авить,
   Вниманье дружбы возлюби,
   Хотел бы я тебе представить
   Залог достойнее тебя... -

   почав читати Тургенев, i Марiя Каспарiвна слухала заворожено. Та Марiя,
Маруся Марковичка, знала - вiн чита? i для не?, i  ?й  зда?ться,  що  вона
вперше чу? цi вiршi. Адже ж вона ?х колись  читала,  правда,  дуже  давно,
може, в пансiонськi роки.

   ...Воспоминания безмолвно предо мной
   Свой длинный развивают свиток...

   * * *

   А ця "Элегия"? ?? треба читати i перечитувати наодинцi. Чому  вона  так
давно не перечитувала i не вiдчувала цi?? насолоди? Чому вiн одбира?  такi
сумнi? Адже Пушкiн - саме життя, радiсть, жадоба життя? Нi,  нi,  вони  не
сумнi, вони про його творчiсть, його власну, турген?вську...

   ...Но не хочу, о други, умирать;
   Я жить хочу, чтоб мыслить и страдать;
   И ведаю, мне будут наслажденья
   Меж горестей, забот и треволненья;
   Порой опять гармонией упьюсь,
   Над вымыслом слезами обольюсь...

   Так, так, "над вымыслом слезами обольюсь"...
   Звичайно,  вiн  для  не?  чита?  i  "Пророка",  i  "Поэта",  але  Марiя
Каспарiвна просить прочитати "Анчар".  Той  вiрш,  що  в  його  прекраснiй
новелi "Затишье".
   - Ти пам'ята?ш, Адольфе, я читала тобi ??, перекладаючи, як  могла,  на
ходу. I ще, будь  ласка,  оту  улюблену  мою  "Грузинскую  песню"!  Ви  не
втомились, милий Iване Сергiйовичу?
   - Що ви! Але вже досить пiзно. Марi? Олександрiвнi  з  дороги  вже  час
вiдпочити. Треба повертатись до готелю.
   - Менi не хочеться. Тут так добре, - щиро призналась Маруся.
   Та, звичайно,  треба  йти,  що  правда,  то  правда.  Може,  й  Богдась
прокинувся...
   - Завтра зранку до нас, - наказала Марiя Каспарiвна. - Вашого  хлопчика
познайомимо з мо?м Сашею, пiдшука?мо вам помешкання поблизу, я знаю славну
стареньку, яка зможе приходити допомагати.
   - А хлопчика можна навiть тимчасово до школи  влаштувати,  куди  й  наш
Саша бiга?, - вставив Рейхель.
   - Ну, про це все завтра, не  турбуйтеся,  Iване  Сергiйовичу,  ми  вашу
Марiю Олександрiвну влашту?мо. Поки чоловiк ??  при?де,  ми  постара?мось,
щоб не сумувала i все було гаразд.
   "Вашу Марiю Олександрiвну",  -  про  себе  засмiялась  Марiя,  -  немов
справдi Iван Сергiйович за не? вiдповiдальний, а  тепер  вони  перед  ним.
"Щоб не сумувала, поки чоловiк при?де". Соромно як! Вона й не згадала його
за цiлiсiнький вечiр. Але як добре усе. Шкода тiльки, що  Iван  Сергiйович
?де до Парижа.
   - Менi так шкода, що ви ?дете! - сказала вона, прощаючись  коло  дверей
свого номера в готелi.
   - I менi. Я звик до вас за цi днi. - Вiн потиснув мiцно обидвi ?? руки.
- Я вам писатиму.

   * * *

   Подружжя Рейхель схвильоване, але нiхто  цього  не  помiтив,  крiм  них
самих, якi вже так добре знають одне одного, що не тiльки слiв,  а  навiть
найменших зовнiшнiх проявiв не потрiбно.
   Марiя  Каспарiвна  зна?:  вiн  зараз  тихенько,  навшпиньках  зайде  до
дитячо?, погляне на хлопчикiв:  Сашу  -  звичайно,  першого  вони  назвали
Олександром - i маленького Ернста, потiм пiде до себе, до свого  рояля,  i
гратиме пiанiссiмо Шумана i Шуберта, i хвилюватиметься про себе, чи  добре
вiн зробив, що вiдiрвав дружину вiд батькiвщини, вiд матерi, рiдних.  Одна
найближча людина хоч не на такiй далекiй вiдстанi,  але  теж  не  в  змозi
побачитись, коли хоче, - Герцен. Але нi Рейхель, нi його дружина, звичайна
проста росiйська жiнка, не знають i не уявляють  усi??  мiри,  усi??  ваги
того, що робить вона для всiх росiйських людей.
   От вона теж заглянула в дитячу, поправила подушечки,  ковдрочки,  пiшла
до себе. Сiда? за невеличкий робочий  столиксекретер,  вийма?  з  шухлядки
невеличку шкатулку, згори вишивання, вiзерунки - вона  ж  рукодiльниця,  -
пiд ними - останнiй  лист  AI.  Листи  з  Росi?  до  нього.  Уважно  чита?
розпорядження Герцена:
   "Надiшлiть циркуляри про пияцтво,  попечителiв,  про  Пушкiна  i,  якщо
цiкаво, справу Огризки (Ви зна?те, що його врятував вiд в'язницi Тургенев,
вiн писав до государя - ач який?)".
   - Ач який! - здивована Марiя Каспарiвна. - Анi  слiвця  про  це!  Треба
буде розпитати, коли прийде завтра попрощатись i взяти дещо для AI.
   "Чекаю з нетерпiнням, коли ви одержите 44 "Колокол", там моя сповiдь  з
приводу вiйни (я за вiйну i проти Австрi?) i прочуханка "Современнику".
   Що це вiн вигадав? Адже "Современник" найпередовiший  журнал  у  Росi?.
Може, знову що з Некрасовим? Але не може бути. З Некрасовим - то  особистi
справи, i навiть не його, а Огарьових,  хоча  у  них  не  може  бути  щось
вiдокремлене. Але ж як поета вiн цiну? Некрасова,  надрукував  навiть  цей
надзвичайний вiрш "У парадного подъезда" в "Колоколе".
   "Прощавайте. Дiти цвiтуть. Погода у нас от яка: з початку  квiтня  дощ,
туман i мла".
   Значить, треба переглянути "Колокол" i перейти  до  листiв  з  Росi?...
Деякi з них докладнi, великi, деякi просто замiтки, дописи  -  i  все  про
страшнi справи: злочини у помiщикiв, зловживання урядовцiв у рiзних кутках
Росi?.
   Кожен лист  мандру?  по  кiлькох  адресах,  i  найпильнiша  полiцiя  не
здогаду?ться вже кiлька рокiв, що  бiльшiсть  ?х  пересила?ться  через  цю
адресу,  збира?ться  тут,  в  квартирi  тихого,  добропорядного  директора
Дрезденсько?  консерваторi?,  в  рукодiльному  столику  його  дружини.   У
Дрезденi нiмцi навiть не знають, що Марiя Каспарiвна з Росi?, бо  при?хала
вона з чоловiком вже давно  з  Парижа.  Марiя  Каспарiвна  зараз  дбайливо
розбере останню пошту, помiтить, якими шляхами  вирушать  вони  далi,  щоб
потрапити тiльки в руки AI. Цi - надiслати на  адресу  Трюбнера,  власника
друкарнi, в якiй друку?ться герценiвська преса. А от  записочки  AI,  його
вiдповiдi без звернення - вона мусить знати, кому вони адресованi i як  ?х
надiслати в Росiю...
   ...Яка мила ця молода письменниця, у  не?  загорiлись  очi,  коли  мова
зайшла про Герцена. Що ж, коли вона повертатиметься додому, в  Росiю,  нею
можна буде, мабуть, також дещо передати.
   "Ох, боже мiй, - написав  ?м  Герцен  у  першi  роки  народження  сво??
"вольной печати", - якби в мене в Росi?  замiсть  усiх  друзiв  була  одна
Марiя Каспарiвна, - все було  б  зроблено".  Зараз  уже  багато  невiдомих
анонiмних помiчникiв, але вiдповiдальностi з Марi? Каспарiвни не  знято  i
роботи ще додалось. Звичайно, - дума? Марiя Каспарiвна, - вiн перебiльшу?,
i чоловiк перебiльшу? ?? роботу. Вона ж росiянка, ?й  пощастило,  що  вона
виросла коло нього, жила в атмосферi його великих iнтересiв i  з  "собачою
вiдданiстю", як сама каже,  робить,  що  може,  не  дуже  вплутуючи  в  це
Рейхеля.
   ...От чоловiк  перейшов  вiд  Шумана  до  власних  iмпровiзацiй.  Марiя
Каспарiвна  вiдiрвалась  вiд  паперiв.  Замислилась.  Дивне  життя  кожно?
людини. Але  треба  швидше  закiнчити,  пiдготувати  що  можна  для  Iвана
Сергiйовича i лягати. День почина?ться завжди  дуже  рано.  Трудовий  день
матерi, ретельно? господинi, помiчницi  чоловiка  i  -  "Начальника  штаба
русского вольного слова". Вона добродушно всмiха?ться на це прiзвисько. Що
казати-Марi? Каспарiвнi це при?мно чути вiд Герцена.



   5

   Добре,  коли  з  письменником   знайомляться   спочатку   по   книжках.
Трапля?ться, правда, що по книжках часто уявляють автора зовсiм iншим, нiж
вiн ? в дiйсностi. Але ж  справжнiй  вiн  такий,  яким  з'явився  у  сво?х
творах, - там його думки, душа, почуття, коли й не пише про  себе.  Немало
знайомих (жiнок, жiнок  особливо!)  дивувалися-хiба  ця  проста,  мовчазна
жiнка i ? автор "Народних оповiдань"?
   Часом Марiя дума?: "Ой, не треба було згоджуватися на пропозицiю  Iвана
Сергiйовича передати свою  книжечку  Герцену.  Ну,  потiм,  пiзнiше,  коли
по?хала б у Лондон  з  Опанасом,  який  тепер  з  нею  у  Дрезденi,  може,
подарувала б...
   Але що я, господи, звичайно, краще,  коли  вiн  спочатку  побачить  мою
книжечку, мо? найдорожче i найщирiше в свiтi, не менше  за  Богдасика,  не
менше, i хай буде так, як буде, i, звичайно, краще,  коли  з  письменником
спочатку знайомляться з книжок, а потiм уже бачать на власнi очi. Особливо
з письменницею, з жiнкою - тодi байдуже, яка вона як жiнка". Вона ж  зна?,
не раз чула ущипливе шепотiння: "Що в нiй гарного i  що  в  нiй  знаходять
чоловiки?"
   Вона раптом весело засмiялась:
   - Щось та знаходять!
   Але Герцен? Звичайно, вона хвилю?ться, як прийме Герцен ?? книгу.

   * * *

   - Вона дуже гарна? - спитала Наталя Олексi?вна Огарьова, i в ?? тонi  i
в поглядi вже вiдчувалося, що вона наперед зна?:
   Тургенев  вiдповiсть  захоплено:  "Надзвичайно  гарна".  I  тодi   вона
скептично зауважить: "Ну, звичайно, вся Справа  в  красi  жiнки,  а  не  в
талантi".
   - Нi, - спокiйно вiдповiв Тургенев, - вона зовсiм не  красуня.  Але  це
поетична, щира i розумна iстота,  та  ще  й  з  великим  почуттям  гумору,
властивим укра?нцям.
   - Ти зачарований нею, ти можеш у жiнцi знайти такi iдеальнi риси,  такi
неоцiненнi скарби, про якi вона й не гада?. Що ж до жiночого оточення - ти
невиправний! - засмiявся Герцен. - Усi  друзi  знають:  воно  тебе  завжди
приваблю? дужче, нiж оточення чоловiкiв.
   - Що правда, то правда, -  в  тон  йому  вiдказав  Тургенев,  -  але  ж
погодься, товариство чоловiкiв без присутностi  добро?  i  розумно?  жiнки
подiбне до важезно? валки з немазаними колесами, якi роздирають  вуха  вiд
нестерпного одноманiтного рипу.
   Вiн хотiв додати щось про присутнiсть з  ними  Наталi  Олексi?вни,  але
помiтив ?? пiдозрiливий  ревнивий  погляд,  стуленi  мiцно  тонкi  губи  i
замовк. "Шпиговальна голка, - подумав вiн, - як змiнилася!"
   Колись у Парижi у 1848 роцi вiн з нею навiть приятелював. Вона була юна
дiвчина, палка, експансивна, закохана в дружину  Герцена  Наталi,  ?й  вiн
присвятив  тодi  свою  п'?су.  Вiн  з  Анненковим  постiйно  докучали   ?й
жартiвливим запитанням, - хто з них двох ?й бiльше подоба?ться i  за  кого
вона б швидше вийшла замiж. Як давно це було! Що трапилось  з  нею?  Тепер
вона не викликала анi приязнi, анi симпатi?.  Найменшого  вiдблиску  щастя
або задоволення не з'явля?ться на обличчi, навiть  коли  трима?  на  руках
маленьку дочку. Лише занепоко?ння.
   Але й вона трохи розвеселилась, коли Iван Сергiйович за  вечiрнiм  ча?м
розповiдав з сво?ю  неперевершеною  майстернiстю  рiзнi  iсторi?.  "При?де
родич - i в будень свято". Хай сперечання, незгоди, та однаково  -  при?зд
Тургенева до них у Лондон завжди свято для Герцена i його сiм'?.
   Цього разу сперечань майже не  було,  обидва  жили  чеканням  того,  що
от-от, нарештi, ма? здiйснитися на батькiвщинi - скасування крiпаччини,  i
хотiлось  розпитати  про  все.  Не  бачились  майже  рiк.  Тургенев  довго
перебував у Росi?, в сво?му Спаському, в Москвi, в Петербурзi.
   - Я цi?? зими поринув, мiж iншим, в укра?нське життя, - сказав вiн. - У
Петербурзi цiла колонiя укра?нцiв i укра?нок. Крiм панi  Маркович,  автора
книжки, яку я тобi привiз, я познайомився з укра?нським поетом  Шевченком,
вiн повернувся з заслання, десять рокiв був у солдатах за Каспi?м. Ти  про
це, певне, зна?ш ще вiд Савича, учителя тво?? Тати, його двоюрiдного брата
також було заарештовано тодi. Але це було ще у 1847 роцi.
   - Так, я дiзнався тодi про ?хн? Кирило-Мефодi?вське братство в  Парижi.
Дуже мало донеслося до нас. Укра?на завжди викликала в мене iнтерес.
   - От i я зацiкавився, познайомившись з петербурзькими укра?нцями. Майже
всi вони дуже милi, лiберальне настро?нi, - вiв Тургенев.
   - А молода  нова  письменниця  наймилiша?  -  спитала  iронiчно  Наталя
Олексi?вна.
   - О, так, вона була окрасою цього гуртка.  Я  помiтив,  в  укра?нцiв  ?
сво?рiдний iдеалiзм i твердiсть, вельми привабливi.
   - I ти, i ви всi зна?те, я  не  раз  писав  про  укра?нцiв,  бо  багато
мiркував над цим поетичним волелюбним народом, - гаряче, як  завжди,  коли
хотiв швидше подiлитися сво?ми думками, заговорив Герцен. - Вiки боротьби!
Але в цiй боротьбi, я  писав  про  це,  два  стремлiння,  два  протилежних
потоки: шляхетства, панiв i нижчого шару - народу, козакiв.  Я  писав  про
запорожцiв. Запорозька Сiч явля? собою дивовижне явище  витязiв-мужикiв  -
рицарiв чорного народу. Про це не можна забувати.
   - А мова укра?нська сповнена поетично? грацi?  i  чарiвливостi  i  тому
досить важка для перекладу, - вставив Тургенев.
   - З мовою, на жаль, я знайомий мало.  Але  ж  ми  зна?мо,  як  укра?нцi
люблять перекази,  пiснi  про  сво?  незалежне  волелюбне  козацтво.  Свою
незалежнiсть,  хай  дику,  але  республiканську,   демократичну,   Укра?на
вiдстоювала вiки i не складала збро?, коли шматували ??  польська  шляхта,
турки, татари. Особливо складнi вза?мини були з поляками.  Укра?на  цiлком
добровiльно при?дналась до Великоросi?, а Катерина, ця баба-бабариця,  яка
роздавала землi з  людьми  сво?м  полюбовникам,  закрiпачила  цей  вiльний
чудесний народ.
   - На щастя, сторiччя  крiпацтва  не  знищили  дощенту  все  поетичне  й
волелюбне, - мовив Огарьов, завжди меланхолiйний, тихий, особливо поряд  з
гарячим, енергiйним Герценом.
   - Якщо ти, - звернувся Герцен до Тургенева, - ти ж зна?ш, яким майстром
в  лiтературi  я  вважаю  тебе,  зупинився  i  сам   переклав   оповiдання
укра?нсько? письменницi, напевне, вони вартi того.
   - Ну до чого тут майстер,  -  замахав  руками  Iван  Сергiйович.  -  Ти
прочита?ш i сам побачиш.
   Як добре, що сьогоднi за столом не було нiяких суперечок, що так  часто
виникали при зустрiчах з друзями, i друзi  раптом  ставали  "колишнiми"...
Зараз усi, навiть дiти, дiвчатка Тата i менша Ольга, не хотiли йти  спати,
поки був Iван Сергiйович. Крiм того, Герцен не так давно дiзнався про лист
Тургенева царевi з приводу арешту редактора  польського  журналу  Огризка.
Огризка випустили. Певне-таки лист мав значення!
   Герцен задоволене сказав, розпитуючи про це:
   - I я, i ти листу?мося з Олександром  Миколайовичем.  Правда,  з  нашо?
дзвiницi я з ним i з його родиною  бiльше  запанiбрата  i  одвертiше,  без
усяких церемонiй!
   - Iнколи ти переборщу?ш, - зауважив Тургенев. - Не забувай,  зараз  вiд
нього багато залежить у справi визволення.
   - Ти зна?ш, що i я в першi роки його царювання чекав вiд нього  швидких
рiшучих дiй, але боюсь, що ми поклада?мо багато марних  надiй,  -  похитав
головою Герцен, - а за лист про Огризка... я був  щасливий,  щасливий,  що
саме ти це зробив.
   - Не перебiльшуй, будь ласка, мо?? ролi i мого значення, - зупинив його
Iван Сергiйович.
   Дивно, з роками, чим бiльше зростала популярнiсть, слава Тургенева, тим
бiльшою щирою скромнiстю вiн сам вiдзначався  у  сво?й  лiтературнiй  i  в
громадськiй дiяльностi. Це помiчали всi його  близькi  знайомi,  усi  його
друзi. Та всi також  знали,  як  Iван  Сергiйович  непомiрно  захоплю?ться
"молодими" талантами, допомага? ?м i як часто вони зовсiм не виправдовують
його надiй.
   Цiкаво, цiкаво, чи  ця  тоненька  книжечка  укра?нсько?  письменницi  з
дивним псевдонiмом "Марко Вовчок"  не  чергове  захоплення  доброзичливого
Тургенева?
   - Почитай,  почитай,  -  вгадавши  думки  Олександра  Iвановича,  мовив
Тургенев, - а тодi вже скажеш, чим повi? тобi в тво?х лондонських туманах.

