Оксана Iваненко. Марiя ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Пам`ятi дочки-друга Волiчки, якiй обiцяла написати, присвячую. ЧАСТИНА ПЕРША 1 Швидше! Швидше! О боже мiй милий, хай уже кiнчаються оцi нестерпнi останнi хвилини перед вiд'?здом. Усе вже почуто безконечно - усi добрi напутнi слова, поради, застереження, побоювання. Навiщо ?х так багато? Та ще при людях, при знайомих i незнайомих. Може, щоб бачили, який уважний, добрий чоловiк i батько? Нi, нi, що я, - обрива? цi думки Марiя, - вiн не хизу?ться, хiба я його не знаю? Вiн справдi такий, та гадки не ма?, як це нудно i здебiльшого недоречно. Але зараз так - не тiльки вiн. Вона вже швидко окинула сво?м сiрим зiрким оком усiх, що ?дуть, усiх, що проводжають. Чому це в останнi хвилини усi з дбайливим виглядом, найстурбованiшим тоном повторюють прописнi iстини про поводження в дорозi, а тi, що вiд'?здять, хочуть, нарештi, швидше опинитися в дилiжансi, вiдчути рух, подорож. Але дилiжанс поки що сто?ть. Скiльки вiн стоятиме?! I вона також хоче швидше вiдiрватися вiд того життя, що промайнуло за три мiсяцi, як за мить, закрутило, пiднесло, збаламутило, обдарувало багатими скарбами i пота?мно образило, бучно визнало i нишком укололо. Усе, усе вона помiтила i вiдчула, а що мовчала на все, була завжди зовнi спокiйна й стримана - так це зовсiм не вiд нерозумiння обставин, а саме тому, що зрозумiла багато. Та не до кiнця. Ще треба було розiбратись як слiд... але було нiколи... Думала - по?ду, в усьому розберусь, все вгаму?ться. Та вiдчувала вже - мчить новий потiк i тягне непереможно кинутись у нього. Куди вiн понесе? До яких берегiв? Не в тiм, звичайно, розумiннi, що до Дрездена чи до Берлiна або до якогось iншого чужоземного мiста. Адже не Петербург лиша? вона, а сво? полохливе життя петербурзьке. А що чека? ?? там, за кордоном? Лiкування хвороби - то лише привiд, не обманюватиме ж вона сама себе. Вона слуха? чоловiка, погоджу?ться, кива? головою - знаю, знаю, ти вже казав. Ми на тебе чекатимемо, не затримуйся, будь ласка. Не турбуйся, будь ласка, не самi ж ми ?демо, все буде гаразд... Але думки ?? вже не з ним. Вiн дивиться на ?? великi яснi очi, в яких раптом мигнула лукава смiшинка. О, вiн зна?, це вже вона щось помiтила серед юрби, щось занотувала для себе. Може, тих пань, що квокчуть над низеньким опецькуватим чоловiчком, може, того жевжика, що сто?ть з таким виглядом, немов ця подорож - однаково що з Петербурга до Парголова про?хати i його тiльки обурю?, що дилiжанс ще сто?ть. А дилiжанс таки сто?ть. Вмить смiшинка зника? з очей, ?й хочсгься заспокiйливо поглянути на чоловiка, але вiн зна?: вона однаково зараз не з ним. ...Вона вже давно не з ним. I щоб довести наперекiр усьому ?й, усiм, собi, головне собi, що вiн же ?? чоловiк, що вона його Манiчка, Маруся, Марi?чка, на яку вiн дивився спочатку не тiльки як на дружину, а як на недосвiдчену дитину, яку треба освiчувати, виховувати, морально наставляти, бо кожен чоловiк, починаючи з Адама, хоче вилiпити жiнку по образу i подобiю сво?му, вiн знову напучу? ??... Хiба це так давно було? Дивилась широко вiдкритими очима, боялась пропустити слово. Брат, усi родичi заздрили - привiз жiнку-красуню, освiчену, виховану, а вона так дивиться на ?хнього, правда гарного, але завжди розхристаного, невибагливого до житт?вих умов Опанаса, немов розумнiшого i на свiтi нема. Куди це все подiлось? Коли? У Немировi, коли написала перше оповiдання? Нi! У Немировi разом радiли, там не було анi цi?? стримано? роздратованостi, анi цi?? вiдчуженостi. Петербург?.. А що ж у Петербурзi? Слава навколо не?? Нi, нi, це було б надто просте пояснення, не така вона дурна, щоб фiмiам запаморочив голову. Вiн-то зна? свого Вовчка! Чоловiки? Кулiш, Макаров, Костомаров... Зда?ться, усi закохались. Але нi, i це вiн вiдкида?. Вiн зна? свою Марусю. Що ж, що ж тодi? Чого вона так змiнилась до нього? Вже й слiду нема орловсько? провiнцiйно? панночки, гувернантки у багатих родичiв, яка наче на волю вирвалася, вiддалася за нього, не роздумуючи довго, i почувалася такою щасливою, такою радою. Вже й не та немирiвська Маруся. Адже й там, вiн-то зна?, усi колеги-вчителi, усi старшi гiмназисти були закоханi в не?, дружину учителя молодших класiв Марковича. От iде вона з базару, на головi на тугих русявих косах хусточка квiтчаста, в руках кошик, поряд i Мотря,.?хня дiвчина, також з кошиком. Усi нежонатi вчителi-"паничi" харчуються разом: комуною з ними. Марiя Олександрiвна - господиня. I всi на не?, на його Марусю, милуються. А вже коли "Народнi оповiдання" вийшли - годi й казати. Вiн усе бачив i пiдсмiювався тiльки, особливо з соромливого, як дiвчина, математика Дорошенка. Хай зiтхають, хай моляться. Марусi i в голову не спадало навiть пококетувати. Така проста, мила, уважна до всiх. Як там добре було! Невже вiн згадуватиме Немирiв, як загублений рай? А як прагнули до Петербурга! Здавалось, там i почнеться справжн? життя. I раптом саме тут, у Петербурзi, - "чоловiк Марка Вовчка". А вона - самостiйна жiнка, з сво?ю працею, з сво?ю професi?ю. I зараз ?де його Маруся сама за кордон, i хай вiн торочить сво? поради без кiнця i краю, а вона, спокiйно усмiхаючись, покиву? головою, вiн бачить у цьому лише поблажливiсть та ?? постiйне бажання - не сваритись. Не треба, не треба було ?? вiдпускати саму. Могла б i почекати. ...Не могла, не могла я чекати! Я знаю, це недобре, i люди лящатимуть, та що менi люди, я була з реп'яшок - та й то не зважала на людський поговiр! А Опанас - вiн же при?де, незабаром при?де. - Не барись, не сумуй, ми на тебе чекатимемо. Данило Семенович тебе вирядить, усе влашту?, як i менi. Чи не так? Сiрi великi очi на Данила Семеновича Каменецького, як на доброго дядька. Вiн сто?ть розгублений поряд з Опанасом. - Аякже, не турбуйтесь, все гаразд буде, Марi? Олександрiвно, дорогесенька ви наша. Себе тiльки бережiть, одужуйте. А я коректуру вичитаю i одразу книжки надiшлю. Усе вiн для не? зробить. Усе. Хiба не вiн переписував оповiдання по кiлька разiв, i вперше, коли Кулiш помалював сво?ми правками, а Марiя Олександрiвна потiм плакала: не те, не те зовсiм виходить, що в мене було, хiба в мене така покора? Опанас Васильович утiшав: "Радiти треба. Першi оповiдання - i так прийняли! Сам Панько Кулiш загорiвся, i правив, i видав". А Марiя Олександрiвна як при?хала, все-таки наполягала - переписуйте, Даниле Семеновичу, як у мене спочатку було, я з Пантелеймоном Олександровичем домовлюсь. I вiн - як мiж молотом i кувадлом. Спробуй не послухай Кулiша! Дивиться так, немов тiльки вiн усе розумi? i зна? цiну всьому. I вже як вiн сво?ю власною рукою щось допише - хай за щастя вважають! Спробуй не послухай Марi? Олександрiвни. Вона так щиро, так довiрливо гляне - i зна?ш, що вона ж свою сердечну правду написала, отак як побачила, так як вiдчула, ну й перепису?ш, як вона хоче! Перепису?ш - i зда?ться: пiсня якась рiдна лине, музика чарiвна луна?, от що вона з нашою мовою робить! А то все як живе постане перед очима - наче художник пензлем змалював. Слава богу, Тарас Григорович аж розлютився, коли дiзнався, що Кулiш Вовчковi оповiдання править. "Та вiн же ?х опрозить, не давай, доню". А хiба Тарасове слово не найвищий присуд? Чи не з того казиться Кулiш? I з того також. I не тiльки з того. У кишенi Данила Семеновича телеграма i листи вiд Кулiша з Берлiна: "...З Кенiгсберга послав на ваше iм'я телеграфну депешу - нема вiдповiдi! Припустiмо, що М. О. була хвора, або розстро?на, або що б там у не? не було в душi, але вам належало негайно передати ?? слово або ваше власне про не?... Ви всi вважа?те жартом те, що вiдбува?ться в мо?му серцi". На жаль, Пантелеймон Олександрович зроду-вiку жартувати не вмi? i кожне сво? почуття ладен, як небесне чудо, пiднести. Аякже, передати ?? слово i свою думку! Скривилась, знизала плечима, промовила: - Ну до чого це все? Яке менi дiло до нього? А ще ж друг Опанаса. Помирiть ?х краще з дружиною, з Олександрою Михайлiвною. Коли б це вони обо? чули! Олександра Михайлiвна люттю пашить. Такого святого та божого ?? чоловiка ця пiдступна, хитра Марковичка у сво? тенета заплутала, посварила, i життя ?й нема?... Чого тiльки ображена жiнка не наверзе. "Оце ще ваше божество мовчуще" - це вона так про Марiю Олександрiвну. Звiсно, заздрiсть i ревнощi до того ж. Його дiло сторона. Управитель друкарнi, помiчник Кулiша, i всi звикли не тiльки по дiлу, а й по всяких турботах, - i господарських, i сiмейних - звертатися. Як товкач - куди тикнуть, там i товче. Марковичам вiн друг, от i Марiя Олександрiвна до нього також завжди: - Даниле Семеновичу, я вам Богдасика надiшлю, менi працювати треба. - Данило Семеновичу, потурбуйтесь, будь ласка, щоб швидше коректуру прочитати. - Даниле Семеновичу, перекажiть пралi, щоб зайшла. Наче справдi це його обов'язки. Але потiм вона так вимовить: "Дуже вам вдячна", що вiн ладен увесь Петербург оббiгати, все для не? зробити. Аби тiльки сидiла спокiйно i писала. I як вони всi не розумiють - хто вона? Перша укра?нська жiнкаписьменниця. Та й не в тому рiч, що жiнка. Хто до не? iз чоловiкiв таку прозу дав, що й прозою назвати не можна? От Тарас Григорович одразу зрозумiв, донею сво?ю назвав, чистим пророком. ?й тiльки б писати й писати. Ну що ж - Опанас добрий чолов'яга, нiчого не скажеш, але ж зна? Данило Семенович цiну оцим його турботам на прощання. Ач, розлива?ться! А вдома - немов звичайна ?обi жiнка, яка про все дбати мусить: i про його сорочки, i про обiди, i про дитину. Вiн, вiн повинен про не? дбати! Останнiм часом нервувала вона дуже. Щодня вiд не? прибiгала Мотря з якимись записочками. Вiн усi записочки зберiга?, на клаптиках паперу списанi ?? стрiмким, не дуже розбiрливим, але таким красивим жiночим почерком. Вiн усi записочки зберiга?, навiть мало значущi, примiром: "Карету на три з чвертю надiшлiть, ми прямо до Тургенева ?демо". I оцю останню, що сьогоднi одержав, теж збереже: "...Ви собi уявити не можете, як менi сумно i важко". Це вона йому звiря?ться, нiкому бiльше не скаже, але не як друговi, а як дитина няньцi. I це вже милiсть божа! "Хоча ? в мене надiя, що Опанас при?де в червнi, але все непевне на землi..." Це вона вiд сво?х думок тiка?. Чого б це вiн не при?хав? Хоча вiн може й таке втнути - хай на зло мо?му батьковi у мене вуха мерзнуть. Може, й бевкнув щось, а тепер замазу?! Зараз дилiжанс рушить, i зникне ?? миле, миле лице, може, й надовго. Як ?й там самiй з дитиною доведеться... - Мамо, чи вже скоро? - торса? ?? за руку Богдась. - Татку, вже й коням набридло стояти. - Ой, ти мiй козаче любий, - обiйма? хлопчика Данило Семенович. - Пиши ж менi, не забувай. - Не забуду, - впевнено i серйозно вiдповiда? Богдась. Чуднi дорослi! Скажуть завжди хтозна-що. Як це можна великому хлопцевi забути? Йому ж уже сьомий рiк пiшов, i хiба вiн уперше з мамою ?де! До чого добре, що вони удвох з мамою ?дуть! Звичайно, вiн любить татка, дуже любить, та волi? бути з-мамою. З татом завжди треба бути насторожi: щось можна робити, чогось не можна, чому - невiдомо, i це важко вгадувати. I тато любить довго пояснювати i дорiкати, коли щось не так, i стiльки казатиме, стiльки казатиме, що вiн, Богдась, з пантелику зiб'?ться i врештi заплута?ться слухаючи, а потiм i зовсiм перестане слухати, а про щось сво? замрi?ться i раптом серед довго? промови, чому завжди треба казати правду, i тiльки правду, спита?: "Татусю, а як же Днiпро цiпами перетинали?" Тодi тато розсердиться, що вiн його не слуха?, i почне казати, що найдужчий грiх - неповага до батькiв. А вiн його поважа?, ?й же богу, поважа? i любить, особливо коли татусь спiва? старих пiсень. З мамою все просто й легко. Навiть коли вдвох на хутори ходили, i то було легко, хоч i дуже ноги болiли. При мамi вiн робить усе, що йому хочеться, i коли вiн чи сопiлку з Iваном вирiзу?, чи малю?, мама нiколи не примусить його робити щось iнше. Певне, ?й завжди хочеться того, що i йому, тiльки ?й нiколи. Розпевiда? вона ще бiльше, нiж тато, бо вони бiльше вдвох бувають. I розповiда? веселiше й цiкавiше, усе йому зрозумiле, i вiн може перебивати, скiльки йому треба. Вона не примушу? його обов'язково виходити до гостей, казати вiршi й байки. Та декого вiн сам дуже любить i сам з охотою розповiда? все, що зна?. Але коли його починають торсати рiзнi панi i дивуватися з кожного слова: "Нi, ви тiльки послухайте, як вiн по-укра?