сценку з оперетки, i не тiльки не знервувало Криленка, навпаки: цiлком задоволило його. - Журналiст Шарко,- рекомендував себе пасажир.- Спiвробiтник усiх газет стольного града, автор кiлькох книжок на рiзноманiтнi теми, друг i добрий знайомий всiх сильних свiту сього, модернiзований Хлестаков. коли хочете, про що цинiчно й сурмлю на всiх перехрестях. Словом, реклама, реклама й реклама... висловлюючись стилем Ленiна. - Дуже при?мно,- усмiхнувся iронiчними куточками уст Криленко.- Я бачу, що наша кра?на не жартуючи збира?ться бути новою Америкою. - О, безперечно! - скрикнув Шарко.- Вашу увагу (вiн сам догадався, що його спiвбесiдник довго жив за кордоном) явища сучасного побуту будуть вражати на кожнiм кроцi. Старо? iнтелiгентсько? закваски ви не найдете й духу. Звичайно, ми ще й зараз в стадi? органiзацi?, але homo novus, в кращому розумiннi цього слова, проходить, так би мовити, останнiй процес кристалiзацi?. Я запевняю,несподiвано закiнчив вiн,- ви нi в якому разi не пошкоду?те, що вас Цека одкликало сюди. - А ви ж вiдкiля зна?те, що я ?ду сюди за викликом Цека? - здивовано спитав Криленко. - Ха! ха! - зареготав, Шарко, стрiляючи в спiвбесiдника сво?ми швидкими мишачими очима.- На те ж я й журналiст, на те ж я й людина нового побуту!.. А потiм я й фiзiономiст непоганий: я певний, що вас зовсiм одкликано, i ви цим незадоволенi, бо ви любите стару матушку ?вропу, звикли до не?, i наша ?вразiя вас трохи коробить.... Хiба я не так говорю? Ну? Цей в'юнкий журналiст остаточно шокував Криленка. Вiн зумiв на протязi однi?? хвилини вивести його зi звичайно? колi? думання. Досить уже того, що Криленко не найшовся що сказати й мовчав. - Ну, як же: не так я говорю? - жонглював словами, Шарко.- Чи, може, "може так, може нi"? I до речi, як ви дивитесь на Д'Анунцiо? Я давно вже збираюсь написати про нього брошуру. Пробачте менi, але цей експансивний суб'?кт безперечно багато ма? спiльного з нашим нацiональним геро?м, що iм'я йому Симон. Зна?те - життя, пертурбацi?, ну, i т. п... А втiм, я ухилився вiд теми. Вас цiкавить, як ми, я й мiй супутник, вельмишановний iнженер Сердюк, забрели в цi кра?? Я не помиляюсь? - Так. Ви не помиля?тесь,- збираючись з мислями, сказав Криленко i усмiхнувся: ця зустрiч його вже зацiкавлювала. Як практична людина, вiн зробив той висновок, що йому i в дорозi не грiх ознайомитися з побутовими явищами тутешнього життя. - От i добре,- сказав журналiст i, запаливши англiйську люльку, сiв напроти Криленка.?здили ми, власне, в дуже цiкавих справах. Як вам вiдомо, в сузiр'? Рака появилась нова комета. Обсерваторiя встановила, що вона в образi туманно? плями, що в центрi пляма свiтлiша, що хвоста комета не ма?, i т. д., i т. п. Комету ми вже розглядали в призматичний бiнокль: видно добре. Але справа, бачите, не в тому. Мiй друг, астроном Грахе, найшов, що деталi виднiшi на прикордоннiй смузi. Ясно: комета наближа?ться до сонця, видимiсть ?? зменшу?ться, скоро вона зовсiм схова?ться на цiлих 1208 днiв, i було б злочином перед республiкою не вивчити ?? деталiв. I от я поспiшив до щасливого мiсця, саме до прикордонно? полоси. I зна?те - не жалiю. Завтра дам декiлька нотаток у столичну пресу. Криленко знову усмiхнувся. - А не находите ви потрiбним написати цiлу брошуру з приводу цих деталiв? - Чому ж, можна й брошуру!.. - i, перескочивши з легкiстю ланi до друго? теми, вiн кинув: - До речi: ви не можете менi сказати, скiльки нових видавництв появилось за останнi три мiсяцi в Нiмеччинi? - Не можу. - Шкода! - серйозно пошкодував Шарко.- Тодi ви, може, зна?те, яка книга користу?ться там зараз найбiльшим успiхом? Криленко згадав одну з недавно випущених у Берлiнi "популярних" брошур i сказав iронiчно: - Чув я, книга Клари Гофер користу?ться успiхом. - Дякую. Це я знаю. "Брачне життя Гете". Але ви помиля?тесь: бiльшим успiхом зустрiли "Бiлого Домiнiканця". - Виходить, ви краще поiнформованi про тамошн? життя,- сказав Криленко. - Е, все це ?рунда! Дрiбницi! - скрикнув журналiст.- Моя поiнформованiсть безперечно блiда. В даному разi я цiкавлюсь справжньою сенсацi?ю... Зна?те, не хочеться iнтелiгентнiй людинi плентатись у хвостi подiй. Криленко вийняв з боково? кишенi нову сигару й запалив ??. Сну як не було. Слухав вiн Шарка все з бiльшою увагою i тепер напружував мислi, пригадуючи останнi ?вропейськi новини: треба було пiдтримати балакучого журналiста. - От теж "до речi",- нарештi кинув вiн.- Астрономiчна сенсацiя. Ви нiчого не чули про спостереження потсдамського професора Шнавдера? Журналiст насторожився i вмить дiстав олiвця. - Прошу! - Так от: його спостереження i справдi надзвичайнi,- сказав Криленко.Виявля?ться, що географiчна широта потсдамсько? обсерваторi? на протязi 21-го року почала рухатись i нарештi... перемiстилась. За кiлька рокiв вона одiйшла вiд пiвнiчного бiгуна на 15 метрiв. - Це - сенсацiя,- скрикнув Шарко, дописуючи останню фразу.- Дуже вам вдячний. Може, ви дасте ще якусь iнформацiю? - На жаль, бiльше не маю! - Ну, нiчого. Будемо задоволенi й цим... Але до речi,- i журналiст повернувся до Сердюка.- Невже вас не цiкавить, якi цiлi мав у цiй подорожi наш шановний iнженер? Тiльки тепер Криленко знову звернув увагу на Сердюка. Той сидiв у колишнiй позi i бубонiв по столi пальцями. Тiльки тепер вiн звернув увагу, що його супутники мали однаковi костюми, однаковi капелюхи, що в них був спiльний саквояж, i це його навело на таку мисль: Сердюка й Шарка зв'язано якимись спiльними iнтересами, вони живуть на однiй квартирi, навiть користуються одним магазином. I Криленко, якого в новiй обстановцi цiкавила кожна дрiбниця, не мiг не зупинитися перед цим припущенням. Але що ж спiльного мiж iнженером i журналiстом? Яким чином звела ?х фортуна? Чи не виннi в цьому неприродному сполученнi якiсь цiкавi обставини? Криленко згадав туманнi поля, що бiгли йому назустрiч, рештки княжих палацiв, якi вискакували на кургани i раптом ховались у сиротливiй далечинi. Вибухи, повстання зробили сво? дiло з матерiальними цiнностями, очевидно, вони мусiли вплинути й на психiку сучасникiв. Саме тут i треба шукати розгадки. Шарко не втихав. За кiлька хвилин вiн устиг наговорити ще одну книгу сенсацiй. - Ну, як же ти, iнженере, одрекомендувався? - знову звернувся вiн до Сердюка. - Залиш мене, Шарко, ти пiд градусом! - з несподiваною рiзкiстю кинув iнженер. Журналiст пiдвiвся i, роблячи суворе обличчя, спитав: - Що ви сказали, сер? - Ти пiд градусом,- ще раз рiзко кинув Сердюк. Журналiст уже стояв перед iнженером у трохи комiчнiй, але небезпечнiй позi. Його присадкувата фiгура насторожилась. - Ви, сер, не дума?те забрати сво?х слiв? Криленко чекав скандалу. Але Шарко раптом схопився за живiт i гучно зареготав. - Умора! - скрикнув вiн.- Оракул ти мiй перпендикулярний! Невже ж ти гада?ш, що я, випивши трохи цензурного паркового вина, не зумiю тебе вiдрекомендувати? Iнженер пiдвiвся, подивився прищуленими очима на Шарка й хутко вийшов iз купе. - Ну, от уже й образився,- звернувся журналiст до Криленка.- Все нерви. "Мiжпланетнi iнтервали", так би мовити... Але я вам не договорив. Якi ж цiлi мав мiй друг у цiй подорожi? А цiлi мав вiн от якi. Будучи членом товариства мiжпланетно? комунiкацi?... Вiн про це вам не говорив? А це ж цимес! Хiба це не блискуча рисочка нового побуту? Га? Ви розумi?те: членом товариства мiжпланетно? комунiкацi?, сирiч - напiвмарсiянином, напiвбогом!.. I от, будучи такою iнтересною особою, вiн, звичайно, не мiг не поцiкавитись i новою кометою. I ?здив вiн саме для того, щоб вияснити: чи не пошкодить дана комета його ракетi, що на нiй вiн збира?ться летiти на Марс. Як ви на це дивитесь? Га? - Так, це цiкаво! - сказав Криленко, шукаючи в чемоданi чайника i готуючись злiзти на пiдлогу: потяг пiдходив до вузлового пункту, де Криленко хотiв набрати гарячо? води. Шарко повалився на лiжко. - Ви хочете подивитись на нашi вокзали,- позiхнув вiн,- подивiться. Це не пошкодить. ?вропа - ?вропою, в бiленькому кожний полюбить, ти покохай мене в чорненькому... Йдiть подивiться! А я, мабуть, поки заспоко?ться мiй друг, подрiмаю трохи. Експрес пiдходив до семафора. Раптом тривожно заревiв вiн, але хутко змовк: червоний вогник, i йому дали дорогу. Метнулися в туманi бiлим свiтлом люкси, будiвлi, i потяг пiдлетiв до перону. Тут мусiли одчепити паровик i подати новий з депа. Тому вагони стояли бiля перону щось бiля 30 хвилин. Мало не весь цей час Криленко блукав по вокзалу. Тi?? пустелi, що ?? вiн спостерiгав кiлька рокiв тому, як не бувало. Анi пiвголих людей з мiшками, анi нудних, часто стривожених, облич вiн уже не бачив. Вокзал виблискував пофарбованою пiдлогою, такими ж вiкнами та пiдремонтованими жирандолями. В залi першого класу також холодно й чiтко, як i до горожансько? вiйни, стояли стiльцi й буфети. Навiть люди сидiли тут хоч i заклопотаними, але з холодними обличчями. В кiоску дрiмав хлопець, а ззаду нього, на стiнi, висiла поруч iз сучасним (теж трохи холодним) плакатом об'ява про шустiвський коньяк. Було враження, нiбито хтось нарочито вийняв ?? з архiву, щоб пiдкреслити недоречнiсть мiнiатюрного оголошення на тiй же стiнi про зiбрання комгуртка. Чинно й холодно пiдносив льокай заспаним пасажирам буфетнi продукти. Тiльки в "уборнiй" Криленко перенiсся в минуле: на дверях було намальовано якимсь "братухою" похабне обличчя буржуа з вiдповiдним текстом пiд ним. Але й це було не до мiсця й рiзало очi. Загальна картина вокзалу цiлком задоволила Криленка. Але, порiвнюючи ?? з нiмецькими станцiями, вiн найшов, що якусь нарочиту холоднечу втиснуто сюди i що таке вражiння в'?дливо лiзе в голову. Внутрiшнiй ледве вловимий змiст вокзалу мав щось iнше, зовсiм протилежне зовнiшньому виглядовi. Саме це його трохи й непоко?ло. Криленко пiшов на перон. Проходив важкий осiннiй туман. В депi кричали паровики. За бiлою стiною люксiв стояв темний степ. З багажного вагона поспiшно виносили якiсь кошики. Метушились i кудись поспiшали сiрi тiнi людей. Коли Криленко ввiйшов у сво? купе, в ньому вже сидiв iнженер. Журналiст хропiв. - Не хочете гарячо? води? - звернувся Криленко до Сердюка. Той щось буркнув, i Криленко, не розiбравши що, поставив чайника на столик i полiз на горове лiжко. Скоро вiн, засинаючи з надi?ю вияснити таки мiсце й значiння сво?х цiкавих супутникiв у сучасному побутi, почув, що потяг покинув вузловий пункт. III Розворушив Криленка галас. Осiнн? небо вже зайнялося свiтанком, i свiтанок поволi йшов у купе, блiдий, анемiчний, непевний. I при цьому свiтлi, що нiяк не могло пригасити електрики, Криленко побачив таку картину: там, де розкинувся звечора журналiст, лежав з заплющеними очима Сердюк, сам журналiст стояв серед купе i, щось викрикуючи, держав в обiймах низеньку й чорненьку жiнку. - Те-емочко! - розiбрав нарештi Криленко один iз чергових викрикiв, Шарка.- Ну, i що б ти робила, коли б я не вийшов з вагона? I досi б чекала потягу? Жiнка безпорадно борсалась у мiцних обiймах i щось тихо говорила, раз у раз поглядаючи на Криленка. - Ну, сiдай-но, моя голубонько! - сказав Шарко, цiлуючи волосся жiнчино? голови, i посадив ?? на лiжко. Журналiст так ласкаво й так без кiнця фамiльярно поводився з новою особою, що Криленко з певнiстю рiшив: це - Шаркова дружина, по меншiй мiрi наречена, i, очевидно, вiн зустрiвся з нею пiсля довго? розлуки. I тому Криленко був дуже здивований, коли почув потiм вiд журналiста, що вiн з цi?ю жiнкою не бачився "цiлих" два днi i що з нею вiн познайомився мiсяць тому, i що вiн, нарештi, нiколи не покоха? Темочку, бо вона пахне фабричним димом. Шарко i сьогоднi говорив з тi?ю ж непримушенiстю, як i вчора; але сьогоднi в нiм бiльше було заклопотаностi. - Ви пробачте менi,- звернувся вiн до Криленка.- Я гадаю, що присутнiсть ново? особи у вашому купе i без вашого дозволу не вплине на вашi ж нерви. Тим паче, ми вже пiд'?жджа?мо до стольного града. Криленковi нiчого iншого не залишилось, як прийняти факт. Пiсля цi?? церемонi? журналiст, як i треба було чекати, познайомив Криленка з жiнкою. Вона подала мiнiатюрну руку й сказала, що ?? звуть Тема Брук. Це вже було трет? знайомство в дорозi, i Криленко мав певний трафарет реагувати на нього. - Дуже радий! - От бачиш, Темочко,- скрикнув журналiст.