Дорога? - Каже голуб: - Дорога!
   Потiм полетiли на площу Володарського i там сiли бiля ратушi.
   ...Дивлюсь знов на дорогу.
   За нею, куди вона йде, iде суворiсть,  може,  жорстокiсть,  може,  сама
смерть.
   Ну, i що ж? Хай iдуть: так треба.
   Але все-таки що з дорогою?
   I сказав голуб: - Дорога? - Сказала голубка: - Дорога!
   По далекiй дорозi пiшла  широка  тiнь.  Проходили  розпатланi  хмари  i
погасили сонце.
   Коли пройшла тiнь i сховала дорогу - дороги не було. Я впав на  обнiжок
сво?? мудрости й подумав з тоскою:
   - Дорога?
   Але голуби не озивались.
   Город шумiв, кричали мотори, летiли будинки.
   Мiй далекий сон (лебедине крило) розтанув над мiстом.
   ...Я надiв кашкета й вийшов на вулицю.

   II

   Було тихо i темно. Раптом повiяв вiтер.
   I закрутило,
   зашумiло
   в деревах.
   Був грiм - то прийшла лiтня пахуча громовиця.
   Зiрвало ??, i помчалась вона на темну просторiнь.
   ...А потiм зашумiв дощ.
   Вона шукала свiтло -
   - шукала,
   найшла,
   полетiла.
   Влетiла.
   Було чудове блискуче свiтло i тихо, без дощу.
   То була кiмната.
   Сiла на шафi - спокiйно, сухо, тепло.
   Але хвилювалась.
   ?? хвилювало звичайне свiтло - електрика.
   Тодi вона зiрвалась i знову полетiла.
   I от - чотири оксамитових стiни.
   Ясно: вдарилась в оксамитову стiну i впала в фарфорову чашу.
   Назад!
   Назад!
   I - в клавiшi!
   Пронiсся мелодiйний звук.
   А що вона?
   ...Ще раз у стелю розписану, а там
   в знемозi
   впала.
   Сидiла. Важко дихала.
   А ?? нiжки обгортав килим - то схiдний оксамитовий килим iз Турцi?.
   Певно, кiмната була незвичайна - то була кiмната в мо?й уявi.
   ...А за вiкном носився вiтер, скиглили дерева, тривожно кричали гудки.
   Тiльки нiч смiялась тихо, темно i лукаво.
   ..Так! Вона шукала вiкна - вилетiти у вiкно, у дощ, у нiч.
   Але вiкна не було.
   А потiм ще довго носилась по кiмнатi. Знову падала в фарфорову  чашу  й
билась у розписну стелю.
   Була в розпуцi - ?? надто тривожило звичайне свiтло - електрика.
   ...Тодi в дощ заскиглили дерева, потiм у дощ засмiялись дерева.
   Чи чула вона, як смiялись дерева?
   Нiчого не чула вона.
   Нiчого!
   Нарештi -
   - вдарилась вона в срiбну жирандолю i впала  на  оксамитовий  турецький
килим.
   зiдхаючи востанн? (вона розбилась на смерть), хилила голiвку вiд свiтла
й шукала очима -
   - вiкно.
   Вiкна не було. I вона вмерла.
   ...А за вiкном стояла нiч i тихо, темно i лукаво усмiхалась.
   За десять хвилин свiтало.
   За годину я увiйшов у кiмнату.
   Вже ночi не було.
   Пройшла громовиця, пройшов дощ.
   Пiдводилось сонце.
   Пахло сонцем, пахло життям.
   Я зiдхав глибоко й високо пiдвiв голову.
   ...Потiм узяв ?? за крильця, зневажливо подивився на крильця й кинув ??
в помийну яму, де рились бродячi мiськi пси.
   То була ластiвка.



   ПУДЕЛЬ

   I

   Виходили на iскрясте шосе, в перламутр полудня. Утомно дрижали  наливнi
поля, i перелiтав димний легiт. Небо брякло; нечутно й зiв'яло  скрадалися
полинялi соняшнi дороги до  незнайомих  горизонтiв,  до  туманово-бузково?
маси.
   На поворотi почули останню мiську пiсню: трамвайна путь  розлетiлася  в
яри й раптом плавко спланувала пiвколом назад. На  перепуттi  пiд  зеленою
мжичкою дерев дрiмав парк: бюст Ляссаля, стежки, але?. Потiм i вiн одiйшов
убiк.- Тодi знову iскрясте шосе й даль молодих лiсiв.
   На двадцять крокiв уперед iшли - мадмуазель Арйон (опереточна  спiвачка
з "Не ридай") i двi баришнi з редвидату: Тоня  (так  говорив  студент)  i,
може, Дуня, може, Катя - невiдомо: з нею нiхто не говорив. З ними:  якийсь
тип i студент - органiзатор вечора.
   Вечiр (музикально-вокально-танцювальний  каламбур)  на  вiллi  "Зелений
Гай", сьогоднi, "на  користь".  Ще  аlma  mater  прохала  Сайгора  сказати
вступне слово на тему: бiжучий мент.
   Арйон iшла пiд рожевою парасолькою, яку нiс  тип.  Тоню  вiв  пiд  руку
студент.
   Тераси iподрому й павутиння далекого радiо поволi й рiшуче зливалися  з
будiвлями. I коли входили в сутiнь придорожнiх верб, повернулись i  бачили
один одномасний узамiт мiста.
   Сайгор узяв сигаретку й передав портсигара. Григорiй  переложив  ремiнь
рушницi на праве плече й закурив. I говорив -  потiм  -  про  Богомольськi
Болота, про крижнiв, про вечiрнiй перелiт. Його  руде  обличчя  наливалося
кров'ю, i творчо, по-дитячому свiтилися зiницi. I знову згадував  очерети,
село, нирцiв, заячi стежки, полювання, ще полювання.
   Тодi Сайгор примружив сiрий погляд i зняв кашкета.
   - Добре!
   I сказав прозу: одкомандиру? в райком, а вiдтiля Григорiй  по?де  далi,
на сельроботу, на село.
   Пiдхопив:
   - На село?
   Григорiй довго путався в незв'язних фразах i  нарештi  рiшив,  що  йому
все-таки тут кур'?ром веселiш, нiж десь "на задрипанках".
   - Полювання - гарна рiч, та бачте...
   Сайгор бачив.- Сонце стояло над головою. Город вiдходив по шосе,  а  за
ним плентались яри, iподром, радiо. Сизою ртуттю коливались далi.
   I в цей момент, як звичайно, Сайгор думав про тi ж засiдання  й  згадав
термiновi пакети.
   - ...Глядiть же, не забудьте однести.
   - Не турбуйтесь,- сказав Григорiй.
   Марчик - дворняжка: лiтом - лягаш, зимою -  гончак,  дома  -  сторож  -
зiрвав гаву й помчав за нею по тирсi. Тодi ж  вiдстав  пудель  мадмуазель.
Арйон вiд компанi? i з кошиком в зубах  пiшов  поруч  Сайгора.  I  тодi  ж
повернула голову баришня з редвидату - не Тоня - i  чогось  подивилась  на
Сайгора й посмiхнулась тихою звичайною усмiшкою. Потiм кожного разу,  коли
пудель залишав Арйон, баришня - не Тоня - поверталась i  усмiхалась  тихою
звичайною усмiшкою.
   Сайгор погладив пуделя по кучерявiй левинiй гривi й сказав:
   - Гарний пес. Чудова порода для дресировки.
   Григорiй, мабуть,  образився  за  свого  Марчика  й  подав  бандитський
посвист у тирсу. А коли дворняжка пiдлетiла, помахуючи хвостом, i показала
зуби, вiн тут же, на шосе, примусив ?? служити на заднiх лапах.
   - Все-таки я скажу,- промовив Григорiй,- не люблю я цих  пуделiв.  Так:
нi те нi се. Користи мало.  Ну,  тяга?  у  зубах  кошика,  а  що  з  того?
Подума?ш, штука!
   Потiм iз любов'ю посiпав Марчика за вуха й рiшуче заявив:
   - Молодчик!
   Певно, Григорiй був патрiотом  сво??  батькiвщини.-  А  породистий  пес
труснув левиною гривою й помчав до мадмуазель Арйон.
   Входили в лiс. На узлiссi рожева парасолька  прикрила  траву:  компанiя
сiла вiдпочивати. Коли пiдходили до них, iз глибини зеленi постав раптовий
вiтер i з шумом помчав на шосе. Сайгор i Григорiй сiли праворуч.
   - Сеньйоре,- сказала Арйон, граючи до  Сагора  льонними  дзвониками  на
скронях.- Ви цiлком певнi, що наш  вечiр  пройде  щасливо?  В  мене  якесь
передчуття. Зна?те?
   Сайгор сказав, що вiн нiчого не зна?, що його попрохали сказати вступне
слово - i тiльки. Все ж iнше його не торка?ться.
   - Ах, сеньйоре, як ви iндиферентнi... Тодi Сайгор пiдвiв нервово  брови
й подивився кудись убiк. I тодi ж мадмуазель  Арйон  скинулась,  показуючи
рядок прекрасних зубiв.
   - До жорстокости, зна?те,- до жорстокости.
   - О, божественна медхен,- вмiшався довгоногий-довговолосий  тип,шпрехен
зi?
   - Ну?
   Тип закинув волосся i взяв виточену руку мадмуазель Арйон.
   - Я чув! це велике! слово! товариш!..- i  продекламував  якусь  чергову
банальнiсть надто театральним голосом.
   Сайгор одвернувся й невимушене лiг на  траву.  Григорiй  сидiв  далi  й
уважно розглядав свою рушницю. Потiм розложив ладунку й переглядав набо?.
   Студент тихо розмовляв iз Тонею й зрiдка,  тьмяно  поглядаючи  на  не?,
обережно клав свою руку  на  ??  бiлоснiжне  мереживо,  що  виглядало  вiд
сорочки до матово? ши?, вiд тугоперсого молодого взгiр'я.  Тоня  розширяла
жвавi нiздрi, шелестiла  вiями  й  бавилась  руками  в  травi.  Баришня  з
редвидату - не Тоня - самотньо сидiла збоку й дмухала на  "божу  коровку",
що застигла в не? на долонi.
   З iподрому зiрвався аероплан i,  розрiзаючи  повiтря  клекотом  мотора,
закружляв над узлiссям.
   Тодi  ж  на  кра?видi  вiд  города  показалась   крапка.   Наближалась,
збiльшувалась, i  бачили  фаетон  iз  парою  вороних  коней.  Коли  фаетон
порiвнявся з компанi?ю, Марчик зiрвався й полетiв у куриво. Iще чути  було
буйний бандитський посвист.
   Пудель одмахнувся вiд мух левиною гривою й розумно дивився на кошик, що
стояв бiля Сайгора бiля нiг.- Спека перевалювала  за  гарячий  полудень  -
непевно й млосно. Але дихати стало  трохи  легше.  За  дорогу  нагартованi
простори стомили, i через деякий час Григорi?ва фляжка була порожня.
   Знову пiдвелися продовжити путь. Тодi Сайгор  пiшов  до  Григорiя,  сiв
бiля нього i, вийнявши з боково? кишенi блокнот, повертiв  його  в  руках.
Тiльки коли компанiя з шумом улетiла в лiс i гулко залунала  луна,  Сайгор
сказав:
   - Ходiм.
   Пiшли. З листяника чули чергову банальнiсть.
   Кричав тип:
   - Майне кляйне лiбе медхен, iх лiбе дiх зер гут.
   Мадмуазель Арйон, очевидно, не знала жодно? мови й плутала  нiмецьку  з
французькою.
   - Парле ву франсе?
   - Уй! Уй! - кричав тип на ввесь лiс.
   Iшли. На пiвдорозi до вiлли бачили хлоп'якiв-чабанiв, бачили корiв,  що
трiщали мiж дерев,  продираючись  на  узлiсся.  Томилася  вiльха,  безсило
опустивши крила. А ввесь лiс жив  якимсь  невiдомим  життям.  В'ялi  лiтнi
мислi  хмарою  купчилися  над  головою,  i  було  нерозгадане,  та?мно   i
прекрасно.
   Григорiй насвистував пiсню, i вiд не? линула жура: i пiсня,  бандитськi
буйнi посвисти були також надзвичайнi.
   Сайгор уперше за все лiто вибрався за город  iз  стосiв  вiдношень,  iз
димних кiмнат засiдань, з мiтингових, ячейкових -  ових  промов,  дебатiв,
пренiй, дискусiй. Перший раз за все лiто дихав вiльним чистим повiтрям. I,
мабуть, перший раз за довгi роки  вiдчував  якийсь  радiсний  бiль,  якусь
неясну тривогу. Бiль тягнув кудись на невiдомi  шляхи,  i  вiд  болю  були
невiдомi шляхи. А навкруги  гримав  день  i  чути  було  -  на  сопiлцi  -
тоскно-радiсний гiмн життю.
   Виходили до сосново? посадки, зрiдка  бачили  на  взгiр'ях  бiлi  крила
забутих вiлл. I був далекий гомiн.
   Десь iзбоку Марчик зiрвав звiрину i гулко, завмираючи, помчав за нею  в
гущавину.

