аль.
   Тихо. Тiльки одвiчнi цвiркуни плетуть легенду iз далi первiсних  вiкiв,
i нема ?й нi кiнця нi краю. Тодi зникають i  дороги  в  диких  половецьких
краях.
   Лiто тисяча дев'ятсот двадцять четвертого року. - Головний лiкар  читав
сьогоднi лекцiю про душу. Це характерно: про  душу.  Народу  було  досить,
майже всi халатники.
   Цiкавились усi й особливо комунари. Справдi, що може сказати  спец  про
душу?
   I от, коли головний лiкар скiнчив, один несмiливий голос запитав:
   - А дозвольте, товаришу професоре, спитати  вас,  що  появилось  ранiш:
мисль чи слово?
   Лiкар, що мусiв сказати не те, що хотiв сказати, крутнувся:
   - А ви як дума?те?
   - Скажiть, як ви дума?те,- уперто сказав комунар.
   - Я думаю,- головний лiкар проковтнув слово й кинув: - Я думаю - мисль.
   - Тодi дозвольте й менi слово,- i комунар полiз на трибуну.
   Вiн говорив довго,  уперто.  Вiн  говорив  так  весело,  що  майже  всi
поснули. Комунар був добрим книжником, бо вчився вiн у партшколi й не  мiг
не знати, як на це питання дивиться товариш Богданов.
   I, коли б спец не прийшов у  себе  пiсля  першо?  й  не  зовсiм  вдало?
вилазки i, набравшись нахабства, не зупинив промовця, промовець, мабуть, i
досi розмахував би руками.
   Спец:
   - Зупинiться, будь ласка. Ми з  вами  нiколи  не  договоримося,  бо  це
аналогiчно цьому: що ранiш появилось - курка чи яйце.
   - Звичайно, курка,- вирвалось з мовчазно? авдиторi? (жiночий голос), бо
курка...
   - Ну, ну, що ж таке курка,- ?хидно запитав спец,- слово чи мисль?
   - Ви, товаришу професоре, застали нас зовсiм не пiдготовленими,скрикнув
жiночий голос.- Треба було попередити комгурток.
   Тодi головний лiкар зняв окуляри й сказав,  що  лекцiю  скiнчено  i  що
халатники можуть розходитись. Що ж до того, що ранiш появилось - мисль  чи
слово, даному зiбранню нема нiякого дiла, бо хорим заборонено хвилюватись,
i потiм останнi науковi данi недвозначно натякають: ранiш появилась мисль.
   Отже, мораль: ранiш появилось не слово i не мисль,  а  гнила  риба,  бо
лекцiю про душу було розраховано спецiально  на  заспоко?ння  нервiв,  якi
розтривожено було вищезазначеною морською твариною.
   Повз одиноко? оселi, що бiля моря, iде залiзниця - тупик. I на  тупику,
коли вийдеш увечерi слухати, як прилива? море,  бачиш  зруйнованi  вагони,
розiрванi снаряди, бачиш ру?ну.
   То пройшла махновщина i зникла в степовiй тирсi,  як  згадка  про  дику
татарву. Увечерi, коли на малому лиманi кричать чайки й десь важко сiдають
баклани, над морем  сто?ть  чiткий  мiсяць  i  гра?  срiбними  веслами  на
поверхнi синьо? води. На  березi,  як  хрусталь,  медуза.  Кажуть;  медуза
горить, коли йде зграями. I це - як древн? сказання.  Тодi  в  пустельному
кутку приморсько? полоси рибалки пiдводять чайму над кайорою, беруть невiд
i йдуть у море.
   Мiцнiша? вiтер. Вiтер iз моря. У  порту  проревiв  пароплав,  але  враз
змовк: вiн сьогоднi не вийде за хвилерiз, бо збира?ться  на  нiч  неабияка
буря.  Кайора  метнулася  на  обрi?  й  раптом  зникла.  Тодi  з  одиноко?
рибальсько? хати вийшла мати й дивилася на море.  I  пiдiйшла  до  не?  ще
молода жiнка, i вони довго стояли на березi.
   I  сьогоднi  море  казиться,  i  казяться  пiщанi  береги  в  хуртовинi
камiнцiв, але це останнiй шквал. Даль жене  табуни:  вал,  вали  i  гребнi
хвиль розкидають бiсер.  Сходить  сонце.  I  одинокий  рибацький  посьолок
зустрiча? його золотих вершникiв тишею.
   На якорi кайора. Вона плавко колиса?ться. Але вже скоро  вщухне  вiтер,
над морем стане мертвий зиб. Тодi вщухнуть  i  береги.  На  камiнцях  буде
муркотiти море. Чайки полинуть на болота, i стане велика морська пустеля.


   I от вранцi Бригiта була на узлiссi й там рвала пролiски. Бригiтi  було
щось бiля шiстнадцятьох. Вона рвала пролiски й дивилась на них. Потiм вона
пiшла до батька. Це було в тому лiсi, де ?? батько був лiсником.
   У цей час бiля хати з шумом зупинилась кавалькада. То  при?хав  молодий
граф. Вiн був як казковий лицар, i одяг йому було всипано  дiамантами.  На
кашкетi, збоку, бiля фазанового пера, стояв великий  рубiн.  Молодий  граф
грав тростинкою. Кiнь його раз у раз хропiв i переступав з ноги  на  ногу.
Це був породистий англiйський жеребець з агатом на лобi.  Бригiта  винесла
кухоль кринично? води й подала молодому графовi.  Той  подивився  на  не?,
сильно вдарив коня, так що кiнь знявся на диби, i сказав,  що  Бригiта  як
мавка. Всi зареготали, Бригiта почервонiла. Кавалькада поскакала далi.
   Був весняний вечiр; за лiсом, в оселi,  скликали  до  вечiрнi.  Бригiта
вийшла з хати, взяла пойнтера Мiлорда й пiшла в глуш.
   Там вона знову зустрiла графа. Вiн злiз iз коня,  погладив  пойнтера  й
пiдiйшов до Бригiти.
   Вiн притиснув ?? до сво?х грудей i скрикнув. Бригiта не перелякалась  i
тiльки зiдхнула глибоко. Молодий граф схопив ?? й положив на  свого  коня.
Потiм вони поскакали по лiсових дорiжках.
   За годину граф був у сво?му ма?тку. Вiн узяв Бригiту за руку й повiв ??
до себе. Там вiн сказав ?й, що вона вiдци вже нiколи не пiде.
   Бригiта вирвала руку й стала серед кiмнати.
   - Графе,- сказала вона,- я виросла в лiсi. Пустiть мене.
   Граф став ?? умовляти, але вона його не слухала. Тодi вiн пообiцяв  ?й,
що примусить ?? силою. Бригiта пiдскочила до вiкна й вискочила на веранду.
Граф свиснув; зграя борзякiв кинулась за Бригiтою, але ?? вже не було.
   Вона прибiгла до сво?? лiсово? хатки й нiчого не сказала батьковi. Цiлу
нiч вона думала про графа. А вранцi по слiдах копит  вона  сама  пiшла  до
графського ма?тку.- От!
   I от мо?м арабескам несподiваний finis.  Навколо  тиша.  Тiльки  зрiдка
пострiли вартових, тiльки зрiдка прошелестять  пiдошви  незнайомих  людей.
Люди йдуть i  зникають,  мов  безшумнi  шуми  мо?х  строкатих  аналогiй  i
асоцiяцiй. Город спить. Над  ратушею  даль  божевiльне  далекого  неба.  I
нерозгаданий  зоряний  Вiфлi?м  сто?ть  у  квадрильйонах   вiкiв   та?мною
загадкою. Мовчки бавляться люкси сво?м свiтлом - бiлим до рiзi в  очах;  i
ховаються по темних кутках луни трамвайних ударiв. Мовчазно сто?ть  нiчний
город, стоять заулки, пiд'?зди, й усе, що тут на землi, загубилося в хаосi
планетарного руху i тiльки ледве-ледве блищить у свiдомостi.  I  зда?ться:
це химерний Сатурн бiжить у телескопi,  i  бiжать  його  кiльця  й  десять
дальнiх супутникiв.
   Мо?м арабескам - finis. I геро?, i подi?, i пригоди, що  ?х  зовсiм  не
було, зда?ться, iдуть i вже нiколи-нiколи  не  прийдуть.  I  нiколи  я  не
повернусь до сво?х арабесок, щоб мучити себе над  кожною  крапкою.  I  вже
нiколи не промчать фой?рверки гiперболiзму крiзь темряву буденщини,  i  не
спалахне огнецвiт мо?? фантазi?: на рiк бува? тiльки одна нiч -  на  Iвана
Купала - коли в зачарованому колi жеврi? жемчуг химерно? папоротi.
   Мо?м арабескам -  finis.  Але  я  не  тоскую.  Я  ще  раз  пiзнав  силу
безсмертного слова, i воно перетворилось у менi. I  з  океану  варiацiй  я
випливаю, м'ятежний i радiсний, до нових невiдомих берегiв.
   - О Марiям! Хiба не коштовнi крупинки золотих камчатських розсипин хочу
я вихопити з бурi емоцiональних вибухiв.
   Мо?м арабескам - finis. Тодi  Стерн,  Гоголь,  Дiккенс,  Гофман,  Свiфт
iдуть теж вiд мене, i вже  маячать  ?хнi  романтичнi  постатi,  як  голубi
дилiжанси на шляхах мо?? безумно? подорожi.
   Так сказав Теодор: це радiсть бунту проти логiки. Я такий же  химерний,
як Сатурн у телескопi в хаосi планетарного руху. Я - щасливий,  о  Марiям!
Який орган так божественно звучить у кожному нервi мо?? iстоти? Кому  так.
спiвають славу?
   Це тобi, мо? син?, вечiрн? мiсто з легенд Шехерезади. Це ж  з  тобою  я
розмовляв по заходi сонця, коли треба було найти слово.
   - О Марiям! Ти - жiнка, й ти  пiзна?ш  радiсть  мо??  пiснi  про  синiй
вечiрнiй город.
   ...Тихий вечiр. Синiй вечiрнiй город. Азiя. I я цього тут не  бачу:  нi
проституток, нi чорно? бiржi, нi старцiв, нi бруду, Я бачу: iдуть  квакери
- не тi, XVII вiку, а цi, сповiдники свiтла, горожани щасливо? кра?ни. I я
вiрю, я безумно вiрю: це - не квадратура кола, це -  iстина,  що  буде  на
мо?му сентиментальному серцi. I тодi в молитовнiй екстазi  я  дивлюся,  як
мiльйони разiв дивився, в далекий димок на курган, де склика?  муедзин  до
загiрно? Мекки.
   Синiй вечiрнiй город. Азiя. I менi, Сатурновi, не божеству, що бiжить у
телескопi, коли темна зоряна нiч нависла над обсерваторi?ю,  менi  радiсно
сказати, що тут увесь я: iз сво?ю мукою, iз сво?м "знаю", iз сво?ми трьома
кiльцями: вiра, надiя, любов. Синiй вечiр. Синiй вечiрнiй город. Азiя.
   - Але на сучаснiсть я дивлюсь крiзь призму легенд  Шехерезади.  Liberum
arbitrum. Для епохи великого ренесансу характерним буде  тихий  азiятський
город  -  без  проституток,  без  чорно?  бiржi,  без  бруду.  I   душевна
дисгармонiя буде тодi легенький вир пiд водяними лiлiями, коли  човен  без
весел  несе  не  несе,  а  комишi  стоять  на  кордонi  зелених  лукiв   i
прислухаються.
   Для епохи великого ренесансу буде характерним строката весна й  плебе?в
Великдень. Тодi пiдуть тисячi горожан на площу м'ятежно? комуни,  а  потiм
пiдуть карнавалом на аеродром. I цей строкатий колiр б'? менi в вiчi,  мов
чiтка червона пляма, що вiд слова "ярмарок".
   - О Марiям,  я  безмежно  щасливий.  Тiльки  тепер  не  забрудню  тво??
родинки, що впала на тво? слонове рамено.
   Так сказав Теодор.
   Тодi прийшла слава про синiй вечiрнiй город. Азiя. Тодi пiшли  горожани
не в академiчнi колiзе?, де йшла нудота  декадансу,  де  тисячi  анемiчних
надломлених людей дивилися на бутафорiю минуло? епохи, а пiшли  до  цирку,
на футбольне поле, в спортивнi клуби. I були ще  клуби  дiлового  будня  i
клуби наук.
   - ...Мат королю! Я вам готовий дати форою й ферзя, але й тодi  я  вийду
переможцем. Бо й великий маестро Капабланка не  мiг  перемогти  модернiста
Ретi.
   ...Мо?м арабескам - finis. I тобi, син? вечiрн? мiсто, надхненно спiваю
славу. I йдуть, i пливуть квартали, а за ними трамва? й густий присмерк.
   Сторожкий дзвiн. Бiгають огники - такi  химернi,  мов  фiолетово-рожевi
лiхтарики в ресторанi японських куртизанок. Над  площею  м'ятежно?  комуни
сто?ть прожектор i уперто розгляда? строкатi вiтрини  державних  крамниць.
Iду. Раптом пада? пiд ноги рiзнокольорова реклама,  i  я  згадую  чарiвний
лiхтар, що в забутiй школi мого дитинства демонстрував на  стiнi  картини.
Це - не кiно, це - примiтив, але я його нiколи не зрiвняю з кiно, бо  тодi
була надзвичайна вразливiсть i таке миле й симпатичне дитинство.
   Iду. Синiй вечiрнiй город. Азiя. Б'? годинник. Iду.
   ...А за мною прожектор, трамвайнi лiхтарики, тротуарнi свiтловi плакати
й мiльйон iнших дрiбниць. I все це мчиться в химерному  колi  асоцiацiй  i
пливе,  мов  Сатурн  у  телескопi,  коли  темна  зоряна  нiч  нависла  над
обсерваторi?ю i все, що тут, на землi,  загубилось  у  хаосi  планетарного
руху i тiльки ледве-ледве блищить у свiдомостi.
   ...Iду. Синiй вечiрнiй город. Азiя. Б'? годинник. Iду.



