посто?мо на вечiрньому перельотi. Ми йдемо на надплесне, що його вже
тепер нема.  Як  i  багато  степових  озер,  воно  навiки  зникло  з  мого
мисливського горизонту. Щороку я гублю радiснi води, а  за  ними  всихають
рештки струнких комишiв та пишних осок. I на мою  вразливу  душу  злiтають
метелики жури, бо ж так недавно, так недавно все це було.
   Я любив зустрiчати вечiрнi прельоти на цьому озерi. Коли на дальню рiку
спадали липкi тумани i води тихо парували  на  захiд,  тодi  вогняна  куля
прекрасного сонця пливла за лiси - туди, за Атлантiку, за океан.  Надходив
вечiр. Моя старосвiтська бабуся годувала мене кавунами. Я брав  рушницю  i
йшов у степ. Дорога бiгла повз табiр вiтрякiв, минала цвинтар i пересiкала
даль бiля багаття, що раптом спалахувало  серед  степу.  Тодi  на  глухому
пiвстанку кричав паровик, i пролiтала  стьожка  огнiв.  Нарештi  надходило
надплесне. Я стягував на ботфортах  ременi  й  брiв  у  болото.  Сторожова
стоянка була на сходi, так що передi мною стояло все озеро, i було воно  в
багрянцях вечорово? зорi. Над озером пливла м'яка й тендiтна тиша. I  тодi
в селi дзвонили до Вечiрнi. На небi вже булькали зорi,  i  iз  степу  йшов
легкий димок пожарища. Починався перелiт. Та?мними кажанами  носились  над
водою чирята. Моя  "бельгiйка"  раз  у  раз  розривала  пострiлом  матовий
присмерк...
   Це були чудовi вечори, i я ?х нiколи не забуду. Але надплесне вже давно
висохло. Вже давно там, де пахли осоки й сво?м запахом  викликали  химернi
асоцiацi?, вже давно там рiже  землю  проза?чний  i  могутнiй  трактор.  I
тiльки я, як невгамовний дон Квiзадо, все  шукаю  нових  iлюзiй  до  нових
невiдомих берегiв.
   ...Нелi захвилювалась i раптом  зробила  стiйку.  Зiрвався  перепел.  Я
вистрiлив i промазав. Нелi повернула  голову  й  докiрливо  подивилась  на
мене. Вона так докiрливо дивиться на мене, що я мимоволi  перевожу  очi  в
iнший  бiк:  менi  соромно.  О,  Нелi  вмi?  присоромити  свого  двоногого
товариша!.. Тодi ми йдемо до озера мовчки. Я нiяк  не  наважусь  поласкати
свою суку, а вона теж почува? себе нiяково. I тiльки другий вдалий пострiл
остаточно помирить нас.
   Сонце  вже  лежить  на  горизонтi  грандiозною  червоною   трояндою   i
збира?ться на ночiвлю. По степу метушаться маленькi  вiтерцi.  З  далекого
села зрiдка долiтають парубочi й дiвочi вигуки.
   - Бац! Бац! - чую навкруги.
   Потiм сонце хова?ться, i тiльки ледве помiтний слiд його залиша?ться на
заходi. Я ще кiлька разiв "промазав", але я вже не бачу очей мо?? Нелi,  i
до того ж на ягдташi менi висить дво? чирят. I потiм я давно вже не  стежу
за перельотом - я слухаю степ. Пострiли рiдiють, i  нарештi  ?х  не  чути.
Перельот скiнчився. Надi мною сто?ть зоряне небо, i десь блимають  степовi
огнi.
   - Нелi! - кличу я суку, i ми поволi йдемо до  лиману  -  туди,  де  нар
зустрiне бабуся i ?? пахуча вечеря.
   Двi верстви ми проходимо скоро. От уже ми дiйшли оселi й бредемо глухою
вулицею.  Гавкають  собаки,  по  хатах  жеврiють  каганцi.  Ми   обмина?мо
старовинну  козацьку  церкву.  Десь  кахикають  парубки  й  верещать   пiд
повiтками дiвчата.
   Нарештi  ми  бачимо  хату  старосвiтських  друзiв.  Бiля  хвiртки   нас
зустрiча? дiдусь Зiдул.
   - Здрастуйте! - каже вiн.- 3 качками вас... Чи, може, не пощастило? .
   Я передаю йому двох чирят. Але вiн хита? головою i  скаржиться:  ранiш,
бувало, як зробиш один пострiл - то й десять качок, а тепер  тiльки  порох
переводиш. Це - традицiйна зустрiч, i я на не?, як завжди, "пiдтакую".
   Тодi ми йдемо до хати, i на порозi нас зустрiча? бабуся. В  хатi  пахне
смачним борщем. Я виймаю  з  ягдташу  пляшку  з  горiлкою,  i  ми  сiда?мо
вечеряти. Зiдул iнформу? мене, як сто?ть  справа  з  лиманськими  озерами.
Завжди бува? так, що "вчора" було  страшенно  багато  дичини,  а  сьогоднi
"щось" мало. Тодi я питаю, скiльки ж Зiдул  "вчора  взяв".  Дiд  зiтха?  й
каже:
   - Та одного поганенького куличка.
   - В чому ж справа? - питаю я.
   А справа, бачите, в тому, що йому вже перестали очi служити.  З  такими
очима,  мовляв,  багато  не  вб'?ш.  Потiм  вiн  розповiда?  менi   кiлька
мисливських анекдотiв. Цi анекдоти я чув в сотий раз, але я ?х вислухав  i
тепер з охотою. Зiдул завжди розповiда? ?х як правду, i менi хочеться йому
вiрити. Менi так хочеться вiрити, що я нарештi й вiрю.
   - Це ж така на?вна брехня, i стiльки в нiй на?вно? дитячо? правди,думаю
я парадоксами.
   Нарештi пляшка моя порожня. До мене тиснеться Нелi, i я  ?й  кидаю  два
шматочки м'яса. Вона з подякою дивиться на мене й ляга? бiля мо?х нiг.
   На дзвiницi дзвонар б'?  одинадцять.  Тодi  бабуся  вносить  у  кiмнату
солому, i я лягаю на нiй. Завтра, ледве засiрi?, Зiдул пiдiйде до  мене  й
скаже пiдводитись. Ми зберемо рушницi й помандру?мо на озера. А сьогоднi я
лежу на соломi, i мо? мислi пливуть по хатцi мо?х старосвiтських друзiв.
   - У чому справа? - думаю я.- Чому я з такою свiтлою радiстю ?ду сюди?
   Але вiдповiдi я не найду. В кутку  вистуку?  цвiркун,  десь  на  вулицi
спiвають дiвчата - i все це як якась дитяча казка. Мислi мене в'ялiють,  i
я починаю засипати. I тодi приходить  менi  мисль,  що  мо?  старосвiтськi
друзi просто туман фантастики, що вони зовсiм не живi люди, що  це  тiльки
тiнi справжньо? людини.
   - Цебто? - знову запитую себе.- Виходить, що мiй вiдпочинок - це не  що
iнше як порожн? й мертве мiсце в мо?му коротенькому життi?
   Але й тепер я не найду вiдповiдi.  Мислi  менi  зовсiм  зiв'яли.  Збоку
шарудить солома - очевидно, кошеня  блука?  по  хатi.  Крiзь  сон  я  бачу
клаптик зоряного неба й лежачi силуети мо?х старосвiтських друзiв...
   ...Але на свiтанку я пiдводжуся бадьорий i веселий i з  надi?ю  дивлюся
на бабусю й Зiдула.
   - Ну, Нелi, сьогоднi пополю?мо на славу,- кажу я iрландцi, i  ми  йдемо
за дiдом. Нас випроваджа?, як i завжди, наша  мила  бабуся.  Тодi  кричать
пiвнi й стихають парубочi вигуки.
   Зiдха? пiвтемрява. Ми довго йдемо вуличками. Зiдул  пахтить  люлькою  й
мовчить. Нас обминають хатки, повiтки. Де-не-де  знову  жеврiють  каганцi.
Нарештi ми входимо в степ, i тодi перед нами блищить матове  срiбло  озер.
Ми вже на лиманi. За кiлька хвилин  я  буду  з  Нелi  рiзати  човном  тиху
поверхню комишуватих вод.
   - А ранок добрий! - каже Зiдул.-  Качки  пiдуть  iз  сходу.  Тодi  десь
розрива?ться пострiл, i луна бiжить на озера. Ми прискорю?мо крок.  Свiжий
вiтерець  ласка?  нашi  обличчя.  Нарештi  пiд  ногами   забулькало.   Мiй
старосвiтський друг переда? менi весло, кладе в човен солому, i за хвилину
я на водi.
   Десь просвистiли чирята. Десь закричав  кулик.  Нелi  тихо  заверещала.
Тодi я глибоко, на всi легенi,  зiдхаю  й  починаю  свою  напiвфантастичну
путь.



   БАРАКИ, ЩО ЗА МIСТОМ

   I

   Юхим пiдiйшов до паркана й прочитав такий плакат:

   Товаришi!
   Тероризуйте тил ворога. Бийте нiмчуру!
   Бийте гайдамаччину. Наше вiйсько недалеко.
   Хто не з нами, той проти нас. Пiдпiльний ревком

   Д'ех! Мать твою бог любив!
   I тут же Юхим подумав про Мазiя:
   - Так... Розумiю... Ну, держись, Мазiю! Посмотрим твою  ухватку.  Потiм
заложив руки в кишенi i, посвистуючи, пiшов до баракiв. Це було вдень.

   II

   Розсипа?ться небесний дрiб по даху i спiвають ринви одноманiтну пiсню в
переливах легкого дзвону.
   Тиха осiння нiч, коли темно, як сажа, а десь запiзнився невiдомий  птах
вилетiти на пiвдень.
   Над бараками лiхтар примружив сво? старече око,  засльозився,  з  сумом
дивиться на  провалля.  Бiля  города  присiли  бараки,  а  далi  ховаються
провалля, де навалено смiття з мiстких будiвель, з помийних ям.
   А цвинтар, що праворуч, зарився в стоси  жовтого  листя,  i  по  колiна
загрузли могильнi верби...
   Ну i прислухався Мазiй, санiтар барачний, i чути  було  -_  шарудять  у
листях мишенята дощовито? осенi.
   То падають дрiбненькi горошинки, щоб напо?ти землю невеселим сумом.
   Холодно.
   Вiтер iде широкою вулицею, добiга? до баракiв i  тодi  з  важким  духом
трупiв несеться до провалля, щоб заритися в смiття.
   До баракiв, у двiр,  крiзь  ворота  просунулись  рейки,  що  провели  в
п'ятнадцятому роцi, коли з далеких сопок Галичини привезли ранених.
   Але зараз не видно рейок - темно, як сажа.
   ...Ах, Нiмеччино, Нiмеччино! Кожного дня заганя?м у ворота чотири-п'ять
вагонiв напiвтрупiв, i бараки повнi до неможливости.
   Тягнуться потяги без станцiй, без води, без хлiба на  батькiвщину  -  i
приходять потяги до баракiв.
   ...I от до Мазiя прибiг Юхим, кинув спрожогу:
   - Ну, ?сть плакат!
   - Що кажеш, Юхиме?
   Мазiй дивиться двома ярками. Вiд нього йде труповий дух.
   - Кажу - прояви себе!
   I розповiв: треба товаришам пiдсобити. Одним словом, приштокати.
   Мазiй дума? не довго i вже гудить голосом польово? порожнечi:
   - Це можна... Чого ж не можна?
   Юхим дивиться непевним поглядом:
   - А не брешеш?
   - Навiщо брехати?
   - Ну, тодi слухай: давай конкретно абсудим. Скажемо так: зробити треба.
Це ясно. А як зробити - подивимось. Згодний?
   - Згодний.
   - Дивись... Щоб, значить, вийшло все в акурат  i  нiкоторо?  зм?ни  вiд
тiб? не було.
   ...Отже, в цю нiч ухвалили так: одного обов'язково приштокати,  а  далi
буде видно.
   Окупацiя - слово не наше, i прийшло воно з темних кра?в, щоб  захмарити
наше блакитне небо. Ходять по городу каски, суворо дивиться голуба одiж.
   Не голубiють днi.
   Мовчки бунтують вулицi, мовчки бунту? завод.
   I порожньо очам, мов о дванадцятiй годинi ночi в обложенiм мiстi.
   Мочить  дощ  i  шлики  з  червоними  китицями  й  червоними  поверхами.
Звичайно, з наших.
   Але чорно на душi.
   I шкiрить зуби почуття помсти, i хочеться клацнути.
   ...Окупацiя - слово не наше.
   Вiд Мазiя Юхим пiшов до Оришки.  Були  у  не?  iншi  санiтари,  так  би
мовити, товаришi Юхимовi.
   "Разговори розговарювали".
   Говорили про доктора - старшого лiкаря та про iнше. Ну, i лаяли -  всiх
лаяли. Навiть мерцiв i хорих.
   Сказав один:
   - А не помiча?те, хлопцi, як старший лiкар почав хвостом крутити?
   Це не спроста.
   Юхим наставив вухо.
   - Невже i вiн прочитав плакат?
   Гм!
   I чогось образився:
   - Понiма?ш, "хвостом круте". Дума?ш, тiб? спужався?
   Регочеться санiтар:
   - Що це ти, Юхимушко, чи не з Мазi?м побував? Здригнув Юхим: "В  акурат
влучив":
   - Перехрестись. Який мiн? антирес?
   - Та хто його зна?! Мазiй чоловiк темний...
   А другий розповiв:
   - Проходжу це я, братцi, бiля кладовиська. Дивлюсь - щось  блука?  там.
Перелякався я,  бо  темно  було.  А  потiм  кричу:  "Хто  там  такий?"  Не
вiдклика?ться. Взяв я тодi на бугайця: "Хто там такий? Стрiляти буду".  Не
вiдклика?ться i йде до мене.  Конче  перелякався  я,  але  стою.  Коли  це
пiдходить. Дивлюсь - Мазiй. "Чого ти тут шля?шся"? - "Могилу,- каже,рив".-
"Це уночi?" - "А не все одно: завтра ж  знову  штук  двадцять  закопа?мо".
Отакий!
   - Та то його, мабуть, мерцi збили  з  пантелику.  Уже  нiчого  йому  не
страшно.
   - Воно так. Та його вже страшно становиться.
   Юхим заспоко?вся й покликав у сiни Оришку.
   Така й така iсторiя. Дума?мо одного приштокати. Сам бачив плакат.
   Оришка:
   - Ну ?х до чортово? матерi! Не зв'язуйся. Коли б чого не  вийшло.  Юхим
поважно взявся в боки:
   - Сайдьоть! Лиш би тiб? турботи не було.
   А потiм пожартував:
   - Мiн? що - як треба, то й жистi рiшусь.  Пайдьош  на  похорон,  музика
загра? марша...
   Отже, говорили ще й  про  iншу  справу,  бо  помiтив  Юхим,  що  Оришка
пiдморгувала комусь.
   -Ти гляди, щоб нiкотро? зм?ни. Нащот зм?ни я чолов?к пронзит?льной.
   Оришка в знемозi похилилась Юхимовi на груди.
   ...А за дверима ринви спiвали одноманiтну  пiсню  в  переливах  легкого
дзвону.

