з-пiд Красного Кута тiльки на четвертий день,  а  з  ними,
"кан?шно", вiдступила на "забронiрованiй пiдводi" й  дочка  богодухiвсько?
бублешницi, бистроока Варя зi сво?м не менш бистрооким карапетом,  "то?сь"
"паходним малюткою"  i,  можна  сказати,  сином  тривожних  рокiв  велико?
громадянсько? вiйни.



   IВАН IВАНОВИЧ

   - Сiм'я, друзi,  винаходи,  взагалi  деталi  його  зворушливого  життя,
нарештi, опис трагiчно? загибелi.
   Зачем же изображать бедность,  да  бедность,  да  несовершенство  нашей
жизни, выкапывая людей из глуши, из отдаленных закоулков государства?  Что
же делать, если уже таковы свойства  сочинителя,  и,  заболев  собственным
несовершенством, уже и не может изображать он ничего другого,  как  только
бедность, да бедность, да несовершенство нашей жизни, выкапывая  людей  из
глуши, из отдаленных закоулков государства? Й вот опять попали мы в глушь,
опять наткнулись на закоулок. Зато какая глушь и какой закоулок!
   Н.ГОГОЛЬ
   Теккерей,  наприклад,  каже,  що  Свiфт  (ви  пам'ята?те   "Гуллiверову
подорож") справля? на нього враження величезного  гiганта  i  що  загибель
його, Свiфтова, нагаду? йому, Теккерею, загибiль грандiозного царства.
   Так думав про названого автора i Iван Iванович i думав саме в  тi  днi,
коли  його  було  вигнано  з  третього  курсу  юридичного  факультету   за
"вольтер'янство". Вiн тодi  навiть  обiцяв  комусь,  на  випадок  перемоги
"революцiйного народу" зробити "Гуллiверову подорож" настiльною  книгою  i
положити ?? з правого боку вiд Рабле ("Гаргантюа i  Пантагрюеля"  вiн  уже
давно дiстав за невеличку  цiну  у  букiнiста).  Але,  по-перше,  це  було
страшенно давно, а по-друге,- Iван  Iванович  просто  забув  про  Свiфтове
iснування. Правда, сьогоднi пiдроста? його  симпатичий  синок,  що  колись
(все можливо!) зупинить свiй вольтер'янський  погляд  на  чiткому  силуетi
злого англiйського сатирика, та, на жаль, оповiдання це не про сина, а про
батька, i тому дозвольте попрохати пробачення за деяку  непослiдовнiсть  i
вiтiюватiсть в думках i перейти нарештi до необхiдних зарисовок. I
   Декiлька слiв про мажорне сонце, а також i про те, що  мусить  цiкавити
читача.
   Вулицю, що на нiй живе мiй симпатичний герой, названо iм'ям Томаса Мора
("вулиця Томаса Мора"). Це не зовсiм поганий закуток  в  нагiрнiй  частинi
нашого, як говорить Iван Iванович, заздалегiдь i  з  обуренням  вiдкидаючи
ганебне мiщанство,- нашого "вiд голови до п'ят революцiйного города".  Тут
вам асфальт i на тротуарах, тут вам асфальт i там, де  пролiтають  бадьорi
автомобiлi (таксi!)  i  де  вже  не  плентаються  зовсiм  сумнi  допотопнi
вiзники. Тут вам, нарештi, мало не бiля кожного будинку розведено  запашнi
клумби, що так пахнуть улiтку при?сним запахом резеди. Багато  рокiв  тому
ця  вулиця  звалась  Губернаторською  i  по   нiй   метушились   чиновники
iмператорського режиму. Тепер, як запевня? Методiй Кирилович (про  Методiя
Кириловича читайте далi), на цiй вулицi ви не зустрiнете жодного чиновника
того ж таки iмператорського режиму. Словом, на вулицi  Томаса  Мора  пану?
зразковий порядок i, як говорить мiй герой,  порядок  в,  так  би  мовити,
"новiй революцiйнiй iнтерпретацi?". Отже, нема  нiчого  дивного,  що  Iван
Iванович мешка? саме в цьому зразковому закутку, а не десь на старорежимне
подiбнiй околицi.
   Будинок, де жив  Iван  Iванович,  теж  не  без  видатних  заслуг:  його
збудовано тiльки два роки тому, i тому  його  пролетарське  походження  не
пiдляга? нiякому сумнiву. Правда, виникнення цього хмародряпу  зв'язано  з
якоюсь випадковою панамою, але, по-перше,- яке це ма? вiдношення до  цього
оповiдання?  i,  по-друге,-  хто  ж  ма?  сумнiв,  що   наш   цими   днями
розкасирований робiтничо-селянською iнспекцi?ю комхоз нiколи нiчого не мав
спiльного хоч би з тi?ю ж мiською думою, де, як вiдомо,  теж  засiдали  не
завжди не грабiжники й не завжди не спекулянти. Словом, i згаданий будинок
цiлком вiдповiда? прогресивним прагненням мого симпатичного героя.
   ... - Добрий вечiр, Iване Iвановичуi Як ся ма?те?
   - Доброго здоров'я, Iполiте Онуфрi?вичу! Як бачите, iду з ячейки!
   Мiй герой iде по вулицi таким повiльним кроком, що  ним  ходять  тiльки
дуже поважнi й шановнi громадяни. Мажорне сонце гра?  зайчиками  у  вiкнах
симпатичних  будинкiв  i   сво?ми   ласкавими   бiло-рожевими   промiннями
благословля? його важку путь.
   А втiм, додому Iван Iванович дiйде тiльки за якiсь  пiвгодини,  i  тому
дозвольте забiгти вперед i одрекомендувати його сiм'ю,- саме ту сiм'ю,  що
творить   "новий   комунiстичний   побут".   Дозвольте   помандрувати   до
вищезгаданого будинку i пошукати вiдповiдно? квартири.
   Першi дверi-не тi! Другi-не тi! Нарештi число  38,  i  на  вас  вiйнуло
при?мним одеколоном. Та, на жаль, в кiмнатах  ви  застали  тiльки  дружину
мойого  героя  -  Марфу  Галактiонiвну  (партiйна  кличка   -   "товаришка
Галакта"). Марфа Галактiонiвна теж надзвичайно симпатична  женщина  i  теж
цiлком  вiдповiда?  прогресивним  прагненням  Iвана  Iвановича  (до  речi,
партiйна кличка "Жан"). Вона, наприклад, нiколи  не  манiкюрить  нiгтiв  i
тiльки в останнiй час (i то  зрiдка)  трошки  манiкюрить...  для  здоров'я
("для гiгi?ни", як говорить товаришка  Галактика).  Одяга?ться  вона  дуже
просто, хоч i з смаком, i у всякому разi багато дешевше т.  зв.  непманок.
Вона не худа i не гладка, а, просто кажучи, середнього зросту та з  деяким
нахилом до повноти, ?? чорне волосся i  тепер  пiдстрижене,  але  з  таким
похвальним  розрахунком,  щоб  на  партзiбраннi  ??  можна  було   назвати
товаришкою Галактою, а дома - Марфою Галактiонiвною. Словом, дружина Iвана
Iвановича - зразковий  тип  дружини  нового  побуту.  Правда,  вона  трохи
хитрiша за свого чоловiка, але це питання треба, очевидно,  розглядати  як
момент чисто бiологiчного порядку, що  виника?  незалежно  вiд  соцiальних
пертурбацiй. .
   Марфа Галактiонiвна дуже любить читати Ленiна й Маркса. Але iнодi  вона
сiда? читати Ленiна й Маркса, а рука тягнеться  за  Мопассаном.  Це  бува?
тодi,  коли  в  кiмнату  влетить  такий   симпатичний,   але   зовсiм   не
пiдпорядкований  монументально-реалiстичнiй  теорi?  весняний  вiтерець  i
почне валяти дурня в ?? декольте. Але й тодi товаришка Галакта  умi?  себе
тримати в руках: вона в цей час чита? тiльки такi  романи,  як  от  "Хулiо
Хуренiто" з передмовою Н. Бухарiна i "Любов Жанни  Ней"  -  без  передмови
названого Бухарiна, але зате того ж самого автора, що до його твору  писав
передмову член ЦК ВКП.
   Товаришка Галакта (Марфа Галактiонiвна) народила  з  Iваном  Iвановичем
(товариш Жан) сина й доньку.  Сина  назвали  революцiйним  iм'ям-  Май,  а
доньку не менш революцiйним - Фiалка. Май уже  записався  в  жовтенята,  а
Фiалка поки що кандидатка. I
   Крiм цих законних членiв сiм'? ? ще, так би мовити, незаконнi, себто не
зв'язанi iнтимними родинними зв'язками. Це - мадмуазель Люсi, гувернантка,
i Явдоха - радянська куховарка, член мiсцевого харчсмаку.  Словом,  челядь
Iвана Iвановича так вiдноситься до хазя?в, як приблизно  2  до  4.  Iншими
словами, пропорцiя цiлком законна i у всякому разi нiчого не ма? спiльного
з буржуазними замашками.
   Але хто ж цей Iван Iванович? (Мiй герой уже прийшов додому  i  поставив
свою парасольку в соняшну пляму того сонця, що  благословляло  його  важку
путь - саме  важку,  бо  щось  iз  серцем  не  ладно  -  сво?ми  мажорними
рожево-бiлими промiннями). Хто ж цей Iван Iванович?
   Ах, Боже мiй! Хiба ж не ясно? Це на погляд Семена Яковича  (про  Семена
Яковича теж читайте далi), це - зразковий член тако?-то колегi?, такого-то
тресту. Правда, утримання його склада?ться всього з 250  карбованцiв,  але
про цю цифру  можна  говорити  в.  тому  разi,  коли  не  рахувати  рiзних
дрiбничок, як-от: поверхурочних, добових i того регулярного  гонорару,  що
його вiн добува? вiд мiсцево? преси за не  зовсiм  некомпiлятивнi  статтi.
Словом, матерiальний стан мого героя  нижче  нормального,  коли  взяти  до
уваги бюджет нашого сучасного буржуа чи то курс червiнця  i  особливо  той
факт, що Iван Iванович людина мало не з вищою освiтою.
   Товариш Жан (Iван Iванович) свiй високий  лоб  i  сво?  роговi  окуляри
протира?  завжди  бiлоснiжною  хусткою  i   говорить,   так   би   мовити,
баритональним басом.
   I  Костюм  Iван  Iванович  носить  не  iз  дешевих,  бо  добре  засво?в
вiдповiдну англiйську мудрiсть.
   - Я,- каже мiй герой,- не такий багатий, щоб купувати дешевi костюми.
   - Розумi?ться,- каже Марфа Галактiонiвна.- Це  тiльки  нашi  дикуни  не
додумуються до цього.
   - Невже ще не додумались? - дивиться на дружину поверх окулярiв товариш
Жан i поправля? жилет на сво?му досить-таки надутому, наче незадоволеному,
черевi.
   Марфа Галактiонiвна не любить вiдповiдати на  такi  запитання  i  тому,
заплющивши очi, ляга? на канапу. Тодi на вiкно сiда? якась птичка  (зовсiм
як канарейка) i каже: "чирик-чирик". Тодi ж куховарка Явдоха щось наспiву?
в кухнi, але наспiву? вона якусь зовсiм незрозумiлу пiсню: з  одного  боку
нiбито мажорну, а з другого - нечебто дражнить ("У народi ходить  звiстка,
що на все ще буде чистка... Ось , тодi моя рука РСI й партейная КаКа").  I
товаришка Галакта дума?: "Як дивно! Як незрозумiле,  що  простий  народ  i
досi чимсь незадоволений i досi нiяк не перейде на справжнiй мажор...  Ех,
проклятая спадщина царизму!"
   Але Iван  Iванович  знову  подивився  на  дружину  поверх  окулярiв  i,
зиркнувши на кухоннi дверi, де  пора?ться  Явдоха,  запиту?  ледве  чутним
голосом:
   - Ну, Галакточко... А... що там взагалi говорять про мене?
   - Себто де говорять?
   - Ну... взагалi. Так би мовити, i в партiйних колах,  i...  взагалi  де
прийдеться.
   Товаришка Галакта дивиться на товариша Жана матернiм поглядом i каже:
   - Що ж про тебе можуть говорити?.. Говорять, що ти дуже гарний робiтник
i зразковий партi?ць.
   Iван Iванович протира? руки, йде до радiорупора i  нiжно  гладить  його
сво?ю долонею: вiн цiлком задоволений з цi?? iнформацi?. Головне,  щоб  не
вийшло тих чи iнших непорозумiнь. Хiба вiн не готовий пiти  на  смерть  за
свою партiю i за будування  соцiалiзму,  скажiм?  Таким  чином,  товаришка
Галакта зовсiм не даремно прислуха?ться до рiзних розмов, що в них так  чи
iнакше може фiгурувати його незаплямоване iм'я.
   -  Галакточко,-  каже  Iван  Iванович,  виймаючи   з   боково?   кишенi
картку.Зда?ться, завтра вносити на "друга дiтей"?
   - Чого ти так поспiша?ш! -  каже  Марфа  Галактiонiвна.-  Це  вже  буде
зверхакуратнiсть. Люди iнодi не вносять по п'ять мiсяцiв, а ти не  да?ш  i
мiсяцю пройти.
   Iван Iванович задоволене посмiха?ться.
   - I прекрасно! - говорить вiн.- Треба бути зразком для iнших i особливо
для несвiдомо? позапартiйно? маси.
   - Воно, звичайно, так! - говорить Марфа  Галактiонiвна.-  Але  все-таки
образливо, що цього маленького геройства нiколи й нiхто не помiтить  i  не
поставить тобi на плюс.
   Мiй герой рiшуче маха? сво?ю бiлоснiжною рукою.
   - I не треба! - маха? вiн сво?ю  бiлоснiжною  рукою.-  Боже  борони!  Я
зовсiм не хочу, щоб мо? безкорисливi вчинки помiчали плюсами... Саме так i
треба нести знам'я комунiзму!
   Iван Iванович iде до вiкна, розчиня? його i задумливими очима  дивиться
в даль. Вiн дивиться туди, де кiнча?ться город, де починаються тихi поля i
м'яко-бiрюзове небо, де прекраснi горизонти тривожать душу тi?ю  легенькою
тривогою, що не запалю?  тебе  бунтом  дрiбнобуржуазного  iмпресiонiзу,  а
зовсiм навпаки: ласка? радiсним споко?м мажорно-монументального реалiзму!
   - Не треба!  -  уже  майже  несвiдомо  маха?  руками  Iван  Iванович  в
прекрасний горизонт i, поширюючи нiздрi,  вбира?  запах  резеди  з  першо?
"робiтничо-селянсько?" (так квалiфiку? вiн першу клумбу) клумби.
   Зворушлива самовiдданiсть мого героя досяга? в  цi  хвилини  апогею.  I
хочеться перед такою самовiдданiстю посхиляти всi республiканськi  прапори
i з почуттям задоволення промовити:
   - Iване Iвановичу! Воiстину ви -  зразкова  людина  нашо?  безпримiрно?
епохи, i ваше iм'я, очевидно, буде фiгурувати в пантеонi "Червоних дощок".
   Бо й справдi: хто ще так  акуратно  вносить  членськi  внески,  як  мiй
герой? Правда, вони не перевищують щось 2-х процентiв його заробiтку,  але
справа ж не в якостi, а в кiлькостi. А кiлькiсть тут воiстину солiдна: вiн
i член "Друга дiтей", i  член  "Повiтрофлоту"  та  "Доброхiма",  вiн  член
якогось клубу мало не полiткаторжан (ще б  пак:  хiба  це  не  мого  героя
хотiли колись вислати - при старому режимi - iз одно? губернi? в  другу?),
вiн i член профспiлки, вiн... i т. д. i т. п. Словом, в цьому  сенсi  Iван
Iванович, очевидно, не ма? собi рiвних.
   Але мало того: вiн навiть Марфу Галактiонiвну загiтував на таке  широке
членство i, головне,  на  таку  безкорисливiсть,  коли  нiкому  не  вiдомо
маленького геройства серед бурхливих подiй нашого, як дума?  товариш  Жан,
заздалегiдь i з обуренням вiдкидаючи ганебне мiщанство, "з голови до  п'ят
революцiйного города".
   - Тек-с!- говорить нарештi, зiдхаючи, Iван Iванович i сiда? на канапу.-
Коли хочеш, я буквально не розумiю!
   - Чого ти, Жане, не розумi?ш? - пита? Марфа Галактiонiвна.
   - Та взагалi...  З  приводу,  зна?ш,  будування  соцiалiзму,  Товаришка
Галакта насторожу?ться. Вона пiдходить до чоловiка i нiжно обiйма? його.
   - Невже i ти вже почав сумнiватися? - говорить вона та?мничим голосом i
попередливо загляда? в другу кiмнату: чи не зайшов хто?
   - Що ти кажеш, голубонько! - нервово маха? рукою мiй герой.- За кого ти
прийма?ш  мене?  Я  просто...  не  розумiю  цих...  як  би  ?х  назвати...
бузотерiв! Ну, словом, наших  супротивникiв.  Чого  ?м  треба?  Чого  вони
хочуть вiд нас? Ну,  скажiмо,  так:  диктатура  пролетарiату  ?сть?  ?сть!
Власть  у  наших  руках?  У  наших!  Фабрики  i  заводи   нацiоналiзовано?
Нацiоналiзовано! Червону Армiю органiзовано? Органiзовано! Комiнтерн ?сть?
?сть! Профiнтерн ?сть? ?сть!..
   Iван Iванович на момент зупиня?ться, вийма? з кишенi бiлоснiжну  хустку
i протира? нею сво? роговi окуляри.
   -  Але  вiзьми  далi!  -  каже  вiн.-  Загальне  навчання  провадиться?
Провадиться! До соцiалiзму посува?мось? Посува?мось! Комсомол ?сть?  ?сть!
Пiонери ?сть? ?сть!.. Чого ж ?м iще треба?.. Буквально нiчого не розумiю!
   Марфа Галактiонiвна хитренько примружу? сво? розумнi очi.
   - Чого ?м треба?.. - каже вона.- Нiчого ?м не треба, а просто  особистi
рахунки!.. Позакулiсна боротьба!
   - Припустiм... припустiм! - раптом ще бiльше почина?  нервувутись  Iван
Iванович, i його баритональний бас дiста?  дискантових  ноток.-  Але  коли
виродження я можу простити рядовим членам партi?, то... вождям (мiй  герой
робить тут знак величезного наголосу!), вождям я цього простити не можу!..
Такий уже менi характер: стань передi мною на колiна, проси мене, що хочеш
роби зi мною, а я все-таки... не можу!
   Iван Iванович бiга? по кiмнатi, розмаху? руками i  уперто  дивиться  на
одну крапку на пiдлозi.  I  зда?ться,  що  ця  крапка  не  хто  iнший,  як
вищеназваний "вождь". I цей "вождь" сто?ть на колiнах i просить милости  в
Iвана Iвановича.
   - Ну, добре,- говорить Марфа Галактiонiвна.- Ти дуже не хвилюйся, Жане,
а то я боюся за тво? серце.
   Але Iван Iванович не вгомоня?ться.  Вiн  iде  до  вiкна,  вбира?  носом
при?сний запах резеди з першо? клумби, ловить слухом блакитний резонанс i,
мало не переходячи в стан трансу, говорить:
   - Серце!.. Що менi серце, коли справа йде про iнтереси пролетарiату?  Я
не люблю похвалятись сво?ю самовiдданiстю, я не вискакую на  партзiбраннях
та в газетках з красивими словами... Але дозволь  менi  хоч  дома  одвести
душу i вилити те, що накипiло... Ти дума?ш, менi мало накипiло?.. Ого!
   Тут Iван Iванович почува?, що йому серце все-таки зрадило: вiн сiда? на
канапу i просить води.
   - Ах, Боже мiй! - кида?  схвильованим  голосом  Марфа  Галактiонiвна  i
бiжить до  графина.-  Ти  знову  розтривожив  себе!..  Чи  не  послати  за
лiкарем?.. Знову проклятi дискусiйщики!
   - Не треба, голубонько! Не треба!.. - i Iван Iванович заплющу? очi.-  Я
вже   сам   не   радий,   що   маю   такий   палкий   характер   i    таку
бiльшовицьковитриману натуру. Але що робити: не можу я спокiйно  реагувати
на партiйне виродження.
   Потiм мiй симпатичний герой iде до свого  кабiнету.  Товаришка  Галакта
пiдходить до вiкна i дивиться на свою змiну: на синка й на  доньку,  що  в
цей мент проходять повз клумби.
   - Vous aimez les fleur, мадмуазель Люсi? - пита? Марфа Галактiонiвна.
   - Соmmtnt donc, madame! - каже мадмуазель Люсi.  Тодi  хтось  стука?  в
дверi, i в кiмнату йде Методiй Кирилович - колега Iвана Iвановича. Методiй
Кирилович, як мишка:  очi  бiгають,  руки  бiгають  i  вся  iстота  бiга?.
Товаришка Галакта каже,  що  ?й  Методiй  Кирилович  подоба?ться  особливо
сво?ми хитренько пiдкинутими бровами та розумною головою.
   -  Тихше,-  говорить  Марфа   Галактiонiвна.-   Жан   зараз   страшенно
розтривожив себе i треба дати йому вiдпочинок. Хай ще полежить в кабiнетi.
   Методiй Кирилович цiлу? руку хазяйцi i iнформу?, що вiн забiг на кiлька
хвилин. Потiм вони сiдають на канапу i ведуть  розмови  на  тему  полового
питання.
   - Нiчого не зробиш! -  заплющивши  очi,  кида?  Марфа  Галактiонiвна  i
зiдха?.- Для народу ми вже, по сутi, так би мовити, в принципi, розв'язали
цю прокляту проблему, i в цьому сенсi буржуазна наука мусить  капiтулювати
перед марксизмом. Але, зна?те, ?сть ще такi виключнi iндивiдуальностi,  що
для них полове питання й досi явля?ться загадкою.
   - Ви,  звичайно,  ма?те  себе  на  увазi?  -  мило  посмiха?ться  сво?ю
хитренькою бровою Методiй Кирилович i зовсiм  не  нарочито,  а  випадково,
майже позасвiдоме, кладе свою руку  на  безумовно  привабливий  таз  сво??
спiвбесiдницi.
   - Я не люблю брехати! - знову зiдха? Марфа Галактiонiвна.-  I  скажу  я
одверто, без всяких мiщанських забобонiв: iнодi менi так хочеться  ласкати
чужого мужчину, що ви й не в'явля?те!
   Методiй Кирилович дивиться на дверi кабiнету i, ближче пiдсунувшись  то
товаришки Галакти, уже гладить ?? безумовно привабливе колiно.
   -  ?й-богу,  не  в'явля?те!  -  шепоче  товаришка  Галакта.-  Це  таке,
зна?те... як би його сказати... бажання, що...
   Методiй Кирилович почина? нервово здригатись, Методiй Кирилович...
   Але автор в цей момент рiшуче йде вiд дверей. Звичайно, сатирик,  як  i
сатира, цiлком заслужено не користуються поспiхом  серед  деяких  поважних
людей нашо? республiки, звичайно, деякi поважнi люди нашо?  республiки  не
без пiдстав вважають, що сатира вiджила свiй вiк i в нашому суспiльствi ?й
нема мiсця, але дозвольте все-таки запевнити: ми нiколи  не  пiдслухову?мо
тодi, коли не можна пiдслуховувати. Ми також i не пiдгляда?мо  тодi,  коли
не можна пiдглядати. Отже, дозвольте зробити ще декiлька цiлком  цензурних
зарисовок.

