людей i що вони будуть приходити ще тисячi рокiв  i  новим
мiльйонам людей.  Тодi  зачарований  тупик  постав  передi  мною  з  такою
яснiстю, нiби я вiдчула його якимсь новим, невiдомим менi почуттям.
   Я стояла без Чаргара вже бiльше десяти хвилин, i це  мене  затривожило.
Чи не трапилось iз ним якогось нещастя? Я рiшуче рушила в  тому  напрямку,
куди пiшов художник. Iшла по гущавинi, i гiлки раз  у  раз  били  мене  по
головi. Iшла довго (так здавалось менi тодi), а Чаргара не  було.  В  лiсi
стояла надзвичайна тиша, i було вечiрньо. Що  далi,  то  бiльше  сутенiло.
Тодi менi прийшла мисль, що я можу тут заблудитись - i менi стало сумно. Я
зупинилась i скрикнула:
   - Агов!
   Але тiльки луна вiдгукувалась менi й замерла десь у гущавинi.
   "Наче лiс життя",- подумала я й кинулась у другий бiк. Раптом я  вийшла
на поляну. Я вийшла на поляну й зупинилась, як укопана. А втiм,  iнакше  й
не могло бути. Бо й справдi: Чаргар стояв серед дерев на колiнах  обличчям
до вечiрнього сонця, i було таке вражiння, нiби вiн молиться. Це мене  так
здивувало, що я навiть не найшла, що йому сказати, i мовчки чекала його.
   На дальньому деревi жеврiла полоска  конаючого  сонця,  i  вiдблиск  ??
падав  на  пiвденний  край  чорного  лiсу.  Був  прекрасний   момент   для
споглядання. Я пригадала Iндiю й священнi гiмни "Рамаяни". "Чи  не  найшли
вже на вiтчизнi Тагора,подумала я,- мою химерну даль?"
   Нарештi Чаргар пiдвiвся. Вiн пiшов тихою ходою до мене, нiби нiчого  не
трапилося. Його хода буквально загiпнотизувала мене,  i  я  зустрiла  його
мовчанкою.
   - Ходiм! - спокiйно сказав вiн.
   Очi йому було затуманено, вiн iшов, похитуючись, мов п'яний.  Пам'ятаю,
зiдхнув i взяв мене пiд руку. Потiм забрав мою  руку  й  притиснув  ??  до
свого серця. Почуття радости обхопило мене,  бо  менi  прийшла  мисль,  що
тiльки сьогоднi Чаргар  став  близькою  менi  людиною.  Я  вже  не  хотiла
тривожити його сво?ми частенько невдалими запитаннями й тому мовчала.  Але
на цей раз вiн сам почав розмову.
   - Я гадаю, Б'янко,- сказав  вiн,-  ти  розумi?ш  мiй  душевний  стан  i
простиш менi, що я тебе примусив так довго чекати.
   - Я тебе розумiю, - сказала я.
   Потiм вiн говорив, що йому приблизно такий  стан,  який  був  Мойсеевi,
коли вiн сходив з гори iз скрижалями. Але  потiм  вiн  чомусь  усмiхнувся,
наче не довiряв сам собi чи то iронiзував над сво?ю останньою  фразою  про
Мойсея.
   - Я тебе розумiю,- ще раз сказала я.
   - Ти мене й не можеш не розумiти. Я вже не раз  думав  про  спорiднення
наших душ.
   - Спорiдненiсть наших душ? - якось хутко спитала я.
   - Спорiдненiсть наших душ! - ще раз пiдкреслив Чаргар. Ця остання фраза
знов, як обухом, ударила мене по головi.- Отже, i вiн говорить, що я нiчим
не вiдрiзняюсь вiд нього? Я жодним рухом не показала  цього  Чаргаровi.  Я
тепер так боялась, щоб вiн не покинув свою одвертiсть! Я вже  добре  знала
його - i знала, що найменша моя цiкавiсть  одразу  викличе  небажану  менi
реакцiю, i Чаргар знову стане неприступним.
   - Ти зна?ш,- раптом  зупинився  вiн,-  менi  на  полянi  блиснула  така
генiальна мисль, яко? iснування я й не мiг припускати. I цiкаво.-  говорив
вiн далi,- сиджу я десь у пiдвалi, а надi мною клуб...як його...
   - Радслужбовцiв.
   - Ну да, радслужбовцiв,- раптом занервувався вiн.
   - Чому ти хвилю?шся? - спитала я.
   - А  тому,-  рiзко  скрикнув  вiн  (i  менi  знову  здалося  -  дитячим
дискантом), що я не  виношу  цi??  самовпевнености  нашого  вiку.  Всi  цi
ячейки, комiсари, комунiсти - все це така дешева демагогiя. Така...
   Чаргар не мiг пiдiбрати слова i змовк. Потiм  зупинив  мене,  подивився
уважно менi в очi й сказав тихо:
   - Тобi можна довiрятись?..
   - Що з тобою? - здивовано кинула я.
   - Я тобi вiрю,- сказав вiн i схопився руками за голову.
   - Ах, Б'янко. Якби ти могла зрозумiти мене! Ну навiщо?.. Ну  навiщо  цi
комунiсти, цi ячейки, цi профспiлки й тисячi iнших органiзацiй? Боже  мiй,
ну навiщо? Я задихаюсь! Я ?х зовсiм не хочу чiпати - Боже, спаси! Хай вони
завойовують цiлий свiт. Але при чому  ж  тут  я?  Чому  я  повинен  кожно?
хвилини озиратись i повинен слухати цi мiтинги? Боже мiй, як я  хотiв  би,
щоб вони зовсiм не знали про мо? iснування!
   Чаргар iще раз у розпуцi схопився за голову i змовк.  Я  подивилась  на
нього. Вiн плакав. Далебi, вiн  плакав:  я  бачила,  як  кiлька  сльозинок
покотилось йому по щоцi. Тодi менi прокинулось почуття неможливо? огиди  -
i я рiзко й чiтко сказала:
   - Сер Чаргаре. Що з вами?
   Вiн стояв спиною до  мене,  похилившись  на  дерево.  Вiн  так  постояв
хвилини двi. Але коли вiн повернувся, то я  вже  знову  бачила  колишнього
неприступного художника.
   - В життi все бува?,- нарештi зовсiм iншим тоном i холодно сказав вiн.
   Я здивовано подивилась на нього. Менi прийшла мисль, що Чаргар побачив,
як вiн далеко забрiв  у  розмовах  зi  мною,  i  поспiшив  замести  слiди.
Спецiально для цього  й  було  розiграно  жалкеньку  мелодраму.  Ця  мисль
здалася менi такою правдивою, що я на другий день навiть  забула  про  цей
епiзод. "Ну н?,- подумала я.- Тепер ти в мо?х руках -  i  я  примушу  тебе
сказати недоговорене".
   ...Ми вже знову стояли на узлiссi. Сонце зайшло. Стояв  темний  лiс,  i
бiгла темна дорога. На дорозi маячiв наш фаетон. Скоро ми сiли в  нього  й
повертались до города. Чаргар усю дорогу мовчав, i розпрощались  ми  також
мовчки. Пам'ятаю,  я  стиснула  йому  руку  й  трохи  ??  придержала.  Вiн
здригнув, але я руки його все-таки не  випустила.  Тодi  Чаргар  мусiв  ??
вирвати. Я зареготала, вiн на це нiяк не реагував. Вiн просто повернувся i
пiшов од мене прискореним кроком.

   VII

   За кiлька днiв я знову бачилася з Чаргаром, але ця зустрiч нецiкава - i
я ?? обминаю. Пiшла я вiд нього, коли на небi стояв уже молодик. На вулицi
Делаклюза я зустрiла сiрооку журналiстку.  Вона  попрохала  в  мене  п'ять
карбованцiв. Я дала. Вона сказала, що ?де до сво??  матерi,  що  "живе  на
пiвнiчному краю города". Вона хоче повезти ?й подарунок. Я  ?й,  звичайно,
не повiрила, бо знала, що вона  просто  ?де  до  свого  любовника  -  вiн,
зда?ться, тайний розпусник. Вона трохи збентежилась,  але  потiм  зупинила
мене бiля вечiрньо? вiтрини й тихо, на вухо, запропонувала по?хати з  нею.
Вони - ?? любовник i вона - хочуть улаштувати нiч п'янки й любовно? оргi?.
   - Ну, Б'янко, по?демо на п'янку,- зробила вона гру слiв i всмiхнулась.
   Я сказала, що я, можливо, i по?хала б, коли б загубила свою невиннiсть.
   - Себто яку невиннiсть? - здивовано спитала вона. Я  сказала  й  хотiла
йти. Тодi журналiстка схопила мене за руку й нахабно зареготала.
   - Так ти ще...- i вона кинула непристойне слово. Потiм затягла  мене  в
куток пiдворiття i, майже захлинаючись, говорила менi:
   - Так ти не брешеш, що не знала мужчини?
   Я побожилась i раптом вiдчула, як мене обхопило пожаром  бажання.  Тодi
сiроока журналiстка здавила менi руку вище лiктя й так сильно, що я мусiла
?? вiдштовхнути. Вона казала менi, що я красуня, що за мо? тiло дадуть двi
тисячi карбованцiв, що такi жiнки живуть  в  Одесi  й  Москвi,  де  багато
буржуа з капiталом. Я, мовляв, мушу негайно йти з нею - i  я  найду  такий
чудовий закуток, який менi й не снився.
   Вона менi малювала напрочуд привабливi  й  цинiчнi  картини.  Але  вона
такими божевiльними очима  дивилась  на  мене,  що  я  мусiла  ??  ще  раз
одштовхнути.
   - Ти не по?деш зi мною? - нарештi в розпуцi скрикнула вона.
   - Не по?ду!
   Я сказала рiшуче.  Тодi  вона  замахнулась  i  хотiла  вдарити  мене  в
обличчя. Але я вчасно схопила ?? за руку й одвела вдар.  Я  ??  так  мiцно
схопила, що вона мусiла стати на колiна. Я й сама  не  знала,  що  я  така
сильна жiнка. Журналiстка раптом заплакала. Тодi я поцiлувала ?? в  голову
(пахло поганенькою пудрою) i посадила ?? в  трамвай.  Вона  по?хала,  а  я
пiшла додому.
   Додому я йшла переулками, не поспiшаючи. Легенька  тривога  раз  у  раз
примушувала  мене  здригатись.  На  площi  Повстання  я  зупинилася   бiля
шоколадного кiоска й купила плитку мiньйону.
   Я прийшла за пiвтори години й сiла за стiл.  Пам'ятаю,  до  мого  вiкна
пiдiйшла товаришка Уляна й спитала, чи не хочу я посидiти в альтанцi. Менi
не хотiлось виходити з кiмнати - i я сказала:
   - Чи не холоднувато надворi?
   - Що ви? - сказала товаришка.
   Я не знала, що ?й говорити, й мусiла вийти  до  альтанки.  Ми  сiли  на
стiлець  i  почали  розмовляти.  З  пiвгодини  ми   перекидалися   якимись
незначними фразами, а потiм мiж нами виникла така розмова:
   - Ви вiрите в судьбу? - спитала товаришка Уляна.
   - Як би сказати вам... очевидно, не вiрю.
   - Зна?те,- сказала вона,- теоретично, коли так можна висловитись, я теж
не вiрю. Власне, я i не маю права  вiрити  (вона,  очевидно,  натякала  на
приналежнiсть свою до партi?), але от на практицi якось iнакше виходить.
   - Чи не дума?те ви,- сказала я,- що  iдеалiстичнi  теорi?  мають  рацiю
iснувати?
   Товаришка Уляна замахала руками.
   - Що ви! Як може прийти менi така мисль,- перелякано сказала  вона.-  Я
думаю тiльки, що в  свiтi  завжди  варiюються  два  свiтогляди.  Але  коли
iдеалiзм ма? багато недоговоренности, то я думаю, що й матерiалiзм не  без
слабих бокiв.
   - Iншими словами - вас не задовольня? ваша партiя?
   Товаришка Уляна знову замахала руками.
   -  Нiчого  подiбного!  Менi  хочеться  внести  деякi  ясностi  в   свiй
свiтогляд. Я, зна?те,- казала вона далi,- ранiш нiколи не задумувалась над
цими питаннями, а тепер вони мене страшенно тривожать.
   - Без причини нiчого не бува?,- резонерствувала я.- Очевидно, i в вашiй
тривозi ?сть якась причина.
   - От! -  раптом  пiдхопила  товаришка  Уляна.-  Ви  цiлком  справедливо
кажете. Я, зна?те, почуваю якусь небезпеку. Я певна, що зi мною  трапиться
якесь нещастя.
   Вона зробила не зовсiм логiчний висновок, але я на це не звернула уваги
й стала ?? заспокоювати. Тодi вона вiдстоювала свою думку й нiяк не  могла
заспоко?тись.
   -  Саме  якесь  нещастя,-  говорила  товаришка  Уляна.-  Я  нiколи   не
помиляюсь. Колись  на  фронтi  менi  прийшла  мисль,  що  вночi  трапиться
несподiванка. Я сказала,  менi  не  повiрили.  Один  комiсар  запропонував
навiть викинути мене за пророцтво з партi?... А вийшло все-таки  по-мо?му:
наш штаб захопили, i тiльки я вирвалась.
   - Ну, це - випадок! - сказала я.
   Тодi  товаришка  Уляна  знову  запротестувала,  i  я  вже  з   нею   не
сперечалась. Я тiльки думала,  що  товаришка  Уляна,  може,  й  ма?  рацiю
настоювати на сво?му, i  думала,  що  вона  одна  з  тих  невдачникiв,  що
приходять на свiт тiльки для того, щоб мучитись.
   Раптом по садках долетiв до нас рев iз зоологiчного: то  ревiв  лев  за
гратами. Рев був якийсь сумний i безвихiдний. Можливо, звiровi  приснились
далекi простори його вiтчизни, можливо - щось iнше.
   - От!-з великим наголосом на "от" сказала товаришка Уляна.-  Реве  лев!
Iнодi й людям хочеться так ревти.
   Потiм вона зiдхнула.  А  потiм  вона  багато  говорила  менi  про  часи
громадянсько? вiйни. Вона довго говорила менi того вечора про той дикий  i
тривожний час, коли люди ходили голi й голоднi й були велетнями й  богами.
Вона так тепло говорила про свою епоху, як про не? не скаже  жодний  поет.
Той химерний  час  я  зачепила  тiльки  одним  крилом  сво??  юности,  але
товаришка Уляна зовсiм даремно думала, що я не розумiю його.  Вiн  i  менi
лежав на серцi. Я подумала, що тодi всi пiзнали та?мну даль, але  той  час
уже не прийде нiколи, як не прийде нiколи й голуба молодiсть.
   "Значить, i даль треба шукати на якихось iнших шляхах?" - подумала я.
   На другий день я не пiшла на службу: я прокинулась iз головними болями.
Коли вийшла в сiни, щоб там скип'ятити чаю на примусi, в наш коридор хтось
постукав. Я пiшла i вiдчинила дверi. Увiйшов товариш Бе. Обличчя йому було
пом'яте й блiде: вiн, очевидно, не спав цiлу нiч. Я до цього часу нiколи з
ним не розмовляла (був вiн якийсь суворий i нелюдимий).  Але  на  цей  раз
якось механiчно кинула:
   - Здрастуйте!
   Вiн здивовано подивився на мене й пiдморгнув менi лiвим оком. Тодi я  в
свою чергу здивовано подивилась на нього. I тодi  ж  я  побачила,  що  вiн
п'яний. Щоб якось одв'язатись од нього, я  сказала  йому,  що  його  чека?
товаришка Уляна.
   - Ви кажете Уляна? - сказав вiн i пiдiйшов до мого примусу.
   - Так!
   Товариш Бе вийняв iз кишенi портсигар й несподiвано кинув:
   - А ви, зна?те... бабйонка нiчого собi... цимес!
   Я суворо подивилася на нього й сказала, що вiн краще зробить, коли пiде
до себе.
   - Чого ж це до себе? - п'яно забелькотiв вiн.
   - Там вас чека? товаришка Уляна! - рiзко сказала я.
   Товариш Бе стукнув ногою й вилаяв свою дружину матернiм словом. Я круто
повернулась i пiшла в свою хату. Я довго думала про життя товаришки Уляни,
але як ?й допомогти - не знала. А втiм,  можливо,  це  тiльки  тепер  менi
зда?ться, що я турбувалась за товаришку Уляну. Можливо, i товаришка Уляна,
i сiроока журналiстка, i дiловод - всi вони давали вiдпочинок - i  тiльки.
Бо, i справдi, всi вони були по сутi епiзодичнi особи в мо?й iсторi? й  не
могли мене цiкавити. Я просто дурила себе.
   Але цьому мусiв прийти кiнець, i вiн прийшов.