   III

   Чи не зда?ться вам, що ми вже давно в бараках, де труповий дух?
   Га?
   Су?та. Су?та. Су?та.
   Хiба можна кожного зводити у ванну пiсля довго? дороги без станцiй?
   ...Потiм рили величезнi ями й кидали туди  необмитi,  чорнi,  виснаженi
цурпалки живого м'яса.
   Не чекали й смерти - валили на пiдводи й везли  на  цвинтар.  Везли  на
цвинтар наших полонених, що були в Нiмеччинi.
   Отже, праця на двi змiни.
   Лiкарi ходили по палатах розгубленi, сестри й служанки без нiг.
   Носi?. Носi?. Носi?.
   ...Мазiй i Юхим теж.
   I через край перелива?ться в палатах  стогiн  -  чорний,  смердючий.  I
вовтузяться люди й шукають виходу, нiби пацюки, що  попали  в  раковину  з
рiдким калом.
   Душить труповий дух.
   Не чути смiху в палатах.
   Але не можна ввесь час у такiй задусi. Виходять на повiтря  й  з  жагою
ссуть його, як телята материнi груди.
   ...Пройшла Оришка. До Юхима каже:
   - Це не завод пахне.
   А Юхим вуглем сто?ть, дума?:
   - Без сумл?ння.
   I Мазiя очима шука?.
   ...Палатськi служники лiками пахнуть, i все це народ,  так  би  мовити,
пiд знаком запитання.
   Ядернi баби, звикли жирувати з хорими, i пухкi та  смачнi,  недарма  на
"хорих" порцiях одгодовуються.
   Котлети, а не баби!
   От i з Юхимом: нежонатий хлопець, а пiдморгу? не одно бабське око.
   ...Ну, а  Оришка  у?длива,  шоколадна  баба.  Одразу  до  сво??  палати
принадлива ("Карi глазки, де ви скрились? Мiн? заставили страждать") .
   Оришка в аптецi крутиться. "Дохтурь!"
   Як нема фельдшера, то й сама лiкiв дасть:
   - Що вам требу?ться? Олiум рiцiнi?
   I регочеться.
   - Ги! Ги!
   Хоч окуляри на носа натягай.
   - ...У-ух, ти! Шльондро непiдтикана! У Хранцiю надумала ?хати, чи що?
   Iще гигоче, шоколадна, а груди, нiби холодець, тiпаються.
   ...Набачив Юхим Мазiя - покликав, убiк одвiв.
   - Ну, що? Може, передумав?
   Мазiй  на  цибатих  ногах  до  сонця  тягнеться,  баньками  з  безодень
виблиску?.
   Що вiн дума?, ця мавпа з зоологiчного? А говорить спокiйно, наче дитина
конфету ссе.
   Напевне, вiд трупового духу заморока найшла.
   - Згарба?мо - не писне!
   Юхим хвилю?ться:
   -  Завела  сорока  про  Якова.  Ти  дiлом  говори.  Що  за  манера?  От
падазрiт?льной!
   Одрубав Мазiй:
   - Не вiриш, то йди!
   Заблимали очi:
   - Мiн? усьо одно. Пiдсобити треба товаришам. Возьми в унiмання... А  ти
вола, мабуть, перетягнеш... Значить, сьогоднi?
   ...Увечорi зiйшлись бiля Оришчино? кiмнати.
   - Все готове?
   - Все.
   Тодi вже насувалось сiре рядно осiннього вечора.
   Пiшли до Оришки: поки стемнi?.
   Оришка з Юхимом жартували на кроватi. Борюкались.
   Мазiй пахтiв цигаркою на палатськiй лавi - бiлiй з голубим блиском.
   В Оришки не очi - поросята кувiкають.
   Натягнула на Юхима млинця (кашкета цебто) i на вухо телеграфу?:
   - Нащо цього привiв? Погратися не да?. Ги! Ги!
   Взяв Юхим Оришчине вухо в зуби:
   - Мовчи! Хай сидить. Поспi?мо.
   Вiд борюкання кiмната повна  спеки.  Оришка  мов  сонце,  що  за  обрiй
перевалю?.
   П'ють воду, прицмокують.
   Потiм вiдпочивали.
   Каже Оришка:
   - Чого ти, Мазiю, такий непривiтливий?
   Мазiй у вiкно дивиться, де огнi по бараках ходять - хорих переносять.
   Мовчить. Як пугач.
   - Скоро год у нас, а все однаковой!
   Це Оришка, i проглинула:
   - Кажуть, з мерцями приятелю?ш. Ги! Ги!
   Мовчить Мазiй. Безоднi у вiкно вставив.
   ...Ще пожартували.
   I от вечiр провалився в темряву.
   Юхим загортався:
   - Мабуть, ходiм!
   Пiдвелись. А Оришка Юхимовi пiдморгу?, щоб спати приходив.
   "Тяжоло? положенi?: мужчин война перевела".
   От...
   Та, бачите, на дворi гомiн глухий пiшов.
   Наставили вуха.
   Оришка:
   - Кличуть... Неначе як хворих привезли.
   I крикнуло за вiкном:
   - Виходь!
   Юхим досадливе махнув рукою:
   - Подаждьош, не пужар!..
   ...Зiйшли з ганку в багно. Двiр увесь шумить.
   Полiз у кашкет Юхим:
   - Ховай струмент. Дiла сьогоднi не буде.
   Пiшли за натовпом до рейок.
   ...А пiд навiсом, де вагони,- лампи та свiчки бiгають.
   Сунеться з вагонiв скиглiння i йде в болото.
   Метушився вартовий лiкар:
   - Ану, хлопцi, дружнiш!
   А хлопцi й так ледве ходять.
   Учора цiлу нiч носили цурпалки живого людського м'яса.
   В палатах повно. Вже нiде ставити носилки.
   - Отже, "дружнiш". Пiдожди, скоро вже прийдуть, загетьманують.
   ...У палатах крик:
   - Куди несете? Нiде. Несiть у шосту.
   - Там уже наставили.
   - Ну, в десяту.
   - А... йди вiд грiха... мать твою так! Чого так язиком ляскати?
   ...Тiльки ринви спiвають пiсню в переливах легкого дзвону.
   - ...Земляче! А, земляче! Дай, друже, водички!
   Мазiй наставив сво? глибокi ярки.
   - Багато вас... Все одно завтра в яму.
   Хорий з жахом подивився на Мазiя й заскиглив.
   Пiдбiг Юхим:
   - Сматри!
   I послав кудись у повiтря "в бога i богородицю".
   Пахло трупами.

   IV

   Цвинтар - невеселе мiсце в нашiй республiцi.
   В'януть трави бiля могил.
   Зализу? на могилах сво? рани осiнн?  сонце,  потiм  крутить  хвостом  i
хова?ться за небесним тином.
   Уранцi копали братерську могилу.
   Гризуть мотики землю, а лопати навалюють невелику сопку, i дивимося  на
не? з сумом.
   ...Мазiй сто?ть з мотикою в ямi, а Юхим - з лопатою на горi.
   Iншi пiшли обiдати.
   - От дух, аж сюди чути,- сказав Мазiй.
   Сказав незадоволено Юхим:
   - Не могу я бiльш терпiти, вашого духу слухати.
   I дивиться на Мазiя:
   - Розумi?ш: треба завод одкривати.  Надо?ло  мiн?.  Хiба  це  робота  з
мерцями? Так, недоразум?ння.
   Потiм говорили  про  сьогоднiшнiй  нальот.  Так  би  мовити,  про  дiло
плакатне.
   ...Летить пiд кирки земля, бризками розсипа?ться.
   Росте сопка бiля ями.
   Сонце востанн? крутнуло хвостом i пiшло в безвiсть.
   Пiшли й грабарi. Яма була готова.
   Глибоко? ночi пiде сюди важкий труповий дух.
   Смерка?.
   Смеркло.
   Вiд баракiв вiдходять захмаренi заулки. Темнi? в кварталах  -  лiхтарiв
нема, а будинки сиротливi, непривiтливi.
   ...Юхим i Мазiй цiлу нiч вiльнi - копали.
   Повечеряли й пiшли.
   Мазiй ступа? вiд баракiв кiшкою, в довгих незграбних ногах оксамит. Щоб
не чути, щоб вийти до заводських ворiт кiшкою.
   Юхим каже в долоню:
   - Ша!
   А сам спотика?ться, як монополька.
   ...За десять кварталiв -  свисток.  Пiшов  по  кварталах  i  тiльки  за
проваллям стих.
   Зупинилися. Прилипли до паркану.
   Мазiй дивиться двома безоднями - очi  глибоко  пiшли  пiд  лоб,  тiльки
блиск майорить.
   Борода чорна, як нiч.
   У Юхима усики з кота. На головi кепi млинцем.
   - Ну, от i дивись унiмательно. Як пiдiйдемо до  пекарнi,  то  й  абсуди
свайой головой.
   Мазiй струснув iз свитки дощ. Мовчав.
   А Юхим кулеметив.
   Витяг з багна ногу - багно крюкнуло.
   - Здаровий ти мужик i в арманську був.  А  тут  ради  салiдарности.  Я,
брате мiй, кат?льщиком був. Салiдарность - перво? дiло.
   Мазiй брав саженнi кроки, i знову багно крюкнуло.
   ...Бiля пекарнi розлетiлись вулицi, а далi хмурi димарi на чатах.
   Уже видно. I видно ще на чатах каску.
   По дошках провалю?ться гул крокiв - розмiрене, мов маятник.
   Через плече гвинтiвка.
   - Бачиш? Ну, тепер прояви себе. Ти ?хню манеру зучив.
   Вiдповiв спокiйно, як дощ:
   - Що ж, дiло ясне: зайдемо з того кiнця - i не писне.
   Юхим потер руки.
   ...Iз заводу зрiдка спотикаються молотки... А може, то кузня,  що  край
села сто?ть?
   Завод iще жеврi?, тiльки готу?ться вмирати, коли замовкне останнiй цех.
   Юхим з погордою сказав:
   - Кат?льщики. Це тобi не село: пiдложив бабу пiд  бiк  i  спи.  Тут  не
засньош!
   ...Чорти його знають: все-таки боязко. Скiльки не говори, а треба  ж  i
дiло робити.
   Д'ех, мать твою бог любив!
   Нацiлився вже Юхим лiзти, а Мазiй тут зашепотiв щось.
   - Ну?
   Сказав суворо й уперто:
   - Отож тепер мене слухай.
   - Ну?
   - От тобi й "ну".
   Юхим затривожився:
   - Що ти такий падазрiт?льной... От манера!
   Каже Мазiй спокiйно:
   - Цього чоловiка ти менi даси.
   - Це того?
   - Та його ж.
   Повеселiшав..
   - Бери без сумл?ння.
   - В тiм-то й рiч: допомагати прийдеться. До ями потягнемо.
   Треба хоч одного живого зарити.
   Юхим витрiщив очi.
   Юхим не розумi?.
   А Мазiй рiшуче одрiзав:
   - Не хочеш, то я пiду додому. Не буду й руки каляти.
   Замжичило дрiбно й холодно.
   От iсторiя! Думав-думав, а думи нiяк не йдуть.
   Випалив:
   - Сатана ти, а не людина. Це можу я на таке дiло пiти. А  пiду.  Потом,
як я чуствую, подд?ржку треба.
   Крiзь мжичку чути було, як провалювався по дошках гул крокiв.
   ...Мазiй полiз.
   А за ним полiз i Юхим.
   Раптом бiля заводу стихло.
   Тротуар замовк.
   Ну, i що ж? Як же далi?
   Далi зв'язали вiжками, забили хусткою  рота  й  потягли  живе  тiло  по
вулицi, а потiм по завулках.
   Звичайно, притягли на цвинтар до тi?? ями, що рили вдень.
   А яму вже зарили, свiжа могила сто?ть.
   Чули - од'?хала фура.
   Колеса вiдходили по бруку.
   Коли розрили свiжу сопку, з могили ще плазував кволий стогiн.
   То цурпалки живого м'яса, що все одно скоро пiдуть у вiчнiсть.
   ...Смердiло трупами. Мазiй поставив над ямою зв'язану голубу  людину  й
штовхнув ??.
   Гупнуло.
   Застогнало.
   Ну i дiла!.. Мать твою в боженят пiднебесних! '
   Сказав Юхим:
   - Сволоч ти, i квит!
   ...Повернулись захмаренi заулки.
   Крюкало болото.
   Пiдступали бараки й важкий труповий дух.
   В палатах бiгали огники.
   Але то - не весело. Що тут казати - не весело.
   Десь далеко за городом стогнало тiло. Мабуть, умирало на чорних ланах.
   ...Д'ех! Не голубi? на душi!
   I праворуч Днiпро, i лiворуч Днiпро.
   I похилила в розпуцi свою голову моя  мила  Слобожанщина,  щоб  слухати
свою зажурну осiнь.
   ...Рипнули перелякано ворота у барачний двiр.
   ...А далеко гудiло радiо  на  тисячi  гiн  про  журбу  нашо?  невесело?
кра?ни.

   V

   Дощ ущух.
   Свiтанок iшов iз сходу ледаче, довго. Потiм брiв сiрий день,  зазираючи
в калюжi.
   Хмари низько стояли над самотнiми бараками. Хмари придавили одним кра?м
захiднi квартали мiста.
   ...З города тягнулись клячi з калом.
   Ну, а вiд заводських ворiт сунувся натовп голубих людей.
   Попереду  бiг  гладкий  собака  з  обiрваними  вухами.   Iнодi   собака
зупинявся, нюхав землю, тодi зупинялися й люди.
   Але це на момент.
   Iшли далi.
   I от - Юхим ускочив до Мазiя.
   - Шукають... з собакою...
   Мазiй спокiйно сказав:
   - Хай шукають.
   - Ну, а як найдуть?
   - Не найдуть.
   ...Юхим побiг до Оришки.
   Баба в обiйми його:
   - Ходiм, Юхиме, погра?мось.
   Оришка вартувала всю нiч. Недавно з  лiжка  пiдвелась.  Пахне  вiд  не?
лiками й ядерним бабським тiлом - пухким та солодким, як медяник.
   Одштовхнув Оришку:
   - Куди там гратися... З собакою.
   I заметушився по кiмнатi.
   Оришка розiпрiла - сон солодкий. Очi поросятами кувiкають.
   - Та що таке?
   Розповiв Юхим: так-то й так-то - бiда.
   Перелякалася баба. Спiдницю схопила. Одяга?ться. Дивиться у вiкно.
   Видно -
   бiга? собака на цвинтарi, а потiм бiля свiжо? могили гавка?.
   Гавка?, не вiдходить.
   I розривають уже голубi люди свiжу сопку.
   Скрикнула Оришка:
   - Боже милосердний! Червонi шлики вже бараки оточили.
   Ну i спека!
   Зовсiм збожеволiла - до старшого лiкаря посила?. Впросити, значиться.
   - Тьху! От хранзоля дурна.
   Ще побiг до Мазiя, а той, як папуга, завiв:
   - Не найдуть!
   Що тут робити? Вилаявся в "бога й у богородицю" та й  пiшов  у  палати.
От.
   ...А на цвинтарi вже вирили чоловiка голубого,  i  барачний  лiкар  так
визнав: умер вiд задухи, отож живим закопали.
   I рветься вже собака до баракiв, нюхом чу?, де злодi?.
   Пустили собаку. I самi пiшли.
   Iз старшим-голубим барачний лiкар iде.
   I вже виганяють з палат.
   - Ста-нов-и-ись!
   Отже, по-солдатському: становись.
   Збились у купу санiтари й санiтарки.
   Не так. У шеренги треба.
   Гомонiли. Гомонiли.
   Гомiн стих.
   Держали стих.
   Держали собаку за нашийника, а потiм пустили.
   Знову пiшов дощ, у калюжах булька?.
   Обнюху? собака кожного - мовчить.
   А добiгла до Мазiя - загавкала.
   Вивели Мазiя з шеренги.
   ...Ех, Юхиме, Юхиме!
   Загавкала й бiля Юхима.
   - Виходь!
   Потiм повели до старшого лiкаря допит чинити.
   Юхим каже:- Нiчого не знаю.
   А Мазiй ярками подивився й байдуже кинув:
   - Ну да, живого закопали.
   ...Вивели ?х у двiр i повели в мiсто.
   Дощ знову вщух.
   Було це тодi, коли мiськi вулицi  сонно  прислухалися  до  тишi.  Город
спав.
   Тiльки тротуари де-не-де глухо одмiрювали кроки вартових.
   ...Втрет? розривали свiжу могилу, що на цвинтарi бiля баракiв.
   Струпiшали цурупалки людського тiла.
   Сморiд.
   Не чути було, як спiвали ринви одноманiтну пiсню  в  переливах  легкого
дзвону.
   А збоку шарудiли в листях мишенята дощово? осенi.
   Крiзь туман баракiв майже не видно. Видно постатi край ями.
   Верби йдуть за мiсто до провалля, де вмира? тiло.
   I от бiля ями iз зав'язаними руками стоять - Юхим i Мазiй.
   Ясно? Скiльки шликiв? - Хова? туман.
   До Юхима:
   - Ну, кажи: жидам продався?
   Мовчанка.
   - Ух, ти, жидовська пико!
   Важкий кулак гупнув в обличчя.
   Одскочив убiк, став бiля верби. Це - Юхим.
   ...Коли могилу розрили, бiля ями поставили Мазiя.
   - Лiзь!
   Усяка бува? смерть, це зрозумiло, i бува? смерть, коли вiд не? смердить
трупами.
   Промайнула мисль.
   Юхим зиркнув на яму i кинувся в туман. Де руки? Нема рук!
   ...Бац!
   I затрiпотiло живе серце, а потiм луснуло.
   Кров поточилась у листя. Iще чути було:
   - Ух, ти, жидовська пико!
   ...Над цвинтарем проходив туман важкий - осiннiй.
   ...Всяка бува? смерть, i бува?, коли вiд не? смердить трупами.
   - Лiзь!
   Мазiй подивився безоднями в туман i  полiз  у  яму,  в  гору  людського
м'яса.
   ...Це було тодi, коли мiськi  вулицi  сонно  прислухалися  до  осiнньо?
брудно? тишi.
   ...Дощ знову вщух...