   II

   Розмова на лiжку. Фiалка робить "па", а також i те,  як  дивиться  Iван
Iванович на соцiалiзм та на комунiзм.
   Квартира,  де  живе  Iван  Iванович  зi   сво?ю   симпатичною   сiм'?ю,
склада?ться тiльки (тiльки!) з  чотирьох  кiмнат  (не  рахуючи,  звичайно,
кухнi, клозету i ванно?), себто: кабiнету, ?дальнi, дитячо?  спальнi  (там
же спить i мадмуазель Люсi)  i  спальнi  мойого  героя  та  його  дружини.
Словом, квартирна криза дала себе знати, i мiй герой самовiддано пiшов  ?й
назустрiч. Iван Iванович, наприклад, нiколи не вимагав окремо? спальнi для
сво?? куховарки, i Явдоха спить на лiжку, на пiдлозi,  в  коридорi.  Бо  й
справдi: яке вiн ма? право  вимагати  ще  одну  кiмнату?  Йому,  звичайно,
при?мно було б почувати, що його власна куховарка ма? свiй закуток, але...
вiн же цiлком свiдомий партi?ць i добре зна?, як  живуть  iншi.  Iншим  ще
гiрше становище: бува? й так, що мають не чотири, а тiльки три  кiмнати...
от, наприклад, Микола Григорович.
   -  Ти,  Галакточко,  як  гада?ш,-  зверта?ться  мiй  герой   до   сво??
дружини.Невже всi мають по чотири кiмнати?
   - Звичайно, не всi! - рiшуче iнформу? Марфа Галактiонiвна.- Коли б  усi
мали по чотири, то тодi, може, не було б i квартирно? кризи. А то бува? по
три i навiть по двi бува?!
   Iван Iванович задоволене посмiха?ться.
   - Нi,- каже вiн,- я нiколи не помиляюсь.  Почуття  пролетарсько?  норми
мене ще нiколи не залишало.
   Мiй герой iде до бюста якогось вiдомого марксиста (в нього кiлька таких
бюстiв) i задумливими очима дивиться на свого, як каже вiн, "ватажка" i на
iншу кабiнетну, ?дальну та спальну меблю. Вiн згаду?  бурхливi  днi,  коли
мчалась огняна бiльшовицька кавалерiя i на Заходi стояла тривожна  заграва
свiтового пожару, коли ще якось зовсiм  йому  не  вiрилось,  що  вiн  таки
прийде на деякий час до порiвнюючи спокiйного пролетарського  життя  серед
ворожих,  мiщансько-буржуазних  держав.  Тодi  Iван  Iванович  самовiддано
проливав кров во iм'я кращого майбутнього i рiшуче працював  з  товаришкою
Галактою, завiдуючи губернiяльною Наросвiтою. Саме тодi вiн i одержав дещо
з вищезгадано? меблi як сюрприз вiд сво?х спiвробiтникiв. Мебля ця й  досi
була майже новенька i  цiлком  вiдповiдала  новаторським  поглядам  мойого
симпатичного героя.
   - Але що ж це за мебля? - запиту? мене цiкавий читач.
   - Це - шiсть чи то сiм турецьких килимiв, беккеровський  рояль,  дюжина
вiденських  стiльцiв,  наукова  бiблiотека,  дубовий  письмовий   стiл   з
вiдповiдним на ньому приладдям, великий стiл (з чорного  чи  то  червоного
дерева) для ?дальнi, кiлька лiжниць з пружинними матрацами i т. д.
   Правда, що iз цi?? мебелi було прикуплено - я напевно не  знаю.  Але  я
знаю, що Iван Iванович, будучи скромною  людиною,  не  любить  похвалятись
сво?м  сюрпризом.   Правда,   почуття   деяко?   прихильности   до   сво?х
спiвробiтникiв у нього залишилось аж до сьогоднiшнього дня, але не  будемо
критись:  в  часи  комунхозiвсько?  переписки  мiй  герой  ледве-ледве  не
одмовився вiд свого сюрпризу. Тiльки  завдяки  Марфi  Галактiонiвнi  i  не
заплуталась справа.
   - Ну, добре,- сказала вона.- Припустiм, що спiвробiтники, що подарували
тобi цю меблю, реквiзували ?? у якогось помiщика. Але  по-перше:  хiба  це
легко було зробити?  Реквiзувати?  Хiба  ?х  контрреволюцiонери  не  могли
перебити? А по-друге: чого нам церемонитись, коли приблизно таке  ж  майно
прийшлось залишити нам в свiй час бiлогвардiйським бандам?.. I потiм  хiба
зараз згада?ш, що нам було подарено i що ми прикупили?!
   Iван Iванович не зовсiм певний був, що його майно було "приблизно  таке
ж",   але,   будучи   людиною   з   рiшучим   темпераментом,   не    любив
сантиментальничати, i, коли на  фонi  блакитного,  нiжно-прекрасного  неба
появився силует яко?сь  майже  фантастично?  птички  (мабуть,  гави),  вiн
сказав агентовi комхозу:
   - Очевидно, переписуйте все! Я, ?й-богу, зараз не пам'ятаю, де тут i що
тут я купив i де тут i що тут менi подаровано.
   - Дозвольте: як же  я  буду  переписувати,  коли  ви  зовсiм  не  ма?те
казенних речей?
   Iван Iванович почервонiв. Йому  так  непри?мна  була  вся  ця  iсторiя.
Зда?ться, чеснiшо? людини i в свiтi нема, а отже, пiди:  склада?ться  таке
непри?мне враження, що прямо хоч крiзь землю провалюйсь.
   - Нi! Я вас  прошу  переписати!  -  кинув  енергiйно  мiй  самовiдданий
герой.- Бачите, подарунок менi зробили мо? спiвробiтники, i я  не  певний,
що тут нема реквiзованих речей.
   - Дозвольте тодi узнати, де тут речi вами прикупленi?
   -   ?й-богу,   не   пам'ятаю!   -    цiлком    щиро    скрикнув    Iван
Iванович.Переписуйте все!
   - Ну, тодi я зовсiм одмовляюсь вас тривожити! - засоромився вже i агент
i, шаркаючи ногами, вискочив iз кiмнати.
   .Таким чином, Iван Iванович проти свого  бажання  опинився  в  оточеннi
сво?х сюрпризних речей. Таким чином,  i  день  його  почина?ться,  так  би
мовити, на сюрпризнiй лiжницi.
   Це один iз тих днiв, коли вже сто?ть робочий сезон - осiнь,  коли  небо
iнодi нарочито бризка? на рiзних нитикiв нудними дощами i нацькову? ?х  на
Iвана Iвановича, коли вже комосередок мойого  героя  збира?ться  регулярно
кожного тижня i бiльшiсть цього комосередку не хоче манкiровати ячейкою  в
четвер, бо ще зовсiм не вiдомо: буде нова чистка чи нi?
   Iван Iванович прокида?ться з почуттям задоволення i з мажорним,  цiлком
монументально-реалiстичним  настро?м.   Мiй   герой   примружу?   ,   сво?
короткозорi очi i дивиться на Марфу Галактiонiвну. Товаришка  Галакта  iще
спить симпатичним сном, i ?й сняться, очевидно,  м'ятежнi  днi  у  вiддiлi
Наросвiти.
   Iван Iванович ще раз подивився на свою дружину i легенько полоскотав ??
сво?ми пальцями. Марфа Галактiонiвна дригнула ногою й раптом прокинулась.
   - Ну, так що ж ми будемо сьогоднi обiдати?  -  пита?  Iван  Iванович  i
усмiха?ться мажорно-витриманою усмiшкою.
   Товаришка  Галакта  широко  позiха?,  пiдводиться  на  таз  i  пiдбира?
волосся.
   - А що ти дума?ш запропонувати? - пита? вона.
   Iван Iванович знову та?мно усмiха?ться тi?ю ж  таки  мажорно-витриманою
усмiшкою.
   - А як ти гада?ш? Ну?.. от тобi й ребус!
   -  Я  думаю,  що  ти  знов  придума?ш  якесь  мiщанське   меню,-   каже
незадоволено Марфа Галактiонiвна.
   - От i не вгадала! - радiсно скрикнув Iван Iванович.- Нiчого подiбного.
Я вже по сво?й натурi не можу придумати мiщанське меню.
   Марфа Галактiонiвна незадоволено дрига? ногою.
   - Так кажи вже! Буде тобi паяцничати!
   - Генiяльна iдея!-сказав Iван Iванович.-Ти сьогоднi зроби, будь  ласка,
малоросiйський борщ, на друге... нiчого не треба, а на трет? - зроби желе!
   - Що за фантазiя! - каже товаришка Галакта.- Як це  можна  без  другого
блюда?..
   Тодi Iван Iванович просить дружину не хвилюватися i говорить, що  вчора
вiн бачив у церобкопi свiжi капчушки (тiльки-но привезли) i такi прекраснi
капчушки, що аж слинка тече! I от вiн надумав: купимо сьогоднi капчушок  i
пiвпляшки вiрменсько? горiлки. Це йому, ?й-богу, замiнить друге блюдо.
   - Ти як гада?ш, голубонько? -  спитав  Iван  Iванович  i  подивився  на
дружину.
   - Я гадаю,- каже  незадоволено  Марфа  Галактiонiвна,-  що  капчушки  i
вiрменська тобi замiнять  друге  блюдо.  Але  як  же  бути  з  дiтворою  й
мадмуазель Люсi?
   Мiй герой розгнiвано зиркнув на дверi дитячо? спальнi.
   - Мадмуазель Люсi теж може ?сти капчушки,- рiшуче говорить вiн.Скажiть,
будь ласка,  якi  нiжностi!  Обов'язково  давай  друге  блюдо...  Н?,  ти,
Галакточко, все-таки не вмi?ш виховувати  челядь  в  пролетарському  дусi.
Так, зна?ш, легко скотитись i до мiщанства...
   - Але почекай,- перебива? мого героя Марфа Галактiонiвна.- Справа ж iде
не тiльки про мадмуазель Люсi,- я маю на увазi головним чином дiтвору.  Що
?м на друге блюдо? Теж вiрменську i капчушки?
   Iван Iванович надяга? на нiс  роговi  окуляри  й,  безпорадно  розвiвши
руками, каже:
   - От бiда!.. Нiчого не зробиш:  ?м,  очевидно,  прийдеться  приготувати
котлети.
   Таким чином, виясня?ться, що сьогоднi на друге блюдо нiчого не треба, а
треба тiльки - малоросiйський борщ, желе, капчушки, вiрменську горiлку (до
речi, мiй герой завжди п'? в мiру) i котлети. Але котлети не на  друге,  а
для дiтей i для всiх iнших, звичайно,  крiм  Iвана  Iвановича,  коли  Iван
Iванович не захоче ?сти котлет.
   Отже, з iдеологiчно витриманим меню покiнчено. Словом, почався  день  в
сiм'? Iвана Iвановича. За вiкном уже  прогрохотiв  грузовий  автомобiль  i
десь закричала м'ятежна сирена, що так тривожить обивателя сво?м  бадьорим
криком.
   Тодi Iван Iванович iде до тресту, Марфа Галактiонiвна  в  цей  час  да?
розпорядження Явдосi i мадмуазель Люсi.
   - Чого ви,  Явдохо,  так  пiзно  прийшли  сьогоднi?  -  каже  товаришка
Галакта, входячи до кухнi.
   - Я заходила до союзу,- вiдповiда? куховарка.
   Марфа Галактiонiвна незадоволено пiдводить брови.  Вона,  звичайно,  не
проти  союзу,  навiть  за  союз.   Але   все-таки   треба   тримати   себе
органiзацiйний. Хiба не можна було зарання попередити хазяйку.
   - Ви розумi?те мене,- говорить товаришка Галакта.- Ви ж самi зна?те, як
я правильно ставлюся до вас. Я вам не раз говорила нашу  думку  з  приводу
цього. Це ж ми сказали, що кожна куховарка мусить бути народнiм комiсаром.
Але я не виношу анархiзму... Ви розумi?те? Так нiколи не  можна  збудувати
соцiалiзму... За такий вчинок я, звичайно, могла б вас розщитати, але хiба
я це зроблю? Хiба я не знаю, що ви зараз нiде не знайдете роботи?
   Марфа Галактiонiвна говорить таким зворушливим i упевненим голосом,  що
Явдоха вiдразу ж вiдчува?;  як  вона  негарно  зробила,  зайшовши  на  три
хвилини до союзу без вiдповiдного дозволу хазяйки, i зрозумiвши, що  таким
чином "не можна збудувати соцiалiзму", просить пробачення.
   Тодi Марфа Галактiонiвна, прочитавши Явдосi лекцiю полiтграмоти, йде до
?дальнi, де п'ють чай мадмуазель Люсi i дiтвора.
   - Ну як там Фiалочка? Гарно ?сть? - пита? вона.
   - А lа bonne heure, madamt! - вiдповiда? мадмуазель Люсi.
   Тодi товаришка Галакта дивиться матернiм поглядом  на  дiтвору  i  каже
нiжним соцвихiвським голосом:
   - Ну, як ви, дiтки, гарно спали? Добре себе почува?те?
   Фiалка нiчого не розумi? i тому байдуже ковиря?  пальчиком  у  носi,  а
Май, що йому вже чотири роки, бадьоро iнформу?:
   - Oui, oui, madame!
   - Ну й прекрасно! - говорить Марфа Галактiонiвна.- Треба, дiтки, завжди
бути  задоволеним,  не  треба  забувати,  що  на  вулицi   бiгають   сотнi
безпритульних. Цим дiтям ще гiрше! Вони не мають кватири i бiгають зовсiм,
як собачатка. Треба, дiтки, не забувати i ?х.
   - Oui, oui, madame! - кричить мажорним голосом майже свiдомий Май.
   Але Марфа Галактiонiвна вже пропону? мадмуазель Люсi повести  дiтей  на
пiвтори години в дитячий садок: мовляв, не можна одривати ?х (себто Мая  й
Фiалку) вiд колективного життя. Тiльки в колективi дитина  загартову?ться.
Гувернантка бере за руку Фiалку й Мая, i вони йдуть до коридора.
   Тодi Марфа Галактiонiвна допива? свою склянку  кофе,  допомага?  Явдосi
поставити посуд в буфет i нарештi сiда? проти вiкна. Вона  дивиться  туди,
де кiнча?ться город i починаються тихi поля та осiнн? м'яко-бiрюзове небо,
де прекраснi горизонти тривожать  душу  тi?ю  легенькою  тривогою,  що  не
запалю? тебе бунтом дрiбнобуржуазного  iмпресiонiзму,  а  зовсiм  навпаки:
ласка? радiсним споко?м справжнього мажорного реалiзму.
   Iнодi в цi хвилини випадково заходить Методiй  Кирилович  чи  то  Семен
Якович (головний начальник тресту), i тодi чути iз спальнi розмови на таку
тему: "полова проблема i сучасний побут". Але бува? й  так,  що  нiхто  не
заходить, i тодi на цьому мiсцi заста? Марфу Галактiонiвну з "Жанною  Ней"
Iван Iванович (вiн приходить iнодi о 5-й годинi). Пiсля  обiду  мiй  герой
iде на якесь засiдання. Але  коли  не  йде  на  засiдання  -  ляга?  трохи
вiдпочивати.  Увечерi,  коли  субота,   Iван   Iванович   iде   з   Марфою
Галактiонiвною  i  зi  сво?м  другом   дому,   Методi?м   Кириловичем,   в
кiнематограф i  там  дивиться  на  фiльми  радянського  виробництва.  Iван
Iванович   не   визна?   конструктивного   театру    i    визна?    тiльки
батально-геро?чнi та мажорно-реалiстичнi фiльми: вони  йому  нагадують  тi
днi, коли вiн проливав кров за радянську республiку, коли  по  запорiзьких
степах мчалась огняна бiльшовицька кавалерiя.  Побутово-сатиричних  картин
мiй герой особливо не любить дивитись.
   - От нещастя! - каже вiн, випадково  попавши  на  такий  фiльм.-  Знову
мiщанська побрякушка! Дивно: така прекрасна епоха, такi  геро?чнi  днi,  i
така, можна сказати, песимiстична пустишка!
   - Але чим з'ясувати появу такого фiльма?  -  пита?  Методiй  Кирилович,
беручи пiд руку Марфу Галактiонiвну.- Якi тут причини?
   Iван Iванович знiма? окуляри й протира? ?х бiлоснiжною хусткою.
   - Причини тут яснi,- неохайно  кида?  вiн.-  Марксист  не  може  ?х  не
розумiти.
   - Ти, очевидно, ма?ш на увазi плехановську  формулу?  -  дуже  серйозно
пита? Марфа Галактiонiвна.
   - Безперечно! - вiдповiда? Iван Iванович.- Буття визнача? свiдомiсть. I
потiм треба сказати, що нашi письменники страшенно темний i малорозвинений
народ.
   - Я з вами цiлком погоджуюсь! - говорить Методiй Кирилович i тисне руку
сво?му приятелевi.- До побачення!
   Iван Iванович i Марфа Галактiонiвна звертають на вулицю Томаса Мора.
   Тодi почина? йти дрiбний осiннiй дощик. Дощик дзвонить у ринвах, i тодi
дрiбнобуржуазну душу тривожить печаль - та сама печаль, що штовха? людину,
говорячи канцелярською мовою (а ля Стендаль), на дуже  невитриманi  вчинки
(наприклад: примушу? не погоджуватись, що в нашому суспiльствi  сатира  не
ма? свого мiсця), та печаль, що до не? з  таким  обуренням  ставиться  мiй
милий, симпатичний i надзвичайно корисний для республiки герой.
   Але в кватирi Iвана Iвановича нiяко? печалi й песимiзму нема.  Тут  так
весело й бадьоро гра? електрика сво?м матовим блиском i так мило  смi?ться
Фiалка i Май, що прямо - мажор. Тут так симпатично й затишно (саме в цьому
революцiйне  витриманому  закутку),  що  мимоволi  почина?ш  дивуватись  i
дума?ш: "Боже мiй, чого ж нам iще треба!"
   От Iван Iванович пiдходить  до  радiорупора,  робить  найпростiший  рух
сво?ю рукою, i ви раптом чу?те чудовий симфонiчний концерт. I хiба  це  не
елемент соцiалiстичного будiвництва? Саме цей радiорупор? Хiба  не  за  це
проливав  кров  мiй  герой,  щоб  пролетарiат  мiг  "жити   для   власного
задоволення"  i  використовувати  для  власного  ж  таки  задоволення  всi
найновiшi досягнення технiки?
   Правда, частина пролетарiату ще не дiстала собi домашнього радiорупора,
але треба ж не забувати, яку ганебну спадщину залишив нам старий  режим!..
Ну, взяти хоч би  тих  же  безпритульних.  Хто  посмi?  сказати,  що  йому
(iм'ярек) при?мно зустрiчатись з цi?ю публiкою, з цими нещасними  дiтками?
Але що робити! Тут мiщанськiй фiлантропi? нема  мiсця!  Треба  боротися  з
соцiальними хворобами органiзовано. Саме тому Iван Iванович  нiколи  й  не
дiлиться з iндивiдуалiстами-жебраками сво?ю копiйкою.
   Май бере за руку Фiалку i виробля? з нею "па". Вiн бадьорим i  смiливим
поглядом дивиться в рупор. Мадмуазель Люсi мило посмiха?ться. Посмiхаються
й Iван Iванович та Марфа Галактiонiвна.
   Явдоха сто?ть на порозi i теж усмiха?ться. Куховарка  усмiха?ться  тi?ю
радiсною усмiшкою, коли напевне можна  сказати,  що  вона  цiлком  свiдомо
ставиться до свого хазя?на i прекрасно зна?, що кожна горняшка мусить бути
народнiм комiсаром.
   - Гоп-гоп! - б'? в долонi Iван Iванович.- Жвавiш, Фiалочко!  Кандидатка
в жовтенятка раптом робить прекрасне "па", так що мало не всi  ахають  вiд
задоволення.
   - Ноiа! - скрикнула мадмуазель Люсi.
   Скрикнув щось i Iван Iванович. Навiть сирена скрикнула десь за  вiкном.
Але цей останнiй крик почула тiльки Марфа Галактiонiвна. Вона пiдiйшла  до
вiкна й подивилась у тьму. У ринвах дзвенiв той же дрiбний осiннiй  дощик,
але товаришка Галакта його майже не чула. Вона  мажорно  думала  про  нове
лiто, про те, як вони - вся сiм'я - пiсля важко? роботи одержать вiд свого
начальника вiдпустку i мiсце на курортi. Там вони  знову  побачать  чудове
море. Кавказькi чи то Кримськi гори i будуть там згадувати  знову  ж  таки
минулi днi i будуть там так багато смiятись тим  безтурботним  смiхом,  що
так довго дзвенить поетичною луною в не менш художнiх горах.
   ...Нарештi дiти цiлують Iвана Iвановича в  його  високий  лоб  i  йдуть
слухати  соцвихiвських  матерiалiстичних  оповiдань,   себто   зовсiм   не
iдеалiстичних казок. Марфа Галактiонiвна ляга? на  канапу,  Iван  Iванович
сiда? в крiсло,  i  почина?ться  вечiр  спогадiв  чи  то  розмов  на  теми
сучасного полiтичного життя: про комунiзм i соцiалiзм.
   - Хоч як це й дивно,- каже Марфа Галактiонiвна, поправляючи  декольте,а
я й досi не розумiю, чим комунiзм вiдрiзня?ться вiд соцiалiзму.
   - Невже не розумi?ш? - здивовано пита? мiй герой.
   - ?й-богу!.. Ну, от скажiмо так: що ми сьогоднi  буду?мо:  комунiзм  чи
соцiалiзм?
   Iван Iванович знiма? сво? роговi  окуляри  i  протира?  ?х  бiлоснiжною
хусткою.
   - Ну, звичайно, соцiалiзм! - задоволене посмiха?ться вiн.-  Комунiзм  -
це вища форма.
   - Така вiдповiдь мене не задовольня?,- говорить Марфа  Галактiонiвна.Ти
менi скажи конкретно: чим конкретно соцiалiзм вiдрiзня?ться вiд комунiзму?
   Але Iван Iванович не встига? вiдповiсти конкретно. В кабiнетi  дзвонить
телефонний апарат: мiй герой iде до телефону i буде, очевидно,  розмовляти
там з Методi?м Кириловичем. Довго вiн просидить у вищезгаданому кабiнетi -
я не знаю, але я знаю, що читачi приблизно вже уявляють собi  сiм'ю  Iвана
Iвановича, i тому переходжу до дальшого, бiльш динамiчного штриха. На  мiй
погляд, з цього мiсця читачевi вже  не  доведеться  позiхати,  а  можливо,
доведеться тiльки несподiвано погодитись, що самокритику тут  доведено  до
кiнця.