   VIII

   Отже, iшла весна, прилетiли солов'?. Я кiлька разiв була в театрi,  але
частiше я блукала по -городу, як бродячий пес. Легенька тривога нiколи  не
покидала мене. Як i ранiш, я ходила безтурботною пейзанкою, посвистуючи. В
цi днi я з'?ла стiльки шоколаду, скiльки не з'?ла його за весь свiй вiк.
   Уже надходило свято першого травня. Напередоднi я зробила ванну, вимила
й надушила сво? тiло. Все це так ретельно робила, нiби й справдi збиралась
до шлюбно? ночi. Я надiла сорочку з рожевими стьожками й лягла спати.
   Прокинулась щось о восьмiй годинi, i  менi  на  душi  було  як  нiколи,
радiсно й дзвiнко. Стояв добрий  весняний  ранок.  На  вулицях  уже  грали
оркестри й носились автомобiлi до загороднього поля. Я  хутко  одяглась  i
побiгла до установи. Там ми мусiли зiбратись i  вiдтiля  йти  на  iподром.
Менi мiсцком дав роль органiзатора, i я перев'язала руку червоною хусткою.
В першому коридорi мене  зустрiв  дiловод.  Я  поклонилась,  вiн  менi  не
вiдповiв. З останньо? нашо? розмови вiн став уникати мене  й  завжди  сухо
звертався до мого столика. Проте поводився вiн зi мною досить чемно. Я  це
з'ясовую не так його  поряднiстю,  як  тим,  що  до  мене  гарно  ставився
мiсцевий комгурток (я проводила в установi досить-таки  велику  громадську
роботу), Кук страшенно боявся комунiстiв i  завжди  ходив  перед  ними  на
заднiх лапках.
   Ми вийшли органiзованими шеренгами на майдан Ляссаля й вiдтiля пiшли на
iподром.
   Всi вулицi ломилися вiд городян, i я подумала, що свято Першого  травня
стало вже нашим нацiональним святом, бо навiть буржуазiя святку?  його.  Я
згадала Париж, Францiю, тамтешн? всенародне свято й подумала, що мiж  нами
й французами ? багато спiльного. Цю думку я сказала однiй  машинiстцi,  що
йшла поруч мене. Вона менi нiчого розумного не  вiдповiла,  бо  вона  була
страшенно нерозвинена. Тодi почула  нашу  розмову  сiроока  журналiстка  й
пiдiйшла до мене.
   - Ти гада?ш, що мiж нами й Францi?ю можна провести паралелю? -  спитала
вона.
   - Так!
   - В якому сенсi? - i вона чомусь зло подивилась на мене.
   Я сказала. Я говорила, що велика французька революцiя страшенно нагаду?
нашу, що... i т. д.
   -Ти говориш, як Цiцерон! - iронiчно сказала вона.
   - При чому тут Цiцерон? - спитала я.
   - А при тому,- раптом занервувалась вона,- що не тобi тикатись iз сво?м
носом... в полiтику!
   - Припустiм, я помиляюсь,- спокiйно сказала я.- Але хiба я не маю права
думати?
   Сiроока журналiстка мовчки подивилась на  мене  й  пiшла  вбiк.  В  цей
момент нашу групу зупинили: ми вже пiдiйшли до iподрому.
   Було море  квiтiв  на  величезному  майданi,  i  стояв  грохот  десятка
оркестрiв. На головному плацi пiонери й комсомольцi робили фiзичнi вправи.
На  кiлькох  трибунах  оратори  виступали  з  доповiдями.  Ревли   сирени,
метушились автомобiлi. За пiвгодини великi  групи  почали  розбиватись  на
невеличкi гуртки. потiм уже блукали  й  одиночки.  Тодi  передвижнi  трупи
розкинули передвижнi  сцени,  i  на  майданi  виросло  кiлька  мiнiатюрних
театрiв.
   Я покинула сво?х i пiшла блукати. Десь тут я мусiла  зустрiти  Чаргара,
бо я не припускала, щоб вiн не вийшов сюди.
   Пам'ятаю, зупинилась бiля ларка N 4. Взяла  пляшку  квасу  й  пожадливо
випила. Потiм пiшла до екрану  малярiв.  Там  художники  за  п'ять  хвилин
малювали карикатури дiячiв революцi?. Там я й зустрiлась iз Чаргаром.
   Вiн був веселий i весело стиснув менi руку.
   - Сьогоднi надзвичайно чудовий ранок! - сказав вiн  Я  притиснулась  до
нього, i ми пiшли. З годину ми блукали по iподрому, потiм рушили  в  степ.
Менi прийшла мисль повартувати.
   - Ти зна?ш,- кинула я,- сьогоднi ти йдеш зовсiм  не  з  дiвчиною,  а  з
молодичкою!
   - Що ти цим хочеш сказати? - спитав вiн.
   Я зареготала й сказала йому, що я  вже  вийшла  замiж.  Вiн  почервонiв
чомусь i, галантно вклонившись, поцiкавився:
   - Так, я його знаю. Зда?ться... прекрасна людина!
   Я певна була, що вiн не вiрить менi й жарту?, i тому перейшла  на  iншу
тему, не думаючи робити спростування.
   Ми йшли в морi безсмертникiв. Праворуч нас летiв у небо величезний спис
радiо. Пам'ятаю, менi раптом здалося  чомусь,  що  Чаргар  пiд  невеличким
"градусом".
   - Ти сьогоднi наче трохи пiдвипивши? - спитала я.
   - Я сьогоднi трохи вiдвипивши,- усмiхнувся вiн.  Я  спитала,  чому  так
рано. Вiн сказав, що вiн уже  кiлька  тижнiв  почина?  днi  горiлкою.  Вiн
горiлку не дуже любить,  але  не  може  не  визнати,  що  "горiлчанi"  днi
безтурботнiшi й веселiшi. "Невже вiн  серйозно  плакав  тодi  в  лiсi?"  -
подумала я й сказала:
   - Чому тобi такий безнадiйний погляд на життя?
   - Вiдкiля це ти взяла? - усмiхнувся Чаргар.
   Потiм запевняв мене, що вiн на життя дивиться дуже весело.  Вiн  у  той
день багато реготав, реготала й я. В такому безтурботному реготi i в таких
розмовах ми проблукали до вечора. Нарештi Чаргар сказав:
   - Ну, пора вже й додому... Ти не дума?ш зайти до мене? Я погодилась,  i
ми пiшли до нього. З пiвгодини ми блукали по переулках,  поки  нарештi  не
вийшли на майдан Трьох комунарiв. Бiля Чаргарово? квартири ми  були,  коли
вже почало темнiти. Раптом до нас пiдiйшла циганка. Я погодилась, щоб вона
погадала  менi.  Чаргар  занервувався  й   сказав,   що   це   некультурно
фанфаронствувати сво?ю некультурнiстю.
   - Це - резонерство! - сказала я.
   Потiм говорила, що вiн  теж  деколи  впада?  в  мiстику,  натякаючи  на
iсторiю в лiсi. Чаргар занервувався. Але я вперто стояла на  сво?му.  Тодi
вiн  порадив  менi  вiдiйти  вбiк,  щоб  мене  хоч  не  бачили   в   клубi
радторгслужбовцiв. Я нарештi зрозумiла його й сказала циганцi,  що  гадати
не буду. Коли ми сходили на ганок, я звернулась до Чаргара:
   - Скажи менi, коли б циганка пiдiйшла до нас десь у безлюдному мiсцi...
ти дозволив би ?й гадати?
   Чаргар мовчав. Ада я вже без нього знала, як  би  вiн  зробив  у  цьому
випадку, i негарне почуття знову прокинулось у менi до художника.
   В кiмнатi ми сiли на лiжко. Я взяла в руки якусь книгу. Чаргар теж. Так
- мовчки - ми просидiли кiлька хвилин. Тодi на небо налетiла темна  хмара,
i в кiмнатi майже зовсiм стемнiло. Десь замирали  Першотравневi  оркестри.
Город стихав. Потiм за вiкном закрапало, i пiшов  дрiбний  дощ.  Легенький
вiтер увiрвався в кiмнату, i запахло якимись польовими квiтами.
   Хоч Чаргар i зiпсував менi трохи настрiй, але  я  ще  переповнена  була
враженнями дня, i тому, коли вiн положив свою руку менi на  колiно,  я  iз
вдячнiстю подивилась йому в обличчя: в  очах  йому  стояв  тихий  блиск  i
нагадував менi нашу першу  зустрiч.  Очi  його  знову  вабили  мене  сво?ю
неяснiстю. Що далi, то бiльше мене хвилювало тiло художника.  Нарештi  вiн
узяв мене за руку й промовив:
   - Б'янко. Ти й сьогоднi скажеш, що говорила колись?
   - Що саме? - спитала я й здригнула.
   Чаргар зам'явся й мовчав. Тодi  я  впевнено  пiдiйшла  до  електрики  й
погасила ??. Потiм я знову сiла на лiжко.
   - Ти, може, ма?ш на увазi циганку?  -  спитала  я,  свiдомо  вiдтягуючи
рiшучий момент.
   Чаргар мовчав i ласкав мо? руки. Потiм вiн цiлував менi пальцi.
   - Ну, в чому ж справа? - знову спитала я.
   - Я говорю...- замнявся вiн i рiшуче додав,-  ти  говорила,  що  коха?ш
мене?
   - Так. Говорила.
   Вiн знову промовчав. Потiм плутано почав запевняти, що  й  вiн  покохав
мене, що... i т. д.
   - Ти теж говорив менi про це! - усмiхнулась я.
   Але - почекайте! - то ж були, мовляв, несерйознi розмови!  Словом,  вiн
тiльки тепер вiдчув, як вiн коха? мене. Я згадала недавнiй свiй  жарт  про
весiлля з Куком i спитала, чи не трапилось iз ним  того,  що  з  Он?гiном.
Коли Татьяна була вiльна, вiн ??  вiдштовхував.  Як  вийшла  замiж...  Ну,
ясно: iсторiя повторю?ться. Тодi Чаргар став божитись, що нiчого подiбного
не трапилось, що це мо? вигадки.
   Я занервувалась. Невже це говорить славетний художник? I  тодi  ж  менi
блиснула жахна мисль. Чи не дума? вiн i справдi,  що  я  вийшла  замiж  за
Кука? "Так от чому покохав вiн мене!.. Теж  алiменти!"  Я  обережно  стала
його випитувати.
   - Ну, добре,-'сказала я.- Припустiм, що ти мене коха?ш, i припустiм, що
я обдурила тебе.
   - Себто як? - не зрозумiв мене Чаргар.
   - А так,- спокiйно сказала я.- Я й не думала виходити замiж. Це  просто
був жарт.
   Вiн ураз одхилився вiд мене й захвилювався: мовляв, навiщо цi жарти?  I
потiм, хто менi дав право так жартувати з ним? (Вiн так i сказав "хто менi
дав право"). Тодi я вмить пiдвелася й засвiтила електрику. Я стала напроти
Чаргара й рiзко сказала:
   - Що значить - "хто дав менi право?" Вiдкiля цей тон?
   Вiн сидiв блiдий i мовчав. Менi знову пришила мисль, що я  перебiльшую,
що я зовсiм не зрозумiла його (вiн, мовляв,  просто  не  любить  жартiв  у
серйознi хвилини), що я зовсiм даремно турбуюсь: Чаргар i  не  думав  мене
ображати. Я пiдiйшла до нього й закинула свою руку на його шию.
   - Милий мiй,- сказала я,- не гнiвайся! Я,  ?й-бо  проти  волi  образила
тебе.
   Вiн довгим i уважним поглядом подивився менi в очi. В цi  хвилини  менi
буквально забивало дух i бракувало повiтря - так хвилювалась  я.  За  один
момент менi в головi пронеслось мiльйон думок. Вони летiли, як блискавицi,
наздоганяючи одна одну.
   - Добре, я на тебе не гнiваюсь! - сказав  художник.-  Але  все-таки  ти
менi мусиш сказати: ти вийшла замiж чи нi?
   Тодi менi блиснула мисль, i я сказала:
   - Вийшла, мiй милий! Вийшла!
   Вiн рiшуче взяв мене за руку й посадовив на лiжко. "Алiменти", -  якось
мляво подумала я й вiдчула в усьому тiлi немiч. Чаргар мене ласкав. Свiжий
вiтрець летiв у  кiмнату,  i  знову  запахло  якимись  польовими  травами.
Дрiбний весняний дощик ущух, i в вiкно зазирала темна нiч. Чаргар пiдiйшов
до  електрики  й  погасив  ??.  Вiн  обережними   рухами   примусив   мене
розтягнутись на лiжку. Чаргар хотiв уже брати мене, як у цей  момент  менi
вернулись сили. Я так одштовхнула його, що вiн ледве вдержався на кроватi.
Потiм я скочила з лiжка й знову запалила електрику. Я пiдiйшла до Чаргара.
Вiн здивовано поставив на мене сво? очi. Тодi я красномовно подивилась  на
нього, плюнула в обличчя й мовчки пiшла до дверей.