   СВИНЯ

   I

   Це каже зоологiя:
   "...ма? сорок  чотири  зуби.  Sus  domesticus:  йоркширська,  темворст,
суфолькська, ессекська i ще багато. I ще: sus scrofa: дик,  вепер  -  ?  в
Азi?, залишився i в ?вропi".
   Iще треба розповiсти про Карла Iвановича i про Хаю - мiж iншим,  а  про
свиню буду говорити потiм.
   А тепер iще про будинок, а може, ще про кого-небудь.
   Будинок...
   Будинок  ма?  чотири  виходи,  входи.  Вихiд  вiсiм  квартир,  квартира
чотири-п'ять кiмнат, а кiмнати (назад!) - дають ще квартири. У кiмнатах, у
квартирi, де Хая, не де Карло Iванович, нижче поверхом,- чотири  квартири:
Хая, сiм'я товаришки Зо? з Зо?ю i два товаришi: один товариш з товаришкою,
тепер жiнка  (чи  як  там?):  Райський  i  вона,  Яблучкiна.  Четвертий  -
П?тушков.
   От.
   А от припустiм.
   Два балкони: один вище, другий нижче.
   ...Чи тут, чи там, чи десь цвiркун точить крильця...  (?  такi  ярки  -
цвiркунячi, повно точiння, коли вечiр, коли в степу блука? та?мно червоний
огонь: мабуть, багаття, а  мабуть...  не  знаю).  Двадцять  крокiв  грима?
духовна музика -  це  сад  "Гастроль".  А  коли  стиха?,  тодi  симфонiчна
оркестра.
   Дивлюсь -
   лiхтарi, лiхтарi, лiхтарi, як золотий горох: це над будинками, видно  з
будинку, що над будинками.
   ...А десь збираються ?хати кудись. Пiд'?дуть до  семафора,  а  там  iще
семафор, iще семафор...
   Так от -
   пiд балконом гризуться собаки, зрiдка плачуть коти, мов тi дiти.
   Вечiр. А потiм -
   нiч.
   - Мяу-у-у!
   Садок. Iз садка арiя з "Iвана Сусанiна".  I  тому,  що  Глинка  великий
композитор, i мiсто не мiсто, i огнi не огнi, сумно, тоскно, радiсно...  I
знову сумно...
   Чи тут, чи там, чи десь цвiркун точить крильцями...
   А коли вистукував цвiркун (тодi прийшов вечiр), Хая пiшла на  балкон  i
через бильця перехилилась, щоб покликати:
   - Ка-арль! Ка-арль!
   Це так: язик до пiднебiння. От повторiть голосно:
   - Ка-арль! Ка-арль!
   Чоловiк живе i вiн не зна?, що вiн мавпу?. Один зробить "гав" -  другий
зробить "гав!", бо в природi теж: весна заплаче дощами, а  потiм  i  осiнь
заплаче дощами. Мiж iншим, чом ми бабники. Ви  як  гада?те?  А  от  Латвiя
нiбито рiка i тихенько струмку?, це тому, що  Латвiя  нагаду?  латаття,  а
бiля латаття вода якось завжди струмку?.
   Хая покликала й пiшла в кiмнату.
   А тодi на схiдцях шум, тупiт, i влiта? канарейкою Карло Iванович.
   - Шьо, д?тошька?
   Карло Iванович "шьо" - прибалтiйський акцент:  "шьо".  Христосик  Карло
Iванович, во благообразi?: русява борiдка, а в сiрих очах  смирення  (вода
бiля латаття тихо струмку?).
   Хая показала пальцем:
   - Там я напiсяла, вiзьми винеси.
   Карло Iванович заметушився, спотикнувся, схопив "генерала" i вискочив.
   ...А тепер -
   - а тепер Хая лежить на канапi. Карло  Iванович,  коли  розсердиться  -
"Ах, цi жiрнi шеншiнi..."  (зда?ться:  жiрнi  женшини  всюди,  навiть,  де
цвiркун точить крильця, навiть сняться - всюди... жiрнi шеншiнi...).
   Карло Iванович увiйшов з порожнiм "генералом" i поставив його  обережно
пiд кровать.
   I сiв... i не сiв...
   Хая сказала суворо:
   - Iди. Можеш iти. Можеш сьогоднi не приходити.
   ...Коли  б'ються  пiвнi,  а  потiм  один   тiка?,   тодi   одному   чуб
настовбурчений. Так i Карло Iванович.
   Карло Iванович пiшов, вiн не розсердився, стримав  себе,  тому  що  вiн
пiвнiчний чоловiк, а на пiвночi довго холодно.
   А прийшов сюди через пiвгодини (на п'ять хвилин)  Райський  -  живе  за
стiною. Райський прийшов сказати:
   - ?рунда!
   ?рунда: пишуться  тези,  тезове  царство.  У  Райського  тезовий  стiл,
спецiально, стоси.- Я здихаю! -  ?рунда.  З  жахом:  -  Що  ви  робите?  -
?рунда!.. Не дума?те ви цього: коли тези  згорiли,  тодi  вилетiла  з  них
лiтера "з", поширяла над землею й сiла на  сво?  одвiчне  мiсце.  I  пiшло
звучати в другiм таборi:
   - З-з-з-з-з-з-з!
   - З-з-з-з-з-з-з!
   Звучить холодно, у?дливо, одноманiтно...
   Райський мовчить. Бiльше мовчить. Коли висловиться -
   -доклад по питанню... Докладач т. Райський.
   ...Хая взяла, за руку, а потiм на вухо, а потiм лукаво:
   - Правда?
   Похмуро:
   - Так...
   Тодi Хая розвела руками:
   - А-я-я... Такий розумний, а теж попались на гачок... Ну й Яблучкiна!
   I ще про Яблучкiну, жiнку (чи як там?) Райського. А потiм грала очима:
   - О темпора, о морес! Де нравственiсть? От  вiзьмiть  Тему  Касальську.
Зна?те? Вона каже: менi що? сьогоднi один, а завтра другий: не все одно, з
яко? чашки однакове вино пити?
   I брала його руку й трошки томилась:
   - Я не можу! Я так не можу!
   ...А Карло Iванович не засне, поки в Ха? не темно.  Довго  не  темно  -
прислуха?ться,  хвилю?ться,  а   коли   говiрку   чути,   Карло   Iванович
сальтоморталить по-цирковому: залежить ноги в залiзнi перекладини балкона,
а тулуб i голову кине вниз. Дивитись вниз  не  можна:  в  головi  кружля?,
упасти - розбитись на смерть. Зате так видно, що  робить  Хая  (??  балкон
нижче): чи не прийшов хто, а як прийшов - що таке?
   ...Чи тут, чи там, чи десь цвiркун точить крильця, а потiм  симфонiя  в
саду "Гастроль".
   ...А хтось по?де кудись: пiд'?де до семафора, а  далi  ще  семафор,  ще
семафор...

   II

   Далеко на пiвднi замислилось море. Далеко далека Ялта -  порт.  Морськi
купання, i море пахне, i виноград пахне, а грона з винограду на  взгiр'ях.
Виноград в листях, i тiльки зрiдка соковито на сонцi блищить.
   Так блищить: морська хвиля мчалась, й вдарило ?? з нальоту промiння.
   ...Тут Лiвадiя, Орiянда, Алупка, тут  у  старовину  генуйська  оселя  з
далеко? Iталi?... Пахне тютюном, дурманить тютюном...
   Тут нащадки лихо? татарви, тепер: "шурум-бурум" -  спокiйнi,  задумливi
татари... I гори: Яйла, Чатирдаг, Карабах...
   Вiдпустки дають у травнi, в червнi i коли вже стиглий виноград.
   Хая чекала на свiжий виноград i була ввiчлива до Карла Iвановича, рiдко
тривожила його з "генералом".
   А виноград "скоро поспi?"...
   ...Ранок, ще рано: пiв на одинадцяту. Вiкна на захiд, сонце  на  сходi.
Сонце зiйшло, але не видно: на тiм боцi.
   ...Нарештi прокидаються, прокинулись. Нарештi - стук: це шофер.
   До Зо? увiйшов шофер. Каже:
   - Дозвольте посидiти. Ще не пiдвiвся... совбарин.
   Це про Райського - за ним при?хав.
   ...Минуло ще пiвгодини. Не прокинувся. Шофер хвилю?ться:
   - Мабуть, пiду... постукаю.
   Iде й каже незадоволено.
   - Атв?тств?нной... гiпо-по-по-там.
   ...?сть воли волов'яча шия - Райський. Шофер не  за?ка?ться;  гiпопотам
не скаже, скаже зайве "по"; гiпо-по-по-там.
   Нарештi прокинувся, умився. По?хали.
   Тодi до Ха? постукав Карло Iванович:
   - Д?тошька, тi не пайдьош на шлюжбу?
   I чути незадоволений голос:
   - А ти сам не догада?шся? Не зна?ш, що в мене женська хвороба?
   I тихо (про себе):
   - Остолоп!
   Навшпиньках од дверей Карло Iванович. Але Хая кричить:
   - А молока, мабуть, не принiс?
   Дiйсно, молока не принiс Карло Iванович. I кида?ться вiд  дверей  Карло
Iванович.
   ...З усiх нiг! З усiх нiг!..
   Але напроти П?тушков: теж на службу.
   - А-а-а...
   В грудях повно почуття: не сказати, не говорити, не вимовити! (На  дощi
лелека вбира? в шию голову i нижче. Так П?тушков).
   Конфетно, карамельне посмiха?ться i руку плавко й обережно:
   - А-а-а...
   Карло Iванович ухилився:
   - Ах! Залиште!
   Бiжить, побiг по молоко. П?тушков конфектно, карамельне посмiха?ться  i
чимчику? на службу.
   В дорозi:
   - А-а-а...
   I сюди, i туди безцвiтний капелюшок. Згина?ться, туманно розплива?ться.
I от -
   - служба.
   А потiм (нарештi) -
   - столовка.
   Хита? беззубим ротом (вiн не старий), каже:
   - Ми з Григорiй Федоровичем...
   "Ми пахали"... Це з наркомом. I так думають: тут - вiдповiдальний  там,
там - вiдповiдальний тут.
   Тому:
   - служба, i служба "а-прима".
   ...Коли П?тушков побiг, прокинулась Яблучкiна.
   Стiна. За  стiною  Хая.  Хая  демонстративно  вистуку?  закаблучками  -
ходить. I Яблучкiна теж. Це так: два двори, паркан, бiля паркану  колючки.
В колючках - i там собака, i тут собака:
   - Грр! Гав! Гав!
   - Грр! Гав! Гав!
   Але паркан.
   На Микола?вськiй церквi годинник ударив дванадцять.  На  бруку  кричать
грузовози.
   В квартиру увiйшла уборщиця. Уборщиця становиться так: мiж двох  дверей
- Ха?но? й Яблучкiно?.
   - Баришня!
   Тодi вискакують разом.
   Яблучкiна:
   -  Можете  убирати...  Котiк  уже  сiв   на   автомобiль;   (Автомобiль
пiдкреслю?ться).
   Мiж iншим: за Карлом Iвановичем автомобiль не при?жджа?.
   Хая:
   - Да, да!.. Будь ласка, скорiш, а то до нас,  мабуть,  при?де  народний
комiсар.
   (Народний комiсар пiдкреслю?ться).
   Яблучкiна зневажливо подивилась на  Хаю.  ??  очi  кажуть:  -  Народний
комiсар?.. Гм.. Не вiриться.
   А потiм дверi: хлоп! хлоп!
   За дверима уборщиця: чи сюди, чи туди? Вона  непрактична  дiвчина.  Але
вона розумi?. Вона згадала село, вигiн,  дiвчат  i  крем'яшки.  Згадала  -
пiшла на кухню. Заплющила очi,  розставила  руки  й  покрутила  в  повiтрi
пальцями: коли зiйдуться, тодi спершу до Ха? прибирати, коли нi  -  спершу
до Яблучкiно? прибирати. Не зiйшлись,  треба  в  Яблучкiно?,  але  вона  з
тривогою дума?, що й народний комiсар - це не абищо. Убирала в Яблучкiно?,
а Хая демонстративно закаблучками вистукувала.
   Потiм уборщиця прийшла до Ха?, а Хая на кроватi розкинулась.
   - Ах, Боже мiй! Чого ви так довго? Я ж просила вас скорiше, бо до  нас,
мабуть, при?де народний комiсар.
   А потiм закричала глухо:
   - Ох! Ох!
   Уборщиця:
   - Що з вами, баришня?
   Тодi Хая сказала з тугою:
   - Ах, яка ви дура... простiть мене, Прiсю. Невже ви не розумi? - те, що
в мене хвороба матки?
   ...Маленька справка: Карло Iванович приходив до Зо? й казав:
   - Ах Зою! Вi такой корошiй товаришь. Нiфшелi Хая мiня не люпiт? А я  не
маху, мi, с?в?рнi людi надолько люпiм...
   Зоя:
   - Я, Карло Iванович, не знаю...
   I до матерi:
   - Мамо, вгомонiть Соню, чого вона розкричалась? Поколишiть...

   III

   Зоя, сiм'я Зо?на. Зоя дивиться перелякано. У не? чоловiка нема (був), у
не? солдатський пайок i мiльйон (п'ять коп.  зол.  валютою)  жаловання  на
мiсяць.
   Зоя дивиться перелякано: ?сть вулиця, ?сть вiтрина  напроти.  Колись  у
вiтринi було порожньо, а потiм появились дамськi капелюшки, i  Зоя  трiшки
забула Маркса.
   Хая сказала:
   - Бачиш, i живеш, дурочка. А то б жила в конурцi. Що  значить  протеже?
Це менi дякуй.
   Зоя дякувати не зна?, а мати каже, що хлiба нема на сьогоднi i (о жах!)
не варили кулiшу в ескадронi: Зоя працю? в ескадронi.
   I сказала Хая:
   - Ну, слава Богу, скоро вже по?ду в Ялту. А потiм додала з докукою:
   - Тiльки нудно з ним. Ах, як нудно. Я вже i так, i сяк,  але  не  можна
покинути... Ну, як я буду жити без совнаркомки?
   Це про Карла Iвановича...
   А на покрiвлi латають покрiвлю. З'?ли лiта покрiвлю, бо йдуть лiта,  не
вертаютьси.
   А на кра?видi акварелi силуети церков, силуети будiвель, димарiв...
   Iще маленька справка:
   Хая ?де з Карлом Iвановичем  у  Ялту  через  пiвтижня,  а  Яблучкiна  з
Райським на Кавказ за два днi.
   Хая пiшла в свою кiмнату й стала напроти трюмо. Подивилась на себе.
   На покрiвлi латали покрiвлю: стук! стук! З'?ли лiта покрiвлю...
   ...Пахло розтопленим салом...
   Хая дивиться в трюмо й чу?: Яблучкiна знову вистуку? закаблучками. Тодi
Хая знову пiшла до Зо? й сказала з обуренням!
   - Це ж хамка!
   Це про Яблучкiну. I розповiла:
   - Хiба я ранiш так жила? Тепер що? За iде?. А перший  мiй  чоловiк  був
директором у заводi... Да...
   Хая задумливо подивилась  на  Зо?ну  маму,  а  Зоя  уважно,  перелякано
слухала.
   - А що вона, ця Яблучкiна? Потаскушка! Ну вiзьми: я ж  Райського  добре
знаю... Ти його ранiш бачила з нею?.. Ага! Ти б подивилась! вiн неглiже, а
вона перед ним, як сучка хвостиком. Ну, а потiм розфуфирилась... Розумi?ш?
Амури.
   I вiдзначила з докукою:
   - А вiн - дурень. Радий за всяку цiну одкараскатись вiд не? i  не  зна?
як. Бо?ться скандалу. Ех ти, теоретик!
   ...Виходив полудень до Зо?ного вiкна.  Закричали  в  коридорi  Зо?нi  й
маминi дiти. В саду "Гастроль" iшла репетицiя, кiнчалась репетицiя,  а  за
силуетами димарiв курiв шлях.
   Подзвонили. Це Карло Iванович принiс обiд. Зоя перелякано  дивиться  на
маму, пiдморгу? мамi, щоб не прохала в  Ха?  лишкiв  Ха?ного  обiду.  Мама
похитала головою й пiшла одчинити дверi. А Хая пiшла до себе.
   ...Обiд почина?ться, почався звичайно з того, що Хая  не  задоволена  з
обiду. Диву?ться: чому не видають шоколаду? А вiд  борщу  смердить  старим
салом.
   Карло Iванович:
   - Це ж, д?тошька, боршь, боршь всiгда з старiм салом.
   Хая не витримала:
   - Дурень!
   Ляга? на кровать i суворить брови, Карло Iванович винувато дивиться  на
борщ.
   ...За вiкном "катеринка" гра? "Розлуку". Це прийшов нiмий i закричав за
вiкном по-дикунськи:
   - Е-е-е!
   Полетiли, мабуть, засмальцьованi грошзнаки. I знову чути: стук! стук! -
латають покрiвлю. Стихли бунти, громи, революцiя - латають покрiвлю.
   Коли Хая не ?сть - не ?сть i Карло Iванович. Тодi Хая спитала:
   -  А  узнав,  на  якiй  пiдставi  цей  оболтус  П?тушков  столу?ться  в
совнаркомцi?
   Карло Iванович розгублено подивився:
   - Ах, д?тошька! Я забуфь.
   Скрикнула Хая:
   - Забуфь! Забуфь! Нiчого сказать  -  громадянин:  забуфь!  Хiба  ти  не
бачиш, що ця бездара хитра,  як  лисиця.  А  вiч  -  забуфь!  Ну  й  годуй
П?тушкових совнаркомкою.
   Карло Iванович ще винувато  подивився  на  борщ,  а  потiм  несподiвано
образивси.
   - Шьорт зна? шьо! Шьорт!
   I пiдвiвся й пiдсмикнув брюки.
   Тодi Хая раптом заласкавiла:
   - Що ти? Що з тобою, не хвилюйся, Карль. Ах, який ти  нервовий.  От  як
по?деш у Ялту...
   Карло Iванович зневажливо подивився на Хаю, затрусилась русява борiдка,
почервонiв, як стрючковий перець. Ще раз  пiдсмикнув  брюки  й  кинувся  з
кiмнати.
   - Шьорт!.. Прибiг до Зо?:
   - Тафольно... Вi, Зоя, карошiй товарiшь.  Каварiт?:  долько  она  будiт
мушiть мiня? Нiфшелi она мiня не люпiт? Шьорт!