- Тебе навiть з радiстю зустрiчають. А ти боялась залишитись без мiсця. Тендiтна жiнка пiдвела сво? вишневi очi й хутко заговорила: - Товаришу Шарко, я вас дуже прошу не конфузити мене... Ну, навiщо це?.. Не треба! - Не треба? Ну, й не треба! - i журналiст фамiльярно обняв ??.- Ах ти, моя жидiвочко... Шарко довго не вгомонявся. Вiн розпитував жiнку, як ?й "працю?ться" на фабрицi, чи не дума? вона покинути цю посаду i перейти в iнше мiсце. Невже вона не розумi?, що ?й, iнтелiгентнiй партiйцi, не варт сидiти десь у тютюновому пилу. Це ж безвихiдний iдеалiзм, це арха?чне народництво. I коли вона запевня?, що нiчого подiбного нема, то вiн ?й нiколи не повiрить, бо iнакше б вона не вiддавала так багато часу та енергi? тiй працi. Нi, хоч вiн i безпартiйний журналiст, але вона, комунiстка, нiколи його не перекона?. I не тому не перекона?, що вiн не ма? партквитка (це ?рунда, бо, по сутi, вiн ма? бiльше права називатись комунiстом), а тому, що вона справдi помиля?ться, хоч вона й не дiвчина, тому, що жодний iз визначних комдiячiв, з якими вiн щодня зустрiча?ться, не подiля? ?? поглядiв. - Слухайте, товаришу,- гостро заперечила жiнка.- Вiдкiля цi фантазi?? Невже ви це про мене говорите? - Про тебе, моя мила жидiвочко, про тебе! Жiнка почервонiла. - Слухайте,- ще суворiш сказала вона,- хто вам дав право говорити таку нiсенiтницю в присутностi сторонньо? людини? Але Шарко не вгомонявся. Розкидаючи скорострiльнi сентенцi?, вiн раз у раз притискав до себе жiнку. Це вже переходило межi жарту i набирало безпардонно? похабщини. За час цi?? сценки Криленко почув себе нiяково, особливо збiльшилась ця нiяковiсть, коли вiн узнав, що перед ним сто?ть однопартiйка. Але й втручатись вiн теж не мав бажання: по-перше - вiн не знав новiтнього мiсцевого побуту, по-друге, вiн завжди уникав скандалу, i, щоб вийти з нiякового становища, Криленко спробував був заснути. Але заснути вiн теж не мiг: анi одноманiтнi перебо? колiс, анi рання година не допомогли йому. Звикши до нормального життя, дисциплiнованого певним режимом, вiн фiзично не мiг пiддатися сновi бiльше того, як припадало йому за встановленим у блокнотi розписом. Криленко похилився на вiкно, вдаючи, що вiн уважно розгляда? подорожнi кра?види i нiчого не чу?. Потяг iшов з надзвичайною швидкiстю, так що треба було припустити - за годину-двi вони будуть на мiсцi призначення. Вже зовсiм розвиднилось. I сьогоднi стояв туманний ранок, i тiльки зрiдка, коли розходились хмари, одкривалась убога перспектива в сiру осiнню далечiнь. Також зрiдка одлiтали оселi, але Криленкiв погляд зупинявся лише на тих будiвлях, що виникали ру?ною. Вiн уважно придивлявся до них, наче шукав тут того майбутнього, яке чека? його. Вiн так замислився, що й не звернув уваги, як Шарко вийшов. Iнженер уже прокинувся i розмовляв з жiнкою. Остання, коли ??, нарештi, залишив Шарко, зовсiм перетворилась. З обличчя зникла розгубленiсть, i повеселiшали вишневi очi. В особi Сердюка вона найшла свого справжнього спiвбесiдника. Але й iнженер став балакучiший. - А все-таки, панно Темо, ви спiзнились на роботу,- сказав вiн. - Товаришу Сердюче, який ви чудний,- зареготала Брук:- сьогоднi ж недiля! - Недiля?.. Так чому ж ви так поспiша?те? - Як чому? От тобi й раз: не вiк же менi жити в подруги, я й без того спiзнилась на дачний. - На дачний? - чомусь здивовано спитав Сердюк. - Ну да, на дачний! - i жiнка знову зареготала:- Ой, який ви чудний, товаришу! Iнженер пiдвiвся, подивився на Криленка i, пiдкинувши плече, кинув несподiвано: - Тiльки ви, будь ласка, не кажiть паннi Iра?дi, що зустрiли мене тут. - Чому ж це? - Та, бачите... словом, я не хочу! - i, помовчавши трохи, додав:- Я все-таки певний, що нiхто не догада?ться, яку роль зiгра? комета iз сузiр'я Рака. - Ви вже про комету? - сказала Брук, очевидно, зовсiм не дивуючись рiзкому переходовi на iншу тему.- Ну, добре, яку ж роль? Вона зложила сво? руки i так уважно, з такою легкою теплою iронi?ю подивилась на iнженера, наче вона мала слухати трьохлiтню дитину. - Мене цiкавить, головним чином,- сказав iнженер, постоявши хвилину серед купе,так звана "червона комета", що пройшла по елiпсi ще в 1811 роцi. Появитись вона мусить тiльки через 3000 рокiв. Припускаючи, що цей термiн для iстоти, яка живе на Землi i зветься людиною, явля?ться термiном поза всяким вимiром, я не можу погодитись з вами, що цей же термiн для свiдомости iстот iншо? планети явля?ться iррацiональною величиною... Але ви, будь ласка, не шукайте тут якогось символу: ця комета в астрономi? так i зветься "червоною". - Товаришу Сердюче, ви ж допiру говорили про комету в сузiр'? Рака,заперечила Брук. Iнженер по-дитячому зареготав. - Так, я говорив про комету iз сузiр'я Рака, i ви, будь ласка, не звертайте на мене уваги. Криленко не витримав i, повернувшись, зустрiвся з очима Сердюка. Той уважно подивився на нього i з легкою усмiшкою перевiв погляд на жiнку. Все це Криленка збивало з тями. В чому справа: ненормальнiсть чи дешевенька iнтрига? Це питання його так зацiкавило, що вiн забув навiть основне: потяг наближався до останньо? станцi?, i йому надходив час збиратися. Вiн знов ув'язався в розмову. - Скажiть, будь ласка, товаришко,- звернувся вiн до жiнки,- на якiй ви фабрицi працю?те? - На шостiй тютюновiй. - Ну... а живете де? - пiдбирав слова Криленко. Жiнка раптом почервонiла: вона згадала, очевидно, поводження Шаркове з нею. - А вам яке дiло? Криленко теж почервонiв: вiн i справдi кинув нетактовне запитання. - Будь ласка, пробачте менi,- сказав вiн.- Я погано знаю город, i мене цiкавили деякi данi про розположення вулиць. Брук заспоко?лась. - Вулиць?.. хiба вам це потрiбно?.. Щодо мене, то живу я в провулку Вiльно? Академi?, будинок професора Полоза. Не знаю тiльки, як ви скористу?тесь з цi?? iнформацi?. - Професора Полоза? - повторив запитанням Криленко: це прiзвище по асоцiацi? знову перенесло його в Берлiн. - Так, професора Полоза. - Тодi скажiть, коли ласка ваша: сам професор чи не був недавно в емiграцi?? - Ви саме про нього й говорите: професор декiлька мiсяцiв як повернувся з-за кордону. Хiба ви зна?те його? - Так, знаю. Менi приходилося з ним зустрiчатись у Берлiнi. - Дуже при?мно,- кинула Брук,- виявля?ться, ми ма?мо спiльних знайомих. Сказавши це, жiнка повернулась до Сердюка й повела з ним колишню розмову. Що ж до Криленка, то вiн, дивуючись випадковi, пригадував останню зустрiч з професором. Це було ще в посольствi. До нього в кабiнет увiйшов (вiн акуратно приходив кожного тижня) низенький вчений з довгою, як у схимника, бородою. Вiн i на цей раз тихо, вкрадливо говорив, що вiн хоче повернутися знову на Укра?ну i працювати в Радянськiй Республiцi, що вiн буде корисний новому суспiльству i т. д. Криленко i на цей раз дивувався, як солодко говорить цей низенький професор, як тонко обходить небезпечнi мiсця розмови. Навiть на пряме запитання, як вiн дивиться на диктатуру молодого класу i чи не дума? вiн публiчно одмовитись вiд сво?? колишньо? полiтично? позицi?, яка привела його до емiграцi?, професор так вiдповiв, що, з одного боку, можна було розумiти одне, а з другого - зовсiм протилежне. Але у всякому разi професор справляв дуже при?мне враження i безперечно хотiв повернутися на батькiвщину. Цього ж разу вiн навiть показав Криленковi портрет сво?? старшо? дочки, яка, хоч це й дивно, давно вже належить до комунiстично? партi? i, очевидно, могла б явитись певною порукою того, що вiн, не дивлячись на його роки, ще багато б принiс користи суспiльству. Уряд амнiстував професора, професор зi сво?ю тонкою дипломатi?ю пере?хав на Укра?ну, але образ його дочки на деякий час залишився в Нiмеччинi. Потiм в пам'ятi Криленка стерся й вiн. Тепер, перекинувшись кiлькома фразами з Темою Брук, вiн знову пригадав професорову карточку, i щось при?мне лягло йому на душу. - А скажiть, товаришко: нема у професора Полоза дочки? - спитав Криленко, провiряючи, чи дiйсно про знайомого йому вченого йшла допiру розмова. - Яку вам треба? У нього не одна. Вас, очевидно, цiкавить Iра?да? - Можливо, я про не? й чув. Вона комунiстка? - Одразу видно, що ви не тутешнiй,- усмiхнулась Брук.- Але як ви про не? чули? Криленко розказав про зустрiч з професором, про розмову в посольствi i, нарештi, про портрет. - I що ж: подобалась вона вам? - спитала Брук i в перший раз iз зацiкавленням змiряла Криленка. - Я ?? не знаю,- заперечив той.- Я тiльки бачив ?? портрет. - Хiба вам не досить цього? - ядовито сказала жiнка.- Це ж ще з самого Адама ведеться: женщину судять по фiзi?. Це, так би мовити, формула... партiйна... Ви, зда?ться, теж партiйний? - Так. - Дуже при?мно. Я завжди почуваю себе страшенно зворушеною, коли зустрiчаюся з партiйним. Так i хочеться кинутись в обiйми: як же, такi близькi родичi - я теж належу до тi?? ж партi? - i така безодня в нас спiльних iнтересiв... Але я ухиляюсь. Добре, я вас можу познайомити з Iра?дою. Завiтайте до професора. - Можливо, завiтаю,- сказав Криленко.- Передайте, будь ласка, професоровi мiй щирий привiт. Тема Брук ще раз подивилась на свого спiвбесiдника й кинула: - Як же! Не сумнiвайтесь. Найщирiший! Я завжди люблю прислужитися там, де спостерiгаю зворушливе ?днання комунара з безпартiйним вченим. Потяг пiдходив до перону, i жiнка, не слухаючи Криленка й не дивлячись на Сердюка, вискочила за дверi. Через хвилину вбiг журналiст. За той час, коли Криленко збирав сво? речi, вiн встиг наговорити йому щеодну книгу сенсацiй. Розлучились вони добрими знайомими з надi?ю (так говорив Шарко) зустрiтися в городi. Сердюк пiсля розмови з жiнкою не сказав жодного слова i, тiльки виходячи з купе, несподiвано повернувся до Криленка й кинув: - Ну, а я з вами зустрiнусь обов'язково. МАТИ При?хали до матерi та три сини: Три сини вояки, да не 'днакi, Що 'дин за бiдних, Другий за багатих... П. ТИЧИНА Батько цих бойових хлопцiв помер дуже давно - так давно, що й не скажеш. Поховали його на осiнньому кладовищi в тому ж таки дореволюцiйному мiстечку i саме тодi, коли Остап та Андрiй тiльки-но розпочинали свою житт?ву путь. Як пам'ятають старожили, з батька був звичайний собi кравець i - можна сказати - надзвичайна людина. Ну, хто б, скажiмо, наважився назвати його Тарасом Бульбою? Хто б ризикнув з цього сморчка зробити хоч би поганенького вояку? А от глядiть же: тiльки й думок у нього було, що про тую неспокiйну козацьку старовину. Зiгнувшись над якимись штанцями, скажiмо, та перегортаючи сторiнки молодого Гоголя, кравець (розповiдають старожили) завжди тяжко зiдхав i з такими словами звертався до сво?? молодо? дружини: - А чи не дума?ш ти, що з мене вийшов би непоганий кошовий отаман? З iсторi? мiстечка вiдомо, що коли Остап (старший кравцiв син) скiнчив т. зв. "приходську школу", кравець цiле лiто бiгав по сусiдських дворах i розпитував у мешканцiв, як йому добитися iз сво?м перваком до кадетського корпусу. За всяку цiну хотiв кравець зробити зi свого любого сина (як i з другого сина) вiйськову людину, й за всяку цiну хотiв вiн бачити сво?х синiв на вороних кониках. З його бiганини, звичайно, нiчого не вийшло (не допомiг навiть пан "справник"), i кравець примушений був, продавши сво? майно (козу й курку з пiвнем), повести свого первака до мiсцево? гiмназi?. I привiв кравець свого первака до мiсцево? гiмназi? й благословив його приблизно такими словами: - Так от що, дорогий мiй сину! Не забувай батькiвського заповiту: як виростеш, синку, то, просю я тебе, пiди ще ти до вiйськово? школи i причепи собi там блискучу шаблюку... щоб був ти менi, значить, як Остап для Тараса Бульби. Остап уважно вислухав батька й побiг на iспити. I поступив вiн, значить, в тую гiмназiю, й саме тi?? осенi, коли чудакуватий кравець навiки розпрощався з нашим бiлим i без кiнця загадковим свiтом. Кравець був типовий мiстечковий кравець, i не наважився вiн порушити вiкову традицiю: як i всi мiстечковi кравцi, вiн був страшенно бiдний. Не залишив вiн пiсля себе буквально нiчого, крiм двох пар стареньких ножиць та поганенько? швацько? машинки. Так що мусiла, значить, його дружина перебиватися з хлiба на сiль та жити в неможливих злиднях. I вже не могла вона вiддати свого другого сина в гiмназiю й вiддала його до простенько? ремiсно? школи. Таким чином, сама судьба повела двох братiв по рiзних дорогах, i сталося так, як у сентиментальних народнiх казках: один завжди носив чистенький костюмчик та вже з дитинства мав тенденцiю зробитись негативним типом, а другий i не знiмав засмальцьовано? сорочки. Одного мати мусiла годувати пахучими сосiсками ("На двi копiйки на снiданок, щоб не глузували паничi!"), а другий ?