   Я (РОМАНТИКА)

   I

   "Цвiтовi яблунi"
   З далекого туману, з тихих озер загiрно? комуни  шелестить  шелест:  то
йде Марiя. Я виходжу на  безграннi  поля,  проходжу  перевали  i  там,  де
жеврiють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюсь в даль.-
Тодi дума за думою, як  амазонянки,  джигiтують  навколо  мене.  Тодi  все
пропада?... Та?мнi вершники летять, ритмiчно похитуючись,  до  отрогiв,  i
гасне день; бiжить у могилах дорога,  а  за  нею  -  мовчазний  степ...  Я
одкидаю вi? i  згадую...  воiстину  моя  мати  -  втiлений  прообраз  тi??
надзвичайно? Марi?, що сто?ть  на  гранях  невiдомих  вiкiв.  Моя  мати  -
на?внiсть, тиха жура i добрiсть безмежна. (Це я добре  пам'ятаю!).  I  мiй
неможливий бiль, i моя незносна мука теплiють у  лампадi  фанатизму  перед
цим прекрасним печальним образом.
   Мати каже, що я (?? м'ятежний син) зовсiм замучив себе... Тодi  я  беру
?? милу голову з нальотом срiблясто? сивини i тихо кладу на сво?  груди...
За вiкном iшли росянi ранки i падали перламутри. Проходили неможливi  днi.
В далi з  темного  лiсу  брели  подорожники  й  бiля  синьо?  криницi,  де
розлетiлись дороги, де розбiйний хрест, зупинялись. То - молоде загiр'я.
   - Але минають ночi, шелестять вечори бiля тополь,  тополi  вiдходять  у
шосейну безвiсть, а за ними - лiта, роки i  моя  буйна  юнiсть.  Тодi  днi
перед грозою. Там,  за  отрогами  сизого  боку,  спалахують  блискавицi  i
накипають, i пiняться гори. Важкий душний грiм нiяк не прорветься з Iндi?,
зi сходу. I томиться природа в передгроззi. А  втiм,  за  хмарним  накипом
чути й iнший гул - ...глуха канонада. Насуваються двi грози.
   - Тривога! - Мати каже, що вона поливала сьогоднi м'яту, м'ята вмира? в
тузi. Мати каже: "Надходить гроза!"  I  я  бачу:  в  ??  очах  стоять  двi
хрустальнi росинки. I
   Атака за атакою. Шалено напирають ворожi полки. Тодi наша  кавалерiя  з
флангу, i йдуть фаланги iнсургентiв у контратаку, а  гроза  росте,  i  мо?
мислi - до неможливости натягнутий дрiт.
   День i нiч я пропадаю в "чека".
   Помешкання  наше  -  фантастичний  палац:  це   будинок   розстрiляного
шляхтича. Химернi порть?ри, древнi вiзерунки, портрети княжо? фамiлi?. Все
це дивиться на мене з усiх кiнцiв мойого випадкового кабiнету.
   Десь апарат вiйськового телефону тягне свою печальну тривожну  мелодiю,
що нагаду? дальнiй вокзальний рiжок.
   На розкiшнiй канапi сидить, пiдклавши пiд себе ноги, озбро?ний  татарин
i монотонне наспiву? азiятське: "ала-ла-ла".
   Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня - надменна зневага,
княжата - в темрявi столiтнiх дубiв.
   I в цiй надзвичайнiй  суворостi  я  вiдчуваю  весь  древнiй  свiт,  всю
безсилу грандiознiсть i красу третьо? молодости минулих шляхетних лiт.
   Це чiткий перламутр на бенкетi дико? голодно? кра?ни.
   I я, зовсiм чужа людина, бандит - за одною термiнологi?ю,  iнсургент  -
за другою, я просто i ясно дивлюсь на цi портрети i в мо?й душi нема й  не
буде гнiву. I це зрозумiло:
   - я - чекiст, але i людина.
   Темно? ночi, коли за вiкном проходять мiськi вечори (ма?ток  злетiв  на
гору й царить над мiстом), коли синi димки  здiймаються  над  цегельнею  й
обивателi, як мишi,- за пiдворiття, у канаре?чний  замок,  темно?  ночi  в
мойому надзвичайному кабiнетi збираються мо? товаришi. Це новий синедрiон,
це чорний трибунал комуни.
   Тодi з кожного закутка  дивиться  справжня  й  воiстину  жахна  смерть.
Обиватель:
   - Тут засiда? садизм!
   Я:
   - ...(мовчу).
   На мiськiй баштi за перевалом тривожно дзвенить мiдь. То б'?  годинник.
З темного степу доноситься глуха канонада.
   Мо? товаришi сидять за широким  столом,  що  з  чорного  дерева.  Тиша.
Тiльки дальнiй  вокзальний  рiжок  телефонного  апарату  знов  тягне  свою
печальну, тривожну мелодiю. Зрiдка за вiкном проходять iнсургенти.
   Мо?х товаришiв легко пiзнати:
   доктор Тагабат,
   Андрюша,
   третiй - дегенерат (вiрний вартовий на чатах).
   Чорний трибунал у повному складi.
   Я:
   - Увага! На порядку денному дiло крамаря iкс!
   З  давнiх  поко?в  виходять  льока?  i  також,  як  i  перед   князями,
схиляються, чiтко дивляться на новий синедрiон i  ставлять  на  стiл  чай.
Потiм нечутно зникають по оксамиту килимiв у лабiринтах високих кiмнат.
   Канделябр на двi свiчi тускло горить. Свiтлу  не  сила  досягти  навiть
чверти кабiнету. У височинi ледве манячить жирандоля. В городi -  тьма.  I
тут - тьма: електричну  станцiю  зiрвано.  Доктор  Тагабат  розвалився  на
широкiй канапi вдалi вiд канделябра, i я бачу тiльки бiлу лисину  й  надто
високий лоб. За ним iще далi в тьму - вiрний  вартовий  iз  дегенеративною
будiвлею черепа. Менi видно лише його трохи безумнi очi, але я знаю:
   - у дегенерата - низенький лоб, чорна копа  розкуйовдженого  волосся  й
приплюснутий нiс. Менi вiн завжди нагаду? каторжника, i я думаю, що вiн не
раз мусiв стояти у вiддiлi кримiнально? хронiки.
   Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям i  зрiдка  тривожно
погляда? на доктора. Я знаю, в чому справа.
   Андрюшу, мого бiдного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди,  в
"чека", проти його кволо? волi. I Андрюша,  цей  невеселий  комунар,  коли
треба енергiйно розписатись пiд темною постановою -
   - "розстрiлять",
   завше мнеться, завше розпису?ться так:
   не iм'я i прiзвище на суворому життьовому документi ставить,  а  зовсiм
незрозумiлий, зовсiм химерний, як хетейський i?роглiф, хвостик.
   Я:
   - Дiло все. Докторе Тагабате, як ви гада?те?
   Доктор (динамiчно):
   - Розстрiлять!
   Андрюша трохи перелякано  дивиться  на  Тагабата  й  мнеться.  Нарештi,
тремтячи i непевним голосом, каже:
   - Я з вами, докторе, не згодний.
   - Ви зi мною не згоднi? - i грохот хриплого реготу  покотився  в  темнi
княжi поко?.
   Я цього реготу чекав. Так завше було. Але й на цей раз здригаюсь i менi
зда?ться, що я йду в холодну  трясовину.  Прудкiсть  мо??  мислi  доходить
кульмiнацiй.
   I в той же момент раптом передi мною пiдводиться образ мо?? матерi...
   - ..."Розстрiлять"???
   I мати тихо, зажурено дивиться на мене.
   ...Знову на далекiй мiськiй баштi за перевалом дзвенить  мiдь:  то  б'?
годинник. Пiвнiчна тьма. В шляхетний дiм ледве доноситься глуха  канонада.
Передають у телефон: нашi пiшли  в  контратаку.  За  порть?рою  в  скляних
дверях сто?ть заграва: то за дальнiми кучугурами горять села, горять степи
й виють на пожар собаки по закутках мiських пiдворiть.  В  городi  тиша  й
мовчазний передзвiн серць.
   ....Доктор Тагабат нажав кнопку.
   Тодi льокай приносить на пiдносi старi вина. Потiм льокай iде, i тануть
його кроки, вiддаляються по леопардових мiхах.
   Я дивлюсь на канделябр, але мiй погляд мимоволi  скрада?ться  туди,  де
сидить доктор Тагабат i вартовий. В ?хнiх руках пляшки  з  вином,  i  вони
його п'ють пожадливо, хижо.
   Я думаю "так треба".
   Але Андрюша нервово переходить iз мiсця на мiсце i все порива?ться щось
сказати. Я знаю, що вiн дума?: вiн хоче сказати, що так  нечесно,  що  так
комунари не роблять, що це - бакханалiя i.т. д. i т. п.
   Ах, який вiн чудний, цей комунар Андрюша!
   Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим  порожню  пляшку  й
чiтко написав сво? прiзвище пiд постановою -
   - "розстрiлять",-
   мене раптово взяла  розпука.  Цей  доктор  iз  широким  лобом  i  бiлою
лисиною, з холодним розумом i з каменем замiсть серця,- це  ж  вiн  i  мiй
безвихiдний хазя?н, мiй .звiрячий iнстинкт.  I  я,  главковерх  ,  чорного
трибуналу комуни,- нiкчема в його  руках,  яка  вiддалася  на  волю  хижо?
стихi?.
   "Але який вихiд?"
   - Який вихiд?? - I я не бачив виходу.
   Тодi проноситься передi  мною  темна  iсторiя  цивiлiзацi?,  i  бредуть
народи, i вiки, i сам час...
   - Але я не бачив виходуi
   Воiстину правда була за доктором Тагабатом.
   ...Андрюша поспiшно робив свiй хвостик  пiд  постановою,  а  дегенерат,
смакуючи, вдивлявся в лiтери.
   Я подумав: "коли доктор - злий генiй, зла моя воля,  тодi  дегенерат  ?
палач iз гiльйотини".
   Але я подумав:
   - Ах, яка нiсенiтниця! Хiба вiн  палач?  Це  ж  йому,  цьому  вартовому
чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гiмни.
   I тодi вiдходила, удалялась од мене моя мати - прообраз загiрно? Марi?,
i застигала, у тьмi чекаючи.
   ...Свiчi танули.
   Суворi постатi князя й княгинi пропадали  в  синiм  туманi  цигаркового
диму.
   ...До розстрiлу присуджено,
   - шiсть!
   Досить! На цю нiч досить!
   Татарин знову тягне сво? азiятське: "ала-ла-ла". Я дивлюся на порть?ру,
на заграву в скляних дверях.- Андрюша вже зник. Тагабат i  вартовий  п'ють
старi вина. Я перекидаю через плече мавзер i виходжу з княжого дому. Я йду
по пустельних мовчазних вулицях обложеного мiста.
   Город мертвий. Обивателi знають, що нас за три-чотири днi не  буде,  що
даремнi нашi контратаки: скоро зариплять нашi тачанки в  далекий  сiверкий
край. Город прича?вся. Тьма.
   Темним волохатим силуетом сто?ть на сходi княжий ма?ток, тепер - чорний
трибунал комуни.
   Я повертаюсь i дивлюсь туди, i тодi раптом згадую,  що  шiсть  на  мо?й
совiстi.
   ...Шiсть на мо?й совiстi?
   Нi, це неправда. Шiсть сотень,
   шiсть тисяч, шiсть мiльйонiв -
   тьма на мо?й совiстi!!!
   - Тьма?
   I я здавлюю голову.
   ...Але знову передi  мною  проноситься  темна  iсторiя  цивiлiзацi?,  i
бредуть народи, i вiки, i сам час...
   Тодi я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на колiна й  жагуче
благословляю той момент, коли я зустрiвся з доктором Тагабатом i  вартовим
iз дегенеративною будiвлею черепа. Потiм повертаюсь i молитовне дивлюся на
схiдний волохатий силует.
   ...Я гублюсь у переулках. I нарештi виходжу до  самотнього  домика,  де
живе моя мати. У дворi пахне м'ятою. За сара?м  палахкотять  блискавицi  й
чути гуркiт задушеного грому.
   Тьма!
   Я йду в кiмнату, знiмаю мавзера й запалюю свiчу.
   ...Ти спиш?
   Але мати не спала.
   Вона пiдходить до мене, бере мо? стомлене обличчя в сво?  сухi  старечi
долонi й схиля? свою голову на мо?  груди.  Вона  знову  каже,  що  я,  ??
м'ятежний син, зовсiм замучив себе.
   I я чую на сво?х руках ?? хрустальнi росинки.
   Я:
   - Ах, як я втомився, мамо!
   Вона пiдводить мене до свiчi й дивиться на мо? зморене  обличчя.  Потiм
становиться бiля тускло? лампади й зажурено дивиться на  образ  Марi?.-  Я
знаю: моя мати i завтра пiде в манастир: ?й незноснi нашi тривоги  й  хиже
навколо.
   Але тут же, дiйшовши до лiжка, здригнув:
   -  Хиже  навколо?  Хiба  мати  смi?  думати  так?  Так  думають  тiльки
версальцi!
   I тодi, збентежений, запевняю себе, що це неправда,  що  нiяко?  матерi
нема передi мною, що це не бiльше, як фантом.
   - Фантом? - знову здригнув я.
   Нi, саме це - неправда! Тут, у тихiй кiмнатi, моя  мати  не  фантом,  а
частина мого власного злочинного "я", якому я даю  волю.  Тут,  у  глухому
закутку, на краю города, я ховаю вiд гiльйотини один кiнець сво?? душi.
   I тодi в твариннiй екстазi я заплющую  очi  i,  як  самець  напровеснi,
захлинаюсь i шепочу.
   - Кому потрiбно знати деталi мо?х переживань? Я справжнiй комунар.  Хто
посмi? сказати iнакше? Невже я не маю права вiдпочити одну хвилину?
   Тускло  горить  лампада  перед  образом  Марi?.  Перед   лампадою,   як
рiзьблення, сто?ть моя зажурна мати. Але я вже нiчого не думаю. Мою голову
гладить тихий голубий сон.