   IV

   Поспiвав виноград - там, на березi моря,  де  Алупка,  Яйла,  Чатирдаг,
Карабах, де задумливi татари: "шурум-бурум" - нащадки лихо? татарви.
   Останнi днi перед од'?здом.
   Ранком уборщиця Прiся заплющу? очi: чи зiйдуться пальцi?  I  в  останнi
днi  демонстративно  вистукують  закаблучки:  Яблучкiна  й  Хая.   Пройшов
П?тушков на службу, конфектно, карамельне усмiха?ться. Iнодi й Хая йде  на
службу.
   "...Дано сие в  том,  что  он  командируется  на  Кавказ  по  служебним
обязанностям. Предлагается гражданским..." i т. д.
   Завтра Райський з Яблучкiною ?дуть на Кавказ.
   А перед од'?здом розiгрався-таки скандал. Яблучкiна вилила  в  раковину
поми?, а це побачила Хая.
   I сказала Хая:
   - Боже мiй, яка некультурнiсть! Яблучкiна фиркнула:
   - Будь ласка, не вчiть. Сама знаю.
   - Зна?те, та, мабуть, не все... Ах, яка некультурнiсть!..
   Тодi Яблучкiна скрикнула:
   - Iдiотка!
   Хая зблiдла:
   -_ Що ви сказали?
   - Iдiотка!
   Хая в знемозi похилилась на стiну:
   - Ох, менi дурно...
   Але раптом побiгла до дверей i крикнула:
   -Ти дума?ш, що тебе Райський любить? Дулю пiд нiс... Сучка!
   Вийшов П?тушков, конфектно, карамельне посмiхався:
   - А-а-а!..
   Хая скипiла:
   - Чого вам треба?
   - А-а-а!..
   - Дурень! - i вскочила в свою кiмнату.
   Хая конче  хвилювалась  i  покликала  Зою.  Лаяла  Яблучкiну,  а  потiм
говорила про П?тушкова:
   - От. Живий ескiз для комедi?. Сидить у  совнаркомцi  й  пiдслуху?,  що
говорять. Вислухав засiдання, а потiм до якогось наркома:
   "Ви ж не забивайте, Серг?й  Петрович,  сегодня  у  нас  в  шесть  часов
зас?данi?".- "Да, да... я помню". А вiн же на бугайця  взяв.  От  ескiз!..
Ну, брешеш, я таки доб'юсь, яким ти махером у совнаркомку попав.
   Зоя уважно перелякано слухала й вертiла в руках газету за 26.
   Iще казала Хая:
   - Брешеш! Ще й з будинку цього виживу.
   I додала надто серйозно:
   - Хiба ти не зна?ш, що тут тiльки члени колегi? будуть жити? Я за тебе,
дурочка, дуже рада. Тепер ти б нiяк не вселилась. Подякуй менi.
   (Кiнець! Кiнець! Кiнець!)
   То б'? в лiтаври мо? надхнення.
   (Кiнець! Кiнець! Кiнець!)
   27. Яблучкiна й Райський ?дуть на Кавказ.
   Метушилась Прiся:
   - Баришня!
   А шофер перевозив корзини на вокзал.
   - Атв?тственной... Гiпо-по-по-там.
   Райський увiйшов до Ха?:
   - Прощайте!
   I сказала Хая:
   - Менi рiшуче вас шкода... Опрiдiльонно...
   Шофер покликав:
   - Пожалуйте, машина готова.
   Райський пiдвiвся.
   ...А за стiною Яблучкiна вже демонстративно вистукувала закаблучками.
   Райський пiшов.
   27, 28, 29.
   ?хати. I цим ?хати.
   ...Це, зда?ться, в Iбсена, а може,  в  Пшибишевського  -  сильна  любов
перемага? нелюбов, i нелюбов любить.
   Так Хая комусь:
   - Я знаю, вiн мене любить до божевiлля. Хай же переможе мою нелюбов.
   А йому:
   - Карль! Я люблю тебе, але в мене хороба матки. Я нервова.
   Комусь:
   - Вiн i справдi став неврастенiк. Йому треба женшини. Але я не можу! не
можу!
   Йому:
   - Дорогий мiй Карль, не забудь захватити в  Ялту  оце  шмаття:  це  для
менструацi?.
   Сьогоднi Карло Iванович ходить самоваром вичищеним.
   - Ка-арль! Ка-арль!
   I канарейкою летить Карло Iванович...
   ...А все-таки сьогоднi, в останнiй день зчинилась драма.
   Карло Iванович прийшов спати до Ха? i не принiс подушки.
   Хая довго мовчала.
   ...В саду "Гастроль" не було симфонiчно? оркестри - спiвав  московський
Пiрогов.
   Кричали:
   - Блоху! Блоху!
   Але не схотiв спiвати блоху: гонор знаменитости.
   Раптом вдарив духовий оркестр.
   Хая спитала:
   - Чого ти не принiс подушки? Карло Iванович:
   - Я, д?тошька, забуфь!
   - Забуфь! Забуфь!
   I... почала розпiкати, i... почала.
   - Забуфь! Забуфь!
   Як  i  треба  було  чекати,  Карло  Iванович  довго  слухав,  а   потiм
пополотнiв. Але на цей раз так пополотнiв, як нiколи.
   Спершу вiн пiдсмикнув брюки, потiм забiгав по кiмнатi i раптом закричав
мов не сво?м голосом:
   - Рабiня! Рабiня! Шьо тi муша?шь меня? Рабiня.
   Трусилась борiдка, ще пiдсмикував брюки й кричав не сво?м голосом.
   Хая перелякалась:
   - Зою, Зо?чко! Йди сюди. Вiн уб'? мене.
   Прийшла Зоя, але Карло Iванович конче розiйшовся:
   - Рабiня!.. Рабiня! Два хота муша?шь!
   Хая теж пополотнiла:
   - Карль! Що ти кажеш? Боже мiй! Ти попира?ш усе святе: ми так жили  два
роки... Ах, Боже мiй! Зою, менi темнi? в очах. Ох! Ох!
   Тодi Карло Iванович вискочив iз кiмнати й ускочив у  Зо?ну  кiмнату.  I
чути було на всю квартиру гiстеричне: - Рабiня! Рабiня!
   Хая обняла Зою:
   - Що менi робити, скажи, що менi робити... Пропала Ялта!..  Що  я  буду
робити без совнаркомки?
   Але коли Карло Iванович стих, Хая заговорила з сумом:
   - Вiн, ?й-богу, скоро вмре. Вiн неврастенiк. Я вже  спокiйно  чекаю  на
його смерть... Тiльки що менi робити? Пропала Ялта!..
   I плачем заплакала... В саду  стихло:  публiка  розiйшлась.  За  вiкном
жеврiли зорi. Зоя вийшла з Ха?но? кiмнати й пiшла до себе. Карло Iванович,
блiдий, схвильований, сидiв край вiкна.
   - Канець! Тафольно! Я фам, Зоя, правду скажу: iзт?фалась ана два  хота,
а тепер канець. Тафольно.
   I пiдвiвся:
   - До сфiтання! Пойду к сiп?. Тафольно!.. Мi с?фернi людi долько терпiм,
но - тафольно!..
   I рiшуче пiшов до себе на другий поверх.
   Так було 29. 30 Прiся прийшла убирати i вже не гадала на пальцях.
   Пробiг (конфектно, карамельне) П?тушков.
   А 30 увечерi кур'?рським потягом Карло Iванович з Ха?ю  ?хали  в  Ялту.
Карло Iванович говорив:
   - Шьо, д?тошька?
   Хая дивилась убiк...
   А про свиню я так нiчого й не сказав.  I  не  скажу.  Свиня  для  того:
"пiдложити свиню", не сказати про свиню - це прийом.



