о, слабкий характер) нi - ви нiчим не допоможете... Отже, залиште цю справу, не втручайтесь, не давайте багато грошей, а скiльки треба". Читаючи цi рядки i втираючи сльози, Тетяна Петрiвна раптом подумала: "На якi ж вiн там грошi живе? У нього ж зовсiм було трохи. Треба послати. Не вистачало ще, щоб вiн позичав або, не дай боже, брав у "Марчихи". "Зна?те, що вам треба утнути? Залиште ви вашого Вертера з укра?нською Шарлоттою - сiдайте самi на шлюпку - побувайте в Лондонi, ви побачите - все пiде як по маслу, i старовину згада?м i нове забудемо..." Марiя все-таки постала перед ним з яко?сь невигiдно? сторони. Чому? Адже сам вiн бачив, що щастя в ?? шлюбi нема? Вiн не бачив Сашi, вiн поза очi склав свою думку про нього, i хоча пiдсмiювався з матерi, якийсь слiд вiд ?? ламентацiй лишився. Правда, вiн обурився вкрай, коли дiзнався про на?внi й дурнi плани та мрi? давньо? подруги - одружити Сашу з його Татою! Що з цими бабами поробиш? Вiн сердився i на Марiю, i на Тетяну Петрiвну, i саме в цей час надiйшов лист вiд Iвана Сергiйовича. Ну, що це йому стукнуло в голову про все, що вiн, Олександр Iванович, писав, розповiсти Маркович? Хай уже жiнки полюбляють такi справи, мало що вiн може написати друговi, як чоловiк чоловiковi? Адже вiн не циркуляр писав! Олександр Iванович одразу вiдповiв "доганою" Тургеневу. Справдi, таки "?вропа" була зайнята сердечними справами Марi?! "Догана" застала Iвана Сергiйовича за листом Герцену. Вiн писав його у спокiйному, навiть веселому гуморi, що останнiм часом не так часто траплялось. "Писано листа вiд Iвана Тургенева до Олександра Герцена, а про що, тому йдуть пункти:.." "Пункти" повiдомляли про рiзних авторiв, про рiзнi книги, про якi запитував Олександр Iванович, про колективну пенсiю для одного хлопчика, позашлюбного сина спiльного знайомого, хоч не близького. Той нагло помер, лишивши хлопчика сиротою, без будь-якого забезпечення. Iван Сергiйович одразу уявив цю маленьку безпомiчну i безпорадну iстоту, вiдчув якусь вiдповiдальнiсть за дитячу душу й почав серед знайомих збирати посильну допомогу, а на докори друзiв, чого вiн втруча?ться, вiн вiдповiдав жартома, що в ?вропi тепер лише двi безкориснi людини - Гарiбальдi й вiн. Усе було в спокiйному, ледь жартiвливому тонi. I саме в цей час прийшов лист вiд Герцена з "доганою". А що ж, звичайно, Iван Сергiйович одверто розповiв усе Марi? Олександрiвнi i: "Ось як це все трапилось. Ти зна?ш, що я перебуваю щодо Марi? Олександрiвни в становищi дядi або дядька i розмовляю з нею дуже одверто..." Саме на правах дядi або дядька. Вони бачаться майже, та нi, просто щодня. Хоча б кiлька хвилин. А крiм того, вона обов'язково приходить до нього в його "визначений" день - четвер - на обiд. Вона приходить з професором ?шевським i цим Пассеком. Часто з ними приходить i Олександр Порфирович Бородiн. Вони разом дуже при?мно й цiкаво проводять час, бувають на музичних зiбраннях у Трубецьких. Але найкраще, коли вечорами вона заходить одна i сидить в його кабiнетику. Вiн уже давно пере?хав з готелю у невеличку квартирку i живе "сiмейно" з Полiнькою, яка вже закiнчила пансiон, i з ?? гувернанткою, розумною, тактовною старенькою англiйкою miss Iннiс. Сiм'я - поняття вiдносне, але все ж таки якась подiбнiсть сiм'?. Полiнька щиро всмiха?ться, коли приходить Марiя Олександрiвна, i вза?мини у них простi й легкi... Зовсiм не те, що в Куртавнелi... I нiяких ревнощiв. Правда, при чому тут ревнощi? Полiнька вже давно зрозумiла, що, на жаль, нiяка iнша жiнка не може стати поряд з ненависною ?й madame Viardot. ...Але ж чому, чому, проте, iнколи хочеться, щоб вона, Марiя Олександрiвна, була тут коло нього, от саме хочеться - "мати ?? коло себе", як сам вiн визначив, - щоб вiн вiдчував ?? присутнiсть, говорив з нею, читав ?? твори, доброзичливо, але безпощадно, без найменшо? знижки критикував, як, примiром, "Червонного короля", а вона б дивилась, широко вiдкривши сво? чудеснi яснi великi очi. Iнколи вона так близько коло нього. Iнколи напiвжартома, прощаючись, вiн пригорта? ?? до себе i хоче поцiлувати в "уста сахарные", але вона завжди з ласкавою усмiшкою, похитуючи головою, уника? цього, тiльки мiцно тисне руку, та iнколи пригорта?ться до плеча. Справдi - дядько, та й годi. Ну, що ж, вiн звик сидiти на кра?чку чужого гнiзда, а тут була тiльки "amitiйe amoureuse" (Закохана дружба_ (франц.)_, меланхолiйна, без палких бажань, сподiвань на щось бiльше, але тепла, щира, яка трошки зiгрiва? i яку не хотiлось губити. А цей юнак? Iван Сергiйович писав далi: "Я цiлком переконаний, iцо мiж нею i Пассеком нема нiчого рiшуче - i це переконання базу?ться саме на тих психологiчних даних, про якi ти згаду?ш: але les apparences (Зовнiшня пристойнiсть_ (франц.)_ - справдi проти не?. А тому я й став ?й доводити, що брати на себе невигоди певного становища, не отримуючи його вигод, - значить, робити дурницi, i в пiдтвердження того, що це говориться не тiльки одними дурисвiтами, навiв твiй авторитет, бо знаю, що вона тебе поважа? i любить. Я не вважав за потрiбне обумовлювати й вимагати вiд не? та?мниць, я забув зважити на ?? на?внiсть i добродушшя. Бiди, проте, в усьому цьому нiяко? нема; вона так само вдячна тобi, як i менi, за дружню пересторогу, а тому приборкай свiй гнiв. Листа твого я ?й доставив - а живе вона rue de Clichy ? I9 chez m-me Borion (_Вул. Клiшi, ? 19 у панi Борiон)_. В не? цими днями син трохи не помер вiд крупу, i вона дуже перелякалася..." Треба буде зайти до не?. Адже останнiй тиждень вона не приходила. Всi вони, ?? друзi, перелякались. Слава богу, це вже позаду. * * * Слава богу, це вже позаду. Господи, що можна зробити проти наглого випадку, стихiйно? бiди, хвороби? Здавалось, усе бiльш-менш налагоджувалося. Головне, вона працювала як несамовита, i вдень i вночi. Нiщо й нiхто не заважав. Бачила тiльки тих, кого хотiла бачити, i це було коротким перепочинком у роботi, ?й хотiлося швидше закiнчити "Лихого чоловiка" i взятися за "Трьох сестер" - зовсiм новий задум майорiв у головi, ?й зараз хотiлося написати про нових людей, якi жадають нового життя, дiяльностi, вза?мин. Такою народжувалася третя, молодша сестра, але легше було уявити старших, ?хнiх провiнцiйних родичiв, провiнцiйний старий побут. Образи тiльки майорiли, тiльки манили. Пансiон, який пiдшукав ?й Iван Сергiйович, був скромний, затишний. "Ваш жiночий монастир" - називав його Степан Васильович ?шевський. Навiть його, такого статечного, сiмейного серйозного savant (Вчений_ (франц.)_, як одразу прозвали його сусiдки, господиня нiзащо не захотiла приймати на квартиру. У не? було непохитне правило - у свiй пансiон вона приймала лише жiнок. Юлiю Петрiвну ?шевську викликали до дiтей у Росiю, до того ж вона була вагiтна, на останнiх мiсяцях. Непоко?лась вона дуже, як чоловiк буде без не? в Парижi, куди вiн обов'язково мусив по?хати, i доручила вже близькiй тепер подрузi - Марусi - пiклуватися i дивитись за ним. Маруся це виконувала сумлiнно. ?шевський писав дружинi: "Я з нею часто бачусь i ще дужче полюбив ??. Працю? вона силу-силенну, надiслала вже три повiстi укра?нськi". - Це був безстороннiй, неупереджений свiдок ?? працi. - Коли б менi чотири руки, щоб усе написати швидше! - казала вона, i це йому, завжди заглибленому в свою працю, подобалось у нiй найдужче. Богдасика той же Iван Сергiйович влаштував також у пансiон, звичайно, iнший - для навчання i "вимуштрування". Богдась вирiс. Що ж, уже другий рiк у мандрах, за кордоном, i це ж той вiк, коли дiти, особливо хлопчики, зовнi витягуються, набувають специфiчних школярських звичок, а внутрiшньо - перестають бути безтурботними дiтьми. Це вже учнi - хлопцi i дiвчатка, якi намагаються виглядати дорослiшими, нiж насправдi, триматися самостiйнiше. Богдась був не трохи, а таки досить свавiльним. Пансiон, звичайно, взяв у шори, але хлопчик був дуже здiбний, добре вчився, товаришi його полюбили - вiн аж нiяк не вiдчував себе пригнiченим або нещасним через пансiонську дисциплiну! Як завжди, йому було весело i все цiкаво: i те, що на уроках розповiдають, i тi витiвки, що вигадують хлопцi у вiльний час, i всюди вiн у перших лавах, а iнколи й просто першим. З радiстю бiг додому - побачить маму! З радiстю повертався до пансiону - побачить дружкiв! Життя його не обтяжувало. Вiд розлуки з батьком вiн не страждав. Вiн був певний, що це ненадовго. Мама йому пояснила, що татовi треба по?хати влаштуватися на роботу, приготувати все до ?хнього повернення, а йому краще поки що лишитися з мамою тут, у Парижi. Про що може бути мова? Для нього, звичайно, краще лишитися з мамою! Там тато вiддав би його тимчасово якимось родичам або в гiмназiю, добре ще, як у ту, де учителю? любий дядько Дорошенко, а якщо навiть в iншому мiстi? У Петербурзi або в Орлi? Нi, про що там говорити! I, головне, як би вiн лишив маму саму? Та нiзащо в свiтi! Тепер вiн уже майже дорослий i розумi? дуже багато. Коли мама пише - вiн нiколи з нею не розмовля?, вiн зна?, що то значить, i вiн пиша?ться нею перед усiма дiвчиськами в тому пансiонi, де вона живе, i перед хлопчаками в тому пансiонi, де вiн учиться, i хлопцi знають, що мама у нього особлива уже тим, що вони - Богдан i мама - друзi, i тому зовсiм не соромно ?? слухатись, як взагалi батькiв. Коли у мами болить голова i вона сидить за столом, обмотавши голову рушником або великою хусткою, а iнколи навiть лежить, - вiн ходить тодi навшпиньках i робить на тих дiвчисьок, якi дуже люблять з ним гратися, люте обличчя, просто "звiряче", як вiн сам дума?, наказуючи не галасувати, i, ?й же богу, вони його бояться i слухають! Часто, коли мама пише татовi листа, вiн теж сiда? iз щирим бажанням про все-все написати: де були, що бачили, коли викликали на уроках i що писали на диктантi. Але вiн не може писати так швидко i дрiбно, як мама, i тому частiше обмежу?ться лише початком - зверненням i питанням, як пожива?, - i заспокою? себе i маму, що вона ж однаково написала про все. Вiн любив пiдписуватися в листах: "Твiй син Богдась Маркович". А якось переплутав i пiдписав: "Твiй син Богдась Маркововчок". Мама засмiялась, але сказала, що це не вiрно i треба всю сторiнку переписати. - А менi так дужче подоба?ться, - з жалем мовив Богдась. - Ти менi так пiдписуватимеш, - заспоко?ла його мама. З мамою, як завжди, про все можна було домовитись. Сьогоднi була субота i вiн повертався додому особливо радiсний i веселий. У ранцi вiн нiс двi хорошi оцiнки - мама буде задоволена. Завтра недiля, вона обiцяла по?хати з ним в Jardin des plantes (Ботанiчний сад_ (франц.)_, де не тiльки рослини, а й звiрi. А якщо буде холодно, вони зможуть пiти в цирк або в театр. Щось та обов'язково буде! I раптом мама знайде в якiйсь шухлядцi чи в гаманцi грошi, якi не прихованi нi за пансiон, нi в крамничку, взагалi нi на якi нуднi речi, а от просто знайде грошi - i вони зайдуть до кафе, i вона вiзьме йому чашку шоколаду i його любимi тiстечка, але вiн вiдмовиться, коли вона й сама не питиме i не з'?сть теж тiстечко! А сьогоднi увечерi, хай уже так i буде, вiн трошки змалиться i погуля? з дiвчатками. Мама була дуже рада його оцiнкам. - Ти, мабуть, бiг, - сказала вона; пригладжуючи його чубчик, - ач який червоний, а надворi вiтер. Я зараз мушу пiти в Лувр. Степан Васильович скаржився, що там холодно, а вiн же там сидить щодня по кiлька годин. Я хочу вiднести йому теплу сорочку, яку купила. - Вiн там i одягне? - зацiкавився Богдась. - А що ж? Вийде в чоловiчу кiмнату й одягне. - А ти не пiдеш дивитися картини? - трохи ревниво спитав Богдась. - Сьогоднi - нi. Я ж недавно там ходила з Степаном Васильовичем. Ти не встигнеш занудьгувати без мене! - Я гратимусь з дiвчатками з третього поверху. I я завжди сумую за тобою, коли тебе нема, але занудьгувати не встигаю, - розсудливо мовив Богдась. Марiя потрiпала його чубчик, який щойно пригладжувала, поцiлувала в кiнчик носа й пiшла. Вона ж обiцяла Юлi турбуватися про ?? чоловiка, замрiяного savant. Тiльки подумати, цими днями вiн невдало кинув сiрник i в нього на вулицi загорiлося пальто! Вiн навiть не помiтив цього, тiльки за кiлька хвилин подумав, чого це на вулицi так чадно? Перехожi перелякано його зупинили, i вiн тодi почав гасити на собi пальто водою з рiвчачка. Хлопчаки, веселi паризькi гамени, з захватом i задоволеними вигуками йому допомагали! Богдась заздрив, що його там не було... Коли мама пiшла, Богдась постукав у дверi на третьому поверсi. Там жила молода, красива французька дама. Ну, не така красива, як мама, але все ж таки досить гарна, як малюють у журналах. Це в не? була дiвчинка, ровесниця Богдася, теж гарненька i теж завжди дуже чепурно вдягнена i схожа на картинку з дитячо? книжки, ?