   III

   Мiй герой збира?ться з товаришкою Галактою на зiбрання  комосередку,  а
також i про те, що трапилось пiсля цього.
   - Чи не час уже йти нам на ячейку? -  сказав  Iван  Iванович,  коли  на
сусiднiй дзвiницi вдарило до вечiрнi.
   Марфа Галактiонiвна подивилась на годинника й сказала, що i справдi уже
пора.
   Це був один iз тих четвергiв, коли кожний партi?ць  комосередку  мойого
героя органiзовано бере участь у будiвництвi  першо?  в  свiтi  радянсько?
республiки.
   Iван  Iванович  взяв  портфель  i  пiшов  у  коридор  одягатись.  Марфа
Галактiонiвна теж пiшла одягатись. Вона надiла простеньку червону хустку i
старенький жакет, так що виглядала зовсiм симпатично  i  нагадувала  мо?му
герою робiтницю з тютюново? фабрики. Iван Iванович теж в цi  днi  виглядав
багато скромнiш, як звичайно. Капелюх вiн брав старенький i навiть  виймав
з комоди солдатську  блузку,  що  залишилась  в  нього  з  часiв  во?нного
комунiзму. Щось надзвичайно зворушливе було в цьому передяганнi,  нiби  це
передягання було подiбне до того, що його ми спостерiга?мо у вiвтарi.  Але
в той час, коли пiп надяга? на себе шикарну, цiлком iдеалiстичну ризу, тут
ми  бачимо,  як  краще  вбрання  мiняють  на  скромний,   можна   сказати,
матерiалiстичний одяг i до того ж  у  звичайному  коридорi.  Словом,  Iван
Iванович (товариш Жан) i Марфа Галактiонiвна (товаришка Галакта)  воiстину
зразково i похвально  орi?нтувалися  у  всiх  вимогах  епохи  переходового
перiоду.
   - Зна?ш,-  сказав  мiй  герой,  ступаючи  калошами  i  сво?ю  незмiнною
парасолькою по асфальту вулицi Томаса Мора.- Менi зараз прийшла  генiальна
iдея.
   - Тобi, Жане, вiчно лiзуть у  голову  генiальнi  iде?,-  сказала  Марфа
Галактiонiвна, ступаючи по асфальту тi?? ж вулицi.
   Iван Iванович трохи  покривився  незадоволено,  але  "генiальна  iдея",
очевидно, не давала йому спокою, i тому вiн почав:
   - Що соцiалiзм,- почав вiн,- можна збудувати в однiй кра?нi - це  факт.
Це надзвичайно талановито доказано i Ленiном i  Марксом.  Але,  коли  нашi
дискусiйщики  не  вiрять  в  це,  то,  по-мо?му,  можна  i  одмовитись  од
вищезгадано? теоретично? формули.
   - Що ти мелеш! - оглядаючись, скрикнула  Марфа  Галактiонiвна.-  Ти  ще
гляди ляпни десь. Чого доброго, подумають, що ти проти побудови соцiалiзму
в однiй кра?нi.
   -  А  я  от  все-таки  настоюю  на  свойому!  -  рiшуче   сказав   Iван
Iванович.Чому ти хочеш, щоб я обов'язково думав по шаблону? Ми  зовсiм  не
проти оригiнальних думок. Я тiльки хочу сказати, що з цi?? формули по сутi
можна зробити трохи iншу, яка мусить задовольняти  i  нас  i  не  може  не
задовольняти i ?х.
   Марфа  Галактiонiвна  зупинилась  i  здивовано  подивилась   на   свого
чоловiка.
   - Я тебе не розумiю! - сказала вона.
   - Не розумi?ш?.. Ну, як же це так? - задоволене посмiхнувся мiй герой.-
Собаку зарито ось у чому: хiба ми буду?мо соцiалiзм в однiй кра?нi? Ну?
   Марфа Галактiонiвна знову зупинилась i знову  здивовано  подивилась  на
свого чоловiка.
   - Я тебе все-таки не розумiю! - ще раз сказала вона. Тодi Iван Iванович
побiдно визирнув поверх сво?х окулярiв i сказав тремтячим вiд  задоволення
голосом:
   - А що, як ми для штуки поставимо так питання: Росiя - раз,  Укра?на  -
два, Грузiя - три, Бiлорусiя - чотири. Хiба це буде одна кра?на?
   - Але ти не подумав про економiку? - кинула товаришка Галакта.
   - Правильно! Я про економiку не подумав, але я подумав, що для маси так
буде яснiш,- сказав Iван Iванович.
   - Тодi твоя генiальна iдея ? не що  iнше,  як  глупота,-  рiзко  кинула
Марфа Галактiонiвна. Товариш Жан образився: мовляв,  навiщо  так  ображати
його?
   - Нiчого подiбного! - сказав вiн.- Це буде не зовсiм поганий полемiчний
прийом.
   - Але цей "прийом" може привести тебе до буржуазно? Укра?ни.
   Мiй герой раптом вдарив себе по колiну: мовляв, це вже, ?й-богу, слушне
зауваження!
   Словом, Iван Iванович певний, що ми "для маси" буду?мо соцiалiзм  не  в
однiй кра?нi, а саме в кiлькох, але,  беручи  на  увагу  той  факт,  що  в
центральнiй пресi ще так не ставилось питання  i  не  дебатувалось  в  цiй
площинi, беручи на увагу також те, що  на  такiй  "формулi"  може  зiграти
хтось, Iван Iванович  одмовля?ться  вiд  цi??  iде?  i  цiлком  сто?ть  на
постулатах останнього пленуму ЦК. '
   В таких  цiкавих  розмовах  мо?  геро?  пройшли  половину  путi,-  тi??
святково? путi, що один раз на тиждень (а саме в четвер)  веде  декого  iз
"iдеологiчно витриманих" партiйцiв саме до залу засiдань Iвана Iвановича.
   Уже вечорiло. То тут, то там - по дорозi  -  фаркали  люкси.  У  церквi
дзвонили  до  вечiрнi,  i  дзвiн  цей  тривожив  душу  кожного  обивателя.
Обиватель, очевидно, думав про воскресiння Христа, але Iван  Iванович  про
це зовсiм не думав i нарочито думав  про  антирелiгiйну  пропаганду.  Iнша
справа гудки на заводах: от коли б вони заревли! О,  тодi  мiй  герой  теж
вiдчув би якусь тривогу на душi (власне, не на  душi  -  пробачте  за  цей
безпардонний iдеалiзм!-а  якось  бiльш  монiстично).  Але  думав  би  Iван
Iванович не про  якусь  там  первiсну  християнську  комуну,  а  саме  про
матерiалiстичну дiалектику. Це зовсiм не значить, що  вiн  хоче  вульгарно
прищепити дарвiнiзм до соцiологi?,- Боже борони! Iнакше  вiн  не  йшов  би
зараз на зiбрання комосередку, так би мовити,  реr  реdes  Apostolorum,  а
найняв би вiзника й по?хав вiзником,- це значить,  що  Iван  Iванович  (iз
слiв  Семена  Яковича)  завжди  був,  ?сть  i  буде  зразковим  будiвничим
радянсько? держави.
   По дорозi до мо?х геро?в  пiдiйшов  Методiй  Кирилович,  i  скоро  вони
входили до залу засiдань комосередку.

   IV

   Зал засiдань комосердку, а також i про те, як проходили збори.
   Це -  досить-таки  симпатично-декорована  кiмната.  Кожний  ??  закуток
нагаду? глядачам, що вiн не просто закуток,  а  головним  чином  "червоний
куточок". Тут висять на стiнi мало не всi вождi революцi?.
   Крiм вождiв, тут багато рiзних революцiйних плакатiв з рiзними текстами
- профсоюзного, комсомольського та  iншого  походження.  Тексти  страшенно
цiкавi, художньо витриманi (художня  простота!)  i  такi  переконуючi,  що
погляд нiколи на них довго не затриму?ться: одразу все ясно  й  зрозумiло.
На  правiй  стiнi  в  ореолi  "монументального  реалiзму"  висить  мiсцева
стiнгазета. Це надзвичайно цiкава газета. Там вам i  оригiнальнi  вiддiли,
як от: "маленькi дефекти велико? машини", тут вам i ?дкi сатири на мiсцеве
начальство,  як-от:  "шашнi  бувшо?  кандидатки  в   комсомол   машинiстки
Попадько".
   ...Iван Iванович сiв на першому стiльцi у першому ряду. Поруч його сiла
Марфа Галактiонiвна, а далi - Методiй Кирилович.
   Було тихо. Тiльки зрiдка прокидалось то тут, то там стримане шепотiння.
Раз у раз рипали дверi, i зал потроху залюднювавсь. За  вiкном  настирливо
дзвонили до вечiрнi, i смiшно було, що десь там,  у  церквi,  люди  стоять
перед лампадками i думають про iдеалiстичнi катакомби перших християнських
мученикiв, а  тут  нiяких  лампад  нема,  свiтить  цiлком  матерiалiстична
електрика i люди думають без всяко? iдеалiстично? белiберди.
   - Ти пам'ята?ш,  яку  поставлено  сьогоднi  доповiдь?  -  спитав  тихим
голосом Iван Iванович i подивився на Марфу Галактiонiвну.
   - Хiба ти забув? - сказала товаришка Галакта.- Та сьогоднi  ж  доповiдь
про останню вилазку проти самокритики.
   - О! - сказав Iван Iванович  i  пiдняв  свiй  нiжно-бiлий  вказательний
палець.
   I вiн мав рацiю саме так пiдняти  палець.  Це  значило,  що  мiй  герой
сьогоднi буде уважно ловити  кожне  слово  i  нi  разу  не  задрiма?  тi?ю
безм'ятежною дрiмотою, коли певний, що можна спокiйно трохи  поспати,  бо,
по-перше,  в  потрiбний  момент   (коли   голосують   одноголосне)   Марфа
Галактiонiвна легенько штовхне його пiд бiк, i,  по-друге,  Iван  Iванович
певний  був,  що   його   комосередок   "нiколи   не   зрадить   iнтересiв
пролетарiату".
   - Iнтересно послухати! -  сказав  мiй  герой  i  подивився  на  Методiя
Кириловича.
   - Надзвичайно iнтересно! - сказав  Методiй  Кирилович  i,  пiдсунувшись
ближче до свого друга, промовив та?мничим голосом: - у нас... теж ?сть!..
   - Що ?сть? - не зрозумiв Iван  Iванович.  Методiй  Кирилович  подивився
бистрими очима  по  сторонах  -  праворуч,  лiворуч,  назад  -  i  нарештi
прошепотiв чiтко i рiшуче:
   - Дискусiйщик! Ви розумi?те? Справжнiй дискусiйщик... От  вгадайте,  де
вiн?
   Iван Iванович вiд тако? несподiванки аж одкинувся назад.
   - Що ви говорите? - сказав вiн схвильовано.- В нашiй  примiрнiй  ячейцi
?сть дискусiйщик?.. Галакточко, ти чу?ш?
   Але Марфа Галактiонiвна вже почула  цю  сенсацiю  i  уважно  розглядала
обличчя присутнiх членiв.
   - Чи не кур'?р? - спитала вона, пронизуючи поглядом дальню  фiгуру,  що
самотньо сидiла в останньому ряду.
   - Н?! - рiшуче одрубав  Методiй  Кирилович.  Тодi  Марфа  Галактiонiвна
знову забiгала очима по стiльцях.
   Комосередок явився вже, так би мовити, iп соrроrе:  прийшли  всi  члени
колегi?, прийшли завiдуючi вiддiлами  i  начальники  та  замiсники  рiзних
канцелярiй, прийшов уже голова мiсцевкому i три рядових службовцi, прийшла
й органiзаторша жiнок i ?? органiзацiя: секретарша  головного  начальника,
секретарша головного зама i жiнка  головного  начальника  (остання,  як  i
Марфа Галактiонiвна, нiде не посiдала посади i, як i Марфа  Галактiонiвна,
доглядала сво?х дiтей). Словом, не прийшли ще тiльки секретар комсомолу  i
сам головний начальник, що мусiв сьогоднi робити доповiдь.
   ...Товаришка Галакта губилась в догадках i нiяк не могла вгадати, хто ж
цей дискусiйщик.
   - Ага! - сказав нарештi Iван Iванович.- Я  тепер  знаю:  це,  очевидно,
уборщиця!
   - Нiчого подiбного! - сказав Методiй Кирилович.- Уборщиця не може  бути
дискусiйщицею, бо вона тiльки кандидатка в партiю.
   - Ну, так хто ж такий? - мало не скрикнула Марфа Галактiонiвна.- Ну, не
мучайте мене!..
   Методiй Кирилович побачив, що далi вiн i справдi не ма?  комунiстичного
права мучити сво?х товаришiв i, скосивши очi, сказав iронiчно:
   - От вiн!.. Товариш Лайтер!
   - Товариш Лайтер? Що ви кажете! - розвiв руками Iван Iванович.-  Нiколи
б не подумав. Такий тихенький i лагiдний - i на тобi! Воiстину:  в  тихому
болотi завжди чорти водяться.
   Марфа Галактiонiвна вп'ялась очима в маленьку фiгурку товариша  Лайтера
(вiн сидiв далеко лiворуч).
   -  Так,-  сказала  вона,  зiдхнувши,-   вiн   може!   Вiн   може   бути
дискусiйщиком. Ти зверни увагу, Жане, на його  обличчя  -  воно  страшенно
блiде i, я б сказала, майже дегенеративне. Менi чомусь  завжди  здавалось,
що вiн анархiст-iндивiдуалiст.
   - Ви, може, дума?те, що вiн i  справдi  якiсь  iде?  найшов?  -  сказав
Методiй Кирилович, бiгаючи очима по пiдлозi.- Нiчого подiбного! Свiй! Свiй
свого, так би мовити... От в чому сiль!
   - Що ви цим хочете сказати? - спитав недогадливий Iван Iванович.
   - Та то я... так! - байдуже махнув  рукою  Методiй  Кирилович.  Але  це
та?мне "свiй" заiнтригувало Марфу Галактiонiвну, хоч вона  i  розумiла,  в
чому справа.
   - Ви вiчно говорите натяками! - незадоволено сказала  вона.-  При  чому
тут "свiй"?
   - Та то менi просто жалко товариша Лайтера,- сказав Методiй Кирилович.-
Це буде ще одна зачiпка для антисемiтiв: знову, скажуть, ?врей!
   Потiм Методiй Кирилович почав розповiдати, як його  колись  до  глибини
душi обурювало "дiло  Бейлiса"  i  як  вiн  взагалi  страшенно  симпатично
ставиться до ?вре?в. Навiть бiльше того: вiн  вважа?,  що  найгенiяльнiших
людей дала саме ця нацiя.
   - От, примiром, вiзьмемо Христа,- сказав вiн.-  Наш  народ  i  досi  не
зна?, що Христос був ?врей.
   - А де вiн тепер працю?? - спитав Iван Iванович.
   - Христос? - здивовано подививсь Методiй Кирилович.
   - Та який там Христос! Товариш Лайтер!
   Мiй герой вже давно  надiв  другу  пару  окулярiв  i  уважно  розглядав
дискусiйщика. Його зовсiм не обходить, що товариш Лайтер ?врей:  соцiальна
боротьба не зна? нацiональних  рамцiв,  i  вiн,  як  витриманий  партi?ць,
мусить бити всякого, хто так чи iнакше пiде проти самокритики i,  значить,