   II

   Григорiй - не встиг пiдiйти до вiлли - захвилювався  й  покликав  свого
собаку. Поспiшно зiбрав у Сайгора декiлька сигареток. Потiм збiльшив  крок
i забiг уперед. Сайгор думав був пiти з Григорi?м, але потягнуло до ставка
- освiжитись вiд спеки нагартованого дня.
   - Подивимось, що наполю?те!
   Вiдповiв:
   - Якби ви знали, що то за Богомольськi Болота  -  птицi  сила!  I  знов
надхненно говорив про полювання, про крижнiв, про вечiрнi перельоти.
   Нарештi, поправивши ладунку,  Григорiй  кинув  декiлька  слiв  i  хутко
попрямував убiк. Сайгор не злився з  компанi?ю  й  сам  пiшов  до  ставка.
Пудель, очевидно, передав кошика мадмуазель Арйон i доганяв його.
   - Сеньйоре! Бережiть мого Дружка. На вашiй вiдповiдальностi. Чу?те?
   - Чую,- голосно  вiдповiв  спiвачцi  й  звернув  iз  дорiжки  в  шелест
торiшнього листя.
   До купальнi не пiшов - вiдчув раптом сором'язливiсть. Трохи  здивувався
сво?й нелюдимостi й зупинився. Дивився на бiлi статнi фiгури голих  людей,
що вовтузилися у водi, слухав бадьорi побiднi  крики  мужчин  i  лемент  -
рiзкий, як розбите скло,- женщин. Ще раз попрямував був до  купальнi,  але
на пiвдорозi знову повернув.
   Пiшов пiвколом. За ним, помахуючи левиною гривою,- породистий пудель.
   Сайгор гадав купатися на тiм березi, де лементували пiдлiтки. Але, коли
прийшов туди, побачив, вiдчув: це постiйна резиденцiя юнакiв, тут  кипить,
горить, скаженi? кров, тут колива?ться голова й повно запашного  туману  в
нiй...
   Сайгор хутко пiшов далi й доти брiв сутiнковим верболозом, поки нарештi
не найшов спокiйного мiсця.
   Над ставком клекотiв побiдний крик  сотнi  баритонових  голосiв.  Сонце
мчало з тепло-блакитного неба i з розльоту вдаряло у води.  Тодi  дзвенiла
поверхня мiрiядами бризок, i в дiямантовiй млостi стогнали береги. Це було
життя: i побiдний крик, i воронi островки на жiночих тiлах,  i  резиденцiя
пiдлiткiв, i запашнi перса, i надзвичайний полiт божевiльного сонця.
   Коли Сайгор вилiз iз  води,  чув  на  тiм  березi,  як  горошив  вереск
мадмуазель Арйон.
   - Сеньйори! Сеньйори!
   Мабуть, пiдлiтки залiзли в купальню.
   Вiд вiлли "Зелений Гай" розходились дорiжки, стежки  в  лiс,  далi,  де
поринали в океанi зеленi iншi вiлли, iншi дорiжки, iншi стежки. По  дорозi
виростали сади, парки, бiлi крила будiвель.
   I тут, де сонце злилося з зеленим океаном  в  одну  тремтячу  симфонiю,
Сайгор знову пiзнав надзвичайний солодкий бiль. I тодi ж свiт, вся земля -
буйна й радiсна - поринули  в  цiм  болю.  Лiс  рожав  загадковi  звуки  в
безмежнiсть. Фаркали крила лебединих вiлл.
   В гущавинi на схiд ударив дзвiн на першу вечерю... Звук розрiсся, потiм
знiтився, потiм пiшов стежками, сторожко ступаючи оксамитною лапкою. Потiм
тихо зiдхнув i навiки поринув у глибинi дерев.
   Пудель обережно брiв по торiшнiх листях i нi на крок не  вiдставав  вiд
Сайгора. Подумав: чому так несподiвано прив'язався до нього цей пес? I тут
же згадав, що, виходячи з городу, з  пропозицi?  мадмуазель  Арйон,  кинув
пуделевi з ?? кошика декiлька конфетних плиток.
   - Ах, ти! - i потрiпав левину гриву. Ще потрiпав. Собака  подивився  на
нього холодними розумними очима. Здалося: погляд здивований.
   - Ах, ти!
   Пудель холодно й мовчазно приймав ласку. Сайгор  згадав  Марчика  -  цю
унiверсальну дворняжку. Звичайно, Марчик на ласку показав би  сво?  гострi
зуби, лизнув би руку,  а  то  потерся  б  об  колiна  й  помахав  облiзлим
хвостом.- Пудель мовчазно й холодно приймав ласку. Виходив пiд бiле  крило
далеко? вiлли.
   Раптом iз ворiт вискочила ватага.
   - А ви як сюди?
   Студенти, мадмуазель  Арйон  i  баришнi  з  редвидату  зупинилися  бiля
Сайгора.
   - Шпацiрую.
   - Шпацiрен! Шпацiрен! - кричав довгоногий-довговолосий  тип,  прогримiв
на ввесь лiс для чогось "вiват" i нi з того нi з сього гаркнув:
   - Iст шон цайт цу шляфен!
   Як i треба було чекати, спiвачка серйозно спитала:
   - Парле ву франсе?
   Потiм скаржились, що вже обiйшли майже  всi  вiлли,  а  продали  всього
чотири квитки.
   - Я ж казала вам! Мене ще нiколи не одурило передчуття. Але це не  все:
обов'язково скандал буде.
   Про який  скандал  говорила  мадмуазель  Арйон,  Сайгор  не  розумiв  i
машинально дивився на ?? льоннi дзвоники на скронях. I було нудно.
   Компанiя далеко вiдiйшла вiд вiлли, i мадмуазель Арйон побiгла доганяти
??. Тодi ж Сайгор повернувся й побачив бiля себе баришню з редвидату -  не
Тоню. Очевидно, вона вже давно стояла тут. Бачив: як i  ранiш,  усмiхалась
сво?ю тихою усмiшкою. Чогось збентежився, не знав, що сказати, i сказав:
   - I ви тут?
   - I я тут,- i ще всмiхнулась.
   З  лiсу  кричала  спiвачка:  "Дружок!  Дружок!"  Але  пудель,   мабуть,
остаточно рiшив не покидати Сайгора i, залишивши компанiю,  знову  виходив
на рiжу.
   Баришня з редвидату - не  Тоня  -  мовчала.  Тодi,  червонiючи,  спитав
Сайгор:
   - Прошу пробачення... я не знаю, як...
   - Татьяна,- пiдхопила баришня й теж почервонiла.
   Баришню Татьяну Сайгор - згаду? - десь бачив, i, звичайно, вiн саме ??,
мабуть, не бачив, а бачив ?х у сво?й установi, в iнших установах -  сотнi.
Машинiстки, ремiнгтонiстки, стенографiстки, журналiстки,-  iстки,  сiрi  -
може, красивi, може, поганi, просто манекени,  просто  автомати,  на  яких
можна прикрикнути, коли треба,  бо  це  ж  вони,  радянськi  баришнi,  якi
бояться скорочення штату бiльш,  як  гармат,  революцi?,  вибухiв,  Махна,
бандитiв. I тут же згадав якусь сiру  стенографiстку,  котра  згоджувалася
працювати пiдряд сiмдесят двi години, лиш би ?й довелося записати  промову
тов. Ра-ковського.
   Вiдчув себе  нiяково,  бо  стрiв  баришню  в  iнших  умовах,  про  якi,
зда?ться, забув, може, не знав, не чув. Якось дивно  було,  наче  попав  у
полон, у ворожий табiр.
   Баришня Татьяна мовчала. Потiм iще всмiхнулась i йшла поруч iз Сайгором
по зеленому океанi.
   На вiллi на пiвнiч жагучо виводив хтось у гущавину жагучий мотив яко?сь
примiтивно? забуто? пiснi. За лiсом у степу ревiв автомобiль.  Раз  у  раз
пiдлiтали бiлi крила будiвель. Зрiдка по дорозi виступали лапастi  дуби  й
розкидали буйне шатро. Тодi хотiлося зiрвати дубовий листок, положити його
на чоло i вбирати п'яний мiцний дубовий запах.
   Знову розбiгались дорiжки, i ступила по них, як тиха луна дзвону, пляма
блiдо-голубого неба й теж - оксамитною  лапкою  повз  вiлли  далi,  щоб  у
млостi поринути десь. Зiрвалася птиця й дико, побiдно закричала над лiсом.
Тодi ж закричала друга птиця - кволо й тоскно. Тодi ж полетiли на  дорiжку
бiлi й сiрi пелюстки: то хижак рвав тiло сво?? жертви. Потiм  iще  крик  -
дикий i побiдний.
   - Хороша погода.
   - Погода гарна.
   I подивився на баришню. Вона  говорила  про  погоду.  Мабуть,  серйозно
тягнула цю одвiчну нудну тему. Сайгор спробував був перевести  говiрку  на
iнше,  але  зрозумiв  так:  Татьяна  воiстину  недалека  дiвчина,  типiчна
мiщаночка з обмеженим свiтоглядом.
   I все-таки вiн мав себе з нею нiяково. I  не  вiдсутнiсть  теми  робила
нiяковiсть - було щось iнше, чого вiн нiколи не вiдчував там, в  установi,
на мiтингах, на засiданнях, на лекцiях. I зараз порiвняв це з тим, що було
колись у юнацтвi, коли батько сказав у перший раз "закуримо", i вiн  хотiв
закурити, i боявся закурити, i боявся загубити батькову  повагу.  Це  були
почуття: i злочинця, i юнака, i ними вiдчував себе.
   - Закуримо?
   Сайгор здригнув.
   - Закуримо,- i вийняв портсигара. Татьяна, очевидно, хотiла, щоб Сайгор
взяв ?? пiд руку. Очевидно.
   Виходили на узлiсся. Пудель сiв на траву й лизав лапу.

   III

   Зiйшлися випадково: тип, звичайно,  ранiш  не  знав  мадмуазель  Арйон,
студент тiльки сьогоднi познайомився з Тонею - з баришнею з редвидату -  а
Сайгорiв знайомий був тiльки один: Григорiй, кур'?р з його установи, який,
як вiдомо, пiшов на полювання. I тому спершу, коли зiбрались,  вiдчувалась
натягнутiсть.
   Але, як завше бува? на вiллах, природа взяла сво?, тим бiльш що прибуло
ще  декiлька  студентiв-органiзаторiв  вечора  "на  користь".  Правда,  цi
студенти держались окремо. Все ж вiллою повис гомiн.
   Лiтнiй театр студенти зайняли звечора з усiм ужитком:  сцену,  будку  з
розбитим роялем, поламанi стiльцi. Студенти ремонтували  кiн,  утрамбували
грунт залу з голубою покрiвлею - небом. Поставили бiля входу стiл на трьох
нiжках (без четверто?) i посадили колегу продавати квитки.
   Зiбралися з будiвель,  з  лiсу,  вiд  купальнi  хлоп'ята,  заглядали  в
щiлини, дивилися на мадмуазель Арйон, на довгоногого-довговолосого типа  й
подавали пiкантнi реплiки.
   Зрiдка проходили гранд-дами з  усi?ю  фамiлi?ю  й  заглядали  в  театр,
iронiчно посмiхаючись. Все-таки пiдходили до афiшi й "неглiже"  розглядали
??.
   - Ах! Мадмуазель Арйон теж тут? Обов'язково прийдемо. Касир  пропонував
купити квитки, гранд-дами ухилялись: купимо, мовляв, купимо, почекайте.
   - Мадам! Це на користь студентiв. Будь  ласка,  квиток.  Тодi  говорила
гранд-дама:
   - Ах, Боже мiй, знову  на  користь!..  Мар'я  Петрiвно!  Ви  не  можете
уявити, як обридла ця "на користь".
   - Так... Так... i на голодних, i  на  голодаючих,  i  на  дiтей,  i  на
iнвалiдiв, i на чахоточних. Прямо ужасть!
   - А ви, господин студент, ма?те мандат? - пiдпливла до столика третя  й
змахнула з чола батистовою хусткою сало.- А то, зна?те, разнi? бувають...
   Студент вийняв мандата. Тодi спитала друга:
   - Мар'я Петрiвно!.. Ваш Коля ще не при?хав з ком'ячейки? А мiй, зна?те,
Iван  Дем'янович  учора  обкушався  яблуков  i  таке,  зна?те,   засоренi?
желудка...
   - Ужасть!  -  зiдхнула  Мар'я  Петрiвна  й  порадила:  -  Вiзьмiть  же,
душенька, вiд доктора записку. Що ж  поробиш  -  комунiческая  дисциплiна.
Порядок.
   Гранд-дама кивнула головою й  докiрливо  дивилася  на  студента.  Потiм
обидва виводки плавко почали вiддалятись.
   Вiддалялось i сонце: все нижче й нижче сiдало за вiллою. Криве промiння
стояло в задумi, потiм гладило оксамитом мигдальний  колiр  лiсу.  Запахло
вечiрнiм цвiтом - таким незносно млосним,  мов  фаркнули  десь  кропив'янi
пожежi. Летiли на ночiвлю птахи.  Десь  прокричав  одуд  свою  одноманiтну
пiсню. Проходили до купальнi з рушниками -  одиночки,  маси,  фамiлi?.  За
ставком на луках iржав кiнь.
   Тихо, крадькома ступав надзвичайний голубиний вечiр.
   Треба було починати музикально-вокально-танцювальний каламбур (так  усi
учасники казали, тому що вечiр був iмпровiзований, тому  що  не  з'?хались
усi учасники й не при?хав гармонiст).
   Зiйшлись усi - вiд купальнi, з вiлл, з лiсу. Але авдиторi? не  було,  i
навiть на десять-дванадцять квиткiв, якi продали на вiллах удень, нiхто не
приходив. Органiзатори хвилювались, тому що були учасники з  гонором,  для
яких треба було дiстати авдиторiю.
   Але порожньо виглядали дорiжки, i тiльки хлоп'ята осiли дерева навкруги
лiтнього театру й заглядали на сцену, знову подаючи пiкантнi реплiки.
   Сайгор давно вже прийшов iз лiсу й ходив тепер iз будки  вiд  розбитого
рояля до сцени, на повiтря. Звичайно, бiльш за всiх хвилювалися  студенти,
що утрамбовували iмпровiзований зал, i бiльш за всiх -  мадмуазель  Арйон,
яка бачила в цiм якийсь скандал.
   Все-таки розклали вогнище бiля театру пiд деревами i зварили один кулiш
i варили ще другий  кулiш.  Баришнi  з  редвидату  дiстали  десь  ложки  й
запрошували до вечерi.
   - ...Чого ж ви нiчого не ?сте, товаришу?
   До Сайгора пiдiйшла Татьяна й рiшуче потягла його. I  тому,  що  сходив
вечiр, сходились межi свiтла: соняшного, що вмирало, iз  багаття,  що  чим
далi, то бiльш розгорялось. Сайгор у Татьянинiм звичайнiм обличчi  побачив
хорошi теплi лiнi?, до яких потягнуло. Вiн узяв ?? пiд руку, i вони пiшли.
   - Я сама не люблю цi?? публiки. Обивательщина.
   Татьяна сказала безумовно серйозно й щиро, i, мабуть, тому, що серйозно
й щиро, Сайгор за не?, чи не за не?, а за  себе,  почервонiв,  вiдчув,  як
прилила до щiк хвиля крови. I  раптом  подумав,  що  стрiне,  можливо,  цю
баришню в  городi,  що  вона  й  там  фамiльярно  заговорить  iз  ним  про
обивательщину, i було непри?мно.
   Пiсля кулешу сидiли  за  театром  на  заходi.  Бачили,  як,  обнявшись,
промайнули в глибокий присмерк двi фiгури:
   Тоня й студент.
   - Ви - комiсар? - спитала Татьяна.
   - Так.
   - Я вас бачила. Ви приходили  в  наш  редвидат  у  тiм  мiсяцi.  Я  там
машинiсткою.
   - Мабуть, приходив...- I згадка про редвидат  iще  далi  вiдкинула  вiд
нього Татьяну. Вiн сухо сказав:
   - Пора б починати! - i  пiдвiвся.  I  в  цей  момент  прозвучав  перший
дзвоник. Смеркло.
   Авдиторiя була з трьох фiгур. Тодi рiшили пустити хлоп'ят, якi  сидiли,
чекаючи, на деревах. Сайгор, звичайно, одмовився говорити  вступне  слово:
для кого? Потiм сказав  студентовi,  що  даремно  турбували  його  i  всiх
учасникiв. Студент прохав вибачення й дивувався некультурностi  публiки  з
вiлл.
   - Дружок! Дружок! - закричала з лiсу мадмуазель Арйон.
   Сайгор iнстинктивно повернувся й побачив у  напiвтемрявi  два  холодних
розумних ока пуделя. I тодi ж його раптом знервувало.
   Вiн iз злiстю кинув:
   - П'шов! - i вдарив собаку ногою.
   А на сценi стояв уже тип. Вiн узяв на себе ролю й конферансь?.
   -  Вiдомий  балаба?чник  Букетов-Розiн   зiгра?   зараз   iмiтацiю   на
знаменитого санкт-петербурзького Андр??ва: "Св?тiт м?сяц ясний".
   Тип оголосив, як конферансь?, i взяв балабайку,  як  артист.  Звичайно,
ребята  гучно  вiтали  його.  Тодi  вiн  iще  зiграв.  Потiм  виступали  з
декламацi?ю революцiйних  вiршiв  "робочого"  поета  Бальмонта  баришня  з
редвидату Тоня i ще якiсь баришнi з iншою декламацi?ю.
   Сайгор пiшов у будку, де стояв рояль, i лiг на сiно.
   Через пiвгодини, коли розтанули на заходi  останнi  вiдблиски  й  вiлли
поринули в темрявi, з лiсу побрели парочки i купували квитки "на користь".
Через годину зал був  повен  й  не  було  квиткiв,  але  вже  нiкому  було
виступати. Студенти викидали хлоп'ят: дати мiсця дорослим, i  тут  узнали,
що спектаклевi finis, i побiгли на сцену. Авдиторiя захвилювалась.
   Мадмуазель Арйон пiдiйшла до учасникiв:
   - Я ж казала - скандал буде!
   Учасники дивувались, чому вона радi?, а вона  радiла  тому,  що  ??  не
одурило передчуття.
   Iще один скандал: контролер не впускав фiгуру. Фiгура кричала:
   - Як смi?те! Непманiв понаводили, комунiсти на задвiрках!
   Авдиторiя ще бiльше захвилювалась. Хтось закричав з авдиторi?:
   - Спитайте в нього партiйного квитка. Студент-розпорядник  пiдiйшов  до
ворiт.
   - Товаришу, ваш партiйний квиток!
   Фiгура раптом знизила тон i ласкаво сказала:
   - Зна?те, товариш студент, у мене партiйного квитка нема, у мене  дядя,
i папаша, i сестра - комунiсти i брат страдал на фронтi.
   Тодi хтось закричав:
   - Геть комунiстiв! - I тихо додав: - Таких!
   Фiгура змовкла. Нарештi договорились i з авдиторi?ю. Договорились  так:
виступить мадмуазель Арйон i тип  Букетов-Розiн.  Тип  на  цей  раз  хотiв
здивувати публiку ?врейськими анекдотами, але авди-торiя  його  освистала.
Тодi вiн заграв на балабайку iмiтацiю. Його ще раз освистали.  Тип  скочив
на лаву й закричав:
   - Н?в?жди!
   Тодi його зняли iз сцени й виштовхали пiд оплески з театру.
   Мадмуазель Арйон казала:
   - От. Вийшло по-мо?му. Хiба не скандал?
   Спектакль  скiнчився  все-таки  нiчого:  мадмуазель  Арйон   проспiвала
"душещипательний"  романс,  який  подобався  авдиторi?.   Навiть   бiльше:
Букетов-Розiн зiйшов на кiн i попросив  у  присутнiх  пробачення  за  свою
нервовiсть. Йому "пробачили" - i вiн зiграв свою iмiтацiю.
   Потiм виходили з натовпу одиницi й нарештi  цiлi  групи  iмпровiзувати:
декламували, спiвали, а наприкiнцi  хтось  ударив  по  клавiшах  розбитого
рояля, i явились танцори.
   Iще хтось крикнув:
   - "Iнтернацiонал"!
   Але голос його не найшов вiдгуку й поринув в аматорськiм шумi.
   Розходились. I тодi повернувся Григорiй iз повною торбинкою качок.
   Витягав важких крижнiв i побiдно  держав  ?х  над  головою.  Бiля  його
вертiвся й показував зуби Марчик.
   Небо поринуло  в  зеленiй  перебiжцi  зiр.  Зорi  казково  жеврiли  над
вiллами, над лiсом: бавились, перелiтали, сковзались над ставком.
   Дерева та?мно вiдступали в  темряву  i,  як  велетнi  невiдомих  кра?н,
тяглися до синiх верховин, до синьо? прекрасно? безоднi. З села  на  вiллу
залiтали неяснi звуки й танули на темних рiжах.