   КIМНАТА N 2

   Макс прокидався о сьомiй годинi, хоч i лягав  надто  пiзнiш  од  Вiвдi.
Хутко одягнувшись, вiн бiг до клубу, що був на першому поверсi.  Коли  там
нiкого не було, хапав два-три полiна i, озираючись, повертав  iз  ними  до
кiмнати. Так було щодня, а тому й  палива  в  кiмнатi  ч.  2  було  завжди
досить.
   Вiвдя прокидалась не ранiш дев'ято?.  Надумавши  встати,  вона  похмуро
казала:
   - Срулю!
   Макс покривлював обличчя i  з  благанням  дивився  на  не?  крiзь  синi
окуляри. Тодi Вiвдя грiзно:
   - Срулю!
   Макс хвилювався:
   - Як тобi не соромно ображати мене?
   Вiвдя мовчала, тiльки  брови  ?й  збiгалися  докупи.  Макс  навшпиньках
виходив iз кiмнати, а Вiвдя вдягалась.
   Одягалась Вiвдя завжди з пiвгодини, а Макс стояв за  дверима  й  чекав.
Потiм вiн приносив окрiп i вони пили чай. Вiвдя всмiхалась:
   - Чого ти на мене, Максе, сердишся?
   Макс мовчав.
   - Може, того, що я не хочу за тебе виходити замiж?
   Макс мовчав.
   А ввечерi вони слухали, як  за  стiною,  в  сусiднiй  кiмнатi,  кричала
дитина.
   - У-а! У-а!
   Вiвдя вiдводилась, брала iз столу яку-небудь книжку й говорила:
   - Максе! Ти не дурний хлопець. Скажи менi: який  логiчний  зв'язок  мiж
життям i цi?ю книгою? Що це за книга? Мах! Ага, фiлософiя Маха. Ну, що вiн
там проповiду??
   I тут же Макса за плечi й не давала йому говорити.
   - Я знаю! Я все знаю... Ша!
   Макс з благанням, як прибите цуценя:
   - Дюнiчко!
   Грiзно:
   - Максе, не треба плодити дiтей! Наслiдування вiдзнак нiкчемности.
   I серйозно:
   - Ти кого зараз студiю?ш, Гегеля?
   - Нi, Дюнiчко, Канта.
   Потiм одягались i виходили на вулицю. Коли була  субота,  увечерi  йшли
через площу Карла Лiбкнехта до синагоги.
   Вiвдя - укра?нка, Макс - ?врей.
   Макс казав:
   - Уй, яке гарне небо!
   Питала:
   - Ти вiриш у небо?
   - Гм! Навiщо вiрити... споглядаю.
   - Тобi хочеться молиться?
   - Так. Я хочу споглядати.
   ...Вони йшли в синагогу.
   А повернувшись додому, Вiвдя глузувала:
   - Срулю! Уй, Срулю! Якi противнi тво? фанатики.
   Макс жахався.
   - Дюнiчко! Якi ж вони мо??
   I знову за стiною кричала дитина:
   - У-а! У-а!
   А у вiкно заглядав клаптик сiрого неба.
   В коридорах гостиницi  -  "загального  помешкання"  робiтникiв  Н-сько?
вiйськово? установи - вештались люди, а по  вулицях  шумiли  автомобiлi  й
фаетони.
   Вiвдя непорушне сидiла бiля вiкна.
   Макс брав книгу й читав уголос.
   О десятiй годинi Вiвдя казала:
   - Годi, скажи менi, Максе, що б з тебе вийшло, коли б  не  вiйна  й  не
революцiя?
   Макс:
   - Не знаю.
   - А я знаю. Ти б де-небудь у провiнцiальнiм мiстi екстерничав.  Тебе  б
жидожери уперто три роки пiдряд зрiзували по латинi, чи що. Нарештi  ти  б
видержав iспит i був би дантистом. Ха! Зна?ш, як шансонетки...
   Вiвдя пiдняла трошки спiдницю й цинiчно заспiвала:
   Пошла я раз к дантiсту,
   К большому спецiалiсту,
   Чтоб он мн? вставiл в дирку
   Зуб! Зуб
   Макс нервово перекосив обличчя.
   - Дюнiчко!
   - Знаю, що Дюнiчка. Ну, ладно... А потiм...
   Потiм вона замислилась i додала:
   - А я була б iнженером. Так, Максе, я була б iнженером.
   Макс уважно дивився на не? крiзь синi окуляри, а вона примружувала очi,
як кiшка.
   Несподiвано:
   - Срулiку! Мiй Срулiку!
   Втягував шию в плечi й нахиляв голову.
   А за стiною знову кричала дитина:
   - У-а! У-а!
   До Вiвдi прийшла подружка по гiмназi?  -  Христя.  Така  задумлива,  як
вечiрн? небо. Як  i  завжди,  довго  мовчала,  а  Вiвдя  стримано  чекала.
Хвилювалась, що з партi? викинуть - iнтелiгентка. Завжди боялась.
   Вiвдя сказала:
   - Яка ти жалкенька.
   Усмiхнулась:
   - Я тобi, як друговi...
   ...Прийшов зi служби й Макс. Сiв на канапу й довго  дивився  на  Христю
з-пiд лоба.
   Каже:
   - Чого турбу?тесь! Хай викидають.
   Христя:
   - Ах,- зiтхнула довго й широко.- Уже три роки в партi?.
   Вiвдя поралась бiля умивальника й знову примружувала очi - ?хидно.
   - Тодi не будеш совнаркомовсько? пайки одержувати. Христя  пiдiйшла  до
столу, взяла в руки книжку, подивилась на не?, погладила ?? нiжно долонею.
   - Я не одержую!
   А Макс хвилювався:
   - Я от вийшов з партi?... i нiчого...
   - Ну, ви ж анархiст.
   Максовi при?мно було, коли його називали так.
   Вiн надхненно сказав:
   - Так, анархiст... Вiльний чоловiк. I бiльш нiчого.
   Але Вiвдя обрiзала:
   - Який ти анархiст? Досить похвалятися.
   - Дюнiчко...
   Не хотiла говорити.
   Христя пiдвелась i заломила руки.
   Христя така маленька дiвчинка, хоч ?й i двадцять шiсть лiт.
   Вiвдя накинула на плечi хустку й пiшла з Христею на зiбрання комгуртка.
Там сидiла оддалiк  -  безпартiйна  -  i  слухала.  Вона  завжди  була  на
партiйних зiбраннях.
   У гостиницi ще жила баба Горпина. Служила на кухнi - картоплю  чистила.
Був у не? чоловiк. Чоловiк мав орден Червоного Прапора - на  фронтi  працi
одержав. Чоловiк був дуже ледачий i нiчого не вмiв, крiм  як  похвалятися.
Горпина була товста баба й ?вангелистка.
   Коли хто спотикався, вона казала:
   - Це вас Господь Iсус Христос наказав. Значить, вам треба молитися.
   А комендантовi гостиницi вона радила:
   - Заглянь, мо? чадо, в ?вангелi? от Матвiя.
   Комендант "гнув" матюком i т. iнш.
   ...Почистивши картошку, Горпина пiднялась на другий поверх. I  сьогоднi
вона чекала. Так, вона чекала.
   Цю нiч ?й снились сни золотi, як ризи Господнi. Приходив Христос.
   ...Такий золотий, такий золотий!
   Думала - це добрий сон, i згадала  серпневi  колосся  бiля  сусiдського
тину... Проте сусiдський тин був тридцять рокiв тому.
   З Вiвдею Горпина зiйшлась несподiвано й дивно.
   - Господня справа,- казала Горпина й витирала сльози радости. Вона щиро
вiрила в чудеса. Вона людей не шукала, люди самi йшли до не?. Так  думала.
Вiвдя теж сама прийшла.
   Каже:
   - Ви, бабусю, ?вангелiстка?
   Ну, а потiм сходились, дивились одна на одну й мовчали.
   Вiвдя так тихо, лагiдно, наче за далеким сном тьмяна тиша:
   - Нам говорити, бабусю, нiчого. Ви дивiться на  мене,  а  я  на  вас...
Отак! Я бачу в ваших очах Христа.
   Колись один робiтник постукав у  цю  мить  до  кiмнати.  Ой,  як  Вiвдя
скаженiла. Горпина перелякалась, а потiм подумала:
   - Господн? серце!
   I вони знову дивились одна на одну.
   ...Горпина увiйшла в свою кiмнату. Взяла ?вангелi? й читала.  Подумала:
навiщо друкують рiзнi книжки,  коли  не  доста?  священних  книг.  Недавно
ходила на базар - скiльки тих людей при?жджа? з села, щоб купити ?вангелi?
чи то бiблiю. А ?х i нема.
   Потiм вiдкинула занавiсу й дивилась у вiкно.  Вiкно  виходило  в  двiр.
Видно було помийну яму, а Горпина мрiяла про небеса.  Увечорi  чоловiк  ??
пiшов дрова рубати, а в дверi постукала Вiвдя.
   Простягла обiйми - поцiлувались. Вiвдя сiла напроти Горпини. Зiдхнула.
   I на цей раз дивились в очi.
   Колись Вiвдя, лягаючи спати, сказала:
   - Максе! А зна?ш, що я бачила сьогоднi?
   Макс нашорошився.
   Вiвдя пiдвелася з лiжка, насунула на босi ноги виступцi  i,  пiдiйшовши
до виключателя, погасила електрику.
   В кiмнатi стало зовсiм темно.
   Далi поволi поточився вiдблиск вiд далекого лiхтаря - блiдо-голубий.
   Було пiзно,-бо тiльки де-не-де протарахкотить фаетон i змовкне.
   Вiвдя казала:
   - Ти не жахайся. Я буду спокiйно. Iду я  сьогоднi  тротуаром.  Коли  це
зирк, а бiля мене якась жiнка в постолах. Я думала, що  вона  звичайна,  а
вона божевiльна.
   Зареготала:
   - Божевiльна... Ха! Тобi не страшно?
   Раптом пiдхопилась i побiгла на канапу, де сидiв Макс. Обняла.
   - Ти не бiйся, мiй  Срулiку!  Я  хочу  просто  оповiдати...  Ну...  от!
Слухай. Вона, ця жiнка, була в постолах, а лице  ??  було  таке,  як  оцей
вiдблиск.
   Вiвдя простягла руку, i на фонi блiдого свiтла чiтко вирисувався силует
?? руки.
   Макс важко дихав.
   - Так, як оцей вiдблиск! I я подумала: вона божевiльна. Вона йшла поруч
мене й говорила з повiтрям... Да! Я забула сказати! Вона тягнула  з  собою
мiнiятюрний возик, а на нiм був клуночок. Ти розумi?ш, клуночок. I все  це
було так надзвичайно. Я згадала того божевiльного, що завжди  сидить  бiля
вокзалу. А потiм я згадала й усiх мiських старцiв. I менi стало страшно. А
потiм я подумала. Ти зна?ш, що я подумала? Нi, я тобi не скажу.
   Вiвдя притиснула свою гарячу щоку до Максового лоба. Макс зняв  окуляри
й протирав очi.
   Казав:
   - Патологiя, Дюнiчко. Не сво?часно.
   Розсердилась.
   - Дурне! А все життя - що таке?
   Заговорив уперто:
   - Нi, Дюнiчко! Життя досить нормальне явище. Я люблю життя.
   I засоромився:
   - Може, не так, я не  знаю.  Менi  iнодi  бува?  жалко,  що  я  покинув
партiю... А всi ми, правда, може, й ненормальнi, бо не кожному пережити цi
днi... важко...
   Вiвдя закричала:
   - Мовчи! Мовчи! Ах ти, агiшко моя нещасна... Срулiку!
   Хтось проходив бiля ?хнiх дверей i зупинився.
   Тодi Вiвдя ще раз закричала:
   - Мовчи! Мовчи!
   Коли вони полягали на лiжка, бiля гостинницi затрубив рiг i з  грохотом
пробiгла пожежна команда.
   Не спали майже до ранку.
   Завтра Вiвдя не пiшла на службу, у не? болiла голова.
   Наближалась весна. Голубiли душi, а в далинi iмпровiзувало  на  рожевих
плямах. Танув снiг, тануло, сентиментальничало сонце.
   Баба Горпина казала:
   - А там у нас, на селi, поле.
   Хтось смiявся весело, дзвiнко, на всю гостиницю.
   - Ну i що ж, що поле?
   Баба Горпина:
   - Цiле поле, як ризи Христовi.
   На не? теж, безумовно, впливала весна. Крiм того,  вона  не  звикла  до
мiста. Думала залишити гостиницю i -  додому.  А  чоловiк  хай  тут.  Вона
навiть не проти того, щоб вiн добув собi молодшу зозулю. Вона  во  Христi,
що ?й? З Вiвдею Горпина  майже  не  стрiчалась  останнiй  час.  А  коли  й
стрiчалась, то розминались мовчки.
   А до Вiвдi почав  ходити  комiсар  Вольський.  Такий:  самий  звичайний
комiсар iз батальйону.
   Макс зiйшовся бiля театру з Христею. Заговорив нервово, поспiшно:
   - Слухайте, що з мо?ю Дюнiчкою робиться - не знаю. Ну  от  Вольський  -
вiн ?? любить... А менi що робити?
   Христя задумливо дивилась кудись у бiк, i здавалось, що вона спогляда?.
   Макс:
   - I сьогоднi вiн у нас залишиться. Вiн буде в  нас  ночувати.  А  я  не
знаю, як менi бути.
   Христя спитала:
   - Ви з Вiвдею живете?
   На?вно:
   - Так, живу!
   Але Макс не зрозумiв Христю. Потiм вона сказала, що ?й треба спiшити на
зiбрання, а Макс схвильований побiг у гостиницю. Вн  став  бiля  дверей  i
цiлу годину стояв тут, затуляючи вуха, коли з кiмнати доносились голоси.
   Нарештi вийшла Вiвдя й здивовано:
   - Чого ти в кiмнату не йдеш?
   Тихо.
   - Дюнiчко!
   Вона засмiялась.
   Вiн просив ??, щоб Вольський не ночував у них. Тодi вона розсердилась i
сказала, щоб не ночував Макс. Вона не бо?ться Вольського i  буде  спати  з
ним в однiй кiмнатi.
   Вiвдя пiшла, а Макс плакав тихенько ще з  годину,  а  ночував  усе-таки
дома.
   ...Далi було щодня - Вольський приходив i ночував у них. Макс  змарнiв,
але боявся сказати Вiвдi, чого хоче вiд не? Вольський.
   А по всiй гостиницi спiвали-басували.
   Кипiло все напередоднi весни, як у казанi над золотим багаттям.
   Баба Горпина ходила коридором i оповiдала:
   - Молiться Iсусу Христу, дiточки. А я завтра ви?жджаю додому. Зна?те  -
там у нас поле.
   Перед од'?здом Горпина зайшла-таки до Вiвдi. Та  подивилась  на  не?  й
тихо сказала:
   - Iдiть, бабусю... Ви не вiрите... а може, я не вiрю...
   Гапка:
   - Що з тобою, дитятко?
   Але хутко вийшла й попрямувала до вокзалу.
   Вечiрнiм потягом вона по?хала на село.
   Макс ходив непритомний по мiсту й шукав Вiвдю.  Вона  пiшла  кудись  iз
Вольським. На  площi  Карла  Лiбкнехта  вiн  зустрiвся  з  червоноармiйцем
Кiптя?вим. (Був такий у батальйонi Вольського).
   Ранiш Макс якось його не помiчав, а сьогоднi хотiлось говорити з ним.
   Повертав розмову на Вольського.
   Кiптя?в  увесь  час  нервово  пiдморгував  очима  -  його  контузило  в
iмперiалiстичну вiйну.
   Макс спитав: що таке Вольський? Похвалив: Вольський - хороший  чоловiк,
i головне - витриманий.
   Макс образився й пiшов до парку.
   На дорiжках уже були люди. Кожному хотiлось, щоб була весна.
   Але в цей день дмухав з пiвночi гострий вiтер. Дерева  нашорошились  на
сонце, а на покрiвлi будки сиротливо виглядав снiг.
   Макс пiшов iз парку. Потiм вiн стояв бiля "вiтрини голодуючих".  Пильно
дивився на фотографi? дiтей з тоненькими нiжками й розбухлими черевами.
   На нього найшло обурення, коли вiн згадав другу вiтрину - з  пiрожними,
i вiн пiшов i оддав старцевi останнi п'ятдесят карбованцiв.
   Так зробив незадоволений Макс.
   ...Пiзно вiн пiдходив до сво?? кiмнати.
   Боявся, що Вiвдя ще не прийшла. Приложив вухо до дверей: там хтось був.
Зрадiв. Але Вiвдi дiйсно не було. Була Христя.
   - Чого ви так пiзно?
   Христя:
   - Я... так...
   Говорила лагiдно, але видно було, що хвилювалася.
   Макс просто:
   - Вас, мабуть, турбу? щось?
   Христя сказала:
   - Так, турбу?.
   Потiм скаржилась:
   ...У не? не органiзуються думки, а тому все, що вона чита?,  нiколи  не
може привести до системи. Це для не? велика хиба. Вона не  може  бути  анi
агiтатором, анi органiзатором. Це ж жах, бо вона iнтелiгентка.
   Макс i слухав, i нiчого не чув. А Вiвдя не приходила. В гостиницi  було
вже зовсiм тихо. Тiльки зрiдка хтось  проходив  коридором,  i  кроки  його
глухо звучали, нiби це було порожн?, нежиле помешкання.
   Вiвдя останнiй час майже не говорила з Максом. Прийшовши з служби, вона
вбиралась i йшла. Бiля пасажу ?? чекав Вольський, i вони йшли за мiсто.
   У недiлю вони пiшли теж за мiсто.
   Вольський казав:
   - Чудово сьогоднi...
   Вона:
   - А завтра?
   - Що завтра?
   - Завтра теж буде чудово?
   - I завтра.
   - I пiслязавтра?
   Вольський  подивився  гостро.  Вiн  завжди  дивиться  гостро  й  чiтко.
Вольський сказав, що йому завжди буде чудово, бо вiн комiсар.
   Розсмiялась:
   - Ця цинiчнiсть менi не подоба?ться.
   Вiн погладив себе по широкому лобi й тихенько засвистiв.
   - Що ж тут цинiчного? Ви, мабуть, не про те подумали. Я просто  почуваю
себе здiбним до життя, до боротьби. I тiльки. А  коли  я  комiсар,  то  я,
значить, такий.
   - Агiтацiя! - i скривила обличчя.
   Виходили до залiзницi. Збiгли на насип.
   Вона:
   - От, дивiться: все далi й далi, а куди - невiдомо.
   Вiн:
   - Ви про рейки? Чого ж невiдомо? Далi станцiя - одна, друга, третя.
   Вона:
   - Тому невiдомо, що, може, з цих рейок раптом потяг i звалиться. От вам
i невiдомо.
   Вiн:
   - На то ? семафор. А нещаснi випадки завжди бувають - це теж вiдомо.
   Йшли на схiд - по рейках. Простори кутались у надвечiр'я.
   Вiвдя казала:
   - Я люблю йти на схiд, бо навiть вiвтар  на  схiд  дивиться.  Вольський
узяв ?? за руку й фамiльярно посiпав.
   - Не всi й вiвтарi дивляться на схiд... Так-с. Проте I я люблю дивитись
на схiд.
   Вiвдя замахала руками.
   - Годi вам! Годi вам!
   Коли  вони  вийшли  за  будку  323,  Вiвдя  кокетувала.  А  вона  вмiла
кокетувати. Проте вона й так була гарна з себе. Вона дозволила  Вольському
взяти себе пiд руку. Щiльно тулилась до нього.
   ...Зайшли далеко й мусiли повернути.
   Вечорiло. Рейки загублювались у далинi, нiби в провалля. Нарештi  -  до
мiста.
   Вiвдя махнула рукою:
   - Прощай, поле!
   Десь несподiвано одкликнулось луною.
   Припинилась. Задумалась.
   - Це баба Горпина!
   - Яка баба? - спитав Вольський.
   - Та то так! - засмiялась вона.- Була така... баба... чудесна...
   Вирвала руку й крикнула:
   - Бiжiм!
   Христя посiдала  невеличку  посаду.  Перепищиця.  Але  й  тут  вона  не
встигала все зробити сво?часно. Цiлий день вертiлось у головi - чого  вона
не прочитала, чого вона не зна?. З не? пiдсмiхувались. Думали, що вона ма?
коханого, а тому й така розгублена.
   Жила вона край мiста в одного чоботаря в холоднiй кiмнатi i  нiчого  не
хотiла.
   В той вечiр Христя ходила по сусiдах i прохала "трiшки нафти". ?й нiхто
не давав. Тодi вона засмутилась i поплакалась перед чоботарем,  що  ?й  не
можна буде сьогоднi читати. Чоботар резонно зазначив:
   - Завжди читати не можна, на легенi погано.
   А з Христининими легенями i дiйсно було щось неладне: кихикала - тихо й
сухо.
   Христя подивилась на нього ясними очима й пiшла до себе.
   Iз свiтла спершу нiчого не буде видно, а потiм -  так  собi.  Спати  не
хотiлось.
   Дивилась на книжки й уперто думала про нафту.
   Десь далеко гавкав собака, i, слухаючи його, було чогось сумно.
   Ще дивилась на книжки, i захотiлось плакати.
   Вона нiколи не плакала, а  в  цей  час  хотiлося.  Пiдвелась.  Зняла  з
етажерки "Економiчне учення"  i  придивлялась.  "Да,  воно!"  Положила  на
стiл...
   I от вона почува?, що ?й хочеться стати навколiшки. До болю хочеться.
   ...Десь гавкав собака.
   Стала. Простягла руки в просторiнь, i ?й стало солодко.
   "Невже я молюсь?"
   Пiдхопилась:
   "Кому?"
   А в голову: "Економiчне учення К.  Маркса  -  К.  Кавтського...  Завтра
прийдете, одержите... Сьогоднi нема!"
   Вона побiгла до чоботаря. Там вона випила води й сказала, що вона хора.
Потiм дивилась, як чоботар забивав цвяхи в пiдошву, й мовчала.
   Скоро прийшов i Макс.
   - Менi щось вам треба сказати. Ходiмте.
   Вийшли. Макс оповiстив, що сьогоднi рiшучий день: вiн скiнчить або так,
або iнакше. Вiн далi так жити не ма? сили.
   Христя сказала холодно:
   - Я не пiду!
   Макс захвилювався.
   Христя ще раз сказала холодно:
   - Я не пiду.
   В той же вечiр Вiвдя сидiла з Вольським на лiжку й розмовляла. На дворi
знову знялась курява - зима не здавалась. Макс уже не ходив красти палива,
а з установи перестали видавати - останнiй зимовий мiсяць (i  то  кiнець).
Вiвдя задмухала на свiтло.
   - Дивiться, як пару?!.. Хiба ви не змерзли?
   - Трiшки змерз,- сказав Вольський, запалюючи цигарку.
   - Ну, то йдiть сiдайте бiля мене - буде теплiш.
   Сiв.
   Сказала:
   - Щiльнiш. А то положiть руку на плече.
   Вольський:
   - Нi, мабуть, не треба.
   - Чому?
   - Зайде Макс, а вiн i так на мене сердиться.
   З iронi?ю:
   - А ви бо?тесь?
   Просто:
   - Нi!
   Курява залiплювала вiкно. Через три кiмнати рубали дрова. Гу!.. Гу!..
   Вiвдя сказала:
   - Чого менi сiро?
   Подивився на не?. Вона дiйсно була блiда й сiра.
   - А ви вiзьмiть себе в руки.
   - Ха!.. В руки...
   Спитав:
   - Не можна?
   - Нi, не можна. А проте  противно,  все  противно...  Ходимо...  багато
нас... як приголомшенi. Щось треба зробити  велике,  геро?чне,  а  воно  й
маленьке несила.
   - А ви ще раз спробуйте.
   Сказав серйозно.
   Вiвдя нервово перекосила обличчя:
   - Що там пробувати! Як не пробуй, а  все  по-старому  виходить...  Так!
По-старому.
   Вольський:
   - Я б вам порадив, що робити, та ви ж усе одно скажете: агiтацiя.
   - Так, краще не треба!
   Вона засмiялась.
   - Я навiть думала, що мене баба Горпина спасе.
   - Це та сама Горпина?..- спитав Вольський.
   - Нi, мабуть, не та,- сказала Вiвдя й задумалась.
   Потiм вони декiлька хвилин посидiли мовчки.
   Ще хтось гупав праворуч.
   А фуга била снiжинками в вiкно. Вольський ще раз спитав про Макса -  де
вiн?
   А Макс прийшов уже вiд Христi й стояв знову бiля дверей. По дорозi  вiн
спотикнувся й розбив одно скло вiд окулярiв. Окуляри не здiймав, а тому  й
вигляд мав незвичайний. Крiм того, вуха його горiли, а в скронях стукало.
   Вiвдя не знала, що Макс сто?ть за_ дверима, але була майже  упевнена  в
цiм. Це ?? дратувало.
   Вона знову почала кокетувати.
   Вольський:
   - Я так не люблю!
   - А як ви любите? - i примружила очi.
   Сказав:
   - Ви мене не перший день драту?те... Що ви вiд мене хочете?
   Вiвдя здивовано:
   - Я од вас хочу?
   - Так, ви.
   Сказав уперто й рiшуче.
   Вона:
   - Це менi подоба?ться.
   Вольський:
   - А менi зовсiм не подоба?ться. Як ви хочете вiддатися менi, то  робiть
це й не мучте Макса, мене й себе.
   У Вiвдi загорiлися очi.
   - Ви хочете, щоб я вам вiддалась? Добре. Ви зна?те, що за дверима Макс?
   Вольський мовчав.
   - З умовою, щоб дверi не замикати! Добре?
   Вольський мовчав.
   Вiвдя поспiшно почала розстiбати пасок i гудзики на кофточцi.
   Вольський спокiйно вiдiйшов до вiкна й став спиною  до  Вiвдi.  А  вона
шелестiла убранням i важко дихала. В кiмнатi було  тихо,  а  тому  й  чути
було, як жiночi груди вбирали й видихали повiтря.
   Нарештi вона сказала:
   - Ну, йдiть, я готова.
   - Готовi? - не повертаючись, спитав Вольський.
   Вiвдя не вiдповiла.
   Тодi Вольський хутко повернувся, взяв iз столу капелю?й i вийшов.
   Один момент у кiмнатi було тихо, а потiм Вiвдя зiскочила з лiжка i,  як
ранений звiр, завила в повiтря:
   - Сво-лоч!
   Iще пiдскочила до стiнки й билась об не? головою, зцiпивши зуби.
   Далi сидiла декiлька хвилин, поки не увiйшов у кiмнату Макс.
   Макс теж не дивився на не? i,  узявши  якийсь  клуночок,  що  наготував
зранку, теж вийшов.
   Вiвдя мовчала.
   Праворуч i лiворуч уже не гупало.
   В гостиницi було тихо.
   ...А в вiкно знову бились снiжинки.
   Снiжинки...