нськи розмовля", - вiн може сказати: "А ви така велика, а не вмi?те". Тодi починають чомусь казати мамi: "Ви йому да?те надто багато волi". А ближчi родичi ще й образливiше: "Вiн у тебе невихований". Мама насупить брови i скаже: "Я не терплю насильства", i хоч вiдiшле з кiмнати, але Богдась зна? - на нього вона не сердиться. Вони завжди розумiють одне одного i люблять одних i тих же людей. От дядько Данило. Коли мама зайнята, можна погуляти залюбки з дядьком Данилом, зайти з ним до друкарнi в рiзних справах, а по дорозi той обов'язково пригостить чи пирiжками, чи тiстечком у кав'ярнi. Дядька Кулiша вiн не злюбив з першого разу. Зда?ться, коли вiн приходить, всi стають зовсiм iншими, не такими, як завжди, i всi немов бояться, що вiн розсердиться, i хочуть йому догодити. А дядько Тарас - ото найлюбiший, найрiднiший дядько. Приходив вiн завжди до Богдася, а не до дорослих, звичайно, до нього, бо найперше усе подивиться, що Богдась покаже, i все вислуха? i сам розкаже, хоч трошечки, а коли це вечiр i треба уже спати, сам у лiжко вкладе. А якщо вiн приходив сумний чомусь i зажурений, Богдасевi не доводилось вказувати: "Не лiзь, не заважай". Богдась сам собi тихенько сяде поруч або на колiна, притулиться - i нiчого йому бiльше не треба. Йому при?мно, що дядько Тарас зве маму "донею", значить, таки справдi найрiднiший. От тiльки не розумi? Богдась, чому той був не дуже задоволений, що вони ?дуть. Та врештi ж таки сказав: "Що ж, треба вам свiту побачити, може, i я чкурну колись. Вiтайте, самi зна?те, про кого думаю". Чомусь усi хвилювалися, як вони вдвох по?дуть. А вони ж не удвох, вони втрьох по?дуть! Оцей дядько, з яким вони ?дуть, - велетень, справжнiй велетень, - зда?ться, добрячий дядько. Адже ? велетнi й добрi. Вiн нiчого не зауважу?, не забороня?. Чого це тато хвилю?ться, коли з ними такий велетень ?де? Вiн усiх однi?ю рукою одмахнути може, коли що трапиться. Хоч би вже швидше ?хати! От як славно! Богдась, мама i добрий велетень - його звуть Iван Сергiйович. Так до нього звертаються i тато, i мама. Поки що сидить собi спокiйно, мовчки, йому усмiхнувся i нiкому не заважа?. Вiн справдi виглядав велетнем - Iван Сергiйович Тургенев - серед юрби тих, що проводжали, i тих, що вiд'?здили. Йому треба-було трохи зiгнутись, щоб увiйти у дилiжанс. Загальним легким поклоном вiн привiтався з усiма, хто вже сидiв, i з м'якою грацi?ю, дивовижною для тако? високо? i мiцно? постатi, нечутно, нiкого i нiчого не зачепивши, пройшов до свого мiсця поряд з вiльним бiля вiконця, яке мала зайняти його супутниця. Вiн думав про сво?. Навiть не думав, а вiддавався тим вiдчуттям, що охоплювали його. От вiн ?хав знову, i, здавалось, щось нове почина?ться в життi. А може, то тiльки здавалось, а нiчого нового, несподiваного вже не могло дати життя? Але ж почуття суму при змiнi життя, вiд розставання з друзями - це ж було ще почуття молоде i зв'язане з почуттям надi? на майбутн?. Може, все ж таки це ще ознака молодостi? Таке почуття з'являлось у нього не раз. Здавалось - вже старий, життя закiнчу?ться (а йому ж не було ще й сорока п'яти), i раптом творчiсть вибухала з новою нечуваною силою i красою. Зараз вiн забув на мить, що лише три мiсяцi тому вийшов його роман, про який загомонiли рiшуче всi, виривали з рук одне в одного сiчневий "Современник" з його "Дворянским гнездом". Вiн забув на мить, що вже в сво?му Спаському тепер, навеснi, куди вiн втiк вiд несподiвано? слави, шуму i метушнi, вiн уже креслив план нового роману i весь "персонал" його не давав йому спокою. Щиро зараз забув про це. Вiн глянув у вiкно i помiтив, що, незважаючи на удаваний спокiй, його супутниця Марiя Олександрiвна дуже хвилю?ться. Вона нiколи не здавалась йому красивою, як вважали iншi чоловiки, але щось миле, щире було в ?? обличчi, в розумних, iнколи з такою лукавою смiшинкою очах. I - талант, справжнiй талант, який вiн вiдчув одразу, читаючи ?? "Народнi оповiдання" i потiм з радiстю працюючи над ?хнiм перекладом. Саме це полонило його. Вiн подумав, що от вона насправдi ще дуже молода, вона ще вклада? сво? внески в життя, i дай ?й, боже, йти спокiйно i вiрно. Ще все у не? попереду. Йому було при?мно, що вони ?дуть разом, що вона сяде поряд i ?м буде легко розмовляти, легко мовчати, бо вони легко розумiли одне одного. Було щось спiльне у ?хньому ставленнi до працi. Хотiлося, щоб ?й пощастило i на трудному лiтературному шляху, i в цiй першiй подорожi в чужi кра?ни. Вiн радий був бути коло не?. - Марусенько! Одразу ж напиши! I лiкуйся! Лiкуйся! - це вигук ?? чоловiка. Нарештi дилiжанс руша?. Тургенев розкланявся з вiкна на прощання. - Iване Сергiйовичу, щасливо! Я на вас надi? покладаю! Вiн, Опанас Васильович, був вкрай засмучений, а Каменецький дивився розгублено, благально, немов молився, щоб бог зберiг у дорозi Марiю Олександрiвну i Богдасика. Марiя Олександрiвна також розгублено усмiхалась, почувалася нiяково, схвильовано. Сюрчок, i несподiвано так само пiдсвиснув Богдась, що вже вмостився бiля вiконечка. Його лукавi карi оченята сяяли вiд задоволення. Нарештi ?дуть! Батько зробив докiрливi очi. Але вони вже рушили! Марiя Олександрiвна опустилась на сидiння i полегшено зiтхнула. - Нарештi ?демо! Глянули одне на одного - вона й Iван Сергiйович - i обо? всмiхнулись спокiйно i весело. I Петербург з його славою, брехнею, красою, метушнею, добрими i лихими людьми вiдходив усе далi й далi. * * * Вiдходили все далi й далi зрадливi вiтрянi днi, i вже з другого ранку вони ?хали царством весни - адже був кiнець квiтня! Весна гомонiла навколо них, вода гоготiла, гурчала струмками по ярках i пагорках, неспокiйно ворушилися рiки, немов ремствували ira береги, i, набираючи сили, раптом долали ?х, сво? кордони, i розливалися на всю мiць, на всю широчiнь, ген-ген заливаючи луки. Дерева i кущi стояли по колiна в водi, i де-не-де поодинокi рибалки плавали на сво?х -маленьких човниках мiж тими деревами, вибираючи мiсце для ловiв. З дитячих рокiв найдужче вона любила весну з ?? гомоном неспинно? води, цвiрiньканням перших пташок, жадобою цвiту, росту кожного дерева, кожного кущика, кожно? билинки. I ?? також особливо охоплювала жадоба росту, життя. На мить здалося - саме з цього вiдчуття, - вона знову дiвчинка - Маша Вiлiнська - ?де з пансiону на великоднi канiкули до родичiв. Степова весняна нiч. Конi чвалають по калюжах, у повiтрi свiжа вогкiсть, де-не-де блимають далекi вогники. Хлопцi-"студенти" - дядько Микола i його товаришi - починають пiсню. Раптом спалаху? розмова, сперечання про тi вiковiчнi свiтовi питання, якi неминуче треба розв'язати саме зараз, негайно, саме ?м, i вона прислуха?ться до них i ще не наважу?ться втрутитися, висловити свою думку. Але палкi розмови для не?, як цей весняний дощ для першого цвiту. I вона то вiдчува? стiльки сили в собi, то раптом проймають сумнiви, навiть розпач, наче тi хмарки, що закривають, пропливаючи, молодий мiсяць, побачивши вперше якого, треба щось загадати, обов'язково загадати! А хлопцi сперечаються до сварки, майже до образ, уже лячно, що вони посваряться насправдi. I раптом знову вирина? пiсня, i смiх, i жарти, поки конi не дотягнуть до якогось хуторка на перепочинок. I все ще попереду - i веселi канiкули з цi?ю галасливою молоддю у милих ?? серцю родичiв - Писар?вих, i ще багато весен попереду, ще все попереду! Писар?ви радiють, що при?хала вона, Маша, а найдужче ?й радi? брат у других, пiдлiток Митя. Вона наче ланцюжок мiж ним i молоддю. ...От i зараз таке ж вiдчуття - ще все попереду, немов i не лишився там, позаду, Петербург. А Митю Писар?ва, тепер уже студента Петербурзького унiверситету, випадково зустрiла перед вiд'?здом на Невському. Ранiше так i не спромоглися побачитись як слiд. Хоча про "випадковiсть" Митя сказав, що, за визначенням Гумбольдта, це ще не пiзнаний закон, i це зовсiм не випадково, що вiн ?? зустрiв саме перед вiд'?здом. Вiн тепер аж нiяк не був схожий на того просто-таки iдеально вихованого хлопчика, яким вона бачила його востанн? перед сво?м одруженням. Вона тодi втекла вiд орловсько? тiтки Мардовiно? i жила деякий час у Писар?вих, вiд них i вiнчатися ?хала. Про Митю мати i тiтка казали: "Вiн - кришталева коробочка: усе видно, нiчого приховати не може, анi слiвця збрехати, когось образити". Здавалось, maman лiпила з нього все, що хотiла. Лише одне заважало, те, що й maman не могла перемогти. А може, й тодi вiн не був взагалi таким iдеально слухняним? Тепер, зустрiвши ?? на Невському, вiн аж злякав трохи Марiю сво?ю несподiваною експансивнiстю, нестримнiстю, радiстю i якимось розпачем водночас. Вiн справляв враження людини, що довго була замкнена та вирвалася на волю i хоче швидше всього зазнати. Митя щиро радiв, побачивши ??. - Машо! Який я радий, Машенько! Ти ж зна?ш, я про тебе статтю написав, про тво? "Народнi оповiдання". От уже незабаром ?? надрукують. Я подарую тобi вiд себе з написом. Ти для мене просто скарб. Я ще багато про тебе напишу. Хто знав тодi у нас, який у тебе прекрасний i симпатичний талант! Еге, вiн так i сказав - "прекрасний i симпатичний талант", i вiд його похвали Марi? стало при?мно i весело. - I в тобi нема жодно? пискляво?, фальшиво? ноти, - вiв вiн далi. - Ти справжнiй художник. Для тебе виявився легким вхiд у Зевсовi чертоги, i ти бачиш те, "що смертним мало вiдкрива? божество". I це моя кузина Марi! Моя улюблена сестра Машенька i до того ж чарiвна красуня! Митя дивився з захопленням. - Коли б я не був нестямно закоханий в iншу свою кузину, я б закохався у тебе. Це вiн нагадав про свою недоречну, незрозумiлу з дитинства закоханiсть у кузину Ра?су - зовсiм не варту любовi такого хлопця. Це те, що й мати не могла перемогти. Але як визначити в любовi вартiсть того чи iншого? Марiя завжди захищала хлопця перед його матiр'ю. А хiба ?й не докоряли, коли вона виходила замiж, хiба не закидали однi одне, а iншi зовсiм протилежне: "Вона його не варта" I в той же час: "За кого вона вiдда?ться!" От i вiн, Митя, тодi на Невському спитав: "А ти що, з сво?м Опанасом ?деш? От шкода, що я молодший од тебе на сiм рокiв, краще б ти за мене вийшла, i ми б тепер удвох ?хали. Хiба вiн вартий, цей Опанас, тебе - королiвни?" - Ну що ти мелеш! - жартома ляснула його по руцi. - Ти просто ревну?ш усiх сестер. Ти его?ст, звик, що всi жiнки вдома навколо тебе крутилися i тобi догоджали. А Опанаса ти не зна?ш. Вiн - добра, порядна, чесна людина. - Ой, як нудно, - скривився Митя. - Крiм того, - додала вона задерикувато, - я ?ду з Богдасиком i... з Турген?вим. Ara! A Опанас потiм при?де. А ти менi п-иши, пиши, Митюшо, а то через свою Ра?су всiх забув. Навiть у Петербурзi - i не завiтав до нас. Той вiзит п'ятихвилинний я не рахую. - Нi, не через Ра?су. Я тепер ще дужче закоханий, нiж у Ра?су. - Що ти, у кого ж? - У мою журнальну працю. - А наука? Хiба ти не народжений для науки? - Уяви, це для мене тепер другорядне. Ти це повинна зрозумiти. Маруся навiть не знала, що сказати одразу, але за мить переконано мовила: - Уяви, я розумiю тебе. Митя, зрадiвши, захоплено пояснив: - Розумi?ш, ти не можеш не робити того, що робиш зарав. Ти вiдкрива?ш перед усiма, якi сили, якi скарби почуття i поезi? закладенi в народi. Ти нищиш живим словом зло нашого життя. А я, я робитиму це, як я зможу, звичайний посереднiй журналiст. Iнакше я не можу жити, i це в мене на першому планi, це мо? мiсце в життi! - Ти - посереднiй? Звичайний? - спалахнула Марiя. - Що ти, Митюшо! Та ти ж став як вихор! Коли я читала тво? першi статтi, я дивувалась, не могла зв'язати тебе, такого як пам'ятала, i тво? статтi, навiть невеличкi. А от зараз побачила тебе i розумiю. Ти зовсiм iнший став. Ти жити почав. Що з тобою сталося? - Зна?ш, з кожним у життi трапля?ться - iнколи одна думка, одне слово можуть примусити оглянутись, i щось почнеш перебудовувати всерединi, i тодi почина?