й Богдась дуже подобався, i вона сама перша прийшла познайомитися-. Вони бiгали вдвох у садок коло дому, i maman дiвчинки просила Богдасеву маму вiдпускати до них Богдася. Богдась, звичайно, волiв би гратися з хлопцями, але що ж, коли в ?хньому будинку не було хлопцiв його вiку, або надто малi, або зовсiм дорослi, i, правду кажучи, дiвчинка також подобалась Богдасевi, дарма що була трошки задавачка. Та Богдасевi пальця в рот не клади, вiн iз не? пиху швидко збивав, особливо розповiдями про хлопчачi витiвки в пансiонi. До них iнколи при?днувалась дiвчинка-англiйка, з четвертого поверху. Вона була нiчого собi дiвчинка, не задавачка й миролюбна, але з Лулу-француженкою було веселiше. Лулу любила попустувати, як i Богдась, тiльки чомусь так траплялось, що вона завжди виходила суха з води, а за все вiдповiдав Богдась. Але вiн ?й це полицарськи прощав. Так i мама вчила, що завжди краще взяти провину на себе, а не пiдводити iнших, i нiколи в життi козаки-запорожцi не виказували сво?х товаришiв. Богдась був певний, що кол-ись Лулу оцiнить його геройську поведiнку. Дiти вдвох побiгли в садочок, але чомусь незабаром Богдась вiдчув, що йому не хочеться бiгати i в ротi гiрко, i вiн якось глухо кашлянув - наче в дiжку. - Ти кашля?ш, як пес гавка?, - засмiялась Лулу. Йому раптом здалася ця бiганина з м'ячем зовсiм нудною. - Я пiду додому. У мене ? справи, - сказав вiн Лулу. - Ну, от ще, - закопилила губи дiвчинка, - ти ж сам покликав мене i ще ранiше казав, що в суботу будеш вiльний! - Казав ранiше, а тепер обставини змiнились, - по-дорослому вiдповiв вiн i поволi потупав у свою кiмнатку. По дорозi вiн зустрiв сусiдок по table d'hote, двох молоденьких панночок американок, завжди бадьорих, зайнятих, заклопотаних. - Comment зa va, Bogdass? (Як справи, Богдасю?_ (франц.)_ - спитали вони в один голос з нефранцузьким акцентом. - Merci bien! (Дуже дякую!_ (франц.)_ - вiдповiв чемно Богдась, але навiть не усмiхнувся, як завжди. У нього страшенно розболiлась голова. Вiн сяде, посидить тихенько в крiслi, i поки прийде мама, все минеться. Йому було дуже важко привiтатися з приязною немолодою панночкою з Португалi? - пишною, великою, з вусами, як у чоловiка, i з величезними не сережками, а цiлими обручками у вухах. На цих обручках навiть замки були, i цi замки цiкавили Богдася. Незважаючи на те, що вона вся була велика,як гора, i з вусами, вона дуже подобалась Богдасевi, бо любила розповiдати про сво? мандрiвки по свiтах i дуже весело смiялась, i якось, коли, крiм них, нiкого не було в ?дальнi, Богдась дуже чемно попросив подивитись ближче обручки у вухах, i вона навiть дозволила помацати замочки. Вiн потiм так само чемно подякував i навiть шаркнув нiжкою, як робили найбiльш вихованi зразковi школярi без нагадування старших. Взагалi в цьому пансiонi, де жила мама, були люди з усього свiту, здебiльшого приязнi i до нього, й до мами, i мама, коли виходила в спiльну вiтальню, охоче розмовляла з усiма. Богдасевi спочатку було дивно - з рiзних кра?н, а всi немов схожi, i розмови у них про роботу, книги, паризькi театральнi новини, як у звичайнiсiньких собi людей... от тiльки португалка з сво?ми обручками... Але ж вона подобалась Богдасевi найдужче за всiх. Взагалi, як придивитися - так усi люди однаковi. Може, трошки по-iншому гралися хлопцi в Гейдельберзi, i в Лозаннi, i тут, у Парижi, але ж майже однаковi iгри i в м'яч, i в розбiйникiв. Вiн швидко знайомився з усiма, аби трошечки розумiти мову, а порозумiтися можна! Вiн майже так само, як i мама, вiльно розмовляв по-французьки, особливо з хлопцями, яким було байдуже до помилок, а в Гейдельберзi вiн белькотiв по-нiмецьки. Але ж так само, як i мама, вiн найдужче любить рiдну, укра?нську. Як це Полiнька Тургенева така вже доросла, а зовсiм, ну зовсiм забула рiдну свою росiйську? Хiба можна забути? Нiколи вiн у життi не забуде, де б вiн не ?здив! Вiн раптом уявив, що вiн уже повернувся "додому", у немирiвський будиночок, його стрiча? дядько Дорошенко - i не впiзна? його! А вiн, Богдась, розмовля? з ним i по-французьки, i по-нiмецьки, i по-португальськи! А дядько Дорошенко дума?, що воно за молодик такий при?хав, з яких таких земель? I раптом Богдась почина? спiвати пiсню, яку навчив спiвати любий Дорошенко: Он, на горi та й женцi жнуть... I тодi дядько Дорошенко пiзна? його i кида?ться обiймати! Ой, як добре! Богдась справдi хотiв заспiвати тихенько. Вiн сам собi сидiв у крiслi в ?хнiй кiмнатi, й чекав маму, i про все це думав, i хотiв заспiвати, i раптом почув, що у нього не людський голос, а якийсь собачий хрип. - Богдасику, що з тобою? Над ним стояла мама, перелякано дивилась на нього, мацала чоло, щоки. - Лягай, швидше лягай, у тебе пiдвищена температура. Вона взяла його на руки i вiднесла в лiжко. Потiм усе туманилося перед очима i в головi. Вiн тiльки весь час бачив переляканi маминi очi, вони здавались йому неймовiрно великими, та ще чув незрозумiле слово - "круп". Вiн бачив - заходив Олександр Вадимович, "мсь? Пассек", як iнколи чемно казав Богдась, i мама його кудись посилала, заходила товста добра португалка, у дверi просувалась голова господарки пансiону в бiлому чепчику з широким рюшем. Здавалося, що Олександр Вадимович весь час прибiга? i зника?, вiн щось приносить, когось приводить... Так, приводить лiкарiв, бо тi починають його, Богдася, мучити, щось наказувати, а у Богдася нема сили анi сiсти, анi рота роззявити, навiть заплакати. Приходив savant ?шевський, майнуло обличчя Iвана Сергiйовича, i Богдасевi захотiлося, щоб вiн знову став "добрим велетнем" i сiв коло нього, але мама замахала на Iвана Сергiйовича руками i чомусь не пустила, кажучи: "У вас Полiнька, у вас Полiнька!" Мама весь час сидiла коло нього, i не роздягалась, i не лягала спати, навiть коли ставало зовсiм темно i надходила нiч. Певне, була нiч, бо було зовсiм тихо, i було б моторошно, якби вiн не тримав маму за руку. Зда?ться, в кутку на стiльцi сидiв Олександр Вадимович i не хотiв iти звiдси, хоча мама казала, щоб вiн iшов. Богдась, навпаки, хотiв, щоб вiн лишався. До нього долiтали слова - "круп може задавити", i вiн боявся, що прийде якийсь "круп" i почне його давити, тому, певне, i мама не вiдходила, але все ж таки безпечнiше, коли i чоловiк у хатi. Вiн хотiв сказати про це мамi, та не мiг вимовити слiвця - тiльки сипiв. Вiн загубив вiдчуття часу, не помiчав, чи день, чи нiч. Вiн марив, приходив до тями, знову поринав у забуття. У нього був дуже важкий стан, але ж сам вiн цього не знав. Лише iнколи верзлося щось страшне, марилося i вiн хотiв закричати, та йому тiльки здавалось, що вiн кричить, а насправдi вiн сипiв i задихався. Мама вливала в рот щось гаряче, йому ставало трохи легше, навiть добре - мама весь час була коло нього i вiн засинав, тримаючи ?? за руку. Особливо важкi були два першi днi, а найстрашнiший - третiй - криза. Уже не казали "круп", а казали - "криза". У кiмнатi розмовляли пошепки. Йому здалося, що мама плаче. Ранiше вiн нiколи не бачив, щоб мама плакала. Йому стало ?? страшенно жаль, йому здалося, хтось ?? скривдив, ?? треба втiшити, i вiн прошепотiв: - Мамо... - Богдасику, серце мо?, любий мiй хлопчику! Вiн прийшов до тями. Богдасику, скажи, скажи щось! - майже закричала Марiя. - Слухайте, вiн уже пiзнав мене! Богдась хотiв засмiятися - якi дурницi! - вiн би не впiзнав мами! Але вiн тiльки шепотiв "мамо", i то йому здавалося, що вiн смi?ться; вони обо? плакали... До них пiдiйшли лiкар i Олександр Вадимович, i, зда?ться, португалка була тут, взагалi, здавалося, багато народу. I вже всi всмiхалися i давали якiсь краплi мамi. Вiн не спав, не марив i все розумiв. Лiкар сказав, що вiн молодець, i сказав, що прийде завтра вранцi, а щоб Олександр Вадимович принiс мамi вечерю. I вони лишились удвох. Мама голубила його й шепотiла: - Нiколи, нiколи з тобою не розлучимося, мiй найдорожчий, мiй хлопчику! Вiн це знав i так, i поблажливо ?й всмiхався, - вiн уже мiг всмiхнутися, - i гладив ?? волосся. Повернуло на одужання. Невдовзi якось з Олександром Вадимовичем прийшов ?шевський. Вiн подивився на маму й похитав головою. - Марi? Олександрiвно, отепер ви вже повиннi хоч на годинку вийти на повiтря. Погляньте на себе в дзеркало, на що ви перевелися. - Нi, нi, я не можу лишити Богдасика. А в дзеркало я й не хочу дивитись! Уявляю, яка я красуня, якщо вже й ви жаха?тесь! - Але ж ви самi звалитесь! Вам треба перепочити. - Марi? Олександрiвно, - благально мовив Пассек. - Пiдiть iз Степаном Васильовичем прогуляйтесь трохи, а я посиджу з Богдасем. ?? нарештi умовили, i вони лишились удвох - Богдась i Олександр Вадимович. Хоча Богдась майже безпомилково вiдчував, до кого як ставиться мама, i його ставлення теж залежало вiд цього, - щодо Олександра Вадимовича вiн був непевний, тут вiн не мiг збагнути. То йому здавалось, що Олександр Вадимович просто бо?ться мами - дивно! Мама дуже добра й уважна до всiх... Та на якесь його прохання пiти кудись вона раптом вiдповiда? категорично i навiть рiзко: "Нi". Богдась зна?, тодi вже мама нiколи не поступиться, i Олександр Вадимович, дарма що дорослий, дивиться жалiсливо, як дитина. То навпаки, вони так захопляться розмовою, до того ж стиха, майже пошепки, що Богдась трохи почина? ревнувати, як нiколи не ревну? до ?шевського або до Iвана Сергiйовича. Вони всi були маминi друзi, хоча до кожного вона ставилась по-рiзному, так як i Богдась, i от тiльки зовсiм невизначене ставлення у нього було до Олександра Вадимовича. Той нiколи не цiкавився його справами, не робив нiяких зауважень i цим, звичайно, не завдавав нiяких прикрощiв, бо вiдомо, до чого усi дорослi люблять втручатися в те, що ?х не обходить! Але ж нiчого особливо при?много вiд нього також не було. Потiм все ж таки Богдась примiтив - мсь? Пассек далеко жвавiше розмовля? з мамою, коли Богдася нема? з ними, а коли Богдась заходить, розмова наче урива?ться, i взагалi при iнших Олександр Вадимович бiльше мовчить. Зараз, коли вони лишились удвох, Богдась помiтив, що той дивиться на нього з якоюсь цiкавiстю i... Богдась не мiг визначити, а хтось стороннiй сказав би - "з нiжнiстю". Вiн пiдсiв до лiжка й несподiвано запитав: - Хочеш, ми погра?мо в шашки? Богдась був задоволений, що йому, як дорослому, запропонували не якусь там дитячу розвагу, а шашки, i навiть не спитавши, чи вмi? вiн. Вiн, звичайно, вмiв. Грали обидва серйозно, Олександр Вадимович радiв, коли сам вигравав, i взагалi поводився, як з рiвним, а не з малюком. Через кiлька партiй Богдась одверто признався, що дуже хотiв би грати в шахи, так як Олександр Вадимович гра? з Степаном Васильовичем, йому дуже подобаються рiзнi ходи i коли кажуть "шах" i "мат", але не подоба?ться, що так довго думають над кожним ходом. - Я тебе навчу, - сказав Пассек, - можливо, ти так довго й не думатимеш. Нi, виявля?ться, вiн досить при?мна людина. Мама була явно задоволена, коли застала обох чоловiкiв за чоловiчою грою. Але чому у мсь? Пассека (так бiльше подобалось Богдасевi!) одразу змiнився вираз очей? Вiн дивився так, начебто чекав, що мама знову негайно пошле його в аптеку або за лiкарем, i вiн зiрветься i побiжить не заперечуючи. * * * Богдасева хвороба зв'язала ще мiцнiше друзiв - Марiю Олександрiвну, ?шевського i Пассека. А невдовзi сталася ще одна, вже радiсна подiя: одержали телеграму - Юлiя Петрiвна благополучно народила сина! - Мiй хрещеник! Юленька казала, що я буду хрещеною матiр'ю, хоч заочно, а запише мене! - радiла Марiя. - Просто заздрiсне дивитись на вас, Степане Васильовичу, до чого ся?те! ?шевський справдi сидiв з сяючим i якимось здивованим виглядом. - Звичайно, ви - хрещена мати i наша кума! - благодушно ствердив вiн. - Я мушу замовити йому черевички! - гарячилася Марiя. - Нiде, як у Парижi, не шиють так взуття. - Воно видно, - iронiчно мовив ?