   ЛЕГЕНДА

   I

   Влетiла буря, крикнула - дзвiнко, просто:
   - Повстання!
   Зашумiло в зелених гаях, загримало, загуло. Прокинулась рiка,  подумала
свiтанком та й розлилась - широко-широко на великi  блакитнi  гони.  Та  й
побрели по колiна у водi тумани - зажуренi, похилi.
   ...Iшла повiнь... Летiла буря...
   I от я хочу про молодицю коротенько розповiсти - як у народi чув.
   Таку: край села жила,  де  незаможницька  осада,  де  верби  на  ставок
схилилися й слухають пiсень гнiдих, що  на  зорi  застигли  й  кожну  мить
сивiють.
   Звуть Стенькою (то,  мабуть,  Степанида),  нiхто  не  брав,  а  вже  за
двадцять перевалило. Жила-була метелиця, та й годi, огонь,  баска,  гаряча
кобилиця. А взяв ?? Володька, одружився, та не прожив i  рокiв  зо  три  -
пiшов у повстанцi.
   Отож   i   залишилась   Стенька   з   хлопчиськом   невеличким   та   з
бабою-свекрухою.
   Дитина довго не жила, захворiла на вiспу й ночi однi?? кикнула.
   ...Вийшла молодиця на вулицю, стала бiля ворiт, замислилася.
   Ходив Володька два роки на цукроварню, заробляв на коня, купив коня,  а
кiнь здох.
   ...А батько закатував матiр.
   ...Ну, i пiвтори десятини за двадцять верстов...
   ...Ех ти, сибiрська каторго!
   ...Колись прокинулась удосвiта (пiд повiткою спала): за ногу хтось.
   - Хто там такий? Одчепись!
   Зареготав:
   - Хлопцi, сюди! Бач, яка краля!
   ...Отже, червонi прийшли, повстанцi прийшли. Д'ех, будуть дiла,  матерi
?х ковiнька!
   Кричали:
   - Не печи, не вари: все буде! Де тут у вас буржу? живуть?
   Баба-свекруха сплеснула руками:
   - Ой, лишенько! Якi ж тут буржу?, самi селяни проживають.
   Посмiхнулися, а потiм виймають папiрцi, читають iз папiрцiв.
   - А Гордiй Пронь ??
   - Та ?.
   - А Остап Забийворота ??
   - Та ?.
   Аж здивувалася стара: усiх чисто хуторян виказали, а хуторяни й справдi
жили, як коти в сметанi.
   ...А потiм повстанцi пiшли. А ввечерi ще прийшли... Ой, було  ж  молока
та ковбас - хоч собак годуй!
   - Вари вареники! Печи пирiжки!
   Варила, пекла Стенька...
   ...Мовчала, прислухалася,  розглядала...  А  у  вiкно  зазирав  молодик
червоний, з лiсу пiдводився. Хлопцi ?ли, дивились на Стеньку, а  вона  вже
цвiла, як мак... Д'ех! до чого була струнка та красива молодиця, а очi ?й,
як у кози дико?, тiльки хитренькi трошки.
   ...Отже, горiла, цвiла Стенька... а баба спитала:
   - Що ви, хлопцi, надумали? Невже лiворуцiя?
   - Лiворуцiя, бабо, повстання, та й квит. Iдемо буржу?в бити.
   - Ой, лишенько! - та й утерла рукавом сльози.
   Запитало товариство:
   - Невже жалко?
   - Та де там... щоб вони показилися. Це вже такий звичай бабський  -  як
що, то й плакати.
   А повстанцi пiдводилися, до Стеньки йшли..
   - Ух ти, кралечко! - цебто обняв один.
   ...А другий заiржав та й полапав трошки.
   Мовчала молодиця,  думала,  мабуть...  потiм  спалахнула  раптом,  наче
промiнь пробивсь крiзь хмари:
   - За волю... йдете?
   I крикнули хлопцi:
   - За волю! - ще й шаблюки забрязкотiли.
   Зашумували очi в слив'янцi (пiд вiями нiби слив'янка кипiла), вискочила
Стенька до порога:
   - Цi?? ночi п'ять чоловiк присплю...  Хто  перший?  Виходь!  Задзвенiли
шаблюки, з грюком розпанахало дверi...
   ...А ранком повстанцi засiдлали конi, сiли на конi й закурiли  з  села.
Перед вiв загiн, а позаду летiла забийворотинська хура. Хуру везли  гладкi
забийворотинськi конi: гнiдий у яблуках жеребець i  бiлий  кiнь  з  чорною
ногою, з тавром на стегнi.
   З того часу не бачили Стеньки, не чути було, не говорили про не?.
   ...Гримали повстання...

   II

   Не одна молодиця спiвала:  "Ой,  зажурюся,  запечалюся,  пiду  в  садок
зелений - розвеселюся..." То не  хмари  нависли  над  головою,  то  очiпок
придавив вороне волосся.
   ...Ой, не чути було вже про баску молодицю, та пройшла  вже  слава  про
юнака-молодця.
   ...Гудiла-дзвенiла слава про Стеньку-юнака, червоного повстанця.
   Не одна трясилова нiч пройшла, iде, прийде - тисячi, тисячi,  тисячi...
Похилилася на тин кропива й дума? про бурю. Заспiвають, запишуть  нащадки:
був Приймак i Буденний, i були - тисячi, тисячi, тисячi...
   ...Палали панськi  ма?тки,  тiкали  пани.  Iшли  червоногвардiйцi  -  з
заводiв, з шахт, з Донеччини,  з  Криворiжжя.  А  далi  йшли  повстанцi  -
чабани, байстрюки, голодранцi (вiдтiля, де на ставок верби  похилилися)  .
Проходили вздовж i впоперек чорнозем, мiста, пiски, лiси, байраки...
   Гримали повстання. Лютували повстанцi.
   А найбiльш за всiх лютував юнак Стенька. Сама чутка про нього викликала
велику тривогу. А де були пани, де  були  хуторяни  (блискучi  трактори  й
череп'янi покрiвлi), там тодi важко ходила сумна розпука.
   Казали: прийшов юнак iз степу, з Хортицi,  сюди,  в  лiси,  помститися.
Казали: тiльки краяни радiють (де  верби  на  ставок  похилилися),  тiльки
чабани й байстрюки радiють, а iншим - смерть.
   Тодi вороги тримали владу, панували знов. I тремтiли вороги, коли  чули
про Стеньку-юнака.
   Дивно, хоч де йому з'явитися, там одразу дзвенiли  повстання:  виходили
чоловiки й баби з косами, цiпами, ховали борони - догори зубами - в  травi
й наганяли на них ворожi кiннi загони. А ще дивно: людей в юнака було дуже
замало.
   Казали: ватажок Стенька - стрункий юнак i ясний,  мов  голубе  небо,  i
буйний, неначе буря, i гордий, мов сокiл. Хто слухав Стеньку, той iшов  за
ним i в огонь, i в воду. Його мова була блискуча, як весняний  ранок.  Вiн
горiв завжди й вабив завжди, наче степовi огнi в  темрявi.  I  як  великий
пророк, вiн вiщував - так переказували по селах, по заводах:
   - Збираймося до  гурту!  Насува?ться  чорною  хмарою  час  помсти,  час
розплати. Гей, виходьте на шляхи - чига? воля. Берiть ножi, одрiзи, несiть
смерть. Через смерть запану? нам життя. Виходьте  з  лiсiв,  з  нетрiв,  з
темряви. Летiть, як метелики, на свiтло... Послухайте!  Послухайте!  Невже
ви не чу?те,  як  вiки  б'ють  на  сполох!  Невже  ви  не  бачите,  що  ми
видира?мося з провалля? Один крок - i ми в голубiй кра?нi, не буде кроку -
знову безодня, темна,  слизька,  як  жаба...  Послухайте!  Послухайте!  Ми
кличемо вас огняним повстанським словом: берiть ножi! точiть ножi!..
   I брали ножi, i точили  ножi,  а  Стеньчине  слово  лунало  по  оселях,
виходило з лiсiв, вiдходило далеко-далеко. I знову палали панськi ма?тки й
череп'янi покрiвлi. Ходила кривава помста, а лiси знову гудiли буйну славу
юнаковi.
   ...I пiднялися тодi вороги, вночi  загони  пустили  на  Стеньку,  а  за
юнакову голову пообiцяли пригоршню червiнцiв. А тодi  почали  вибухати  ще
частiш повстання. Як вiтер, лiтав юнак по селах та пiдiймав  пригноблених,
i пригнобленi тягнулися з усiх усюд до  нього,  i  лилася  цебрами  ворожа
кров.
   Так чергувалися зорi: була вечiрня, була  вранiшня.  Iще  були  днi,  i
вiдходили нерозгаданi днi, за лiсом зникали.
   Вже майже рiк люту? юнак, i нездiбнi вороги зловити його.
   ...I от про?здив селом молодий юнак. Висипали люди на вулицю, дивляться
на нього. А вiн сидить на конi й посмiха?ться до людей, наче вечiрня  зоря
до рiчки.
   Був тодi присмерк, стояли  жнива,  i  на  майданi  пахло  полем.  Та  й
пiд'?хав загiн до журавля, i позлазили з коней повстанцi. I юнак  злiз.  I
що ж? Юнак як юнак, але справжнiй  Стенька:  очi  йому,  як  неви?ждженому
кониковi, грають...
   ...Любили люди того юнака, мов буревiсник бурю, неначе чайка син? море.
Але ховали люди мiж себе ще й погану думку про нього. Не казали, а  тiльки
ховали. А була  ота  думка  оця:  iшла  чутка,  що  Стенька  з  лiсовиками
валанда?ться, тому й куля його мина?. Дехто думав, що це вороги такi чутки
пустили, а дехто й iнакше мислив. Що куля мина?, то ще й нiчого: ?сть такi
дiди,  на  Чорномор'?  були,  вiд  кулi   теж   заговорюють,   по   книгах
чорноморських вичитали. А от як iз нечистою силою що - то анцихрист.
   ...Отож злiз юнак, з цеберки воду п'?. I пiдiйди до нього на  той  грiх
бабуся старенька; ?й сина вороги закатували  -  червоний  повстанець  був.
Пiдiйшла ото  ззаду  до  юнака  та  й  сунула  йому  в  кишеню  карбованця
паперового й ще й пирiжок маленький. Обернувся юнак: помiтив  це.  А  баба
схопила його руку - та до уст сво?х, та тужити.
   - Голубе ти мiй рiдненький! Синочку ти мiй гарненький!  Плаче  баба,  а
юнак, як стовп, сто?ть, а громада дивиться  на  нього.  ..Отут-то  й  було
несподiване: як кинеться юнак перед бабою навколiшки, зблiд, як  лист  той
осiннiй, i змолився юнак:
   - Бабусю велика! Молюся тобi за тво? страждання, за тво? муки.  Ти  мiй
?диний бог, а iншого не знаю. Молюся всiм людським мукам, молюся  помстою,
що наводжу ?? на катiв жорстоких, на силу не нашу. Молюся й  тобi,  людино
вiльна, що взяв нiж i запалив серце грозами.
   Сказав це юнак, скочив на коня, i пропав загiн у степу. А люди стояли й
думали. I порiшили тодi люди,  що  Стенька  дiйсно  зв'язався  з  нечистою
силою.
   I пiшла з того  часу  погана  слава  про  юнака.  Тiльки  байстрюки  та
голодранцi пiдтримували його, а iншi люди вiдсахнулися вiд нього. I  важко
тодi стало юнаковi жити з сво?м загоном у лiсi: вовчi  загони  стежили  за
кожним його кроком, а люди вже майже не пiдтримували його.
   Та й сунулися хмари над тим лiсом, де жив юнак.  Сунулися,  посувалися,
лили воду на сосни, а сосни стурбовано гули. I були  тодi  неяснi  думи  й
неяснi мрi?, i журба була за далеким, неясним, невимовним...
   ...Жив у тiм лiсi й дiд Чорноморець  сивий.  Приходили  до  нього  люди
взнавати: куди корова подiлась,  хто  коня  вкрав.  Розгортав  Чорноморець
чорноморськi книги й узнавав по них, куди корова подiлася, хто коня вкрав.
   Iще знав дiд Чорноморець, де хова?ться юнак, i розповiв вiн  людям,  що
наступа? кiнець юнаковi,  що  лютою  смертю  помре  вiн.  Але  ще  гримали
повстання i горiли панськi ма?тки.
   Але вже надходив кiнець.
   Тихо, крадькома, мов кiшка,  насувалася  юнакова  загибель.  Як  осiння
журба мiж дерев, м'яко ступала загибель. I прийшла загибель.
   ...Була темна нiч. Тодi була темна нiч. Зойкали сичi,  тривожно  гудiли
сосни. З трьох кiнцiв палахкотiли заграви. То горiли  панськi  ма?тки,  то
було дiло юнакове - ясного, мов  голубе  небо,  буйного,  неначе  буря,  i
гордого, як сокiл. Тодi  загiн  його  отаборився  в  Зеленому  Ярку.  Бiля
багаття лежали стрункi постатi, а з боку лежав повстанський пес - здоровий
вухатий собака.
   I раптом пiдвiвся й завив пес - тихенько  й  тривожно.  I  сказав  тодi
юнак:
   - Iде зима. Пiдемо глибше в лiси... Ще помстi не кiнець!
   I одгукнулося здалека та?мно:
   - Ще помстi не кiнець!
   I заспiвав один повстанець тихенько, зажурно,  наче  вода  виходить  iз
заводi в Днiпро:
   - Ой, Морозе-Морозенку, ти славний козаче...
   I одгукнулось:
   - Ой, Морозе-Морозенку...
   Та не чули тодi повстанцi, що насува?ться на них неминуче лихо.
   (Тодi байдуже трiщало багаття, а здалека байдуже виблискували заграви).
   ...А  Зелений  Ярок  оточили  вовчi  загони.  Скрадалися  вовки.   Тихо
насувалося лихо...
   Гей, гей! Була тодi темна нiч, як далеке-далеке  минуле!..  ...А  потiм
раптово вибухнули пострiли. Зататакали кулемети -  то  оточили  повстанцiв
вороги. Рзiйшлися тодi двi сили: одна сила юнакова, а друга - вовча...
   Довго-довго не здавалися повстанцi.
   Та тiльки  перемогла  вовча  сила:  перебили  повстанцiв,  тiльки  тро?
лишилося, а мiж ними Стенька-юнак.
   Ой, гудiв та й тривожно лiс...
   Не розповiда? горлиця про свою дитину милу, що ??  шулiка  забив.  Отож
важко казати про те, як Стенька-юнак загинув.
   ...Привели Стеньку на майдан i судили на майданi. I  нiхто  не  прийшов
сюди, люди не прийшли сюди.
   ...Тодi сумнiло на шляху. I сказав юнак:
   - Одпустiть мо?х товаришiв, i я сам знайду собi найлютiшу смерть.
   Найлютiшу смерть? Гей, гей, цього панам i треба.  Погомонiли  вороги  й
згодилися; вони хотiли перехитрувати юнака: юнак прийме найлютiшу  смерть!
А тодi й товаришi його приймуть найлютiшу смерть!
   I виблискували ворожi багнети, а за майданом умирало сонце. Та не знали
вороги, що ?х перехитрував юнак. Говорив вiн:
   - Я вигадав собi смерть, як в старовину було: садовили козакiв на палi,
i вмирали козаки на гострих палях. Я хочу вмерти  на  гострiй  палi  -  це
найлютiша смерть!
   Посмiхнулися вороги - це найлютiша смерть! Тодi загострили палю й вбили
?? в землю.
   Подивився юнак на товариство й теж посмiхнувся, i закипiли йому  очi  в
слив'янцi (пiд вiями наче слив'янка кипiла), i сказав вiн:
   - Ой вороги-вороженьки. В старовину було ще й таке: приводили людей  до
палi й дiвчат молодих приводили. Коли яка дiвчина захотiла  одружитися  iз
злодi?м, що на палю сiдав, то його й одпускали на всi чотири сторони. Менi
не треба прощати,  але  зробiть,  як  було  в  старовину,-  покличте  сюди
громаду.
   Ще посмiхнулися вороги - хай подивиться громада, як злодi?в катують.  I
вдарили на сполох. I зiйшлося народу сила-силенна. Але ворожих багнетiв ще
бiльш було.
   ...Тодi вже вмирала й вечiрня зоря, i  тихо  було  на  майданi,  тiльки
шаблюки iнодi цокотiли та здалека гудiв лiс.
   I сказав тодi юнак:
   - Тепер я буду сiдати на палю... Але слухайте! Слухайте!
   I раптом розiрвав юнак свiй одяг повстанський, i побачили люди  замiсть
юнака буйного голу жiнку - красуню, що погордо дивилася  поперед  себе.  I
дзвiнко сказала вона:
   - Слухайте! Слухайте! Я вмираю за волю. Але я  знову  закликаю  вас  до
помсти: гострiть ножi! Дивiться на заграви: вже пала? наше визволення, вже
йде нова невiдома зоря... Слухайте! Слухайте!..
   Але не дали ?й говорити вороги, як лютi шакали,  накинулися  на  не?  й
зав'язали ?й рота.
   ...А народ уже гудiв...
   Тодi вовки накинулися  на  народ  i  розiгнали  його.  А  Стеньку-юнака
закатували: одрiзали носа, одрiзали вуха й наштрикнули на палю.
   ...Гей, гей! Та й була ж то найлютiша смерть...
   Але пройшла тодi про юнака Стеньку, про жiнку молоду, красуню  -  ясну,
мов голубе небо, буйну, неначе буря, i горду, як сокiл, ще бучнiша  слава.
Ще й досi гудуть ?й лiси невмирущу славу.
   I от бiля ставка, де  верби  похилилися,  сто?ть  могила.  Це  юнакова.
Приходять до могили люди й слухають, як шумить вiтер над нею...
   ...Гей, гей! Гримали повстання...
   ...I були - тисячi, тисячi, тисячi.



