е  без  шампанського.  Це  вже
цiлком по-росiйськи! - iронiчно мовила Наталя Олексi?вна.
   - Як я без кашi почуваю щось не те, - миролюбиво хотiв загладити ?? тон
Микола Платонович.
   - Ну, ти й вiд шампанського нiколи не вiдмовля?шся, -  обрiзала  Наталя
Олексi?вна.
   -  Благородне  шампанське  не  залиша?  гiрких  докорiв  на  ранок,   -
пожартував Герцен. Наталя Олексi?вна лише красномовно глянула на нього.
   Марiя з нею i двома словами не перекинулась - просто  зовсiм  неможливо
було знайти якийсь пiдхiд, тому й особливого бажання не виникало.
   А з Герценом i  Огарьовим  не  могла  наговоритися.  Вони  обидва  були
чудовими гiдами в Британському музе?. А по всьому Лондону,  починаючи  вiд
зовнiшнього огляду палацiв i кiнчаючи трущобами, водив один Герцен. I вони
були тiльки  вдвох.  Маруся  була  рада,  що  нарештi  сам  на  сам  зможе
розповiсти i про немирiвських друзiв, про те, як вона хоче  по-справжньому
допомогти, i головне - про Тараса Григоровича Шевченка. Саме про нього  ?й
чомусь хотiлося  розповiсти  Герцену  наодинцi,  не  пiдбираючи  слiв,  не
соромлячись сво?х  почуттiв.  Вона  знала:  Герцен  одразу  все  вiдчу?  i
зрозумi?, що то за людина.
   I справдi, вона хоч  тихо,  зовнi  стримано,  але  з  таким  внутрiшнiм
запалом розповiдала Олександру Iвановичу про свого названого батька,  який
десять рокiв страшно? микола?всько? солдатчини перенiс у далекiй  пустинi,
в засланнi, але повернувся звiдти ще мiцнiшим, ще  бiльшим  ворогом  царя,
панiв, усякого насильства.
   - Вiн показував менi ваш портрет. На зворотному  шляху  з  заслання,  в
Нижньому Новгородi, Тарас  Григорович  перемалював  його,  i  зна?те,  вiн
казав, що поцiлував його з благоговiнням.
   Герцен з пильною увагою, зворушено слухав Марiю.
   - Коли б вiн мiг вас побачити!  Та  де  там!  От  тiльки  тепереньки  з
великими труднощами  йому  дозволити  по?хати  на  Укра?ну,  побачитись  з
рiдними сестрами й братами. А вони й досi крiпаки. Вiн просив мене  вiтати
вас вiд нього, кланятися вам. Вiн мрi? надiслати вам свiй "Кобзар", це так
його книга вiршiв зветься i так його самого звуть на Укра?нi - Кобзарем!
   - Кобзарем, - повторив Герцен. - Я чекатиму його книги...
   - Нiчи? слово не править для мене так  багато,  як  його,  -  казала  з
захопленням Марiя. - I от якi у вас однi думки, тi ж самiсiнькi мiркування
- про спiльний шлях боротьби народiв, поневолених Росiйською iмперi?ю, про
федералiзм i ?днання. Я недовго була в  Петербурзi,  але  Шевченко,  Тарас
Григорович,  встиг  познайомити  мене   з   сво?ми   "соiзгнанниками",   з
Сераковським, поетом Совою-Желiговським...
   - Аз Чернишевським ви знайомi?
   - Нi, на жаль, нi. Нi з Чернишевським, нi з Добролюбовим я  не  встигла
познайомитись, хоча ?х дуже любить Тарас Григорович.  Просто  не  встигла,
якось не вийшло, а дуже хотiла, це ж справжнi проводирi  зараз,  керiвники
"Современника"! Вона забула про тi рядки в  листi  Герцена  до  Рейхель  i
зараз наче просила пробачення, що не встигла познайомитись,  i,  захоплена
розмовою, не помiтила, як на мить начебто затьмарились чимось очi Герцена.

   * * *

   ? друзi й друзi... Друзi минулого. Друзi сучасного. Друзi  майбутнього.
Дуже рiдко, коли це по?дну?ться - то вже розкiшне багатство. Але  й  старi
друзi теж не проста рiч.
   Це  лiто,  лондонське  лiто  1859  року,  було  насичене  для   Герцена
зустрiчами. Та й увесь рiк.
   Записки декабриста Пущина, якi прочитав i видав Герцен у сво?й "Вольной
русской типографии", теж були "зустрiччю", хоча й  не  побачив  Герцен  на
власнi очi цього друга Пушкiна, сподвижника страчених Рил??ва,  Бестужева,
засланих на каторгу Волконського, Якушкiна, Лунiна. В пам'ять цi?? велико?
когорти Герцен i Огарьов хлопчиками присягнулись на Воробйових горах нести
далi ?хнiй прапор i вiддати життя за свободу народу.
   Читання  цих  записок,  написаних  з  дивовижною  юнацькою  свiжiстю  i
бадьорiстю, видання ?х було нiби розмовою, потиском руки,  що  не  ослабла
вiд кайданiв i каторги. Безмежно сумно, печальним реквi?мом  прозвучало  в
"Колоколе" трохи згодом повiдомлення про смерть старого декабриста.
   У 1859 роцi йшли листи звiдусюди, при?здили люди. Однi, справдi, просто
побачити, iншi "за дiлом" - порадитися, налагодити зв'язки, розповiсти.
   Отак при?хав студент Харкiвського унiверситету Богомолов i розповiв про
студентське та?мне товариство на Укра?нi. Про це товариство писав i  iнший
студент з Гейдельберга - укра?нець Мазуренко. Олександр Iванович радiв  за
Укра?ну,  за  свiдому  дiяльну  молодь,  хотiлося   знати   й   про   iншi
унiверситети.  Зв'язки   налагоджувалися   поволi,   хлопцi   дiяли   дуже
конспiративне. Це, звичайно, добре... Може, коли Марiя Олександрiвна по?де
додому, ?й легше буде, нiж будь-кому, обережно зв'язатися з ними. Мимоволi
думка Герцена поверталась до не?.  Тургенев  не  помилився,  навпаки,  вiн
настiльки зачарований нею, що,  зда?ться,  не  побачив  ??  стремлiння  до
дiяльностi не лише лiтературно?.
   Близький i далекий Тургенев. Близький не лише спогадами молодих  рокiв.
Близький справжнiм почуттям любовi до батькiвщини, що прогляда? в  кожному
творi, в кожному рядку. Живе бiльшiсть часу у Францi?, а пише  тiльки  про
рiдне.
   Далекий - спокiйним сво?м лiбералiзмом. Та хiба його "Записки охотника"
не вартi сотнi прокламацiй та революцiйних статей? А лист  за  Огризка?  У
Тургенева ? високе благородство,  i,  звичайно,  вiн  зараз  найвидатнiший
письменник у Росi?, хоча не все, нi, не  все  з  його  творiв  подоба?ться
Герцену. При?зд його, що не кажи, завжди - "сiмейне свято".
   Потiм цим лiтом трапилась, як  назвав  Герцен,  -  "липнева  революцiя"
При?хав професор Кавелiн. Колишнiй закоханий у Герцена Костя Кавелiн. Вони
були дуже дружнi у сороковi роки! Не бачились дванадцять рокiв. За цей час
Костин лiбералiзм вiдкочувався все далi  праворуч,  i  боявся  Герцен,  що
навiть не буде вiн, Кавелiн, десь посерединi або навiть осторонь,  а  може
скотитися до ворогiв. Пiсля вiд'?зду  Кавелiна  Герцен  з  глибоким  болем
сказав Огарьову:
   - Такi теоретичнi суперечки вже не суперечки, а  цiлковитий  розрив.  У
глибинi, всерединi безмежне почуття смутку, але виступати  можна  лише  зi
словами ненавистi.
   ...Чому ж, такий радикальний i  небезпечний  для  давнiх  друзiв,  вiн,
Герцен,  здався  таким  помiркованим   i   наче   аж   застарiлим   Миколi
Чернишевському - людинi, яку молодь Росi? вважала сво?м проводирем.  Та  й
сам Герцен вiдзначав непересiчний розум, виняткову глибину аналiзу в  усiх
його творах, що з'являлись  в  "Современнике"  i  хоч  iз  запiзненням  та
доходили до Лондона.
   Герцену при?мно було, що Чернишевський  згадав  i  про  нього  в  сво?х
"Очерках гоголевского периода",  звичайно,  не  iм'я  його,  заборонене  i
кримiнальне в Росi?, а  як  "друга  Огарьова"  (тодi  Огарьов  ще  не  був
"злочинцем"), як автора "Кто виноват?", - хто ж  з  читачiв  не  зрозумiв?
Герцену  було  це  при?мно.  Вiн  радiв,  що,  нарештi,   заговорили   про
Б?лiнського -  саме  в  цiй  статтi  Чернишевського  вперше  пiсля  довго?
мовчанки  було  згадано  дорогоцiнне  для   всiх   них   iм'я   У   творах
Чернишевського стiльки нових, оригiнальних i цiкавих думок  Правда,  стиль
часто дратував.
   З ентузiазмом згадували про Чернишевського  i  Добролюбова  Михайлов  i
Шелгунови.
   А Iван Сергiйович кривився, коли говорив про цих "семiнаристiв".
   Коли в  "Свистке",  додатку  до  "Современника",  з'явились  нападки  i
висмiювання "викривально?" лiтератури, Герцен, не зрозумiвши,  що  йдеться
про псевдовикривальну лiтературу, написав свою статтю "Very dangerous!!!".
Вiн був переконаний тодi, що  чинить  слушно.  Як  можна  зараз  припинити
викривання, коли люди трохи дихнули вiльним повiтрям, яким  повiяло  пiсля
смертi  iмператора  Миколи?  Як  можна  припинити  викривання  напередоднi
реформ, якi обiця? iмператор Олександр?
   Непри?мно згадувати..
   ..Навпроти  Герцена  в  його   великому   кабiнетi   сидiв   невисокий,
худорлявий, зовнi нiчим не показний чоловiк i питав докiрливо. наче мав на
це невiд'?мне право:
   - Проти кого викривання? Хiба ви, ви, Олександр Iванович, Iскандер,  не
розумi?те, що такi викривання не йдуть вище пристава  й  чиновника?  Це  ж
тiльки  вигiдно  урядовi,  це  тiльки  вiдвертання  уваги  й  енергi?  вiд
справжнiх пекучих питань - знищення крiпацтва, звiльнення селян iз землею.
Адже  всi  цi  комiтети,  пiдкомiтети  -  це  влаштову?  лише   помiщикiв,
власникiв, а селянам буде ще гiрше, вони будуть обдуренi.
   Раптом  чоловiк  розпалився.  Вiн  говорив,  як  усi  прислухаються  до
"Колокола", вiн говорив про сво? почуття особисто  до  нього,  Герцена,  у
нього з'явились навiть сльози на очах, i Герцену  здалося  його  некрасиве
обличчя одухотвореним, а очi  прекрасними.  Але  вiн  пристрасно  докоряв,
гаряче доводив, що Герцен тепер повинен змiнити мотиви дзвону.
   - Коли б уряд наш був трохи розумнiшим, - говорив Чернишевський, -  вiн
би вам, Олександре Iвановичу, дякував за вашi  викривання.  Цi  викривання
дають йому можливiсть тримати  сво?х  агентiв  на  припонi,  лишаючи  весь
устрiй недоторканим i непохитним. Вам тепер  треба  виставити  свою  певну
полiтичну  програму   -   чи   конституцiйну,   чи   республiканську,   чи
соцiалiстичну, i ви б в усiх сво?х викриваннях повторювали б  "Cartnaginem
esse delendam" - Карфаген мусить бути зруйнований.
   Його, Герцена, обурили i самовпевненiсть, i накази,  i  поради,  i  вiн
досить холодно вiдповiв, що не може стати на таку вузьку позицiю, i раптом
Чернишевський зупинився, уважно поглянув  i  немовби  розсердився  сам  на
себе, що так "заiнтимничав" з людиною,  яку  бачить  уперше,  так  одверто
виявив сво? душевнi почуття до нього. Адже казав вiн колись друзям: "Я так
поважаю, так поважаю Герцена, менi зда?ться, що нема тако? справи,  яку  я
не зробив би для Герцена!"
   А тепер вони сидiли вiч-на-вiч, i того глибокого контакту, що жадав вiн
сам, що жадали i чекали там, у Росi?, тi, що послали його сюди, здавалось,
не виникало.
   Та  чим  бiльше  минало  часу,  тим  бiльше  розумiв  Герцен,   що   цi
"семiнаристи" правi i, можливо, вони там, на батькiвщинi, швидше й вiрнiше
збагнули, що потрiбно. Дедалi вiн розумiв, що ?хнiй шлях ?дино можливий.
   Але ж не виникло дружнього, iнтимного, людського контакту. Надто багато
вимог виставили один до одного.
   Другого  дня  була  вже  спокiйна  дiлова  розмова.   Домовлялись   про
друкування "Современника" в Лондонi, якщо заборонять у Росi?,  домовлялись
про дуже важливу справу - друк  революцiйних  листiвок  та  пересилку  ?х,
говорили про напрямок та?мно? росiйсько? органiзацi?, ?? першi вимоги.
   - Головне - Земля i Воля! - впевнено сказав Герцен.
   -  Земля  i  Воля  -  це  найперше  i  найголовнiш  -  твердо  повторив
Чернишевськнй.
   Це все було великою, важливою справою, вимагало наитоншо?  конспiрацi?,
про це можна було говорити лише в найтiснiшому колi одиниць, i, може, саме
через цю потребу i вимоги конспiрацi? врештi  i  Герцен,  i  Чернишевський
перебiльшували перед знайомими i навiть друзями, якi знали про  побачення,
сво? вза?мне розчарування  i  невдоволення.  Правда,  в  "Колоколе"  потiм
Герцен написав пояснення до сво?? статтi.
   Той при?зд,  те  побачення  не  лишило  радiсного  слiду.  I  Олександр
Iванович зовсiм не був тим гостинним господарем, як тодi,  коли  возив  по
всьому Лондону Шелгунових i Михайлова, або  як  нинi  -  з  такою  радiстю
приймав Маркевичiв.
   Дивно, а Наталi  так  по-людяному,  замислено  й  сердечно  сказала  по
вiд'?здi Чернишевського:
   -  Яка  людина!  Зовсiм  не  вродливий,  коли   розiбратися,   а   який
надзвичайний вираз обличчя! Ця особлива краса некрасивих. Не можна забути.
   - Вiн, певне, погладив i похвалив Лiзочку? -спитав Огарьов.
   Наталi спалахнула:
   - Так, i це було. Але я не про це зараз. Вiн  зна?  свою  важку,  може,
страшну долю, але вiдданий до глибини душi й розуму.
   У всiх лишився якийсь нiяковий слiд - не так, не так зустрiлись, не так
прийняли, i найскребучiший слiд був у Олександра Iвановича, хоча  вiн  про
це мовчав.
   Може, тому вiн так зрадiв Марi? Олександрiвнi, -  цiй  безпосередностi,
легкостi, з якою зустрiлися.  Здавалось,  вiд  не?  само?,  як  i  вiд  ??
оповiдань, вiяло степом, лiсом, рiдним зiллям.