в чорний хлiб з олi?ю. I тому Остаповi, як i треба було чекати, завжди грала на обличчi весела усмiшка, а Андрiй нiколи й не посмiхався: вiн завжди дивився на свiт суворим поглядом незадоволено? людини. Мати розумiла другого сина, i великим болем стискало ?й серце. Як ?й хотiлось тодi, щоб i Андрiй ходив у чистенькiй сорочцi i ходив учитись у чистеньку гiмназiю. Хiба вiн не такий близький i рiдний ?й, як Остап? Чи, може, й справдi вона не на рiвнi частини подiлила свою матерню любов? Нi, вона однаково любить сво?х дорогих синiв, i вона зовсiм невинна, що ма? мiзерний заробiток i нездiбна виховати обох ?х так, як хотiлось би... Чи, може, вона мусить взяти Остапа з гiмназi? i одвести до ремiсно? школи? В таких болях iшли днi, мiсяцi i, нарештi, роки. Над мiстечком пролiтали весни, перелiтнi птицi та ще якiсь невiдомi вiтри з невiдомих кра?н. Над мiстечком брели й осiннi невеселi дощi, та йшов, нарештi, пiвнiчний мороз. Улiтку в мiстечку збирали вишнi, сливи та яблука, i тодi пахло на базарах забутою старовиною. Мiстечкове життя не виходило з дореволюцiйного кола сво?х буденних iнтересiв i нiчим не вiдрiзнялося вiд того життя, що його намальовано в тисячах новел та оповiдань. Мати починала свiй день на вранiшньому базарi, де купувала вона найдешевшi продукти, й кiнчала його коло машинки. З десято? приблизно години до не? починали стiкатись люди, й вона приймала вiд них роботу. Цiлий день вона йшла сорочки та костюмчики i зовсiм не мала часу розмовляти з сво?ми любими синами. Тiльки за обiдом чи то вже вночi вона пiдходила до якогось iз них i ласкала його сво?ми тихими сiрими очима. - Ну, як тво?, синку, вчення? - питала вона. Остап на ласку вiдповiдав ще бiльшою ласкою. Вiн обiймав свою матiр i говорив ?й, що його вчення добре йде, що вiн скоро скiнчить гiмназiю i тодi буде годувати свою мамуську гарними цукерками, що, нарештi,говорив,- вона нiколи вже не буде так поневiрятись, як зараз поневiря?ться. Але Андрiй не вмiв ласкатись, i нiколи мати не чула вiд нього теплого слова. I хоч знала вона, що з таких мовчазних хлопцiв частiш за все виходять гарнi люди, та не могла вона знести цього мовчання Андрi?вого i йшла вiд нього в зажурi. В 1914 роцi, як вiдомо, почалась велика ?вропейська вiйна. В цей час Остап був уже у восьмому класi гiмназi?, а Андрiй, скiнчивши ремiсну школу, працював у мiстечковiй кузнi. В цей час мати вже не знала колишнiх злиднiв, бо хоч вiд старшого сина вона ще й не мала допомоги, але зате Андрiй тепер кожного мiсяця приносив ?й той чи iнший заробiток. Члени сiм'? могли вже ходити щонедiлi до кiнематографi? i навiть почали думати про власний маленький будиночок. Словом, вiйна надiйшла тодi саме, коли перед кравчихою допiру потихеньку почали розгортатись добрi обрi? довгожданого щасливого життя. Мати затривожилась. Вiдчула вона, що велике лихо насува?ться на не?. Як Остапа, так i Андрiя - коли затягнеться вiйна - можуть забрати в солдати (першому йшов двадцятий, другому дев'ятнадцятий рiк) i, значить, можуть забрати всi ?? надi?. Вона виходила на вулицю, зупинялась i розпитувала знайомих та прислухалась до та?мничих розмов, що шелестiли по закутках колись спокiйного мiстечка. А мiстечко i справдi зашумувало. Iз зовсiм невойовничих будиночкiв повилазили доти невiдомi войовничi патрiоти сво?? вiтчизни i, помахуючи кулаками, кричали, що вони Франца-Йосипа знищать в два тижнi, а за мiсяць завоюють всю Австро-Угорщину з Нiмеччиною вкупi. З державних установ кожно? хвилини ле? ?ли вiстi про нашi "надзвичайнi" перемоги, i обивателi остаточно збожеволiли вiд несподiванок. На базарi цiлий день товклися люди i передавали з уст в уста напiвфантастичнi чутки, i навiть можна було бачити, як дуже поважнi мiстечковi крамарi раптом пiдскакували до сво?х покупцiв i - нi з того нi з сього - починали вести з ними довгi бесiди про сучаснi подi?. I тiльки там, на вокзалах, де матерi випроводжали сво?х синiв у далеку невiдому дорiженьку,- тiльки там було безгомiння. Але й це безгомiння було не буденне. Словом, прийшла якась нечувана тривога й прийшла якась нечувана су?та. Якимсь химерним вентилятором вентилювало заплiснявiле мiстечкове життя. Тодi й надiйшов перший удар для матерi. Надiйшов тодi, коли Остап раптом заявив за вечерею, що вiн вирiшив iти добровольцем на фронт i що вiн хоче цим вирiшенням, так би мовити, вшанувати пам'ять свого батька. Мати ахнула. Вона довго сперечалась iз старшим сином, щоб вiдмовився вiд тако? безумно? думки. Вона доводила йому, що кравець трохи психiчно ненормальний був i що, значить, зважати на його заповiти не приходиться. Але Остап стояв на сво?му, i нiяка сила не могла його переконати. Тодi Андрiй порадив матерi "плюнути на цю справу" i сказав сво?му старшому братовi: - Коли вже ти так хочеш заробити хрестика, то, мабуть, паняй, брате, на фронт i не мороч нам бiльше голови! I по?хав Остап на фронт заробляти хрестика, i заробив вiн ?х там цiлих чотири. I зробився вiн там паном ротмiстром, i дiстав вiн собi славу бойового вояки. Узнала про це мати не з дорогих синових листiв (вiн за весь час тiльки одного написав), а з iлюстрованих журналiв, де серед великих геро?в вмiщено було й його дороге обличчя. I радiсно i сумно було дивитись на те обличчя! Радiсно було, що вона народила й виховала такого сина. Сумно було, що цей син уже, мабуть, нiколи до не? не повернеться, бо зiйшов вiн на зовсiм чужу ?й i невiдому дорiженьку. Як згадка про неповторну молодiсть, жеврiло на серцi це колись таке рiдне й близьке ?й обличчя. I почорнiло на душi, i сумно було ?й дивитись на цей присмерк, що йде над сiрими калюжами ?? понурого мiстечка. А в мiстечковому життi i справдi почало поночiти. Войовничi патрiоти вже не виходили на вулицi й не махали кулаками, як на початку вiйни, i з державних установ уже не летiли радiснi вiстi. Крамарi мовчки постачали обивателя i вже не мали охоти говорити на сучаснi теми. Трапилось щось неможливе: вiйна робилась звичайним побутовим явищем, i нiкого не зворушував лазаретний стогiн оборонцiв вiтчизни. Серця почерствiли, i обиватель похмуро чекав на якусь нову екстравагантну несподiванку. Тодi мати зазнала дальшого удару. Задумала вiйна одiбрати у не? й ?? другого сина, i покликали Андрiя до вiйськово? служби. Але не пiшов той на вiйськову службу, i оголошено було його дезертиром. Тодi утiк Андрiй iз свого рiдного мiстечка, i залишилась мати самотньою зозулею у сво?й пiдвальнiй кiмнатi. Це був дуже важкий час у ?? невеселому життi. Вона навiть вiдчула раптом, що немилий ?й ста? сам бiлий свiт. Коли ранiш вона знала, для кого поневiря?ться в сво?х злиднях, то тепер вона остаточно розгубилась i тiльки дивилась мертвими очима у сво? туманне вiкно. Надворi вже прокидалась весна, дзюрчали потоки, симпатично нiжилось над мiстечком молоде сонце, а мати ходила з кутка в куток похмурим автоматом i уявляла собi свiт як велику й безвихiдну домовину. I невiдомо, до чого б привели бiдну жiнку ?? муки, коли б не революцiя. Перший вибух 17-го року зазвучав матерi божественним органом. Коли для звичайного мiстечкового обивателя революцiя прийшла тiльки новою несподiванкою, що вiн ?? так похмуро чекав, то для матерi вона була чарiвним бальзамом. Мати враз посвiжiшала й, виходячи з весняних плакатних вулиць за мiстечко, з надi?ю дивилась в теплу легко-бiрюзову далечiнь. Вона вже певна була, що ?й тепер недовго чекати сво?х любих синiв. - Менi дуже подоба?ться революцiя,- сказала вона колись сво?й сусiдцi. Словом, фортуна нiбито зжалилась над матiр'ю i навiть зжалилась над нею до кiнця: за якийсь мiсяць вона принесла на сво?х крилах ?? першого сина Остапа, георгi?вського кавалера чотирьох хрестiв. Але принесла вона Остапа саме в той час, коли вже не треба було георгi?вських кавалерiв i коли зривали погоники з офiцерського плеча. I що ж? Остап недовго прожив у сво?му рiдному мiстечку i недовго втiшав свою рiдну мамусю цукерками, що ними обiцяв колись годувати ??. Тiльки один раз продзвенiв вiн сво?ю шаблюкою в ?? убогiй кiмнатi i скоро зашумiв iз сво?м отрядом на Дiн. Мати розгубилась: що ж це таке? Чи не солодкий сон приснився ?й? Невже ж для того вона виховувала свого любого Остапа, щоб вiн ?й дав тiльки одну щасливу хвилину? Тодi ще раз нiбито зжалилась над нею фортуна i принесла ?й на сво?х крилах другого сина - Андрiя. Але й цього вона принесла до рiдного мiстечка з великим отрядом i саме в той час, коли в кра?нi вже зацвiли червонi зiрки на кашкетах. I що ж? I Андрiй недовго жив у сво?му рiдному мiстечку i недовго втiшав свою рiдну мамусю. Тiльки один раз вiн продзвенiв сво?ю шаблюкою в ?? убогiй кiмнатi i, розпитавши добре про Остапа та взнавши, яким шляхом кинувся вiн, скоро й сам зашумiв зi сво?м отрядом на Дiн. I став Дiн для матерi якоюсь страшною загадкою. Вона чула, що на Дону гуртуються якiсь офiцерськi сили, вона знала, що червонi готуються до смертельно? боротьби з ними, але вона нiяк не хотiла зрозумiти, що ?? сини в рiзних таборах, що десь на донських степах Остап i Андрiй кидаються один на одного, як розлютованi звiрi, i що, можливо, десь вони вже в мертвiй схватцi i якийсь iз них уже хрипить на гострому кинджалi свого рiдного брата. Мати схоплювалась iз свого лiжка i божевiльними очима дивилась у вiкно. Цей сон був страшнiший за всi кошмарнi сни, i тiльки тепер вона пiзнала, що таке справжн? нещастя. I здалося ?й тепер життя не домовиною, а безвихiдним, страшним виттям смертельно пораненого пса. Так проходили днi, мiсяцi i, нарештi, роки. По селах, мiстах i мiстечках лютувала громадянська вiйна. То тут, то там блискали пожари, i днi переповнились кулеметним татаканням. То тут, то там розривались снаряди, i банди блукали по всiх великих i малих степових шляхах. То цi переможуть, то тi, i здавалося напiвмертвiй матерi, що цьому нiколи не буде кiнця i вона вже нiколи не найде колишнього спокою. Тодi десь раптом ударив грiм i метнулась блискавка. Нiби хтось мудрий i великий взявся переконати матiр, що нiчого безконечного нема, i взявся найти ?й довгожданий спокiй. I ще раз ударив грiм i метнулась блискавка: то вiдступав за сво? рiдне мiстечко ?? рiдний син Андрiй i насiдав на нього його рiдний брат Остап. Мати, звичайно, нiчого не знала. Вона не знала, що мало не на порозi ?? убого? кiмнатки стикнулись у мертвiй схватцi завзятi брати. Цiлий тиждень переходило мiстечко iз рук у руки, i мати тiльки пiд кiнець узнала, що то ?? сини воюють один з одним на порожнiх вулицях свого рiдного мiстечка. I вона, розпатлана, кинулась до штабу. I побачила вона там Остапа. Вона впала перед ним навколюшки i почала благати його, щоб вiн припинив бiйку. Тодi усмiхнувся Остап i сказав матерi чужим голосом: - Iди, стара, додому i, будь ласка, не перешкоджай менi! Вона подивилась на сина i не пiзнала його: перед нею стояла сувора i без кiнця далека ?й людина. Це вже був не той Остап, що обiцяв ?й годувати ?? смачними цукерками. Це було втiлення незнано? ?й i хижо? мудрости. Тодi ще раз подивилась мати на свого рiдного сина сухими очима i мовчки пiшла додому. I в цю ж таки нiч вона стикнулась iз другою сво?ю дитиною. О третiй годинi ночi хтось тихенько постукав ?й у вiкно. Вона хутко пiдвелась з лiжка. Тодi чу? вона рiдний ?й голос, i голос цей просить скинути защiпку з ?? убогих дверей. Вона кинулась до порога i побачила, нарештi, свого дорогого Андрiя. Але й його побачила вона таким же далеким i чужим, як i Остапа. Вiн навiть не привiтав ??, вiн навiть не дивився на не? i, як неприручений звiр, увесь час ховав на пiдлозi сво? колись добрi очi. - Чого ж ти прийшов до мене? - нарештi, промовила вона. - Я прийшов до тебе, матусю,- чужим голосом сказав Андрiй,- щоб ти менi допомогла в мо?й справi! - Яка ж твоя справа, синку? - зiдхнула мати.- Чому ж вона саме твоя i чому вона не може бути мо?ю? Андрiй негарно усмiхнувся i сiв на стiльця. - А тому не може бути тво?ю,- сказав вiн,- що ти нiчого не розумi?ш! - Боже мiй! - скрикнула мати.- Невже ж це не я виховувала тебе, мiй любий синку? Чому ж я не найду з тобою спiльно? мови? - Не найдеш, матусю,- сказав Андрiй,- бо тако? мови ти шука?ш i з мо?м братом Остапом. З мо?м найлютiшим ворогом... - З тво?