их чоловiкiв, не могла б бути нарiвнi з ними? Нарiвнi з ними вирiшувати, редагувати, органiзовувати, радити? Вона була б вище за них! А певне, вище! Невже нiколи не змiниться життя жiнки? I тiльки досягне вiдносно? самостiйностi, як оця, мила ?? серцю Марковичка, як одразу починаються плiтки, пересуди, i що прощають або просто не помiчають у звичайно? жiнки, те самостiйнiй, талановитiй уже поставлять у докiр... 12 Марiя, звичайно, не знала, що сказав Макаров у Петербурзi: "Ви б ?? не пiзнали", - але вона й сама себе не впiзнавала. Вона тiльки вiдчувала внутрiшньо, що заметалась, не може знайти собi мiсця, то ?й хотiлось на люди, то зачинялась вiд усiх i писала, писала. Опанас Васильович зауважував, що i тут, у Гейдельберзi, "як затята" вивчала мови - одразу учитель нiмецько?, учитель англiйсько?, учитель iталiйсько?. - Ти й свою рiдну забудеш! - процiдив якось крiзь зуби. Знизала плечима i нiчого не вiдповiла. Але якою добiрною мовою написала "Три долi"! Вiн навiть не "зчеркнув" нiчого. Як i ранiше, закiнчивши твiр, сказала йому: - Опанасю, друже, прочитай уважно. Але не було вже в очах, як колись, учнiвсько? тривоги: а що, як почне багато правити, заперечувати. А Опанас майже нiчого и не поправив. Сумно було йому читати. Якiсь новi нотки з'явились н оповiданнях, якийсь вiдчутнiший дотик до людських почуттiв i аналiз ?х, наче щось сам для себе хоче вирiшити його Вовчок. Хто ж для не? править за iдеал з цих трьох дiвчат, що покохали одного парубка, який пустився берега вiд четверто?? Нi, нiчого автобiографiчного не було i в цих оповiданнях, але вона сама, Марiя, була в кожному словi, ?? погляд, ?? подих, ?? думки, i у нього щемiло серце, коли вiн читав. Навiщо вона пише тепер так багато i по-росiйськи? Але що вiн мiг закинути, коли опинилась вона в такому товариствi, де з iнтересом i з повагою ставились до укра?нських ?? оповiдань, до укра?нсько? мови, до Укра?ни, - це ж бо були культурнi, прогресивнi люди, - але ж це не було ?м рiдне, не пекло, не болiло, як йому. Вони вважали ?? чудовою письменницею, - а якою - укра?нською чи росiйською, - для них не мало то? ваги, як для нього. А вона зовсiм iнакше почала й до товариства ставитись, до людей. Пiсля годин рвучко? роботи ?й просто не терпiлося швидше опинитися мiж людьми. Вона, колись замкнена i мовчазна (вiн забув про Немирiв - та що там! У Немировi вона була ще дитина), тепер бiгла до ?шевських, до цих Пассекiв, у яких, як i в Дрезденi, одразу почали збиратися всi земляки. Коли розiбратися - товариство було цiкаве, багато молодих, i йому самому незрозумiле, чом вiн, такий товариський, такий колись легкий у вза?минах з людьми, був тут з ними далекий, насуплений, похмурий. Нi про кого не мiг би вiн сказати щось негативне. Ну, що можна мати проти знайомства з Степаном Васильовичем ?шевським, професором стародавньо? та середньовiчно? iсторi?? Вiн ще зовсiм не старий, трохи понад тридцять, та його заглибленiсть у свою науку надала йому старший за його вiк вигляд, притаманний людям, захопленим якоюсь одною сферою. Неуважнiсть до всього iншого була причиною навiть часто кумедних випадкiв. Але вiн був доброзичливий, поблажливий до людей, i одразу в пансiонi славнозвiсного серед росiян професора Гофмана вiдзначив мiж усiх Маркевичiв. Його дружина - Юлiя Петрiвна - була ровесницею Марi?, вони одразу заприятелювали. Дивно, тут, за кордоном, у Марусi з'явились справжнi подруги - i Юлiя Петрiвна, i Олена Костянтинiвна Станкевич, i давня орловська знайома Сонечка Рутцен. У Петербурзi в не? не було таких приятельок. Дружба з Юлi?ю Петрiвною була при?мна професору ?шевському, i до Опанаса Васильовича вiн ставився з щирою повагою, певне, коли б охота Опанаса Васильовича, вони б далеко бiльше часу проводили б разом. Пiл час спiльних екскурсiй, вiдвiдин цiкавих пам'яток старовини, професор мiг розповiсти, здавалося, не лише про кожен замок, а й про кожен камiнь, i Марiя слухала його з насолодою. Як вона могла слухати! Коли бачили ?? очi, жадiбнi до знання, до всього нового, - хотiлося розповiдати й розповiдати, вона наче надихала оповiдача. А Опанас Васильович дивився сумно, втомлено. Вiн утомився вiд цього внутрiшнього незадоволення, i стороннiм, хто не знав обох ?х добре, шкода було молодо? живо? жiнки поряд з чоловiком, немов уже вiджилим сво? найцiкавiше у життi. Сум приймали за похмурiсть, найменше незадоволення - за ревнощi, i починали жалiти не його, а ??. Так, не в очi, а коли панi Маркович не було, звичайно, i не при ньому. Тетяна Петрiвна квоктала, - як бiднiй Марi? Олександрiвнi важко з чоловiком, у якого такий нестерпний характер. ?шевський, людина розумнiша, делiкатна, - жалiв обох, добре ставився до обох i з ще дужчою нiжнiстю дивився на свою Юленьку. Все-таки з ?шевським i Опанасовi Васильовичу було легше. З молоддю вiн зовсiм не зiйшовся. А саме того року в Гейдельберзi зiбралось стiльки молодих талановитих вчених для вдосконалення сво?? професi?. Для них ?хнi лабораторi?, смiливi власнi експерименти, пошуки, лекцi? нiмецьких свiтил були iстинною суттю життя. Жили вони всi на стипендi?, не звертали на умови побуту нiякiсiнько? уваги i, навiть заощадивши грошi вiд друкування статей, подорожували найдешевшим способом до Парижа, Iталi?, ходили пiшки по Саксонськiй Швейцарi?. Вони дивували закордонних професорiв фанатичним ентузiазмом у науцi, i тодi ще нiхто не уявляв, що ?хнi iмена впишуться в славну iсторiю не тiльки росiйсько?, а й свiтово? науки, що вони навiки прославлять свою батькiвщину. Мендел??в. Сеченов. Бородiн. Юнге... Вони всi залюбки проводили вiльнi вечори у Пассекiв, читаючи часто вголос новi росiйськi журнали, новi книги i з найбiльшою цiкавiстю журнали i книги з Лондона, якi тепер регулярно одержувала Марiя Олександрiвна через Рейхелiв. На не? саму вони дивились як на старшу замiжню даму. Бородiн, про якого ще не знали, який вiн композитор, - радiв, що познайомився з "лiтераторшею", яку вважав "милою, навiть дуже милою". Сеченов, на якого сердобольне квоктання Тетяни Петрiвни мало зворотну дiю, навпаки - не прагнув ближчого знайомства. Але ж сходились всi часто разом i були в одному товариствi. Нiчого проти них не мiг закинути Опанас Васильович. Може б, колись вiн сам зацiкавився б ними далеко бiльше, бо дивно - цi хiмiки, медики майже всi захоплювались музикою, вiдвiдували музичнi й спiвочi товариства, а у Бородiна навiть стояло пiанiно напрокат. Ходив за нею, за Марi?ю, тут, у Гейдельберзi, як тiнь, молодий Пассек. Можливо, це все починало впадати в око, бо вона не заперечувала. Але всi мовчали. Опанлсовi Васильовичу вiн був чомусь непри?мний, i саме тому вiн з ним, з молодим Пассеком, тримався навiть привiтнiше, нiж з рештою. Адже був Дорошенко його найближчим другом у Немировi! Вiн знав, що обманю? сам себе. Не такий був Дорошенко, i не така була тодi Маруся. О господи! Швидше б закiнчувалося лiкування i повернутися "додому". Але Марусi раптом стало гiрше... Вiн бачив, що це не "баринськi" витребеньки, як у iнших. Раптово вона зовсiм млiла, а то цiлiсiнькi днi у не? нестерпно болiла голова i вона навiть не виходила, а потiм з'являлась на люди блiда, з синцями пiд очима, i жалiслива Тетяна Петрiвна ще багатозначнiше зiтхала, нiби вiн, Опанас Васильович, спричинився до цього. Лiкар у Лондонi, який оглянув ??, - про це написав i Олександр Iванович у сво?му дружньому листi, - не знайшов нiяко? небезпечно? хвороби, сказав, що це на нервовому грунтi. Вони обо? боялись гiршого, адже почала вона хворiти пiсля важких перших пологiв, лiкувалася i нiколи не доводила до кiнця лiкування, бо рiзнi лiкарi говорили i радили рiзне. Лондонський лiкар теж сказав, що треба лiкуватись. Багато чоловiкiв вважали жiночi "нерви" - жiночими вередами. Але ж цього нiколи не можна було закинути Марусi. Навпаки, ?? пригнiчувало, вона наче соромилась, коли хворiла. Вона любила бути мiцною, дужою, працьовитою, сама все робити. Вона й при головних болях часто писала, обмотавши голову хусткою або рушником, як чалмою. Тодi Опанас Васильович картав себе i присягався сам собi: "Поки Марусечка- не вилiку?ться, будемо тут. Скiльки потрiбно - стiльки й будемо. Грошi... грошi... Яке це нещастя". - Манiчко, а Каменецький нам же не все ще переказав за останн? видання? Ти б пiдрахувала. - Почекай, Опанасю. Я неспроможна зараз пiдвестися. Потiм пiдрахую. Ну, що тобi приспiчило? - Я мiркую, на скiльки нам ще вистачить. Гофману багато завинили? - Вiн обiцяв почекати. Зараз не вистачить з усiма розплатитися. Ти ж сам добре зна?ш. От одержу за "Синiв", тодi заплатимо. Хазя?н пансiону професор Гофман нiколи не вимагав i завжди обiцяв почекати. Навiть сам у скрутну хвилину мiг позичити. Колишнiй викладач Московського унiверситету, вiн тепер оселився з дружиною в Гейдельберзi, викладав тут в унiверситетi i тримав пансiон, де залюбки зупинялися його друзi, землякиросiяни. Вiн навiть влаштував для дiтей школу. Це було дуже зручно. Свавiльний Богдась вiдвiдував цю школу i дуже цим пишався. Що ж, у Гейдельберзi зовнi вони влаштувались непогано, недорого, зручно! I обидва почували - наче на пiску, на березi невiдомого моря збудували будиночок, який вiд подиху першого вiтру розсиплеться. I поки що - обо? мовчали. Мовчали. Бо про що могли говорити? 13 А Тетяна Петрiвна Пассек, "корчевська кузина", усiм тiшилась i вiдпочивала душею. Тут, у Гейдельберзi, все складалось якнайлiпше. Помешкання, як i в Дрезденi, на кiлька кiмнат, але далеко дешевше, при ньому садочок, та весь невеличкий Гейдельберг як чудовий парк. Не намилу?шся на цi крутi гори, що височать зеленими стiнами, на вузький швидкий Неккар, який нестримно кида?ться з гiр, на будиночки з гостроверхими червоними дахами. Все затишно, гарно, спокiйно. Можна зiтхнути полегшено пiсля важкого життя. Чоловiк - Вадим Олександрович - помер, лишивши ?? зовсiм молодою. Двох синiв вона пiдiймала самотужки, поховавши маленьку жадану дiвчинку, яка народилась одразу пiсля смертi Вадима. Сини дали ?й силу пережити страшнi втрати. Треба було пережити. Матерiально вона була зовсiм не забезпечена. Так, бiдувати довелось немало, ?й здавалось, пiсля багатьох рокiв невтомно? працi, клопотiв, тривог, турбот, вона нарештi може перепочити. А з якими труднощами дiстався ?й цей дозвiл по?хати за кордон! Скiльки довелось прожити у Петербурзi, клопочучись про паспорти! Правда, вона здобула там чудесних друзiв. Графиня Толстая, вся благородна родина Толстих взяли таку участь, немов вона здавна була ?м близькою людиною. Саме в той час вони клопотались про звiльнення з заслання художника, укра?нського поета Тараса Григоровича Шевченка. Тетяна Петрiвна переживала разом з Толстими усi його перипетi? на шляху до волi, усi труднощi, пов'язанi з цим. Вона навiть переписала для себе усi його листи з далекого заслання за Каспi?м i з дороги, коли вiн був затриманий у Нижньому, -до графинi Анастасi? Олексi?вни. Та й не тiльки для себе... Вона одразу вiдчула, що цi листи - дорогоцiннiсть, яку треба зберегти для дiтей, для людей. Одно муляло зараз: ?й до нестями хотiлось побачити друга дитинства, брата "Шушку" - Олександра Герцена. Але ж дозвiл на по?здку за кордон саме через цю небезпечну рiдню i не давали. Вона не мала права зашкодити сво?м синам, проте журилася: так близько - i не побачитись! Особливо сьогоднi спогади про нього не лишали ??. Адже' з ним, тодi ще палким, гарячим, нестримним у сво?х щирих захопленнях пiдлiтком, вона вперше читала Шiллера. Вони напам'ять натхненно проказували рядки, виголошували цiлi монологи з "Розбiйникiв", "Змови Фi?ско", "Пiдступностi й любовi" i не боялися один перед одним бути надто патетичними, не боялися здатися i сентиментальними, коли не могли стримати слiз. Як багато важив Шiллер у ?хньому юному життi! I хiба вона могла колись подумати, що буде свiдком ювiлею цi?? генiально? людини на його ж батькiвщинi! Цей гомiн, бюст поета на площi, безлiч народу, дiвчата в бiлих убраннях, у вiнках на свiтлому волоссi, з гiрляндами квiтiв у руках - ?й здавалось, вона бачить якусь чудову картину, але картина була рухлива, все рухалось, як у театрi, тiльки великому, надзвичайному театрi. Лунали пiснi на його слова, i ?