   * * *

   Домовились, що побачаться незабаром в Остенде.
   - Набрид цей помийний туман, набридли англiйцi, якi  наче  i  не  люди,
противно не люди, - скаржився Олександр Iванович. - Я по?ду  до  Брюсселя,
напишу бельгiйському мiнiстру юстицi?, - чим чорт не  жарту?,  -  а  може,
дозволять  жити  в  Брюсселi?  У  кожному  разi,  про?здом  в  Остенде  ми
обов'язково побачимось. Я передам вами для  Марi?  Каспарiвни  "Под  суд",
"Думы" i останнiй "Колокол". Так що тiльки до скорого побачення.
   Прощаючись iз Наталею Олексi?вною, Маруся щиросерде запропонувала:
   - Якщо хочете щось передати в Росiю - листи тощо, я з  великою  радiстю
це зроблю.
   I, може, вперше за це короткочасне  знайомство  очi  Наталi  Олексi?вни
потеплiшали.
   - Може, я напишу сестрi. Вже стiльки рокiв ?? не бачила. А що  ж  можна
одверто, докладно написати по поштi?
   - Будь ласка, я з радiстю все передам, - повторила Марiя, i  чомусь  ?й
шкода стало цi?? жiнки,  хоча  ще  вчора,  повернувшись  до  готелю,  вона
думала: "Жити в такiй сiм'?, з такими надзвичайними людьми  i  бути  такою
колючою! Ну анiчогiсiнько схожого нi з  Огарьовим,  нi  з  Герценом".  Але
сьогоднi вона вже думала iнакше: щось надто складнi i незвичайнi  вза?мини
у них,  у  трьох.  Хоча  що  складного  i  незрозумiлого  мiж  Герценом  i
Огарьовим? Довершена дружба, абсолютне вза?морозумiння, турбота, повага.
   А "панi  Огарьова",  як  представив  ??  Герцен?  Яка  ??  доля  у  цiй
винятковiй дружбi?
   Марiя Каспарiвна пам'ятала Наталi ще дiвчинкою, Наташею Тучковою.  Вона
казала: як добре, що вони побрались - Огарьов i  Наташа.  Вони  були  дуже
закоханi, але ж Огарьов був одружений, хоча давно не жив з першою  жiнкою,
i та не давала згоди на розлучення. Так, звичайно, цю ситуацiю  використав
Iван Сергiйович у "Дворянском  гнезде".  Правда,  Наташа  нiколи  не  була
схожою на Лiзу Калiтiну. Вона б у  монастир  не  пiшла!  Та  й  не  хотiла
вiдступитися вiд свого щастя. Вони  перебували  в  "гражданському"  шлюбi,
поки не померла "законна" жiнка,  i  тодi  тiльки  вони  повiнчались.  Для
Наталi, як для передово? жiнки, це була проста  формальнiсть,  але  все  ж
таки  для  такого  вчинку,  як  "гражданський"  шлюб,  потрiбнi   були   i
смiливiсть, i рiшучiсть, i переконання.
   - I любов! - сказала тодi Марiя.
   - О, вони, здавалося нам усiм, народженi одне  для  одного,  i  ми  всi
радiли, бо й Нiк,  i  Наташа  обо?  рiднi  нам.  Правда,  Наташа  була  ще
дiвчинкою закохана - в нашу Наталi, Наталi Герцен. AI звав  ??  Консуелою.
Ми були разом у сорок восьмому роцi в Iталi? i  в  Парижi,  потiм  -  друг
Герцена i Огарьова Тучков повернувся  з  дочкою  Наташею  в  Росiю,  а  ми
лишились, i яка була наша радiсть, коли дiзнались про любов Нiка й Наташi.
Багато труднощiв довелося ?м перебороти, пережити, але вони подолали  все,
а тепер так добре, що вони разом з Олександром Iвановичем, його дiтьми.
   Тодi, в Дрезденi, пiд час цi?? розмови Марiя змалювала собi привабливий
образ жiнки, яка пiсля смертi близько? старшо? подруги вирiшила  взяти  на
себе турботи з ?? дiтьми. Але  те,  що  вона  зараз  побачила,  зовсiм  не
вiдповiдало уявному образовi i навiть  тому,  що  розповiдала  щира  Марiя
Каспарiвна. Правда, вона так давно не бачила Огарьових...
   До Миколи Платоновича Наталя Олексi?вна була якась байдужа, а чи  стала
вона матiр'ю дiтям Герцена? Ще з старшою, Татою, були бiльш-менш пристойнi
стосунки. Видно було, що розумна дiвчинка дуже витримана i дуже  любить  i
батька, i Огарьова, i меншу сестричку i завжди як  натягнута  струна,  щоб
усе було в ладу. А от з меншою, дуже гарненькою смаглявою  Ольгою,  досить
упертим i  свавiльним  створiнням,  не  було  нiякого  контакту  -  тiльки
дратування з обох сторiн. А втiм, дратування для всiх досить...
   I раптом, згадавши перехоплений погляд  Олексадра  Iвановича,  ущипливi
зауваження, майже  шпилечки  Огарьово?,  Марiя  сво?м  жiночим  iнстинктом
угадала:
   -  Вона  любить  Олександра  Iвановича,  саме   Олександра   Iвановича,
безтямно, ревниво, а Лiза - це ж його дочка! Його розумнi живi  очi,  його
ясне чоло, його чудесна усмiшка...
   Бiднi, бiднi люди! Там i не пахне щастям! Як  натхненно,  розумно  пише
вiн i говорив тепер з нею i про шлюб,  i  про  любов,  долю  жiнки,  i  як
насправдi негаразд у ?хнiй сiм'?. I чи ? взагалi сiм'я? I як  йому,  це  ж
видно, попри все, хочеться мати ??, нову  сiм'ю  з  iдеальними  людськими,
дружнiми вза?минами. Але хiба це можливо за тако?  ситуацi??  Може,  треба
пожалiти бiдного Огарьова? Але ж вiн такий спокiйний i  з  такою  нiжнiстю
дивився на Лiзу, на Тату, Ольгу! Яка мила, уважна з ним Тата!
   Нi, нi. Марусi  шкода  саме  Герцена.  Це  неймовiрно,  що  вона  зараз
подумала: не Огарьов пережива? i ревну? Наталi,  а  вона,  Наталi,  ревну?
Герцена до ?хньо? абсолютно? дружби,  до  дiтей,  до  роботи,  до  пам'ятi
першо? жiнки, яку вiн вважав iдеалом, незважаючи нi на що.
   Пiсля розповiдей Марi? Каспарiвни  про  те,  як  iшли  вони,  росiйськi
дiвчата, в лавах народно? демонстрацi? в Римi i несли прапор, Марiя чекала
побачити незвичайну передову самостiйну жiнку, врiвень Огарьову й Герцену,
а побачила роздратовану, ревниву, нервову, певне, все ж  таки  освiчену  й
розумну, але якусь без стрижня, внутрiшньо збентежену, що заблукала в  цих
вiковiчних прикрощах любовi й шлюбу, ?й,  Марi?,  стало  страшно.  Дiйсно,
Герцен ма? рацiю: жiнцi важче! Отже, в цих складних вза?минах у  нього  не
припиня?ться, не послаблю?ться робота - про це й мови не  може  бути.  Вiн
пiдвiвся так високо в сво?й дiяльностi, як жодна людина, яку вона досi  не
тiльки стрiчала, а навiть спроможна була уявити.  Але  ж  який  тягар  для
нього оцей побут, для нього, з його  пiдвищеними  вимогами  в  усьому!  Чи
переможе колись людина побут, що жахливим тягарем нависа? завжди над нею i
забира? сили, такi потрiбнi для iншого, вищого?

   * * *

   Вони радiють, i Герцен, i Огарьов, з  кожного  вiзиту  спiввiтчизникiв,
бiльш чи менш однодумцiв, спiвчуваючих, не кажучи вже про соратникiв.
   А ?й, ?й як? Чи думають вони про не?, звичайну живу людину, живу жiнку?
   Наталя Олексi?вна сидить, закусивши губи i  стиснувши  пiд  пiдборiддям
пальцi. "Панi Огарьова" - представля?  ??  завжди  Герцен.  I  вiн,  такий
непорiвнянний нi з ким, блискуче розумний, найбiльше "людина" з усiх, кого
бачила, i знаю, i бачитиму, i знатиму, чом ставить вiн мене в таке прикре,
фальшиве становище! I завжди виника?  думка  при  зустрiчах  з  кожним  iз
давнiх друзiв: "Чи знають? Чи здогадуються?"
   Звичайно, цiкаво, коли при?здить Тургенев. Звичайно, вiн  про  все  сам
зна?, i хоч вiн безмежно тактовний i нiколи й знаку не  подасть,  що  його
щось диву? (ще б пак його дивувало!), вона завжди  при  ньому  драту?ться:
"Вiн порiвню? мене з Наталi, тою, першою Наталi". Вона почина?  пiдсвiдоме
ненавидiти Тургенева...
   А оцi Маркевичi? Як вiн, Герцен, розмовляв з панi Маркович,  а  вона  й
очей з  нього  не  зводила  i  наче  ковтала  кожне  слово.  Чоловiкам  це
подоба?ться...
   Вiн, певне, порiвнював мене з нею, письменницею, самостiйною жiнкою?
   А Огарьов? Ат, йому байдуже щодо мене, щодо всiх. Невже йому цiкавiше з
Мерi, цi?ю пройдисвiткою, яку пiдiбрав на вулицi  i  тепер  вешта?ться  до
не?, йому краще з нею, простою, напiвписьменною дiвкою, нiж  зi  мною,  бо
так зовсiм не боляче поставився до наших вза?мин з  Герценом?  Невже  вона
могла йому замiнити мене? Невже йому просто легше, що я не з  ним?  Навiть
тiнi образи, лютi, непорозумiння не виникло з Герценом Тiльки докори  менi
- i зовсiм не за Герцена. "Ти не стала матiр'ю дiтям мо?? сестри i брата",
i ця його любов до Лiзи! Вiн умлiва? коло не?, вона зве його татом,  як  i
тi герценiвськi дiти - "папа  Ага",  а  Герцена,  батька,  "дядею",  i  це
подоба?ться Герцену! А ?й щоразу - як кинджал у  серце.  Ну,  як  це  може
подобатись звичайнiй люблячiй жiнцi? Вiн Огарьова любить бiльше  за  мене.
Та чи любить вiн мене хоч трохи? Вiн  любить  Огарьова,  Лiзу,  тих  сво?х
дiтей, усiх, тiльки не мене.  Ненавиджу  Огарьова.  Ненавиджу  тих  дiтей.
Ненавиджу Мейзенбуг, цю стару дiвкуiдеалiстку. Теж  сво?  риб'ячi  очi  не
зводить з Герцена. Переклада?  його  статтi.  Любить,  як  божевiльна,  цю
вередливу Ольгу - сво?х не було, а це ж герценiвське! Забира? з собою, щоб
був привiд листуватися, пiдтримувати зв'язок...
   I всi вони правi, крiм мене!
   Де менi знайти порятунок!? Лiза! Лiза моя! Моя  Лiза  i  Герцена.  Наша
дочка. Хан не любить. Але дочка -  наша  -  обох  нас.  I  нiчого  тут  не
поробиш. I не хочу нiкого бачити i нi з ким говорити.  Треба  все  ж  таки
лягати. Я обiцяла сама переглянути коректуру.
   Кинути б усе й опинитися в Росi?. З ким?
   От заберу Лiзу й по?ду. Що тодi вони обидва без  Лiзи  -  i  Герцен,  i
Огарьов? А як же Лiза без Герцена? Я, я сама в усьому винна i перед Лiзою,
i перед тими дiтьми. Хiба я люта мачуха? Хiба я  не  друг  i  Огарьову,  i
Герцену на все життя? Боже мiй, що менi робити?
   Треба швидше переглянути коректуру...



   9

   Що було насправдi спiльне з  Опанасом,  так  це  -  гостиннiсть.  Якось
давно, коли вони тiльки побрались i збирались по?хати до його родичiв, вiн
розповiдав дружинi, що пам'ята? - дiди були  досить  заможнi,  не  те  щоб
багатi, а помiщики в достатку, а потiм дуже зубожiли.
   - Чому? - спитала Маруся.
   I Опанас Васильович серйозно i спокiйно, зовсiм без осуду, вiдповiв:
   - Через гостей. Дуже гостей любили приймати. Хто у нас тiльки  не  жив!
Мiсяцями, i сво?, i чужi, i близькi, й далекi, i знайомi, i  незнайомi.  I
всiх любили вiд щирого серця прийняти,  а  коли  вже  свято  яке,  iменини
чи?сь, - то вже весь повiт знав - у Маркевичiв столи i в хатi, i на  дворi
вiд частування вгинаються, i всiм рiвно радi будуть,  нiхто  ображеним  не
лишиться.
   - Пирiжки та гулi не одного в постоли взули, - смiялася  Маруся  на  це
пояснення.
   У "молодих" Маркевичiв - Опанаса i Марi?  -  з  ?хнiм  кочовим  життям,
змiною посад анi можливостей, анi умов до "прийомiв" та свят не було,  але
всi друзi знали - бiльшо? гостинностi та привiтностi  важко  знайти.  I  в
обох - на щастя чи на жаль - абсолютно легке ставлення до грошей. Завелися
- значить, можна потратити! Ще була спiльна риса - любов до подарункiв. Не
бажати подарункiв собi, а навпаки - дарувати.
   Не тому, що так чудесно приймав ?х Герцен у Лондонi,  не  шкодував  анi
часу, анi ласки, не у вiдповiдь на це хотiлося якнайтеплiше зустрiти  його
тут, в Остенде, а тому, що вiдчула неспокiй, неналагодженiсть внутрiшню  в
його домi, i бажалося зробити все, як для  рiдно?  людини.  Про  все  вона
намагалася заранi подбати i влаштувати так, щоб нiякi дрiбницi не заважали
i не непоко?ли i щоб той короткий час, який мали  провести  тут  Олександр
Iванович з сином Сашею - "Герценом-Юнiором" (у Лондонi його тодi не було),
можна було вiльно погуляти, поговорити.
   Вже сходячи з трапа, Герцен побачив радiснi великi очi  Марi?  i  руку,
пiднесену вгору. Вона тiльки усмiхалась, а немов лунало:
   "Я тут! Я чекаю на вас!"
   - Он дивись, - каже вiн Сашi, - Марiя Олександрiвна нас зустрiча?.
   - Ну як, як ви перепливли? Як Олександр  Олександрович?  Не  качало?  -
питала Марiя, тиснучи руки.
   - Уявiть собi, вперше Саша спав цiлу дорогу. Ну, а я здоровий, як риба,
качка на мене не дi?!
   - Ми вам  номер  у  нашому  готелi  приготували.  Опанас  Васильович  з
Богдасем чекають вдома з снiданком. Яка я рада, що ви  при?хали!  Значить,
можливо, переберетесь до Брюсселя?
   - Ну, це ще вилами по водi писано. А хотiлося б! По?демо - побачимо.
   Увесь день, крiм години вiдпочинку перед вiд'?здом, були разом.  Гуляли
берегом,  радiли  вiтру  з  вiдкритого  моря,  чайкам,  яких  тут   лiтало
сила-силенна.
   - А може, ви все-таки при?дете до Брюсселя? - спитав Олександр Iванович
на вокзалi. - Це ж лише кiлька годин по?здом. Не знаю,  що  вийде  з  мо??
по?здки до цього Недопарижа, або Перенiцци. Я так Брюссель зву... А  проте
я побачусь там iз старим знайомим Прудоном, поспереча?мось iз  ним.  вилаю
його за злочиннi думки про жiнок.
   Може, Марiя все-таки при?де? Ще два-три днi з Герценом. I нове мiсто...
   - Опанасе, а чому б нам i не по?хати?
   З  Брюсселя  Герцен  писав  Марi?  Каспарiвнi   Рейхель.   Вiн   завжди
вiдчитувався перед нею. От здиву?ться, побачивши, що лист не з Лондона,  а
з Брюсселя!
   "I-го жовтня, а не квiтня, а то Ви не повiрите.
   Брюссель.
   Он так-то, так-то, матiнко Марi? Каспарiвно. Вiзьму, думаю, та й по?ду.
Не пощастить - посадять у розправу - що буде, те й буде. I от я прибуваю з
Сашею в Остенде - Марiй Олександрiвна була дуже рада, а я ж це приймаю, як
велике щастя, коли ? люди, що радiють зустрiчаючи, i  тому  провiв  з  нею
прекрасно час. Вона привезе Вам "Под суд", "Думи", "Колокол".
   А втiм, пере?здити все ж таки, зда?ться, не модель -  воно  й  свiтлiше
тут, i фензерв котлети  -  ну,  а  в  туманному  вепрячому  барлозi  якось
спокiйнiше".
   I все ж вiн написав листа бельгiйському мiнiстру  юстицi?  з  проханням
дозволити оселитися з родиною на кiлька рокiв у Брюсселi. Герцен пробув  у
Брюсселi кiлька днiв.  Дуже  хотiлося,  щоб  Марiя  Олександрiвна  хоч  на
день-два при?хала сюди.
   Вiн знову писав ?й:
   "I жовтня 1859, Bruxelle. Hotel Belle Vue, Chambre ? Iб.
   Ми зупинились, як бачите, в Hоtel Belle Vue. Напишiть, коли  Ви  ?дете,
або просто при?здiть. Я, можливо, по?ду в  середу  ввечерi.  Тепер,  Марi?
Олександрiвно, дозвольте Вам щиро подякувати за вчорашнiй прийом,  за  те,
що Ви зрадiли нам. Ви мене багато  зна?те  а  livre  ouvert  (З  вiдкрито?
книги_ (франц.)_, але не зна?те  а  coeur  ouvert  (_З  вiдкритого  серця_
(франц.)_".
   Герцен згадав ?? радiсне обличчя на причалi, одверту щирiсть  -  з  нею
можна було бути.
   "Я такий глибоко вдячний i так довго пам'ятаю хороше,  не  тому,  що  я
мало його зазнав, а тому, мiж iншим, що життя з iноземцями, i  особливо  з
англiйцями,  так   надзвичайно   пiдносить   всiляке   почуття   людського
благоволiння i приязнi  -  холодно  туманним  фоном  сво?м  вiдштовхуючим,
безсердечним. Шкода, що Ви ?дете, багато ще показав би  Вам  з  рукописiв,
але залишимо це до майбутнього року..."
   ?й хотiв би вiн  показати  той  роздiл  з  книги  "Былое  и  думы",  що
написаний був кров'ю серця. Вiн його читав лише Огарьовим,  а  тепер  йому
хотiлося почути щиру  думку  жiнки  розумно?  i  чуло?  i  в  той  же  час
сторонньо?, почути ?? пораду, чи давати це на люди, чи нi.
   Вiн хотiв би читати ?й обов'язково  вiч-на-вiч,  десь  у  полi  або  на
березi моря, як там, в Остенде, i  не  жартувати  за  звичкою,  не  сипати
дотепами, а бути сумним, якщо стане знову нестерпно сумно, i почути присуд
?? серця. Не розуму, а серця, хоч серце i вiдста? вiд розуму, тому що воно
стражда? i любить, i коли розум засуджу? i кара?, - воно ще проща?.
   Вiн би ?й одверто розповiв про себе, про той  стан,  коли  вiн  випивав
повнiсiнький нiмецький пивний кухоль, тiльки не пива, а  рому,  i  не  мiг
забутися, випивав другий -  i  так  само.  Вiн  розумiв  -  це  надто  вже
по-росiйськи вiн хотiв забутися, - але не мiг iнакше.
   Проте перемiг себе... Дорого коштувала ця перемога i йому, i дружинi.
   По-рiзному сприйняли читання найболючiшого роздiлу i Огарьов,  i  друга
Наталi. Наче саме це дало волю ?? почуттям. Нi, зараз не про не?, це якесь
безнадiйне коло, навiть думка про не?... Зараз хочеться спочити вiд усього
заплутаного, самолюбивого, его?стичного, що нiяк не да? налагодити  життя.
Хочеться побути з свiжою, щирою людиною. Як добре провели кiлька  годин  в
Остенде! Вона, ця молода  укра?нська  письменниця,  зовсiм  iнша,  нiж  тi
дiвчата, молодi жiнки, яких вiн стрiчав замолоду на батькiвщинi. Може,  це
новий час там, на батькiвщинi, творить таких жiнок?