   IV

   Глуха нiч. На  вiллi,  на  вiллах,  за  вiллами  -  темно-зелена  тиша.
Прича?лась, слуха?. Тiльки де-не-де  прошелестить  торiшн?  листя,  трiсне
гiлка: то закоханi юнаки  й  коханки  пiзнали  в  урочистiй  задумi  дерев
радiсть великого та?нства.
   Пiсля шумного вечора не спалось. Лежали на свiжiм  запашнiм  сiнi  бiля
театру й дивилися в надмрiйну безодню неба. Тип - iз  мадмуазель  Арйон  в
кутку. Студент iз Тонею за стiжком. Тiльки  окремо;  до  Сайрона  фатально
тулився пес. Хотiв його потихеньку вiдштовхнути, але  пудель  не  рухався.
Нарештi Сайгор не витерпiв i спитав:
   - У вас вiн завше такий нав'язливий?
   - Ви до мене?
   - Так.
   - Уявiть собi, сеньйоре: Дружок нiколи не забува? сво?х друзiв. Ви йому
дали тiльки три конфети, а вiн i досi охороня? вас... Поки образите.
   - Да, цiкавий пес.
   Мадмуазель Арйон це подобалось - i вона ще розказувала про талановитого
пуделя. Сайгор мовчав. Вдарити ж собаку вiн не рiшався, бо  це  б  значило
викликати ще один "скандал".
   Хотiв заснути й не мiг: комарi дзижчали  над  вухом  i  палили  руки  й
обличчя. Стихло. За стiжками важко дихала Тоня i щось незв'язно  говорила.
Студент мовчав. Зрiдка верещала мадмуазель Арйон, i тодi незв'язно говорив
тип.
   - ...Ви не спите?
   Сайгор повернувся. Сказала баришня Татьяна. Iще раз:
   - Вам не холодно?
   - Нi.
   - Я думаю,- i засмiялась.
   - Що дума?те?
   - Думаю - не холодно.
   Несподiвано фаркнуло:  "iдiотка".  Потiм  рахував  до  сотнi:  заснути.
Хотiв, щоб було байдуже, але дратувала баришня Татьяна, i iншi баришнi, що
безцеремонними рухами в сiнi чимсь щось тривожили.  Просковзнула  мисль  -
мабуть, вiд нуди - як клапоть туману: пiдлiзти до  Татьяни  й  навалитись,
облапати ?? - один чорт, натяка? ж смiхом!
   Мадмуазель Арйон раптом стихла й важко задихала.
   Тодi Сайгор не витримав: пiдвiвся й пiшов повз стiжки. Але не пройшов i
десяти-п'ятнадцяти крокiв -  почув  голоси.  Потiм  знайомий  мотив:  тихо
спiвав Григорiй. Зупинився.
   Будьонновець на конi,
   Комiсар в каретi,
   А бiдненькi партизани
   Сидять в очеретi,-
   вивiв Григорiй i стих. Сказав жiночий голос:
   - Бач, i сам спiва?ш! Чого ж ти так за комiсарiв?
   - Дурна! - вiдповiв Григорiй,- сам я i комiсар, i камунiст.
   - I камунiст?
   - I камунiст,- роздратовано сказав Григорiй i враз iще випалив: -  Хiба
агiтнуть тебе? Га? Ну от говори: ти зна?ш, що таке "чон"? Не зна?ш?  Ну  й
мовчи!.. Вiдкiля ти? З вiлли? Видно, що вiд  бариньки...  Ех!  Щоб  бариня
вгар?ла... много сахара по?ла... Держись! Ще раз агiтну!
   - Хi! Хi! Куди полiз? Ач, який! Спершу полапай як слiд!
   - Що там лапать? Не кадетка ж? Нi?
   Далi Сайгор не чув. Прийшов i лiг на сво? мiсце.
   Зареготала мадмуазель Арйон i голосно сказала:
   - Сеньйоре, не спите?
   Вiдповiли: студент, Тоня, Татьяна - не спали. Сказав тип:
   - Майне кляйне медхен, у нас чудова фантазiя. Сеньоре, айда  на  ставок
купатися. Це ж прелiсть: купатись уночi.
   Тiльки Сайгор мовчав. Тодi пiдiйшла до нього баришня Татьяна:
   - Хiба ви не пiдете?
   ..Не думав, пiдвiвся i взяв ?? пiд  руку,  потiм  iнстинктивно  нахабно
прижав ?й лiкоть. Татьяна тягнула його: бiгом! Побiгли.
   Зайшли всi в одну, зда?ться, жiночу купальню.  Тип  роздягався  поволi.
Тоня  прикривалася  спiдницею.  Сайгор  не   купався.   Мадмуазель   Арйон
звернулася до типа:
   - Вам подоба?ться мо? тiло? Ви бачите?
   Тип iще сказав якусь банальнiсть, а мадмуазель Арйон спитала:
   - Парле ву франсе? - i з розльоту полетiла у воду.
   Говорив тип:
   - У вас, Татьяно, чудове тiло!
   Студент захiхiкав. Татьяна мовчала. Сайгор уп'явся очима в  темряву,  в
тiло. I в ту ж хвилину вiдвернувся, мов спiймав себе на  якомусь  злочинi.
Потiм i Татьяна з розльоту полетiла у воду. Купались: i студент, i Тоня, i
тип.
   Через пiвгодини вийшли з купальнi. Сайгор взяв знову пiд руку  Татьяну.
Вiд не? пахло свiжим тiлом, тому ще бiльше дурманило голову.  Всi  побiгли
вперед. Татьяна й Сайгор пiшли через кручу.
   Простори  закутав  темний  серпанок  ночi.  Далеко  за  ставком  лунало
перепелине поле. Поверхня срiблясте сковзалася до верболозiв.
   Коли звернули з  дорiжки,  шелестiло  листя.  Обходили  столiтнi  дуби.
Пролетiв кажан, i обiзвалась птиця над ставком.  Проходила  глуха,  густа,
пiсляпетропавлiвська темрява.
   Сайгор подумав: що сказати в цей момент? Що  кажуть  у  цей  момент?  I
iнстинктивно давив Татьянину руку - пухку, вище лiктя. Iшли до стiжкiв.
   I тодi несподiвано сказала Татьяна - i несподiвано,  нiби  не  вона,  з
легким вiдтiнком болю:
   - Думаю от про що: жила-була дiвчина -  це  казка-бувальщина  -  росла,
пiдросла, ходила в гiмназiю, училась, училась i ще училась. Нарештi вийшла
з гiмназi? з золотою медаллю. I нарештi - стала машинiсткою. Щаслива доля?
Як ви гада?те?
   - Це ви про себе? - здивовано спитав, нiби  машинiстка  не  могла  мати
такого доступного минулого.
   - Так. Ну, як ви гада?те: щаслива доля? - I поспiшно сказала:  -  Проте
не треба. Це важке запитання - важко вiдповiсти.
   I тут же iнстинктивно, як притискав, залишив ?? руку. Помовчали.
   Заверещала мадмуазель Арйон.
   Проходив тихий тепловiй. I вiн, як  дзвiн,  легко  ступаючи  оксамитною
лапкою. Невiдомо росла нiч, росли нiчнi звуки,  i  невiдомо  рiс  запашний
дуб. Збiгалися зорi на тайну вечерю, i нечутно  зiдхав  зелений  Орiон  на
голубиних гонах.
   Росла нiч.
   Хотiлось упасти на землю, крикнути збентежений  крик,  потiм  надхнеyно
молитися в тайну вечерю зiр. I рiс невiдомо запашний дуб. I хотiлося взяти
запашного дубового листя, приложити його до чола й зойкати радiсним зойком
i положити в дуб шматок живого серця й струмок - вiд нього - диму, i знову
впасти на землю, i крикнути збентежений крик.
   За пiвверстви кричали сичi.
   Од ставка запахло осокою.
   Баришня Татьяна говорила просто,  не  так,  як  баришнi  з  кавалерами,
спецiально пiдготовляючи розмову про кохання.
   I Сайгор не мiг не вiдчути це.
   - От, скажiмо, небо,- i Татьяна зiдхнула.- Це ж  дивне  явище  в  життi
людини. Але ми його нiколи не  бачимо.  Правда?  Думаю  зараз:  загубилися
сотнi, тисячi, мiльйони в темрявi, i загубились сотнi, тисячi, мiльйони  в
стосах паперу, i думаю: хiба вони помiчають це надзвичайне, дивне явище  в
життi людини - небо?
   Татьяна "дивне" вимовляла надто тепло й чiтко.
   А густа темрява вже непевно брела мiж дерев: незабаром iз загiрних  гiн
фаркне перламутровий ранок. Задума?ться за ставком -  рожевий  чуйний,  як
сентиментальний юнак, i здивовано подивиться на свiт повноросими очима.
   - I от десь у стосах паперу загубилась людина. Просто -  людина,Татьяна
зупинилась.- Як ви гада?те: банальне це слово? Я думаю, нi.  I  думаю,  що
мислi на тему "людина", поки iсну? земля, завжди будуть свiжi, як  наливне
яблуко на яблунi... Так от: загубилась людина в стосах паперу, i нiхто  не
бачить ??, бо видно тiльки машинiстку. Це  я,  звичайно,  не  про  себе  -
взагалi.
   Потiм Татьяна скинулась.
   - Проте, може, вам не цiкаво? Воно й так:  i  справдi,  все  це  тiльки
iнтелiгентщина. Може. Не знаю. Зна?те, всього не пiзна?ш: життя коротке, а
Маркса пробувала читати, та якось не дочитувала: нiколи й дуже нудно.
   Сайгор був здивований.  I  бiльше  за  все  дивував  цей  тон  -  надто
впевнений. I тут же вiдчув себе - не перед Татьяною, перед кимсь -  не  то
винним за те, що досi не давив на  сiнi  цю  баришню,  як  тип  мадмуазель
Арйон, не то винним за щось iнше.
   I знову пiзнав той надзвичайний бiль, коли радiсть i жура сплiтаються в
?дину гармонiю.
   - Що ж ви мовчите?
   Пiдходили до стiжка.
   - Зна?те, по правдi, ви мене трохи здивували,- просто  несподiвано  для
себе сказав Сайгор.
   - Я цього не хотiла,- засмiялась баришня Татьяна i, хутко  лягаючи,  не
то жартома, не то серйозно сказала:
   - Ну, iдiть до мене.
   Потiм розкидала бiля себе сiно, очевидно готуючи для нього мiсце.
   Мовчала.
   Сайгор стояв i дивився на Татьяну.
   Мовчала.
   Тодi, не думаючи, лiг на сво? попередн? мiсце.
   Компанiя рiшила, мабуть, не спати всю нiч. Мадмуазель Арйон верещала, i
по черзi запитували:
   - Ви самотня? Ха! Ха!
   - Я - самотня,- напiвжартуючи, зiдхала Татьяна.  Тодi  ж  Сайгор  знову
примiтив пуделя, який i тепер  лежав  бiля  його  нiг.  I  тодi  ж  раптом
рознервувався.
   Вiд компанi? кричали:
   - Ви самотня?
   - Я - самотня! - зiдхала Татьяна.
   Iще кричали сичi. Десь загавкав Марчик - дзвiнко, як дзвоник.  Зiрвався
метеор, помчав i в розпуцi розбив собi голову об  дерево.  Сайгор  даремно
гадав заснути - не мiг. Знову важко задихала мадмуазель Арйон.
   - Чорт!
   Сайгор якось похапцем пiдвiвся й пiшов скорим кроком вiд  стiжкiв  далi
на дорогу.
   Хто чорт - невiдомо. I iнстинктивно  оглянувся.  Побачив:  за  ним,  як
примара, брiв пес.
   - П'шов!
   Пудель подивився розумно й холодно й помахав хвостом.
   Цей iдiотський випадок iз собакою пiдносив матерiалiста Сайгора тут, на
порожнiй дорозi, в темну даль, на верхiв'я фаталiзму.
   I це, звичайно, дратувало, i дратували згадки про сьогоднiшнiй день;  i
резиденцiя юнакiв, i порнографiчнi малюнки з купальнi, i тип, i мадмуазель
Айрон, i Татьяна, i запах жiночого тiла.
   - П'шов!
   Але пудель не вiдставав на крок. Сайгор засунув руку в кишеню -  нiчого
не було. Згадав - щось забув дома, в городi.
   На сходi  невiдомо  рiс  день.  Починався  свiтлими  стежками.  Запахло
ранком.
   Рiс невiдомо ранок. I впали на обрiй  блiдi  червiнцi.  Кричали  з  сiл
пiвнi, i тремтiла,  горiла  буйна  земля.  Скоро  зiйде  сонце,  зазгучить
промiння, i хтось  упаде  на  землю,  i  хтось  крикне  збентежений  крик.
Назустрiч пливли буйнi трави й зелений океан дерев.
   На другiй верствi пудель нарештi вiдстав i повернувся на вiллу.  Сайгор
подивився йому вслiд: до болю хотiлось розмозжити собачу голову.
   I тiльки на шостiй верствi, коли раптом брякнуло вогняне сонце,  згадав
день, нiч - там - i почервонiв.
   Перша вiлла на узгiр'? майнула бiлим крилом i пропала за обрi?м.
   Сайгор, суворий i блiдий, поспiшав до города.



   "ЛIЛЮЛI"