й вони нагадували чистi молитви юностi, ?? добре серце сповнювалось подякою поетовi за свiтлi спогади, за тi далекi чистi мрi? i сльози. Що казати - вона була безмежно зворушена i зараз також недалека вiд слiз! Але нi в якi хвилини анi радостi, анi розпачу Тетяна Петрiвна не забувала сво?х жiночих обов'язкiв. Вона знала, що сьогоднi всi друзi-земляки, з якими так заприятелювала в Гейдельберзi, обов'язково пiсля цi?? iлюмiнацi?, фей?рверкiв, хорiв, вистав, взагалi ювiлейного свята, що справля? усе мiсто, зберуться у них, Пассекiв, i треба самiй навiдатися на кухню, куди ?й було дане вiд хазяйки право входу, i самiй поглянути, як приготували ?хню росiйську вечерю, а головне - кулеб'яку. Хотiлося побалувати гостей, особливо молодих вчених. Професор ?шевський, Кiтарри, Маркович! - це люди сiмейнi, а от Сеченов, Мендел??в, Бородiн, Борщов, хоча вже й не студенти, але живуть зовсiм постудентському i такi захопленi сво?ми дослiдами, що iнколи й пообiдати або забувають, або не встигають. Та й сво? хлопцi прибiжать зголоднiлi. Вона вийшла з дому у великому товариствi, але всi розгубилися в натовпi, навiть ?шевськi зникли з очей. Та нiчого, ?й навiть при?мнiше було ходити самiй у незнайомiй юрбi, постояти, де схочеться, вiддатися спогадам, не соромитися слiз, що виступали й зараз на очi. А всiх i так попереджено про чай i кулеб'яку. Проте поспiшила додому, швидко переодяглася, заглянула на кухню, де ??, як завжди, привiтно зустрiли i господиня, i помiчницi. Вони любили дiлитися та?мницями сво?х нацiональних страв, i коли хазяйська дочка сумлiнно записувала "schtschi", себто - "щi", гадаючи, що це матиме успiх у клi?нтiв-росiян, Тетяна Петрiвна, записуючи "пивний суп з бичачими хвостами", була впевнена, що нiколи цi?? "гидоти" дома не зварить. Усе було гаразд. Навiть самовар уже кипiв, а чай вона заварить при гостях, мiцний, запашний, як любить професор ?шевський. Тетяна Петрiвна сiла у вiтальнi в крiсло, щоб кiлька хвилин до приходу гостей вiдпочити. I знову перенеслась думками в далеке минуле. Згадала Вадима, покiйного чоловiка, але зараз без болю. Вона завжди була вiруючою, як не намагалися "збити ?? з пантелику", як вона казала, кузен Саша Герцен i його друг - Нiк Огарьов. Вона щиро вiрила, що побачиться зi сво?м Вадимом на тiм свiтi, i зараз ?й здавалось, що Вадим десь тут, близько. Незримий. Вiн взагалi був завжди коло не?. ?й хотiлося разом з ним i з Сашею Герценом переживати це свято. Вадим i Саша також були друзями, потiм вони, правда, розiйшлися в поглядах. Тетяна Петрiвна, звичайно, в усьому була згодна з чоловiком. Його дiяльнiсть ученого-iсторика, етнографа здавалась ?й найважливiшою, найблагороднiшою справою. Вона не знала, що Герцен i Огарьов були впевненi, що саме вона, Таня, подруга ?хньо? юностi, так оплела Вадима сiмейним затишком, сво?ю вiдданою любов'ю, що вiдтягла ?хнього друга вiд одчайдушного гуртка молодих ентузiастiв, для яких вiрою стали - Соцiалiзм, Революцiя, докорiнна змiна всього устрою. Звичайно, причина була не лише в нiй, Тетянi, а в натурi Вадима - м'якiй, зовсiм не бойовiй. Його захоплення етнографi?ю, дослiдження старовинних звича?в, зближення його з слов'янофiлами. Арешт Герцена й Огарьова боляче вплинув на нього, налякав. Саме тодi, уже сiмейний, вiн мав посiсти кафедру росiйсько? iсторi? в Харковi й поспiшав туди з дружиною. Але, тiльки-но прибувши в зовсiм чуже мiсто, довiдався, що йому, як близькому до арештованих, взагалi причетному до цi?? справи, кафедри не дадуть. Це його зовсiм пiдкосило. Отодi й почалася важка темна смуга ?хнього життя i духовний розрив з Герценом. Пiсля повернення Герцена з заслання вони ще зустрiлись, i давня дружба дала себе вiдчути. Вадим зовсiм вiдiйшов вiд революцiйне цiлеспрямованих товаришiв юностi, але лишались вза?мна любов i пошана. Вадима, доброго, лагiдного, не можна було не любити, не поважати, як прекрасного чоловiка й батька, як надзвичайно порядну людину. Та незабаром Вадим помер. Тетяна Петрiвна лишилась ще молодою, досить гарненькою, але думка про другий шлюб нiколи не спадала ?й у голову, здавалась просто-таки святотатством, все життя зосередилось у дiтях, i тiльки зараз, коли старший Саша вже закiнчив унiверситет i перед ним вiдкривався певний шлях, хоча вона й далi хвилю валась з;i кожен крок, все ж таки начебто можна було перепочити. ?й здавалось: з Володею i з племiнником Iполитом буде легше. Адже Саша вже ставав дорослою людиною. Коли б його побачив Вадим! Хай хоч побачить як-небудь тут, за кордоном, ?? синiв Олександр Iванович Герцен. У не? трохи плутались думки, вона опустила повiки. Поки зберуться гостi, вона так, сидячи, подрiма?. Такi симпатичнi, розумнi люди зустрiлись тут... Першими прийшли ?шевськi. Коротенький сон пiдбадьорив, i Тетяна Петрiвна вже стрiчала ?х, як завжди, гостинною привiтною хазяйкою. - Надзвичайне свято, чудесний ювiлей, - мовила вона. - Менi зда?ться, сьогоднi все людство може воздати небу хвалу, а Нiмеччина пишатися сво?м генi?м! - Коли б тiльки генi? пiсля смертi могли це бачити, - усмiхнувся ?шевський. - За життя ?м доводиться ще гiрше, нiж простим смертним. Адже Шiллер майже весь час бiдував, не мiг заробити достатньо сво?ю лiтературною працею, i лише наприкiнцi свого недовгого життя, нарештi, одержав кафедру в унiверситетi. Мати бiльш-менш спокiй вiд матерiальних турбот йому допомiг Гете, коли близько зiйшовся з ним. Тетяна Петрiвна не могла, щоб про ?? бога говорили, як про звичайну смертну людину. Вона вела далi, похитавши тiльки з докором головою - докором не Нiмеччинi, а професору ?шевському, що в такий урочистий день мiг згадувати низькi прикростi: - Який пам'ятник зрiвня?ться з тим, що вiн звiв собi в людствi! ?? зворушливу мову урвав прихiд нових гостей. Степан Васильович ?шевський i його дружина Юлiя Петрiвна радо тиснули руки Iвану Михайловичу Сеченову - медику-фiзiологу, хiмiкам Дмитровi Iвановичу Мендел??ву, Олександровi Порфировичу Бородiну, окулiсту Юнге i ще зовсiм молодому Iллi Григоровичу Борщову. З ним з'явились Володя й Iполит Пассеки, а з ними - невiд'?мний вiд них гомiн, галас, смiх. - От добре; сiдайте, панове, питимемо чай! - одразу заметушилась Тетяна Петрiвна. - Ви, звичайно, також бачили все це прекрасне свято? - Ще б пак, ми почали його з самого ранку, - мовив Сеченов. У нього було трохи калмицьке обличчя, у вузьких очах свiтився розум i в той же час якась насмiшкуватiсть чи скепсис. - А що ми побачили пiд час обiду! Ми, як завжди, пiшли обiдати в ресторан "Hоtel d'Agneau". Ви, певне, вже бачили тутешнiх баронiв студентiв... - Чистi барани! - чмихнув iполит. Тетяна Петрiвна хотiла грiзно подивитись, але не вийшло. - Якi набундюченi вони ходять по мiсту в бiлих капелюхах з довгими нагаями в руках i з величезними датськими догами на повiдках, - вставив красивий, ставний Бородiн. - Це у них форма така, - пiдморгнув хлопцям Борщов. - Мене попервах просто смiх брав, коли я стрiчав тутешнiх студентiв - ?хнi рiзнi партi? - з рiзними кашкетами - жовтими, червоними, бiлими, величезнi ботфорти неймовiрно? форми. Нiяк не розбереш, у чому ж рiзниця ?хнiх партiй... У недiлю вони лише нудно пиячать та викликають один одного на дуель через якусь дрiбну дурницю. Бевкне хтось - "dummer Junge" (Дурний хлопець_ _(_нiм_.)_ _от уже й дуель, на щастя, далеко не смертельна, так, подряпають одне одному фасад! Усi зареготали. - Але ми вiдiйшли вiд теми, - зауважив Степан Васильович. - Ви, Iване Михайловичу, почали про ювiлейний обiд. - Так, так. Ми справдi потрапили на ювiлейний обiд. З прусськими баронами сидiв старий професор юридичного факультету. Вiн виголосив промову, в якiй сказав, що йому випало в юностi щастя на власнi очi бачити цю велику людину. - Це справдi щастя, - зiтхнула Тетяна Петрiвна, i Юленька ?шевська спiвчутливо кивнула ?й головою. - Професор говорив про гуманнiсть i широту поглядiв Шiллера, зупинився на жiночих образах у його творах. Одверто кажучи, нiчого захоплюючого, пiднесеного в промовi не було. Спокiйна собi лекцiя. Не те полонило нас у Шiллера, коли ми читали його вперше. В цiй спокiйнiй лекцi? зникло, не чути було "Sturm und Drang'y" (Н_атиску i'i бурi (нiм.)_. - Наче всi його iдеали обмежились мiщанським споко?м i добробутом, який ми бачимо в цих затишних будиночках, - мовив Мендел??в. - А ювiлей - просто академiчний обов'язок чемностi, - iронiчно сказав Борщов. - Що ж, "наш век для идеалов не созрел. Я - гражданин грядущих поколений"! - процитував ?шевський слова маркiза Поза. - Увечерi ми були тiльки на площi, - розповiдав далi Сеченов. - Ми опинились на театральнiй виставi. Давали "Табiр Валленштейна". Апофеоз. Але, правду кажучи, ми не досидiли до кiнця i вирiшили вiдзначити й закiнчити свято у вас, Тетяно Петрiвно, в колi друзiв. - Ми можемо навiть i самi воздати шану Шiллеру! Проспiвати, примiром, шiллерiвську пiсню, перекладену нашим Пушкiним, - лукаво, змовницьки усмiхнувшись, запропонував Бортов. - Пам'ята?те, панове, "Пуншеву пiсню". Це нiчого, що ми питимемо не пунш, а чай! - Обов'язково! Обов'язково! Усi хором! - аж закричав Iполит: - Що ви! Хiба можна! - сполошилася Тетяна Петрiвна. - Що подумають господарi, сусiди? Вони гадатимуть, що ми справдi п'янi! - Але ж Шiллер! Ми спiватимемо пiсню Шiллера! Хай знають, як росiяни шанують його! Олександр Порфирович загра?! - доводив, розвеселившись. Мендел??в. - Нi, ви тiльки погляньте, як розiйшлася наша Леонора! - засмiявся Бородiн. "Леонорою" товаришi жартома називали Мендел??ва, бо вiн дуже любив слухати "Леонору" Бетховена i завжди просив Бородiна заграти ??. - Шкода, нема нашо? Марi? Олександрiвни, - мовила Юленька, - вона б напевне заспiвала шiллерiвськi пiснi. - А справдi, де Марiя Олександрiвна? - спитав занепоко?но Степан Васильович. - Може, вона захворiла? - Вiд такого чоловiка захворi?ш! - зiтхнула Тетяна Петрiвна. - Хiба можна до творчо? талановито? людини так присiкуватися, як вiн до не?? - Ви помиля?тесь, Тетяно Петрiвно, - сказав миролюбно ?шевський. - Опанас Васильович дуже при?мна людина. Звичайно, Марiя Олександрiвна талант, ?? думкам потрiбнi воля, простiр... - А не постiйнi обмеження. Нi, нi, вона дуже терпить вiд його характеру! - стояла на сво?му Тетяна Петрiвна. - Може, вiн просто не пустив ?? сьогоднi? - Ну, скажете! Марiю Олександрiвну - не пустити! - Звичайно, не просто заборонив, але вигадав безлiч перешкод, висловив сво? невдоволення, а Марiя Олександрiвна нiколи не хоче з ним сваритися. - Та нi, тьотю, не хвилюйтесь, - втрутився всезнаючий Iполит, - ми з Володею бачили Марiю Олександрiвну разом... - але тут Володя непомiтно сiпнув його ззаду, i саме в цю мить до кiмнати увiйшла Марiя Олександрiвна разом з Сашею Пассеком. - Ну, нарештi! А ми вже турбувались про вас, Марi? Олександрiвно! - кинулась до Марi? Тетяна Петрiвна i обняла ?? й тому не побачила, як Маруся знiяковiла. Знiяковiли i ?шевськi - i чоловiк, i жiнка, а молодь, на щастя, галасливо сперечалась i особливо? уваги не звернула. Тетяна Петрiвна так була переконана, що Опанас Васильович пригнiчу? свою дружину, що навiть не спитала, де ж вiн, i не цч 'i я чя нiякого значення тому, що Марiя Олександрiвна й Саша з'явились удвох i сiли поруч за стiл. Мати тiльки побачила, що ?? завжди блiдуватий смаглявий Саша зараз наче пала?. "Як вiн пережива? це свято, - подумала вона задоволено. - Усiм, усiм вiн схожий на батька". Вона поправила таким звичним материнським рухом волосся, що впало йому на чоло. Вiн з поблажливою усмiшкою вiдвiв ?? руку - дорослi сини не розумiють, що вони завжди малi дiти для матерi! - А що ти встиг побачити? Правда, сьогоднi чудесний день? - О, так, так, ми все бачили. Коли б його розпитали, - вiн нiчого не мiг би сказати. Хоч йому щиро здавалось, що вiн бачив усе. Поряд з ним була вона! - А де ви зустрiлись з Марi?ю Олександрiвною? - без жодно? приховано? думки спитала мати. - А ми весь час були вдвох, - просто вiдповiла Марiя. Раптом вона подумала: що ?й ховати? Навiщо ?й брехати? Так, вони були вдвох, i мати нiчого не сказала на це, але чомусь ?? пiдсвiдомо вколола ця одверта спокiйна вiдповiдь, на яку нiчого не скажеш. Нi, нi, вона пiдсвiдомо хотiла зберегти свiй пiднесений розчулений настрiй. - Мiй Саша, як i я, змалку захоплювався Шiллером. Я гадаю, це для нього виняткова радiсть бути свiдком його ювiлею. Я певна, що i ви, Марi? Олександрiвно, схиля?