   IX

   Так скiнчилася моя iсторiя з  художником.  Так  ганебно  скiнчилось  це
святе (вiн так i говорив колись: "свята простота") i тепле  кохання.  Хiба
можна написати ту  муку,  що  творилась  тодi  в  мо?й  романтичнiй  душi?
Сьогоднi я на життя дивлюсь  цiлком  реально.  Сьогоднi  я  й  сама  iнодi
посмiхуюсь iз себе. Але тодi в мо?х очах маячiла  сентиментальна  даль,  i
тому, коли я побачила, що Чаргар, моя остання надiя,  не  мiг  утекти  вiд
свiтового бардачка, я кинулась у розпач.
   Пройшло кiлька днiв iз  того  часу,  як  я  бачила  Чаргара,  але  менi
здалось, що це було так давно й  так  далеко,  як  далеко  маячить  глухий
закуток мо?? неповторно? молодости й тих духмяних золотих пiвникiв, що  не
то лiденцями на ярмарку снились  менi,  не  то  серед  "анютиних  глазок",
кануперу й м'яти закукурiкали мо? дитинство.
   Вечiр  Першого  травня  рiшуче  й  навiки  вiдкинув  усi  мо?  надi?  й
сподiвання, i я раптом зупинилась перед порожнечею канцелярських буднiв.
   Як я тепер ненавидiла художника! Боже мiй, як я його ненавидiла! Тiльки
тодi я зрозумiла, що по сутi i бiленький  домик,  i  золотого  пiвника  на
флюгелi, i темнi провiнцiальнi садки - все це  я  покинула  в  iм'я  його.
Спершу, як i треба було чекати,  я  хотiла  якось  помститись  за  розбитi
надi?. Менi так хотiлось принизити й наочно показати Чаргаровi,  чого  вiн
вартий. Але потiм це бажання погасло в менi, i я вже просто  не  згадувала
його - таким маленьким i нiкчемним зробився вiн у мо?х очах.
   Але тоска за даллю не  покидала  мене.  Бiльше  того:  вона  тепер  так
розгорiлась, як нiколи. Це було ?? останн? полум'я.
   Нiхто з радслужбовцiв не брав тако? велико? громадсько? нагрузки, як  я
в цi днi. Я, як п'яничка горiлкою, захлиналась нею. Менi здавалось,  що  я
затоплю в цiй  роботi  сво?  лихо.  Але  скепсис  уже  з'?дав  мене.  Менi
ввижалось, що я по сутi виконую дрiбну й зовсiм непотрiбну роботу  дрiбних
i нiкчемних людей, що живуть, як воли, як корови, що коло ?хнiх  iнтересiв
обмежу?ться "геранню" на столi.  Я  брала  активну  участь  в  органiзацi?
жiнок, в делегатських зiбраннях, в редагуваннi мiсцево? стiнгазети, але  я
завжди  думала,  що  нашу  стiнгазету  зовсiм   не   випадково   називають
"Стiнгазом" ("стiнгаз"). Саме все це - газ, димок. Горить вогка солома,  а
люди сидять бiля цього iлюзорного вогнища й гадають, що "без огню не бува?
диму".
   Коли я виходила з установи й на порозi  зустрiла  сiрооку  журналiстку.
Вона якось нахабно подивилась на мене, взяла мене  пiд  руку  й  пiшла  зi
мною. Коли ми пiдiйшли до театрального садка, вона сказала:
   - Ну, так ти й досi Париж згаду?ш?
   - Який Париж? - спитала я.
   - Ах, боже мiй,- сказала вона.- Навiщо ховатись вiд мене? Я говорю  про
той Париж, що... Велика французька революцiя?
   - Одмовляюсь тебе зрозумiти! - холодно сказала я.
   Тодi журналiстка запевнила мене, що Париж уже нiколи не  повернеться  й
не може повернутися. Вона говорила, що бачить мене наскрiзь. Але вона менi
радить не турбуватись, бо я зовсiм не те, чим здаюсь собi.
   - Ти зна?ш,- раптом сказала вона,- ?сть багато непомiтних людей.  Ну...
комiсарiв, припустiм, але вони живуть так, як усi живуть. I саме тому вони
й геро?. А що таке ти? Ну, скажи - що таке ти?
   Я здвигнула плечима й мовчала, бо я й справдi не  розумiла,  чого  вона
хоче вiд мене. Тодi журналiстка потрiпала  мене  по  плечу  й  несподiвано
зареготала.
   - От що,- сказала вона,- поспiшай на мою дорiжку, а то буде пiзно.
   Потiм вона покинула мене, i я пiшла додому.
   Того дня я не обiдала. Менi в'?дливо лiзла в голову якась  мисль,  i  я
вперто затримувала ?? в пiвсвiдомостi. Так пройшло кiлька годин.
   В коридорi товаришка Уляна роздмухувала чоботом самовар i гулко кахала.
Вже пройшло кiлька днiв iз того часу, як вона заходила  до  мене,  i  менi
прийшла мисль, що я проти волi холоднiш тепер  поводжуся  з  нею.  Тодi  я
пригадала ?? перебитий нiс, i вiн зупинився передi мною якоюсь настирливою
плямою. Ще я пригадала товариша Бе i його дику розкуйовджену голову й нiяк
не могла уявити його в ролi закоханого юнака.
   Раптом бiля мого вiкна сiла якась  птичка  й  заспiвала.  Це  було  так
химерно на фонi темно-голубого неба, що я згадала дитячу казку про  щастя:
"Жив-був дiд з бабою, i от прилетiла до них..." i т. д.  У  дворi  кричали
дiти ?врея, i я подумала, що старий ?врей i досi мудру? над  талмудом,  як
тисячi рокiв тому мудрували такi ж старi ?вре?.
   В мо?й кiмнатцi стемнiло, i менi  прийшов  у  голову  та?мний  "голем",
чорт-хапун, i судний день ?врейсько? провiнцi?.
   Вечорiло. Товаришка Уляна й досi роздмухувала самовар. Десь  настирливо
кричала сирена. I тодi я раптом вiдчула, що я вже не гiдна далi тiкати вiд
себе.
   -  Отже,  журналiстка  пропону?  поспiшати?  -  сказала  я.-  Але  куди
поспiшати? Що значить поспiшати?.. Боже мiй, що це зi мною робиться!
   - Ага! тепер i "Боже мiй"! - подумала я.
   I саме тодi менi раптом усе ясно стало. I справдi: хiба я ввесь час  не
боролась iз Богом? Я хотiла сво?ми власними силами пiзнати напiвабстрактну
даль. Але без "Нього" (я пишу "Нього", бо вiн  i  справдi  був  менi  тодi
безвихiдною судьбою) це неможливо було зробити. Я хотiла пiзнати даль  без
"Нього", але вiн не мiг менi пробачити цього.
   - Так,- подумала я.- Це менi за нахабство.
   Я пiдвелась iз лiжка. Я ще нiколи не вiрила в Бога й тому обрушилась на
нього з такою силою свого нового почуття, з якою звертались до неба тiльки
фанатики. Тодi я вiдчула потребу стати на колiна перед образом Спасителя.
   Я хутко пiшла до дверей i вийшла в коридор. В кладовiй товаришки  Уляни
я колись бачила стару iкону: ?? туди викинув, очевидно, тов. Бе. Я  рiшила
взяти ?? вiдтiля й  поставити  в  сво?й  кiмнатi.  Але  як  я  зроблю  це?
Товаришка Уляна кладову завжди замикала, i менi треба було  дiстати  ключ.
Але тут же я згадала, що в кладовiй сто?ть прас. Тодi я пiшла до товаришки
Уляни за прасом. Я постукала. Вийшла товаришка Уляна з замотаною головою.
   - Що з вами? - спитала я.
   Вона почервонiла й подивилась на мене зажуреними очима. Вона  говорила,
що необережно опеклася водою з самовара, i говорила, що це  скоро  пройде.
Але я ?й, звичайно, не повiрила, бо синцi пiд очима говорили зовсiм  iнше.
Це була справа тов. Бе: вiн, безперечно, бив ?? цi?? ночi.
   Товаришка Уляна зiдхнула важко i раптом прошепотiла:
   - Бiдний, бiдний товариш Бе!
   Потiм ми ще з пiвхвилини постояли в напiвтемному коридорi мовчки. Потiм
у кладовiй зашарудiли пацюки, i я сказала:
   - Чи не дозволите менi забрати ваш прас?
   Товаришка Уляна засу?тилась i побiгла в  кiмнату.  Я  гадала,  що  вона
винесе ключ, а вона винесла прас: вiн був на кухнi. Так що на  цей  раз  я
так i не дiстала ключа. Але зате я його дiстала пiзнiш,  коли  зайшло  вже
сонце.
   Iкона, що я за нею схопилась якось похапки i з  тривогою,  була  старою
дошкою, i на нiй ледве-ледве вирисовувався образ Спасителя. Спаситель  мав
надзвичайно привабливе обличчя й одразу настро?в мене на вiдповiдний лад.
   Я внесла його в  кiмнату,  прив'язала  до  нього  (до  не?,  до  iкони)
невеличку мотузку й повiсила в куток.
   Потiм я побiгла в мiсто й купила там  у  яко?сь  торговки  бiля  базару
лампадку й пляшку лампадкового масла.
   Потiм прибiгла додому й  засвiтила  лампадку  перед  Спасителем.  Я  не
свiтила електрики, i тому в кiмнатi стояв напiвмiстичний присмерк. Збоку в
кладовiй шарудiли пацюки.
   Тодi я впала на колiна, схрестила на грудях  руки  й  мовчки  фанатично
дивилась на образ Спасителя. Я  молилась.  Я  так  молилась,  як  молилась
тiльки в дитинствi. Раз у раз я зiдхала тяжко i тодi я думала, що  стою  в
катакомбах перших християн i несу  на  собi  великий  хрест.  Передi  мною
проходили фанатики середньовiччя, велика iнквiзицiя й глухi манастирi мо??
вiтчизни. Страждання людей, ?хня хресна путь до свiтово? Голгофи - все  це
так ясно постало передi мною.
   Я дивилась на образ  Спасителя,  але  я  думала  про  темну  нiч  нашо?
дiйсности, що загубилась в  та?мному  космосi,  про  придавлених  фортуною
людей мо?? вiтчизни, i я так хотiла, щоб легенда про фантастичного доброго
ангела перетворилася в дiйснiсть, i я так безумствувала всiм  тим  чистим,
що залишилося в менi.
   - Боженько! Мiй милий, хороший Боженько! - шепотiла я й уважно дивилась
на образ Снасителя.
   Тихi дитячi сльози падали менi по щоках, i  я  вже  вiрила,  що  прийде
якесь чудо раптово й несподiвано. Я стояла на колiнах кiлька годин, але  я
не почувала втоми.
   Вже давно над городом стояла темрява.  На  баштi  годинник  пробив  два
рази. Свiже повiтря рвалось у мою кiмнату й колихало вогненний язичок мо??
лампадки. Знову шарудiли в кладовiй пацюки.
   - Боженько! Мiй милий, хороший Боженько!
   Я молилась так тепло, як тодi в дитинствi, коли ми з мамою  виходили  з
бiлого домика i йшли по темних  провiнцiальних  садках  зустрiчати  свiтле
Воскресiння Христа.
   Я простояла на колiнах цiлу нiч i тiльки тодi пiдвелась, коли в кiмнатi
зовсiм розвиднилось.
   З того часу я кожного дня свiтила лампадку й  кожного  дня  ставала  на
колiна перед образом Спасителя.
   Iнодi я молилась за товаришку Уляну, за сiрооку журналiстку i навiть за
Кука. Чаргара я не згадувала, i не тому, що менi була злоба  до  нього,  а
просто тому, що вiн якось вилетiв менi з голови. Вiн уже  не  iснував  для
мене, його мiсце на мо?му серцi запосiв образ  Спасителя.  Пройшла  весна,
прийшло знову гаряче лiто. Я працювала в установi так акуратно, як  ранiш.
Бiльше того: комунiсти вважали мене за зразкового робiтника. Тiльки  тепер
я не вмiла реготати й не вмiла так смачно ?сти шоколад.
   Колись я прийшла з роботи страшенно стомлена й рано лягла спати.  Уночi
до мене хтось постукав. Я запалила електрику й тiльки-но  хотiла  пiти  до
дверей i одчинити, як дверi знову загримiли ще з бiльшою силою. Я  нiколи,
зда?ться, нiчого не боялась. Але на цей  раз  я  просто  обурилась.-  Мене
здивувало нахабство. Така пiзня нiч - i так стукати до одиноко? дiвчини. Я
знову погасила  електрику  й  лягла  спати.  В  мо?  дверi  стукали  ще  з
пiвгодини, але я не звертала уваги й  засинала.  Мiсячна  пляма  впала  на
спинку мого лiжка, i я згадувала молодi роки й  пригадала  сусiда-вiзника.
Вiн теж так уперто стукав на свою жiнку, як той невiдомий,  що  сто?ть  за
мо?ми дверима.
   Нарештi я заснула. I сниться менi  химерний  сон.  Нiби  я  напередоднi
яко?сь подорожi й чогось чекаю. Завтра нiби буде якийсь  карнавал  i  буде
мандолiна. Завтра бiля степового вогнища пiд вечiрнiм небом - Декамерон. I
тодi мiй край, як iдилiя узамiтно? Нiцци. Раптом Дон-Квiзадо  виносить  на
прилюдний диспут (i дума? захищати) магiстерську дисертацiю на тему  "душа
матерi?". Маестро Дантон усмiхнувся.
   - О, маестро! - скрикнув Дон-Квiзадо.- I на мо?й мовi  каламар  звучить
надто проза?чно, бо вiн асоцiю?ться з паламарем. Але от я беру це слово i,
як iндiйський факiр, зачаровую ним ваше притуплене ухо. Тодi  твiй  мужнiй
голос у мемуарах тво?? доби - як тигр серед чвирi. Бери  перо,  наливай  у
свiй каламар атраменту й пиши.
   Тодi маестро Дантон пише. I його древнiй каламар, що  з  нього  падають
ножi двi сотнi лiт, зачарову? таким незначним  деталем,  як  спогад,  коли
.вiн уперше взяв у руки перо й з тривогою вивiв першу лiтеру. Це була "М".
Мисль? Милiсть? М'ятеж? - не зна?, але вiн дума?, чи не була то Марiя.
   - Я тебе заклинаю, як iндiйський факiр! - кричить Дон-Квiзадо.- Я  хочу
пiзнати твою душу,  о  матерi?!  Невже  ти,  як  панцерник,  i  сила  мо??
художньо? iнту?цi? не найде дороги до тво?? темно? душi?
   Маестро Дантон усмiхнувся й кинув царственно-похабний жест. Дон-Квiзадо
змовк. Балаганчик заревiв, загримiв, зарокотав. Вискочив  циган,  метнувся
перед публiкою i пропав за тиром".
   - ...Фу, чорт! яка нерозбериха! -_ скрикнула я й прокинулась. За вiкном
стояла мертва нiч. Але я, очевидно, недовго спала, бо в дверi  менi  знову
настирливо стукали. "Стука?ш?" Ну i стукай! - подумала я, i  знову  почала
засинати. Тодi сниться менi другий сон.
   На краю оселi,  де  праворуч  порожнiй  майдан  i  старовинна  козацька
церква, сто?ть хатка на курячих нiжках. I хатка, мов казка, мов пушкiнська
няня, як Гофман, як бризки Вайлда, як ночi, що тисяча ?х i одна. Летять  у
нiч безшумно кажани. Кричить тривожно сич:
   - Угу!
   В хатцi я, аферистка, провокаторка, убивця, i моя сестра - проститутка.
Сестра допiру прийшла з тайного публiчного дому  й  сидить  на  печi  бiля
сибiрського кота. Кiт та?мно муркотить сво? одвiчне муркотiння.
   - ...Але як менi обмити руки,- з тоскою думаю я,- коли вони в  людськiй
кровi? Кому розповiсти свою муку -  я,  аферистка,  провокаторка,  убивця?
Вчора  я  зарiзала  на  великiй  дорозi,  що  хова?ться   за   мигдальними
кучугурами, що пересiка? тракт  Карла  XII,-  вчора  я  зарiзала  жiнку  з
дитиною. Три днi позад я спровокувала цiлу кра?ну.
   - Б'янко,- раптом зверта?ться до  мене  сестра,  i  в  ??  очах  сто?ть
невимовна скорбота.- Яка тоска!
   Тодi я повертаюсь i бачу в первiснiм  степу  над  вiтром  тирси  гострi
списи. Iде ватага, i сто?ть степ, як мариво в пожарах. Тисяча й одна  нiч,
забута кра?на, медовi ландшафти, екзотика круторогих волiв...
   - Чи не це понесе Чаргар на олтар свiтового мистецтва,- думаю я.
   Тодi мене знову зажурено перебива? сестра:
   - Б'янко, ти чу?ш?
   - Що чу?ш? - скрикнула я.- Сволоч! Замовчи, потаскухо!
   Сестра уткнула обличчя у вовну сибiрського кота й тихенько заплакала.
   - Сестро! - говорю я далi.- Ти не зна?ш, хто  буде  цезарем  майбутньо?
iмперi? - свiтовий мiльярдер чи свiтовий чиновник?
   I каже сестра крiзь сльози:
   - Яка ти чудна, Б'янко, хiба ця мисль i тебе  тривожить?  Тодi  почина?
колихатись хатка на курячих нiжках. Мене хилить. Я безумовно хочу заснути.
Сестра пестить мою голову. В кiмнатi - домовина  -  така  змертвiла  тиша,
i... раптом очi мо? зупинились: вони найшли крапку.
   - Морiтурi те салютант! - скрикнула я, як римськi гладiатори, що  йдуть
повз iмператора на бiй.
   Але це було тiльки передчуття. Навколо мовчазно,  i  лише  цвiркун,  як
дячок над мертвим, одбива? речитативом. Тодi я пiдходжу до вiкна  й  бачу:
на  темно-синьому  фонi  бездонного  неба,  над  порожнiм  майданом,   над
козацькою церквою, що одиноко сто?ть на краю оселi, в повiтряних просторах
маячить велетенський чорний силует. Це була така божевiльна фантастика, що
я мимоволi вiдкинулась вiд вiкна. Але - даремно: дика  кiшка  тривоги  вже
торкнула мене сво?ю ласкавою лапкою. Ще раз торкнула i так  м'яко,  i  так
енергiйно. I  впало  мо?  серце,  i  розсипалось  ледве  чутним  тривожним
дзвоном. Я напружую мислi, де я бачила цей велетенський силует в кепi?
   - О, далекий!  -  раптом  скрикнула  я  й  побачила:  з  жахною  силою,
розсiкаючи  темно-синi  простори,  летiв  на  землю   витвiр   генiального
скульптора. Потiм удар - i тиша.
   - О, далекий! - знову скрикнула я i, божевiльна, вискочила з хатки,  що
на курячих нiжках.
   I знову передi мною змертвiлий порожнiй майдан i нiчне темно-син? небо.
"Де ж вiн упав? - думаю я.- Де ж цей генiальний витвiр у кепi?"
   Тодi я побачила: там, де впав вiн, замаячiли три могили. I лежать у цих
могилах у середньовiчних капелюхах три витязi. I сказав перший:
   - Морiтурi те салютант!
   ...Я знову прокинулась. На чолi менi лежали краплi  холодного  поту.  У
вiкно вже зазирав мiський свiтанок. Я пiдвелась i надiла  виступцi.  Якесь
передчуття охопило всю мою iстоту. Невiдома сила потягла мене до дверей. Я
в розпуцi  вiдчинила  ?х  i  побачила  перед  дверима  закривавлений  труп
товаришки Уляни з розрубаною головою. Але дивно: я навiть не скрикнула.  Я
тiльки подумала тодi, що товаришку Уляну вбив, очевидно, товариш Бе.
   "Бiдний, бiдний товариш Бе!" - згадала я ?? теплу фразу.
   Тодi я заперла дверi й, пiдiйшла до iкони (перед нею жеврiла лампадка).
Я спершу здивовано подивилась на образ Спасителя, а потiм суворо сказала:
   - Ну, Боженько! Чому ж ти не вiдчинив дверей, коли до мене стукала твоя
раба Уляна? Ну?
   В кiмнатi стояла пiвтемрява, i  на  не?  поволi  i  обережно  насувався
мiський свiтанок. Лампадка ввесь час миготiла й робила на образi Спасителя
химернi тiнi. Було тихо й урочисто.
   Але я вже безумствувала. Якась  дика  злоба  свердлила  менi  мозок,  i
страшна  образа  лягла  на  мо?  серце.  Менi  прийшла  мисль,  що   образ
