, i тому не дивно, що в останнi пiвтора року вона стала вiдчувати цю любов, як мало не нещастя, як, у всякому разi, добровiльне рабство. Прокинулась Нелiчка i заплакала. Леся пiдiйшла до лiжка. - Не плач, моя дитинко,- тихо казала вона i пригорнула Нелiчку до сво?х грудей. За кiлька хвилин дiвчинка вже знову спала. Промiнь срiбного мiсяця впав на каштанове волосся Нелiчки, i Лесi здавалося, що це волосся, цi кучерi - як хвилi бистролетних днiв. Леся скинула з себе верхнiй одяг i залишилася в однiй сорочцi. Щоки ?й горiли i вона раз у раз прикладувала до них сво? долонi, ?? мало не дiвочi груди тривожно пiдiймалися, i здавалося, що вона збира?ться на першi неповторнi зальоти. Раптом прокинувся вiтер i понiсся по вулицях. Прокинувся i Валентин. Побачивши свою дружину, вiн сказав: - Ти ще, Лесiчко, не спиш? - Як бачиш, Валю! - сказала Леся i додала: - Голова розболiлась. - А може, ти...- солодко позiхнувши й простягаючи до дружини руки, почав був Валентин.- Може, ти... - Нi, Валю! Будь ласка, звiльни мене на сьогоднi,- поспiшно пiдхопила Леся. Але репортер був уже бiля дружини i м'яв ?? в сво?х обiймах. II Вiтер лютував цiлу нiч. На ранок вiн. зовсiм стих - залишились тiльки маленькi вiтерцi. Коли Леся прокинулась, цi вiтерцi жартували в полотнищах бiлизни, розвiшано? на мотузку через увесь двiр. Кричали вранiшнi пiвнi. По покрiвлi сарая бiгали сусiдовi голуби i при?мно буркотали. Напившись чаю, Бродський побiг до редактора, що в нього ночував ревiзор. Вiдтiля вiн повернувся, коли вже праля прийшла i коли Леся давала вiдповiднi накази. Залишалося забрати закуски i йти до пароплава, що мусiв одiйти за якiсь пiвгодини. Так i зробили. На дамбi зустрiли Сiрка i ревiзора. Валентин познайомив Лесю з харкiвцем. - Топченко! - сказав ревiзор, дотискаючи Лесину руку. Це був високий мужчина з досить-таки сiрим обличчям i некрасивими очима. I чи тому, що Бродський i Сiрко були низенького росту, чи тому, що в них не було тих самовпевнених рухiв, якими мало не рисувався Топченко, чоловiк i редактор все-таки зразу здалися Лесi до болю нiкчемними i безпорадними. Пiдходячи до пристанi, ревiзор неохайно положив свою руку на плече Валентина i, обережно вiдсторонивши його вiд Лесi, взяв Лесю пiд руку. Ревнивому Бродському це, звичайно, не сподобалося, але вiн нiчого не сказав i тiльки, як ранiш, посмiхнувся до ревiзора i тiльки, як ранiш, щеголяв нiкому не зрозумiлими дотепами. А втiм, Валентиновi взагалi сьогоднi не щастило, це Леся одразу ж помiтила. Вiн весь час намагався бути розв'язним, дотепним i зовсiм не провiнцiялом, але i його в'юнка чорненька i остаточно не мужня фiгура i його банальнi дотепи i, нарештi, його мало приховане бажання "показати себе" перед ревiзором - все це красномовно пiдкреслювало, що вiн провiнцiял, що вiн все-таки нiяк не може зрiвнятися з Топченком. Багато краще виглядав Сiрко. Завжди мовчазний i задумливий, вiн i тепер бiльше мовчав i тепер бiльше дивився собi пiд ноги сiрими задумливими очима. Тiльки зрiдка, коли ревiзор подавав йому якесь запитання, вiн раптом, нi з того нi з сього, здригавсь i тим показував, що i вiн вiдчував себе з ревiзором не зовсiм добре. - Невже вам досi не осточортiв ваш городок? - сказав Топченко, звертаючись до Лесi. - Ще б пак! - пiдхопив Бродський, розмахуючи руками, i додав, фамiльярно беручи пiд руку ревiзора.- Ке веле ву? нiчого не зробиш! Ви, щасливцi, захопили столицю, а ми можемо попасти туди тiльки як висуванцi. Топченко насмiшкувато подивився на Валентина i раптом кинув: - Пробачте, але я не вас питаю. Я звертаюсь до товаришки Лесi. - До Лесi? - заметушився Бродський.- Будь ласка! Лесiчко, чого ж ти мовчиш? Ну, скажи ж товаришу! - Товаришка Леся, мабуть, i не дума? мовчати! - кинув ревiзор i знову iронiчно подивився на Бродського.- Це ж ви ?й не да?те говорити. - Я? Що ви! Будь ласка!.. Лесiчко, чого ж ти мовчиш? Валентин, вiдчуваючи себе не зовсiм добре, почервонiв. Вiн уже справдi встиг приревнувати Лесю до ревiзора i думав, що ревiзор зрозумiв його. - Так! - нарештi промовила Леся.- Менi дуже обридла провiнцiя. Ви вгадали. - Чому ж ви до Харкова не повернетесь? - спитав Топченко. Леся здивовано подивилась на ревiзора: мовляв, вiдкiля вiн зна?, що вона вже жила в Харковi? - Ви, мабуть, диву?тесь мойому запитанню? - сказав ревiзор i тут же з'ясував, у чому суть. Про Лесiне життя уже розповiв йому в б'?ргальцi Валентин, i вiд нього ж вiн зна?, що вона вже жила в Харковi. Бiльше того - за чашкою пива Бродський встиг уже познайомити його з найiнтимнiшими закутками свого життя. Леся прекрасно знала чоловiка i знала, який вiн ма? язик, особливо напiдпитку, вона знала, що ревнивий Валентин все-таки любив трохи "позадаватись" серед товаришiв сво?ю дружиною i навiть поiнформувати ?х про сво? "спальнi справи", але вона не чекала, що вiн i з ревiзором, з зовсiм випадковою людиною, буде таким одвертим, i це ?? дуже образило. Правда, вона про це нiчого не сказала нi Валентиновi, нi Топченковi, але почуття незадоволення з Валентиновоi поведiнки не менш години залишилося в нiй. Коли пiдiйшли до пристанi, Топченко, не кидаючи Лесiно? руки, сказав, звертаючись до Сiрка i до Валентина: - Ну, ви йдiть, мабуть, до пароплава, а ми станемо в чергу i купимо квитки. - Що ви! - скрикнув, рушаючи до каси, Бродський.- Ви - наш гiсть! Квитки я сам куплю. - Будь ласка! - одразу ж погодився ревiзор i, пропустивши вперед редактора, пiшов з Лесею до портового залу. Уже в другий раз проревiв пароплав, i публiка валом повалила з площадки. На пiвдень ?хали найрiзноманiтнiшi люди. ?хали мовчазнi селяни, ?хали галасливi перекупки, що, спродавши овочi чи то фрукти, поверталися в сво? села. ?хали рiзноманiтнi дачники вiд робiтника до непмана включно, метушились на пароплавi i учнi тощо. Коли пароплав проревiв в третiй раз, Леся, ревiзор. Сiрко та Бродський були вже на верхнiй палубi. Нарештi пароплав заклекотав i рушив вiд пристанi. Починався прекрасний лiтнiй день. На небi жодно? хмари. Днiпро виблискував срiблом сво?х широких вод i ловив поверхнею промiння веселого сонця. Зеленi береги посувалися вiд пароплава назад i пропадали десь в синiх димках обрiю, ?хати треба було до четверто? зупинки, так що пароплав мусiв кiлька разiв пiдходити до берега. Валентин купив квитки першого класу. Коли його спитали, чому першого, а не другого (?хати ж недалеко i користуватися з кают не прийдеться), вiн неохайно махнув рукою i сказав, що це "все одно". Мовляв, навiщо зважати на дрiбницi? Леся подивилася на чоловiка й подумала: "Якi ж тут дрiбницi, Валю, коли б цi дрiбницi дали менi можливiсть прожити з дiтворою ще один день?" Сiрко, як тiльки зiйшов на пароплав, одразу ж одiйшов убiк i мовчки дивився на поверхню рiки. Вiн, очевидно, не хотiв заважати ревiзоровi в його розмовах з Лесею. Але Валентин, що далi, то бiльше ревнуючи дружину до Топченка, не вiдходив вiд ревiзора нi на хвилину i, як i ранiш, метушився зi сво?ми дотепами. - Подивiться, якi пiкантнi дiвчатка! - сказав вiн, коли пароплав став наближатися до берега i коли на пристань висипав натовп мiсцевих дiвчат.Ви як? - пiдморгнув вiн оком ревiзоровi.- Охотник до бабочок? Топченко прекрасно розумiв репортера, вiн розумiв, що Валентин уже ревну? його i намага?ться вiдтягнути його увагу вiд Лесi, але ревiзор з невимушеною очевиднiстю вiдчував свою перевагу над в'юнким репортером i тому, одверто i нахабно притиснувшись плечем до Лесi, так вiдповiв: - Ви не помиля?тесь. Я охотник до бабочок. Леся вiдчула, як ?й непри?мно стиснуло серце. I вона знала, що Валентин ревну? ?? до ревiзора, i вона вiдчула, що перед останнiм чоловiк ?? давно вже спасував, але зараз ?й, як нiколи, хотiлось, щоб Валентин в ревiзорових очах стояв багато вище, хотiлось навiть, щоб вiн був переможцем у тiй внутрiшнiй нерiвнiй боротьбi, яка вже безперечно почалась мiж ним i Топченком. Правда, як про це вже сказано, Лесю давно не задовольня? чоловiк, але невже вiн в такiй мiрi нiкчемний, як це намага?ться пiдкреслити гiсть? Тодi як же дивиться на не?, на Лесю, яка кiлька рокiв не тiльки любила, але й до певно? мiри поважала Валентина? Значить, i вона не бiльше, як смазлива провiнцiяльна дурепонька? Леся повернулась до Валентина i, можна сказати, рiзко (так вона ще нiколи з ним не говорила) промовила: - Валю! Треба все ж таки поважати свою дружину i не губити почуття людсько? гiдностi. - Ти про що, Лесiчко? - не зрозумiв давно вже розгублений Бродський. - Я говорю про "бабочок". Валентин недоречно захiхiкав i пiдморгнув оком ревiзоровi, але Топченко зробив серйозне обличчя й сказав: - Пробачте, товаришко Лесю! Ми i справдi далеко зайшли в сво?х розмовах. Здавалося б, на цьому iнцидент i треба було б лiквiдувати, але репортер раптом нi з того нi з сього образився. Власне, не нi з того нi з сього, а саме тому, що вже з годину вiдчував потребу на комусь зiрвати свою злобу i сво? незадоволення з "нахабних" вчинкiв гостя, але все-таки вийшло, що наче б то нi з того нi з сього. - Що це за фокуси? - сказав вiн грубо.- Скажiть, яка невиннiсть: про звичайнi природнi потреби при нiй не можна говорити? А ти хiба, Лесю, цими справами не займа?шся? Як же ти дiстала сво?х двох дiтей? Лелека принесла на крилах? Хi-хi! Леся спалахнула. Валентинова пошлятина обурила ?? надзвичайно, але вона нiчого на не? не сказала. Мовчав i ревiзор. Не находив потрiбним i далi сперечатися i Бродський. Сказавши свою недоречнiсть, вiн знову вiдчув нiяковiсть i, почервонiвши, пiшов до Сiрка, що стояв за кiлька крокiв вiд спiвбесiдникiв. Там вiн мовчки сiв на крiсло. Таким чином, iнцидент все-таки було лiквiдовано. Пароплав, висадивши на берег кiлькох пасажирiв, прийняв на палубу двох дачникiв i, прийнявши, рушив далi, на пiвдень. I що далi вiн посувався на пiвдень, то бiльше затягувало горизонти масивами сивих хмар. Треба було припускати, що, можливо, за якийсь час цi хмари насунуться на блакить ясного неба i зроблять грозу. Саме цi?? грози не хотiли нi Топченко, нi Леся, нi навiть Валентин. (Останнiй вже заспоко?вся i тiльки зрiдка ревниво дивився на Топченка, що вiв розмову з його дружиною). Гроза безперечно не дала б можливости провести час так, як хотiлося б. Звичайно, хазя?н виноградникiв, Бергман, що до нього ?хали, улаштував би непоганий пiкнiк i в сво?х кiмнатах, але все-таки цей пiкнiк був би багато гiрший за той, що його хотiли улаштувати на свiжому повiтрi, i, значить, залишалося все-таки благати фортуну, щоб вона не зiпсувала грозою добрий день. - Ви як гада?те? - сказав ревiзор, звертаючись до Лесi.- Буде сьогоднi дощ чи нi? - Я гадаю, що нi,- промовила Леся i усмiхнулася. - Чому ж нi? Хiба ж не бачите, якi хмари купчаться на горизонтi? - А тому, що я не хочу, щоб вiн був.- Леся повернулася до чоловiка i сказала: - Валю, чи не дума?ш ти, що хмари купчаться на дощ? - Нi,- кинув Валентин, пiдходячи до дружини.- Метеорологiчна станцiя запевня?, що тижнiв два буде стояти суха година. Пiдiйшов i Сiрко. Зав'язалась розмова на тему: наша метеорологiя i ?? недосконалiсть. З цi?? теми перейшли на iншi. Говорили про врожай, про настро? серед селян, про колективiзацiю сiльського господарства. У всiх цих питаннях Топченко показував себе остiльки компетентним, що i тут Леся не могла не бачити його перевагу над чоловiком i редактором. Нарештi розмова перейшла на тему: виноградники Бергмана i "наше" вiдношення до виноградникiв. Виникла суперечка. Сiрко запевняв, що виноградарi нiчим не вiдрiзняються вiд звичайних куркулiв i що, значить, ?х треба краще притиснути i не давати ?м "потачки", як це робить, на жаль, центр. Топченко, що i в цiй справi добре обiзнаний був, теж квалiфiкуючи ?х куркулями, все-таки не погоджувався з Сiрком. Нарештi, коли суперечка зайшла дуже далеко, ревiзор роздратовано кинув: - Зна?те... пробачте мене, але крiзь вашi аргументи я бачу обличчя глибоко? провiнцi?. Ви дивитесь на наше будiвництво не, скажiмо, з птичого польоту, а зi сво?? мiсцево? дзвiницi. Здавалося, що пiсля тако? фрази хтось iз "провiнцiялiв" мусiв використати момент i присоромити Топченка, але i тепер нi Сiрко, нi Бродський - нiхто iз них не найшовся, що сказати ревiзоровi: першому тiльки незадоволено пересмикнулося обличчя, другий навiть льокайськи посмiхнувся. - Звичайно! Звичайно! - пiдхопив Валентин.