проти пролетарiату. I, коли Iван Iванович узнав, що в останнiй час товариш
Лайтер завiду? трестiвською бiблiотекою, вiн тут же вирiшив:  "iнтелiгент!
деморалiзований член партi?"!
   Але на товариша Лайтера дивились зараз мало не всi  члени  комосередку.
Марфа Галактiонiвна передала новину сусiдцi,  сусiдка  сусiдовi  i  т.  д.
Погляди були пронизливi i такi  iдеологiчно-витриманi,  що  "дискусiйщик",
зда?ться, ще бiльш зблiд.
   ...Нарештi на дзвiницi покинули дзвонити.  Вечiрня  почалась.  Тодi  до
залу увiйшов головний начальник i секретар  комячейки.  В  залi  ще  тихше
стало, навiть зникло шушукання. Все прича?лось в напруженнi: дисциплiна  в
комгуртку була зразкова, i члени осередку органiзовано  i  по-товариському
поважали свого начальника.
   - Товаришi,- сказав  секретар,  сходячи  на  трибуну.-  Прошу  намiтити
кандидатуру на голову даного зiбрання.
   - Семена Яковича! - скрикнуло одразу кiлька голосiв.
   Головний  начальник  (Семен  Якович)  поправив  свою   краватку,   мило
усмiхнувся й розвiв руками: мовляв, не можу! Дякую, тисячу разiв дякую  за
таке зворушливе довiр'я, але - не  можу!  Вiн  зрiдка  показував  на  сво?
горло, i присутнi могли подумати, що справа в задусi  (головний  начальник
теж страждав на зажирiння серця), але цi припущення (правда, ?х i не було)
одразу ж розвiяв секретар.
   - Семен Якович сьогоднi не може головувати,- сказав вiн,-  бо  сьогоднi
Семен Якович робить доповiдь.
   - А... а... це iнша  справа,-  загуло  в  залi,  i  комосередок,  добре
пам'ятаючи вирiшення партi?  про  середпартiйну  демократiю,  запропонував
кандидатуру з низiв.
   - Методiя Кириловича! - знову скрикнуло одразу кiлька голосiв.
   Iвановi Iвановичу якось непри?мно йойкнуло пiд серцем. Рiч  у  тiм,  що
вiн з Методi?м Кириловичем був, так би мовити, на  рiвних  правах:  обидва
були члени колегi? i обидва вважалися "замами". I тому,  коли  комосередок
пiсля головного начальника називав  iм'я  Методiя  Кириловича,  мiй  герой
завжди  почував  себе  не  зовсiм  гарно  i  думав,  що  трапилось  велике
непорозумiння.
   Марфа Галактiонiвна одразу помiтила це.
   - Я гадаю, так i треба! -  сказала  вона,  коли  Методiй  Кирилович  не
тулився вже до не?  i  сiв  на  мiсце  голови  зiбрання  (звичайно,  пiсля
одноголосного голосування).Саме його й треба  було  вибирати  по  останнiй
iнструкцi? з ЦК. Не можна ж весь час вибирати Семена Яковича й тебе. Треба
ж видвигати й бiльш нижчi iнстанцi?.
   Iван Iванович з вдячнiстю подивився на свою дружину i,  можна  сказати,
трохи заспоко?вся.
   - Товаришi! - сказав Методiй Кирилович.- Перше питання  нашого  порядку
дня - це остання вилазка проти самокритики. Слово ма? Семен Якович.
   В залi зовсiм змертвiло. Навiть чути було, як ударив по вiкнах  дрiбний
осiннiй дощик. Частина поглядiв пронизала головного начальника, що  в  цей
момент зiйшов на трибуну i вже  положив  конспект  для  доповiдi  -  номер
"Правди", частина комгуртка дивилась на товариша Лайтера,  що  в  цей  час
нервово ламав вальцi i уперто дивився на пiдлогу. ''
   - Товаришi! - почав головний начальник.-  На  попередньому  зiбраннi  я
робив доповiдь про режим економi?. Що я говорив? Я говорив, що  до  режиму
економi? ми, комунiсти, не можемо ставитись пасивно i потiм я говорив,  що
таке режим економi?. Що ж таке режим економi?? Режим економi?  ?  один  iз
останнiх  бойових  лозунгiв  нашо?  пролетарсько?  партi?,  i  треба  його
розумiти не тiльки... е... так би мовити, в широкому масштабi,  але  треба
найти йому мiсце i в нашому особистому життi. Беремо знову ж таки олiвець.
Без режиму економi? як би ми до нього ставились? Ми до  його  ставились...
е... е... так би мовити, неохайно. Я сам мав  честь  бачити,  як  один  iз
наших шановних товаришiв (тут Семен Якович мило усмiхнувся й подивився  на
управдiла) викинув у кошика олiвець на 1 1/2, приблизно, ще  не  списаного
вершка... Тек-с!.. хе... хе...
   Головний начальник зупинився, налив з графина води й,  запиваючи  водою
початок сво?? цiкаво? промови, батькiвським весело-докiрливим оком дивився
на управдiла, що викинув  у  кошик  олiвець  на  1  1/2  приблизно  ще  не
списаного вершка. Дивилась в цей час  i  вся  авдиторiя  на  вищеназваного
управдiла.
   Але нiхто не дивився на управдiла вовком: всiм грала на  устах  мила  й
симпатична усмiшка, хоч i трохи докiрлива, як i головному начальниковi, бо
всi були певнi, що управдiл  цiлком  свiдома  людина  i  цього  бiльше  не
зробить.
   - Тек-с! - продовжував Семен Якович.- Але що  треба  було  зробити  при
iншiй ситуацi??.. Е... е... Так би мовити, при режимi економi??..  Ну-с?..
Треба було  цього  олiвця  не  викидати  в  кошика,  а  купити  для  нього
наконечника за двi копiйки i списати олiвець до кiнця. Ну-с?.. От  що,  на
мiй погляд, ? режим економi?, так би мовити, в буденному життi.
   Головний начальник ще налив з графiна води i запив дальшу частину сво??
цiкаво? промови.
   - Тек-с!..- продовжував вiн далi.- I коли я тепер пiдходжу до останньо?
вилазки проти самокритики, то що я бачу в нiй? Я в  нiй  бачу  ту  ж  саму
несвiдомiсть!.. Цим я зовсiм не думаю образити нашого шановного  Климентiя
Степановича  i  прирiвняти  його  цiлком  законну  помилку  з  олiвцем  до
беззаконно? вилазки проти самокритики, але елементи  несвiдомости...  е...
е... так би мовити, трохи сходяться!
   - Семене Яковичу! -  скрикнув  управдiл.-  Я  свою  помилку  давно  вже
визнав. Для мене нема самолюбства в партiйних справах.
   - Прекрасно! - сказав головний начальник.- В  партiйних  справах  i  не
може бути самолюбства. Треба завжди  одверто  i  публiчно  визнавати  сво?
помилки... Але позвольте до дiла...  Отже...  е...  е...  остання  вилазка
проти самокритики.
   Тут докладчик зробив вiдповiдно  серйозне  обличчя,  вийняв  з  боково?
кишенi пенсне, розгорнув "Правду" i совiсно, без всяких лiричних рефренiв,
цiлком конкретно розповiв комосередковi те, що було написано  в  газетi  з
приводу самокритики i що читали партiйцi i що вони мусiли  ще  прослухати.
Доповiдь була цiкава й авдиторiя так захопилась нею, як нiколи.
   -   Тепер   дозвольте   зрезюмувати!   -   сказав   нарештi    головний
начальник.Отже, остання вилазка проти самокритики ?, так би мовити, цiлком
несвiдомий i бузотерський акт. Але ми вiримо, що  товаришi  визнають  сво?
помилки i покинуть бузу. Коли ж вони цього не зроблять (тут  Семен  Якович
прийняв вiдповiдно суворе обличчя), то... е... е... пролетарiат  примусить
?х це зробити!
   Гучнi оплески покрили промову оратора. Хтось скрикнув: "Хай живуть нашi
вождi" i авдиторiя, зробивши Семену Яковичу  овацiю,  мало  не  проспiвала
Iнтернацiонал. Такого ентузiазму  давно  вже  не  було  в  комосередку,  i
вiдчувалось, що загроза з боку Лайтера  мiцно  з'?днала  ввесь,  коли  так
можна висловитись, авангард пролетарiату.
   - Товаришi! - сказав Методiй Кирилович,  коли  авдиторiя  стихла.-  Хто
хоче взяти слово?
   Всi подивились на того ж таки товариша  Лайтера.  Хто  ж,  як  не  вiн,
мусить перший виступити? Звичайно, йому не зовсiм при?мно боротись з такою
витриманою авдиторi?ю, але що ж робити: не лiзь куди не треба!
   - Дайте менi слово! - сказав нарештi товариш Лайтер.
   По авдиторi? пронiсся шум i раптом стих. Так бува? перед  грозою,  коли
замирають дерева i десь далеко синi? грiзний тайфун. Чути було, як у вiкно
б'? дрiбний осiннiй дощик i як Iван Iванович протира? собi роговi  окуляри
бiлоснiжною хусткою.
   - Товаришi! - сказав товариш Лайтер.- Я не тiльки не думаю виступати  з
критикою постанов ЦК, я, навпаки, я...
   Але тайфун уже налетiв: авдиторiя зашумiла. Скажiть,  будь  ласка,  яка
самовпевненiсть! Вiн "не дума? виступати з  критикою  постанов  ЦК"?  Боже
мiй, до чого ми дожили! Який-небудь шпiнгалет i... з  такими  претензiями:
"вiн  не  дума?  виступати  проти  постанов  ЦК"!   Яке   нахабство,   яка
самозакоханiсть.
   - Товаришi! - скрикнув товариш Лайтер i  ще  бiльше  зблiд.-  Дозвольте
менi висловити деякi думки з приводу справжньо? постановки самокритики.
   - Що таке? Що вiн  там  каже?..  "справжньо?  постановки  самокритики"?
Скажiть, будь ласка, який науковий  спiвробiтник!  Яка  самозакоханiсть!..
Ну, це вже занадто! Ми не припустимо, щоб рiзнi  шпiнгалети  морочили  нам
голову сво?ю демагогi?ю.
   - Товаришi! - ще раз скрикнув  товариш  Лайтер.-  Я  тiльки  хочу  дещо
сказати про членiв нашого комосередку... Я...
   Авдиторiя ще бiльше зашумiла. В кожному прокинувся  бойовий  дух,  коли
так можна висловитись, "бiльшовицького старогвардiйця", i кожному хотiлось
пiдскочити до трибуни i скрикнути: "Досить нам меншовицьких промов"!
   - Товаришi! - востанн? скрикнув товариш Лайтер.- Я... я...  я...  ми...
ми... ми...
   Але даремно: тайфун бушував! Тодi Методiй Кирилович зробив знак  рукою,
i тайфун зник. Методiй Кирилович звернувся до товариша  Лайтера  з  милою,
батькiвською усмiшкою:
   - Як бачите, товаришу Лайтер, авдиторiя вас  не  хоче  слухати.  Я  тут
зовсiм нi при чому. Очевидно, вашi iде? користуються в масi поспiхом.
   Товариш Лайтер знизив очi (йому, очевидно, було нiяково за сво? ухили i
за провал сво?х iдей в масi), i сiв на сво? попередн? мiсце.
   - Хто ще хоче взяти слово? - сказав Методiй Кирилович.
   Iван Iванович вiдчув, що тепер якраз прийшла черга за ним. Саме тепер i
вiн мусить виступити  i  показати  свiй  ораторський  хист  в  боротьбi  з
мiсцевою опозицi?ю.
   - Я прошу! - сказав мiй герой i, побiдно ступаючи, зiйшов на. трибуну.
   Мiй рiшучий i симпатичний  герой  положив  свiй  портфель  на  портфель
головного начальника, протер сво? окуляри бiлоснiжною хусткою й почав:
   - Дорогi товаришi! Наш друг, товариш Лайтер, хоче взяти  на  себе  роль
мiсiонера i проповiдувати сво? сумнiвнi i, як ви бачили, безгрунтовнi iде?
в тiй кра?нi, яка нiколи не була християнською - ерiscohpus  in  partibus.
Ви розумi?те?..
   Тут Iван Iванович, як i його начальник, налив з графина води i  побiдно
подивився поверх окулярiв на авдиторiю: мовляв, ?хидний початок?
   - Ловко! - пронiсся шум похвали по авдиторi?.
   - Але,- продовжував мiй герой,- ми  таких  мiсiонерiв  не  прийма?мо!..
(Голоси:  "Правильно!  Правильно!").  Попереднiй  оратор,  себто   товариш
Лайтер, багато розпинався з цi?? трибуни, запевняючи нас,  що  самокритика
нам не потрiбна, що самокритика загальму? наш господарчий процес, що i  т.
д. i т. п. А я от говорю - нiчого подiбного!  Вона  не  може  загальмувати
господарчий  процес!  (Голоси:  "Правильно!  Правильно"!).  Хто   повiрить
товаришу Лайтеру? Ну, скажiть менi: хто йому повiрить?
   - Нiхто! - скрикнуло одразу кiлька голосiв.
   - Цiлком справедливо: нiхто! Тисячу  разiв  -  нiхто!  (Мiй  герой  вже
входив в азарт). Ми всi пам'ята?мо, як важко нам було завоювати  диктатуру
пролетарiату, скiльки ми  крови  пролили  на  полях  громадянсько?  вiйни,
скiльки наших дорогих товаришiв  розстрiляно  в  контррозвiдцi,  i  ми  не
можемо мовчати i не сказати товаришу Лайтеру: "уберiть, будь  ласка,  вашi
сумнiвнi руки вiд досягнень пролетарiату i  не  морочте  нам  голови!"  Ви
хочете розколоти партiю, але це  вам  не  вдасться.  Ви  хочете...  але  -
досить! Досить!...
   Тут Iван Iванович раптом взявся за серце  i  сказав,  що  вiн  не  може
скiнчити сво?? промови, бо бо?ться "за розрив  серця".  Авдиторiя  покрила
Iвана Iвановича гучними i  вдячними  оплесками.  Видно  було,  що  товариш
Лайтер i справдi помилився: осередок був цiлком iдеологiчно витриманий.
   Пiсля Iвана Iвановича ще виступали промовцi, але все вже було  ясно,  i
тому Методiй Кирилович закрив зiбрання.
   Комосередок повалив на вулицю. Дощик в  цей  час  ущух  i  над  городом
мовчазно стояли важкi осiннi хмари.
   ...Ну, як я його? Добре? - спитав Iван Iванович.
   - Ти сьогоднi прекрасно говорив,- сказала Марфа  Галактiонiвна.-  Мар'я
Iвановна прямо захоплена тво?ю промовою.
   - Шкода  тiльки,  що  менi  серце  не  да?  розiйтися!  -  зiдхнув  мiй
герой.Тепер я цiлком переконаний, що маю ораторський хист. Цiлком!

