiт
ми, очевидно, встигнемо. Ми зустрiнемо його десь  у  дорозi,  на  степових
озерах.
   - Ви де будете? - пита? мене якийсь мисливець.
   - На Троватому! - вiдповiдаю я.
   Дiалоги коротенькi,  бо  тепер  уже  не  до  розмов.  Тiльки  маленький
робiтник iз старенькою шомполкою ще регоче на ввесь вагон i з  захопленням
розповiда?, як  вiн  сварився  iз  жiнкою  перед  ви?здом.  Вона,  мовляв,
страшенно репету? й завжди не пуска?  його.  Бiля  робiтника  сто?ть  його
синок i усмiха?ться. Ця парочка мене  завжди  зворушу?.  Але,  коли  потяг
прогримить залiзничним мостом, я вже збираюсь i спiшу на ганок.
   Нарештi замаячив i наш пiвстанок. Потяг пiшов поволi  й  зупинився.  Ми
висипа?мо на перон. За станцiйними будiвлями вже стоять  пiдводи,  i  тихо
iржуть конi. Частина мисливцiв почвалала пiшки, частина сiда?  на  вози  й
?де на лиман.
   Мене завжди зустрiча? бабуся iз мисливсько? хати.
   - Ах ти, мо? соколятко! - говорить вона й влаштову? на возi сiно.
   Я тисну бабусi руку, розпитую, що, як i сiдаю на воза. Туди ж плига?  й
Нелi. Ми руша?мо в степ. Рушають i  iншi  пiдводи  -  з  криком,  гамом  i
пiснями. Потяг заревiв в останнiй раз. Потiм майнув чорним хвостом i  зник
за поворотом. Станцiя осиротiла. Але я ще поглядаю на не?. Iншi  мисливцi,
очевидно, не цiкавляться цим  забутим  степовим  пiвстанком.  Мене  ж  вiн
завжди тривожить i виклика? багато спогадiв. Я взагалi  не  можу  спокiйно
дивитись на станцiю, бо по станцiях пройшла вся буря  горожансько?  вiйни.
На станцiях так недавно люди вмiли вмирати, i вони вмiли  так  надзвичайно
жити.
   - Ну, розказуй, синку, що там у вас у городi,- каже бабуся й тут же, не
дочекавшись мого  оповiдання,  почина?  виливати  сво?  селянськi  болi  й
радостi.
   - Ну, а як же дiд Зiдул? - питаю я про ?? чоловiка.
   Що ж  Зiдул?  Зiдул,  мовляв,  шкандиба?  потроху.  Вчора  був  там-то,
сьогоднi ?здив по сiно. Приходила сваха, трохи випили.  I  бабуся  регоче.
Вона теж любить випити, i особливо в компанi?.
   Тодi передi мною виростають милi й далекi постатi Пульхерi? Iванiвни  й
Афанасiя Iвановича, що так тривожили колись Гоголя. Я думаю, що цi постатi
безсмертнi й що Зiдул i бабуся - це тiльки варiацi? одного i того ж  типу.
Навколо нас фантастичний степ.  Гостро  пахнуть  бур'яни.  Бабуся  поганя?
коника.
   Тодi я бачу мертвi  кра?,  "старосвiтських  помiщикiв"  i  гоголiвських
старичкiв. Я бачу Пульхерiю Iванiвну, Афанасiя Iвановича  i  ?хнiй  домик.
Вiн сто?ть тепер (чомусь) над кручею. Внизу духмяна рiка, далi  пiски,  як
нова Сахара. Збоку стоять Сорочинцi - тi кра?, де блукала колись  "червона
свитка".  Лiворуч  -  сам  славетний  Миргород.  Коли  ясна   погода,   за
кучугурами, крiзь марево, гоголiвський край як на долонi.
   Менi зда?ться, що я теж бував у Афанасiя Iвановича. Тут живе тепер його
якась троюрiдна правнучка. Вона глуха, столiтня  й  тихо  дожива?  вiк,  i
домик теж похилився пiд вагою  вiкiв  -  от-от  завалиться.  Правнучку  не
зачепили нашi осiннi мятежi. Тiльки  там,  у  старiй  халупцi  з  химерною
вивiскою "Сiльська Рада" та в бур'янах на майданi метушиться чуже життя  -
то пiонери i якiсь ще комсомольцi тривожать старосвiтську мертвоту. I чути
- ще повелись комiсари. Але не з тих часiв, коли в  нiч  пiд  Рiздво  чорт
сховав мiсяць у кишеню, а зовсiм iншi,  незнанi.  До  Афанасiя  Iвановича,
власне до його глухо?  праправнучки  (старичка  давно-давно  нема,  тiльки
чебрець на могилi пахне), приходить зрiдка десятник. Проте й  вiн  зветься
тепер сiльським виконавцем. Бiжить коник. Бабуся  раптом  заспiвала.  Вона
заспiвала сво?м старечим голосом:

   Ой на горi та женцi жнуть,
   А попiд горою, попiд зеленою козаки йдуть...

   Тодi передi мною знову виростають  забутi  постатi  й  деталi.  Я  бачу
древнi етажерки, що на них пiд густим  серпанком  пилу  лежать  старовиннi
пожовклi книги, чую, як хрипить годинник сво?ю старовинною зозулею. Чи  не
Пульхерiя Iванiвна так тепло глянула на  мене?  Чи  не  Афанасiй  Iванович
кива? менi з вогкого кутка?..
   - Чи? це динi так запахли менi? - думаю я.
   Ми ?хали повз баштан. Загавкав собака, i я прокинувся вiд  задуми.  Моя
бабуся аж залива?ться сво?ю пiснею. Попереду нас маячать пiдводи.
   Ми вже про?хали верстви три, i  я  прошу  бабусю  зупинити  коня.  Вона
зупиня?, i ми з Нелi йдемо вбiк. Ми  наказали  нашiй  бабусi  зробити  нам
вечерю й зустрiти нас на порозi сво?? хатки. Вiдци до лиману двi  верстви,
i ми з Нелi дiйдемо пiшки. Зараз ми йдемо на степове озерце, що  праворуч,
i там