ш генеральне вiдкидання за борт усього непотрiбного - про це довго говорити, але я певен, що це порятунок i повернення життя. Признатися, бiблiографiя, як це не дивно, витягла мене силомiць iз закорковано? келi? на свiже повiтря. Я вiдчув грiховну насолоду i, звичайно, вже не повернуся до келi?. - Яка дурниця, що ми не побачились як слiд, - з жалем зiтхнула Марiя. - Та я повернуся незабаром. Може, напишеш менi коли? Я ж тебе завжди люблю, Митенько! До побачення! Не забувай мене! - I ти пам'ятай мене, Машенько! Вона навiть обняла його на прощання там же, над каналом коло Невського, адже вiн ?й доводиться братом i вона зна? його змалку, з Богдасевих рокiв. ?й було i радiсно зустрiтися з ним, i тривога якась лишилась вiд його ранiше таких ясних, а тепер неспокiйних очей, вiд неспокiйних рухiв. Але сама себе заспоко?ла - то вiд молодостi. Ач який вiн став гарний, високий, ставний, яке гарне чисте обличчя i русяве хвилясте волосся вибива?ться з-пiд студентського картуза. То вiд молодостi. Вона забула про нього. Вiн був далеко вiд ?? петербурзького кола. Оце тiльки в дорозi раптово згадала в усiх подробицях випадкову зустрiч. I цей спогад вiдiйшов, зник за поворотом, розтанув десь там, позаду, як i розгублений вигляд Опанаса в хвилину вiд'?зду, i вся накопичена й прихована за останнiй рiк роздратованiсть на нього. ...Конi чвалали по калюжах, вiяло весною... * * * У вiкно станцiйно?, досить брудно?, як належить усiм станцiям, кiмнатки видно було, як пiдстрибу? Богдась, тримаючи за руку матiр. Вiн засидiвся в дилiжансi i хоча зовсiм не нудьгував у дорозi, а навпаки - усiх розважав кумедними запитаннями, веселими вигуками, наслiдуючи то гелгiт гусей, то iржання коней, то покрик ямщикiв, - зараз явно зрадiв, що можна розiм'яти ноги. Марiя Олександрiвна теж не нарiкала, що чекати карети доведеться кiлька годин, певне, до одинадцято? ночi, а зараз не було й шосто?. Iван Сергiйович у думцi вiдзначив, що в нiй нема дрiбних жiночих примх та вередувань, з нею легко було в дорозi. Добре, коли в подорожах зникають усi непотрiбнi умовностi, зайвi перегородки, вигаданi й виплеканi людьми собi на мороку. З мить вiн помилувався навiть не так з ?? струнко? високо? постатi, як iз впевнено?, спокiйно? ходи. Так тримаються люди що звикли багато ходити пiшки. Потiм сiв до столу написати листа сво?й добрiй приятельцi графинi Ламберт. Тут, на станцi? Крести, недалеко вiд Пскова, вiн зустрiв знайомого, який повертався до Петербурга. Вiн обiцяв передати листа... Iвану Сергiйовичу хотiлося написати про настро?, почуття, думки, що опановували його в дорозi, про свою супутн-ицю, Марiю Олександрiвну Маркович. Але знайомий поспiшав, i Тургенев у листi пообiцяв розповiсти про подорож пiзнiше, з Берлiна, "одправивши панi Маркович до Дрездена". Вiн згодом розповiдав про цю подорож друзям, трохи гумористичне, трохи iронiчно щодо себе, але в листах до само? Марi? вiн не раз згадував з властивою йому нiжною лiричнiстю останню нiч перед кордоном. I вона ?? не забувала нiколи. Хоча, власне, що було особливого? Нiчого. Тiльки нiч. Розмови, навiть не пригадати про що. Мовчання.. * * * З Ковна вони ?хали самi в окремiй маленькiй каретцi. Вона, Богдась i Iван Сергiйович. Богдась просто раював. Спочатку це виявилось ще буйнiше нiж у дилiжансi. Його цiкавили всi куточки, щiлини, вiн без кiнця розпитував що та до чого, але, нарештi, втомився i вгамувався Хлопчик сiв верхи на ступню дядька-велетня, схопив його ногу руками i, замислено дивлячись в одну точку, замугикав якусь журливу укра?нську пiсню так, як спiвають уже старечими втомленими голосами старi, статечнi люди. Iван Сергiйович з серйозною цiкавiстю прислухався, покивуючи в такт головою. Враз хлоп'я несподiвано, з моторнiстю лiсового звiрятка, влiзло вже й не на колiно, а просто на плече i вмостилося там. Марiя злякалась, хотiла зняти, та хлопчик, обнявши за шию Iвана Сергiйовича, притулився сво?ю пiдстриженою "по-козацьки" голiвкою до посивiло? так рано голови i раптом задрiмав у такiй неймовiрнiй позi. - Не займайте, хай спить, - добродушно мовив Тургенев, - для мене це нечутна вага i досить при?мна. Втiм, Марi? було нiяково. Таки справдi Богдась справля? враження невихованого, але ж це зовсiм не тому, що вона не придiля? йому уваги, не дба? про нього. Це тому, що ?? саму надто "виховували" в дитинствi, i не так мати, як родичi, щоб зробити зразкову панночку, i всiлякi заборони, всiлякi обмеження здавались ?й завжди несправедливим насильством. Тургенев зрозумiв ?? нiяковiсть i, заспокоюючи, погладив ?? невелику руку вiльною лiвою рукою. Правою вiн пiдтримував малого. Вiн мiцно засне, i ми вкладемо його зручнiше. Марiя вдячно глянула на Iвана Сергiйовича. Вiн подумав, що Полiнька, дочка, не насмiлювалася нiколи так вiльно поводитися з ним, як цей хлопчик, хоча вiн знав, дочка любить його, може, одного на свiтi, гарячр, але насторожено i ревниво. Правда, в такi роки, як Богдась, вона ще не була з ним. Дiзнавшись, що у модисточки Дунi, "вiльнонаймано?", знайшлася вiд нього дитина, мати. Варвара Петрiвна, взяла дiвчинку до себе, i дiвча тинялось помiж двiрнею того жорстокого крiпацького ма?тку. Потiм одразу такий стрибок - у вишукану родину Вiардо. Чужа мова, чужi звича?. Зовсiм чужi люди, якi не стали близькими. Навпаки. Тепер, коли Полiна вчиться в пансiонi, вже швидко закiнчить навчання, вона не любить при?здити до Вiардо. Особливо з madame - вза?мини навiть ворожi. Зараз, на вiдстанi вiд того свiту, того життя, йому стало шкода маленько? Полiни, хоча вiн виправдував велику. Навiть не виправдував - вiн не дозволяв i слiвцем прохопитися щодо велико? - Полiни Вiардо. Вiн подумав: "Треба буде обов'язково познайомити дочку з Марi?ю Олександрiвною. Обов'язково". Мелькали в темрявi придорожнi дерева й кущi. Колеса ляпали по веснянiй грязюцi раз у раз, наче конi вiдбивали лiк. Вiконечко раптово замережилось краплинками дощу, i так само раптово дощ припинився. Весна збризнула трохи - i годi. Вона все розбуркувала, проймала все, незважаючи, день це чи нiч. Вночi гомiн ?? був ще чутнiший. Мовчали, замислившись кожен про сво?. Довгi паузи не обтяжували. Розмова, що виникала, зовнiшньо здавалася без усяко? логiчно? послiдовностi, але була якась внутрiшня послiдовнiсть у всьому. - Правда, добре? - спитала Марiя. - I дощик, i нiч. У нас на Укра?нi вже зовсiм весна. - Ви ж орловська, моя землячка, - зауважив Тургенев. - Так, звичайно, але вже давно у мене таке вiдчуття, що саме Укра?на моя батькiвщина i саме маленьке повiтове мiстечко Немирiв. Немов я там народилася. Хоча я там навiть небагато рокiв прожила i вже дорослою, вже замiжньою, вже й Богдась був, а чомусь зда?ться, що саме то моя батькiвщина. На якусь хвильку вона замислилась, потiм промовила впевнено: - Нi, знаю чому. Я там справдi як народилась. Я там першi сво? оповiдання написала. - "Народнi оповiдання". Я намагався зберегти всю чарiвнiсть i поезiю вашо? мови, хоча це було нелегко. Що його захопило у цих оповiданнях невiдомого автора та ще й жiнки? Нiчого схожого з жiночими романами i повiстями, якi тепер повiнню затопили журнали. Траплялись мiж ними i нiчогенькi, бiльш-менш легкi й при?мнi для читання, але камернi масштаби не виходили за межi особистих переживань автора, усе виростало з власних бiографiй i навiть кращi з них нагадували дамське tapisserie ' в затишнiй кiмнатцi. В ?? ж оповiданнях - нiчого з особистого життя. Рiдне йому, автору "Записок мисливця", бринiло в цих, начебто спокiйним тоном розказаних iсторiях, лаконiчних, але сповнених глибокого суму i спiвчуття до скривджених. Цiкаво, як розвиватиметься далi ?? талант? Що талант ?, це було безперечним. Талант. Розум. Спостережливiсть. I ця чудесна меледiйна мова. Вiн сам запропонував ?й перекласти нову повiсть "Iнститутка". - Я не приховую вiд себе труднощiв у перекладi "Iнститутки", - сказав вiн, - але мене вабить ваша мова. А те, що вона така близька i рiдна росiйськiй, - це ще й утрудню? переклад. Вона зрозумiла, що не "??" мова, мова ?? оповiдань, а укра?нська. - Ви зна?те, вiв далi Тургенев, - я спитав вашого Шевченка, якого автора слiд менi читати, щоб швидше вивчити укра?нську мову, i вiн одразу, не замислюючись, вiдповiв: "Марка Вовчка! Вiн один володi? нашою мовою". - Вiн мене просто дуже любить, - почервонiла Марiя, але це ?й було безмiрно радiсно. - Я сама не знаю, чого вiн так одразу полюбив i повiрив у мене. - А хто вас не полюбив? - усмiхнувся Тургенев. - Шевченко, Кулiш, Костомаров, Макаров - ?м н?сть числа. Всi люблять, всi хвалять, славословлять. - Ой, не плутайте грiшне з праведним, - засмiялась Марiя. - Рiзнi бувають похвали i рiзна любов. Iнколи вiд любовi i похвали втекти хочеться i сховатися, як вiд лиха. Та похвала Тараса Григоровича i його любов менi найдорожчi. Це як дарунок несподiваний. А втiм, теж нелегкий. - Чому? - Чи виправдаю? Адже вiн захоплювався i щиро перебiльшував, це я розумiю... Коли починала я писати - хiба замислювалась? Ходила, придивлялась, бачила, слухала, спочатку для Опанаса Васильовича - вiн мене привчив. Раптом почула - не можу не написати усього, що в головi вже юрмиться. Хiба я що загадувала? Отак здуру сидiла й писала. Хiба я загадувала якiсь iде? проводити? Те, що думала, що обурювало до нестями, вiд чого пекло, про те й писала. - Тому й вийшло так щиро, свiжо, як деревце, що росте само по собi. Я завжди думаю, що нам треба брати дiйснiсть в ?? простотi, в ?? поетичностi, i нiчого не iдеалiзувати, i не вказувати пальцем анi на сво? заплаканi очi, анi на ту рiч, вiд яко? треба заплакати. Менi зда?ться, головна хиба наших письменникiв, i моя переважно, в тому, що ми не стика?мося з дiйсним життям, себто з живими людьми. Ми звикли багато читати i абстрактно мислити. А ви, певне, любите повештатись скрiзь? - О, - пiдвела голову Марiя, - скiльки я виходила з Опанасом Васильовичем i сама пiшки. Крiм того, нам довелося багато тинятися по рiзних мiстах. Пiсля Орла жили в Чернiговi, Ки?вi, Качанiвцi, нарештi, Немирiв. У Ки?вi один час ми мешкали на околицi, Куренiвка така там ?, у хатi пiд солом'яною стрiхою, неподалечку вiд базару, куди при?здили селяни. Чомусь жiнки i дiвчата зi мною трималися просто, дiлилися i радощами i горем. Менi з ними легше було порозумiтися, нiж у Петербурзi з нашими панями, - засмiялася вона. - А чоловiк, йому ?сти й пити не треба, дай тiльки послухати якусь пiсню та записати. Стало трохи соромно за холодне прощання з Опанасом Васильовичем. Вiн же хороший, вiн так любить ??, Богдася. Але що трапилось мiж ними? Нiчого, нiчого не трапилось. У чiм же рiч? Вона згадала - Тургенев був з ним чемний, як з усiма, але особливо? уваги не придiляв i не цiкавився. Так - у межах загально? чемностi - Опанас Васильович такий заповзятий збирач пiсень, прислiв'?в, усякого фольклору, - якось сумно, тоном зовсiм не вiдповiдним тому, що говорить, мовила вона. Хотiла додати: "Яка шкода менi, що вiн не по?хав зараз з нами", але замовкла, ?й було соромно за прощання. А разом ?хати? Швидше там бути вдвох? Нi, навiщо брехати? ?й хотiлось бути самiй. Богдась нiколи ?й не заважа?, ?? внутрiшнiй роботi. ...Але Опанас. Нi, вона бажа? хоч спочатку побути сама, без ного пильного погляду, його постiйних оцiнок ?? вчинкiв i поведiнки. Вона дивитиметься в музеях на картини, знайомитиметься з усiма славними пам'ятниками, а вiн обов'язково поглядатиме на не? - як це вона все сприйма?? I це так надокучливо зв'язу?! Боже мiй милий! Куди все подiлося? Я ж його кожне слово сприймала, як слово судi? праведного! Ох, не хочеться зараз про це думати! Зараз вона наче на волю вирвалася, i так добре, що поруч Iван Сергiйович. Вiн немов чита? ?? думки, певне, i зараз розумi? ?? i нiчого не розпиту? про чоловiка, i вона вже розказу? про свiй милий рiдний Немирiв, де, нарештi, Опанас Васильович одержав у гiмназi? посаду вчителя географi?. Там зiбралось таке хороше молоде товариство, ?й господарювати довелося, дбати про всiх них, i це було при?мно, весело. Бо вони ?'? всi поважали? Нi, не те слово! Любили? Нi! Вони перед нею просто схилялись, вони ?? обожнювали. - I ви були там царицею? - О, там я була справдi цариця, - весело вiдповiла вона. - Правда, цариця-куховарка. Усiх же годувала... з нашою дiвчиною Мотрею. Мо? паничi були, на щастя, не вередливi, та й я господарка не дуженька, як у прислiв'?: "Така собi господиня - три городи, одна диня". А коли писати почала, не вельми охота було господарювати. Ну, тодi менi все прощалось i всi менi допомагали. Справдi, як любо, сердечно було! Кожне оповiдання - нiби свято, нiби подарунок для них. Один учитель математики, Iлля Петрович Дорошенко, вiн так коха?