   II

   ...Нашi назад: з позицi? на позицiю: на  фронтi  -  панiка,  в  тилу  -
панiка. Мiй батальйон напоготовi. За два днi я й сам  кинусь  у  гарматний
гул. Мiй батальон на пiдбiр: це юнi фанатики комуни.
   Але зараз я не менше потрiбний тут. Я знаю, що таке тил, коли ворог пiд
стiнами города. Цi  мутнi  чутки  ширяться  з  кожним  днем  i,  як  змi?,
розповзлись по вулицях. Цi чутки мутять уже гарнiзоннi роти.
   Менi доносять:
   - Iдуть глухi нарiкання.
   - Може спалахнути бунт.
   Так! Так! Я знаю: може спалахнути бунт, i мо? вiрнi агенти  ширяють  по
заулках, i вже нiкуди вмiщати цей винний i майже  невинний  обивательський
хлам.
   ...А канонада все ближче й  ближче.  Частiш  гонцi  з  фронту.  Хмарами
збира?ться пил i сто?ть  над  городом,  покриваючи  мутне  вогняне  сонце.
Зрiдка палахкотять блискавицi. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики,
проносяться кавалеристи.
   Тiльки бiля чорного трибуналу комуни сто?ть гнiтюча мовчазнiсть.
   Так:
   будуть сотнi розстрiлiв, i я остаточно збиваюся з нiг!
   Так:
   вже чують версальцi, як у гулкiй i  мертвiй  тишi  княжого  ма?тку  над
городом спалахують чiткi й короткi пострiли; версальцi знають:
   -_ Штаб Духонiна!
   ...А  ранки  цвiтуть  перламутром  i  падають  вранiшнi  зорi  в  туман
дальнього бору.
   ...А глуха канонада росте.
   Росте передгроззя: скоро буде гроза.
   ...Я входжу в княжий ма?ток.
   Доктор Тагабат i вартовий п'ють вино. Андрюша похмурий сидить у  кутку.
Потiм Андрюша пiдходить до мене й на?вно печально каже:
   - Слухай, друже! Одпусти мене!
   Я:
   - Куди?
   Андрюша:
   - На фронт. Я бiльше не можу тут.
   Ага! Вiн бiльше не може! I в менi  раптом  спалахнула  злiсть.  Нарештi
прорвалось. Я довго стримував себе.- Вiн хоче на фронт?  Вiн  хоче  подалi
вiд цього чорного брудного дiла? Вiн хоче витерти руки й бути невинним, як
голуб? Вiн менi вiдда? "сво? право" купатися в калюжах крови?
   Тодi я кричу:
   - Ви забува?тесь! Чу?те?.. Коли ви ще раз скажете про це, я вас негайно
розстрiляю.
   Доктор Тагабат динамiчно:
   - Так його! так його! - i покотив регiт по пустельних лабiринтах княжих
кiмнат.- Так його! так його!
   Андрюша знiтився, зблiд i вийшов iз кабiнету.
   Доктор сказав:
   - Точка! Я вiдпочину! Працюй ще ти!
   Я:
   - Хто на черзi?
   - Дiло N 282.
   Я:
   - Ведiть.
   Вартовий мовчки, мов автомат, вийшов iз кiмнати.
   (Так, це був незамiнимий вартовий: не тiльки Андрюша - i ми грiшили:  я
й доктор. Ми часто ухилялися доглядати розстрiли. Але вiн, цей  дегенерат,
завше був солдатом революцi?, i тiльки тодi йшов з поля, коли танули димки
й закопували розстрiляних).
   ...Порть?ра роздвинулась, i в  мiй  кабiнет  увiйшло  дво?:  женщина  в
траурi й мужчина в  пенсне.  Вони  були  остаточно  наляканi  обстановкою:
аристократична розкiш, княжi  портрети  й  розгардiяш  -  порожнi  пляшки,
револьвери й синiй цигарковий дим.
   Я:
   - Ваша фамiлiя?
   Зет!
   - Ваша фамiлiя?
   - Iгрек!
   Мужчина зiбрав тонкi зблiдлi губи i впав у  безпардонно-плаксивий  тон:
вiн просив милости. Женщина втирала платком очi.
   Я:
   - Де вас забрали?
   - Там-то!
   - За що вас забрали?
   - За те-то!
   Ага, у вас було зiбрання! Якi можуть бути зiбрання  в  такий  тривожний
час уночi на приватнiй квартирi?
   Ага, ви теософи! Шука?те правди!..  Ново??  Так!  Так!..  Хто  ж  це?..
Христос?.. Нi?.. Iнший спаситель  свiту?..  Так!  Вас  не  задовольня?  нi
Конфуцiй, нi Лаотсе, нi Будда, нi Магомет, нi сам  чорт!..  Ага,  розумiю:
треба заповнити порожн? мiсце...
   Я:
   - Так по-вашому, значить, назрiв час приходу Месi??
   Мужчина й женщина:
   - Так!
   Я:
   - Ви гада?те, що  цей  психологiчний  кризис  треба  спостерiгати  i  в
?вропi, i в Азi?, i по всiх частинах свiту?
   Мужчина й женщина:
   - Так!
   Я:
   - Так якого ж ви чорта, мать вашу перетак, не  зробите  цього  Месiю  з
"чека"?
   Женщина заплакала. Мужчина ще бiльше зблiд.  Суворi  портрети  князя  й
княгинi похмуро дивились iз стiн. Доносилась канонада й тривожнi  гудки  з
вокзалу. Ворожий панцерник насiда? на нашi станцi? - передають у  телефон.
З города долiта? гамiр: грохотали по мостовiй тачанки.
   ...Мужчина впав на колiна й просив милости. Я  з  силою  штовхнув  його
ногою - i вiн розкинувся горiлиць.
   Женщина приложила траур до скронi i в розпуцi похилилася на стiл.
   Женщина сказала глухо й мертво:
   - Слухайте, я мати трьох дiтей!..
   Я:
   - Розстрiлять!
   Вмить пiдскочив вартовий, i через пiвхвилини в кабiнетi нiкого не було.
   Тодi я пiдiйшов до столу, налив iз графина вина й залпом  випив.  Потiм
положив на холодне чоло руку й сказав:
   - Далi!
   Увiйшов  дегенерат.  Вiн  радить  менi  одложити   дiла   й   розiбрати
позачергову справу:
   - Тiльки-но привели з  города  нову  групу  версальцiв,  зда?ться,  всi
черницi, вони на ринку вели одверту агiтацiю проти комуни.
   Я входив у роль. Туман стояв перед очима, i я був  у  тiм  станi,  який
можна квалiфiкувати, як надзвичайний екстаз.
   Я гадаю, що в такiм станi фанатики йшли на священну вiйну.
   Я пiдiйшов до вiкна й сказав:
   - Ведiть!
   ...В кабiнет увалився цiлий натовп черниць. Я цього не бачив, але я  це
вiдчував. Я дивився  на  город.  Вечорiло  -  Я  довго  не  повертався,  я
смакував: всiх  ?х  через  двi  години  не  буде!  -  Вечорiло.-  I  знову
передгрозовi блискавицi рiзали кра?вид. На  дальному  обрi?  за  цегельнею
пiдводились димки. Версальцi насiдали люто й яро - це передають у телефон.
На пустельних трактах зрiдка виростають обози й  поспiшно  вiдступають  на
пiвнiч. В  степу  стоять,  як  дальнi  богатирi,  кавалерiйськi  сторожовi
загони.
   Тривога.
   В городi крамницi забитi. Город мертвий  i  йде  в  дику  середньовiчну
даль. На небi виростають зорi й поливають на землю зелене болотяне свiтло.
Потiм гаснуть, пропадають.
   Але менi треба спiшити! За мо?ю спиною група черниць! Ну да, менi треба
спiшити: в пiдвалi битком набито.  Я  рiшуче  повертаюсь  i  хочу  сказати
безвихiдне:
   - Роз-стрi-лять!
   але я повертаюсь i бачу -  прямо  передi  мною  сто?ть  моя  мати,  моя
печальна мати з очима Марi?.
   Я в тривозi метнувся вбiк: що це - галюцинацiя? Я  в  тривозi  метнувся
вбiк i скрикнув:
   - Ти?
   I чую з натовпу женщин зажурне:
   - Сину! мiй м'ятежний сину!
   Я почуваю, що от-от упаду. Менi дурно, я схопився  рукою  за  крiсло  й
похилився.
   Але в той же момент регiт  грохотом  покотився,  бухнувся  об  стелю  й
пропав. То доктор Тагабат:
   - "Мамо"?! Ах ти,  чортова  кукло!  Сiсi  захотiв?  "Мамо"?!!  Я  вмить
опам'ятався й схопився рукою за мавзер. '
   - Чорт! - i кинувся на доктора.
   Але той холодно подивився на мене й сказав:
   - Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумiй розправитись i з  "мамою"  (вiн
пiдкреслив "з мамою"), як умiв розправлятися з iншими.
   I мовчки одiйшов.
   ...Я остовпiв. Блiдий, майже мертвий, стояв  перед  мовчазним  натовпом
черниць iз  розгубленими  очима,  як  зацькований  вовк  (Це  ,я  бачив  у
гiгантське трюмо, що висiло напроти).
   Так! - схопили нарештi й другий кiнець мо?? душi! Вже не пiду я на край
города злочинне ховати себе. I тепер я маю одно тiльки право:
   - нiкому, нiколи й нiчого не говорити, як розкололось мо? власне "я".
   I я голови не загубив.
   Мислi рiзали мiй мозок. Що я мушу робити? Невже  я,  солдат  революцi?,
схиблю в цей вiдповiдальний момент? Невже я покину чати й  ганебно  зраджу
комуну?
   ...Я здавив щелепи, похмуро подивився на матiр i сказав рiзко:
   - Всiх у пiдвал. Я зараз буду тут.
   Але не встиг я цього промовити, як знову кабiнет задрижав од реготу.
   Тодi я повернувся до доктора й кинув чiтко:
   - Докторе Тагабат! Ви, очевидно, забули, з ким ма?те дiло? Чи не хочете
й ви в штаб Духонiна... з цi?ю сволоччю! - я махнув рукою в бiк, де стояла
моя мати, i мовчки вийшов iз кабiнету.
   ...Я за собою нiчого не почув.
   ...Вiд ма?тку я пiшов, мов п'яний, в нiкуди по сутiнках  передгрозового
душного вечора. Канонада  росла.  Знову  спалахували  димки  над  дальньою
цегельнею. За курганом грохотали  панцерники:  то  йшла  мiж  ними  рiшуча
дуель. Ворожi полки яро насiдали на iнсургентiв. Пахло розстрiлами.
   Я йшов у нiкуди. Повз  мене  проходили  обози,  пролiтали  кавалеристи,
грохотали по мостовi тачанки. Город стояв у  пилу,  i  вечiр  не  розрядив
заряду передгроззя. i
   Я йшов у нiкуди. Без мислi, з тупою пустотою, з важкою вагою  на  сво?х
погорблених плечах.
   Я йшов у нiкуди.

   III

   ...Так, це були неможливi хвилини. Це була мука.- Але я вже знав, як  я
зроблю.
   Я знав i тодi, коли покинув ма?ток. Iнакше я не вийшов би так швидко  з
кабiнету.
   ...Ну да, я мушу бути послiдовним!
   ...I цiлу нiч я розбирав дiла.
   Тодi на протязi кiлькох темних годин перiодично спалахували  короткi  й
чiткi пострiли:
   - я, главковерх чорного  трибуналу  комуни,  виконував  сво?  обов'язки
перед революцi?ю.
   ...I хiба то моя вина, що образ мо?? матерi не покидав мене в цю нiч нi
на хвилину?
   Хiба то моя вина?
   ...В обiд прийшов Андрюша й кинув похмуро:
   - Слухай! Дозволь ?? випустити!
   Я:
   - Кого?
   - Твою матiр!
   Я:
   (мовчу).
   Потiм почуваю, що менi до болю  хочеться  смiятись.  Я  не  витримую  й
регочу на всi кiмнати.
   Андрюша суворо дивиться на мене.
   Його рiшуче не можна пiзнати.
   - Слухай. Навiщо ця мелодрама?
   Мiй на?вний  Андрюша  хотiв  бути  на  цей  раз  проникливим.  Але  вiн
помилився.
   Я (грубо):
   - Провалiвай!
   Андрюша й на цей раз зблiд.
   Ах, цей на?вний комунар остаточно нiчого не розумi?. Вiн  буквально  не
зна?, навiщо ця безглузда звiряча жорстокiсть. Вiн  нiчого  не  бачить  за
мо?м холодним дерев'яним обличчям.
   Я:
   - Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!
   Андрюша:
   - Слухай!..
   Я:
   -_ Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!
   В цей  момент  над  ма?тком  пронiсся  з  шипiнням  снаряд  i  недалеко
розiрвався. Забряжчали вiкна, i  луна  пiшла  по  гулких  порожнiх  княжих
кiмнатах.
   В трубку передають: версальцi насiдають, вже близько: за  три  верстви.
Козачi роз'?зди показались бiля станцi?: iнсургенти вiдступають.-  Кричить
дальнiй вокзальний рiжок.
   ...Андрюша вискочив. За ним я.
   ...Курiли далi. Знову  спалахували  димки  на  горизонтi.  Над  городом
хмарою стояв пил. Сонце-мiдь, i неба не видно. Тiльки горова мутна  курява
мчала над далеким небосхилом. Здiймалися з дороги  фантастичнi  хуртовини,
бiгли у височiнь, розрiзали простори, перелiтали оселi  й  знову  мчали  i
мчали. Стояло, мов зачароване, передгроззя.
   ...А тут бухкали  гармати.  Летiли  кавалеристи.  Вiдходили  на  пiвнiч
тачанки, обози.
   ...Я забув про все. Я нiчого не чув i - сам не пам'ятаю, як я попав  до
пiдвалу.
   Iз дзвоном розiрвався бiля мене шрапнель, i надворi стало  порожньо.  Я
пiдiйшов до дверей i тiльки-но хотiв  зиркнути  в  невеличке  вiконце,  де
сидiла моя мати, як хтось узяв мене за руку. Я повернувся -
   - дегенерат.
   - От так стража! Всi повтiкали!.. хi... хi...
   Я:
   - Ви?
   Вiн:
   - Я? О, я! - i постукав пальцем по дверях.
   Так, це був вiрний пес революцi?. Вiн стоятиме на чатах i не пiд  таким
огнем! Пам'ятаю, я подумав тодi:
   - "це сторож мо?? душi" - i без мислi побрiв на мiськi пустирi.
   ...А надвечiр пiвденну частину околицi було захоплено.  Мусiли  йти  на
пiвнiч, залишили город. Проте iнсургентам дано наказа задержатись до ночi,
i вони стiйко вмирали на валах, на пiдступах, на роздорiжжях i в мовчазних
закутках пiдворiть.
   ...Але що ж я?
   ...Iшла спiшна евакуацiя, iшла чiтка перестрiлка,
   i я остаточно збився з нiг!
   Палили   документи.   Одправляли   партi?   заложникiв.   Брали   решту
контрибуцiй...
   ...Я остаточно збився з нiг!
   ...Але раптом виринало обличчя мо?? матерi, i я знову  чув  зажурний  i
впертий голос.
   Я одкидав волосся й поширеними очима дивився на мiську башту.  I  знову
вечорiло, i знову на пiвднi горiли оселi.
   ...Чорний трибунал комуни збира?ться до побiгу.  Навантажують  пiдводи,
бредуть обози, поспiшають натовпи на пiвнiч. Тiльки наш самотнiй панцерник
завмира? в глибинi бору й затриму? з правого флангу ворожi полки.
   ...Андрюша десь iзник. Доктор Тагабат спокiйно сидить на канапi  й  п'?
вино. Вiн мовчки стежить за мо?ми наказами й зрiдка iронiчно  погляда?  на
портрет князя. Але цей погляд я вiдчуваю саме на собi, i вiн мене нерву? й
непоко?ть.
   ...Сонце  зайшло.  Кона?  вечiр.  Надходить   нiч.   На   валах   iдуть
перебiжники, i  одноманiтно  вiдбива?  кулемет.  Пустельнi  княжi  кiмнати
завмерли в чеканнi.
   Я дивлюся на доктора й не виношу цього погляду в древнiй портрет.
   Я рiзко кажу:
   - Докторе Тагабат! через  годину  я  мушу  лiквiдувати  останню  партiю
засуджених. Я мушу прийняти отряд.
   Тодi вiн iронiчно й байдуже:
   - Ну, i що ж? Добре!
   Я хвилююсь, але доктор ?хидно дивиться на мене й усмiха?ться.- О,  вiн,
безперечно, розумi?, в чому справа! Це ж у цiй партi? засуджених моя мати.
   Я:
   - Будь ласка, покиньте кiмнату!
   Доктор:
   - Ну, i що ж? Добре!
   Тодi я не. витримую й шаленiю.
   - Докторе Тагабат! Останнiй раз попереджаю: не жартуйте зi мною!
   Але голос мiй зрива?ться, i менi булька? в горлi. Я  пориваюся  схопити
мавзера й тут же прикiнчити з доктором, але я раптом почуваю себе  жалким,
нiкчемним i пiзнаю, що вiд мене вiдходять рештки волi. Я сiдаю на канапу й
жалiбно, як побитий безсилий пес, дивлюся на Тагабата.
   ...Але йдуть хвилини. Треба вирушати.
   Я знову беру себе в руки i в останнiй раз дивлюся на надменний  портрет
княгинi.
   Тьма.
   ...Конвой!
   Вартовий увiйшов i доложив:
   - Партiю вивели. Розстрiл призначено за мiстом: початок бору.
   ...Iз-за дальнiх отрогiв виринав мiсяць. Потiм плив  по  тихих  голубих
потоках, одкидаючи лимоннi бризки. Опiвночi пронизав зенiт i зупинився над
безоднею.
   ....В городi стояла енергiйна перестрiлка.
   ...Ми йшли по пiвнiчнiй дорозi.
   Я нiколи не  забуду  цi??  мовчазно?  процесi?  -  темного  натовпу  на
розстрiл.
   Позаду рипiли тачанки.
   Авангардом - конвойнi комунари, далi - натовп черниць, в авангардi - я,
ще конвойнi комунари й доктор Тагабат.
   ...Але ми напали на справжнiх версальцiв: за всю дорогу  жодна  черниця
не промовила жодного слова. Це були щирi фанатички.
   Я йшов по дорозi, як тодi - в нiкуди, а збоку мене брели  сторожi  мо??
душi: доктор i дегенерат. Я дивився в натовп, але я там нiчого не бачив.
   Зате я вiдчував:
   - там iшла моя мати
   з похиленою головою. Я вiдчував: пахне м'ятою.
   Я гладив ?? милу голову з нальотом срiблясто? сивини.
   Але раптом передi мною виростала загiрна даль. Тодi менi знову до  болю
хотiлося впасти на колiна й молитовне дивитися на волохатий силует чорного
трибуналу комуни.
   ...Я здавив голову й пiшов по мертвiй  дорозi,  а  позаду  мене  рипiли
тачанки.
   Я раптом вiдкинувсь: що це? галюцинацiя? Невже це голос мо?? матерi?
   I знову я пiзнаю себе нiкчемною  людиною  й  пiзнаю:  десь  пiд  серцем
нудить. I не ридати, а плакати дрiбненькими сльозами хотiлось менi -  так,
як у дитинствi, на теплих грудях.
   I спалахнуло:
   -_ невже я веду ?? на розстрiл?
   Що це: дiйснiсть чи галюцинацiя?
   Але це була дiйснiсть: справжня життьова дiйснiсть - хижа  й  жорстока,
як зграя голодних вовкiв. Це була дiйснiсть безвихiдна, неминуча, як  сама
смерть.
   ...Але, може, це помилка? '
   Може, треба iнакше зробити?
   -Ах, це ж боюнство,  легкодухiсть.  ?сть  же  певне  життьове  правило:
еrrаrе humanum est. Чого ж тобi? Помиляйся! i помиляйся  саме  так,  а  не
так!.. I якi можуть бути помилки?
   Воiстину: це була дiйснiсть, як зграя голодних вовкiв. Але  це  була  й
?дина дорога до загiрних озер невiдомо? прекрасно? комуни.
   ...I тодi я горiв у вогнi фанатизму й чiтко вiдбивав кроки по пiвнiчнiй
дорозi.
   ...Мовчазна процесiя пiдходила до бору. Я не пам'ятаю,  як  розставляли
черниць, я пам'ятаю:
   до мене пiдiйшов доктор i положив менi руку на плече:
   - Ваша мати там! Робiть, що хочете!
   Я подивився:
   - з натовпу видiлилася постать i тихо самотньо пiшла на узлiсся.
   ...Мiсяць стояв у  зенiтi  й  висiв  над  безоднею.  Далi  вiдходила  в
зелено-лимонну безвiсть мертва дорога. Праворуч  маячiв  сторожовий  загiн
мойого батальону. I в цей  момент  над  городом  знявся  рясний  вогонь  -
перестрiлка знову била  тривогу.  То  вiдходили  iнсургенти,-  то  помiтив
ворог.- Збоку розiрвався снаряд.
   ...Я вийняв iз кобури мавзера й поспiшно пiшов до самотньо? постатi.  I
тодi ж, пам'ятаю, спалахнули короткi вогнi: так кiнчали з черницями.
   I тодi ж, пам'ятаю -
   з бору вдарив у тривогу наш панцерник.- Загудiв лiс.
   Метнувся вогонь - раз,
   два-
   i ще - удар! удар!
   ...Напирають ворожi полки. Треба спiшити. Ах, треба спiшити!
   Але я йду i йду, а одинока постать мо?? матерi все там же. Вона сто?ть,
звiвши руки, i зажурно дивиться на  мене.  Я  поспiшаю  на  це  зачароване
неможливе узлiсся, а одинока постать усе там же, все там же.
   Навкруги - пусто. Тiльки мiсяць лл? зелений свiт з пронизаного  зенiту.
Я  держу  в  руцi  мавзера,  але  моя  рука  слабi?,  i  я  от-от  заплачу
дрiбненькими сльозами, як  у  дитинствi  на  теплих  грудях.  Я  пориваюся
крикнути:
   - Мати! Кажу тобi: iди до мене! Я мушу вбити тебе.  I  рiже  мiй  мозок
невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що я  (??  м'ятежний  син)
зовсiм замучив себе.
   ...Що це? невже знову галюцинацiя?
   Я вiдкидаю голову.
   Так, це була галюцинацiя: я давно вже стояв на порожнiм узлiссi напроти
сво?? матерi й дивився на не?.
   Вона мовчала.
   ...Панцерник заревiв у бору.
   Здiймались огнi. Iшла гроза. Ворог пiшов у атаку. Iнсургенти вiдходять.
   ...Тодi я  у  млостi,  охоплений  пожаром  яко?сь  неможливо?  радости,
закинув руку за шию сво?? матерi й притиснув ?? голову  до  сво?х  грудей.
Потiм пiдвiв мавзера й нажав спуск на скроню.
   Як зрiзаний колос, похилилася вона на мене.
   Я положив ?? на землю  й  дико  озирнувся.--  Навкруги  було  порожньо.
Тiльки збоку темнiли теплi трупи черниць.- Недалеко грохотiли орудiя.
   ...Я заложив руку в кишеню й тут же згадав, що в княжих покоях  я  щось
забув.
   "От дурень!" - подумав я.
   ...Потiм скинувся:
   - Де ж люди?
   Ну да, менi треба спiшити до свойого  батальйону!  -  I  я  кинувся  на
дорогу.
   Але не зробив я й трьох крокiв, як мене щось зупинило.
   Я здригнув i побiг до трупа матерi.
   Я став перед ним на колiна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно  було
мертве. По щоцi, пам'ятаю, текла темним струменем кров.
   Тодi я звiв цю безвихiдну голову й  пожадливо  впився  устами  в  бiлий
лоб.Тьма.
   I раптом чую:
   - Ну, комунаре, пiдводься!
   Пора до батальйону!
   Я зиркнув i побачив:
   - передi мною знову стояв дегенерат.
   Ага, я зараз. Я зараз. Так, менi давно пора! - Тодi я  поправив  ремiнь
свого мавзера й знову кинувся на дорогу.
   ...В степу, як дальнi богатирi, стояли кiннi iнсургенти.  Я  бiг  туди,
здавивши голову.
   ...Iшла гроза. Десь пробивалися досвiтнi плями. Тихо  вмирав  мiсяць  у
пронизаному  зенiтi.  З  заходу  насувалися  хмари.  Iшла   чiтка,   рясна
перестрiлка.
   ...Я зупинився серед мертвого степу:
   - там, в дальнiй безвiстi, невiдомо горiли тихi, озера загiрно? комуни.