   Павловi Тичинi

   I

   Вилiта? експрес i курить.
   Тодi в калейдоскопi:
   - жита, степи, гони й пiвнiчний туман iз
   осiнньо? магiстралi.  Провалюються  темнi  горизонти,  оселi,  байраки,
глухi нетрi. Виростають фабричнi поселки,  содовi  заводи,  шахти,  домни.
Експрес  перелiта?  яри,  могили,  похмурi  перевали,   i   чути   далекий
надзвичайний гул.
   ...А за Тайгайським мостом,
   де почина?ться робiтничий поселок:
   - реальнi результати капебеу.
   То заводський квартал, що вже не мовчить - вийшов  iз  нiмого  мертвого
кола й шпурля? в блакитнi межi крицевий i грiзний клекiт.
   Це зна? город.
   ...А вранцi, ввечорi, вночi в завданий час довго  й  спроволока  гудить
заводський гудок.- В центрi города гудка не чути.
   - ...А що пiд Тайгайським мостом?
   Там теж гудки: то паровики - i в степ, i на станцiю.  То  за  кар'?рами
пронизливо "кукушка" - кар'?ри далi, за кiлька гiн.
   Товариш Огре живе за мостом:
   справа,  недалеко,  коли  з  города.   Вiн   татарського,   казанського
походження. Татарського мало: смуглявiсть, матовiсть, тьмянiсть, от. З ним
живе дво?. Так що газетна сучаснiсть.  Прекрасна  газетна  сучаснiсть,  як
запах на клумбi: тютюн. Тодi ранкова зоря надiне  новi  сап'янцi  й  тихо,
нечутно рипить по травi. Тодi каже горбун Альоша:
   - Iзмайле, ти чудак.
   Товариш Орге мило всмiха?ться:
   - Чому чудак?
   I справдi, чому чудак?.. А у вiкно  лл?ться  блакить,  а  десь  кричать
паровики.Горбун теж усмiха?ться.
   ...I прийшла ще Маруся, i тому,  що  вона  якась  екзальтована  дiвчина
(горить i тече п'яною вишнiвкою), думайте: каесему.
   Так. Верещить:
   - Бачила барахло минулого: академтеатр.
   Точка... Айда, хлопцi, на суботник. Це ж чудовий пережиток каламбурного
часу... Чу?те?.. А ти, Альошко, живо в райком!.. Що?
   I  розказу?:  полiтперевiрка,  готовляться.  Ха-ха!   -   Горбун   узяв
партквиток.
   ...А Льоля подивилась на Марусю й подумала: "Боже мiй,  хоч  би  скорiш
вечiр, хоч би не провалити пародi? на "Лiлюлi".
   Так що  сьогоднi  дебют:  пародiя  на  "Лiлюлi".  I  Льоля  надзвичайно
наелектризована.
   ...А це в даль майбутнiх вiкiв:
   - Зима в п'ятiм роцi ново? ери була хора, бо довго  не  було  снiгу,  а
була чвиря. Потiм  випав  срiблястий  снiжок,  але  задмухав  пiвденний  з
Озiвського моря вiтер, i  снiжок  -  срiблястий  -  розтанув.  Зимою  були
калюжi,  i  туберкульозний  город  (90%  сухотних)  занидiв  у  журi.  Це,
безперечно, було боляче.
   Капебеу формально забiгло вперед на тринадцять  день  -  по  календарю,
мiсяцеслову, Юлiянському, i Укра?на стала жити по  Григорiянському  новому
стилю, "в стилi" уесесер.
   Саме про тринадцять день, чортову дюжину: сьогоднi Новий рiк був  ранiш
рiздва приблизно (хто зна??) на тиждень. I це були не  диканськi  фантазi?
генiального Гоголя, а просто - факт.
   Пiд Новий рiк снiгу не було, i, зда?ться, за Тайгайським мостом не  гув
гудок. Тiльки гули паровики - i в степ, i на станцiю.  Але  про  цi  гудки
потiм.
   ...З товаришем Огре в тiм же домi живе
   й француженка Фур'?. Коли Фур'? брала  вiолончель  (а  в  степу  кричав
гудок), вона, Фур'?, думала i про вiолончель, i про Бордо.
   I ще сказати: дiм iз фасаду - в дим, а заднi вiкна  виходять  туди,  де
рейки спiшать од станцi? й пропадають у лiсах, в перельотах далi.
   ...Так що сидить горбун Альоша
   (некрасивий карлик) бiля вiкна, що в степ, i перепису?  геро?чнi  п'?си
для Льолi. Льоля з волоссям рiздвяних ляльок i  з  тендiтним  бiло-рожевим
обличчям. Обличчя нагаду? серпанкову фату -  пiд  вiнець.  Вона  працю?  в
мiсцевiм пролет -
   - культi, в театральнiй студi?,
   де керують (в пролеткультi) один бувший  половий  тульського  трактиру,
один бувший-небувший швайцар (вiдкiля - в анкетi не записано) i  вiсiм  чи
дев'ять iнтелiгентiв. Iнтелiгенти  щиро  вiддаються  працi,  деякi  навiть
члени капебеу.
   ...Але Льоля надзвичайно наелектризована: як вона поставить пародiю  на
"Лiлюлi"?
   ...I ще сказати: напередоднi Нового року  над  городом  паслись  зорянi
отари, а мiсяць, може, був, а може, i не був, бо кожному  багато  справ  i
кожний кудись спiшив.
   ...Зда?ться, не був: були зорянi отари й майже весняна теплiнь.
   От.
   ...Вечiр. О дванадцятiй ночi буде Новий Рiк. Це  веселечнiсть.  Це  всi
знають.
   Бо тодi ж згадують молодiсть, коли хочеться рости вперед,  мов  дерево,
мов рослина, щоб потiм умерти, але про останн? не знати - про смерть. Так.
Люди завше хочуть жити - i це велика правда, яка на землi, без  яко?  буде
порожнеча.- Про iншi правди дехто любить говорити й гадати, як  пiд  Новий
Рiк або водохрещу: на водi, з воском i як:  "Свiтлана".  Це  так;  сказано
так, бо митець пiзна? свiт.
   ...А трамвай теж дзвенить, а коли на поворотах - тоску?  або  рипить  i
ви?. До цього звикли, цi?? жури не знають. Митець зна?...- Маруся улетiла.
   I знову до товаришiв Огре пiдходить горбун. I  знову  у  вiкно  лл?ться
блакить.
   ...Ти будеш на пародi??
   - Буду, Альошо.
   Так що пародiю на "Лiлюлi" будуть ставити пiд Новий  Рiк,  сьогоднi,  в
пролеткультi.
   ...Товариш Огре - в капебеу, в  експедицi?,  в  редвидатi  i  ще  десь.
Любить бiльш за все вiддiл хронiки. Колись був членом капебеу,  але  потiм
механiчно вийшов. Каже: фiлософськi непорозумiння з капебеу. Товариша Огре
можна бачити всюди й нiде.Льоля в партi? не була.
   ..Льоля?
   - Ну да, жiнка товариша Огре.
   ...Вечiр.
   З площi Рози Люксембург трамвай до Тайгайського мосту.  Побувати  треба
дома, щоб потiм до пiвночi збирати хронiку в новорiчний випуск.
   При?хав давно.
   Дома Льоля й горбун Альоша (горбун швагер, брат Льолин). Горбун i зараз
перепису? геро?чнi п'?си для Льолi - для пролеткульту, для  iнших  клубiв,
де працю? тендiтна Льоля.
   Горбун каже:
   - Iзмайле, подивись у вiкно.
   Товариш Огре пiдiйшов i  подивився  у  вiкно...  (Горбун  -  некрасивий
карлик, ?внух, без рослини й пом'ятий, але  його  очi  нагадують  Голгофу,
коли йшов легендарний Христос на Голгофу).
   Горбун задумливо дивиться в присмерк i каже:
   - Бачиш? Завше  так:  паровики  чогось  су?тяться,  шиплять,  свистять,
гудуть. А навкруги - бруд, грязь... Що  це?  Не  зна?ш?  А  коли  паровик,
минувши депо, вилiта? в степ, вiн кричить не то радiсно,  не  то  журливо:
"Гу-гу-у!... "I от недалеко  спускають  пари:  "Чох-чох!...  "А  я  чомусь
думаю, що паровик гудить спроволока так: "Ка-пе-бе-у! Ка-пе-бе-у!"
   I Альоша провiв "капебеу", мов голодний вовк у голоднiм i дикiм степу.
   Льоля сказала:
   - Ти, Альошо, фантазер. От i все.
   Товариш Огре сказав:
   - Так, вiн фантазьор. Але вiн художник.  Це  правда:  паровик  у  степу
кричить "капебеу". Я теж думав про це, але я не найшов образа. Ти, Альошо,
художник. Тодi некрасивий карлик iще сказав:
   - А пар по насипу стелеться - ви зна?те чому?..  Коли  потяг  мчить  до
семафору - ви зна?те чому?
   I засмiявся тихо й щиро.
   Товариш Огре спитав:
   - А чому?
   ...Альоша не говорив i ще смiявся тихо й щиро й дивився Голгофою,  коли
вели легендарного Христа на Голгофу.
   ...Сказала й Льоля:
   - Ну, говори...
   ...Вже зовсiм присмерк.
   I далеко, за паровиками, що шиплять,  свистять,  за  брудом  вугiлля  й
пару, далеко фаркнув зелений вогонь семафора. I був такий нетутешнiй, нiби
химерний вартовий забутих заулкiв города... А  далi  степи  прича?лись  на
глухих неосяжних гонах. Iз станцi? вилетiв потяг й кричав на ввесь степ:
   - Гу-у!..
   ...Альоша не сказав чому i знову
   переписував геро?чну п'?су для Льолi... А Льоля бiля вiкна  й  поспiшно
пришивала до панталонiв (бiлих як снiг) мереживо. Бо  Льоля,  хоч  i  сама
прала панталони, але без бiлих, як снiг, панталонiв ходити не могла, i без
мережива на панталонах.
   ...Запалили електрику.
   Посерединi - залiзна пiчка, а збоку - рояль. А ще збоку  бiля  стiни  -
туалетний столик. ?дять мало. Iнодi Льоля радить, жартуючи,  в  помкомгол.
Але це буквально. А втiм, без  одеколону  нiхто  не  може:  нi  Льоля,  нi
Iзмайло, нi навiть Альоша.
   На туалетнiм столику й художнi фiгурки. Льоля ще з першого курсу (курси
покинула - революцiя) купувала й любила туалетнi прибори,  щоб  пахло  вiд
не? молодiстю, радiстю,  гiмназi?ю,  закоханими  вечорами,  коли  хочеться
кохати й без кiнця когось невiдомого, де малинник, де крижовник, де, може,
ходять серпанковi тiнi забутих дiвчат iз забутого теремка, де  цiлий  свiт
минулого.
   ...Товариш Огре похапцем рiзав  на  маленькi  шматки  маленький  шматок
бiлого хлiба й дивився у вiкно, де стояв зелений вогонь семафора... I знов
у вечорових сутiнках степу шипiли, свистiли й вовтузились паровики.
   Альоша теж зрiдка поглядав туди, i невiдомо було,  чого  поглядав  туди
некрасивий карлик Альоша.

   II

   Дивно: пiд Новий Рiк весна. Це так  генiально,  мов  замрiянi  фантазi?
генiального Гоголя. Це так прекрасно, так надзвичайно...
   ...Товариш Огре вийшов i поспiшно пiшов у задуму зимово?  весни.  Льоля
пiде потiм-  ще  рано,  вона  ще  встигне  зробити  репетицiю  пародi?  на
"Лiлюлi".
   ...До трамвайно? постоянки - сорок крокiв, iде. Калюжi тихо замислились
на вечiрн? небо. Бiжить собака, понюхав калюжу й побiг далi. Ще  вийшли  з
двору, що напроти, меланхолiйнi гуси. Потiм iз геготом кинулися  знову  до
двору, бо собака раптом звернув i рiшуче помчав до ворiт.
   ...Але не калюжi думають про небо. То зорi подумали в калюжi  й  одразу
сховались... Так бува? часто, коли почина? темнiти  i  в  порожнiй  вулицi
бiжить тротуаром похилий пес.
   ...Товариш Огре, звичайно, буде збирати хронiку до одинадцято?, а потiм
пiде в клуб пролеткульту, що на Садовiй, 30. Це ж там Льоля буде  стрiчати
Новий Рiк по новому стилю в "стилi" уесесер. Це ж там  вона  буде  ставити
пародiю не на Ромена Роллана, а на  постановку  "Лi-лю-лi",  п'?си  Ромена
Роллана. так що на постановку  мiльярди,  а  колiзей  без  плебе?в.  I  от
ставили пародiю на "Лiлюлi". Товаришка Льоля Огре.
   На постоянцi була й Маруся. Прилетiла,  влетiла,  ковта?  слова  й  так
розказу?  газетну  сучаснiсть,  так  од  не?  пахне  життям,  що  хочеться
заверещати на всю землю, як Глаголiн у "Собацi садовника".
   I летять уривки:
   - Тодi духмяний сум не  бува?  п'яною  радiстю,  коли  вмирають  дзвони
кармазинового сонця за тихими гаями сiльсько? iдилi?. I як  Миклуха-Маклай
на островi Ново? Гвiне? вивча? побут папуасiв, так...
   так...
   ...Маруся верещить:
   - Я питаю. Я питаю: що за журнал? А вiн менi:  "Купiть,  бариш-ня:  тут
запрещонно? про Ленiна". I це так серйозно, так  пiдпiльно...  Ха-ха-ха!..
Максимiлiяна Гардена з "De profundis".
   Присмерк. На тротуарах лежить присмерк.  Iще  заплутався  в  заулках  i
бiжить до "Дико? Кiшки", до  "Дитячого  "Спартака"...  а  десь  "ундервуд"
шаленi?, а десь стихiйна композицiя.
   I знову Маруся ковта? слова, i знову розказу? анекдоти, правду, про це:
   - На верандi сидить стара дiва й плаче.- "Чого плачете?"  -  Тодi  вона
скаржиться, що вона, мовляв, до сорока лiт була чиста, мов сльоза, а тепер
?? спокусив курортний лiкар (на верандi) i погубив навiки. Це  ж  жах!  Ви
чу?те: навiки! Тепер вона хоче ?хати в столицю й ознайомитись iз програмою
капебеу, бо тепер хто ?? вiзьме... Га?.. Кому вона потрiбна?
   - Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!
   I Маруся так залива?ться, що прямо - чорт!.. А потiм знову про веранду,
про скелi, про  море,  про  морський  вiтер,  що  голубий,  мов  запах,  i
запашний, мов смак.
   Все переплуталось. Стихiя.
   ...А трамвай пiдiйшов i одiйшов у задуму зимово? весни  -  з  товаришем
Огре, з Марусею, через Тайгайський мiст, до центру  го-рода,  повз  мiськi
будiвлi, заквiтчанi червоними стягами. У стягах  ходив  химерний  вiтер  i
перебирав полотнища.
   По всiй вулицi на всiм протязi стояли ватажки свiтово? революцi?,  наче
вулиця й справдi хотiла, щоб бiльш було ватажкiв свiтово? революцi?.
   Але була жура: ватажки розтаборились,  загатили  всю  вулицю  з  наказу
виконкому, i були тiльки рисунки:
   - Так?
   - Так?
   Звичайно, справа зовсiм не в  рисунках.  Безперечно,  iлюзiя  прекрасна
рiч, але -
   - на жаль, не завше.
   ...Чу?те, потенцiальнi пiдсвинки з "прекрасно? синьо? свинi"?
   - Так?
   - Так!
   ...I шумiв трамвай.
   ...Гражданiн, ваш бiлет?
   Товариш Огре подав грошi.
   Минали червонi вiтрини. Назустрiч курив автомобiль i  дивився  гарячими
очима. Такими ж очима дивилась i Маруся - вперед, назад, навкруги. I знову
верещала:
   - Це ж прелiсть, Огре! Чу?ш?
   Тодi товариш Огре розказав  про  фантазiю  некрасивого  карлика  -  про
гудки, про капебеу. Маруся залива?ться: це ж чудовий матерiал  для  поеми.
Але...
   - Ха-ха-ха! Да-ха-ха-ха!.. Ну, уяви ж, голубчику Огре: прийшов поет  iз
сво?ю поемою в редакцiю, де сидить суворий редактор iз золотими  окулярами
на носi. Поет дивиться на окуляри, на золотi  дротики,  i  вони  нагадують
йому золотi австралiйськi розсипи, i, може, далекий Iндiйський  океан,  i,
можливо,- нарештi! - невiдомий пiвденний бiгун. Але вiн нiяк не зна?, чому
не приймають його поему. I тодi виходить поет iз  редакцi?  з  безпорадною
тоскою й рве на маленькi клаптi свою поему "Лi-лю-лi".
   ...Товариш Огре згадав Альошу й суворо спитав:
   - Що ж тут смiшного?
   - Що ж тут смiшного? Дурний! Це ж побут революцi?. Це ж прелiсть, Огре!
   Потiм вискочила з трамвая й крикнула:
   - До побачення, Огре! До вечора!  Буду  i  я  на  пародi?...  Хай  живе
Пупишкiн - голова  пролеткульту  i  його  заступник  -  Мамочка!  О-о,  як
стрiнемо Новий Рiк!.. До побачення, Огре!
   ...Знову летiли, минали червонi вiтрини. Знову!
   ...I знову була в цьому  така  химерна  фантастика,  що  провалитись  у
безодню, захлинутись, умерти. Воiстину в  той  день  город  жив  невiдомим
загоризонтним життям.
   I здавалось, що тротуаром бредуть надхненнi мiнестрелi. Здавалось...
   ...I раптом - здалось:
   - в шумi трамвая хтось розплющив сентиментальнi очi й скрикнув  нечутно
- в розпуцi, в божевiллi - невiдомо:
   ...о мiй прекрасний загоризонтний
   краю!
   Вiрю! Вiрю так глибоко, так незносно, як пахнуть на  зубатих  кварталах
степовi бур'яни. Вiрю!.. Бо бачу - i Дафнiса, i Хлою, i молоде кохання,  а
далi Боккаччо "Аmeto", а далi iдилiя на обнiжках  духмяних  степiв.  Отари
золоторунних i зелена пiсня, мов хмiль, тиха, мов пух на скроню...
   ...I дрижить пiдо мною земля, мов полонянка з диких озер! I  пливе  мiй
радiсний бiль у столiтнi  далi,  i  мiй  бiль,  мов  перша  пастораль  про
золоторунну Хлою...