ться у рiднiй мовi, так добре зна? ??, тiльки пихи в ньому анi капелиночки. - I раптом, зiтхнувши, мовила зовсiм iншим тоном: - Важко з людьми, якi пишаються сво?ю обiзнанiстю, сво?м хистом. Хiба можна цим пишатися? - Це ви згадали того, що в Берлiнi зараз? - усмiхнувся Тургенев. - Його. Ну, що менi робити? - спитала з щирою досадою i одвертiстю. - Як я можу його образити, коли вiн стiльки допомiг менi? Коли ми в Немировi жили, вiн уже в Петербурзi був i, щоправда, дуже багато робив. Енергi? йому не позичати. Звичайно, йому першому послав чоловiк мо? оповiдання. I як же вiн прийняв ?х! От тiльки правив уже, як хотiв. Ну, я не з усiм погоджувалась, але до пори мовчала. Спочатку все гаразд було. Листувалися. Я з Богдасем до нього на хутiр завiтала, коли до Орла ?здили, а вiн i дружина там перебували i нас дуже добре приймали... А от у Петербурзi... Вона зупинилась. - Вiн закохався, а ви нi. - Звичайно, нi. Вiн менi спокою не давав, - призналася вона. - Почав мене обвинувачувати, присiкуватись. - Обвинувачувати? Вас? - Еге ж. Звичайно, не тому, що я не схиляюсь на його освiдчення. Нi, вiн пiд усе пiдводив вищi теорi?. Чому я цiкавлюсь "Современником" i росiйською мовою також пишу, чому в мене багато знайомих i друзiв не тiльки мiж земляками, а й серед руських i полякiв - Шевченкових "соiзгнанникiв". Тарас Григорович, навпаки, радiв з цього, сам знайомив. Кулiш надто критикував усе мо?. Вiн часто мав рацiю; звичайно, ? за що критикувати. Я й сама знаю, скiльки недовершеного в мо?му писаннi, але ж яку ущипливiсть вiн вклада? у свою критику! Я переставала вiрити. Завжди в нього якiсь термiновi справи до мене - то про редакцiю творiв, друкування чи про новий журнал, що, нарештi, нашi видаватимуть. Летять записки. Бiдний Каменецький з нiг зiб'?ться, прийдеш до нього - боже мiй милий! Людина, така генiальна людина, сам пан Кулiш, гине, що його не розумi? отака маленька особа, як оця Марковичка, якiй вiн шлях у лiтературу вiдкрив. I зараз стiльки листiв, телеграм i менi, i Каменецькому - неодмiнно побачитися в Берлiнi. Я ж через Берлiн ?ду. Ну, що менi робити? - закiнчила вона тим же, що почала. - А не треба бачитись, - мовив Тургенев. - З Берлiна по?дете на Дрезден i все. Марi? раптом стало спокiйно. А справдi. Хiба небо завалиться i вона перестане писати, коли не побачиться у Берлiнi з Кулiшем? По?де просто у Дрезден - i край. - По?ду у Дрезден - i край! - засмiялась вона. I всi цi прикрi непорозумiння i, здавалось, складнi вза?мини раптом зникли також за поворотом каретки. - Шкода тiльки, що ми з вами розстанемось. Шкода, що ви поспiша?те до Парижа, - призналась Марiя. - I менi шкода. У Дрезденi я вас познайомлю i доручу Рейхелям, друзям Герцена. А менi треба швидше до Парижа - побачити дочку... Потiм я по?ду до мо?х друзiв Вiардо на ?хню вiллу у Куртавнелi. Та ми зустрiнемось з вами незабаром. Ви ж будете в Парижi? Я познайомлю вас з дочкою, вона подоба?ться менi, правда, трохи лiнувата, але дуже добра i мила. - Вона схожа на вас? - спитала Марiя, ?й дивно було, що вiн каже "подоба?ться". Хiба вона могла б сказати так про Богдася? Це був шматок ?? само?. - Схожа. Висока така ж, тiльки очi майже чорнi. Росiйську мову зовсiм забула, говорить з таким паризьким акцентом, а зовнi звичайна росiйська дiвчина... Я познайомлю вас обов'язково з мо?ми друзями Вiардо... Скiльки розмов i плiток начулася вона про це в Петербурзi, про це багаторiчне дивовижне кохання. Вона б нiколи не згадала б про це i не натякнула б, але Iван Сергiйович так спокiйно каже: "Мiй друг мадам Вiардо наполягала, щоб я привiз дочку у Францiю, щоб вона виховувалась у не?, разом з ?? дiтьми". Значить, нiчого та?много в цьому нема, коли вiн так спокiйно говорить. Може, це все простiше, нiж плетуть доброзичливi язики? Нi, насправдi це було далеко складнiше, заплутанiше, i не можна було нi розв'язати, нi розрубати. Смуток оповивав Iвана Сергiйовича щоразу, коли вiн ?хав з батькiвщини, смуток оповивав його, коли вiн повертався з-за кордону. Коли ж вiн, власне, "повертався"? Коли ?хав з Парижа, з Куртавнеля до Петербурга, до Москви, у сво? Спаське iз здичавiлим занедбаним садом, вiковими липовими алеями, старим будинком, ветхi стiни якого зберiгали не тiльки милi дитячi, а й страшнi спогади? Чи тодi, коли пiд'?здив до то? розкiшно? ?вропейсько? вiлли, де лишив так багато, багато свого життя? Йому захотiлося розповiсти милiй сво?й молодiй супутницi, як стискало дихання, билося серце колись, рокiв п'ятнадцять тому, коли наближався туди, знав, що от зараз знову побачить, почу? ту iстоту, бажання яко?, слово яко? стало для нього законом. Життя було можливим тiльки коло не?, в чужому будинку, в чужому парку, з чужою мовою. А може, справдi людина, як дерево, що пуска? корiння в рiдну землю i не ма? щастя поза батькiвщиною? Як iнколи важко вiдчувати, що лiпишся до чужого гнiзда i не ма?ш свого власного. Вiн сказав тiльки це. Про гнiздо. I вона з острахом подумала про себе. А у не? ж ?, ? це гнiздо? Богдась, чоловiк - це ж ?? гнiздо? Чому ж так тiсно ?й стало в ньому? Вона рвучко повернулась до вiкна. Богдась закуйовдився, розплющив очi. Спочатку нiчого не зрозумiв, де вiн, хто з ним. Потiм пiзнав дядька-велетня. Усмiхнувся напiвсонною усмiшкою i пробурмотiв: - А щоб вас лихо не знало! - притулився мiцнiше щiчкою до руки Тургенева i знову заснув. - Це Шевченкова приповiдка, - пошепки пояснила Марiя. - Коли ви Шевченка згаду?те, ви зовсiм iншою ста?те. - Як ми прощалися перед вiд'?здом, - сказала вона, - вiн менi подарував переписану ним самим свою поему "Неофiти" i надписав: "Любiй мо?й донi". Вiн звав себе i рiдним, i хрещеним мо?м батьком. Вiн менi рiднiший за рiдного. Вона замовкла. Замислилась. Якби хто знав, що значив Тарас Григорович у ?? життi! От сказав Iван Сергiйович: "Ви ж орловська, моя землячка", - а вона так переконливо довела йому, що Немирiв, Укра?на - ?? батькiвщина, i вона не лицемiрить, коли каже, що укра?нська мова ?й рiдна. Важко людям розповiсти, роз'яснити, навiть самiй проаналiзувати - як, коли народжу?ться слово, образ, як з'явля?ться поштовх, який примушу? сiсти за стiл. Згадалось - скривила губи Кулiшиха: "Як це вона, московка, укра?нською мовою так оволодiла - i пише?" А вона все-таки зна?, як це народилось, як з'явилось. Звичайно, Опанас теж допомiг у цьому. Та вiд нього був тiльки поштовх. Вiн з такою пекучою любов'ю розповiдав про свою Укра?ну, про свiй поетичний, волелюбний i скривджений край, а ?? душа, що не терпiла нiякого насильства, жадала волi, простору, була благодатним полем. Вiн розповiдав про Кирило-Мефодi?вське братство i про те, як з'явився Кобзар... Доки не було Тараса, для всiх проводарями були Кулiш i Костомаров, але не могли вони витримати й порiвняння з Тарасом! Тарас не знав меж анi в любовi до народу, анi в ненавистi до панiв, до царя. Тому й постраждав найдужче. - Ме.нi що, от я навiть нагороджений, бо тут, в Орлi, з вами зустрiвся, - казав ?й тодi Опанас. Вiн був скромний, Опанас, нiколи нiде не випинався, i це дуже приваблювало щиру Марусю. - Я принесу вам прочитати "Кобзаря". "Кобзарем" звалася тоненька книжечка - але скiльки вона важила для всiх! Марусi було цiкаво чигати укра?нською мовою, ?й вона не була чужа, адже вона вчилася в Харковi, пам'ятала - в дитинствi тато спiвав укра?нських пiсень, i мама знала ?х, награвала на роялi сумнi мелодi?. Маруся все зрозумiла в тому "Кобзарi". А головне, ?? полонив дух творiв, спiвзвучний ?? юним пориванням. Укра?нський народ поставав у романтичному ореолi одчайдушно? боротьби за волю, i в ореолi героя, борця-мученика постав образ автора. Марiя не могла не любити його народ, як свiй рiдний. Скрiзь було важко, але, здавалось, там, на Тарасовiй землi, найважче. I вона зрозумiла якось усiм сво?м ?ством: навiть пiснi, вiршi, перекази iсторi? рiдною мовою - це теж боротьба за права народу! До серця доходили рядки: Смiйся, лютий враже, Та не дуже, бо все гине, Слава не поляже. Наша дума, наша пiсня Не вмре, не загине. От де, люди, наша слава, Слава Укра?ни. Опанас говорив i сам не здогадувався, яким насiнням засiва? ?? душу, якi сходи, сповненi животворних сокiв, зiйдуть. Прочитавши "Гайдамаки", "Гамалiю", вона зацiкавилась iсторi?ю Укра?ни, Запорозькою Сiччю - цим дивовижним явищем в iсторi? людства, про яке знала досi тiльки з "Тараса Бульби". Зрозумiло, з якою радiстю ?хала вона з Опанасом на Укра?ну. Пiсля "Катерини", "Сови" ?й здавалися усi дiвчата, молодицi, старi жiнки такими близькими, ?й хотiлося розмовляти з ними, дiзнатися про ?хнi печалi i радощi не вiд цiкавостi, не зверхньо, а скромно, iз щирим спiвчуттям, по-сестринському. Адже вона вже знала про них вiд Шевченка. Боже мiй, господи, як полюбила вона той край... Вiн став ?? батькiвщиною. Луки, рiчки, дiброви з столiтнiми дубами i молоденькi га?, зеленi пагорби i скелi з поточками над порожистим Бугом. Це недалеко вiд того стародавнього невеличкого мiста Немирова. А вiд нього, вiд Немирова, йшли шляхи на Тульчин, на Вiнницю, на Умань. Скiльки сiл виходила вона, Марiя, пiшки, скiлькох людей побачила, скiльки журливих пiсень та вiдвертих розповiдей почула. А потiм, потiм... Це ж зовсiм iнше життя, коли сидиш, i пишеш, i поспiша?ш усе викласти, i не помiча?ш часу, нiчого не помiча?ш. Тiльки вiдчува?ш - оце й ? життя. Нi, вона таки дуже щаслива. Що Кулiш! То звичайна людина. Ну що ж, вiн правив, редагував, "счеркував", розбив на пiдроздiли, - але ж Тарас справдi був ?? "батьком" задовго до того, як сам про це сказав, як побачились, ще тодi, коли "Народнi оповiдання" ?? прочитав, на дорозi до волi, у Нижньому Новгородi. Що б там не сталося, як би там не було скрутно, важко, - заздрiсть, боротьба честолюбцiв, раптовi години зневiр'я в сво? сили, в свою творчу наснагу, - з нею завжди благословення Тарасове i його напутн? слово. I з нею ?? робота. Раптом обо? помiтили, що розвиднiлось. Не потроху, як звичайно бува?, а немов широко розкрили велетенськi дверi, i свiтанок -злетiв у них. Нiч минула. Нiч перед кордоном. 2 Ой чи ти мене згада?ш Хоч разок на днину? А я тебе iзгадаю Сто раз на годину. Народна пiсня_. З проводiв Опанас Васильович повертався мовчазний. Надворi було холодно, вiтрилось, немов навмисне у таку негоду, зовсiм не весняну, довелось розстатися. Та хiба ж надовго? Одержить паспорт, одержить ?? грошi i в Дрезденi наздожене. А втiм, прикро, що не разом з ним уперше ступить на чужу землю, не чекаючи його, пiде дивитись на всi ?вропейськi дива. Звичайно, не чекатиме. Навпаки, поспiшить. Хоча Тургенев ?де далi, до Парижа, по дорозi вже напевне постара?ться, що тiльки зможе, показати. Колись так жадалося побачити Марi?ччинi очi, як вперше мала глянути на Ки?в, Лавру, Хрещатик, унiверситет, Днiпро! Скiльки ?й тодi було? Сiмнадцять? Вiсiмнадцять? ?? щасливi очi, що все те побачила... Хто тепер дивитиметься на них, ?? очi, цiкавi, жадiбнi до всього нового? Нi, вiн не ревну?. Вiн просто сумно констату?. Вiн гiрко всмiхнувся. Та й це все дрiбницi. Адже подорожувала без нього з самим Богдасем i до Ки?ва, i до Орла. Як потiм про все писала, яскраво, цiкаво, з притаманним ?й гумором i спостережливiстю: i про зустрiч в дорозi, з родичами, i як Богдась малий вчить старих "одпалих укра?нцiв", i про перше знайомство з Кулiшем... I про смуток за ним, за Опанасом... - Отак накине усього, цiлий вiз, i те зробiть, i се зробiть, i не забудьте, не зволiкайте... Наче з якогось iншого свiту долiтали слова, що торочив, похитуючи докiрливо головою, Данило Семенович. З само? Бiржi вiн щось розповiдав Опанасовi Васильовичу, а той мовчав i думав про сво?. Схопив цей уривочок, збагнув, що, певне, про Кулiша, i кинув: - А потiм: "Це мiй подвиг". - I так вдало iмiтував зверхнiй кулiшiвський тон, що Каменецький закивав, пiдтакуючи: - Точнiсiнько так, точнiсiнько так говорить. Я йому кажу: домовтеся одразу з Бiлозерським, з Макаровим, з Тарасом Григоровичем. Хiба зможе сам журнал потягти? Головне, з Тарасом Григоровичем. Коли не буде його творiв i Марка Вовчка, що то за журнал укра?