   СЕНТИМЕНТАЛЬНА IСТОРIЯ

   I

   ...Вiкно було чорне, як атрамент, але по темних садках уже  брiв  тихий
провiнцiальний свiтанок.
   "Ну, пора",- подумала я й вийшла з кiмнати.
   Бiля ганку стояла пiдвода, i ледве чутно iржав  кiнь.  Мама  плакала  й
казала, що я зовсiм неможливо поводжуся з нею. Ну, навiщо,  мовляв,  ?хати
кудись у невiдомий край? Ну, навiщо? Мама  прожила  свiй  вiк  у  чотирьох
стiнах нашого бiленького домика, i для  не?  все,  що  простяга?ться  далi
Загадайського мосту, все було темною й  страшною  загадкою.  Я  поцiлувала
маму й сказала ?й, що я все-таки не можу зостатися  дома.  Невже  вона  не
уявля? собi, як мене тягне в даль?  Невже  вона  бачить  тут  самодурство.
Пам'ятаю, я схопила ?? в обiйми й майже простогнала:
   - Моя ти милуська! Милу-усько!
   Мама перелякано подивилася на мене i ахнула. Тодi я зареготала й ще раз
поцiлувала ??. Потiм узяла букет квiтiв iз  нашо?  маленько?  оранжере?  й
сiла на пiдводу. Золотий пiвник злетiв на флюгер  i  голосно  закукурiкав.
Провiнцiальний домик, ганок i мама з тоскою подивилися на мене. Я  сказала
?хати. Потiм упала на свiже пахуче сiно i вже сказала сама собi: "Навiки".
Я прикусила губу й так боляче, що аж сльози покотилися менi по  щоцi.  Але
хiба можна було вiдмовитися вiд цi?? по?здки?
   Пам'ятаю дитинство, його передчуття й неясну тривогу.  Коли  менi  було
щось бiля шести рокiв, я сама тягла маму  до  церкви,  щоб  стати  десь  у
темному закутку й прислухатися до та?много шамотiння.
   Бабуся розповiдала менi  про  катакомби,  i  здавалось,  що  я  стою  в
катакомбах. Я любила ходити й на луки, любила запах осоки й це зелене море
трав, що хлюпотiло  за  рiкою,  я  безумно  любила  вечоровi  кучугури,  i
червiнькову шелюгу, i димки над  нашою  оселею.  Але  я  ненавидiла  наших
провiнцiальних людей, таких темних i диких, як дичавина тамерланiвщини,  i
завжди тоскувала за тим незнайомим, що загубилося десь  у  далеких  краях.
Колись небiжчик-брат  (вiн  був  страшенний  мрiйник,  i  вiн  загинув  на
барикадах), колись вiн патетично декламував менi.
   - Б'янко, я вже, мабуть, не повернусь додому, i багато  нас,  очевидно,
не повернуться. Але йдемо ми з такою радiстю, нiби чека? нас не смерть,  а
якесь надзвичайне безсмертя.
   Потiм вiн говорив менi про свiтовi пожари, про  невiдомий  фантастичний
край. Я довго слухала його, i перед мо?ми очима виростало химерне коло,  i
я вже бачила  внутрiшнiми  очима  нових  людей  яко?сь  iдеально?  кра?ни.
Пам'ятаю, я випрямилась на ввесь свiй дитячий зрiст (я й справдi тодi була
ще дитиною) i сказала надхненно:
   - Клянусь тобi, брате!
   Бiльше нiчого не сказала, бо знала, що далi не треба  говорити,  i  вiн
зрозумiв мене.
   Але потiм раптом побачила (тодi вже брата давно не  було),  що  прийшла
якась нова дичавина, i над нашою провiнцi?ю зашумiла  модернiзована  тайга
азiятщини, i тiльки зрiдка проривалися молодi вiтерцi. Тодi почала вiрити,
що десь живуть iншi люди, i мене неможливо тягнуло до них.
   Очевидно, i це змiцнювало мо? бажання полетiти  кудись,  до  того  ж  i
журавлi принесли менi сiмнадцяту весну. Я виходила вночi в садок i вже  не
могла спокiйно слухати ?хнього крику. Ця весна так затривожила мене,  нiби
я була перелiтною птицею й мусiла летiти кудись за море.
   Я не оглядалася назад i вже не бачила (це  вiзниця  менi  говорив),  як
мама випроводжала мене бiлою хустиною, i не бачила (це теж вiзниця говорив
менi), як повз нас пройшов наш маленький дячок i  здивовано  подивився  на
мене.
   - Кукурiку,- стояло менi в ушах, але коник бiг жваво,  i  жваво  курiла
дорога.
   Ми вже давно проминули провiнцiальний виконком, потiм  ми  залишили  за
собою й комсомольський клуб.  "Ах  ти,  клуб,  ти  мiй  клуб,  зелененький
клубе",- подумала я й зiдхнула. Це мiсце нашо? оселi я обминала  з  якоюсь
полегкiстю. Менi було вiдкрито дорогу до комолу, але я рiшуче  вiдмовилася
вступити туди. Мене ненавидiли за це, бо знали, чому я стою осторонь. А  я
стояла осторонь от чому. Я пам'ятала, скiльки вiдважних комольцiв загинуло
в часи горожансько? вiйни, i частенько  десь  у  закутку  прославляла  цих
незнаних геро?в. Але тут, у нашому комолi, була якась дика розгнузданiсть,
i дiвчата, що  йшли  туди,  вже  з  п'ятнадцяти  рокiв  робились  "чесними
давалками"- так у нас називали ?х. Я прилюдно  говорила  про  це,  i  мене
називали реакцiонеркою. Пам'ятаю, тiльки один комунар, що раптово  при?хав
у наше мiстечко, тiльки вiн обурився колись:
   - В чому справа, хлоп'ята,- сказав вiн,- хiба вона неправду говорить?
   ...На нас почала наступати синя  полоска  далекого  лiсу.  З  боку  вже
розправляло сво? малиновi крила золоте, як i завжди,  невiдоме  сонце.  Ми
раптом по?хали поволi: попереду нас iшла отара  овець,  i  йшов  пастушок.
Пастушок заграв на сопiлку. Вiн був маленький, але вiн заграв щось  сумне,
i менi стало ще сумнiше. Я свиснула, сказала ?хати скорiш - i коник  знову
побiг. За ним побiг i ранковий вiтрець.
   - Гоп! Гоп! Гоп! - кричала я.
   Потiм пiдставляла вiтровi сво? молодi груди, i  вiтер  ?х  лоскотав.  Я
реготала й реготала всю дорогу до само? станцi?.  Але  вiзницi  так  i  не
сказала причини. Справа в тому, що я вже тодi хотiла бути матiр'ю, а вiтер
мене збентежив: менi (хоч це й смiшно!) захотiлось завагiтнiти вiд  нього.
Менi хотiлось так чисто завагiтнiти, як завагiтнiло голубе  небо,  що  вже
мiльйони вiкiв хоронить у собi та?мницю  найпрекраснiшого  й  найчистiшого
зачаття. Моя дика фантазiя не давала менi спокою й цiлу  дорогу  тривожила
мене. Бiгли поля, i суворо обминали нас шведськi кургани. Я згадала  Марiю
Кочубей.
   На станцiю ми при?хали, коли вже  зовсiм  стемнiло.  Я  купила  квиток,
поцiлувала вiзницю (вiн  страшенно  здивувався)  i  взяла  з  возика  свiй
маленький пакунок.
   "Саме тепер навiки" - прийшла менi  мисль,  бо  вiзниця  був  останньою
близькою людиною.
   Тодi, як нiколи до того, я вiдчула великий бiль розлуки й саме тому, що
цей бiль був сильний  i  справжнiй,  саме  тому  пiзнала  себе  найщирiшою
людиною.
   "Очевидно, теличка нездiбна пережити цього" - промайнуло менi в головi,
i я почала фiлософствувати.
   Це, звичайно, була страшенно на?вна фiлософiя, бо я тодi  знайома  була
(i то поверхово) тiльки з Платоном. Але вона  менi  зовсiм  не  шкодила  i
навiть бiльше того: тiльки через не? я дiставала собi заспоко?ння.
   ...Вiзниця давно вже зник зi сво?м  возиком  за  кучугурами,  а  я  все
стояла й дивилась йому вслiд. I тiльки за  пiвгодини  опам'яталась.  Треба
було кiнчати, i я скiнчила: махнула рукою й  пiшла  на  темний  станцiйний
силует.
   Станцiя була глуха, як сотнi степових станцiй, i там лежали якiсь  чужi
люди. Трохи пахло  прiсним  запахом,  бо  вiдцiля,  зда?ться,  за  дев'ять
верстов була цукроварня. Я подумала, що, коли прийде осiнь,  нашi  дiвчата
пiдуть на буряки. Тодi будуть сумувати полтавськi кургани, i побредуть мо?
спогади крiзь мариво вiкiв за виконкомом, за  комольську  леваду.  I  менi
здавалось, що такi мислi приходять усiм, хто зна? вишневооку Укра?ну - цей
химерний край диких i темних дорiг до романтично? комуни. Я знову  згадала
Марiю Кочубей.
   Потiм пiшла на пустельний перон i дивилась на рейки, на зеленi вогнi  й
вiдчула присмерк. Хтось пройшов повз мене (очевидно, начальник станцi?)  i
уважно подивився менi в очi.  Потiм  iз  степу  прилетiв  потяг,  заревiв,
зашумiв, загоготав. Я ще раз подивилася в  степ  -  туди,  де  сто?ть  наш
бiленький домик i сидить пiвник на флюгерi, де невеличка оранжерея й темнi
провiнцiальнi садки. Але вже нiчого не хотiла згадувати й рiшуче полiзла у
вагон. Те, що було, зникло навiки. Ще раз побачити? Нi! Нi! Нi! I  тiльки,
коли потяг заревiв i  рушив,  я  в  останнiй  раз  уклонилась  напiвтемнiй
степовiй станцi?. Силуети будiвель промайнули перед мо?ми очима й  зникли.
Я вже не думала повертатись сюди. Життя було таке широке й безмежне, а вiк
мiй такий коротенький, як носик горобчика.
   - Тра-та-та! - одбивали колеса.
   Уночi блимала свiча, десь гомонiли пасажири, потяг похитувався,  але  я
не могла заснути. Вдень бiгли поля, летiти кургани, але вони мене  вже  не
цiкавили. Пам'ятаю, я  всю  дорогу  безумствувала:  мислi  шалено  летiли,
наздоганяючи одна одну. Такi переживання не могли  не  вiдбитися  на  мо?м
обличчi, i тому пасажири раз у раз здивовано поглядали на мене.
   На третiй день я була в Z.