   * * *

   У Брюсселi доживав свiй вiк старий Лелевель, всесвiтньовiдомий  вчений,
iсторик, етнограф, нумiзмат, до  того  ж  тонкий  майстер-гравер,  що  сам
гравiрував сво? "Атласи", сво? книги з нумiзматики. Та ще бiльше славетний
як радикальний iдеолог польського визвольного руху, i за це на  все  життя
вигнанець за межi  Росi?.  За  його  заклик  до  спiльно?  боротьби  проти
самодержця - iмператора росiйського - був висланий i за межi Францi?.
   Та вiн i в Брюсселi не  заспоко?вся.  На  роковини  смертi  скатованого
польського  революцiонера  Конарського  вiн  влаштував  у  Брюсселi  вечiр
пам'ятi декабристiв - "Пестелiвське свято". Це був пам'ятний вечiр не лише
для друзiв емiгрантiв, а й  для  робiтникiв  Брюсселя.  У  ресторанi  "Пiд
лебедем" найняли залу, на естрадi стояло шiсть  стiльцiв,  вкритих  чорною
матерi?ю, як символ п'яти повiшених декабристiв i шостого поляка. Тодi,  у
сорок восьмому роцi, на вечорi був  присутнiй  палкий  нестримний  Михайло
Бакунiн... Минуло багато часу з того вечора...
   З чого жив старий  вигнанець?  Вiн  гордо  вiдмовлявся  вiд  подачок  i
субсидiй заможних спiввiтчизникiв, вiн жив з  сво??  працi-тепер,  правда,
випадково?. Вiн волiв бути незалежним! Тепер вiн був дуже-дуже старий. Але
дух  його,  "демократичний  дух",   не   заспокоювався.   Герцен   вирiшив
обов'язково зустрiтись iз ним.
   - Його ви можете побачити щовечора в  його  кав'ярнi,  -  сказав  учора
Прудон Герцену.
   - В його кав'ярнi? - здивувався Герцен.
   - Вiн i мешка? там, тому мiж емiгрантами вона й зветься:
   "кав'ярня Лелевеля", - i Прудон точно описав, як знайти цю кав'ярню.
   Олександр Iванович i Марiя  -  от  добре,  що  вона  таки  при?хала  до
Брюсселя, - обо?, хвилюючись, пiдходили до третьорядно?  простенько?,  але
чистенько? кав'ярнi.  Так,  i  Олександр  Iванович  хвилювався,  це  Марiя
бачила. Вiн сказав ?й:
   - Ви, певне, прочитали, що я  написав  про  нього  в  квiтневому  листi
"Колокола": "Талант  -  теж  помазання,  i  гонiння  самого  iменi  людей,
визнаних усiм свiтом, якi чисто i свято трудяться до похилого  вiку,  таке
гонiння б'? рикошетом  саме  самодержавство.  Коли  ж  воно,  нарештi,  це
зрозумi??"
   Вони вже вiдчинили дверi до невеличко? "зали".
   - От нiколи й уявити не могла, що побачу  самого  Лелевеля,  -  пошепки
мовила Марiя. - У Немировi вiд полякiв дуже багато про нього чула, вiн для
них просто святий!
   - Вiн i для мене святий, - мовив м'яко Герцен. - Пiдiйдемо до нього.  Я
його впiзнав.
   За маленьким столиком у  кутку  сидiв  сухорлявий  сивий  старик.  Його
благородне, ще гарне обличчя було спокiйне, зосереджене,  наче  нiчого  цю
людину не обходило, нiчого  не  вiдволiкало  вiд  далеких  цьому  оточенню
думок. Старий навiть не бачив, що до нього пiдходять. Вiн саме допив  свою
чашку кави, вийняв з кишенi просто? робiтничо? блузи загорненi в  папiрець
грошi i подав ?х офiцiанту,  який  з  повагою  вклонився,  не  розгортаючи
папiрець, - вiн знав - там були загорненi вечiрнi  два  су.  Старий  встав
iз-за столу.
   - Дозвольте привiтати вас i потиснути вашу руку, -  промовив  шанобливо
Олександр Iванович.
   - Олександр Герцен? - пiдвiв кущавi брови  старий,  i  враз  засяяли  i
ожили його очi, немов ?х збризнули якоюсь цiлющою живою водою. - Олександр
Герцен, - повторив вiн. - Великий дзвонар! Отак несподiвано  доля  посила?
подарунок!
   - Нам бiльший. Дозвольте представити мою спiввiтчизницю. Це  укра?нська
письменниця Марiя Олександрiвна Маркович,  а  книги  пiдпису?  псевдонiмом
"Марко Вовчок".
   Лелевель з вишуканою галантнiстю поцiлував Марi? руку.
   - Коли вас не злякають досить крутi i вузькi  сходи,  я  хотiв  би  вас
запросити в мо? помешкання. Вас-то не зляка? нiяка крутизна, але дама...
   - О, дама теж не з  боязких,  -  засмiявся  Герцен,  -  вона  з  нашого
смiливого табору!
   Помешкання.. Це були двi  невеличкi  мансарднi  кiмнатки,  низенькi,  з
пологою стелею. Герцену одразу впала в око широка труба вздовж стiни.
   - Це просто менi пощастило, - якось на?вно добродушно мовив Лелевель. -
Тут проходить труба вiд хазяйського  комина,  взимку  вона  обiгрiва?  мою
квартиру, i опалення нiчого менi не кошту?.
   Не скупiсть чи бережливiсть говорили тут, а емiгрантськi злиднi.
   Крiм книжок, здавалося, нiчого  не  було  в  цiй  кiмнатцi.  Книжки  на
дешевих нефарбованих полицях вiд  пiдлоги  до  стелi.  Нi,  все-таки  були
стiльцi, лiжко, невеличкий комодик, що  замiняв  i  стiл,  -  вони  просто
губилися серед цi?? сили-силенно? книжок, а меблi були навiть  не  простi:
комодик з iнкрустацiями, але все рiзнокалiберне,  древн?  -  як  випадковi
речi, знесенi на горище. Та нi Марiя, нi Герцен не бачили ?х. Зда?ться,  i
для господаря  це  все  не  мало  нiякiсiнького  значення.  Тiльки  книги,
зв'язанi рукописи. I вже кiлька хвилин згодом розгледiла Марiя в  не  дуже
освiтленiй кiмнатi на стiнi портрет Мiцкевича.
   - Мiй учень по унiверситету, - з гордiстю  сказав  Лелевель,  спiймавши
погляд Марi?.
   - Ми всi вашi учнi, - мовив Герцен, - не тiльки  тi,  хто  слухав  вашi
курси iсторi?. Хоча саме i  в  науцi  iсторi?  ви  сказали  власне  слово,
зробивши ?? лiтописом життя народу, поневолених селян, а не вiйн та iнтриг
королiв i царiв. Але у вас ще бiльше учнiв у стiйкостi й незламностi ваших
поглядiв, в тому, що  ви  не  йдете  на  згоду  й  примиренство  з  вашими
спiввiтчизниками-консерваторами, якi спекулюють на  тому,  що  вони  також
емiгранти, i нагадують це, щоб мати вплив на  молоде  польське  поколiння,
хоча iде? ?хнi нiяк не служать анi прогресу людства, анi полiпшенню  життя
рiдного народу.
   - Я читаю уважно ваш "Колокол", - сказав Лелевель, - i я нiчого не можу
заперечити проти ваших позицiй щодо Польщi. Треба розрiзняти народ i уряд.
Уряд, який ? катом i для свого росiйського народу, i для всiх  загнаних  в
Росiйську iмперiю, i, з другого боку, народ,  який  мусить  зрозумiти,  що
ненависть мiж нами - лише мiцний ланцюг, що  пригнiчу?  народи  ще  дужче.
Зараз, я гадаю, "Молода Польща"  повинна  зрозумiти  свiй  шлях,  i  ви  в
"Колоколе" багато для цього робите.
   - Не можна боротися за свою свободу, поневолюючи iнший народ, -  гаряче
сказав Герцен. - На жаль, проводирi польсько? емiграцi? в Парижi, польськi
аристократи, мрiють лише про вiдновлення старо?  Польщi,  старих  звича?в,
поезi? можновладних ма?ткiв i покладають надiю на ?вропу.
   - Аристократи, ясновельможнi пани, не раз губили Польщу, - сумно  мовив
Лелевель, - губили успiх наших повстань, у яких  молодь  горiла  полум'ям,
але замiсть  революцiйного  прапора,  демократичних  настанов,  -  панство
захоплювалось сво?ми вузькопатрiотичними закликами i дурманило  палкi  юнi
голови. Я радiю, що живу не в Парижi, де пани  Черторижськi,  Мерославськi
гризуться мiж собою. Цi безконечнi емiгрантськi чвари! Невже вони й  тепер
загублять справу? Слiпа, безсовiсна шляхта гальму? справу, губить себе,  а
селянин ще й досi сидить на напiвволоку.
   Це йому болiло. Все життя було вiддано за  визволення  рiдного  народу,
польського народу - саме народу, а не оспiвано? старими  романтиками  Жечi
Посполито?. А вiн, Лелевель, народ бачив  у  зубожiлому  вкрай  селянствi,
злиденному мiському населеннi робiтникiв, ремiсникiв, ще тодi, у  тридцятi
роки, коли вiн був на чолi визвольного руху, такого розпливчатого,  такого
незлагодженого. Один з небагатьох радикально, революцiйне настро?них,  вiн
був членом тимчасового польського  уряду  i  висловився  за  надiли  селян
землею. Вiн вважав, що iсторiя Польщi починалася з сiльсько?  общини,  вiн
твердив, що так було у всiх слов'янських народiв.
   - Вони можуть зовсiм  загубити  справу,  -  старий  безнадiйно  опустив
голову, i Герцену захотiлося пiдбадьорити його.
   - Це ви, ваше поколiння, мiй друг Ворцель, - сказав Олександр Iванович,
- зробили те, що для всi?? ?вропи слова  "поляк"  i  "революцiонер"  стали
синонiмами. Вийшовши в емiграцiю, ви не лишили батькiвщини, ви взяли ??  з
собою - i хiба не виходили всi народи вклонитися полякам? А хiба  й  зараз
не йдуть вашi  виученики  скрiзь  туди,  де  спалаху?  полум'я  визвольно?
боротьби? Скiльки вашо? молодi в загонах Джузеппе Гарiбальдi! I  невже  ви
гада?те, що росiйська i польська молодь не  знайдуть  спiльно?  мови?  Вже
дiстаються  i  до  нас  вiдомостi:  ?  випадки,   що   росiйськi   офiцери
вiдмовляються "усмиряти" полякiв i повстають на боротьбу з вашими словами,
що ви колись кинули, i вони стали гаслом: "За нашу i вашу свободу!"
   В глибоко посаджених очах Лелевеля зажеврiв зовсiм  молодий  вогник,  а
його обличчя осяяла вдячна усмiшка.
   Так, це вiн давно сказав: "За нашу i  вашу  свободу!"  Невже  цi  слова
ведуть молодь? Як добре!
   - Це лише початок, - вiв  далi  Герцен.  -  Я  вiрю  в  iдею  федерацi?
слов'янських народiв, коли кожен народ вiльно вступить у союз з iншими. На
рiвних  правах  об'?днаються  Польща,   Укра?на,   Росiя.   Народ   мусить
об'?днатися проти спiльних ворогiв - царя, панства, крiпацтва, за землю  i
волю, а не один проти одного, i не буде полякам причин ненавидiти росiян!
   - А укра?нцям  полякiв!  -  сказав  Лелевель,  поглянувши  на  Марiю  i
усмiхнувшись ?й.
   При всiй його простотi в ньому все ж  таки  проглядало  багато  тонкого
виховання - i як поцiлував руку, i пiдсунув старий стiлець, i як шанобливо
пропустив наперед, а по сходах навпаки - йшов попереду,  немов  не  вузька
напiвтемна  драбинка  вела  на  мансарду,  а   широкi   сходи,   застеленi
оксамитовими килимами. Це було щось невловиме, але вiдчутне Марi?. Вона не
встрявала в  розмову,  вона  упивалася  нею,  вона  милувалась  шанобливим
ставленням  Герцена  i  граничною  внутрiшньо  аристократичною   простотою
старого  революцiонера-вченого,  iм'я  якого  з  побожнiстю  вимовляли  ??
немирiвськi друзi -  Дельсалi,  Шуазель,  iншi  поляки.  Вони,  певне,  не
уявляли,  як  вiн  живе.  Вона  згадала  iншу   двоповерхову   кiмнату   -
кiмнатку-майстерню,  антресолi,  опочивальню,  майже   порожнi,   такi   ж
випадково бiдно обставленi, тiльки  замiсть  велико?  кiлькостi  книжок  у
кiмнатцi "нижчого"  поверху  -  майстернi  -  висiли  картини,  етюди,  на
мольбертi натягнуте полотно i  накреслений  новий  ескiз,  скрiзь  всiляке
художницьке начиння, яке вона так  любила  прибирати,  вiн  ?й  навiть  не
забороняв мити пензлi! I такi  ж  святi,  дорогоцiннi  й  простi  в  сво?й
граничнiй мудростi i любовi до людей i батькiвщини слова лунали в нiй.
   Як ?й пощастило, Марусi Марковичевiй! Вона розкаже  батьковi,  батьковi
Тарасовi про те, як Герцен водив ?? до Лелевеля!
   Вони повертались зворушенi, розчуленi.
   - Святий старець! - вимовив Герцен.  -  I  яка  простота  в  усьому.  Я
стрiчався у Парижi з Мiцкевичем, поляки були навколо нього,  наче  навколо
архi?рея, i вiн усi почестi приймав як належне. Правда, саме тодi вiн  був
пiд величезним впливом ?зу?та Товянського, i я не мiг  сприймати  спокiйно
анi його тодiшнього мiстицизму, анi схиляння перед Францi?ю  з  ??  геро?м
Наполеоном. Вiн у той час вiрив, що Францiя на чолi з  нащадком  Наполеона
поведе революцiю  вперед.  Це  вiчне  бажання  -  мати  якогось  кумира  -
католицизм розвинув безмежно, особливо мiстичну  екзальтацiю,  i  як  вона
пошкодила такому великому поету Мiцкевичу!  А  Лелевель  сво?ми  старечими
мудрими очима бачить, що не ветхiй ?вропi рятувати нас! Я переконаний,  що
саме iз Сходу, з Росi?, з ?? пiвдня - вашо? Укра?ни, - пiдiймаються  свiжi
мiцнi сходи.
   - Яка я вам вдячна, що ви  повели  мене  до  Лелевеля!  -  вирвалось  у
Марусi.
   - I я вам вдячний, що ви були зi мною, - мовив привiтно Герцен.