   V

   I от мо? симпатичнi геро? увiйшли вже в свою кватиру, також i  про  те,
як може звичайний випадок наробити багато непри?мностей.
   I от мо? симпатичнi геро? увiйшли вже в свою кватиру.  Всюди  зразковий
порядок i все на сво?му мiсць Явдоха  пора?ться  у  кухнi  бiля  помийного
корита, мадмуазель Люсi вишива?  сорочку  сво?му  майбутньому  нареченому.
Дiти уже сплять безм'ятежним сном.
   - Ти не пам'ята?ш,- спитав Iван Iванович,- менi не подавали на зiбраннi
записок?
   - Зда?ться, нi! - сказала Марфа Галактiонiвна. Мiй  цiлком  задоволений
герой одсунув од себе чашку з ча?м i взяв портфель.
   - А все-таки подивимось! - сказав вiн.- Може, я так захопився, що й  не
помiтив, як укинув якось.
   Iван Iванович полiз у теку i почав там ритись. Рився вiн не  довго,  бо
раптом натрапив на якийсь документ. Вiн витяг його.
   - В чому справа? - сказав Iван Iванович i зблiд.
   - Що ти там найшов, Жане? - спитала Марфа Галактiонiвна.
   Iван Iванович подивився на дружину  розгубленими  очима  й  передав  ?й
документ. Марфа Галактiонiвна вихопила iз рук Iвана Iвановича вищезгаданий
та?мний документ i теж зблiдла.
   - Як ти гада?ш,- спитав Iван Iванович.- Що це значить?
   - Не розумiю! - розвела руками Марфа Галактiонiвна.
   - Чи не пiдсунув хтось нарочито... з метою скомпрометувати мене? Як  ти
гада?ш?
   Марфа Галактiонiвна уважно подивилась на стелю: вона думала. Вона довго
думала i нарештi сказала:
   - Все можливо... - сказала вона.- Я знаю: у тебе багато ворогiв.
   - Що ти кажеш, Галакточко! - скрикнув Iван  Iванович.-  У  мене  багато
ворогiв? Чого ж ти менi ранiш про це не говорила?
   - Я не хотiла тебе турбувати! - зiдхнула Марфа  Галактiонiвна.-  Навiщо
про це говорити, коли в тебе й так погане серце!
   - Хто ж тi вороги? - знову скрикнув Iван Iванович.
   - Я не знаю! - зiдхнула Марфа Галактiонiвна.- Як я ?х можу знати,  коли
вони та?мнi.
   Iван Iванович в розпуцi схопився руками за сво? волосся й похилився  на
стiл.
   Проте вiн мав рацiю: документ, що його хтось пiдсунув у його  портфель,
i справдi був страшний документ. Це була хоч, може, й  легальна,  але,  на
жаль, ще не оголошена стенограма якогось пленуму  ЦК.  Це  була,  можливо,
зовсiм не та?мна, а можливо, й цiлком та?мна книжечка, бо мiй герой ??, на
жаль, зовсiм не читав, а прочитати зараз (та ще й всю!) вiн нiяк  не  мiг.
Як нарочито, в цей момент за вiкном знову побiг дрiбний осiннiй  дощик,  i
здавалося уже Iвану Iвановичу, що й справдi в нашому  життi  ?  мiсце  для
мiнору i що не завжди однаково свiтить електрика: iнодi бадьорим  радiсним
свiтлом iдеологiчно витриманого куточка, а iнодi трохи iнакше.
   - Ну, так що ж робити? - спитав Iван Iванович пiдстреленим голосом.
   - Очевидно, треба цю книжечку негайно спалити - i квит! - сказала Марфа
Галактiонiвна.
   - Спалити? А ти певна, що ??  не  нарочито  пiдложено  менi?  А  що  як
спитають, де я ?? дiв?.. Може, однести ?? Семену Яковичу?
   - I це не дiло! - сказала Марфа Галактiонiвна.- Знову ж таки  спитають,
де ти ?? взяв?
   -  Боже  мiй!  -  простогнав  мiй  герой.-  Що   менi   робити!   Марфа
Галактiонiвна теж не знала, що робити. Чого тiльки вона  не  передумала  в
цей момент. Але проклятий документ загадково маячiв на столi i розгадки не
видно було.
   Але от раптом почало вияснятись, i Марфа Галактiонiвна скрикнула.
   - Я вже знаю! - скрикнула вона.- Це непорозумiння!
   - Що ти хочеш сказати? - з полегшенням зiдхнув Iван Iванович.
   - Я хочу спитати тебе: де лежав твiй портфель?  Зда?ться,  на  портфелi
Семена Яковича?
   Iван Iванович приложив пальця до сво?х уст i задумався.
   - Зда?ться,- сказав вiн,- зда?ться, на портфелi Семена Яковича.
   - Ну й от! Так знай же: цей документ положив у  твiй  портфель  не  хто
iнший, як Семен Якович, i положив зовсiм випадково.
   - Як так випадково? - не зрозумiв Iван Iванович.
   - А так! Я пам'ятаю, вiн щось виймав зi свого  портфеля,  i,  очевидно,
саме цю книжечку. Вiн, мабуть, хотiв нею  iлюструвати  свою  промову,  але
потiм передумав i положив ??... та уже не в свiй портфель, а випадково - в
твiй!
   - Генiальна iдея! - скрикнув Iван Iванович.- Ти, голубко,  ?й-богу,  як
Шерлок Холмс... Тiльки як його спитати?
   - Ну, це просто,- сказала Марфа Галактiонiвна.- Iди зараз до телефону i
поцiкався, чи не загубив вiн чогось iз свого портфеля.
   Мiй герой схопивсь зi свого стiльця й побiг до кабiнету. Чути було,  як
вiн нервово взяв рурку i чiтко сказав:
   - Сорок ноль два... Не вiльно?.. Фу!.. Чорт!..
   Чути було, як вiн знову сказав: "4002", але знову було не вiльно. I так
до трьох разiв. На четвертий  раз  Iвана  Iвановича  сполучили  з  Семеном
Яковичем, а за двi хвилини мiй герой вже вскочив до ?дальнi.
   - Ти не помилилась!  -  скрикнув  вiн  i  схопив  в  сво?  обiйми  свою
симпатичну й догадливу дружину.- Ти не помилилась! Семен Якович  випадково
положив цей документ у мiй портфель!
   Марфа  Галактiонiвна  надзвичайно  радiла  такому  щасливому  кiнцю   i
запропонувала навiть Iвану Iвановичу повечеряти з вiрменською.
   I от Iван Iванович вже лежить  на  сво?й  сюрпризнiй  лiжницi  i  чита?
останнiй номер "Правды". З радiорупора чути оркестр яко?сь оперетки,  а  з
кухнi чути, як Явдоха пора?ться бiля помийного корита.
   Марфа Галактiонiвна зняла спiдницю  й  залишилась  в  панталонах.  Вона
пiдiйшла до дверей в дитячу спальню i сказала:
   - Ессоutez! Передайте менi, будь ласка, ночний горщик.
   - Avec plaisir, madame,сказала мадмуазель Люсi i передала сосуд.
   Потiм  мадмуазель  Люсi  пiшла  до  дитячих  колисок,  де   вже   спали
безм'ятежним сном Май i Фiалка, а Марфа Галактiонiвна полiзла на сюрпризну
лiжницю й посунула Iвана Iвановича до стiни сво?м шикарним торсом.
   ...Ну, а все ж таки,- сказала вона.- Чим же соцiалiзм вiдрiзня?ться вiд
комунiзму... Конкретно?
   - Боже мiй! Я ж тобi вже говорив,- сказав Iван Iванович,- комунiзм - це
вища, так би мовити, iдеальна суспiльна форма.
   Марфа Галактiонiвна . широко позiхнула й погасила  електрику.  Скоро  в
кiмнатi чути було легенький храп. За вiкном мжичив осiннiй дощик мажорного
сезону. Пiсля трагiчно? подi? з вищеназваним  документом  Iвану  Iвановичу
снились поля i м'яко-бiрюзове небо, де прекраснi горизонти тривожать  душу
тi?ю легенькою тривогою,  що  не  запалю?  тебе  бунтом  дрiбнобуржуазного
iмпресiонiзму,    а    зовсiм    навпаки:    ласка?    радiсним    споко?м
мажорно-монументального реалiзму.