- Ми дiйсно дивимось на наше будiвництво з сво?? мiсцево? дзвiницi, але... хiба нас в цьому можна обвинувачувати? Хiба ви так не дивилися б, коли б жили на провiнцi?? - Я й не збираюся вас обвинувачувати,- сказав ревiзор i додав цiлком резонно: - Але я бачу, що ви вже погодились зi мною? - Як так погодився? - мило посмiхаючись, мало не скрикнув Бродський.Який ви, ?й-богу, пробачте на словi, демагог. Суперечка знову обiцяла розгорiтися, але на цей раз ?? припинила Леся. Бачачи, що Валентин загубив здiбнiсть логiчно мислити i що далi вiн здiбний тiльки остаточно себе скомпромiтувати в очах ревiзора, Леся повернулася обличчям до правого берега i, не дивлячись нi на кого, сказала: - Ви мене, товаришi, обража?те. Ви забули про мене. Якi ж ви кавалери, коли досi нiхто з вас не запропонував менi навiть склянки квасу? Я страшенно хочу пити. Топченко галантно розшаркався i, беручи Лесю пiд руку, промовив: - Прошу до буфету... Може, ви вже й ?стоньки хочете? -_ ?стоньки я не хочу,- сказала Леся.- А квас я хочу пити на чистому повiтрi. Жiнка сподiвалася, що ревiзор залишить ?? на кiлька хвилин, i вона дiстане можливiсть перекинутись двома-трьома словами з чоловiком (вона хотiла сказати Валентиновi, щоб вiн не показував себе таким нiкчемним перед ревiзором), але вийшло так, що по квас пiшов Сiрко, i вона знову примушена була спостерiгати продовження тi?? ж само? непри?мно? ?й сцени. До Берестечка залишилось версти чотири. Зупинок бiльше не передбачалося. Пароплав йшов так бистро, що за кiлька хвилин треба було висаджуватись, i тому пасажири, якi мусiли вилiзати на цю пристань, засу?тились. Почали збиратися i Сiрко та Валентин. Забравши кошики, вони пiшли до виходу. Бродський, звичайно, хотiв, щоб з ним пiшла i Леся, але цього не трапилося. - Ми ще встигнемо,- сказав Топченко, затримуючи Лесю на верхнiй палубi. Не турбуватись, на жаль, ревнивий Валентин не мiг, але вiн на цей раз найшов у собi досить такту, щоб не затриматись. - Ви горiлку п'?те? - раптом спитав Топченко, пригадавши сценку з якогось прочитаного роману, спитав, коли бiля Лесi вже нiкого не було: нi редактора, нi репортера. - А вам для чого це? - сказала Леся. - Та ви ж, зда?ться, в сво?х кошиках везете й горiлку? - Нi. Не п'ю. А горiлку веземо спецiяльно для виноградарiв. У них, крiм вина, нiчого нема: нi пива, нi горiлки... Ви, мабуть, теж не п'?те? - Нi, п'ю.- Топченко запалив папiросу i далi поцiкавився.- А ваш чоловiк теж п'?? - А це вам для чого? - Та... так! Мiж iншим. Хочу знати, для кого ви везете горiлку. Леся усмiхнулася. - Я ж вам сказала, для кого: для виноградарiв.- I раптом додала: - А ви хочете, щоб мiй чоловiк напився до неможливости? Це останн? запитання вирвалось несподiвано навiть для само? Лесi. Правда, вона допiру думала, що безвiльний Валентин i справдi може напитися до неможливости i тим самим остаточно скомпромiтувати себе в очах "товариша iз центру", але подавати таке запитання все-таки не слiд було: по-перше, в кращому разi вона цим вида? себе з головою i да? зрозумiти ревiзоровi, що бо?ться за чоловiка, а по-друге... нi, "так вiн не може подумати"! Але Топченко саме "так" i збагнув ?? запитання. - Боже борони! - сказав вiн.- Я на вас зовсiм не претендую i особливо тодi, коли ваш чоловiк п'яний "до неможливости". Леся почервонiла. Бесiда принiмала дуже непри?мнiй характер. Ясно було, що Топченко не залицявся до не?, але залицявся так мамуловато, що вона нiяк не могла на нього трохи не образитись. - Зна?те... ходiмте до виходу,- сказала вона, рушаючи з палуби. Але ревiзор, нiби нiчого не трапилось, взяв ?? пiд руку i спокiйно промовив: - Ходiмте! Зараз, мабуть, повернемо до берега. Пароплав i справдi брав курс на голу скелю, що бiля не? метушилися люди. Скоро вiн заревiв i плавко пiдiйшов до пристанi. - Хто зупиня?ться в Берестечку? - закричав кондуктор. - Берестечко! Канати полетiли на берег i пароплав, заклекотавши, зупинився. III Виноградники Бергмана, що до них, висадившись на берег, прямувала компанiя, лежали приблизно на пiвтори версти вiд пристанi. Дiйшли до них за дуже короткий час. Зустрiв сам Бергман, iнтелiгентний, гладкий нiмець. З Бродським вiн, очевидно, давно вже був знайомий, бо звертався до нього "як до свого друга" ("шкода", подумала Леся, "що вiн не зна?, як Валя допiру рекомендував його ревiзоровi"), з редактором Бергман теж мабуть, зустрiчався, але з останнiм вiн гримав себе багато холоднiш. Що ж до Лесi i Топченка, то вiн тут же став рекомендувати ?м сво? Берестечко. Iз цi?? рекомендацi? Леся узнала, що предки Бергмана прибули iз Швейцарi? як фахiвцi по виноградарству, ?х викликав руський уряд через вiдомого французького енциклопедиста Лягарна ще в 1822 роцi. Дiставши землю в околицях Акерману, вони заснували в п'яти верстах вiд нього колонiю Шабо. Узнавши про iснування надднiпрянських пiскiв, цi предки в 90-х роках переселилися сюди i заснували Берестечко. - Ви не можете уявити, як мо?м предкам важко було,- сказав Бергман, коли компанiя нарештi розташувалась в абрикосовому саду виноградаря.Мiсцеве населення вiдносилось до них надзвичайно насторожено i критично, а з другого боку - переселенцям прийшлося витримати чималу боротьбу з природою. Досить вiдмiтити, що посадочний матерiал вони привозили на парусних катерах iз Шабо, а воду для поливки посадок виноградно? лози возили за кiлька верст вiд Днiпра при цiлковитiй вiдсутностi дорiг. Далi Бергман говорив про мармуровий хрущ, що систематично знищував цiлi площi виноградних насаджень, про пiсок, що, пересовуючись силою схiдних вiтрiв, завжди був страшним бичем виноградаря, про веснянi й осiннi заморозки, про грибнi хвороби, про град та тумани тощо. - Не дивно,- сказав нарештi Бергман,- що в цих виняткових обставинах багато з мо?х предкiв не витримували iспиту i остаточно збанкротували. Тiльки надзвичайно стiйкi, я б сказав, фанатики, перебороли всi перешкоди. Сiрко раптом пiдвiвся й промовив: - Все це правда, та тiльки при чому ж тут ви? Виходить, що "нашi гуси Рим спасли". Так? - Зовсiм не так! - сказав Бергман.- 3 тим же геро?змом, що й нашi предки, i ми ведемо виноградарство. А втiм,- тут же чемно додав вiн,- про це ми, мабуть, не встигнемо поговорити. Дозвольте поцiкавитись: ви при?хали улаштувати на природi пiкнiк? - Ви не помиля?тесь,- сказав ревiзор, що вже почав позiхати вiд оповiдання виноградаря.- Саме пiкнiк. За годину на зеленiй оксамитовiй травi появилась скатертина i рiзнi напо?. Прийшла дружина Бергмана, поважна теж досить гладенька нiмкеня. Вона сiла бiля чоловiка i мовчки частувала гостей. Гостi пили й ?ли, i, не знаючи, про що говорити, розповiдали один одному про хмари, якi збиралися зробити грозу i якi так грози й не зробили. Нарештi, всi, крiм Лесi й Сiрка, були на маленькому пiдпитку. Репортер випив бiльш за всiх, так що Леся примушена була зупинити його й сказати: - Валю, чи не досить тобi? Але Бродський не вгомонявся й пив далi. Вiн пiдсiв до ревiзора i з захопленням розповiдав йому про сво? таланти. - Ви зна?те репортера Скалуського? - спитав вiн, звертаючись до Топченка.- Вiн колись, це ще було при старому режимi, вдарив об заклад, що вiзьме iнтерв'ю в славетного Мечнiкова... Мечнiков, як вiдомо, нiкого не приймав iз нашо? газетно? братi?. I, зна?те, взяв!.. Ха... Ха... Вскочив, а той на... горщику, ну i взяв... Ха-ха! - Для чого ви все це говорите? - спитав Топченко. - Як для чого? - несподiване запитання сп'янiлого репортера приголомшило.- Ну, зна?те, взагалi... - От бачите! - тоном наставника сказав, глузуючи, ревiзор,"взагалi"... Невже ви не зна?те бiльш цiкаво? теми?.. Ви пробачте за рiзкiсть,- звернувся вiн до Лесi,- я не виношу органiчно порожнiх розмов. Лесi знову заскемiло в грудях. Цей "нахабний" ревiзор остаточно знахабнiв, а цей Валентин остаточно став дурнем. Леся раптом простягнула руку за вином i вмить випорожнила чарку. - Браво! Браво! - закричав Бродський.- Браво! Леся повернулась до чоловiка i сказала чiтко: - Коли б ти, Валю, знав, чому я так захотiла вина, то напевне не кричав би "браво"... Ти дозволиш менi,- додала вона,- пiти з товаришем Топченком на виноградники? - Будь ласка!.. З охотою! Я теж думаю пiти туди. Ревiзор усмiхнувся, подивився спiдлоба на Валентина i промовив: - Чи не ревну?те ви мене до сво?? дружини? - А вiдкiля це ви взяли? - спитав репортер. Знову ж таки смiючись очима i позираючи на флегматичного Бергмана, Топченко сказав: - Вiдтiля, що ви якось без охоти вiдпуска?те зi мною свою дружину. Репортер зареготав хоч i не природним, але зате голосним реготом: - Ха-ха! Ну й дивак ви! Будь ласка, йдiть самi. Я тепер нi в якому разi не пiду з вами. Бродський сподiвався, очевидно, що ревiзор виявить шляхетнiсть i поспiшить попрохати в нього пробачення, та цього, на Валентинiв жаль, не трапилось. - I прекрасно! - сказав спокiйно Топченко i, взявши пiд руку Лесю, вийшов з нею за ворота. Берестечко дрiмало i нiжилось в промiннях гарячого пiвденного сонця, коли ревiзор заступав по пiсках поселка. На вулицi - жодно? людини, тiльки в крайньому дворi якiсь невгамовнi швайцарцi грали в крокет. Виноградарi вiдпочивали. - Який все-таки культурний поселок,- сказав ревiзор, зупиняючись в тiнi спаленого сонцем дерева.- Не можна його рiвняти з нашими селами. Коли там хати, то тут будинки, коли там пияцтво, то тут здоровий вiдпочинок, коли там бруд, то тут зразкова чистота й зразковий порядок... Як ви на це дивитесь? Лесi дуже при?мно було, що Топченко зверта?ться до не? з таким питанням: на такi громадського значення теми Валентин давно вже з нею не говорив. ' - Вашi порiвняння,- сказала Леся,- безперечно вдалi, але радiсного в них дуже мало. Я нiколи не припускала, що Берестечко живе таким культурним життям. - Невже ви перший раз тут? - В перший. - Ну, це вже не по-товариському! - зi щирим обуренням сказав ревiзор.Невже ваш чоловiк не мiг жодного разу повести вас сюди? З розмов iз ним я бачу, що вiн не раз тут був... Нi, це не по-товариському. Ви пробачте, вiд такого поводження з дружиною пахне старовинним домостро?м. Леся усмiхнулася дитячою усмiшкою. - Ви, мабуть, не помиля?тесь,- промовила вона.- Але що зробиш? - Як що зробиш? Вiн же, зда?ться, комунiст? - Так. Комунiст. Топченко ще з бiльшим обуренням поставився до вчинкiв Бродського. Вiн говорив, що "це неможливо", що за це - хай Леся ще раз пробачить йому - за це навiть з партi? виключають, що i т. д. Iншого разу Леся, мабуть, не дiйшла б до тако? одвертости з малознайомою людиною i не дозволила б хоч би тому ж Топченковi говорити з нею на таку тему, але тепер вона, чи то пiд впливом скандальних, негiдних справжньо? людини Валентинових вчинкiв, чи то пiд впливом випитого нею вина,- тепер вона слухала ревiзора з великим задоволенням. - Ви ще раз пробачте,- сказав Топченко й притиснувся лiктем до Лесiно? руки.- Я, зна?те, не мiг би так жити. Леся здригнула: подивившись на Топченка i побачивши в його очах ласку i щире спiвчуття до не?, вона вiдчула в ревiзорi саме ту людину, що про не? мрiяла минуло? ночi. Топченко помiтив це. Вiн ще щiльнiш притиснувся був до жiнки, але в цей момент дорогу ?м пересiк Бергман. - А я найближчою дорiжкою,- сказав Бергман.- От i обiгнав вас. Ви не туди йдете. Кращi виноградники на цей бiк. I Леся i ревiзор незадоволенi були появою Виноградаря, але вони, звичайно, не показали цього Бергмановi i, подякувавши йому за турботу, пiшли з ним в тому напрямку, в якому вказував виноградар. - Я вам не договорив,- сказав Бергман, повертаючись до розмови, що ?? розпочав був до обiду i що iз-за не? й вибiг сюди.- Товариш Сiрко не вiрить нi менi, нi мо?м колегам, а по сутi, я турбуюся не за себе, не за сво?х колег, а за державу. I Бергман знову почав довге оповiдання про те, як виноградарi коректно тримали себе в час громадянсько? вiйни, з якими вони зусиллями органiзовували виноградну кооперацiю i т. д. i т. п., i тому вiн нiяк не розумi?, чому його i його колег позбавили права голосу. - Цим позбавленням,- сказав Бергман,- ми зовсiм розвалили кооперацiю, бо позбавлених осiб було виключено iз рядiв кооперацi?. - Ви поiнформували б про це центр,- кинув, позiхаючи, Топченко. - Як же! Iнформували,- сказав Бергман, витираючи пiт з чола. - Вiдношення до нас радянського уряду... Виноградар став тут перелiчувати всiх вiдповiдальних осiб, що побували в Берестечку i що "так симпатично" ставилися до нього. А перелiчивши, пiдiйшов до одного iз головних питань. - Ви тiльки подумайте,- сказав вiн.