   10

   День був як день, нiчого особливого. Вони  знову  жили  в  Дрезденi.  I
вечiр мав бути звичайний, ?х запросила  на  чай  Тетяна  Петрiвна  Пассек.
Опанас Васильович сказав Марi?, що йому зовсiм не хочеться йти.
   - А може, все-таки пiдеш? - спитала його знову увечерi Маруся.
   - Я вже сказав, що нi. Знову слухати  це  квоктання.  наче  не  дорослi
хлопцi, а справдi курчата якiсь, - вередливо мовив  Опанас  Васильович,  -
або слухати вдесяте спогади, який був Герцен  маленьким,  як  його  Шушкою
звали i вiн у не? хлопчиком закохався, як  звiрявся  у  всьому.  I  що  за
хвороба у старих жiнок - тонесеньку свiчечку, маленький вогник, що блимнув
колись, сто рокiв тому, роздмухують у спогадах, як цiле багаття. Набридло!
А чого ж не ?де до свого Шушки?
   - Ти сьогоднi злий, - зауважила Марiя. - Хiба  важко  зрозумiти  жiнку?
Вона з такими труднощами дiстала паспорт за кордон,  з  такими  труднощами
збилася на цю подорож...
   Чесно кажучи, Марiя в душi була трохи згодна з Опанасом - навiть  листа
написати  Герцену  "керченська  кузина"  бо?ться.  Але  вона  так  жадiбно
розпиту? Марiю про побачення в Лондонi, Остенде, Брюсселi!  Вона  лагiдна,
доброзичлива жiнка, ця Тетяна Петрiвна Пассек, ще зовсiм  не  стара,  усiм
цiкавиться i надзвичайно гостинно прийма? усiх землякiв, не роблячи нiяко?
рiзницi - професор,  студент,  художник,  -  усiм  вона  рада,  i,  певне,
зда?ться кожному, хто сидить за ?? затишним столом, що це не за  кордоном,
у Дрезденi, а опинився вiн знову десь у Москвi на Сивцевiм  Вражку  чи  на
Остоженцi - i росiйський чай на столi,  i  росiйськi  люди  за  столом,  i
росiйськi нескiнченнi сперечання i розмови,  немов  саме  вiд  цих  розмов
залежить все майбутн? батькiвщини.
   Спочатку й Опанас Васильович залюбки заходив,  а  оце  знову  на?жився,
насупився, нiби якийсь неприкаяний.
   - Iди, бiжи, - сказав ущипливо.
   Марi? зараз не хотiлося сперечатися, псувати настрою. Вона ще жила тими
побаченнями з Герценом, тому ?? й тягло до "корчевсько? кузини", бо та без
кiнця розпитувала, а ще дужче вабило до справжнього  його  друга  -  Марi?
Каспарiвни.
   - А може, проведеш мене до Рейхелiв? - миролюбиво спитала Маруся. -  Ми
умовились з Марi?ю Каспарiвною разом пiти.  Якщо  не  хочеш  до  Пассекiв,
посидиш з Адольфом Рейхелем. Ти ж казав, що вiн тобi до вподоби,  що  тобi
цiкаво з ним говорити про музику, що вiн ма? великий смак i душа  в  нього
просто кришталева - ясна та добра.
   - Нiчого менi не цiкаво, - буркнув  Опанас.  -  Я  лишуся  з  Богдасем.
Дитина завжди самотня.
   - Ну що ти кажеш, - знизала плечима Марiя.  -  Навiщо?  Богдасик  охоче
бiга? до школи, i няню полюбив, i Сашу Рейхеля, у нього стiльки  товаришiв
завелося. Та йому треба лягати спати. Не хочеш iти - твоя воля. Я  пiду  з
Марi?ю Каспарiвною.
   Опанас Васильович iронiчно дивився, як вона одягла капелюшок,  оглянула
свiй скромний, але такий елегантний темний костюм  -  вiн  дуже  личив  ??
русявому волоссю i стрункiй постатi. Як це вона так  швидко  призвича?лась
iз шиком носити простi, недорогi речi!
   - Gute Nacht, mein lieber (На_ добранiч, мiн  любий  (нiм.)_,  -  цiлу?
вона Богдася. I вона, й Богдась ретельно вивчають нiмецьку мову.  Вона  як
збожеволiла з цими мовами! Двiчi на тиждень  приходить  стариганчикнiмець,
двiчi - пiдозрiлий iталi?ць, двiчi - кумедна англiйка. Марiя  просто  наче
якась  дiвчинка  з  пансiону.  Раптом  Опанас  помiтив  -   вона   справдi
помолодшала, стала схожа на дiвчину.
   - Я зайду за тобою, - все ж таки сказав вiн.
   Йому було сумно. Нудно й сумно. Краще б уже швидше додому. Куди?
   Марiя справдi помолодшала... Не кожен поворот  у  життi  робить  людину
старшою. Iнколи навпаки, опинишся серед iнших  людей,  iнших  iнтересiв  i
немов скинеш iз себе звичайний тягар  турбот,  буденно?  вiдповiдальностi,
подивишся ширше на весь свiт i змолодi?ш душею.
   Ще тодi, в нiч перед кордоном, маленька каретка, в якiй ?хала з  Iваном
Сергiйовичем  та  Богдасем,   вiдвозила   далi   й   далi   вiд   оманного
петербурзького фiмiаму, нещирих лестощiв, i конi  наче  рвали  копитами  i
вiдкидали геть усi поплутанi, непотрiбнi  ?й  вза?мини  -  вона  молодшала
знову душею.
   А тепер, пiсля побачення з Герценом,  ?й  здалося:  вiн  простягнув  ?й
дружню руку, i вона легко пiднялася на кiлька щаблiв угору.  А!  не  треба
думати про Опанаса та його нуднi настро?. Зовсiм iншим живе вона зараз!
   Тетяна Петрiвна зустрiла радiсно,  привiтно,  заквоктала  (Опанас  таки
вiрно пiдмiтив) над Марi?ю Каспарiвною:  "Дружочок  Машенька,  я  нiяк  не
отямлюсь, що таку радiсть доля послала - на старiсть зустрiла тебе знову".
Потiм над Марi?ю Олександрiвною: "Люблю вашi твори, дуже люблю. Я  молодою
з мо?м Вадимом на Укра?нi довго  в  рiзних  мiсцях  жила.  Читаю  i  плачу
нишком... щоб хлоп'ята не бачили".
   "Хлоп'ята" перезирнулися - i видно було, що  все  вони  завжди  чудесно
бачать i нiчого ?хнi зiркi очi не минають.
   Коли скликала всiх до столу, знову скидалася на клопiтливу  квочку,  що
збира? курчат.
   - Ви ще не знайомi з мо?ми синами, я тiльки розповiдала вам про них,  -
сказала вона Марi?. - Оце мiй старший,  той  самий  Саша,  для  якого  ми,
власне, й при?хали. Закiнчив  Московський  унiверситет,  юрист,  кандидат,
йому тут треба вдосконалюватися. А це мiй молодший - Володя, ще студент. А
це Iполит - ще гiмназист, мiй племiнник, та я його також сином вважаю!
   - Саша - викапаний ваш чоловiк,  Тетяно  Петрiвно,  -  зауважила  Марiя
Каспарiвна. - Я ж пам'ятаю його молодим.
   Тетяна  Петрiвна  сумно  закивала  головою,  а  молодий,  дуже  гарний,
чорнявий юнак почервонiв так, що Марi? навiть шкода  його  стало,  i  вона
привiтно йому всмiхнулася.
   Молодшi хлопцi, особливо чотирнадцятирiчний  Iполит,  навпаки,  тримали
себе впевнено н вiльно, брали участь у розмовi дорослих, але  в  мiру,  як
належить вихованим спокiйним  "дiтям".  Видно  було,  що  Тетяна  Петрiвна
пиша?ться усiма трьома.
   "Яка мила, дружна родина, - подумала Марiя. -  Як  вони  ??  люблять  i
поважають, а вона вже просто тане над ними i справдi квокче, як курка  над
курчатами. А може, вже занадто?"
   Прийшли милi Станкевичi, з якими заприятелювала в Остенде  i  якi  дуже
гаряче взялися допомогти у виданнi ?? творiв.  У  них  були  знайомства  i
зв'язки.
   -  Яка  я  рада  вас  бачити,  Марi?  Олександрiвно!  -  зрадiла  Олена
Костянтинiвна.
   - I я не менше, - тиснув  ?й  руку  Олександр  Володимирович.  Вона  не
встигла ще й вiдповiсти на щирий привiт,  тiльки  всмiхалась,  бо  тут  ??
обняла орловська подруга Сонечка Рутцен.
   - Марусенько, я тебе не бачила ще сьогоднi i вже скучила за  тобою!  Де
ти була?
   - Схопила у мене герценiвськi "Прерванные рассказы" i побiгла з ними  в
парк, - вiдповiла за Марусю Марiя Каспарiвна.
   - I заздрила, що вони присвяченi вам, Марi?  Каспарiвно!  -  призналася
Маруся.
   - Ну, Олександр Iванович так про вас пише в сво?х листах, що нема  чого
заздрити! Вiн вами просто зачарований.
   - Як i всi ми! - пiдхопила Олена Костянтинiвна. - Правда? -  звернулась
вона до чоловiка.
   - Нiде правди дiти, зачарованi вашим прекрасним талантом.
   - I вами! I вами! - закричала Олена Костянтинiвна. -Ти  сам  казав,  що
Марiя Олександрiвна - просто душенька!
   - Hv, годi, - замахала руками Марiя, - я можу справдi занестися!
   - Неправда, ви нiколи не заноситесь, хоча б i  могли,  бо  ми  всi  вас
любимо.
   Марiя знала - це правда,  ??  тут  люблять  вiд  душi,  не  так,  як  у
Петербурзi Кулiшиха та iншi, а тут зараз i жiнки, i чоловiки  дивились  на
не? з любов'ю, наче радiли, що  бачать  ??,  i  навiть  "хлопчики"  Тетяни
Петрiвни не зводили з не? очей.
   - Я заздрю вам, що ви бачили Олександра Iвановича,  -  зiтхнула  Тетяна
Петрiвна.
   Програма, накреслена Опанасом Васильовичем, виконувалася.  Коли  б  вiн
був тут, Марiя йому б пiдморгнула, але ?й не хотiлося  ображати  навiть  у
думках цю приязну, добросердну жiнку, i вона мовила:
   - У тiй "Полярной звезде", що я привезла, надрукованi листи Б?лiнського
до Олександра Iвановича. Як Б?лiнський вiрно i влучно написав  про  нього:
"У тебе страшенно багато розуму, так багато, що я  не  знаю,  навiщо  його
стiльки однiй людинi".
   - Отож-бо й ?! - закивала докiрливо головою  Тетяна  Петрiвна.  -  Оцей
розум йому всю бiду нако?в!
   - Що ви! Яку бiду! Людину вся Росiя зна?! Вiн -  ??  вiльний  голос!  -
спалахнула Марiя.
   - Недарма кажуть: у нас два Олександри - два царi, - вставив Станкевич.
- Один Олександр у Петербурзi, а другий - у Лондонi.
   - Так у Лондонi ж у вигнаннi, без батькiвщини... Навiщо йому так  рiзко
писати, вiн усi мости спалив для повернення...
   Тетяна Петрiвна говорила з позицi? старо? кузини, неспроможно?  охопити
всю велич герценiвсько? дiяльностi, i в той же час ?й  хотiлося  чути  про
нього багато. Боже мiй, господи, оцi  родичi  -  скiльки  випадковостей  у
зв'язках з ними! Марiя посмiхнулась  сво?м  думкам  -  от  ??  вiн  одразу
прийняв як "свою"!
   - А ви зна?те, - роздумливо мовив Станкевич, - у ваших  оповiданнях,  в
"Игрушечке",  примiром,  ?  багато  спiльного   з   повiстями   Олександра
Iвановича, особливо з "Прерванными рассказами". Це  не  дивно.  Ви  бачили
багато подiбного, тiльки в рiзних  варiацiях.  Звичайно,  ви  розповiда?те
по-жiночому лiрично, а вiн з властивим йому безпощадним сарказмом.
   - Справдi, ? щось спорiднене в стилi, - зауважила Марiя  Каспарiвна,  -
недарма йому так одразу припало до душi оповiдання "Игрушечка".
   -  I  так  само,  як  "Прерванные  рассказы",  Марi?  Каспарiвно,   вам
присвячене, - ревниво сказала Олена Костянтинiвна.
   - А вам я обов'язково присвячу нову повiсть, - заспокоююче погладила ??
по руцi Марiя.
   До чого ?й було при?мно! Може, вони справдi  глибоко  рiднi  -  вона  i
Герцен, - нiкому вона цього не скаже.
   Сьогоднi в парку, на самотi перечитуючи його книгу, вона немов  вела  з
ним розмову, як у Лондонi,  в  Остенде,  Брюсселi...  I  вона  була  трохи
розгублена, бо наче вiн ворушив те, що  ?й  хотiлося  заглушити,  закидати
чимось  iншим,  часто,  може,  й  зовнiшнiм.  "Обов'язок  перш  за   все",
"обов'язок", який вбива? почуття, радiсть, захоплення, все життя!.. ?й усе
здавалось, що ?? справжн?  життя  ще  не  почалось.  Звичайно,  творчiсть,
"Народнi оповiдання" - так, це ?? життя, але ж ? ще життя  почуттiв!  Вона
не могла збрехати Герцену. Тiльки йому раптом щиро сказала на його питання
про ?? подружн? життя: "Я дуже добре ставилась до Опанаса Васильовича,  це
було  якесь  спокiйне,  дружн?  почуття,  i  вийшла  за  нього,  щоб  бути
самостiйною, незалежною. Я не могла бiльше жити у родичiв з ?хньо?  ласки,
i з ?хнiх поглядiв, i нас дуже зв'язала праця. Вiн багато допомiг менi".
   Вона навiть не вимовила слова  "любов",  бо  тепер  знала:  це  була  б
неправда.
   Вона згадала зараз ту розмову й загубила нитку сперечань за  столом.  А
за столом, як i кожного такого вечора, сперечалися про  шляхи  розвитку  в
Росi?, прогрес i  як  ма?  пройти  розкрiпачення  селян,  сперечалися,  як
завжди, гаряче, начебто вiд цих розмов справдi щось залежало.
   Вона навiть не зрозумiла то?  нитки,  того  логiчного  засновку,  i  ?й
здалося чимось  абсолютно  недоречним,  коли  вона  почула  слова  Сонечки
Рутцен:
   - Ви краще попросiть Марiю Олександрiвну  поспiвати  укра?нськi  пiснi,
тодi зрозумi?те...
   Про що йшла мова? Вона раптом знову стала центром, i хтось iз чоловiкiв
казав, що навколiшках проситиме ?? поспiвати.  Тетяна  Петрiвна  благальне
склала руки. Марiя обвела здивовано всiх очима, i  ??  зворушив  гарний  i
скромний Саша - кандидат Московського унiверситету. Вiн  дивився  з  таким
неприхованим захопленням, немов не помiчав, що навколо стiльки людей. Вона
усмiхнулась усiм i трошки довше йому одному, склала  руки  на  колiнах,  з
мить  помовчавши,  замрiяно  дивлячись  кудись  повз  усiх,  i   заспiвала
неголосно, немов трохи спочатку стримуючи себе отак, як дiвчина або жiнка,
що лишилась у хатi коло вiконця над сво?м вишиванням i може нарештi побути
сама, з сво?ми думками, з сво?ми почуттями, - бо треба ж ?х колись вилити,
колись поскаржитись, колись заплакати без слiз. Але  вiдчувалось,  що  при
нагодi, у гуртi, цей голос може покрити без зусилля весь хор,  -  а  зараз
?й, спiвачцi, це непотрiбно. Вона спiвала для себе, i тому  прохоплювалися
в спiвi, в цьому низькому грудному контральто щемливi,  розпачливi  звуки,
такi притаманнi жiночим пiсням i непiдвладнi нiяким правилам сольфеджiо  i
всiм вимогам класичного вокалу,  яких  дотримувалась  пунктуально  Сонечка
Рутцен,  спiваючи  романси.  Але  ж   Сонечка   i   за   кордон   при?хала
удосконалювати свiй голос, а Марiя нiколи не вчилась  спiвати,  i  все  те
багатство  вiдтiнкiв,  усi  сво?рiднi,  несподiванi  нюанси,  якi  раптово
розцвiчували мелодiю, йшли вiд  справжньо?  внутрiшньо?  музикальностi,  i
головне - "вiд душi".
   I вигляд був зовсiм не такий, як у артистки, ба навiть "аматорки"  панi
чи панночки, що виступа? прилюдно. Навiть ??  обличчя  слов'янського  типу
зараз особливо здавалось обличчям  просто?,  мило?  жiнки,  що  не  звикла
виказувати сво? почуття, от тiльки брови, густi, далеко темнiшi  за  коси,
то ледь здiймались угору, то сходились  на  перенiссi,  то  знову  ставали
звичайнi, немов пiдкоренi долi, i це надавало пiснi ще дужчо?  виразностi.
Це справдi був спiв "для себе":

   Ой хмелю, мiй хмелю,
   Хмелю зелененький,
   Де ти, хмелю, зиму зимував,
   Що й не розвивався?