   ЗАУЛОК

   З сiверких левад бреде осiнь. На заулок насiда? сивий присмерк. Але  на
сходi почина?ться день. На баштi вдарив дзвiн - глухо й вогко.
   Леонiд Гамбарський допива? вранiшнiй чай. Передчуття неможливо? радости
остаточно затопило його. Iще була легенька й срiбляста  тривога.  Сьогоднi
буде -
   - рецензiя
   на ту книгу, де вмiщено його першу статтю. Уявно вiн давно  вже  вважав
себе за червоного професора i навiть бiльше:
   будучи в Криму, в санаторi?, вiн прочитав декiлька лекцiй i  на  афiшах
стояло:
   - професор Гамбарський.
   А потiм вiн пригадав  фiялково  Мар'яну.  Ця  чванлива  дiвчина  завжди
стояла перед його очима.
   - Тепер...
   Але це було трохи на?вно, i вiн це розумiв.
   Леонiд Гамбарський замкнув портфель i поспiшно пiшов у город.
   Iшла жура осiнньо?  чвирi.  Над  мiськими  болотами  шкульгали  дощi  -
холоднi й нуднi.
   Аркадiй  Андрiйович  прокида?ться  рано  й  виходить  у   сiни.   Потiм
прокида?ться  Степанида  Львiвна.  Мар'яна  вдома  не  ночувала.-  Мжичить
холодний  дощ.-  Повз  двiр  про?хав  вiзник  на  "стiйку".  Конi   ледаче
перебирають багно. Про?хала сусiдка в рибний ряд.
   Напроти кричить пiвень на весь заулок.
   Аркадiй Андрiйович п'? чай i йде на службу.  Степанида  Львiвна  варить
обiд. Через тi ж сiни проходить i Гамбарський.
   ...Конi нарештi вивезли
   вiзника на Глухайську вулицю i потюпали жвавiш.
   Тротуар прокида?ться.
   ...А життя сiм'? таке:
   на баштi дзвiн б'? дев'ять,
   i Аркадiй Андрiйович iде на роботу. Ранiш Аркадiй Андрiйович думав,  що
вiн закоханий в столоначальника, а потiм думав, що в комiсара.
   Але було просто: вiн закоханий у  канцелярiю  -  безвихiдно,  фатально.
Майже кожного року сниться  йому  напередоднi  Рiздва  (коли  ялина,  коли
юнiсть): якась чудова казкова королiвна, що вся в бiлому, а бiля не?, наче
живi, в бiлих рукавичках - галантнi, елегантнi - журнали, пакети,  сургучi
i т. iн.
   ...Степанида Львiвна - нiжна жiнка й хороша хазяйка.
   ...На Глухайськiй вулицi
   кричить сирена - довго, рiзко, зарiзано: мчить автомобiль...
   ...А в кiмнатi, де висiв ранiш Олександр II, Николай II, а також  бiлий
генерал на бiлому конi,- висять:
   Ленiн,
   Троцький,
   Раковський
   i малесенький портрет Карла Маркса.
   Степанидi Львiвнi сказали, що Маркс - жид, i вона образилася,  тому  що
вона цього ранiш не знала й казала всiм, що Маркс -
   з Петербурга!
   З того часу - не великий, а маленький.
   Про Троцького Степанида Львiвна каже:
   - Ну, i що ж,  що  жид?  Вiн  же  не  хоче  розiгнати  всi  установи  й
служащих?.. А жида я знала й у Полтавi, бакалiйника,  зовсiм  не  поганий,
навiть навпаки: i в борг давав.
   Зiнов'?ва Степанида Львiвна не повiсила, бо дуже кучерявий i молодий.
   ...А Мар'яна, ?хня дочка.
   Про Мар'яну говорять!
   - Господи! Як може вiд
   таких маленьких родителiв вирости така пишна женщина.
   Року 1917, покинувши ("к чорту"!) середню школу, Мар'яна пiшла в чека.
   I сказав тодi Аркадiй Андрiйович.
   - Мар'янко! Що ти робиш?
   I сказала тодi Степанида Львiвна:
   - Мар'янко! Що ти робиш??
   А потiм погодились:
   "така Божа воля".
   ...Леонiд Гамбарський живе в цiм же домi.
   Мар'яна прийшла з роботи й пройшла прямо  в  свою  кiмнату.  Сiла  бiля
вiкна й задумалась. Безсонна нiч  положила  на  ??  тьмяну  щоку  холодний
хоробливий червiнь. З огидою згадувала вакханалiю в "гранд-Отелi"...
   (...У вiкно бились краплi мжички...)
   ...Згадувала спорзне, звiряче обличчя гладкого типа i гнiйнi нарости на
його животi.
   Тодi в ?? очах загорiлися порожнi фосфорити. Порожнеча гамарила  кожний
нерв ?? iстоти.
   Але раптом вона вiдчула бiля серця бiль i прилив енергi?.
   Мар'яна вийняла з чулка пачку кредиток i з силою  кинула  ?х  у  куток.
Тодi у вiкнi, напроти, зашарiв огонь. Чути було тринькання на балалайцi  i
веселi вигуки. Долiтало:
   Ми ковалi, ми ковалi,
   Ку?м ми щастя на землi.
   ...За стiною жили комсомольцi
   й завжди тривожили заулок сво?ю агiтацiйною бадьорiстю.
   Мар'яна написала:
   "Милий друже! Туди, в твiй  далекий  край,  на  пiвнiч.  Менi  хочеться
сказати iнакше: "на с?в?р". Твiй народ ма?  два  чудових  слова,  вони  не
перекладаються - "с?в?р" i "грусть". Але найкраще слово на землi:
   - "че-ка".
   Пам'ята?ш? - стоять ешелони, а паровик так  задумано  шипить.  ?демо  в
дикi замрiянi степи, де чека? тривога, невiдомiсть, де цiле провалля  жури
й радости. Станцiя, ще станцiя,  i  семафори,  i  степи...  Тодi  не  було
порожнечi...
   А зараз у менi осiнь. Iдуть дощi, бредуть похилi отари хмар. Нема  вже:
"Секiм-башка!" З партi? мене вигнано, не  пам'ятаю  за  що,  зда?ться,  не
вносила три мiсяцi членських. Проте це ?рунда:  мене  й  так  би  вигнали.
Тепер член парткому каже:
   - Нашi женщини з папiросками бiгають!
   ...Словом, я безпартiйна комунiстка. Мiй папа,
   Аркадiй Андрiйович каже:
   - Мар'янко, як записуються в партiю?
   ...Я  йому  розказала,  хоче  кандидатом,  витримувати  стаж.   Правда,
зворушливо?... Але це не те. Ти пита?ш, що я роблю? Звичайно, працюю,  але
хочу. залити себе  дурманом,  до  солодко?  нестями.  Iнодi  слухаю  вченi
промови  липового  професора  Гамбарського,   який,   очевидно,   в   мене
закоханий... Але й це не те. Я тобi писала, що хочу покiнчити з життям.  I
от  я  рiшила.  А  щоб  не  було  повороту,   сьогоднi   вночi   вiддалась
сифiлiтиковi. Це найкращий спосiб проявити силу сво?? волi. Правда? Вже не
буде вагань. Так роблять чекiсти минулого... Надворi дощ. Сонця не бачимо.
"С?в?р". "Грусть"... Але найкраще слово - "че-ка!" Милий друже, я  в  твiй
народ закохана.  Я  вiрю,  що  воскресне  велике  слово  -  "че-ка!"  Тодi
воскресне бiрюзовий потiк людського надхнення й степова тривога.
   ...А зараз дощ i болить серце. "С?в?р". "Грусть".
   Р. S. Через годину повiшусь. Прощай.
   Але тут же Мар'яна з жахом подумала:
   - Прощай?
   ...Брели  години.  Мар'яна  ходила  з  кiмнати  в  кiмнату  й   нервово
перебирала складки на спiдницi.
   ...Брели години.
   Аркадiй Андрiйович одинадцять  мiсяцiв  не  одержував  грошей  i  тепер
одержав за мiсяць (40 мiльйонiв) i був сам не свiй.
   Кричав:
   - Мар'янко! Со-о-о-рок мiльйонiв! I  переможно  трусив  кредитками  над
головою. Степанида Львiвна готовила самовар i теж була  сама  не  своя,  i
навiть блiдi щоки порожевiли ?й. Руки дрижали, i нiяк не могла  роздмухати
огонь.
   - От кажуть: Ленiн i Троцький... А що ж вони учрежд?нiя прикривають, чи
що?
   Аркадiй Андрiйович сказав:
   - Ох, Степушко! Якби ти знала, яка  в  нас  катавасiя.  З  П'ятигорська
при?хав товариш Аральський, а на його мiсцi вже  другий  начальник.  I  от
тепер: той собi, а цей собi. Бiда. Ну, я  думаю,  що  все-таки  Аральський
переможе!
   - А хто з них симпатичний? - спитала Степанида Львiвна.
   - Ну, звичайно, Аральський...- I  додав  серйозно:  -  У  нього  великi
зв'язки. Це, зна?ш, мужчина во-о!
   - Так ти ж держи його руку!..- сказала Степанида Львiвна й пiдвела  очi
догори:Аркашо! У нього портрета ще нема?
   - Га?
   - Та повiсила б... Може, коли зайде. Хто ?х зна? -
   вони люди не гордi...
   I зiдхнула:
   - Боже мiй! Що то наробила революцiя. Такi хорошi  люди,  симпатичнi...
прелiсть...
   Вiтер вдирався в сiни, крутив дим i виносив його у вогку осiнь. У вiкно
зазирало меланхолiйне небо. Падало листя  за  вiкном.  Скоро  при?де  бiла
зима...
   Знову дзвонять на панахиду.
   ...У сiни раптом ускочив
   Леонiд Гамбарський i схвильований побiг до  дверей.  Степанида  Львiвна
спитала:
   - Пане професоре!  Може,  вам  водички  гаряченько??  У  нас  сьогоднi,
зна?те, Аркаша жаловань? одержав... А Аркадiй Андрiйович скаржився:-
   - Шу-шу! Шу-шу! Цмок! Цмок!
   А роботи й нема: нi входящого, нi сходящого. Тiльки  й  знають,  що  по
коридору.
   ...Слухала тодi Мар'яна
   й вiдчула, як до серця пiдкотилась злiсть, i сказала з друго? кiмнати:
   - Це, тату, зветься стадiя органiзацi?. Чули про таке слово? Я чую його
тисячу лiт, тисячу лiт!
   Червiнь хоробливо горiв ?й на щоцi, але  цього  Аркадiй  Андрiйович  не
бачив, i вiн образився.
   - Ну, ти, Мар'янко, хоч i була в чека, а  в  дiлах  государственних  нi
бельмеса.
   А Степанида Львiвна сказала:
   - Боже мiй, Мар'янко! Яке тво? дiло до дiлов гoсударственних?  Я  знаю,
чого ти хочеш: тобi б якби Ленiн i Грецький i товариш Раковський  прикрили
всi учрежд?нiя, а папашенька без шматка хлiба  зостався...  Ну,  нi,  вони
люди розумнi й симпатичнi, цього сурйозно не зроблять.
   Мар'яна мовчала й знову нервово перебирала складки на спiдницi.
   Гамбарський положив на стiл газету й  у  розпуцi  похилився  на  вiкно.
Рецензент писав, що в його статтi багато  претензiйности  на  вченiсть,  i
Гамбарський йому нагаду? -
   чехiвського телеграфiста Ять.
   Це було так нахабно, так, нарештi,
   нетактовно...
   Леонiд Гамбарський з тривогою думав, що тепер вiн не зможе пiдняти сво?
реноме, i його професорська кар'?ра розлетiлася в пух. Потiм зняв пенсне й
лiг на кровать.
   ...З пiвночi летiв сiверковий вiтер. Передають: за мiстом випав  вогкий
снiг i запорошило дороги. Над мiстом струмкують хмарнi потоки.
   З тоскою згадував:
   - Ага, телеграфiст Ять!..
   I здавив руками голову.
   - Ага, тереграфiст Ять!..
   Здавалось, б'ють обухом - цi?ю важкою, безглуздою фразою... I майнуло в
головi:
   - Пропав!
   I вiдчув тодi Гамбарський, що нема вже  повороту,  i  був  один  якийсь
безвихiдний тупик.
   ...А з пiвночi знову летiв сiверковий вiтер, i сунулись  сiрi  й  нуднi
хмари. I знову з тоскою згадував:
   - Ага, телеграфiст Ять...
   - ...Можна зайти?
   Пiдвiвся:Зайдiть!
   Увiйшла Мар'яна й мовчки сiла бiля кроватi.  Кiлька  годин  внутрiшньо?
боротьби положили вiдбиток на ?? обличчя.
   Гамбарський дивився прибито, перелякано,  бо  Мар'яна  рiдко  до  нього
заходила,
   а зараз зайшла.
   - Чого?
   I ще дивиться прибито й перелякано.
   А Мар'яна в цей момент знала:
   "Далi не можна. Треба кiнчати!" Сказала схвильовано:
   - Прийшла до вас спитати: що таке безпораднiсть? Що  -  сила  волi?  Не
зна?те?
   А потiм пiдвелася i жагуче промовила:
   - Так... Я прийшла спитати вас... прохати вас...  Мар'яна  кинулась  до
столу й розридалась. Гамбарський розгублено дивився на не? й наливав  воду
в стакан.
   - Випийте!.. Що з вами?
   Вогкi дзвони загубились в осенi.
   Вогка луна зарилась у болотнiй чвирi заулка...
   Мар'яна випила води й  дивилась  сухими  фосфоритами  на  Гамбарського.
Потiм стиснула руками голову й сказала:
   - Треба повiситися... Негайно... зараз...
   - Що ви, Мар'яно?
   Гамбарський, блiдий i розгублений, ходив по кiмнатi.
   А у вiкно знову бив дрiбний дощ. I тягуче проходили хвилини  напружено?
мовчанки.
   Думала: "Так! Треба кiнчати... Так!.. Скорiше!.. I знала,  що  вона  не
може кiнчити, що ?й браку? сили".
   Подумала: "?рунда, треба кiнчати!"
   Мар'яна сухо подивилась на Гамбарського, а потiм сказала:
   - Пробачте! - i хутко пiшла до дверей.
   Аркадiй Андрiйович надiв окуляри й написав:
   "Прошу м?ня зачислiть в кандiдати  Вашей  государственной  партi?.  Мо?
лiчни? уб?жд?нiя в правот? комунiстическiх iдей..."
   В ?дальню увiйшла Мар'яна. Аркадiй Андрiйович:
   - Мар'янко! Ану йди сюди! Чи так я?..
   Степанида Львiвна продовжувала:
   - ...Вiн дуже симпатичний... кажуть уже повишення получив...
   ...Короткий осiннiй день сконав. Мар'яна вийшла на ганок.
   Дощ прибив жовтi листя, i вони лежали  холоднi,  мертвi.  Через  вулицю
блимав огонь i млявим свiтлом освiтлював пустельний заулок.
   Високо текли потоки сумних хмар. Iз стрiхи одноманiтно падала крапля на
камiнь. Iшла глибока сiра осiнь по сiрих заулках республiки.
   Коли Мар'яна виходила за  ворота,  з  комсомольсько?  кiмнати  вискочив
натовп юнакiв i з реготом кинувся в туман.
   Через дорогу, до Глухайсько? вулицi - сарай,
   за сара?м - вiжки.
   ...А далi, коли вийти з пустельного заулка, на  мiдi  висiчено:  Доктор
Фальк.
   - Куди?