- За офiцiйними даними, скажiмо. Дагестансько? республiки робiтник в Кизлярi дiста? 50 копiйок в день, в Дагестанi середня цiна 1 карбованець. А у нас по сiмнадцятирозряднiй сiтцi з спiввiдношенням 1:8 рiчнi робiтники по 1 розряду дiстають 18 карбованцiв. Це нормально? Як ви гада?те? - Нiчого я не гадаю,- сказав ревiзор, ще раз нарочито позiхнувши i зиркнувши на Лесю, що йшла, кудись мрiйливо поглядаючи сво?ми трохи гарячими вiд вина очима.Ви яснiш кажiть. - Будь ласка! Я вас вже поiнформував про дагестанськi норми Слухайте нашi. Пiдрiзник у нас дiста? 2 карбованцi 48 коп. плюс 27% себто 67 коп. (начислення на всю зарплату складають: соцстрах - 16%, на утримання робочкома i ведення культроботи-5 1/2% утримання будинку вiдпочинку- 1%, стипендiяльний фонд- 1/2% будiвля нардому- ½%,_ помешкання робочкому i утримання столу роботодателiв - 3 1/2% - всього 27%) - отже, 2 карб. 48 коп. плюс 67 коп.- 3.15. Купоросники, сапальники, терпiйники... Виноградар не вгомонявся. А коли вiн пiдiйшов до довiйськових цiн i сказав, що пiдрiзник дiстав вiд нього "тiльки 1 карб.", Леся по вернулась до нього i кинула: - До вiйни вiн дiставав 1 карб., тепер 2.48 (27% до рук його не попада?). Невже ви гада?те, що це вже таке велике збiльшення, коли взяти на увагу, що курс довiйськового карбованця був вищий i ще революцiю саме для робiтникiв та селян i роблено? - Справедливо! Цiлком справедливо,- заметушився виноградар.- Але увiйдiть i у наше становище. Але лагiдна Леся на цей раз не захотiла "увiйти в становище" i подякувавши Бергмановi за iнформацiю, чемно вклонилася i пiшла з Топченком на дальнiй виноградник. Пiвденне гаряче сонце почало вже падати, але ще стояла шалена спека. На небi жодно? хмари, в повiтрi жодного хижака, наче вимерле все. Сипучi пiски дюнами посувалися праворуч, i в цьому безмежному степу не було ?м нi кiнця, нi краю. I коли б не винограднi лози, що участками витикались то тут, то там, здавалося б, що це не надднiпрянський степ, а сама пустельна Сахара. Словом, далi йти не можна було, i тому ревiзор i Леся повернули до Днiпра. I, як тiльки вони ступили на високий берег, одразу повiяло холодком. I одразу ж розмову повернено було на вiдношення Валентина до сво?? дружини. - Це все-таки, ?й-богу, домостро?м вiдгонить,- продовжував ревiзор, сiдаючи бiля Лесi, що вже, найшовши тiнь, вмостилась на береговiй травi.Як хочете, а я вас все-таки вважаю за iдеальну жiнку. Такi жiнки залишились тiльки на провiнцi?. Леся розумiла, що Топченко просто говорить ?й комплiменти, що Топченко, повернувшись до Харкова, забуде про не? i саме на другий день, i все-таки Леся з задоволенням слухала ревiзора, i все таки вона слухала б його без кiнця. - Я, зна?те,- говорив далi Топченко, наче невзначай притискуючись плечем до Лесиного плеча,- я... власне, менi... нiколи не везе з жiнками! Ви, очевидно, хочете спитати, для чого це я говорю? Вiдповiдаю одверто: я заздрю вашому чоловiковi. Леся знала, що ревiзор хоч, може, й не бреше, але у всякому разi "трохи" перебiльшу?, i все-таки ?й при?мно було слухати його: хоч як там, а його, самоупевненого i нахабного, не можна рiвняти з Валентином, нiкчемним i справдi безпорадним провiнцiалом. Боже мiй, як Лесi боляче i непри?мно дивитись сьогоднi на чоловiка! Так боляче, що вона з охотою ще випила б вина: вино ще бiльше затуманить голову i серце ще скорiш заб'?ться. Леся так i зробила: повертаючись до Бергмана, вона завiтала з ревiзором до одного iз виноградарiв i там випила ще одну пляшку вина. I Леся не помилилась: свiт тепер постав перед нею уже в надзвичайно прекрасних фарбах. Але Леся помилилась, думаючи (а вона про це таки думала), що Валентин зустрiне ?? розгнiваними очима: ревнивий репортер, розгубившись остаточно i не знаючи, як вiн ма? припинити залицяння ревiзора до дружини, "з горя" напився i лежав в Бергмановому саду, як то кажуть, без нiг. Друга новина, якою зустрiв Лесю i Топченка виноградар, була та, що мовчазний Сiрко, залишившись сам, пiшов на пристань i вiдтiля моторкою по?хав додому. - От тобi й ма?ш! - сказав Топченко.- Так багато чекали вiд пiкнiка, а вийшло, а вийшло, пробачте на словi, пшик. У вас на провiнцi? завжди так улаштовують пiкнiки? Ревiзор говорив це ображеним голосом, але трохи сп'янiла Леся розумiла, що вiн дуже задоволений з такого фiналу i що кращого вiн i не бажав. Цi новини прийняла з задоволенням i Леся; i ?й при?мно було залишитись з ревiзором сам на сам на декiлька годин, але i вона це глибоко заховала бiля свого схвильованого серця. - Ну, що ж,- сказав ревiзор,- нам залиша?ться тiльки подякувати хазя?новi за гостиннiсть i йти на пристань... Коли тут пароплав бува?? - Може бути за годину, а може i за три! - вiдповiв Бергман.- Це залежить вiд Херсона. - Коли так, то давайте помаленьку рушати. Я сьогоднi обов'язково мушу ви?хати до Харкова. IV З Валентином була велика морока: вiн нiяк не мiг пiдвестися. Лаявся, щось бурмотiв i нiкого не пiзнавав. I тiльки за допомогою Бергмана його вдалося довести до пристанi. Там вiн лiг на траву i захропiв. За якийсь час вiн раптом прокинувся, заложив в рот два пальцi i, зробивши бiля себе калюжу, знову заснув. - Як це противно! - сказала Леся, зиркнувши на чоловiка, i зробила гримасу незадоволення. - Прекрасного малувато,- кинув Топченко i запропонував женщинi одiйти пiд тiнь дальшого дуба. Вони вже сидiли бiля пристанi години пiвтори, а пароплава не видно було. Вони просидiли ще з годину, але й тодi пароплав не появлявся. Нарештi почало темнiти. Зайшло сонце, спалахнув десь далеко на днiпрових водах маяк, i заблищали зорi. З села висипали дiвчата та хлопцi й, згрупувавшись бiля пристанi, стали розважатись пiснями й танками. Пароплав, очевидно, спiзнявся на кiлька годин. Валентин не прокидався. - Як химерно зараз бiля цi?? глухо? пристанi,- сказала Леся.- Химернi i зорi, i небо, i це голубе повiтря, i води Днiпровi - i все. Ви вiдчува?те? - Як же! Безперечно! - кинув ревiзор, наче невзначай положивши свою руку на руку Лесiну.- Я теж вiдчуваю. - I зна?те,- мрiйливо поглядаючи кудись, говорила далi Леся,- я думаю, що все нещастя людське тiльки в тому, що серед них багато провiнцiялiв. Коли б, скажiм, всi вони жили в таких городах, як Харкiв, вони б не знали мо?х мук. Провiнцiя звужу? кругозiр. - Особливо такi... в такiй родинi,- обережно додав Топченко. Леся раптом повернулась до ревiзора i сказала: - Н?, ви говорiть прямо: i особливо звужують такi чоловiки, як Валентин. Ви мене цим зовсiм не образите.- Леся зiдхнула й додала: - Так, товаришу. Я хочу зараз говорити одверто: менi дуже боляче, що Валя не вмi? себе так тримати в компанi?, як... ну, от ви, скажiм. Топченко замахав руками. Мовляв, вiн теж людина з чималими хибами, брати його за зразок нiяк не можна. Але говорив вiн це так, що в цьому самознищеннi можна було бачити тiльки бажання показати свою надзвичайну скромнiсть. Скромнiсть Леся бачила, але бажання показати ?? вона не помiчала - i тому, що на не? так сильно вплинуло вино, i тому, що в цей вечiр все ?й здавалось прекрасним, крiм, звичайно, п'яного Валентина. Рушили вони вiд Берестечка тiльки о 10 годинi вечора: так запiзнився пароплав. З Валентином була нова морока: його ледве-ледве втягли в каюту, i то зарання поговоривши з капiтаном i взявши в нього вiдповiдний дозвiл. Як тiльки вiн добрiв до свого лiжка (в каютi), знову одразу ж заснув. Леся i Топченко залишились на палубi. На землю зiйшла мiсячна нiч. Днiпровi води взялися блиском дiаманта i клекотали пiд колесами пароплава. Було тихо: тiльки легенький вiтерець ласкав обличчя. На верхнiй палубi нiкого не було, так що ревiзор i Леся залишилися тет-а-тет. - Я вас розумiю! - сказав ревiзор, знову притискаючись до Лесi плечем.- Розумiю ваше нещастя. З вашим характером i з вашею вдачею - вам жити не в цьому болотi, що ви в ньому живете. Вам жити... Ревiзор взяв Лесiну руку i нiжно стиснув ??. Вона не бачила бiля себе нiкого, вiдчувала, як ?й спалахнуло обличчя, i вiдповiла ревiзоровi тим же. - Ви така прекрасна женщина,- говорив далi ревiзор.- Ви... Починалась звичайна iсторiя: п'яний чоловiк не мiг пiдвестися, а трохи пiдпила i зневiрена в чоловiковi жiнка з охотою приймала залицяння хоч i стороннього, але вже до певно? мiри симпатичного ?й мужчини. За деякий час ревiзор уже обiймав Лесю, а ще за деякий час вiн ризикнув ?? й обережно поцiлувати. Тепер вони вже нiчого не говорили i красномовно мовчали. Вони тiльки кидали швидкi погляди то в ту, то в другу сторону, боячись, щоб хтось не наскочив на них. Але боятись не приходилось. В залi першого класу нiкого не було, нiхто не виходив i на палубу. В першому i другому класi ?хало народу малувато, а тi, що ?хали, вiдпочивали по сво?х каютах. Тiльки на палубi третього класу чути було голоси та зрiдка доносилась вiдтiля зажурна пiсня яко?сь селянсько? дiвчини, що ?хала на пiвнiч. Як так трапилось, що Леся хутко пiддалась на залицяння стороннього мужчини, сама Леся, мабуть, не зумiла б вiдповiсти, але Топченко знав, що, не випий Леся стiльки, скiльки вона випила, i не поводься з нею Валентин так, як вiн поводився сьогоднi, iз залицяння, безперечно, нiчого б не вийшло, саме тому ревiзор i поспiшав використати момент. Вiн уже не тiльки цiлував Лесю, але вiн, набравшись нахабства, вже й пропонував ?й на вухо зайти до його каюти i "там трохи полежати". - Що ви говорите! - з жахом промовила жiнка i сама вiдчувала, що вона зовсiм не жаха?ться, що вона таки зайде до каюти Топченка i що там трапиться те, чого так боявся ревнивий Валентин, коли вiдпускав ?? з ревiзором до виноградникiв.- Що ви говорите? - Лесiчко! - шепотiв Топченко.- Ну, скажи менi (вiн уже говорив ?й "ти"): чому ти не хочеш пiти зi мною? невже ти любиш свого чоловiка? - Так. Я люблю його. Не говорiть менi цього. Я не пiду. Леся величала ревiзора на "ви" i пручалася. Але ревiзор i сама вона - обидво? вони знали, що з цього пручання нiчого не вийде, що вони таки пiдуть до ревiзорово? каюти. Нарештi, коли Лесiне обличчя мало не згорiло вiд ревiзорових поцiлункiв, вона раптом тремтячим голосом промовила: - Я згодна. Тiльки спершу пiдiть i взнайте, чи не прокинувся Валя. Топченко поспiшно рвонувся i пiшов до репортера. Леся залишилася сама. Вона пiдiйшла до бильця i сперлась на нього. Нервовий дрiж охопив всю ?? iстоту. Якось так просто виходило, нiби в цьому нiчого поганого й надзвичайного не було, i все-таки вона знала, що робить щось непоправиме, жахливе i злочинне. Пароплав поспiшно повертався на пiвнiч. Розсiкаючи тихi води днiпровi, вiн ритмiчно клекотав сво?ми колесами. Мiсяць уже давно зiйшов i остаточно задiамантив поверхню рiки. Даль була напiвтемна, зрiдка вискакував огник якогось маяка i булькав сво?м привабливим свiтлом. Берегiв не видно було - вони посунулись в сторони, i тiльки коли пароплав пiдходив до якогось iз них, на око падали неяснi силуети темних дерев. Топченко скоро повернувся i, обiймаючи Лесю, сказав, що Валентин мiцно спить. - Ви певнi, що вiн мiцно спить? - спитала тремтячим голосом Леся. - Так. Ми можемо бути цiлком спокiйними. Залишалося йти до ревiзорово? каюти, але жiнка ще вагалася i тому, пiдвiвши Топченка до бильця, сказала: - Ви розумi?те, що ми хочемо робити? - Розумiю. - I вам не страшно? - Леся в цей момент тремтiла в нервовiй зимницi.Вам не страшно? А я - скажу вам одверто - я дуже боюсь! - Ну що ти, Лесiчко! - сказав ревiзор, обiймаючи i пригортаючи до себе жiнку.- Це ж, Лесiчко, мiщанство. - Ви цiлком переконанi, що це i справдi мiщанство? - Цiлком. - Ну, а як я себе буду почувати пiсля того, як це трапиться? Ви над цим подумали? Топченковi Лесiна поведiнка не зовсiм подобалась. Будучи нетерплячою людиною, вiн далi не мiг чекати i тому схитрував: - Коли ви бо?тесь чи то не хочете вiддатись менi, то... не треба. - Нi,- тихо сказала жiнка,- я хочу i я вже не боюся. Ревiзор обняв Лесю i, взявши ?? пiд руку, обережно потяг ?? до сво?? каюти... Та не пройшли вони i трьох крокiв, як ?м назустрiч хтось пiшов. Вони зупинились. I Леся, i ревiзор подумали, що iде Валентин, i, зупинившись, ревiзор приготовився щось говорити, а Леся, спалахнувши огнем чистоти, вирiшила сказати чоловiковi всю правду i сказати йому, що вона вже не любить його, розповiсти йому, який вiн нiкчемний, i що вона уже далi не може з ним жити. Вона вирiшила навiть запропонувати йому не перешкоджати ?