   * * *

   Хiба могли б у туманах Лондона або  на  петербурзьких  болотах  вирости
такi свiжi лiсовi квiти?
   Оце було перше вiдчуття - вiдчуття свiжих пахощiв, променисто? ранково?
роси.
   Вже давно всi спали в домi, а вiн,  наче  захлинаючись,  наче  ковтаючи
свiже степове повiтря  далеко?  рiдно?  батькiвщини,  перегортав  сторiнки
маленько? книжечки. Одразу виникло  бажання  -  швидше  прочитати  вголос.
Кому? Перш за все сво?м дочкам,  сво?м  дiтям,  дiтям  вигнанця  з  рiдно?
землi, щоб вони ?? вiдчули, щоб ще краще зрозумiли, чому  все  життя  сво?
вiн,  ?хнiй  батько,  присвятив  боротьбi  за  долю  цих  битих,  сiчених,
згвалтованих  дiвчисьок,  цих  терплячих  страдниць  матерiв,  цих  вiрних
одчайдушних жiнок, про яких з такою чулiстю, наче сестра,  кревна  сестра,
пише  Марко  Вовчок.  Який  обвинувальний  акт!  О.т  у  цьому,  в   такiй
лiтературi, в таких письменниках, запорука порятунку батькiвщини!
   Швидше, швидше побачити ??! Яке недоречне питання невитримано? Наталi -
чи красива ця жiнка? Яке це ма? значення? Вона вже стала йому другом!
   До  ранково?  кави,  на  яку  вiн  просив  прийти   обов'язково   Iвана
Сергiйовича, вiн вбiг збуджений, бадьорий, енергiйний.
   - Це незрiвнянно! Тата! Я прочитаю тобi  сам  цi  оповiдання!  Огарьов!
Марко Вовчок посяде славне мiсце в нашiй лiтературi. Я просто жадаю бачити
Марка Вовчка!



   6

   ...Пошли,
   Пошли менi святе? слово,
   Свято? правди голос новий!
   Т. Шевченко

   Хiба листи були нещирi й неправдивi? Адже краще зовсiм не  писати,  нiж
найближчим людям писати неправду або просто "для  годиться".  Так  чому  ж
зовсiм рiзне, вiдмiнне писалося в ?? листах?
   "Учора одiбрала Ваш лист,  добрий  та  щирий  мiй  Тарасе  Григоровичу.
Тiльки шкода, шо Ви менi не сказали, куди се Ви замислились втiкати  i  де
будете менi мачухи шукати?"
   (Це ж Тарас Григорович написав, що хоче одружитися. Звичайно, мачуха ?й
буде, а не мати!)
   "Жити у Дрезденi добре, тихо. Робота йде дуже швидко. Бiльше тут зробиш
у мiсяць, як де-небудь у два роки".
   Що ж, це правда, вона тут багато встигла написати з задуманого ще  там,
у Немировi та в Петербурзi.
   Але ж хiба неправда той сумний рядок у листi Iвану Сергiйовичу?
   "Працювати я почала, та робота нехороша й порожня щось".
   Вона працю? щодня, навiть бiльше, нiж дома, але  ж  вона  незадоволена.
Нi, незадоволена.
   Отак  швидко  написала  кiлька  нових  оповiдань,  а  перечиту?  i  все
порiвню?: а чи кращi вони за першi, тi, "Народнi оповiдання",  що  здобули
?й несподiвану славу? Тi немов вилились, немов вiддих легкий  вилетiли,  а
тепер хочеться i ширше, i глибше схопити життя, людську душу. Треба знайти
?й новi слова,  тон,  щоб  виявити  складнi  людськi  почуття,  не  тiльки
користатися готовими, хай найчудовiшими образами з пiсень. I  ?й  хочеться
поширити коло сво?х геро?в. I знайти ?хню мову. ?хнi слова, ?й не вистача?
чогось, щоб бути задоволеною. Iван Сергiйович зрозумiв,  що  саме  цi  два
рядки  про  власне  незадоволення  -  головнi   в   листi   серед   рiзних
iнформацiйних новин.
   "Ви пишете, що у вас поки що справа не кле?ться. Це трапля?ться з  двох
причин. Вiд утоми й  неохоти  або  вiд  того,  що  людина  вступа?  iнколи
непомiтно для себе в нову добу розвитку i ще не знаходить  нових  слiв,  а
старi не годяться. Дай вам, боже, йти вперед спокiйно й вiрно".
   Вiн точно зрозумiв - ?й треба було нових слiв, так само,  як  i  нового
життя.
   Звичайно, тут було "тихо i добре", i як добре вiдпочив би  вiд  усього,
що пережив, рiдний Тарас Григорович,  подивився  б  на  свiт.  побачив  би
рафаелiвську Мадонну, свою улюблену Марiю,  образ  яко?  плека?  усе  сво?
творче життя i замислив написати велику поему.
   Але ж ?й, живiй Марi?, земнiй жiнцi, ще  нема  чого  вiдпочивати.  Хiба
справдi вона при?хала за кордон тiльки для того, щоб лiкуватися за методою
лiкаря Шипулинського? Вислухувати поради за table d'hоt'ом,  на  якi  води
?хати, якi ванни  приймати,  та  разом  з  iншими  при?жджими  обов'язково
оглядати всi примiтнi пам'ятки, музе?, старовиннi церкви, галере?, будинки
славетних людей i середньовiчнi замки!?
   Добре, коли збира?ться невеличке товариство, в якому зовсiм не потрiбно
трафаретне виявляти захоплення, але iнколи  вплута?ться  якась  настирлива
дамочка, яка вважа? ознакою вищо? культури закочувати очi, голосно зiтхати
i при цьому сiпати всiх сусiдiв за рукава, бо без не?, певне, нiхто  б  не
звернув уваги на "цей шедевр",  "цю  божественну  красу",  "цi  неповторнi
лiнi?" - нiби вона одна зряча, а рештi заслiпило.
   Маруся зна?: до Дрезденсько? галере? треба ходити самiй ще i ще  раз  i
там стояти мовчки перед Мадонною, ?й спадають на думку рядки з "Неофiтiв",
що переписав ?й Тарас Григорович на дорогу.
   Маруся дивиться, не  зводячи  очей,  i  дума?:  вона,  та  свят  Марiя,
сповнена найсвятiших материнських почуттiв, вiдчува?, що  щось  незвичайне
буде з ?? дитиною, в ?? очах i сум, i любов, i вiдданiсть. Але ж хiба вона
зна? про Голгофу?
   Нi з ким не хочеться говорити про  Мадонну,  отак  стояти,  i  дивитись
самiй, i ставати причетною до iншого, вищого життя.
   Тут, у Дрезденьскiй галере?, вона любить постояти  .ще  в  однiй  залi,
коло картини, бiля яко? гiди й туристи  мало.зупиняються,  -  картини,  що
зображу? ?вангелiста Iоанна. Вона звикла,  що  на  iконах,  в  пiдручниках
"Закону божого", на молитовниках ?вангелiсти старi, а художник  Гварiччiнi
написав Iоанна молодим, сповненим сили  творчости  й  натхнення.  Хочеться
думати, Що вiн був таким насправдi - письменником з палкою вiрою i любов'ю
до слова, бо це ж саме вiн наливав, що "вначале  б?  слово"  i  "слово  б?
бог".
   "Боже ж мiй, господи, хай хвалять, але сама знаю, не те в  мене,  як  я
хочу".
   Вiн правий, Iван Сергiйович, що нема? нових слiп, а старi не годяться.
   I, як завжди, пишеш одне оповiдання, а вже майорять  образи  iншого,  i
гада?ш: от саме те зараз би вийшло як треба, швидше це закiнчити,  а  оте,
друге, вже, певне, вийде кращим, воно вже  не  да?  спокiйно  жити.  Та  й
взагалi про який спокiй можна думати, коли пишеш? Чуднi люди! Вони  iнколи
дивуються, що сидить Марiя i мовчить. Коли б  знали,  скiльки  розмов  уже
вела сьогоднi наодинцi i вiд себе, i вiд них,  сво?х  зараз  найближчих  -
Галi, Грушечки, Павла Чорнокрила...
   Вона переглядала  прислiв'я,  добирала  якесь  слово,  ?дине  ?й  зараз
потрiбне, i раптово вiдчувала, як ?? охоплю? наче  iнше  повiтря,  наче  в
iнше життя  вона  переходить,  ??  опановувала  радiсть  писання,  радiсть
якогось вiдкриття, нового зародження. Тiльки б ?? нiхто не чiпав, нiхто не
гукав, вона вже не чула гомону, голосiв, усе, крiм  цього  iншого  подиху,
ставало байдужим. То були найкращi хвилини, не вiдомi нi для кого.
   Так само не вiдомий нi для кого у не? був свiй лiк  часу.  У  художника
будь-якого мистецтва - найчастiше по творах. Отак i вона вже  давно  стала
лiчити час для себе по творах.
   Життя було до "Народних оповiдань" i пiсля них. Правда, це було датою i
для Опанаса - надто вже виразну  вiху  поставили  вони  в  життi  i  круто
повернули шлях. Потiм - початок роботи над "Iнституткою". Спочатку вона ??
назвала "Панночкою". Це було зв'язано з  першим  побаченням  з  Шевченком.
Вона йому присвятила цей твiр i вже довше i вимогливiше працювала.  Писала
i часто ловила себе на тому, коли перечитувала написане, немов чита?  його
очима. Вона "Iнститутку" свою вже зовсiм iнакше  писала,  нiж  тi,  першi.
Тодi поспiшала, наче хотiла, щоб швидше, швидше  всi  люди  дiзналися  про
них, не про оповiдання цi, Марi?ю Марковичкою написанi, а про  тих  людей.
Тепер справдi, як сказала вона пiд  час  подорожi  Iвану  Сергiйовичу,  та
"слава" наклала велику вiдповiдальнiсть.
   Вранцi Марiя вста?, коли весь пансiон, у якому мешкають, ще  спить.  Ще
сплять  вузькi  вулицi  з  темними  будинками,  ще   не   прокинулись   цi
темно-червонi гостроверхi будинки, вiд яких вi? давнiм життям, i тiльки  з
садкiв долiтають ранковi пташинi заклопотанi розмови,  а  вже  потiм  лине
гомiн здалека, з то? сторони, де мiститься ринок. "Iдiть просто в юрбу, не
бiйтесь. "Greibt mir hinein ins folle Menschenleben" (В життя людське  чим
бiльше заглядайте (нiм.)_, - казав Тургенев, цитуючи Фауста... Вiн  iще  в
Петербурзi подарував ?й гарне невеличке нiмецьке  видання.  Вона  привезла
його з собою.
   У Дрезденi зараз ярмарок, i Марiя Каспарiвна якось узяла  ??  з  собою.
Певне, Маруся ?й трохи заважала, бо Марусi цiкаво було тiльки дивитись  та
прислухатись, а Марiя  Каспарiвна  була  заклопотана,  щоб,  скориставшись
ярмарком,  саме  зробити  "запаси"  -  це  було   цiлком   зрозумiло.   Та
упорядкований нiмецьким ярмарок аж нiяк  не  був  схожий  на  тi  пiстрявi
базари на Укра?нi. на гучнi ки?вськi "Контракти". Першi днi в Дрезденi  ?й
здавалось, що й повiтря тут iнше...
   Вона  подумала  тодi  -  це  вiд  мови,  вiд  чужо?  мови.  Тепер  вона
опановувала з притаманною  ?й  швидкiстю  i  цiкавiстю  цю  чужу  мову.  З
дитинства ?? вчили i нiмецько? мови, але не так досконало, як французько?,
якою вона вiльно читала i розмовляла.
   Дивно, вона завжди робила записи там, у Ки?вi, Качанiвцi, Немировi.  ?й
Опанас привчив, а тут вона бачить стiльки нового для себе, але  нiчого  не
запису?. В ?? головi ще тi задуми i плани, якi замайорiли ще там, удома, i
ще виразнiше, вiдчутнiше те далеке i вiдмiнне вiд цього життя,  i  коли  й
зароджуються новi задуми, то знову ж таки зв'язанi з рiдним, сво?м. Але  ж
i Iван Сергiйович пише тiльки про росiйське, про  рiдне.  I  Гоголь  писав
"Мертвi душi" у Римi. Батькiвщина ? батькiвщина...
   Вона блукала сама старовинними парками, вулицями. Деякi з них  схожi  в
чомусь на похмурий Петербург, а iншi - зовсiм середньовiчнi,  вузенькi,  з
старими будовами, дивними назвами, що збереглись з давнiх-давен, i от вони
всi на очах починають щоденне звичайне сво? життя.
   Поспiшають заклопотанi хазяйки, служницi. До будинку, де  вона  мешка?,
iде солiдно, наче якийсь професор,  кухар  ?хнього  пансiону.  З  почуттям
власно? гiдностi, але люб'язно, вiн трохи пiднiма? капелюх - вiн  примiтив
цю молоду даму, бачив ?? не тiльки в пансiонi, а й стрiча? вранцi саму.
   - Guten Morgen, gnдdige Frau! (Доброго ранку, шановна панi (нiм.)_
   Цей "пан", гер кухар, i поко?вки, усi служницi i служники, перед  якими
часто просто-таки нiяковiють при?жджi з Росi?, якi вони не  схожi  на  тих
наймичок, парубкiв i дядькiв - помiщицьку челядь по селах i в  мiстах,  що
змальову? вона в сво?х творах! Деякi критики ?й дорiкають, що надiля? вона
?х надто тонкими  почуттями,  не  властивими  простому  народу.  Неправда,
неправда - i горе, i бiди, i кохання у них щирi, глибокi i безкорисливiшi,
- а певне безкорисливiшi, на бiду ж собi, - нiж  у  панiв.  Хiба  вигадала
вона з голови долю "Козачки"  i  зараз  пережива?  за  Чорнокрила?  Навiть
мiцнiше там у них кохання, нiж у тому оточеннi, серед якого сама виросла.
   А може, вона сама надто багато нада? ваги коханню, якомусь незвичайному
коханню, про яке мрiяла, як кожна дiвчина, i, може, так бува? завжди,  що,
коли вiдда?шся замiж, - насправдi все не так? Нi, нi, вона не  нарiка?  на
Опанаса. Вiн ?й здався кращим за всiх, кого досi зустрiчала, i  вони  були
друзi, i вiн був закоханий, але ж зовсiм не так,  як  вона  пише  сама.  А
чоловiком вiн ставав усе нуднiшим i нуднiшим, а ?й дорiкав, що вона  надто
холодна й спокiйна. "Така вродилася!" -  iнколи  весело,  iнколи  ображено
вiдповiдала. I звикла вже так i триматися.  Та  щось,  щось  змiнилося  за
останнi часи. Надто вже багато чоловiкiв почали упадати за нею, незважаючи
на ?? "холоднiсть" i неприступнiсть.
   Вона, звичайно, не знала, що ?? "холодний" спокiйний зовнiш нiй  вигляд
говорив не про вiдсутнiсть почуттiв, а  тiльки  про  тс,  що  вони  ще  не
розбурканi, i це iнстинктивно вiдчувалось i манило до не? i трохи все-таки
хвилювало ?? саму.
   Тепер траплялось, що, сидячи над початим зошитом або блукаючи  отак  на
самотi, вона думала не про кохання Павла i Варкi?, а про себе... От про це
вона вже нiкому не напише... Ну, що за думки безглуздi! Треба швидше  дати
поснiдати Богдасевi, поснiдати самiй з Опанасом i сiсти за працю.
   Як ?й хочеться багато написати. Коли б тiльки не  заважали  люди,  а  з
"дурними" сво?ми думками вона й сама  впора?ться.  Вона  вмi?.  Про  це  й
Опанас не зна? - отак збоку глянути на себе i  нещадно  знайти  не  тiльки
слабкi, а навiть смiшнi сво? риси. Сама  з  собою  вона  зовсiм  невисоко?
думки  про  себе.  Вона  не  бо?ться  картати  себе  тiльки  перед  Iваном
Сергiйовичем, щодо сво?? працi, звичайно. А може, це саме й збiльшу?  його
симпатi? до не??
   Зараз вона про це не думала. Просто ?й хотiлося  бути  з  ним  гранично
щирою.
   Вона тiльки пiзнiше стала усвiдомлювати, що саме ця  щирiсть  дiяла  на
всiх дужче, нiж наитонше кокетування. Це було вже пiзнiше.  Iнколи  навiть
як зброя.