   Вона нi на кого не дивилась, коли спiвала,  а  як  скiнчила,  так  само
замрiяно, ледь усмiхаючись, дивилась мимо всiх  i  зовсiм  без  ламання  й
кривляння, коли всi почали просити спiвати ще - заспiвала i другу, i третю
пiсню. Вона любила цi  пiснi,  знала  ?х  безлiч  i  любила  спiвати  сама
наодинцi. Правда, в Петербурзi  вона  кiлька  разiв  спiвала  в  маленькiй
майстернi - кiмнатцi Тараса  Григоровича,  -  i  вiн  пiдспiвував  ?й  уже
осиплим голосом. А казали, колись був чудовий спiвак...  Вiн  дуже  любив,
коли вона спiвала для нього i для себе.
   Вiд однi?? пiснi вона легко переходила до друго?:

   Ой, у степу рiчка,
   Через рiчку кладка.
   Не покидай, козаченьку,
   Рiдненького батька..

   Та от Маруся схопилась iз  стiльця,  на  якому  сидiла,  -  вона  й  не
вставала спiваючи, а то раптом схопилась, обвела всiх лукавим  поглядом  i
весело проспiвала:

   Час додому, час!
   Час i пора!
   Буде мене мати бити,
   Та нiкому боронити,
   Час додому, час!

   Справдi час! Опанас мiй не прийшов, буде мене дома  бити,  час  додому,
час!
   Сонечка й Олена Костянтинiвна кинулись ?? обiймати.
   - Порадувала, порадувала! -  мовив  вдячно  професор.  Тетяна  Петрiвна
зовсiм розiмлiла вiд насолоди.
   - Замолоду, на Укра?нi, чули з Вадимом... - зiтхала вона. - Як  же  ви,
Марi? Олександрiвно, пiдете, дорогесенька? Чом  же  Опанас  Васильович  не
прийшов?
   - Нам же по дорозi з Марi?ю Каспарiвною!
   - Я проведу, - пiдвiвся раптом Саша, червонiючи i сам  лякаючись  сво??
рiшучостi.
   -  От  i  гаразд,  Сашенько,  проведи  ти  Марiю  Каспарiвну  i   Марiю
Олександрiвну. Дякую, дякую  за  цей  вечiр,  -  розчулено  мовила  Тетяна
Петрiвна, дуже задоволена з тако? чемностi й вихованостi сина.
   Ох, якби знав, до упав, то й соломки б пiдклав...

   * * *

   Як же це все почалося? Коли вона попрощалась з  Марi?ю  Каспарiвною,  i
вони йшли поряд, i вона  взяла  його  пiд  руку,  переходячи  мiсточок,  i
спитала, що вiн тут робить?
   Нi, нi ранiше, до того наче вже вiчнiсть минула, бо кожна мить  була  -
не вимiряти часом. Час зник. Саша тiльки зна? - далеко ранiше.
   Тодi, коли заспiвала?
   I не тодi. Тодi вiн уже був на iншому свiтi, який заповнила тiльки вона
- ?? голос, усмiшка, очi.
   Так, може, все й почалося з то? усмiшки, з якою глянула  на  нього  так
просто, дружньо, пiдбадьорливо, коли цi тiтки почали недоречнi зiтхання  i
вiн почервонiв.
   Нi, ще ранiше, бо та усмiшка була  вже,  як  несподiваний  королiвський
дар.
   Певне, з першо? ж митi, коли вона увiйшла, а мати перед цим казала,  як
добре, що вiн сьогоднi увечерi вiльний  i  нарештi  познайомиться  з  цi?ю
чудесною письменницею - Марком Вовчком. Йому було, звичайно,  цiкаво,  але
чомусь, хоча про не? багато чув розмов, вiн  уявляв  собi  "Марка  Вовчка"
якимось  чоловiкоподiбним,  екстравагантним  створiнням,   як   тi   жiнки
"емансiпе",  що   намагаються   насамперед   сво?м   зовнiшнiм   виглядом,
незалежними, надто смiливими висловлюваннями довести, що вони - "передовi"
   А тут  раптом  увiйшла  чарiвна,  молода  жiнка.  Зда?ться,  вона  була
скромно, звичайно причесана,  але  йому  русявi  коси  на  головi  здалися
короною, i кожен рух, жест були сповненi грацi? i жiночностi, а коли  вона
заговорила про Герцена, запально, щиро, переконливо, - тiльки ??  хотiлося
слухати й бачити. Всi i все померкло перед нею.
   Як це вiн, хлопчисько, насмiлився запропонувати провести ??? Ах,  мама,
вона нiчого не розумi?! Хiба вона зна? його справжн?  життя,  життя  душi,
серця, хiба здогаду?ться  про  всi  тi  питання,  що  непокоять  його,  що
терзають уночi, -  про  майбутню  дiяльнiсть,  про  мiсце  в  життi,  свiй
обов'язок не перед родиною, а перед сво?м власним життям. Матерi зда?ться:
?? слухняний, вихований син завжди як на долонi перед нею. А насправдi вiн
такий далекий в усьому i таким самотнiм почувався весь  час.  Здавалося  -
при?хав за кордон, завжди з людьми. Але ж це  найбiльша  самотнiсть,  коли
один серед чужих людей, якi тiльки зовнi, для годиться цiкавляться  тобою,
а ?м i дiла нема до скромного i в усьому благополучного юнака.
   Мама зрадiла, що вiн проведе гостю, i нiхто не звернув уваги  н;i  таку
його "зухвалiсть".
   Спочатку дами йшли попереду - тьотя Мата, Марiя Каспарiвна,  i  вона  -
Марiя Олександрiвна.
   - Холодно, адже все-таки жовтень, -  зауважила  турботливо  тьотя  Маша
Рейхель. - Ви застудитесь, ви так розгарячилися!
   - Я повернуся, вiзьму у мами шарф, - одразу запропонував вiн.
   - Що ви, що ви! Нiзащо, так дихати при?мно  на  свiжому  повiтрi  пiсля
задушно? кiмнати.
   Потiм вони попрощалися з Марi?ю Каспарiвною i пiшли вдвох.
   I вона взяла його пiд руку, коли переходили якийсь мiсточок. I спитала,
що вiн робить, i так здивувалась, коли вiн сказав:
   - Я хочу тут удосконалюватись з мо?? спецiальностi - тюрмознавства.
   Вона аж здригнулася. Та коли вiн додав: "Нам  треба  багато  змiнити  в
Росi? в цiй справi!" - сказала:
   - От не подумала б, що вас може цiкавити це. А може, й треба,  щоб  цим
зайнялися молодi чеснi люди i все, все змiнили.
   Вона зовсiм iнакше про все сказала, не так, як мати,  знайомi,  родичi,
якi говорять про його кар'?ру, i хто буде йому протегувати в цiй справi, i
може, коли тут вiн напише вдалу роботу, вiн повернеться i одержить кафедру
в унiверситетi, бо спецiалiстiвтеоретикiв  з  цього  питання  не  так  уже
багато.
   Йому захотiлося ?й, саме ?й розповiсти про  всi  сумнiви,  питання,  що
хвилюють його. Вона слухала уважно, i  зовсiм  непомiтно  вони  дiйшли  до
будинку, де мешкали Маркевичi, а проте здавалось - минуло безлiч часу,  бо
кожне слово, кожен найменший рух, поворот голови, усмiшка, потиск  руки  -
все було цiлою iсторi?ю, явищем, подi?ю, якi закарбовувалися  в  серцi,  i
коли зупинилися коло будинку, - вона вже була усiм  свiтом  i  життям  для
нього.
   А  вона,  письменниця  Марко  Вовчок,  з  якими  думками  i   почуттями
повернулась додому?
   "Який  милий  симпатичний  юнак!  -  подумала  вона.  -  Такий   якийсь
чистенький, наче не може бути анi плямочки бруду, нi зовнi, нi всерединi".
I як вiн звiрився ?й одразу, i вона з ним була, як з ровесником -  вiльна,
одверта. Що не кажи, але з Iваном Сергiйовичем  i  Олександром  Iвановичем
треба внутрiшньо пiдтягатися, вони далеко  старшi.  Крiм  цiкавих  розмов,
вони, звичайно, ще й одверто милуються нею, i що не кажи, як кожнiй жiнцi,
це при?мно. I вона мiряла сво? вчинки i слова ?хнiм ставленням.
   Цей хлопчик також дивився на не?  весь  вечiр,  не  зводячи  захоплених
очей.
   Вона засмiялась i похитала сама собi докiрливо головою.
   -  Чому  це  ти  така  весела  повернулась?  -  похмуро  спитав  Опанас
Васильович, вiдриваючись вiд книги, яку читав, лежачи на диванi.
   Вона хотiла зауважити,  чого  вiн  не  скинув  черевикiв,  не  поставив
попiльнички, а накидав на пiдлозi гору цигарок, у кiмнатi  задуха,  i  вiн
сам наскрiзь пропах тютюном, та глянула на його обличчя, наче розпухле вiд
лежання, нечесану, скуйовджену голову, знову вловила вираз, який  останнiм
часом не сходив з його обличчя - нудьги, скепсису, образи, - i  злякалась,
що знову почнуться розмови - нуднi, дрiб'язковi, - тому вiдповiла коротко:
   - Нi, як завжди! - i пройшла в кiмнату, де спав Богдасик,  кругловидий,
з густими чорними вiями, схожий на батька. Тiльки навiть i  тепер,  уночi,
вираз його дитячого обличчя був такий, немов снились йому  казковi  сни  з
усiлякими пригодами, де вiн вою?, захища?, мчиться на баскому конi.
   Вона стояла мовчки над ним i наче поволi вiдходила  молода,  натхненна,
сповнена надiй i мрiй, а тут лишалась, здавалось ?й самiй, звичайна  лiтня
жiнка...