й вiддатись Топченковi. Цi мислi, метнувшись в жiночiй головi з хуткiстю блискавицi, навiть заспоко?ли Лесю. Але, коли з ними порiвнялась людина, вони побачили, що це - не Валентин: хоч обличчя пасажира й не видно було, але вiн був досить високого зросту i в цьому сенсi нiчого спiльного не мав з репортером. Проте зустрiч все таки мала сво? наслiдки. Пасажир, порiвнявшись з Лесею i ревiзором, несподiвано кинув: - Це ви, Топченку? - Я! - вiдповiв ревiзор i раптом, кинувши Лесiну руку, побiг до пасажира.- Семене Петровичу? От не сподiвався вас бачити! - А ви ж це як попали сюди? - суворо сказав той, що його ревiзор назвав Семеном Петровичем.- Менi зда?ться, ви вже давно мусiли бути в Харковi? Ревiзор заюлив. Видно було, що перед ним сто?ть його начальник. Вiн став вибрiхуватись. Вибрiхувався вiн якось мамуловато, а юлив саме так, як в день перед ним юлив репортер i почасти Сiрко. Навiть гiрше за них. Вiн навiть не попрохав у Лесi пробачення i пiшов зi сво?м Семеном Петровичем, нiби з ним, з ревiзором, нiколи й не було жiнки. - Семене Петровичу! - говорив десь ревiзор,- даю вам чесне слово, що я ?здив по справах. Я... Але Леся уже нiчого не чула. Спершу ?? цей випадок так приголомшив, що вона навiть одразу протверезилась, але потiм, не бачачи з собою Топченка, вона вiдчула, як ?й знову боляче, надзвичайно боляче, заскемiло в грудях. Не тому заскемiло, що не трапилося те, що могло трапитись, а тому, що ревiзор, якого вона взяла за людину винятково? вдачi, за людину, яка принаймi нiчого спiльного не ма? з Валентином, був, як виявилось, звичайним чиновником i навiть бiльше: мабуть, гiршим за ?? чоловiка. "I це я йому допiру хотiла вiддатися?" - зло усмiхнувшись, подумала Леся. I побачила вона раптом життя в його звичайних, непiдроблених фарбах i побачила, що люди цього життя всюди, завжди до смiшного однаковi. Леся схилилась на бильце i подивилась в даль. Даль була напiвтемна. Тiльки десь дуже далеко, мало не бiля Кiчкасу, блимав рiчний маяк. Леся замислилась. За п'ять хвилин прибiг ревiзор i, положивши свою руку на плече жiнки, сказав: - Пробач мене, Лесiчко. Я... зустрiв свойого бурбона i примушений був... Ну, словом, я вже вiльний. Ходiм. Леся обережно зняла зi свого плеча ревiзорову руку, мовчки подивилась в обличчя свого кавалера i, схилившись на бильце, тихо заплакала. З ЛАБОРАТОРI? Письменник вирiшив написати роман. Письменник був не зовсiм бездарний (так принаймi авторитетна критика заявила) i безперечно близький пролетарiатовi. - Але про що писати? - подумав письменник.- Про старi часи? Нi в якому разi! Про буденнi, непомiтнi дрiбницi? Нi за що! Треба писати про великi подi? наших днiв. Хто робить подi? - письменниковi вiдомо: ?х робить робiтничо-селянська маса! Вiдомо йому i за чи?м проводом: за проводом комунiстично? партi?. Отже, в його романi головними дiйовими особами будуть виступати партiйцi. Це по-перше. По-друге, треба вирiшити, яку подiю вiн вiзьметься описувати. Тут письменник замислився. - Ага! - раптом сказав вiн.- Я опишу початок реконструктивно? доби. Ця iдея (описати початок реконструктивно? доби) йому дуже сподобалася: вона давала йому можливiсть показати не тiльки сильних людей нашого часу, але й без велико? затрати енергi? показати опозицiонерiв (головними ж героями мусять виступати партiйцi), без велико? затрати енергi? тому, що тодi ж, на початку реконструктивно? доби, опозицiонери виступали зi сво?ми самовпевненими заявами одверто, нахабно й неприховане. Словом, iдея ?сть, i iдея не погана. Залиша?ться ще розв'язати таке питання: в якому планi писати - сатиричному чи в психологiчному? Була потрiбна сатира (були ж негативнi типи), але й без психологi? письменник нiяк не мiг обiйтися. Як вiн, скажiм, покаже такого опозицiонера, який з душевними болями й стражданнями находить правильну лiнiю? Тодi письменник вирiшив по?днати два плани. I вирiшивши так, вiн став, як то кажуть, роман "виношувати". "Виношував" вiн приблизно рiк. На кiнець року вiн мав цiлковите уявлення про геро?в свого оповiдання, мав зав'язку й загальний план, нарештi мав зошитiв з 5 рiзних замiток для сво?? роботи. I от одного бадьорого осiннього ранку, вiдчувши в собi величезне надхнення, письменник сiв до столу i розпочав. Роздiл перший 1 З захiдних провiнцiй республiки на Харкiв насувалась гроза. Поважно й поволi повзла вона чорним драконом i, зрiдка блимаючи сво?ми вогненними очима, грiзно й незадоволено буркотiла. Коли б в цей час якийсь допитливий горожании зiйшов, скажiм, на Холодну Гору i, приставивши до очей цейсiвський бiнокль, подивився на поля й дороги грозово? магiстралi, вiн не тiльки мiг би бачити розтрiпаних та переляканих подорожникiв i не тiльки дiстав би можливiсть спостерiгати, як панiчно тiкають на схiд якiсь пiдводи, але i, можливо, поспiшав би негайно сигналiзувати небезпеку принаймнi в напрямку тих безтурботних тротуарiв сво?? столицi i що по них шпацiрували його добрi знайомi. В городi i справдi нiчого не знали. Нiкому й на думку не спадало, що за якiсь двадцять хвилин по вулицях пронесеться страшний ураган. Нiкому й на думку не спадало, що скоро все полетить шкереберть i над Харковом забушу? шалена злива. Весняне сонце, що весело посмiхалося з голубо? банi й кокетливо шпурляло на брук сво? золотi промiння, остаточно зачарувало всiх: святкова публiка весело пливла по асфальтових тротуарах i, шмигаючи сво?м строкатим вбранням, безтурботно шелестiла симпатичним, мiським гомоном, комхозiвськi автобуси цiлком нормально курсували по сво?х маршрутних напрямках i на?вно покрикували сво?ми англiйськими сиренами, навiть журавлiвськi вiзники - цi музейнi експонати, що ?м без грози приходиться тримати себе сторожко,- навiть вони, на подив, легковажно шмигали по вулицях, жартiвливо демонструючи пiшоходам задрипанiсть сво?х старозавiтних екiпажiв. Але от гроза нарештi доповзла i дракон розкинув сво? крила над околицею. I тодi якось враз, блискавично, над костьолом повисли темно-синi шмаття авангардних хмар i колись дальнiй грiм уже забуркотiв чiтко, голосно i недвозначно. Якось враз над городом знялась курява й завертiвся передгрозовий вихор. Закрапав рiдкий, краплистий дощ. I милi до цього часу харкiвськi вулицi перетворились: ласкаве сонце зникло з теплого неба i тiльки зрiдка викидало на брук сво? переляканi промiння; автобуси тривожно заревли до цього часу спокiйними сиренами; вiзники взяли на добрi вiжки сво?х незагнузданих шкап i стали поспiшно натягувати на голови брезентовi капюшони; жiнки полетiли кудись, безрезультатно притримуючи кiнцi сво?х, пiдхоплених вiтром, легеньких спiдниць; мужчини в панiцi кинулись на брук, наганяючи сво? жартiвливi капелюхи; навiть заре?строванi по фiнвiддiлах породистi й слухнянi собаки, загубивши сво?х хазя?в, з виттям i скавучанням раз у раз почали тикатись у пiдворiтнi, як справжнi бродячi пси. Так уже було пiзно: чорний дракон мiцно й упевнено насiв на свою на?вну й безтурботну жертву. Над Харковом метнулась огняно-бiла блискавиця i, роздерши небо, потрясала город рiзким, улюлюкаючим ударом розлютованого грому. На землю впала фантастична пiвтемрява й забушувала шалена злива. Все це трапилось так раптово, що святкова публiка встигла тiльки втекти пiд випадковi навiси крамниць i вже й не мрiяла про затишнi куточки сво?х мiських квартир та домикiв. I саме в цей час по порожнiй вулицi Карла Лiбкнехта крiзь оскаженiлий потоп весняного дощу плигала через калюжi маленька жiнка й у тривозi озиралася навкруги. Блюзка й спiдниця так уже змокли ?й, що вона не найшла б на собi жодно? сухо? нитки. Пiдбiгаючи то до одного, то до другого навiсу й не находячи потрiбного ?й затишку, вона якось смiшно сплескувала руками й плигала далi. I так вона метушилася доти, аж поки погляд ?? нарештi впав на порожнiй ганок, що на ньому обличчям до стiни стояв якийсь високий мужчина в таких же високих чоботях. Тодi вона безпорадно махнула рукою й рiшуче залишила тротуар. I от вона вже сто?ть пiд поганенькою покрiвлею (недарма стихiя тiльки одного чудасiя занесла сюди) й протира? вогкими руками очi. От вона озира?ться навкруги, от поправля? мизинцями свою розтрiпану зачiску, от погляд ?? на мить зупиня?ться на спинi високого мужчини. I чи то спина була ?й така вже сонгородна, чи то й справдi ?й спати хотiлось, але - як би там не було,- вона нi з того нi з сього широко й з задоволенням позiхнула. I позiхнувши з задоволенням, жiнка скинула догори стрiлки сво?х тоненьких химерних брiв, сперлась на бильце i замислилась. Так пройшло кiлька секунд. Раптом нiжне створiння зiпхнуло i, швидко пiдвiвши голову, знову зиркнуло на свого сусiду. I тодi одразу ж з жiнкою трапилось щось надзвичайне: спершу вона зблiдла, потiм ?? обличчя зайнялося червоною фарбою i, нарештi, вона - i без того тендiтна й маленька - якось зразу зробилась ще тендiтнiша, ще мiнiятюрнiша. На одну мить здалося навiть, що ?? перелякала нерухомiсть мужчини (ураганна злива так мертво прицвяхувала цю велетенську фiгуру до дверей, що мужчину й справдi можна було прийняти за рiзьблення), але в скорому часi все остаточно вияснилось: жiнка просто пiзнала свого знайомого. Вона вже горталась, переступала з ноги на ногу й зiдхала. Вона голосно скаржилась на дощ i, нарештi, коли нiщо не допомогло i коли мужчина, не звертаючи на не? жодно? уваги пiд напором зливи ще бiльше почав вгрузати головою в дверi, вона промовила тремтячим (чи то вiд хвилювання, чи то вiд холоду) спiвучим i воднораз надiрваним сопрано: - Я, зда?ться, не помиляюсь?.. Ви - товариш Марченко? В ?? голосi прозвучало одразу кiлька ноток: була тут i нотка поваги до того, до кого вона зверталася, i нотка ледве помiтного страху, i навiть нотка яко?сь тривоги. Але мужчину, мабуть, нiщо не зворушило. Принаймi вiн не найшов потрiбним навiть на мить пiдставити сво? обличчя пiд удари зливи i вступив до розмови в тому ж станi мертвого рiзьблення, в якому вiн був i до цього часу. - Так,- вiдповiв вiн.- Я - Потап Марченко. В цей момент в небi метнулась огняна блискавиця i над Харковом розсипався черговий удар грому. Жiнка вiд несподiванки здригнула i, iнстинктивно вiдкинувшись до сусiди, тихо скрикнула. - Страшнувато? - тим же спокiйним басом промовив мужчина. - Я думаю... Хiба не бачите, як люту?? - вона розгублено подивилась навкруги себе й сказала: - Але почекайте, товаришу. Чому ви й досi не поцiкавились, з ким ма?те задоволення розмовляти? - А хiба я не знаю, з ким я маю задоволення розмовляти? Справдi? Вiн зна?, з ким ма? задоволення розмовляти? Так-таки й не жартуючи вiн говорить це? Ну, тодi вона знову скине догори стрiлки сво?х тоненьких химерних брiв i з таким здивованням подивиться на свого сусiду, що навiть спина його (а вiн же сто?ть до не? спиною) почне якось реагувати на ?? розгубленiсть. - Невже ви так запам'ятали мене, що навiть по голосу пiзна?те? Запитання було поставлене прямо i досить голосно. Але мужчина чомусь не вiдповiдав. I не вiдповiдав вiн, здавалось тому, що запитанням зачеплено було щось дуже лоскотливе, щось таке, що про нього можна говорити тiльки по темних закутках. - Чого ж ви мовчите? - дивлячись тим же здивованим поглядом, спитала жiнка.- Ну, переконайте ж мене, що ви зна?те, хто я? - Хто ви? - бас, мабуть, добродушно посмiхнувся.- Ви - настирлива дiвчина. Я бачу, що ви досi не переробили себе... Ну, нате вам, заспокiйтесь: ви - Лiда Спиридонова. - Саме це я й хотiла вiд вас почути. Я i справдi - Лiда Спиридонова... Та тiльки чому ви не хочете до мене повернутись? Га? - А тому я не хочу повернутись,- цiлком резонно вiдповiв мужчина,- що не хочу пiдставляти сво? обличчя дощевi. - Тiльки цьому?.. Я задоволена! Жiнка змовкла. Мовчав i мужчина. Буря безумствувала. Що далi, то бiльше темнiшало, i вулицi остаточно закутало в скло дощевого урагану. Тодi чи то в мужчинi прокинувся середньовiчний лицар, i вiн за всяку цiну вирiшив здобути для сво?? несподiвано? дами хоч поганенький затишний закуток, чи то вiн i сам не мiг далi терпiти,- як би там не було, вiн рiшуче i з силою застукав у дверi незнайомого йому помешкання. Деякий час нiхто й нiяк не вiдповiдав. Але коли велетень знову розправив сво? плечi i знову гуркнув кулаком у дверi, в коридорi хтось поспiшно зачовгав пантофлями, i за якiсь пiвхвилини вже чути було обережний кашель. Нарештi дзвякнув замок, i дверi з шумом одлетiли вбiк. Перед непроханими гостями стояв якийсь чоловiчок i, одбiгаючи невеличкими кроками в глибину коридора, наперекiр сподiванням, гостинно посмiхався милою усмiшкою. - Будь ласка! - ввiчливо запрохав вiн, захищаючись халатом вiд оскаженiлого вiтру та раз у раз показуючи на незакутаний вихiд.