шевський, глянувши на ?? старi, певне, ще петербурзькi черевики. - Ну, що ви дивитесь! - засмiялась Марiя. - От надсилаю "Лихого чоловiка", одержу гонорар, одягнуся у Ворта, черевики замовлю у найкращого, найдорожчого шевця... - I в того ж самого замовите i нашому Петрику? - так вирiшили назвати хлопчика. Поки вийде ваша "Основа" i вам надiшлють з не? гонорарiй, Петрик уже виросте i йому необхiдно буде замовляти взуття у найкращого паризького шевця, - добродушно пiдсмiювався ?шевський. - Бодай вам з такою мовою! "Основа" от-от вийде. Але ж врештi для Петрика я спроможуся й без не? замовити, а крiм того, и вже почала в'язати з гарусу! - I це теж будуть паризькi, бо в Парижi зв'язанi, - вставив Саша Пассек. - Вигадали таке! Ще черевички хрещенику в'язати. У вас просто руки на всi штуки, - замахав руками ?шевський. - I так хвилини вiльно? не ма?те, силомiць вас вiд столу вiдтяга?ш. - Ну, на це знайдеться! Це i спочинок, i робота. В'яжеш i дума?ш собi. Тепер я замрiюсь i уявляю, який-то мiй хрещеник, який у нього характер, що з нього вийде. От вашу дочку старшу, Сашеньку, я уявляю наполегливою дiвчинкою, з самостiйним характером. Я люблю слухати Юленьку, коли вона про дiтей розповiда?. "Коли людям цiкаво про малих чужих дiтей слухати, то вже дiйсно щирi душi й щирi друзi, - подумав ?шевський, - хоч i вигаду? вона, як письменниця!" - I вiн сам починав турбуватися про Марiю, як про близьку людину, i писав сво?й Юлi: "Марiю Олександрiвну я бачу часто. Вона в дуже нехорошому станi i моральному, i фiзичному, тому що часто хворi?. Як вистача? у не? сили працювати, я просто не розумiю. А вона працю? що ? сили, бере уроки англiйсько? й iталiйсько? мов, силу-силенну чита? i пише. Днями закiнчила чарiвну повiсть "Лихой человек", яку надiслала в "Русский вестник". На мою думку, це чи не найкраще з усього, що написала. По-укра?нськи написано вже п'ять оповiдань i вже надiсланi в новий укра?нський журнал "Основу". Я дуже непокоюсь, що вона докона? себе, i не раз намагався серйозно i прямо говорити з нею. Неможливо протягти довго, коли спиш по двi години на добу, i обiда?ш iнколи раз на дватри днi, i до того ж надрива?ш себе працею. А втiм, з нею не справишся. Я дуже задоволений, що знайшов тут Тургенева, прекрасного добродiя, i котрого я ранiше мало знав з цi?? людсько?, а не з лiтературно? сторони. У нього обiдаю я раз на тиждень, звичайно, разом з Марi?ю Олександрiвною, i в цей день засиджу?мося годин до дванадцяти. Якби не було тут цих двох людей, я загинув би вiд нудьги в Парижi". Що ж, savant як savant. Сорбонна. Лувр. Версаль. Дво?-тро? близьких знайомих. Блиск, гомiн, вир життя Парижа його не обходили. Тому було сумно, коли наблизився на чужинi Новий рiк. Але несподiвано люб'язне запрошення пiднесло настрiй. "Як-то ви зустрiнете Новий рiк? - питав вiн у листi дружину. - Я йду стрiчати його (наш, а не закордонний) до Тургенева разом з Марi?ю Олександрiвною, Бородiним, Пассеком i тiльки. Напрошувалися, було, й iншi, i це трохи не розстро?лось, але Тургенев надумав сказати, що вiн може бути вдома лише об одинадцятiй вечора, i таким чином справа уладналась..." Як птахам на чужинi, хотiлося збитись докупи. Кожен згадував рiздво, Новий рiк удома, i було трохи сумно i тому особливо при?мно, що стрiнуть Новий рiк "по-сiмейному", в тiсному колi. Але до Нового року ще було рiздво! Наприкiнцi листопада Марiя одержала маленьку записочку вiд Герцена: "Надсилаю вам - Ви гада?те "Колокол"? От i нi. Одне слово не приказка - надсилаю Вам Ольгу з вiзитом i з цим листом. Що Ви робите, Марi? Олександрiвно? Яке уперте мовчання. Я серйозно рекомендую Вам - m-lle Meysenbug i, користуючись цi?ю вiрною нагодою, тисну Вам руку. Огарьов кланя?ться. Будьте здоровi". Олександр Iванович написав i Тургеневу про при?зд дочки Ольги. "...За Ольгу - дякую. Вона ?де з Meysenbug, яку я серйозно рекомендую Мар. Ол. Спочатку вони зупиняться у однi?? знайомо?, а потiм шукатимуть квартиру, - я ?м даю твою адресу, - а ти попроси твою дочку ?? прийняти i приголубити... Кланяйся Map. Ол. Навiщо ж це Богдан був у крупi? Ну, минуло, так i говорити нема чого". Герцену було важко вiдпускати Ольгу, молодшу дочку, але... але вдома Наталя Олексi?вна створювала неможливу атмосферу для його дiтей, не злюбила норовливо?, дуже гарненько?, жваво? Ольги, яку Мейзенбуг, навпаки, обожнювала, як власну дочку, i цим також немало шкодила ?? вихованню. Олександр Iванович усе бачив, розумiв i нiчого не мiг поробити з не менш норовливими i упертими "виховательками". Все ж таки любов Мейзенбуг перемогла. Вiн вiдпустив Ольгу з Мейзенбуг у Париж. Мейзенбуг i Оля були щасливi -любов була вза?мна! А у нього на серцi щемiло. Ольга виростала поза росiйським впливом. I хоч писав вiн наче жартома, вiн насправдi жадав i сподiвався, що добрi душi, рiднi, руськi, приголублять його дочку. Як вiн хотiв виростити, виховати сво?х дiтей люблячими свою батькiвщину, рiдну мову, рiдний народ, спадко?мцями його багатства - роботи! Не виходило це аж нiяк! Ще писав Герцен, що до Парижа ?де його знайома росiйська пара - Агрен?ви. Вiн - тенор, вступа? до паризько? iталiйсько? опери - добре було б його звести з madame Viardot, а вона - дуже гарна жiнка, пише англiйськi вiршi, якi, правда, Герцену не подобаються, але ще переклада? англiйською мовою Марка Вовчка - це вже добре! "Зведiть ?х, це буде корисно для пропаганди росiйсько? лiтератури i для розвитку художницького такту в Агрен?во?..." "Хай там що завгодно плещуть про Марка Вовчка, - подумав вiн, - а письменниця вона - дай боже!" 2 "Якi ж бо вони славнi створiннячка, усi цi дiтки", - подумала Марiя, обводячи поглядом усiх за столом. Дiти були рiзного вiку - вiд чотирьох до сiмнадцяти. Сiмнадцятирiчна Полiнетт - дочка Тургенева - сидить на хазяйському мiсцi й порядку?, ?й непомiтно допомагають батько й гувернантка miss Innis. Особливо батько - вiн пiдказу? стиха, що кому запропонувати, i сам, помiтивши, що кому подоба?ться, з задоволенням пiдклада? ще й ще. Навпроти них сидять маленький чотирирiчний Поль Вiардо i такий же дорослий П'?р Тургенев - молодший син славетного вигнанця Миколи Тургенева, а обабiч - десятирiчна Опенька Герцен i шестирiчна Марiанна Вiардо, а на другiй сторонi - ровесники: Клодi Вiардо i Богдась Маркович. Ще за столом Марiя Олександрiвна, m-lle Мейзенбуг, i коло Поля - гувернантка дiтей Вiардо. Але, не змовляючись, дорослi намагаються аж нiяк не заважати дiтям, не роблять ?м зауважень i застережень анi вголос, анi пошепки, не заводять сво?х дорослих розмов, а Iван Сергiйович розповiда? цiлком серйозно рiзнi смiшнi iсторi?. "Дорослi" усi сво?. Господиня столу, хоча вже не дитина, але ж майже дiвчинка, i всi дiти почувають себе легко й вiльно, особливо ста? весело, коли пiсля закуски ?м наливають по чарочцi легкого винця. Тiльки в чарочку Поля - шипучо? водички. Усi дуже наряднi. Богдасевi так личить його вишита укра?нська сорочка, з яко? вiн, правда, трохи вирiс. "Треба буде вишити нову, - занотову? собi в думках Марiя, - я ж цю ще в Немировi на вирiст вишивала й шила". I вона, i хлопчик люблять цю сорочечку, i вiн ?? одяга? лише у визначнi днi. Дiти з насолодою уминають смачнi пирiжки, а коли вже подають десерт - торт i фрукти, - можна подумати, що вони нiколи такого не ?ли, навiть дiвчатка Вiардо, - такий вирвався зойк захоплення! Гувернантка все ж таки хотiла спинити Клодi, але Iван Сергiйович очима ?? зупинив. Йому так при?мно, що дiти тримаються невимушене, за столом царю? щебетання i смiх, i найдужче цьому сприя? Богдась! А вiд нього не вiдста? улюблениця Iвана Сергiйовича - Клодi. Iнколи Марiя ловить швидкий ревнивий погляд Полiночки. Взагалi дiвчина в якомусь нерiвному настро?. То вона вiд усього серця привiтно пригоща? малечу, особливо Оленьку Герцен i Богдася, розпиту? Оленьку про Лондон, i Iван Сергiйович радi?, що його дочка така гостинна, мила. То раптом немов якась хмарка набiга? на ?? темнi, майже чорнi очi, - певне, материнськi, обличчям вона схожа на батька, - i вона немов не зна?, що ?й робити далi. Це тодi, коли Клодi i Марiанна поводяться запанiбрата з ?? батьком, i вiн так явно задоволений з цього. Але вона вмить перемага? себе й знову жарту? з малечею. Нi, нi, "дитячий обiд", рiздвяний обiд, дуже вдався! А по обiдi - концерт. Спочатку заграла веселий екосез сама юна господиня, щоб гостi не соромилися виступати, а потiм були вже виступи всiх гостей. Клодi i Марiанна одягли в кiмнатi Полiнетт iспанськi хустки i вистрибнули, клацаючи кастань?тами, - ефект був надзвичайний! Ольга не готувалась до виступiв, але пошепотiлась iз Мальвiдою Мейзенбуг i продекламувала якийсь англiйський вiрш. Треба було й Богдасевi виступити. Вiн мiг що завгодно - i протанцювати, i вiрш сказати, i проспiвати. Вiн трохи помiркував i сказав статечно: - Я краще заспiваю! Мамо, ти менi загра?ш! I хоч нiхто з дiтей не зрозумiв слiв, усiм подобалось, як вiн проспiвав, притоптуючи каблучками: I шумить, i гуде, Дрiбен дощик iде! Марi? було при?мно вiд того, як вiн виступив i як вiльно з усiма белькоче по-французьки. А потiм танцювали всi разом, усi дуже розвеселилися, i коли грали в фанти, Iвану Сергiйовичу випало бути ведмедем. I вiн справдi полiз накарачках i рикав по-ведмежому! А Клодi закричала, що вона хоче по?здити верхи на ведмедi, як у цирку, i Iван Сергiйович посадив ?? на спину, але тодi закричала й Марiанна. Iван Сергiйович сказав, що вiн усiх-усiх дiтей по черзi поката? на сво?й спинi. I справдi, катав i Клодi, i Марiанну, i Ольгу, й Богдася. Богдась так здорово вигукував при цьому, що Поль злякався i не хотiв сiдати. Полiна бiгала й смiялась, вона, звичайно, не злазила на спину батька, але вона удавала дресирувальника. I тут у розпалi веселощiв розкрилися дверi i в них з'явилась madame Вiардо. Що таке? Тургенев навкарачки лазить по килиму, дiти верещать, трохи не перекидаються, а "виховательки" спокiйнiсiнько сидять собi на канапi i розважаються балачками! На хвилинку збентеження. Тургенев, захекавшись, пiдводиться з пiдлоги, у нього майже щасливе лице, вiн цiлу? у madame Viardot обидвi руки i дивиться так, немов запрошу? взяти участь у цих дитячих бездумних розвагах. Але вона сiда? осторонь у крiсло, привiтавшись з усiма легким поклоном. Дiвчатка на не? не звертають уваги, Полiнетт спалаху? i робить чемний реверанс. Вона вже давно не любить ??, цю мадам Вiардо, яка, на ?? думку, робить усе, щоб вiддалити батька вiд не?... Ця Вiардо зауважувала кожну дрiбницю, вiдзначала кожен ?? невдалий крок, необмiркований вчинок, навiть найменшу помилку в мовi, в нерiднiй ?й мовi, задля яко? вона зовсiм начисто забула рiдну, - так хотiв батько, великий росiйський письменник, але ж бажання батька було для не? законом! Мадам все, що траплялося невдалим, немов занотовувала в якийсь штрафний зошит i потiм усе, все, кожну дрiбницю злорадно доводила до вiдома батька, - i батько не захищав перед нею свою дочку, а навпаки, виправдувався i почував себе винним. Через це Полiночка нiколи не почувала себе добре в ма?тку Вiардо - в Куртавнелi - i не тримала себе вiльно навiть з дiвчатками, якi наче мали бiльше прав на ??, ?? батька! А ?й хотiлося одного в життi, до болю, до розпачу, щоб ?? любив батько, який стiльки зробив i робив для не?, але ?й хочеться, щоб вiн любив ?? хоч трохи бiльше, нiж Клодi й Марiанну, нiж саму мадам Вiардо... Вона давно зна?, що це неможливо... Але зараз, коли мадам так скептично, вiдчужено з'явилась на ?хнiй затишнiй простiй вечiрцi, ?й, Полiнi, хочеться довести всiм присутнiм (вона зна?: всiм не треба, треба ?й, madame, довести), що вона, вона його дочка, для не? це свято, це росiйське рiздво, святковий обiд, гостi, розваги, вона примушу? себе знову засмiятися, поглядом просить miss Iннiс сiсти за рояль, хапа? за руку веселого хлопчика Богдася i почина? з ним кумедно танцювати. От кому справдi весело, от хто радi? вiд щирого серця i подарункам, i всьому святковому гомону, i нiчого не прихову?, i нiчого не уда?. I йому цiлком байдужiсiнько, якби вiн навiть знав, що ця дама з тонкими губами i наче виряченими сердитими очима - мати двох славних дiвчаток Клодi й Марiанни, - потiм казатиме про нього i сво?му чоловiковi, й доброму Iвану Сергiйовичу: - Яка невихована дитина! А Iван Сергiйович, цiлуючи ?? тонкi, сухi пальцi, добродушно мовитиме: - Що ви! Тепер, коли вiн вчиться у пансiонi, вiн просто зразковий, порiвнюючи з тим, яким був. Марiя, побачивши, що Богдась танцю? з Полiною, привiтно кивнула дiвчинцi, i Полiнi стало легше на серцi. Полiна вiд природи соромлива i позбавлена будь-яко? екстравагантностi, аж нiяк не може поводити себе так, як пещенi й любимi всiма Клодi та Марiанна. ?