тесь перед цим генiальним письменником i вiн i для вас також багато важить, - поринула вона в свою стихiю. - Я думала сьогоднi, - мовила замислено Марiя, - як усi нiмецькi патрiархальнi родини, всi бюргери, всi фiлософипрофесори, у цi днi уславляють Шiллера за те, що вiн висловив ?хнi iдеали, ?хнi мрi?, вiн так багато промовля? саме до них. - Але ж, мила Марi? Олександрiвно, за "Розбiйникiв" Французька республiка оголосила його сво?м Громадянином! - нагадав ?шевський. - Вiн у цьому творi революцiонер, як можна заперечувати? I я завжди любила "Розбiйникiв", але деякi його твори мене трохи дратували. Безперечно, вiн дав такi надзвичайнi образи i в "Марi? Стюарт", i в "Орлеанськiй дiвi", але ж хiба це той самий заклик до боротьби, бiль за щастя всього людства? - Але ж скiльки в них, у цих творах, благородних, загальнолюдських iдей! - сполошилася Тетяна Петрiвна. - Звичайно, людям при?мнiше сприймати його пiзнiшi погляди, - гаряче мовив Борщов, - адже вони виправдовують i спокiй, i втому, i пасивнiсть. Пам'ята?те? В перекладi нашого Курочкiна: Заключись в святом уединеньи, В мире сердца, чуждом суеты. Красота цветет лишь в песнопеньи. А свобода - в области мечты. Це вже далеке вiд палких рядкiв з "Розбiйникiв"! - Нi, нi, ви навели прекраснi слова... "В мире сердца, чуждом суеты"! - похитала головою Тетяна Петрiвна. - Ви згоднi зi мною, Марi? Олександрiвно? - З нiмецьких поетiв я люблю найдужче Гейне, - ухильно вiдповiла Марiя, - але йому й не гадають поставити пам'ятник i, певне, ще довго не святкуватимуть його ювiлей на батькiвщинi. - А Гете? Олiмпiйський бог Гете? - спитав Бородiн. - Вiн надто вiдчув себе на Олiмпi, - усмiхнулась Марiя. - Ви не можете йому простити чину веймарського сановника. Пам'ята?те, ви обурювались, - нагадав ?шевський якусь розмову з Марi?ю. - А Гейне ви симпатизу?те як людинi, вигнанцю. - Менi багато говорить кожен його твiр, його iронiя, навiть його пiдсмiювання над самим собою, що робить його поезiю такою сво?рiдною, несподiваною, людяною, але головне, звичайно, його непримиреннiсть до пошлостi, мiщанства, як вiн ненавидiв це все в сво?й Нiмеччинi i як болiв за не? i не тiльки за не?. Як вiн писав, що "через його серце пройшла трiщина, яка подiля? весь свiт", а вiн помер вигнанцем, i бiльшiсть нiмцiв не визна? його. Саша слухав Марiю, як заворожений. - Що ж, новi часи, новi пiснi! - сказав ?шевський. - А проте повернемось до ювiляра. Все ж таки наш великий вигнанець взяв гаслом'для "Колокола" слова Шiллера - "Vivos voco!" - мовив Борщов, той, що так хотiв заспiвати "Пуншеву пiсню". - О, так. Це навiки його слова! Vivos voco! Як чудово! - гаряче пiдхопила Марiя. - Iлля Григоровичу, ви збира?тесь у Лондон, - сказала Тетяна Петрiвна, - а Марiя Олександрiвна нещодавно була там. - I ще по?ду! - впевнено вигукнула Марiя. Iлля Григорович Борщов тiльки-но повернувся з надзвичайно цiкаво? науково? експедицi? в Прикаспi?, та вiн бiльше нiж хто iнший з молодих вчених цiкавився i соцiальними питаннями. Як завжди, коли збирались, мимоволi розмова поверталась на сво? рiдне - "Колокол", реформа, яку нетерпляче чекали, новини з Росi?. - Гейдельберг став просто зупинкою на шляху до Лондона, - зауважив ?шевський. - А я нiяк не зберуся по?хати. Ще хочу закiнчити тут свою роботу, послухати декого в унiверситетi i обов'язково по?ду. - Може, тому, що я не буваю в унiверситетi i на ваших наукових засiданнях, а бачу тiльки вас усiх, менi зда?ться, що тут, у Гейдельберзi, росiян бiльше, нiж нiмцiв, - пожартувала Юленька ?шевська. - Олександр Iванович писав: "Нiмцiв не люблять, а ?дуть сюди", - згадала Марiя лист Герцена. - А втiм, деякi тутешнi професори дивуються з наполегливостi наших студентiв i молодих вчених i багатьом пророкують велике майбутн? в науцi. - Степан Васильович багатозначно глянув на Мендел??ва i його товаришiв. - Тут, на жаль, ? багато старих професорiв, - сказав Бородiн, - якi, власне, лише пишаються вченiстю, а по сутi далекi вiд науки, ?хнi лекцi? i заняття це лише наукоподiбнiсть. Та, правда, скрiзь ? Вагнери в науцi, а студенти не далеко вiдiйшли вiд наших школярiв. - Але ж для таких, як Гельмгольц, як папаша Бунзен, так всi його звуть, варто ?хати на край свiту, - мовив Сеченов. - Для них наука - подвиг, любов, вiра. - Ви запевняли, що у Гельмгольца очi як у Сiкстинсько? мадонни, - засмiявся Мендел??в. - Справдi, це людина "не вiд свiту сього", а вираз очей, придивiться - вираз очей Мадонни. Зна?те, на лекцiях цим буршам, дурним баронам з догами, вiн чита? так нецiкаво, я б сказав, зовсiм елементарно. - Так, як вони того вартi, - вставив Бородiн. - Йому, певне, самому завжди нудно, та нещодавно менi довелося бути на вечiрньому засiданнi вченого товариства, i уявiть собi, мало сказати, що його було цiкаво слухати. Його було слухати весело! Я запевняю вас - весело! Вiн жив у кожному словi, у кожному фактi, який подавав, адже нема? факту дрiбного для науки. Вiн описував аналiз звукiв, а суддею обрав папашу Бунзена, глухого, як ви зна?те, вставляв йому у вухо резонатор, i ви б бачили щасливу усмiшку цього добряги Бунзена, коли Гельмгольц, експериментуючи на ньому, доводив сво? гiпотези. А Бунзен, вiн так звик безбоязно сам нюхати всiлякi речовини, сам експериментувати, що вже не раз влаштовував справжнi вибухи. У нього i око одне постраждало вiд вибуху. - Я нiчого не розумiю нi в хiмi?, нi в фiзiологi?, - шепнула Юленька Марусi, - але я захоплююсь ?хньою вiдданiстю науцi. Я розумiю свого Степана Васильовича - вiн переверта? гори архiвних пожовклих паперiв i радий якомусь одному рядочку. - Ваш чоловiк, Юленько, i мене заразив iсторi?ю, - призналася Маруся. - Зараз я не можу вiдiрватися вiд Маколея - iсторi? Англi?. Як це я ранiше його не читала? Звичайно, iсторiя вабить мене дужче, але я схиляюсь, як i ви, перед ?хньою вiдданiстю науцi, сво?й роботi, i я розумiю, що i для науки треба вiддати всього себе. Це теж ?хня вiра й любов. Саша ревниво мовчав. Вiн при?хав сюди удосконалювати сво? юридичнi знання, написати працю - новий проект тюрем. Марiя якось сказала йому: - Треба не удосконалювати, а всi тюрми знищити. Буде ж такий час, коли вони будуть непотрiбнi i ?х знищать. - Це утопiя, - похитав тодi головою Саша. - Поки що треба принаймнi полiпшити всю систему, це було б навiть на користь уряду - як це уряд не розумi?? - Треба докорiнно все змiнити, весь устрiй, iнакше нiчого не вийде з ваших проектiв! - О, ви ста?те справжньою послiдовницею Герцена. Але ж бачите, сам iмператор дба? про новi реформи, йому треба в цьому допомогти, i потрiбна змiна багатьох законiв, змiна покарань. Нi, ?? вернуло вiд цього i в той же час все дужче й дужче тягло до Сашi. Вона переробить його! От i зараз вiн не втручався в розмову, тiльки ?? бачив i чув. Вона була для нього повiтрям, свiтлом, розумом. Звичайно, вiн повинен тут i лекцi? прослухати, i роботу написати, але все це другорядне. Найголовнiше, щоб вiн ?? бачив i чув. Щоб вона була близько. Нарештi заметушилась хазяйка, поспiшила на кухню, звiдти полинули невимовне при?мнi пахощi. - Щось нагаду? лабораторiю папашi Бунзена, - пожартував Бородiн. - Куди йому до лабораторi? мамашi Пассек! - схопився Володя. - Я не можу витримати, я сам мушу внести це чудо, я вiдчуваю, що там створено чудо! - вiн широко розчинив дверi й побiг за матiр'ю. За мить служниця внесла самовар, а Володя на витягнутих руках - величезне блюдо, на якому височiв, пахтiв рум'яний спокусливий пирiг. - Просто наче якогось королевича несуть! - сплеснула руками Марiя. Усi засмiялись цьому порiвнянню, забряжчали склянки, задзвенiли ножi, виделки. Кулеб'яка, справжня московська кулеб'яка мала надзвичайний успiх. Сидiли довго, самовар подавали двiчi. Ще грав Бородiн, i всi, як завжди, дивувались, як вiн, хiмiк, так добре гра? напам'ять, по слуху, i багато речей зовсiм нiкому не вiдомих, а коли питають, чия це музика, вiн тiльки кине: "Забув, десь чув". Тетяна Петрiвна була вже досить втомлена, але раювала. Вона ч синами в Гойл.рль?'iерчi, перед Сашею прекрасна кар'?ра. У ньому, правда, нема такого божевiльного заповзяття в працi, як у цих милих молодих учених, але ж вiн нiколи i не пасе заднiх. Вона вiдчувала себе щасливою. Вона згадала одну з улюблених балад Шiллера - "Полiкратiв перстень" - i подумала: "Я в юностi довго не розумiла цi?? шiллерiвсько? балади, я навiть трохи боялася ??. По правдi, я й зараз не розумiю ?? всю. Чому так боятися щастя, миру, спокою? Хiба не цього прагне людина i хiба не може цього заслужити сво?м життям?" Тетяна Петрiвна глянула на сво? руки, роботящi, жiночi, материнськi руки. Тiльки на одному пальцi був перстень, який надiв ?й колись Вадим поруч з вiнчальним, коли народився первiсток - Саша. Це була ?дина дорогоцiннiсть, з якою вона в найлихiшi сво? днi не розлучалася. Та коли Саша полюбить когось i приведе свою дружину, як ?? дочку, вона вiддасть йому для не? цей перстень, щоб так само збереглась ?хня любов, як ?? i Вадима. Це ж зовсiм не те, що кинути в море. Вона звела очi на Сашу i раптом здригнулася. Саша щось тихо, дивлячись обожнюючими, закоханими очима, говорив Марi? Олександрiвнi, а та кивала головою й дивилась... Хiба можна було так дивитись в очi юнаковi? У Тетяни Петрiвни нiби зупинилось серце, i все наче померкло. "Бiда, бiда над домом цим", - спливли в головi рядки балади. Вона стисла руки так, щоб закрити перстень. Нi, нi, то ?й здалося! 14 - Нарештi я вже закiнчила свого "Червонного короля", - сказала Марiя ?шевським. - Яка iнтригуюча назва! - зацiкавилась Юленька. - I чому "нарештi"? Хiба ви так довго над ним працювали? За цей час ви написали хтозна-скiльки. Я дивуюсь i схиляюсь перед вашою працездатнiстю, - мовив Степан Васильович. Справдi, йому дуже-дуже подобалось, що вона так багато працю?, багато чита?, з непiдробним iнтересом слуха?, коли вiн розповiда? про професора Гейсера, для якого вiн тут затримався у Гейдельберзi, ?? цiкавить не те, який сам Гейсер i як вiн i кому чита?, а самий змiст його лекцiй. I нiколи вона не соромиться спитати, коли чого не розумi? або не зна?. Одразу видно: цiкавиться не для афiшування сво?? жадоби знань, допитливостi, або навiть просто задля свiтсько? балаканини, - а справдi хоче багато знати. Що не кажи, ще рiдко доводиться стрiчати таких самостiйних i до того ж талановитих жiнок. При?мно, що вони так заприятелювали з Юленькою. - Ви нам обiцяли почитати, коли закiнчите! - нагадав ?шевський. - Обов'язково, обов'язково почита?те, Марусенько, - загорiлася i Юля. - Обов'язково почитаю, - обняла ?? Маруся. - Менi самiй хочеться швидше знати, що ж вийшло. Поки не почита?ш близьким - нiколи не зна?ш. - Ми не такi вже тонкi критики, - заперечив Степан Васильович. - Нам просто цiкаво послухати, - запевнила Юля. - Так це ж i добре! Хоч, звичайно, професор всесвiтньо? iсторi? - це далеко не простий слухач. Мiж iншим, одразу дуже важко читати редакторам або критикам, ну, в ?хньому товариствi. Зда?ться завжди, що вони не можуть просто, безпосередньо слухати, а обов'язково одразу ж прикидають, чи пiдiйде до журналу, чи нi, або що можна буде написати з приводу цього. Нi, менi саме треба прочитати безкорисним слухачам. Крiм зауважень, на якi я, звичайно, чекаю, я ще сама вiдчую, вдалось чи нi, якi мiсця, якi слова зайвi. Менi кортить навiть швидше почитати. - Сьогоднi, сьогоднi ж! I зна?те що? Давайте дома, у нас, - запропонувала Юленька - вони ж проживали в одному пансiонi, i Бородiн тут же, i Сонечка Рутцен. - Попросимо панi Гофман вечерю для всiх надiслати до нас, купимо ще фруктiв до чаю... - От жiнки! Хiба в цьому рiч? - усмiхаючись, знизав плечима Степан Васильович. - Ти нiчого не розумi?ш. Це для того, щоб уже не вiдриватися, не ходити до ?дальнi, щоб увесь вечiр був наш! - Звичайно, - пiдтримала Маруся. - I Опанас Васильович буде задоволений, що нiкуди не треба йти. Його останнiм часом не витягнеш з хати. От тiльки з вами, Степане Васильовичу, i любить стрiчатися. - Вза?мно, - сказав ?шевський. Йому обо? були симпатичнi - i Марiя Олександрiвна, i Опанас Васильович. По-рiзному. Ой, не можна i не треба нiколи втручатися в чужi сiмейнi справи. Незважаючи на свою професорську зосередженiсть в однiй сферi, вiн-то бачив i розумiв бiльше, нiж решта. - А Пассекiв сповiстити? - спитав вiн Юленьку вiч-на-вiч. - Аякже, iнакше незручно, ми завжди у них бува?