- Будь ласка! Не чекав сьогоднi такого гостя. Пробачте... це ваша дружина? - Нi, це не моя дружина! - обтрушуючись вiд дощу i нiбито зовсiм не дивуючись несподiваному запитанню, спокiйно сказав той, що його Спиридонова назвала Марченком. Гостинний господар знiяковiв. Вiн щось тихо скрикнув, якось зовсiм не до речi похитав головою i, зробивши легкий уклiн дамi, промовив: - Пробачте. Пробачте за помилку! Пробачте! Чоловiк остаточно увiйшов в роль доброго приятеля, але Спиридонова навiть не пiдвела на нього очей: ще раз широко i енергiйно позiхнувши, вона мовчки одiйшла вбiк. Зате Марченко нарештi подивився на свого спiвбесiдника уже трохи здивованими очима. - Себто вiдкiля ж ви зна?те мене? - спитав вiн. - Вiдкiля я вас знаю? - i собi здивувався господар.- Невже ви забули? Я - професор Ярута. Тепер прийшла черга за високим мужчиною: вiн теж знiяковiв. I знiяковiв вiн саме тому, що нiяк не мiг пригадати, де вiн бачив Яруту. Очевидно, вiн так багато зустрiчав професорiв, що всi вони, на жаль, не могли залишитись у його пам'ятi. - Пардон, професоре,- пробасив Марченко,- я... як би вам сказати... - Будь ласка, будь ласка! Я розумiю,- i, мило простягаючи руку, Ярута рушив до дверей. Ясно було, що професор ма? бажання поручкатись нарештi зi сво?м гостем. Марченко одразу зрозумiв це, але (мабуть, за сво?ю звичкою) спершу пiднiс праву руку догори, як це роблять пiонери, i тiльки потiм, бачачи рiшучий професорiв намiр стиснути йому долоню, зробив рiзкий рух уперед i попередливо пiдхопив тендiтно-бiлi пальцi свого спiвбесiдника. - Пардон, професоре... ("пардон" вiн вимовляв без усякого французького акценту). Трапилась, зна?те... Марченко многозначно пiдкреслив сво? "зна?те", що ж до "професоре", то вiн це слово проковтнув. Видно було, що в Ярутi вiн визнав позапартiйного i, по-друге,- що перед професором сто?ть один iз тих комунiстiв, якi стикаються з позапартiйними тiльки (або принаймi головним чином) на тих чи iнших офiцiальних побаченнях. До професора треба буде додати або "пан" або "товариш", але нi того, нi другого нiяк не можна було давати. "Пан" професор треба було говорити з iронi?ю (за даного разу зовсiм недоречною), "товариш професор" теж не зривалося з язика (Марченко, очевидно, не знав, з яким професором ма? нагоду розмовляти), саме тому "професор" i вийшло у нього, як "псоре" i навiть, як "пс". А втiм, як ми побачимо далi, наш велетень мав цiлковиту рацiю бути таким стриманим в зустрiчi з Ярутою. - Будь ласка, будь ласка! - говорив професор i, увiйшовши в свою, можливо, звичайну роль кокетливо? панянки, весь час присiдав i крутив головою. Був вiн тоненький, можна сказати, нiжний i якийсь запашний, як шкiра з абрикосу. В правому куточку уст ховалась йому при?мна й надзвичайно улеслива усмiшка, з-пiд простеньких окулярiв виглядали його безперечно хитренькi очi. Але коли б, скажiм, оголошено було конкурс на кращий зразок втiлено? ввiчливостi, вiн напевне дiстав би на ньому першу премiю. Зате спiвбесiдник його справляв вражiння людини iншого покрою. Це був темний шатен зi спокiйним лицем i такими ж спокiйними темно-синiми очима. На перший погляд Марченковi можна було дати рокiв за тридцять, але потiм вияснилося, що це помилка, що це просто рання мудрiсть десь невловиме заплуталась в цьому обличчi й так пристарила його. Насправдi Марченковi було рокiв 26. Назвати його надто гречним не можна було, i не можна було хоч би тому, що його трохи мамуловатi рухи нiяк не в'язалися з старими поняттями про зразкову ввiчливiсть. Але в той же час нiхто б не ризикував назвати його дикуном. Якась сво?рiдна культурнiсть пройняла всю його велетенську фiгуру. Професор довго запрошував Марченка й Спиридонову до себе i нiяк не мiг погодитись, що "гостi" залюбки обiйдуться й без його поко?в. Вiн довго не хотiв навiть слухати заперечень. I тiльки коли Марченко щось рiшуче i трохи незадоволено буркнув, Ярута покинув сперечатися. Вiн, нарештi, зiбрався був шкутильгати до себе, але зiбравшись, зiдхнув. - Ах, яка шкода,- зiдхнув професор на прощання.- Яка шкода, що нема Катруськи: кого-кого, а вас, товаришу Марченко, вона (тут Ярута при?мно посмiхнувся) затягла б до кiмнати. - Яко? Катруськи? - вирвалося в здивованого Марченка. - Та Катруськи ж Жуково?. Хiба ви не зна?те, що вона живе в мене? - i професор знову при?мно посмiхнувся. Несподiванка за несподiванкою налiтали сьогоднi на сiроокого велетня. День суцiльною несподiванкою зустрiчав його. Проте хоч остання професорова iнформацiя, можна сказати, приголомшила Марченка, але вiн уже стояв перед Ярутою в непримушенiй позi людини, що нiчого нового не почула вiд свого спiвбесiдника i тiльки диву?ться, чому спiвбесiдник так довго не залиша? його. - Я знаю, що Жукова живе у вас,- сказав Марченко i повернувся задом до настирливого професора. Тепер Ярутi вже рiшуче нiчого iншого не залишилося, як негайно ж покинути сво?х "гостей". Вiн так i зробив: за мить його вже не було в коридорi. Спиридонова, мабуть, давно вже чекала цього моменту i тому, як тiльки за професором зачинилися дверi, вона, скинувши догори стрiлки сво?х химерних тоненьких брiв, сказала: - Так, значить, пам'ята?те мене?.. Ну, i що ж ви пам'ята?те? - А те пам'ятаю, що й ви пам'ята?те,- рiзко крикнув Марченко.Покиньте, Спиридонова, розiгрувати фарса! Зустрiч з настирливим професором, настирливiсть Спиридоново?, нарештi розмова про поки що невiдому читачевi Катрю Жукову, таки вивели з рiвноваги нашого героя i вiн не мiг iнакше вiдповiсти жiнцi, як вiдповiв. Проте вiдсутнiсть рiвноваги захопила його на одну мить: Марченко вже знову встиг прибрати себе до рук. - До речi: чому це вас так давно не видно було?-спитав вiн, трохи помовчавши. - Ви навiть i це помiтили? Виходить, що вам не на всiх така погана пам'ять, як на професора?.. Я, бачите, була на Сабурцi... Нервова система, зна?те, пiдкачала. - Ага! - зовсiм спокiйно кинув мужчина, наче й справдi справа йшла не про дiм божевiльних, а про якесь закордонне турне.- Це добре... Ну, i що ж - покращало? Спиридонова не вiдповiла. Нiби згадуючи щось надзвичайно важливе, вона мовчки дивилася на землю й нервово ламала собi пальцi. Тiльки багато пiзнiш вона скинула очi на свого спiвбесiдника i, якось прибито посмiхнувшись, промовила: - Так! Краще. Дякую! Ви навiть не припуска?те, товаришу! Вона зробила декiлька крокiв в глибину коридора i, одвернувшись од Марченка, стала розправляти на сво?х плечах блюзку. I видно було, що вона вже не ма? жодною бажання продовжувати бесiду. Злива не вгавала. Вiтер скаженiв i так рвав покрiвлю, що вона ввесь час верещала жалiбним вереском. I хоч грiм потроху вiддалявся i блискавицi вже не так рiзали вiкно, але гроза, розiрвавшись над Харковом величезним потопом, не мала охоти хутко проскочити далi й залишити город. Про вулицю, таким чином, поки що й думати не приходилося. I дво? людей, випадково занесених стихi?ю до професорського коридора, очевидно, не тому так скупо перекидались словами, що боялись не скiнчити цiкаво? розмови - якiсь iншi причини стримували ?х вiд балачок. - Я бачу, що вам зимно, товаришко? - i щось пошукавши в кишенях свого пiджака, Марченко скинув його з плечей.- Застужуватись не треба. Прошу! - Дякую! - рiшуче вiдмовилась Спиридонова.- Я не змерзла. I... не застуджусь,тепер же весна. - Як хочете. Воля ваша. Мо? дiло запропонувати. Марченко одiйшов убiк i став ретельно викручувати воду з рукавiв свого верхнього одягу. Зрiдка вiн скидав очi на Спиридонову, але в очах його було стiльки байдужостi й спокою, що важко було домiркуватися, як треба розцiнювати цi погляди. Можливо, вiн думав про Спиридонову, можливо, про зустрiч з професором i про поки що та?мничу Катрю Жукову, що згадкою про не? i особливо iнформацi?ю про ню, безперечно, його трохи приголомшив Ярута. Потiм Марченко пiдiйшов до того вiкна, що освiтлювало коридорним свiтлом хазяйську кiмнату i, спершись на стiну, став безцеремонне, хоч нiбито й без усякого iнтересу, розглядати професоровi поко?. I так, мовчки, вони простояли в коридорi мало не з пiвгодини, себто до того часу, аж поки стих грiм i злива покинула бушувати за вiкном. Нарештi Марченко зробив рух уперед з бажанням вийти на вулицю. - Почекайте, товаришу,- скинулась Спиридонова.- Як же це так? Ви самi йдете? - Жiнка так пильно й з такою тривогою дивилась на мужчину, нiби його вiдповiдь вирiшила питання ?? життя й смерти. - А з ким же я пiду? - сказав Марченко. - Хiба нi з ким? - Ви, очевидно, на себе натяка?те? Можу й з вами. Спиридонова зиркнула на коридорне вiкно i, нiкого не уздрiвши в ньому, на мить затримала руку мужчини i, затримавши, погладила ??. - Ви обiця?те зараз зайти до мене? - сказала вона.- Обiця?те? Марченко похитав головою, наче й справдi перед ним стояла не доросла жiнка, а маленька дiвчинка, i промовив: - Ах, яка ви невгомонна! - промовив вiн.- I коли ви вже нарештi виправитесь. Га?.. А втiм, де ви зараз живете? Там же? Вiн "там же" пiдкреслив так, наче жiнка в якомусь сенсi жила ранiш в зовсiм безнадiйному мiсцi. - Там же,- хутко проказала вона й з запитанням подивилась на нього.Так як же, зайдете? - Добре! - сказав Марченко.- Ходiмте! Жiнка взяла за рукав свого спiвбесiдника, уважно провiрила йому очi й раптом швидкими кроками кинулась до дверей. За мить вони були на вулицi. 2 Поставивши крапку, письменник з полегшенням зiдхнув, запалив цигарку й став перечитувати свiй перший роздiл. Прочитав раз, прочитав удруге. Раз прочитав з захопленням: особливо подобався йому лiричний початок. Зате остання читка принесла йому багато непри?мностей. По-перше, його прикро вразили настовбурченi претензiйнi "магiстралi" i всякi такi викрутаси з "бродячими псами"; по-друге, вiн незадоволений був з "велетня": чому це обов'язково нова людина (а з Марченка вiн i хотiв робити саме нову людину),- чому це нова людина мусить ходити на котурнах? Не подобалась йому неприродна зустрiч з Ярутою та й сам Ярута не подобався: мовляв, навiщо його робити професором? Дешевою здалася йому i iнтрижка з "поки що невiдомою читачевi" Катрею Жуковою. - А Лiда Спиридонова? - подумав письменник.- Що це таке? Хiба це опозицiонерка (та хоч би й та, що ка?ться!) ? Та це ж персона з бульварного роману. Письменник остаточно губив голову й думав уже, наперекiр авторитетнiй критицi, що вiн страшенний бездара й що вiн нiколи не напише роману з сучасного бурхливого й надзвичайно цiкавого життя. Як вiн напише роман, коли йому браку? вмiння показати людей свого часу, коли оберта?ться в колi фраз, що на вуха не налазять? Покинувши стiл, письменник скинув штани, натягнув на себе ковдру й почав робити собi сон. Але заснути вiн довго не мiг: болiла голова i вiд важких думок, i вiд папiросного чаду: пишучи перший роздiл, вiн спалив три пачки папiрос, що обiйшлося йому, до речi кажучи, 2 карб. 55 коп. (ч. 2). Заснув нарештi письменник, коли вже пiдвелося сонечко, i заснув у гнiтючому настро?. Сон був тривожний й на подив фантастичний. Снилось йому, що вiн скiнчив свiй роман i що критики за цей роман назвали його генiальним поетом. Отже, коли письменник розплющив очi, вiн, по-перше, дуже шкодував, що сон не продовжився, а по-друге, вiдчув прилив ново? енергi?. Письменник сказав: - Я вчора даремно турбувався. Нiчого подiбного! Роздiл перший - роздiл прекрасний. Треба, значить, роман продовжувати. Сказавши так, письменник знову сiв до столу i написав: Роздiл другий Вийшли вони з професорового коридора саме в той час, коли над городом пролiтали останнi пера розiрваних хмар i коли бiрюзове небо i пiсляобiдн? сонце почали вже прориватись на брук i винувато посмiхатись до публiки. Вулицi шумiли такими величезними потоками весняно? води, що не можна було нi пройти, нi про?