   * * *

   А  Опанас  Васильович  почувався  ще  гiрше,  нiж  у  Петербурзi.  Одне
заспокоювало  -  усi  жiнки,  опинившись  за  кордоном,  тримались  далеко
самостiйнiше й вiльнiше, нiж  удома.  Вiн  з  Марусею  вже  зробили  деякi
невеличкi подорожi в сусiднi мiста, курорти,  i  скрiзь,  де  не  стрiчали
сво?х спiввiтчизникiв, вiн пiдмiчав, що тут "баринi"  верховодять.  Але  ж
Маруся не "бариня". Вона й тут  сидить  i  працю?,  та  якось  упевненiше,
категоричнiше, вiдстою?  сво?  права  на  свiй  час,  сво?  бажання,  новi
знайомства.
   I все частiше й  частiше  згаду?  вiн  той  "загублений  pan"  -  тихий
Немирiв, куди тепер пише товаришам, колегам, i якi, певне, заздрять  йому,
що вiн за кордоном... По?хав би вiн кудись або в Полтаву, або в  Чернiгiв,
працював би десь у газетi, мандрував  би  по  рiдних  околицях,  а  не  по
Саксонськiй Швейцарi?...
   Але ж Маруся тiльки розпочала лiкування. Щось досi ?й не  дуже  краща?.
Усi дами переконують, що коли спочатку ста? гiрше,  то  потiм  обов'язково
буде краще. Що ж - "дамам" завжди  все  виднiше,  вони  будь-якого  лiкаря
заступлять.
   Та ще оцi постiйнi пiдрахунки.
   Грошей обмаль. Треба весь час просто копiйки лiчити i  заощаджувати  на
всьому - до чого вiн все життя мав презирство, щоб не сказати бiльше.
   I от чекають щодня переказiв з Петербурга. Там ще виннi Марусi.  Треба,
щоб Каменецький потурбувався. З журналом укра?нським щось нiчого не  чути.
Почав би виходити журнал - все ж таки жива копiйка. Кулiш  чомусь  подався
на Кавказ. Сидiв у Берлiнi сам, розсварившись iз сво?ю Сашунею, а тепер  з
нею ж у вояж. Перестав зовсiм писати ?м. Переказували його слова,  мовляв,
багато зробив для Марка Вовчка, вiдкрив ?й шлях, хай тепер самостiйно йде.
   I пiде.  Он  сидить  пише.  Богдасик  повiсив  через  плече  школярську
дощечку, узяв грифельок i, пiдстрибуючи, задоволений побiг  до  школи,  де
вже на нього чека? Саша Рейхель.
   А що ж йому, Опанасовi Васильовичу, тут робити?



   7

   Куди я йду, не пройду,
   На твiй слiдок iзiйду,
   На слiдочку постою...
   Народна пiсня