   ПУПИШКIН I МАМОЧКА (Цей фрагмент вставлено, мабуть, для контрасту)

   ...Товариш Огре,зиркнув у вiкно.
   - Хто це?
   ...Ну, да, товариш Пупишкiн.  Вiн  поспiша?  до  Тагайського  мосту  до
товариша Огре в такiй справi, у справi сьогоднiшньо? пародi? на "Лiлюлi".
   ...I справдi: хiба такий поганий товариш Пупишкiн?
   Безперечно, хороший! Живе вiн, значить, на  такiй-то  вулицi,  такий-то
N...
   - Живе?
   - Живе!
   - Ну i Бог з ним!
   Але хтось не вгомоня?ться.
   Тодi це:
   -  Товариш  Пупишкiн,  голова  пролеткульту  -  не  просто  голова:   i
письменник. Оповiдання його почина?ться фатально так: "Галя внесла самовар
i розставила чашки. Петро допiру прийшов  iз  заводу  й  принiс  iз  собою
декiлька прокламацiй еtс". Пише товариш Пупишкiн сво? оповiдання за чашкою
чаю; говорить: "Я вам кажу понятним руским язиком. Як же  так,  що  ви  не
розумi?те?" I дiйсно: як не розумiти? Навiть тульський акцент чути!
   ...Це який? Це той, що йде!
   - Ну да, той, що йде: товариш Пупишкiн. Вiн  же  ще  не  прийшов  -  не
пiдiйшов до Тайгайського мосту. Вiн розминувся з товаришем Огре.
   ...товариш Пупишкiн
   ма? "чотирьох ребятьонков" i щиро сто?ть на посту. Вiн дуже задоволений
iз балетно? студi?. Там такi еластичнi дiвчата (учаться), що "антiк маре з
шоколадом". Правда, хтось каже, що це мiськi мiщаночки...- Ну, то вiльному
воля! Зна?мо цих архiнитикiв! Все ?м не так!
   ...А як же так?
   - А так, значить, "вопче".
   I от Сонгород. За Тайгайським мостом гудуть паровики.
   ...Товариш Пупишкiн любить говорити,  як  вiн  захищав  Петроград:  "Ми
захищали Петроград... А коли приходить товариш  Мамочка,  заступник  його,
товариш Пупишкiн пита?:
   - Так як по-тво?му: битi? не опред?ля?т сознанi??
   - Н?!
   - Дурак! Битi? завше опред?ля?т сознанi?. От тобi приклад i  доказ:  що
таке битi??
   - Сознанi?!
   - Дурак!.. А що таке сознанi??
   Товариш Мамочка хилиться на канапу:
   - Душенька! Яке може бути сознанi?, коли сплошна безсознательнiсть.
   Тодi товариш Пупишкiн розгорта? книгу й рiшуче париру? удар:
   - От тобi й Бухарiн сказав... нарештi й я тобi кажу!
   -Н?!
   - Дурак... ти, мабуть, i сьогоднi пiдпив?
   Тодi Мамочка в обiйми:
   - А ти не дурак, а  дура.  Ти,  голубок,  так  би  мовити,  пiд  пресом
авторитарности. А я от кажу: "Геть усяку авторитарнiсть  i  да  здраству?т
колективне? творчество?". Понiма?ш? От де собака зарита: пролеткульт!
   Мамочка, безперечно, тяпнув десь спиртозу:  дух  нехороший.  Правда,  i
товариш Пупишкiн трохи того...
   - Ну-ну, не кричи. Лягай спати.
   Мамочка:
   - Я?  Спати?  Потомствений  пролетарiй?  Нi  за  якi  коврижки!  Будемо
бодрствовать. До посл?дн?й каплi кровi... Понiма?ш?
   I т.д. i т.п., ets.
   ...Зда?ться, товариш Пупишкiн пiдходить до будинку?
   - Ну да!
   ...Тайгайський мiст залишився позаду. Знову в  порожнiй  вулицi  бiжить
тротуаром похилий пес. Тихо вмира? блакить. А з  заходу  насуваються  синi
тачанки.
   ...I знову на далеких пустирях тоску? трамвай.

   III

   Льоля пришила мереживо й слухала, як у сусiднiй кiмнатi вiолончель.  Це
француженка Фур'?.
   Мадам Фур'? вранцi ходила на ринок в охотний ряд, розкладала бiля  себе
барахло, що залишилось пiсля революцi?: вази, мереживо, всякi дрiбницi, що
?х нiхто не купував, а вона  думала  -  куплять.  Удень  давала  уроки,  а
ввечерi грала на вiолончелi, ?? вважали за "iскопа?мо?", бо грошi за уроки
вона вiддавала за воду, за електрику, iнше, i не тiльки за себе,  а  майже
за всiх квартирантiв. Сама ж жила "бож'?м духом" i  вiолончелею,  музикою,
що сама творила.
   Француженка - породиста жiнка, i коли вона сто?ть в охотнiм  ряду  бiля
барахла, вона iмпону? сво?ю постаттю й сво?м обличчям. До не? пiдходять  i
дивляться на не?. А барахло лежить, i його не купують.
   Фур'? каже:
   - Колего, товар хороший. Може, купите?
   "Колега" усмiха?ться й  нахабно  дивиться  на  ??  обличчя.  Це  бiльше
випадковi завiтальники ринку: з  кокардами  на  капелюхах.  Спекулянти  на
Фур'? вже не дивляться, i вона вже ?м не каже:
   - Колего, товар хороший.
   Фур'? вся в зажурних пiснях вiолончелi. Вона всiх любить, всi  для  не?
друзi: i нарком, i провокатор - це логiка ?? любови.
   ...А Льоля пiдвелась i зiдхнула.
   Тодi в кiмнату входить горбун.
   Вiн розказу? про одну  комунiстку,  що  ма?  золотий  перстень:  колись
одбирали в паркасу на голодних, а  вона  "забула"  вiддати  й  тепер  хоче
комусь продати.
   ...Як по-тво?му: треба говорити про це чи нi?
   - Покинь дурницi! Нiчого я не знаю.
   - А я от знаю...- I горбун засмiявся тихо й щиро  i  дивився  Голгофою,
коли вели легендарного Христа на Голгофу. Потiм сiв  i  теж  слухав  мадам
Фур'?: вiолончелю.
   ...А музика така:
   - на мiльонних шляхах, на  закинутих  дорогах  брякнула,  кинула  шпагу
зоря. Там же плентаються багрянi конi.
   ...I раптом шум: то за вiкном проходять  табуни,  мабуть,  каравани  на
пiвнiч...
   - Хеопс-Хуфу! Хеопс-Хуфу!..
   Але вiолончель бурю  -  тодi  степовий  вiтер,  i  летять  в  чебрецеву
далечiнь дороги. Тодi конi вдарять на гони й скаженiв... I  знову  гримiла
зоря на далеких шляхах....- Хеопс-Хуфу!..
   ...Льольо!
   - Я.
   - Ти слуха?ш?
   - Слухаю.
   Француженка не стихала.
   ...I тодi ж, коли чу?ш вiолончель, мадам Фур'? хочеться сказати,  що  в
життi не бува? такого болю, коли проходять вiтри тривожнi.
   I сiда? поет, i хоче творити не безпорадний реквi?м, а  гiмн  весняному
шумовi. Вiн не хоче творити реквi?м, бо редактор iз золотими окулярами  на
носi скаже написати iншу поему. Тодi поет виходить на вулицю й  дума?  про
життя, що воно обов'язково прекрасне, i дума? про тайфун, якого нiколи  не
бачив; i тодi золотi рiки течуть бiля його серця. Поет каже:
   - Савойя!
   I дума?, що савояри - убогi люди,  що  уходять  з  гiр  на  чужину,  на
заробiтки, щоб не вмерти в горах, бо життя -
   безмежна кармазинова рiка, i протiка? вона по вiках невiдомо вiдкiля  i
невiдомо куди.
   ...Альоша сидить, задумався над геро?чною п'?сою,  а  потяг  кричить  у
степу:
   - Гу-гу!..- довго, спроволока.
   I дума? горбун тодi про Мафiю, i дума?, що вiн  нiколи  не  належав  до
та?мно? Мафi? - вiн тiльки врiза?ться клинком у нальоти плутократi?,  його
бiль у Сiденгемi життя,
   ...I знову зажурно сказав Альоша.
   - Савойя! МАДАМ ФУР'?
   ..Льоля пiшла й сказала:
   - Драстуйте, мадам Фур'?!
   - А, це ви, Льолю?.. Харашо! Сiдайте! Здрастуйте!.. Знаю, знаю:  у  вас
Новий Рiк. Це радiсно... А я сюди вже давно при?хала й звикла  по-старому.
Але це нiчого: Новий рiк - це радiсно... Я буду святкувати i ваш.
   Льоля сказала:
   - Ви хорошая, мадам Фур'?, i я вас люблю за вашу щирiсть.  Мадам  Фур'?
збентежилась, заметушилась, а потiм не знала куди положити руки.
   - Ви, Льольо, мене так схвилювали - i менi соромно,  бо  я  забула  про
ласку.
   Потiм француженка заспоко?лась i грала Льолi  якусь  маленьку  пiсню  з
Бордо, зда?ться, з департаменту Жiронди. Пiсня була тепла й запашна, але й
туманна, як винний город далеко? Францi?,  як  закинутий  берег  замрiяно?
Гаронни.
   Льоля думала, що йти на Садову, 30, рано:
   ще не зiбралась студiя, щоб готовитись -  генеральне  -  до  постановки
пародi? на "Лiлюлi". Льоля слухала пiсню й згадувала гiмназiю  й  товариша
Огре, коли вiн кiнчав унiверситета i коли вони стрiлись на концертi Карузе
на гальорцi. Це перший раз. Огре сказав:
   - Я люблю Карузе за теплоту в його голосi.
   I Льоля тодi подумала, що вiн сказав:
   - Я люблю тебе, моя кохана.
   Потiм вiн провiв ?? до само?  квартири,  i  вона  цiлу  нiч  не  спала:
боялась, щоб товариша Огре не зачепили хулiгани.
   ...Мадам Фур'? два рази зiграла малесеньку пiсню з Бордо  i  ще  грала.
Француженка  прекрасно  володiла  вiолончелею,  бо  вона  була  колись   у
консерваторi?.
   ...Проходив трамвай повз будинок - це було чути.  Ще  було  чути:  бiля
Тайгайського мосту гудки. Ще було чути: iде зимою весна.
   ...У мадам Фур'? була порожня кiмната, i тiльки стояла бiла кровать,  а
над кроваттю на стiнi бiлий килим iз бiлим лебедем, який хотiв улетiти.
   Француженцi на лiвiй щоцi родимка й три волосики на нiй. ...Тодi  Льоля
подумала: мадам Фур'? i "Лiлюлi". А потiм подумала про Бордо, про  далекий
город Францi?. Коли вiолончель стихла, Льоля сказала:
   - Я слухаю вiолончель i думаю, що все-таки мо?й душi чогось браку?.
   Мадам Фур'? сказала:
   - Я, Льольо, не скiнчила консерваторi? - i я не передам тонких  нюансiв
мо?? симфонi?.
   Льоля сказала:
   - Ах, мадам  Фур'?,  ви  мене  не  зрозумiли.  Ви  так  надхненно,  так
талановито переда?те маленьку пiсню з Бордо!.. Я думаю, що ваша вiолончель
- жива iстота, i в нiй жодного дисонансу... А от у мо?й душi не те.
   Француженка обняла Льолю й сказала:
   - Ви Льолю, тендiтна дiвчинка, яка  лiта?,  як  метелик.  А  щоб  жити,
треба... як це сказати? В Бордо так кажуть: оrdre de bataille.
   Льоля тихо дивилась на мадам Фур'? й мовчала. Тодi француженка говорила
далi:
   - Так. Бойовий порядок. Ordre de bataille.
   Iнакше й ви, Льольо, будете "iскопа?мо?". Я знаю, це мене так... Але  я
вже iнакше не можу. Вам треба iнакше, по-новому. Iнший дух. Бiльшовизм.  А
я, Льольо, труп.
   Мадам Фур'? схилила  голову  на  вiолончель  й  задумалась.  Льоля  теж
задумалась. А потiм раптом француженка скинулась:
   - Я, Льольо, дуже рада, що ви сьогоднi стрiча?те Новий Рiк.  I  я  буду
стрiчати Новий Рiк - гарно: все дума?ш - "а чи не прийде щось iнше..."
   Ще шумiв трамвай. Льоля подумала, що мадам Фур'?  пiде  стрiчати  Новий
Рiк, i ?й було шкода француженки, бо Льоля не могла покликати мадам  Фур'?
стрiчати Новий Рiк у пролеткультi, що на Садовiй, 30.
   Льоля попрощалась i пiшла в свою кiмнату,  бо  вже  час  було  ?хати  в
город. Льоля згадала  скриньку  з  дрiбницями  бiля  охотного  ряду  i  на
тумбочцi пiдручники й французький роман, зда?ться, Гюго, i  Анна  Каренiна
французькою мовою з порнографiчним малюнком на обкладинцi.
   ...Сидiв некрасивий карлик Альоша, i Льоля йому сказала:
   - Ти, Альошо, дiйсно художник. Ти гарно придумав: саме  так  i  кричить
паровик, коли вилiта? в степ.