   * * *

   "П'ятниця. 2З жовтня 1859 p.
   Франкфурт, Hotel Lyon.
   Ви прийшли попрощатись на залiзницю, мiй милий, милий друже,  i  ми  не
побачились, по?зд уже рушив. Я на мить побачив Вас, кинувся до вiкна -  ще
раз побачив, але навiть погляди нашi не зустрiлись..."
   Вона теж хотiла вловити його останнiй  погляд,  але  вона  запiзнилась,
побачила на перонi Рейхелiв, Станкевичiв,  Сонечку  Рутцен,  поспiшила  до
них, - вони ж, певне, стояли коло  того  вагона,  в  якому  були  Пассеки.
Справдi щось кричала  у  вiкно  Тетяна  Петрiвна,  от  в  останню  хвилину
стрибнув у вагон Iполит, i всi захвилювались, Сонечка аж  зойкнула.  По?зд
поволi рушив. Тодi в сусiдньому вiкнi  вона  побачила  стривожене  обличчя
Сашi, вiн шукав когось очима - ??, звичайно, ??, - але вiн не  дивився  на
цей  гурт  знайомих,  шукав  ??  далi,  i  от  по?зд  рушив,  i  вони   не
попрощалися...
   Нiхто, звичайно, на це  не  звернув  уваги.  Адже  ??  побачила  Тетяна
Петрiвна, впевнена, що Марiя прийшла з поваги до не?, а для решти iнакше i
не могло стояти питання. Ну й добре. Але шкода  бiдного  хлопчика...  який
вiн був стривожений...
   "Ви розумi?те, як менi сумно, тяжко було, - читала  вона,  -  з  кожною
хвилиною я був все далi й далi вiд Дрездена, де зустрiв стiльки  симпатi?,
стiльки нiжного спiвчуття, де обновився душею.
   Дякую всiм серцем за свiтлi хвилини, якi Ви менi дали. Вже давно  я  не
подiляв нi з ким душi сво??, багато думок i почуттiв накопичилось у нiй, я
жадав подiлу i не знаходив. У такiй душевнiй самотностi можна зачерствiти,
заглохнути або впасти. Душа не може лишатися живою i свiжою без опори,  ?й
потрiбний подiл з iншою душею, з якою  одна  в  однiй  могли  б  знаходити
пiдпору. Важкiсть неподiльностi пригнiчу?. Душа, почуття просяться жити i,
не зустрiнувши iстинного життя, часто хочуть знайти вихiд у падiннi..."
   ...Так, чужа душа - темний лiс. Хто б мiг  думати  про  цього  гарного,
вихованого, витриманого хлопчика, що у нього  на  душi.  I  якi  "падiння"
могли загрожувати йому?
   "Менi було важко, та от з'явились Ви.  Сама  доля  врятувала  мене.  Ви
якимось внутрiшнiм почуттям зрозумiли  мене  i  благородно  не  зупинились
перед тим, щоб виказати спiвчуття, я почув рiдний менi голос, немов вiдгук
душi мо??, - i з чистою вiрою i вiдданiстю поспiшив на нього.  Менi  стало
легше, коли я побачив, почув Вас. Я ожив душею, i Ви  менi  стали  милi  й
дорогi. Я не хотiв сумнiватися i вiддався Вам з повним довiр'ям,  я  волiв
за краще обманутися, нiж не вiрити в людей - адже разом з тим i в щастя! Я
став щасливим, але ненадовго. Невже ми ще  довго  не  зустрiнемось?  Невже
зустрiч була лише грою випадку?
   Наше близьке знайомство тривало лише п'ять днiв, але  яким  животворним
було воно".
   Невже усього п'ять днiв? ?й теж здалося -  вони  пiвжиття  разом.  Вони
розумiли одне одного з пiвслова, з швидкого погляду, - нi з ким, нiколи  в
життi не було так!
   "Тепер лише спогад про Вас свiжить мою душу. Я став добрiшим  i  вiдчув
силу приголубити i Вашу душу в сво?й - i ми розлучились. З яким почуттям я
згадував кожне Ваше добре слово, як на щось рiдне дивився на мiсця,  де  i
Ви про?здили, - не вважайте це за  сентиментальнiсть,  -  в  прагненнi  до
розумного  погляду  на  все  i  до  практичностi  насамперед  так  бояться
потрапити хоча б на щось подiбне до романтизму, що потроху вiднiмають  усю
поезiю вiд життя,  i  з'явля?ться  на  все  якийсь  жорстокий,  однобiчний
погляд..."
   "Або, - подумала вона, читаючи цi рядки, -  всi  тiльки  описують  сво?
почуття, намагаючись бути об'?ктивними, по змозi  тонкими  художниками.  А
тут просто саме почуття, сама юнiсть, невипробувана  й  недосвiдчена",  ??
зворушу?, що вiн так вiдкрива?ться перед нею без усяких меж, безоглядно...
I вiн наче продовжу? ?? думки:
   "Вам я не боюся нiчого сказати, тому що я вiрю Вам. Але  досить  -  вже
дуже пiзно.  Я  не  хочу  перечитувати  цього  листа,  вiн  писався  якось
мимоволi, пiдкоряючись вимогам душi, i я  боявся  перечитавши  не  послати
його, а я обiцяв не рвати писаних до Вас листiв i додержуюсь слова".
   Так. Напередоднi  вiд'?зду  вони  зустрiлись  у  Дрезденськiй  галере?,
напiвумовившись про це. Навiщо обманювати себе? Вона ж сказала:
   - Я завтра хочу ще пiти в Дрезденську галерею. Iван Сергiйович  доручив
менi у листi передати поклiн вiд нього Мадоннi. Я люблю ходити туди сама.
   - I я б вам там заважав? - спитав вiн з жалем.
   - Нi, ви б менi не заважали.
   Та вона не запросила його... А вiн все-таки пiшов. Сам...  Справдi,  не
хотiв  заважати.  Вiн  пiдiйшов  до  не?,  коли  вона  вже  вiдходила  вiд
рафаелiвсько? Мадонни, i вони майже мовчки поминули  ще  кiлька  залiв,  а
потiм не кваплячись попрямували додому.
   - Як менi не хочеться ?хати! - несподiвано вирвалось у нього. -  Я  так
поспiшав у цей Гейдельберг, це ж головна мета мо?? по?здки, а зараз наче у
безвiсть мене хтось штовха?. Наче вiд сонця в якусь темряву.
   - Що ви! Там  нарештi  почнуться  вашi  справжнi  заняття,  робота.  Ви
слухатимете таких знаменитих професорiв.  Ви  напишете  менi  про  все?  Я
чекатиму ваших листiв.
   - Обов'язково напишу. Але я не звик писати i  пишу  дуже  рiдко.  Я  не
люблю  листiв  для  годиться,  формальних,  i  коли  вже  пишу  комусь  iз
товаришiв, то тiльки для того, щоб розмовляти як у дiйсностi, без перелiку
буденних справ. Потiм, було, перечитаю сам,  жахнусь,  що  це  я  написав,
швидше рву листа i обмежуюсь трафаретними рядками.
   - Я розумiю це. Iнколи в мене бува? так само. Та ви  обiцяйте  менi  не
перечитувати сво?х листiв до мене i нiколи не рвати. Гаразд? Я  прошу  про
це. I наказую. Тодi i я писатиму вам.
   - Обiцяю, - почервонiв вiн.
   Вiн червонiв, як дiвчина, сам сердився за це на себе  i,  звичайно,  не
здогадувався, яким гарним ставав у ту мить.
   "Ви зрозумi?те все недоговорене в листi  i  всмiхнетесь  з  досадою,  i
цього вже багато, а я сподiваюсь ще й на спiвчуття.
   Прощавайте, мiй  добрий  друже,  пам'ятайте  душею  люблячого  Вас  Ол.
Пассека.
   Не забудьте Вашо? обiцянки писати до мене. Не рвiть i Ви Ваших  листiв,
Ви зна?те, якi вони менi дорогi, як вони будуть сприйнятi.
   Та невже ми з Вами бiльше не побачимось?
   Моя адреса поки  що  в  Гейдельберзi:  Poste  restante  (До  запитання_
(франц.)_.
   Поцiлуйте за мене Богдася".
   Як добре, що вiн не перечитав цього листа, а то справдi мiг порвати.  А
вона чомусь перечиту? його  наодинцi,  i  на  устах  мимоволi  з'явля?ться
усмiшка.
   Певне,  вiн  уже  в   Гейдельберзi.   Чи   напише   звiдти?   А   може,
Гейдельберзький унiверситет, цiкавi лекцi?, новi знайомства затьмарять  цi
випадковi п'ять днiв?
   Власне, що ?й цей юнак? ??  дружби  бажа?  Герцен,  з  такою  увагою  i
нiжнiстю пише  ?й  листи  Iван  Сергiйович  Тургенев.  Макаров  збожеволiв
зовсiм, милий Макаров, до якого вона тут, за кордоном, стала ставитись теж
не зовсiм байдуже - обо? весь час жартують, i обом при?мно бути вдвох. Але
то все не те, не те! То все досвiдченi "дорослi", старшi за не?, статечнi,
а тут зовсiм iнше. Вiн щасливий вiд ?? погляду, ?? подиху,  i  це  почина?
мати якусь владу над нею, i вона все поверта?ться до думки,  а  чи  напише
вiн з Гейдельберга? Чи  пам'ята??  Чи  забув?  Власне,  нiчого  ж  було  i
забувати, i пам'ятати нема чого, - iнколи дума? вона скептично. Але  часом
?й зда?ться - трапилось страшенно багато за тi п'ять днiв.
   Лист прийшов через чотири днi... Чи читала хоч колись чи? листи з таким
нетерпiнням, з таким бажанням одразу, одразу охопити  все,  що  ?  на  цих
аркушиках - чи не холоднiший вiн за перший? Чи не лист  це  для  годиться?
Нi! нi! нi!
   "От ми вже й у Гейдельберзi, мiй милий друже. Тут, напевне, дуже добре,
та на душi у мене якось  темно,  неясно,  а  вiд  цього  все,  що  оточу?,
зда?ться не в справжнiх сво?х барвах. Вже давно вiдома iстина, що щастя  в
нас самих, i вiд стану душi  нашо?  залежать  погляди  на  речi,  якi  нас
оточують..."
   ...В юностi ?й також здавалось це незаперечною iстиною, але ж чому вона
й досi прагне якогось "щастя"; i, зда?ться, воно могло бути "завтра", -  а
"сьогоднi" його нема, нема i, напевно, його вже не може бути. Щастя  -  це
коли, як писав цей хлопчик, - подiл з iншою душею, з якою знаходять одна в
однiй опору.  Давно-давно  не  вiдчува?  вона  анi  опори,  анi  подiлу  з
Опанасом. Спочатку вiн був "старшим другом",  а  потiм,  потiм  -  нудним,
прискiпливим чоловiком, якого треба терпiти. Що ж - вона терпить...
   Вона ще нiколи, навiть у думках, не зраджувала його. Хiба то зрада,  що
?й далеко цiкавiше з iншими, що з ними вона вiдчува? себе  людиною,  живою
жiнкою, а з ним - невдалою дружиною?
   Але при чому тут цей хлопчик?  I  не  цiкавiший,  i  не  розумнiший  за
багатьох  iнших,  а  саме  вiд  нього  зовсiм  особливо  чекала  листа   з
Гейдельберга i радi?, що вiн написав одразу, як при?хав.  Вiн  дивився  на
нове мiсто i думав про не?, про не?!
   "...Що б там не було, а тут, напевне,  дуже  добре.  Мiсто  лежить  мiж
горами на березi Неккара, вулицi чистi, красивi, по всiй головнiй вулицi -
крамницi, якi тут далеко кращi за дрезденськi.
   Як на самому мiстi, так i на  всьому  життi  у  Гейдельберзi  нема  анi
найменшого вiдтiнку повiтового мiстечка або дрiбного мiста  Нiмеччини,  це
щось на зразок колонi? вiльних, освiчених людей, якi живуть  тут  з  метою
мати насолоду вiд усiх естетичних сторiн життя -  тому  Ви  розумi?те,  як
легко тут живеться..."
   Як вiн на?вно дивиться на все i бачить тiльки хороше, те, що зовнi,  на
поверхнi, - який вiн ще молодий!
   Може, про когось iншого вона б додала "i дурний", але це  не  в'язалось
iз його виглядом, довiрливими теплими очима...  У  не?,  навпаки,  виника?
якесь почуття ревнощiв - там так добре,  легко,  зручно,  що  йому  лiтня,
неспокiйна,  нещаслива  жiнка?  Вона  в  цю  мить  вiдчува?  себе   зовсiм
нещасливою - грошей з Петербурга не надсилають, i вона, власне,  не  зна?,
чим сплатити за пансiон, у якому мешкають. Опанас лежить,  палить  цигарку
за цигаркою i в думках обвинувачу? все i всiх, а найдужче ??. А про  грошi
треба клопотатись ?й, i що найважче  -  говорити  з  найближчими  друзями,
позичати у них.
   Лист раптом здався далеким, звiдкiлясь з iншого свiту. Вона  чита?  вже
майже байдуже: "Я подумав про Дрезден, як би добре було Вам тут. Вчора  ми
найняли квартиру, i потроху в нас встановлю?ться звичайний уклад життя"...
   Звичайно. Так само, як i в Дрезденi - "мала квартирка" на п'ять кiмнат!
Затишний московський чай навколо вечiрнього столу. Земляки. Розмови.
   "...Я  почав  вiдвiдувати  унiверситет,   хочу   продовжувати   вивчати
англiйську мову, займатися музикою. Сидiтиму вдома, читатиму, вчитимусь".
   Вихований  мамин  син.  Марiя  гiрко  куса?  губи.   Затишне   спокiйне
кубелечко. Спокiйне професорське майбутн?, ?й уже не  хочеться  дочитувати
листа. Ну, що можна  вiдповiсти  на  нього,  крiм  банальних  епiстолярних
звичайностей? Але вона чита? далi.
   "Та, проте, я буду самотнiй... Чи при?дете Ви сюди, мiй  друже?  Я  все
сподiваюсь. А як би тут Вам було добре, спокiйно - i для Вас, i для  мене,
i для Богдася".
   Вiн збожеволiв? Що з ним? Що за дурний хлопчисько? А може,  просто  вiн
згадав спiльну розмову за столом, що, можливо, Опанас Васильович по?де  до
Петербурга прискорити ?? нове видання, а вона  ще  лишиться  долiкуватися.
Ну, звичайно, вiн про це й  пише:  "Здоровий  клiмат  i,  можливо,  спокiй
духу... Влаштуйте справи так, щоб можна було сюди при?хати. Як добре  може
скластися наше життя тут. Ви побачите, що Ви здоровi i тiлом, i душею..."
   Адже вона скаржилась у Тетяни Петрiвни, що досi лiкування  ?й  не  дуже
допомага?, можливо, у не? щось серйозне, чого лiкарi не  доберуть,  у  не?
знову жахливi головнi болi...А вiн так на?вно висловлю? свою  турботу  про
не?.
   "Прощавайте, мiй милий друже, при?здiть швидше.
   Душею вiдданий вам
   О. Пассек".
   "Наша адреса: Anlade 6 neben Mьller. Hotel. Сюди Ви можете вислати нашi
портрети, а писати, менi зда?ться,  краще  Poste  restante.  Якщо  Вас  не
обтяжить, пришлiть менi слова двох укра?нських  пiсень:  вашо?  любимо?  i
пiснi про Галю. Або нi - адже Ви самi при?дете i тодi самi скажете слова i
наспiва?те мотив. Так?"
   ...Вона не покаже цього листа Опанасовi, як i першого. I сама  писатиме
"Poste restante".
   ...А добре було б пере?хати до Гейдельберга...

   * * *

   Жiнка належить тому, хто ?? найдужче любить - про це вона  прочитала  у
Стендаля, одного з найулюбленiших сво?х письменникiв.
   Так, як Саша, ?? нiхто ще не любив. Вона  подобалась,  нею  милувались,
пишались, розвивали, виховували, а для Сашi вона стала  всiм  -  повiтрям,
без якого не можна жити.
   Але як можна належати цьому хлопчику? Чи не збожеволiла вона?
   I чому це увiрвалось у життя, коли такi широкi обрi?  розкрилися  перед
нею пiсля по?здки в Лондон, зустрiчей в Остенде i Брюсселi?  I  нема  чого
себе обманювати - це досить далеке вiд Сашi.  Вiн  -  благородний,  чесний
хлопчик, i вiн навiть дуже  любить  все  укра?нське,  бо  з  цим  зв'язана
пам'ять про батька, у якого були працi з етнографi? Укра?ни.  А  тепер  ще
дужче цiкавиться Укра?ною через не?, ?? оповiдання, ?? пiснi, але це все -
не його життя. Так само, як i про свого  дядю  -  Герцена,  вiн  слуха?  з
iнтересом, спiвчуттям  -  i  тiльки.  Вiн  заклопотаний  сво?ми  лекцiями,
навчанням.
   Досi вона виправдувала сво? ставлення до Опанаса тим,  що  вiн  одiйшов
вiд сво?х юнацьких революцiйних настро?в i мрiй,  а  вона  загорiлась  тут
бажанням  дiяльностi,  бажанням  стати   ближче   до   людей   справжнього
революцiйного табору. Зрозумiвши ?хнi iде?, вона жадала писати  спiвзвучне
цим iдеям, бути помiчницею в ?хнiй дiяльностi -  не  лише  в  розмовах  за
чайним столом. Але ж Саша - цей хлопчик з iдилiчно? родини?..
   Жiнка завжди може пiдвести беззаперечнi теоретичнi пiдвалини  будь-яким
сво?м почуттям, навiть коли вони кардинально змiнюються. Вiн  ще  молодий.
Якщо Опанас "вiдiйшов", то Саша ще "-не  прийшов"  -  через  свою  юнiсть,
оточення, зовсiм iнший напрямок всi?? родини. Вiн тiльки почина? життя,  i
тут уже тепер вона, саме вона, може йому допомогти.  Але  про  це,  правду
кажучи, думалось мало. Бiльше згадувались  вираз  його  очей,  його  тонкi
пальцi, що так нiжно й лякливо торкались ??  руки,  вона  згадувала  кожну
рису його юного гарного обличчя, змiну виразiв  на  ньому  i  мимоволi  то
всмiхалась, то супила брови, наче  сама  себе  ловлячи  на  цьому.  Раптом
згадувала,  якою  "недоступною"  ??  всi  вважають,  як   казився   Кулiш,
"страждав" милий при?мний Макаров, з яким вона вже тут -  нема  де  правди
дiти, почала  трохи,  трохи  кокетувати  по-сво?му:  була  безпосередня  i
одверта бiльше нiж треба. А Тургенев?  Хiба  вона  не  вiдчува?,  що  йому
хотiлося  б  зайти  трохи  далi  в  ?хнiх  вза?минах?  А  як  вона  одразу
сподобалась Кавелiну!
   Боже мiй, господи! А цей хлопчик "взрушив" ?? серце, наче до нього вона
й не вiдчувала нiчого, i не розумiла нiчого, i тiльки з пiсень, яких сотнi
переслухала й сама наспiвувала, дiзнавалась, як "всi  мислоньки  забира?",
анi роздум, анi розсуд нiчогонiчогiсiнько не вдi?.
   Раптом вона почала доводити Опанасовi, що  ?м  необхiдно  пере?хати  до
Гейдельберга, що там дешевше, що там зручнiше, там кращi  лiкарi  i  можна
з'?здити на ванни, а до Петербурга зараз не можна повертатися, поки тут не
вiддадуть усi борги, i тут у  не?  робота  йде,  аж  шкварчить.  Закiнчила
"Червонного короля", закiнчу? "Лихого чоловiка". I ще задумала цiкаву  для
не? повiсть - "Три долi".
   Чого вона i зараз не  зраджувала  -  це  роботу.  Вранцi  зачинялась  i
писала, писала. Вночi, прокинувшись, Опанас бачив у напiввiдчиненi дверi -
сидить Маруся за столом, схилилась над сво?м зошитом. Вона  працювала,  як
навiжена, весь час працювала. Що вiн ?й  мiг  закинути?  Поки  що  вiн  не
помiчав нiчого особливого. А що всi упадають, крутяться навколо не? -  вiн
уже до цього похмуро звик. Може, справдi в Гейдельберзi буде все  дешевше,
простiше? А поки що журналу нема, i, власне, що на них чека? у Петербурзi,
де життя куди дорожче? Панько Кулiш зовсiм змiнився  i  голосу  не  пода?.
Опанас не такий уже дурний, розумi?,  що  Марусенька  дала  тому  самолюбу
одкоша. Каменецький писав, що подався Кулiш iз сво?ю Сашунею на Кавказ.  У
самого Каменецького багато непри?мностей з друкарнею, скаржиться.  Нарештi
Тараса-бiдолагу пустили на Укра?ну.
   Несподiвано новi знайомi - земляки-студенти принесли  чеську  газету  -
"Празькi новини".
   - Вiта?мо! Вiта?мо! Марi? Олександрiвно!  Опанасе  Васильовичу!  Ставте
могорич! От - у червневому номерi  надруковано  чеською  мовою  оповiдання
Марi? Олександрiвни "Одарка"  Слухайте  примiтку  перекладача:  "Взято  iз
збiрки Марка  Вовчка  "Народнi  оповiдання".  Ця  збiрка  мiстить  народнi
малоросiйськi оповiдання, котрi вийшли  торiк  i  користуються  великим  i
заслуженим  успiхом,  саме  тому  вiдомий  росiйський  романiст   Тургенев
переклав ?х росiйською мовою".
   - Це вперше тебе  переклали  чужою  мовою,  -  врочисто  сказав  Опанас
Васильович.
   - Йдете вже далi у свiти! - захоплено вигукнув хтось iз хлопцiв.
   - Таку подiю треба вiдзначити!
   - Обов'язково, обов'язково, аякже! Опанасю, ходiмо всi до  кав'ярнi  на
Брюлiвську терасу, - радо запропонувала Марiя Звичайно, ?й було при?мно!
   Хлопцi натякнули - краще б у якийсь погрiбець, де з дiжок точать  пиво,
але Маруся замахала руками:
   - Що ви! Незручно!
   I щось давн?, миле, немирiвське майнуло в обличчi. Що ж,  справдi,  iде
його Маруся у свiти. Хай робить, як зна? Що вiн може ?й наказувати, коли й
не заробля? нiчого? I ще дужче хмурнi?, i супиться Опанас Васильович, i не
може зрозумiти, - в чому ж його провина?  I  ?й  нiяко?  провини  не  може
закинути. I не хоче, вiдганя? вiд себе думку, що коли любов зника? -  нема
правих, нема винних. А що й не було любовi - просто щира приязнь,  дружба,
довiр'я, - про це вiн нiколи i не здогадувався. Просто вважав -  така  вже
холодна, спокiйна вдача.
   Та при  очах  вона  ставала  зовсiм  iншою  людиною,  i  це  було  нiяк
незрозумiле.
   То що ж, ?хати до Гейдельберга?