хати. По всiх кiнцях дзюрчали ринви i пропускали останню воду з добре обмитих водою покрiвель. Публiка, як i треба було чекати, стояла ще пiд навiсами i безпорадно топталася на мiсцi. I тiльки, коли трохи зiйшла вода i коли домовласники почали виносити на тротуари дошки та робити з них iмпровiзованi мостики, город потроху зашумiв. Звичайно, i нашi напiвзагадковi геро? дiстали можливiсть рушити по тротуарах теж дуже згодя. Вони ще довгий час стояли бiля квартири професора i, як i досi, скупо перекидались словами. Проте з ?хньо? розмови остаточно виявилось, що, по-перше, обидва вони партiйцi, i по-друге, що Спиридонова колишня опозицiонерка. Виявилось також, що Марченко ранiш зустрiчався з Спиридоновою тiльки на кущових зборах партi? i що там вiн декiлька разiв виступав проти не? i виступав, до речi, не без успiху. Мало того: i захворiла Спиридонова, як виявилось (принаймi зi слiв тi?? ж Спиридоново?), саме пiсля однi?? зустрiчi з Марченком на кущовому зiбраннi, де вiн ?? публiчно назвав "контрреволюцiонеркою". Про те ж, як вона так близько взяла до серця його рiзкiсть i навiть скоро пiсля того (цю iнформацiю дала та ж таки Спиридонова) мусiла йти до Сабурово? дачi, вiн, як вияснилось, нiчого не знав до цього часу, бо в домашнiй обстановцi вiн нiколи з нею не зустрiчався, а поцiкавитись йому й на думку не спадало. - Ну i прекрасно! - тихо промовила Спиридонова.- Вам i цiкавитись не треба. - Чому ж не треба? Я не такий вже мiзантроп, як це вам зда?ться. Марченко винувато посмiхнувся i навiть трохи почервонiв. Остання фраза вирвалась йому, очевидно, зовсiм несподiвано й, у всякому разi, проти його волi. - Не треба, товаришу,- ще тихше сказала Спиридонова.- Це не ваша справа... А втiм, про це iншим разом поговоримо. Тепер скажiть менi от що: ви зна?те, де я зараз працюю? - Ну? - Ви просто будете реготати... ?й-богу!.. От вгадайте! Вона засмiялась тихим, глибинним та непри?мним смiхом i, переплигнувши через калюжу, раптом зупинилась. Стрiлки ?? химерних брiв знову вп'ялися ?й в зачiску. Марченко цiлком щиро сказав: - Де ви зараз працю?те - я не знаю... Але, на жаль, не знаю, й чому ви зараз засмiялись. - А вас це дуже цiкавить? - Як би вам сказати... Не то щоб дуже... Просто рiдко менi приходиться сам на сам зустрiчатися з такими людьми... - А чому вам прийшла така мисль? Чи, може, у мене таке вже чудне обличчя? - Як би вам сказати,- Марченко незадоволено подивився на прохожих i на Спиридонову.- Чудненьке трохи. - В чому ж ви це "чудненьке" добача?те? - Як би вам сказати... Очi у вас, скажiм, хоч i незрозумiлi трохи, але це все-таки звичайнi безцвiтнi очi. Нiс - рiвний i... теж звичайний. Брови... От, мабуть, брови! Вiн раптом посмiхнувся. Видно було, що таких розмов йому й справдi ще не приходилось вести. - Так де ж я зараз працюю? - кинула Спиридонова, i здалося, що вона зовсiм не слухала свого супутника i що в той час, коли вiн говорив, вона й справдi, дивлячись в землю, про щось iнше думала i що ставила йому запитання цiлком механiчно. - Не знаю! - трохи незадоволено кинув той. - Але, може, ви тодi зна?те, де я ранiше працювала? - Знаю. - Серйозно?.. Ну, так чому ви не говорите? - з зовсiм невиправданим гнiвом сказала жiнка.- Чому ж ви мовчите? Мужчина здивовано подивився на свою супутницю i, нiчого не промовивши, зробив рiзкий рух у сторону. - Ви хочете мене залишити? - перелякано промовила Спиридонова й схопила Марченка за руку.- Не робiть цього, товаришу! Благаю вас, не робiть!.. А то... ?й-богу, закричу на всю вулицю!.. В ?? очах було стiльки рiшучости й стiльки упертости, що мужчина, зиркнувши на не?, вже не сумнiвався - вона й справдi може закричати на всю вулицю. I вiн - кремезна людина - вiдчув себе зараз перед нею таким безпорадним, що тiльки приходилось поступитись перед жiночими чудiйствами. - Ну, не хвилюйтесь, будь ласка! - сказав вiн.- Я й не думаю залишити вас. - От i добре. Дякую,- промовила Спиридонова, якось враз заспокоюючись. - Дякую сердешно... А працюю я,- несподiвано додала вона,- щоб ви знали, в канцелярi?? Правда, смiшно?.. - По-мо?му нiчого тут смiшного нема,- похмуро заперечив Марченко. - Хiба?.. А по-мо?му... смiшно... Ну, яка ж з мене канцеляристка? Ну, скажiть? Хiба я умiю, скажiм, писати якiсь циркуляри! Нi! Хiба я умiю, скажiм, стукати на друкарськiй машинцi? Нi! Нарештi, хiба я у входящих та сходящих щось розумiю? Буквально нiчого! Так сиджу собi i пишу, що менi пiдкажуть... Зна?те, як в дитинствi пiдказували нам, коли ми не хотiли вчити урокiв... I ви дума?те, менi це легко? Га? - Це ж жах! - раптом мало не крикнула вона й схопилась руками за голову.- Це - жах! Це бiлий жах! - Ну, заспокiйтесь! Заспокiйтесь! - Марченко остаточно розгубився й розвiв руками.- Не знаю, що й робити з вами. - Що вам зi мною робити?.. Ви не зна?те? Так тодi я вам пораджу... От скажiть менi, я - маленька?.. ну, чого ж ви мовчите? Я - маленька? - Ну, ладно, маленька. - Ну, так от: берiть мене, маленьку, несiть мене до мосту i вкиньте в Лопань... Добре? I побачите ви тодi, як далеко-далеко занесе мене весняна каламуть... I не буде тодi Лiди Спиридоново? нiколи! Ви мене розумi?те? Нiколи! Останнi слова вона майже прошепотiла. Вона подивилась на свого супутника очима, повними страждання, i стрiлки ?? химерних брiв на цей раз не розлетiлися до зачiски. ?? безцвiтнi очi якось миттю погасли. Промовила вона свою останню фразу з великим почуттям, але в тонi ?? голосу прозвучало тiльки одне: мовляв, туди ?й i дорога - Лiдi Спиридоновiй! - Що значить - не буде Лiди Спиридоново? - сказала вона.- Що значить - нiколи, нiколи не буде Лiди Спиридоново??.. Про це я вас, товаришу, поiнформую колись, а зараз - ходiмте! Вона взяла його пiд руку, i вони пiшли. I чи то Марченко не вмiв як слiд ходити, чи то вона не находила в собi енергi? й бажання мiцно притиснутись до нього - у всякому разi, вони йшли "пiдруку" приблизно так, як iде слiпий з проводирем. Спиридонова мовчала. Над городом уже стояло чисте небо i сонце розкидало сво? теплi промiння. Пiслядощове повiтря пахло тим ледве вловимим i надзвичайно при?мним запахом, що завжди асоцiю?ться з народженням нового, досi невiдомого життя. Всюди шелестiв симпатичний мiський гомiн i всюди, пiд ногами веселих балакучих пiшоходiв, тротуари фаркали бризками дощово? води. I не тiльки асфальт, але i звичайний сiрий булижник почав блискати й переливатися в срiбних ромбиках вiдзеркаленого сонця. На темно-синiй грозовiй полосi пiдвелася, як i завжди прекрасна, райдуга й, закоронувавши город, урочисто повисла в прозорому етерi. Уже бiгли автобуси, дзвенiли трамва? й мiж ними метушилися вiзники. Спиридонова, що деякий час iшла в задумi й мовчки дивилася в землю, раптом сказала: - Ну от - i пройшов потоп! I пройшла злива. Все змило! Рiшуче все! I нема бруду. Правда? I хоч трохи зимно (вона здригнулася, бо одiж ?? i справдi ще не зовсiм пiдсохла), але зате якось легко стало дихати. Правда? I боячись, що супутник не зовсiм ?? зрозумi?, вона тут же поспiшила додати: - Я, звичайно,- сказала вона,- говорю не про цю сьогоднiшню зливу, що допомогла нам зустрiтись,- я говорю про iнший потоп... Ви вже... збагнули? - На жаль, мабуть, не зовсiм,- сказав Марченко. Спиридонова засмiялась. Вона засмiялась тим же непри?мним смiхом. - Як же так не зовсiм? Ну?..- вона вмить вхопила його за руку й прошепотiла.- Ах ви Потопчику! Вас не Потапом, а Потопом треба було б назвати. Мужчина здивовано подивився на Спиридонову i промовив: - Яка ви чудна дiвчина... ?й-богу! - От бачите! - пiдхопила Спиридонова.- I ви кажете, що я чудна. I всi кажуть. А я от думаю, що непросто непорозумiння. I я вам, коли хочете, доведу... Ну от, скажiм, так: ви зна?те, що вас чека? в мо?й квартирi?.. Саме в тiй, куди я вас зараз веду? Не зна?те?.. - Не знаю! - Уявiть собi,- усмiхнулась Спиридонова,- я теж не знаю. Веду... i не знаю. А втiм, досить, давайте ще помовчимо. Вона сказала це останн? таким тоном, що Марченко вже не наважувався розпочинати нову розмову, i тому дальшу путь вони продовжували мовчки. З вулицi Карла Лiбкнехта вони звернули й пiшли по глухих нагiрних заулках. На пiвдороги до квартири Спиридоново? ?х наздогнав мужчина з важкою текою в руцi. Власне, назвати цього нашого нового героя мужчиною якось важко було: вiн скорiш подiбний був на обпатране курча, але у всякому разi вияснилось, що це не хто iнший, як "вiдомий харкiвський опозицiонер" (так принаймнi автор про нього не раз чув) - Коля Хрущ. Держав вiн голову на лiвому плечi i чи то весь час чомусь дивувався, чи то весь, час збирався комусь розповiсти щось надзвичайно секретне. - Драстуйте! - сказав вiн, рiвняючись iз Марченком (мiж iншим, "драстуйте" вiн вимовляв, як - "драст?"). - От i Коля,- зрадiвши, кинула Спиридонова.- Це - до речi: ти менi, Коля, дуже потрiбний. Товарищ Хрущ враз почервонiв, наче потреба, яку вiдчувала Спиридонова, носила надзвичайно iнтимний характер. - Я знаю, Лiдусю,- поспiшно сказав вiн.- Ти, будь ласка, не турбуйся. Я знаю! Мiж Спиридоновою i новою людиною зав'язалася розмова i тому Марченко поцiкавився: - Може, я вам перешкоджаю? - Боже борони! - поспiшно заперечила Спиридонова.- Ви мене мусите обов'язково провести додому. Я вас дуже прошу, товаришу! Вона i на цей раз подивилась на нього повним тривоги поглядом, вiн i на цей раз пiддався ?? проханню. I, можливо, вони б решту путi пройшли мовчки, коли б не Коля Хрущ. Товариш Хрущ, що йшов до цього часу спокiйно, раптом, нi з того нi з сього, загортався i, озирнувшись назад, тихо й та?мничо промовив: - Ви, безперечно, зна?те про останню секретну постанову Полiтбюра? - Себто про яку це секретну постанову? - буркнув Марченко. - Ну, та про ту ж, що...- I товарищ Хрущ потягнувся до вуха свого однопартiйця. - Покиньте, будь ласка, сво? секрети,- ухиляючись, рiшуче пробасив Марченко.- Яка там постанова? Товариш Хрущ розгублено подивився навкруги себе, красномовно кинув пальцем в бiк Спиридоново? (мовляв, вона про це не мусить знати) i знову, притримуючи свого спiвбесiдника, став навшпиньки. Але Марченко й на цей раз рiшуче ухилився. - Я вам кажу, покиньте ви сво? секрети! - уперто сказав вiн.- Яка там постанова? Товарищ Хрущ здивовано подивився на "дивака" (так принаймi вiн подумав про свого спiвбесiдника) i безпорадно розвiв руками. - Я голосно говорити не можу! - сказав вiн.- Постанова дуже секретна. - Ну, тодi i не треба,- добродушно посмiхнувся Марченко.- Тодi й не говорiть. Спиридонова зареготала i, зупинившись, схопила Хруща за теку. - Ах ти Колю, мiй Колю,- козлiтоном заспiвала вона,- нещасненький Колю! Ходиш ти, Колю, по городу й шука?ш вчорашнього дня... I нiяк ти його не найдеш, Колю! Хрущ зупинився. Вiн шука? вчорашнього дня? Ну, це вже занадто. Це вже нетактовно... i навiть образливо. I, головним чином, мабуть, тому образливо, що заспiвала саме Спиридонова. Товариш Хрущ подивився на свою товаришку поглядом "i ти Брут" i, подивившись, промовив тихо: - Ти, Лiдуню, мабуть, хочеш поглузувати з мене? Ну i глузуй, Господь з тобою, я вже звик до цього. - Нi, Колю,- сказала Спиридонова, раптом замислившись,- я й не думаю глузувати з тебе. То тобi просто так здалося. То йому "здалося так"? Ну, тодi товариш Хрущ заспоко?ться. I Коля заспоко?вся. I заспоко?вшись, вiн уже якось та?мничо поглянув на свою теку. Нарештi, вiн знову перелякано озирнувся, взяв Марченка за руку й ледве чутно промовив: - Невже вам не вiдомо, хто тепер у нас буде за голову раднаркому? - ледве чутно промовив вiн. - Себто це питання безпосередньо зв'язано з секретною постановою Полiтбюра? - Марченко добродушно посмiхнувся i, батькiвським жестом положивши свою руку на плече товариша, додав:- Так я вас зрозумiв? Товариш Хрущ енергiйно замахав руками. - Н?! - тихо скрикнувши, заперечив вiн.- Це до секретно? постанови не ма? нiякого вiдношення. - Ну, так хто ж? - спитав Марченко i, вiдхиливши вiд себе товариша Хруща, додав: - I, будь ласка, не лiзьте до мого вуха: я не глухий. Говорiть голосно. - Нi, я так не можу,- безпорадно розвiв руками товариш Хрущ, i видно було, що вiн i справдi "не може так". Спиридонова зареготала сво?м глибинним, непри?мним смiхом. - Ну, скажи менi, Колю, вiд кого ти хова?ш сво? "секрети"? Вiд мене? Чому ти не говориш голосно? Ти ж мене в цiй справi разiв з двадцять iнформував! - Я тебе iнформував? - тихо скрикнув товариш Хрущ.