м найлютiшим ворогом? Синку! Що ти говориш? А-ах, Боже мiй! - i мати заридала. Тодi пiдiйшов до не? ?? рiдний син i сказав чужим голосом: - Покинь, стара, виводити, бо менi нiколи зараз, i до того ж я мушу за тво?ю допомогою пролiзти до братового штабу. Та не встиг Андрiй вимовити сво?х останнiх слiв, як у дворi зашумiло. Вiн кинувся до вiкна i в присмерках мiсячно? ночi побачив вершникiв. I зрозумiв Андрiй, що зграя ворогiв оточу? його, i сказав вiн матерi: - Ховай мене, мамусю, i якомога скорiш! Ховай мене вiд мого брата Остапа! Мати кинулась. Мати кинулась ховати свого любого сина Андрiя. I сховала вона свого любого сина Андрiя на глухому горищi i повернулась до кiмнати. Тодi з шумом розчинилися дверi, i зупинився на порозi Остап з двома сво?ми молодими вершниками. - Ну, так де ти, стара, сховала мого брата Андрiя? - грiзним голосом спитав вiн.Чи не дума?ш ти, що мо? дозорнi прозiвали його?! - Не бачила я твого брата Андрiя! - рiшуче сказала мати i, зблiдла, сiла на сво? лiжко.- Не бачила!.. - Не бреши, стара! - скрикнув Остап i взявся рукою за свою блискучу шаблюку.- Чи не дума?ш ти, що я помилую свого найлютiшого ворога? ' I, сказавши це, Остап подивився на вершникiв. Вершники вiд задоволення крякнули. Мовляв: наш пан-отаман не зна? рiднi i для нього в боротьбi нема братiв! - Я радий, що ви так дума?те про мене! - сказав Остап.- Отже, хочу я довести вам, що для мене в боротьбi нема i матерi. I георгi?вський кавалер всiх чотирьох хрестiв, що поважно виблискували на його грудi, сiв бiля сво?? матусi. I наказав вiн сво?м вершникам обшукати двiр i горище. I запалив вiн цигарку i звiв сво? суворi брови бiля перенiсся. Мати сидiла блiда i мовчки дивилась на сина. Духом алькоголю так пашило вiд нього, що вона мимоволi повернула сво? обличчя до вiкна. Вона раз у раз позирала на дверi i прислухалась до шуму: невже ж таки знайдуть ?? рiдного сина? I тiльки коли вершники повернулися до кiмнати i доложили Остаповi, що Андрiя нiде нема, вона з полегшенням зiпхнула й сказала: - Хiба я вам не говорила?! Чого ж ви прийшли до мене? - Так ти, я бачу, хочеш хитрувати? - скрикнув Остап.- Так знай же, вiдьмо: нема тобi пощади вiд мене! Коли до ранку ти не видаси мого брата, то... Остап схопився за клинок i показав його матерi. Тодi переповнилась чаша терпiння, i сказала мати: - Що ти говориш, Остапе? Побiйся Бога! Невже ти, мiй п'яний сину, забув сво? дитинство й "солодкi цукерки"?! - Ха-ха! - зареготав Остап.- Чу?те, хлопцi? Моя мати згадала солодкi цукерки! Моя мати хоче мене розжалобити! Чу?те, хлопцi?! П'янi вершники теж зареготали. Зареготали й шаблi дзвоном якогось страшного розпачу. Тодi знову сказав Остап: - Н?, матуську, цукерки тебе не спасуть! Спасибi тобi, що ти мене породила й виховала, але не пишайся цим! Бо породити - то зовсiм не важка штука... i навiть деяке задоволення... Ха-ха! А виховати - це твiй природний обов'язок... Ну, словом, я хочу жити i во iм'я якихось там шляхетних поривань зовсiм не думаю пiдставляти свою голову сво?му братовi Андрi?вi! Мати з жахом дивилась на свого сина i нiчого не розумiла. Вона все втiшала себе надi?ю, що це - нiщо iнше, як п'яний бред п'яно? людини, i вже не могла втiшати себе такою надi?ю.- "Це пекельний сон сниться менi",- уперто думала вона i раз у раз клала на сво? печальне чоло свою схудлу руку. Вона клала руку, аж поки пiдвiвся Остап. I пiдвiвся Остап i сказав матерi, щоб вона влаштувала йому лiжко на ганку; мовляв, вiн там буде до ранку чекати вiдповiдi i ?? останнього слова. Вона мусить сказати, де сховала Андрiя. I, похитуючись, пiшов вiн на ганок, а за ним пiшли i його вершники. Стiнний годинник одбивав секунди. Час iшов дуже поволi, i якась година здавалася матерi за цiлу вiчнiсть. Вона раз у раз пiдходила навшпиньках до сiнешнiх дверей i прислухалась. Десь кричали вранiшнi пiвнi, а ще далi вили собаки безвихiдним виттям. Перед матiр'ю проходили одна по однiй картини ?? невеселого життя i проходили дорогi обличчя ?? маленьких синiв. Сьогоднi в мiстечку порожньо i дико, сьогоднi зчепились в мертвiй схватцi два рiдних брати, а колись над мiстечком стояло хоч i вбоге; але ясне й ласкаве сонце, i Остап та Андрiй були такими симпатичними людьми. Сьогоднi грохочуть оселi грохотом громадянсько? вiйни, скачуть по шляхах божевiльнi вершники, i сини не хочуть визнавати один одного, навiть матерi уже не визнають. А тодi вони ласкали ?? сво?ми дитячими рученятами i так хороше зазирали в ?? обличчя. Що ж це таке? Невже ж так завжди бува? в життi? I раптом прийшла матерi думка, що нiякого кошмару нема i що все, що дi?ться зараз, ? звичайне й природне явище. I коли вона не може зрозумiти цього, то вона, значить, оджила вже свiй час, i, значить, на ?? земне мiсце прийшли новi люди, з новими думками й з новими, далекими ?й бажаннями. I тодi захотiлось матерi вмерти. Вона пiдiйшла до сiнешнiх дверей i приложила до них сво? ухо. Остап хропiв, хропiли й його п'янi вершники. Тодi полiзла мати на горище до свого сина Андрiя й сказала йому: - Тво? вороги, синку, сплять. Отже, тiкай якомога скорiш! - Менi зда?ться, що я вiд тверезих уже не втiк би,- сказав Андрiй.- Чи не п'янi вони, матусю? - П'янi, синку, ти легко вискочиш у вiкно... Тiкай, синку! - А де ж мiй братiк Остап спочива?? - спитав раптом якимсь занадто тремтячим голосом Андрiй. Мати подивилась на сина i в присмерках мiсячно? ночi, що проточилась на горище, побачила в Андрi?вих очах пiдозрiлий блиск. I вона одразу зрозумiла його: Андрiй задумав убити свого п'яного брата Остапа. I, зрозумiвши це, вона, не довго думаючи, сказала: - Спить твiй брат Остап на мо?й кроватi,- сказала вона. - Ну, то й добре! Значить, i я ще можу трохи вiдпочити. I ще сказав Андрiй сво?й матерi, щоб вона злазила з горища i не перешкоджала йому. I послухала мати сина i, ступивши на долiвку, пiшла в кiмнату та лягла на сво?му лiжку. I лежить мати пiд легкою ковдрою i нiяк не може вгадати, скiльки часу пройшло. Давно вже чу? вона, як Андрiй шелестить в сiнях сторожкими носками i дума?: "Мабуть, сокиру шука?". I хоче вона йому сказати, щоб вiн не шукав сокири, i чомусь не може цього зробити. Мiсяць почина? вже поночiти i, мабуть, десь далеко на землю сходить свiтанок. Стiнний годинник одноманiтно тука?, i летять у вiчнiсть бистрокрилi секунди, ?х навздоганяють хвилини i - ще повiльнiш - години. I не чують вони цих пострiлiв, що тривожать порожн? мiстечко. Органiзовано, в шахматному порядку, але й байдуже, поважно ступа? його королiвська величнiсть сам король-час. Мати вже бачить, як скрада?ться до ?? затiнено? кроватi ?? молодший любий син. Вона хоче попередити його й сказати йому, що не Остап, а вона, його мати, лежить на лiжку, i чомусь не може цього зробити. Та й навiщо попереджати, коли так при?мно мрiяти. I вона продовжу? мрiяти. I мрi? вона про щасливе життя, i мрi?, аж поки до не? пiдходить Андрiй, аж поки трапилось те, чого й треба було чекати... Вiн i справдi пiдiйшов. Пiдiйшов братовбивця тихо, нечутно i зупинився, як примара. Але чого ж вiн сто?ть? Невже й тепер не кiнець! Нi, мабуть, тепер кiнець! Недарма ж ?й до болю хочеться вмерти, недарма. I тодi враз гупнуло. То Андрiй, гадаючи, що на лiжку лежить його брат Остап, поспiша? виконати свiй громадський обов'язок. I замiсть мрiй, перед материними очима раптом загорiлись якiсь рожевi потойбiчнi свiти. Мати навiть не встигла скрикнути. Матерi вже не було. I зовсiм даремно сокира знову падала на ?? голову i так настирливо гупала в передранковiй темрявi. Матерi вже не було... Тодi Андрiй вискочив у вiкно i побiг по порожнiх улицях середньовiчного мiстечка. I тодi ж у страшнiй завiрюсi помчались галопом будинки, крамницi i, нарештi, сама земля. Але матерi вже не було. Вже перший удар сокирою перенiс ?? в той загадковий свiт, де нема нi печалi, нi зiдхань, де нiколи не загоря?ться нiжна смужка молодого дня i де нiколи так завзято не кричать жовтогарячi пiвнi, як вони кричали в мiстечку за тi?? невесело? передранково? темряви. Матерi вже не було. Матерi саме тих бойових хлопцiв, що ?х батько помер дуже давно: так давно, що й не скажеш. IЗ ВАРИНО? БIОГРАФI? Народилась Варя на Слобожанщинi, в повiтовому мiстечку Богодуховi, 1900 року, зда?ться. Мати ??, Ярина Федорiвна, належала до того класичного типу укра?нських бублешниць, що ?х, мабуть, ще нiхто в свiтi не перекричав. Батько Варин, Трохим Климентович, був, навпаки, тихенький п'яничка (за спецiальнiсть узяв собi - носити жiнчинi бублики на базар) i, можна сказати, доти не видiлявся з кола богодухiвських мешканцiв, аж поки вияснилося, що вiн, четвертий супруг Ярини Федорiвни, зовсiм не дума? вмирати, як це зробили його три нещасливi попередники, цебто аж поки всi побачили, що вiн, цiлком задовольнивши ненажерливi бажання сво?? грудасто? й широкозадо? дружини, примусив ?? завагiтнiти й народити бистрооку дiвчинку. Першi дитячi роки Варя провела на Монастирськiй вулицi - на тiй вулицi, де, крiм бубликiв, так багато ще виробляють паляниць та смачних брусикiв. Коли Варi було чотири роки, Ярина Федорiвна дуже вславилась сво?м майстерством: кращо? за не? бублешницi уже не було в цiлому повiтi. Прецiнь приблизно бiля цього часу вияснилося, що Трохим Клементович, остаточно закрiпивши за собою славу неабиякого мужчини, все-таки не здiбний був вiдбити в Ярини Федорiвни охоту до чужих чоловiкiв i - головне - приохотити ?? до народження друго? дитини. Таким чином, бистроока Варя залишилась без брата й без сестри. В Богодуховi, крiм вулицi Монастирсько?, ? ще й так званi "Соболi". Це той закуток, що з нього колись вийшов i Трохим Клементович i де так багато рiзних кравцiв та чоботарiв тощо. Саме на Соболях Варя й розважалась, коли ?й стукнуло дев'ять рокiв. На Соболi вона ходила до свого дiдуся, до батька Трохима Климентовича, вiдомого богодухiвського чинбаря. Там ?? розважав, звичайно, не запах вiд кожухiв,- "чинбарський квасок" (такого, правда, на Монастирськiй вулицi не було), ?? розважало там Мерло - рiчка, що тече у славетне Ворскло, оспiване поетом Щоголевим. На Мерлi Варя гралася "у крем'яшки" з соболiвськими дiвчатами i на Мерлi ж вона пiзнавала життя та - головним чином - анатомiю вiд рiзних Петрикiв та Ванькiв, що дуже добре орi?нтувалися в цiй науцi i незгiрше за сво?х батькiв загинали в "трьохетажних янголят". З рiчки Варя йшла до дiдуся-кожум'яки, i дiдусь-кожум'яка, теж-таки тихенький п'яничка, розповiдав ?й, що Ворскло тече у Днiпро, а Днiпро - у Чорне море, так що коли захiдно-?вропейська культура "зачепить Рас?ю", то з Богодухова можна буде допливти до самiсiнького океану. Дiдусевi казки не дуже зворушували Варю, але вона ?х все-таки уважно вислуховувала. Вона знала, що, розповiвши казку, дiдусь дасть ?й копiйку, а на копiйку Варя купить собi цукерок. Таким чином, уже змалку Варя зарекомендувала себе i трошки практичною людиною i людиною без зайвих романтичних ухилiв. Правда, Варя вмiла i захоплюватись, i горiти, i навiть зробити непродуманий вчинок, вона вмiла i гiрко плакати, i голосно реготати, але i смiх, i плач, i захоплення - нiщо не видiляло ?? з ?? ж таки сiренького оточення. Варя росла на звичайну собi укра?нську жiнку, на бублешницю тощо, i можна було чекати, що в свiй час i в свою чергу вона народить якусь нову бублешницю чи то якогось нового чинбаря. Кожна людина дивиться на свiт очима свого свiтогляду. Отже, i я iнакше не вмiю дивитись. Коли на Вариному житт?вому шляху були такi, скажiмо, роки, як 1905-й, то я й питаю: як же на не? вплинули вони? 1905 рiк на Варю, очевидно, нiяк не мiг вплинути, бо ?й було тодi тiльки п'ять весен. Зате 1914-й, що застав ?? в городськiй школi, вже трошки вплинув на не?, i саме в тому сенсi, що вона почала мрiяти про невiдомого прапорщика з золотими погонами, героя й георгi?вського кавалера, а також ?й дуже захотiлося пiти на фронт сестрою милосердя. Особливо ?? провокували на цей вчинок безусi добровольцi i ще особливiш - Петя Покровський, син богодухiвського старожила й домовласника. Варя була закохана в Петю, але Петя, колишнiй гiмназист, про це нiчого не знав, i от Варi дуже хотiлось, щоб вiн про це узнав, хоч на фронтi, куди вiн по?хав, про ?? кохання до нього нiчого не взнавши. З мрiй про сестру милосердя, звичайно, нiчого не вийшло. - Ти менi гляди, Варко,- сказала колись широкозада бублешниця, побачивши Варю за iлюстрацiями "Огонька".