   VI

   Чим же треба кiнчити, а також i про те, що ж не да?  авторовi  скiнчити
негайно.
   Чим же треба кiнчати?  Кiнчати,  очевидно,  прийдеться  не  сном  Iвана
Iвановича (хай вiн собi спить на здоров'я),  а  описом  такого  трагiчного
фiналу, що все-таки звалився  на  зовсiм  i  нiяк  невинну  голову  мойого
iдеологiчно витриманого героя.
   Правда, славетний винахiд (про нього далi,  це  саме  той  винахiд,  що
зробив iм'я Iвана Iвановича  безсмертним!)  примушу?  автора  написати  ще
невеликий роздiл, але,  по-перше,  цей  передостаннiй  роздiл  ?,  так  би
мовити, роздiл не обов'язковий (нетерплячий читач може його й не  читати),
а, по-друге, великим злочином було б обминути те, чого  обминути  нiяк  не
можна.
   Отже, пiсля осени прийшла, як i треба було чекати, зима.
   Морози були лютi, але мiй герой  самовiддано  томився  в  духотi:  його
будинок, що на вулицi Томаса Мора, викликав  на  "соцiалiстичне  змагання"
(так саме i написано  в  домкомiвських  книжках)  будинок,  що  на  вулицi
Щукина, i тому не можна було "пiдкачати" навiть в сенсi  опалення:  кожний
iз будинкiв доводив, що вiн теплiший за свого супротивника  i  що  вiн  не
тiльки  умi?  боротись  з  буржуазi?ю,  але  й  з  природою   з   поспiхом
спереча?ться. I от колись, сидячи в такiй от духотi, Iван Iванович сказав:
   - Галакточко! - сказав колись Iван Iванович.-  Я  почуваю,  що  я  можу
прислужитись сво?й партi?, по-перше - партiйною та радянською  роботою,  а
по-друге - й сво?ми винаходами.
   - Що ти надумав, Жане? - сказала Марфа Галактiонiвна, кусаючи  державнi
горiхи (вона нiколи принципово не купувала  горiхiв  у  приватника  i  ?ла
тiльки державнi горiхи з державних  лiсiв,  саме  тi,  що,  як  подарунок,
присилав ?й брат - лiсничий). Ну, говори - я послухаю.
   - Бачиш,- промовив Iван Iванович,-  сидiв  я  оце  й  думав  про  лiто.
Прийде, значить, лiто, а з ним прилетять  i  мухи.  Ти  уявля?ш,  як  вони
перешкоджають нашiй роботi? Жах! Так от я й вирiшив: треба вигадати  якусь
мухобойку. I я вигадаю, даю тобi чесне комунiстичне слово. Ти  дума?ш,  що
менi браку? таланту? Ну, не скажи, голубонько!
   - Чому ж браку?? -  промовила  товаришка  Галакта,  пiдкочуючи  очi  до
лоба.- Я зовсiм не сумнiваюсь! Бува? так, що талант проявля?ться навiть  у
простого народу, а ти ж iнтелiгент, з вищою освiтою.
   Такий вiдгук з боку дружини  на  його  бажання  винайти  мухобойку  так
пiдбадьорив мойого героя, що вiн тут же приступив до роботи. По-перше, вiн
написав   заяву   до   свого   комосередку,   щоб   його   звiльнили   вiд
партнавантаження (бюро комосередку вже на другий день звiльнило  його  вiд
партнавантаження  "як  наукового  робiтника,   що   працю?   над   власним
винаходом"), а подавши заяву, взявся за мухобойку.
   Всю  зиму  Iван  Iванович  самовiддано  ламав  собi  голову  i   тiльки
напровеснi прийшов до того висновку, що вiдповiдно найновiшим  досягненням
технiки,  мухобойку  треба  зробити  за  допомогою  електрики.  Тодi  Iван
Iванович почав студiювати деякi дисциплiни i почав робити спроби. На  його
столi  появились  електроскопи  з  листочками,  вiн   утворював,   скажiм,
протилежнi електрики на сполучених електроскопах, вiн  ловив  "електричний
вiтер"  i  гасив  ним  свiчку.  Вiн  звертався  до  лейденсько?  банки  та
франклiнового колеса i, нарештi, пiсля довго? працi, вражений був раптом у
саме серце загадкою про т. зв. спробу Гальванi. Як вiдомо, Гальванi довiв,
що м'язи й нерви у тварини можуть бути за  джерела  електрики,  але  Iвана
Iвановича страшенно зворушило те, що при сполученнi нерва i  м'язiв  жаби,
скажiм, жаб'яча нiжка дрига?. Зворушувало саме те,  що  вона  дрига?.  Мiй
герой iнакше i не уявляв собi смерти мухи  на  електричнiй  мухобойцi,  як
смерть, що ?й, так би мовити, прелiмiнарне вiдповiдало дригання нiжками.
   В скорому часi  Iван  Iванович  зробився  геро?м  дня  нашого,  як  вiн
говорить, заздалегiдь i  з  обуренням  вiдкидаючи  ганебне  мiщанство,  "з
голови  до  п'ят  революцiйного  мiста":  вiн  таки  винайшов   електричну
мухобойку. Про нього заговорили всюди,  а  Марфа  Галактiонiвна  стала  ще
бiльше поважати його. Секрет винаходу не було оголошено, але вiдомо  було,
що мухобойка надзвичайно оригiнальне била мух: коли муха сiдала на  апарат
мойого героя i саме на тому мiсцi, де за проектом бажано  було,  щоб  вона
сiла, електрика обов'язково вбивала ??.
   - От тiльки бiда,- говорив Iван Iванович,- що муха не завжди сiда? там,
де треба... Ну, нiчого,-додавав вiн.- Нiчого!..
   I вiн мав рацiю - так  додавати.  Головне  -  початок,  а  потiм  якось
удосконалиться: коли не вiн удосконалить свiй апарат-мухобойку,  то  синок
його    Май,    пiдрiсши,    завершить    справу    свого     талановитого
батька-винахiдника. Одним словом, Iван Iванович на деякий час заспоко?вся.
Саме на той час, поки його голову знову не пронизала нова генiальна iдея.
   Як уже було сказано, будинок мойого героя був у станi  "соцiалiстичного
змагання". Цей надзвичайно  похвальний  факт  теж  мiг  би  навести  Iвана
Iвановича на ту думку,  що  "соцiалiстичне"  можуть  змагатися  не  тiльки
колективи, але й окремi iндивiдууми, та цього не трапилося, а  навiв  його
на цю думку  (хоч  на  перший  погляд  i  дивно!)  -  навiв  його  власний
радiорупор.
   Вiдпочивав, значить, мiй герой на канапi i чекав чергового  концерту  з
мiсцево? радiостанцi?. Май i Фiалка гралися в спальнi з  мадмуазель  Люсi,
товаришка Галакта сидiла з його другом Методi?м  Кириловичем  у  кабiнетi.
Раптом зашипiло.
   - Гало! Гало! Говорить радiостанцiя на хвилi...- i т. д. Прекрасно! Але
чу? тут Iван Iванович вiд конферанса, що  радiостанцiя  бере  сьогоднi  на
себе роль плацдарму  для  "соцiалiстичного  змагання".  Конкретно  кажучи,
сьогоднi   (конферанс   говорить)   змагаються:   балаба?шник,   скрипник,
бандурист, пiанiстка, домрист, гармонiст та гобойщик.
   - Iнтересно послухати! - подумав мiй герой.- Подивимось, хто кого!
   Першим  виступив  балаба?шник.  Беручи  до  уваги,  що  саме  так,   по
вищезазначеному, змагатися можуть тiльки здоровi мажорнi  елементи  нашого
суспiльства,  балаба?шник  на  цей  раз  найшов  можливим  заграти   якусь
песимiстичну пiсеньку, що ?й досi  не  давали  мiсця  на  радiостанцi?.  В
такому ж дусi грали й iншi  змагальники.  Мiй  герой  спершу  незадоволено
хитав головою, але потiм прийшов до тi?? ж думки, що й балаба?шник  ("саме
так, по вищезазначеному, змагатися можуть тiльки здоровi, мажорнi елементи
нашого суспiльства"), i, прийшовши до цi??  думки,  раптом  прийшов  i  до
друго?.
   -  Методiю  Кириловичу,-  покликав  вiн  схвильованим   голосом   свого
симпатичного колегу.- Я вас викликаю на соцiалiстичне змагання!
   Сказавши це, Iван Iванович протер окуляри сво?ю бiлоснiжною хусткою,  з
вдячнiстю подивився на радiорупор i нарештi  помандрував  до  ?дальнi,  де
його симпатичний друг сидiв з його ж таки милою дружиною.  Момент  був  не
зовсiм вдалий для зустрiчi двох приятелiв (Методiй Кирилович ще  не  встиг
зовсiм очутитись пiсля iнтимно? розмови з товаришкою Галактою), i все-таки
до згоди прийшли негайно.
   - Я ваш виклик приймаю! - обсмикнувшись нарештi, рiшуче заявив  Методiй
Кирилович.Будь ласка!
   I тут же вирiшено було, що  Iван  Iванович  зробить  три  мухобойки,  а
Методiй Кирилович буде  три  днi  агiтувати  серед  службовцiв  тресту  за
утворення фабрики виробництва цих же таки мухобойок.
   В таких цiкавих розмовах i в таких же не менш цiкавих думках  проходили
днi мойого героя.
   Пiсля Рiздва при?хав до Iвана  Iвановича  брат  Марфи  Галактiонiвни  -
товариш Мрачний (псевдонiм). Саме той брат, що лiсничий. Брат при?хав,  як
вияснилось, надовго, бо його, як вияснилося, партiя зняла з  партi?  та  з
лiсництва чи то за шахрайство ("за шахрайство" - говорили злi  язики),  чи
то за  опозицiйнi  ухили  ("за  опозицiйнi  ухили"  -  говорила  товаришка
Галакта). Проти ухилiв Iван Iванович, як вiдомо,  рiшуче  боровся,  але  в
даному разi вiн не мiг боротись,- не тому, що  справа  йшла  про  боротьбу
проти родича, а тому, що мiй герой  був  тактовною,  шляхетною  людиною  i
нешляхетне поводитись iз гостем, можна  сказати,  органiчно  не  мiг,  тим
паче, що  по  городу  почали  ходити  "тривожнi"  чутки  вiдносно  якогось
"переобрання" полiтбюро.
   Товариш Мрачний цiлими днями  громив  "апаратчикiв"  i  запевняв  Iвана
Iвановича, що "це ?м  так  не  пройде".  Iван  Iванович  слухав,  а  Марфа
Галактiонiвна говорила.
   - Я думаю,- говорила Марфа  Галактiонiвна,-  що  Зюзя  ма?  рацiю  бути
незадоволеним з апаратчикiв. Ти як гада?ш, Жане?.. Ти зна?ш, я  вже  давно
точу зуби на Сталiна.
   - Я, Галакточко, нiчого не  маю  проти,-  нарештi  зiдхав  мiй  стiйкий
герой,- але щодо Сталiна, я з тобою (тут Iван Iванович озирався)  згодний.
Згодний, Галакточко.  Цiлком!  На  мiй  погляд,  вiн  теж...  як  би  його
сказати,- дискусiйщик... Себто треба припускати, що вiн буде дискусiйщик.
   - Треба припускати? -  кричав  товариш  Мрачний.-  I  це  говорите  ви,
високоiнтелiгентна людина?
   Тут мiй герой не те щоб дрейфив, а  просто  говорив,  що  його  не  так
зрозумiли, що вiн, звичайно, i в цьому питаннi "органiчно" не може бути не
революцiонером "з голови до п'ят" i що вiн хоче тiльки, щоб все було добре
i щоб перемога була на боцi пролетарiату, себто щоб  можна  було  спокiйно
ходити до ячейки в четвер i жити по-людськи. Досить вже  вiн  настраждався
на фронтах, себто у Наросвiтi, коли була громадянська вiйна.
   - А все-таки,- насiдав товариш Мрачний,- все-таки скажiть менi: невже й
по-вашому потрiбна ця iдiотська самокритика?
   Iван Iванович виймав свою бiлоснiжну  хустку  i  нервово  протирав  нею
окуляри. Вiн, звичайно, знав, як вiн ма? вiдповiсти, але вiн  не  мiг,  на
жаль, вiдповiсти, бо тут якраз втручалася товаришка Галакта.
   Марфа Галактiонiвна причиняла дверi i говорила конспiративним голосом.
   -  Звичайно,  Жане,  це  абсурдГ-  говорила  вона.-  Невже  ти  й  досi
погоджу?шся? Ну, скажи менi! Скажи!
   Iван Iванович нiбито ранiш  погоджувався,  себто  гадав,  що  товаришка
Галакта теж погоджу?ться, але тепер вiн  уже  не  мiг  погоджуватись,  тим
паче,  що,  зi  слiв  товариша  Мрачного,  "апаратчики"  мусiли  "на  днях
полетiти" i "взагалi загубити свою силу".
   - Нi!.. не погоджуюсь! - раптом рiшуче ще раз зiдхав Iван  Iванович  i,
тут же пiдбадьорений вдячним поглядом дружини, додавав: - Я  навiть  скажу
вам по секрету, що я з самого початку мало довiряв цiй iде?. ?й-богу.
   Словом, Iван Iванович говорив  тiльки  те,  що  пiдказувала  йому  його
революцiйна совiсть. Правда, коли товариш Мрачний, дiставши посаду, раптом
змiнив сво? погляди, Iван Iванович не змiнив сво?х  поглядiв,  вiн  просто
знову зупинився на сво?х, що були до при?зду товариша Мрачного,  позицiях,
себто вiн знову почав гаряче захищати "самокритику", але це показу? тiльки
те, що мiй герой, будучи ортодоксальним марксистом,  не  мiг  не  володiти
добре ланцетом матерiалiстично? дiалектики.  От  i  все,  плюс,  звичайно,
революцiйна совiсть.
   I тому не зрозумiло (рiшуче  не  зрозумiло!),  як  могло  трапитись  це
велике горе, це грандiозне нещастя. Ви пита?те,  яке  нещастя,  яке  горе?
Читайте останнiй роздiл - i ви побачите.