- Вiдкiля ти взяла, Лiдусю? - Так, ти мене iнформував! I навiть давно вже iнформував. I навiть (Спиридонова схопилась руками за голову) зда?ться менi, що ти мене кожно? хвилини якось iнформу?ш. - I це ти як?.. Серйозно говориш чи... жарту?ш? - Ах, Боже мiй. Боже мiй! Яка в тебе погана пам'ять, Колю... Ну, то слухай, що ти менi говорив... I Спиридонова почала було розповiдати, що ?й говорив товариш Хрущ, але останнiй враз зблiд i замахав руками. - Ша! - тихо скрикнув вiн.- Я тобi не дозволю виголошувати на вулицi партiйних тайн. Чу?ш, Лiдусю?.. не дозволю! - Ну, от уже й на вулицi,- сказала Спиридонова.- Як же на вулицi? Яка ж це вулиця. Колю? Яка це вулиця? Вона не розумi?? Ах, яка вона недогадлива! Товариш Хрущ вже зовсiм кладе голову на плече i непомiтно кива? ?й пальцем... тепер уже на Марченка: при ньому цього нiяк не можна говорити! - Так, Лiдусю, не можна,- пiдкреслив вiн.- Ну, ти сама зна?ш. Що "знала" Спиридонова, залишилося невiдомим. Але, у всякому разi, вона на цей раз рiшуче змовкла. Марченко теж нiчого не говорив, вiн тiльки зрiдка позирав на товариша Хруща, i в його поглядi було стiльки добродушно? iронi?, нiби вiн дивився не на дорослого Колю, а на Колю страшенно маленького, що, скажiм, з цiлком серйозною мiною гра? якусь ролю, яка йому зовсiм не пiд силу й яка його робить надзвичайно комiчним. - Де ви працю?те? - мило посмiхаючись, запитав вiн Хруща. - Як де? - iз зовсiм невиправданою похапливiстю промовив той.- Хiба ви не зна?те? Марченко безпорадно розвiв руками i, з неприхованим бажанням попрохати пробачення, сказав: - ?й-богу, не знаю. - Ну, от! - з великою образою промовив товариш Хрущ.- Та там же, звичайно! В архiвi. - Що ж ви там робите? - Як що? - чомусь настовбурчився Коля.- Що за "вопрос"? - Я питаю, яку ви там посаду посiда?те? -Коля там,- сказала Спиридонова,- за архiвдiякона, архiвмандрита i архiвпастиря - одночасно. - Ти, будь ласка, не плутай, Лiдусю. Я в таких питаннях... не люблю жартiв.Товариш Хрущ зробив надзвичайно серйозне обличчя i кинув до Марченка: - Я посiдаю посаду архiварiюса. - Цiлком правильно, Колю,- не менш серйозно промовила Спиридонова.- Це ти так дума?ш... i я. А от iншi гадають, що ти i справдi за архiварiюса, та зовсiм в iншому мiсцi. Ти зна?ш, саме - в якому? Не зна?ш? Та невже ти не зна?ш?.. Товариш Хрущ зупинився. Вiн раз у раз блимав сво?ми змутнiлими очима, i видно було, що вiн нiяк не може втямити, в чому рiч. I, нiби чекаючи вiдповiдi вiд третьо? особи, вiн здивовано дивився на товариша Марченка. - I я не знаю! - коротко вiдповiв той його поглядовi i, переступивши калюжу, сказав: - Все-таки ви, Спиридонова, химерна дiвчина, ?й-богу. - Дякую за комплiментi - не повертаючи голови, кинула жiнка.- Тiльки от що я думаю,- несподiвано перекинулась вона на iншу тему.- Я думаю так, що б вийшло з того, як би Колю (тут товариш Хрущ здригнув) взяти, скажiм, з архiву i посадити ближче до життя. Що б з того вийшло? Як ви гада?те? - Хто його зна?... У всякому разi,- Марченко повернувся до товариша Хруща i зробив легенький уклiн,- у всякому разi... це виднiше самому Колi. - Менi нiчого не видно! - мало не iстеричним голосом скрикнув товариш Хрущ.- Ви, будь ласка, не чiпайте мене. I... взагалi я прошу... Вiн не скiнчив i рушив кудись убiк. Вiн так енергiйно рушив, що навiть бризки полетiли з-пiд коротеньких нiг. Але далеко не забiг. - Куди ж ти, Колю? - покликала його Спиридонова. - Ти ж менi потрiбний.- Почувши голос сво?? товаришки, товариш Хрущ зупинився. - Я тобi потрiбний?.. Коли так, тодi я пiду з тобою. Товариш Хрущ порiвнявся з Марченком, i навiть вже не видно було, що вiн допiру з такою образою кидався кудись вiд жiнки. За якiсь кiлька хвилин вони пiдходили до квартири Спиридоново?. З Письменник знову з полегшенням зiдхнув: вiн скiнчив i роздiл другий. Увесь стiл був засипаний попелом з цигарок (сьогоднi вiн спалив три з половиною пачки, ч. 2, що, до речi, обiйшлося йому рiвно 2 карбованцi 97 1/2 копiйок). Проте попiл його не тривожив. Переглянувши другий роздiл, письменник був страшенно задоволений. Подобалось йому i "бiрюзове небо", i "пiсляобiдн? сонце", подобався "глибинний непри?мний смiх" Лiди Спиридоново?. Особливо йому сподобалось те мiсце, де Лiда пропону? Марченковi вкинути ?? в Лопань. - Як це вона симпатично сказала,- думав письменник.- "Я маленька? Ну, чого ж ви мовчите? Я маленька? Так от берiть мене, маленьку i т. д.". Страшенно симпатично. Захоплювався письменник i "ледве вловимим запахом", що "асоцiю?ться з народженням нового невiдомого життя". Подобався йому i товариш Хрущ, себто в тому сенсi подобався, що краще його й подати не можна. Письменник вже малював фантастичнi палаци: то вiн уявляв себе чистим, як сльоза (в сенсi боргiв - себто без боргiв), то думав про гучну славу, яку йому несе його роман, то нарештi, з великим задоволенням констатував, що вiн нарештi робиться корисною людиною i що вiн ма? цiлковиту рацiю i право входити до пролетарсько? лiторганiзацi?. Письменник випив шклянку мiцного чаю i вдруге почав перечитувати свiй другий роздiл. - О жах! - раптом скрикнув не сво?м голосом письменник.- Що я написав? Та це ж найсправжнiсiнька халтура. I вiн став пiдкреслювати тi мiсця, що його особливо непри?мно вразили. От його замiтки на бережках: 1. Спиридонова раптом попала на Сабурку з то? причини, що ?? Марченко назвав контрреволюцiонеркою. Припустiм. Але де ж психологiчна пiдготовка? Нiсенiтниця. Глупота! Бiлими нитками шито. Автор з цим типом не справля?ться (з типом, так би мовити, "кающейся дворянки"). Бiлими нитками шито. Глупота. 2. Марченко, винувато посмiхаючись та "червонiючи", говорить, що вiн не мiзантроп. Припустiм. Але яка ж це нова людина? Хiба новiй людинi, фрази вириваються "проти його волi"? Нiсенiтниця. Глупота! Це не нова людина, а якесь сюсюкало. 3. Боже мiй! Скiльки розмов! Нарештi, де ж художнi мiсточки, що зв'язують цi розмови одна з другою? Спиридонова раз у раз смi?ться "глибинним непри?мним смiхом", а ?? "спутник" то "кида?" без перерви, то говорить нудно: "сказав". Вiдчува?ться цiлковита творча iмпотенцiя. 4. Нарештi, що це таке: "вона подивилась очима, повними страждання"? Себто автор симпатизу? Спиридоновiй? Тiй, що, нiчого не вмiючи робити, збира?ться топитися в Лопанi? Ну i чорт з нею - хай топиться. Але при чому ж тут Александр Македонський? Не автор, а суцiльний тобi... потапчик... чи то пак - потопчик сентиментально? i до того ж шкiдливо? води. 5. Колю Хруща подано занадто карикатурно. Прощаю. Але не можу простити тако? мiшанини психологiзму з сатирою. Коля мусить виступити в другiй оперi. Словом, ще раз бiлими нитками шито. Бездарно. Письменник ще довго писав на бережках. На бережки вiн потратив багато бiльше атраменту, як на роздiл! Письменник критикував себе до смертельно? втоми. За столом вiн i заснув. Що снилося письменниковi - невiдомо. Але i наступного дня вiн (в сенсi пописати) знову не дав собi спокою. Ще раз перечитавши перший i другий роздiли, письменник демонстративно поляпав себе по заду, засвистiв якийсь бравурний марш i, скiнчивши архiбадьору арiю, промовив: - Це нiчого. Це буквально нiчого не доводить. Навпаки, саме бездари до себе безкритично ставляться. Я бачу сво? хиби,- значить, я росту. Словом, вперед, до переможного кiнця! I, сказавши так, письменник знову сiв до столу. Письменник написав: Роздiл третiй Спиридонова жила в глухому закутку однi?? з старих харкiвських вулиць в одноповерховому будинку на кiлька кiмнат. Будинок стояв якось самотньо вiд iнших будiвель i одразу ж звертав на себе увагу: по-перше, на фронтонi йому архiтектор поставив якихось янголяток, що збиралися летiти кудись, по-друге, осiдав вiн в симпатичному дворику, що в ньому розкинуто було декiлька клумб. До революцi? будинок цей належав якомусь помiщиковi. Потiм помiщик емiгрував за кордон i в будинку осiла iнтелiгентська комуна (вiн так довгий час i називався "будинок комуни"). Але от i iнтелiгентська комуна розпалась i став будинок просто собi комхозiвським будинком. Правда, декiлька колишнiх мешканцiв з "комуни" залишились тут, правда, вiн i за того часу, що про нього йде мова, кипiв якимсь сво?рiдним життям, але вже тепер вiн нiяк не видiлявся серед багатьох одноповерхових будинкiв,це вже був звичайний собi будинок iз глухого закутку. На Спиридонову, очевидно, вiйнуло запахом молодих клумб, i вона, пiдходячи до дверей, сказала: - Правда, не погано пахне?.. Як до вас, товаришу Потапе! - вона в перший раз назвала Марченка Потапом. - Не погано,- вiдповiв Марченко i тут же висловив свою другу думку.Але запах якийсь чи то тогорiчний, чи то... - Ви це добре пiдмiтили,- гаряче пiдхопила Спиридонова й поiнформувала.- Це, зна?те, запах з могилок... Тут багато чебрецю. Вони вже були в галере?. Товариш Хрущ, як тiльки опинився в коридорi, одразу ж зник у якiйсь iз кiмнат, i назустрiч Марченковi й Спиридоновiй вже йшла нова особа. Нова особа йшла поволi, роблено i з безперечно хижацькими намiрами. Це була добре вiдома Потаповi товаришка Люся - досить-таки симпатична брюнетка з прищуленими очима. Порiвнявшись з товаришем Марченком, вона кинула на нього зневажливий погляд i сказала: - Ну-с, мiльонок? Цiкаво вас послухати тут! Не там, ату т! Вона зробила дуже енергiйнi наголоси на цих та?мничих "тут" i "там", але вони Марченка, мабуть, зовсiм не зворушили, i вiн спокiйно пробасив: - Краще ви мене слухайте "там"! - Ага! - скрикнула товаришка Люся.-Здрейфили?! Тут ви не ма?те апарату? Ну, говорiть,- не ма?те? - вона ще раз зневажливо подивилась на Потапа й кинула: - Апаратчик!! Вона кинула це останн? слово з безперечним бажанням сильно образити свого спiвбесiдника, але Марченко (будемо говорити правду) навiть оком не моргнув. - Що й говорити,- спокiйно говорив вiн.- Апарат велика рiч. Апаратом, та ще й з розумом, все можна зробити. Це вже був одвертий цинiзм, i вiн не мiг не обурити товаришку Люсю. Вона зiрвалась зi спокiйного тону. - Ви ще й глузувати збира?тесь? - iстерично закричала вона.- Ах, який ви нахаба! Я, ?й-богу, не в'являла, що ви такий нахаба! Товаришка Люся вiд несподiванки навiть сiла на стiлець. I, сiвши, вона тут же вирiшила рiшуче "приперти до стiни" свого супротивника. Та далi сперечатися ?й, на жаль, не дала Спиридонова, що в цей час встигла вже збiгати до сво?? кiмнати. Спиридонова взяла товаришку Люсю за руку й сказала: - Я зовсiм не для того запрохала сюди товариша Потапа. Про це ти поговориш з ним на якомусь зiбраннi. - Там? - вказуючи пальцем в якусь стiну, прищулила око товаришка Люся.- Там, я знаю, як вiн буде говорити. Хай вiн говорить т у т!!! - А я все-таки прошу покинути дискусiю,- скинувши до зачiски стрiлки сво?х тоненьких брiв, пiдвищила голос товаришка Спиридонова: - Я товариша Потапа зовсiм не для того прохала сюди. Треба було чекати невеличкого скандалу. Уже з рiзних кiмнат почали виглядати якiсь зацiкавленi обличчя. Вже хтось i десь голосно i викликаюче зареготав, але товаришка Люся раптом загубила вигляд хижака i зовсiм iншим тоном промовила: - Заспокiйся, Лiдусю! Я вже мовчу. Я в собi маю досить такту i... хай вiн iде.Вона з презирством подивилась на свого супротивника i, роблячи галантний жест, додала: - Йдiть! Прошу! Марченко зробив товаришцi Люсi легкий, трохи iронiчний уклiн i пiшов за Спиридоновою. - Ну, от i моя кiмната! - сказала Спиридонова, вiдчиняючи дверi.Прошу! Кiмната була така ж мiнiятюрна, як сама ?? господарка. Назвати ?? шикарною нiхто б, очевидно, не ризикнув. На долiвцi валялись якiсь огризки, на столi, поруч з флаконом одеколону, стояв примус i пляшка з нафтою. Видно було, що господарка цi?? кiмнати не тiльки давно вже живе холостяцьким життям, але й не може похвалитись великою охайнiстю. Вiкно виходило в якусь кам'яну стiну, так що свiтла тут було дуже мало. Можливо, тому й пахло вогкiстю. Але й видно було, що не зовсiм охайна господарка дуже охайно поводилась зi сво?ю головою (тут, до речi, письменник зробив на бережках великий знак запитання): всюди - на долiвцi, на столах i на канапi,- всюди валялись книжки, книжечки й величезнi монографi?. - I от ви, значить, у мене! - сказала Спиридонова, сiдаючи бiля Потапа. I якось, зна?те, вийшло це зовсiм випадково... Ну, скажiть менi, ви думали сьогоднi бути в мене? Очевидно, нi. Все в життi якось смiшно виходить. Не тому, що як сказав би якийсь провiнцiал, на кожному кроцi порушу?