"Спасителя" - це не що iнше, як мертвий Чаргар. Я вiдкинулась вiд iкони  й
пiдiйшла до вiкна. Я буквально ковтала свiже повiтря, бо  менi  здавалось,
що от-от задихнуся. Потiм я пiдiйшла до Спасителя й з не меншою насолодою,
як i Чаргаровi, плюнула в його прекрасне обличчя.  Потiм  узяла  iз  стола
кухонний нiж i порубала дошку з образом Боженьки на маленькi  трiсочки.  Я
погасила лампадку й викинула ?? у вiкно.
   Iшов свiтанок. Я вийшла в коридор, переступила через закривавлений труп
товаришки Уляни й пiшла на вулицю.  В  коридорi  бiля  розрубано?  голови,
очевидно, було багато крови, бо я трохи забруднила свою спiдницю.
   Я йшла поволi. Я вийшла на ту дорогу, що веде до глухо? провiнцi?. Тодi
я  круто  повернула  й  пiшла  до  квартири  Кука.   Повз   мене   про?хав
асенiзацiйний обоз, i вулиця раптом запахла важким калом. Але я не  тiльки
не кинулась убiк, навпаки - з якоюсь пожадливiстю я вбирала  носом  важкий
запах мiських нечистот.
   Надi мною, очевидно, стояло м'яко-голубе ранкове небо, але  я  його  не
бачила. Я виходила на нову дорогу, де так  усе  просто  й  ясно,  де  люди
живуть i вмирають, як справжнi епiкурейцi. Ця дорога нiколи  не  була  для
мене загадковою, i я знала, скiльки м'ятежних людей пройшло нею.  Це  мене
пiдбадьорювало. Я вийшла на майдан Трьох комунарiв  i  звернула  в  кривий
завулок.
   Х_
   На цьому я й мусiла б  скiнчити  свою  блiденьку  iсторiю,  коли  б  не
маленька деталь, що остаточно схарактеризу? мого останнього бога.
   Я прийшла на квартиру Кука, коли вiн iще спав. Я постукала. Вiн  вийшов
у кальсонах i став прохати в мене пробачення. Тодi я сказала, що нiчого не
маю проти. Вiн мене, звичайно, не зрозумiв. Я сказала йому, в чому справа.
Мовляв, я хочу вiддатись йому, але... з умовою: вiн мусить негайно дiстати
менi посильного. Кук спершу не повiрив менi - вiн, очевидно, боявся, щоб я
його  знову  не  обдурила.  Але  раннiй  час  i  мо?  блiде  обличчя  його
переконали, що я не жартую. Вiн заметушився.
   Тодi я зайшла в кiмнату й  сiла  до  столу.  На  конвертi  я  написала:
"Художниковi Чаргаровi", а в листi прохала Чаргара спiшно прийти  до  Кука
(я дала й адресу),iнакше я негайно вiддамся дiловодовi. Я написала, що я й
справдi ще не виходила замiж i взагалi не  думаю  виходити.  Але  сьогоднi
вранцi я хочу подарувати свою невиннiсть. Коли вiн встигне - я дарю  йому,
не встигне - ?? забере дiловод iз мавпячою фiзiономi?ю.
   Я писала дуже незв'язно, але все-таки, що Чаргар мусiв мене  зрозумiти.
Потiм я передала листа посильному.
   Коли посильний побiг, я сiла бiля Кука й обняла його. Вiд  нього  пахло
непри?мним потом,  i  я  подумала:  "асенiзацiйний  обоз".  Потiм  я  йому
вiддалася.
   Але я ще не встигла й пiдвестися з лiжка, як у дверi постукали.  Я  вже
знала, хто там стояв. Тодi я взяла простиню й понесла ?? за дверi.
   Чаргар стояв блiдий. Я йому мовчки  показала  на  кров  (менi  на  мить
блиснула розрубана голова товаришки Уляни) i сказала, усмiхаючись:
   - Це рештки мо?? невинности... Забери, коли хочеш.
   Чаргар мовчав. Тодi я  круто  повернулась  i  пiшла  в  свою  установу.
НАРЕЧЕНИЙ
   Вона була тихесенька собi телефонiстка з волосно?  телефонно?  станцi?.
Вона жила й виросла в такiй глушинi, де,  крiм  фанта,  нiяких  розваг  не
знають. Iм'я ?й було Катруся. ??  не  можна  було  назвати  красунею,  але
навiть мiсцевi кумушки добачали в нiй багато симпатичних рисок. Якось  так
трапилось, що вона закохалась у волосного писаря i якось так трапилось, що
волосний писар пiшов у партизани - у тi партизани, що проти бiлих загонiв.
До цього часу вона буквально нiчого не розумiла в полiтицi. Але тепер вона
зрозумiла, що треба воювати проти генералiв i  що  не  треба  царя.  Вона,
нарештi, навiть зробилась справжньою  революцiонеркою,  бо  Михайлик  (так
звали ?? коханого) писав, що справжнi революцiонери не тiльки проти  царя,
але й проти соцiал-угодовцiв. Коли приходили нуднi й довгi  степовi  ночi,
вона сiдала до столу й писала:
   "Дорогий мiй, золотий мiй Михайлику! Пишу тобi на твою колишню  адресу,
але не знаю, чи дiйде i чи дiстанеш ти цього листа. Я  тебе  кохаю,  як  i
колись кохала - дуже, так, що аж зiдхати важко.  Я  вже  тепер  не  тiльки
проти царя, а й проти соцiал-угодовцiв. Коли до нас приходять  червонi,  я
страшенно радiю i навiть плачу вiд радости. Всi вони такi гарнi й  хорошi,
нiби всi вони були тво?ми  близькими  товаришами.  Так  що,  дорогий  мiй,
золотий мiй Михайлику, тiльки вони мене трохи втiшають у мо?му  самотньому
життi".
   I далi вона писала в такому ж дусi i довго потiм плакала i радiсними  й
сумними слiзьми.
   Михайлик написав ?й колись, що листiв вiд не?  зовсiм  не  одержу?,  бо
?хнiй загiн весь час пересува?ться з одного мiсця на друге, ?й боляче було
прочитати це, але вона мусiла примиритись з таким становищем.
   Так пройшов рiк, другий i, нарештi, надiйшли останнi днi  громадянсько?
вiйни. Одного ясного дня, коли над забутим  селом  стояло  ласкаве  осiнн?
сонце, Катруся одержала вiд  Михайлика  звiстку,  що  вiн  днями,  мабуть,
пройде з загоном сво? рiдне село. Вiн нiчого бiльше не писав, (  але  вона
певна була, що вiн тепер обов'язково залишиться бiля не?,  бо  не  вiк  же
йому воювати за революцiю i страждати по фронтах: мовляв, тiльки  його  та
ще двох, зда?теся, нема на селi, а решта давно вже сидить по сво?х  хатах.
Вона думала, що вони тепер  обов'язково  поберуться  i  заживуть  щасливим
життям, бо Михайлик тепер не звичайний собi писар, а червоний i,  можливо,
навiть писар-комунiст.
   Сидячи бiля телефонного апарата, вона раз у  раз  зазирала  у  вiкно  й
дивилась на дорогу, що йшла  вiд  далеко?  сиротливо?  станцi?,  де  мусiв
зiскочити з потяга ?? наречений: вона не припускала й мислi,  що  Михайлик
може прийти зовсiм не зi станцi?, а  з  широкого  степу,  з  яко?сь  iншо?
слобiдки, походом.
   На селi було зовсiм тихо, нiби  тут  нiколи  й  не  було  громадянсько?
вiйни.
   Зрiдка iз степу тягнулися вози iз снопами i пахло  молодим  хлiбом.  На
банi самотньо? церкви лежало спокiйне  сонце  i  спокiйно  випроваджало  з
вигону першу череду iдилiчних корiв. Бiгли пастушки i чiтко замикали  коло
селянського сентиментального ландшафту.
   До Катрусi увечерi приходили подружки: Таня-попiвна  й  Соня  -  молода
вчителька. Вони довго й багато говорили про Михайлика i страшенно заздрили
Катрусi. Приходила ще до Катрусi й ?? мати i теж говорила  про  Михайлика.
Але й мати, й Таня-попiвна, i молода вчителька йшли додому, i тодi Катруся
брала з полички якусь книжку життя (у телефоннiй кiмнатi була ще й мiсцева
бiблiотека томiв на 20) i читала ??,  сторожко  прислухаючись  до  кожного
шелесту за вiкном, бо вже було зовсiм темно й  не  видно  було  дороги  до
станцi?.
   Так пройшло кiлька днiв. Кожного дня над волосним селом сходило ласкаве
осiнн? сонце i кожного дня заходило за  золотою  банею  самотньо?  церкви.
Кожного дня пахло молодим хлiбом i  з  вигону  повертались  сентиментальнi
пастушки. Катруся навiть змарнiла трохи: коли ж, нарештi,  повернеться  ??
Михайлик? Вона вже не боялась, що його десь уб'ють  злi  вороги-царисти  й
соцiал-угодовцi, але вона вже боялась, що ?? нареченого одiб'? якась  iнша
жiнка з тих невiдомих кра?в, що про них вона  буквально  нiчого  не  зна?.
Жiнок на свiтi багато i кожна з них може покохати ??  Михайлика  й  навiть
може його причарувати. I тепер ?й так тривожно билось  серце,  як  нiколи.
"Боже мiй! хоч би скорiш вiн ?хав!" -  колись  прошепотiла  вона  i  тяжко
зiдхнула.
   Саме в цей момент телефон задзвонив.  Катруся  здригнула.  Дзвоник  був
якийсь незвичайний i тривожний. Вона взяла до вуха рурку й сказала:
   - Я слухаю.
   - Дуже при?мно, що ти слуха?ш,- фамiльярно сказав незнайомий голос.
   Катрусi хутко забилось серце, ?? раптом прийшла мисль,  що  говорить  з
нею нiхто iнший, як ?? довгожданий Михайлик.  I  справдi:  вiн  же  йде  з
отрядом, i, очевидно, вони ?дуть на конях, а не по залiзницi.
   Як це вона досi про це не думала?
   - Це ти, Михайлику? - ледве  вимовила  вона  вiд  хвилювання.  В  рурцi
зареготало.
   Регiт був якийсь непри?мний i такий образливий, що ?й одразу  ж  тоскно
заскимiло в грудях.
   - Я слухаю! - уже тремтячим голосом промовила вона.
   - Дуже при?мно, що ти слуха?ш,- знову фамiльярно сказав той же голос.
   Iншим разом Катруся, очевидно, з обуренням положила б рурку на мiсце  i
вже не вiдповiдала б нахабi, але тепер  вона  цього  не  могла  зробити  й
стояла бiля апарата з розгубленими i стривоженими очима.
   - Так ти чека?ш Михайлика? - нарештi спитав ?? той же голос. Вiдкiля  ж
вiн мусить дзвонити тобi?
   - Коли ви щось зна?те про нього, то, будь ласка, не жартуйте зi мною! -
у розпуцi промовила Катруся.
   Тодi голос сказав ?й, що вiн, звичайно, зна?  Михайлика,  але  все-таки
цiкавиться, вiдкiля вона чека? його.
   Тодi Катруся сказала, що вона чека? його з  Червоно?  Армi?  i  що  вiн
мусить днями при?хати додому. Голос спитав, чи не наречена вона його? Вона
сказала - "так"! Тодi вияснилось, що той, хто говорить з нею, начальник ??
Михайлика, i вони за якiсь двi години будуть у не?. I ще  вiн  спитав,  як
вона ставиться до червоних. Катруся почервонiла i сказала, що  вона  давно
вже на боцi червоних i проти царя та соцiал-угодовцiв.
   I ще вiн спитав, чи нема в ?? селi зараз загону якогось.
   Вона сказала, що загону нiякого нема i що взагалi тут давно вже  бачили
вiйсько. Тодi той, хто говорив з нею, покинув рурку, i  вона  одiйшла  вiд
апарата. Вона дуже хвилювалась i навiть розчервонiлась вiд хвилювання,  бо
за  якiсь  двi  години  мусiла,  нарештi,  побачити   свого   довгожданого
Михайлика.
   Уже зовсiм звечорiло. На лiве вiкно впав промiнь вiд срiбного мiсяця, i
сам вiн, срiбний  мiсяць,  почав  зазирати  в  кiмнату.  На  селi  спiвали
дiвчата.
   На дзвiницi старий дзвонар почав довго бити у розбитий дзвiн, нiби доба
ма? не 24 години, а нiяк не менше, як 240. Катруся метушилася  бiля  сво??
скринi, а  потiм  метушилася  бiля  дзеркала,  що  стояло  на  столi  бiля
запалено? лампи. Вона готувалася до зустрiчi зi сво?м  нареченим.  На  нiй
уже було найкраще ?? блакитне плаття,  пошите  за  останньою  провiнцiйною
модою, i також ?? найкращi черевики, що вона ?х торiк купила в найближчому
городi, на толкучцi. ?й дуже хотiлось  зараз  подiлитись  з  кимось  сво?ю
радiстю, але ?й нi з ким було подiлитись, бо мати, як  i  Таня-попiвна  та
молода вчителька, сьогоднi не прийшли до не?, а до них бiгти вона боялась,
бо ?й здавалось, що от-от застукають у дверi  й  на  порозi  появиться  ??
золотий Михайлик.
   Вона раз у раз виглядала у вiкно i прислухалась до степу.
   Але  поки  що  в  степу  було  тихо.  Тiльки  вози  зрiдка  рипiли   та
перегукувалися селяни. Десь угорi кричали гуси i  так  далеко,  нiби  вони
були вже за невiдомими морями. Колись Катрусi  було  сумно  слухати  ?хнiй
сумний гелгiт. Але тепер вона ставилась до нього зовсiм байдуже.
   Катруся подивилася на годинник: треба було чекати з хвилини на хвилину.
   Але вона вже не могла чекати. I тодi ж вона почула, як у  степу  раптом
зашумiло, загоготало й пiшов кiнський тупiт. То до села наближався дорогий
загiн з ?? Михайликом. Вона одiйшла вiд вiкна  й  сiла  до  апарата.  Вона
зараз уже покине виглядати, бо - хто його  зна?!  -  може,  Михайликовi  й
нiяково буде перед товаришами, коли вони побачать, як тоску? за  ним  його
наречена.
   Шум, гоготiння й кiнський тупiт наближались. Нарештi вона почула голоси
яко?сь команди i нарештi бiля телефонно? станцi? зупинилось кiлька коней.
   Хтось зiйшов на ганок i  постукав  у  дверi.  Катруся  вiдчула,  як  ?й
затремтiли колiна, i вона ледве-ледве дiйшла  до  сiней.  Вона  так  довго
шукала защiпки, що за дверима навiть почали гнiватись.
   Та от рука ?й зупинилась  i  защiпка  з  дзвоном  одлетiла  вбiк.  Вона
пропустила гостей i пiшла за ними в кiмнату. При  свiтлi  сво??  маленько?
лампочки вона побачила, що поки що нема ?? Михайлика. I тодi ж  ?й  чомусь
одразу ж тоскно стиснуло серце. Люди,  що  зайшли  в  кiмнату,  були  дуже
озбро?нi, але  якось  химерно  виглядали  вони.  На  них  зовсiм  не  було
червоноармiйських зiрок i не було навiть нiяких прикмет, що вони  червонi.
Коли б це було рiк тому або навiть пiвроку, вона б подумала, що це тi,  що
за царя i соцiал-угодовцiв. Але тепер вона цього не могла подумати, бо ?й,
як i всiй волостi, було вiдомо, що фронтiв уже нема i  навiть  Крим  давно
вже забрано. Катруся зовсiм розгубилась i мовчки  стояла  перед  химерними
людьми.
   Тодi пiдвiвся зi стiльця  чорнявий  (очевидно,  старший  серед  них)  i
сказав, звертаючись до Катрусi:
   - Так що ви, баришня, чека?те свого нареченого? Вона одразу  ж  пiзнала
цей голос - це той, що говорив з нею по телефону i так непри?мно реготав.
   - Чого ж ви мовчите? Вашого нареченого, зда?ться, звуть Михайликом?
   - Його звуть Михайликом,- сказала Катруся i  зблiдла.-  Але  чому  його
нема з вами?.. Чи, може, вiн позаду залишився?
   Чорнявий зареготав: мовляв, ?? Михайлик дiйсно позаду залишився. Але чи
не розповiсть вона йому ще раз, як вона ставиться до червоних?  Чи,  може,
вона вже не ма? охоти розповiдати про це?
   Катрусi раптом прийшло в голову, що цi незнайомi люди  запiдозрюють  ??
чомусь у прихильностi до тих, що за царя й за соцiал-угодовцiв. Вона  сiла
на  стiлець  i  почала  розповiдати,  як  вона  любить  червоних,  як   ?й
подоба?ться обличчя Ленiна i як вона, нарештi,  рада  бачити  ?х  у  сво?й
кiмнатi. Словом, ?м зовсiм нiчого турбуватись за не?, бо  вона  вже  давно
мрi? вступити до бiльшовицько? партi?.
   - Так  ви,  баришня,  так  би  мовити,  уже  бiльшовичка?  -  зареготав
непри?мним реготом чорнявий.
   Зареготали й iншi гостi. I iншi гостi реготали також непри?мно. Катруся
здивовано подивилась на чорнявого i знову зблiдла.
   - Ну, а як ви, баришня, нащот п'ятикутньо? зiрки? Не  проти  не??  Боже
мiй, як вона може бути проти? Чи, може, вони все-таки гадають, що  вона  з
тих, що за царя й соцiал-угодовцiв? Так хай тодi вони спитають Михайлика -
вiн ?м розкаже. Це просто непорозумiння - не  довiряти  ?й.  Словом,  вона
нiколи не була проти п'ятикутньо? зiрки.
   - Коли ви, баришня, не проти п'ятикутньо? зiрки,- непри?мно  усмiхнувся
чорнявий,то ви ?? мусите  носити  при  собi...  Ану-бо,  хлопцi,  заголiть
?й,звернувся вiн до бiлявого,- подивимось!
   Тiльки тут Катруся зрозумiла, що вона в лабетах невiдомих ворогiв. Вона
кинулась до дверей, але вже було пiзно: на  плечах  ??  лежали  двi  важкi
руки. Вона хотiла закричати, але й кричати було пiзно: обличчя ?й затулено
було величезною долонею. Вона вiдчула тiльки, як щось слизьке черкнуло  по
?? колiну i як кiнцi ?? блакитного плаття залетiли ?й на голову.
   - Нi!.. Поки що нема! - зареготав чорнявий, i важкi руки покинули ??.
   Катруся знову стояла серед страшних химерних людей.
   - Чого вам треба вiд мене? - спитала вона i раптом заплакала.
   - Я маю бажання бути тво?м нареченим! - сказав чорнявий i, схопивши  ??
в мiцнi обiйми, посадив на сво? колiна. Вона ще раз хотiла закричати,  але
й тепер ?й не дали цього зробити. Тодi вона  якось  враз  вiдчула  в  собi
велику порожнечу й  мовчки  дивилася  сухими  очима  на  пiдлогу.  Все  це
трапилось так несподiвано й так дико, нiби це був важкий кошмар, ?й навiть
прийшло в голову, що це ?й сниться i що цього нiколи не було i не  буде  в
?? тихому життi.
   Але коли гостi почали пити горiлку й коли один iз  них  повалив  ??  на
пiдлогу, вона раптом згадала про свого Михайлика i закричала диким криком.
Вона кусала чи?сь важкi руки, билась об пiдлогу,  i  тiльки  тодi  стихла,
коли загубила свiдомiсть.
   - Ну, а тепер чия черга? - спитав чорнявий i сплюнув на блакитне плаття
наречено?.
   До Катрусi пiдiйшов бiлявий з важкими руками i смачно  облизався.  ...А
за якiсь пiвгодини в кiмнату зайшов стрункий хлопець i одрапортував:
   - Батьку отамане! Варту всюди розставлено i можна бути спокiйним!
   Вiн ще щось почав був говорити, але, зиркнувши на пiдлогу, де лежала  в
блакитному розiрваному платтi Катруся, раптом змовк i подивився на отамана
очима божевiльного.
   Це був Михайлик, Катрусин наречений,- той, що не тiльки проти царя, але
й проти соцiал-угодовцiв.
   Ранком, коли ще в небi стояв блiдий осiннiй мiсяць i темно-голубе  небо
тiльки-но займалось добрим, здоровим свiтанком, махнiвський загiн поспiшав
на захiд, до Румунi?.