мо, i Тетяна Петрiвна так любить Марiю Олександрiвну. От i розумна, та така безхитрiсна його Юленька поки що нiчого не помiчала. На те, правда, закордон, щоб усi поводили себе трохи вiльнiше, нiж удома, та вже й не диву? нiкого, коли Марi?ю Олександрiвною захоплюються, наче так i належить. А сама Юленька до того ж зайнята сво?м професором та постiйною тривогою за дочку, яку лишила з бабою i дiдом у Москвi. З "вчено? братi?", як казав Степан Васильович, прийшов тiльки Бородiн, сусiда по квартирi, його друзi були зайнятi. А з Пассекiв - сама Тетяна Петрiвна. Може, й добре, що було не так багато людей i що молодь не стала свiдком надто гарячо? суперечки, що вибухнула мiж Марi?ю Олександрiвною i Опанасом Васильовичем, тако? гарячо?, що здавалося: вони просто посваряться, розiйдуться, роз'?дуться. А почалося все так добре! Повiсть читав Опанас Васильович - так i Марiя хотiла i сама його попрохала. Вiн, справдi, читав дуже добре, спокiйно, проникливе. - Просто наче з школи Щепкiна, - шептав ?шевський Бородiну. Легкий, ледь помiтний укра?нський акцент не заважав, навiть ще дужче переносив у тi глухi провiнцiйнi нетрi, де вiдбувалась немовби й незначна, але така гiрка подiя. Повiсть була написана по-росiйськи, так само як i "Игрушечка", що так подобалась Герцену. Нещодавно вийшли ?? "Рассказы из русского народного быта". Але ж допiру Марiя написала по-укра?нськи "Два сини" i "Три долi". Коли Опанас Васильович почав читати, нiхто якось i не звернув уваги, якою мовою написано, слухали всi з великим iнтересом, i дивно було, що тут мiж слухачами авторка, яка стiльки зумiла пiдмiтити колись у сво?му юному ще життi в глухiй провiнцi?, так розiбралася у постатях, у характерах, так невимушено, поряд з сумною драмою дiвочого серця, раптом кидала якiсь деталi провiнцiйного тупого побуту. Хiба можна було не всмiхнутись, слухаючи, як на похоронному обiдi вся в сльозах старша сестриця не забува? наказати: "Смотрите за ложками! Кто их знает, всех этих поминальников!" Хiба можна було не зажуритися наприкiнцi, а Тетянi Петрiвнi не витерти сльозинки. - Прегарна рiч! - перша вимовила вона. - Спасибi, - прошепотiла почервонiвши Марiя. - Я вирiшила: якщо вам сподоба?ться, я вам присвячу. Тепер розчулилась Тетяна Петрiвна, зовсiм забувши сво? страхи, панiть не думаючи про них. Люди мистецтва - вони iншi, навiть шкода, що ?? синiв нема тут. - Ви всiм присвячу?те, кому подоба?ться? Тодi вам треба буде дуже багато писати! - сказав ?шевський. - А поскiльки я один iз тих, кому також подоба?ться, а присвячу?ться не менi, я вам помщуся i попрошу дозволу зробити маленьке зауваження. - О, будь ласка! Це ж зовсiм не помета, я для того i читала. Я, навпаки, буду дуже вдячна! - Менi зда?ться, - делiкатно мовив ?шевський, - ви iнколи зловжива?те укра?нiзмами. - Але ж це дi?ться на Укра?нi, - встала на захист подруги Юля. - А згадай Гоголя! - Менi зда?ться, - не вiдступав ?шевський, - тут нема в них тако? потреби, i це зовсiм трохи, просто ще треба пройтись олiвцем. А решта - яз такою ж насолодою слухав, як i всi в цiй кiмнатi. - А я вважаю, що взагалi цю рiч треба було вiдразу писати по-укра?нськи, - сказав Опанас Васильович, раптом похмурнiвши. - Ну, що ви, чого ж позбавляти росiйського читача такого талановитого письменника або примушувати його чекати перекладiв! Що не кажи - переклад не те, що оригiнал, тим бiльше, що Марiя Олександрiвна так вiльно пише обома мовами! Та видно було, що це болюче питання для Опанаса Васильовича. - Я вважаю, - пристрасно заговорив вiн, - коли наша рiдна укра?нська лiтература тiльки-но почина? по-справжньому подавати свiй голос за народ, - а власне тiльки в словi й зберiг народ сво? життя, свою iсторiю, свою самобутнiсть, - як можна одному з кращих письменникiв, - я не соромлюсь так сказати про свою дружину, я пишаюсь ?? талантом, - як можна вiддавати сво? сили iншiй мовi, iншiй лiтературi?! - Опанасе, - мовила Марiя, - ти забува?ш, що письменник мусить боротися проти рабства, неволi, несправедливостi, темряви скрiзь, де вiн бачить, бо неволя i рабство скрiзь однаковi - чи у селян на Полтавщинi, чи на Орловщинi, чи в Рязанi, i яке значення ма? тодi якою мовою? Крiм того, ти зна?ш, менi ближча, - може, кому це й дивно, - любiша - укра?нська, я це одверто кажу, може, тому, що писати нею почала, але ж подумай сам, де я можу все, що пишу, друкувати зараз по-укра?нськи? Ну, вийде нарештi наш журнал, ну, надрукують, можливо, перевидадуть вряди-годи мою збiрку, що ж менi - скласти руки i не писати? А писати i не друкувати тепер - значить, бути осторонь життя. - Так коли б ти жила у Францi? чи в Iталi?, ти б перейшла на ?хню мову? - О! Не чiпай Iталi?! Там напевне я б вивчила iталiйську i писала б так, щоб допомогти цим зараз Гарiбальдi! - Менi зда?ться, - сказав ?шевський, - Марiя Олександрiвна нiчим не завинила, що пише i по-росiйськи i цим поширю? коло читачiв, масштаби сво?? дiяльностi. - Адже i Тарас Григорович писав повiстi росiйською мовою, а хто палкiше, вiдданiше за нього любить Укра?ну? - нагадала Маруся. - Але ж вiн опинився в таких умовах, хiба порiвняти? - обурювався Опанас. - Саме тому, що я знаю, як ти любиш мою рiдну мову, iсторiю мого бiдолашного народу... - Нашу мову, нашого народу, - тихо, але твердо поправила Марiя. - Саме тому, що я знаю це, вiрю цьому, я хочу, щоб ти всi сили вiддавала для нашо? лiтератури, яку так гнiтять, утискують, не дають розвиватися, саме ти, бо я в прозi нiкого не порiвняю з тобою. Але в укра?нськiй прозi, в якiй ти - перша, а в росiйськiй, де ? вже Тургенев, Герцен, Гончаров,зараз пiдводиться Лев Толстой... - Усiм буде мiсце, i всi потрiбнi, - примирливо перебив ?шевський. - А як Олександр Iванович Герцен високо ставить оповiдання Марi? Олександрiвни, - заметушилась Тетяна Петрiвна. Казала ж вона, казала, як цей Опанас Васильович присiку?ться до бiдно? Марi? Олександрiвни! Замiсть того, щоб вiдсвяткувати успiх нового твору, - почав хтозна-що! - Олександр Iванович вважа? Марка Вовчка в колi передових письменникiв! - А ви вiдтяга?те ?? в дуже обмежене, - вставила i Юленька. - Хiба писати рiдною мовою, для свого пригнiченого народу - це звужувати свою дiяльнiсть? - Головне - що писати, як писати, а не якою мовою! Поезiя Байрона луна? революцiйним закликом на весь свiт. - Але ж вiн писав тiльки рiдною англiйською! - Там зовсiм iнша ситуацiя. Не порiвняти нiчого з нашою матiнкою Расеюшкою, де "вiд молдаванина до фiнна на всiх язиках все мовчить, бо благоденству?". - От бачите, ви циту?те генiальнi рядки нашого Кобзаря! - Я хочу, щоб для тебе був найближчим рiдний народ! - вже трохи не кричав Опанас. - Для мене рiдний - поневолений народ, - уперто хитала головою Марiя. Вже всi гарячились, перебивали одне одного, сперечалися, i, власне, незрозумiле вже було самiй Марусi, хто що хоче довести. Але ж Опанас тут, на люди, хай i в колi друзiв, доброзичливих i розумних, винiс ?? болюче зараз питання... Звичайно, вона волiла б писати бiльше по-укра?нськи, може, тiльки по-укра?нськи, вона сама вiдчувала - ?? укра?нська мова незрiвнянно красивiша, задушевнiша, i справдi - це як найлюбiший первiсток. А може все це неправдивi причини, якi вона наводить сама собi? Вона хоче, щоб бiльше людей ?? читало, - а хiба коли б усi на Укра?нi, i по селах, i по мiстах, i студентська молодь, i школярi - усi читали б, - хiба це було б мало? Вона хотiла, щоб ?? бiльше, частiше друкували, все, що вона пише, - це певно так! Опанас забува?, що i для грошей, просто для грошей ?й треба багато писати i друкуватись. "А може, може, Марусенько, для тих тем, для тих геро?в, що ти хочеш зараз змалювати в нових творах, тобi легше писати поросiйськи?" Таке питання задала ?й недавно настирлива екстравагантна художниця Кiтарри, дружина професора Кiтарри, - що всi?ю сво?ю поведiнкою, зовнiшнiстю хотiла довести, що вона iнакша, нiж усi, "нова" жiнка, без забобонiв i до того ж людина мистецтва -"коли пише перспективу - задиха?ться". Марiя навiть обурилась. Нi, нi, сто разiв нi, я все могла б написати укра?нською мовою, про кого б i про що я не писала б, але я хочу тепер, саме в цей час, друкуватися в передових журналах Росi?. З Кiтаррою вона не пустилася в пояснення, обрiзала категоричною вiдповiддю. А от чому це зараз Опанас такий гвалт раптом здiйма?? Адже все, що я пишу по-росiйськи, я сама напишу i по-укра?нськи, коли це треба буде. Проте в чомусь вона була непевна - чи права, хоча знала, що й Опанас неправий. Вiн хотiв би обмежити ?? темами "Народних оповiдань", але ?й хочеться i ширшого розмаху тем, i бiльшо? психологiчно? глибини, i "геро?в" з рiзних шарiв. "Червоний король" - це так, мiж iншим, вiн ?й просто спокою не давав, а тепер уже iншi образи ?й спокою не дають, майорять перед очима, нагадують те, що хвилювало i в юностi... А якою ж мовою вона писатиме про тих трьох сестер у далекiй задушнiй провiнцi?, трьох дiвчат з помiщицько? сiм'?, з такими рiзними вдачами, мрiями, життям? I невже вона сваритиметься з Опанасом з приводу кожного росiйського твору? Вже найгарячiше сперечалися Опанас Васильович i ?шевський, який захищав ?? i доводив ?? моральне право писати двома мовами. Юленька раптом вирiшила, що треба припинити цю спiрку, бо бачила, як боляче сприймають ?? i Маруся, й Опанас Васильович. Однаково в такому розпалi нi до яко? згоди дiйти не можна. Вона пiдвела руку i, мило, спокiйно усмiхнувшись, несподiвано для всiх запропонувала: - Давайте вже вiд лiтератури i дискусiй перейдемо до музики! Хай краще Марiя Олександрiвна нам поспiва? сво? улюбленi пiснi! Я так люблю вас слухати! - Нi, нi, я зараз не можу, - аж злякалась Марiя, - хай iншим разом! Раптом спяло на думку: "А чого це Сашi нема?" Ну й добре, що вiн не прийшов i не був свiдком цi?? майже сварки з Опанасом. Непри?мно вийшло, наче Опанас взагалi нею незадоволений, сердиться на не?. Справдi, краще вже заспiвати й розрядити цю атмосферу. Юленька таки розумно вигадала! I, поглянувши трохи докiрливо, трохи примирливо на Опанаса, Маруся тихенько почала: Он, ти, коте, не гуди... Хiба ? що краще, заспокiйливiше за цю колискову? Вона й тепер iнколи наспiву? на нiч Богдасевi. 15 Як цей рiк проминув? Для не? - як мить. I оглянутись не встигла. Немарно кажуть: де не дума?ш ночi ночувати, там двi заночу?ш. Наче вчора, так, вчора, вона пере?здила кордон з Iваном Сергiйовичем - i майже рiк його не бачила. ?? листи, його листи, ?? записочки - частiше нiж листи, без дат i без адреси, - i телеграми! Усi дивувались. Вона й досi не повернулась на батькiвщину. А вже рiк минув, i з осенi до весни Тургенев знову був у Росi? - в Спаському, Москвi, Петербурзi, i тепер навеснi знову при?хав (повернувся?) до Францi?. Сьогорiчна подорож з несподiваними зупинками та ночiвлями на брудних станцiях, що аж кишiли блощицями, бридкий харч, непорозумiння з каретами та дилiжансами аж нiяк не нагадувала торiшню - поетичну, дружню, з милою молодою супутницею. Не було того елегiйно-мрiйного настрою, з яким ?хав торiк i який створювала i вона, чарiвна супутниця. Вiн, Тургенев, думав: "Яка вона тепер?" Усе лiто п'ятдесят дев'ятого року листувались, умовлялись про побачення, пiдводили одне одного, не навмисне, так складались обставини, i навiть перед вiд'?здом до Росi? вiн не мiг, як обiцяв, за?хати до не?. Це було бажаним, але не таким уже першорядним у життi Iвана Сергiйовича. Певне, i в ??. Звичайно, часто згадував, цiкавився, читав новi твори, якi надсилала йому, i вiн влаштовував у журналах, але ж першорядним було сво?. Вже не кажучи про обох Полiн - з однi?ю переважало почуття, з другою - обов'язок, - навiть не це. Закiнчив новий роман. Як завжди, читав друзям. Як завжди, перший в'iдгук для нього Анненкова. Без його думки Тургенев нiколи не здавав ново? речi, так уже повелося. Роман "Накануне" надрукували в сiчневому номерi "Русского вестника", не в "Современнике"... Щойно вийшов окремою книжкою. Надрукована невелика повiсть "Первая любовь", яку вiн писав з неймовiрною любов'ю. З прозорими спогадами юностi, найнiжнiшим, найлюдянiшим спiвчуттям. Не встиг роман вийти, як знову знявся небувалий гомiн. Зовсiм не такий одностайно захоплений, як пiсля "Дворянского гнезда". Навпаки. Тако? розбiжностi вiн навiть не уявляв серед друзiв. Сумно усмiхаючись, вiн згадував, що хотiв присвятити цей роман графинi Ламберт, сво?