й захотiлося, - але ж хiба вона насмiлилась би! - кинутись на шию Марi? Олександрiвнi або навiть просто пригорнутися зараз до не?. Розчервонiлi й захеканi, вдвох з Богдасем зупиняються коло не?, i Богдасева мати з тою ж дружньою ясною усмiшкою обiйма? ?х обох, потiм пригладжу? русяве густе волосся Полiни, i дiвчинка бо?ться, що вона зараз заплаче. Непомiтно для iнших i дивлячись не на Полiну, а на свого Богдася, Марiя пригорта? ?? до себе, а сама пита? сина: - Весело, Богдасику? А може, додому вже час? - Нi, нi, що ти, мамо! - бурно протесту? Богдась. - Ми ще будемо танцювати. Правда, Полiнетт? - зверта?ться вiн до дiвчинки по-французьки. - Звичайно, ще рано, - просто ляка?ться дiвчинка, стиска? руку Марi? Олександрiвни i тихо дода?: - Мадам Вiардо, коли хоче, хай ?де, а ви лишайтесь, обов'язково лишайтесь! Ми ще всi-всi танцюватимемо разом: i тато, i ви, i всi-всi. Адже у нас весело, правда? - I на хвилинку вона вiрить, що справдi всiм весело на ?? святi. - Я дуже хочу, щоб ви були найдовше вiд усiх! - Нi, нi, я не пiду, коли ти не хочеш. А зараз бiжи з Богдасиком - i берiть Оленьку, ?? тато хотiв, щоб ?й було добре у вас. - О, звичайно! - радiсно вигуку? Полiна i, схопивши за руку Богдасика, бiжить до Оленьки Герцен. Марiя стрiча?ться поглядом з Iваном Сергiйовичем. У його очах мелька? смуток. Але тiльки якусь мить. Miss Innis гра? бравурний ланнерiвський вальс. - Mesdames! Mesdemoiseles! Messieurs! Crand rond! (Дами, мсь?, велике коло!_ (франц.) _кричить Iван Сергiйович. - Всi за руки! Вiн хапа? однi?ю рукою мадам Вiардо, другою Клодi - вони найближче до нього. Марiя Олександрiвна пiдхоплю? Оленьку i Полiну, Полiна - Богдася, той - Марiанну, маленького П'?ра Тургенева - далi побiгли гувернантка з Полем i навiть серйозна, солiдна, але сентиментальна i добра.Мальвiда Мейзенбуг, i всi закрутились в танку! Здавалося, всiм дуже, дуже весело! Може, на хвилину й Iван Сергiйович уявив, що це велика його родина, що це з'?халась рiдня на рiздво в його рiдне власне гнiздо. Але вiн тримав за руку не рiдну дружину. Ця жiнка, яка була для нього дивом, чаром, зводила милостиво спуститися до нього, вона при?хала за сво?ми дочками, вона по?де додому, до свого чоловiка, куди милостиво пускають i його. Вiн знову глянув на Марусю, вiн був ?й вдячний сьогоднi за "маленьку" Полiну, адже вiн усе бачить i помiча?. Коли всi розходяться, вiн тисне Марi? руку й нагаду?: - Наш Новий рiк ми стрiча?мо разом, так? - Звичайно, Iване Сергiйовичу, дорогий! - Марiя з нiжнiстю i вiдданiстю дивиться йому в очi. * * * Невже знову рiк минув? Ще рiк на чужинi. Тiльки сказати - рiк. Од льоду до льоду... А в роцi дванадцять мiсяцiв, а в мiсяцi, в кожному мiсяцi скiльки днiв! I кожного ранку сподiва?шся на щасливий день. Хiба щоранку не гада?ш, що зробиш, кого побачиш, кого зустрiнеш, ?й здавалось - вона огляда? цей рiк, усi мiсяцi, усi днi - невже те все пережите умiстилося в один рiк? Знову вiдчуття було в не?: далеко бiльше прожито за цей час, бо мерехтiли в очах рiзнi мiста, рiзнi люди; завжди поспiшала , писала, i все здавалося - у дорозi. От закiнчу цей твiр - тодi зупинюсь, у всьому зупинюсь, подумаю, вирiшу. Писала Опанасовi дружнi хорошi листи - про Богдасика, про роботу. У кожнiм листi про грошi. Закiнчувала один твiр, а iнколи ще й не закiнчивши, починала другий, поспiшала, i нiколи було зупинитись, щоб отямитись, вирiшити, як же ?й, власне, жити далi? I день збiгав по дню, i паризька метушня така була вiдповiдна i настрою, i роботi. Вона втягалася у цей темп, ?й подобалось, що тут можеш жити й iншим, крiм найближчих, до тебе дiла нема. ?? не пригнiчували ця метушня, рух, гомiн, багатолюднiсть на вулицях. А от ?шевського це пригнiчувало. Професор лише радiв з одного, що в усiй цiй багатолюдностi вiн, власне, сам на сам з сво?ю роботою, а стрiча?ться з такими при?мними й милими людьми, як Марiя Олександрiвна, Iван Сергiйович, Олександр Порфирович Бородiн та Олександр Вадимович Пассек. Вони разом збирались стрiти "наш" Новий рiк у Iвана Сергiйовича, радiли цьому. I господар радiв. Нелегкий у Iвана Сергiйовича був цей рiк - анi в роботi, анi в Куртавнелi. Робота над новою повiстю спочатку посувалась мляво. Вiн чекав, що от-от спалахне та iскра, вiд яко? все, що вже зародилося i наче готове в головi, повинно загорiтися. Вiн iнколи навiть думав, що надто трудне завдання вiн собi дав, певне, йому вiдпущено сили не на такi значнi справи. Вiн мiг так щиро думати! Але - вiн сам ще того не усвiдомлював - iскра вже спалахнула, вiн не мiг уже вiдiйти вiд того життя, що виливалось на паперi, вiд тих людей, на яких давно завiв "формуляри", а особливо вiд того нового, незвичайного, ще незрозумiлого й навiть чужого йому по духу, - настановами, поведiнкою, думками, - молодого чоловiка, вiд iменi якого вiн навiть вiв щоденник! Так прагнув жити його життям! Попри все вiн знав: вiн мусить, повинен написати цей роман, вкласти в нього всi сво? думки, сумнiви, вiру й турботи, а тодi, здавалося, уже кiнець, тодi вiн уже вiдiйде вiд лiтератури. Скiльки разiв вiн уже так думав! На щастя, цього не траплялось. Iван Сергiйович жадав розiбратися в новому молодому поколiннi, i, певне, нi в якому його творi художня правда не перемагала так власнi настанови i переконання, бо iнакше як мiг з'явитися Базаров? Письменнику заважала думка, що вiн у Парижi, ця столиця свiту, як не дивно, була йому огидна. Iвану Сергiйовичу здавалось, що саме паризьке повiтря, "гнусне", як вiн казав, дi? жахливо на його уяву. Вiн ще не був тодi близьким з тими французькими письменниками, з якими так зiйшовся пiзнiше. Тургенев одержував листи вiд друзiв - росiйських письменникiв, лiтераторiв Полонського, Фета, Анненкова, на нього вiяло росiйською здоровою осiнню, полюванням - що за нiкчемне полювання у Францi?! Вiн наче чув човгання чобiт старости з Спаського, i навiть запах його сiряка здавався йому також здоровим, чесним... Але вiн не мiг зараз по?хати з Парижа. Вiн переконував себе й приятелiв, що Полiнька не повинна повертатися до Росi?. Нiколи. Вона виросла француженкою, вона вийде замiж за француза i лишиться тут назавжди, звичайною повноправною людиною, а не "незаконнонародженою". "Що на не? чека? там? Фальшиве становище в суспiльствi, фальшиве становище з матiр'ю", - так доводив вiн усiм. Вiн дав ?й освiту, забезпечив майбутн?. Тепер влаштував подiбнiсть родини - жив "сво?м домком": вiн, дочка, розумна, освiчена i, головне, тактовна старенька miss Iннiс, яка полюбила Полiнетт i дуже поважа? його. Але спiльного у нього з самою Полiнькою дуже мало. Може, вiн сам винний, що вона не любить анi поезi?, анi природи, анi полювання... Вона пиша?ться ним, та якi далекi ?й його твори, всi тi проблеми, що постають на ?хнiх сторiнках перед росiйською молоддю! ...У не? таке хороше, одверте обличчя, такi щирi очi... Зовнi вона далеко бiльше росiйська мила дiвчина, нiж француженка. Але внутрiшньо - аж нiяк не схожа на улюблених геро?нь його романiв. У нiй нема польоту, пориву, шукання iстини, жадання дiяльностi. Вiн винний у цьому? Вiн певний - Полiнька буде хорошою дружиною, зразковою матiр'ю, практично розумною взагалi. Але що поробиш - Клодi вiн любить бiльше! Просто любить! Добре вже, що з дочкою тепер нема сперечань, вза?мини рiвнiшi, спокiйнiшi... Може, тому, що, йому здавалось, серце його вже завмерло? Тепер йому здавалось, що минуле вiдiйшло вiд нього. Минуле - це Куртавнель. Але вiн вiдчував себе так, немов у нього вже нiчого не лишилось особистого. Що ж, жити було можливо. Новий роман. Дочка. I десь у глибинi думка: "А що, як знову все повернеться там, у Куртавнелi, i знову тимчасово?" Це було б надто важко! На щастя, зараз, на кiнець грудня, вiн вiдчув уже захват, ту гарячку в роботi, яка перемагала все, все! Йому хотiлося швидше закiнчити, швидше по?хати до Росi?, повезти новий твiр! Хазяйським пильним оком Iван Сергiйович оглянув стiл у невеличкiй ?дальнi i тут почув дзвоник i голоси, метушню в передпоко?. Вiн радiсно побiг зустрiчати, добре, що вiн усiм iншим знайомим вiдмовив, майже втiк вiд усiх. Так i ?. Марiя Олександрiвна з сво?ми вiрними лицарями - професором ?шевським та Олександром Вадимовичем. Весела i збуджена, вона низько, поселянськи вклонилась i заспiвала: Щедрик, ведрик! Дайте вареник, Грудочку кашки, Кiльце ковбаски! I раптом, вийнявши з сумочки жменю дрiбних цукерок, сипнула ними в Iвана Сергiйовича: - На щастя, на здоров'я, на той Новий рiк, щоб було лiпше як торiк! Отак у нас щедрують. Трохи не так, звичайно, i не цукерками посипають, але ж ми й не дома, а в Парижi. - Хай сьогоднi ми будемо всi як дома, - розвiвши обидвi руки, мовив Iван Сергiйович. - Прошу до столу, дорогi друзi. Тост ?шевського за новорiчним столом: "За нову повiсть нашого великого майстра!" - Iван Сергiйович сприйняв добродушно, весело. З палким почуттям цокнулася з ним Маруся, з шанобливим захопленням - Саша Пассек. Шкода, що не прийшов при?мний Бородiн. - Будемо сподiватися, що доля цього твору буде лiпшою, нiж "Накануне". А втiм, як казав один мiй товариш по унiверситету, це все в руках "урны судьбы", - мовив з усмiшкою Iван Сергiйович. - Як? Як? "Урны судьбы"? Чудесно! - засмiялась Марiя. - Ви вже закiнчили писати? Я чекаю нетерпляче. - Хотiв би закiнчити до березня. Повезу в "Русский вестник", i коли, бог дасть, мо? сiмейнi справи налагодяться, з дочкою... При цих словах Марiя трохи насупила брови. Iван Сергiйович бажав швидше видати Полiньку замiж. Але ж вона ще нiкого не любила! I взагалi це було не до серця Марi?... - Так от, коли все буде гаразд, - вiв далi Iван Сергiйович, - я лишуся вже зовсiм у Росi?, я нiколи не повернуся сюди жити. Вiн справдi думав про це, i хотiв цього, i хотiлося вiрити, що це можливо. - Герцен б'? по живому, коли карта?, дорiка?, що я не повертаюсь саме тепер додому. Я ображаюсь, доводжу, що це зараз неможливо, а правди нiде дiти. хiба не там треба бути зараз письменникам, дома, де вiдбуваються такi докорiннi змiни. Нам треба це бачити на власнi очi. Марiя почервонiла, i в не? защемiло серце. А вона, вона, звичайно, мусить бути "вдома", не тiльки бачити! Тепер, коли вона побувала в Лондонi, коли такi мiцнi зв'язки з Герценом, коли дiзналась, що робилося i робиться в Харковi, в Ки?вi, - треба бути ближче з тими людьми, з тi?ю молоддю. З яким хвилюванням прочитала вона про себе в статтi Добролюбова: "Марко Вовчок ? одним з перших борцiв у лiтературi проти крiпосництва". Але ж... - А я так хочу зараз по?хати до Iталi?, - мовила вона наперекiр сво?м думкам. Що ж, в Iталiю ?й легше було по?хати! - От Степан Васильович збира?ться до Iталi?, i я дуже бажаю. - Просто до Гарiбальдi? - спитав Iван Сергiйович, а про себе подумав осуджуючи: "Ну, чого ?? понесе до Iталi?, тiльки ж нiбито влаштувалась i трохи уговталась". - Гарiбальдi зробив чудеса з сво?ю "тисяччю" в Сiцiлi?. Уявляю, що зараз в Неаполi. Нi, навiть уявити неможливо. Адже я бачив Неаполь зовсiм за iнших обставин. Ви зараз в Iталi? у самий вир потрапите: там по всiх усюдах спалахне вiйна. - От тому й треба швидше по?хати, - уперто мовила Марiя, - а то зовсiм не можна буде. А коли повернусь додому, тодi вже напевно не побуваю в Iталi?, не побачу Рима, Венецi?, Неаполя. - Vedi Napoli е poi mori (Побачити Неаполь i потiм умерти (iтал.)_, - нагадав ?шевський. - Тодi тiльки й жити. Нiде менi не працювалось так добре, як у Римi, - сказав Iван Сергiйович. - Рим - дивовижне мiсто! - замислено додав вiн. - Менi здавалось, до деяко? мiри воно може замiнити все - товариство, щастя, навiть любов. - Так обов'язково треба по?хати! - вигукнула Марiя. - А хiба це так потрiбно замiняти? Навiщо? - спитав Пассек, усмiхнувшись. Тургенев, також усмiхнувшись, глянув на нього. Вiн був милий i при?мний молодий чоловiк; цей Олександр Вадимович, але ж що особливого знайшла в ньому Марiя? Все-таки не слiд ?й iти по цiй дорiжцi. - Панове, дванадцята година! Хай здiйсняться нашi бажання! I перший мiй-тост: хай почу?