   ЕЛЕГIЯ

   "Минають днi, минають ночi..."
   У груднi згнила зима,  i  тихий  степовий  городок  знiтився  в  облозi
мовчазних нерухомих хмар:
   - нагнав вiтер iз далеких Альпiйських гiр,
   через Карпатськi верхiв'я, через Дунай.
   Прийшло Рiздво.
   Зiдхали дзвiницi, i промерзло  жеврiла  жура:  сум  неспокiйно?  землi.
Цього року старожили не бачили рiздвяних  зiр,  бо  небо  стояло  в  сiрiй
сорочцi будня.
   I була мряка.
   I старий газетяр теж не бачив рiздвяних зiр. Був  вiн  сивий,  древнiй,
майже босонiж. Стояв бiля ратушi на бульварi й казав мимохiдцям:
   - Може, купите газету?
   Iнодi мимохiдцi купували газету,  iнодi  заклопотано  проходили,  iнодi
зупинялись i дивились на старого газетяра.
   ...А прийшов вiн восени, коли було прозоро, коли  за  кварталами  пахли
гречки...
   ...Але це було так  неможливо  давно!!!  Це  було  за  народження  його
прекрасно?  юности,  коли  тихий  степовий   городок   стояв   перед   ним
надзвичайною примарою. I вiн подумав тодi про радiсть.
   I врочисто залунало по кварталах:
   - Радiсть!
   I тодi було як мигдальнi потоки пiд  ударом  весняного  весла.  Це  був
голубиний заспiв до тi?? синьо? пiснi, iм'я якiй - життя.
   Це був новий заповiт, що ми, волхви, бачимо на сходi  в  темну  нiч  iз
хрустального Вiфлi?му...
   - Але це було так неможливо давно! I це майже забулось, бо ж -  неяснi,
туманнi, мов перший сон за  першого  м'ятежного  кохання,  цi  уривки,  що
виринають iз тьми перед мо?ми старечими очима. "Що це?" - подумав з тоскою
старий газетяр.
   I чув тодi: нiби раптом прокидалась природа,
   нiби дзвенiли, пливли й пропадали неяснi вiдголоски з дальнiх лiт.
   ...Але це була iлюзiя:
   натовп таких мiських кварталiв
   стояв у суворiй мовчанцi.
   ...Газети продавали й жвавi пацани, i не любили вони старого  газетяра,
бо був невiдомий, невiдомо звiдкiль i похмурий. I ще не любили:
   -  зiйшов  на  великий  шлях,  по  якому  йдуть,   дико,   по-звiрячому
озираючись.
   i був ще з ним, iз старим газетярем,
   древнiй пес, що покiрно шкульгав за  ним  i  нiс  пiдслiпуватi  очi  на
асфальт...
   - пес: вовна прилипла попелом i лiзла, падала  на  землю,  щоб  угно?ти
землю. Пес не гавкав, а тiльки  тихо  й  нудно  вив:  на  свiтанках  шумiв
скляний мороз, а пес був голодний. Iнодi  пес  кидав  старого  газетяра  й
блукав на базарi, бiля рундукiв, де били його закаблуками, де гризли  його
молодi бадьорi пси.
   ...Вранцi тихий степовий городок  оживав.  Виходили  заспанi  горожани,
плентались по мостовiй вiзники, вилiтав iз гаража  ?диний  на  всю  округу
виконкомiвський  автомобiль  i  з  вереском  мчав  у   туман,   розганяючи
обивательських курей i згра? голодних собак.
   Тодi бiля редакцi? - теж ?дино? газети з великими  пiдзаголовками  i  з
нудними традицiйними гаслами - грубим шрифтом - су?тились газетярi.
   Кожний знав:
   - треба скорiш!
   Треба схопити стос паперу з промовами,
   статтями про всесвiтнiй пожар:
   "Ми на горе всем буржуям
   мировой пожар розду?м;
   мировой пожар в крови...
   Господи, благослови!"
   - треба схопити й бiгти, захопити всi переулки, всiх обивателiв,
   щоб -
   - жити один день.
   I старий газетяр нiколи не встигав за пацанами, i завжди йому з веселим
смiхом, що звучав, як "колокольчик", пацани пiдставляли нiжку, щоб  старий
газетяр упав у грязь!
   I старий газетяр падав у  грязь,  розкидав  сьогоднiшнi  газети;  потiм
поспiшно збирав ?х, обтрушувався i, покiрний, з кiнським  калом  на  лобi,
спiшив, спотикаючись, до бульвару.
   На бульварi проходив день.
   Але й увечерi старий газетяр був там же, де праворуч вiд каланчi стояли
стiльцi. Увечорi старий газетяр тупо дивився на мимохiдцiв.
   ...А бульваром проходило багато:
   - однi бiгли, другi шкульгали, третi
   раптом зупинялись i потiм стурбовано вiдходили кудись.
   ...Тодi над головою колихались гiлки акацiй - була алея
   акацiй. Акацi? розцвiтали, коли в тихiм степовiм городку потоки  мрiяли
про голубi пiснi, про голубу журу  i  схвильовано  бiгли  до  срiбних  вод
забуто? рiки Лiвобережжя...
   Iнодi пацани, побачивши старого газетяра, ховались за  рiг  i  шпурляли
вiдтiля в свого колегу грудки землi.
   Тодi пiдводився, вiдходив до каланчi, за каланчу, до Зеленого Озера, де
стояла самотня будка, а нижче лежало  небо  на  поверхнi  брудно?  стоячо?
води...
   Тиша. Далеко клекоче брук.
   Пес лежить i облизу? попiл - на хвiст.
   (Мовчиш? - Мовчу!) Тиша. Далеко клекоче брук.
   Пес лежить i облизу? попiл - на хвiст.
   ...Уночi старого газетяра не бачили на бульварi. I нiхто  не  знав,  як
вiн жив, як вiн живе. Бо кому це потрiбно?
   - бо йдуть молодi днi з юнацьким запалом
   грiзними колонами по безмежних ланах часу. I вiдступають -
   мiсяцi,
   роки,
   тисячолiття
   В глуху невiдому безвiсть минулого.
   Тихий степовий городок
   знав i сум, i Великдень цi??
   боротьби.
   ...Коли на древнiй дзвiницi
   годинник протеленька?  чверть  на  восьму,  коли  повстане  заокеанське
сонце,-
   - вулицi знову прокидаються, i тодi бреде
   бульваром похила постать старого газетяра.
   ...Так почина?ться день.
   ... А зима зовсiм згнила, i шкульга? рiздво
   в мряку чвирi. Старожили не бачили в цi днi  рiздвяних  зiр,  i  стояло
небо в сiрiй сорочцi будня.
   Газетяр теж шукав сузiр'я  Орiону;  але  були  самi  мутнi  далi.  Десь
дзюрчала вода, i тому, що вона промжичила мозок, болiла голова.
   Так
   рiс
   час:
   - у грандiознiй боротьбi падали переможнi днi,
   на них падали ще днi, i росла гора, вiд Гавризанкару вища,  глибша  вiд
океанських глибин. Тодi питали:
   - Що це? Тоска чи радiсть?
   ...Але на далеких обрiях знову гримiли, знову  наступали  молодi  буйнi
днi грiзними колонами. Так
   рiс
   час!
   ...О, я знаю:
   багато думав старий газетяр. Думав про юнiсть, думав про те,  що  було,
чого не було, чого хотiлось. Все одiйшло великим шляхом часу... О, я знаю:
i мо? кволе, старе тiло прокинеться колись i спита?:
   - Невже кiнець?
   Але не прокинеться свiтанок.
   О, я знаю!..
   ...Iнодi старий газетяр iшов у заозерний край. Шкульгав вище й вище  на
кучугуру по кварталу кавалерiйського полку. За ним шкульгав пес.
   Тодi в одинадцятiй сотнi  був  пожар:  городок  подiлився  на  сотнi  -
полковий городок степового краю.
   Шумiли на каланчi, над ратушею.
   Палахкотiли смолоскипи; пiд навiсом тривожно дзвенiли й саркали конi.
   ...Старий газетяр виходив за квартали й брiв
   бездорiжжям, на пiвнiчно-захiднi межi -  туди,  де  стояв,  як  лелека,
пiдбитий бурею дуб.
   Дуб наближався. В далекiм степу горiли огнi.
   I стояло древн? небо, а позаду туманiли мiськi оселi. I  здавалось,  що
оселi не iснують, що вони вiдiйшли в далину, за гору переможених днiв.
   ...Старий газетяр приходив до дуба, сiдав
   пiд дубом i озирався. Висiло небо у чвирi, за дубом прича?лась тиша.  I
промерзла чужа земля. I все було чуже - i земля, i .межi,  i  квартали,  i
кучугури, i дальнi степовi огнi. Тодi пiдходив пес i тихенько  вив.  Потiм
iз сходу прилiтав колючий вiтер. I вiдчував старий газетяр:
   - десь тлi? торiшнiй гнiй.
   Пiдводився.
   За старим газетярем пiдводились кучугури, i сунулись у небо,  зливались
iз небом, вiдходили, пропадали, i була одна сторожка пустота.
   Ще городка не видно. Тiльки за Балясним Бором маячить невiдомий  нiчний
огонь. I був вiн не близький, тiльки далекий, тiльки чужий, як чужа земля,
де тлi? торiшнiй гнiй.
   ...Огонь стояв на шпилi ратушi i був надто червоний.
   ...А iнодi бачили:
   - брiв старий газетяр по дорозi на цвинтар.
   I думав старий газетяр:
   - Цвинтар?
   Тодi пахли могили - глибоко й тихо. Це був запах незносного  чебрецю  -
вiн iшов з-пiд бiлого снiгу.
   Старий газетяр прийшов у городок восени.
   ...I згнила зима.
   З Чорного моря, з Iндiйського океану, через Малу Азiю, прилетiв  перший
тепловiй.
   I вже на бульварi снили акацi?.
   I знову бачили старого газетяра бiля  мудро?  ратушi.  Пацани  ще  били
старого газетяра грудками, i вiн iшов до Зеленого Озера,  до  каланчi,  за
каланчу, до самотньо?, нiкому непотрiбно? будки; за  ним  -  древнiй  пес.
Тодi були невеселi голубi дзвони: то йшов пiст, i каланча перекликалася  з
iншими церквами.
   ...А з пiвденного бiгуна, з Австралi?, грiзними колонами ще  насувались
молодi днi, i вiдступали - мiсяцi,  роки,  тисячолiття  в  глуху  безвiсть
минулого.
   Старий газетяр це знав. Тiльки не хотiв знати!..
   (О, я знаю: старий газетяр не хотiв цього знати!)
   ...А потiм розлилась рiка. По вулицях тихого
   степового городка летiли вже мiльйони тепловi?в. Рiка затопила мiст,  i
не було дороги до кучугури, до дуба.
   Старий газетяр зажурився.
   I от в одну тривожно-радiсну нiч, коли веснянi
   вечоровi сутiнки пливли над Зеленим Озером, пацани пiдстерегли  старого
газетяра й побили.
   I таки добре побили: тiльки через два тижнi вiн вийшов iз лiкарнi.
   ...А потiм прийшла знову тривожно-радiсна нiч: рiка нарештi  увiйшла  в
береги. Ранком до мосту прийшли плотники, i  зацюкали  сокири.  Скоро  над
рiкою повис мiст.
   ...Старий газетяр вийшов iз лiкарнi, але вiн не  пiшов  до  редакцi?  -
пiшов на пiвнiчно-захiднi межi.
   Одступали днi й тягли за собою. I вiдчув старий газетяр:
   - десь тлi? торiшнiй гнiй.
   I падали сили.
   Старий газетяр покiрно брiв у навiщоване:
   iшов туди, де стояв, як лелека, пiдбитий бурею дуб.
   I прийшов старий газетяр, i лiг пiд дубом. I, коли у дзвiнкiй  степовiй
тишi задзвенiв перший жайворонок, старий газетяр глибоко, на  всi  старечi
легенi зiдхнув i вмер.
   Тодi знову тихо й нудно завив  древнiй  пес,  подивився  пiдслiпуватими
очима на старого газетяра й побрiв  туди,  до  рундукiв,  де  гризли  його
молодi, бадьорi пси.
   ...Завтра бiля дуба найшли мертвого  старого  газетяра  й  завтра  його
одвезли на цвинтар. За два днi за старого газетяра забули. Тiльки там,  де
вiн лежав, залишився ледве помiтний слiд.
   ...Але бiля дуба зацвiв уже молодий запах юного невiдомого дня.
   Тихого ясного ранку над древнiм  степовим  городком  урочисто  потопали
голубi дзвони.



   ДОРОГА Й ЛАСТIВКА

   I

   У перспективi - дорога.
   Праворуч, лiворуч - акварелi. Далеко - лiс. Дорога  до  лiсу,  а  може,
вбiк.
   Дорога спокiйно вiдходить, i на нiй порожньо.
   Мабуть, скоро зажовтi? листя, i в небо засуму? старий дуб.  Старий  дуб
був колись бiля нашо? хати, в дитинствi.
   Я дивлюсь на дорогу, i вона веде мене за далекi гони.
   Покiрно йду за нею.
   ...Колись  була  береза,  зiрвав  листок  i  положив  у  книгу;  книзi,
зда?ться, бiльш як сто лiт, пожовкли навiть рядки. А в цiй книзi  лист  iз
берези, пожовклий. (Може, берези вже й нема...  А  де  згадка  про  автора
столiтньо? книги з пожовклими рядками?)
   ...Дивлюсь на дорогу. На дорозi порожньо, i я думаю про  небуття:  коли
дорога вiдходить, тодi щось вiдходить, кудись вiдходить.
   ...Потiм згадую сливи.
   Саме по цiй дорозi везли колись сливи. Я був маленький i прохав у тiтки
слив.
   Тодi вона дала менi жменю.
   Та не були то сливи. Було дитинство.
   ...На кра?видi купчаться хмари, збираються на вечiр.
   Але то буде не потоп, а впаде звичайна роса. Тодi забуя? рослина.
   А в потопi (пам'ята?те?) були голуби.
   Бiля вiкна пролетiли голуби, фиркнули i зникли за величезним будинком.
   I каже голубка: -