   Загублений рай...
   Загублений рай?
   Вiн був тут - рай... А зараз те, що перед очима...
   Закiнчу?ться врочистий  акт.  Iллi  Петровичу  Дорошенку  зда?ться,  що
нiколи вiн не затягувався так  довго  i  нiколи  не  був  таким  нудним  i
беззмiстовним. Iлля Петрович не слуха?  звiту  директора  гiмназi?.  Вiршi
росiйською,   французькою   та   нiмецькою   мовами,   що   декламують   з
гiперболiчними   наголосами   i   неприродним,   пiдкресленим    "виразом"
гiмназисти,  здаються  недоречною  нiсенiтницею,  навiть  без  натяку   на
художнiй смак. Власний твiр  випускника,  нагородженого  золотою  медаллю,
хвалити бога, недовгий, зате промова Iвана Яковича  Сорокiна,  словесника,
надто велеречива, пишна. Що це  його  розвезло  так  у  подяках?  Оце  вже
поглузують  колеги  на   прощальнiй   вечiрцi!   Два   бiленькi   худенькi
шестикласники, схожi мiж собою, як близнята, - а може, й справдi близнята,
- щось пробренькали в  чотири  руки  на  роялi.  Та  сьогоднi  чомусь  усi
здаються схожими - i учителi мiж собою,  i  гiмназисти.  Нарештi  почалась
роздача нагород. Граф Болеслав  Потоцький  сидить  в  першому  ряду  серед
почесних гостей i задоволене покиву? красивою головою.  Бiльшiсть  нагород
придбане його коштом...
   Вiн  патрон  усього  мiста,  славного  мiста  Немирова  -  малесенького
мiстечка на Подiллi, за двi сотнi верств вiд губернiального.
   Поляки, яких бiльшiсть у цьому мiстечку, дивляться на графа  Потоцького
як на свого заступника в усiх справах, хоча вiн, розумний i передбачливий,
вiдiгра?  ролю  доброго  духа  не  лише  для  сво?х  одноплемiнникiв.  От,
примiром, збудував капличку для католикiв, а водночас пожертвував  основну
суму  для  будування  i  православно?  в  гiмназi?  i  звiв   дзвiницю   в
парафiяльнiй церквi  -  благо  багатство  дозволя?.  Вiн  утриму?  дитячий
притулок, а в сво?му палацi при будь-якiй нагодi влаштову? концерти,  коли
можна заманити в Немирiв бiльш-менш пристойного артиста.  На  цi  концерти
вiн гостинно запрошу? всю немирiвську  iнтелiгенцiю.  Звичайно,  вiн  може
вiдчувати себе владарем!
   Та зараз поведiнка магната зовсiм не обходить Iллю Петровича, як  нiхто
i нiщо на цьому урочистому актi.  Йому  навiть  дивно,  що  його  товаришi
колеги - i Барщевський, i Теодорович, i Чайковський - хвилюються за  сво?х
учнiв, за весь порядок,  хiба  що  один  iнспектор  Олександр  Миколайович
Дельсаль, прекрасний викладач фiзики, але дуже безтурботна i легковажна по
характеру людина, зараз теж зовсiм не хвилю?ться  за  це  урочисте  свято.
Дельсаль погляда? на годинник i  перегляда?ться  з  дружиною,  яка  сидить
поряд з графом  Потоцьким.  Iнспектор  турбу?ться  лише  про  те,  чи  все
приготовлено до традицiйно? прощально? вечiрки i  чи  не  збiжиться  це  з
традицiйним прийомом у графа Болеслава, до  якого  ставиться  без  усякого
пi?тету i схиляння, та зна?, що повинен пiдтримувати  заведений  етикет  i
взагалi добрi вза?мини.
   I торiк, i позаторiк Iлля Петрович так само хвилювався, i йому  справдi
здавалося святом i закiнчення учбового року, i прийом у замку, i  найдужче
сiмейна "прощальна" вечiрка.
   Торiк хотiли влаштувати вечiрку спочатку у Маркевичiв, але побачили, що
буде тiсно i меблi  треба  зносити  з  iнших  квартир,  тож  вирiшили,  що
зручнiше зiбратись у гiмназичного лiкаря Опермана  -  старий  завжди  радо
давав сво? помешкання пiд такi вечiрки.
   А душею, як завжди, була Марiя Олександрiвна...
   Звичайно, загублений рай...
   От i вiн ?де з Немирова. Та все одно, цей рiк  без  Маркевичiв  -  хiба
життя? Тепер вiн згаду?, як  загублений  рай,  прогулянки  по  мальовничих
околицях. Особливим,  чарiвним  йому  здавалося  тодi  все:  i  дивовижний
ставок, що з трьох бокiв обрамляв мiсто, i давнi козацькi могили, i  вали.
Хотiлося ?й про все розповiсти, про все, що  чув,  що  знав,  i  вона  так
цiкавилась усiм.
   I  маленьке  мiсто  Немирiв  починало  здаватися  поетичним,  сповненим
старовинно? слави.
   Ще чарiвнiше було пiд час дальнiх прогулянок слухати пiснi  про  геро?в
народних повстань, найчастiше  про  Кармелюка,  який  дiяв  тут,  поблизу.
Казали, багато родичiв його тут лишилося.
   Та найближче Марiя Олександрiвна цiкавилась життям сьогоднi. I спочатку
незрозумiле було: зупиниться по дорозi чи з молодицею якою, чи з  дядьком,
чи навiть з дитиною i так розмовля? невимушене,  не  пiдшукуючи  слiв,  не
роблячи якогось особливого вигляду - наче до всього ?й дiло ?. Хiба ? щось
схоже в цьому з панями та панночками - дружинами й  доньками  немирiвсько?
iнтелiгенцi??
   А який ходок була! Любила пiшки мандрувати. Часто i з Iллею Петровичем.
Отак вийдуть за мiсто i прямують собi цим шляхом, обабiч якого посадженi у
два ряди липи, ще за Катерини II, коли тут про?здила i для не?  шляхи-але?
висаджували i навiть цiлi декоративнi  поселення.  У  них  коло  Немирова,
дякувати боговi, тiльки але? й лишилися, столiтнi розкiшнi  але?  лип,  що
ведуть на далекi гони. Скiльки вони сiл та хуторiв виходили! От Мухiвка  -
жалюгiдне сiльце, та яке  гарне!  Трохи  пiдведешся  на  пагорби,  i  такi
неозорi  простори  перед  очима.  Сам  Немирiв  на  горах.  Це  ж  там,  у
Мухiвцi,розбалакалися з  старим  Михайлом  Мухою,  i  вiн  розповiдав  про
божевiльну колишню красуню, улюбленицю села, Гафiю Козаченко:  як  ?й  все
село весiлля справляло, як на щастя милувалися,  а  потiм  ??  на  панщинi
замордували, дитинка маленька померла, i- збожеволiла  нещасна  мати.  Все
квiтами бавилася i -немов дитя колихала. Всi люди ?? жалiли. Зайде до кого
- посадовлять, як гостю, пригощають найкращим, що ? в хатi.
   Потiм, коли прочитали "Горпину", багато впiзнали...
   А по той бiк Немирова село таке - Вовчок -  спускалося  до  рiчки,  там
вода коло млина шумувала. Гарне мiсце, i село  гарне,  майже  коло  кожно?
хатки маки, мальви, соняшники квiтли, а хатки усi чисто були  пiдмальованi
якимись вiзерунками. Подобалося ?й це село. "Чому Вовчок"? - питала, i всi
смiялися. I жило тут багато Вовчкiв.
   Чи не з того й лiтературне iм'я прибрала  -  "Марко  Вовчок"?  Бо  сама
Марковичка i миле село - "Вовчок". Отак  пiдписала  оповiдання  i  спитала
Опанаса: "Правда, добре: "Марко Вовчик"? I  нiхто  не  знатиме,  що  жiнка
написала". Тодi  хтось  з  учителiв  зауважив:  "Як  i  Жорж  Занд".  Вона
усмiхнулася: "Далеко  куцому  до  зайця".  А  потiм,  переказували,  Тарас
Григорович Шевченко ?? вище за Жорж Занд ставив. Що вже казати про  нього,
Iллю Петровича Дорошенка?!
   Але i не в таких мальовничих, поетичних мiсцях все ставало iншим вiд ??
присутностi. Як часто проходили вони  удвох  вузькими  брудними  вуличками
?врейсько?  частини  мiстечка,  густо  заселено?,  гомiнливо?,  балакучо?.
Здавалося, в тих хижках аж нiяк, попри всi зусилля, не  можуть  вмiститися
всi дiти, всi старi, весь господарчий  мотлох,  i  тому  майже  все  життя
виноситься просто на вулицю - i ятки з  рiзноманiтним  дрiбним  крамом,  i
шевцi,  i  кравцi,  що  десять  разiв  латають-перелицьовують  лапсердаки,
плаття, черевики, так що вiд первiсного стану не лиша?ться й спогаду.  Тут
же  казанки,  каструлi,  сковорiдки  на  триногах,   на   яких   шкварчить
приперчена,  начасничена  риба,  на  мотузках  сушаться  розвiшенi  дитячi
пелюшки, пiстрявi спiдницi, якесь лахмiття, а долi  в  поросi  вовтузиться
кучерява дiтлашня  з  великими  чорними  очима-чорносливами,  i  Дорошенко
бачить, як кланя?ться Марi? Олександрiвнi в не звичнiй улесливо-догiдливiй
позi крамар Гершко Соломонович (вона завжди зве його й по батьковi,  а  не
просто Гершко, як усi), а з щирою, приязною усмiшкою,  i  вона  вiдповiда?
йому так само, а мимохiдь гладить кучеряве волосся замурзаного голопузика,
i мати його тане вiд щастя.
   Для не?, здавалось, не було "юрби"  -  вона  скрiзь  розглядала  людей.
Може, це й робило з не? справжню людину?
   А "ранки" у дитячому притулку графа Потоцького!
   Хор блiдих, пострижених, одягнених  в  однаковий  казенний  сiрий  одяг
хлопчикiв i дiвчаток спiва? тонкими тремтячими голосами урочисту кантату -
подяку за милiсть до них,  за  доглянуте  дитинство  бiдних  сирiт.  Гостi
дивляться зворушено на графа Потоцького. Скiльки вiн робить  добра!  А  на
цих однакових дiтей, - як тiльки ?х розрiзняють доглядачi, чи, може, й  не
розрiзняють зовсiм? - як на якусь мошкару.
   А вона, Марiя Олександрiвна, пiдходить у перервi, i ?? враз облiплю? ця
мошкара, i вона гладить ?хнi стриженi голiвки i навiть цiлу? меншеньких!
   - А як Парасочка? Ти вже не плачеш? А Левко? Вже не бешкету??
   Вона навiть пам'ята? з минулого свята ?хнi iмена! I пiсля цього вона не
дивиться, яке справила враження на публiку, i не витира? руки  одеколоном,
як зробила одна панi, вийшовши  пiсля  "концерту"  на  вулицю,  зауваживши
гребливо: "У них якийсь специфiчний дух!"
   Вона йде пiсля "свята" в притулку зажурена. Для не? це не "мошкара", не
безiменна юрба, для не? - маленька Парасочка, жвавий Левко, сумна  Настуся
- дiти, з притаманним ?м бажанням ласки, радостi, усмiшки. Цього  саме  не
вистача? в притулку, хоча, звичайно,вони тут одягненi,  нагодованi  (проте
завжди хочуть ?сти) i ?х навчать якомусь  ремеслу,  а  дiвчат  вивчать  на
швачок або досконалих панських поко?вок.
   ...Та чи не наилюбiше i не найболючiше згадати тi  години,  коли  вдвох
читали.
   Якось  так  сталося,  що  пота?мну  лiтературу,  що  ??  дiставав  Iлля
Петрович, вiн читав з Марi?ю Олександрiвною. Нiхто  б  про  нього  не  мiг
подумати - тихого, соромливого вчителя математики,'що саме вiн мав зв'язки
з  Ки?вом,  з  революцiйне  настро?ною  молоддю,  студентами,  i  що  йому
передавали лондонськi видання - "Колокол", "Полярную звезду",  "Голоса  из
России".
   З нею, а не з Опанасом  Васильовичем,  який  був  колись  причетний  до
Кирило-Мефодi?вського братства, читали заборонену, небезпечну лiтературу.
   Якось вона зайшла до нього, а в кiмнатi сидiли старшi хлопцiгiмназисти,
i вони читали статтю Iскандера - Герцена. Так, так, тодi ще  цей  Теобальд
(або Тедзик) Шуазель був, тодi вiн кiнчав гiмназiю, а зараз вiн при?хав  у
Немирiв до родичiв i також сидить у залi.
   Тодi виникла гаряча розмова про пригноблення Польщi i в  висловлюваннях
Тедзика лунала  ненависть  до  росiян  як  до  гнобителiв.  Iлля  Петрович
розтлумачував, наскiльки це хибно - отака нацiональна ворожнеча,  i  Марiя
допомогла йому,  спитавши:  "А  ви  не  бачите  хiба,  як  терпить  i  наш
укра?нський народ, i росiйський, i хiба у нас з вами  не  один  i  той  же
ворог?"
   Потiм читали Герцена i наче знаходили вiдповiдь на всi пекучi  питання,
i Тедзик схвильовано казав:
   - Я розумiю, розумiю, я неправий, ви  менi  ближче,  нiж  iншi  поляки,
навiть ближче, нiж рiднi! - I раптом спитав Марiю Олександрiвну: -  Але  ж
ви, певне, полька з походження, ви так добре розмовля?те по-польськи, наче
у Варшавi народились.
   Вона засмiялась.
   - Це я вже тут, у Немировi, вивчилась. А зна?те, моя бабка з материного
роду-литвинка, вона з Радзiвiллiв.
   - Ого, - задоволене вигукнув Теобальд, - з самих Радзiвiллiв!
   - Але ж батько з роду Петра Могили, отже, я укра?нка!
   - Звичайно, укра?нка, i мова ваша рiдна укра?нська! - радiсно  вигукнув
Iлля Петрович. Хiба вона могла б iнакше так писати?
   Де вони зараз, Маркевичi? Навiть важко зрозумiти, куди ж  подадуться  з
Дрездена? Коли  повернуться?  I  куди?  У  Петербург?  На  Укра?ну?  Може,
при?дуть у Чернiгiв, куди вiн перевiвся? Адже там набагато  краще,  нiж  у
Немировi. Ширше поле дiяльностi.
   От одержав вiд них днями п'ятдесят карбованцiв. Давнiй  борг,  це  коли
?хали ще до Петербурга, напозичались. Звiдки молодшому  вчителю  географi?
мати "вiльнi" грошi? Ледь дотягали вiд получки  до  получки.  Тепер  Марiя
Олександрiвна одержу? гонорар за сво? оповiдання i розплачу?ться. Надiслав
Каменецький. Певне, i закордонна подорож, i все життя ?хн? на ??  гонорар.
Що ж може заробити без служби Опанас Васильович? Та  нема  чого  журитись,
нiчого, повернуться додому i влаштуються. Про не? стiльки тепер  говорять.
Пишуть у журналах про ?? оповiдання. Однi хвалять,  iншi  критикують,  але
радiсно, що хвалять саме тi, кому чесна  молодь  вiрить  -  "Современник",
примiром. Яка  вона  тепер?  Змiнилася?  Петербург.  Закордон.  Вряди-годи
маленькi приписочки в Опанасових  листах.  Освiдчення  в  дружбi  на  вiки
вiчнi. Треба вiрити. Вона нiколи не розкидалася словами.
   А може, отак i буде - приписочки, а потiм зовсiм нiчого. Невже  вiн  ??
нiколи не побачить? Це ж неможливо, неможливо.
   - Iлько, та ходiмо ж. Про  що  чи  про  кого  ти  так  замрiявся?  Iлля
Петрович почервонiв, нiби спiйманий на гарячому. Коло
   нього стояв Петро Гаврилович Барщевський, теж близький друг Маркевичiв,
теж член ?хньо?  колишньо?  "комуни":  щира  душа,  учитель  за  покликом,
загалом хороший, свiй.
   Iллi Петровичу стало шкода, що завтра-позавтра вiн  уже  розлучиться  з
ним. Вiн сам волiв перевестися до Чернiгова.
   - Ти наче й не радi?ш, що ?деш з Немирова у губернiальне мiсто,  -  вiв
далi Петро.
   - Не знаю, - щиро i сумно признався Iлля Петрович, - менi зда?ться,  що
менi тепер буде скрiзь однаково.
   Барщевський  враз  посерйознiв,  хотiв  щось   сказати,   та   пiдiйшли
хлопцi-випускники. Квапився потиснути  руку  колишньому  любимому  вчителю
Тедзик Шуазель:
   - Я привiз вам гору привiтiв з Ки?ва, - мовив вiн. -  Адже  я  розшукав
усiх ваших друзiв, i, певне, свента Марiя допомагала менi  в  усьому  -  я
дуже заприятелював з ними, - лукавий вогник блиснув у  його  гарних  синiх
очах.
   - А на якому ж ви факультетi, Тедзику? - спитав Iлля Петрович.
   - Уявiть собi, на юридичному.
   - Що ж ви  мене  зрадили?  У  вас  же  нiколи  й  четвiрки  не  було  з
математичних дисциплiн?
   - Саме тому, що не зрадив  вас,  -  заперечив  юнак,  так  само  лукаво
усмiхаючись. -  Я  хочу  досконало  знати  закони  i  права  людства.  Щоб
боротися, треба знати ворогiв. Чи не так?
   - А ти дума?ш, коли я йду на  медичний,  то  я  вiдступаюсь  вiд  сво?х
намiрiв та переконань? - обурено заговорив один з гiмназистiв-випускникiв.
- Що ж тодi, вся надiя на гуманiтарi?в?
   - Тихше ви, гарячi голови, - спинив ?х Барiцевський. - Тут не мiсце для
таких розмов. Я сподiваюсь, ви прийдете на нашу прощальну вечiрку з  Iллею
Петровичем.
   - Як, ви кида?те нас? - загомонiли юнаки.
   - Що ви, - усмiхнувся Дорошенко, - я лише переводжуся до Чернiгова,  та
й ви, хiба забули, розлiта?тесь хто куди. Але ж я нiколи не покину вас,  а
ви мене.
   - Оце ви добре сказали, - палко мовив Шуазель.  -  Це  правда,  панове,
куди нас доля не кине, ми тепер завжди будемо разом. I нiколи не  забудемо
немирiвських вечорiв, наших перших учителiв, наших перших читань.
   Хлопцi пройшли з педагогами цiлий квартал.
   Увесь  квартал  займали  будинки  гiмназi?,  досить   нуднi,   звичайнi
провiнцiйнi будови.
   Яким усе живим здавалося  ранiше  Iллi  Петровичу,  навiть  цi  кам'янi
будинки, а тепер це була наче якась примiтивна, грубо зроблена декорацiя.
   Далi йшли вдвох  з  Петром  Гавриловичем.  Не  змовляючись,  вийшли  на
околицю. На все Iлля Петрович дивився тут, як на декорацi? на сценi,  коли
вже вистава скiнчилась, i актори розiйшлись, i глядачi  поспiшають  додому
до сво?х справ, i лише дехто ще не може отямитись пiд враженням  баченого.
А декорацi? ще стоять.
   Отак i Городинь тече, i садки зеленiють, i солов'? змагаються по садах,
а наче все неживе.
   Невже я ?? нiколи бiльше не побачу? Як же жити?
   Петро Гаврилович теж зажурений.  I  що  це  за  Немирiв?  Нiяк  тут  не
затримуються люди! А йому було б шкода кинути i хлопцiв, i бiблiотеку,  не
свою, а гiмназичну, куди вiн сам за сво? власнi грошi купу? цiкавi книжки,
випису? журнали, от уже i "Современник" усi читають. Вiн вiдчува?, що  вiн
тут потрiбний.
   - Хоч би iменин мо?х почекав, -  каже  Петро  Гаврилович  докiрливо.  -
Пам'ята?ш, як торiк справляли? Невже отак ми  ?х  бiльше  не  побачимо?  -
вирива?ться раптом у нього.
   Торiк... Вони всi по?хали справляти Петровi iменини на  берег  Бугу  за
Соколець. Так уже велося. Там, над порогами, завжди пiкнiки  влаштовували.
Це добре Барщевський вигадав - сво? iменини так само  вiдзначити.  Наймали
кiлька бричок, ?хали з самоваром, закусками.
   Яка краса там! Невже за кордоном забуде це мiсце?  Велике  камiння,  що
споконвiку стирчить з води, а вода мiж ним виру?.  З  одного  берега  -  з
Сокольця - сади густi, верби схилилися гiллям до самiсiнького Бугу,  а  на
другому березi, над  долиною,  на  зеленiй  травi  розташовували  пiкнiки,
розстеляли килими, рядна Здiймалися  скелi,  i  на  однiй  скелi  височiла
церковка з дзвiницею. Наче аж у хмари, в небо впирався хрест на  дзвiницi.
I що найдужче любила Марiя - це дзюркiт поточкiв, безлiч поточкiв виринали
скрiзь iз скель, чистi прозорi джерельця i там i тут  немов  розмовляли  i
живили. Куди оком не кинь, усе манить, i всi наче на якомусь iншому  свiтi
опинилися. Що там рай! Отут, за Сокольцем, був справжнiй незайманий рай! I
одразу хотiлося лише дивитися та бродити мовчки - лише до гомону  порогiв,
дзюркоту потiчкiв прислухатися... Та  все  ж  таки  треба  було  назбирати
сухого бадилля для кострища, i головне - крутити морозиво. Це був "гвоздь"
?хнього торiшнього пiкнiка на iменинах Петра Гавриловича.
   Який жах! Погода немов вирiшила вiд заздростi  до  веселого  товариства
зiпсувати iменини. Завiтрило. Похмарило. Часом i дощ збирався,  та  тiльки
бризкав i, немов зглянувшись, припинявся. От тобi й петрiвочка-нiчка!
   Сидiли навколо вогнища, тремтiли вiд холоду i ?ли-таки  морозиво!  Iлля
Петрович не насмiлився, а безпосереднiй Петро, i.не замислюючись,  накинув
на Марiю Олександрiвну свою розлiтайку, навiть докорив Опанасовi,  що  той
нiчого не взяв. I  всетаки  спiвали,  смiялись,  було  весело,  навiть  ще
веселiше вiд такого незвичайного пiкнiка,  i  шкода  було,  коли  найманий
Мошка, вiдома особа в Немировi сво?ми кiньми, при?хав  за  ними,  як  було
умовлено.
   - Нiзащо я не справлятиму цього року iменини, - похмуро сказав Петро. -
I тебе не буде, i нiкого.
   Звичайно, по?хала  вона,  Марiя  Олександрiвна  Маркович,  i  нiкого  в
Немировi не лишилось. Нiкогiсiнько.