   БАНДИТИ

   I

   До самого вечора слiпа Килина сидiла на призьбi й наставляла вухо в той
бiк, де по зеленому оксамиту лукiв срiблястою гадюкою плазувала рiка:  там
погрозливо шумiло. Вона раз у раз  зiдхала  й  хрестилась:  мовляв,  спаси
мене, Царице небесна! Потiм, налапуючи кiлочки на тину, iшла  до  ворiт  i
кликала:
   - Марько! Де ти ??
   - Осьдечки, тьотю,- озивалась дiвчинка.
   - Пасеш?
   - Пасу, тьотю!
   - Ну й паси з богом!
   I знову прямувала до призьби, i знову прислухалась. Все  ?й  здавалося,
що хтось скрада?ться до хати, i шепотiла:
   - Одведи, мати божа! Змилуйся, заступнице! Яка ж то заздрiсть  людська!
Безпремiнно одберуть, чу? мо? серце!.. Та воно й так: де ж таки  водиться,
щоб чужу корову у дворi содержати?.. Незаможниця, кажуть...  Яка  ж  то  я
незаможниця - слiпенька я.
   I ще раз зiдхала.
   В цей час дячок Нечипiр, обгорнувшись добре свiжими снопами, дививсь  у
невеличку дiрку на село. З Гордi?во?  клунi,  де  лежав  вiн  iз  Кажаном.
Грушiвка була майже на долонi. Видно було, як сновигали люди  по  .дворах,
iнодi чути було навiть, про що говорять. Згадав дячок, як за ним  гнались;
от-от доженуть, от-от!.. I дрiж пробiгав по спинi! Згадав червоне Кажанове
обличчя, i було гидко; мабуть, тому, що той такий вличезний парубок, а мав
вигляд переможеного пiвня. Навiть волосся йому стовбурчилось, як у того.
   Кажан зарився в снопи й сопiв.
   I подумав дячок про свого товариша: "?й-бо, можна зарiзати, як кабанця.
Тiльки зареве, мабуть".
   Було навiть трохи весело.  Так  завжди  почував,  коли  мав  бiля  себе
боягуза.
   Липневе сонце стояло вже  над  Котелевським  лiсом.  Але  надворi  було
душно, i майже в кожнiй хатi селяни порозчиняли вiкна. Чути було, як хтось
пiд вiкном люшню лагодив, а недалеко гавкав собака.
   Надвечiр почало стихати i нарештi зовсiм стихло.
   - Чи не час нам вилазити? -,сказав дячок.
   Але Кажан i слухати не хотiв. Вiн прохав тремтячим  голосом  помовчати,
поки стемнi?.
   Тодi хотiлось говорити голосно, навiть налякати цього  кабанця.  "Плаче
чи ще?" - i нарочито давив ногою у той снiп, де лежала Кажанова голова.
   На рiг до обiдрано? хати сходились уже цiкавi  молодицi,  i  доносились
вiдтiля розмови про Бурися: мовляв, це з ним баталiя. Вже потяглися й фури
iз степу. Вже й селяни пiшли до розправи. Видно, як посiдали  на  ганочку,
дехто до пожежного iнструменту побрiв.
   Подивився Нечипiр на луки  й  не  мiг  не  продерти  ще  бiльшу  дiрку.
Парувала рiка, а над нею скиглили чайки.
   На покрiвлi клунi цвiрiнькали горобцi, i вiн  згадав,  як  у  дитинствi
драв ?х. Теж у клунi. Дядько  у  нього  був,  любив  цю  справу.  Вiзьмуть
лантухи, свiчку й сiрники -  i  пiд  стрiху.  Горобцi  вiд  свiтла  зовсiм
дурiють. Ну й складали ?х, як грудки. А як накладуть досить,  дядько  несе
лантух на середину двору й б'? по ньому великим кийком. Пищать горобцi.  А
на завтра хоч лантух i в кровi, зате на обiд гарних  засухарених  горобцiв
подають. Тодi вiн,  пам'ята?,  частенько  в  кутку  плакав  -  шкода  було
пташину...
   Нечипiр повернувся й сказав:
   - Мабуть, незручно лежати, друже?
   Заворушився Кажан i якось жалiбно прошепотiв:
   - Та що там говорити... Ех!
   Дячок витер рукавом пiт на чолi i скинув iз себе снопи.  Вiн  подивився
на селянина, що спокiйною ходою пройшов повз клуню, i промовив:
   - Може, хоч тепер пiдемо?
   Але Кажан i зараз боявся вилазити.  Тодi  Нечипiр  сплюнув  i  полiз  у
кишеню по цигарку.

   II

   Бiля розправи стояв гомiн.
   Пiдбiг до голови Ванько Петренячий i закричав тоненьким голоском:
   - Дядю, а якщо вони вискочуть iз тi?? вулицi, що  на  Олексi?ву  леваду
веде?.. Що тодi буде?
   - А тобi яке дiло? - сказав голова.
   Хлопчик не зрозумiв "дядю" й весело застрекотав:  мовляв,  вiн  напевно
зна?, що "вони"  саме  вiдтiля  вийдуть.  Вiн  не  бачить,  що  селянський
патрiярх уже брови зводить докупи. I тiльки тодi почав  угомонятись,  коли
хтось iз селян порадив головi:
   - Та ви його паличкою! - порадив хтось i додав:  -  Ану-бо,  вишкварок,
додому гиля!
   - Та ж я кажу, дядю, що вони вискочуть, а вам i не видно буде,образився
хлопчик.
   - А воно й справдi,- сказав один.
   - Та й на самiм дiлi,- додав другий i звернувся до Ванька: - Чий ти  ??
Чи не вдовино? дочки?
   - Та це ж Петренячий. Ось i батько сидить.
   - Так би ти й казав одразу. Отож, мабуть, iди до  Омельчиного  тину  та
дивись на шлях. А як зобачиш кого, то й подавай знак рукою.
   Хлопчик побiг, а чоловiки запалили люльки.
   Прителiпався й дiд Кудря. Довго не хотiв з льоху вилазити: ховався  вiд
куль.
   - Про мене що? - сказав дiд Кудря.- Моя хата  з  краю.  А  все  ж  таки
жалько хлопцiв. Це я завсiди скажу.
   - Жалько? - на дiда Микита Гордiйович (глитай мiсцевий).- Чом же ти  ?х
тодi не жалiв, як вони закликали до них у "партiю"? Ну?
   - Куди менi в партiю, як я вже на кладовище дивлюсь.
   - Отож-бо й ?: як цукор роздавали, то й ти брав. А як пiдсобити ?м,  то
й нема.
   Пiдiйшов до гурту й Онисько Кривий, i одразу ж  до  Микити  Гордiйовича
звернувся:
   - А по-тво?му, Микито, як? За кого нам руку держати? За цих чи за тих?
   - Це вже ти, голубчику, спитай у Панаса: вiн бiльше  звiсний  у  цiм...
Ось iди сюди, Панасе! - покликав глитай худе обличчя iз зляканими очима.
   Онисько рiшуче махнув рукою.
   - Ти менi не наливай! - сказав вiн.- Панас Кажанiв, а Кажан у Бурисевiй
сотнi. Ти менi сам кажи.
   - Що казати?
   - Те, що я спитав.
   - А що ти спитав?
   - Не хитруй, Микито, не хитруй!
   А Микита Гордiйович до людей спрожога:
   - Людоньки добрi! Чого вiн присiкався до мене? Чим я винний перед  ним?
Увiльнiть, спасибi вам!
   - Та й справдi, Онисько!  -  загомонiли  селяни.-  Чого  ти  прилип  до
чоловiка? I вiчно ти, кривий, з Микитою Гордiйовичем вовтузишся!
   Одiйшов Онисько вбiк i похилив голову:  мовляв,  зна?  сорока,  про  що
стрекоче.
   Та тiльки не встиг вiн про це промовити, як усi - на ноги! Що там таке?
Та що там таке?
   Подивились на Ванька, а  вiн  нiби  сказився.  Голiвку  в  плечi  втяг,
руками, як вiтряк крилами..
   - Та що там таке? - скрикнув нарештi хтось.
   - Ку-урява! По вулицi... бiжить! - закричав хлопчик.
   Одразу трапилась надзвичайна метушня: хто куди. Той через тин, другий у
двiр, а дехто навiть пiд ганок залiз - тiльки ноги видно. Патрiярх нiяк не
влучить, куди йому бiгти. На лицi жах. Та зиркнув у цей момент на  Ванька.
А той присiв, аж за живiт береться та регочеться.
   - Кажи ж, сукин сину, що там таке? чого регочешся? - закричав голова.
   - То, дядю,- кричить хлопчик,-  Мар'янчина  дiвка  бiжить.  Мабуть,  до
Палажки Христино?.
   - Ах ти, байстря незаконне!.. - сказав патрiярх.- Чу?те, хлопцi?
   Знову зiйшлися. Не дивляться  один  на  одного  -  соромно.  I  кожному
хочеться над Ванькою помститись, та  не  знають,  як  зробити  це.  Перший
заговорив дiд Кудря. До Петренячого звернувся:
   - I коли це ти вилупив такого?
   - Це ти про Ванька?
   - Авжеж!
   Мовчить Петренячий - нiяково i йому. А Микита  Гордiйович  сто?ть  бiля
дверей i обтрушу?ться., Шкода: нову жилетку уболотив.
   - Та ви б його хоч за вухо посмикали,- порадив хтось.
   - Звiсно, що слiд,- нерiшуче додав другий.
   Голова одкашлявся i сказав "несмiло":
   - Ванько, ану-бо йди сюди!
   - Чого, дядю?
   - Iди, я тебе за вухо...
   Крутить голiвкою хлопчик: мовляв, що це ви надумали?
   - Як ти кажеш? - спитав патрiярх.
   - Н?!
   - Як це "н?"?
   - Не хочу.
   Шипить Микита Гордiйович: "
   - Порядки новi!- "не хочу!". Теж у товаришi приписалось. Сказав би менi
це лiт п'ять позад. Я б тебе "не захотiв".
   I витер чоло хусткою.
   ...А сонце вже зовсiм сховалось за Котелевським лiсом. Дмухав  суховiй.
Заговорили про врожай. Скаржились, що озиме нiкуди.  Ванько  хотiв  додому
бiгти - не пустили.
   Проте вийшло зовсiм несподiвано. Гостi хоч i явились у Грушiвку, та  не
з того боку. Вискочили з Гордi?вого городу - i вже бiля збiрнi.  Дехто  не
встиг навiть  пiдвестись.  Були  це  нiхто  iнший,  як  дячок  Нечипiр  iз
Тро?цько? церкви, що торiк пiшов у партизани, та Кажан.
   ..."Тюхтi?!" - думав дячок i нахабно дивився на селян. Очi бiгали йому,
як у мишi, зовнiшньо вiв  себе  спокiйно  й  почував,  що  виклика?  сво?ю
маленькою постаттю повагу.
   Кажан, порiшивши, що вороги сюди не  прийдуть,  одразу  ж  закричав  на
людей i замахав одрiзом. Був на пiвтори голови вищий за Нечипора, а селяни
все ж таки дивились на дячка.
   Стояли, похиливши голови. Кажан нахвалявся:
   - Ви дума?те, що це нас так i розбили? Чорта з два! Хай спробують узяти
Бурися.
   А коли хтось кашлянув несмiливо. Кажан майже проверещав:
   - Може, хто зачепити нас хоче?  Ану,  спробуй.  За  селом  цiлий  отряд
сто?ть.
   Подивились у той бiк, куди Кажан головою мотнув,- нiчого нема.
   - Так то, люди...- усмiхнувся ?хидно дячок i думав про Кажана:
   "Дурень!"
   - Недарма амнестiю випустили,-  казав  далi  той.-  Миритись  хочуть!..
Дзуськи! Хай повернуть тих i те, що в "чеку" забрали! Правда, Нечипоре? Не
дозволимо цього!
   Селяни з цiкавiстю дивилися на Нечипора, а вiн  сидiв  на  дровиняцi  й
пахтiв кiльцями. Знали його  ранiш,  чули  про  його  дiла,  i  чомусь  не
вирилось, що це ? вiн. Хотiлось пiдiйти й полапати його. Це  ж  таки  була
права рука Бурися. А Бурися хто не зна?? От уже цiлий рiк ловлять i нiчого
не вдiють - як в'юн крутиться.
   Кажан ще казав про згоду, хоч його нiхто й не питав.
   - Да! Доки не повернуть - миру нема.
   - А що ж у тебе, голубчику, забрали? - спитав Кудря.
   - Це вам звiсно.
   - Та я про те кажу, що в тебе нiбито й не було нiчого? Засiпався Кажан,
а дячок знову ?хидно усмiха?ться.
   - Ось я тобi покажу, що в мене було,- i зняв одрiза.
   - Та про мене,  голубчику,  все  одно...  сказав  дiд  Кудря  i  зблiд.
Дивиться дячок на Кажана й нiби нацькову?: ану-бо ахни!  Правда,  i  думав
про це. Але Кажан опустив гвинтiвку  й  пiдiйшов  до  Микити  Гордiйовича.
Одiйшли вбiк. Шепотiли. Пiшов i Нечипiр, став оддаля. Чув:
   - Менi незручно. Ви вже йдiть до себе...  Якби  ж  у  мене  не  кумував
Нечипiр...
   - Ну й добре...
   Потiм Кажан покликав свого батька  й  Нечипора  i  пiшов  до  розправи.
Дивилися ?м мовчки услiд, аж поки ?хнi ледве помiтнi у присмерках  постатi
зовсiм зникли за кучугурами.
   - Розбили ?х, мабуть,- сказав хтось i зiдхнув.
   - Звiсно, розбили.
   - Отож ?м i тiкати б куди-небудь. Воно ж, мабуть,  цього  дiла  так  не
зоставлять. Шукатимуть.
   - А звiсно, вiйська хоч сьогоднi жди.
   - Одно слово, буде шаломотня,- сказав дiд Кудря  й  пiдвiвся.-  Мабуть,
ходiм, хлопцi, додому.
   I, спираючись на гирлигу, зашкандибав по вулицi.