   IV

   Товариш Огре був на тютюновiй фабрицi - по  хронiку.  Там  його  стрiла
жiночий органiзатор - товаришка Шмiдт, яку вiн  часто  бачив  у  парткомi.
Товаришка Шмiдт схопила його за руку й потягла у фабричний клуб.
   ...От подивiться, як ми будемо святкувати. От подивiться.
   ...Був зал, в -залi - буфет, а в буфетi - конфети, яблука та iнше. Ще в
залi  було  багато  дiвчат-робiтниць  iз  фабрики,  якi  вибiгали  в  зал,
пiдбiгали до вiкна, дивились у свiчадо, i вiд них пахло  дешевими  духами.
Потiм дiвчата товпились бiля дверей i питали схвильовано.
   - Ще?.. Та де ж вони. Господи...
   Вони чекали оркестрантiв.
   Ще було: пiрамiди (стояли  для  краси)  з  рекламою  -  "Папiроси  тов.
Петровскiй" i з рекламою - "Осiннi скрипки".
   ...Товарищка Шмiдт схвильовано говорила:
   - Ну, скажiть щиро: де це в свiтi?.. А може б, хто iнший зробив?
   Товариш Огре сказав:
   - Ясно. Тiльки - ми!
   Товаришка Шмiдт була безмежно рада i рожево-схвильована.  Вона  побiгла
до  пiрамiди  "тов.  Петровскiй"  i  до  дiвчат,  що   нетерпляче   чекали
оркестрантiв, i не знала, що ?й iще зробити, бо все вже було зроблено.
   ...А коли товариш Огре зiбрав хронiку, товаришка Шмiдт спитала:
   - Ну, а як у вашiм районi? Ви, зда?ться, в Замалайськiм?  Тодi  товариш
Огре почервонiв i збентежено сказав:
   - Я - безпартiйний!
   - ?.. Ви безпартiйний?
   ...I побiгла чорна кiшка.
   ...Товаришка Шмiдт холодно сказала:
   - А я думала, ви в парткомi... Товариш Огре гадав, що  вiн  згорить,  i
думав несподiвано про Тайгайський мiст i - пiд ним паровики.
   Товариш Огре сказав:
   - До побачення!
   Товариш Шмiдт сказала:
   - До побачення!
   Але це було так холодно, нiби зима, i непривiтливо, нiби глибока осiнь.
   ...В головi блукали уривки. "Ясно. Тiльки - ми!"
   ...На Байкальськiй вулицi товариш  Огре  бачив  великий  прожектор,  що
освiтлював усю вулицю й комольську  новорiчну  процесiю.  Це,  безперечно,
було грандiозне видовисько. Пливло голубе небо, з рiки  пахло  баговинням,
нiби й справдi баговиння було зимою. За рiку в  темряву  вiдходила  мiська
жура.
   ...А комольцi сурмили в сурми, дзвонили в дзвоники  й  освiщали  вулицю
сотнями чарiвних смолоскипiв. За комольцями гудiли натовпи.
   ...На  розi  товариш  Огре  побачив  заступника  Пупишкiна  -  товариша
Мамочку. Мамочка бiг у трактир до вiрмена.
   ...Сотнi ватажкiв свiтово? революцi? дивились  iз  будiвель  iз  наказу
виконкому... Але знову була розпроклята тоска.
   ...Гражданiн, будь ласка, пропустiть!
   ...Полюбуйтесь, гражданiн, на кощунство...
   Сссволочi!
   ...Iшла бабка напроти комольцiв, напроти  попiв-комольцiв,  i  побачила
кадила в комольцiв... Скрикнула! i - впала!
   За бабкою карета допомоги не при?хала, бабку пiдвели громадяни.
   ...З пiвденних кварталiв  города  пiшов  теплий  вiтер;  тодi  комольцi
смолоскипи пускали, вогнянi язики на тротуари.  Бiля  собору,  що  напроти
виконкому, комольцi справляли комольське свято Нового Року.
   ...Гражданiн, подивiться, яке кошунство!..
   ...А висока каланча собору мовчки вiдходила в  синю  безодню  неба.  Ще
пролетiв вiтер iз пiвденних кварталiв города...
   ..Новий Рiк. Щастя.
   Думаю: чи не прийде щось iнше? - Товариш Огре почув у чоботях воду,  бо
чоботи були дiрявi - i туди набралась вода... А пiд Новий Рiк i  Водохрища
старого стилю, не "в стилi" уесесер, гадають про майбутн? на водi з воском
i як "Свiтлана".
   Товариш Огре згадав (бачив у друкарнi), що  на  Рiздво  комольцi  мають
колядки й щедрiвки, але не цi:
   - Щедрик-ведрик, дай вареник, грудочку кашки, кiльце ковбаски...
   ...Нi!.. Не цi...- ...А життя йде  рiк  за  роком,  i  кожного  року  -
стрiча?мо Новий Рiк: "чи не прийде щось iнше?.."
   ...Товаришка Шмiдт сказала: "Ви безпартiйний?" - i  стало  холодно,  як
зима, i непривiтливо, мов осiнь.
   ...А  збоку  хтось  регоче  й  розказу?  про  "артемiвцiв";   про   дiм
пролетарського студента, про жiнвiддiл, про каесему. Тодi блакитнить весна
дзвональними дзвониками й похмуро костилить баба-яга костяна нога  -  сива
зима iз шкульгальною лицею в зимальну пiвнiч.
   ...О...О...О, новельний Фальстафе! Як Мануель Сведенборг, вiриш у  сво?
призначення пророка!..
   ...I тодi дзвональна звена веснально? дзвими  блакитнить  на  душальнiй
душi поета. I припустiм, вiн пита?:
   - Марусино, скiльки рокiв до наших великоднiх дзвонiв?
   Тодi Маруся скаже:
   - Я - радiсть. Я - тема твого життя. Летять журавлi по далеких полинних
дорогах. Кричать одуди в гаях: "Уту-тут! уту-тут!" I ти  зна?ш,  як  бува?
бiля рiчки, коли ловимо коропiв, коли в  прозору  воду  пада?  небо!..  О,
дзвональна звена веснально? дзвими!..
   ...А коли комольська  процесiя  зникла  за  собором,  прожектор  погас.
Тiльки син? небо пливло в тротуари Байкальсько? вулицi:
   606
   Браво! Браво! Браво!
   Гучнi оплески стрiли Льолю, коли вона вийшла пiсля  постановки  пародi?
на "Пiлюлi". Льоля горiла. Льолi згорiли вуха; потiм  зробила  реверанс  i
побiгла за лаштунки.
   Вже все. Бiльше нiчого не буде. Там, на Садовiй, 30, у пролеткультi.
   Тодi iз зала вийшла публiка. Була публiка i публiка.
   Одна публiка розходилась, друга публiка залишилась стрiчати Новий Рiк.
   ...Геро?ня вечора - Льоля.
   Але герой вечора - бувший i т. д.  -  товариш  Пупишкiн.  У  фой?  його
качали на руках за труди по органiзацi? пролеткульту й  пролеткультiвських
iдей. I за постановку - теж - пародi? на "Лiлюлi", п'?си  Ромена  Роллана:
качали.
   Товаришевi Пупишкiну хотiли зробити при?мнiсть i пiднести  вiд  публiки
сюрприз. Пiшли за сюрпризом.
   ...Але  в  цей  момент  хтось  уже  пiднiс  несподiваний  сюрприз  (це,
безперечно, було нетактовно): статуетку з Дон-Кiхота.
   Товариш Пупишкiн трохи збентежився, але раптом кинувся на  пiдносителя.
I, обiйнявши його, три рази - по руському звичаю - поцiлував.
   Тодi публiка (машинiстка пролеткульту i писар  пролеткульту)  вийшли  з
сусiдньо? кiмнати й пiднесли вже справжнiй сюрприз Пупишкiну. Саме -
   ТУЛЬСЬКИЙ ПУЗАТИЙ САМОВАР._
   Товариш Пупишкiн до того був зворушений, що заплакав радiсними сльозами
й поцiлував по три рази - по руському звичаю - публiку, що пiдносила  йому
самовар: машинiстку пролеткульту й писаря пролеткульту. Потiм  публiка  ще
щиро вiтала товариша Пупишкiна й качала його на руках.
   ...А потiм одна публiка  зовсiм  розiйшлась,  а  друга  публiка  зовсiм
залишилась.
   ...В театральнiй студi? дзвенiли тарiлки.
   ...Новий  Рiк.  Щастя.  На  вулицi  було  ясно,  бо  людське  щастя   i
найсправжнiше це: бачити глибоке небоё чути веснянi подихи,  бачити  зиму,
лiто, осiнь, вересень... Це найсправжнiше щастя,  i  не  треба  для  цього
гадати на водi, з воском i як "Свiтлана".
   ...В пролеткультi був некрасивий карлик  Альоша  -  з  Льолею  при?хав.
Прийшов уже й товариш Огре.
   Але знову дивився горбун Голгофою, коли  вели  легендарного  Христа  на
Голгофу. Потiм раптом iз тоскою i спорзно дивився на красивих дiвчат.
   ..Летiла Маруся з товаришем Мамочкою й пiдморгувала товаришевi Огре. За
стiл не сiдали до пiв на дванадцяту й никали з кiмнати в кiмнату.
   Бiгав пролеткультiвський поет i всiм декламував:
   - "О, красний прекрасний цв?т! Рабочiй, рабства  больше  н?т!  Вперьод,
вперьод! Время не ждьот. Так, i вздихая, i вздихая, на  панелi  iзмизганих
улiц струiтся Перво? мая".
   Пролеткультiвський поет нiяких  авторитетiв  теж  не  визнавав,-  як  i
Мамочка. Вiн був, так би мовити,  зовнi  всяко?  "авторитарносте".  Маруся
каже: "Ранiш досить поряднi вiршi писав. А тепер лаври iмажинiзму не дають
покою... Пороть треба".
   I ще Маруся каже: "Бува?, люди течуть бiля серця... Правда?"  -  i  вiд
не? так пахне сонцем, наче вона  перепливла  сонце,  коли  ярами  проходив
туман, а луки спiвали на "достойно" в юне небо...  а  хлоп'ята  розкладали
вогнище й пасли коней. Конi пiдводять голови, прядуть  вухами  й  тривожно
дивляться в нiч.
   ...Некрасивий карлик спорзно дивився на красивих дiвчат, але дiвчата не
звертали на нього уваги.
   Тодi пiдiйшла до Альошi дiвчинка, i некрасивий карлик  погладив  ??  по
голiвцi.
   Вiддалiк сидiла (теж) некрасива жiнка. Вiд тi?? жiнки й пiшла дiвчинка.
То була ?? мама... I мама сказала дiвчинцi:
   - Настенько! Коли тебе будуть питати про маму, так ти  не  кажи,  що  я
твоя мама, а скажи, що я твоя сестра.
   Некрасива жiнка, мабуть, хотiла кохати й тому не хотiла, щоб знали,  що
в не? ?сть уже така велика дiвчинка.
   ...Некрасивий карлик iще  раз  погладив  по  голiвцi  дiвчинку,  по  ??
м'яких, як пух, волоссях. Вiн спитав, показуючи на некрасиву жiнку:
   - Дiвчинко! Ото твоя мама?
   Тодi дiвчинка сказала:
   - Я сестра мамина, у мене мами нема!
   ...Прийшов товариш Огре з Льолею й  з  товаришем  Пупишкiним.  Дзвенiли
тарiлки. В однiй кiмнатi спiвали "малоросiйських" пiсень - трохи зажурних,
не таких, як пiд Новий Рiк.
   ...А Новий Рiк - щастя.- У Льолi згорiли вуха,  Льоля  горiла  й  досi.
Товариш Огре розгублено вiдповiдав на запитання...
   ...Товаришка Шмiдт сказала:
   "Ви безпартiйний?"
   ...О, красний, прекрасний цв?т! Рабочiй, рабства больше н?т!..
   А в фой? й досi говорили про те, як товаришi Пупишкiну пiднесли самовар
- сюрприз од публiки, i досi кричав Мамочка.
   ...Нарештi покликав за стiл. Дзвенiли тарiлки. Було  пиво.  В  сусiднiй
кiмнатi була й "микола?вська". "Микола?вську" пили тi, кого викликав -  по
секрету - пролеткультiвський поет. Були тости.
   ...Маруся верещала:
   - Слухайте про начотчикiв. Скоро почнеться полiтпровiрка. Наша  публiка
майже збожеволiла: зудить-зудить, як приготовiшка. Скоро на Сабурову  дачу
пачками... Словом - Гопсаса!
   Але Марусi нiхто не слухав, i вона втекла з вечора.
   ...Товариш Огре захмелiв.
   Захмелiв i горбун. Тодi сказав товариш  Огре  товаришевi  Пупишкiну:  -
Так, я п'яний.
   Але що в п'яного на язицi, те в тверезого на думцi... Зна?те?.. I скажу
правду: боляче! Бо нi сюди нi туди: бiла ворона.
   Товариш Пупишкiн сказав:
   - Совершенно правiльно: нi сюди Микита, нi  туди  Микита...  Це  участь
iнтелiгенцi?... Ну, а як менi правду сказати, то  i  я  трохи  iнтелiгент.
Правда, не той, так би мовити...
   ...А пролеткультiвський поет знову кричав над Льолiним вухом:
   - Вперьод! Вперьод! Время не ждьот!
   Льоля думала про постановку пародi? на "Лiлюлi",  потiм  подивилась  на
товариша Огре й задумалась.
   ...Дванадцята година.
   Новий рiк. Щастя. Новий рiк по новому стилю, "в стилi" уесесер.
   ...Товариш Огре говорив:
   - Так, я трохи п'яний i скажу: сiра осiнь  на  мо?й  душi...  А  два  з
половиною роки я був членом капебеу, i на всiх фронтах... а тепер  боляче:
зна?те - бiла ворона...
   Товариш Пупишкiн говорив:
   - Совершенно правiльно! Це  закон  матерiалiстично?  дiалектики.  Битi?
опред?ля?т сознанi?. Iде на змiну пролетарiат.
   Потiм товариш Пупишкiн пiдiйшов  до  самовара,  до  свого  сюрприза,  i
сказав:
   - Хороший самовар. Справжнiй тульський... Так що молодцi, хлопцi!
   ...Некрасивий карлик Альоша раптом зiрвався й  пiшов  у  куток.  Теплий
хмiль iз голови перейшов йому в нутро, i вiдчував горбун,  що  нароста?  в
грудях, накипа? щось, i дивився на красивих дiвчат уже злiсно  й  спорзно.
Але раптом усе туманилось  -  тодi  виростали  перед  очима  дикi  поля  й
розстрiляний горизонт,- i от загорiвся захiд. Вечiр.  Перепелиний  бiй,  i
так незносно пахне трава.
   ...Чого ви замислились?
   До Альошi пiдiйшла  некрасива  жiнка,  яка  залишила  свою  дiвчинку  в
сусiднiй кiмнатi. Некрасива жiнка, граючи очима, сiла бiля горбуна.
   ...Сiла?
   - Сiла!
   ...Тодi некрасивий карлик спитав злiсно й яро:
   - Чого я задумався?
   I плюнув в обличчя некрасиво? жiнки. Цього нiхто не бачив, i  некрасива
жiнка мовчки вiдiйшла, знизивши голову: покiрно, як на Голгофу.
   ...Iшла друга година. Дехто пiшов уже в сусiдню кiмнату й  там  заснув.
Але бiльшiсть сидiла за столом.
   Льоля ще випила трохи, й була вже весела,  i  говорила  про  постановку
пародi? на "Лiлюлi". Товариш Огре мовчки слухав товариша Пупишкiна.
   ...Тодi пiдiйшов до столу Альоша й сiв  бiля  Льолi.  Дехто  дивився  у
вiкно, де мрiяло небо..._
   ФIНАЛ_
   ...Некрасивий карлик сказав голосно - i всi стихли:
   - От що: хочу новину сказати... Зна?те, як гудить паровик, коли вилiта?
в далекий степ?..
   Ви дума?те так: гу-у-у?..
   Льоля сказала:
   - Ну, да... Вiн чудово придумав. Скажи, Альошо!..
   Всi  прича?лись,  слухали.  ...Тодi   некрасивий   карлик   голосно   й
схвильовано сказав:
   - Коли паровик вилiта? в  далекий  степ,  коли  вiн  пролетить  зелений
семафор, тодi вiн назад кричить так: в п...- у-у!
   Альоша так  чiтко  протягнув  на  "у"  площадне  слово,  що  майже  всi
пiдскочили.
   Льоля фаркнула.
   Всi фаркнули.
   Товариш Пупишкiн закричав:
   - Скорiш ведiть його... вiн п'яний!..
   Товариш Огре пiдвiвся:
   - Альошо, ходiм додому...
   Льоля збентежено пiдiбрала волосся й здивовано дивилася на Альошу.
   ...Некрасивий карлик мовчав.


   ЕПIЛОГ

   До Тайгайського мосту йти далеко. Льолю так зденервував Альошин вчинок,
що вона не могла йти з ним поруч. I Льоля побiгла вперед.
   В центрi города о другiй годинi зимою в  п'ятiм  роцi  ново?  ери,  пiд
Новий Рiк по новому стилю, "в стилi" уесесер - шумували вулицi...
   ...I думалось, що савояри - убогi люди, якi уходять iз гiр на чужину на
заробiтки, щоб не вмерти в горах, бо життя -
   безмежна кармазинова рiка i протiка? вона по вiках невiдомо  вiдкiля  й
невiдомо куди.
   ...Далi шум стихав.
   I нарештi зовсiм стих, коли наблизились до робiтничого поселку.
   З пiвдня на город насiдав туман
   ...Товариш Огре й горбун йшли поруч. Альоша iронiчно подивився у  вогку
заквартальну даль i зiдхнув. Потiм спитав:
   - Iзмайле, ти на мене сердишся?
   Товариш Огре сказав:
   - Нi.
   - А коли нi, то скажу тобi: нудно менi, Iзмайле, i скоро я умру.
   Товариш Огре зиркнув на некрасивого карлика i не бачив: жарту? вiн? I в
сiрих потоках мряки, що йшла на город, знову пiзнавав Голгофу,  коли  вели
легендарного Христа на Голгофу.
   I спитав - трохи патетично - товариш Огре:
   - Скажи, Альошо: ти не зна?ш, в чому поляга?  краса  й  радiсть  земно?
муки?
   -_ Не знаю.
   - А я гадав, що ти зна?ш, бо ти, Альошо, художник.
   ...Пiдходили до Тайгайського мосту.
   Вночi пiд Тайгайським мостом стихають паровики, тiльки бiля  депа  чути
задумане шипiння.
   ...Над Тайгайським мостом - далекi -  зорянi  верхiв'я,  i  ?х  прикрив
туман.
   ...Iшов Новий Рiк.
   Почався не зовсiм весело, i,  коли  гадати  на  водi,  з  воском  i  як
"Свiтлана",- не весело на цiлi довгi - короткi мiсяцi.
   ...Крiзь мряку, туди в степ, маячiв зелений огонь семафора.
   ...Льоля пройшла вже Тайгайський мiст i стукала в дверi.
   Раптом iз станцi? вилетiв потяг.
   ...А коли увiйшли в кiмнату, чули, як далеко в степу кричав паровик:
   - Гу-у!..
   ...Сказав товариш Огре:
   - Альошо, у мене болить голова. Будь ласка, подай графин.
   Сказала Льоля:
   - Води в графинi нема. Хай набере з крана. Горбун пiдiйшов до  столика,
де лежали геро?чнi п'?си, i взяв склянку. Потiм некрасивий  карлик  Альоша
подумав, що завтра йому треба йти в райком.
   ...А за стiною мадам Фур'?, очевидно взяла вiолончель.
   I  знову  чути  було  зажурну  пiсню  з  Бордо  -  з  далекого   города
загоризонтно? Францi?.
   Мадам Фур'?, мабуть, стрiчала Новий Рiк.



   АРАБЕСКИ

   IX Слово.