- Гляди менi, щоб цi журнали не призвели тебе до мечтанiя. - Ви, мамо, вiчно натяка?те на щось,- кинула незадоволено Варя.- Як самi були молодi, то тiльки й знали, що до хлопцiв... Одчепiться вiд мене! - До хлопцiв, кажеш? - здивовано промовила бублешниця.- Ну й падлюка ж ти, Варко!.. Ну й виродок! Ач, куди вже закида?: до хлопцiв! Гляди менi, щоб за цi тво? раннi слова не вибила я тебе цi?ю ось кочергою. - Ти, того... не дуже,- вставив сво? слово i Трохим Климентович - персона з малоросiйсько? комедi?.- Щоб, значить, як мати каже... На цьому розмову й було скiнчено. Ярина Федорiвна взяла собi в голову, що Варя не така вже маленька дiвчина, як це ?й здавалося. Ярина Федорiвна подумала, що Варя пiшла саме в не?, а не в батька (бублешницi теж з 14 рокiв закортiло до хлопцiв), а Варя подумала, що ?й i справдi не варто на фронт iти, коли прапорщик може й сам у Богодухiв при?хати. Словом, Варя не сперечалася. Але коли Варя чотирнадцяти рокiв тiльки мрiяла про вищеназваних прапорщикiв з золотими погонами, то сiмнадцяти вона вже ходила з ними по алеях богодухiвського скверу - того скверу, що його мiсцевi баришнi називали чомусь "шквирею". Гуляти, до речi, було страшенно весело: по-перше, тодi якраз трапилась революцiя i були рiзнi веселi гулянки, по-друге, Ярина Федорiвна вже прямо порадила Варi, щоб вона не дуже гавила i, коли пiдвернеться порядна людина, поспiшила "закрутити любов". От що сказала Ярина Федорiвна в 1917-му. - Нiчого не зробиш, Варко,- сказала Ярина Федорiвна.- I тiлом i лицьом ти вилита мати, та й характером, мабуть, пiшла в мене. Отже, я й боюсь за твою жiночу долю. Одним словом, крути. Але крути з розумом i без мечтанiя. Як приведеш дитину несво?временно, ?й-богу, з двору вижену! Варя уважно вислухала цю пораду i добре запам'ятала ??. "Лицьом" вона i справдi подiбна була до матерi (носик задиркуватий, щiчки як пампушки i червонi, а про очi й говорити не приводиться), подiбна була до матерi i фiгуркою: така ж точнiсiнько широкозаденька та грудаста. Що ж до характеру, то краще давайте змовчимо: Варi такi соромнi сни снилися кожно? ночi, що про них Ярина Федорiвна навiть i не мрiяла. Отож пiшло тепер друге видання богодухiвсько? бублешницi гуляти з материною iнструкцi?ю. Гуляла Варя, "кан?шно", в тому таки ж богодухiвському скверi, що сто?ть недалеко вiд базару, якраз напроти дому Савича, колишнього дрiбного богодухiвського помiщика. Гуляла вона з прапорщиками та iншими революцiйними вояками. Прапорщики та iншi революцiйнi вояки були люди молодi, веселi i часто водили Варю в кiно. Ночi були чарiвнi, завжди пахло небо, i зорi, i весь свiт. Над Богодуховом часто стояв нiжний провiнцiальний мiсяць, i тодi щось йокало в грудях i хотiлося летiти в голубу височiнь, пiд самiсiньке небо... I думала, значить, Варя: "от-от закручу!" А воно з гулянок так нiчого й не вийшло: мало не всi прапорщики та iншi революцiйнi вояки настоювали, щоб Варя "привела дитину несво?временно", а Варя цього не хотiла. Вдалося Варi "закрутити любов" хоч i з прапорщиком, певнiше - з офiцером, але, на жаль, з офiцером липовим i, на жаль, не за материною iнструкцi?ю. Богодухiв - мiстечко непомiтне. Було там, правда, щось тодi до 15 тисяч мешканцiв, була там, правда, i одна лiкарня, i одна гiмназiя, i шiсть нижчих шкiл, i навiть до двадцяти поганеньких промислових установ, але й лiкарня, i школи, взагалi всi культурнi установи - все це було i по iнших повiтових мiстечках, так що мешканцям нiчим було й позадаватися трохи. Правда, богодухiвськi бублики, як сказав би стилiст типу Гоголя, надзвичайно смачнi, таких бубликiв, мабуть, нема в якiйсь, скажiмо, Уманi; правда, на богодухiвських горах стояв колись досить поетичний монастир (дехто з мiсцевих патрiотiв навiть запевняв, що вiн поетичнiший за славетний Охтирський); правда, в околицях мiста ? романтичнi кучугури, а в самому мiстi жили колись два незрiвнянних юродивих - Вася i Стьопа, але, на жаль, правда й те, що слава про все це так i не пiшла далi Богодухова. I все-таки i в це непомiтне повiтове мiстечко полiзли бiльшовики, i все-таки й тут вони немало наробили репету. Так що, значить, мусiли прийти пiсля них гетьман з нiмцями, i оточили всю кра?ну шуцмани, i, значить, був серед нiмцiв один нiмець, що в нього Варя, звичайно, й закохалася. Але справа не в нiмцевi, а в гетьманському (можна сказати, колишньому петлюрiвському) офiцеровi, вродi як у прапорщиковi, тiльки без золотих наплiчникiв. У Богодухiв прийшов хлопець - Сергiй Петренко. Хлопець молодий, цiкавий i - командир. Зустрiлася Варя з ним на Соболях у свого дальшого родича Iвана Панасовича, що служив сiльським учителем на Богодухiвщинi i спершу стояв за Петлюру, розумiючи його, Петлюру, як революцiонера, а потiм, правда, як це було видно далi, зрозумiвши, що це була помилка, щиро перекинувся в бiльшовицьку пропаганду i виступав уже далi як голова ревкому. Зустрiлася Варя з офiцером гетьманським - Сергi?м Петренком - i одразу ж "закрутила з ним любов". I трапилося так, що пiшла вона з ним до Мерла. Йдуть вони, значить, по березi, розмовляють про те, про iнше i особливо про кохання. I не помiтили вони, як вийшли з города. А за городом лiс i осiнь димить на горизонтi. Ввiйшли в лiс. Осика червона, як червоне золото, аж горить, тихi клени загрузли в нiжному янтарi свого листя, а молодi вiльхи наче посмiхаються - такi зеленi, аж синявою взялися. Ну, тут i трапився грiх. I незчулася Варя, як уже обтрушу?ться - червона й щаслива - й не зна?, що ?й робити. Цiлу? Сергiя, а самiй зрiдка в голову порада Ярини Федорiвни. Та, правда, скоро заспоко?лась. Сергiй пообiцяв оженитися, а про грiх не треба говорити матерi. Варя й не сказала. Та поки Сергiй збирався оженитися, прийшла "сав?цька вдасть". Варя не встигла навiть i похвилюватися як слiд. Пiдводиться колись з лiжка, а на вулицi вже червонi шпацiрують. Молодий снiжок рипить за вiкном. Ахнула Варя, а воно, виходить, що ?? Серьога й не думав тiкати кудись. Виявилося, що вiн був за шпiйона в гетьманському вiйську i зовсiм не гетьманець чи то петлюрiвець, а "камунiчеськой большовик", як одразу ж назвала його Ярина Федорiвна. Варя дуже зрадiла, хоч ?й i непри?мно було, що Сергiй тепер не офiцер. Але потiм зовсiм зрадiла, бо Серьога i при "сав?цькiй властi" залишився за командира. Так що почала Варя гуляти з ним i при новому режимi. - Вiн, кан?шно, твiй Серьога, не з благородних виходить i; кажуть, мастеровой з заводського цеху,- сказала колись Ярина Федорiвна, бачачи, що Варя не "шут?йно" "заварила любов",- але що ж зробиш, коли тепер i пропагандисти i командири пiшли з простого народу. Так тому й бути: благословляю... коли не бреше i сурйозно намiря?ться оженитись. - Тiльки вiн, мамо, хоче гражданським браком,- несмiливо почала Варя. - Не видумуй. Варко! - скрикнула Ярина Федорiвна.- Я тобi дам такого гражданського, що ти й у дверi не потрапиш! - Ти того... не дуже! - вставив сво? слово i Трохим Климентович.- Щоб, значить, як мати каже... - Та я ж, мамо, нiчого... Я ж говорю тiльки, що вiн говорить. - Отож-бо й ?! Адiйотка ти! Ти говори, що мати говорить, а вiн хай каже, що ти кажеш. О! Спитай свого батька: посмiв би вiн менi щось непристойне запропонувати? - Ти того... не дуже! - знову вставив сво? слово Трохим Климентович.Щоб, значить, як мати каже... - Я, мамо, нiчого,- ще раз заперечила Варя.- Я тiльки про те, що Серьозi камунiчеськi правила не дозволяють у церквi вiнчатися. Ярина Федорiвна стукнула ногою. - Ой, краще змовч. Варко! Доки ти менi будеш насупроти виражаться? Га? - Ярина Федорiвна так захвилювалась, що аж пiт ?й виступив на лобi. Тодi вона витерла пiт кiнцями сво?? голов'яно? хустки i замовкла. Але потiм скоро одiйшла й сказала вже багато тихше: - Так що-на тобi, Варко, мо? посл?дн? слово: не хоче вiн вiнчатися прилюдно - ми по?демо до якогось деревенського попа! Скажи йому, що пущай вон асабливо не турбу?ться: все устрою як слiд. Так устрою, що нi одна собака не буде знати. Можливо, Ярина Федорiвна i "устро?ла б все як слiд", але Сергiй Петренко все-таки не схотiв вiнчатися в церквi. Варя захвилювалася. Саме тому захвилювалась, що пiд серцем ?й вже заворушилось маленьке. Тодi Ярина Федорiвна, догадуючись, мабуть, що Варка обов'язково "приведе дитину несво?временно", а може, й просто не бажаючи випустити з рук цiкавого командира, примушена була остаточно пiддатися. - Ай, дiвко,- нарештi сказала вона.- Бiда менi з тобою! Та, мабуть, прийдеться плюнути на попа... Прости менi. Господи, на цьому кощунському словi (бублешниця перехрестилася). Iди, мабуть, до ревкому та записуйся там на гражданський брак. Понравився менi твiй Серьога i Iван Панасович (Iван Панасович i справдi був уже головою ревкому) розпина?ться за нього. Каже: i командир отлiчной i пропагандист небикновеной. Варя, "кан?шно", дуже зрадiла й побiгла до Серьоги. А за кiлька днiв вона вже перейшла до нього й на квартиру. Сергiй цiлий день був на ногах i тiльки ввечорi приходив до сво?? молодо? дружини. Але Варя ходила як божевiльна, i ?й здавалося, що вона нi на хвилину не розлуча?ться з Серьогою. ?? неповторний медовий мiсяць пройшов, звичайно, пiд золотом осик i, можна сказати, вже давно пройшов, та Варi вiн знову прийшов. Варя була занадто гаряча самичка, i ягоди ?? трохи набухлих грушоподiбних грудей також сторожко здригалися, як i кiлька мiсяцiв тому. Одним словом, свiт взяло в тiсне коло, i в цьому колi залишився один Сергiй. Десь когось розстрiлювали, десь (i навiть дуже близько) йшла запекла боротьба, десь напружено клекотiло громадське життя, а для Варi iснували тiльки запашнi провiнцiальнi ночi, що в тривозi мчалися над Богодуховом. Варя зiдхала спорзними зiдханнями гарячо? бистрооко? самички i нiчого не чула й не бачила. Так пройшло кiлька мiсяцiв, кiлька солодких надзвичайних мiсяцiв. Але от вiтер, що стих було, раптом рвонувся i вогнi мало не погашено? пожежi знову зашумували. Контрреволюцiйний пiвдень зiбрав усi сво? останнi сили i, пiдтриманий гарматами англо-французьких ранть?, перейшов у наступ. Офiцерськi частини так рiшучо й упевнено рушили вперед, що армi? робiтничо-селянського уряду нiяк не могли вдержати позицi? i з боями почали вiдходити на пiвнiч. Кра?на насторожилась i захвилювалась. Але тепер захвилювалась по-справжньому й Варя. Ранiш на змiну влади Варя дивилась дуже просто (мовляв, як же воно за цих буде!), зате тепер вона так просто дивитись не могла. Коли в останнiй час навiть розмови про рештки генеральських банд - розмови, якi загубили свою гостроту,Варя почала приймати з деякою неохотою, то тепер, побачивши, що недалеке майбутн? багате на серйознi подi? й обiця? чимало несподiваних сюрпризiв,- тепер вона дуже затривожилась. Правда, Богодухiв, як i iншi пiвнiчнi райони республiки, жив ще рожевими надiями й тiльки по деяких галузях будiвництва крадькома (щоб не налякати обивателя) приступа до частково? лiквiдацi? справ, але це Варю зовсiм не тiшило, i особливо не тiшило Ярину Федорiвну: бублешниця, а через не? й Варя, знала, що мало не весь пiвденний край вже кипить напруженим, подекуди переляканим життям вiйськового табору, що там замiсть ревкомiв функцiонують диктаторськi трiйки, а замiсть оптимiстичних бюлетнiв перемоги населення дiста? тривожнi й не завжди при?мнi накази, що там, нарештi, ворога чекають з хвилини на хвилину, i нiхто вже не припуска?, що цей раптовий наступ ? хоч i красивий, але недовговiчний вогонь вiд фе?рверку. - Ой, Варко! Що ж це ти наробила! Спортила ти все мо? життя!схвильовано сказала колись Ярина Федорiвна.- Якби побралася з офiцером, то не було б цi?? суматохи... Ну й сукин же син твiй шпiйон! Ну й гадюка камунiчеська! Ех, Варко, Варко! Мовчала я, але тепер не можу мовчати. Як подивлюсь на твiй несво?временний живiт, так би й розiрвала твого Серьогу. Таки обдурив, падлюка... Коли ж це ти з ним нагуляла? Ще, мабуть,-за гетьмана? Ярина Федорiвна прямо-таки виходила з себе. Але справжня панiка знялася тодi, коли Варин Серьога вирiшив покинути Богодухiв. Сергiй Петренко був один iз тих вiдважних i вiдданих людей революцi?, якi добровiльно поспiшали на найнебезпечнiшi дiлянки фронту й яких навiть нiжнi очi молодих дружин не могли зупинити. Вiн ви?