ться принцип кавзальности. А тому, що цi самi причини, що приводять нас зовсiм не туди, куди ми сподiвалися,- цi причини проходять перед нами сховано, i ми тiльки потiм знаходимо ?х. А втiм, я зовсiм не збираюсь вам читати лекцiю полiтграмоти. Я зараз... просто хочу дивитись на вас... Ви нiчого не ма?те проти? - Будь ласка,- посмiхнувся Марченко.- Дивiться. Спиридонова поправила собi зачiску i, положивши ноги на канапу, промовила: - Так от скажiть менi, ви знайомi з працею доктора Кречмера? - Нi! - Як же це так? - щиро здивувалася Спиридонова.- А менi переказували, що ви психiатр! Ви вчилися в Петроградському унiверситетi? - Навiть близько бiля нього не був. - От тобi й раз! Де ж ви тодi вчились?.. Себто не те я хочу вас спитати. Ну, все одно, так де ж ви вчились? Видно було, що Спиридонова про iнше думала, але Марченко цього не помiчав i тому так вiдповiв: - Можна сказати, нiде: дуже маленьку ми ма?мо освiту. - Дуже маленьку? - чомусь зареготала жiнка i, зареготавши, враз заговорила тихо i серйозно: - А я, зна?те, училась дуже багато. Так багато, що ви й не в'явля?те. Я, товаришу Потапе, людина з вищою освiтою. Ви розумi?те? - i сказавши це, вона зробила здивованi очi.- От тобi й раз! Чому ж ви не дивитесь на мене з вiдповiдною повагою? - Чи не дума?те ви сьогоднi зайнятись самобичуванням? - спокiйно промовив Марченко.- Це не погана справа, коли й справдi надiйшов слушний час. Спиридонова зiдхнула й положила свою руку на руку спiвбесiдника. - От бачите,- зажурно сказала вона,- ви вже й розгадали мене... Тепер я вже й не знаю, що менi говорити далi. Вона пiдвелась з канапи i мовчки зупинилась бiля вiкна. - Ви тiльки-но говорили про якийсь труд доктора Кречмера? - прийшов ?й на допомогу мужчина. - От! От! - сказала Спиридонова i знову пiдбiгла до Марченка.- Я, зна?те, от що хотiла вас спитати: ви бачили коли-небудь обличчя шизофренiкiв? Ну, звичайно, бачили! Так от, чи не зда?ться вам, що я шизофренiчка? Мене, зна?те, це страшенно мучить. Ви зна?те, скiльки менi рокiв? - Не знаю! - Ви й не припуска?те, мабуть. Менi, щоб ви знали, уже на тридцять п'ятий перевалило. Себто я, коли й не на десяток, то у всякому разi, рокiв на вiсiм старiша за вас. Правда?.. Ну i от. А тепер скажiть менi, вам подоба?ться мо? обличчя чи нi? - Обличчя то менi ваше подоба?ться,- посмiхнувся Марченко.- Але от не подобаються вашi розмови, бо не добачаю в них нiякого сенсу. - Так-таки й нiякого? - цiлком щиро здивувалась товаришка Спиридонова.- А чому ви не хочете припустити, що я... ну, як би вам сказати... ну, словом, я хочу закрутити з вами кохання? Зараз, до речi, весна, солов'?, запах, зна?те, такий надзвичайний, ну i т. д. - Ви пита?те чому? Багато, бачите, перешкод до цього кохання. Перша перешкода: я надто величезний. Але третя й найголовнiша та, що, хто його зна?, може, я вже й жонатий. - А хiба жонатим не можна кохати? - Звичайно, можна, i навiть рекоменду?ться: свою жiнку. - Гм! - кинула Спиридонова й замислилась.- Свою жiнку... А хто ж ваша жiнка? Себто я не про це хочу спитати... Про що я думала вас спитати? От я й забула! Спиридонова безпорадно розвела руками i, прямо та одверто подивившись на Марченка, засмiялась тихим, щирим дитячим смiхом. I стiльки в цiм смiху було справжньо? безпосередньо? на?вности, що Потап знову здивовано подивився на жiнку. - ?й-богу, не розумiю вас,- сказав вiн.- То ви говорите зi мною, як звичайна собi балакуча людина, то... - То,- пiдхопила Спиридонова,- говорю, як психiчно ненормальна? Так?.. Ну i чому ви мовчите? Ну i говорiть так!.. Зна?те,- продовжувала вона.Такi люди ?сть в життi. I, скажу я вам, страшенна морока з ними: держати ?х на волi нiяк не можна, але й на Сабурку ?х теж не приймають. I коли живуть вони по сво?х глухих закутках - з ними ще можна миритися. Та... 4 Тут письменник, не дописавши останньо? фрази, яка йому давалася з таким страшенним трудом, що вiн навiть запарився,- тут письменник раптом чхнув, висякався в носову, хустку i, положивши ручку, несподiвано промовив: - Фiнiта! Нарештi зрозумiв! Я тепер розумiю, чому в таких муках народжу?ться мiй роман,- його не треба писати. Я тепер розумiю, чому люди мого роману говорять такою надуманою мовою: вони не iснують. Я, так би мовити, попав пальцем в небо. Хруща нема, бо вiн надто нiкчемний. Спиридонова на Сабурц? i ?? нiхто не бачить. Марченко не лiкар i тому вiн вийшов такий штучний. Треба, нарештi, взяти iнший типаж, i саме той, що був би далекий вiд iнтелiгентщини й був би близький до творчого життя. Саме тодi я й найду потрiбнi менi слова i образи. Саме тодi i вийде роман. I, сказавши це, письменник зiбрав сво? роздiли (два скiнченi i один розпочатий) i, заховавши ?х подалi у шухляду (для нащадкiв!!!), сiв на по?зд i по?хав на Донбас. Письменник вирiшив писати новий роман: без сумнiвних професорiв (Ярута мусiв бути сумнiвним професором), без iстеричок, без котурнових "нових" людей. Письменник вирiшив написати роман з живими людьми, себто з звичайними робiтниками, з колективiстами, з трудовою iнтелiгенцi?ю, себто реалiстичний роман, який би читали робiтники, колективiсти, трудова iнтелiгенцiя,- всi тi, хто. за проводом комунiстично? партi? творить нове життя й до якого б з погордою ставились нарештi доморощенi, скажiм, Марселi Прусти. Мораль: ранiш як братися за роман, треба з'?сти з сучасними героями ще один пуд соли i не треба звертати уваги на те, чого нiхто не хоче помiчати i ма? рацiю. ПРИМIТКИ ТА КОМЕНТАРI До першого в наш час "Вибраного" М.Хвильового через майже шiстдесятирiчне провалля небуття вiдiбрано все найкраще, написане письменником у малих та середнiх формах. Виправдана, на наш погляд, i символiчна назва книжки - "Синi етюди" (1923) - так звався первiсток прози, вагомий не тiльки для становлення Хвильового-проза?ка, а й знаменний для всi?? пожовтнево? укра?нсько? лiтератури. Досi не встановлено чiтких текстологiчних критерi?в щодо прiоритетiв мiж колишнiм написанням i сучасним правописом: чи педантично дотримуватись нинiшнiх нормативiв, чи облишити пуризм i зберiгати тодiшнiй мовний колорит, врятувати аромати епохи. Головною нашою настановою було прагнення залишати тексти первозданними. Хоча у самого письменника впродовж десятилiтнього, вiдтинку публiкацiй прози чiтко спостерiга?ться тенденцiя наближення до сучасних правописних норм. Тому й обрано за канонiчнi останнi видання, i правити (повiрте, це нелегко) ми намагались хоча б у цьому напрямi. Окремо необхiдно наголосити на написаннi власних назв, iноземних прiзвищ, назв творiв,якi ми зводили до сучасних норм правопису. Це ж стосу?ться також i використання iноземних висловiв, якi, можливо, iз-за цитування по пам'ятi тощо, не завжди точнi, ?х також доводилось подеколи виправляти, окремi такi випадки зазначаються у примiтках. Iнколи, як, наприклад, вживання скорочення есt замiсть еtс вiд лат. еt саеtега - тощо (див.: Хвильовий Микола. Твори: В 3 т.- X.: ДВУ, 1929.- Т. 1 (Етюди). 2-е вид.С. 78) та iншi подiбнi, свiдчить тiльки про недостатн? коректорське забезпечення видання. * * * ВСТУПНА НОВЕЛА_. Цей твiр письменник написав спецiально для свого першого (й останнього) багатотомного видання: Хвильовий Микола. Твори: В 3 т.- X.: ДВУ, 1927.-Т. 1 (Етюди).-С. 5-12. Том другий пiд назвою "Осiнь" вийшов у 1928 р., а третiй знову ж iз заголовком "Етюди" у 1930 р. Першi два томи без жодних композицiйних змiн перевиданi вдруге - обидва у 1929 р. Ми користувались насамперед останнiм прижитт?вим виданням: Хвильовий Микола. Вибранi твори [В 2 т.].- Т. 1.- X.: Рух, 1932. Тексти творiв, вiдсутнi у цiй книжцi, брались за другим виданням томiв I i II 1929 р. та третiм томом тритомного зiбрання, за незначними винятками з технiчних причин. У всiх конкретних випадках джерела обумовлюються у примiтках до творiв. Подаються i всi вiдомi нам найголовнiшi перевидання. У передмовi до тритомника, названiй письменником не без задерикуватостi - "Вступна новела" - у властивому для нього жартiвливо-iронiчному стилi (надто ж для того часу - апогею лiтературно? дискусi? 1925-1928 рр. про шляхи розвитку укра?нсько? лiтератури) порiвняно сприятливого ще для письменника перiоду М. Хвильовий окреслив деякi моменти глибоких, не тiльки естетичних суперечностей мiж укра?нськими митцями, що незабаром переросли у жорстоку iдеологiчну конфронтацiю. До всього iншого вона пiдiгрiвалась полiтичною ситуацi?ю в республiцi курсу тогочасного партiйного керiвника Л. Кагановича i згодом постала вже у формi антагонiстичного неприйняття естетичних позицiй одне одного аж до цiлком нетолерованого протистояння свiтоглядiв. М. Хвильовий всiляко намагався знайти шляхи до компромiсiв i бодай поверхових узгоджень,- так виник покаянний лист трьох членiв ВАПЛIТЕ О. Досвiтнього, М. Хвильового, М. Ялового до газети "Вiстi ВУЦВК" в кiнцi 1926 р., такий же лист надiслав М. Хвильовий до газети ЦК КП(б)У "Комунiст" 22 лютого 1928 р., вимушене зречення друго? частини роману "Вальдшнепи", певнi конформiстськi iнтонацi? "Передмови" М. Хвильового до останнього прижитт?вого видання сво?х творiв - тому першого (другий - сатиричний - так i не з'явився) Вибраних творiв 1932 р. (Ми пода?мо ?? у примiтках до новели "Я (Романтика)", що вiдкривала том "Вибраних"). Однак нiщо вже не змогло вiдвернути Миколу Хвильового вiд фатального кроку - вiдчайдушно? спроби бодай останньою сво?ю цiннiстю - цiною власного життя застерегти рiдний народ вiд фiзичного i морального знищення. Невдовзi вiдгомоном пролунав пострiл лицаря революцi? Миколи Скрипника. "Седi"-п'?са знаменитого англiйського драматурга В. С. Моема (1874-1965), ставилась у сезонi 1927-1928 рр. трупою театру "Березiль" i користувалась неабияким успiхом. Ужвiй Н.М._ (1898-1986)_ -укра?нська актриса, народна артистка СРСР, Герой Соцiалiстично? Працi, на той час у спектаклях "Березолю" з незмiнним успiхом виконувала головну роль дiвчини Седi в однойменнiй драмi В. С. Моема. "Березiль" - новаторський укра?нський театр, заснований видатним режисером-реформатором укра?нсько? сцени Лесем Курбасом (1887-1942), народним артистом СРСР з 1925 р. Створений у 1922 роцi i до 1926 р. працював у Ки?вi, затим пере?хав у Харкiв. Пiсля арешту Леся Курбаса у груднi 1933 р. "Березiль" фактично розпався, згодом певною частиною митцiв вiдроджений пiд назвою Харкiвський укра?нський драматичний театр iменi Т. Г. Шевченка (1935 р.). Лопань_ - мала рiчка у Харкiвськiй областi, яка протiка? через саме мiсто. Вже й на той час ледь животiла, що дало пiдстави М. Хвильовому в одному з творiв гiрко зiронiзувати - "столиця на Лопанi". Тропiк Козерога_ - пiвденний тропiк або ж паралель з широтою 23° 27', де сто?ть сонце опiвднi в день зимового сонцестояння 21-22 грудня. М. Хвильовий вжив цю назву в значеннi звичайних тропiкiв. Шпол Юлiан_ (псевдонiм Михайла Ялового, 1891-1934), проза?к, драматург, поет. Друг i однодумець М. Хвильового. Встиг опублiкувати немалу кiлькiсть рiзноманiтних творiв: поетичну збiрку "Верхи" (1923), роман "Золотi лисенята" (1929), драму "Катiна любов, або Будiвельна пропаганда" (1928) та деякi iншi. Перший президент творчо? органiзацi? ВАПЛIТЕ (Вiльно? Академi? Пролетарсько? Лiтератури), в якiй чи не найактивнiшу участь брав М. Хвильовий. Тривалий час М. Яловий був також головним редактором ДВУ (Державне видавництво Укра?ни). Одним з перших лiтераторiв М. Яловий був арештований у квiтнi 1933 року, влiтку наступного року загинув. За свiдченням друзiв М. Хвильового, арешт М. Ялового був нiби останньою краплею i сво?рiдним сигналом для зболено?. душi письменника. Перед цим М. Хвильовий подорожував Полтавщиною, де надивився жахливих картин всенародного голоду. З поверненням у Харкiв довiдався про арешти - О. Шумського, М. Ялового... Професор Канашкiн_ -саркастичне перейменування М. Хвильовим активного на тi часи псевдокритика i вченого вульгарно-соцiологiчного напряму Анатолiя Машкiна, який у численних публiкацiях висловлював сво? рiшуче неприйняття iдейно-естетично? платформи ваплiтян, особливо ж гостро засуджував позицi? М. Хвильового. Кав'ярня Пока_ - у двадцятi роки улюблене мiсце зустрiчей творчо? iнтелiгенцi? тодiшньо? столицi Укра?ни Харкова, знаходилась на Сумськiй вулицi. Досвiтнiй Олесь _(псевдонiм Олександра Скрипаля-нар. 8. XI 1891- 23. XI