   Г о р о д.
   Я безумно люблю город. Я люблю виходити ввечерi iз сво??  кiмнати,  iти
на шумнi бульвари, випивати шум,  нюхати  запах  бензолу  й  тодi  йти  на
закинутi квартали, щоб побачити японськi лiхтарики -  так,  зда?ться  -  в
трикутниках цифр: будинок на розi, N: горить.  Я  люблю,  коли  далеко  на
дальнiх мiських левадах рипить трамвай: щось неможливе  нагаду?  цей  рип,
щоб  постали  передi  мною  теплi  образи,  як   хрустальнi   дороги,   як
прозоро-фантастичнi леденцi (коники), що я ?х уже нiколи, нiколи не побачу
на базарi. Тодi я люблю Еспанiю, тому що вона далеко, тому що  я  фантаст,
тому що я пiзнаю й кохаю город не  так,  як  iншi,  тому  що  город  -  це
Сервантес Сааведра-Мiгуель, тому що в битвi при Лепанто, тому що  в  полон
до алжiрських пiратiв. Тому пiдходить до мене Марiя i каже:
   - Nicolas! Я читала сьогоднi еспанськi  новели,  i  я  скажу:  Мартiнес
Сi?рра - моя радiсть, бо в його новелах маленька музика, мелодiя слiв,  як
оркестр мо?? душi, коли у вишневих садках мо?? чумацько?  кра?ни  жеврiють
зорi: падають на ягоди крiзь  темну  темряву  лiтньо?  син?блюзо?  ночi  й
падають на ставки, щоб прозвучати.  Мартiнес  Сi?рра  -  маленька  флейта,
веснянка дум про далеку Еспанiю.
   Ми зупинилися на мосту. Гримить повiнь. Над рiкою важкi веснянi  хмари.
Тодi Марiя дивиться на далекий огонь, що горить  на  костьолi,  i  творить
поему. Гримить повiнь. Над рiкою важкi веснянi хмари.
   Нiч.
   Весна.
   Мiст.
   Марiя.
   О Мартiнесе Сi?рра! Тобi,  музичному  музикантовi,  тво?м  новелам,  де
звучить така широка й радiсна весна, де мiрiяди мiрiядiв голубих метеликiв
над гармонi?ю мо?? душi,- тобi шлю iз сво??  чумацько?  кра?ни  привiт.  О
Мартiнесе Сi?рра! Не тiльки ти закоханий у звуки, фарби й запах слова -  я
теж естет. Я вiрю, що на душi зiйдуться десь у мiрiядах  мiрiядiв  голубих
метеликiв, у цiй голубiй хуртовинi, коли серце так енергiйно стисне,  наче
та?мна мавка розказу? океанну казку, коли в  океанах  горять  жемчуги,  як
горить сонце на шляхах мо?? чумацько?  надзвичайно?  кра?ни.  О  Мартiнесе
Сi?рра! Про що розповiм тобi? Чи розкажу тобi, як  спiвають  нашi  дiвчата
бiля шведських могил, коли пiсня з бурякiв, як сiроока жура, як генiальний
Леонтович у бур'янах мойого степового краю? Чи розкажу тобi, як  повiльною
ходою бредуть круторогi воли з молочно? ферми? Чи  сплету  тобi  вiнок  iз
польових дзвоникiв -  з  подiй:  як  була,  як  пройшла,  як  гримiла,  як
народжувалася молода епоха? Iшла м'ятежна епоха. Iшла духмяна романтика, i
нечутно ходили в борах тiнi середньовiчних лицарiв. Бiгли вiтри iз сходу -
сторожкi й тривожнi. I тодi в аулах мо?? голубо? Савой? стояв  гул.  Через
перевали, з азiятського степу, з глухо? тайги, летiли: депеша за депешею.
   О Мартiнесе Сi?рра!..
   Нiч. Весна. Гримить повiнь. На дальньому костьолi горить  огонь  i  теж
творить поему. Я мовчу. Марiя мовчить. На мосту тихо, i тiльки мутнi  води
клекочуть i тiкають у невiдому даль. Тодi я знову  пiзнаю,  як  я  безумно
люблю город. Уранцi, в городi, де незнайомi вулицi,  а  по  них  проходиш,
якось  невiдомо  й  задумано:  проходять  i  зникають  давно  забутi  тiнi
iхтiозаврiв, i розчиня?ться рожеве вiкно  в  майбуття.  Гарно  при?хати  в
город iз села, коли в  кварталах  дрiма?  тиша,  дрiмають  вiзники,  а  по
вулицях  метуть  двiрники,  коли  в  городi  прокида?ться  ранок  i  гулко
процокотить фаетон, а потiм -
   - змовкне.
   Слухай, Nicolas! Коли я думаю про мiськi квартали, я думаю, що  я  чула
юнка з голубими прозорими  вiями,  що  я  амазонянка  й  джигiтую  десь  у
заозерних краях... Слухай, Nicolas!
   Нiч. Весна. Гримить повiнь. I тiкають мутнi води в невiдому даль.
   Нiч.
   Весна.
   Мiст.
   Марiя.
   Але так можна збожеволiти, коли ранок почне рундуки: за м'якою  зеленню
дерев стоять рундуки. I плентаються сюди люди - бiлi,  незнайомi,  забутi,
як далека Еспанiя, як троглодитний вiк, коли люди ловили за хвiст леопарда
й тут же роздирали його надво?, щоб ?сти. I почина? ще ранок - битий шлях,
а за ним плентаються фургони селянсько? городини.
   - Марi?! Я безумно люблю город! Я люблю робiтничi квартали  й  квартали
?врейсько? голоти, коли дивишся вiдтiля на костьол,  коли  на  костьолi  в
дiадемi  ночi  горить  казковим  огнем  циферблат.  Тодi  я  похиляюсь  на
телеграфний стовп i думаю, що я нiколи не  розкажу,  що  робиться  в  мо?й
душi, якi виникають образи, якi, як потоки,  як  жемчуг,  протiкають  бiля
мого романтичного  серця:  жемчуг  хрумтить  i  японськi  лiхтарики  (коли
гоголiвський ярмарок) бiля прозоро-фантастичних леденцiв (коники), що я ?х
уже нiколи, нiколи не побачу на базарi. Тодi я наливаю себе вишневим соком
мо?? неможливо? муки i молюся, щоб  "Боженька"  зробив  мене  генi?м:  щоб
розказати, як хрумтить жемчуг бiля японських лiхтарикiв: будинок на  розi,
N: горить.
   Я безумно люблю город.


   _Деталь iз мо?? бiографi?_

   Народився я (Сойрейль, припустiм, бо для мене просвiтянський реалiзм  -
"к чорту" ...навiть у прiзвищах,  бо  я  його  органiчно  "органонами"  не
виношу), народився я, Сойрейль, которого  не  треба  плутати  з  Карейлем,
автором "Французько? республiки", оскiльки  в  Англi?  нема  просвiтянства
такого, як у нас, але, може, ? й  покраще:  я  маю  на  увазi  Iрландiю  й
англiйський бокс, пiсля якого й пiсля  лiтургi?  (пiдсмаленi  очi  д'горi)
навiть соitus за "розписанням",народився я в одному з тих городкiв, саме в
степовому краю,  саме  в  полковiй  залозi,  де  колись  -  так  давно!  -
слобожанськi полки, а потiм  недалеко  Диканька  з  Мазепою  на  шведських
могилах перед полтавським побо?щем. Я був сином  якогось  чиновника,  який
вiд мене одмовився. Звичайна iсторiя:  чиновник  спокусив  гоняшку  однi??
прекрасно? травнево? ночi, коли зацвiли яблунi, пiд  яблунями.  А  коли  я
народився, чиновник, котрий мене народив, щоб не годувати  Сойрейля,  утiк
iз провiнцiального городка. Таким чином  у  кра?нi  покриток  стало  одною
покриткою  бiльше.  Але  моя  мати  не  пiшла  дорогою  -  на  Сагайдак  -
шевченкiвсько? Катерини й мо?? Оксани iз "Життя" - з тi?? книги, що  "Синi
етюди", яких, етюдiв, я вже нiколи, нiколи не буду писати, бо я пишу -
   - роман.
   Моя мати не пiшла цi?ю дорогою, бо на другий день умерла.  Тодi  другий
чиновник, гадаючи, що його жiнка безплiдна й нездiбна родити, взяв мене за
сина. Чиновник помилився. Прийшла друга травнева нiч,  коли  небо  було  в
яблуневiй завiрюсi й пахло горизонтом  (а  небо  може  пахнути  горизонтом
наперекiр усякiй мiщанськiй логiцi),  коли  степовий  городок  Дрiмав  пiд
голубим  крилом  весняно?  ночi,  безплiдна   чиновникова   жiнка   родила
майбутнього колезького ре?стратора.
   Чиновник цикнув i сказав:
   - Помилка-с!
   А мене не можна було викинути, бо формальностi  щодо  закрiплення  було
пророблено. Таким чином, не глядячи на те, що чиновникова  жiнка  була  не
безплiдна, що в  травневу  нiч,  коли  стояла  яблунева  завiрюха,  родила
колезького ре?стратора,- не зважаючи на все це, я лишився в  чиновника  на
його хлiбах.
   Я не буду описувати те iнше, що, може, когось  i  цiкавить,  але  мене,
навпаки, i нiскiльки; не буду описувати так, як  писали  нашi  корифе?;  я
буду писати так, щоб зрiдка почути кармазиновi дзвони з  глухого  зарiччя,
коли серце так стисне, нiби погляд струнко? юнки, коли вона на  мо?  буйне
бажання каже крiзь яблуневу завiрюху, здригнувши:
   - Да!
   ...Але  як  же  хрумтить  жемчуг  бiля   японських   лiхтарикiв,   бiля
прозоро-фантастичних леденцiв (коники), що я  ?х  уже  нiколи,  нiколи  не
побачу на базарi!
   - Слухай, Nicolas! А що ж далi? Як же з тво?м чиновником?
   - Марi?! Ти на?внича?ш. Нiчого подiбного не було. Я тiльки принiс  тобi
запах слова.
   Нiч. Весна. Гримить повiнь. I тiкають мутнi води в невiдому даль.
   Нiч.
   Весна.
   Мiст.
   Марiя.
   ...А сьогоднi вiтри насiдають iз пiвночi. Цiлий день шаленi? хуртовина,
i ростуть на дорозi замети. Iде грудень року вiд  народження  легендарного
Христа  тисяча  дев'ятсот  двадцять   третього,   вiд   народження   епохи
громадянських вiйн - шостого. Я ще не знаю, що я напишу, але на мо?й  душi
- бiль. Бо ж подумай, Марi?:
   - Я читаю кожного дня книжки, але я  анi  разу  не  зустрiв  справжньо?
книжки (поеми) про нашу - у вiки - революцiю. Тодi  я  знову  молюся,  щоб
"Боженька" зробив мене генi?м, щоб розказати,  як  iшла,  як  пройшла,  як
гримiла молода епоха.
   Iшла м'ятежна епоха. Iшла духмяна романтика, i нечутно ходили  в  борах
тiнi середньовiчних лицарiв. Бiгли вiтри iз сходу, сторожкi й тривожнi.  I
тодi в аулах мо?? голубо? Савой? стояв гул. Ще деталь
   Менi пророкують велике майбуття: однi  кажуть,  що  я  буду  командором
ново? художньо? школи; на погляд других, я "прорублю вiкно в ?вропу", куди
й буде (бiс!) виглядати мiй чумацький надзвичайний край; третi  запевняють
мене, що я в потенцi?... ...Менi навiть неловко писати...
   ?, правда,  i  четвертi,  якi  вважають  мене  графоманом,  дилетантом,
парвеню i т. д. Але, на радiсть, я цим не  хочу  вiрити:  я  гадаю,  що  я
все-таки напишу гарний твiр, бо ж яблунi тiльки-но зацвiтають у садах мо??
духмяно? фантазi?, бо ж передi мною й за мною гори поетичного матерiалу.
   Словом, коли б я хотiв загубити свою iндивiдуальнiсть,  я  б  давно  ??
загубив. А коли  б  я  був  через  мiру  шанобливою  людиною  (зовсiм  без
шанолюбства - нi риба нi м'ясо), я мiг би використати сво? становище.
   Але я дуже тиха, лагiдна людина. I тому, коли менi, як лiтераторовi, що
пода? надi?, запропонували взяти посаду командора одного чималого, правда,
видавництва, я навiть з охотою взяв ??.
   Отже, там, де я працюю, де все так iмпозантно,  там  ви  найдете  всiх,
кого вам треба. Тут i Пульхерiя Iванiвна Жоха,  тут  i  тов.  Крутик  (мiй
заступник, прекрасний "зам"), тут i цiла академiя рiзнобарвно? професури.
   Але бiльш за все менi подобаються тi веснянi днi, коли потоки ласкавого
сонця заливають усi  кiмнати  мо??  установи,  коли  з  мого  iмпозантного
будинку пада? весняна "капель", коли за мо?м кабiнетом шум дiлового будня.
   Я розвалююсь у крiслi, закурюю гаванську  сигару  (недавно  прислав  iз
Германi? дипломатичний кур'?р) i кричу:
   - Антошка!
   Антошка тут як тут. Цей бородатий симпатяга до чотирьох годин сидить за
мо?ми дверима й тиче - автоматично - пальцем у напис:
   - "Без докладу не входити".
   - Що прикажете, товаришу?
   Що ж я йому прикажу?  Власне,  менi  нiчого  приказувати,  бо  за  мене
приказали мо? пiдручнi, мо? прекраснi  пiдручнi,  якi  зараз  шумлять,  як
музика, за дверима мого кабiнету.
   Тодi я кажу:
   - Антошка! - i потираю руки.- Альянс?
   Антошка:
   - Альянс!
   - Ах ти, моя карапуля,-  млiю  я  вiд  гарного  настрою.-  Ах  ти,  моя
дурашка!
   - Так точно! - каже Антошка  й  пiдходить  до  мого  столу.-  Дозвольте
прикурити?
   Ця фамiльярнiсть мене зовсiм не нерву?:  по-перше,  в  кабiнетi  нiкого
нема; по-друге,  я  радий  ще  раз  доказати  свою  демократичнiсть,  свiй
комунальний лiбералiзм.
   - Прикурюй, каналья!  Прикурюй!  -  i  я  галантно  пiдношу  йому  свою
гаванську сигару.
   За мо?м вiкном гра? голубе небо. Десь,-очевидно,  гомонять  жайворонки;
десь, очевидно, такий простiр, така легкокрила  даль,  що  я  не  можу  не
мрiяти. З мого iмпозантного будинку летить весняна "капель",  ??  не  може
заглушити навiть шум шумного мiста.
   - Антошка! - i я потираю руки.- Альянс?
   Антошка:
   - Альянс!
   ...А Пульхерiя Iванiвна завiду? в мене редвидатом. Це славетна  людина.
Коли я приймав посаду, менi стiльки про не? наговорили,  що  я  й  справдi
думав ?? викинути з установи. Але тепер я бачу, що  це  була  робота  злих
язикiв. I справдi - Пульхерiя Iванiвна така прекрасна женщина: у не?  таке
прекрасне волосся - золотом,  що  я  прямо  дивуюсь.  I  потiм  вона  така
енергiйна, така розбитна.
   - Пульхерi? Iванiвно! - питаю я.- Ви заключили  договiр  iз  професором
Чам?
   - Як же! Давно заключила. Вiн такий  хороший  чоловiк;  у  нього  таке,
зна?те, велике горе: вчора фокстер'?р здох, i  потiм  вiн  такi  прекраснi
роботи пише... Я гадаю, що йому треба дати найвищу ставку.
   О, Пульхерiя Iванiвна не проморгне. Це я добре знаю.  Вона  не  пiдiрве
авторитету нашого видавництва. Вона викине на ринок, так би мовити, сливки
науково? мислi.
   - Обов'язково! Обов'язково! - кажу я.- Найвищу ставку.  I,  щоб  завжди
бути в курсi справ, виймаю  з  боково?  кишенi  порожнiй  блокнот  i  беру
олiвець.
   - Дозвольте, Пульхерi? Iванiвно,  записати  цi  прекраснi  роботи,  якi
незабаром випустить наше видавництво.
   Вона:
   - Ах, Миколо Григоровичу, я й забула... От пам'ять... Я  зараз  принесу
?х.
   - Що ви! Що ви, Пульхерi? Iванiвно! Не турбуйтесь. Дозвольте тодi  менi
просто написати: в якому це буде вiддiлi?
   Вона:
   - Вiддiлi?.. Ах, боже мiй... от пам'ять... Це ж вiдомий професор Чам...
по... по... неврогеологi?, зда?ться. Професор Чам. Професор Чам.
   Нiч.
   Весна.
   Мiст.
   Марiя.
   Гримить повiнь. I тiкають мутнi води в невiдому дадь.
   - Nicolas! Про що ти дума?ш? Милий мiй!.. Ти дума?ш про осiнь? Невже ти
дума?ш про осiнь? Милий мiй! Похили свою голову на мо? плече, розкажи менi
голубу поему.
   - Марi?! - i я чую, як гримить повiнь, як бiжать мутнi води в  невiдому
даль, i моя радiсна Марiя кладе на  мо?  чоло  сво?  духмянi  кучеряшки  й
пахне, як юнiсть, як безмежнi дороги в прекрасний невiдомий край.
   ...Уранцi прийшла весна.
   I цiлий день тануть снiги. Бiжать  по  дорогах  потоки,  i  чути:  десь
хропуть  конi.  Сто?ть  таке  неможливе  небо,   нiбито   воно   тiльки-но
народилось.
   Учора опiвночi, коли за городом урочисто скликав гудок нiчну змiну, над
костьолом iз  захiдного  боку  повис  теплий  туман.  Учора  я  думав  про
Турген?ва й про вальдшнепiв, тому що це в кровi, тому що  мiй  батько  був
стрiльцем, думав про заводi на Ворсклi, про свiй степовий край,  про  його
одинокi озера, що стоять там, де пересiкаються  чумацькi  шляхи.  Сьогоднi
мо? мислi про iнше. Це зна? й Марiя. Я думаю зараз про женщину революцi?.
   - Nicolas! - i Марiя вийма? хустку,  що  пахне  конвалi?ю,  i  пiдбира?
волосинки пiд капелюшок, що ?х розкида? весняний вiтер.- Nicolas! Ти скажи
менi:  невже  женщина  так  мiцно  зв'язана  з  революцi?ю,  що  без   не?
новелiстовi не можна обiйтись?
   - Да, Марi?! Без женщини не можна обiйтись. Бо женщина - це круг  наших
емоцiй.
   - А я от тобi не вiрю! - говорить Марiя й пiдставля? весняному  вiтровi
сво? обличчя.
   Нiч.
   Весна.
   Мiст.
   Марiя.
   Гримить весняна повiнь. I тiкають мутнi води в невiдому даль. Ми сто?мо
на мосту. Перед нами й за нами - город. Ми чу?мо, як глухо б'?ться  крига.
Над костьолом горить огонь.
   - Nicolas! Я тобi не вiрю, тому що ти  й  досi  не  показав  женщини  в
революцi?.
   - Да, Марi?! Я ще не показав, але я покажу.
   - Нi, ти ?? не покажеш, бо в тво?м уявленнi вона не бiльше, як самичка.
   - Марi?!
   - Да, Nicolas! Так.
   Гримить повiнь.
   I тiкають мутнi води в невiдому даль.