хав з Богодухова однi?? лiтньо? душно? ночi й залишив Варку в сльозах бiля Ярини Федорiвни. Перед тим, як покинути ??, вiн довго втiшав ?? (також втiшав i Ярину Федорiвну). Вiн обiцяв, що все буде добре i що вiн скоро повернеться з фронту. Та втiшити йому так i не вдалося, бо Ярина Федорiвна не стiльки була стривожена судьбою Сергiя Петренка ("пропадай вiн пропадом"), скiльки тим, що Варку вже тепер не вiзьме "благородной чолов?к", скiльки тим, що... як же тепер бути? Чи не влетить Варцi вiд офiцерсько? влади за ?? "командира"? - Главно? дiло - живiт видайоть! - говорила Ярина Федорiвна.- Хто там зна, як ти жила з ним? Може, за горняшку служила... А от живiт видайоть!.. Варин живiт i справдi був величезний i дуже помiтний. Вона була в станi мало не закiнчено? вагiтности й на протязi якихсь трьох-чотирьох тижнiв мусiла народити дитину. - Главно? дiло - живiт видайоть! - знову зiдхала Ярина Федорiвна i скреготiла зубами.- I главно? дiло - не знаю, що й робити, бо чу? мо? серце, що скоро вже... Бублешниця не помилилась. Днi рожевих надiй i приховано? турботи пройшли. Захвилювалась i пiвнiч Укра?ни, а зокрема й Варин городок. Проголошено було становище облоги, i мiсцевий гарнiзон почав реорганiзовуватись у партизанський полк. По всiх поштових i степових трактах та дорогах загадючились обози слобожанських возiв. Обози так енергiйно поспiшали на пiвнiч, що вже не було жадного сумнiву: бiлi таки будуть в Богодуховi! Хоч Варя й не проклинала з Яриною Федорiвною свою судьбу, але вона все-таки кохала свого Серьогу i все-таки думала про те, що ?й не можна залишатися в сво?му городi, коли ?? городок покинуть армi? робiтничо-селянського уряду. Варя, звичайно, нiколи не належала до партi?, але хiба це да? ?й хоч маленьку гарантiю, що ?? не зачепить караюча рука контррозвiдки? Правда, Серьога, вiд'?жджаючи на фронт i не припускаючи, очевидно, що далекий вiд позицiй Богодухiв скоро почне евакуюватись, не дав ?й жадно? поради. Але Варя й без чоловiка знала, що ?й треба негайно поспiшати з вiд'?здом. - Мамо! - сказала колись Варя, звертаючись до Ярини Федорiвни.- Чи не пiдете ви до Iвана Панасовича порадитись, як менi ви?хати з города? - Ви?хати з города?.. Чи не здурiла ти? - скрикнула бублешниця. - Куди ти по?деш, та ще й з таким животом? Ярина Федорiвна почала доводити Варi, що ?й нема нiякого сенсу "телiпатись кудись у прiрву", що, може, нiчого й не трапиться i, може (та й напевне!), нiхто ?? не зачепе за ново? влади, що коли вже говорити про Серьогу, то - чорт з ним! На чорта вiн здався, коли так поводиться з дружиною й залиша? ?? саму? Був грiх - согрiшила, ну, так тому й бути! Може, ще й найдеться "благородной чолов?к" i обвiнча?ться з нею. До речi, вона ж i не вiнчалася по-християнськи. Може, то сам Бог так зробив, не допустив до другого грiха. - Мамо! - почала було Варя, але Ярина Федорiвна ?? рiзко перебила: - Покинь, я тобi кажу, мамкати! Що ти там понiма?ш? - Ти того... не дуже! - вставив сво? слово й Трохим Климентович.- Щоб, значить, як мати каже... I Варя змовкла. I Варя, можна сказати, упокорилась. Але не тому, мiж iншим, вона упокорилась, що так дуже боялась батькiв, а тому, що вона й сама почала зрiдка думати, що й справдi ?? нiхто не зачепе за ново? влади, тому що нарештi, хоч Серьога i гарний хлопець, але, може, його нема вже й на свiтi, а коли живий вiн, то вже тепер, за ново? влади, не бути йому нi пропогандистом, нi командиром. Так що вирiшено було пересидiти баталiю в сво?му рiдному закутку, що на Манастирськiй, i не думати про евакуацiю. I з тим бiльшим задоволенням Варя не думала про евакуацiю, що евакуацiя прямо-таки лякала ?? сво?м хаосом. Треба щиро сказати: революцiйний нарiд умi? перемагати й наступати, та нiяк не вмi? вiдступати й тягати за собою барахло. Плани евакуацi? i справдi виглядали дуже химерно. Вивозили снаряди, вiйськовий одяг i цiлi цейхгавзи, але й вивозили десятки пакгавзiв (висловлюючись фiгурально) жiночих панталонiв та лiфчикiв. Вивозили друкарськi машинки й цiлi типографi?, але й вивозили для чогось старi столи, десятки старих столiв i надзвичайно багато звичайних стiльцiв, що тоскно витикалися в небо сво?ми мало не столiтнiми нiжками. Вивозили курей, гусей, свиней та iншу домашню живнiсть, але й вивозили матраци, кроватi й ще багато дечого з мертвого спального реманенту. Все це посувалося з Богодухова i через Богодухiв на слобожанських возах. I цi обози так лякали Варю, що навiть Ярина Федорiвна порадила ?й рiдше виходити з дому й сама взялася дiставати iнформацi? про подi? в мiстi i на фронтах. Словом, евакуацiя йшла прискореним темпом. За обозами поволi й досить поважно для такого блискавичного моменту посувалися отари овець i гурти рогато? худоби. Воли ревли, конi iржали. Над дорогами стояли хмари сiрого пороху. Раз у раз, наздогоняючи й переганяючи навантаженi тачанки, на шляхи вискакували одинокi вершники й, стурбованi, раптом зникали десь. Появлялися й цiлi загони кавалерi?. Але цi чомусь весело погикували й так войновничо помахували шаблями, що тил, куди вони рiшучо мчалися, кожно? тако? хвилини можна було прийняти за фронт. Але те ж приблизно Ярина Федорiвна (Варя тепер майже не виходила з дому) спостерiгала й на залiзницi. Станцiя ломилась вiд деморалiзованих натовпiв i вiд не менш дезорганiзованих вагонiв. Тiльки "пульман з заложниками" чiтко вирисовувався з цього евакуацiйного хаосу. Все поспiшало вiд грiзно? канонади й пожарiв, якi обхоплювали мало не всi кiнцi нiчного пiвденного неба. Хоч Ярина Федорiвна категорично була проти ви?зду сво?? доньки з Богодухова, але вона не могла не цiкавитись, хто ж тiка? на пiвнiч. Зрiдка ?й самiй боляче йокало пiд серцем i вона думала: "а може, хай ви?здить?" Та, придивляючись до евакуацiйно? публiки, вона тiльки ще бiльше заплуталась. Людей, що поспiшали на пiвнiч, i справдi не можна було назвати ?диним органiзованим i органiзуючим цiлим. Це був розхрiстаний конгломерат. Тiкали з мiстечка й фiзично безсилi батьки та матерi комунiстiв, тiкали й деякi комунари з барахлом, якi вважали, що фронт може почекати, а барахло обов'язково треба "спасти" й обов'язково треба здати "пiд розписку" десь за тисячу верстов вiд позицi?. Тiкали деякi нервовi обивателi, котрi страждали на манiю переслiду i, щиро симпатизуючи пiвденному вiйськовi, нiяк не могли припустити, що ?х помилують за "зраду", за те, що вони в свiй час не пiшли з друзями англо-французьких ранть?, тiкали й рiзнi авантюристи, якi, придбавши "iменем пролетарiату" деяке майно, поспiшали перенести його у бiльш безпечне мiсце. Словом, рiзнi люди тiкали на пiвнiч за тих душних днiв тривожного дев'ятнадцятого року. I, придивляючись до цих людей, Ярина Федорiвна, тiльки зiдхала тяжко. Але Яринi Федорiвнi, як звичайно й Варi, на тиждень було десять п'ятниць, i тому, зробивши одне вирiшення, вони вже почали думати про протилежне. Справа в тому, що колись симпатичнi ?м крамарi, дрiбнобуржуазнi iнтелiгенти та священики стали раптом потроху дiяти i вже, очевидно, готували для Варi не зовсiм при?мнi сюрпризи. Дочекавшись довгожданого часу, цi люди тепер не ховали усмiшок задоволення й при нагодi, коли це було безпечно, з надзвичайно злою iронi?ю поглядали на Варю й на Ярину Федорiвну. Правда, вони так поглядали й на всiх iнших городян, якi так чи iнакше зв'язали свою долю з долею революцi? i якi з тих чи iнших причин примушенi були залишатися вдома й чекати на прихiд ново? влади, але вiд цього легше не було. - Так що, мамо, буде бiда! - крикнула одного разу Варя, входячи до хати.- Зустрiла я сьогоднi Карпа Сидоровича, так вiн так подивився на мене, що аж сумно стало. - Та й чого ж йому дивитись на тебе привiтно,- сказала прибита горем бублешниця,коли твiй Серьога стояв у його зятя на квартирi по камунiчеськiй лiнi?? Вон не асабливо до не? прихильний. Бублешниця й тепер не помилялась. Карпо Сидорович, мiсцевий крамар i давнiй ворог Ярини Федорiвни, давно вже "точив зуба" на Варку - "камунiчеську шлюху" i тепер при зустрiчах з молодицею вже не мiг стерпiти й не подивитись на не? вiдповiдно. Одного разу вiн уже навiть i розперезався, можна сказати. - Так що, здравстуйте, Варваро Трохимiвно Петренкова... то?сь в?рная гражданськая супруга камунiста Петренка,- сказав Карпо Сидорович, зустрiвшись з Варею.- Що ж це ви пашли з пансько? фатери? Сумлiва?тесь? Карпо Сидорович особливо не мiг пробачити Варi, що вона жила в будинку його зятя, крамаря друго? гiльдi?. I не те обурювало Карпа Сидоровича, що подружжя Петренкових проживало на цiй квартирi, не заплативши анi копiйки ("цур ?м пек з цi?ю платнею, зять навiть сам шукав когось iз чекiстiв до себе в дiм, щоб менше робили реквiзицiй i щоб не тремтiти кожно? хвилини!"),- обурювало Карпа Сидоровича те, що якась там Варка, дочка погано? бублешницi, з якою вiн от уже кiлька рокiв судиться, котру вiн зна? "як облуплену" i яка, на його компетентний погляд, мiдного п'ятака не варта,- так от ця Варка задрипана насмiлилась жити в покоях його зятя, поважного крамаря друго? гiльдi?! От що обурювало Карпа Сидоровича, i вiн уже давно постановив при першiй нагодi подякувати ?й за таку образу. - Чого ж це ви мовчите, Варваро Трохимiвно Петренкова? - говорив далi крамар i дивився на Варю сво?ми маленькими пiдмасленими очима.Сумлiва?тесь?.. Воно й правда: камунiчеська платформа не пройшла, тiкають по чiм попало! Варя стояла перед крамарем i перелякано дивилась на нього. Та й що вона скаже йому, коли вона давно вже в його властi? Пiде на нього пожалi?ться? Пiде до свого дальнього родича, Iвана Панасовича, i розповiсть йому про думки Карпа Сидоровича? Нi, вона цього нiколи не зробить, бо тодi вже напевне генерали ?? не помилують. - А це ж... що це ви собi набiгали, Варваро Трохимiвно? - говорив крамар, сально посмiхаючись i пальцем тикаючи у Варин живiт.- Вiд гражданського мужа? Хi-хi!.. Камунiчеський приплод для нового офiцерського режиму? Непогана справа - що й казати!.. Та тiльки - звиняюсь! Хто його зна?, де цей приплод опиниться. Звиняюсь! Тут крамар уже не мiг не зiрватись iз тону й, пiдбадьорений свiдомiстю, що Варя добровiльно мусить вiддати себе на глум i нi в якому разi не пiде на нього скаржитись, заскреготiв зубами й дав волю сво?м схованим почуттям. - Звиняюсь! Господа генерали тобi, Варко, не подарують камунiчесько? пропаганди. Звиняюсь! - Що ви кажете, Карпе Сидоровичу,- не стерпiла тут перелякана Варя.Коли ж це я пропаганду вела? Невже ви не зна?те, що я нiколи не була в партi?? - Ти не була в партi?? А чому ж ти тодi в гражданськiм браку состояла з камунiстом? Ну? Ну, от скажи менi? Чому? Захотiлось камунiчеського? От тобi й буде комунiчеський! - Тут Карпо Сидорович раптом облизався й засюсюкав: - Я, звiсно, не проти природи... Воно й шлюха - чоловiк... Але зачем ти, д?тка, завагiтнiла? Зачем не зробила аборту? От що мене муча?!.. На доказ того, що його й справдi муча?, Карпо Сидорович нервово висякався й тяжко зiдхнув. Варя мовчки стояла серед вулицi. В грудях ?й було тiсно й непри?мно. Варя думала: "Треба тiкати". Але Варя, мабуть, так би й не втекла, коли б не випадок. Словом, Варя таки примушена була, мало не остаточно вирiшивши не покидати Богодухова, знову передумати сво? вирiшення й не тiльки передумати, але й справдi покинути свiй рiдний городок. Це трапилося не тодi, коли можна було порiвнюючи добре влаштуватись в якомусь з потягiв, що евакувались на пiвнiч, навiть не за тих душних днiв, коли козачi роз'?зди були в якихось двадцяти верствах вiд повiтового мiстечка - це трапилося якраз в останнiй день. Нiч була гаряча. Грози не було, але далекi зоряницi аж до ранку палахкотiли по всiх кiнцях повiтового мiстечка. Чути було короткi пострiли. I на цей раз не тiльки обивателi не наважувались трошки поспати, але й активнi дiячi робiтничо-селянського уряду нiяк не могли рацiонально використати подарованi ?м судьбою години вiдпочинку. Все було в тривозi. Центр города вже давно змертвiв, та цi?? ночi вiн був особливо мертвий. Ранок прийшой надзвичайно тривожний. До дев'ято? приблизно години решток загонiв робiтничо-селянського уряду не видно було. I, тiльки коли вже байдуже гаряче сонце височенько зупинилось над городком, по порожнiх вулицях заторохкотiли полковi обози вiдступаючо? армi?. О дванадцятiй приблизно годинi розiрвався перший шрапнель. Ворог був уже пiд "стiнами города". Ярина Федорiвна, що ?? дуже тривожила Варина судьба, навiть цього дня не стерпiла не вийти з дому. Повернулась вона захекана й червона. - Ох, Варко! Ох, донечко моя! - сказала вона, важко дихаючи й сiдаючи на ослiнчик.