   * * *

   Усе вiдбулося як годиться - i прийом у замку, i прощальна вечiрка.
   Вранцi Iлля  Петрович  одправив  братика  Марi?  Олександрiвни  -  Митю
Вiлiнського - iз знайомим до Ки?ва, до родичiв, на вакацi?,  як  умовились
ранiше з Параскевою Дмитрiвною, матiр'ю  Марi?  Олександрiвни,  i  в  його
маленькiй квартирцi стало зовсiм порожньо. Вiн залюбки займався Митею - це
ж був ?? брат, i вона перед вiд'?здом i в  листах  просила  про  це.  Вона
бiльше вiдчувала на собi  вiдповiдальнiсть,  нiж  мати.  Тiльки-но  вийшла
замiж - забрала хлопчика до себе. "Вiн не повинен рости в тiй  атмосферi",
- колись сказала йому, i бiльше - нiяких подробиць. Вже вiд Опанаса  знав,
яку там атмосферу створив вiтчим. А втiм, Марiя завжди до матерi ставилась
поштиво, з любов'ю, зi спiвчуттям.
   Йому було добре,  що  саме  на  нього  переклала  сво?  обов'язки  щодо
братика. Це його не обтяжувало. Коли  вiн  влашту?ться  в  Чернiговi,  вiн
переведе i Митю  туди,  вiн  звик  до  хлопця,  i  вони  удвох  чекатимуть
повернення Маркевичiв.
   Раптом вiн почув шелест листя, сильнiший нiж вiд вiтру,  шурхiт.  Хтось
стукав гiлкою у вiдчинене вiкно.
   - А, це ви, Тедзику! Заходьте, я вiдчиню зараз дверi.
   - Не  турбуйтесь,  якщо  це  вас  не  шоку?...  -  Тедзик  оглянувся  i
перестрибнув у вiкно.
   В руках у нього була гiлочка  бузку,  вiд  усього  його  вигляду  вiяло
енергi?ю, бадьорiстю, весною.
   - Чом же ви вчора не прийшли на вечiрку? - спитав Iлля Петрович.
   - Там же зiбрались лише педагоги, я не  хотiв  вносити  дисонанс,  менi
хотiлося побачитись з вами наодинцi. По-перше, от  вам  подарунок,  -  вiн
вийняв з кишенi якийсь згорток, - це останнi номери "Колокола".  По-друге,
живi привiти вiд ваших давнiх i нових, яких ви ще наочно не зна?те, друзiв
у Ки?вi.
   - Ну, розповiдайте, розповiдайте, - враз пожвавiшав  Iлля  Петрович.  -
Сiдайте, берiть цигарку i розповiдайте. Чай питимете?
   - Потiм. До вас ще хлопцi прийдуть, тодi, Я хочу вам  розповiсти,  поки
нiкого нема. Звичайно, ви зна?те, як "неспокiйно в Датському королiвствi",
i вже перестають потроху вiрити обiцянкам реформ. Пирогов, наш попечитель,
дай боже йому здоров'я i довгi роки в Ки?вi, недарма каже:  "Унiверситети,
студенти - це барометри суспiльства". Так от, пiсля торiшньо?  харкiвсько?
iсторi? багатьох перевели до  Ки?ва,  i  головне,  взимку  при?хали  першi
заводiяки  Митрофан  Муравський,  Якiв  Бекман,  Сашко  Тищинський,  Павло
Завадський. Що за хлопцi! Коли б ви побачили ?х! Наше життя  стало  зовсiм
iншим. Муравський привiз журнал харкiвських студентiв "Свободное слово"  -
там докладний опис квiтневих подiй у Харковi.
   - А у вас нема цього журналу?
   - На жаль, нi. Та про  цi  подi?  я  розповiм  разом  i  хлопцям,  коли
прийдуть. А читали ми самi, уявля?те  у  кого?  У  професора  Павлова.  Ще
багато  цiкавого,  привiз  нам  Микола  Мазуренко  з  Дрездена.  Оте,   що
прочита?те в "Колоколе" i в "Голосах из России" про нашi подi?,  Мазуренко
передав Герцену. Iскандер  про  все  поiнформований.  Харкiвський  студент
Богомолов був навiть у Лондонi  i  сам  на  власнi  очi  бачив  Iскандера,
говорив iз ним. Вiн, Богомолов, розповiдав нам: Iскандер поклада? особливi
надi? на Укра?ну, на молодь, на нас,  студентiв.  Ви  розумi?те  це,  Iлля
Петровичу?
   - Невже вiн так добре  зна?  про  нашi  справи?  Це  ж  надзвичайно!  -
схвильовано мовив Iлля Петрович. Вiд його смутку вже й тiнi не лишилося.
   - Я радий розповiсти вам про це! - палко  вiв  далi  Шуазель.  -  Ви  ж
перший познайомили мене з Герценом, i  тодi  я  замислився,  як  жити,  що
робити, куди прикласти сво? сили. А тепер, у  Ки?вi,  я  побачив,  скiльки
молодi готово? для справжньо? дiяльностi i до рiшучих дiй. Недарма  цар  i
уряд так бояться i ненавидять  студентiв,  а  всi  поряднi  люди  так  нас
люблять. Справдi, це ж сво?рiдний барометр! - засмiявся вiн.
   - Нам треба виправдати цю любов, - мовив  Дорошенко.  Не  замислюючись,
вiн зарахував i себе до молодi, студентiв. Адже вiн  також  був  студентом
Ки?вського унiверситету i пишався цим!
   - Зараз ми зайнятi органiзацi?ю недiльних  шкiл,  -  гаряче  розповiдав
Тедзик. - Ця надзвичайна людина, професор  Пирогов,  попечитель  Ки?всько?
округи, в усьому пiшов назустрiч, i дехто з професорiв, особливо  професор
Павлов. Ой! Як  на  них  тепер  зуби  точать  i  губернатор,  i  все  вище
начальство! А втiм, дозволу добилися. Наш Ки?в повинен стати  за  взiрець.
Ви зна?те, ми викладатимемо i укра?нською мовою, а  в  деяких  школах,  де
поляки, - польською. Хiба це не перемога?  Ми  гада?мо,  що  скрiзь  треба
заводити такi школи. Чому б i в Немировi  не  вiдкрити?  Але  ж  ви  ?дете
звiдси...
   - Про недiльну школу потурбу?ться  Барщевський,  -дiловито  мовив  Iлля
Петрович.  -  Ви  ж  зна?те,  який  вiн  ентузiаст  просвiти,   бiблiотек,
безплатного навчання. Хороший парубок.
   - Але про та?мнi товариства i та?мнi нашi плани на недiльнi школи,  про
якi ви здогаду?тесь, я йому не скажу. Це тiльки вам, - засмiявся Тедзик.
   - Само собою зрозумiло, - спокiйно вiдповiв Iлля Петрович. -  У  кожно?
людини ? сво? кордони дiяльностi i переконань.  Петро  Гаврилович  вiрить,
як, на жаль, i багато чесних  людей,  що  все  може  перетворитися  шляхом
освiти. Я переконаний, як i вашi новi друзi,  що  цього  замало.  Потрiбна
докорiнна змiна всього життя. А як це станеться, правду мовити,  я  ще  не
знаю, - признався вiн. - Але кожен хай робить те, на що вiн спроможний.
   - Мабуть, це краще, що ви ?дете до Чернiгова, - сказав Теобальд,  -  ви
там обов'язково зустрiньтесь якнайшвидше з Петром  ?фименком.  Вiн  теж  з
групи харкiв'ян, але перевiвся до Московського унiверситету. Зараз  вiн  у
Чернiговi. У нього зв'язки з московськими товаришами. I  тiльки  для  вас:
вiн пише пiд псевдонiмом "Царедавенко".
   - Уявляю, що вiн пише, обравши такий псевдонiм! - усмiхнувся Дорошенко.
- Так, звичайно, у Чернiговi бiльше наших людей, нiж у Немировi.  Там  мiй
добрий товариш, лiкар Степан Данилович Hoc, теж  iз  ки?вських  студентiв,
завзята душа. Мiж iншим, хоч i малий Немирiв, а  ми  також  дещо  передали
Iскандеру. Через надiйнi руки. Якщо потрапить до нього, - вiн продзвонить.
   ...Надiйнi i  милi  руки.  Вiн  не  сказав  через  кого  не  з  мотивiв
конспiрацi?.
   Гедзик не поцiкавився,  через  кого,  хоча  сам  так  одверто  про  все
розповiдав  Iллi  Петровичу,  знав,  що  той  нiколи  зайвим   словом   не
прохопиться. Вiн, Тедзик, тiльки несподiвано спитав:
   - А де тепер Маркович!? Марiя Олександрiвна? - I раптом,  почервонiвши,
долав: - Я ?? "Народнi оповiдання" поряд з Кобзарем i  Мiцкевичем  бережу.
Ми вирiшили ?? книгу обов'язково ввести до читання в недiльних школах.
   - Вона зараз за кордоном. У Дрезденi. Лiку?ться.
   - А-а-а, - протягнув Тедзик i бiльше нiчого не спитав,  i  на  хвилинку
запанувала тиша.
   - Ви зна?те, я був у не? безтямно закоханий, - раптом признався Тедзик.
Вiн наче сам здивувався цьому зiзнанню i не побачив, як почервонiв i  його
вчитель.  -  Це,  звичайно,   минуло.   Що   таке   безнадiйна   любов   у
сiмнадцятирiчного хлопця?  -  вiв  вiн  далi,  ледь  iронiчно  всмiхаючись
(немов, за цi роки вiн став солiдною статечною  людиною!).  -  Але,  слово
гонору, мене пiсля цього  поки  що  жодна  жiнка  не  приваблю?,  мимоволi
порiвню?ш,  i  нiхто,  звичайно,  порiвняння  не  витриму?.  Але  я  надто
розбалакався.
   ...Вiн   справдi    надто    розбалакався.    "Що    таке    любов    у
тридцятип'ятирiчного чоловiка? - майнуло в головi у Iллi Петровича. -  Це,
певне, далеко важче i, може, зовсiм не мина??"
   Добре, що постукали в дверi. Iлля Петрович швидко  засунув  у  шухлядку
"подарунок" Шуазеля. Зайшли ще гостi - Барщевський i кiлька випускникiв.



   8

   У Немировi це не могло бути навiть мрi?ю, так далеко, майже потойбiчне,
не лише  з  погляду  географi?.  У  Петербурзi  -  це  вже  стало  та?мним
найпалкiшим бажанням: от би побачити! Адже всi,  хто  ?де  за  кордон,  не
тiльки мрi? - здiйсню? це.  У  Дрезденi  все  так  наблизилось,  що  стало
обов'язковою умовою перебування за кордоном. Може,  тому,  що  повсякденно
бачилась з Рейхелями, тому, що до Лондона по?хав Iван  Сергiйович  i  вона
навiть насмiлилась передати свою книжечку...
   Марiя Каспарiвна дiлилась не тiльки спогадами про юнацькi роки,  Iталiю
i Париж 1847 i 1848 рокiв, а й читала деякi  листи,  що  одержувала  тепер
дуже часто, повнi розпоряджень, прохань, сьогочасних турбот -  полiтичних,
дiлових, сiмейних. Цi листи справляли враження швидко? енергiйно? розмови.
Iван Сергiйович казав, що стиль Герцена i в листах, i в  творах  ма?  сво?
неповторне особливе обличчя, i Марi? справдi здавалось, що вона чу?  живий
голос i бачить живу людину, коли слухала герценiвськi листи.
   Сьогоднi Марiя Каспарiвна зустрiла ?? ще привiтнiше, нiж завжди.
   - Мила Марi? Олександрiвно, я чекаю вас нетерпляче. Сiдайте i слухайте.
   - Лист?
   - Авжеж! I вiн стосу?ться вас. Марiя зашарiлась.
   - Слухайте ж: "14 червня. Park House, Fulham". Марiя Каспарiвна  завжди
усе читала, починаючи з дати, така вже була пунктуальна  людина,  а  може,
тому, що цiнувала кожне слово Олександра Iвановича. Та коли  хто  з  сво?х
пiдсмiювався, вона виправдувалась:
   - Я не люблю бiгцем зазнавати насолоди, а так - "с чувством, с  толком,
с расстановкой". Як Фамусов! Маруся це знала i, мiж iншим, подiляла.
   - "...Я вже не знаю, - читала Марiя Каспарiвна, - я чи  Ви,  хто  писав
останнiй. З того часу прийшли папери i Тургенев був..."
   Марiя насторожилась.
   - "...а Марко Вовчок не був. Оповiдання цi пречудовi.  Я  автора  чекаю
нетерпляче". От бачите, а ви хвилювались, що Тургенев  повiз  вашу  книгу.
Ну, далi вам, певне, зараз уже нiчого нецiкаво? -  усмiхнулась  добродушно
Марiя Каспарiвна.
   - Нi, нi, читайте далi,  що  ви,  -  заперечила  Маруся,  хоча,  правду
кажучи, ?й  захотiлося  схопитися,  вибiгти  кудись,  принаймнi  в  садок,
заспiвати на повний голос. Але ж це був лист вiд Герцена i  в  нiм  завжди
все було живим i цiкавим.
   - От бачите, - каже Марiя Каспарiвна, - час збиратися i ?хати,  адже  й
Опанас Васильович так хоче!
   Легко сказати - збиратися i ?хати! Треба ж закiнчувати  лiкування,  яке
зовсiм не допомага?, треба закiнчити оповiдання i надiслати до Петербурга,
щоб мати грошi. Взагалi пiдрахувати грошi. Але  ж  це  все  дрiбницi,  якi
обов'язково виникають при кожнiй значнiй справi!  Треба  ?хати  -  i  все.
Добре, що й Опанас цього жада?. Що ж,  пiду  швидше  похвалюсь  йому,  вiн
любить чути про не? добрi слова!
   Незабаром прийшов ще лист, де  про  не?  також  згадувалось.  Його  вже
слухала трохи спокiйнiше, але в такому ж пiднесеному станi, i його з такою
ж насолодою читала вголос Марiя Каспарiвна.
   "Зараз одержав Вашого листа i знаю, що ма? бути Кавелiн, i  чекаю  його
нетерпляче, а поки що надсилаю на Ваше iм'я  "Колокол",  якщо  зна?те,  де
вiн, перешлiть йому".
   Професор Кавелiн зараз у  Дрезденi,  ще  не  траплялось  нагоди  Марусi
говорити з  ним,  тiльки  iнколи  ловила  швидкий,  уважний,  зацiкавлений
погляд.  Тут  зустрiлись,  як  бува?  з  земляками,  наче  добрi  знайомi,
умовились обов'язково бачитись.
   - Кавелiн - один iз старих близьких друзiв Олександра  Iвановича  ще  з
московського гуртка, - мовила Марiя Каспарiвна. -Як то зустрiнуться  пiсля
дванадцятирiчно? розлуки?! Шляхи були надто неоднаковi, - похитала головою
Марiя Каспарiвна. - А от-от i до вас знову  дiйшло:  "Марка  Вовчка  жадаю
бачити, ?? книга така незрiвнянна рiч, що я не лише собi, але вголос читав
Татi i навiть радив перекласти англiйською мовою".
   - Ви зовсiм запиша?тесь, Марi? Олександрiвно, - усмiхнувся Рейхель.
   - Почекай, почекай, тут ? i для тебе, - спинила його Марiя  Каспарiвна.
- "За винятком Рейхеля - я вам  серйозно  раджу  ненавидiти  всiх  нiмцiв.
Рейхеля тому виключено, що сам Стасов його хвалить,  i  Прудон  його  звав
"Ame d'archange" (Архангельська_ душа (франц.)_, а ви звете дружиною".
   - Це чудово, - аж заплескала в долонi Марiя,  а  Рейхель  почервонiв  i
поцiлував руку дружинi. Та жартiвливо засуджуючи глянула на нього.
   - А от i докоря? нам: "А що ж ви нi слiвця не сказали  про  мою  статтю
"Very dangerous" (Дуже небезпечно_ (англ.)_. Справдi, ми тодi прочитали ту
статтю i нiчого не написали йому з приводу не?. Але що  ж  писати?  Як  це
можна зараз припиняти викривання? Викривальнi статтi та фейлетони? А може,
я не уявляю, що робиться тепер дома, в Росi?? -  замислено  сказала  Марiя
Каспарiвна.
   - Менi дуже прикро, що вiн напав на  "Современник",  -  нiяково  мовила
Марiя. - Я не була знайома особисто, я  тiльки  читала  й  Добролюбова,  й
Чернишевського, i це такi переконанi в сво?х поглядах,  смiливi,  передовi
лiтератори. "Современник" тепер найкращий журнал у Росi?. Менi  сумно,  що
Iван Сергiйович розiйшовся з ними.
   Це було ?й поки що незрозумiле й непри?мно, бо вона знала, як  Шевченко
?х любить, вважа? "сво?ми", а редакцiя "Современника" шану? Кобзаря.
   Ta зараз, що казати, це не зупинило  надовго  ??  уваги  i  думок  Вона
радiла, що Герцен похвалив ?? твори.