   III

   Уже зорi почали блiднути, а бiля Потапово? хати, що на тiм  краю  села,
на пiщаних кучугурах, стояв галас i п'янi вигуки. Грушiвцi почували себе в
цю нiч моторошно. Майже всюди чекали, що от-от хтось загуркотить  у  вiкна
або пiднiметься стрiлянина з гвинтiвок. За цей рiк так  засiпали  бiйками,
що вже й на свiт дивитись не хотiлось. Але на селi  було  тихо.  Тiльки  в
Потапа дим коромислом.
   - Неси ще! Кажу тобi? - куражився Кажан.- Та  гляди  -  найкращого.  Ми
звикли гарний самогон пити.
   - З  удовольствi?м,-  п'яно  лепетав  Онисько  й  звертався  до  Микити
Гордiйовича:
   - Дозвольте вас, хороший чоловiче, улобизати.
   Микита Гордiйович ухилявся:
   - Iди од мене, причина! Не можу тебе, i квит!
   - За що ж така немилiсть приключилась?
   - За те, що i нашим, i вашим. О!
   - От тобi й два... чи то пак раз! Це ви нащот сьогоднiшнього?
   - Звiсно, не вчорашнього!
   Пiдсiв i Кажан. Хрипить:
   - А що там таке? Ну-бо, Микито, кажи! У нас не довго - пiд нiготь - i в
дамках! Одно слово - жир козир, а по пицi -  лясь!  I  вдарив  кулаком  об
стiл. Задрiб'яжчали пляшки.
   - Правильно, Нечипоре?
   Дячок сидiв бiля богiв i ?в яблука. Вiн випив усього  три  наперстки  й
почував  себе  тверезим.  Тiльки  очi  йому  пiдмаслились,  а  лiве   нiби
пiдморгувати стало. Вiн знав,  що  тут  не  тiльки  пиячити,  а  й  сидiти
небезпечно. Але все-таки думав: "Правильно, бельбас! Правильно..."
   Микита Гордiйович i не радий був, що нагадав про сьогоднiшн?.
   - Ну, годi, Кажане, годi!.. Схаменiть його, Нечипоре!..
   Дячок значно промовив:
   - Картьожиться треба покинути!
   Кажан подивився  на  Нечипора  й  зразу  замовк.  А  Микита  Гордiйович
виправдував Ониська:
   - Така проклята вдача - нiколи не пiде однi?ю стежкою. Йому щоб  одразу
двi.
   Потiм пiдвiвсь i пiдiйшов до вiкна:
   - Щоб, чого доброго, не заснуло кляте хлоп'я. Слухай, свате,  чу?ш?  Не
засне твiй Ванько?
   Але розбуркати Петренячого не можна  було.  Вiн  схилився  на  стiл  i,
держачи в однiй руцi пляшку, хропiв.  Микита  Гордiйович  махнув  рукою  й
вийшов iз хати.
   А Онисько говорив до дячка:
   - Це, так би сказати, ви попiвську халамиду на вольно?  життя  змiнили?
Хороше дiло! Як це в святiм писаннi сказано: i променях отця i матiр  свою
i пойди за мною. Ну, як ви нащот того... Мабуть, багацько зарiзали?
   Нечипiр здригнув, але промовив спокiйно:
   - Всяко бувало.
   - Правильно! Це менi ндравиться. Одно слово - атльоти!
   - А як цi "атльоти" i з тобою те ж зроблять?
   Дячок пiдняв брови й наставив гострi сво? очi на Ониська. Той подивився
на Нечипора й усмiхнувся полохливо.
   - Воно, звичайно, ваша власть  i  сила,  але  цього  робити  не  можна.
Забороня?ться, як той казав.
   Думав: "Дурить сволоч". Зна?, що тепер нiчого з ним не вдi?мо. Хотiлось
пiдвестись i вдарити по пицi.
   А Кажановi похвалятись хотiлось. Випив випалом iз стакана й почав:
   - Воно, конешно, всяко. А як розказати як слiд, то вийде так.  Значить,
вiзьмеш його, положиш горiчерева - i нумо видовбувати очi. Звiсно, не фунт
iзюму. Та ще й нiгтi на пальцях обценьками  пооддира?ш.  Да!  Одно  слово,
помститися ми майстри. Ну, а Нечипiр молодець. Майстер первий сорт!
   Дячок хотiв сказати, щоб Кажан помовчав, i не знав, як це зробити.
   А Кажан випив ще i ще розказував. Онисько слухав уважно, а Панас  сидiв
бiля дверей i миготiв очима. Потiм  пiдiйшов  до  Кажана  i  говорив  йому
пошепки:
   - Так що, сину мiй дорогий, покинь, просю тебе, оцi? напастi.  Незручно
нам. Вiн же таки (i Панас кивав головою на дячка) вийшов iз панiв, мабуть.
Бог iз ним, а нашо? дiло сторона.
   Кажан похилив голову на стiл i цiдив крiзь зуби:
   - Ви, тату, нiчого не понiма?те. Звiсно, ваше дiло сторона, а  мо?  нi!
Бо як був я у плiну, в Германi?, скажем, то говорiть менi...
   Сiв знову струнко:
   - Ну, як для примiра содержати картошку в нашiм селi? Га? От бачите,  i
не зна?те. А я цю прахтику пройшов. Скажемо так: вирили ви яму в пiску...
   Розказав, як  збудувати  дешевенький  льох  для  бараболi  на  пiщаному
грунтi.
   А Потап утирав очi кулаками й хитав головою:
   - Вмерла матiр, не зумiв я  тебе  призвести  до  дiла.  0х!  бiдна  моя
головонька!
   - Воно, звiсно, так,- згодився Кажан.- Я сам думав, коли ?хав з полону:
батько чоловiк плохенький, а з матiр'ю треба було хатню революцiю стро?ти.
Конешно, мати з клевером пшеницi не схоче сiяти. А це перво? дiло!
   В хатi було душно й повно диму. Смердiло  паленою  ганчiркою  i  -  вiд
розлитого самогону. В розчинене вiкно бiгли струмки свiжого повiтря i чути
було крик перепела.
   Кажан i Онисько ще наливали в чарки, але Нечипiр давно вже  не  пив  i,
схилившись на пiдвiконня, думав про щось. Раптом вiн пiдхопивсь i запитав:
   - Де Микита Гордiйович?
   Заспоко?ли: щойно був на дворi, Онисько бачив його за ворiтьми. Сидить,
варту?, а то, мовляв, клятий хлопець утiк, мабуть, додому.
   Поки Кажан не розказував про "?хнi дiла", дячок почував себе  спокiйно.
Тепер була  напруженiсть,  i  кожне  маленьке  шамотiння  змушувало  серце
стискатись. Не думав уже iз зловтiхою про Кажана, навiть, радiсно було, що
одурив його: Кажан безумовно втiк  би  куди-небудь  далi,  якби  знав,  що
Нечипiр тiльки тому й залиша?ться тут, що ма?  на  це  наказ  вiд  Бурися.
Удосвiта хтось тихесенько пiдiйшов до вiкна, бiля  якого  сидiв  дячок,  i
постукав.
   Нечипiр вiд несподiванки аж вiдкинувся. Пiдхопився i Кажан, одрiз узяв.
Але за вiкном було тихо, а через хвилину увiйшла слiпа Килина з проводарем
Марькою.
   - Це ви стукали?
   Стукала, звiсно, не вона, а Марька.  Побачили,  що  в  хатi  майже  всi
сплять, дiло ж таке, що треба Нечипора й Кажана побачити.
   Дячок, як почув це,- до дверей, а в Кажана знову чуб настовбурчився.
   Виявилося: слiпа хоче дiзнатися в них, чи не одберуть у не? корову,  що
комнезам подарував. А як ступила, перехрестилась:
   - Хай вас мати божа спасе й помилу?!
   Кажан одразу зрозумiв, у чому справа:
   - Не пiдходь, стара,- сказав вiн,- за  сто  верстов.  Кажи  просто:  чи
дозволимо держати ?? чи нi?
   - Отож, отож, мо? дiтоньки,- закланялась у пояс слiпа.
   - Ну, то ще подивимось! - кинув Кажан.
   Так i пiшла Килина, не заспоко?вши свого серця. Аж поки  сонце  зiйшло,
ходила все коло хлiва й прислухалась до шамотiння корови.
   ...А коли зайнялась рожева зоря, в хату  вскочив  Микита  Гордiйович  i
ледве промовив:
   - Тiкайте, хлопцi, ?дуть!
   Як убачив Кажан лице Микити Гордiйовича - одразу зiйшов i хмiль, i сон.
   - Куди ж ховатись? - забiгав вiн по кiмнатi й раптом став як стовп. Очi
витрiщив, з мiсця не рушить i так жалiбно до дячка звернувся:
   - Що ти наробив, Нечипоре? Було б же зарання сховатись куди-небудь.
   - Було б,- перекривив Нечипiр i сплюнув.
   ...Як кiшка сто?ть вiн бiля дверей: от-от плигне кудись. Шию  витягнув,
нiбито вищий став. Обличчя червоними плямами взялось.
   Прокинувся й Онисько, розпух весь, i каже таким насмiшкуватим голосом:
   - Оце - атльоти, вже й полякались!
   - Тiкайте в мiй очерет,- сказав Микита  Гордiйович.  Кулею  вискочив  з
хати. Кажан по дорозi згадав, що рушницi забули. Микита Гордiйович  махнув
рукою:
   - Та що там про одрiзи думати, як "вони" вже цепом iдуть по селу!
   Бiгли через городи на луки. Зупинились бiля розбито? блискавкою  верби,
перевели дух.
   Микита Гордiйович указав те мiсце, де безпечнiш було, i вони побiгли  в
болото. Через двi хвилини зникли в очеретi.
   На селi гавкали собаки - завзято, погрозливо.
   Пострiл  один,  другий.  I  знову   тихо.   До   села   вступав   загiн
червоноармiйцiв.