му вiрному, щирому адресату з журливими очима й нiжними руками... Вiн писав ?й ранiше про це. Вона вважала ?лену цинiчною, ?? злякала, так, просто зля кала поведiнка геро?в, новi думки Тургенева. Щиро вболiваючи за "неуспiх" (!) автора, вона призналася в цьому. Про присвяту вже й не згадували! Але вiн сам вiдчував - це невизнання, таке камерне, таке обмежене, незважаючи на всю щиру нiжнiсть графинi, навiть не дуже вкололо. От i "Первая любовь" налякала багатьох сво?ю одвертiстю, правдивiстю почуттiв, i навiть Полiна Вiардо не визнала ??. Це було прикро, але не похитнуло вiри автора в правду сво?? творчостi. Далеко серйознiшим випробуванням i майже ударом була стаття Добролюбова. Хоча, чому "удар"? Адже розрив iз "Современником" давно назрiвав! Послужливi люди, якi годять i там i тут, повiдомили, що "Современник" готу? нищiвну статтю i цензор навiть дав ?? прочитати Тургеневу. "Когда же придет настоящий день?" - так звалася стаття Добролюбова. Чому Iван Сергiйович тодi так розпалився, образився, прочитавши цю, ще не надруковану статтю з купюрами цензора? Над цим питанням сушили голови i тодi, й потiм, але як там не було - в лiтературному свiтi вибухнула сенсацiя! Вiн, Тургенев, справдi поставив сво?му давньому приятелюсоратнику Некрасову ультиматум: якщо стаття буде надрукована, - вiн рве з "Современником". Це значило - або вiн, або Добролюбов i Чернишевський. Добролюбов теж не поступався. Вiн сказав Некрасову, що, коли мусить у сво?х статтях пiдлещуватися до авторiв, незважаючи на сво? думки й принципи, - вiн взагалi не буде писати. Як переживав, хвилювався, умовляв бiдний Некрасов! Вiн так високо ставив, вiн любив Тургенева, вони разом починали вiдродження "Современника", але ж вiн розумiв, що молодий, але твердий у сво?х переконаннях Добролюбов не поступиться, i вiн правий. Некрасов не мiг при всiй сво?й любовi до Тургенева втратити Добролюбова i Чернишевського. Вiн лишився з ними. Вони вели, вони надихали, вони були живою молодою кров'ю "Современника". Образа у Тургенева не загоювалась, як вiн не намагався показати перед людьми - о, цi "спiвчуваючi" друзi, що роздмухують непорозумiння i мають з цього насолоду! - що це для нього не дуже прикро, що вiн давно на це чекав. Усi журнали, всi газети друкували й далi рецензi?, статтi, то захопленi, то обурливi, з приводу роману, з приводу вже надрукованих вiдгукiв. Iвану Сергiйовичу це здавалось якоюсь епiдемi?ю, вiн не бачив нi кiнця, нi краю цьому, але друзям казав: "Що ж, краще, коли лають, нiж замовчують", та все ж хотiлося швидше по?хати, спочити вiд цього. Взагалi ця зима була перенасичена подiями. Органiзували Лiтературний фонд. Iван Сергiйович не мiг стояти осторонь, навпаки, вiн був одним iз засновникiв, i його обрали членом комiтету. Це ж була справа лiтератури! Потiм першi читання на користь фонду. Iван Сергiйович на першому вечорi виступив з читанням статтi "Гамлет и Дон Кихот". Вiн любив цю свою рiч, у нiй вiн виклав сво? свiтовiдчуття, сво? глибиннi думки. На читаннях несподiвано для себе вiн мав величезний успiх Справдi, вiн зачепив стiльки болючих сучасних питань i в "Гамлетi", i в романi. Навiть Добролюбов у сво?й статтi, яка так схвилювала письменника, писав: "Ми можемо смiливо сказати, якщо вже п. Тургенев порушив якесь питання в сво?й повiстi, якщо зобразив якусь нову сторону суспiльних вза?мин, - це може служити запорукою тому, що питання це пiдноситься в свiдомостi освiченого суспiльства, i ця нова сторона життя почина? виявлятися i незабаром з'явиться рiзко i яскраво перед очима всiх. Тому щоразу при появi ново? повiстi п. Тургенева поста? цiкаве питання: якi ж сторони життя зображенi в нiй, якi питання зачепленi". Та трапилась ще одна подiя, яка залишила просто-таки огидний слiд. Тiльки-но встиг журнал надрукувати цей його роман, як письменник Гончаров почав всюди й скрiзь натякати, а потiм одверто казати, що це плагiат, що Тургенев просто вкрав у нього сюжет: образ художника з "Обриву". Це було безглуздя, всi розумiли це, але не могли його спинити. Iван Сергiйович не витримав, - вiн вимагав або третейського суду, або дуелi. Обiйшлося товариським "третейським" судом, який зовнi примирив обох письменникiв. А тут ще знову обсiли старi хвороби. Особливо лякала хвороба горла, треба було негайно поспiшати за кордон. Цей рiк був дуже неспокiйним не тiльки через його особистi справи. Коли ж нарештi вiдбудеться реформа? Тургенев вiдчував, не слiд саме зараз ?хати з Росi?. Вiн на власнi очi повинен все бачити. I не тiльки бачити. Мабуть, знову дорiкатиме йому Герцен, як можна людям вiльним, не таким, як вiн, вигнанцям, ?хати зараз з Росi?! ...Але ж дочка... Але ж Куртавнель... ...I знову Париж. Готель Лафiт на вулицi Байрона. Все незрiвнянно комфортабельнiше й зручнiше, нiж у Спаському, та й у Москвi, i навiть у Петербурзi. Але знову без свого гнiзда. У Петербурзi вiн багато займався справами Тараса Григоровича Шевченка, власне, його сестер та братiв, ?хнiм визволенням з крiпацтва, що надзвичайно гнiтило поета. Тургенев за дорученням Лiтфонду писав з Кавелiним листа ?хньому пановi, ставив це питання на засiданнi, взагалi щиро турбувався i робив, що мiг. Тепер вiн хотiв про все це докладно розповiсти Марi? Олександрiвнi. Адже вiн ?? побачить неодмiнно. Яка вона тепер? Перед ним знову ?? записочки, одержанi одна за одною. "Я гадаю за тиждень бути в Парижi - пишiть менi, де Ви живете. Пишiть менi в Лозанну Poste restante. M. Маркович. I5 травня". В Лозанну! Де ?? носить! Де ?? носило весь цей час? Змiнилась вона за цей закордонний рiк? * * * Насамперед вони обо? страшенно зрадiли одне одному. У першу мить навiть здалося: вона зовсiм не змiнилася, начебто кiлька днiв тому вiн лишив ?? в Дрезденi на пiклуваннi Марi? Каспарiвни й Адольфа Рейхелiв. Такi ж яснi ?? великi гарнi очi, ?? привiтна усмiшка, i та ж зачiска - русявi коси круг голови. Йому здалося - вона й одягнена так само, i так само з першо? ж митi з нею стало просто, легко, не як з "дамами", а як з сво?м товаришем-письменником, тiльки все ж таки додавалось ще й милування ?? чарiвливою, непiдробною жiночнiстю. - Ну як, ну що з вами? Лаяти б вас i лаяти, мила Марi? Олександрiвно, нiколи не напишете докладно - де ви, чому, як вашi справи. У Спаському одержую листа на клаптику папiрця, немов ви з Орла, зустрiнувши якогось дядька, надiслали, i завтра побачимось. А це ж за тисячi верств, iз-за кордону! - Я так за вами скучила, а ви одразу лаяти. - Марiя довiрливо, таким домашнiм рухом поклала обидвi руки на плечi Iвана Сергiйовича, що вiн притягнув ?? до себе й хотiв поцiлувати в губи, та вона спокiйно вiдвела голову, але тут же притулилась до його пллеча. - Я справдi за вами сумувала, Iване Сергiйовичу, менi вас часто не вистачало. А коли дуже хочете лаяти, то лайте, мене треба лаяти, тiльки я не кожному дозволю, а вам можна, завжди можна. - Гаразд, лаяти потiм, зараз я погляну на вас. Сiдайте i розказуйте все, все, я дуже радий вас нарештi побачити. Не випускаючи ?? маленьких рук, вiн пiдвiв ?? до дивана, обо? затишно вмостились, "як дома", - усмiхнулась вона. У обох не було "дома". Обо? любили затишок. Кiлька хвилин вона мовчки з ласкавою нiжною усмiшкою дивилась на нього, на майже зовсiм сиву голову, добрi, як i ранiше, сумнi очi. Раптом Iван Сергiйович вiдмiтив, побачив - вона дуже змiнилася. Вона не постарiла, нi, але стала старшою. Вона трималась вiльнiше, впевненiше, вона дивилась не так "знизу вгору" на нього, як ранiше, якiсь складочки, не зморшки, а ледь уловимi складочки лягли коло вуст. Не сумна, не гiрка, а ледь iронiчна усмiшка часом наче пробiгала по них, i якась тривожнiсть раптово туманила очi, що так ясно глянули одразу. Певне, i для не? цей рiк не минув гладко. Торiк в очах свiтилася жадоба життя, нерозбурхана, нерозтрачена енергiя, а зараз з'явилось щось нове, що саме - ще важко було одразу вгадати. - Я дуже радий, що побачив вас нарештi, - повторив Iван Сергiйович. - Адже ви як сфiнкс - все оточено загадками й та?мницями, i нiколи невiдомо, де ви в ту мить, коли одержу?ш вiд вас листа, чи не змiнили ви десять мiст за той час, поки вiн дiйшов до адресата. Що лист! Навiть телеграми, якi шумлять навколо вас, не завжди встигають за змiнами ваших адрес. Правду кажучи, пiсля ваших трьох записок я вже не сподiвався побачити вас у Парижi. Де ви зупинились? - У Станкевичiв. Вони давно тут, i я обiцяла ?м при?хати. Ви зна?те, це такi хорошi люди! - А далi? - Я повернуся до Лозанни. Я тепер у Лозаннi живу. Можливо, пере?демо кудись поблизу. Там так тихо i гарно. Озеро, гори. Отак зупинишся, i дивишся на них, i забува?ш про все, що читав колись або чув. Просто дивишся. - Отже, при?мна обстановка для роботи? - Хiба я шукаю коли обстановки? - заперечила вона. - Нiколи й не думаю про це. Менi тiльки треба побути самiй, я люблю сама бути, а щоб пiдготовлювати обстановку, спецiально ?хати дивитись рiзнi красоти, щоб потiм одразу описати? Нi! Ви ж самi зна?те, що це неможливо. Якщо вже пишеться, то пишеться скрiзь, аби почати - нехай тодi й лихоманка трусить, i дiти навколо шумлять, i пiчка курить - менi вже до того всього байдуже. Навiть нехай штовхають, аби не переривали, - вона засмiялась, - от тiльки хочеться швидше написати i все. - Iнколи й видно слiди цього поспiху, - зауважив Iван Сергiйович, - i вони шкодять. Сам вiн любив порядок у роботi, максимальну зосередженiсть, вiн не тiльки накреслював плани творiв, а заводив "формуляри" на сво?х геро?в, щоб уявити все ?хн? минуле, сучасне й майбутн?. - Я писав вам з приводу вашого "Червонного короля". До речi, його взяв Катков, да? по I50 карбованцiв за аркуш, ви частину вже, певне, одержали? Марiя кивнула головою i комiчно зiтхнула. Тургенев зрозумiв: вiд цих грошей вже аж нiчогiсiнько не лишилось. - Хоча задум вiрний, як завжди у вас, - вiв далi про "Червонного короля" Iван Сергiйович, - але вся повiсть не продумана до кiнця, i саме в цiй повiстi й слiди поспiху, i багато недбалостi в мовi, непотрiбнi укра?нiзми. Правда, Олександр Iванович в захопленнi вiд цi?? речi, i, можливо, я даремно вас лаю за не?. - Нi, нi, що ви, лайте, як слiд лайте! Ви не уявля?те, як я сама незадоволена зараз усiм тим, що пишу, i як хочеться багато написати. Просто не дають спокою сюжети, постатi - вони майорять передi мною, i хочеться ?х швидше вивести в люди. Та, мабуть, тому, що я сама мечусь, вони мечуться зi мною, i я ?м так само не даю ради, як i собi. Вона говорила з такою пристрастю, ранiше Iван Сергiйович не помiчав такого незадоволення собою, сво?ю роботою, i не кокетування цим, як трапля?ться у багатьох, з самолюбуванням сво?ю щирiстю i об'?ктивнiстю, а справжн? незадоволення i, певне, не тiльки сво?ю роботою, а й сво?м життям. Вiн вiдчув те, що завжди у нього пiдсвiдоме викликало спiвчуття, - неприкаянiсть. Вiн помiтив i ненове плаття, i стоптанi черевики. Правда, i в цьому неновому платтi вона виглядала якось по-iншому, нiж ранiше, елегантною, i воно, темне й скромне, личило ?? русявому волоссю, блакитно-сiрим очам. "А втiм, - подумав Тургенев, - вона ж досить багато написала за цей час i не так уже мало одержала грошей. Тут позначаються цi постiйнi пере?зди i невпорядкованiсть побуту". - Ви не сказали, а як ваш чоловiк, де вiн, що з ним? - вставив вiн питання в ?? нестримну, сповнену самодокорiв мову. - Чоловiк? - перепитала вона. - Чоловiк зараз, певне, повернувся в Лозанну. Вiн ?здив до Iвана Сергiйовича Аксакова, вiн також у Швейцарi?, i тому не мiг по?хати зi мною. Вiн просив вам кланятися. Що ?й було розповiдати про чоловiка? - А Богдась? - О, Богдась! - прояснiла вона. - З Богдасем ми не розлуча?мося. Але зараз у нього ще не скiнчились шкiльнi заняття, i я не хотiла його зривати. Я вже стiльки зривала його, бо завжди тягаю за собою. Вiн вирiс. Вiн вас любить. Пам'ята?те, як вiн обурився торiк, коли йому сказали, що вiн любить вас за те, що ви його апельсинами в дорозi пригощали, вiн аж розсердився i мовив: "Я його i за апельсини, i за людину люблю". От i я вас "за людину люблю". А Богдась такий же, як птах, непосидючий. Ох, що вiн в Гейдельберзi виробляв! Краще й Iвану Сергiйовичу не розповiдати, як вiн у дiжку з водою посадив Гофманового хлопця! Бородiн тодi не мiг отямитися вiд смiху. Зараз сказала тiльки: - Ми знову в Гейдельберг повернемося. - I додала пiсля невеличко? паузи. - Хоча не знаю. Що вона знала? - Iнколи я вже дуже хочу додому повернутися. Нiколи не думала, що так на чужинi забарюся. Але ми тут в борги влiзли, треба з усiм i всiма спочатку розплатитися. Це була правда - i в борги влiзли, i розплатитися треба спочатку. Але це була напiвправда. Як вона могла тепер повернутися з Опанасом, коли тут... Iвану Сергiйовичу стало шкода ??, захотiлося втiшити. Адже вона талановита, справжня письменниця. - Зна?