   * * *

   Немов хтозна-скiльки часу минуло  з  того  дня,  коли  вона  по?хала  з
Петербурга - новi мiста, новi зустрiчi, новi люди...
   Дрезден, Емс, Швальбах, Аахен, Тарант, Ротен...
   Вона швидко призвича?лась до пере?здiв, готелiв,  пансiонiв,  наче  усе
життя мандрувала. Поки Опанас Васильович згада?, що та як  треба  спитати,
хоча  зна?  i  нiмецьку,  й  французьку  мови,  вона  вже  швидко  почина?
переговори з порть?, i  той  уже  розплива?ться  в  люб'язнiй  усмiшцi,  i
швейцар несе речi в номер - i недорогий, i не найдешевший,  просто  цiлком
пристойний.
   Потроху всi турботи переходять до не?,  i  вона  сама  все  плану?:  де
побувати, кого вiдвiдати.
   "Любить вона цi подорожi, як отой Булах з  ??  "Трьох  доль",  -  думав
Опанас. - А добре вона про це написала, ?й-богу". - I згадував  рядки,  що
оце переписував: "З того був йому не великий прибуток, коли б не вбиток, а
що вiн дуже любив дорогу. Ще його батько чумакував, i бере, було,  його  з
собою, малого, то ще тодi вiн закохався у дорогах".
   Отак i вона, певне, "закохалася у дорогах".
   Коли в листi Тургенев запропонував прокататися по Рейну,  Марiя  одразу
вирiшила,  що  по?де.  По-перше,  треба  ж  домовитися,  врештi,  вiдносно
перекладу - вiн i досi не закiнчив "Iнститутки", по-друге, коли ще  випаде
така можливiсть, а хотiлося якнайбiльше усього схопити, побачити.
   Вiн запрошував ?? одну - тобто в листах не було  мови  нi  про  Опанаса
Васильовича, нi про Богдася, лише привiти ?м. А сам вiн збирався  ?хати  з
дочкою, вiн давно хотiв ?х познайомити.
   - Може, й ти хочеш по?хати? - спитала чоловiка Марiя, але таким  тоном,
що навiть обом незручно стало, бо ?й i на думку не спадало ?хати з ним.
   - Я з Богдасем лишуся, - похмуро  сказав  Опанас  Васильович.  -  Та  й
грошей не вистачить.
   - Щось Бiлозерський нiчого не шле, - мовила Марiя.  I  питання  начебто
було вирiшено. Але Тургенев не змiг по?хати. Дивно! Теж через грошi  -  не
надiслали йому тi, на якi розраховував. Та вiн  питав  у  листi,  де  буде
Марiя у серпнi. Вiн обов'язково при?де хоч на кiлька днiв побачитися перед
вiд'?здом до Росi?.  Вiн  писав,  що  взимку,  в  Петербурзi,  вони  часто
зустрiчатимуться. Може бути дуже добре.
   - I мене вже тягне додому, - признався Опанас Васильович. - От закiнчиш
лiкування - i по?демо.
   - Як додому? А Лондон?
   Про Лондон тепер уже й питання не могло стояти  -  ?дуть  чи  нi.  Вони
?дуть обов'язково. I вдвох.
   - Ясна рiч, пiсля Лондона, - пожвавiшав i Опанас Васильович, i,  дружно
зiбравшись, по?хали до  Остенде.  Марiя,  звичайно,  вибрала  Остенде,  що
радили для ванн. Адже звiдти лише одна нiч до Лондона!
   Хоча й знала Марiя, що на не? чекають, вирiшила, що не гаразд буде - як
снiг на голову, треба спочатку написати самiй, з Остенде,  i  в  умовлений
день при?хати.
   ...Сьогоднi мав вiдходити пароплав, от вона й напише.  Все  думала,  як
написати. Опанас вийшов з Богдасиком прогулятися, гадаючи, що вона працю?,
адже вона сидiла за столом, i чистий папiр лежав перед нею, а вона нiяк не
могла знайти вiрного тону, першого рядка. Раптом схаменулась, що  пароплав
вiдiйде i вона не встигне вiдiслати, швидко, хвилюючись, що запiзниться  i
всi плани знову переплутаються, написала зовсiм  просто,  неофiцiйно,  мов
людинi, що ?? добре зна?, як ?й хочеться побачитись iз ним,  скiльки  вона
мусить передати йому сердечних привiтiв i щирих подяк, а тому, коли вони з
чоловiком при?дуть наступного понедiлка - чи буде це зручно? А зараз  вона
в Остенде, де й чекатиме на його вiдповiдь.
   Глянула на годинник. Ой! Вона запiзниться на причал.
   - Опанасе! Де ти, Опанасе! Йди, я тобi прочитаю, що написала в Лондон!
   Опанас не вiдгукувався. Вiн ще не повернувся.  Швидко,  навiть  уже  не
перечитуючи, закле?ла конверт, накинула шарф i майже  бiгцем  подалася  до
причалу. В ?? розпорядженнi було кiлька хвилин до вiдплиття.
   Встигла. Глянула просто-таки з любов'ю на пароплав. Була певна,  що  за
кiлька днiв i сама вирушить на такому ж.
   Минуло кiлька днiв, а вiдповiдi не було. Пiшов у море ще один пароплав,
i другий, i навiть той, що  мав  везти  ?х  у  понедiлок.  Виникали  рiзнi
сумнiви. Може, саме нема в Лондонi? А може, захворiв. А може, щось сталося
в сiм'?. А може, просто нiколи. Може ж таке бути?
   Опанас Васильович теж непоко?вся. Тодi вона  так  по-дитячому  ображено
накинулася на нього:
   - Де ти ходиш? Я  тобi  свого  листа  хотiла  показати,  а  ти  десь  з
хлопчиком завiявся, i я мусила  так  одправити.  Нiколи  тебе  нема,  коли
треба.
   Потiм аж самiй стало соромно, i вiн ?? заспокоював, нiби й справдi  був
винний.
   - Одправила то й одправила, що ти сама написати  не  зумiла?  Хiба  всi
листи да?ш менi на правку читати? - усмiхнувся.
   - Не на правку, а так, порадитись. I як ти порiвню?ш з iншими  листами,
то ж пишу сво?м, друзям знайомим, якi знають мене, а то - Герцену!
   Але тут же подумала: "А може, й краще - написала, як написалось".
   Щасливу звiстку принiс Богдась. Прибiг червоний, захеканий.
   - Мамо, отой дядько, що за прилавком сто?ть i ключi да?...
   - Портье, - поправила Марiя.
   - Еге ж, порть?, вiн казав тобi лист ?, зараз хтось принесе, а менi  не
схотiв вiддати, - ображено мовив хлопчик.
   Марiя не чекала, що "хтось принесе",  вмить  була  коло  "прилавка",  i
порть?, люб'язно усмiхаючись i перепрошуючи, простягнув листа - з Лондона'
   "24 серпня 1859, Park House, Fulham.
   Огарьов сповiстив мене у Вентнор, що Ви будете у понедiлок, i  надiслав
менi у Вентнор доброго, милого листа Вашого. Я одразу по?хав до Лондона  -
i чекаю вже другий день. Де ж Ви? Чи здоровi Ви? Коли будете? Напишiть хоч
два  рядки.  Та  чи  одержали  Ви  листа  вiд  Огарьова?   Щиро,   глибоко
спiвчуваючий Вам i поважаючий Вас
   Олекс. Герцен"
   - Опанасю! Опанасю! Друже  мiй!  Завтра  ?демо!  Значить,  усе  гаразд.
Герцен був у Вентнорi.  Вiдповiдь  надiслав  Огарьов,  а  вона  чомусь  не
одержала.  Може,  невiрно   сама   адресу   написала   цього   далеко   не
першорозрядного готелю - Hоtel l'Agneau, rue It.  Paul.  Ну,  нiчого,  все
з'ясувалось!
   За вечерею зустрiлись з милими Станкевичами, з якими  заприятелювали  в
Дрезденi.
   - Завтра в Лондон, - радiсно повiдомила Марiя, - паро плавом  о  шостiй
годинi.
   -  Марiя  Олександрiвна  ся?,  як   iменинниця,   -   зауважила   Олена
Костянтинiвна Станкевич, - ти тiльки подивись, Сашо!
   - Ще б пак! Головний пункт подорожi! Тепер для всiх нас центр ?вропи  -
Лондон! - усмiха?ться Станкевич. -Я сам шкодую, що зараз не  можу  з  вами
по?хати, але  й  ми  обов'язково  пiзнiше  завiта?мо  до  наших  славетних
дзвонарiв. Не заздри, Л?ночко, Марковичам!
   Що може порiвнятися з причалом увечерi, коли вiдходить пароплав?
   Скiльки разiв Маруся приходила сюди прогулюючись, сама чи з друзями,  i
завжди ?й здавалося, що саме в той день  свято,  бо  збираються  сюди  осi
мешканцi невеличкого бельгiйського мiста Остенде,  хоча  бiльшостi  з  них
нема кого проводжати  або  стрiчати.  Просто  так,  для  розваги,  що  вже
перейшла в традицiю. У лiтнi мiсяцi людей в Остенде збiльшу?ться принаймнi
вдвiчi. Потроху невеличке рибальське селище перетворилось  i  на  важливий
порт, бо тут кiнцевi станцi? залiзниць з  Нiмеччини  та  Швейцарi?,  i  на
досить значний лiкувальний курорт - помiрне легке пiдсоння, пляж на багато
кiлометрiв з чудесним пiсочком перед вiдкритим морем.
   - Напевне, пiсля Лондона я саме тут лишуся долiковуватися, - каже Марiя
Оленi Костевнi. Вони подружилися.  Дивно,  за  кордоном  у  не?  з'явились
подруги. У Петербурзi зовсiм не було.
   - Ми на вас чекатимемо нетерпляче! - кричать Станкевичi, коли  вона  по
вузенькому трапу сходить на пароплав, пiдстрибом бiжить Богдась,  повiльно
пiднiма?ться Опанас Васильович.
   Юрба на причалi, звичайно, не розходиться, поки пароплав не руша?.
   Перед очима Марi? праворуч i лiворуч лiс щогл, рей, вiтрил, а  попереду
море. Вона вперше попливе морем.
   Сiда? сонце, таке незвичне в морi, як величезна розпечена золота  дiжа,
i море так блищить i мiниться рожевими, червоними,  золотими  вiдблисками,
рухливими, гойдливими, немов тисячi  тисяч  дивовижних  кольористих  рибок
виграють у ньому. Сонце зника?, потопаючи в морi,  i  потроху  запалюються
вогнi на березi, бо вже темрява спала на  мiсто  й  воно  через  цi  вогнi
зда?ться великим, галасливим, святковим, i важко  збагнути,  де  зорi,  де
вогники - земнi лiхтарi, i раптом  починають  гуркотiти-стукотiти  колеса,
бурлити вода за кормою, i  цей  гуркiт  заглуша?  останнi  вигуки  рiзними
мовами, що лунають iз святкового причалу. I, нарештi, пароплав виходить  у
почорнiле море, в нiч. Солонi бризки досягають палуби, падають на  лице  -
як добре!
   Нiзащо вона не спуститься в каюту, як ?й радили, запевняли, що тут,  на
цьому короткому шляху, завжди качка i краще одразу лягти  й  заснути.  Але
Марiя тiльки вклала Богдася i знову вийшла на палубу,  ?й  зараз  хотiлося
побути на самотi, самiй вдивлятися в чорнi хвилi, що ?х так впевнено дола?
пароплав, немов перед ним ясна дорога, ?й хотiлося дивитись i  дивуватися,
що не може вона вже розрiзнити, де там море сходиться з  небом.  Зда?ться,
тiльки це самотн? споглядання могло привести ?? до внутрiшньо?  рiвноваги.
Адже насправдi вона дуже  хвилювалася  перед  завтрашнiм  днем,  i  ?й  не
хотiлось, щоб хтось це помiчав, навiть Опанас.
   Вона жадала i боялася цього побачення, як нiколи, нi з ким.
   Як з Тарасом Григоровичем уперше побачилася? Обняла його i все.  А  вiн
?? у чоло поцiлував, а потiм узяв за обидвi руки i  милувався:  "Доню  моя
рiдна!", i не треба було старатися, щоб видатися розумнiшою, кращою.  Тодi
вона раптом подумала: "Я ж не пам'ятаю батькiвсько? ласки". Вiтчим -  який
то був жах! Через нього мати мусила вiдправити мене до родичiв, i тому так
до серця припало одразу, що назвав донею, а себе батьком...
   Тут  зовсiм  iнше.  Про  Герцена  й  Тарас   Григорович   говорить   "з
благоговiйним уклоном".
   Хотiлося, щоб уся зустрiч вiдбулася  так,  щоб  з  радiстю  можна  було
розповiсти "батьковi". Почути те, що треба, сказати самiй те, що треба,  а
не тiльки хвалитися потiм: "Аякже, i ми теж були у Герцена i Огарьова!"
   А може, вона так розгубиться, збентежиться,  що  лише  здиву?ться  вiн:
"Невже ця жiнка, ця невторопа, що двох слiв злiпити не може, написала  отi
оповiдання, якi я читав сво?й дочцi, радив перекласти англiйською  мовою?"
Якими очима гляне вона тодi на Iллю Петровича, на всiх друзiв на  Укра?нi?
Адже коли вона казала "додому", одразу не Петербург  поставав  в  уявi,  а
Укра?на, не якесь конкретне мiсто, а якiсь рiднi, любi кра?види,  ки?вськi
гори,  Днiпро  або  Десна  коло  Чернiгова...  I  рiднi  люди,  яким  вона
розповiдатиме про дзвонаря...
   ...Певне, вона все ж таки була  втомлена,  напiвсонна,  бо  раптом  так
яскраво уявила високу-високу дзвiницю i величезний золотий дзвiн  на  нiй,
куди бiльший, нiж "цар-колокол" у Москвi!
   I з то? дзвiницi, коли пiднятися на не?, все видно  у  всесвiтi,  немов
вона найвища на земнiй кулi, над усiм височить. I  дзвiн  калата?  i  всiх
будить: "Vivos voco!" Якi слова добрали вони! Живих кличу! I луна  йде  по
свiтах по всiх усюдах, i в Петербурзi  цар  здрига?ться  вiд  нього,  i  в
якомусь ?? рiдному-рiдному укра?нському куточку  друзi  пошепки  натхненно
присягаються не зрадити тому дзвону. Одна людина на таке спромоглася i все
дужче й дужче розхиту? серце дзвону, i раптом пiдносяться всi ??  думки  i
почуття над сво?м особистим.
   Хiба вiн  нею,  Марi?ю,  невiдомою  молодою  жiнкою,  зацiкавився?  Вiн
зацiкавився Марком Вовчком, укра?нською  письменницею,  автором  "Народних
оповiдань", вiн Укра?ну вiдчув, побачив через них.  Треба  вдержатись,  не
схитнутись на такiй височинi! Хай хоч як  важко  -  не  схитнутись.  А  ?й
зда?ться - все  йде  обертом,  все  хита?ться,  гойда?ться  навколо.  Вона
хапа?ться за борт.
   - Мадам, - чу? вона голос поряд, - ви б краще йшли в каюту. Все ж  таки
кача?. Сiм балiв! - коло не? в  чемнiй  позi  сто?ть  чоловiк  у  морськiй
формi.
   - Дуже дякую, - ледве вимовля? вона i невiрними кроками, тримаючись  то
за стiнки, то за поручнi, то за борти рятувальних шлюпок, просту? до сво??
каюти й одразу засина? на вузенькому лiжку.

   * * *

   Усе було в густому молочному  туманi.  Нiчого-нiчогiсiнько  не  видати.
Пароплав  якось  непри?мно,  чи  то  застережливо,  чи  то  закликаючи  на
допомогу, гудiв, i стояв. Стояв.
   Марiя куталась у  пальто  й  шарф.  От  так  ранок!  Навiть  у  вогкому
Петербурзi нiколи такого не траплялось!
   Опанас Васильович багатозначно мугикав, але нiчого не спадало на думку,
щоб сказати пiдходяще до цi?? несподiванки - тим бiльше,  що  весь  екiпаж
тримався так, наче нiчого непередбаченого i  виняткового  нема.  Бiльшiсть
пасажирiв сидiли або в каютах, або в кают-компанi? за снiданком, але  теж,
видно, не дивуючись, не вперше пiдпливали до туманних берегiв Альбiону.
   - Добре, що хоч Богдась ще спить, - мовила Марiя, - ото б  надокучав  -
чому та навiщо сто?мо.
   - Тобi вже дитина стала надокучати! - буркнув Опанас Васильович.
   - Перестань, не треба зараз, - примирливо сказала Марiя.  Не  вистачало
ще й з чоловiком сперечатися в день при?зду до Лондона! - Ти ж сам  зна?ш,
який вiн нетерплячий. А зараз хочеться спокiйно чекати, що ж ще робити?
   - Оце справдi - чекати коло моря погоди! - сказав уже добродушно Опанас
Васильович.
   Густа сизота оповила все навколо. Раптом десь удалинi, не вгорi, а долi
заблимав жовтий вогник. Його було ледь помiтно крiзь цю сизоту.
   -  Бачите,  маяк!  Уже  видно   плавучий   маяк,   -   пояснив   сусiда
по-французьки, - значить, туман почина? розходитись.
   Справдi, наче почали спадати серпанки один за одним, один за  одним,  i
якiсь не баченi i не знанi досi контури почали вимальовуватися на обрi?, i
Маруся вже сама питала, притиснувшись до Опанаса:
   - Що то? Ти пiзна?ш, що то?
   Будинки  громадилися  один  на  одному,  випиналися  височезнi   шпилi,
велетенськi  полотнини  закривали  простори  неба.  Але  серпанки  потроху
спадали, i вже  очi  розрiзняли  громаддя  пароплавiв,  вiтрила  кораблiв,
царство щогол та рей. А за всiм тим - темнiли, сiрiли, височiли колосальнi
споруди. Знову загуркотiли колеса. Пароплав поволi входив у Темзу.
   Усе було таким дивовижним, вражаючим у цьому величезному мiстi,  що  не
тiльки Богдасик, який уже прокинувся, але й сама Марiя  стримувалася,  щоб
не ойкати, i Опанас Васильович, на ?? щастя, забував дивитись на  ??  очi,
щоб вiдзначати, як вона все тс сприйма?.
   - Боже мiй милий, скiльки ж тут  людей!  -  все  ж  таки  вихоплювалось
мимоволi, коли вже пiсля рiзних формальностей па  причалi  ?хали  вулицями
Сiтi. Був час, коли тисячi клеркiв, усього службового  люду  поспiшали  на
роботу. Потiм обличчя мiста змiнилося - тяглися парки  -  скiльки  зеленi!
скiльки дереп! Якi старезнi! А Богдасика поки що найбiльше цiкавив  кебмен
- кучер кеба, який вони найняли. Вiн був у чудернацькому довгому пальтi  з
численними комiрами-пелеринами. Марi? здавалось, що вона в'?хала в  романи
Теккерея i Дiккенса i зараз ?хнi геро? метушаться навколо.