   * * *

   Усi як змовились -  питають,  коли  ?де  на  батькiвщину.  У  листопадi
одержала два листи вiд Герцена. У першому здивування: "Я  нiяк  не  гадав,
Марi? Олександрiвно, що Ви так заживетеся у Дрезденi, менi  здавалося,  що
Ви незабаром будете на Русi. Там цiкавiше..."
   Досадно i незручно - вона ж узяла доручення вiд  Олександра  Iвановича,
сама напросилася. Тепер, пишучи,  обминала  це  питання.  Розповiдала  про
Тетяну Петрiвну, "корчевську кузину", цiкавилась, що вiдповiв мiнiстр  про
дозвiл оселитися в Бельгi?. З ?? коротеньких листiв важко було уявити,  як
i чим вона живе.
   А втiм, хiба листи у всiх i завжди вiдбивають особисте життя, не кажучи
вже про життя суспiльства, злободеннi подi?, якi в дiйсностi i  цiкавлять,
i зачiпають усiх?
   Не всiм дано рiвнятися з Герценом. Вiн встигав писати  дiловi,  друзям,
синовi Сашi, який по?хав учитися  в  Швейцарiю,  в  кожному  листi,  iнодi
спецiально, iнодi  мимохiдь  торкаючись  того,  що  хвилювало  Росiю,  всю
?вропу,  бо  не  мiг  одразу  не  подiлитися  сво?ми  думками,  почуттями,
переконаннями.
   Вiн, звичайно, не гадав, що колись, зiбравши навiть не  всi,  а  тiльки
частину збережених листiв, можна буде уявити всю добу -  з  ??  боротьбою,
вибухами, стражданнями, пошуками, досягненнями i зневiрою. А цей  вiдгомiн
доби лунав мимоволi у кожному його листi.
   Читаючи  другого  листа,  що  його  одержала  невдовзi,  Марiя   зовсiм
знiяковiла: "Виходить, ви рiшуче, Марi? Олександрiвно, оселилися у нiмцiв.
Росiяни не терплять нiмцiв, а люблять ?х.  Як  це  розiбрати?  З  Брюсселя
нiяко?  вiдповiдi  не  було,  вони,  певне  (щоб  не  лишити   документа),
повiдомили в посольство, а я  не  хочу  йти,  та  й  ?хати  неможливо.  На
превеликий смуток наших доктринерiв - Захiд ще  пiдупав  i  ще  ближче  до
смертi.  Брутальне  втручання  Наполеона  в  справи  Iталi?  i   вiдставка
Гарiбальдi - це такi два кроки, вiд яких не буде добра. Читали Ви листiвку
Гарiбальдi? Як я вгадав цю  людину,  назвавши  його  в  "Полярной  звезде"
античним геро?м, постаттю з iсторi? Корнелiя Непота. Тут усе готу?ться  до
вiйни. Англiя з 1860 року буде вкрита вiльними стрiльцями.
   Усе пада?... Ми передбачали, але вiд цього не легше.  Кiнь  -  звiр,  а
хропе, коли бачить мерцiв. Живий не любить  смертi.  Справдi,  трапляються
хвилини тако? втоми, що так би й утiк з полку... Але геть слабкiсть. Марш,
марш!"
   Ох! Коли б спроможнiсть за ним iти - марш, марш!
   "...Строганов просив царя  шмагати  селян  шпiцрутенами  -  ну,  вже  я
вiдшмагав його сiятельство за це. Прочитайте в наступному "Колоколе".
   Ну, це обов'язково. Адже на адресу Марi? Каспарiвни вiн тепер висила? i
?й номер "Колокола".
   "Що робить Тетяна Петрiвна? Чи одержала мого листа?"
   Марiя червонi?. Як легко, спокiйно написала вона ще недавно  Олександру
Iвановичу про Тетяну Петрiвну, ?? синiв, небожа, а зараз -  нi,  хай  сама
вона пише. Якщо побачиться у Гейдельберзi, вона обов'язково передасть,  що
Олександр Iванович цiкавиться.
   Вiн усiм i всiма цiкавиться, навiть Богдася не забув.
   - Опанасе тобi привiт. Слухай: "Кланяюсь  дружньо  Оп.  В.  Прощавайте.
Огарьов i дiти вiтають. Огарьов написав прекрасного, граничного листа  про
общинне володiння в "Колоколе", а потiм по?хав  у  Дувр  -  писати  вiршi.
Завтра повернеться. Тисну Вам руку мiцно. О. Герцен".
   Цей лист свiжить ?й голову i надиха? знову думати не  тiльки  про  того
гейдельберзького хлопчика.
   А за ?? короткi листи i Iван Сергiйович ?? карта?.
   Вони бiльше  не  бачились  за  кордоном.  Все  умовлялись,  списувались
зустрiтися то в Швальбаху, то в Аахенi, то в Остенде  -  скрiзь,  де  вона
лiтала, - але все якось не виходило. То вона не вiдповiдала сво?часно,  бо
сама не знала, де буде, то слала телеграми i - змiнювала раптом  маршрути.
Над звичкою слати телеграми, несподiванi i незрозумiлi, замiсть того,  щоб
написати спокiйно листа, - Iван Сергiйович та й усi  друзi  пiдсмiювались,
але й сам Iван Сергiйович теж завжди без кiнця змiнював сво? плани, бо був
зайнятий, як завжди, трьома справами: по-перше, за кордоном час i  почуття
дiлились мiж дочкою i madame Вiардо, власне, не дiлились, останнiй  завжди
належала лев'яча частка. Але все-таки дочка росла, закiнчувала пансiон,  i
вiн намагався зробити для не? те, що належить, i якнайлiпше.
   Та найдужче попри всi цi сiмейнi й  iнтимнi  справи  вiн  зайнятий  був
новою повiстю, в яку хотiв вкласти все, що здавалось йому, ще  лишилось  у
душi. Вiн навiть увi снi бачив ?х, сво?х  геро?в,  вони  жили  з  ним,  не
давали спокою i зненацька змiнювали всi плани, настро?, бажання.  Це  було
дужчим над усе.
   От i трапилось, що з "милою", "наймилiшою" Марi?ю Олександрiвною так  i
не зустрiлись, i тепер у Петербурзi вiн розпитував спiльних  знайомих,  чи
не знають, коли повернеться i чи повернеться взагалi на зиму до Петербурга
"панi Маркович", i, одержавши ?? "листа", писав  уже  з  свого  Спаського:
"Якби  я  сам  не  був  в  усьому  винний  перед  Вами,   люб'язна   Марi?
Олександрiвно, то, справдi, поремствував би на Вас, як  це  можна  у  таку
далину писати коротеньку записку - нiби ми живемо в одному мiстi, бачимося
щодня".
   Справдi, це був зовсiм не лист - кiлька слiв,  -  але  Iван  Сергiйович
писав далi: "З другого боку, все ж таки добре, що Ви про мене згадали -  i
я Вам за це дуже вдячний".
   I, не бажаючи мати пiдставу для такого ж докору собi,  Iван  Сергiйович
докладно написав про себе,  свою  нову  повiсть,  здоров'я,  про  переклад
"Iнститутки",  про  який  домовився  з  "Отечественными  записками".   Вiн
цiкавився: "З Вашого маленького листа не видно, чи  вирiшили  Ви  провести
зиму в Петербурзi - чи нi. При?здiть, далебi, менi зда?ться, що  ми  добре
проведемо цю зиму. Я боюся, коли б Ви вдвох або втрьох  (нi,  не-втрьох  -
Богдановi скрiзь буде весело) не занудьгували б за кордоном".
   "Занудьгувала..." Коли б вiн знав! Добре, що вiн далеко i  не  зна?.  А
може, краще, коли б тут був?
   "Ви менi нiчого не пишете про Ваше здоров'я, одне слово.  Ви  менi"  нi
про що не пишете: сподiваюсь, що воно хороше, що i чоловiк Ваш,  i  Богдан
здоровi. Вклонiться вiд мене ?м i всьому сiмейству Рейхелiв i дрезденськiй
Мадоннi. Бувайте здоровi,  веселi,  працюйте  й  при?здiть.  Кажу  Вам  до
побачення i дружньо тисну Вам руки.
   Вiдданий Вам Iв. Тургенев".
   Нi, Петербург, лiтературнi вечiрки у Карташевських, Бiлозерських уже не
манили, тим бiльше, пише Макаров, що й досi нiяк не домовляться з  приводу
журналу i дорученi йому справи про  видання  оповiдань  не  вирiшенi.  Вiд
листа Макарова повiяло атмосферою петербурзько-укра?нського середовища.
   "З Кожанчиковим (видавцем) менi не пощастило поговорити  за  дорученням
Опанаса Васильовича. Кожанчиков хворий i нi з ким не  бачиться.  Тургенева
ще нема i не буде ранiше кiнця цього мiсяця. "Iнститутки" Вашо? також  все
ще нема. Журналу укра?нського також нема. Скiльки розладу виникло тут  вiд
того, що вихiд журналу затриму?ться! Кулiш i Симонов аж iз шкури вилазять,
вживають рiзних заходiв, клопочуть, метушаться. Бiлозерський  огриза?ться,
виправду?ться i бажа? пiдтримати й здiйснити ту  iдею  журналу,  яку  собi
склав".
   Ох, вона знала цю куцу iдею Василя Бiлозерського. "Основою  журналу,  -
писав вiн, - буде просвiта. Зрозумiння загально? користi й  окремих  вигiд
усiх станiв i взагалi сприяння до  становища  морального  й  матерiального
побуту кра?ни".
   На жаль, вiн не тiльки писав це  в  реляцi?  Цензурному  комiтету,  щоб
дозволили видавати укра?нський журнал, - в реляцi? можна  було  писати  як
завгодно, аби дозволили, - але вiн i думав так насправдi!
   Та от Марусине обличчя яснi?.
   "Шевченко, як i ранiше, дуже любить Вас, зда?ться, навiть  бiльше,  нiж
ранiше. Вiн часто замислю?ться i, зда?ться, обмiркову? i вже склада?  щось
дуже хороше. Кулiш тепер у Москвi, але незабаром буде тут".
   От уже кого не хочеться  зовсiм  бачити.  Навiть  не  уявля?,  як  вони
зустрiнуться. Уже долiтали чутки, поводить себе так i натяка?  так,  немов
вона, Марiя, була його коханкою, а тепер вiн порвав з нею. Гидота!
   "Шевченко гада?, що Вам краще залишатися в Дрезденi на зиму". Правильно
дума?!
   "А я гадаю iнакше. Без Вас важко i  навiть  неможливо  вести  тут  Вашi
справи".
   Звичайно, вiн хворi?,  кожен  зайнятий  сво?м,  сво?ю  роботою,  сво?ми
турботами,  вони,  може,  й  незадоволенi,  от,  мовляв,  гуля?  вона   по
заграницях, а ?х примушу? влаштовувати ?? твори,  клопотатися  про  грошi.
Чому ж тодi завжди освiдчуються в дружбi, любовi,  повазi?  От  i  Макаров
Микола Якович все ж таки пише:
   "Що ж до мене, то менi без Вас сумно. Весь цей час або бачив  Вас,  або
писав Вам, або знав, що швидко побачу Вас. Тепер  же  нiчого  про  Вас  не
знаю, нi на що не можу сподiватися. Правду кажучи, дуже сумно. Ми  раз  на
тиждень збира?мось у сестри. Говоримо про Вас i чита?мо Вас. Згадайте ж  i
Ви  про  нас  колине-коли.  Ваш  М.  Макаров.  Тисну  мiцно  руку  Опанасу
Васильовичу i цiлую Богдася".
   Дочитавши цього листа, вона подумала: "Хай краще читають i говорять".
   Нiкого з них не хотiлося бачити. Не хотiлося й чути усiх  цих  "добрих"
людей з "добрими" думками, якi весь час сперечаються, чи? думки кращi.
   Хiба що одного Тараса Григоровича побачила б  на  хвильку.  Посидiла  б
мовчки або поспiвала б з ним тихенько, потурбувалась би про нього - як вiн
любив, коли вона прийде, було, i, не питаючи нiчого,  хазяйну?.  Зiбралась
би з думками бiля нього.
   Коли попрощалися з Рейхелями, сiли в по?зд, ?й  стало  тривожно  i  вiд
покiрного вигляду Опанаса Васильовича, i вiд радостi  Богдася  (а  власне,
чого вона його шарпа?, адже хлопчик почав учитися!),  i  вiд  пiдсвiдомого
хвилювання: як зустрiне ?? Саша. I раптом вiдчула - вона  опинилась  зараз
на шляху яко?сь пiвправди, яку змалку ненавидiла, якою гидувала.