- Зустрiла я, значить, зараз Iвана Панасовича. Так ти слухай, що вiн каже менi... Тут бублешниця змовкла й раптом заплакала. - Та що ж вiн каже, мамо! - затривожилась Варя.- Ну говорiть же, не мучайте мене! До Ярини Федорiвни пiдiйшов i Трохим Климентович: в таких випадках, коли плакала бублешниця, вiн, завжди до всього байдужий i завжди трохи п'яненький, мовчки зупинявся бiля сво?? дружини й дивився на не? чомусь здивованими очима. - Що вiн каже? - промовила нарештi Ярина Федорiвна крiзь сльози й витираючи очi кiнцями голов'янц? хустки.- А от що вiн каже. Як почув вiн, що ти сидиш досi в городi, так як сплесне руками, як не закричить! Що це ви, каже, зi сво?ю донею надумали? Чи не тронулись розуму? Невже ж, каже, дума?те, що ?? б?лi не розстрiляють? (Так i сказав, голубонько, "розстрiляють"!) Я йому те, iнше, навiть про вагiтнiсть твою згадала. А вiн менi сво?. Невже, каже, забули, що Сергiй, цебто чоловiк твiй, у "чецi" служив? Я йому те, iнше: мовляв, чим же моя донька винна, що вiн у "чецi" служив? Так вiн i слухати не хоче. Негайно, каже, кличте до мене товаришку Варю (цебто тебе так назива?) i бiльше, каже, я з вами й розмовляти не хочу... цебто зо мною. Ну, оце я й прибiгла. Думаю: як уже моя Варка товаришкою стала, то вже тут треба щось мiркувати... Ой, бiдна моя головонько! Ярина Федорiвна знову заплакала. Трохим Климентович ще бiльш поширив сво? здивованi очi. А Варя зблiдла й мовчить. - Невже ж таки, доню, тебе можуть розстрiляти?.. Б?лi, значить, афiцери? - Бог його зна?... Може, й розстрiляють,- нарештi промовила перелякана Варя.Карпо Сидорович дуже нахваля?ться... Та далi Варя вже нiчого не промовила. Ярина Федорiвна гнiвно подивилась на не? й скрикнула: - Так чого ж це ти менi цього ранiш не говорила? Ну? - Про Карпа Сидоровича? Та хiба ж я вам не говорила? - Про якого там Карпа! Про те, що тебе б?лi розстрiляють? - А я ж почiм знала, мамо? - почала було Варя.- Та ви ж i самi менi не радили тiкати... - Я не радила? - ще голоснiше скрикнула Ярина Федорiвна.- Та я ж тiльки не радила тобi зв'язуватись з цим жевжиком камунiчеським, з цим тво?м Серьогою... щоб вiн тобi... - Мамо! - в свою чергу скрикнула Варя.- Що ви говорите? Навiщо ви на мене набрiху?те? Ярина Федорiвна вдарила об поли руками. - Я набрiхую?.. Ой, Варко, гляди, щоб я тебе й сьогоднi не вибила. - Ти того... не дуже! - вставив сво? слово й Трохим Климентович.- Щоб, значить, як мати каже... Але Ярина Федорiвна вже нiчого не казала й знову витирала очi кiнцями сво?? голов'яно? хустки: в цей надто тривожний момент вона не могла до кiнця показати свого характеру. Ярина Федорiвна тому не могла показати характеру, що вона (ах. Боже мiй!), вона нiчого не розумi?, буквально нiчого, в цих "камунiчеських та афiцерських" справах, тому що вона - не будемо ховатись - дещо й радила сво?й донi, але хiба ж вона думала, що все так погано закiнчиться? Тому, що вона - й тепер не будемо ховатись - i справдi не радила Варцi тiкати з Богодухова, але хiба ж таки всi й тiкають? Чому ж не залишитись?.. Невже ж таки вона мусiла "безприкословно" вiдпустити свою доньку чорт зна? куди, та ще й в такий час, коли, мабуть, на тому тижнi прийдеться до "кушерки" йти?.. I невiдомо, чим би скiнчилася ця трагiкомiчна сценка, коли б у цей момент недалеко вiд ?хньо? хати не розiрвався снаряд. Варя, що нiколи не вiдзначалася великою рiшучiстю, на цей раз iнстинктивно рвонулася до дверей i, не попрощавшись з батьками, кинулась на вулицю. За кiлька хвилин вона вже бiгла до центрального майдану свого рiдного повiтового мiстечка. Тiльки тепер Варя як слiд усвiдомила собi весь жах свого становища. I справдi: хiба ж ?? чоловiка не зненавидiли мiсцевi крамарi тощо? Хiба ж вони за Серьогу не зненавидiли й ??? Боже мiй, як же ?й розум затуманило на цей час! Хiба ж мати щось розумi? в цих справах? Чому ж Варя тiльки до ?? порад прислухалася? Хiба Карпо Сидорович не нахваля?ться щось зробити з ?? "приплодом"? Хiба вчора вiн не прямо натякнув ?й, що тiльки в тому разi, коли вона стане його полюбовницею, вiн не пiде до ново? генеральсько? влади з вiдповiдними доносами? Отже, треба негайно тiкати з города! Негайно! Варя мало не бiгла до ревкомiвського будинку, де вона сподiвалася зустрiти Iвана Панасовича, голову, як вiдомо, цього ж таки ревкому, ?? дальнього родича. Варине обличчя зовсiм спiтнiло i вiд швидко? ходи i вiд гарячого сонця, ?? великий живiт випинався вперед, i здавалося, що Варя несе велику повiтряну кулю. На вулицях було зовсiм мертво. То тут, то там розривалися снаряди. Рештки полкових обозiв уже пройшли, i тепер нiхто не порушував тишi. Обивателi сидiли по льохах i не наважувались виходити на вулицi. Тiльки де-не-де надто вже цiкавi мешканцi випроваджали з вiкон Варю сво?ми здивованими поглядами. За Богодуховом йшла рясна перестрiлка. Iван Панасович, що до нього поспiшала Варя, опинившись у скрутному становищi не тiльки не перекинувся до якогось нового Петлюри, але й енергiйно почав органiзовувати мiсцевий партизанський полк. По-перше, йому подобався робiтничо-селянський лад i подобалось те, що за цього ладу навiть вiн, непомiтний сiльський вчитель, що вийшов iз задрипаних богодухiвських Соболiв, може керувати цiлим повiтом, по-друге, вiн, як вiн сам говорив, почав "пропiкатися" матерiалiстичним розумiнням iсторi?: мовляв, без пролетарсько? революцi? нiяк не обiйдешся i, значить, треба довести ?? до кiнця. Соболiвськi кустарi хоч i почали вироджуватись в десятих роках нашого сторiччя в п'яничок та непотрiбних людей, але, з другого боку, вони почали й постачати для богодухiвського суспiльства немало iнтелiгентних i надзвичайно цiкавих горожан. Iван Панасович саме до останнiх, цебто до iнтелiгентних та цiкавих належав, (Мав вiн, до речi, й голову таку левину й таку велику, як мав колись i Карло Маркс). Так що Варя даремно поспiшала до ревкомiвського будинку. Iван Панасович у цей час там не мiг бути: вiн, енергiйний та молодий (справа йде про його партiйний стаж) бiльшовик, мiг бути тiльки на передових позицiях. Саме там Iван Панасович i був. Ревкомiвський будинок - для голови ревкому, а Iван Панасович ревком уже лiквiдував i виступав тепер у ролi командира нового партизанського полку. Варя вскочила в колишнiй дiм Савича, цебто в ревкомiвський будинок, побачила там тiльки розкиданi папери. Тодi вона почала перебiгати з кiмнати в кiмнату i доти перебiгала, аж поки гнiтюче безгомiння не перелякало ?? до смертi. Варя знову вибiгла на вулицю й кинулась по дорогах. Серце так билося, що от-от вискочить. I, безперечно, вона доти б метушилася по мiстечку, доки б у мiстечко зайшли й бiлi. Але все Варине життя складалося, по сутi, з випадкiв i завжди було пiд контролем чужо? волi, а тому й на цей раз на допомогу прийшов новий випадок i нова чужа воля. - Куди це ти, Варю, так розiгналася? - зупинила ?? нарештi людина, що раптом вийшла з-за рогу. Варя вiд несподiванки мало не впала. Але, побачивши, що перед нею сто?ть товариш Матвiй, з сльозами кинулась до нього й почала виясняти, в чому справа. Виясняла вона довго й плутано, навiть можна було чекати, що ?? спiвбесiдник не витрима? бесiди i втече, але товариш Матвiй, на щастя, не втiк. Звичайно, колишньому бомбардиру-наводчиковi, а нинiшньому помiчниковi командира полку, цебто помiчниковi Iвана Панасовича, не до Варi було (вiн, вiддавши деякi розпорядження сво?му обозовi, бiг до бойово? частини), проте й не вислухати Вариного горя, цебто не вислухати горя дружини свого великого приятеля Сергiя Петренка, вiн теж не мiг. Товариш Матвiй нарештi зупинив свою спiвбесiдницю й незадоволено сказав: - До ревкому тобi,- незадоволено сказав вiн,- нiчого було й бiгти, бо Iвана Панасовича не тiльки там давно нема, но, можна сказати, i в городi. - Нема? - скрикнула Варя.- Що ж менi робити, товаришу Матвiю? - А я ж почом знаю? - суворо кинув старий артилерист.- Ну, говори: почом?.. Чи, може, ти дума?ш, що ми до тебе спецiальну няньку приставимо? Старий артилерист був дуже незадоволений з Варино? поведiнки. Вiн навiть щось пробурмотiв собi пiд нiс з приводу того, що ще довго, мовляв, Бого духовi прийдеться "давати порядок". Але, будучи по сутi добродушною людиною й мало чим вiдрiзняючись вiд оспiваного в тисячах оповiдань та романiв типу вояки-добряка, вiн, по-перше, пояснив Варi, що Iван Панасович зараз за мiстечком, в шанцях, команду? тi?ю частиною, що стриму? офiцерськi банди, i по-друге, наказав ?й негайно бiгти до полкового обозу, давши ?й точну адресу i записку з наказом пристро?ти Варю десь бiля полково? кухнi. Таким чином Варя й попала в партизанський полк. У сво?му мiстечку полк недовго простояв. Вiдбивався вiн досить геро?чно, але видержати офiцерськi частини не було жодно? фiзично? можливости. Полк знову зупинився тiльки в мiстечку (в колишньому заштатному городку) Красному Кутi, або, як його ще iнакше називають, в Краснокутську, що сто?ть на тому ж таки Мерлi, i мав тодi, зда?ться, до 10000 мешканцiв. Мiстечко кiлька разiв переходило iз рук у руки i нарештi залишилося за партизанським полком. Отже, партизани розтаборилися в городi, по одному боцi Мерла, а офiцери в лiсi - по другому. Штаб партизанського полку зупинився в мiстечкового крамаря. За кiлька днiв безперервних бо?в противники так виснажилися, що тепер здiбнi були тiльки досить в'яленько перестрiлюватись та посилати один одному по два чи то по чотири снаряди в день. Полковий обоз теж стояв у вищеназваного крамаря, отже, Варя опинилася там же. Полкова кухня поки що не функцiонувала (партизани дiставали ?жу вiд мiсцевих городян), i Варя, по сутi, нiчого не робила. Так що залишилося ?й тiльки зрiдка плакати по закутках i багато думати про свiй рiдний Богодухiв. I Варя плакала, i Варя думала. Думала, "кан?шно", i про свою судьбу, що розбила ?? молоде життя. Думала, що вона в Богодухiв, на Монастирську вулицю, вже нiколи не повернеться, думала про сквер - "шквирю", про Стьопу юродивого, головатого, що так багато ?сть на тротуарi i що його все-таки дуже шкода, бо i з ним зв'язано запах богодухiвських закуткiв i запах пахучих ночей бiля провiнцiального кiна. Думала навiть про Карпа Сидоровича i думала, що Карпо Сидорович, мабуть, не пiшов би на не? жалiтись бiлим i, значить, не треба було тiкати. Думала, нарештi, що вона днями, очевидно, народить дитину, i тодi що ж ?й робити? Мабуть, все-таки даремно вона ви?хала з Богодухова, даремно "кинулась у прiрву". I Варя почала придивлятись до краснокутських мешканцiв, ?й вже бракувало чужо? волi, i вона мусiла шукати добро? людини, що вивела б ?? iз цi?? дороги в безвiсть на дуже при?мний i ясний шлях до Монастирсько? вулицi. Але, на жаль, краснокутськi мешканцi були наляканi стрiляниною й боями так, що ?х не видно було на вулицях, а шукати ?х по хатах Варя боялася. Одного разу (саме в тi днi, коли партизани добре закрiпилися в Красному Кутi, саме в тi днi, що на них кiнчаються уривки Варино? бiографi?), одного разу над мiстечком сходив лiтнiй прозорий свiтанок. Мало не весь штаб полку сидiв у садку крамаря. Дехто так досi й не лягав спати, дехто вже вiдпочив трохи. Крамар раз у раз виносив з хати гарячi самовари й, зата?вши злобу, люб'язно посмiхався та по?в "дорогих гостей" пахучим ча?м, що залишився в нього ще зi старого режиму, а також пiдносив рiзнi варення. Партизани пили чай i ?ли з таким смаком варення, наче вони нiколи не пили чаю й нiколи не бачили варення. (Правда, бiльшiсть з них варення таки й не бачили). До столу раз у раз пiдбiгали вiстовi, що, прив'язавши бiля палiсадничка сво?х коней, йшли iнформувати штаб про стан того чи iншого фланга. За столом сидiли також Iван Панасович та товариш Матвiй. Вони вже встигли по черзi вiдпочити й тепер зустрiчали новий день новими турботами. Розмова йшла про батарею й про снаряди. Рiч у тому, що через селян-перебiжчикiв ворог дуже вихваляв партизанську батарею (нею керував товариш Матвiй) i через цих же селян партизани узнали, що ?хня батарея "прямо-таки наводить панiку" на супротивника i що, можливо, тiльки завдяки батаре? товариша Матвiя партизани так довго й затримуються пiд Красним Кутом, але партизанам також було вiдомо, що ?