мо ми святу вiсть - що нарештi указ пiдписано i реформа здiйснена! Я благав Анненкова сповiстити мене негайно телеграмою. Все особисте вiдходило на заднiй план. Перший тост повинен був бути тiльки за це, чого так нетерпляче чекали мiльйони людей, - знищення крiпацтва. По-рiзному чекали. По-рiзному уявляли майбутн?, а уявити було дуже важко, особливо тут, у Парижi, що робиться там, на безмежних просторах Росiйсько? iмперi?. 3 Опанаса Васильовича зустрiли в Петербурзi спочатку здивовано, потiм жiнки дивилися зi спiвчуттям, жалiсливо. Кулiш, примруживши сво? гарнi з поволокою очi, усмiхнувся. Кулiшиха - Ганна Барвiнок - глибоко зiтхнула, похитала головою. - Отакого чоловiка, нашу квiтку... - не доказала... Опанас глянув на не? аж люто. - Що ви говорите? Я ж ?? справи при?хав поладнати. Бо ви всi: Марко Вовчок! Марко Вовчок! А як до грошей - то хай та нехай, якось викрутиться, а вона ж на чужинi! Нам ви?хати не було за що, ледве для мене нашкрябали. Я привiз новi твори: i повiсть, i оповiдання. Марко Вовчок працю? аж шкварчить, тiльки друкуйте! "Основа" мала нарештi от-от вийти. По понедiлках були "журфiкси" - збирались, як у клубi, всi спiвробiтники i знайомi. Коли вперше пiшов туди з Чубинським i знайомим композитором С?ровим, знову почув шепотiння: "Це чоловiк Марка Вовчка!" Професор Костомаров зрадiв, питав, чи видужала, що пише, що привiз нового. Як завжди, дiяльний, не розбереш, чи добродушно, чи сердито спереча?ться з Кулiшем, обидва пiдколюють шпилечками один одного. Багато незнайомо? молодi, студентiв - той з Ки?ва, той з Харкова, якийсь добродiй привiз статтi з Полтави. Молодь шанобливо пита?, цiкавиться, яка ж вона - Марко Вовчок? Як би хотiлось ?? побачити! О Марусенько, ти й не уявля?ш i вiддаля не припуска?ш, що ти важиш для всiх! ...Та вiн i сам не осягав усього, не усвiдомлював. Опанас Васильович побував у редакцiях журналiв, куди наказала зайги Маруся, де вона друкувалася, переказував вiд не? привiтання, i коли одержував листи з-за кордону - усi друзi знали. Може, розумiла Маруся, яке його становище, i писала досить часто, пiдписувалася: "Обнiма?мо тебе, наш друже, тво? М. та Б. Маркович!". Ближчi друзi це бачили... I Тарасовi Григоровичу листи й поклони переказував. Але Тарас Григорович дивився пiдозрiло i вiдчужено, немов догадувався, що не все гаразд у його "донi", i, нiчого не знаючи напевне, звинувачував у душi Опанаса. Нiхто, мабуть, до кiнця не розумiв, як йому, Шевченковi, важко, як нестерпно гiрко було тi?? зими... Безглузде сватання, брутальний розрив з Ликерою... Усi ж застерiгали, а вiн не вiрив. Не розумiли його - хотiлося тепла, сiм'?, сво??, найрiднiшо?, дiток. Хiба ж вiн старий був? Сорок сiм рокiв... Хiба вiн старий роками? То вiн зiстарiвся бiдами... Тарас Григорович сердився на Опанаса. Значить, щось не до ладу в ?хнiй родинi, значить, не зумiв Опанас дати Марусi щастя. А може, вiд заздростi плещуть люди на його "доню", повторюють ?хиднi кулiшiвськi вигадки? Чия б корова мичала, а чия б i мовчала! Сам бiгав, як навiжений, за нею, спокою не давав, лютився, коли бачив ?? з ним, з Тарасом... I Тарас Григорович згадував ?? голос, як вона тут у його майстернi спiвала рiднi його пiснi, ?? очi - щирi, ласкавi, нiжнi до нього... ?? малого Богдасика... Перечитував ?? "Iнститутку", йому, "батьковi", присвячену. Вiн пишався нею. При ньому й словом недобрим тепер нiхто не прохоплювався про Марусю Марковичку. - Хворi? мiй Вовчок! - сказав йому сумно Опанас. - А чого ж ти не бережеш ??? - буркнув Тарас. На новому "Кобзарi", що вийшов у 1861 роцi накладом Симеренка, Шевченко поставив присяту: "Марку Вовчку". Наче справу життя свого в ?? руки, як спадщину, передав. Вона йому була ближча за всiх, хто був тут, поряд. ...З нею вiн мiг би й про Ликеру говорити. А коли б i не говорив, то вона сво?м чулим серцем усе б зрозумiла. I не глузувала б iз "старечо?" недоречно? любовi, як дехто поза очима глузував. Ще важче, ще болячiше було йому вiд спогадiв про подорож на Укра?ну, про сестер, братiв, про Ярину, безталанну сердечну улюблену сестру Ярину, з викупом яких на волю справа нiяк не посувалась. Лiтературний фонд узявся за це, особливо Iван Сергiйович Тургенев, коли був тут. Разом з Кавелiним i Ковалевським писали листи i пановi, - наймоднiшiй бестi? цього часу, - хитрому й лукавому, який дурив, обплутував, петляв, як той за?ць, i лише забивав памороки бiдолашним, затурканим братам i сестрi. А воля, реформа... вiдтягалася, вiдтягалася... I Тарас Григорович дивував усiх похмурим сво?м виглядом. До того ж дуже хворiв. Не мiг iз ним говорити, радитись Опанас Васильович про сво? особисте життя. Та й про що вiн мiг говорити? Скаржитись? На що? Маруся працю?, привiз ?? твори, дала багато всiляких доручень. На просьбу Тургенева, Ковалевський написав листа, щоб улаштувався Опанас тут, у Петербурзi, на якусь пiдходящу роботу. Поки щось не виходило, незважаючи й на лист. Побачився з ?? родичами. Насамперед з Варварою Дмитрiвною Писар?вою - матiр'ю троюрiдного брата Митi. Маруся цю тiтку звала, як усi, - "maman", вона ?? любила бiльше, нiж iнших родичiв. Маруся Митею дуже непоко?лась. Справдi, вiд перевантаження той нервово захворiв, навiть був у психiатричнiй лiкарнi. - О, ви не уявля?те, Опанасе Васильовичу, що довелось пережити! - стримано, але стискуючи руки, казала Варвара Дмитрiвна. - Ви не уявля?те, який це був жах! I раптом я дiзнаюсь, що вiн утiк iз лiкарнi! Так, так, вiн утiк! Я по?хала на короткий час iз Петербурга додому, а вiн утiк до дядi свого товариша, i той не вiддав його лiкарям, коли за ним при?хали. Зна?те, вiн добре зробив, цей старий дивак, iнакше Митенька загинув би в .тiй лiкарнi. А старий сказав лiкарям: "Якщо ви його не вберегли, то нема чого й забирати. Я не вiддам. Добре, що саме до мене прийшов". I дiйсно, Митенька вiдпочив у нього, потiм дома, на селi у нас, i зараз уже закiнчу? свою дисертацiю. Скiльки книжок перечитав за цей час - страшно сказати! - Може, йому й не можна так уже перевантажувати себе, - вставив Опанас Васильович, - щоб знову погано не стало? - Вiн i слухати про це не хоче, каже, i так через хворобу час загубив, усе хочу надолужити. I уявiть: встига? ще й статтi писати. Його дуже цiнують в "Русском слове", багато замовляють, i вiн дуже радi? сво?й журнальнiй роботi. Я, звичайно, волiла б, щоб вiн iшов сво?ю науковою стежкою, я певна, що його дисертацiя про Аполлонiя Тiанського матиме високу оцiнку, але я не можу протидiяти його захопленню лiтературною працею, вiн там доконче потрiбний, прямо-таки головний у редакцi?. Вона i переживала, згадуючи страшний час Митино? хвороби, i пишалась, як кожна мати, його успiхами, i навiть цiкавилась зовсiм не цiкавим для не? Аполлонi?м Тiанським, про якого й Опанас Васильович мало знав. I, звичайно, на його щастя, бiльше розповiдала про свого Митеньку, анiж розпитувала. В ?? очах усе було нормально. Опанас Васильович при?хав влаштуватися, а Маша поки що лишилась за кордоном i невдовзi теж повернеться. Опанас Васильович у думках мимоволi порiвняв Варвару Дмитрiвну з iншою матiр'ю - Тетяною Петрiвною Пассек. Та теж жила сво?ми синами, але перевагу вiн вiддав Варварi Дмитрiвнi. Та й сини вдачею були зовсiм рiзнi - Митя Писар?в i Саша Пассек. Там - сини були при матерi. Тут - мати стала при синовi, нестримному, неврiвноваженому, але самостiйному, палкому. Такий молодий, а скiльки власних думок i уподобань навiть у кожнiй рецензi?, та хiба в нього рецензi?? Запальнi статтi, якi всi з цiкавiстю чекають i перечитують, хай хоч i не згоджуються! Яку щиру, хорошу статтю, зовсiм сво?рiдну, написав про Марусю! За це вже Опанас з симпатi?ю о спiвчуттям слухав про нього. Далеко непри?мнiшим було коротке побачення з старшим Марусиним братом - Валерiаном. Валерка Маша не любила. Вони жили в дитинствi у рiзних родичiв, нiколи не дружили, не листувалися. Вона любила, як мати, молодшого - Митю, якого одразу забрала до себе, коли вийшла замiж, i вiн був як син i для Опанаса Васильовича, а тепер лишився на пiклуваннi вiрного Дорошенка. Валерко - як його звала Маруся - i зараз з якоюсь ?хидною усмiшечкою розпитував про сестру, немовби вiн знав про не? далеко бiльше, нiж сам Опанас. Як це завжди драту?! А як письменницею вiн нiколи нею не цiкавився, хiба що тiльки тим, скiльки ?й платять. "Заздрить! - подумав Опанас. - Та вiн зовсiм чужа людина". Опанас вважав, що всi родичi мусять пишатися нею. Вiн любив показувати ?? листи, в яких вона писала: "Була на лекцi? Лабуле", "Слухала обiдню Керубiнi", "Вiдвiдала музичну вечiрку у Трубецьких", "Познайомилась з письменником графом Толстим, Левом, тим, що написав "Детство", "Юность", "Семейное счастье". Бачиться з Желiговським-Совою, а найчастiше стрiча?ться з професором ?шевським та Iваном Сергiйовичем Турген?вим, якi завжди передають йому дружнi вiтання. Про того, Пассека, анi слiвця... Хоч би вона швидше при?хала!.. Щемить серце за нею i за хлопцем. Може, правий Тарас Григорович, що з таким осудом мовчки дивиться на нього? Коли чита? йому Марiйчинi листи, Опанас завжди пропуска? рядки, де йдеться про грошi. В останнiх листах все настiйнiше звучить просьба. "...Я вже кiлька разiв тобi писала, що хотiлося б уже менi по?хати в Iталiю, що ?де ?шевський туди, i коли б грошi, я б з ним побралась. Та ще грошей нема, отже, й "Основи" нема. Зараз одiбрала твiй лист, то дума?ш продати Тiблену "Оповiдання". Коли се лучче, ти дума?ш, то прошу тебе дуже - хутче грошi. Менi так грошей треба, що й сказати не можу. Зараз, зараз-таки i присилай, присилай хутко. Полонському я кланяюсь i для нього щось постараюсь зробити, коли вiн просити буде". Поет Якiв Полонський працю? в редакцi? "Русского слова", вiн добрий знайомий - треба йому переказати. "Тепер я хочу перевести "Три долi" i перевод продати". Ой, бiдна Марi?чка, ?й таки непереливки. Краще не перекладала б сама, а писала. Але чого це ?й так до Iталi? закортiло? "В Iталiю дуже б хотiлося менi тепер з ?шевським, а то й не можна буде, кажуть, буде бiльша вiйна". Воно й тепер небезпечно. Не менш розмов, як про реформи в Росi?, про iталiйськi подi?, Гарiбальдi, Кавура. Про Гарiбальдi навiть серед простих людей неймовiрнi балачки. Оце на "журфiксi" в "Основi" розповiдали: якийсь одчайдушний хлоп'яга коло застави зiбрав юрбу й трохи не вголос доводив: "Поки Гарiбалка за наших панiв не вiзьметься - нiчого не буде!" Опанас Васильович розумi?, що це значить взагалi побувати в Iталi?, а все ж таки дума? тими ж словами, що й Тургенев подумав: "I куди ?? понесе?" Але ж пише, пише його невгамовна Маруся: "Прошу тебе, хутко продай ти вже кому-небудь i тi 300 карбованцiв менi хутче висилай. Не можна вибирати, що краще i вигiднiше, коли менi тут конче треба. Прошу ж тебе дуже, як цей лист одбереш, зараз висилай грошi. Зараз напиши менi одвiт. Подумай, що як менi тут треба. Прошу, прошу тебе. Зроби усе те хутко, як тiльки твоя сила. Менi, знов говорю тобi, менi грошi треба конче". Лишенько ж ти мо?, ще так наполегливо нiколи не писала. Пробiг очима кiлька рядкiв. От рядочок, немов вона сама, усмiхнувшись йому, сказала: "Сьогоднi знов як весна, тепло, славно, ясно..." А воно ж лютий, i тут зимно, вiтри, огидно, як i на душi... I знову! "Прошу ж тебе, грошi присилай хутко. Прошу тебе, прошу. Богдася з його писанням не дожидаю. ?шевський дуже кланя?ться. Ми здоровi обо?. Я роботаю багато, та думаю, коли б менi хоч чотири руки! Бувай здоров, наш друже. М., Б. Маркович!". Вiн уже зна?. Нiчого не вдi?ш. Чи будуть, чи не будуть грошi - вона по?де до Iталi?. Краще, звичайно, роздобути цi осоружнi грошi, якi вiн не вмi? анi заробляти, анi сво?часно дiставати нею ж заробленi. "Коли б чотири руки"! I однi?ю стiльки написала! Зараз в Iталi? Добролюбов, головна тепер постать в "Современнике". Певне, побачаться, познайомляться, домовиться i про "Современник", ?? твори саме для них. ...А йому так хочеться на Укра?ну, "додому"... 4 Що там казати, авжеж ?шевському було б при?мно, коли б до Iталi? разом з ним по?хали Марiя Олександрiвна, Бородiн, Пассек, i в той же час бентежило: по-перше, як це Марiя Олександрiвна говорить про подорож, не маючи абсолютно на не? коштiв? По-друге, навiть не бажаючи встрявати в чужi справи, все ж таки замислювався над ?? вза?минами з Олександром Вадимовичем Пассеком i нiяк не мiг зрозумiти ?х. А втiм, розробляли маршрут: Лiон, Марсель, морем до Чiвiта-Веккiя, потiм залiзницею до Рима. Тургенев зовсiм несхвальне ставився до того, що Марiя Олександрiвна збира?