   VII

   Трагiчний фiнал, а також i не про те, якi треба зробити висновки.
   Колись Iван Iванович лежав пiсля смачного обiду на канапi i  переглядав
"Вiстi". Вiн завжди уважно переглядав цю газету: по-перше,  тому,  що  тут
було багато урядових  розпоряджень,  а  вiн  не  хотiв  бути  не  в  курсi
державного будiвництва, а по-друге - тому, що редакцiя  цi??  газети  його
остаточно  зворушувала  пiдбором  матерiалу.  Тут  було  всього  вмiру:  i
смiшного (Iван Iванович, наприклад, дуже обурювався з поведiнки драматурга
Кулiша, що в сво?й п'?сi "Мина Мазайло" нахабно висмiяв майстра  мажорного
смiху Iону Вочревiсущого. Iону Вочревiсущого Iван Iванович вважав мало  не
за генiальну людину) - тут було трохи i про кооперацiю, трохи про сiльське
господарство, а також трохи i про культурне життя кра?ни.  Особливо  Iвана
Iвановича зворушували передовi статтi i саме тi, що йшли без пiдпису.
   - Не говори, Галакточко! - часто схвильованим голосом кидав вiн  у  бiк
сво?? дружини.- От би в кого повчитись нашим газетам! Яка  краса  вислову!
Скiльки в цих передових споживи для серця й розуму. Як вони хвилюють сво?ю
тематикою! Нi, не говори, Галакточко, все-таки постановка справи -  велике
дiло!
   - Ще б пак! -  зiдхала  Марфа  Галактiонiвна.-  Це  ж  наша  найстарiша
газета. Скоро матиме мало не десятилiтнiй досвiд!
   Iван Iванович дивився у вiкно на молодий снiжок i  на  його  душi  була
радiсть i -гордiсть невимовнi...
   ...Так от, значить, одного разу  Iван  Iванович  лежав  пiсля  смачного
обiду на канапi i переглядав "Вiстi".
   Раптом його очi поширились i вiн, як i тодi, коли натрапив на випадково
положений до його портфеля "страшний документ", як  i  тодi,  дуже  зблiд.
Нiжнi пальцi мойого героя затремтiли. Як на грiх, в  цей  час  в  квартирi
нiкого не було (вся сiм'я по?хала до парку  шпацiрувати),  була  тiльки  в
кухнi Явдоха. Iван Iванович протер очi i ще раз уважно перечитав тi рядки,
якi його так схвилювали. Потiм  мiй  герой  пiдвiвся  з  канапи  i,  можна
сказати, навiть забiгав по кiмнатi. Вiн нiколи так енергiйно не метушився,
як тепер, i тому треба було припускати, що вiн вичитав,  по  меншiй  мiрi,
про оголошення вiйни, навiть  уже  про  вступ  ворожих  сил  на  радянську
республiку чи то оголошення про смерть якогось свого любимого вождя.
   - Загибель революцi?,- шепотiв вiн.-  Явна  загибель!  Коли  газета  не
бреше - а я ?й завжди вiрив! - коли вона не бреше, то... Нi! Нi! Цього  не
може бути. Нi! Нi!
   Iвановi Iвановичу навiть пiт виступив на лобi. Хвилинами здавалося,  що
вiн знепритомнi? i, як  пiдстрелений  за?ць  (правда,  вiн  цього  моменту
скорiше  подiбний  був  до,  коли  так  можна  висловитися,   схвильовано?
породисто? корови) - i, як пiдстрелений за?ць, впаде  на  свiй  сюрпризний
килим.
   Та цього - слава тобi господи - не трапилося. Мiй герой  потроху  почав
вiдходити i нарештi зовсiм одiйшов. Тодi вiн пiдiйшов до вiкна  i  одчинив
вiкно. Запахло весняними пахощами (тодi вже йшла весна). Прямо -  заходило
сонце. Воно заходило так звичайно, нiби в газетi  нiчого  страшного  й  не
було. Навiть образливо було дивитися на цю байдужу огняну кулю.  Але  Iван
Iванович навiть не звертав на це уваги: мовляв, плювать йому на сонце, вiн
давно вже взяв себе в руки. Правда, тi руки, що вiн в них  взяв  себе,  ще
трохи, i навiть бiльше нiж трохи, тремтiли, але при чому ж тут вiн?
   Мiй герой витер з лоба вищезгаданий пiт i, не маючи  з  ким  подiлитися
сво?ми думками, раптом вiдчув у собi приплив  нiжности  й  велике  бажання
поговорити зi сво?ю куховаркою.
   - Посуд ми?те, Явдошко?  -  нiжним,  ласкавим,  мало  не  соцвиховським
голосом сказав Iван Iванович i зупинився на порозi кухнi.- Ну, як  воно  -
не важко вам жити у нас?
   - Чого там важко! - вiдповiла, як i завжди, трохи  холоднувато  ("чорна
невдячнiсть"!) куховарка.- Чого там важко, ми вже звикли, барин!
   Iншого разу мiй, зрiдка трохи глуховатий, герой, можливо, i не  звернув
би уваги на це обурливе "барин". Товаришка Галакта навiть думала, що це  в
порядку речей: мовляв, нiчого тут особливого нема, коли куховарка  назива?
Жана "барином" - по-перше, нiхто того не чу? i, значить, нема  тут  нiяко?
компромiтацi?, а по-друге - товаришка Галакта нiколи не  посмi?  позбавити
Явдоху волi слова (куховарцi так подоба?ться - хай так i  говорить!).  Але
на цей раз Iван Iванович мало не пiдскочив.
   - Який я вам барин, Явдошко! - скрикнув вiн у жахливiй розпуцi! -  Хiба
я вам барин? - Iван Iванович мило усмiхнувся i, розвiвши руками, пояснив:
   - Товариш! Так! Товариш!
   Явдоха здивовано подивилась на хазя?на.
   - Хай буде й по-вашому! - знизала вона  плечима  i,  знизавши  плечима,
взялася за цеберку з помиями.
   Але тут з Iваном Iвановичем трапилось  щось  небуденне.  Пiдскочивши  з
незвичайною для нього легкiстю до куховарки, вiн делiкатно вiдштовхнув  ??
вiд цеберки з помиями.
   - Так, так Явдошко! - промовив Iван Iванович тремтячим голосом.- Я  вам
не барин, я... я вам справжнiй друг i товариш. Я вам - ви ж пам'ята?те?  -
Я вам завжди говорив, щоб ви називали мене товаришем! (Iван Iванович i сам
уже вiрив, що вiн завжди пропонував Явдосi називати  себе  товаришем,  хоч
цього, можна сказати, й не було - не тому не було,  що  вiн  не  хотiв,  а
тому, що вiн просто забув). Завжди говорив, Явдошко. I тепер говорю! Да!..
   Iван Iванович знову витер пiт зi свого чола й несподiвано скрикнув:
   - Дозвольте,- скрикнув вiн,- я винесу цеберку  з  помиями!  Ця  остання
пропозицiя вискочила з уст хазя?на якось зовсiм без  всяко?  потреби.  Але
вискочивши, вона вже не могла повернутися в тi ж таки  уста  i  саме  так,
наче ?? й не було (воiстину, слово не муха - вилетить не  спiйма?ш  навiть
за допомогою мухобойки). Iван Iванович захвилювався тим хвилюванням,  коли
почува?ш себе геро?м, а здивована Явдоха рiшуче  не  хотiла  йому  вiддати
цеберки. Почалась боротьба. I невiдомо чим би вона скiнчилась,  коли  б  в
цей  момент  не  вiдчинилися  дверi  i  в  дверях  не   зупинилась   Марфа
Галактiонiвна.
   - Жане! В чому справа? - грiзно сказала Марфа Галактiонiвна,  побачивши
боротьбу.Що це значить?
   Товаришка Галакта зрозумiла, звичайно, цю сценку, як  залицяння  мойого
героя до куховарки, i тому, не довго думаючи, вона тут же скрикнула.
   - Геть! - скрикнула вона, звертаючись до Явдохи.- Щоб твоя  нога  бiльш
тут не була. Геть! Геть!
   - Що ти робиш, Галакточко,- в свою чергу скрикнув  Iван  Iванович.-  Не
роби цього, голубонько. Не роби! Просю тебе, не роби!
   Але Марфа Галактiонiвна вже нiчого не чула  i  тiльки  кричала  "геть".
Коли ж куховарка вийшла з кухнi i коли червоний i спiтнiлий Iван  Iванович
пiдвiв свою дружину до канапи, то вона, Марфа  Галактiонiвна,  й  тодi  не
дала промовити слова. Потiм товаришка Галакта  зробила  iстерику.  Нарештi
iстерика скiнчилась, i тодi вияснилося, в чому  справа.  Вияснилося  тодi,
коли мiй герой остаточно переконав свою  стурбовану  дружину,  що  вiн  не
залицятися хотiв до Явдохи, а тiльки  хотiв  показати  ?й,  що  вiн  нiчим
(буквально нiчим!) не вiдрiзня?ться вiд не?, вiд куховарки, i навiть  може
винести цеберку з помиями. Переконав вiн ?? не словами, а, так би  мовити,
дiлом. Це трапилося саме  тодi,  коли  й  товаришка  Галакта  прочитала  в
"Вiстях" тi рядки, якi так схвилювали Iвана Iвановича.
   - Так! Ти мав рацiю!  -  уже  подвiйним  голосом  (спокiйним,  що  Iван
Iваноич не зрадив i неспокiйним, що газета)  сказала  вона,  бризкаючи  на
себе одеколоном.-  Так.  Ти  мав  рацiю.  Але  ти,  Жане,  не  ма?ш  рацi?
хвилюватись. Боже мiй, чого ти,  Жане,  так  хвилю?шся?  Не  роби  панiки!
Пожалiй сво? серце! Чистка ж тiльки  для  низiв!  Члени  колегi?,  на  мiй
погляд, нi в якому разi не будуть чиститись.
   - Ах, Галакточко! - пiдстреленим  голосом  сказав  мiй  герой.-  Ти  не
дочитала.- Iван Iванович подав дружинi номер "Вiстей".-  Ну,  ось  дивись,
голубонько. Тут написано навiть, що будуть чистити навiть  членiв  ЦК.  Ти
розумi?ш? Членiв ЦК!
   -  Цього  не  може  бути!  Я  не  вiрю!   -   рiшуче   одрiзала   Марфа
Галактiонiвна.- Членiв ЦК не можуть чистити... Це просто для народу... для
маси! В противному разi ми загубили б революцiю... Да...
   - Безперечно! Безперечно загибель революцi?! - сказав Iван Iванович i в
розпуцi  схопився  за  голову.-  Ах,  Боже  мiй,  що  вони  роблять!   Н?,
Галакточко, я таки недарма не погоджувався з самокритикою. Що  хочеш  роби
зi  мною,  а  я  апаратчикам  тепер  не  можу  довiряти.  Даю  тобi  чесне
комунiстичне слово. Ти розумi?ш - не можу!
   Схвильований Iван Iванович кинувся до кабiнету й подзвонив  до  Методiя
Кириловича.
   - Чули?..- спитав вiн у рурку.- Нуда! Нуда!.. Ну,  як  ви?..  Я?  Я  ж,
зна?те, менi що? Будь ласка, хоч сьогоднi! Тiльки я думаю,  зна?те...  Ну,
словом, заходьте - поговоримо. Треба улаштувати сiмейну нараду.
   Тут мiй герой закашлявся й положив рурку на ?? руркове мiсце.
   Цiлу нiч Iвана Iвановича i Марфу Галактiонiвну кусали чи то блощицi, чи
то блохи, i вони нiяк не могли заснути. А коли прийшов  новий  ранок,  мiй
герой поспiшив до установи. Вiн  навiть  забув  поцiлувати  Мая  i  Фiалку
батькiвським  поцiлунком.  Але  в   установi   його   чекала   ще   бiльша
непри?мнiсть.  Там  вiн,  по-перше,  остаточно  пересвiдчився,   що   йому
обов'язково прийдеться чиститись (виходить його любима газета й на цей раз
не  збрехала),  по-друге,  вiн  узнав,  що  роботу  його   комосередку   з
сьогоднiшнього дня почина? обслiдувати спецiальна комiсiя з райкому.
   Про це сповiстив Методiй Кирилович.
   - Для чого комiсiя? Для чого обслiдування? -  спитав  зблiдлий  за  нiч
Iван Iванович, безсило сiдаючи в крiсло.- Ну, скажiть менi, для чого?
   - А хiба вам не ясно? Мабуть, хочуть когось вичистити.  I,  мабуть,  не
тiльки з комосередку,- сказав догадлививй  Методiй  Кирилович,-  а  навiть
декого i з бюро.
   - Iз бюро? - в розпуцi промовив мiй герой (вiн був  членом,  хоч  i  не
активним, свого бюро).- Що ви говорите? Нi, ви просто  робите  панiку.  Ви
помиля?тесь, Методiю Кириловичу! Да, помиля?тесь... Я тiльки  не  розумiю,
вiдкiля це все взялося?
   - Це ви вже  спитайте  в  свого  товариша  Лайтера,-  вiдповiв  Методiй
Кирилович, пiдкресливши "свого".- Це, будьте певнi, це його роботка.
   - Мого товариша Лайтера? - до того розгубився Iван Iванович, що  навiть
випустив iз рук окуляри,  якi  протирав  сво?ю  бiлоснiжною  хусткою.-  Ви
серйозно кажете "мого"?
   - Так! - як i завжди,  спокiйно  вiдповiв  Методiй  Кирилович.-  Iменно
вашого. Я не член бюро, а ви, як член бюро, мусiли вже давно знати, що  це
за штучка. Хiба я вам не говорив? Свiй свого, так би мовити!.. Чому  ж  ви
його досi...
   - Ах, боже мiй! Нiчого не розумiю! - скрикнув Iван Iванович тим же таки
пiдстреленим голосом.- Буквально нiчого!
   Мiй герой раптом покинув Методiя Кириловича й побiг до Семена  Яковича,
головного начальника i члена бюро. Про що вони  там  говорили  -  менi  не
вiдомо. Проте, я гадаю, що це й  не  цiкавить  читача.  Давати  в  деталях
трагiчну загибель мойого героя я й не  брався.  Скажу  тiльки,  що  райком
прислав   комiсiю,   так   би   мовити,   необ'?ктивну,   по-перше,   вона
сконстатувала, що товариш Лайтер не опозицiонер i  не  бузотер,  а  просто
собi активний партi?ць, по-друге, комiсiя наказала негайно перебрати  бюро
комосередку, а по-трет? (це  вже  просто  якесь  трагiчне  непорозумiння),
Iвану Iвановичу, Марфi Галактiонiвнi, Методiю Кириловичу i ще багатьом  ще
до чистки судилося "вийти iз партi?", як потiм говорила товаришка Галакта.
   Iван Iванович, прийшовши додому пiсля "вийти iз партi?",  похилився  на
свою мухобойку i раптом  заплакав  дрiбненькими  в  перший  раз  мiнорними
сльозами.
   - Пропав! - скрикнув вiн.- Боже мiй, яке трагiчне  непорозумiння!  Чому
саме менi судилося так страждати за революцiю? Чим я провинився?
   Але  йому  на  його  останн?  запитання  нiхто   не   вiдповiв.   Марфа
Галактiонiвна ще не прийшла пiсля "вийти iз партi?", а Май i  Фiалка  десь
шпацiрували з мадмуазель Люсi. Що ж до куховарки Явдохи, то вона  поки  що
нiчого не знала, i тому й тепер виспiвувала якусь свою зовсiм  незрозумiлу
пiсню, саме ту, що, з одного боку, нiбито веселу, а з  другого  -  начебто
дражнить.
   Так що мажорну новелу, можна сказати, кiнчено. Звичайно, я й зараз бачу
незадоволенi обличчя (мовляв все добре, та от багато публiцистики), але  й
тепер, на жаль, нiчим не можу допомогти.
   Що ж робити, дорогi читачi, коли я хочу, щоб мо?  твори  читали  рiшуче
всi громадяни нашо? республiки, навiть такi дiловi, як от Iван Iванович та
Марфа Галактiонiвна, а дiловi люди,  як  вiдомо,  читають  тiльки  мажорнi
новели з ухилом в публiцистику. Треба, очевидно, йти на компромiс.
   ...А  втiм,  Теккерей,  наприклад,  каже,  що  Свiфт   (ви   пам'ята?те
"Гуллiверову подорож"?) справля? на нього враження величезного  гiганта  i
що загибель його, Свiфта, нагаду? йому,  Теккерею,  загибель  грандiозного
царства.
   Так думав колись не тiльки Iван Iванович, але думаю сьогоднi й я,  коли
зупиняю свiй  зрiдка  вольтерiянський  погляд  на  чiткому  силуетi  злого
англiйського сатирика.
   ...I потiм чому Салтиков-Щедрiн мiг  бути  вiце-губернатором,  а  я  не
можу? Правда?
   Отже, до побачення, золотий мiй читачу! Сподiваюся ще раз зустрiтися  з
вами. В  мо?й  шухлядi  (доводжу  до  вашого  вiдома)  ?сть  цiла  галерея
iдеологiчно    витриманих,    монументально-реалiстичних    типiв    нашо?
нiжно-прекрасно? епохи, а ви (доводжу до свого  вiдома),  очевидно,  ма?те
охоту познайомитися з ними. Ну, i от!