нський? Хто читатиме? Гада?, що як сотню прiзвищ собi вiзьме, псевдонiмiв, так увесь журнал сам заповнить, усi роздiли? - Що ж, вiн такий, вiн усе може! I не розiбрав Каменецький, чи то iронiчно, чи то схвально кинув знову Опанас Васильович, але пiдхопив: - Що правда, то правда. Скiльки зробив за цi роки! У ньому таки демонськi сили! Але Опанас Васильович зовсiм не хоче слухати, як Каменецький, забувши, що тiльки-но ремствував на Кулiша, почина? перераховувати всi його заслуги, всi його роботи - iсторичнi, етнографiчнi, лiтературнi, усi його видання, клопiт. I навiть коли уважно прислухатись, важко зрозумiти, чи то з захопленням згаду? про все ця проста щира душа, чи з обуренням', бо таки нiде правди дiти, - скiльки то? чорно? роботи переробив Каменецький з любовi до Укра?ни, до всього укра?нського, до красного письменства, до письменни-кiв, та й до самого химерного Кулiша. Але Опанас Васильович не слуха?. Його думки тiльки навколо Марусi. Що ж, i вона сказала про Кулiша в Петербурзi: - Вiн не такий, як ти розповiдав менi. От Тарас Григорович ще кращий, нiж гадала. Вiн ще в Орлi розповiдав i про Тараса, i про Кулiша. В Орлi вiн сам був "постраждалий за iдею", висланий туди пiсля розгрому Кирило-Мефодi?вського братства. Кара, порiвнюючи з iншими "братчиками", припала неважка. В Орлi вiн влаштувався на службу в канцелярi? генерал-губернатора. Культурне товариство мiста одразу прийняло його в обiйми - закликали на лiтературнi вечiрки, ча?, обiди. Ще б пак - закiнчив Ки?вський унiверситет, знайомий Гоголя, Шевченка, чудовий розповiдач i спiвак, i до того ж гарний, при?мний на обличчя. Саме про це останн? вiн не думав, нiколи не дбав про свою зовнiшнiсть. Вiн зустрiв "справжнiх" людей, як зауважив для себе. Жив там фольклорист Якушкiн, молодий лiтератор Лесков, що тiльки робив сво? першi кроки. I на однiй вечiрцi, у вiдомо? в Орлi панi Катерини Петрiвни Мардовiно?, яка пишалась сво?ми лiберальними поглядами, любов'ю до лiтератури i особливо до людей, зв'язаних так або iнакше з лiтературою, вiн зустрiв ще одну "справжню" людину - хоч була вона майже дiвчинка. ...Скiльки там зiбралося народу, старих i молодих чоловiкiв, молодих i тих, що пiдмолоджувалися, пань, панночок, i серед усi??, - наче рiзно?, але, коли вгледiтися, чимось дуже одноманiтно? юрби, - вiн побачив великi блакитно-сiрi очi. Не по лiтах серйознi, вони розглядали його з одвертою цiкавiстю i якоюсь вимогливою допитливiстю. Наче дiвчинцi конче треба було дiзнатись, хто вiн, що за людина, а яке враження вона сама справля? - це ?? зовсiм не обходило. I йому вже розхотiлося щось дотепно i красномовно розповiдати i бути центром серед жiнок, якi кокетували, засипали запитаннями, аби виказати свою кмiтливiсть, упадали коло нього у рiзний спосiб. Вiн постарався закiнчити швидше розмову й непомiтно пiдсiв до дiвчинки в скромному темному платтячку з бiлим комiрцем i бiлими манжетами. Наче нiчого незвичайного i надзвичайного не було в нiй, а вiдрiзнялась вiд усiх "лица необщим выраженьем" - спав йому на думку рядок Баратинського, i вiн заговорив з нею i на просте питання, а звiдки вiн родом, почав розповiдати ?й, тiльки ?й, без дотепiв i красномовства, з щирим душевним почуттям про рiдну Полтавщину, як вiн любить сам блукати по селах i записувати почутi вiд дiдiв рiзнi перекази, дiвочi i парубоцькi пiснi, сiльськi звича?, що мають глибоке корiння в народному життi. Вона слухала дуже уважно, явно зацiкавившись, майже не перебивала питаннями. "Певне, родичка", - подумав вiн. З дочкою хазяйки, балуваним, але з розумною хитрою мордочкою дiвчам рокiв десяти, вiн уже мав нагоду познайомитися. Саме через вередливий вираз було видно, що це дочка господинi дому. I одразу було видно, що ця дiвчина - тiльки родичка. Не дочка i не гостя, а родичка. - Marie, venez-içi, s'il vous plait, (Марi, пiдiйди, будь ласка_ (франц.)_ - покликала ?? нестара i явно з тих, що молодилися, господиня. Вона стояла коло чайного столу з двома жевжиками. Дiвчина встала, сказала просто: - Excusez moi (Пробачте_ (франц.)_, менi треба пiти. "Може, гувернантка", - подумав Опанас Васильович i навiть чомусь зрадiв. - Але повертайся швидше, хай Катя тебе не затриму?, як завжди! - при?мним, але з владними нотками, голосом мовила господиня. - Ccrtcnaiment, ma tante (Звичайно, тьотю_ (франц.)_. -Дiвчина подивилась на нього i сказала без манiрностi, привiтно: - Я швидко повернуся, менi треба подивитись, чи лягла Катя i чи все там як належить. Трохи згодом, коли познайомились ближче, вiн побачив, що дiвчина дивилась на це сво? становище, як тимчасове i скороминуче. Як, коли воно минеться - вона не знала. Тiльки була певна, що не так, як гадала тiтка-благодiйниця. До чого цiй панi хотiлося грати ролю благодiйницi, i щоб племiнниця дивилася на не? покiрно i вдячно! Племiнниця, що казати, була гарна, освiчена - вчилася ж якийсь час у харкiвському пансiонi! - на не? задивлялись i молодi жевжики, i статечнi чоловiки. Тiтка, звичайно, найбiльше в цiй найважливiшiй жiночiй проблемi хотiла розiграти роль добро? фе? - пiдiбрати такого жениха, щоб з обох сторiн ?й дякували, слухались i шанували. I насамперед, щоб це була в усiх вiдношеннях вигiдна партiя! Головне, щоб чоловiк мав i становище, i достаток. Та завжди чемна i стримана Маша не виявляла, як належить бiдним родичкам, анi палко? вдячно? любовi, анi покори. Не схилялась вона i перед "духовними" захопленнями тiтки, i взагалi як людина тiтка була ?й чужа i неприваблива. Опанас Васильович вже невдовзi вiдчув: у цi?? дiвчинки сво? життя, сво? правила, сво? критерi? усього i якийсь свiй, по-сво?му впоряджений свiт, який вона ревно оберiга? вiд зовнiшнього, сповненого су?ти. Вона слухала його уважно, широко розкривши очi, частiше мовчки, не перебиваючи зауваженнями, нiколи не кажучи, як то часто трапля?ться у жiнок з кожно? нагоди, "а я...", "а у мене". Вона вмiла слухати. Вiн бачив, вона замислю?ться над усiм, що вiн каже, i вiн захоплювався тим, що зможе злiпити з не? свiй iдеал. Яка помилка кожного чоловiка! Але Опанас Васильович i досi не збагнув ??! Вiн мрiяв: це ж щастя - вводити в життя, виховувати, наставляти таку ясну голiвку, таке глибоке серце! Адже вiн старший за не? на добрий десяток рокiв з гаком! Вони заприязнились. Насамперед заприязнились. Чи не найдужче пiдкоря? чоловiка отаке мовчазне захоплене слухання? Йому здавалось - захоплене! Розумiння його прагнень, його натури найбiльше виявилось у неудаваному iнтересi до його роботи, звичайно, не в канцелярi? генерал-губернатора, а до пристрасного збирання фольклору. Вона могла годинами слухати, коли вiн спiвав сво? укра?нськi пiснi, залюбки переписувала його похапцем накресленi нотатки, записи прислiв'?в. Вiн помiтив у не? надзвичайний, винятковий хист ди мов взагалi, а його рiдна - укра?нська, яка для нього була його життям, його sancta sanctorium (Святая святих (лат.)_, одразу стала ?й зрозумiлою, близькою i немов вiдповiдала ?? музичнiй натурi. Тiтка - панi Мардовiна - скаржилася, що Маша не хотiла вчитись музицi, але ж вiн чув, як вона добре спiва? або гра? наодинцi. Вона байдуже, навiть з погано прихованою неохотою слухала, коли знайомi панночки виконували свiй обов'язковий репертуар: "La prière d'une vierge" (Молитва дiви_ (франц.)_ або "Les cloches de cloître" (Дзвони монастиря (франц.)_. Але на рiдких випадкових концертах за?жджих музикантiв у Дворянському зiбраннi вона про все забувала, так вiддавалася насолодi слухання. ...А iнтерес до укра?нсько? мови вiн сприйняв тодi як бажання бути ближчою йому... Усе здалося омрiяним, давно жаданим, бо вiн полюбив племiнйицю панi Мардовiно? Машу Вiлiнську, i вона, всупереч бажанню i планам тiтки, яка готувала ?й iншу "партiю", забезпечену i статечну, погодилась вийти за Опанаса Васильовича Марковича. I ?й було байдуже, що у нього не тiльки нi кола нi двора, але й служби на той час не було. Вона одверто звiряла йому сво? думки, сво? бажання, а вiн почувався старшим другом i навчателем, i вимагав ще бiльшо? одвертостi, i з перших же днiв оцiнював i квалiфiкував всi ?? вчинки, не розумiючи, що переда? кутi меду. "Твоя Маруся надто серйозна, - сказали брати i родичi, коли вiн привiз познайомитися дружину. - Таку молоденьку анi танцi, анi розваги не цiкавлять". Тодi Опанас Васильович задоволене посмiхнувся. Якось, ще будучи нареченою, Маруся в одному листi (вiн ?здив до рiдних) написала, що була на вечiрцi i ?й несподiвано було дуже весело, вона багато танцювала. Опанаса це обурило. У кiлькох листах писав про ?? "злочин", вимагав докладного опису, аналiзу, самоосуду ?? поведiнки. Яко?? Яко?? Вiн уявляв ?? усмiшку (яка рiдко з'являлась, але була така чарiвна!), жваву, цiкаву розмову з якимись кавалерами. Невже його Маруся така ж, як усi панночки? Це були, безперечно, звичайнi ревнощi, але яку теоретичну базу вiн завжди вмiв пiдвести! Мовляв, за ?? душу турбу?ться, за ?? напрямок, ?? думки! Що ж, i в цьому вiн був як бiльшiсть чоловiкiв, якi не припускають у собi такого низького почуття - ревнощiв, i доводять - не проти них грiх, а проти себе! Вiн не звернув уваги, яка була здивована цим Маруся, але не заперечувала. Вона легко вiдмовилась вiд танцiв i iнших веселощiв, до яких вона й не дуже звикла! Стiльки нових обов'язкiв лягло на не?. Чомусь Опанас у сiмейному життi став зовсiм невеселий. Вiн намагався пiдтягти все до якогось iдеалу, але життя аж нiяк не налагоджувалося. Йому просто не щастило з роботою, от чим усе пояснював.. Що там торочить i торочить Данило Семенович? Наче вiз рипу чий поволi по камiнню посува?ться - гуркоче, гуркоче. - ..коли йому щось не зробиш або не згоджу?шся наче не з ним, а з усi?ю Укра?ною спереча?шся, ?й навпроти йдеш, буцiм вiн ?? ?диний заступник i представник... А! Вiн усе про Кулiша! I Кобзаревi твори вiн "проциндрив", i Марка Вовчка вiн одкопав. А коли б його не було - що ж, i Тарас Григорович мовчав би? I Марко Вовчок не писав би? Опанас Васильович усмiха?ться. ...Майже порожня кiмнатка. Ледве дотягають вiд получки до получки. У не? зайвого платтячка, пристойних черевикiв нема. Не тiльки вона сама, як же це й вiн байдужий до цього: до ?? черевикiв, ?? плаття? Вона сидить i пише. Уночi пише. Не перепису? зiбранi ним прислiв'я та перекази, а пише щось сво?, i коли потiм, хвилюючись, сама не розумiючи, що ж це сталося, чита? йому, йому першому! - при чому тут Кулiш? Перше його почуття неймовiрна радiсть! Це ж талант! Яка мова! Рiдна його мова Наче коштовним рiзнобарвним бiсером розшито дорогоцiннi речi I як коротко, стисло, у кiлькох сторiнках вилите всеньке гiрке життя людини З ким ?? порiвняти? Та нi з ким! Хто так писав? Талант i все! "Марiечко, Марусенько, Манiчка моя, як я тебе погано знав! Ти ж перша укра?нська письменниця! Укра?нська!" Так, найпершим почуттям була щира, чиста радiсть. Хiба це почуття змiнилось зараз? Нi, нi, радiсть за кожну нову рiч була, ? й буде. Вiн, правда, уважно перечитав, порадив, пiдчистив адже що-що, а мову вiн зна?, чу?, це не те, що його "служба", ба навiть викладання географi? та iсторi? в молодших класах Немирiвсько? гiмназi?. I вiн знав, переконаний був: не було ще таких оповiдань, написаних рiдною укра?нською мовою - такою мальовничою та мелодiйною, як написала його Марусенька. Його! Його дружина! Вiн пишався нею! Це друге почуття iнколи перебiльшувало перше. А як йому було ne iiиша?ися в колi ичнтслiи, у ?хнiй молодiи "комунi", де в Марусю всi були потай закоханi. Але вiн знав свою байдужу до залицянь Марусю... i холодну... Це вiн також знав... Як часто вiд цього йому було прикро. Тепер вiн мiг собi пояснити - вся ?? пристрасть, жага, темперамент, певне, зберiгались пiдсвiдоме для роботи, виливалися в цi зошити, в ?? нiчнi писання. От як пiдземнi джерела, невидимi для очей, довгий час нуртують десь у глибиннiй глибинi i раптом вириваються потоком на свiт, на сонце, на життя - так, певне, i ?? талант! ?? стриманiсть, мовчазнiсть, уважливiсть до всiх i в той же час байдужiсть i навiть якась безсуперечна покора важким обставинам, нiяких ремствувань на злигоднi життя, ?? спокiйне, дружн? ставлення до нього, - без палкого кохання, але й, боронь боже, без сварок - оце все було накопиченням, збереженням сил для iншого? Радiли всi друзi. Бiдолага Iлля Петрович, найщирiший друг, учитель математики, вiн переживав кожен ?? рядок, кожне слово майже так само, як i вiн, Опанас Васильович. Вони удвох сидiли i мiркували над рукописом, перед тим як надiслати Кулiшевi, i доводили вдвох Марусi, коли треба було щось виправити, але обидва дивувались, звiдки це у не?, таке чуття ?