   II

   Коли йшла з вокзалу, менi було страшенно весело.  Я  оглядала  вiтрини,
автобуси, трамва?, а менi казали збоку:
   - Подивiться, яка пейзаночка!
   Iшла по великiй вулицi й раптом  попала  на  ринок.  Стояли  селянки  з
клубникою. Клубника так пахла, що я тут же купила два фунти.  Потiм  довго
блукала по городу й зовсiм незчулась,  як  прийшов  синiй  мiський  вечiр.
Пам'ятаю, вийняла з пакунка одну соковиту клубнику (одну ягоду) i взяла ??
на губи. Я взяла ?? необережно, бо рожевий сiк  потiк  i  зробив  менi  на
блузцi рожеву пляму. Це було непри?мно, i я посiпала себе за вухо.
   Коли вечiр заглибився, тодi по вулицi пiшли проститутки. Вони страшенно
лаялися, так що менi кiлька разiв почервонiли ушi. I я нiколи б не знайшла
в цьому городi свою Лiзбет, коли б не випадок.
   Стояв лiтнiй сад, а бiля нього рекламний плакат. Тодi вискочив  хлопчик
i  закричав  менi  в  обличчя:  "Бути-тути!   трап-трап!"   Потiм   почали
пiд'?жджати фаетони,  спалахнув  люкс,  i  вечiрн?  небо  зробилось  таким
синiм-синiм, я пiшла в лiтнiй сад, з'?ла там на п'ять копiйок  морозива  й
звернула на алею "Синього кабачка". Там я й  зустрiла  Лiзбет.  По  дорозi
товаришка потрiпала мене по тазовi й сказала:
   - Як гарно, як гарно, що ти при?хала!
   З Лiзбет я товаришувала ще з шкiльного часу й нiколи не  губила  з  нею
зв'язкiв.  Вона  мене  страшенно  любила.  Лiзбет  працювала  в   установi
машинiсткою й обiцяла в ту ж установу й на ту ж посаду пристро?ти й мене.
   Але як вона зробить це, коли я  в  цьому  нiчого  не.  розумiю?  Лiзбет
зареготала й запевнила, що за мiсяць або за пiвтора з мене буде  робiтниця
"на ять". I дiйсно: за 'мiсяць я вже була машинiсткою "на ять".  Я  навiть
сама здивувалась, як скоро це вийшло, i  ми  з'ясували  такий  успiх  мо?м
неабияким хистом. Потiм Лiзбет хитренько примружила око й  сказала,  що  я
мушу тепер пiти з нею в установу й там трохи посидiти.
   - Для чого це? - спитала я.
   Вона ще раз зареготала й назвала  мене  на?вною.  Невже  я  й  досi  не
домiркувалась,  що  мо?м  обличчям  i  мо?ю  фiгурою  можна   цiлий   свiт
перевернути? Лiзбет пiднесла менi дзеркало й запропонувала  подивитися  на
себе. Тодi я запротестувала: невже вона радить  менi  продати  сво?  тiло?
Лiзбет почала запевняти, що нiякого  тут  продажу  нема:  на  мене  будуть
дивитись i тiльки! Я погодилась i одержала посаду. За кiлька тижнiв Лiзбет
по?хала до тьотi й залишила менi свою квартиру.
   - Ну, прощай,- сказала вона.- Може, ще колись  побачимось.  Вiкно  мо??
кiмнати виходило з пiдвалу в невеличкий дворик,  де  стояла  стара  зелена
альтанка. Я любила сидiти бiля нього й дивитися на клаптик голубого  неба:
воно  було  тут  таке  надзвичайне,  нiби   всю   його   радiсть   природа
сконцентрувала в цьому закутку.  Тут,  бiля  цього  вiкна,  я  так  багато
передумала, скiльки, очевидно, менi вже не прийдеться думати. Я думала про
химерну даль, що потягла мене з рiдного краю, i думала, що до не? - ах, як
далеко! Власне, в Z я не сподiвалась найти  ??,  але  вiрила,  що  в  Z  я
зустрiнусь з якимсь великим чоловiком, i тодi станеться чудо.
   Iнодi пiсля роботи я не йшла додому, я йшла куди  очi  дивляться.  Тодi
городяни здивовано оглядали мене. Iшла в пiвденно-схiдну частину города на
край, де тулились по ярках убогi хатки. В степу блимали вогнища, надходила
нiч. Я зупинялась на якомусь курганi  й  згадувала  "Пiсню  Нiбелунгiв"  i
юнака Зiгфрiда й думала, що для  нашо?  кра?ни  примiтивний  "Кобзар",  як
Нiбелунги. Потiм споглядала. Я довго  споглядала,  i  менi  здавалось,  що
якась невiдома сила насува?ться на мене. За кiлька годин  я  йшла  додому,
лягала на лiжко й довго лежала з заплющеними очима. На мiськiй  баштi  бив
годинник:
   - Бов! Бов!
   ...Отже, в сво?й установi  я,  очевидно,  була  одинокою.  Коли  правду
говорити, то тiльки в машинцi я находила  свого  друга.  Один  час  я  так
полюбила ??, що вона навiть снилася менi. I снилось менi  так,  нiби  вона
зовсiм живе створiння i нiби вона на всi мо?  запитання  вiдповiда?  таким
теплим, хорошим голосом. Тодi я схиляла свою голову на ?? лiтери, i  валок
щось менi муркотiв i тихо наспiвував. Пiдводились i лiтери  й  вистукували
так зажурено, начеб потяг  летiв  у  невiдомий  край.  Тодi  знову  бачила
дорогу, степ i рудi пахучi обнiжки.
   - Ах ти,  дружечок  мiй,-  говорила  я  iнодi,  виймаючи  з  не?  якусь
iнструкцiю для дiловода Кука.
   Я маю на увазi того дiловода, що взяв мене  на  посаду.  Вiн  був  дуже
спокiйною  людиною,  носив  чистенький  костюм  i  завжди  мав  на  головi
прилизаний продiл. Вiн  мало  чим  вiдрiзнявся  вiд  гоголiвських  геро?в.
Пiдписував папiрцi чiтко, i вiд другого  "к"  (Кук)  робив  униз  розчерк,
подiбний до маленького бутончика. Перед тим, як поставити печатку  на  той
чи iнший папiрець, вiн страсно потирав руки й  робив  язиком  незрозумiлий
звук задоволення. Нiс його був надзвичайно великий i  в  усякому  разi  не
вiдповiдав дрiбному обличчю.
   Менi було вiдомо, що вiн пристаркуватий i аморальний холостяк,  i  саме
цим я й хочу  з'ясувати  його  шалену  любов  до  молоденьких  машинiсток.
Особливо часто вiн пiдходив до мене й грав  сво?ми  маленькими  олив'яними
очима. Ця "гра" робила з нього майже мавпу,  але  вiн  цього  не  помiчав.
Дiловод був страшенно мало розвинена людина й говорив  такою  мовою,  нiби
шаржував когось.
   - Яка краса,- говорив вiн менi,- iти з красунею в парку, припустiм (Кук
натякував на себе й на мене), i почувати, що вона гiдна тебе.
   Менi було дуже непри?мно вислухувати цю парикмахерську пошлятину,  i  я
поспiшала вiд нього вiдiйти.
   Але  тодi  в  коридорi   я   обов'язково   зустрiчалась   iз   сiроокою
журналiсткою. Це була досить-таки при?мна жiнка, але вона нiколи не давала
спокою мо?м рукам. Проходячи повз мене,  сiроока  журналiстка  обов'язково
зупинялась бiля мого столика й запитувала мене на вухо: "Чи не  дозволю  я
?й iще раз "ущипнути" Б'яночку". Я ?й, звичайно не дозволяла,  i  все-таки
на мо?й руцi було кiлька синцiв, i  навiть  був  один  синець  на  правому
грудному яблуку. Вона безперечно була садисткою, i я за кiлька  мiсяцiв  у
цьому остаточно переконалась.
   - Я примушена буду,- говорила я ?й колись,- звернутися до мiсцевкому.
   Сiроока журналiстка реготала: звертайсь, мовляв, звертайся, я вже давно
знаю, що ти "ябеда" (вона так i сказала - "ябеда")... Але що я могла ?й на
це вiдповiсти?
   Отже, залишалась тiльки ?дина жiнка, що з нею я  почувала  себе  досить
спокiйною. Я говорю про  товаришку  Уляну,  комунiстку,  жiнку  колишнього
комунiста, товариша Бе. Вона жила зi мною в  одному  будинку,  i,  коли  я
приходила додому, товаришка Уляна стукала менi в дверi й  прохала  дозволу
зайти. Я казала "прошу" - i вона заходила. Вона вiдразу починала запевняти
мене, що в не? страшенно некрасиве обличчя. Я розумiла свою сусiдку й тому
завжди заспокоювала ??: мовляв, нiчого подiбного нема, вона  не  така  вже
некрасива, як це ?й зда?ться. Я говорила, що в не?, наприклад,  i  волосся
прекрасне, i очi добрi. Товаришка Уляна не погоджувалась зi  мною  й  дуже
сперечалась. Вона приводила убивчi аргументи й нещадно била ними мене.
   Так що утворювалось таке вражiння, нiби я захищаю не ??, а себе, i нiби
некрасива не вона, а я.
   Товаришка Уляна чекала чуда, а чуда не було й не могло бути. Вона  була
досить-таки розвинена людина й прекрасно знала цiну сво?му обличчю й сво?й
фiгурi (моя сусiдка була високою й тонкою щукою  й  до  того  з  перебитим
носом). Але вона зi мною вiдводила душу, i я  ?й  з  охотою  допомагала  в
цьому. Менi було вiдомо, що товаришка Уляна  дуже  погано  живе  iз  сво?м
чоловiком, але про товариша Бе вона нiколи зi мною не говорила.
   - Бiдний, бiдний товариш Бе,- тiльки зрiдка проривалось ?й, i тодi вона
глибоко зiдхала.
   Товаришкою Уляною, власне, i замикалось коло мо?х знайомих. Всi цi люди
були, на мiй погляд, маленькими людьми, так чи iнакше подiбними  до  мене,
i, очевидно, не могли допомогти  менi  вийти  з  того  зачарованого  круга
дичавини, що загородив менi якусь та?мну даль.
   Колись пiсля роботи до мене пiдiйшов дiловод i почав умовляти мене, щоб
я пiшла з ним  обiдати.  Вiн  говорив:  "Позаяк"  (вiн  так  i  говорив  -
"позаяк") йому видавали аванс й "позаяк" сьогоднi  день  його  народження,
вiн хоче трохи пошпацiрувати зi мною на бульварi й випити зi мною ж пляшку
пива. Я погодилась - i ми пiшли. Ми пiшли в б'?ргалку, сiли  за  столик  i
замовили десяток ракiв. В пивнiй стояв гомiн i  стояв  дим.  Пахло  п'яним
запахом. Запах був рiзкий, перегорiлий i одразу ж п'янив голову.  Оркестра
грала щось похабне з яко?сь похабно? оперетки. Ми випили двi пляшки, i Кук
почав тулитись до мене. Потiм ми випили ще  чотири  пляшки.  Тодi  дiловод
почав цiлувати менi лiкоть i розповiдати менi про сво? нещасне життя. Його
нещастя було в тому, що на нього  мало  уваги  звертало  начальство  й  не
давало йому вищо? посади, а "позаяк" вiн хотiв бути управдiлом,  то  "така
затримка кар'?ри" не могла не тривожити його. Вiн навiть трошки  заплакав,
i менi його стало шкода.
   - Ах, Б'янко! - говорив вiн менi.- Яке чудове життя,  коли,  наприклад,
перед тобою сто?ть широка кар'?ра i ти можеш бути управдiлом Раднаркому.
   Дiловод вимовляв це з красномовними й патетичними наголосами,  i  я  ще
бiльше пожалiла його. Вiн менi знов цiлував лiкоть i запевняв,  що  тiльки
одну мене коха?. Кук менi цiлком серйозно говорив про кохання,  наче  я  й
справдi була зацiкавлена в цьому.
   Ми вже випили добре, дiловод попрохав мене, щоб я його провела  додому.
При всiй сво?й малорозвиненостi вiн завжди жив задньою, захованою думкою й
знав, що пиво його добре сп'янило й сам вiн буде похитуватись. Пiд руку  ж
зi мною вiн не боявся себе скомпрометувати. Я погодилась - i ми пiшли.
   По дорозi ми зайшли в театральний садок i там сiли на стiлець.
   Збоку нас сидiв якийсь мужчина. Я зиркнула на нього. Йому були зажуренi
i (менi так здалося) прекраснi очi. Вiн сидiв, як  рiзьблення,  i  дивився
кудись у небо.
   Раптом Кук пiдвiвся,  посiпав  iз  бокiв  свiй  пiджак,  наче  збирався
вiдрекомендуватись  якомусь  начальниковi,  i  звернувся  до   незнайомого
мужчини:
   - Так що, дозвольте вас запитати: ви, зда?ться, художник Чаргар?
   - Так, я - художник Чаргар,- сказав мужчина, i таким м'яким i  при?мним
баритоном, який я чула тiльки в любовних романах.- Чим маю  честь  служити
вам?
   Я здригнула. Хiба я могла не здригнути? Менi довелося сидiти  поруч  iз
славетним малярем нашо? кра?ни. Присутнiсть художника так схвилювала мене,
що я вiдразу спалахнула й вiдчула, як менi загорiлись ушi.
   Чаргар повернув  голову  й  уважно  подивився  на  мене.  Можливо,  вiн
подивився звичайними очима, але я тодi не могла витримати цього погляду  й
знизила вi?.
   Кук говорив, що  вiн  давно  вже  зна?  художника  й  давно  вже  хотiв
познайомитись iз суб'?ктом (вiн так  i  сказав  "суб'?ктом")  незрiвнянних
чоргарiвських картин. Тодi художник його поправив: "Ви,  очевидно,  хотiли
сказати творцем?" Дiловод розв'язне сказав, що пiд суб'?ктом вiн саме це й
мав на увазi.
   Потiм сидiли мовчки й дивилися, як горять дроти синiм блиском  (трамвай
летiв пiсля дощику). Десь кричала сирена. Кук похилився й почав  засинати.
Тодi художник сказав:
   - Я маю честь говорити з дружиною дiловода?
   - Ви ма?те честь говорити зовсiм не з дружиною дiловода,- сказала  я  й
зареготала.
   Кiлька  хвилин  надзвичайного  внутрiшнього  напруження  розiрвались  у
напiвiстеричному реготi. Я реготала якось зовсiм  не  до  речi  (очевидно,
хмiль заохочував), але Чаргар i натяку не подав, що вiн може мене  вважати
за дурочку. Потiм художник iще раз уважно подивився на мене й сказав:
   - Я, зна?те, i не припускаю, щоб у нашому городi  були  такi  прекраснi
женщини.
   - Хiба? - спитала я i знову спалахнула,  бо  це  була  найвища  похвала
мо?му тiлу.
   Потiм я нiчого iншого не придумала, як  сказати  той  же  комплiмент  i
Чаргаровi. Вiн усмiхнувся й говорив, що  йому  страшенно  подоба?ться  моя
простота й непримушенiсть. Мовляв, у наш брехливий вiк це велика  рiдкiсть
i, коли хочете, навiть моветон.  Був  вiн  стрункий,  iз  добре  виголеним
смуглявим обличчям, у простiй толстовцi й без усяких  претензiй  на  якусь
оригiнальнiсть. Але вiн увесь час якось розгублено дивився.
   Тодi почало вечорiти, i, коли звечорiло, на вуличному екранi застрочила
вечiрня газета.  Небо  посинiло.  Дiловод  хропiв.  Я  покликала  вiзницю,
записала його номер,  номер  квартири  Кука,-  i  вiзниця  повiз  дiловода
додому. Все це я робила не оглядаючись. Але серце менi так  хутко  билось,
що я певна була - художник сто?ть десь iззаду й чека? мене.
   Я не помилилась: вiн стояв. Тодi пiдiйшла до  нього  (так  пiдiйшла  до
нього, нiби ми були давно знайомi), i вiн менi запропонував руку. Я взяла,
i ми пiшли по але?. Чаргар поцiкавився, хто я. Сказала. Потiм ми вийшли  з
садка й пiшли по вулицi Повстання.  Дiйшли  Раднаркому  й  зупинились.  На
чатах  бiля  дверей  стояв  червоноармi?ць  у  буденiвцi.  Вiн  стояв,  як
рiзьблення, i Чаргар сказав:
   - Вам вiн нiчого не нагаду??
   Я сказала, що нагаду?. Тодi Чаргар чомусь усмiхнувся. Я спитала "чому",
вiн нiчого не вiдповiв i раптом подав менi руку. Ми попрощались. Я пiшла в
одну сторону, вiн - у протилежну.
   Додому я прийшла з таким почуттям, що  з  ним  я  йшла  в  дитинствi  з
великодньо? "заутренi". Свiт менi став таким милим i рожевим, що я  готова
була вибiгти на вулицю i обiймати й цiлувати першого зустрiчного.
   - Мiй милий, хороший! - кричала вся моя iстота.- Саме тебе й  бракувало
менi.
   Заснула я тодi тiльки перед свiтанком: цiлу нiч думала про те, де знову
зустрiну Чаргара.