   IV

   Кажан присiв навшпиньки й ледве чутно, спроквола, промовив:
   - Дi-iла!
   Нечипiр, як i ранiш, стояв нерухомо, мовчки устромивши погляд кудись  у
даль.
   На корчах було дуже незручно.  Перш  за  все  нiяк  було  присiсти,  бо
прийшлось би ввесь  час  держати  ноги  в  водi,  по-друге,  призвича?тись
босонiж до гострякiв - теж не легка справа.
   А жити тут невiдомо скiльки  прийдеться.  Принаймнi  доки  не  ви?де  з
Грушiвки отряд, покинути це мiсце небезпечно. Куди там,- мабуть, усе  село
облазили, в кожну хату заходили. Вийди тiльки - так тебе й пiдхоплять.
   - Люди ж якi,- каже  Кажан,-  сьогоднi  одному  боговi  вклоняються,  а
завтра другому. Не встигнеш iз очерету вилiзти, як уже вкажуть, де ти ?...
   "Так!.. Рiзнi люди бувають,- продовжу? далi думати Нечипiр.- Iнший  так
i розпиня?ться перед тобою, а за очi готовiсiнький у спину нiж устромити".
   Особливо хвилю? дячка Онисько: це ж  такий  мiзерний  чоловiк.  Що  вiн
надумав? Чи не викаже? I пробiгають по спинi  холоднi  колючки.  Сидiти  ж
треба. Нiчого не вдi?ш. Тепер уже тiкати нiкуди.
   Дивиться на Кажана. Чита? на обличчi:
   "...Чого я  забiг  iз  тобою  в  Грушiвку?  Показати,  з  якими  людьми
валандаюсь? Не варто було!.."
   Дума?, мабуть, що то ? вiн,  дячок.  "Мабуть,  здаюсь  йому  нiкчемним.
Вигляд у мене який?" - i подивився у воду. Потiм знову на Кажана.
   В очеретi тихо. Iнодi забреде на лисину дике молоде курча i,  побачивши
людей, швидко закрутить голiвкою й пурхне прожогом у  гущавину.  Потiм  по
рiчцi пройде дикий пташиний крик. На водi, бiля  корчiв,  як  у  люстерцi,
вiдбився шматок блакитного простору. Зелений перстень водяних трав  боязко
зазира? сюди. А по стрункому стану очерету пробiга?  легке  трiпонiння:  -
"Ч-i-iч!" - i зникло. Високо над головою пролетiли качки.
   - Мабуть, i Бурися пiймали вже... звiсно! Може,  й  розстрiляли  вже...
Авжеж не помилують. Дiла!
   Кажан став на ввесь зрiст i, як кiнь, що десь застоявся, спирався то на
одну, то на другу ногу. Сплюнув.
   - Хоч би табаку захватили... А тепер i живи, як хочеш.
   Нечипiр мовчав. Почував, що Кажан до нього  недоброхiтне  ставиться,  й
хотiлось йому як-небудь задобрити. Не знав. Пожалiв, що  послухав  Бурися.
Ця людина, що чарувала його цiлий рiк, тепер робилась звичайною  й  навiть
непотрiбною.
   Зате   розкуйовджена   постать    Кажанова    раптом    почала    якось
перетворюватись, i вiн не мiг уже глузувати з не?.
   - Ну, чого ж ти нiчого не кажеш? - кинув Кажан.
   Нечипiр здригнув. Провiв по головi  долонею  -  болiла  пiсля  випивки.
Проте вона, мабуть, болiла й Кажановi.
   - Чого я нiчого не кажу? - сказав вiн.- Що ж я буду говорити?
   - От тобi й ма?ш: що ж це ми на печi лежимо, чи що? Треба щось думати.
   "...Треба думати - це вiн правду говорить. I  саме  менi  думати".  Але
придумати нiчого не мiг i кинув:
   - Будемо ждати. Може, по?дуть сьогоднi.
   - А як не по?дуть?
   - Не по?дуть?.. Нi, як же, по?дуть!
   - Тьху! наче пообiцяли йому...- сплюнув Кажан.- А я кажу - не по?дуть!
   Тодi стало якось дражливо. I тому,  що  вiн  не  мiг  чогось  розумного
порадити, вiдчув себе дячок майже  нiкчемним,  тим  бiльше  нiкчемним,  що
постать Кажанова робилась загадковою й навiть страшною.
   Хотiв сказати щось бадьоре, а вийшло огидно слiзливо:
   - Не треба, братiку, серчати. Хто ж винен у тiм, що приключилося?
   Дячок подивився на Кажана. Бачив, як той  похилив  голову,-  мабуть,  i
йому стало нiяково. А голова ще бiльш болiла,  нiби  ??  хтось  обценьками
схопив.
   От  уже  сонце  й  на  полудень  повернуло,  а  чуток  нiяких.   Микити
Гордiйовича нема, а обiцяв був прийти, коли ви?дуть,  "...Може,  його  вже
забрали?" - стиснуло серце дячковi, i знову пригадав вiн Ониська.
   Кажан скаржився, що вже ?сти хочеться. Нечипiр почував те ж.
   З далекого заходу пiдiймалась величезна синя хмара. Повагом сунула вона
з обрiю вгору, охоплюючи мало не ввесь  кра?вид.  Над  очеретами  стрiлами
носились ластiвки, а десь скиглила чайка: рiзко,  нiбито  в  не?  були  не
пташинi легенi. Пурхали зграями шпаки.
   Кажан знову пiдвiвсь i злосливе сказав:
   - Сволоч!
   - Що ти кажеш? - спитав дячок.
   - То кажу,- зло усмiхнувся той,- що iнший стражда?, а другий  зда?ться.
Примiром, надiявся я на декого iз сво?х, а получилось  -  нiщо.  Так,  аби
казати та вводити нашого брата.
   - А ти що - маленький? Не зна?ш, куди тодi йти? - суворо  кинув  дячок:
йому раптово прокинулась ненависть.
   Кажан, мабуть, уже не чекав бачити таким  свого  приятеля  й  змiшався.
Змiшався вiн, правда, не на довго, бо Нечипiр знову вiдчув себе безсилим.
   - Робили всi, а розквитатись одному, мабуть, прийдеться,-  казав  Кажан
далi.
   Дячок подивився на нього: сто?ть блiдий  i  щелепи  розвернуло,  тiльки
нiбито понижчав.
   - Iншi, може, вже й розплатились,- кинув вiн.- Та й мене не забувай, бо
не один ти тут.
   Зрозумiло Нечипоровi, чого це Кажановi самому розквитатись  прийдеться.
Натяка?,  певно,  на  його:  мовляв,  стане  осторонь,  а  його,   Кажана,
розстрiляють. Але це дурниця: хитру?,  бельбас,  не  зна?,  як  вигородити
себе.
   В цей час нiбито хтось когось покликав.  Нашорошились  -  нема.  Але  в
другий раз уже Кажан попередив.
   - Хло-о-пцi! - нарештi долетiло з очерету. Кажан заметушився й ледве не
впав з корча. А коли голос покликав iще ближче, дячок спитав пошепки:
   - Хто там такий?
   - Це я, Ванько Петренячий,- долетiло з гущавини i забулькотiло по водi.
   - Чого тобi треба? - знову запитав дячок.
   - Та ?сти принiс.
   Почуття голоду зразу дало знати про  себе.  Хай  буде,  що  буде,-  аби
на?стися. Кажан уперед дивиться,- очi як у вовка: голодний. Так  в  отрядi
не приходилось голодувати.
   - Це Килина слiпа прислала,- казав хлопчик, оддаючи  клуночка.-  Молоко
тут та хлiб. Просила, щоб корову не одiбрали.
   Нечипiр усмiхнувся: де там уже одбирати!
   ?ли iз смаком, опережаючи  один  одного.  Коли  в  горнятку  нiчого  не
залишилось, почували, що тiльки роздратували себе. Кажан утер губи рукавом
i сказав:
   - Мало.
   - А вона казала, що й завтра пришле... Почали розпитувати, як на  селi,
чи великий загiн сто?ть. Розказував Ванько багато, а того, що  треба,-  не
зна?:  мовляв,  де  там  йому  до  справи,  коли  дядьки  там  такi  гарнi
попри?жджали.
   - А не бачив, скiльки ?х? - спитав Кажан.
   -  У  нас  дво?  сто?ть...  Книжку  менi  подарували...   а   далi   ще
кiльканадцять.
   - А довго вони тут будуть, не чув?
   - Мабуть, недовго. Казали, тiльки позавтра  виставу  зроблять.  А  там,
мабуть, i по?дуть... А може й нi!
   Кажан нахмурився, повернув обличчя вбiк i -  мало  не  скрикнув.  Крiзь
очерет дивилась на нього пара очей.
   - Дядю, чого ви так зблiдли? - спитав хлопчисько.
   Побачив Нечипiр обличчя Кажанове й зрозумiв: "Пропали!"  Ваньковi  теж,
мабуть, страшно стало, бо хтiв кинутись назад, а ноги  не  несуть,  нiбито
прив'язанi.
   - Дiду Кудря, де ви ?? - проскиглив вiн жалiбно.
   Дивиться - у Кажана знову обличчя почервонiло.
   - Так ти не сам прийшов? - зiдхнув з полегшенням Кажан.
   - От ще дурне! Чого ж ти  не  сказав?  -  кинув  дячок  i  подивився  в
гущавину: - Чого ви прийшли, дiду?
   - Як це, господи, чого? Вам же, бiдненьким, мабуть, тут нелегко стояти.
   - Ну?
   - Навшпиньках, кажу. Це хоч би кому. Бiда з вами, хлопцi!  Жалько  менi
вас, та й годi!
   Скаржився далi Кудря, що занапрасно  його  вчора  Кажан  вилаяв.  Довго
говорив дiд, а Нечипiр думав: "Проклятi люди, навiть  умерти  спокiйно  не
дають".
   ДIд Кудря зовсiм розiйшовся, навiть долiз до корчiв i розказував:
   - Дивлюсь - хлоп'я бiжить до очерету. Я за ним. Мiркую - безпремiнно до
них. А як догнав - призналось.  Спасибi,  небрехлива  дитина.  Ну,  оце  й
побачив вас.
   Ще раз пожалiв, що на корчах стояти прихопиться, i  нарештi  догадався,
що вже час йому й додому поспiшати. За  кiлька  хвилин  дiд  i  хлопчисько
зникли в гущавинi.
   День хилився до вечора. Синя хмара хоч i  повагом  плазувала,  але  вже
майже половину неба охопила. Сонце остiльки до обрiю  схилилось,  що  його
вже не видно було за очеретом. Лише золоте промiння проточувалось i  лягло
на синю воду, що вiдбивала на собi охмаренi рожевi плями. Рипiв деркач. На
селi iржали конi.
   ..."Кiннi",подумав дячок. I хтiлось, щоб були  пiшi.  Злiсть  брала  на
дiда й на хлопця. Наче з неба скотились. Невже не можна  було  роздивитись
усе як слiд?
   Згадав Микиту Гордiйовича. "Яхида! Хоч би ?сти принiс". Але зате трiшки
заспоко?вся за Ониська: мабуть, не викаже. А Кажан ще темнiш, ще похмурнiш
робився. I тодi знову стискало серце.
   Не хотiлось говорити. Навiть слова  виходили  з  легенiв  якiсь  чуднi,
кострубатi, нiби на шмаття розiрванi.
   В очеретi сумнiло. Знову прошумували шпаки й зашарудiв очерет.
   Думав про життя. Згадав Килину: "Дурна!"

   V

   Накрапав дощ i поволi перейшов у мжичку. Синя хмара загубила свiй колiр
i сiрим шматтям звисла над землею. Нiде не було просвiту. Iз сходу  дмухав
свiженький вiтрець i хвилював рiку. Булькотiло в гущавинi.
   Йшла дванадцята година ночi.
   Кажан i Нечипiр удягненi були легко, i швидко ?х сорочки  так  iзмокли,
що  прийшлось  знiмати  й  викручувати.  Пiзнiш  дощ  перестав,   але   не
розпогоджувалось, i знову мусiли чекати, коли за комiр  поллються  струмки
холодно? води.
   Уже виходили на берег, сидiли навiть там. Дивились на село, слухали, як
десь пiд повiткою  хтось  награвав  на  балабайку  -  мабуть,  iз  отряду.
Дивились на вогники, що фаркали по вулицi й раптово зникали  -  запалювали
цигарки, мабуть. Прийшла думка перебратись на той берег, хоч i не бачили в
цiм нiчого певного, бо на  березi  зараз  за  великою  могилою  починались
Золотi Пiвнi, де йшов учора бiй i де безумовно розставлено варту. Але коли
пiдiйшли до того мiсця, куди завжди витягував свiй човен  рибалка,-  човна
не було: мабуть, по?хав рибалити. Далi йти не наважились. Знову сидiли  на
старiм мiсцi. Потiм  Кажановi  вздрiлося,  що  хтось  скрада?ться  по  цiй
вулицi, що на луки веде, i потихесеньку полiзли до корчiв, в очерет.
   З годину стоять мовчки.
   Нечипiр пiдложив на корч трави й сiв, спустивши  ноги  у  воду.  Навiть
теплiш було, бо пiсля дощу рiка приймала в себе з радiстю й м'яко та тепло
обгортала   покалiченi   колючками   ноги.   Кажан   стояв,   як    пугач,
настовбурчившись. Його постать нiбито закам'янiла, навiть рухiв непримiтно
було.
   Дячок слухав звуки балабайки, що  ледве  долiтали  сюди,  i  йому  було
сумно. I сiре небо, i жалiбна  пiсня,  яку  вигравали  там,-  усе  сприяло
такому настро?вi. I тому, мабуть, що ногам було тепло, хотiлось думати про
минуле.
   Згадав духовну семiнарiю. Коли закрили ?? (держава коштiв не  видавала)
, вiн при?хав до свого батька  -  дякона  поганенького  приходу  -  i  тут
вирiшив помститись.
   Вiн певний був, що йде боротись за щось свiтле й справедливе. До ватаги
вiн завжди ставився з презирством, але ж ватага -  тiльки  засiб.  Правда,
"свiтле й справедливе" з часом стушувались.
   Але ж...
   Тут йому раптом прийшло на думку: що ж таке це "але ж"? За вiщо  ж  вiн
боровся так уперто? I коли боротьба загубила свiй сенс, то чого  бракувало
йому? Тодi промайнуло  йому  в  головi  якесь  просте  слово  i  соромливо
сховалось. Воно справило на нього таке вражiння,  нiбито  вiн  його  почув
уперше, нiбито скотилось воно з цих сiрих хмар i упало в воду -  тому  так
тепло стало йому.
   А вода дiйсно робилась усе теплiша i теплiша. I, коли по спинi проходив
дрiж вiд подиху легенького вiтру, хотiлось зовсiм залiзти в воду.
   Кумкали жаби, i знову рипiв деркач.
   Просте слово прозвучало несподiвано  так:  "любов".  Але  кого  любити?
Бiдних? Смiшно. Але "любов"  виходить  все-таки  природно,  а  "смiшно"  -
пусто. Правда, ранiш любов уявляв дячок  в  образi  християнки,  яка  буде
носити йому яйця в клуночку, коли вiн одержить парафiю, але ця любов зараз
була ще безглуздiша й недоречна.
   Дячок  сидiв  до  Кажана  спиною,  i  коли  той  заворушився,   спитав,
зiтхнувши:
   - Що там таке, друже?
   Кажан мовчав.
   А хмари пливли кудись у  далечiнь,  i  здавалось  iнодi,  що  й  очерет
пнеться вгору i от-от досягне сiрого шмаття. I ще десь булькотiло:  водяна
твар жила сво?м нiчним життям.
   Знову долетiли звуки балабайки. Хтось грав невмiло, але з надхненням.
   Кажан кашлянув i нiби пробурмотiв щось.
   - Що ти говориш? - сказав  Нечипiр  i  повернувся  до  приятеля.  Кажан
заговорив чiтко, з розпачем у голосi.
   - Хлiб iз поля звезли, жити будуть... Мабуть, байдуже, що i як..
   - Жалi?ш, що пiшов з нами? - спитав дячок.
   - Якби не втiк тодi,- казав далi Кажан,  не  вiдповiдаючи,-  то,  може,
призвiв би до дiла хазяйство... Год мiй одпустили... Да.
   Дячок почув у голосi Кажана тоску i скаргу на те, що втiк вiн,  мовляв,
зовсiм даремно.
   - От, скажемо, луки... Хiба ?х так содержуть? Як зiйшла  вода  -  треба
граблi в руки та зiбрати все,  що  зверху.  А  в  нас  цього  нема.  Дiдiв
слухають: що Бог дасть... Вiн дасть...
   Кажан зiдхнув, а Нечипiр почув, що перед ним росте якась  велика,  досi
невiдома йому сила. Це вже був не той  бельбас,  якого  хотiлось  ногою  в
голову штурхнути, це  було  щось  таке,  що  перед  ним  вiн  був  занадто
маленький.
   - Да! Взяти хоч би й попiл. У нас ним двори закапостили. А германець не
дурак, на цi самi луки розвiй той попiл - от тобi й трава... Травище!
   Останн? слово сказав Кажан так, нiби йому трудно було вимовляти його.
   Щоб не мовчати, щоб легше було, дячок спитав:
   - Це ти в Германi?, в плiну?
   I коли приятель не вiдповiв, йому знову стукнуло в голову: - "Любов". I
вже важко було вiд цього слова,  як  у  дитинствi  бачити  увi  снi  чи?сь
допитливi очi.
   А Кажан, що все бiльш загублював сво? людськi форми, гудiв:
   - Отож i пiсок... Да! В пiсок, як у  нас,  треба  садовити  картошку  з
гно?м. Тодi й буде бiльш од кулака. Германець не дурак!
   Потiм змовк i довго переступав з однi?? ноги на другу.  Почувалось,  що
головного вiн ще не сказав. То був лише вступ  до  чогось  жорстокого,  що
повинно трапитись на водi, розбуркати  цей  байдужий  очерет  i  розрядити
напружену атмосферу.
   Дячок хвилювався. Робилось зимно i трясло: зуб на зуб не попадав.
   I от спершу тихенько, потiм голоснiш завило на  корчах:  "Ву-у-у".  "Це
кажан",метнулося дячковi в головi i знову стукнуло в голову: "любов".
   - Куди ви мне призвели? - раптом сказав Кажан.
   - Призвели? - розгублено спитав Нечипiр.
   - Да, призвели... Микита ?сти не принесе... Атож! Вiн говорив на  ввесь
голос, i вiд голосу йшла луна до рiчцi. В Грушiвцi кричали завзято пiвнi.
   - Якби знати про амнестiю. Як воно... ну?..
   - Мабуть, помилують,-  кинув  дячок  i  чомусь  сам  перелякався  свого
голосу.
   - Помилують? Не знаю... мабуть, не всiх.
   Кажан, як велетень, стояв перед дячком, навiть цей голос розпачу був не
його, а когось другого, що сховався за ним в очеретi.
   Кажан мало не плакав i довго говорив про те, що вiн  нiчого  нiкому  не
зробив, що його одурили,  що  вiн  невинний.  Але  була  якась  безвихiдна
упертiсть у цих словах, i Нечипiр зрозумiв: свiдкiв Кажановi не треба.  Що
було - того нема. Кажан невинний. I знову болiла голова, а в висках  знову
стукало.
   Десь далеко падала вода, i здавалось iнодi, що це  торохтить  по  бруку
вiз. Вже не перекликались i пiвнi. Затихли перед свiтанком. Тiльки  хмари,
як i ранiш, сунули кудись та шарудiв вiд легкого подиху очерет. '
   Раптом розтянувся пострiл. Загавкали собаки, i заiржав десь кiнь.
   Замовкла вже й балабайка.
   I чу? тут дячок напружений голос:
   - Нечипоре!
   - Що таке? Я тебе слухаю.
   - Нечипоре, ти не скажеш? Ти нiчого не скажеш? - говорить Кажан.
   - Про що? Кому?
   Знав, про що пита?, хотiв сказати й не мiг: "Свiдкiв не може бути".
   А Кажан лiз уже в воду. Близько. Навiть чути,  як  важко  диха?.  Серце
закалатало. Хотiв дячок кинутись убiк i не мiг, нiби скований був. Вже  не
видно було - нi неба, нi очерету, не чув  нiчого.  Нiби  величезна  гамула
нависла над ним, i темнiло в очах.
   От простягло руку...
   ...Ой! - розрiзав повiтря задушений крик, i раптом стихло.
   Промайнуло в головi: "любов"...
   ...А пальцi здавлювали горло  все  мiцнiш  i  мiцнiш.  Спершу  налилось
кров'ю лице, а потiм стало пусто, тiльки  десь  у  кутку  билась  думка...
Потiм i ?? не стало.
   ...Шарудiв очерет.