   * * *

   Опанас Васильович дбайливо, як нiколи, пов'язав краватку  перед  темним
старовинним свiчадом, оглянув сво? вбрання,  не  дуже  модне,  але  цiлком
пристойне - такий собi помiркований батько - голова сiмейства. Вона бачила
- вiн щиро настрою?  себе  на  ролю  старшого  друга,  вчителя,  i  це  ??
дратувало. Невже вiн так поводитиметься "там"? Оце удаване  сiмейне  щастя
було зараз нi до чого.
   Вона боялась непотрiбних фальшивих нот, боялась першого враження i  для
себе, i  вiд  себе.  Богдасик  дратував  як  нiколи  сво?ми  нескiнченними
питаннями й несподiваними бажаннями.
   "Хоч би вiн там поводив себе пристойно. Не вмiю  я  з  тiм,  зовсiм  не
вмiю. Надто все дозволяю".
   Вони ?хали мовчки знову кебом, i знову Богдась  днпупався  з  численних
комiрiв-пелерин i не давав змоги зосередитися.
   Тiльки  задзеленчав  дзвоник,  вiдкрилися  дверi,  як   вона   побачила
Олександра Iвановича, вона не могла не впiзнати ного.
   Вiн поспiшно, легко, хоча був досить  кремезний,  спускався  сходами  з
другого поверху, простягнувши обидвi рукн назустрiч. I цей перший жест,  -
вона ще не бачила усмiшки, обличчя, очсi?, чудесного ясного чола,  -  лише
цей перший жест, такий дружнiй, гостинний, такий  простий,  росiйський,  -
одразу зняв усю нiяковiсть, хвилювання, страхи.
   - Так от ви яка! -  мовив  Герцен,  i  тепер  вона  вже  бачила  широку
усмiшку. Вона сама засмiялась,  мiцно,  не  по-жiночому  потиснула  обидвi
руки.
   - Така, як бачите!
   Вiн тодi радо привiтався з Опанасом, без  усякого  офiцiйного  етикету,
потрiпав по голiвцi Богдася: "Ач, козак який! Справж нiй козак!"
   - Тата! Ольго! - гукнув вiн. - Швидше сюди! Подивiться,  якi  гостi  до
нас! Який козак з Укра?ни!
   Прибiгли двi дiвчинки: одна пiдлiток, рокiв 15-16, друга - трохи старша
за Богдася.
   Богдась привiтався з почуттям власно? гiдностi -  певне,  також  одразу
вирiшив довести, що вiн  статечний  козак  з  Укра?ни.  Пройшли  у  велику
вiтальню.
   Опанас Васильович дивувався про себе: чи то кiлька мiсяцiв за  кордоном
так вплинули на його Марусю?  Де  ??  звичайна  мовчазна,  навiть  сувора,
стриманiсть з чужими людьми? З притаманним ?й  гумором,  який  розкривався
тiльки в колi близьких друзiв, вона розповiдала про подорож,  про  те,  як
замiсть Лондона вони опинились спочатку в царствi непроглядних туманiв,  у
якомусь завороженому  свiтi,  i  про  приголомшливе  враження  вiд  самого
Лондона, коли вiн, нарештi, здобрiв i  ледь  прояснився.  Але  поки  що  у
жодного англiйця вона не помiтила навiть усмiшки.
   - I навiть найменшого руху в м'язах обличчя,  що  виявляли  б  будь-яку
емоцiю! - пiдхопив Герцен.
   - Така самовпевненiсть i чемнiсть, - мовила Марiя, - що навiть  нiяково
ста?, а коли що пита?ш, ляка?шся,  чи  не  порушу?ш  цим  якiсь  непохитнi
правила поведiнки. Певне, тут важко жити?
   Спитала i схаменулась. А де ж йому жити, вигнанцевi за межi  Росiйсько?
iмперi??
   Нiякiсiнько?   зверхностi,   нiякiсiнького   тону   "метра",   а   щось
студентське,  молоде  i  в  рухах,  i  в  усiй  поведiнцi,   i,   головне,
нiякiсiнько? навмисностi i пози не було в господаря. Герцен одверто радi?,
що при?хали люди з батькiвщини, культурнi,  прогресивнi,  з  -якими  можна
розмовляти.
   Вийшов Микола Платонович  Огарьов.  Його  таки  ж  одразу  впiзнали  по
портретах на "Колоколе" -  русява  борода,  сумний  погляд  свiтлих  очей,
меланхолiйна приязна усмiшка, але щось хворобливе в усiй великiй  постатi.
"А справдi, вiн схожий на Лаврецького, адже казали, що  Тургенев  з  нього
трохи писав, тiльки вiн наче хворий", - майнуло у Марi?.
   Герцен, з якоюсь нiжною, уважною любов'ю глянувши на нього,  познайомив
з гостями.
   "Вiн схожий на сво? вiршi", - подумала Марiя. Ще дiвчинкою на канiкулах
у Писар?вих переписувала в пота?мний альбомчик "Старий дiм". А про  бойовi
статтi в "Колоколе" коли б не знала напевне, то й не повiрила б, що це вiн
писав. От Герцен - увесь такий, як його твори, як вiн  у  сво?х  творах  -
наче кожну рiч, кожне явище бачить з усiх сторiн i наскрiзь,  i  все,  все
його цiкавить, що тiльки стосу?ться життя i  людей,  i  все  зв'язане  мiж
собою - i життя всiх людей i кра?н, i наука, i лiтература, i мистецтво,  i
боротьба...
   У залу вийшла ще досить молода жiнка з малою дiвчинкою на руках.
   - Панi Огарьова, Наталя Олексi?вна! - представив  ??  Герцен.  Огарьов,
сидячи в затишному великому крiслi в кутку вiтальнi,  не  поворухнувся,  а
зiрка Марiя  перехопила  швидкий  погляд  Олександра  Iвановича  на  "панi
Огарьову" - неспокiйний, запитливий.
   Наталя Олексi?вна навiть вимучити не могла  усмiшки  на  тонких  блiдих
губах, немов ?й дошкуляла якась довготривала хвороба, мiгрень  чи  що,  до
яко? звикла i навiть не помiчала, коли вона вiдпускала, проходила, а вираз
обличчя по звичцi лишався  той  самий.  Дiвчинка,  навпаки,  була  весела,
здоровенька, розумненька. Вона забелькотiла: "Дядя!  Дядя!",  простягнувши
рученята до Герцена, потiм, помiтивши Огарьова, закричала: "Папа  Ага!"  I
той, прояснiвши радiсною посмiшкою, що  так  лишила  його  обличчю,  хотiв
взяти ?? на руки, але мати не дала.
   Малята завжди допомагають розрядити напружену атмосферу. Така атмосфера
виникла одразу з приходом Наталi Олексi?вни. Це влучно  використав  Опанас
Васильович, який i при знайомствi з великою  шанобливiстю  поцiлував  руку
Наталi Олексi?вни, а згодом сказав  комплiмент  з  приводу  тако?  жваво?,
м-ило? донечки, спiвчутливо зауважив, як важко матерi, "поки дитинча стане
на ноги, але ж потiм, коли скрiзь бiга? i всiм цiкавиться, ста? ще важче".
Як важливо сказати, хоча всiм вiдомi iстини, вiдповiдним чулим тоном!  Вiн
заволодiв ?? увагою, i це було дуже до речi.
   - Вам, певне,  не  дають  спокою  вашi  спiввiтчизники,  -  мовив  вiн,
звертаючись до Наталi Олексi?вни, - кожен при?жджий  не  уявля?  собi,  як
можна бути за кордоном i не завiтати в Лондон до "Колокола"!
   - Ох, - тiльки зiтхнула Наталя Олексi?вна,  -  iнколи  я  почуваю  себе
гiдом у музе?, бо хочуть подивитися, де пишуться статтi для  "Колокола"  i
"Полярной звезды", як живуть видавцi...
   Але Герцен, не звернувши уваги на  таку  не  дуже  тактовну  вiдповiдь,
оживився ще бiльше i  на  радiсть  Марусi  повернув  усе  iнакше,  але  не
заперечуючи Наталi Олексi?внi.
   - Не уявля?те, як це насправдi  трудно,  але  в  той  же  час  при?мно,
радiсно! Першi роки я вiдчував таку самотнiсть,  вiдiрванiсть  вiд  старих
друзiв, вiдчуженiсть. Та з при?здом  Огарьова,  початком  нашо?  "вольно?"
друкарнi, все почало мiнятися i врештi набуло такого  розмаху,  масштабiв,
що ми й не гадали. Нам вiдомо, посол Кисельов просто  пита?  кожного,  хто
при-ходить до нього з росiян: "А коли в Фулем?" Тобто до нас, наче це само
собою зрозумiло,  що  до  нас  росiяни  обов'язково  завiтають.  Нещодавно
при?хав один гвардi? полковник. Я й досi не розумiю, що у нього  спiльного
з  нами,  з  нашими  iдеями,  з  нашою  пропагандою.  От  вiн  прийшов   i
одрапортував по-гвардiйському: "Будучи в Лондонi, вважав сво?м  обов'язком
представитися". Ну, я одразу прийняв i позу, i тон генерала.
   Герцен на мить випнув груди, глянув звисока, удавано гордовито  i  враз
закотився сво?м надзвичайним  молодим  смiхом.  Неможливо  було  також  не
засмiятися.
   - Це ж прекрасно, що кожен  вважа?  обов'язком,  -  з  почуттям  мовила
Марiя, - хай нiчого спiльного в думках,  але,  значить,  вiн  вiдчував  цю
потребу i потiм замислиться!
   - Коли  це  не  просто  для  моди  або  похвальби,  -  вставила  Наталя
Олексi?вна. - Адже й таких трапля?ться багато.
   - Врештi, я примушений був призначити для люб'язних незнайомих два  днi
на тиждень, вiд третьо? години, - вiв далi Герцен, - iнакше неможливо було
б працювати. Ми ж одержу?мо сотнi листiв  з  Росi?  з  усiх  куткiв,  люди
вiдчули, що можуть вiльно  висловитись.  Нам  належить  лише  думка  стати
паламарями, самий труд - калатати, дзвонити, а звуки -  вони  ж  линуть  з
батькiвщини, з Росi?, i там чекають вiд нас найщирiшо? правди.  Адже  хiба
ми самi з Огарьовим спромоглися б на такий дзвiн?
   Марiя вiдзначила  про  себе:  вiн  пiдкреслено  говорить  "ми",  "ми  з
Огарьовим", без усякого честолюбства, ревнощiв i заздрощiв у  роботi.  Якi
люди!
   - Бути щирим - це головне для "Колокола", -  озвався  тихо  Огарьов.  -
Щирiсть для нас найважливiша за всi дипломатичнi  впливи.  Звичайно,  коли
вони пiдходящi нам, то й ними нехтувати не слiд! -  усмiхнувся  вiн  сво?ю
меланхолiйно-мудрою посмiшкою.
   - З приводу нашо? правди от вам ще цiкавий анекдот! - пiдхопив  Герцем.
- Мiй тезко, Олександр  Миколайович  -  iмператор  всеросiйський,  кажуть,
засмутився через мою статтю про .Панiна i заявив сво?м ближчим сановникам:
"Колокол" - ?диний непiдкупний голос". Як це вам? Мiж iншим,  нам  вiдомо,
що для нього  стали  передруковувати  наш  "Колокол",  обминаючи  особливо
гострi й дошкульнi справи. Ну. вiн помiтив ш i завдав  доброго  прочухана.
Деяким урядовцям вiн навiть дозволив виписувати "Колокол",  -  певне,  щоб
були в курсi спрап!
   - Примiром, дядi Наталi, московському генерал-губернатору!  -  зауважив
Огарьов.
   - Та коли б ви тiльки знали, як люблять вас,  як  нiрять  вам,  чекають
кожного вашого слова iншi  вашi  читачi!  -  мовила  Марiя.  Вона  згадала
немирiвськi вечори, коли переписувала статтi з  "Колокола",  згадала  лице
Тараса Григоровича: "Доню, побачиш - вiтай ?х, великих вигнанцiв".
   - Ця любов i вiра - наша нагорода. Джерело сил i натхнення! -  серйозно
мовив Герцен. - Хочете, я покажу вам дорогоцiнний подарунок. Пiд час вiйни
пiд Балаклавою один офiцер, захищаючись вiд англiйцiв, зламав  шпагу.  Вiн
швидко зрiзав грубу виноградну гiлку  i  вiдбився  нею!  А  потiм  з  цi??
славно? гiлки вiн зробив палицю, замовив набалдашник з рiзьбленого  срiбла
з бiрюзою i невеличким топазом згори  i,  уявiть  собi,  надiслав  сюди  в
подарунок. Тато, - звернувся вiн до старшо? дочки, - принеси  з  кабiнету,
покажи.
   Вiн розповiв це з такою проникливiстю,  здалося  Марi?,  навiть  якоюсь
вологою затуманились його яснi живi очi. Вiн знову повторив:
   - Це джерело наших сил.
   Тата принесла палицю, i Маркович! з побожнiстю подержали ?? в руках.
   Богдась теж схопився подивитись.
   - Бiжiть, дiвчатка, з козаком у сад, -  сказав  Олександр  Iванович,  -
бачите, сонце таки виглянуло як слiд. Давайте i ми прогуля?мось до  обiду.
Я розумiю ваш переляк перед туманом, - звернувся вiн до Марi?. -  Нiяк  не
звикну до цi?? лондонсько?  гнилi,  до  цi??  просто  злочинно?  погоди  -
темряви з ранку до вечора. Коли трапля?ться  ясний  день  або  хоч  кiлька
годин без дощу й туману, це для мене дар богiв!
   Марiя подумала: "Вiн суму? за рiдними лiсами, степами, i невiдомо, коли
побачить ?х i чи побачить взагалi. Усе це  важче,  нiж  зда?ться.  От  усi
захоплюються, може, ? такi, що й  заздрять  впливу,  силi,  дiяльностi,  а
Тарас  Григорович  казав:  "Великi  страдники  -вигнанцi".  Вiн   розумiв,
вiдчував по-людському, як важко на чужiй землi..."
   Богдасевi  вже  надокучило  витримувати   роль   статечного   дорослого
"козака". Тiльки  вистрибнув  з  дому  i  побачив  зелений  лужок,  так  i
покотився по травi, як м'яч. Наталя Олексi?вна  засмiялась,  але  недобре,
навiть  якось  злорадно,  немов  ?й  було  при?мно,  що  всi  бачать,  яка
невихована дитина у цi?? уславлено? письменницi.
   - Богдасю, встань! - досить рiзко зауважила Марiя. Вона  все  помiчала.
Але Опанас м'яко заступився за хлопця. Завжди бувало навпаки -  Марiя  все
.дозволяла, а Опанас бурчав.
   - Марусенько. вiн у захопленнi вiд природи!
   - Хай захоплю?ться, та не бруднить сорочки.
   - Богдась, слухай мами,  -  удавано  строго  насупив  брови  Герцен.  -
Ходiмте, Марi? Олександрiвно, я покажу наш "парк", з  дозволу  сказати.  Я
радiю цьому саду. На нас, дiбровних жителiв, лiси й  дерева  впливають  як
щось бiльш рiдне, нiж море i гори!
   Наталя Олексi?вна пiдсмикнула тонкi губи, i знову Марiя перехопила ледь
помiтний насторожений погляд Герцена в бiк Огарьрво?.
   Добре, що Опанас Васильович почав ?й щось красномовно  розповiдати  про
старовинний парк у Качанiвцi.  Марiя  швидше  пiдiйшла  до  Герцена.  Вони
попрямували вдвох стежкою попiд височезними берестами. Олександр  Iванович
все  ж  таки  обернувся  i  мовив  лагiдно,  немов   вибачаючись,   Наталi
Олексi?внi:
   - Лiзi не завадить також бiльше побути на  повiтрi.  Наталя  Олексi?вна
тiльки глянула зневажливо, нiчого йому не вiдповiвши.
   Огарьов зовсiм не вийшов. Вiн лишився сидiти в сво?му затишному крiслi.
   - А дiти хай граються. Бачите, ваш Богдан вже цiлком осво?вся,  он  вiн
навiть, зда?ться, муштру? Ольгу, хоча та й сама не вiд  того,  щоб  когось
помуштрувати! - I, нiби читаючи думки  Марi?,  мовив  просто  i  сумно:  -
Справа виховання - одна з найскладнiших проблем. Я це вiдчуваю на  кожному
кроцi, та ще в умовах емiграцi?, та ще без рiдно? матерi. Але деякi iстини
для мене беззаперечнi: надання велико? волi змалку -  дiя  дуже  шкiдлива,
так само як лестощi, поблажливiсть,  наявна  перевага  одних  дiтей  перед
iншими в однiй сiм'? - це все швидко псу? дитину.
   Ясно було, що це одне з болючих  особистих  питань.  I  знову  подумала
Марiя: "Всi ми в захопленнi вiд його незламностi, непохитностi,  вiд  його
безприкладно? дiяльностi, але ж вiн - людина, що зазнала стiльки особистих
нещасть, i, видно, такий уважний, люблячий батько, i так само, як  в  усiх
питаннях великих, громадських, так  i  тут,  у  сво?й  сiм'?,  вiн  одразу
розгляда? проблему з усiх сторiн, бачить далеко вперед, i  не  тiльки  для
себе, для сво?х дiтей, а все пiдносить до важливих  людських  проблем,  бо
для нього все, що стосу?ться людини, ?? росту, розвитку,  життя,  не  може
бути дрiбним". Вона могла б говорити з ним про найменшi дрiбницi, адже для
нього все було в якомусь вза?мозв'язку. З ним  було  так  цiкаво  i  якось
потрiбно для не?!
   Коли Олександр Iванович спитав:
   - Ви рано вийшли замiж?
   Вона вiдповiла так, як нiколи нiкому не могла i не хотiла казати.
   - Дуже. Менi тiльки виповнилось шiстнадцять рокiв. Я  мусила  вирватися
вiд родичiв, у яких жила. Я  хотiла  самостiйного  життя.  Я  ставилася  з
повагою i приязню до чоловiка. Я гадала, що одразу стану самостiйною.  Але
вийшло, що подружжя, шлюб не така вже проста рiч  i,  звичайно,  не  таким
шляхом можна досягти самостiйностi.
   -  Тисячолiття  тягнеться  ця  несправедливiсть  щодо  жiнок,  -  мовив
Олександр Iванович. - I хiба тiльки у  нас,  в  Росi??  Скiльки  забобонiв
мають силу навiть у прогресивно мислячих людей. Нещодавно  я  читав  новий
твiр Прудона. Людина, яка  рве  стiльки  усталеного  в  питаннях  розвитку
суспiльства, моралi, i нате вам - в роздiлi "Amour et mariage" - це в його
останнiй книзi, - вiн пише цiлий том  римсько-католицьких  наклепiв  проти
жiнок. Якось Прудон у розмовi зi  мною  наче  жартома  сказав  про  одного
знайомого: "Який щасливий! У нього жiнка не настiльки дурна, щоб не зумiти
приготувати добро? страви, i не настiльки розумна, щоб говорити  про  його
статтi. Це все, що треба для сiмейного щастя". I повiрте,  в  цьому  жартi
його справжнi думки про шлюб i сiм'ю - наскрiзь реакцiйнi,  грубi  почуття
сiльського чоловiка,  який  вважа?  жiнку  тiльки  за  робiтницю,  а  себе
самодержцем - володарем у домi! Коли ми  таке  бачимо  у  Прудона,  чи  не
означа? це оскудiння думки в кра?нах Захiдно? ?вропи? Мiж  iншим,  молодий
лiтератор Михайлов блискуче проаналiзував його твiр i розбив ущент в сво?й
статтi на сторiнках "Современника".
   - Я читала цю статтю, - сказала Марiя. - Всi жiнки вважають його  сво?м
захисником.
   - Та справа  не  тiльки  в  тому,  щоб  говорити  про  права  жiнки  на
самостiйну працю, вищу освiту, участь у  життi  суспiльства,  -  справа  в
тому, щоб створити такi умови, коли жiнка зможе пiдвестись над  особистим,
суб'?ктивним, до життя соцiального  усiм  сво?м  ?ством,  жити  iнтересами
суспiльства, а не вести виключно особисте життя. Як мало, майже нема таких
жiнок, - зiтхнув вiн, - i це не ваша провина... I от, коли з'явилась  одна
талановита, виняткова жiнка - Жорж Занд, - як  не  вузько  поставила  вона
сво? проблеми, - хоча б право на любов, - до чого ж  сколихнула  вона  все
свiтове жiноцтво!
   - I в мене романи Жорж  Занд  зробили  просто  переворот  в  думках,  -
призналася Марiя. - Але в життi надто важко провадити новi якiсь принципи.
   - Власне,  справжн?  життя  жiнки,  iнтелектуальний  розвиток,  в  силу
обставин, почина?ться далеко пiзнiше, нiж у чоловiкiв.
   - Невже ви так гада?те? - спитала здивовано Марiя Вiн бачив перед собою
уважнi, розумнi очi. анi тiнi жiночого кокетування не було в  ??  молодому
обличчi, лише бажання слухати,  зрозумiти,  -  i  йому  хотiлося  дiлитися
сво?ми думками, сво?ми сумнiвами, переконаннями.
   - Не ображайтесь за всiх  жiнок,  ви,  напевне,  все  ж  таки  щасливий
виняток, але я думаю i вболiваю за всiх, звичайних, i доведу вам, чому так
гадаю. Помiркуйте самi: хiба ми, чоловiки, несемо такий тягар,  як  жiнки?
Навiть, коли вiзьмемо щасливий випадок  -  дiвчина  полюбила,  ??  люблять
також, все ?? серце, всi думки,  емоцi?  в  цьому.  Вона  виходить  замiж,
почалися дiти - треба носити, родити, годувати, виховувати, ростити.  Адже
все це на вас. Яка б не була творча iнтелектуальна натура, -  та  справжня
жiнка - вона й справжня мати, дружина, до того ж уся сво?рiдна  специфiчна
жiноча  фiзiологiя,  -  де  у  не?,  у  жiнки,  береться  час,   сили   на
iнтелектуальний розвиток, вище соцiальне життя, iнтереси тi самi, що  i  в
чоловiкiв? А чим бiльше людина зосереджу?ться на  особистому,  тим  бiльше
голих сторiн вона одкрива? ударам випадковостей. Якщо будувати благо життя
лише на сiмейнiй основi, - це  будувати  будинок  на  пiску.  От  рокiв  у
п'ятдесят, коли дiти вже дорослi i внуки  вийшли  з  пелюшок  -  бо  ви  ж
зна?те, як дiтям потрiбнi саме бабусi, - жiнка  нарештi  звiльня?ться  вiд
сво?х жiночих пут i нарештi почина?ться справжн? життя людини.
   - О, значить, у мене ще все попереду! - пожартувала Марiя.
   - Не смiйтесь. Я спостерiгав багатьох жiнок, я спостерiгав рiдну  матiр
- саме в цi роки, коли вона звiльнилась вiд цих специфiчних жiночих пут, в
нiй  прокинулися  жадоба  знань,  мандрiвок,  цiкавiсть  до   всього,   до
соцiального життя, а не лише життя свого кубелечка, бо з  жiнки  вона  вже
перетворилася на людину... На жаль, у  не?  рано  обiрвалося  це  справжн?
життя...
   Марiя знала вiд Марi? Каспарiвни Рейхель  про  трагiчну  смерть  матерi
Герцена. Вона  загинула  разом  з  маленьким  внуком  -  сином  Олександра
Iвановича - на пароплавi, де трапилась пожежа, врятувались одиницi.
   - Я знаю про  цю  страшну  катастрофу,  -  сказала  Марiя  з  безмежним
спiвчуттям.
   - Так, скiльки аварiй,  скiльки  штормiв,  бур,  катастроф  пiдстерiга?
кожен корабель,  що  вируша?  в  плавання,  -  задумливо  мовив  Олександр
Iванович. - Бурi, звичайно, загартовують матросiв, але ж i ре?, i щогли, i
палуба - вони зношуються вiд кожно? перемоги над штормом.  I  треба  ж  ще
витримувати повсякденний натиск хвиль, дрiбнi аварi?, дрiбнi нспол.члки  i
тримати вiрний курс - попри все. Я кажу про "вiрний кур"  у  сво?й  роботi
щоденнiй, у сво?му домi, i тут iнколи потрiбнi бiльшi сили, нiж на  гучний
подвиг на барикадах, подвиг зберегти творчiсть,  здiбностi,  натхнення.  Я
вiрю, що ви збережете, - раптом, зупнинившись у кiнцi стежки на  поворотi,
переконано мовив вiн. - Я б тiльки бажав вашому  ясному  таланту  поширити
рамки, захопити бiльше елементiв. Насмiлюватися сягати вище, разом з вашою
жiночою щирою чулiстю, набувати бiльше людських узагальнень. Одне слово  -
я вiрю у вас, мила Марi? Олександрiвно! - I вiн якось широко подав ?й руку
i потиснув ??, невеличку, але мiцну, енергiйну.