   III

   Зустрiч i знайомство наше було зовсiм випадковим, i менi вже  спало  на
думку, що бiльше такого випадку не трапиться. Не трапиться саме  тому,  що
художник уже, мабуть, i забув про мене. Хiба  мало,  думала  я,  зустрiчав
Чаргар на сво?му шляху подiбних менi жiнок?
   Колись я вийшла з установи й кiлька годин блукала  по  городу.  Блукала
якось без цiлi, а пiдiйшла все ж таки до того мiсця, де ми розлучились  iз
Чаргаром. Я зупинилась. Праворуч мене стояла темна будiвля синагоги, i над
нею прорiзав  розiрванi  хмари  рiжок  молодика.  Пiд  ногами  менi  грали
фiолетовi тротуарнi реклами. Раптом мене  хтось  узяв  ззаду  за  руку.  Я
повернулась i побачила сiрооку журналiстку.
   - Добрий вечiр,- сказала вона.- Нарештi я побачила тебе  на  вулицi.  Я
гадала, що ти взагалi нiкуди не ходиш.
   - Даремно,- сказала я.- Я майже кожного вечора буваю в мiських садах.
   - Скажiть, будь ласка! А я й не знала!
   Потiм вона говорила менi, що "в тихому болотi чорти водяться", що...  i
т. д.
   Я сказала, що "чорти" тут зовсiм нi при чому, бо ходжу сама й навiть не
маю знайомих  мужчин.  Сiроока  журналiстка  поправила  свiй  капелюшок  i
кинула:
   -  Що  ж  це  -  свiтова  скорбота  з'?да?  тво?  серце?..   Чи,   може
iнтелiгентська самотнiсть спокою не да??
   Вона раптом сплюнула. Був це жест чи був прояв справжнього обурення - я
й досi не знаю. У всякому разi це цвiркання крiзь зуби нiяк не йшло до  ??
худенько? фiгури. Я ?й, звичайно, про це нiчого не сказала й тiльки  трохи
покривила обличчя.
   Але вона не вгомонялась i фанфаронствувала далi. Вона розказувала  менi
про бiлi петербурзькi ночi, про страсть, яка кипить у цi  ночi,  i  т.  д.
Особливо ?? iнтригують цi ночi, коли на Невському проспектi блукають юнаки
з задуманими очима й продають сво? тiло.
   Я здивувалась: невже й юнаки продають сво?  тiло?  Сiроока  журналiстка
зареготала й зацiпила зуби. Потiм вона казала менi, що це звичайна рiч,  i
?? дуже диву?, що ?х нема в нашому городi. Вони б  добре  заробляли:  хiба
вона, припустiм, не купувала б ?х?
   -_ Але до такого розпутства,-  сказала  я,-  може  дiйти  тiльки  гнила
людина.
   - Покинь наливати (вона  так  i  сказала  -  "наливати"),  зна?мо  вас,
тихонь: на словах одно, а на дiлi - зовсiм iнше: все одно в  комячейку  не
вiзьмуть!
   - При чому тут ком'ячейка? - усмiхнулась я.
   Вона вiдповiла якось неясно. Потiм повернулась до колишньо?  розмови  й
знову настирливо запевняла мене, що юнаки мають рацiю продавати сво? тiло.
Коли б ?? фортуна зробила панянкою, вона б обов'язково  держала  при  собi
козачкiв для розпутства.
   Журналiстка з таким цинiзмом розмовляла зi мною, що мене  взяв  сумнiв:
чи не з божевiльною я маю справу. На  цю  тему  вона  говорила  менi  дуже
багато, але, коли я рiшуче хотiла вклонитись ?й i  сказала,  що  поспiшаю,
вона раптом зiдхнула й вже зовсiм iншим тоном кинула менi:
   - Яка ти, Б'янко, на?вна! ?й-бо! Невже ти не бачиш, що земля давно  вже
летить у безодню й що ми напередоднi свiтово? катастрофи. Ну?
   Я подивилась на не?. Вона мрiйливо дивилась у небо  й  нiби  розмовляла
сама з собою.
   - Ах, як мало нам жити залишилось! Хiба ти не вiдчува?ш,  що  на  землi
холоднiш становиться?
   Вона здригнула, наче й справдi  ?й  зимно  було.  Я  не  знала,  що  ?й
сказати, i мовчала.
   - Можливо, iде льодовиковий перiод. Можливо, щось iнше... От  якби  нам
богами зробитись?.. Правда?..
   Потiм раптом запропонувала менi пiти  з  нею  в  бардачок,  i,  коли  я
вiдмовилась, журналiстка не попрощавшись, пiшла вiд мене.
   Повз мене пролетiв трамвай, далi пролетiв автобус,  i  я  почула  крик:
автобус роздавив дитину. Iшла мати, перелякалась i випустила дитину.  Тодi
наскочила машина - i  вiд  дитини  залишилось  одно  м'ясо.  Мати  тут  же
збожеволiла, i ?? повезли в лiкарню. Далi над  ратушею  заблимала  вечiрня
зоря, i побiгли квадрати  будинкiв  у  присмеркову  даль.  Стояла  струнка
вулиця, починалась вiд клубу товариства радянських асенiзаторiв.
   Я пiшла  далi  й  чомусь  зупинилась  бiля  японського  кабачка:  висiв
химерний лiхтар, i закликала автоматична японочка.
   Раптом я здригнула: мене знову хтось узяв за лiкоть.  Я  повернулась  i
побачила Чаргара. Я, очевидно, сильно зблiдла, бо вiн  подивився  на  мене
сво?ми прекрасними очима й промовив:
   - Що з вами? Чого вам таке блiде обличчя?
   Я сказала, що це йому просто зда?ться, бо почуваю  себе  цiлком  добре.
Вiн говорив, що вiн давно вже хоче бачити мене, але не знав мо?? адреси.
   - Хiба? - спитала я.
   Вiн  почав  гаряче  наступати  на  мене:  мовляв,  я  не  маю  пiдстави
сумнiватись. Вiн запевня? мене, що в останнi днi вiн тiльки  й  думав  про
те, як би зустрiтися зi мною. Хiба це не його так зворушила  "свята"  (вiн
так i казав - "свята") простота?
   Чаргар iще щось говорив менi, але й цього було досить.  Я  з  безмежною
вдячнiстю подивилась на художника.
   Ми пiшли в пiдвал. Коли йшли по схiдцях, Чаргар узяв мене за руку.  Нас
зустрiв вiрмен. Я зареготала  й  спитала,  чому  ж  назива?ться  японський
кабачок? Вiрмен нiчого не вiдповiв i запросив нас до окремого кабiнету.
   Поки нам готували вечерю, ми  стояли  в  загальнiй  залi,  де  грав  на
скрипку циган  i  танцювала  проститутка.  Чаргар  кинув  цигановi  кiлька
срiбних монет, i той заграв щось iз "Корсара".
   Я тодi цiлий вечiр смiялась i пила коньяк. В кабiнетi ми сидiли  години
двi. Чаргар гладив мо? пальцi й говорив, що йому подоба?ться моя  рука,  i
особливо йому подоба?ться те, що мо? нiгтi обрiзанi й вони зовсiм не такi,
як у сучасних жiнок.
   - Щось хижацьке й розпусне,- говорив вiн,- символiзують цi довгi нiгтi.
   Потiм умочив хустку в склянку вина  i,  усмiхаючись,  попрохав  дозволу
"провiрити мо? обличчя". Я  дозволила,  i  вiн  переконався,  що  я  й  не
пiдмальовуюсь. Вiн розповiдав щось про полову невиннiсть i нарештi звернув
на мою.
   - Я не помиляюсь? - спитав вiн.
   - Ви не помиля?тесь,- сказала я, одразу зрозумiвши, про  що  йде  мова.
Тодi вiн говорив, як його хвилю? невиннiсть i зовсiм не в тому сенсi, що в
нiм прокида?ться самець, а в тому, що в нiм прокида?ться художник.
   Ми випили на брудершафт. Вiн замовив iще пляшку шампанського,  i,  коли
ми виходили з кабачка, я похитувалась.  Чаргар  держав  однi?ю  рукою  мою
талiю, а я уважно дивилась йому в очi. Очi йому блищали, i я бачила в  них
таку безмежну даль, що можна було збожеволiти.
   - Чаргаре,- сказала  я.-  Ми  зовсiм  випадково  зiйшлися.  Але  чи  не
почува?ш ти в цьому...
   Я не пiдiбрала слова й замовкла. Тодi вiн сказав: "Судьба",- i  я  його
зрозумiла.
   - Тебе нiколи не мучила даль? - раптом спитала я. Вiн помовчав. Я  його
знову спитала. Вiн забрав свою руку з мо?? талi? й сказав якось неохоче:
   - Я тебе не розумiю!
   - Ти мене не розумi?ш? - здивовано спитала я, бо менi  i  в  голову  не
могло прийти, що Чаргар мiг мене не зрозумiти.
   Тодi плутано почала виясняти свою мисль.
   Вiд абстракцi? раптом перебiгла до конкретних засад. З одного боку, мою
даль було обумовлено певними соцiальними вза?мовiдносинами,  з  другого  -
вона менi стояла якось самiтно, одiрвано  вiд  життя,  вiд  його  буденних
iнтересiв. Менi перший раз довелося  вiдповiдати  на  пряме  запитання,  i
тiльки тодi я зрозумiла, яка без  кiнця  складна  проблема  сто?ть  передi
мною. Це трохи збентежило мене, але зате ще з бiльшою силою  спалахнуло  в
менi бажання пiзнати цю та?мну даль.
   - Я, очевидно, плутано говорю,- сказала я.- Але ти не можеш не розумiти
мене. От що: вiддайся, будь ласка, на волю iнту?цi?  -  i  тобi  все  буде
ясно.
   - Менi вже ясно! - раптом сказав Чаргар.
   - Значить, i тебе мучила?
   Вiн щось хотiв вiдповiсти,  але  потiм  якось  нервово  вiдкинув  назад
волосся й перевiв розмову на iншу тему.  Вiд  нього  повiяло  холодком.  Я
спитала, чому вiн ухиля?ться вiд вiдповiдi. Чаргар став  iще  суворiший  i
вже всю дорогу мовчав. Менi прийшла мисль, що я дуже некоректно поводилась
iз Чаргаром. Це ж була тiльки друга наша зустрiч, i я, по  сутi,  не  мала
.права бути такою в'?дливою. Я хотiла попрохати пробачення, але так  i  не
попрохала й  тiльки  щiльно  притиснулась  до  художника.  Вiн,  очевидно,
зрозумiв мене i взяв мою руку. Вiн мовчки гладив ?? цiлу дорогу.
   Коли ми пiдходили до мо?? вулицi, в авiацiйному городку забiгали  вогнi
й раптово пiднялись до неба. То були люкси, i небо  стало  агатовим.  Десь
кричав перепел. В саду Паризьких Комунарiв  пускали  ракети.  Вони  рiзали
небо червоними хвостами й розсипались на мiльйони зiр.
   Нарештi ми стояли бiля мого будинку. Чаргар стиснув менi руку й  сказав
трохи холоднувато:
   - До побачення!
   Ну, що ж, "до побачення". Тодi я на цей холодок не звернула уваги. Але,
коли залишилась сама, я довго думала, чому вiн  сказав  холоднувато.  Менi
прийшла мисль, що Чаргар хотiв у менi бачити тiльки на?вну дiвчину, i тому
його знервували мо? запитання. Потiм прийшла  мисль,  що  художник  чомусь
ревниво береже пiдступи до свого внутрiшнього свiту. Це припущення здалося
цiлком правдивим, коли я пригадала нашу розмову.
   "Ну, i добре,- подумала я,- бережи! Але ти ?х не вбережеш,  бо  ти  вже
дав менi право фамiльярничати з тобою".
   Колись до мене зайшла товаришка Уляна. Вона була страшенно схвильована,
i пiд очима  ?й  були  темно-синi  синцi.  Ми  сiли  на  канапi  й  почали
розмовляти. Спершу ми говорили щось про театр (не пам'ятаю  добре),  потiм
товаришка Уляна раптом сказала менi:
   - Я вам, Б'янко, страшенно заздрю й зовсiм не тому, що ви  красуня.  От
догадайтесь, чому?
   Про театр я говорила якось механiчно, ввесь час пiдтакувала  (я  думала
про нову зустрiч iз художником) i тому сказала коротко:
   - Не знаю.
   Товаришка Уляна пiдiйшла до дзеркала й почала поправляти  волосся.  Був
сiрий день, i над городом iшли сiрi хмари, так що  в  мо?й  кiмнатi  майже
стемнiло. Навпроти в кравця-?врея спалахнув навiть каганець.
   Я подивилася на товаришку Уляну: ?й було блiде чоло, i вона всмiхалась.
Вона так непри?мно всмiхалась, що на мо?му  обличчi  вiдбилось,  очевидно,
почуття страху. Вона спитала, чого я перелякалась.
   - Менi здалось,- сказала я,- що ви дивитесь на  мене  надзвичайно  злим
обличчям.
   - Нiчого подiбного! - рiзко сказала товаришка Уляна, нервово  хапаючись
за перебитий нiс.- Я на вас дивилася звичайнiсiнькими очима.  Але  скажiть
менi, чому ви не хочете мене слухати?
   Я згадала, що товаришка Уляна  подала  якесь  запитання,  i  я  справдi
неуважно поставилась до нього. Тодi я попрохала пробачення й сказала, що в
останнi днi почуваю себе якось розгублено.
   - Я вам заздрю от чому,- сказала вона.- Я вам заздрю тому, що ви людина
нового поколiння, i для вас нашi терзання - порожнiй звук.
   - Ви зовсiм даремно так дума?те! - сказала я.
   - Не говорiть! - замахала вона руками.- Справа в тому, що ви нiколи  не
були в ролi ?ви i ви нiколи не можете затоскувати за ра?м, як я  й  тисячi
нас, надломлених людей громадянсько? вiйни.
   - Ви зовсiм даремно так дума?те! - уперто повторила я.
   - Не говорiть! Ви нiколи не були на тому березi, i ви нiчого не зна?те.
Тiльки ми, i тiльки нас вигнали вiдтiля. I .от ми ходимо  з  тоскою.  Боже
мiй, ви й не уявля?те, яка це прекрасна кра?на. Пiд ??  сонцем  не  тiльки
внутрiшнiй свiт кожного з нас перетворювався й робив нас iдеальними,  мало
того, ми фiзично перероджувались. Клянусь  вам!  Навiть  фiзично  це  були
зразковi люди.
   Товаришка Уляна глибоко зiдхнула. В кiмнатi вже зовсiм посiрiло, але  я
бачила, що ?? обличчя свiтилося в сяйвi яко?сь надзвичайно? радости.
   - Ви, звичайно, не вiрите менi, що я кiлька рокiв тому була красунею  -
це я знаю! Але повiрте менi, що товариш Бе любив мене.  Клянусь  вам!  Вiн
так любив мене... так любив мене...
   Товаришка Уляна раптом похилилася на спинку канапи й тихо  заридала.  В
квартирах було  тихо  (тiльки  в  зубного  лiкаря  якось  жалiбно  тявкала
болонка), i ридання товаришки Уляни так глухо розривалися в повiтрi,  нiби
вона лежала в домовинi.
   Я почала ?? заспокоювати. Вона довго не могла заспоко?тись, i тiльки за
пiвгодини я почула,  як  товаришка  Уляна  крiзь  сльози  проха?  мене  не
звертати на не? уваги, бо пiсля плачу ?й завжди легше бува?.  Вона  навiть
усмiхнулась, i ця усмiшка була такою дитячою, що  я  стала  перед  нею  на
колiна й цiлком серйозно сказала:
   - Товаришко Уляно, клянусь вам, що я вас нiколи  не  бачила  такою!  Ви
свiтитесь сьогоднi неземною красою й нагаду?те менi Рафаелеву мадонну.
   Але вона мовчала. Тодi я схилила свою голову до ?? подертих черевикiв i
завмерла. Потiм обняла ?? ноги й жагуче ?х поцiлувала. Мене обхопило майже
релiгiйне почуття любови до цього маленького людського страждання. I  коли
б товаришка Уляна в цей момент захотiла мене повести на смерть, я б  пiшла
не здригнувши.
   Тодi почав виступати цвiркун, i десь довго й протяжно кричала  зарiзана
сирена. За вiкном плакав кравцiв  хлопчик,  i  щось  глухо  кричав  ?врей.
Товаришка Уляна пiдвелась. Вона взяла в сво? руки мою голову й  поцiлувала
??. Вона так поцiлувала, що менi й зараз ходить дрiж по спинi. Потiм  вона
пiшла вiд мене.
   Я раптом заплакала. Це були мо? першi сльози в цьому великому городi.