   11

   "Говоримо про Вас i чита?мо Вас".
   Це справдi так. У Петербурзi аж нiяк не забувають про не?.  Говорять  i
читають.  Читають  i  говорять.   Збираються   то   у   Варвари   Петрiвни
Карташевсько?, сестри Макарова, то у Василя Михайловича Бiлозерського.
   Сьогоднi Надiя Олександрiвна, молоденька дружина вже не  дуже  молодого
Бiлозерського, надiслала записку Макарову. Одержали  нове  оповiдання  вiд
Марка Вовчка. Приходьте i сестрi, будь ласка, перекажiть. Може,  й  Кулiшi
будуть, може, ще хтось iз землякiв завiта?.  Тарас  Григорович,  на  жаль,
нездужа?, певне, не прийде.
   - А я б хотiла, щоб i  Кулiшi  не  приходили,  -  раптом  сказала  вона
чоловiковi.
   - Ну, що ти, Надi?чко, це ж нашi  родичi,  сестра  моя,  -  зупинив  ??
Василь.
   Та Надi?чка, дарма що молоденька, ма? свою думку i сво? уподобання.
   - Не ображайся, Василю, я ж знаю, що ти мене розумi?ш. Вона  не  любить
Марi? Олександрiвни, Сашуня  твоя,  i  ти  зовсiм  не  любиш  Пантелеймона
Олександровича - тiльки зiйдетеся, так i  почина?те  дряпатись  з  приводу
кожно? дрiбницi.
   - У сперечаннях  народжу?ться  iстина!  -  спробував  жартом  вiдбутися
Василь Михайлович. Але дружина була не з пiддатливих.
   - Не в таких сперечаннях. А щодо сьогоднiшнього  вечора,  ?й  же  богу,
хотiлося б, щоб самi друзi читали новий твiр Марi? Олександрiвни.  Макаров
?й друг - вiн радiтиме, коли добре, i щиро вболiватиме,  коли  не  так.  А
тво?му Кулiшевi я не йму вiри, нi, нi!  I  я  не  хочу  слухати  натяки  i
наклепи на Марiю Олександрiвну, я ?? люблю щиро, я пишаюсь нею, я ?й добра
зичу вiд усього свого серця, а не просто цiкавлюсь, як, примiром,  Варвара
Петрiвна Карташевська. Адже вона всiма  знаменитими  людьми  цiкавиться  i
хоче з ними приятелювати.
   "Устами младенца истина глаголет",  -  подумав  чоловiк,  але,  щоб  не
образити дружини "младенцем", сказав миролюбно:
   - От розпалилась! Нiчого в тому дивного нема, що ?й хочеться  розумних,
цiкавих людей до себе залучати. А що, краще, коли  зберуться  панночки  та
панi i кiсточки вiдсутнiм перебирають?  Та,  мовити  правду,  волiв  би  я
просто з тобою, Надi?чко, вдвох почитати, як ми  обо?  любимо.  Але  ж  ти
зна?ш, яке це буде задоволення i  для  iнших.  Хiба  можна  ?х  позбавляти
цього? Ти швиденько вкладай Миколку спати, а я тим часом  перегляну  пошту
та й, може, треба самому спочатку оповiдання  прочитати,  щоб  не  мекати,
розбираючи на людях.
   - Нi, нi, не читай сам, я хочу, щоб уперше разом зi мною, -  заперечила
Надiя.
   Пошти багато. Ще й дозволу на журнал нема, а  якимось  вiтром  по  всiх
усюдах рознеслось, що готу?ться укра?нський журнал i люди шлють та й шлють
i статтi, й начерки, й вiршi, i просто привiтання та побажання.  Iй-право,
матерiалу вже на кiлька номерiв ?!
   А офiцiйного дозволу на  видання  укра?нського  журналу  i  досi  нема.
Бiльш-менш погоджуються  у  Цензурному  комiтетi  та  в  мiнiстерствi,  що
редактором буде Василь  Бiлозерський,  -  людина  помiркована,  спокiйно?,
лагiдно? вдачi, нiяких "крайностей".
   Був у Кирило-Мефодi?вському братствi? Був арештований?  Та  то  ж  було
давно, й серед усiх i тодi вiн тримався найпомiркованiших поглядiв.  I,  -
чого не знали товаришi "братчики" та що добре знали у Третьому вiддiлi,  -
виявився  на  допитах  досить  слабкодухий,  легковiрний.   Завдяки   його
легковiрнiй одвсртостi багато про що дiзналися, про що решта мовчала...
   Отже, з Третього вiддiлу була дана цiлком пристойна характеристика  для
того, щоб саме йому дозволили бути редактором.
   Кулiш ремствував. Вiн знав, що однаково заправлятиме усiм  вiн.  Кулiш,
але скiльки перешкод завжди вигадуватиме  в  усьому  цей  Василь,  який  в
юностi, в студентськi ки?вськi роки, молився на Панька Олельковича Кулiша.
   Одержавши сьогоднi записку - запросини до Бiлозерських,  Кулiш  вирiшив
не поспiшати. Хай трошки почекають, похвилюються.
   - Ти пiдеш, Сашуню? - спитав дружину.
   - Та у мене щось голова болить, - поскаржилася вона. Так хотiлося,  щоб
чоловiк почав умовляти або принаймнi занепоко?вся!
   Але чоловiк байдужiсiнько мовив:
   - Ну, то й нема чого йти. I я швидко  повернуся,  тiльки  розпитаю  про
справи у Василя. А ти краще полеж.
   Справдi, навiщо ?й нервуватися, слухаючи Вовчковi оповiдання?
   Пiдсвiдоме йому хотiлося, щоб вони були гiршi, гiршi за тi,  над  якими
вiн так працював. Вiн стiльки про це казав, що й сам  увiрував,  що  працi
було бозна-скiльки!
   Коли, нарештi, досить пiзненько, до вiтальнi Бiлозерських зайшов Кулiш,
усi сидiли якiсь самi не сво?. Надiя Олександрiвна була просто  зарюмсана,
а Варвара Петрiвна хоч i не плакала одверто, та нервово м'яла  хустинку  в
руках i, завжди така балакуча, зараз мовчала.
   Видно, його i не чекали, i хвилювались зовсiм не  з  того,  що  вiн  не
прийшов.
   Невже Марко Вовчок знову сипнула тим багатством, про  яке  давно  казав
Кулiш?
   На нього майже не  звернули  уваги,  бо  були  всi  наче  приголомшенi,
ошелешенi. Чемно привiтались, хазя?н запросив сiдати.
   - Як це вона написала, ви помiтили, панове, - сказала Надiя. - "А  я  й
не нажився у свiтi, я й не навчився, а я й не знаю нiчого. Не жив я, мамо,
тiльки збирався жити..." Даруйте менi, цi слова всю душу перевертають! - i
вона просто пальцями витерла очi.
   - Нi, нi, - раптом  рвучко  схопилась  Карташевська  i  заговорила,  як
завжди, швидко, переконливо, немов вона одна могла пiдмiтити найголовнiше.
- Це не може бути, що вона така проста, звичайна, як  була  з  нами.  Вона
тiльки удавала з  себе  таку.  Бо  iнакше,  як  вона  могла  б  так  тонко
розiбратись у почуттях!
   - Варю, - знизав плечима Макаров, ?? брат, - це дуже освiчена, розумна,
талановита жiнка.
   - Знаю, знаю, -  замахала  руками  на  брата  Варвара  Петрiвна,  -  ти
закоханий у не?!
   - Що поробиш, у не? не можна не закохатися. Хiба я криюсь iз цим? -  не
заперечував Макаров, досить спокiйно, з усмiшкою глянувши на  сестру.  Вiн
давно  знав,  що  саме  такi  вiдповiдi   припиняють   безглуздi   натяки,
пiдсмiювання, все, що зберiга?ться в жiночому арсеналi про такий  випадок.
Але ж правда - вона йому страшенно подобалась! Коли  б  вони  побачили  ??
тепер за кордоном - незалежну, самостiйну, дотепну, iз  вишуканим  умiнням
носити найпростiше вбрання!
   I тут ще дужче, нiж за кордоном, вiдчув, як вона змiнилась.
   Торiк, - у цьому ж колi, часто в цiй же вiтальнi,  -  степова  мовчазна
красуня. Зараз - елегантна, розумна молода жiнка. Жадоба життя свiтиться в
нiй у всьому. I чоловiки вiдчувають,  вгадують  -  жадоба  ще  непiзнаного
жiночого життя, не те, що пiзна?ться жiнкою в спокiйному статечному шлюбi,
- i це тягне до не? ще дужче. Торiк зупинялись перед  ??  холодно-байдужим
поглядом - наче не бачить, не розумi?, як дивляться на не?. А зараз  -  цi
мiнливi настро?, що вiдбивались на  обличчi:  то  лукава  усмiшка,  жвавий
iронiчний вогник, а то якийсь непiдробний розпач в  очах,  навiть  у  всiй
постатi, в опущених безсило руках. Наче сто?ть людина  перед  стежкою,  що
в'?ться над прiрвою, мiж скелями, i вага?ться - рушати чи нi. I вабить ??,
i ляка? невiдома стежка, а втiм, обов'язково ступить крок.
   Може, Кулiш ранiше за всiх вiдчув цi прихованi незайманi почуття i  так
настирливо домагався ?? прихильностi i навiть любив давати  якiсь  натяки,
що, мовляв, Марковичка - не така свята  та  божа?  Жiнки  клювали  на  цих
черв'ячкiв, а чоловiки розумiли - коли б що було - хто-хто,  а  такий,  як
Кулiш, мовчав би, а головне - не казився б. Тарас Григорович навiть казав:
"Боюся, що вiн таки насправдi збожеволi?".
   - Ви б побачили, як вона змiнилась, - сказав Макаров,  -  ви  б  ??  не
впiзнали.
   Кулiш почервонiв. У нього було вiдчуття, що його коханка його зрадила i
всi про це знають. Вiн узяв зошит, списаний ?? почерком, - чого це  Опанас
не переписав, на Каменецького понадiявся? - розкрив  початок,  кiнець.  О!
Вiн  добре  знав  i  розбирав  цей  красивий,  тонкий,  дрiбний  почерк!..
"Прокинусь - пусто! Робота дожида?, треба жити, треба дiло  робити,  треба
терпiти горенько... Живу. Дивлюсь, як хата валиться,  чую,  що  й  сама  я
пилом припадаю - дурнiшаю, якось туманiю, наче жива у землю входжу..."
   Так. Це вона, ?? слова, ?? звороти, ?? проникнення у людський бiль.
   Але вiн стулив тонкi губи.
   - Що ж, - мовив замислено Василь Михайлович, - шкода, що нема  зараз  з
нами Марi? Олександрiвни, шкода, що вона хворi? i  примушена  лишатися  за
кордоном, але, правду сказати, добре, що вона там - вiльна, незалежна  вiд
тутешнiх обставин. Я певен, що вона, як Гоголь  "из  прекрасного  далека",
бачить ще яскравiше все наше, далеко не прекрасне. Я певен, що тут вона  б
не написала таку чудову рiч, яку ми тiльки-но прочитали - оцi "Два сини".
   - Менi зда?ться, - сказала Надiя, - це оповiдання ще краще вiд того, що
вона писала ранiше.
   - Добре, коли вже не гiрше! - скептично процiдив крiзь зуби Кулiш.
   Не стерпiв-таки - кинув гадючку. Надiя з неприхованою злiстю глянула на
нього.
   - Що ви,  Пантелеймоне  Олександровичу,  -  заперечив  Бiлозерський,  -
такого про жiнку-матiр нiхто ще не писав, крiм нашого Тараса  Григоровича,
звичайно, в поезi?. Я розумiю мою дружину, я сам  не  можу  отямитися  вiд
цього враження. Наче всi нашi  бiдолашнi  матерi  постали  передi  мною  -
мiльйони матерiв з ?хнiми слiзьми,  з  ?хнiм  безправ'ям.  А  хлопчики  як
вималюванi! Це буде окрасою нашого журналу. А  ще  ж  Марiя  Олександрiвна
пише, що закiнчу? невеличку повiсть - "Три долi".
   - Незабаром уже  вийде  мiй  альманах  "Хата",  -  сказав  Kvлiщ.  Йому
нестерпнi були цi похвали новому твору Марi?,  надiсланому  з-за  кордону.
Вiн хотiв звести розмову на iнше, але сам не стримався i додав ущипливо:
   - Коло не? ж Опанас, так що пишуть, пишуть.
   - Що ви хочете цим сказати? - скипiла знову Надiя. Але Кулiш нiчого  не
вiдповiв, тiльки  якось  двозначне  усмiхнувся,  мовляв:  ви  мене  й  так
розумi?те.
   - Вона працю?, як несамовита, -  сказав  Макаров,  немов  не  помiтивши
камiнця Кулiша. - Де б не була, як би себе не  почувала,  щодня  сидить  i
пише, i нiхто нiчим ?? вiд роботи не вiдтягне. Хiба можна не захоплюватися
такою людиною?
   Чи вiн навмисне драту??
   - Я в сво?й "Хатi" теж друкую оповiдання Марка  Вовчка  "Чари",  -  вiв
далi Кулiш, не повернувши й голови в бiк Макарова.  -  На  мою  думку,  це
слабеньке фантастичне оповiдання, я не вмiстив його в  "Народнi",  i  вона
навiть дякувала за це!
   - Чого ж тепер друку?те? - спитав Макаров.
   - Думки розходяться з приводу нього. Декому воно подоба?ться,  скажiмо.
Костомарову. У всякому разi, воно не гiрше вiн решти  творiв,  вмiщених  в
альманасi, надрукувати можна. Хай читачi висловлюють свiй присуд  самi.  Я
вважаю, що пiсля "Народних оповiдань" особливого поступу  нема,  навiть  в
"Iнститутцi" я не вбачаю  самостiйно?  творчостi.  Крiзь  картину  все  ще
проглядають натурщики i натурщицi, з яких Марко Вовчок спису? сво? етюди.
   - Ви кажете так  про  "Iнститутку"?  "Iнститутку",  яку  так  хвалив  i
переклав сам Iван Сергiйович Тургенев! - схопилася Варвара Петрiвна.
   Кулiш удосто?в ?? побiжним примруженим поглядом.
   - Я сам дуже високо поставив Вовчковi оповiдання,  але  вважаю,  що  це
почин новому дiлу, а що вийде - те побачимо. Ну, та мою думку прочита?те в
передмовi до "Хати".
   - Ви прочитайте це оповiдання, -  гаряче  заговорила  Надiя,  -  тiльки
камiнь може не зворушитися пiсля нього! -  Вона  демонстративно  встала  i
пiшла з кiмнати. - Менi треба до сина, пробачте, - кинула вона.
   - Надi?чко, розпорядись там ча?м, - попросив чоловiк. Вона справдi була
вже неспроможна вислухувати ?хидностi Кулiша, а крiм того, прослухавши  це
без краю журливе оповiдання, ?й,  молодiй  матерi,  захотiлося  швидше  до
свого хлопчика. Кiлька хвилин вона сидiла коло нього, поправила ковдрочку,
вiдкинула волоссячко з очей i, вже трохи заспоко?вшись,  пiшла  на  кухню.
Вона господиня, треба "розпорядитися" ча?м. Пiсля чаю вийшли разом - Кулiш
i Макаров.
   - Побоююсь, - сказав  Кулiш,  -  що  наш  майбутнiй  журнал  годуватиме
читачiв юшкою непевного смаку.
   - Ну, це ви даремно, Пантелеймоне Олександровичу, адже твори Шевченка й
Марка Вовчка вже у Василя Михайловича.
   - То лише для приманки  читачiв,  а,  певне,  наш  редактор  у  Кочубея
говiтиме, у Галагана сповiдатиметься, а  у  Тарновського  причащатиметься,
щоб йому цей грiх вiдпустили.
   "Що правда,  то  правда",  -  подумав  Макаров,  та  мовчав,  не  хотiв
пiдтримувати Кулiша.
   - Але я дав сам собi слово стояти на сторожi простонародно?  прямоти  в
нашiй укра?нськiй словесностi, щоб вона не зрадила  свого  величного  тону
правди.
   Макаров знову ледь стримав себе, тiльки плечем нервово здвигнув:  "Хiба
не найбiльша  правда  у  Тараса  Григоровича  i  у  Марi?  Олександрiвни?"
Розпрощавшись з Кулiшем,  мiркував  над  тим  же.  Звичайно,  Бiлозерський
дуже-таки помiркований i догiдливий з усiма i надто до  укра?нських  панiв
прислуха?ться. Але ж i Кулiшевi волi не  давай  -  таке  тобi  хуторянство
розведе! Шкода, що Шевченко не  може  тепер  за  це  взятися,  та  з  його
настановами, правда, з другого номера журнал цензура б заборонила! Нi, хай
пише. От коли б Марiя  Олександрiвна  була  iншо?  вдачi!  З  ??  розумом,
смаком. Енергi?, смiливостi в нiй багато, але лише в сво?й роботi, в сво?х
творах. Вона сто?ть зовсiм осторонь вiд органiзацiйних справ  -  анi  тiнi
честолюбства i владолюбства. Вона б розсмiялась, коли  б  ?й  сказали,  що
вона, найкраща письменниця пiсля Шевченка, може i  мусить  стати  на  чолi
журналу. Йому й самому стало смiшно вiд  цi??  думки.  Хоча  й  дуже  вона
змiнилась за кордоном, але така дiяльнiсть аж  нiяк  не  в'язалась  iз  ??
принадним жiночим образом!
   Дивно! Про те саме, тiльки в iншому аспектi, думала Надя Бiлозерська.
   Чому всiм завжди  заправляють  чоловiки,  а  жiнки  -  от  тiльки  така
незвичайна, такий талант, як ця Марковичка, можуть стати самостiйними?  Та
й то вона самостiйна, дiяльна  лише  в  сво?й  особистiй  сферi,  в  сво?й
роботi, в сво?му писаннi, а всi справи - видання, журнали, альманахи -  то
все ведуть чоловiки.  Невже  вона,  Марiя  Олександрiвна,  така  освiчена,
розумна, талановита, як нiхто з ц