хньо? рiдно? мови? Пiдслуханi пiснi дiвчат та парубкiв? Розмови з жiнками на базарах, ярмарках, в мандрах по селах? Як вона вмiла одразу стати для них сво?ю, близькою; як ?й завжди звiрялись сусiдки, наймички, випадковi зустрiчнi! - А ти ж чув, Iльку, - казав Опанас, - вона завжди заколису? Богдася нашими пiснями. - Чув, не раз чув. Значить, рiдна ?й мова. Рiдна. - Талант! - переконано казав Опанас. - Талант, - побожно шепотiв Дорошенко. I невдовзi прийшла слава. А коли при?хали до Петербурга, що б там не було, для всiх стало ясно: Тарас Григорович i Марко Вовчок - вони нагорi, на вершечку, а решта - десь ген унизу. - ...Хто каже, звiсно, вiн вболiва? за все наше, укра?нське, - знову вiдлуню?ться неголосний гуркiт воза. - Та найдужче, щоб усi знали, що вiн саме болi?, i що вiн голова усьому, i вiн тiльки ма? право судити все. А однаково йому до "батька", до Тараса, як до зiрки чи до сонця! - Кулiшевi? Олельковичу? - засмiявся Опанас Васильович. - Он "батько" i нi про яке мiсце не дба?, а однаково йому найперше, i для всiх нас вiн найвища сила, "батько". Кому з ним рiвнятися? Кулiш вiд сво?? милостi i Вовчка мого нагородив похвалами i певне мiсце вiдвiв - мовляв, "артист, що перевтiлю?ться майстерно", "етнограф"! - А батько прочитав i написав, що бог "послав нам кроткого пророка i обличителя жестоких", - пiдхопив Каменецький, i вже не гуркотiв вiз по камiнню, а живi звуки забринiли в голосi, i вже не хитав головою, а тепла усмiшка з'явилась на доброму, завжди заклопотаному обличчi. ...А вона ж зовсiм нi про яку славу, нi про яке мiсце не дбала, його Марусенька, а найменше про те, щоб верховодити, очолювати, бути центром. Вона б засмiялась, коли б про це почула. ?дине - на свiй шлях твердо стала, i знав Опанас Васильович - вже не зверне з нього. Вона сама була ошелешена таким успiхом, такою несподiваною славою. Скiльки людей - письменникiв, художникiв, рiзних пань - особливо землячок-укра?нок - бажали познайомитися з нею, запрошували до себе, вiдвiдували ?х. У кого iншого голова обертом пiшла б. А вона сказала йому: - Опанасю, друже мiй, коли так поведеться, я й працювати не зможу. Давай якiсь днi визначимо для гостей - коли ми прийма?мо, коли ми вiдвiду?мо. А вранцi - взагалi нiкуди i нi з ким. Треба працювати. I працювала. Писала "Iнститутку". Радилась з ним менше. Не з усiм, що вiн казав, погоджувалась. Кулiшевi також заперечувала. Правда, частiше мовчки. Стисне губи, очi примружить, обличчя зовсiм змiниться, i мовчить. Опанас Васильович уже зна? - зробить по-сво?му, що б там не казав. Вiн, Опанас, для годиться пiдтаку?, пiдтриму? ??. Вiн одмаху?ться вiд почуття, що iнколи мимоволi, невчасно виника? - нiби сам вiн просто "п'яте колесо до воза", "чоловiк Марка Вовчка". Iнколи Опанас ловить на собi спiвчутливо-лицемiрнi погляди Кулiшихи та iнших жiнок. Куди б вони з Марусею не з'явились - одразу ?? оточують чоловiки. Тургенев, Тарас Григорович... Познайомились з професором Кавелiним, з братами Курочкiними, Писемським, у Петербурзi зараз i давнiй орловський знайомий - Лесков. А скiльки землякiв! Костомаров, Честахiвський, Жемчужников, Макаров. Про Каменецького i казати нема чого - як родич. От тiльки Кулiш. Незрозумiле якось поводиться... Сам так закликав Марковича пере?здити до столицi, впрягтися в роботу для рiдного краю, рiдного письменства. Сподiвався Опанас Васильович, що буде для нього праця в друкарнi, в редакцi?, по виданню альманахiв, а тепер у Петербурзi привiта?ться з ним, не дивлячись, недбало, а коли заговорить - тiльки так розпиту? про Марiю Олександрiвну, немов вичиту? йому i за ?? хвороби, i настрiй, i знайомства з росiйськими письменниками, i дружбу з поляками - Желiговським, Сераковським, Круневичем, наче перед ним, Кулiшем, Опанас Маркович вiдповiда? за Марка Вовчка. Та чорт вас побери! Адже вона ж його жiнка, його дружина! Вiн раптом так зцiпив зуби, що аж скреготнули вони. Стало нiяково, немов Каменецький знав, про що вiн дума?. - Холодно як, - пробурмотiв. Справдi, холодно було. - Ой-ой-ой! - зiтхнув Каменецький. - Ой даремно Марiя Олександрiвна тепереньки за кордон по?хала. Пересваряться тут усi з журналом цим. I Василь Бiлозерський, i Кулiш, i Костомаров Микола Iванович - усе сперечаються, а й самим досi невiдомо, кому дозволять редактором бути. Краще Марiя Олександрiвна тут була б. - Вона мусила ?хати, - аж сердито кинув Опанас. - Ви ж самi зна?те, лiкарi наполягали. Пояснення для людей. Для годиться. Лiкарi наполягали, щоб негайно ?хала лiкуватись. Часом вiн сам хотiв, щоб швидше ?хала, бо бувала така вiдчужена, незвично нервова, занепоко?на - не пiзнати його Вовчка! Нi, не принесла поки що петербурзька слава анi ?й, анi йому щастя. - Кулiш "Чар" Вовчкових не хотiв до збiрки давати, а Костомаров аж пiдстрибував читаючи, - вiв сво? Каменецький. - Пересваряться, усi пересваряться. Опанас Васильович усмiхнувся. Оця проходка, оця "розмова", якщо можна було це назвати розмовою, нагадала типовий укра?нський анекдот. Iдуть два дядьки. Мовчки. Проходять повз ставок. "А он качки пливуть", - каже один. "Отак i людина - живе, живе та й помре", - вiдповiда? другий. - Зайдемо, чимось погрi?мось, - запропонував Каменецькому. Обом було невесело. 3 ...I як бомба розрива?. Ось що значить поговiр... Бомарше_ До порть? пiдiйшов пан з кiмнати ? З8 на бельетажi. Спитав по-нiмецьки, пiдкреслено вимовляючи кожне слово, але з явним чужоземним акцентом i надто вже правильно за граматикою будуючи речення: - Скажiть, будь ласка, чи нема телеграми або листа Пантелеймону Олександровичу Кулiшу? - Нема, на жаль, нiчого. Хай шановний пан Кулiш не турбу?ться. Коли щось надiйде, ми негайно принесемо. Пан Кулiш нервово здвигнув плечем, насупив тонкi брови i вийшов з готелю. Куди ж зараз пiти? Може, Zoo (Зоопарк (нiм.)_? Unter den Linden (Пiд липами (нiм.). Вулиця в Берлiнi)_? Купити заздалегiдь квиток до опери? Знову самому бути скрiзь, скрiзь, де так жадалося бути вдвох! Вiн уже третiй тиждень живе у Берлiнi й чека? на Марiю Олександрiвну Маркович. Першi днi був не те що задоволений, а все ж таки в кращому настро? пiсля свого вкрай нервового стану у Петербурзi. Там усi i все дошкуляло. Там десятки очей наче шпильками проймали душу, замiсть того, щоб дивитись вiддано i слухати з благоговiнням. Може, хто звик тертися мiж усякою ледар'ю, тому байдуже, шкiра у того товста i душа нечула. Але ж у нього - вiн був переконаний у тому - кожна жилочка вiдчувала гострий погляд. Ще гiрше, коли й такi погляди щезали. Вiн не признавався собi - його навiть почали уникати. Ще б пак! Повернувся Тарас! Ореол мученика, тiльки-но звiльненого з солдатчини, з заслання, зробив його модною постаттю в Петербурзi, i не на нього, Кулiша, а на Тараса глянула одразу Марiя благоговiйними очима. Все, все, що мав одержати Пантелеймон Олександрович за сво?, пiклування, за увагу до оповiдань, - все це вилилось не на нього, а на Шевченка,, який цього i не чекав, i не прагнув, а, навпаки, сам горлав, коли вона читала у товариствi сво? твори: "Шекспiр! Шекспiр!" А вiн же. Кулiш, сам, на свою голову послав "Народнi оповiдання" Тарасовi ще у Нижнiй, коли його там затримали по дорозi з заслання. Кулiш знайшов ??, цю письменницю. Зараз вiн не брав до уваги, що Маркевичi самi надiслали йому оповiдання, i вiн, Кулiш, написав велелюбну передмову, та не так, як про письменника-творця. А Тарас, ну, Тарасовi вiршi, Марковi Вовчковi присвяченi, вся укра?нська громада в Петербурзi напам'ять знала - "Недавно я поза Уралом...". I зблiд поряд з цим кулiшiвський образ, що "зiбрав Марко Вовчок мед з усiх квiток укра?нсько? мови". Це було лише часткове, порiвнюючи з натхненним, високим образом Тараса. А як носився Тарас з цi?ю золотою обручкою! I що йому на думку спало, щоб усi земляки, уся укра?нська громада пiднесла Марковичцi подарунок - сам вигадав - золоту обручку. I сам вибрав у ювелiра. Думка Тараса для всi?? укра?нсько? громади - закон. Скiльки разiв сперечався з Тарасом з приводу журналу, який, нарештi, зда?ться, буде, i з приводу окремих творiв, доводив йому логiчно нездiйсненнiсть i навiть небезпеку його, Тарасових, настанов, часто просто безпiдставнiсть. I хоча насправдi треба було бути обережним i помiркованим, - однаково Тарасове слово за iдеал править. Коли не можна зараз зробити - видно, до чого мусимо прагнути! Наче не вiн. Кулiш, видав сво? "Записки о Южнорусском крае", написав "Чорну Раду", працю? невтомно i безупинно для розквiту укра?нсько? культури. Як нiхто. Тiльки вiн мав посiсти перше мiсце! Нiде вiн його не посiда?, - сам собi гiрко зiзна?ться Кулiш. Вiн як Прометен, що пiднявся вище за сво?х братiв i здобув вогонь з неба. Чомусь тiльки сам себе в думках назвав Промете?м i тiльки в одному листi про це прохопився. А при ньому якийсь студент-грузин кричав про Тараса: "Прометей! Прометей!" I це за Тарасом лишилось. I "Кобзар", i "Прометей". З Тарасом пiсля його повернення вза?мини зовсiм не близькi. Тарас з ним не одвертий. Може, не проща?, що не по?хав до нього перший на поклiн у Нижнiй? Добре старому Щепкiну - вiн не лiтератор, незаплямований, - мiг вiльно по?хати, та ще й на театрi виступити - хто причепиться? А може, тому, що написав тодi ж: "Були б грошi, купив би тво? росiйськi повiстi та й спалив би". Анi слiвцем не згадав про це Тарас при зустрiчi. Та й не бачаться вони тепер, як колись у молодi роки вiч-на-вiч, а тiльки на людях, у якихось справах, або на вечорницях у петербурзьких землякiв, i ближче Тарасовi його росiйськi i польськi друзi, нiж Кулiш. В "Современнике", для якого Кулiш лишився випадковим, епiзодичним автором (а чекав же трiумфу!), ставлення до Тараса навпаки - як до зовсiм свого. Цiкаво, чи встигла познайомитися з групою "Современника" Марiя Олександрiвна? З поляками Тарас ?? одразу звiв - з поетом Совою-Желiговським, з Зiгмунтом Сераковським. Може, й не встигла. Може, надто пiдпала пiд вплив Тургенева, а той не в великих ладах з Чернишевським i Добролюбовим, якi зараз заправляють у "Современнике". Кулiш похмурнiв. Невiдомо, що прикрiше у цьому разi - чи "Современник", чи Тургенев, вiд якого всi жiнки тануть, а вiн скрiзь, де траплялось ?м зустрiтися, очей з Марi? не зводив. "Як кiт на сало", - сказала грубо Сашуня, Кулiшева дружина. Як вона змiнилася! Вiд не? тхне чадом кухнi, дрiб'язкових пересудiв з жiнками. Де воно все подiлося, оте високе, що марилось перед шлюбом? "Чи ти царiвна, чи ти королiвна?" - спитав тодi Тарас на ?хньому весiллi. А тепер - попервах, зда?ться, i не пiзнав. А потiм, коли зустрiчалися, майже i не балакав з нею, щось, певне, бевкнула Сашуня з приводу Марковички. Ну, при ньому i словом критичним не зачепи. Хоча, правду кажучи, яка там критика у Сашунi? Жiночi ревнощi та заздрiсть. Йому й самому давно нестерпно не тiльки жити з нею - дивитись, слухати. Йому заздалегiдь ста? неспокiйно, коли вона потрапля? в культурне товариство. Чоловiки - тi ще так-сяк, вони хоч i помiтять що, почують якусь недоречнiсть, та тiльки потiм помiж себе, може, посмiються. Ну, а жiночки, та ще освiченi! О! Тi зумiють i шпигонути, i всi кiсточки перебрати. Вiн не знав, що "освiченi жiночки", навпаки, взяли пiд захист Олександру Михайлiвну, невинну жертву, а кiсточки перебирають Марковичцi, з усiм притаманним ?м запалом та тонкощами у цiй справi. Основне, чого вiн жадав колись вiд шлюбу, вiд "дружинидруга", це щоб розумiла його, його вразливу, вiдмiнну вiд iнших натуру, щоб не посягала на те "богове", що ? в нього, а задовольнялась тим, що вiн сам дасть ?