   * * *

   Обiд був з вiдтiнком росiйського - до м'яса подали  гречану  кашу,  без
яко?, як казав Герцен, Огарьов почува?ться зовсiм нещасним, а в рештi, хоч
i казали господарi, що намагаються зберегти  вiтчизнянi  традицi?,  все  ж
таки переважала англiйська кухня - рiзна риба, м'ясо по-англiйськи,  рiзнi
кекси до чаю, Розпоряджався Олександр Iванович,  допомагала  Тата.  Наталя
Олексi?вна виходила до Лiзи, яку  вкладала  спати,  на  дiвчаток  вона  не
звертала уваги.
   - Завтра я вас запрошую обiдати в ресторан,  я  хочу,  щоб  ви  вiдчули
справжнiй англiйський дух! - гостинно мовив Герцен Марковичам.
   -  Олександр  Iванович  певен,  що  треба  починати  з  гастрономi?!  -
шпигонула Наталя Олексi?вна
   - А хiба я не довiв  у  "Письмах  из  Парижа"  про  значення  кухнi?  -
напiвжартома заперечив Герцен. - Чому, наприклад, нiмець  завжди  схильний
до  золотухи,  слiз,  романтизму,   платонiчно?   любовi   i   мiщанського
благополуччя? Вiн може жити або в захмарному ефiрi, або в кухняному  чаду.
Я  вас  запевняю,  реформацiя,  тридцятирiчна  вiйна  -  це  все   причини
другоряднi, а головна, яку не  розгледiли,  бо  вона  надто  близька,  пiд
носом,  -  це  нiмецька  кухня.  Я  не   можу   згадати   без   огиди   цю
прiсно-пряно-мучнисто-солодку  трав'яну  масу  з  корицею,  гвоздикою   та
шафраном, бр-р-р!..
   Наталя   Олексi?вна   роздратовано   пересмикнула   плечем,   а   Марiя
розсмiялась. Факт! Вона також не могла звикнути в Дрезденi до цього!
   - Це справдi цiкаво,  -  пiдхопив  Опанас  Васильович,-  хiба  характер
народу не виявля?ться i в ?жi.
   I розмова перейшла на рiзнi звички, традицi? у кожного  народу,  а  вiд
цього на народну творчiсть. Ну, тут Опанас Васильович почувався як риба  у
водi!
   "Вiн по-справжньому любить i цiкавиться тiльки цим, - подумала Марiя. -
Що ж, коли людина по-справжньому захоплена чимось, так i те вже добре! Але
ж хiба можна цим обмежитись на  все  життя?  Хiба  можна,  щоб  усе  життя
звелося тiльки до пiсень, приказок та прислiв'?в? Це й  менi  потрiбно,  я
без цього не можу писати, але ж це тiльки частинка".
   Проте ?й було при?мно, що Опанаса Васильовича з  цiкавiстю  слухають  i
Герцен, i Огарьов.
   - .Я давно збираю фольклор, i коли б пощастило систематично укласти всi
нашi багатства - приказки, перекази, пiснi,  це  дало  б  неоцiнимий  опис
природи, побуту, моральних i духовних зав'язiв нашо? Укра?ни, а ще й  такi
мiцнi основи для письменникiв.
   - На жаль, цензура завжди викида? найкраще й найцiкавiше -  про  попiв,
про панiв, а скiльки про них влучного та дошкульного створено!  -  сказала
Марiя. - Справдi, у Опанаса Васильовича зiбранi багатющi скарби. От, може,
коли нарештi дозволять укра?нцям видавати свiй журнал, - "Основою"  хочемо
назвати, - можна буде i там частково вмiщати.
   - I скiльки старо? народно? мудростi вiдкрива?ться  в  цьому!  -  мовив
Огарьов.
   - Але не можна нехтувати i тим новим, що народжу?ться в  народi,  -  не
мiг не подiлитися сво?ми виплеканими  думками  Опанас  Васильович.  -  От,
примiром, не в селi, а на фабриках, у руднях - в нових приказках,  пiснях,
раптово народжених дотепах - народ розкрива? сво? ставлення до  тих  змiн,
що зараз вiдбуваються. Адже росте промисловiсть. У  нас  на  Укра?нi  пани
кинулися будувати цукрозаводи, вже тисячi селян  працюють  там,  а  не  на
полях, а це ж зовсiм змiню? побут.  Треба  весь  час  вивчати,  затоеувати
народну мову, i неабияк, а систематично, в рiзних варiантах, зазначати, де
саме почув, вiд кого...
   - Це дуже цiкава й вiрна думка - оце збирання фольклору  не  тiльки  на
селi вiд дiдiв. Але, уявляю, скiльки поезi? розсипано в народi саме у вас,
на Укра?нi! - сказав Олександр Iванович.  -  Для  мене  народ  укра?нський
завжди привабливий сво?ю поезi?ю та одчайдушнiстю. I якi  мiцнi  суспiльнi
основи були закладенi ще в Сiчi, цiй республiцi звитяжцiв!
   Я переконаний, що ми цiлком  вiрно  i  справедливо  ставимо  питання  в
нашому "Колоколе" i щодо полякiв, i щодо укра?нцiв, взагалi про народи, що
опинилися пiд владою росiйського  самодержця.  Хiба  так  легко  забути  i
закрiпачення, i набори, i безправ'я, i заборони аж до мови включно. Але  i
жовнiрiв.i шляхетних панiв, i коронних чиновникiв - усе, що було  за  Речi
Посполито?, народ укра?нський також пам'ята?.  Поляки  абсолютно  неправi,
коли говорять про вiдновлення Польщi "вiд можа до можа". Але я певен, якщо
Росiя звiльнить селян з землею, якщо почне, нарештi,  нову  фазу  iсторi?,
тодi Укра?на i не захоче вiддiлятися, тодi не  буде  причини  кидатися  за
помiччю, а з росiянами все-таки найтiснiший духовний союз i спiльний  шлях
прогресу.
   Навiть з листiв, що одержу?мо ми,  навiть  з  тих  звiсток  про  та?мнi
студентськi товариства, луна про якi долiта? до  нас,  я  певен  -  у  нас
?диний шлях боротьби. Але потрiбне розумiння, повага до кожного  народу  -
оце запорука волi, прогресу.
   Одна справа читати i зовсiм iнше - чути з уст живо? людини i  чути,  як
близько бере вона до серця справи рiдно? Укра?ни. У Марi?  одразу  виника?
рiшення. Вона повинна бути не  просто  однодумцем,  не  просто  захопленою
шанувальницею, нi, вона хоче  бути  помiчницею,  вона  сама  повинна  щось
робити - налагоджувати зв'язки, передачу "Колокола", усiх видань  "Вольной
русской типографии" додому, на Укра?ну i навпаки - матерiалiв звiдти. Вона
мусить розпитати, як  при?де,  Дорошенка,  його  друзiв  -  адже  вони  ?й
довiряють, - що тепер з тими та?мними студентськими товариствами в Харковi
i Ки?вi, вона переконана, що Дорошенко зв'язаний, зв'язаний з  ними,  адже
надiслав ?й Дорошенко дописи про чернiгiвськi подi? для передачi  Герцену.
I хай це буде не епiзодично, а  постiйно,  ??  обов'язком.  Хiба  вона  не
бачитиметься ще  з  Герценом  i  Огарьовим?  Навiть  коли  тепер  на  зиму
повернеться, хiба не при?де знову? А Опанасовi i не казатиме,  хоч  вiн  i
дивиться  зараз  з  побожнiстю  на  Герцена,  але  ж  вiн  далеко  не  тих
радикальних   поглядiв,   що    примушують    зв'язатися    з    дiяльними
революцiонерами, з та?мними гуртками. Вiн безперечно  чесна  i  благородна
людина, але вiн поклада?  надi?  лише  на  освiту,  розвиток  нацiонально?
свiдомостi, нi, вiн не кулiшiвських поглядiв на сво?рiднiсть, винятковiсть
розвитку укра?нсько? культури, в нiм вона не помiчала нiколи  й  ворожнечi
до росiян, але вiн обмежу? свою  дiяльнiсть  i  жтереси  лише  укра?нською
народною творчiстю.
   Три днi, якi провели в Лондонi, були, звичайно, наповненi Герценом. Вiн
приймав ?х, наче вiдповiдав  за  всю  ?хню  по?здку.  Другого  дня,  як  i
вирiшив, обiдали всi  в  ресторанi,  i  Олександр  Iванович  як  гостинний
хлiбосольний господар турбувався, щоб був  знаменитий  черепаховий  суп  i
печеня з оленини. Чи подоба?ться ?м все, витримане на англiйський смак?
   - Але зауважте, Олександр Iванович не мож