   IV

   З Чаргаром я зустрiчалася дуже часто, але на квартиру до  нього  попала
через три мiсяцi пiсля нашого знайомства. Я зовсiм  не  уявляла  собi,  як
бiдно живе наш славетний художник. Кiмната його, як i моя, була в пiдвалi.
Iз стiн завжди несло льохом, а iз  стелi  нiколи  не  сходила  вогка  руда
пляма. Над його кiмнатою був клуб радслужбовцiв, i тому його стеля  завжди
дрижала вiд тупотiння й крику. Чаргар менi сказав, що вiн уже кiлька разiв
звертався до комхозу, але... словом, вiн, очевидно, нiколи  не  вибереться
вiдцiля.  Я  сказала,  що  треба  поговорити  з  головою  виконкому,  але,
сказавши, махнула рукою. Вiн теж махнув рукою. Ми зареготали.
   Пам'ятаю, я скинула жакетку,  поправила  волосся  й  стала  переглядати
важкi томи, що ?х у безпорядку розкидано було по кiмнатi. У вiкно  зазирав
промiнь сонця й зайчиком грав на стiнi. Чаргар сидiв напроти  мольберта  й
уважно дивився на полотно. Я спитала, чи не хоче вiн намалювати мо? тiло -
я з охотою буду йому позувати. Вiн сказав, що не ма? в цьому  потреби,  бо
це не його фах.
   - Я жiнок iще нiколи не  малював  i,  очевидно,  не  буду  малювати.  Я
спитала чому. Вiн не вiдповiв. I тодi ж мене зацiкавила  важка  книга:  це
була розвiдка про шведськi кургани. Художник це помiтив i сказав,  що  вiн
уже кiлька рокiв мучиться над iде?ю  дати  широке  полотно,  що  по  ньому
будуть мчати Карло XII i Мазепа пiсля поразки. Вiн дума? написати  картину
унiверсального значення.
   Чаргар взагалi мало говорив. Фрази йому виривались  якось  несподiвано,
нiби вiн i справдi ненормальний був. Але на цей раз вiн виступив iз  цiлим
оповiданням. Говорив вiн, правда, страшенно  плутано  й  незрозумiле,  але
менi й цього  було  досить:  я  могла  вже  доводити  нашу  iнтимнiсть  до
останньо? межi, i я рiшила взяти його нахабством. Вiн держав  мою  руку  в
сво?й руцi й цiлував мо? пальцi. Але  поцiлунки  цi  були  якiсь  холоднi,
нiмi.
   - От ти  менi  цiлу?ш  руки,-  сказала  я,-  але  скажи  менi:  якi  це
поцiлунки?
   - Що ти хочеш сказати? - спитав Чаргар.
   - Я питаю: це тi поцiлунки, що ти ?х можеш уживати (я нарочито  сказала
"уживати") при зустрiчi з любою жiнкою?
   Вiн знизав плечима й подивився на мене здивовано:  мовляв,  вiн  рiшуче
вiдмовля?ться розумiти мене.
   - Раrdon!.. Але менi зда?ться, що я говорю  ясно,-  i  я  посунула  вiд
нього мольберт.
   Чаргар  нервово  здригнув  i  якось  жалкенько  вiдповiв  менi  дрiбним
смiшком:
   - Зна?ш... давай покиньмо цi розмови!
   Мене це раптом зiрвало - i я сказала досить-таки рiзко:
   - Ну, а коли б це справа йшла про кохання, то й тодi б  ти  те  ж  саме
сказав менi?
   Вiн прибито подивився на мене й ледве чутно промовив:
   - Я не вмiю кохати.
   Його м'який при?мний баритон  якось  загубився,  i  говорив  вiн  майже
дитячим дискантом. Тодi перший раз менi прокинулось до нього щось  подiбне
до огиди.
   - Ну, добре,- сказала я.- Я й не хочу, щоб ти мене кохав,  я  й  мрiяти
про це не смiю. Але дозволь менi кохати тебе.
   Вiн знову дрiбно засмiявся i, враз перетворившись, суворо промовив:
   - Чи не час нам покинути цю розмову?
   - Ти так гада?ш? - кинула я.-  Ну,  а  коли  б...  я  хотiла  вiддатись
тобi... ти взяв би мене?
   Ця остання фраза вирвалась менi якось  зовсiм  несподiвано.  До  такого
цинiзму я ще нiколи не доходила, але тодi передчуття чогось надзвичайного,
що  раптом  iз  страшною  силою  затривожило  мене,  це  передчуття  могло
штовхнути й далi.
   - Може, про це сьогоднi не будемо говорити? - холодно сказав Чаргар.
   Вiн, як менi здалося, зробив наголос на "сьогоднi", i тому я спитала:
   - Тодi ти, може, дозволиш менi зайти до тебе завтра?
   Чаргар нiчого не вiдповiв i  заплющив  очi.  Обличчя  йому  було  майже
мертве - i я перелякалась. Якось одразу я усвiдомила собi  весь  жах  мого
становища. Я ж  таки  випадкова  постать  на  житт?вiй  дорозi  славетного
художника. Варто йому сказати "досить" - i я вже його  нiколи  не  побачу.
"Ах, Боже мiй,- думала про себе,- яке нахабство. Хто менi  дав  право  так
поводитись iз ним? Хiба вiн не розумi?, що мо? цинiчнi пропозицi? -  це  ?
тiльки один iз прийомiв, що ними я намагаюсь вивести його на свiтло".
   Але "ахи" ("Ах! Ах!") якось тихо прозвучали в мо?й душi.  Другий  голос
диявольськи нашiптував уже зовсiм iнше. Вiн говорив, що на житт?вiй дорозi
художника я зовсiм  не  випадкова  постать.  Хiба  в  мене  не  всi  данi?
Iнтелектуально я досить розвинена людина, фiзично мене вважають  красунею,
на мо?м боцi i  молодiсть,  i  полова  невиннiсть.  I  потiм,  що  значить
"випадкова"? Мене вже це слово почало нервувати, бо я якось раптом  узнала
собi цiну.
   - Словом, ти менi рекоменду?ш не чiпати  цього  питання  i  мовчати?  Я
мовчу.
   - Це краще! - сказав вiн i раптом спитав: - Ти зi мною пiдеш обiдати?
   - Обiдати? Який рiзкий перехiд!..- Але  я  все-таки  погодилась,  i  ми
вийшли на вулицю.
   За пiвгодини ми вже були в ?дальнi Каракадзе. Там ми зустрiли  молодого
композитора. Я познайомилась  (прiзвище  зараз  не  пам'ятаю).  Композитор
запропонував нам пiти пiсля обiду в зоологiчний сад. Вiн запевняв,  що  ми
не пошкоду?мо; туди нещодавно привезено прекраснi екземпляри.
   - Мене трохи диву?,- сказала я,- що композитор цiкавиться зоологi?ю.
   - Це й справдi трохи химерно, але в  наш  вiк  без  природознавства  не
обiйдешся.
   Вiн це сказав iз iронi?ю. Але я ?? не зрозумiла.
   - От тiльки погано, що наш шановний Чаргар не цiкавиться цi?ю наукою.
   -  Правда?  -  спитала  я,  звертаючись  до  художника.  Чаргар  суворо
подивився на мене.  Композитор,  що,  мабуть,  вважав  мене  за  Чаргарову
любовницю, раптом пiдвiвся й  уклонився  нам:  мовляв,  вiн  забира?  свою
пропозицiю назад, бо зовсiм не хоче бути виновником сiмейно? драми.
   Коли композитор пiшов, я звернулася до Чаргара:
   - Чу?ш,- сказала  я,-  вiн  зовсiм  не  сумнiва?ться,  що  я  вже  твоя
любовниця.
   - А хiба тебе це дуже цiкавить? - тим  же  рiвним  i  холодним  голосом
сказав Чаргар.
   - Коли б не цiкавило, я б не говорила,- сказала я й зрозумiла,  що  мiж
нами вже почалась якась внутрiшня боротьба.
   Я пiдвелась i пiдiйшла до  дзеркала.  Я  знала  собi  цiну,  але  такою
прекрасною я ще себе не бачила. Тодi  менi  ще  яснiше  стало,  що  Чаргар
сьогоднi свiдомо й проти бажання вiдштовху? мене вiд себе. Для  мене  ясно
стало, що вiн запобiга? бiльш iнтимних стосункiв мiж нами. Вiн чомусь  (це
вже для мене ясно було) боявся ?х.
   Але менi вони були потрiбнi, як  повiтря,  бо  тiльки  такi  вiдношення
приводили мене до останнього, невiдомого менi закутка людсько? душi, що  в
ньому найкраще мусiли вiддзеркалитись химернi озера загадково? далi.
   Я  сказала,  що  йду  додому;  вiн  запропонував   провести   мене.   Я
вiдмовилась. Тодi мiж нами виник iще такий дiалог:
   - Так от, не турбуйся, я сама пiду,- сказала я.- Але дозволь  нагадати,
що я подобалась тобi за одвертiсть... правда, за одвертiсть?
   - Ну, да! - сказав Чаргар.
   - Так от, одвертiсть. Мiщанська  умовнiсть  не  дозволя?  жiнцi  першiй
заговорити про кохання. Я вiд цi?? умовности далеко стою й тому кажу тобi:
я безумно кохаю тебе.
   - Я це знаю,- холодно сказав Чаргар.
   - I ти, очевидно, зна?ш, що я досi не знала мужчини?
   - I це знаю.
   - Так от, я хочу, щоб ти був мо?м першим  мужчиною.  Я  хочу  вiддатись
тобi.
   - I це знаю,- знову холодно сказав Чаргар.
   - Значить, фiзично я противна тобi?
   - Нiчого подiбного,- кинув вiн i зцiпив зуби.
   Це була  страшенно  зворушлива  картина.  Серед  шумно?  вулицi  стояла
красива жiнка й пропонувала сво?  тiло.  Повз  нас  пробiгали  городяни  i
здивовано оглядали i мене, i  Чаргара.  В  менi  палало  те  почуття,  яке
переживають спортсмени в часи  гри.  Я  сказала,  що  менi  треба  пiти  в
книгозбiрню. Чаргар запропонував провести мене.  Я  не  вiдмовилась.  Але,
коли ми пiдiйшли до дверей, ?х було замкнуто. Я згадала, що сьогоднi  день
вiдпочинку бiблiотекарiв.
   - Ти менi дозволиш прийти до тебе завтра? - сказала я й  подивилась  на
Чаргара.
   - Я тобi вже казав!
   - Ти менi сказав, що цього не хочеш?
   - Так!
   Тодi я  стиснула  йому  руку  й  пiшла  додому.  Я  йшла  i  ввесь  час
здригалась, нiби менi була зимниця. Я й не могла не здригатись:  в  перший
раз менi  довелося  так  одверто  й  так  цинiчно  говорити.  "Як  сiроока
журналiстка",- подумала я.
   Пам'ятаю, тодi в перший раз я розгорнула  бiблiю  й  почала  ??  уважно
читати. Читала мало не всю нiч. Коли я  одривалась  од  не?,  передi  мною
поставав наш бiленький домик, золотий пiвник на флюгерi й дорога до  нашо?
глухо? степово? провiнцi?. "Боже мiй, до чого я дiйшла! Що це таке? Навiщо
мучити себе й другого?" Але тодi якийсь голос диявольськи шепотiв менi:
   - Вiн зна? все, ти мусиш його побороти й взяти в  нього  те,  без  чого
тебе нема, без чого ти не iсну?ш!
   Це був, звичайно, страшенний iдеалiзм, але  я  його  й  зараз  поважаю.
Поважаю за непохитну волю,  за  прояви  справжнього  людського  безумства.
Справа  в  тому,  що  я,  як  це  потiм  вияснилось,  вiдважно  намагалася
протиставити себе сво?му вiковi, а вiн, вiк, глузував iз  мене.  Я  хотiла
прилучити чистий, я сказала б, святий романтизм сво?? натури до  заголено?
й брудно? правди життя але це  мо?  бажання  розбивалось  об  глуху  стiну
наманiкюреного вiку. Уже з останньо? зустрiчi з Чаргаром щось  ворухнулось
менi, що з цього, мабуть, нiчого не вийде, в цiй  нерiвнiй  боротьбi  мене
буде деморалiзовано - i тiльки. Проте все це я, мабуть, лише вiдчула,  але
не пiзнала, бо iнакше Чаргар не маячiв би менi  так  довго  серед  бурного
моря сiро?, нудно? й частiш за все паскудно? буденщини.
   - Ах, ти, мiй нещасненький  дон-Квiзадо!  -  думала  я  про  себе.  Вся
трагедiя була в тому, що я народилася все-таки людиною  свого  часу.  Були
такi хвилини, коли я й сама глузувала  з  себе.  Тодi  всесильний  скепсис
з'?дав мою гарячу вiру - i вiд мого романтизму залишалося розбите  корито.
Вiсiмнадцяти рокiв я вже знала: знала i глуху провiнцiю, i столичний рух i
навiть знала, чим живе цей прекрасний цвинтар - так  звана  гнила  ?вропа.
Iнших дорiг я вже не бачила. Повертатися на провiнцiю я не могла, i нiякий
Руссо не змiг би привабити мене сiльськими пейзажами.
   - Ах, ти, мiй нещасненький дон-Квiзадо! - знову думала я про себе.
   Повз мо? вiкно йшла  синя  мiська  нiч,  i  десь  торохтiли  традицiйнi
пiдводи. Тодi я нарештi покинула  бiблiю  й  пiдiйшла  до  вмивальника.  Я
почистила зуби, витерла холодною водою сво? тугi  груднi  яблука  й  лягла
спати. Але i в лiжку я довго не могла заснути.
   Уночi  пiшов  дощик.  Була  гроза,  i  блискавицi  рiзали   скло   мого
пiдвального вiкна. Я пiдвелась i довго  дивилася  на  зелену  альтанку.  Я
згадувала княжий теремок i Ярославну, i згадувала турген?вських  женщин  -
таких чистих i хороших - i подумала, що вже таких женщин нiколи не буде  й
що навiть я, що не знала ще жодного мужчини, навiть я давно  вже  загубила
свою чистоту й свою невиннiсть.
   Блискавицi рiзали скло. Я вiдчинила вiкно. Цвiла десь липа,  i  запахло
чимсь прекрасним далеким. Город спав, але я тi?? ночi не спала.