й вiд сво?? душi. Йому потрiбна палка жiноча душа, що вiрила б не йому, а в нього! Вiн помилився в Сашi. Це вiн давно збагнув. Вона не зумiла зберегти його життя вiд дрiб'язкiв побуту, сама поринула i втопилася в них. Вiн забув, що тiльки не робила вона, аби в Тулi, на засланнi, йому було бiльш-менш добре, щоб мiг вiн писати. Яку енергiю вона виявила в клопотах про нього, зовсiм забувши про себе. Що ж, це була звичайна невдячнiсть чоловiка, який розлюбив i знову ж таки намагався пiдвести теоретичнi обгрунтування, удаючи з себе жертву нерiвних духовних iнтересiв. Майнула якось одна хуторянська панночка. Якi листи вiн ?й писав, як високо ставив! Адже не мiг вiн абикому душу вiдкривати й чекати дружби. Вiн ?? так високо пiдносив, що тiй панночцi i не снилося нiколи в ?? хуторських мрiяннях. I раптом з'явилася Марко Вовчок, Марiя Марковичева, i ?? вiн збирався поставити на п'?дестал, та як це так вийшло, що вона сама стала, не тiльки для нього, для всiх, спокiйно, без владолюбного, честолюбного запалу. Яка стримана з'являлася вона на вечорницях, як вирiзнялися серед пань i панночок ?? спокiйна хода, спокiйний погляд великих ясних очей, русявi коси, закрученi на головi (а вдома спущенi, як у дiвчини, - вiн не раз заставав ?? так, коли заходив до Маркевичiв). Нi, годi чернецтвувати! (Про це вiн, мiж iншим, i тiй панночцi торiк писав). Зараз вiн тут сам. Напружений до нестями. Сюди при?дуть Маркович!. Опанас? Кому i чому заважатиме Опанас, ця маленька, нiкчемна, порiвнюючи з ним, людина? Вiн щиро думав, що Марковича не обходитимуть його вза?мини з Марi?ю Олександрiвною. Це навiть мусить пiднести Опанаса у власних очах, що його жiнка - "друг i сестра" самого Кулiша! Ця формула - "друг i сестра" - вже не раз вживалась ранiше i до iнших жiнок, але Марко Вовчок - це щось небувале. Вона таке пристрасне почуття викликала в цiм, як жодна жiнка в його життi. Коли вiн був за кордоном торiк, уперше в Нiмеччинi, його спочатку все дивувало, увесь той зовнiшнiй ?вропейський комфорт, що приголомшу? кожного, хто при?здить з Росiйсько? iмперi?,- з ?? брудними готелями, поштовими станцiями та за?здами, з ?? грубими лакеями, нетiпахами-поко?вками... Йому подобались чистота, порядок, нiмецька педантичнiсть. Але вiн не зробив анi цiкавих знайомств, анi значних спостережень та узагальнень. Його незабаром потягло додому. Скрiзь у ?вропi вiн почував себе хуторянином. Чи краще йому було на хуторi? Там вiн, навпаки, почував себе ?вропейцем i також нудьгував. Цього разу вiн взагалi нiчого не помiчав, перед очима весь час була вона, Марiя Марковичка, i вона мусила, мусила бути з ним навсправжки! I вранцi i ввечерi, проходячи повз порть?, вiн не витримував i питав, чи нема листа для пана Кулiша? Та чув ту ж самiсiньку вiдповiдь: "Нiчого нема, пане Кулiш, коли буде - ми негайно принесемо". Вiн не розумiв, чого його вiрний "спис i рука" Каменецькии анi слiвцем не вiдповiда?? Невже Марiя Олександрiвна всерйоз захворiла? Нi в якi хвороби жiнок, перш за все хвороби власно? жiнки, вiн не вiрив. То все були нерви i вереди. Марковичи! просто до смертi кортить побачити свiта, побувати за кордоном. Вiн зустрiне ?? перший, вiн зустрiне ?? один (Опанас не береться до уваги), перший знайомитиме ?? з першим закордонним мiстом. Якi цiкавi повчальнi розмови, просто лекцi?, вже складалися в його головi! I то все буде прелюдi?ю... Вiн забув, що в Петербурзi вона й першi днi не слухала його, не кажучи вже про останнiй час. Та ?й же, власне, не давали можливостi побачитись iз ним. То вона була у Карташевських, де вiд не? не вiдходив брат Варвари Петрiвни Макаров, то ?хала з Турген?вим до Шевченка, то сидiла з сво?м хлопцем. Усi наче навмисне змовлялись проти нього, не розумiючи, як вiн, вiн потрiбний ?й для роботи, для росту, для слави. Якось, опинившись з нею наодинцi, трохи вiдокремившись вiд товариства, - вона тiльки-но читала уривок з "Iнститутки" i була збуджена, розчервонiла (частiше вона блiдувата, може, й справдi хворi??), - вiн не витримав i почав натхненно казати про сво? високi почуття до не?, i як вона примушу? його страждати тим, що постiйно уника?. Вона враз змiнилась. Холодно глянула, пiдвелась iз крiсла й пiшла. - Даруйте, мене кличуть, - тiльки кинула, нiби мiж iншим. Вона не зрозумiла, не зрозумiла його! А про ту сцену в них удома, коли вона зайшла по рукопис, краще не згадувати. Як вона вирвалася, вибiгла, певне, злякалась, почувши чи?сь кроки. Вiн винний - поспiшив, але раптом голова пiшла обертом, що вони вдвох, лише вдвох, а вона зайшла така мила, привiтна, як у колишнiх немирiвських листах. Тут, у чужому мiстi, в чужiй кра?нi, далеко вiд "Блатенська" - Петербурга, серед чужих байдужiсiньких до них людей, все, все буде iнакше. Чому нiчого нема вiд Каменецького? Його хочеться вилаяти всiма мальовничими укра?нськими словами, що яскраво визначають таку нетямущу людину: йолоп, телепень, бовдур, недотепа... Вiн не згадував зараз, та й не думав взагалi про те, скiльки послуг зробив i робить йому Каменецький. Зараз той тiльки дратував його сво?ю некмiтливiстю. Адже Кулiш ясно написав йому - даремно вiн дума?, що то жарт, що робиться в його душi. Йому конче треба знати про Марiю Олександрiвну, коли вона, нарештi, ви?здить з Петербурга. ...Вiн кроку? берлiнськими вулицями, байдужий до всiх i до всього, i дума?, що от вiн iде, а нiхто не зна?, яка це людина стражда? так неймовiрно. Вiд патетично високого страждання, в якому вiн занотову? i визнача? кожен нюанс i найтоншу рисочку, Кулiш поволi переходить до цiлком реалiстичних пiдрахункiв - коли Марiя Олександрiвна могла одержати гонорар, коли могла замовити квитки i коли, нарештi, могла ви?хати. Цi земнi пiдрахунки трохи полегшують стан. Вiн навiть зайшов до кав'ярнi, випив чашечку кави i нiжно-млосно глянув на бiлявеньку пухлявеньку Frоulein. Тут не розбереш: чи служниця, чи з хазяйсько? сiм'?, така чистенька, в мережаному бiлому фартушку i пишно накрохмаленiй наколцi. Вона зробила губки сердечком i мило почервонiла. Годi чернецтвувати! О, швидше б при?хав цей степовий неприручении "Вовчок". Як ?? за три мiсяцi зiпсувала столиця! Але тут вона побачить його, Кулiша, справжнього, без шор, без чернецтва. Вiн нарештi дасть волю всiй сво?й пристрастi, i ?м заздритимуть сучасники i нащадки! Вiн майже бадьоро повернувся до готелю. Порть?, побачивши його, люб'язно закивав головою. - Bitte, Herr Кулiш, - мовив вiн, простягаючи бланк телеграми. Пантелеймон Олександрович майже вбiг до свого бельетажа. Швидко вiдчинив дверi номера. Так i ?. Вiд Каменецького. Що? Що таке? Марiя Олександрiвна ви?хала з Петербурга 29 квiтня з Турген?вим? Вiн упав з високого пiднебесся u земне остогидле життя. Власне, у нього було вiдчуття, що хтось дав йому доброго штурхана i вiн полетiв догори ногами. З Турген?вим! Чому з Турген?вим? Як вiдпустив ?? той телепень Опанас? Що вiн, заслiпнув, чи що? Хiба не бачив ?хнi перезирки, його, Тургенева, упадання, лестощi? Не слiд обманювати себе. О жiнки, "ничтожество вам имя!". Вiн так ремствував, нiби не Опанаса Марковича, а його дружиною була Марiя Олександрiвна. Що там дружина! Далеко гiрше i образливiше, коли зраджу? "не дружина". Власне, вона не була i "не дружина". Нiким. У тiм-то й справа, що нiким, коли вiн жадав усiм сво?м ?ством, щоб була всiм! Вiн. Кулiш. О, то все омана i лицемiр'я - оцi спокiйнi яснi очi, ота мовчазнiсть. По?хали вдвох з Турген?вим. Вiн же скрiзь у ?вропi як удома. Вона вiдштовхнула його, укра?нця, проводиря укра?нсько? культури! Та що ?й, московцi з походження, укра?нськi брати?! Може, коли б не Опанас - i не писала б вона по-укра?нськи, а може, й взагалi там бiльше вiн написав. Що-що, а мову вiн зна? i в рiдному фольклорi коха?ться, як риба в озерi купа?ться. Вiн сам не вiрив цiй сво?й думцi, що спала йому в злу хвилину, адже нiчого Опанас нiколи не писав ранiше, та й зараз нiколи у нього й мови про це не було. Але в очах Пантелеймона Олександровича уже замигтiли недобрi вогники, i вiн усмiхався недоброю, страшною сво?ю посмiшкою. Що ж, "я тебе породив, я тебе й уб'ю". Ти хитрощами ввела в оману, звела мене з пуття. Може, через тебе я кривдив нi в чому не винну Сашуню, кревну, рiдну укра?нку, мою бiдолашну хуторяночку. А хiба ж вона також не пише, а хiба не можна ?? бiльше пiдтягти, допомогти? З нею поки що нiхто так не панькався, як з цим Марком Вовчком. Нi, нi, то не ця хитра жiнка, то Опанас писав "Народнi оповiдання". Нiчого, вона ще згада? Кулiша. А зараз - швидше, швидше з Берлiна! Щоб i не стрiчатися. До чемно-байдужого погляду Тургенева ще додасться переможний блиск. Адже жiнки люблять похвалятися перед коханцями сво?ми перемогами, вiдкинутими поклонниками, i вона з задоволенням, вихваляючи свою стiйкiсть, розповiдатиме про нього. Вiн швидко, квапливо пише телеграму. Кому? Сашунi! Звичайно, Сашунi. А хто ж прийме його беззаперечно? Що ?й лиша?ться робити? Доведеться, правда, вислухати тисячi дурних сентенцiй, тисячi плiток про "божество мовчуще", а може, й не плiток, у жiнок очi зiркi, та й самi по собi судять. Цей раптовий вiд'?зд виглядатиме цiлком пристойно. Вдвох з Сашунею вони по?дуть на Кавказ. Обом треба там лiкуватися. Вiн здав телеграму. Повернувся. Сiв у крiсло зовсiм знесилений i виснажений. Згадав рядки, якi писав колись хуторянськiй панночцi i, трохи перефразувавши, казав тодi, на вечiрцi, Марi? Олександрiвнi: - Знайте, що пiд мо?ю сумною поверхнею страшенна глибина душевна вогнем невгасимим пала?. Як дiйде до вас чутка, що вмер я, що нема мене на свiтi, ви собi подумайте: "Не вмер вiн, як мруть люди, - вiн згорiв мовчки". Але вiн знав, що мовчки не згорить. Мовчки не згорить i його ображене почуття до Марi?. Навпаки - образа i жадоба помсти загаласу? не тiльки на далеку вiдстань, а й на довгi роки... Досить було йому сказати дружинi: "З чого це люди взяли, що московка так мову опанувала, що сама цi оповiдання написала? Чоловiк писав. Я правив. Ти ж бачила як". - I з чого ви взяли, - сказала знайомим, скрививши губи, Олександра Михайлiвна Кулiш - вона ж письменниця Ганна Барвiнок, - що ця кацапка, московка сама оповiдання написала? ?? чоловiк писав, а мiй чоловiк правив. Я сама бачила. Поки що це була малесенька кулька. Вона згодом обросте. Марiя нiчого не знала. Вона радiла, що розминулась з Кулiшем. 4 ...И ведаю, мне будут наслажденья Меж горестен, забот и треволненья. О._ Пушкiн_ "По?ду до Дрездена - i край!" Отак вона тодi в каретцi сказала Iвану Сергiйовичу, коли бiдкалася про Кулiша, а вiн зовсiм просто заспоко?в: "По?дете до Дрездена - i все". Зараз i самiй було дивно, що надавала усьому тому такого значення. Згадала, як у дитинствi вчили ??, як кожну дiвчинку, вишивати й в'язати. Раптом молодшi почнуть гратися, пустувати, заплутають, порвуть нитки - сиди, та розплутуй, та зв'язуй ниточки. Вона це терпляче робила, хоча виходили з того нiкому не потрiбнi серветки, якiсь накидки, набридлi комiрцi та нарукавнички, що горами лежали в комодi. Оце й зараз сидiла б i розплутувала, розв'язувала, зав'язувала б переплутаний, де-не-де скрiплений клубочок незрозумiлих, не потрiбних ?й вза?мин з цим химерним самолюбом Кулiшем. А от зараз вона сидить за круглим, не дуже великим, столом а iдеально чистiй ?дальнi пана i панi Рейхелiв i прислуха?ться до жваво? розмови Адольфа Реихеля i Iвана Сергiйовича. - Так, так, ви саме, певне, були в дорозi i ще не прочитали в газетi, - каже Рейхель. - Двадцять дев'ятого квiтня Австрiя оголосила Iталi? вiйну. - Цього слiд було чекати, - кива? головою Тургенев. - Усiм, хто стежить за ?вропейськими подiями, вiдомi слова Меттернiха: "Iталiя - це лише географiчне поняття". Вiн хоче довести, що Iталi? нема як держави, i Гарiбальдi, незважаючи на всi сво? незгоди з Кавуром, який, звичайно, в ?днаннi з Вiктором Емману?лом i Наполеоном домовився про спiльнi дi?, республiканець Гарiбальдi тепер заявив: "Насамперед треба очистити iталiйську територiю вiд австрiйцiв, а там видно буде!" Гарiбальдi збира? сво? одчайдушнi загони для визволення Iталi? вiд австрiйцiв. - От хто може захопити навiть таких старих, як я, так це Гарiбальдi, - мовив Тургенев. - Нiчого б я не хотiв так зараз, як опинитись хоча б на мiсяць в Iталi?, на власнi очi усе побачити! - Це було б для вас надзвичайно. Який прекрасний матерiал для ваших майбутнiх творiв! Мiж iншим, кажуть, багато молодi - полякiв i навiть росiян - пробира?