ться ?хати. Але вона переконливо доводила, що ?й треба неодмiнно побувати в Iталi?, i, головне, з професорам ?шевським. який стiльки покаже, пояснить. План несподiвано зiрвався, i, нiде правди дiти, ?шевський зiтхнув з полегшенням i вирушив у подорож сам. Може, Юленька турбуватиметься, що ?? непристосований до життя професор мандру? сам-один, але що поробиш - йому вiдкладати подорожi не можна було. З Марселя вiн писав дружинi: "Марiя Олександрiвна лишилась. Не знаю, чи по?де вона до Iталi?, чи лишиться в Парижi, чи по?де кудись-iнде, ?? жахливо шкода. Пассек попрощався з сво?ми, щоб ?хати до Iталi?..." (Юленька знала, що основним супутником чоловiка мав бути цей милий послужливий Пассек). "...та лишився в Парижi на кiлька днiв, щоб почекати ?? вiд'?зду, i раптом захворiв так, що мусив чотири днi лежати в лiжку i тiльки напередоднi мого вiд'?зду (2/14 лютого) мiг встати i пересiсти в крiсло. Вийти з кiмнати неможливо ранiше, як за два тижнi... До того ж М. О. майже без грошей i чека? надаремно присилки через Станкевича грошей з "Русского вестника" за повiсть, яку вона послала наприкiнцi лютого i за яку мусили вислати грошi наперед". I жадана подорож до Iталi?, i ця хвороба Сашi були причиною такого нестерпного чекання грошей. Ох, часто якесь нещастя, як, примiром, хвороба, бува? причиною i несподiваних поворотiв у життi й рiшень, якi кардинально вiдмiннi вiд попереднiх, начебто обгрунтованих i остаточних. Людина вда?ться до зовсiм неймовiрних для себе вчинкiв, якi стають ?дино можливими, необхiдними, неминучими. Важка хвороба. Уява кiнця. Безповоротного, невблаганного кiнця. Яке значення мають умовностi, осуд, усi цi нiкчемнi земнi перешкоди, коли йдеться про життя i смерть? Вона дивилась на палаюче схудле обличчя, безсилi руки на ковдрi... Вiн, який кохав ?? як нiхто, який так вiддано допомагав, коли захворiв Богдасик, i наче байдуже зносив усi докори матерi, яку гаряче любив i поважав. Нi, не байдуже, а терпляче, вiн гiрко усе переживав, але любов до не?, Марi?, була над усе. I що вiн мав за це? Вiн просив тiльки бути коло не?, не проганяти його, не забороняти любити ??. А вона? Вона сама вже вiдчувала, що не може бути без нього, без його вiдданого почуття. Вона не казала йому, але вiн став якоюсь невiд'?мною часткою ?? життя, i коли його не було поряд, його вже не вистачало, спочатку вона казала сама собi, що вiн ?й просто не заважа?, нi в чому не заважа?, i не хотiла й собi признаватися, що не тiльки це... А от зараз вiн лежав безпомiчний, безсилий перед нею. I лiкарi шепотiлись щось про спадковiсть - батько його помер вiд сухот, - про небезпечний стан, i вона махнула на все i на всiх рукою i лишилася з ним. Вона стояла навколiшках коло його лiжка - так само, як зовсiм недавно бiля лiжка Богдасика, голубила цi безсилi руки, це юне змарнiле обличчя, i коли вiн починав марити, шепотiла схвильовано: - Заспокойся, я з тобою, я буду завжди з тобою, я тебе не покину нiзащо, дурний мiй хлопчику. Тiльки видужуй, тiльки видужуй. Ми по?демо вдвох до Iталi?, ми побува?мо в Римi, Неаполi, Венецi?... Тiльки живи... тiльки видужуй... Ми будемо щасливi... Щасливi? Хiба вона зможе бути щасливою за таких обставин? Хiба це не буде горем для не?, для нього, для Опанаса? "Що ж, коли не судилося щастя, нехай миле горе буде". Найменше вона думала, як деякi теперiшнi жiнки, про право на вiльну любов, щастя, навiть новi форми сiм'?, адже стiльки, примiром, говорилося про надзвичайну дружбу i любов подружжя Шелгунових i лiтератора Михайлова, захисника жiночих прав. Нi, вона, Марiя, не думала про це, нiчого не хотiла доводити, нiчим не "кидати виклик суспiльству", як, захлинаючись, бажали деякi молодi дiвчата, вбачаючи в сво?х захопленнях якийсь подвиг. Нi, це було i простiше, i складнiше, це було ?? "миле горе"... Вона вiдчувала, що вiдповiда? за життя цього хлопчика, бо поламала йому спокiйне, звичайне, впорядковане життя, i зараз ?й хотiлося все зробити, щоб вiн був щасливий. Тiльки щоб видужав! Тiльки щоб жив! Невже це кiнець? А як же вона буде без нього? Боже мiй, господи! Я буду з ним, лиши його менi, дай, боже, зробити його щасливим! I хай буде, що буде! Адже важливiше бути чесною у вчинках з найближчими, з любимими, анiж удавати себе порядною перед чужими людьми. Та це зараз i не непоко?ло ??. Аби вiн жив! Вiн прийшов до тями i перше, що побачив, усвiдомив - ?? усмiшку. Нiколи не бачив вiн ?? такою - близькою, рiдною, зовсiм сво?ю. Марiя нахилилася над ним i, пригладжуючи спiтнiле чорне кучеряве волосся, тихесенько заспiвала: Нехай брешуть, брешуть, добрешуться лиха. А ми з тобой, мо? серце, кохаймося стиха. I тодi тiльки зрозумiла, вiдчула, про що писала колись - як можна опинитися, наче в божому ра?, в сво?му непевному щастячку. * * * Усе було знайоме з дитинства, принаймнi з школярських рокiв, коли захопився iсторi?ю, i все вражало так, як жодне мiсто, жодне мiсце на свiтi. Велично i врочисто промовляли ру?ни тисячолiтньо? давнини - форум, Колiзей, храм, а поряд, i навiть вперемiшку, гули сучаснi вулицi, лунала темпераментна i в той же час незрiвнянна музична iталiйська мова. Серед мальовничо-кольористо? юрби хлопчакiв, красунь дiвчат чорними воронами миготiли черницi рiзних орденiв, монахи й католицькi попи рiзних рангiв. I хоча проходили загони стрiльцiв, нагадуючи про напружений i неспокiйний стан у кра?нi, на кожнiм кроцi стрiчалися групи туристiв з усi?? ?вропи. Безпомилково можна було пiзнати росiйських художникiв. Як завжди, в Римi ?х перебувало багато i тепер - стипендiатiв академi? i "самих по собi". Як завжди, бiльшiсть бiдувала, але не звертала на це уваги. "Хоч голi, та на волi". Нiяковiючи насправдi вiд незнання мови, недосконало? пiдготовки, робили вони незалежний вигляд, раювали, що вони вирвались на цей розкiшний пiвдень, омрiяний Рим. Вони поринали в життя мистецтва i начебто ставали в сво?х постiйних розмовах, сперечаннях, студiях, роботi на пленерi, в музеях, якщо не близькими знайомими, то в усякому разi або закоханими, або норовистими учнями старих богорiвних митцiв, жили переказами про них. I все ж таки, все ж таки цi росiйськi молодi художники хоч i сперечалися, i дискутували без кiнця, до сварок про завдання, мету, напрямки мистецтва, - вони були спiввiтчизниками i Карла Брюллова, i Олександра Iванова - таких рiзних i попри все рiдних усiм ?м, генiальних художникiв, яких поважав сам великий Рим! Усе було переплутано, як завжди в цьому свiтовому мiстi, - стародавн?, сучасне i навiть майбутн?, що проривалось у схвильованому настро? римлян, у словах гарiбальдiйського гiмну, що виникав то тут, то там, незважаючи на настороженi пильнi дозори папсько? гвардi?. А гiмн цей створив поет Лу?джi Меркантiнi - бо?ць-гарiбальдi?ць. Bastone tedesco l'Italia non doma; Non crescono al giogo le stirpi di Roma. Ptu Italia non vuole stranieri e tiranni. Gia troppi son gli anni ehe dura il servir. Va fuori d'Italia, va fuori. ch'е l'ora. Va fuori d'Italia, va fuori, stranier! (Австрiйська дубинка не скорить люд Рима, _ Не зборить Iталiю непобориму. _ Не стерпить вiтчизна чужинцiв-тиранiв, - _ Занадто вже довго трива? ?х гнiт!_ _ Геть з Iталi?, геть, час настав вам тiкати, _ Геть з Iталi?, геть, чужоземнi кати!_ (Переклав з Iтал. М. Бажан)_ ...Професор iсторi? Степан Васильович ?шевський поринув найдужче у минуле. Вiн вiдчував себе наодинцi з ру?нами, стародавнiми храмами, з сивими пам'ятками дивовижно? культури. I не було меж у часi. То вiн жив у вiках до християнства, i вся iсторiя Риму, його розквiту й занепаду вставала зримо перед очима. То вiн опинявся в Середньовiччi, в добi Вiдродження. Вiн радiв iз сво?? самотностi. Вiн уявляв iз задоволенням, як тепер оживуть його лекцi? з iсторi? перед студентами Московського унiверситету, бо вiн тепер вiдчував себе свiдком i навiть часто спiвучасником рiзних етапiв велично? iсторi? вiчного мiста. Але iнколи, iнколи вiн шкодував, що Марiя Олександрiвна не по?хала разом з ним. Вiн звик до не? за життя в Парижi. У листах Юленьцi, та й сам собi, вiн доводив, що далеко краще без грошей сидiти на одному мiсцi, а не подорожувати... I крiм того, з ними був би Пассек. Ситуацiя складна. "Ох-хо-хо, мила Марi? Олександрiвно, i я, i Юленька дуже вас любимо i поважа?мо - i як людину, i як чудесну письменницю, та якби деякi риси зникли з вашого та?мничого характеру!" I це легковажне ставлення до грошей - до позичок, авансiв. Перший час вона вiдмовлялась вiд пропозицiй позичити ?й, боялась цього, а тепер сама забува?, скiльки кому винна, скiльки ?й виннi в якiй редакцi?, на що вона може розраховувати. Врештi, добре, що вона залишилась у Парижi. До Рима при?хав Бородiн. З ним накреслили план екскурсiй. От i сьогоднi умовились зустрiтися увечерi коло фонтана Бернiнi, а до обiду ?шевський ще хотiв зайти на пошту. Рiдна Юленька, вона зна?, що вiн турбу?ться про не? i про дiтей, особливо про новонародженого Петрусика, заочного хрещеника Марi? Олександрiвни, i не скупилася на листи. - Prego! (Будь ласка! (Iтал.)_ - усмiхнувся йому службовець пошти, подаючи лист i ще аркушик паперу - якусь записку. Лист вiд Юленьки! Вiн з насолодою прочита? його у себе, а аркушик, маленьку записочку, вiн розгорнув одразу. Що воно таке? Знайомий стрiмкий почерк. "Милий Степане Васильовичу! Ми сьогоднi при?хали i зараз тут, в Hоtel Russie на del Popolo. Чека?мо на вас швидше! Вiддана Вам Марiя Маркович i Богдась. З нами Олександр Вадимович Пассек". От тобi й ма?ш! Але вiн зрадiв, слово честi, просто зрадiв. Йому здалося все навколо веселiшим, i вiн вiдчув себе не в колосальному музе?, як досi, а живою людиною серед живих, сучасних людей. Вiн поспiшив в Hоtel Russie, i коли побачив якiсь особливо яскравi, зараз зовсiм блакитнi очi Марi? Олександрiвни, щасливе обличчя схудлого Сашi й веселого Богдася, у нього вихопилося одразу: - Як прекрасно, що ви при?хали! - Що ж, всi дороги ведуть до Рима! - смiючись, тиснула йому руку Марiя. - Але нам треба швидше влаштовуватися з кiмнатами, адже в готелi неймовiрно дорого для нас! - Ну, це влашту?мо! Сьогоднi я з Олександром Порфировичем Бородiним будемо у наших художникiв - тут брат Боткiна Микола, художник Орлов, багато iнших, вони допоможуть знайти для вас помешкання. - I щоб не дуже дорого, - нагадала Марiя, - ви ж зна?те, у мене, як завжди, з грошима негусто, але дуже бажано, щоб недалеко одне вiд одного, хоча б на однiй вулицi з Олександром Вадимовичем. - I недалеко вiд вас, дорогий Степане Васильовичу, - мовив Саша. - Який я радий вас бачити! Невже ви все-все оглянули вже без мене, без Марi? Олександрiвни? - Не турбуйтесь, тут на роки вистачить, не те що на якiсь там два тижнi! ?шевський радiв, що все так просто, i не було чого хвилюватись через ?хнi незрозумiлi вза?мини. Надаремно вiн заспоко?в себе. За короткий час вiн зрозумiв, що зовсiм усе це не "дуже просто". Та нiколи вiн ще не бачив Марi? Олександрiвни такою щасливою, розквiтлою, гарною. Щасливим, наче трохи завжди сп'янiлим, виглядав i Саша. Можливо, ?м тiльки заздритимуть люди. Хiба щастя може бути винним? Omnia vincit amor... (Все перемага? любов (лат.)_ * * * Вони були такi щасливi, що з ними неможливо було ходити по музеях. Про Сашу i не говорити - хоча вiн, правда, погоджувався одразу на все, всiлякi екскурсi?, але лише тому, що мала йти i Марiя Олександрiвна. Вони жили в iншому свiтi, може, iнколи трохи смiшному для стороннiх, може, навiть обурливому для пуританського ока, але, безперечно, заздрiсному для всiх, - для кого потай, для кого одверто, - у свiтi сво?х почуттiв. Степану Васильовичу часто здавалось, що вони нiчого не бачать i не чують, крiм одне одного. Та щодо Марi? - вiн незабаром зрозумiв, що помилився. Вона раптом ставила питання, якi свiдчили, що вона з якогось свого, iншого боку дивиться на все i цiкавиться всiм по-сво?му. Професор помiтив, що Марiя Олександрiвна далеко бiльше за нього приглядалася до сучасного - не сучасного мiста, а людей. Вона швидко опановувала мову, яку почала вивчати давно, i любила розмовляти з випадковими зустрiчними. То з жiнками коло Maria Miracle - Марi? Чудотворно?, - якi розповiдали, що саме ця мадонна найприхильнiша до жiнок i робить чудеса - miracle, то починала розмову з красунею дiвчинкою, яка приходила прибирати кiмнату i одразу пройнялася такою симпатi?