   V

   Коли  я  тепер  мисленно  перегортаю  сторiнку  того  часу,  тодi  менi
зда?ться, що з мо?? iсторi? вийшов би не зовсiм поганий людський документ.
I як я  шкодую,  що  менi  браку?  тi??  елементарно?  майстерностi,  якою
обточують слова.
   Отже, пройшло лiто, прийшла осiнь, а я з Чаргаром  бачилась,  зда?ться,
тiльки два чи три рази. Але й цi зустрiчi були страшенно коротенькi.
   Чаргар пiсля тi?? розмови, коли я  пропонувала  йому  вiддатись,  якось
замкнувся i, безперечно, запобiгав мене. До нього я, звичайно жодного разу
не ходила, бо тут уже голосно говорило мо? самолюбство. Але  я  ввесь  час
чекала чогось i тому завжди була в станi якогось неясного передчуття.
   Колись до мене пiдiйшов дiловод i, як завжди, почав зi мною  загравати.
Вiн питав мене, чому я не ходжу в мiський парк.
   - Так що,- сказав вiн,- менi дуже хотiлося б пройтись iз такою красунею
по парку... бiля бюсту Карла Маркса, припустiм.
   Я сказала, що взагалi рiдко виходжу  з  дому,  i,  щоб  якомога  швидше
вiдв'язатися вiд нього, подала йому для  пiдпису  папiрець.  Але  дiловод,
очевидно, на цей раз не хотiв кiнчати розмови.
   - А що ж ви робите пiсля  роботи?  -  спитав  вiн.-  Книжечки  чита?те?
Просвiщенське дiло! Я теж люблю рiзнi романси (вiн так i сказав "романси")
читати.  Зна?те,чомусь  захоплено  продовжував  вiн,-  ляжеш   на   лiжко,
розгорнеш книжечку й чита?ш! Про любов та про всякi пригоди.
   Я рiшуче не мала охоти його слухати й сказала йому, що поспiшаю,  бо  в
мене лежить строчна праця.  Тодi  вiн  знову  почав  запрошувати  мене  до
парку...
   - Н?,- говорив вiн.- ?й-богу,  прийдiть!  Там,  наприклад,  увесь  цвiт
нашого города збира?ться. Це ? прямо таки Бульйонський  лiс!  (вiн  так  i
сказав "Бульйонський"). З одного боку, дивишся, прийдуть народний комiсар,
з другого - iдуть  сливки  художества.  Недавно  бачив,  наприклад,  отого
художника... Пам'ята?те?
   Менi раптом забилося серце. Кiлька останнiх днiв  я  навiть  спецiально
блукала по городу з надi?ю зустрiти Чаргара. I тому, коли  дiловод  сказав
менi, що бачив його в мiському саду, одразу ж рiшила по?хати туди.
   Як тiльки смерклось, я негайно пiшла до автобусно? стоянки. Там сiла на
шостий номер i за пiвгодини була вже бiля входу в мiський парк.
   Стояла тепла й прозора осiнь. По алеях шелестiли  парочки.  В  глибинах
га?в падало листя. Коли я зупинилась на дальньому горбику,  менi  здалося,
що йде частий дощ. Я тодi подивилась на небо - воно було криштально чисте,
i його тиха бiрюза ласкала мо? очi. За парком,  десь  на  польових  гонах,
спiвали дiвчата. Я згадала нашу провiнцiальну дичавину й шведськi  могили.
З-за дерев сходив мiсяць. Мене затривожило. Передчуття зустрiчi з Чаргаром
пiсля довго? розлуки примушувало мо? серце то  стискатись,  то  прискорено
битись. Хвилинами менi здавалось навiть, що цей  вечiр  буде  судним  днем
мого неспокiйного життя. Коли я  тепер  оглядаю  пройдену  путь,  то  менi
цiлком ясно, що в менi менше всього говорила самичка. Але в той вечiр менi
навiть приходила мисль, що хочу я одного: хочу  вiддатись  художниковi.  Я
хочу взяти його голову на сво? колiна й ласкати ??.
   - Яка безумна радiсть,- навiть раз  прошепотiла  я,-  бути  рабою  цi?ю
людини. Яке щастя лежати бiля його нiг i почувати себе такою  маленькою  й
нiкчемною.
   Менi тодi i в голову не приходило чогось вимагати вiд нього.  Менi  вже
не потрiбнi були його тайники - так принаймнi здалося менi того вечора.  Я
просто чекала Чаргара.
   Тодi, як завжди було зi мною в такi хвилини, менi захотiлося реготати й
свистiти. Я свиснула. Потiм вивернула свiй капелюшок i  вивернутим  надiла
його. Я пiшла й сiла на стiлець.  До  мене  летiла  тоска  вiолончелi:  на
обсерваторi? стояв радiорупор, i це почалися вечоровi концерти. Вiолончель
тоскувала над парком. Потiм я зiрвалась до виходу: мiй  терпець  луснув  -
так я хотiла бачити Чаргара.
   Але в цей момент iз-за дерева виринула дiловодова постать i  зупинилась
бiля мене.
   - Добрий вечiр! - сказав вiн.
   Я незадоволено вiдповiла. Кук сказав менi, що вiн уже давно шпацiру? по
алеях i зовсiм не припускав, що й  я  тут.  Потiм  вiн  зробив  менi  руку
калачиком i запропонував трохи поблукати з ним. Я хотiла вiдмовитись,  але
згадала нашу вранiшню  розмову  й  пiшла:  я  боялась,  щоб  вiн  мене  не
запiдозрив що до Чаргара.
   - Ви, наприклад, не дума?те виходити замiж? - раптом спитав  дiловод  i
подивився менi в очi.
   - Це менi подоба?ться,- iронiчно сказала я.
   - Що вам подоба?ться? - не зрозумiв мене Кук.
   - А от те, що ви з мiсця в кар'?р приступили до дiла.
   - З мiсця в кар'?р? Гм... Цю справу, як той казав, треба розжувати.
   Кук грав олив'яними очима й так пiжонськи  помахував  хлистиком,  що  я
ледве втрималась, щоб не зареготати. Це було в буквальному сенсi  втiлення
шаржу. Я дивилась на нього й думала, як могла затриматись до  нашого  часу
така архiвна фiгура, та ще й у великому городi.
   Але довго тiшитись iз  дiловодом  я,  звичайно,  не  мала  охоти,  i  в
слiдуючий момент вiн почав уже  нервувати  мене.  Щохвилини  озиралась  по
сторонах, приглядалась до городян i шукала  серед  них  художника.  Я  вже
проклинала дiловода й шукала зачiпки якось одiйти вiд нього.
   - Ервика! - раптом крикнув Кук.
   - Еврика! - поправила я його.
   Вiн, мабуть, почервонiв, бо йому заблищали очi. Кук одвернувся i змовк.
Вiн був страшенно самолюбивий, i всякий казус, подiбний до "ервики",  його
страшенно хвилював. Тодi я, щоб зам'яти неловкий момент, спитала його:
   - Ви, зда?ться, хотiли менi щось сказати?
   - Так, я вам хотiв щось сказати,- ледве чутно промовив Кук.
   - От скажiть менi, чому ви на мене розгнiвались?
   - Коли це я на вас розгнiвалась? - здивовано спитала я.
   - Тодi ж ото, як з "мiсця в кар'?р". Ви, може, подумали, що я вас  хочу
по компрометувати (вiн так i сказав  "покомпреметувати")?  Так  це  зовсiм
напрасно: Боже спаси,- i в думках не було!
   - В чому справа? - занервувалась я.
   - Ви, може, подумали,- сказав Кук,- що я насмiшки строю над  вами  (вiн
так i сказав "насмiшки строю"): мовляв, не беруть ?? - от  i  не  виходить
замiж!
   Я зареготала. I справдi: як було не реготати? Ця мавпа не  тiльки  була
високого розумiння про себе, бiльше того: вiн хотiв якось  там  спiвчувати
менi!
   - А може, ви мене вiзьмете за дружину? - iронiчно запитала  я.  Дiловод
зам'явся: виходить, i ця мавпа не хотiла брати мене. Власне,  цей  уже  не
хотiв мене брати за дружину.
   - Не турбуйтеся, товаришу Кук,- сказала я.- То просто жарт, я не  думаю
виходити замiж.
   Дiловод одразу ж пояснiв. Тодi я сказала Куковi, що я хочу просто  бути
його любовницею, я хочу вiддатись йому, бо менi скучно жити. Я  хочу,  щоб
вiн заходив до мене на квартиру, i ми вдвох будемо вбивати час. Я, мовляв,
завжди була проти мiщансько? сiм'? з геранню на етажерцi. Навiщо,  мовляв,
це? Можна й так прожити.
   Ми виходили в мiсячну полосу. Це було далеко вiд  головного  виходу,  i
городяни тут майже не зустрiчались. Зрiдка пройде боковою але?ю парочка  й
раптом зникне за деревами. На вокзалi кричав традицiйний паровик голосно i
протяжне. Падало листя, як тихий дощ.
   Я подивилась на Кука: вiн тулився до мене i був  блiдий.  З  рота  йому
(можливо, це менi здалося) текла слина.
   - Так що ви це правду говорите? - сказав вiн тремтячим голосом i змовк.
   - Iстинну правду! - сказала я.
   Тодi вiн спитав, чи дозволю я йому переночувати в себе. Я  спитала  для
чого - вiн мовчав. Я сказала, що хочу в нього переночувати. Кук зiдхнув: в
нього, мовляв, не можна, бо до нього на цi днi при?хала  мати.  Тодi  ж  я
спитала, що ж робити? Дiловод знову мовчав. Менi прийшла мисль i я кинула:
   - А може, зараз пiдемо в кущi?
   Вiн здригнув i погодився пiти в кущi. Вiн iще щiльнiше  притиснувся  до
мене й взявся правою рукою за мо? лiве грудне яблуко. Я обережно вiдхилила
йому руку. Потiм дiловод зупинився.
   - От тiльки я думаю,- сказав вiн,- скiльки тепер аборт кошту??
   - А вам це для чого? - спитала я.
   Кук знову зам'явся... Тодi я зрозумiла його й кинула:
   - Я з вас на аборт нiчого не буду вимагати.
   Дiловод знову  прояснiв.  Вiн  iз  вдячнiстю  подивився  й  ще  щiльнiш
притулився до мене. Тодi ми прискореним кроком пiшли до кущiв.  Небо  було
таке прекрасне, а на душi  менi  лежав  камiнь.  Я  тодi  вже  забула  про
Чаргара, нiби й справдi мене цiкавив тiльки Кук - цей дiловод iз  мавпячою
фiзiономi?ю.
   Над парком тоскувала вiолончель. Мiсяць стояв над гiгантським  дубом  i
байдуже продовжував свою гiгантську путь. Я спокiйно йшла поруч  дiловода,
але тепер я не найду епiтета тiй бурi,  що  кипiла  тодi  в  мо?х  грудях.
Раптом я зупинилась:
   - А зна?те що,- сказала я.- Аборта я не думаю робити!
   - Як так? - зупинився й Кук.
   - Дуже просто: я хочу народити дитину.
   Дiловод зам'явся. Я зрозумiла його й сказала, що  перед  coitusom  йому
прийдеться трохи подумати. Вiн не вiсiмнадцятилiтнiй юнак i повинен знати,
чим це пахне.
   - Ви, мабуть, говорите про алiменти? - хутко зрозумiв вiн.
   - Так, я говорю про алiменти.
   Тодi Кук свиснув i сказав розв'язне, що на таке дiло вiн не  хоче  йти,
бо це йому не по кишенi, i вiн краще буде користуватись проститутками.  Та
не встиг вiн договорити останньо? фрази, як я  з  усього  розмаху  вдарила
його по фiзiономi?. Кук зблiд i стояв з опущеними очима.
   Але я вже погасла. "За вiщо я його вдарила?" - метнулося менi в головi,
i мо? серце занило. Справа в тому, що по сутi на землi я не бачила винних,
i справа в тому, що й себе я завжди вважала  за  добру  наволоч.  Кук  був
такою маленькою й нiкчемною крапкою, що менi до  болю  шкода  його  стало.
Тодi ледве чутно промовила:
   - Пробачте менi, товаришу  Кук.  Що  хочете  робiть  зi  мною,  але  не
гнiвайтесь на мене!
   - Нiчого! Нiчого! - говорив вiн.- Це залишиться мiж нами... Я не  думаю
вiднiмати у вас посади.
   Вiн так i сказав "я не думаю вiднiмати  у  вас  посади".  Я  тiльки  це
почула. Ця фраза, як ножем рiзонула  менi  в  грудях,  бо  Кук  так  i  не
зрозумiв мене.
   ...Дiловод давно вже  зник  за  деревами,  а  я  стояла  бiля  дуба  на
пустельнiй але? й тупо дивилась у голубе небо.

   VI

   З Чаргаром менi так i не вдалося  побачитись,  аж  поки  прийшла  зима.
Зимою я бачилась iз ним кiлька разiв. Цi зустрiчi були холоднi - i  тiльки
нервували мене. Я вже й сама стала запобiгати його.  Але  менi  ввесь  час
було таке почуття, яке бува? людинi, коли  вона  ще  щось  не  скiнчила  й
мусить скiнчити. I те, що вона мусить  скiнчити,  прийде  обов'язково,  бо
воно таке ж неминуче, як i природна смерть.
   Я ходила з порожнечею в  душi,  але  розглядала  такий  свiй  стан,  як
тимчасове явище, як необхiдний i цiлком природний етап  на  темнiй  дорозi
мого неспокiйного життя. Вранцi я йшла до установи,  працювала  там  вiсiм
годин, потiм брала якусь роботу додому й дома працювала ще кiлька годин.
   Зима була вогка, брудна. На  вулицях  завжди  тонули  в  туманi  мiськi
лiхтарi, i менi зовсiм не хотiлось iти на бульвари.
   Iнодi до мене заходила товаришка Уляна, але я рiдко розмовляла  з  нею.
Iнодi я писала листи до мами  -  i  тодi  менi  знову  прокидалися  далекi
спогади: бiленький домик, пiвник на флюгерi й темнi  провiнцiальнi  садки.
Але додому мене тепер зовсiм не тягнуло - я вже знала, що туди  менi  нема
повороту.
   Розбуркала мене, як i треба було чекати, весна. Ця нова весна  й  була,
коли так можна висловитись, початком  мого  кiнця.  Вже  в  перших  числах
березня я знову затривожилась, i мiй зимовий сон якось хутко  вiдлетiв.  Я
знову затоскувала за даллю. Але ця тоска була така неможлива,  що  мене  й
справдi взяв сумнiв, чи не захорiла я. З  тоскою  знову  прийшло  буйство,
веселий смiх i безтурботнiсть. Iнодi пiдходила я до дзеркала й дивилась на
себе, тодi я бачила двi гарячi й вогкi темно-кривавi вишнi:  то  були  мо?
очi.
   Очевидно, i Чаргар захвилювався. Колись вiн прислав менi листа й прохав
мене по?хати з ним у пригородний молодняк. "Моя хороша Б'янко (писав вiн),
сьогоднi так пахне весною, i сьогоднi мене так тягне в  даль  (вiн  так  i
написав "в даль"), сьогоднi летiли з вирiю  гуси,  i  ми  мусимо  побачити
захiд сонця. Ти згодна?"
   Ще б пак: хiба я могла не погодитись? По дорозi  до  мiсця  зустрiчi  я
купила плитку шоколаду i ввесь час облизувала губи.
   Я iнодi працювала по п'ятнадцять годин на добу, я жила так, як  хотiла,
i за це, до речi, мене в установi називали князiвною.  Я  любила  шоколад,
голубе небо й прекраснi очi художника.
   Чаргара я застала на призначеному  мiсцi  зустрiчi,  бiля  площi  Трьох
комунарiв. Я мiцно стиснула йому руку, вiн вiдповiв менi тим  же.  Коли  я
сiдала в  фаетон,  Чаргар  невзначай  зачепив  менi  груди.  Це  так  мене
схвилювало, що я всю дорогу почувала, як поширюються менi нiздрi.
   Коли ми ви?хали з останнього мiського кварталу й перед  нами  спалахнув
безмежнiстю степ, я подивилася на Чаргара й сказала:
   - Чому ти на протязi цiло? зими був такий холодний до мене?
   - Чому я був холодний, ти мусиш догадатись,- усмiхнувся вiн.
   - Цю зиму так почували себе всi хмурi люди города.
   - Рiшуче всi? - спитала я.- I комунiсти, i  радслужбовцi,  словом,  усi
тi, хто не може помиритись iз сво?м оточенням?
   - Рiшуче всi! - знову усмiхнувся вiн.
   - Значить, i ти належиш до категорi? хмурих людей? Менi раптом  прийшла
мисль, що Чаргар в тяжкому ж становищi, як i я, i болi? мо?ми дрiбненькими
болями. Це припущення було таким несподiваним, що я зареготала. Зареготала
не то вiд радости, що я зовсiм не самотня в сво?х терзаннях:  ?х,  мовляв,
не запобiг навiть великий художник, чи тому, що менi гiрко стало на  душi,
бо ж мiй кумир мусiв при  такому  припущеннi  негайно  полетiти  iз  свого
п'?десталу.
   - А що значить хмурi люди? - спитала я.- Як менi розумiти тебе?
   - Я думаю, цей термiн такий же старий, як i сам свiт,- ухилився вiн  од
вiдповiдi.
   - А от я й не пам'ятаю, де я чула його.
   Я збрехала, i Чаргар це помiтив. Тодi  вiн  прикусив  нижню  губу.  Так
завжди було з ним, коли вiн починав нервуватись. Я рiшила не чiпати  його,
i далi ми по?хали мовчки.
   З фаетона ми вийшли верстов за десять вiд города. Ми наказали вiзниковi
чекати нас  i  пiшли  на  услiсся.  Якраз  заходило  коротке  сонце.  Була
хрустальна тиша. Дерева стояли ще голi, але рання молода весна вже побiдно
ступала з пiвдня. То  там,  то  тут  проривалась  зелена  трава,  i  всюди
гомонiло птаство.
   Ми пiшли по якомусь лiсовому  кварталi.  Iшли  довго  й  мовчки.  Потiм
перекидались фразами (я  зараз  забула  ?х).  Раптом  Чаргар  зупинився  й
сказав:
   - Я хочу тебе залишити на якiсь п'ять хвилин. Ти нiчого не ма?ш проти?
   - Прошу,- спокiйно сказала я, припускаючи, що йому треба... Ну, словом,
ясно.
   Чаргар пiшов, i я залишилась серед лiсу сама. Тодi я  знову  подивилась
на небо. Воно було надзвичайно чисте й молоде. Тiльки з  пiвдня  наступала
якась хмарина, але й вона скоро розтанула в просторах. Я глибоко  зiдхнула
й подумала про незнанi свiти, про мiльйони соняшних систем. Цi мислi якось
придавили мене. Я вiдчула себе страшенно нiкчемною й  маленькою.  Всi  мо?
болi й радостi були такими смiшними на фонi цього грандiозного космосу, як
смiшний менi бiль комахи. Я подумала, що такi мислi приходять  уже  тисячi
рокiв мiльйонам