   ЗАВ'ЯЗКА (Етюд)

   I

   На двадцятiй верствi вiд кордону експрес зупинили бандити.  Результатом
перестрiлки було: одне вибите вiкно i затримання потяга на кiлька  хвилин.
Коли експрес знову рушив у сизу далечiнь туманного дня,  в  купе  Криленка
ввiйшов повожатий i попрохав його дати притулок двом громадянам.
   - Прошу пробачення,- сказав вiн.- В  розбите  бандою  вiкно  врива?ться
вiтер, i пасажири вимагають,  щоб  я  ?х  перевiв  у  iнше  мiсце.  Чи  не
дозволите використати купе дипломатичних кур'?рiв?
   - Будь ласка,- кинув Криленко i пiдвiвся з лiжка. В купе увiйшло  дво?.
Один iз них середнього зросту, з живими мишачими очима - мовчки положив на
полицю чемодана  i,  не  привiтавшись,  сiв.  Другий,  очевидно,  супутник
першого, не в мiру худий, не в мiру високий, так що, входячи в купе, мусiв
низько вклонити голову,  щоб  не  зачепитись,  нервово  вiдкинув  плече  i
попрохав пробачення за турботу. Сiдаючи  напроти  Криленка,  вiн  поправив
ремiнь свого саквояжа й сказав:
   - Я вам не заважаю, шановний добродiю?
   - Очевидно, нi,- промовив Криленко i здивовано подивився  на  пасажира:
його увагу зупинила зайва запобiгливiсть.
   Не в мiру високий пасажир  мовчки,  не  пiдводячись,  скинув  пальто  й
подивився сво?ми свiтло-синiми очима  у  вiкно.  В  такому  положеннi  вiн
просидiв декiлька станцiй, i тiльки коли в купе спалахнув рiжок електрики,
пасажир здригнув, кинув швидкий погляд на Криленка i, пiдсiвши  ближче  до
столика, забубонiв по ньому сухими музичними пальцями.
   За цей час його супутник встиг декiлька разiв вибiгти з купе i вихопити
з подорожнiх станцiйних буфетiв кiлька фунтiв  шинки,  цукерок,  яблук  та
iншо? ?жi. Раз у раз вiн наливав чаю в свою металеву чашку i набивав  рота
принесеним. Коли потяг одходив  вiд  станцi?,  швидкий  пасажир  розгортав
якийсь журнал, виймав вiдтiля  записну  книжку  i  щось  там  занотовував.
Iнодi,  коли  вагони  пролiтали  повз  оселi,  вiн  пiдбiгав   до   вiкна,
безцеремонне затуляв його сво?м станом i пильно  вдивлявся  десь.  За  двi
хвилини вiн знову сiдав на сво? мiсце i знову брав  олiвця.  Нi  до  свого
супутника, нi до Криленка вiн не промовив  жодного  слова.  Очевидно,  цей
пасажир зайнятий був якимись мислями, що не давали йому спокою.  Весь  час
вiн наспiвував веселу шансонетку, вимовляючи тiльки:
   - Труля-ля-да-труля-ля!
   Осiннiй вечiр несмiливо зазирнув у вiкно. Що  далi,  то  все  мiцнiшало
свiтло електрики.  Одноманiтнi  перебо?  колiс  глухо  бились  у  вагон  i
заколисували. Експрес летiв у тумани, одкидаючи верстви,  обганяючи  гони.
Мчались озера, лiси; одлiтали стовпи. Паровик, побачивши далекий  червоний
семафор, тривожно кричав серед порожнього степу.
   Коли Криленко розплющив очi,  вiн  побачив:  високий  пасажир  i  зараз
бубонiв по столу, викидаючи сво? тендiтнi пальцi. Його супутника не  було.
Вiд парового опалення в купе стало душно, i Криленко пiдвiвся з лiжка, щоб
скинути пiджак. Осiннiй вечiр уже розтанув, i в купе заглядала темна мряка
дощовито? ночi. З сусiднього купе, що праворуч, доносились голоси.
   - Дозвольте спитати вас,- сказав пiсля довго? мовчанки високий пасажир,
коли Криленко, повiсивши пiджака, знову збирався лягти,- вiдкiля ви ?дете?
   - З Нiмеччини,- не повертаючись, коротко кинув Криленко.
   - Мабуть, в посольствi працювали? - спитав пасажир i  уважно  подивився
на свого спiвбесiдника.
   - Так!
   - Я одразу догадався,- усмiхнувся вiн.- Саме в посольствi, бо iнакше ви
не мали б такого вигляду.
   Криленко швидко поправив рогово-совинi окуляри: його непри?мно  вразила
така несподiвана фамiльярнiсть.
   - Якого вигляду? - трохи суворо спитав вiн i круто повернувсь.  Пасажир
враз знiтився i обличчя йому перекосилось.
   - Коли я  вас  образив,  то  прошу  пробачення,-  промовив  вiн.-  Менi
здалося, що я з вами можу поговорити. Я дуже рiдко говорю.
   Криленко, який мав  здiбнiсть  завжди  й  всюди  хутко  зорi?нтуватись,
рiшив, що вiн ма? справу з людиною не зовсiм психiчно нормальною.
   - Я теж радий поговорити з вами,- поспiшив вiн сказати iншим  тоном,ви,
очевидно, не зрозумiли мене. Але я знову повторюю: якого вигляду?
   - Бачите,- помовчавши, промовив  химерний  пасажир,-  коли  б  ви  були
випадковим туристом, то цi вашi гостроносi щиблети дуже хамлувато сидiли б
на ваших ногах. А втiм,-  раптом  пiдводячись  i  несподiвано  простягаючи
руку, сказав вiн,дозвольте одрекомендуватися: iнженер Сердюк.
   - Дуже при?мно,- машинально, не називаючи свого прiзвища, стиснув  руку
Криленко, i тут вже вiдчув, що при?много  було  надто  мало.  Iнженер,  не
по-звичайному представившись, знову замовк, i на його  n  обличчi  заграла
хороблива усмiшка. I ясно: це не могло не вплинути на Криленка.  Короткий,
але химерний дiалог з випадковим подорожником нагадав  йому  чомусь  першi
днi 17-го  року.  В  уявi  йому  промчалось  кiлька  несподiванок,  i  вiн
здригнув. Але зате Криленко згадав i  рiвнi  берлiнськi  вулицi,  i  тихий
кабiнет над  Шпрее,  i  нормальне  й  точне,  мов  годинниковий  механiзм,
нiмецьке життя. Все це перший раз  за  всю  дорогу  пройшло  перед  ним  з
кiнематографiчною швидкiстю i залишило за собою в його душi трохи гiркий i
непри?мний слiд. I що його з Берлiна зовсiм одкликано,  вiн  тiльки  зараз
гостро вiдчув.
   - Так от я й дивлюсь на вас,- сказав пiсля невеличко? павзи Сердюк,- не
турист ви... А я, зна?те,- i вiн весело зареготав,- зна?те, по?хав  колись
до Шварцвальду. Це було комiчне турне. Хоч як  повернусь  -  усе  моветон.
Нiмкеня, зна?те, за мною як  за  немовлятком  ходить.  Це,  каже,  iнженер
"рюсь" i робить наголос на "рюсь"  мовляв,  пробачте  йому.  Це  було  так
комiчно...
   Iнженер уважно подивився на свого спiвбесiдника. Обличчя йому  мiнялося
щохвилини, i на цей раз воно розпливалося в нудну гримасу.
   -  Чи  не  дума?те  ви  пiдкреслити  вiдому  банальнiсть  про  нiмецьке
фiлiстерство? - кинув Криленко з метою розхолодити  iнженера  та  добитись
таки нарештi, хто перед ним сидить.
   - Саме це я й хотiв пiдкреслити,- поспiшно сказав Сердюк.- Хiба вас  не
цiкавить таке питання: як вплива? на психiчну рiвновагу людини комбiнацiя,
що склада?ться з  Лоенгрiга,  Шпiльгагена  та  бюргера?  Я  маю  на  увазi
цивiлiзованого тевтона.
   - Але в ваших словах звучить якась образа,- усмiхнувся Криленко.-  Чому
ви з таким завзяттям напада?те на них?
   - На кого це?
   - На цих же, вищезгаданих, тевтонiв.
   Iнженер подивився й сказав обурено:
   -  По-перше,  ви  даремно  пiдкреслю?те  "тевтонiв":  що  було,  те  не
вернеться. А потiм,- невже ви й досi не догадались, шановний пане...  будь
ласка, ваше прiзвище.
   - Криленко.
   ...Шановний пане Криленко. Я, бачите, заздрю цим гомункулам. Крiм того,
я  думаю,-  i  Сердюк  узяв  зовсiм  професорський  тон,-  оскiльки   наша
сучаснiсть   характеризу?ться   проблемами,   так   би   мовити,    вищого
iнтернацiонального порядку, оскiльки я, частка цi?? сучасности, не можу не
цiкавитися внутрiшнiм змiстом вiдомих менi  народiв.  Ви  мене,  очевидно,
розумi?те?
   - На жаль, нi,- вже трохи рiзко кинув Криленко.
   - I я шкодую,- серйозно сказав Сердюк i раптом по-дитячому зареготав: -
Ви мене, будь ласка, не слухайте. Все це - експеримент, не  бiльше.  Сидiв
напроти вас i думав: а що як я  вiзьму  та  й  заговорю  з  цим  добродi?м
езопiвською мовою?
   Криленко змiряв спокiйним поглядом свого спiвбесiдника i мовчки  вийняв
з кишенi портсигара. На цей раз вiн i натяку не подав, що  iнженер  драту?
його сво?ми виходками. Тепер не залишилось жодного сумнiву, що  перед  ним
сидiла психiчно ненормальна людина.
   Одноманiтнi перебо? колiс бились у  вагон  з  колишньою  настирливiстю.
Сердюк мовчав i дивився у вiкно, повз котре  з  тоскним  посвистом  летiла
осiння нiч. Криленко, запаливши сигару, лiг i одвернувся до стiни. В  купе
стояв той  химерний  електрично-тьмяний  присмерк,  який  бува?  тiльки  у
вагонах вищого класу. Було тепло i затишно, i мисль обминала  i  буднi,  i
невдачi, i нуднi обов'язки. Тодi десь клубились тихi асоцiацi? i загортали
купе в фiлософiчно-задумливе мереживо.
   - Так... так-с! - кинув за спиною Криленка Сердюк. Але Криленко вже  не
звертав уваги на iнженера. Вiн найшов вигiднiшим для себе  подрiмати.  Вiн
мав добрi нерви, i тому, коли попадав у становище, подiбне даному,  завжди
вмiв найти в нiм сво? мiсце. I тепер вiн скоро втямив, що химерний iнженер
хоч i явно психiчно ненормальний, але, без сумнiву, ма? тихий темперамент,
i йому нiчого не заподi?. Отже, краще заплющити очi i помiркувати про сво?
майбутн?. За два днi вiн мусить увiйти в зовсiм нову обстановку, що в  нiй
не був бiльш як чотири роки. Ще декiлька станцiй -  i  нова  станцiя  його
життя. Вiн полiз у бокову кишеню i, дiставши там паперовник, витяг з нього
акуратно згорнений учетверо аркуш паперу й посунувся ближче до  електрики.
Аркуш було списано дрiбними, але чiткими лiтерами - рукою самого Криленка.
Це була його бiографiя, що ?? вiн заготував ще в берлiнському будинку  над
Шпрее. Вiн завбачливо написав ??, припускаючи, що в "Цека" загублено  його
анкету i що в час призначення його на нову посаду вiдсутнiсть бiографiчних
даних може ускладнити справу.
   - Народився я,- мовчки, через рядки читав вiн свiй  житт?пис,-  в  1891
роцi, в Ки?вi... Батько мiй iнженер-путi?ць, старий есдек (умер)... Мати -
вiдома укра?нська самостiйниця (умерла)...  Братiв,  сестер  не  мав...  З
двадцяти рокiв с.-д... В есдебе з 16-го року. Освiту маю  унiверситетську,
вищу школу скiнчив у Нiмеччинi...  Фах  -  iнженер-механiк...  З  двадцяти
рокiв  жив  у  Швейцарi?,  Нiмеччинi,   Росi?,   Укра?нi...   З   дружиною
розiйшовся... Остання посада...
   Вiн перечитав ще рядкiв 30 i положив  листа  на  груди  -  одноманiтний
перебiй колiс заколисував - i  сплющувались  очi.  В  купе,  що  праворуч,
зiбралась, очевидно, весела компанiя, i вiдтiля, не  стихаючи,  пробивався
гомiн. Експрес пролетiв уже декiлька нiчних станцiй i, розрiзаючи  осiннiй
туман порожнього степу, поспiшав до вузлового пункту.  Криленко  мав  свiй
режим i тому рiшуче боровся зi сном: в цей час вiн мусiв читати. Положивши
в  паперовник  свою  бiографiю,   вiн   почав   перебирати   в   ньому   з
напiвзаплющеними очима акуратно згорненi листи. Не  дивлячись,  вiн  витяг
одного з них, i розгорнув.
   - Мiй коханий Яремо,- байдуже водив вiн зiницями по претензiйних рядках
листа колишньо? сво?? дружини.- Я знову про те ж: ти покинув мене,  але  я
свого котика кохаю, як i в першi днi безумного медового мiсяця.  Як  зараз
бачу перед собою твою класичну постать. Цей високий,  енергiйний  лоб,  цi
розумнi темно-суворi очi, цю iронiчну посмiшку, що  хова?ться  в  куточках
уст. Цього я нiколи не забуду. Але гадаю, що й ти мене не забудеш,  бо  за
кожним тво?м кроком до само?  смерти  буде  пильно  стежити  твоя  колишня
кiшечка... I от, як тiльки я узнаю, що ти  покохав  когось,-  чекай  мене:
тебе уб'? жiнка, яка...
   Криленко, не дочитавши листа, спокiйно положив його у конверт i засунув
у паперовник. I тут же,  зиркнувши  на  Сердюка,  який  i  тепер  сидiв  у
колишнiй позi бiля вiкна, вiн в'яло подумав, що Сердюк по сутi його колега
i що в Сердюка таке ж волосся, як i в його  колишньо?  дружини.  Криленко,
щоб розвiяти сон, навiть хотiв заговорити з iнженером. Але  в  цей  момент
дверi з шумом одлетiли вбiк i в купе увiйшов жвавий пасажир. Вiн мав трохи
розхристаний вигляд, i його червоне обличчя у?дливо пiдкреслювало, що  вiн
допiру провiв декiлька годин з веселою компанi?ю в купе, що праворуч, i не
без участи виноградного чи якогось там iншого вина. Криленко тiльки  тепер
догадався, де був цей спутник, i, зиркнувши на його осадкувату фiгуру,  на
його  пiдсмаленi  очi  та  парикмахерський  продiл,  подумав,   що   йому,
Криленковi, усмiха?ться перспектива дещо узнати про Сердюка  i  головне  -
розвiяти сон.

   II

   - Gaudeamus igitur, juvenes dum sumus!  -  надто  непримушено  скрикнув
супутник iнженера i пiдсiв до Сердюка... Ну... ну... чи не досить мовчати?
   - Я не мовчав, - заперечив iнженер i пiдкинув плече.
   - Очевидно, вже з вами познайомився?  -  звернувся  жвавий  пасажир  до
Криленка.- Це з ним бува?. Так би мовити, "пар оказьон". Але  говорив  вiн
безперечно не на ту тему, яка його цiкавить... Так я кажу, Сердюче, чи нi?
Ну?
   Iнженер не вiдповiдав. По всьому видно було, що  його  карючить  тон  i
непримушенiсть супутника.
   - Так тодi дозвольте й менi познайомитись з вами,-  сказав  несподiвано
жвавий пасажир i подав свою руку Криленковi.
   Це знайомство скидалось уже на