   _Кводлiбет_

   У Дiккенса, зда?ться, в "Записках Пiквiкського клубу" герой скрикнув: -
   - ?хать - так ?хать, як говорив папуга,  коли  кiшка  потягла  його  за
хвiст. У Дiккенса, зда?ться, з тих же "Записок Пiквiкського  клубу",  ?  й
такий радiсний вираз:
   - А от i я! - як сказав хтось, падаючи з десятиповерхового будинку.
   Студент жив у пiдвалi, в кiмнатi з одним тусклим вiкном, що виходило на
глуху брудну вулицю. Але й тут вiн жив милостю  яко?сь  грузно?  баби,  що
знiмала весь пiдвал i одводила йому цю кiмнату виключно за його  прекраснi
очi: кожно? суботи баба тягла студента до себе на  кухню,  напоювала  його
там жовтим (якась примiсь) самогоном, i, коли студент часто починав хилити
голову на бiк, коли повз вiкна проходив iз калатушкою сторож, грузна  баба
брала енергiйним жестом свою жертву за плече, роздягала ?? догола i  клала
на сво? лiжко. Пiсля так звано? суботньо? ночi студент  завжди  почував  у
ротi якийсь непри?мний запах i потiм цiлий день спльовував. Це теж деталь,
i, "позаяк" вона з життя, я й ?? пишу.
   - Марi?! Не будь на?вна. Я даю тобi запах слова.
   ...I знову передi мною легко-синя даль надзвичайного минулого. I  знову
я чую далекий загiрний голос: "Пройдуть вiки,  найдуть  свою  змужнiлiсть,
пiзнають радiсть i журу  тво??  прекрасно?  землi,  вiдiйдуть  по  древнiй
дорозi в небуття, але нiколи не  повториться  народження  тво??  м'ятежно?
наречено?".
   - Тiльки один раз!
   - Тiльки один раз!
   Так б'? годинник  над  ратушею  глибоко?  ночi,  коли  тривожно  горить
циферблат.
   ...I я, романтик, закоханий у свою наречену,  знову  бачу  ??  сiроокою
гарячою юнкою з багряною полоскою на прострiленiй  скронi.  Вона  затулила
рану жмутом духмяного чебрецю й мчить по ланах часу в безсмертя.
   - Чи наздожену ?? - свою сiрооку м'ятежну наречену? Гримить  повiнь.  I
тiкають мутнi води в невiдому даль.
   Я безумно люблю город. Але я похиляюсь на телеграфний стовп i думаю, що
я нiколи не розкажу, шо робиться в мо?й душi, якi виникають  образи,  якi,
як потоки, як жемчуг, протiкають  бiля  мого  романтичного  серця:  жемчуг
хрумтить  i  японськi   лiхтарики   (коли   гоголiвський   ярмарок)   бiля
прозоро-фантастичних леденцiв (коники), що я  ?х  уже  нiколи,  нiколи  не
побачу на базарi. Тодi я наливаю себе вишневим соком мо?? неможливо?  муки
й молюся, щоб "Боженька" зробив мене генi?м: щоб  розказати,  як  хрумтить
жемчуг бiля японських лiхтарикiв: будинок, на розi, N: горить. Я безумовно
люблю город! Нiч.
   Весна.
   Мiст.
   Марiя.
   - Марi?! Ти пам'ята?ш той день, коли. я перший раз побачив тебе? ,
   - Да, Nicolas! Ходiм! - i вона  енергiйно  переступа?  калюжi  весняно?
води.- Да, Nicolas, пам'ятаю.
   - Марi?! - i я зупинився.
   Вона - теж.
   Тодi я беру кiнчик ?? солдатсько? блузки й кладу на нього  сво?  гарячi
уста. Марiя мовчить. Я мовчу. Пахне конвалi?ю. Весняний вiтерець б'?ться в
кучеряшки мо?? наречено?.
   - Nicolas! Милий мiй! Не треба думати про осiнь.
   - Марi?! - i я тисну ?й руку.
   Вона мовчить. Я мовчу. На костьолi горить циферблат, i  далеко  гримить
повiнь. Марiя оправля? блузку й раптом зника? в темряву, в глухий  мiський
заулок.
   Р.S. Я говорю не про чарiвну мандрагору, я говорю про  адамову  голову:
про метелика, що з черепом на головi. Менi навiть сни якiсь химернi. З-пiд
канапи вискочив звичайний пацюк з перебитим задом. Менi кажуть, щоб я його
добив. Тодi я беру чималий молоток, i, коли пацюк iде  на  переднiх  лапах
повз мене, я з гидливiстю опускаю з силою  молоток  на  його  голову.  Але
диво: пiсля мого удару пацюк раптом вирiс,  став  розмiром  iз  болонку  й
пiшов на заднiх лапах, а на його головi я бачу  череп:  я  говорю  не  про
чарiвну мандрагору, я говорю про адамову голову, про метелика.  Тодi  менi
зупиняються мислi, i сто?ть передi мною якась настирлива  пляма,  що  може
довести до божевiлля. Я знову пiдводжу  чималий  молоток  i  з  гидливiстю
опускаю з силою на пацюкову голову. Але диво: пацюк  знову  вирiс  i  став
розмiром з фокстер'?ра. Пацюк з перебитим задом iде на  заднiх  лапках.  В
кiмнатi тихо, за вiкном тихо, i тiльки на  костьолi  горить  циферблат.  Я
мовчу.


   XIV слово

   ...Коли цвiркуни на далекому зруйнованому курортi  починають  мовчазний
концерт, тодi за косою в порту горить маяк. Маяк блима?, булька?,  погаса?
на мить, i знову за косою в порту неможливо привабливий огник. Тодi далеко
серед морсько? мертвоти реве пароплав i несе людей, ?хнi муки й сподiвання
в iншi кра?, у виноградну даль.
   - I от поет з  тi??  божественно-незрiвнянно?  кра?ни,  що,  як  золота
осiнь, димить на тво?й патетичнiй душi, пiзнав сiрого чортика й тiсно  жив
з ним, i не в сенсi банально-сантиментально? нудьги, а так, як  може  жити
художник. Вiн був страшенний нахаба, але вiн мiг тiльки жеврiти,  i  то  в
тайзi, i то для утилiзацiй обмеженого кола  часто  обмежених  людей.  Поет
зна?, як далеко одiйшов запах тобiлевичо-старицьких бур'янiв, що прекрасно
пахли пiсля "Гайдамакiв" i "Катерини", як далеко i "Тiнi забутих предкiв",
i все, що хвилювало юнiсть, а тепер залишило тiльки сiрого  чортика.  Поет
знав, що в iсторi? народiв його божественно-незрiвняннiй  кра?нi,  що,  як
золота осiнь, димить на тво?й патетичнiй душi, принаймнi на першу пiвсотню
лiт одведено силою рабсько? психiки тiльки два рядки, i то петитом;  i  на
цi два рядки нiхто й нiколи (аж  поки  пройде  пiвсотнi  лiт!)  не  зверне
уваги. I поет, що крiзь огонь сво?? iнту?цi? побачить новi береги, загине,
як Катерина на глухiй дорозi невi-домости.
   ...Тодi бiжить коник мо?? фантазi? по першiй снiговiй дорозi, i  летять
од його копит дiаманти  снiжинок.  У  далекому  бору,  що  ледве  маячить,
дiд-мороз трусить бiлою  бородою,  i  якась  фантасмагорiя  навкруги.  Пiд
столом сидить кiшечка i муркотить про радiсть морозного  дня.  Над  оселею
здiймаються димки й пливуть у тихе голубе небо. I нiхто не  розкаже  менi:
що це?
   Степова .оселя й  дальнi  виноградники  -  все  потопало  в  мовчазному
концертi цвiркунiв. Стояли похмурi хмари, i десь традицiйно глухо билось i
грало з берегами сiре туманне море. Природа,  цей  незрiвнянний  художник,
шукала цi?? ночi химерного жанру. В кожнiм шелестi й тремтiннi приморсько?
сиротливо? флори я вiдчував напружену боротьбу за майбутнього  прекрасного
Рафаеля. Вмирала стара форма,  як  лицарство,  як  запорожцi.  По  та?мних
лабiринтах мистецтва мчав вiтер iз незнаного краю.
   ...I жили в тiй оселi,  що  ??  звали  по  циркулярах  курортом,  люди,
собаки, коти та iншi тварини. Чим годували котiв чи то собак, я напевне не
знаю. Але людей годували дохлою гнилою рибою, трохи не  кращими  яйцями  й
такими ж сосисками. Все це привозили з нудного провiнцiяльного мiста.
   За тих днiв, коли до столу подавали (висловлюючись канцелярською мовою)
вищезазначене, за тих днiв зчинявся бунт. Бунтували пролетарi, службовцi й
навiть комунари. Тодi комунарiв збирали й говорили:
   - Вам бунтувати не можна, бо ви - комунари, будiвничi ново? держави,  а
курорт, як вам вiдомо, державний.
   Комунари хвилювались, але вони знали, що ?м бунтувати не можна, а можна
говорити iншим "халатникам" (хорi), що курорт  дуже  гарний  i  коли  риба
гнила, то це - помилка, бо вона зовсiм не гнила.
   I комунари розпинались i доказували, бо вони знали, що таке  дисциплiна
i що таке для всесвiтньо? революцi? ця непри?мна деталь,  коли  ми  сто?мо
напередоднi. Тiльки один написав щось у центральну пресу, пiсля чого стало
багато краще, бо вже не подавали гнило? риби, а подавали гнилi сосиски.
   Проте не зайвим буде зупинитись i на цiй  деталi:  нудне  провiнцiальне
мiсто, на жаль,  лежало  далеко  вiд  степово?  оселi,  що  по  циркулярах
називалась курортом. Отже, пiдтримуючи iнтереси свого населення,  курортна
адмiнiстрацiя  органiзувала  на  сво?й  територi?  непоганий  буфет.  Коли
халатники були незадоволенi обiдом, вони  мали  цiлковите  право  пiти  до
буфету й узяти там те, що ?м було потрiбно. Дешевка тут була  надзвичайна:
коли, припустiм, десь пачка цигарок коштувала сiмнадцять копiйок,  то  тут
брали всього (за таку ж таки пачку) тридцять п'ять. Те  саме  i  з  iншими
продуктами.
   Тодi в мовчазнiм концертi цвiркунiв я бачив жiнку, ?? звали панна... не
пам'ятаю добре - хай буде за Винниченком: панна Мара. Вона виходила,  коли
йшли  з  вечерi  халатники,  до  виноградникiв,  де  кiнча?ться   степ   i
почина?ться  море,  i  думала.  Панна  Мара  думала  про  те,  що  вона  -
жiнка-лiкар, прийшла сюди за три червiнцi на вiсiмнадцять годин працi, але
вона нiколи не почула ласкавого слова вiд сво?х пацi?нтiв,  бо  вона  була
трохи крива i з звичайним сiрим  обличчям,  що  нiколи  не  зупиня?.  Вона
дивувалась, чому хорi незадоволенi гнилою рибою, бо ж гнилу  рибу  подають
не кожного дня, а вона добре зна?, як важко вiдбудувати курорт, що  зазнав
великих  пертурбацiй  за  часiв  громадянсько?  вiйни.  Правда,  ?  багато
непри?мних явищ i ?х легко усунути, висловлюючись газетною мовою, але  для
цього бунтувати не треба, особливо комунарам (вона зовсiм  позапартiйна!),
бо про це напишуть письменники в рiзних газетах та журналах.
   Але панна Мара думала й про те, як би  гарно  йти  в  цей  вечiр,  коли
цвiркуни починають свiй химерний концерт,  а  недалеко  рокотить  море,  з
гарною людиною, що буде ?? нареченим. Вона була  за  цих  хвилин  безмежно
сентиментальною й вона трошки плакала.
   Море традицiйно  глухо  билось  у  береги,  i  тодi  за  виноградниками
зливалися в ?дину гармонiю i море, i нiчний степ, i  одинока  оселя  серед
пустелi.
   Панна Мара йшла до курзалi, сiдала там бiля шахматистiв, дивилася.  Але
нiхто на не? не звертав уваги й нiхто не хотiв  покохати  панну  Мару,  бо
такий уже жорстокий закон природи.
   ..."Мила мамусю! Яке хороше життя,  який  божественний  запах  навкруги
мене. Тут море таке надзвичайне i тут такi  мислi,  наче  я  не  звичайний
рядовий лiкар, якого нiхто не зна?  i  який  нiкому,  за  винятком  хорих,
непотрiбний, а якийсь Персi-Бiш Шеллi, що про  нього  я  мрiяла  колись  у
сво?й студентськiй кiмнатцi. Увечерi я йду до моря, дивлюся в синi кра?  й
думаю: вiдтiля буря принесла  уламки  кайори  й  тiло  Шеллi,  а  тут,  на
пiщаному березi, його наречена вихопила з огню його прекрасне  серце.  Ти,
мамусю, будь ласка, не читай нiкому мого листа,  бо  цим  ти  зробиш  менi
багато непри?много. Прошу я тебе також нiколи, нiколи не згадувати в сво?х
листах Стефана, бо я й досi не можу прийти в себе. Ах,  як  вiн  насмiявся
надi мною! Але я йому простила, я йому все простила. Ти, як жiнка, повiриш
менi, бо зна?ш, що нема меж тiй любовi, що ??  носимо  ми.  Я  пiзнала  цю
любов, i я щаслива. Нехай фiгляри й скептики "возводять в канон" бездушний
американiзм, але людини вони все одно  не  перероблять.  Ах,  мамусю!  Яке
прекрасне життя, який божественний запах навкруги мене,  як  чудово  пахне
одвiчне море, яка даль за темними виноградниками,  що  так  тривожать  мою
душу цi?? химерно? пiвденно? ночi".
   Коли цвiркуни на  далекому  зруйнованому  курортi  починають  мовчазний
концерт, тодi за косою в порту горить маяк. Маяк блима?, булька?,  погаса?
на мить, i знову за косою в порту неможливий морський вогник. Тодi  далеко
серед морсько? мертвоти реве пароплав i несе людей, ?хнi муки й сподiвання
в iншi кра?, у виноградну даль.
   - ...Товаришко Маро, ще раз i ще раз: воiстину прекрасне життя. I, коли
я умру i на мо?й могилi ви положите пучок чебрецю - знайте: я воскрес.
   I знайте: бiля тi?? криницi, що в нiй, як у верцадлi, ввесь свiт, давно
вже стою я, i на мо?й душi таке тихе, таке свiтле й прозоре озерце,  що  я
вiдчуваю себе Господом-Богом. Товаришко Маро, схилiть свою голову  на  мо?
груди i знайте: я ваш друг.
   ...Маяк блима?, булька?, погаса? на мить, i знову  в  порту  неможливий
морський вогник. Праворуч - море,  далi  -  виноградники  й  моя  мука  за
пароплавом - у виноградну д