те, Проспер Мерiме зацiкавився вашими оповiданнями, навiть написав менi влiтку про них. Вiн, щоправда, вважа? ?х дуже сумними. От, хочете, я покажу вам листа. - Вiн пiдiйшов до секретера, вийняв з шухляди конверт. - Я прочитаю вам цi рядки: "Оповiдання Марка Вовчка дуже сумнi. До того ж вони, на мою думку, мусять спонукати селян випустити кишки сво?м панам. У нас ?х прийняли б за проповiдь соцiалiзму, i добропоряднi люди, якi волiють не бачити кровоточивих ран, жахнулися б. Справдi, я гадаю, iншим часом i за iншого iмператора ?х не дозволили б надрукувати в Росi?. Для розваги я взявся за переклад "Козачки". Якщо Ви переклали це оповiдання, значить, воно вiрогiдне, але Стенька Разiн, Пугачев i iншi великi дiячi були правi, коли прагнули викорiнити зловживання найшвидшими i найрiшучiшими засобами". Марiя усмiхнулась. Саме за це ?? оповiдання й припали до душi i Тарасовi Григоровичу, i Герцену, i багатьом молодим - Митi Писар?ву, наприклад! - Це ще не все, - мовив Iван Сергiйович. - Мiй друг Мерiме пише: "Для успiху у Францi? треба до цих оповiдань додати передмову i короткi пояснення щодо росiйського законодавства". Але зачекайте, у нього ? i критичнi зауваження лiтературного плану. От вiн пише: "Ще одного я побоююся, чи не зда?ться, що вони надто бiднi подiями? Зда?ться менi, що достойнiсть ?хня поляга? до деяко? мiри в невимушеностi дiалога. На жаль, саме дiалог не пiдда?ться перекладу нашою мовою. Мова ваших селян вiдзнача?ться сво?рiдною поетичнiстю, по-французьки вона б лунала надто неприродно. Нашi селяни такi ж проза?чнi, i розмовляють так само без смаку, так само, як i нашi салоннi франти". Цiлковито згоден у цьому з Мерiме! - завважив Тургенев. - А який вiн сам, Мерiме? - спитала Марiя. - Цiкаво, чи такий, яким уявляю я по його творах? - Я обов'язково познайомлю вас iз ним. Вiн схожий на сво? твори - холодний, витончений, з надзвичайно розвиненим почуттям краси i мiри i абсолютним браком не тiльки яко?сь вiри, а навiть ентузiазму. - Ну, тодi я боюся! - Але ж вiн вiдзначив поетичнiсть i невимушенiсть вашо? мови! Це вже багато. Та що казати - саму суть ваших творiв вiн зрозумiв вiрно. - А тепер розказуйте, що там у нас робиться, як усе на вашi очi, i дайте менi швидше прочитати ваш новий роман. А чи бачились часто з мо?ми земляками? Як мiй Тарас Григорович? Здоровий? Вiн давно менi не писав... Вони сидiли довго на готельному пiвкруглому диванчику перед камiном, i вiн ?й про все розповiдав: i про невдалу подорож Тараса Григоровича на Укра?ну, i що Кулiш повернувся до Петербурга злючий-презлючий. - Повернувся? - байдуже спитала Марiя. - Так, менi про це i Макаров писав. Я вiд Кулiша листа одержала, справдi злючого, - пише, що нема чого поспiшати з другим виданням мо?х оповiдань. Ну й повча?, звичайно. Менi писали друзi - дуже "посу?мудрствував" про мене в передмовi до сво?? "Хати" - там вiн мо? "Чари" вмiстив. От коли б швидше вже наш укра?нський журнал дозволили! Принаймнi писала б i знала, що не на вiтер. А то ще й дорiкають, чому по-росiйськи пишу. А що б я робила? Взагалi мене досить лаяли за цей час. Ви ж читали "Библиотеку для чтения". Як там про мене? Коли б я там зараз була, певне, пiр'я б з мене летiло - стiльки статей з'явилося i зовсiм протилежних вiдгукiв. - Але, головне, ви ж ма?те "Колокол" i зна?те, як Герцен, наш Олександр Iванович, розчехвостив за вас "Библиотеку для чтения" у сво?й статтi "Библиотека - дочь Сенковского"? Ви написали йому пiсля цього? Марiя зашарiлась. - Уявiть собi, нi. Менi якось незручно було писати - дякувати. Розумi?те? Але, певне, краще написати, правда? Я ж йому така вдячна! Менi тепер, пiсля його статтi, байдуже до то? лайки i ущипливо? критики - то зверхньо?, то зовсiм з якихось чужих i ворожих менi позицiй. Зна?те ж, коли хочуть вдарити, то кия завжди знайдуть. Та коли лають люди з протилежного табору, може, й не так уже погано, що я ?м не догодила. Для мене важать лише думки людей, якi для мене взiрець. Звичайно, одразу боляче, коли тебе критикують, несправедливо дорiкають за те, що ти сама вважа?ш сво?ю правдою, i нiчого ж не можеш вiдповiсти, довести, а люди ж читають, не розбираючись, хто та чому так критику?. От тому так радiсно було прочитати статтю Олександра Iвановича. Вiн, звичайно, перебiльшив в оцiнцi мо?х оповiдань, це я знаю, але це для мене була i ? така пiдтримка! - Вiн i про мене там так splendidly написав. Я теж не мiг повiрити, але теж було при?мно. - Ну що ви порiвню?те, добра ви моя людино! Хiба не правда все те, що вiн написав про вас? Вона ж пам'ятала дослiвно: "Прочитавши, ми зрозумiли, чому найвидатнiший сучасний росiйський художник переклав ?х". Вголос вона сказала тiльки: - Олександр Iванович назвав вас "найвидатнiшим сучасним росiйським художником!" - Знали б ви, що зазнав цей "найвидатнiший" росiйський художник з останнiм романом! Цiлковите фiаско, а на статтi та вiдгуки просто якась епiдемiя, всi журнали й газети i досi все пишуть i пишуть та сперечаються. - А мiй братик Писар?в нiчого не встиг написати? Вiн i досi хворий? - Так, кажуть, вiд перенапруження в заняттях психiчно захворiв. Його навiть одвезли в лiкарню. - Який жах! Як менi шкода його, шкода бiдну матiр, я так часто жила у них, i менi у них було далеко краще, нiж у iнших родичiв. А Митя був такий розумний, розвинений, навiть надто розумний i розвинений на сво? роки. Невже його не вилiкують? Я й про рiдного свого брата дуже хвилююсь, нiчого не пишуть. Кажуть, на Укра?нi були арешти - може, i його забрано? Вона ж знала - вiн жив у Дорошенка в Немировi, тепер у чернiгiвськiй гiмназi?, де учителю? Iлля Петрович. А Iлля Петрович зв'язаний з багатьма... - Я довiдалась про те, що дi?ться на Укра?нi, вiд полякiв, - пояснила вона. - Зна?те, тепер у Гейдельберзi багато наших вчених, студентiв, серед них i полякiв, якi втекли за кордон. Вона з захопленням почала розповiдати про Гейдельберг, життя там, гейдельберзьких друзiв - ?шевських, Бородiна... Не про всiх, звичайно. Про Пассекiв не згадала. Власне, не "не згадала", а не назвала. Раптом глянула на годинник i схопилась: - Менi вже час. Станкевичi турбуватимуться. - Ще не пiзно, посидьте ще. - Нi, нi, вони чекатимуть. Я завтра побачусь iз вами? Я хочу вас щодня бачити, поки я тут. Я хочу бачити вашу дочку. Вона ще в пансiонi? - Цього року вже закiнчу?. Я вас обов'язково познайомлю. I я хочу, щоб цим лiтом ми з вами виконали те, чого не змогли торiк, - подорож по Рейну. - Обов'язково, обов'язково, милий Iване Сергiйовичу, - поспiшаючи, сказала вона. - До побачення, до завтра. Еге ж? Нi, нi, не збирайтесь проводжати. Вона мiцно потиснула йому руку, i Iван Сергiйович, постоявши в передпоко?, чув швидкi ?? кроки. Невже вона не хотiла завдавати турбот Станкевичам i тому так поспiшала? А все-таки, яке миле, поетичне й щире створiння ця Марiя Олександрiвна i як при?мно з нею розмовляти, тiльки надто вже себе ганити стала. Вона справдi поспiшала. Адже на розi вулицi Байрона вже, мабуть, з годину на не? чекав Саша Пассек, який та?мно вiд матерi при?хав з Гейдельберга до Парижа, щоб побачити ??... 16 ? люди, якi замикаються у сво?му нещастi. Вони удають, що все гаразд, що у них не може бути погано, вони не переносять анi найменшого втручання, анi будь-чи?х порад. I частiше не вiд гордощiв. Це бува? з рiзних причин. Це бува? i вiд страху перед нещастям - адже коли говориш про нього, воно вже стверджу?ться реально, воно вже нiбито одержу? право на iснування. З ним тодi важче боротися, коли про нього всi знають, всi питають - хто з щирого спiвчуття, хто з цiкавостi, для власно? розваги, i пiдсвiдоме навiть незадоволенi, коли воно швидко переможене. Ще треба витрачати сили, щоб таким "спiвчутливим" та порадникам гострих мiр доводити, що все обiйшлося. Нi, далеко краще, коли ? змога мовчати. Мовчане де схочеш, там i поставиш. Але ж ? люди, якi жахаються одразу, i самi перебiльшують, забуваючи всякi межi, i переляканими очима вбачають непоправне нещастя там, де, власне, з погляду iншого розумiння, його й нема. Вже потiм ста? зрозумiло - поки люлина жива, непоправного нещастя нема. Коли б вона знала усе наперед, бiдна Тетяна Петрiвна Пассек, усе наперед, - хiба кидалась би до всiх друзiв, знайомих i навiть не дуже знайомих, писала листи, якi дехто сприймав гумористичне, просила втрутитися. Недобре смiятися з розгублено? матерi, хоча рядки до одного з близьких друзiв про свого двадцятип'ятирiчного сина звучали досить кумедно: "Змалюйте йому все стидовище вiдкритих вза?мин з замiжньою жiнкою, та ще перед ?вропою, хай вона буде не тiльки вовчицею, але навiть левицею". Немов уся ?вропа перестала цiкавитись походом Гарiбальдi, скасуванням крiпаччини в Росi?, полiтикою Наполеона III у Францi? - взагалi всiма мiжнародними справами, а лише дивувалась iз того або принаймнi ставила в один ряд таку надзвичайну подiю, що Олександр Вадимович Пассек, двадцятип'ятирiчний кандидат прав Московського унiверситету, безтямно закохався у двадцятивосьмирiчну замiжню укра?нську письменницю Марiю Олександрiвну Маркович, лiтературний псевдонiм - Марко Вовчок. Професор ?шевський скаржився в листах сво?й Юленьцi, яка повернулась до Росi?, що дорого йому тепер доводиться розплачуватися за хлiбосольну московську гостиннiсть. Ну, яке вiн ма? право втручатися в iнтимнi справи трьох дорослих людей, до того ж усiх трьох при?мних йому? Адже вiн i до Олександра Вадимовича ставився добре i нiчого не мiг закинути. Той був не ледар, не волоцюга, порядний, культурний хлопець. Одна його провина - те, що вiн закохався в Марiю Олександрiвну! Нi, у Степана Васильовича нема не тiльки права, а й бажання розбиратися в усьому. Слово честi, що кому можна порадити? Iван Сергiйович уникав зустрiчей з Тетяною Петрiвною, яка при?здила в Париж. А втiм, щодо ?вропи - так воно справдi: у найвiддаленiших точках ?вропи таки цiкавились цими вза?минами! З Берна писав Саша Герцен - "Герцен-Юнiор", як його звали, батьковi в Лондон, що була там Тетяна Петрiвна, розстро?на вкрай, ?? сiмейне вогнище руйну?ться - i причиною цьому Марiя Олександрiвна Маркович. Спочатку Олександр Iванович здивувався: "Листа твого одержав. Однi?? обставини я не зрозумiв, а тому прошу тебе розгадати загадку: яке вiдношення може мати сiмейне щастя Тетяни Петрiвни до Марi? Олександрiвни - зробленi мною припущення дуже смiшнi. А що ти ?? не знайшов - це нiчого не значить, i ти повинен все ж таки ?? вiдшукати. Якщо ? одне релiгiйне почуття поваги, яке йде слiдом за схилянням перед самозреченою вiдданiстю, то це ? шаноба до благородних талантiв. Коли ти ?? побачиш, то скажи, що ?? "Червоний король" - генiальний твiр. До речi, в "Колоколе" побачиш мою невеличку статтю на ?? захист..." Звичайно, вiн спочатку лише посмiявся з можливих припущень. Нiчого дивного, що й цей хлопець закохався в Марiю Олександрiвну. Он на що досвiдчений у цих дiлах Кавелiн, а й той казав: "Рiдко зустрiнеш таку щиру, поетичну, правдиву людину", - i при цьому очi в нього робилися томнi й мрiйнi. Про Тургенева нема чого казати - вiн одверто зачарований. Зараз для Олександра Iвановича талант письменницi затьмарював решту, а решта - боже мiй! Кому не люблять кiсточки перемити? Вiн поставився до цього жартома й писав Марi? Каспарiвнi: "Чи не чули ви чого про Марка Вовчка, будь ласка, давайте поплещемо, я страшенно люблю. A propos, чи мали ви нагоду читати ?? "Червоного короля" - це генiально, хочете надiшлю. I "Накануне" надiшлю з Татою..." Самiй Марi? Олександрiвнi вiн анi слiвцем, зрозумiло, не прохоплювався. "7 липня. 