ю до при?жджо? дами, що розповiдала ?й усi сво? домашнi i навiть вуличнi новини. Навiть з юрбою хлопчисьок, що не давали спокою при?жджим, вона одразу входила в якийсь незрозумiлий рештi контакт. Цi хлопчиська, як ро? настирних мух, облiпляли коляски не тiльки на загороднiх екскурсiях, а навiть на вулицях мiста, настирно, немов це беззаперечний обов'язок, якесь законне мито, вимагали милостинi. Навiть милостинею це не можна було назвати, так це було зухвало i безапеляцiйно! Такi сценки дратували ?шевського, дивували Бородiна, Саша немовби почувався винним, а Марiя була в захопленнi, i реготала, i ладна була вiддати всi грошi, аби чути хлоп'ячi вигуки, спостерiгати ?хнi мiнливi, задоволенi, замурзанi мордочки. А сьогоднi увечерi вона кинулася на ?шевського: - Як! Ви досi не були в "Ель Греко"? У тому ж кафе, казав Анненков, завжди бував Гоголь, там бував ще ранiше Байрон; Ви вже тут три тижнi - i не були там! ?шевський почав перераховувати, де вiн встиг побувати за цi три тижнi, але Марiя i слухати не хотiла: - Сьогоднi, зараз же ми йдемо туди! Ви навiть не зна?те дороги? Нiчого, я розпитаю! Вона повела все сво? маленьке товариство так упевнено, немов жила тут уже хтозна-скiльки часу. По дорозi з привiтною усмiшкою вона питала напiвiталiйською, напiвфранцузькою, як дiйти до п'яцца Iспанiя. Вiд не? кiлька крокiв до кафе "Ель Греко". Це вона знала з розповiдей Анненкова. ?шевський вiдзначив про себе, що ?й усi так вiдповiдають, наче для кожного при?мно послужитися такiй привiтнiй молодiй дамi. - Невже це тут? - здивувався Саша. - Я уявляв кав'ярню далеко бiльшою i багатшою, - мовив i Степан Васильович, коли вони зайшли в досить маленьку кав'ярню з двох кiмнат. - Саме такою вона менi й подоба?ться, - переконано сказала Марiя. - Тiльки подумати - тут бував Байрон! Балакуча, вже в лiтах, огрядна господиня, яка царювала за касою, охоче показала, де сидiв завжди синьйор Нiколо - так вона називала Миколу Васильовича Гоголя. Тодi кав'ярня належала ?? дядьковi з дядиною, а вона була ще маленькою дiвчинкою, а втiм, пам'ята? синьйора Нiколо. Його всi поважали i, сказати правду, побоювались. Вiн розмовляв чужою для не? мовою, i вона дивувалась - iнколи вiн з таким серйозним виглядом щось розповiдав, певне, щось дуже серйозне, думала вона, але ж то, певне, було щось дуже смiшне, як вона вже потiм здогадувалась, бо всi починали так смiятися, що дядина приносила сидр, щоб заспоко?ти. А взагалi всi намагалися синьйору Нiколо догодити, дядя навiть власноручно варив для нього каву. Що казати, синьйор Нiколо любив повередувати! - О, так, - смiючись, сказала Марiя сво?м супутникам, - мiй чоловiк був з ним добре знайомий, колись, невдовзi перед нашим одруженням, вiн iз Гоголем цiлий день провiв. Що за людина! Та йому всi його вереди i примхи прощали, навiть не те слово, не "прощали", а залюбки зносили, аби бути близько коло нього. Господиня кав'ярнi, немов розумiючи, про що йдеться, закивала головою. - Так, так, його всi синьйори художники дуже любили, а мiй дядя був просто щасливий, коли синьйор Нiколо приходив до нас, i вже нi на кого з гостей бiльше не звертав уваги. О! - пiдняла вона палець угору, очевидно, удаючи дядька, - це великий росiйський пiтторо! У нас всi великi письменники i поети бували i пили нашу каву, - мовила вона з погордою. - Он у тому куточку любив сидiти сам синьйор поет Байрон! Марiя здивовано глянула на не?: - Хiба ви... - Нi, нi, мила синьйоро, звичайно, я не пам'ятаю його, бо мене ще не було тодi на свiтi, але ж дядько повiсив, бачите, от на стiнi, його портрет i розповiдав про нього. А чому, гада?те, так зветься наша кав'ярня, i чому у нас любив бувати Байрон? О! Всi це знають! Вiн був i за грекiв, i за iталiйцiв, за всiх, кому потрiбнi були його пiснi про свободу. Це наш поет! - вона глянула на дверi й сказала зовсiм iншим, довiрливим, конфiденцiйним тоном: - Можете бути спокiйнi, я одразу пiзнаю людей, зайвi люди до нас не заходять. Присягаюся святою мадонною! Прего, чашечку кави? А тiстечка я сама готую, я певна - такiй прекраснiй синьйорi буде до смаку! - Звичайно, звичайно, - загорiлася Маруся. - Ми вип'?мо по чашечцi кави з вашими тiстечками, i ми сядемо в тiй кiмнатi, ну, не на тому мiсцi, але ж у тiй кiмнатi, де любили сидiти i Гоголь, i Байрон. - I Брюллов, - нагадав Саша. - I Герцен, - додала Марiя. - I Марко Вовчок, - в тон ?й проказав ?шевський. - А ну вас, - жартома ляснула його по руцi Маруся. - Я справдi зворушена всiм цим, а яка чудесна ця балакуха господиня! Все-таки шкода менi, що я не встигла побачити на власнi очi Гоголя. Опанас стрiчався з ним не раз, але Гоголь невдовзi помер, коли ми побралися. Вона замислилась, тримаючи в руках малесеньку чашечку з запашною кавою. - Звичайно, - мовила вона роздумливо, - Кулiш зробив потрiбну справу, перший зiбравши його твори, листи, але, менi зда?ться, вiн подав його зовсiм не так, як треба, не таким, яким вiн був у дiйсностi, вiн зменшив його... - Однаково на суд нащадкам лишаються твори, i тут нiхто вже не владний зробити по-сво?му, - мовив ?шевський. - Як не репету? Англiя, всi ?? лорди, всi ?? святенники, а от, бачите, поет Байрон лишився в серцях усiх народiв, кому потрiбнi були його пiснi! - Вiн у мене змалку зв'язувався з Iталi?ю i Грецi?ю, - сказала Марiя. - Яке життя! З карбонарiями боровся за Iталiю, як за свою батькiвщину, вiддав життя за Грецiю. З його пiснями свободi йдуть гарiбальдiйцi! - Смiливому вся земля батькiвщина! - мовив ?шевський, З кав'ярнi, де дружньо попрощалися з господинею i дали слово прийти ще, Марiя йшла мовчазна й замислена. Треба швидше зустрiтися з хлопцями, якi при?хали з Гейдельберга не як цiкавi туристи, а щоб бути в загонах Гарiбальдi, з тими поляками, росiянами й укра?нцями. - Милий Степане Васильовичу, ви ще не дiзналися, я вас просила, де тепер Добролюбов? Чоловiк писав, що вiн у Римi, але ж його тут нема. Чоловiк радить познайомитись з ним i працювати для "Современника". - Що ж, вам i карти в руки, - задоволене сказав ?шевський. - I не дорiкайте менi, ви ж зна?те, я для вас про все дiзнаюсь - навiть про що зараз думають Кавур, Меттернiх i король Вiктор-Емману?л, бо про це пише в "Современнике" Добролюбов так само гаряче, як i про твори Марка Вовчка, тому вже я пройнявся до нього величезною симпатi?ю i дiзнався, що зараз вiн у Неаполi. - Ну, тодi ми з ним незабаром побачимось, - впевнено сказала Марiя. - Я не встигла познайомитись з ним у Петербурзi, треба це тут виправити! * * * Художники знайшли для Марi? Олександрiвни чудову кiмнату! Досить велику, але зовсiм недорогу, на першому поверсi. У внутрiшньому дворику був навiть фонтан i квiти. Обставлена кiмната була екзотично: прикрашена вазами, бюстами, висiли картини - нiби куточок якогось музею або старого палаццо. Так воно й було - колишнiй занедбаний, ветхий палаццо, але Марi? дуже подобалось. А художники найбiльше були задоволенi й пишались, що знайшли помешкання з великим лiхтарем на сходах. Бiльшiсть будинкiв у Римi була з темними й просто страшними пiд'?здами. На тiй же вулицi у маленькiй кiмнатцi оселився Олександр Вадимович. Богдась лишався на його пiклуваннi в той час, коли мама працювала. Першу половину дня мама завжди працювала. I часто вночi. Увечерi iнколи сходилися усi разом. Сво? вiдвiдини музе?в i рiзних пам'яток професор, як i до ?хнього при?зду, робив сам... Що ж, йому не хотiлося заважати цим явно щасливим людям... Iнколи вiн виходив пiзно увечерi, отак як сьогоднi, майже вночi, щоб поглянути на ру?ни форуму, храм Венери, Колiзей при мiсячному освiтленнi. Сьогоднi вiн попрямував до Колiзею. Людей зовсiм не було. Там i тут бiгали кiшки, чомусь ?х тут багато ховалося в стародавнiх ру?нах. Якась жiноча самотня постать вийшла з брами. - Марi? Олександрiвно! Ви? Самi? Чому? - Хiба ви не зна?те, що я люблю блукати сама? - Але вночi, в Колiзе?? - Хiба страшно? Саме отак i вiдчува?ш те далеке життя. Пiд цi?ю брамою проходили гладiатори з вигуком: "Ave Caesar, morituri te salutant!" (Живи, Цезарю, тi, що йдуть на смерть, вiтають тебе! (лат.) _Я люблю тут блукати i згадувати. - I ви згаду?те те далеке життя? - пожартував ?шевський. Марiя нiчого не вiдповiла. Вони пiшли вдвох мовчки. Навiть такому доброму друговi, як ?шевський, не хотiлося казати, що вона "згадувала". Вона згадувала тут рядки "Неофiтiв", якi Тарас Григорович власноручно переписав для не? i подарував перед подорожжю. Вона не раз перечитувала ?х, але зараз, тут у Римi, коло стiн Колiзею, уночi, вона особливо переживала усю ?хню силу слова, уяви, мислi. Шевченко малював Колiзей, перших неофiтiв, перших нескоримих борцiв, вiддану матiр, але ж усе це було про ?хню рiдну землю, про рiдний народ, i не лише про рiдний, а про кожен уярмлений, про кожен поневолений, про кожен, що кона? пiд владою тиранiв. Марiя йшла мовчки, i, як часто бувало, в думках повторювала рядок за рядком: Ликуе Рим. Перед кумира Везуть возами ладан, мiрро, Женуть гуртами християн У Колiзей. Мов у рiзницi Кров потекла. Лику? Рим! I гладiатор, i патрицiй, Обидва п'янi. Кров i дим ?х упо?в. Ру?ну слави Рим пропива?. Тризну править По Сцiпiонах. Лютуй! Лютуй, Мерзенний старче! Розкошуй В сво?х гаремах! Iз-за моря Уже вста? святая зоря. Не громом праведним, святим Тебе уб'ють. Ножем тупим Тебе зарiжуть, мов собаку, Уб'ють обухом. Вона думала про всiх неофiтiв, усiх борцiв, i для не? найближчою ставала Iталiя Байрона, Iталiя Гарiбальдi i, як не дивно було б почути комусь, Iталiя ?? "батька", Тараса Григоровича. Захотiлося йому написати про всi враження, його розпитати. Опанас повiдомляв у останньому листi, що хворi?, писав про невдале сватання, про сумну подорож на Укра?ну i брутальний арешт. Тургенев збирався написати про цей обурливий арешт Олександру Iвановичу, щоб той надрукував у "Колоколе". Мабуть, важко йому, Тарасовi Григоровичу, нема коло нього по-справжньому близьких, з теплими, рiдними руками. Як це страшно бути на самотi, самотнiм. Не тодi, коли сам цього хочеш, а весь час... Певне, це найстрашнiше в життi. От i люблять його, i шанують, а вiн однаково самотнiй - ?? названий батько, i нiяка слава, нiякi успiхи не можуть замiнити найрiднiшо?, найближчо? людини. Уночi, пiсля прогулянки до Колiзею писала йому листа. Бажалось якнайтеплiше зiгрiти його, приголубити, як дочцi. "Мiй друже дорогий, Тарасе Григоровичу! Чую, що Ви усе нездужа?те та болi?те, а сама вже сво?м розумом доходжу, як-то Ви не бережете себе i якi сердитi тепер. Оце добрi люди скажуть: "Тарас Григорович! Може, Ви шапку надiнете: вiтер!" - а Ви зараз i кирею з себе кида?те. "Тарас Григорович, треба вiкно зачинити, - холодно..." - а Ви хутенько до дверей - нехай на стежi стоять. А самi Ви тiльки одне слово вимовля?те: "одчепiться", та дивитесь тiльки у лiвий куток. Я все добре знаю, та не вбоюся, а говорю Вам i прошу Вас дуже: бережiть себе. Чи таких, як Ви, в мене поле засiяно?" Чомусь сльози застилають очi. Нiхто, нiхто не важив так для не?. Згадала, як уперше дiвчинкою "Кобзар" читала, i сама собi присягалася, сво?м життям, принести якусь користь для народу, не прожити пустотливою панночкою або великорозумною баринею. I бiль, неймовiрний жаль за ним - чого так склалось його життя? Згадала - розповiдав Опанас - дуже Тараса Григоровича любила хрещена мати Богдасика - княжна Р?пнiна, Варвара Микола?вна, ще до заслання, ще як був молодим. Вона, Варвара Микола?вна, вразила Марiю сво?м прямодушним розумом, сердечною простотою. Та хiба серцю накажеш? Шевченко поважав ??, звiрявся ?й багато в чому, але ж не любив. I вiн самотнiй. I вона вже нiкого не полюбила i теж сама-одна дожива? свiй вiк. А от здалося йому, що полюбив цю Ликеру, крiпацьку дiвчину Макарова. Макаров, звичайно, одразу "вольну" дав, але жахався, казав Марусi: "Гарна тварина - i бiльше нiчого, лукава, ледаща i не любить його аж нiскiлечки". Нещасливий "батько"! Шкода, що ?? не було поряд, уявля?, як усi "друзi" з порадами лiзли, з осудами та пересудами. Вона розумi?, вiн жахнувся сво?? самотностi, а те, що крiпачка, - це тiльки полонило його дужче. I всi кажуть - гарна! ?? й Тургенев бачив, теж сказав: "Я зрозумiв, чому його до не? потягло, але одразу бачив, не те що щастя - нiякого пуття не буде". Може, й добре, що одразу все порвалось. Не пощастило йому у подорожi, такiй жаданiй, такiй чеканiй, на Батькiвщину. "?