хня батарея не сьогоднi-завтра мусить змовкнути, бо снарядiв залишилося щось дуже мало, i тодi вже, мабуть, i триматися далi пiд Красним Кутом буде неможливо. Товариш Матвiй нарештi замислився: вiн, очевидно, думав про те, де б дiстати снарядiв, а Iван Панасович тiльки трусив незадоволено сво?ю марксовою головою i, очевидно, нiчого не думав. З Iвана Панасовича вийшов дуже непоганий вояка, його можна було бачити на найнебезпечнiших дiлянках фронту, i тiльки завдяки капризам химерно? фортуни його не вибило з рядiв у першiй же сутичцi iз супротивником. Iван Панасович так смiливо ?здив по лiнi? фронту в час бою на сво?й бiлiй кобилi, що ?? вiн реквiзував ув однiй з богодухiвських економiй, як мiг би ?здити лише якийсь полководець за часiв Аттiли,- за тих часiв, коли ще наука не знала вогнестрiльно? збро?, але органiзувати постачання, скажiмо, снарядiв для полку чи то щось iнше органiзувати в тiй же частинi - на це Iван Панасович не мав, на жаль, здiбностей. Отже, товариш Матвiй замислився, а Iван Панасович трусив головою. В цей момент раптом до столу пiдскочив один з безвусих партизанiв - схвильований, червоний та, можна сказати, радiсний i, звернувшись до Iвана Панасовича, скрикнув: - Уже! - Що таке "уже?" - спитав Iван Панасович, здивовано подивившись на юнака.- Чи не склад снарядiв ти десь намацав? - Якi там снаряди!.. - безнадiйно махнув той рукою.- Треба бiгти за кушеркою. Iван Панасович, як i товариш Матвiй, ще з бiльшим здивуванням поширили очi на чудакуватого вояку робiтничо-селянського Уряду. - За якою там "кушеркою"?..- мало не одночасно спитали вони. - А за такою кушеркою,- сказав партизан,- що Варка дитину народила. Цiлу нiч мучилась у клунi i тепер ось народила... Пищить! Iван Панасович усмiхнувся. Посмiхнувся й товариш Матвiй. Тодi сказав, значить, товариш Матвiй, трохи схвильованим голосом i начебто в задумi: - Пищить!.. Кажеш, пищить новорождьонной малютка?.. Но, по-между прочим, ти, товаришок, не в курсi дiла, i можна сказати, кушерка вже не потрiбна, раз запищало. Молодий партизан збентежено подивився на товариша Матвiя й почервонiв. I справдi: як це йому досi не прийшло в голову, що "кушерка" потрiбна саме тодi, коли дитина ще не появилась на свiт Божий i зовсiм не тодi, коли ця дитина вже примружу? очi пiд ударами досi невiдомого ?й свiта й пищить. - Ну, так де ж там воно пищить? - сказав Iван Панасович i пiдвiвся.Веди нас до нього. Пiдвiвся й товариш Матвiй. За якусь хвилину вони мусiли бути в клунi. Але, коли вони пiдiйшли до Варi, бiля не? вже був цiлий натовп партизан. Варя лежала в яслах блiда й схудла, а бiля не? на ряднi - живий шматок м'яса. Варя всмiхалась, можна сказати, зажурено-щасливою посмiшкою й раз у раз позирала на сво? немовля. На ?? чоло лягли тонкi риски втоми вiд недавно перенесено? фiзично? муки, але ?? зовсiм не тривожила присутнiсть бiля не? людей, ?й навiть при?мно було, що цi люди прийшли до не?, i тому анi Iван Панасович, анi товариш Матвiй - нiхто з них не найшов потрiбним звiльнити клуню вiд натовпу, i тому командира та помiчника його одразу ж замкнуло тiсне партизанське коло. - Народила, Варю, дитину? - спитав Iван Панасович i, скинувши догори свою марксову голову, теж чомусь почервонiв: вiн, мабуть, таким же хлопчиком вiдчував себе, як i той пацан-партизан, що допiру доносив йому про народження Вариного пацаночка. - Народила, Iване Панасовичу? - ледве чутно промовила Варя i обвела весь натовп сво?ми химерними й тепер уже перелякано-здивованими очима, наче вона боялася, що в не? вiднiмуть ?? дитину.- Синочка народила. Вiд камунiчеського бiльшовика. Немовля запищало. Партизани ще тiснiшим колом оточили ясла. Всi цi суворi вояки робiтничо-селянського уряду дивились на Варю такими зацiкавленими очима, нiби й справдi Варина дитина раптом розв'язала ?м якусь надзвичайну загадку. - Так, значить, вiд камунiчеського бiльшовика? - промовив вражений в саме серце товариш Матвiй i, зробивши надзвичайно серйозне обличчя, замислився.- От гражданський случай. Сключит?льний! Старого артилериста, дуже, до речi, сентиментальну людину, так зворушив цей "гражданський случай", що вiн навiть нi з того нi з сього сльозу змахнув з правого ока. Старий артилерист далi вже нiчого не мiг промовити. Мовчали i всi iншi партизани. В клунi зупинилась така урочиста тиша, нiби в яслах лежав не Варин карапет, а син легендарно? богоматерi - легендарне немовля Iсус. Якраз над яслами, де лежала Варя зi сво?ю дитиною, ворожий снаряд кiлька днiв тому прорвав .стелю (товариш Матвiй запевняв, що це зовсiм випадково, бо й справдi бiльше таких вдалих пострiлiв супротивник уже не робив), i тому якраз над яслами стояли голубi далi вранiшнього лiтнього неба. Десь пiд стрiхою цвiрiнькали горобцi i так весело й бадьоро iржали за повiтками конi, що навiть близька одноманiтна перестрiлка бiля Мерла не викликала суму й важких думок. Варя тиснула до сво?х грудей сво? маленьке дитинча, i загадкова посмiшка (чи то щастя, чи то зажури) так i не злiтала з ?? надхненного обличчя. Зрiдка вона позирала на партизанiв, i те, що вони мамулувате топталися на одному мiсцi, що вони невiдомо для чого оточили ??, що вони, не знаючи, що ?й говорити, тiльки чомусь нiяково посмiхалися дитячими, на?вними, такими ж, як Варя, посмiшками - це Варю зовсiм не бентежило. В цих молодих i старих, бородатих i безусих обличчях вона вiдчувала щось велике, незрозумiле, щось рiдне й одночасно чуже, щось близьке й одночасно далеке, але все-таки щось таке, що з його власти ?й вже нiколи не вирватись. Перервав безгомiння той же товариш Матвiй i таким же занадто серйозним та врочистим голосом: - Так що життя чоловiчеське возродилось! Вiд камунiчеського бiльшовика! - фiлософськи вiдзначив товариш Матвiй.- Ну, що жi пущай живе паходной малютка на здоров'я! А тебе, Варю, всi ми, можна сказати, од лиця всi?? нашо? робочо-крестьянсько? маси поздоровля?мо з новорождьонним сином i так що просимо не турбуватись. Але не встиг товариш Матвiй договорити останнiх слiв, як на Мерлi в цей момент енергiйно затарахкали ворожi кулемети. Ворог, мабуть, вирiшив перейти в наступ. Вiдсутнiсть снарядiв у партизанськiй батаре? пiдбадьорила його. Червоне як кров сонце вже лягло на обрiй i обiцяло гарячий день гарячого, завзятого бою. Партизани посунули з клунi. Першим вискочив заклопотаний Iван Панасович. Зацвiрiнькав горобець i стих. Знову енергiйно зататакали ворожi кулемети й десь, уже тривожно, заiржав партизанський кiнь. Над Красним Кутом розiрвався шрапнель. - Iч, як кро?, падлець! - сказав товариш Матвiй, прокидаючись вiд сво?? врочисто? промови.- Ну, нiчого, не турбуйся, Варю - ми його зараз трохи припинимо. Вiдпочивай зi сво?м малюткою спокiйно... А якщо буде невдержка, то для такого случаю ми тобi й пiдводу забронiру?мо. Товариш Матвiй насторожився, ще трохи постояв i рiшучо рушив за ворота. Клуня зовсiм спорожнiла. Горобцi, що стихли було, знову завзято зацвiрiнькали. Десь закричав пiвень i хтось когось далеко покликав. Словом, Варя залишилася сама. - Баю-бай! - глибоко зiдхнувши, в перший раз несмiливо промовила вона i пригорнула дитину до сво?х грудей.- Баю-бай! Дитина стала засинати. Але й перевтомлена за нiч Варя теж вiдчула, як злипаються ?й очi... Та й чому ?м не злипатися, коли ?й так спокiйно на душi, нiби й справдi нема нiяко? перестрiлки, нiби й справдi тривога нiколи й не безумствувала над Красним Кутом. Варя почина? згадувати товариша Матвiя, i кожного разу, коли вона згада? його, на ?? серце ляга? якийсь досi незнаний ?й нiжний бiль... ...I так пройшло кiлька хвилин i нарештi кiлька годин. Уже давно красний Кут вiдкурив порохом гарячого, завзятого бою, вже давно зникла "забронiрована пiдвода" десь далеко за ворiтьми клунi, а геро?ня "сключит?льного гражданського случаю" i досi була в станi якогось химерного забуття. Лежить Варя, "кан?шно", в клунi того ж таки краснокутського крамаря, а ?й зда?ться, що вона лежить десь за тисячу верстов, десь бог зна? де, мало не на небесах. I, значить, дивиться Варя в ворота. I бачить Варя: на сходi сходить зоря. Така велика й така червона, як кров... I нiч. Надворi тепло, i в клунi тепло. Струмки нiчного вiтру нiжать ?? обличчя. Немовля раз у раз дрига? сво?ю пухкенькою нiжкою, i з ясел летить золота солома. Десь на пiвднi, на полтавськiй дорозi (Полтава, як вiдомо, вiд Красного Кута на пiвдень), спiвають Баринi богодухiвськi подружки. Пiсня якась химерна... така iнодi бува? осика восени! I Варi чомусь боляче... Можна сказати, i радiсно i боляче!.. Чи, може, тому, що згадала свiй Манастирський закуток? Хто його зна? - може, й не тому!.. Варя пригорнула сво? тепленьке немовля до сво?х набухлих грудей i дала йому в його вогкенький ротик свою грушоподiбну сiсю. Дитина схопила ?? сiсю й раптом вiдхилилася. Тонкий струмок Вариного молока вирвався й полетiв пiд самiсiньку стелю. Варя схопила очима цей бiлий, аж слiпить, струмок молока в червоному свiтлi вiд зорi, що вже давно розповза?ться по клунi, i кудись здивовано дивиться на?вними очима. I чу? Варя, як десь гавкають собаки: "гав! гав!" "Пiзно чи нi?" "Мабуть, пiзно"... Закукурiкав пiвень - голосно й завзято, i Варя подумала: "Мабуть, червоний як кров". Тодi тепле молоко, що дзюрчить у вогкому ротику ?? маленько? дитини, вже зда?ться ?й червоним, мало не святим вином. - Ку-ку-рiку! Ку-ку-рiку! - кричить голосно й завзято пiвень. ...У городськiй школi, де вчилася Варя, "кан?шно", вчили й "закону божому". От i згадала вона. I стало ?й трошки страшно i трошки радiсно: вона то - що й говорити - звичайна собi Варя з Манастирсько?, але от i богоматiр теж народила в яслах сво? дитинча. Виходить, що ?? синок, як немовля Iсус. Тодi пригадала Варя нiч з Вiфлi?мською зорею i подивилась у ворота. На сходi, там, де Богодухiв, але, мабуть, багато далi за ?? повiтовим мiстечком стояла в небi червона як кров зоря. "Очевидно, завтра буде добрий день" - дума? Варя й дивиться в прозоре повiтря, в дiру покрiвлi, що вiд ворожого снаряда. Голубе небо аж слiпить ?й очi сво?ю блакиттю. I хочеться ?й сильнiше, якмога сильнiше притиснути до себе тепленьке тiльце сво?? дитини. Але вона бо?ться, вона дуже бо?ться: чи не роздавить сво? дитинча? I Варя прислуха?ться. Чу? Варя, як десь пурхають i, чи то тоскно, чи то радiсно, перекликаються голуби. Вони так перекликаються нiжно, що Варина душа не стерпiла й раптом заспiвала. I не тiльки душа: вона вiдчува?, що спiва? й ?? тiло, i нарештi все спiва? - i клуня, i ясла, i небо, i весь безмежний всесвiт, що вiн ?й зараз такий загадковий i такий цiкавий, як фантастичний "бойовик" з кiна. Тодi з ?? грудей з надзвичайною силою рветься молоко. Воно рветься з такою надзвичайною силою, що може захлинутись дитина. Варя вирива? грудну ягоду, свою набухлу сiсю, з синового вогкого ротика i кладе цей вогкий ротик на сво? гарячi вуста. Немовля пищить. - Баю-бай! - говорить Варя й нiжить руками тепленьке тiльце сво?? дитини... I дитина засина?... Але потроху, непомiтно засина? й сама Варя. Важким ударом розсiкло ?й голову. Варя скрикнула й прокинулась. Та дитини вже бiля не? не було. Де вона? Де ?? дитина? Де люди, нарештi?.. Не було дитини, не було й людей. Стояло таке страшне безгомiння, як сам страшний суд. I перше, що постало перед Вариними очима - це обличчя товариша Матвiя. I вона догадалась: була нiч, партизани вiдступили, а товариш Матвiй забрав ?? дитинча... Варя рвонулася з ясел i вискочила. Вискочила й озирнулась. Краснокутськ змертвiв: нiде нiкого, i тiльки з-за лiсу, з-за Мерла стукотiли пiдводи. - Белi! - метнулось у Варинiй головi.- Ой, Боже мiй! Ой, що менi робити! Ой, рятуйте, хто в бога вiру?! Варя ще раз рвонулася i вже була на шляху. Вона так бiгла, так мчалася, що аж дух забивало ?й. Вона мчалася туди, куди вiдступили червонi полки. Вона падала, спотикалась i знову бiгла й бiгла. Варя вже нiчого не чула i вже нiчого не бачила. Вона тiльки чула, як вiтер тоненько й рiзко свистiв ?й над вухом, вона тiльки бачила, як якась червона, як кров, пляма весь час миготiла перед ?? очима. Страшне безгомiння мчалось за нею! ...Боже мiй, боже мiй! Як далеко, як неможливо далеко, як важко бiгти туди, куди з боями вiдступали загони червоних полкiв! А втiм нiчого подiбного нiколи не було. Це просто приверзлося. Нiхто й не думав брати Варину дитину. Того пам'ятного дня партизани успiшно одбили атаку супротивника i навiть з не меншим успiхом вiдбили ще двi атаки. Вiдступили вони