1860. Alpha Road J. John's Wood. Нарештi вiд Вас лист з визначенням мiста. А то вже я починав дутися на Вас - по-перше, за те, що Ви наче Маццiнi, - нiколи Вас не знайдеш - то в Палермо, то в Бернi, то в Мадрiдi; подруге, як же Ви анi слiвця менi не сказали про мою статтю - писану лише для того, щоб воскурити Вам фiмiам лестощiв. За те надсилаю Вам ще раз. Ваш червоний туз (бiльше, нiж король i козирний) - така витончена чарiвнiсть, що я заочно поцiлував Вашу руку. А читали Ви Тургенева "Первая любовь"? На мою думку, це далеко краще "Накануне". Читатиму я Вам багато, але мiж чотирьох очей. Менi дуже рiдко хочеться читати комусь те, що Вам прочитаю. До I0 серпня, напевне, ми тут. В Isle of Wight я буду обов'язково до при?зду Тати. Прощавайте. Напишiть, будь ласка, чи одержали мого листа. Огарьов кланя?ться, i обидва тиснемо руку. О. Герцен. А Тетяна Петрiвна де?" Коли Марiя читала листа Герцена, немов зникала вiдстань, чувся його голос, його тон, уявлялось його обличчя при цьому, енергiйне, жваве, його iскрометнi розумнi очi, заразистий молодий смiх. Марiя, на жаль, вiдповiдала не дуже акуратно, зовсiм коротенько, про Тетяну Петрiвну обминала. Лiто було в роз'?зда-х ще частiших, нiж торiк: Соден, Швальбах, Аахен. Нарештi, давно бажана подорож з Iваном Сергiйовичем по Рейну. Тiльки вдвох. Дуже добре, що тiльки вдвох. Треба було вiдпочити не тiльки вiд докiрливих поглядiв Опанаса, а й вiд розпачливих закоханих очей Сашi. Так, розпачливих. Нiде правди дiти, вiн при?здив у Швейцарiю, вiн при?здив тодi в Париж, сказавши матерi, що ?де з товаришами по Рейну. Вiн страждав, тинявся за нею, i вона вже звикла до цього, але вона не наважувалася, ще не наважувалася переступити поставлену самiй собi межу. Вiн терзався, що вона за?здила в Аахен до хворого Макарова, що в Гейдельберзi вона часто, бувала з студентами-поляками i один з них щось дуже нагадував його самого, той завжди намагався зустрiнутись на дорозi, набивався виконувати рiзнi дрiбнi доручення, зiтхав, вартував коло Гофманового дому, i iншi юнаки-поляки глузували з нього. Що мiг сказати на це все Саша? А зараз вона по?хала по Рейну. Нi, вiн не ревнував, вiн вiрив, знав, що з iншими вона ще дальша, нiж iз ним. Вiн терзався, що вiн не з нею. Вiн без не? не мiг! Усi заняття, по сутi, були залишенi, запущенi, вiн байдужiсiнько вигадував щось матерi, поки це вже так не в'язалося з правдою, що обом стало непереливки, i вперше мiж матiр'ю i сином вибухла важка сцена. Вiн ще не знав, що мати всiм пише, щоб вплинули на нього, усiх просить втрутитися. Марiя була рада, що по?хала сама з Турген?вим - хоч трохи вiдпочити вiд цих заплутаних украй стосункiв. Мимоволi вона починала вiдчувати вiдповiдальнiсть за Сашу! Перед Сашею! Жалiла його дужче, нiж Опанаса! Хiба Опанас коли любив ?? так божевiльне? Певне, й Iван Сергiйович вiдпочивав у цiй подорожi. Принаймнi в листах вiн згадував, як було добре, i писав Марi?, що обов'язково, обов'язково у серпнi вона мусить, повинна, зобов'язана при?хати в Англiю на острiв Уайт, де будуть Олександр Iванович з родиною, Анненков, Макаров, вiн, Тургенев, i вiн "вiк не простить, якщо вона не при?де". Потiм посипалися листи-запрошення вiд Герцена. Вона була певна, що по?де. Трохи непоко?ло в листах Олександра Iвановича, що i Тетяна Петрiвна "з дiтьми збира?ться також". Марiя не могла вирiшити - це буде добре чи погано. Але що сама по?де, в цьому була певна. Вiзьме Богдасика i по?де. А Опанас Васильович - як схоче. Мабуть, сидiтиме в Гейдельберзi. Проте як схоче. Дивнi у них були вза?мини, у Марi? i Опанаса Васильовича. Вони майже не бували тепер удвох, ?х зв'язували матерiальнi клопоти, турботи про Богдасика, але ж турбувалась i влаштовувала все вона, i грошi одержувала вона, а коли не одержувала сво?часно - позичала вона. Нi на Уайт Опанас не збирався. Але в передостаннiй день усе повернулось так, що i вона не по?хала. Iвану Сергiйовичу i Макарову виставила причину - нема грошей. Обидва обурювались. Адже пропонували - хай лише при?де, бiльше ?й нiчого нiщо не коштуватиме. У Герцена кiлька зайвих кiмнат на Вентнорi, куди i Тургенева, i Марiю запрошував. Та й сам Тургенев найняв дачу з зайвими кiмнатами. До чого всiм хотiлося, щоб при?хала Марiя Олександрiвна! Щоб хоч кiлька днiв провести разом у такому доброму товариствi! Летiли листи, телеграми, в листах малювалися плани острiвця, узбережжя, перераховувалися всiлякi спокуси - головне - таке товариство! Тургенев хотiв з усiма обговорити й пiдготувати якийсь проект загально? грамотностi в Росi?.-А скiльки б читали! (I досi шкода, що не по?хала!) Невже не вистачило б на квиток? Тiльки б на квиток! Страшенно чекали й умовляли! А вона не при?хала. У не? вистачило б грошей i без того, щоб ?хати на ?хнiй кошт! Вона навiть уже повiдомила знайомим свою тимчасову адресу в Англi?. Але напередоднi вiд'?зду, так, напередоднi, виникла, нi, вибухнула перша розмова мiж нею i Сашиною матiр'ю, Тетяною Петрiвною. Вони дивились в очi одна однiй, кожнiй з них було незрозумiло, що говорить iнша, наче вони розмовляли рiзними мовами, i кожна вважала себе правою. Хiба вона не права, мати? ?? син, ?? хлопчик, такий правдивий, такий уважний, такий ще невинний - раптом змiнився, пустився берега, тому що вона, вона, лiтня замiжня жiнка, спокуша? його, дозволя? залицятися до себе, незважаючи на сiм'ю, чудового дбайливого чоловiка (як усе вiдразу змiнилось!). - Тетяно Петрiвно, - перебила ?? Марiя, глянувши гордо i незалежно, - моя сiм'я нiкого не обходить. У сво? справи я нiкому не дозволю втручатися. - А мiй син, його щастя - це мене не обходить? - сплеснула руками Тетяна Петрiвна. - Ви самi мати. Хiба доля вашого сина вам щось сторонн?, його щастя? - Ви так глибоко переконанi, що зна?те, в чому його щастя? - спитала серйозно Марiя. ?й здавалось, вона-то знала напевне, в чому його щастя! Але ж вона вагалась, не насмiлювалась, боялась. Вона знала, яким би вiн був неймовiрно щасливим з нею, тiльки з нею. Але вона сама не мала рiшучостi, смiливостi i весь час мучилась, що через не? вiн стражда?, через не? не може нi до чого взятися, тiльки в нiй бачить порятунок i ?диний сенс життя, а от ?й кажуть, що вона - його нещастя. Вже не кажучи про не? саму - справдi, яке кому дiло до не?, - щаслива вона чи нещаслива? Хiба вона скаржилась Тетянi Петрiвнi? Вона й не знала, що колись ця сама Тетяна Петрiвна аж надто жалiла ?? i всiм доводила, як не розумi? i пригнiчу? его?стичний, прискiпливий чоловiк таку художню натуру. На щастя, Марiя про те не знала. Але втручання в ?? особисте життя обурило ??. I це було помилкою Тетяни Петрiвни, яка гадала поговорити "душевно" як жiнка з жiнкою, але, побачивши Марiю, вона вже не володiла собою i вiдразу взяла невiрний тон, i Марiя Олександрiвна - "при?мна, мила, чула", - якими тiльки епiтетами не нагороджувала ?? ранiше Тетяна Петрiвна, - зараз дивилась на не? холодними, чужими очима, вуста були гордо стуленi. Боже мiй, як ?й, Марусi, зараз було насправдi боляче, гiрко, соромно, адже вона сама так картала себе наодинцi, не знала, що робити, i власне - вiдкинути цю свою любов, першу справжню любов - це було б самопожертвою! ?й хвилинами хотiлося обняти стару i говорити як з матiр'ю, може, виплакатись на ?? плечi, але та ображала ??, в такому невигiдному свiтлi виставляла i Сашу - якимось безпорадним недоумком, хлопчиськом - i розпалювалась все дужче й дужче, i несподiвано, на такiй же високiй нотi вiд докорiв переходила до жалiсливих просьб: - Обiцяйте, обiцяйте менi залишити мого сина! Цього вже Марiя не могла витримати i гордо сказала: - Ваш син - доросла людина. Ми самi розберемося в наших вза?минах, - вклонилася i пiшла. Горда i незалежна. Зовнi, звичайно. Дома, на щастя, нiкого не було. Вона зачинилась у сво?й кiмнатцi. Що робить жiнка при всiляких непри?мностях перш за все? Плаче. Як кожна жiнка, i вона гiрко заплакала, ?й хотiлося втекти, нiкого не бачити iз знайомих. Наче все ?? та?мне, що було десь глибоко сховане всерединi, вивернули на людях. Ах, добре було б опинитися зараз на Уайтi... Там Iван Сергiйович, вона побачить Олександра Iвановича, вiн так хоче прочитати ?й ненадрукованi роздiли "Былого и дум". Вона зустрiнеться з Миколою Яковичем Макаровим, будуть жартувати, трохи дражнитимуть одне одного, вона буде знову весела, самостiйна i щира Маруся... А що, як при?де Тетяна Петрiвна? Хiба вона тепер зможе при нiй бути сама собою? Правда, "корчевська кузина" i досi бо?ться, хоч i дуже хоче побачити Герцена, а зараз, певне, i поплакатися на сво? материнськi бiди. Раптом Марiя збагнула - Тетяна Петрiвна вже "плакалася", так, так, вона з ?шевськими, певне, говорила про не? i з iншими. Дурна, довiрлива Марiя! Нi, вона не по?де на Уайт. Опанас Васильович здивувався ?? рiшенню. Але не дуже. У не? так часто мiнялися тепер рiшення! - Я нiкого не хочу бачити, - мовила вона. - Я хочу працювати.'Я не хочу зараз лишатися в Гейдельберзi. Я вiзьму Богдася й по?ду до Парижа. Я буду там сама, писатиму, бачитиму тiльки Тургенева, вiн туди незабаром повернеться, i тiльки закiнчу повiсть, розплачуть з усiма - i ми повернемось додому. Тургенев обiцяв допомогти влаштуватися тобi в Петербурзi на якiйсь посадi. Все буде гаразд. Вона сама в цю хвилину вiрила, що буде так, як каже. Опанас Васильович навiть не розпитував, - чому до Парижа, чому не хоче лишатися в Гейдельберзi, припиня? лiкування в Швальбасi, не ?де на Уайт, куди так хотiла по?хати. Вiн знав, що туди Герцен запрошу? i Пассекiв... Вiн не розпитував. Вже добре, хоч це вона йому каже. Вiн лишився в Гейдельберзi у добродушного Гофмана, якому кругом завинили, а вона з Богдасем по?хала до Парижа. Це Герцен сказав, зда?ться, в Остенде: "Люди, котрi живуть en garni - в мебльованих кiмнатах, - легше знiмаються з мiсця i пере?здять, нiж тi, що заводяться сво?ю норою". Якось при словi ?шевський сказав Марковичу, що Пассеки в Баварi?, що захворiв Володя. Значить, вони не по?хали теж в Англiю... Але ж i не в Парижi... Швидше б додому. Непри?мно, та треба скористатися протекцi?ю Тургенева, щоб влаштуватися на якусь службу. На Кулiша надi? тепер нема. У Каменецького самого копа непри?мностей, i вiн бiду?, але "дома", все краще. Повернуться додому, все уговта?ться. Люди сво?м втручанням, здавалося б спiвчуттям, з найблагiшими намiрами, але ж завжди з пiдсвiдомою цiкавiстю до сенсацiй i взагалi чужих справ, завжди прискорюють подi? i, головне, якiсь рiшучi висновки, змiни. Може, коли б Тетяна Петрiвна не скаржилась усiм, не бiдкалася так, всi цi iнтимнi подi? i не набрали б тако? ваги "перед ?вропою"? На Уайтi всi щиро жалiли, що Марiя не при?хала. Вона ж збиралась, бажала, це було очевидно. Адже почали приходити для не? листи - значить, вона давала свою адресу в Англi?. Звичайно, не "свою", а Герцена, i Герцен вiдправляв ?? пошту, додавши черговий "Колокол" i iншi сво? видання в Париж Тургеневу, для передачi Марi? Олександрiвнi, - бо не був певний, що вона там, надто блискавично мiняла вона адреси i мiсця перебування! Нi, цього разу вона порiвнюючи надовго затрималась в Парижi. I в багатьох листах друзям - Анненкову, Макарову Тургенев писав про не?: "Все така ж мила i так само ?сть грошi". Справдi, на що вона розтринькала за пiвтора року 30000 франкiв, обмежуючи себе в усьому, в тому ж платтi, в стоптаних черевиках, сидячи iнодi без обiдiв? Але вона лишалась такою ж "милою, розумною, щирою i поетичною Марi?ю Олександрiвною", i Тургеневу було не байдуже до ?? життя, i вiн ?й часто писав з Куртавнеля, а коли при?здив до Парижа, вони завжди бачились, i ближчi друзi знали - вiд Тургенева навiть швидше i точнiше можна довiдатись про Марiю Олександрiвну, нiж вiд не? само?. Завжди нею дуже цiкавився Олександр Iванович, i йому Тургенев писав про не? докладно: "Куртавнель, 27-го вересня 1860. Люб'язний Олександр Iванович, як тiльки я одержав твого листа, переданого менi, негайно вручив його Марi? Олександрiвнi, яка також хотiла негайно вiдповiсти тобi. Менi з нею було не мало клопоту: треба було вивести на свiт божий з виру фальшивих вза?мин, боргiв i так. iн., в якому вона крутилася. Чоловiк ?? незла i чесна навiть людина, але гiрше всякого злочинця сво?м дрiбним, дратiвливим, самолюбним i незносно важким его?змом. Марнотратством грошей (при абсолютнiй вiдсутностi не тiльки комфорту, але навiть одягу) вiн нагаду? менi Бакунiна, нiчим, зрозумiло, iншим, бо при цьому вiн обмежений до убогостi. Я вирiшив, щоб зло викорiнити, влаштувати Марiю Олександрiвну до пансiону, де вона за I75 фр. на мiсяць ма? все готове, вiдправити чоловiка до Петербурга, де на нього чека? служба, пiдготовлена Ковалевським, з'ясувати всi борги i тим самим припинити ?