здили Ви на Укра?ну, були Вам там пригоди, писали менi Коли-то побачимось? Буду дожидати". Вона й так тi три мiсяцi у Петербурзi найчастiше з ним бачилась, усi навiть нарiкали. Але ж так мало того часу було. Вiн i не хотiв спочатку, щоб вона ?хала, а потiм казав: "?дь, доню, подивись свiта!" "Я тепер пишу до Вас з Рима: коли б же Вас сюди занiс який човничок, щоб Ви не од людей почули, а на сво? очi побачили, якi тут ру?ни, дерева, квiти,а яке тепло, яке сонце. Я була в Колiзе? на самому вишку, на вiкнi сидiла, а як звiдти зiйшла, то й сама не знаю..." Еге ж. ?шевський i Саша далi стояли, i Саша тремтiв i блiднув, бо не помiтив, як вона швидко нагору побiгла, а вже побачив, як звiдти махала, щоб стояли там унизу, на не? чекали. "Була у Ватiканi..." Як глянула на Аполлона, на Лаокоона, "живих", не копi?, а "справжнiх", так аж дихання зайшлося, говорити не могла, трохи вiдстала, щоб не бачили ?? супутники, незручно стало за свою таку вразливiсть, вона й сама не чекала тако? реакцi?. Потiм, уже отямившись трохи, слухала пояснення ?шевського. А в Сiкстинську капелу ходила потiм не раз; i, закинувши голову, ?й хотiлося найдовше дивитись на стелю, на створення свiту, як бог Саваоф торка?ться пальцем Адама. Вона мимоволi всмiхалась, i нiби все набувало iншого значення. На це створення свiту вона волiла бiльше дивитись, нiж на страшний суд, там тiльки одна божа матiр ?? заспокоювала, яка наче благала сина про милосердя. Вона i в дитинствi найдужче любила образ дiви Марi?... А створення свiту було для не? чимось житт?ствердним. Не те що страшний суд - хай хоч i заслуженi кари. "Коли б же Ви були там, Тарас Григорович. У мене ? для Вас фотографi?, та як ?х передати? Я тут i працюю, i вчуся, i гуляю. Ви напишiть менi словечко, коли час буде. Ви забули чи нi, що ви названий батько? Коли взяли iм'я, то взяли й бiду батькiвську. Тепер думайте i не забувайте". Вона всмiхнулась трохи сумно. Чи було б ?? сьогоднiшн? щастя, ?? "миле горе" - бiдою батькiвською? Ой, леленько, вона й не знала, й не вiдала досi, яка то ? справжня любов! А любовi, як долi, конем не об'?деш, не обминеш... "Прощавайте. Бережiть же себе, прошу Вас дуже". Вона знала - йому буде при?мно, радiсно, коли вона багато працюватиме, писатиме. Оце для нього головне. Вона уявила, як у нього, в його скромнiй кiмнатi-майстернi в Академi? художеств вона затишно вмоститься на його турецькому диванi - ?динiй розкошi! - i розповiдатиме про подорожi, зустрiчi, враження, i вiн прочита? ?й новi сво? твори, а потiм попросить ?? заспiвати, i вона спiватиме не тiльки укра?нськi пiснi, а й iталiйськi, що чу? тут. Обов'язково треба швидше побачити Добролюбова, вiн-то далеко бiльше зна?, нiж ?шевський та Бородiн, та й росiйськi художники, з якими вони стрiчаються, що робиться насправдi навколо, бо щось дуже схоже на затишшя перед бурею, а в день iменин Гарiбальдi на всiх вулицях i на площi папськi солдати ходили великими юрбами, побрязкували, наче застерiгаючи, шаблюками, i народ у чеканнi затих, немов збирався з новими силами. В останньому "Современнике" була дуже прихильна рецензiя на нове видання "Кобзаря" - вона ще його не бачила, i ?й тiльки написали, що на ньому сто?ть присвята ?й! Але ?й так хотiлося одержати листа вiд самого Тараса Григоровича. Надходили листи вiд Тургенева - не дуже при?мнi, вiд Опанаса - пiсля них ставало сумно й нiяково, а iнколи вона ображалась i дратувалась про себе. А вiд Тараса Григоровича - нi, не було. Невже вiн так тяжко нездужа?, що й написати нема сили? Вона про нього тут останнiм часом багато думала, i навiть приснився вiн ?й, веселий i добрий, - удвох спiвали "Зiроньку". I вона прокинулась весела, розповiла за снiданням про сон Богдасевi й Сашi. Вони, як завжди, пiшли втрьох на пошту - Саша, Богдась i вона. - Prego, синьйора! - як знайомiй, з усмiшкою простягнув ?й листа чорненький юнак. Вона вже впiзнала досить товстенький конверт з адресою, надписаною почерком Iвана Сергiйовича, - вiн ?й пересила? пошту з Парижа: так i ? - в першому конвертi ще другий, це вiд Опанаса Васильовича. Саша нiколи не питав, намагався нiчим не виявити свого хвилювання, але вiд Марi? не крилося, як вiн завжди блiднув i мiнився в обличчi. - Вiд тата! Лист вiд тата! - закричав Богдась i потягнув ?? за руку. - Читай, читай швидше! Вони вийшли на вулицю, присiли коло стiни, повито? плющем i трояндами. Саша удавав, що цiкавиться невеличкою стату?ю мадонни, ?х тут багато сто?ть в нiшах коло невеличких стiнних фонтанчикiв, звiдки простi люди п'ють воду. Богдась торсав матiр за руку, i вона квапливо надiрвала другий, Опанасiв, конверт, почала читати, i раптом Богдась побачив, як великi, наче дощовi краплини, сльози потекли по щоках мами. - Мамо! Що таке? - кинувся вiн до матерi, пiдбiг i зляканий Олександр Вадимович. Марiя слабо махнула рукою: - Пiдiть, пiдiть удвох кудись. Я сама хочу бути. Тарас Григорович помер... Вона блукала сама по вiдлюдних вулицях та вуличках, сидiла над Тiбром, не звертаючи нi на кого i нi на що уваги i не стримуючи слiз. Тараса Григоровича, ?? "батька", вже не було на свiтi. Як у не? болiла душа! Нiколи, нiколи вона вже не побачить його, i не розповiсть вже йому нiчого, i, написавши новий твiр, вже не думатиме, як завжди: "А йому сподоба?ться?" Адже його слово було найвище визнання, найвищий суд для не?. Як же це трапилось, як же таке горе, така бiда увiйшла в ?? життя? А вона так багато думала про нього останнiм часом, як нiколи за все перебування за кордоном. Так то вона прощалася з ним навiки, коли ?хала з Петербурга? То вона прощалася, коли пiдписувала оце тепер останнiй свiй лист звiдси: "Прощавайте"? Ой, а де ж та даровизна, що надiлив вiн нею, а вона залишила у нього до повернення - його автопортрет, що писав вiн, коли був молодим. Вона такий бачила i у княжни Варвари Микола?вни, отаким та його любила й не пiзнала пiсля заслання, а вона, Марiя, побачила його вже не таким, але одразу зрозумiла, що душа його ще палкiша, ще непримиреннiша стала, воля його ще мiцнiша, куди мiцнiша, нiж у всiх, хто оточував його. Вiн подарував ?й ще свiй зошит, що списав у Орськiй фортецi, сво? ?вангелi?, що читав там. Вiн усе те дорогоцiнне ?? серцю подарував ?й, сам подарував, хiба вона насмiлилась би просити, навiть натякнути? А вона сказала притуливши тi подарунки до грудей- "Нехай у вас буде, поки повер'нуся". Кому вона могла що довiрити, як не йому самому? А тепер - де вона, ця найдорожча в свiтi спадщина? Треба, щоб Опанас потурбувався, забрав для не?, зберiг для не?. Яка вона була легковажна, нерозсудлива, непередбачлива... Та хiба вона думала, що нiколи вже не побачить свого Тараса Григоровича? Хiба коли дума?ш, що близькi пiдуть вiд нас одного разу i нiколи вже не повернуться?.. Вона опiвночi прийшла до свого помешкання. Вже зовсiм було темно i тиша скрiзь. Добре, що у пiд'?здi свiтив цей лiхтар, яким так пишались художники. Саша сидiв коло Богдана, що спав, та, поглянувши на ?? заплаканi очi, мовчки поцiлував ?й руку i, нiчого не спитавши, пiшов до себе. Вiн завжди був такий. Нiчому не заважав i розумiв ?? бажання з пiвпогляду. Нiкого вона не хотiла бачити, нiкого. Цiлу нiч вона наче розмовляла з "батьком", присягалася, що вона не зверне з дороги, його дороги, адже вiн вiрив у не?, Марiю, Марка Вовчка, i хай ця вiра не стане даремною! Але як закiнчив вiн це сво? страдницьке життя? Чи був хтось коло нього, чи тримав його знесилену руку, чи так на самотi, як завжди? А вона, його "дочка", була так далеко, й невiдомо, чи встиг вiн прочитати ?? останнiй лист iз Рима? Невже не дiзнався вiн, як вона дума? про нього, схиля?ться перед ним? Вона наче оглядала сво? життя i червонiла за багато днiв i годин цих двох рокiв i думала, думала над сво?ю працею i над тим, що та як треба робити i як прожити, як вiн, у кого нема "зерна неправди за собою". Як це важко жiнцi, молодiй ще жiнцi, якiй здавалось, що тiльки зараз вона пiзнала справжн? жiноче життя, жiноче щастя, i як важко все по?днати i бути ще матiр'ю. Адже завжди жадала вона бути доброю, гiдною матiр'ю - не для оточення, не про людське око, а по-справжньому, щоб самiй знати, що перш за все вона - Людина. Мати. Адже ?й присвятив Тарас Шевченко свiй "Кобзар"! Це щось-таки значить! Не тiльки для слави, для вiдзнаки ??, а щоб вона, Марко Вовчок, так само, як вiн, любила Укра?ну, народ пригноблений, скривджений, для нього працювала. Писати? Так, багато писати, щоб народ ?? любив i розумiв. Не для купки "избранных", а для всiх людей, народу, для нього й про нього. Нiч - час роздумiв над життям, над метою його, над добром i злом. А день - це саме життя з сво?ми повсякчасними турботами, дрiбними щоденними обов'язками, легкими радощами, побутовими непри?мностями i втiхами. Може, коли б "бог" не посилав людям рiзнi дрiбнi напастi, якi вiдвертають увагу вiд того, що терза? до глибини душу, i жити не можна було б! Вночi зда?ться: зайшла людина в безвихiдь. Як можна далi жити, не розв'язавши для себе головних протирiч, питань, проблем? А настане день, вiдiйшла нiч переплакана, безсонна, треба дитинi швидше дати поснiдати, треба навiдатися, чи надiйшли грошi, треба швидше перекласти "Три долi", а то не встигнуть надрукувати в черговому номерi. А тут ще Саша... 5 Наближався Великдень. Як це було в дитинствi? Давно-давно? Вона сидiла коло фонтана, поринувши в спогади. Це наближення свят, незвичне готування до них у Римi розбуркало далекi-далекi спогади, далекi картини, що нiчого спiльного не мали з тим, що бачила зараз. Ще б пак! Маленька глуха Катеринiвка на Орловщинi - i Рим! Який ясний пiднесений настрiй був тодi, у дитинствi, в днi цих великоднiх свят! Коли ще дуже вiрила, коли ходила на сповiдь, причащалася, вiдчувала себе чистою, безгрiшною i дуже любила з мамою i нянею вiдвiдувати весь страсний тиждень убогу сiльську церковку. Вона з особливим палким почуттям вистоювала всi дванадцять ?вангелiй у страсний четвер, i тремтiла вiд жалю i слiз, коли у святу п'ятницю виносили плащаницю, i щиро молилась, як усi в церквi - старi, молодицi, дiвчата. Багато з них плакали. Чому? У страсну суботу пiсля хатньо? метушнi - адже, мабуть, цiлий тиждень пекли паски, смажили, варили, - готували "пасхальний стiл", як якийсь вищий обов'язок, а ще весняна святкова приборка, i завжди лишалось на останнiй час щось недороблене, що конче треба було зробити. I от, нарештi, на вечiр, коли вже в усьому домi так смачно i врочисто пахло святом, вона i старший брат Валерко одягали святковi вбрання, в ?? тугi довгi коси няня вплiтала широкi синi або рожевi стьожки, вбирались святково мама й тато, так, i тато був ще живий, i увечерi в страсну суботу теж ?хав з ними до церкви, - i всi люди були у святкових вбраннях, квiтчастих хустках. У церквi було дуже парко, тiсно, дихати було важко, але всi наче нетерпляче чекали чогось надзвичайного, хоча щороку вiдбувалось те ж самiсiньке. О дванадцятiй лунало "Христос воскресе!" - i враз немов усе-все мiнилося на очах, i люди всi мiнилися, старi бабусi й дiди, жiнки, дiвчата, лiтнi дядьки i навiть хлопцi! Всi здавалися такими добрими, ясними, i вiрилось, що Христос, i божа матiр, i всi святi ангели саме тут зараз, невидимi летять поперед хресного ходу навколо церкви. А на дзвiницi бамкав великий дзвiн, тодi здавалося: голоснiшого, гучнiшого i прекраснiшого нiчого не може бути. Як бувало весело в цей день удома! Давно-давно. Коли живий ще був тато... Потiм вона вже з острахом чекала великодня. А втiм, i кожного свята. Але особливо великодня. Бо саме тодi напивався до нестями вiтчим. Зовсiм iншi, нiж ранiше, при татовi, почали при?здити до них гостi. Нi, не до них, до нього. Мама заводила дiтей у спальню, забороняла виходити, щоб вони нiчого не бачили й не чули. Старший Валерко цiкавився, якось непри?мно цiкавився, намагався заглянути у щiлинку, прислухався, а ?й, Машi, було огидно, i найдужче чомусь вона боялася, щоб не почули меншенькi дiти - Митя i Вiрочка. Вiрочка - вже дочка вiтчима, але ж ?? сестричка, i вона ?? любила й жалiла. I самiй ?й не хотiлося нiчого чути. Якось вона втекла. Вона бiгла до сво?? колишньо? нянi на село. ?й здавалось, що всi тi люди, яких вона бачила вночi в церквi, якi з жалем i спiвчуттям шепотiлись за ?? спиною: "Х