ться туди, в загони Гарiбальдi, рiзними шляхами, i через наш Гейдельберг також. А у вас iнша мета: лише спостерiгача-мандрiвника, вiдомого письменника, вам шлях всюди вiдкритий, - сказав Рейхель. - Проте в такiй ситуацi? навiть моя стареча холодна кров, певне, не витримала б, - добродушно усмiхнувся Тургенев. - Раптом я також закричав би: "Evviva ' Гарiбальдi!" А тебе б за це рiзками з кiлькох сторiн. Молодому це нiчого - тiльки кров полiру?, а старому навiть-символiчнi рiзки - вже не те... Як один мужик сусiднього помiщика, якого "по-батькiвськи" хазя?н на стайнi покарав, менi казав: "Воно не те щоб боляче, а перед бабою соромно". Ну, та вам нашi порядки незрозумiлi, от тому душа й радi?, коли десь повi? вiльним вiтром. - Уся ?вропа зараз цим живе. Кожна кра?на, звичайно, посво?му, з сво?х позицiй i iнтересiв, розцiню? становище. Герцен уже в кiлькох статтях у сво?му "Колоколi" пише i весь свiй пал скерову? проти Австрi?, доводить, що сучасна Австрiя це не народ, а полiцейський захiд, зведена адмiнiстрацiя i нi до чого живого не примика?. - А ми саме збирались з Рейхелем у Вiдень - i в його музичних справах, i до його рiдних, - вставила панi Рейхель. Чоловiки розмовляють по-нiмецьки. Марiя розумi? все, але не наважу?ться встрявати в розмову. Та й панi Рейхель, Марiя Каспарiвна, видно, з такою насолодою говорить з нею no-росiйськи, та ще и з такою чисто московською вимовою, i обличчя i весь вигляд у не? привiтно?, хоча й стримано?, росiйсько? жiнки. Марiя вiдчува?, що обо? вони - i Марiя Каспарiвна, i ?? чоловiк Адольф Рейхель-дуже радi ?м, немов давно чекали. Це справдi було так. Навiть зовсiм несподiванi для них гостi з Росi? були радiстю. А Марiя ще вагалась - як це вiдразу пiде до них, без попередження! Правда, з Iваном Сергiйовичем усе було зручно, де б вони не опинились, таким вiн був спокiйно тактовним, чулим i уважним. У його присутностi усе якось само собою ставало на сво? мiсце i нiхто не мiг потрапити в нiякове становище. Коли вона так категорично вирiшила, що по?де до Дрездена, вiн сказав: - Я здам вас у Дрезденi Рейхелям, i тодi вже по?ду до Парижа. Панi Рейхель, Марiя Каспарiвна, виросла в сiм'? Герцена, з ним i за кордон при?хала й вийшла замiж за свого вчителя музики, нiмця Адольфа Реихеля, i з ними згодом пере?хала на його батькiвщину. Я знав ?? ще дiвчиною, звик бачити завжди з матiр'ю Герцена i його дiтьми. Зда?ться, вона була ближча з ними, нiж з його дружиною Наталi. Взагалi член ?хньо? сiм'? - як, чому - не пам'ятаю. Я тодi мало звертав на не? увагу, вiрнiше, не зосереджував уваги. Для мене було досить того, що член герценiвсько? родини. Значить, людина своя! Тепер ?? чоловiк Рейхель - директор Дрезденсько? консерваторi?. Я давно ?х не бачив. "Певне, i Герцен давно ?х не бачив, - думала Марiя, сидячи в затишнiй невеличкiй ?дальнi. - Певне, тiльки старi, давнi спогади з'?днують легендарного вигнанця з цi?ю, мабуть, помiркованою, добропорядною, надзвичайно милою, культурною нiмецькою родиною". Марiя Каспарiвна пригощала кухеном, кавою, дуже гостинно, але без метушнi, дивилась уважно й привiтно на Марiю. "Марiя Олександрiвна вперше за кордоном", - сказав Тургенев, знайомлячи ?х. Тож стiльки ще перед нею вiдкрить, насолоди... ...Вона, Марiя Каспарiвна, такою ж молодою опинилася з Герценами на чужинi? Нi, ще молодшою. Як давно це було! Скiльки рокiв минуло? Дванадцять? Тринадцять? I яких рокiв! Сорок сьомий рiк в Iталi?. Сорок восьмий у Парижi. Цiлого життя вартi тi роки. Потiм загибель дорого? добро? Лу?зи Iванiвни - матерi Герцена - i маленького його сина, глухонiмого вiд народження, але дуже розумного i гарного. Хлопчик ??, Марiю Каспарiвну, любив бiльше, нiж рiдну матiр, Наталi... Потiм особиста трагедiя в життi AI - так звали замолоду Герцена сво?, - смерть Наталi. Дiти Герцена - Саша, Тата, Ольга - опинились на ?? руках. Марiя Каспарiвна вже була одружена. Потiм сво? дiти, турботи, смерть малятка. Яке довге-довге, з вибо?нами, з труднощами, життя. I надзвичайнi роки... ...А по?хала молодим, дурним дiвчам, гадала - на пiвтора року. I, певне, вже нiколи не повернеться... ...Що чека? цю молоду, з живими, цiкавими до всього очима жiнку, яку привiв Iван Сергiйович? А як вiн сам постарiв, зовсiм сивий. Марiя Каспарiвна пам'ята? його з Москви i особливо з Парижа. Тодi, у 1848 роцi, вони весь час були разом - Герцени, Тургенев, Тучкови - шматочок Росi?, тодi вiдчувала: батькiвщина поряд. А з Адольфом Тургенев знайомий ще ранiше. Ще коли зовсiм юним слухав курс фiлософi? у Нiмеччинi. У них був спiльний друг - Бакунiн. Марiя Каспарiвна спитала Тургенева: - Новини про Мiшеля Бакунiна, певне, зна?те, про його торiшнiй лист Герцену й Огарьову, в якому вiн повiдомля?, що одружився з дочкою засланого поляка? - Не уявляю його одруженим! Але я не знав! Я ж з минулого року не був у Лондонi. - Так от, вiн писав, що живий, здоровий, - каже Рейхель. - Як не пiзнати Мiшеля по цих словах! "Я вас люблю, i пам'ятаю, i вам, рiвно як i собi, лишаюсь незмiнно вiрним". Яка доля... Вже, певне, нiколи не побачимо його навiч, не почу?мо. Що лишилось вiд його буйно?, лев'ячо? гриви? громоподiбного голосу? Перед мо?ми очима вiн завжди в позi нестримного оратора, i я немов чую його полум'яну промову. - В якiй вiн абсолютно не зважа? на реальну дiйснiсть, можливостi, - докинув Iван Сергiйович, - та й не зна? i не дума? нiколи про них, i навiть про завтрашнiй день. - Але запалю? всiх, - мрiйно мовить Рейхель. - Хiба можна уявити таку людину прикутою ланцюгом до стiни одиночно? камери? Десять рокiв фортецi австрiйсько?, вашо?, росiйсько?! I от тiльки опинився на засланнi, в Сибiру, - це теж неволя, жандарми, але вiдносно, порiвнюючи з ланцюгами i фортецею, легша, - i вже пише: "Я мiцний, я щасливий, я вiрний собi". - Адольф його дуже любив, - зауважу? Марiя Каспарiвна. I знову диву?ться Марiя: "Як могли бути друзями цей тихий музикант i бунтар Бакунiн?" - Адольф не був його послiдовником, - веде далi Марiя Каспарiвна, - ну, а на мене, звичайно, найбiльший вплив мала твереза, ясна, непорiвняна нi з чим багатогранна думка Олександра Iвановича. Йому я завжди вiрила беззаперечно, бо не можна було не вiрити людинi, яка намагалась охопити все сво?м зором i безстрашно докопуватись iстини. - А вiд нього, вiд Олександра Iвановича, ви давно ма?те вiстi? - пита? Iван Сергiйович. - Майже щодня! - з задоволенням каже Рейхель. - Ну, вже й щодня! Ти перебiльшу?ш, Адольфе, - перебива? його дружина. - Я ж сказав "майже". Вiн постiйно пише Марiхен. Ще б пак! Зна?те, як Герцен ?? назива?? "Начальник штабу вольного росiйського слова". Марiя здивовано дивиться. Ця дбайлива господиня, видно, педантично розмiрено-iдеальна господиня iдеально? нiмецько? родини, - "Начальник штабу вольного росiйського слова"?! Марiя Каспарiвна всмiха?ться i маха? рукою. - Це надто високе звання. Я просто скромна технiчна помiчниця, своя людина, старий друг сiм'?, якому все чисто можна довiрити. - I яку Iскандер зве сестрою! - з гордiстю каже Рейхель. Марi? раптом захотiлось присунутися ближче до господин! дому, притулитись до плеча, обняти. Вона, звичайно, не зробила цього. Боже мiй, господи! От не чекала цього! Але, певне, саме такi скромнi, надiйнi люди i потрiбнi, щоб великi справи творилися. Без таких саме не обiйтись - стриманих, надiйних, не балакучих. - А хiба ви не по?дете в Лондон? - спитала Марiя Каспарiвна Тургенева. - Обов'язково по?ду влiтку. "I я обов'язково по?ду влiтку", - подумала Марiя. - Певне, вiн i уявити не може, яко? сили набув у Росi?. Та й ви цього не уявля?те, Марi? Каспарiвно. Чи ? де куток зараз, куди б не долiтав його дзвiн? Як усi жадають не тiльки прочитати, а й самим написати туди про все, що робиться у нас, i якимись невiдомими стежками все досяга? вiрно? адреси - i туди, в Лондон, i до нас, до матiнки Росi?. Адже те, що привозять йому старi друзi, - це лише малесенькi крихти! Адольф Рейхель, ледь усмiхнувшись, глянув лукаво на дружину, а та й бровою не повела. Марiя почервонiла, внутрiшньо захвилювалась - адже й вона везе щось, що наказано ?й передати в руки дзвонаря, якщо побачить. "Хай продзвонить", - так просив Iлля Петрович Дорошенко, учитель математики, соромливий, закоханий. Уклiнне вiтання наказував передати i Тарас Григорович, ?й наказував, не Опанасовi. - У цiй дiяльностi розгорнулась уся його натура, - мовила Марiя Каспарiвна, - весь блиск i глибина його думки. Коли вiн стiльки пережив i пiсля розчарувань 1848 року i особистих драм мав силу сказати: "Замiсть слiз я хочу писати". Вiн завжди часто повторював рядки Гете: Mut verloren - Alles verloren Da nicht's besser Nicht geboren. (Мужнiсть загубити - все загубити. Краще тодi й не родитися (нiм. ). - Що ж, тiльки тi досягають великого, котрi уявляють перед собою ще бiльше i вiрять у можливiсть його здiйснення. Олександр Iванович зве свою роботу "кротовою". Коли вiн повiдомив мене про початок сво?? друкарнi, вiн писав: "Лапи чешуться". Менi здалося, це необхiдно насамперед для нього, врятувати сво? життя, особисте життя вiд розпачу. Але ж у нього нiколи не було межi мiж особистим i загальним, - проникливо говорить Марiя Каспарiвна. - А яку чудесну справу вiн розпочав, що друку? ту пота?мну лiтературу, тi вiршi й пiснi, якi ще з декабристiв, та й ранiше, нишком переписували й вивчали напам'ять, - сказав Iван Сергiйович. - Пам'ята?те, як Пушкiн писав: Я спрятал потаенну. Сафьянную тетрадь, Сей свиток драгоценный, Веками сбереженный От члена русских сил, Двоюродного брата, Драгунского солдата Я даром получил. Ты, кажется, в сомненьи... Нетрудно отгадать! Так, это сочиненья, Презревшие печать. - Я не пам'ятаю цього у Пушкiна, - зашарiвшись, призналася тихо Марiя. - Це його "Городок", - немов мiж iншим пояснив Тургенев, i Марiя заспоко?лась. - Вiн i сам про сво? вiршi писав: "И Пушкина стихи в печати не бывали. Что нужды? Их и так иные прочитали". "Что нужды?" Хiба ми не читали в списках i не знали його послання декабристам, "Кинжал", "Вольность", "К Чаадаеву"? Та хто ж з молодi, з нашого оточення не переписував ?х? А в "Полярной звезде" вони, нарештi, надрукованi! - А ви, Iване Сергiйовичу, як i ранiше, можете Пушкiна цiлi сторiнки напам'ять читати? Пригадую, в Парижi - вас тiльки попроси, i ви нiколи не вiдмовля?тесь, - пригадала Марiя Каспарiвна. - Я й тепер не вiдмовляюсь, - добродушно засмiявся Тургенев. - Я страшенно люблю поезiю, - раптом соромливо, якось подiвочому сказала Марiя Каспарiвна, - хоча сама нiколи двох рядкiв не могла стулити. Але Пушкiн ще з дитинства увiйшов у мо? життя. Я була таким сибiрським ведмежам, - вона повернула голову до Марi?, - народилася в Тобольську. Скiльки тисяч верст до ?вропи, до того стовпа, що сто?ть на межi з Сибiром! Пошта, газети, журнали мiсяцями йшли, а втiм, врештi таки доходили. Тодi тiльки вперше почав друкуватися "Евгений Онегин". У Тобольську, як завжди, було багато "нещасних" - засланих так звали, серед них багато людей освiчених, розумних, культурних. У нас усi бували - усi рiвнi. Так от "Евгения Онегина" з захопленням завжди вечорами вголос читали, чекали нетерпляче продовження. В журналi вiн спочатку друкувався, цитували до речi й не до речi. Марiя Каспарiвна замовкла на хвилинку. Тобольськ. Тисячi верств! Тисячi верств навiть до Вятки. А у Вятцi - було ?й тодi дванадцять рокiв - зустрiч з засланим Олександром Iвановичем Герценом. Вiн працював тодi там з ?? старшим братом i умовив вiдвезти ?? до Москви, до його родини. Незручно, що вона замовкла. * * * - Ви й тепер не вiдмовля?тесь? - перепитала Марiя Каспарiвна Тургенева. Вiн зрозумiв без зайвих слiв, як вона скучила за рiдною мовою, за рiдною поезi?ю. А кожному руському - хто рiднiший за Пушкiна? Вiн глянув чомусь на Марiю i побачив, що вона також це зрозумiла, розумна, мила Марiя Олександрiвна, яка йому подобалась усе дужче й дужче. - Почитайте Пушкiна! - сказала вона, нiба маючи право па дозвiл i наказ. - Гаразд. I не тiльки з пота?мно?. Просто мо? любимi. Але перше для вас, Марi? Каспарiвно. - Вiн з повагою схилив свою посрiблену сивиною голову. - На згадку, як ви в Сибiру читали уперше "Евгения Онегина". Не бiйтесь, Адольфе, не всього "Евгения Онегина", тiльки посвяту. - О, що ви, - заперечив Рейхель. - Це така музика для мене - ваш Пушкiн, а для Марiхен - найкраща насолода! Не мысля гордый свет заб