х, а урвиголову i кепсько вихованого, але розумного хлопчиська - сина Марi? Олександрiвни, вiддати тут у пансiон для вимуштрування. Але чоловiк, котрий досi жив грошима й боргами жiнки, не згоджу?ться ?хати з Гейдельберга, не попрощавшись iз нею й сином - там, i от вона туди поскакала на два днi, що ?й коштуватиме франкiв З00. Принаймнi вона одвезе йому грошi на вiд'?зд i з'ясу? борги його в Гейдельберзi (себто вiзьме ?х на себе). Вiн, головне, заборгував Гофману, колишньому московському професору..." Лист був жорстокий не тiльки щодо Опанаса Васильовича. Коли б i Марiя прочитала його, ?й стало б гiрко за обох. Але вона була ще переконана, що все робиться залюбки для не?, легко й просто. А зараз нiхто б, може, не повiрив, ?й найдужче не хотiлося образити Опанаса. Вона сама запевняла себе: вiн по?де, влашту?ться, вона працюватиме в тихому сво?му пансiонi ще бiльше, i тiльки розраху?ться з боргами, при?де з Богдасиком. А Богдасика Iван Сергiйович теж добре влаштував для навчання. Як вона могла вiдмовити Опанасовi i не по?хати попрощатися? Вона бачила - Тургенев надто зверхньо ставиться до ?? чоловiка, вiн не розумi? його, бо не утрудню? себе увагою й iнтересом до цього, але ж Iван Сергiйович так турбу?ться про не? i стiльки допомага? в усьому... Та на умовляння не ?хати зараз до Гейдельберга, не уривати вже трохи налагоджений-побут i роботу- вона категорично не згодилась. Власне, яка рiзниця, що до ?? боргiв додасться ще З00 франкiв? Розплатиться! Вона не могла, не могла зараз так образити чоловiка. * * * Дуже сумнi й важкi були цi два днi в Гейдельберзi. Розмовляли тихо, спокiйно, обережно, так - начебто в сiм'? важкохворий, i щоб не турбувати його виявом сво?х почуттiв, говорять лише про суто дiловi справи. Маруся записала цiлу низку доручень - куди вiднести нову повiсть "Три долi", новi оповiдання, де належить одержати грошi, кому скiльки вiддати, скiльки з них ?й надiслати, скiльки собi залишити. Записала навiть, кого обов'язково в Петербурзi привiтати, обов'язково знайти Писар?вих - Митину матiр, чула, зараз вона там. Радила Опанасовi, де краще пiдшукати квартиру. - На весну ми повернемось, не сумуй! - казала Марiя впевнено. Опанас Васильович бiльше мовчав. Вiн уже сам не мiг далi жиги на ?? утриманнi, без сво?? роботи i, власне, без сiм'?. Вона нервувалася дужче. Навiть ?? заспокоював: - Не хвилюйся, все там влаштую, i ви при?дете. Слухай, Богдасику, мами, пиши менi. Але, поглядаючи на сина, вiн стримувався, щоб не заплакати. Не зумiв, не зумiв вiн збудувати сiм'ю. Що вiн може й дорiкнути? Може, коли б сам був iнший, дiловитiший, умiлiший, усе було б i iнакше. Хоч би швидше минав цей час розлуки, щоб вони повернулися, а вiн зустрiв би ?х батьком, господарем в теплому гнiздi. А любов? Не треба про це думати. Вона ж його дружина, мати його сина, i хiба вона не звикла до нього? Вiн захотiв сфотографуватися з Богдасиком. Власне, i з нею хотiв, але вона не любила фотографуватися. "Не хочу на прощання. От повернемось - тодi!" Вона вiрила, що повернеться. - Я проведу тебе до Франкфурта, - заявила вона. ?й всiляко хотiлося пом'якшити його вiд'?зд, зробити його теплiшим. Сумно повiдомила ?шевського про вiд'?зд Опанаса Васильовича. Чужi дiла, а ?шевському також болiло. Професор зрадiв, що Марiя Олександрiвна ?де проводжати чоловiка. - А як же ви самi повернетесь? Вiн уявив, як ?й буде тяжко... - Зна?те що, я теж по?ду з вами, якщо нiчого не ма?те проти. - Авжеж нi, я вам вдячна буду! - щиро мовила Марiя. Дiзнавшись про це, вирiшила ?хати з ними i Сонечка Рутцен. Опанасовi Васильовичу це було при?мно. Вiн вiрив-дружина й син лишаються на кiлька мiсяцiв, вона недорого влаштувалася в паризькому пансiонi. Богдасик вчиться, вони перебудуть, поки вiн все пiдготу?. I як не байдуже було до людей - що скажуть, як подивляться, - зараз i через це було при?мно, що ?дуть його проводжати. I здавалось: з ним знову його добра, уважна Маруся, яка так дбайливо зiбрала речi, про всi справи нагадала i сидiла, поклавши голову на його плече. Давно не була вона такою нiжною i близькою, i наче ?й розлука була ще важчою, нiж йому. Богдась лишився ночувати у Гофманiв, бо вона хотiла посадити чоловiка в берлiнський по?зд, а тодi вже вертатись. Усi говорили про незначнi речi, турбувались про квиток, по?зд, вагон. Осiннiм похмурим ранком, о шостiй годинi, вiдходив по?зд на Берлiн. Марiя зайшла з чоловiком у вагон. Обнялися. - Прости мене, Марi?чко, - поцiлував ?й руку, голову. - Пиши, ми писатимемо про все. Ми при?демо навеснi. Не турбуйся за нас, все гаразд буде, - i раптом усмiхнулась тою далекою довiрливою усмiшкою. - Як повернемось - одразу по?демо в Чернiгiв, Немирiв, Ки?в - скрiзь! Обiйми наймiцнiше батька Тараса, i Дорошенка, як побачиш, i всiх, всiх наших друзiв! Скажи, всiх я пам'ятаю, усiх люблю мо?х "паничiв", як i ранiше, i всiм мо? книжки даруй, тi, що тепереньки вийдуть. Уже дзвонив дзвоник. - Марi? Олександрiвно! Ви до Берлiна ?дете? - кричав з перону Степан Васильович ?шевський. - Марусю! Зараз по?зд рушить! - перелякалась Сонечка. Марiя стрибнула з схiдцiв вагона. От передавала вiтання друзям, Укра?нi, i наче вся вона, батькiвщина, на якусь мить з'явилась перед нею, не конкретна якась картина, а вiдчуття рiдного, безмежно рiдного... Опанас висунувся у вiкно, востанн? подивитись на Марусю. Коли б знав, що справдi востанн?... Потiм сiв. У купе нiкого не було. Сльози котилися з очей. Швидше минай цей час! ЧАСТИНА ДРУГА 1 А "?вропа" i далi цiкавилась життям Марка Вовчка. Тургенева одразу прикро вразили рядки в одному з листiв Олександра Iвановича з Лондона: "А Марiя Олександрiвна дуже блудству? з маленьким Пассеком - мати в розпачi. Наче всi ми не виннi перед царем i не грiшнi перед богом. Вiн по?хав за нею в Париж". "Маленький Пассек" - Олександр Вадимович, справдi, при?хав у Париж, - але ж чи мало знайомих при?здить до Парижа?! Марiя Олександрiвна жила в пансiонi, який порекомендував ?й вiн сам, Iван Сергiйович, як завжди, багато працювала, щодня бачилась iз ним i тепер до того ж допомагала йому з проектом - переписувала, вичитувала. Тургенев сам цим проектом "Товариства для поширення грамотностi й початкового навчання" був серйозно захоплений. Вiн вважав, що поруч iз звiльненням вiд рабства-крiпацтва повинно йти визволення i з iншого рабства - неуцтва, темряви, i за це мають узятися все суспiльство, всi люди, у яких лише ? бажання i стремлiння. Вiн вважав, що в цьому "Товариствi" вiзьмуть гарячу участь росiйськi жiнки всiх класiв. Нема чого й казати, з яким запалом взялася до цi??, поки що органiзацiйно? роботи, Марiя. Iнколи вона заходила до Тургенева i з Олександром Вадимовичем, i з професором ?шевським, який теж при?хав до Парижа, i обидва вони справляли на Тургенева дуже при?мне враження - звичайно, рiзне. З ?шевським, освiченим професором, просто було цiкаво розмовляти, але ж i "маленький Пассек" був вихований симпатичний молодий чоловiк. Iван Сергiйович переконливо вiдповiв Герцену: "Я можу тобi поручитися, Марiя Олександрiвна Маркович зовсiм не Цiрцея i не дума? спокушати юного Пассека. Чи закоханий вiн у не?, цього я не знаю, але вона аж нiяк не заслугову? бути предметом материнського розпачу i т. iн. Очевидно, мiсто Гейдельберг вiдзнача?ться створенням плiток, про мене там говорять, що я тримаю у себе силомiць крiпачку-коханку i що панi Бiчер-Стоу прилюдно менi в цьому дорiкала, а я ?? вилаяв. Теж eine chоne Gegend (Чудова мiсцевiсть (нiм.)_". Та хоч Герцен смiявся, читаючи це, незабаром вiн написав знову Тургеневу: "...Далi (свято мiж нами) - любов мусить бути platonisch (Платонiчна (нiм.)_, це ми зна?мо. Але М. О. жила разом i ?здила з молодим чоловiком i все aristotelisch (За_ Аристотелем_ (нiм.)_, я знаю напевно. Та й це ?? анi на йоту не зменшу? - тiльки навiщо це все так привселюдно. Невже ти дума?ш, що я повiрив би ламентацiям матерi? Пишу це я одному тобi - тому що менi смiшно, що ти на практицi i сьогоднi не такий психолог, як у "Накануне". Але далi Герцен питав: "Де ж тепер живе Марiя Олександрiвна? Чи читала вона статтю про не? Боголюбова - задовга, але хороша? Чия стаття про смерть Павла, яку вона менi надiслала? Дуже хороша - вона надрукована у Збiрнику". Цi рядки пом'якшили враження вiд попереднiх, безапеляцiйних щодо Марi?, Тургеневу стало ?? шкода. Справдi, вiн немов вiдповiдав за не?. Вiн бачив, у Парижi вона трохи заспоко?лась. Може, дiйсно ?м треба трохи пожити нарiзно - ?й i чоловiковi. Таки добре, що вона осiла в Парижi, але як недобре, що саме зараз починають снувати плiтки навколо не?. Йому треба попередити, застерегти ??, вона ж може з ним говорити одверто! I того ж вечора вони говорили зовсiм одверто. Iван Сергiйович не спитав ?? нiчого. Як вiн зi сво?ю делiкатнiстю мiг би ?? розпитувати? Та тiльки завiв вiн розмову про Олександра Вадимовича, спитав, чи йому сподобалась лекцiя Лабуле, як вона пiдвела голову, - вони сидiли перед камiном, вiн у крiслi, вона на низенькому пуфi, скiльки тут велося розмов! I, глянувши в очi, зрозумiла, що не про те дума? Iван Сергiйович, i зараз Лабуле його мало цiкавить. - Ви теж були на лекцi?? - Була! - I, трохи помовчавши, сказала сумно i спокiйно: - Я нiчого тут не можу поробити, Iване Сергiйовичу. Вiн мене дуже любить. Олександр Вадимович. Вiн не просто закоханий, вiн мене любить. Певне, люди плетуть уже бозна-що. Менi байдуже. В мене нiчого з ним не було. I Iван Сергiйович повiрив цьому. Власне, що йому? I що б змiнилося? Але вiн радiв, що вiн розумiв бiльше, нiж Олександр Iванович. А Марiя навiть без дратування, а якось здивовано вела далi: - Чого це люди вигадують завжди бiльше, нiж ?, про iнших? Ще вранцi й не встала, а вже про тебе говорять. Сама не зна?ш, що робити, а люди вже виносять присуд. Так, ми ?здили вдвох. Але ж i з вами я ?здила? Хiба це щось доводить? Нi, людям нема чого робити, коли починають цiкавитися життям iнших. - Це не так, - лагiдно мовив Iван Сергiйович, - Олександр Iванович любить i поважа? вас... - I я його! Невже вiн говорить про це? - спалахнула Марiя. - Боже мiй, господи, та звiдки ж усi так достеменно знають те, чого й нема? - Хiба ви не зна?те людей? Коли чита?ш вашi твори, дума?ш, що ви добре розбира?тесь! А до нього долинули чутки, i вiн турбу?ться про вас, бо, може, комусь дiйсно здаються неймовiрними вашi стосунки пiсля ваших спiльних подорожей. Але ж зна?те, - вiн по-дружньому засмiявся, - це виходить, що ви берете на себе всi невигоди певного становища, не одержуючи нiяких вигiд, це ще дурнiше. Але я знаю, так трапля?ться. Вона теж засмiялась, i Iван Сергiйович зрадiв, що вона заспоко?лась. ?й таки нелегко жити. Як кожнiй самостiйнiй жiнцi. Про чоловiка вiд заздростi, вiд злостi можуть наговорити хтознащо, але найменше торкатимуться його iнтимного життя. А коли йдеться про жiнку - це головний матерiал для плiток, i за кожну провину - кийком у спину. - Ви ж не сердитесь на мене? - спитав Iван Сергiйович. - Боже мiй, господи! Що ви! Я дякую, що ви менi сказали i що Олександр Iванович питав - значить, турбу?ться про мене по-справжньому! Адже саме з Олександром Iвановичем вона так одверто говорила про сво? подружн? життя, про свiй шлюб з Опанасом Васильовичем. Зрозумiло, що вiн, дещо почувши, турбу?ться про не?. Одверто кажучи, цi?ю "iнтрижкою", як вiн називав, Герцен лише злегка цiкавився, не надаючи цьому великого значення, адже "маленький Пассек" для нього не був якоюсь цiкавою, значною особою! Проте образ Марi? для нього трохи змiнився - невже ця самостiйна талановита жiнка могла захопитися таким хлопчиком? Тетяни Петрiвни вiн зовсiм не виправдував. Його "корчевська кузина" зараз багатьох намагалася вплутати в сво? сiмейнi справи i так бiдкалася, що Герцен на ?? прохання напоумити хлопця, поговорити хоча б листовно з ним, писав ?й: "Тiтонько-племiннице. Я готовий назвати вас бабуся-онучка, через що ви худнете i в нудьгу впада?те i т. iн. Велика справа сво?часно вiдпускати на волю дiтей, рабiв i все, що в неволi. Я батькiвську несамовитiсть не приймаю за чесноти. Сидiти й гадати, що дитина в ожеледь упаде, а дитинi двадцять п'ять рокiв, - адже це безглуздя. Залиште поки на волю - переказиться, краще буде. Якщо ж (по всьому видн