   РЕВIЗОР

   I

   На кватирi Валентина Бродського,  репортера  провiнцiально?  газети,  з
раннього рання готувалися до прийому надзвичайного гостя. Власне, "товариш
iз центру" мусiв обiдати в редактора, але редактор, Iван  Сiрко,  нiяк  не
мiг його прийняти: по-перше, жив Сiрко в надто маленькiй  кiмнатi  (в  нiй
навiть двом тiснувато було), а  по-друге,  його  спартанському  помешканню
замкнутого одиночки нiяк не личило виконувати роль закутка для бенкету хоч
би й з "товаришем iз центру".
   Репортерова дружина - Леся - як тiльки прокинулась, одразу ж  метнулася
по сусiдах. Хотiлось прийняти гостя як слiд, хотiлось навiть купити  вина,
горiлки та консервiв тощо, але, на жаль, не  було  бiльш-менш  пристойного
посуду i, головне, не було  грошей  на  вищепоiменованi  закупки.  Правда,
Сiрко з охотою допомiг  би  Лесi  карбованцями  зi  свого  утримання,  але
Валентин був рiшуче проти  того.  щоб  вона  улаштовувала  обiд  на  кошти
редактора, i навiть проти того, щоб вона робила  позичку  в  того  ж  таки
Сiрка. Бродський  був  не  тiльки  великим  хлiбосолом,  але  й  по-сво?му
шанобливою людиною.
   Грошi Леся з великими труднощами дiстала. Та коли прибiгла додому,  щоб
забрати кошика й коопiвську  книжку,  Валентин  зустрiв  ??  незадоволеним
обличчям i категорично заявив:
   - Я зараз iду. Не можна ж, Лесiчко,  так  довго  бiгати!  Невже  ти  не
розумi?ш, що ревiзор давно, мабуть, в редакцi??
   - Почекай, Валю! - сказала Леся.- На кого ж я дiтей покину? Дай же менi
хоч до коопу збiгати.
   Чотирилiтня Нелiчка заплакала. Зайорзався  й  двохлiтнiй  Мурзик.  Дiти
одразу ж зрозумiли, що ?хня мама знову збира?ться iти з дому.
   - Ну, от бачиш, Валю? Як же я покину дiтей?
   Бродський занервувався. I занервувався вiн саме тому, що "це  -  просто
нетактовно ставити його в таке нiякове становище". Вiн добре  розумi?,  що
дружина не хоче покинути дiтей, але  хай  же  i  вона  збагне,  що  при?зд
ревiзора - дуже небуденна подiя в його газетi i що вiн нiяк не  може  бути
дома в той час, коли "товариш iз центру" сидить у редакцi?. Можна, скажiм,
попрохати сусiдку, щоб доглянула за дiтьми... Нарештi, що це за фокуси? Що
за буржуазнi замашки? Хiба можна так виховати справжню робiтничо-селянську
дiтвору? Отже, Валентин радить взяти на ключа Нелiчку й  Мурзика  i  таким
чином припинити дискусiю. Хай кричать: покричать, покричать i замовкнуть.
   Хоч репортер i не переконав свою дружину, але вона вже не  сперечалася.
Вона поспiшила вiдпустити  чоловiка  i,  залишивши  дiтвору  пiд  доглядом
сусiдки, побiгла до коопу.
   О десятiй  годинi  ранку  на  квартирi  Бродських  шипiв  примус,  а  о
дванадцятiй був готовий уже й обiд. Нарештi, за якийсь час не  треба  було
думати й про стiл: i пляшка горiлки, i пляшка шатоiкему, i коробка сардин,
i картопля - все було на  мiсцi  i  чекало  споживача.  Гiсть  мiг  вiльно
заходити до кiмнати.
   Але гостi, на жаль, публiка дуже капризна. Погодившись зайти до  когось
о першiй годинi, скажiм, вони о першiй нiколи не  приходять,  i  ?х  мають
чекати до четверто?. Але й о четвертiй вони, на жаль, не являються,  i  ?х
чекають до  сьомо?.  Нарештi  годинник  показу?  пiв  на  восьму,  i  тодi
виявля?ться, що гiсть не може прийти.
   Так було i з "товаришем iз центру". Увечорi прибiг  Валентин  i  сказав
Лесi, що ревiзор просить в не? "пробачення за турботи", але сьогоднi вiн у
Бродських нiяк не зможе бути...  певнiше,  не  змiг,  бо  ревiзор  i  вiн,
Валентин, уже "пошамали" в б'?ргальцi.
   - Ти хочеш сказати, що вiн завтра буде в нас обiдати? - сказала Леся.
   - Завтра?..- Валентин зам'явся.- I буде i не буде. Завтра  ж,  Лесiчко,
недiля i, значить... Що значить?
   Репортер з захопленням потер руку об руку i  з  не  меншим  захопленням
почав iнформувати свою дружину про план i перспективи на завтрашнiй  день.
За репортеровим планом виходило так, що  вранцi  вони  (себто  Леся,  вiн,
редактор i ревiзор), забравши з собою всю  закуску  i  всi  напо?,  що  ?х
наготувала Леся, сiдають на пароплав i ?дуть до  Берестечка.  Зiйшовши  на
берег, вони йдуть до виноградаря  Бергмана  i  там  улаштовують  маленький
пiкнiк. Додому вони повернуться вечiрнiм херсонським  пароплавом.  По?здка
(Валентин клянеться чесним комунiстичним словом!) обiця? багато  непоганих
хвилин, i треба тiльки якось улаштувати з дiтьми.
   Репортер все-таки почував себе трохи нiяково перед дружиною.
   (Хiба, мовляв, не можна  було  ранiш  сповiстити  про  таке  вирiшення?
Навiщо ж вiн  мучив  ??  цiлий  день  бiля  примуса?)  Репортер,  нарештi,
побоювався, що ображена дружина не захоче пiдтримати компанi? "на пiкнiк",
саме тому вiн так гаряче й насiдав на Лесю. Але вияснилося, що вiн  зовсiм
даремно робив це, бо, як тiльки вiн змовк, Леся одразу ж  схопила  його  в
обiйми i сказала, що вона да? змогу ?хати до Берестечка  i  що  вона  дуже
задоволена з плану. Бiльше того, вона,  не  довго  думаючи,  навiть  легко
розв'язала справу з дiтьми:
   - З понедiлка,- сказала вона,- до нас мусить прийти  праля.  Але  я  ??
попрохаю, щоб вона прийшла в недiлю. Пiд ?? догляд ми i залишимо дiтей.
   - От i добре! - сказав трохи здивований Валентин (вiн все-таки не чекав
тако? швидко? згоди) i, трохи погравшись iз дiтьми,  лiг  на  сво?  лiжко.
Б'?ргальський обiд, треба гадати, не обiйшовся без пива, i тому в  скорому
часi репортер солодко i безм'ятежно хропiв.
   Тодi Леся приспала  дiтвору,  сходила  до  пралi  (праля,  слава  Богу,
погодилась!) i, повернувшись, сiла бiля вiкна розчiсуватись.  Iншого  разу
(та ще й так набiгавшись) вона поспiшила  б  лягти  на  кровать  i  скорiш
заснути, але зараз вона й не думала про сон.
   Леся зовсiм неспроста так хутко  погодилася  ?хати  до  Берестечка,  нi
скiльки не образившись на Валентина i на гостя за ?хню нетактовнiсть.  Рiч
у тiм, що, по-перше, ревiзорiв при?зд i без перспективи зустрiтись  з  ним
на загородньому "пiкнiку" дуже  схвилював  ??.  Схвилював  якось  при?мно,
нiжно й молодо. Навiть бiльше того - вiн  схвилював  ??,  так  би  мовити,
заборонено: недарма ж вона про це не сказала чоловiковi i навiть не думала
про це щось говорити йому. По-друге, довiдавшись  про  завтрiшню  по?здку,
вона вiдчула тiльки почуття подяки до нетактовного Валентина.
   Власне, нiчого особливого не трапилось, i  все-таки,  розпустивши  сво?
довге волосся i спершись лiктем на пiдвiконня, Леся стала  так  карколомне
мрiяти, як мрiяли якiсь екзальтованi геро?нi давно прочитаних нею романiв.
Леся навiть згадала мадам Боварi, i думка про цю женщину вiддзеркалилась в
?? серцi нiжним, давно незнаним тремтiнням.
   Зi схiдного обрiю раптом виглянув лiтнiй задумливий мiсяць i повис  над
сусiднiм сара?м. Надднiпрянський провiнцiяльний городок  стихав.  Не  чути
було нi грохоту пiдвод комгоспiвських биндюжникiв, нi гулу вантажних  авт.
Вгомонились уже й голоси провiнцiяльних мешканцiв, що весь день метушились
по базарних  вулицях.  Давно  проревiв  вечiрнiй  пароплав,  вирушаючи  на
пiвдень.
   Уже кiлька рокiв живе Леся в цьому  провiнцiяльному  городку.  При?хала
вона сюди з Валентином iз Харкова, де  вона  прожила  всього  один  рiк  i
вiдтiля так не  хотiлося  i  все-таки  треба  було  ?хати,  бо  Бродського
посилали на провiнцiю, а вона свого чоловiка дуже любила i тому  не  могла
його самого вiдпустити, ?хала вона сюди з цiлковитою упертiстю,  що  скоро
знову повернеться до Харкова.  (Хiба  Валентин  не  обiцяв  улаштувати  це
повернення?). А при?хавши, стала  чекати.  Потiм,  коли  виявилося,  що  з
Харковом треба розпрощатися коли не навiки, то принаймнi  на  довгий  час,
Леся покинула чекати, тим паче що Валентин пообiцяв, що вони i на  глухому
березi Днiпра найдуть "повне людське життя". Потiм вияснилося, що iсторiя,
так би мовити,  повторю?ться:  як  i  вищезгаданi  геро?нi,  Леся  замiсть
Харкова i "повного людського життя"  дiстала  одноманiтнi  безперспективнi
днi. Тодi Леся зрiдка стала замислюватись.
   Леся була звичайна собi жiнка-мрiйниця,  яких  так  багато  у  нас,  на
Укра?нi, i про яких, мабуть, нiчого нового i не  скажеш.  Але  й  зав'язка
цього оповiдання, на жаль, теж дуже нескладна.  Схвилював  Лесю  ревiзорiв
при?зд не тому, що ревiзор був, скажiм,  ??  давнiй  знайомий,  в  котрого
вона, припустiм, була закохана, а тiльки тому, що вiн при?хав iз Харкова -
з того города, про який вона так часто мрiяла i який що довше вона його не
бачила, то бiльше приваблював до себе. Як i на всяку провiнцiялку,  Харкiв
на  Лесю  справив  сильне  вражiння.  Автобуси,  трамва?,  опера,   драма,
шестиповерховi будинки, великий рух на вулицях i т. д. i т. п. - все це  й
досi стояло перед ?? очима. I тепер, одiйшовши в даль минулого, це ж  таки
все  набрало  надзвичайно?  привабливости.  Як  i  вся   наша   романтична
республiканська молодь, Леся сприймала  харкiвське  життя,  як  життя,  по
меншiй мiрi, казкове,  i  тому  не  дивно,  що  i  зустрiч  з  харкiвським
ревiзором так схвилювала ??. Хiба  харкiвських  мешканцiв  вона,  принаймi
пiдсвiдоме, не вважала за людей якихсь особливих, небуденних, хiба вона не
сподiвалася  вiд  ревiзора  багато  цiкавого  почути?  Нарештi  (тут   уже
безперечно  пiдсвiдоме),  хiба  вiд  зустрiчi  з  ревiзором  вона,   трохи
екзальтована  i  змучена  розчаруванням  жiнка,  могла  не  чекати  чогось
надзвичайного, чогось такого, що може раптом перевернути все ?? життя?
   Леся подивилась на Валентина. Вiн лежав, розкинувши руки, i  його  ноги
вилiзли з-пiд ковдри. Леся подивилася на, Валентиновi ноги  i,  побачивши,
що Валентиновi ноги бруднi i що на них траурнi,  давно  не  рiзанi  нiгтi,
одвернулась.
   "Ах ти Валю, Валю! - подумала  вона.-  Як  я  буду  чогось  прекрасного
сподiватися вiд тебе, коли ти сам собi навiть нiг не поми?ш?"
   I пригадала Леся солодкi чоловiковi слова, що вiн ?х говорив, коли вони
?хали кiлька рокiв тому до цього провiнцiяльного мiстечка, i,  пригадавши,
ще раз  порiвняла  ?х  з  дiйснiстю.  Хiба  Валентин,  скажiм,  не  обiцяв
допомогти ?й вступити до компартi?? Хiба вiн не запевняв, що  вона  нiколи
не вiдiрветься вiд громадсько? роботи? Хiба вiн не малював ?й ?хн? родинне
життя як життя "нового побуту"? А вийшло  так,  що  вона  замiсть  широко?
громадсько? роботи дiстала пелюшки, горщики тощо. А вийшло так, що замiсть
родинного життя, "нового побуту" вона дiстала безконечнi дрiбненькi сварки
i, можна сказати, цiлковиту родинну кабалу, бо, не маючи служки - а служки
вона не мала не тiльки тому, що ?й бракувало коштiв, а i тому, що Валентин
"був рiшуче проти служки" в "його домi" - бо, не маючи служки i маючи двох
маленьких дiтей, Леся не може збiгати навiть до кiнематографа.
   "Ах ти Валю, Валю!" - знову з болем подумала Леся.  Кохаючи  Валентина,
Леся все ж бачила, що Валентин вдвiчi безпораднiший i навiть нещаснiший за
не?, вона вже бачила, нарештi, що вiн може тiльки стояти ?й на  перешкодi.
Коли в нiй ще живе дух неспокою, то в нiм вiн давно вже  вмер.  Коли  вона
здатна хоч якось виховувати дiтвору, то вiн тепер здiбний тiльки  плодити.
Належачи до тих молодих людей пiсляреволюцiйного часу, яких покликано було
творити новий побут, Леся органiчно не могла стати нi  покiрною  мiщанкою,
нi людиною, що в нiй любов до чоловiка нiяк i нiчим не  корегу?ться.  Свою
любов до Валентина Леся корегувала