оч  i  панночка,  а   сирiтка",
зустрiнуть ??, сховають.  Але  на  вулицi  гуляли,  i  вона  засоромилась,
звернула з вулицi, побiгла городами.
   Треба було ще поминути попiвський двiр. З попiвського дому лунав гомiн,
безладнi спiви, п'янi голоси.  От  рипнули  дверi  з  чорного  ходу.  Вона
прича?лася за кущем лiщини з ще ледь помiтним зеленим листячком: здавалось
- на кущ накинуто зелений прозорий серпанок.
   З дверей вийшли, пiдтримуючи один одного, пiп i дяк, вони щось  верзли,
переконуючи в чомусь один одного. ?лейна борода попа була скуйовджена, дяк
обiймав попа i намагався поцiлувати йому руку, потiм пiдвiв свою правицю i
таким громоподiбним як у церквi голосом загорлав: "?дин бог без грiха!" Аж
тут вибiгла попадя i почала обох лаяти верескливим голосом  i  штовхати  у
дверi  додому,  а  пiп,  так  само  пiднявши  руку,  виголошував  козлиним
тенорком: "?дин бог без грiха!"
   Дiвчинка найдужче злякалась, що ?? помiтять,  i,  коли  вони  зникли  в
хатi, дременула далi знайомою стежкою.
   Нарештi пiдперта з усiх бокiв, наче полатана, пощерблена  нянина  хижа.
Дiвчинка постукала у маленьке вiконце. Вийшла няня. З того часу,  як  мама
вiддалася вдруге, няню вiдпустили з двору, вона жила з дочками i внуками.
   - Машенько, що ти, дитинко? Чого? Маша кинулася  до  не?,  притулилась,
нiчого не сказала. Стара зрозумiла без слiв.
   - Гуляють?
   Дiвчинка кивнула головою. Няня стояла розгублена, вона  не  кликала  до
хати. I раптом Маша зрозумiла - вона не може ??  покликати!  Адже  не  раз
плакалася няня мамi, як важко дочцi, про себе нiколи анi  слiвця,  але  ж,
певне, i ?й непереливки. Та й що б Маша у них зараз робила? Однаково треба
повертатися. Мама кинеться, що ?? нема, хвилюватиметься. Бiдна мама, ?й ще
гiрше буде. I потiм,  поки  бiгла,  хвилювалась,  щоб  не  побачили,  поки
попiвський двiр поминула, наче те  хвилювання  та  домашня  бiда  вiдiйшли
далi. Може, просто свiже повiтря пiдтримало ??.
   - Я пiду, нянечко, - мовила вона, - то  я  так,  захотiлося  просто  до
тебе.
   Немов уранцi не бачились, не христосувались.
   - Я пiду з тобою!  -  Стара  обняла  дiвчинку,  прикрила  сво?ю  темною
хусткою - подарунок ще  панi.  Пiшли  обережно  вдвох.  Де-не-де  виринали
пiснi, голоси.
   - От i нашi розгулялися. Треба ж колись вiдпочити, людьми себе  почути,
хоч у свята...
   Мама стояла коло хвiртки, перелякана, стривожена.
   - Мамо, прости менi, я до нянi ходила, - цiлуючи ?й руки, перепрошувала
Маша. - Ти хвилювалась за мене?
   - Дуже! -  прошепотiла  мати.  Вона  не  смiла  сказати,  вона  боялась
признатись сама собi, - вона злякалась, що Машу затягли отi мерзеннi гостi
чоловiка, i дiвчинка все те бачитиме, що там ко?ться.  Дяка  боговi!  Вона
ходила до нянi.
   - Голубонько панi, ви вже не сердьтеся на Машеньку, вона мене провiдати
ходила! - мовила няня. Дорога ?? няня, вона так любила  цю  дiвчинку,  яка
завжди за всiх поко?вок, за всю челядь заступалася! Хто що не розiб'?, хто
яку  шкоду  ненавмисне  зробить,  -  Маша  завжди  казала:  "Мамо,  то  я,
пробачте".
   - Нi, нi, нянечко, - обняла стару мати, - я не сердюся на  Машу.  Ти  ж
зна?ш, вона добра, хороша дочка. Я от що гадаю: краще Машi  не  жити  тут,
краще я ?? до яко?сь iз сестер вiдвезу. Однаково з  осенi  у  пансiон.  Ти
згодна, Машенько?
   - Як скажеш. Як ти хочеш, - розгублено вiдповiла Маша.  ?хати  з  дому?
Але ж коли "дому" й не було?
   - Нянечко, правда, Машi краще там буде, або у Катi  Мардовiно?,  або  у
Варюшi Писар?во?? - наче виправдуючись перед старою селянкою, казала панi.
   - Звiсно, краще, - сумно зiтхнула няня.
   Нiде ?й не було краще. Нiде ?й не було гiрше.  Усе  було  тимчасовим  -
чеканням справжнього.
   Проте - бiльше показового, зовнiшнього у Мардовiних, строгiше й чистiше
- у Писар?вих. Тому ?х любила дужче.
   Не раз iз рiдними ?здила на прощу в  монастирi.  I  багато  переживань,
думок, здивування i навiть перший  час  захоплення  викликали  у  дiвчинки
черницi - ?хн? самозречення, ?хня дол-я. Потiм, коли пiдросла,  уважнi  ??
очi, бажання про все дiзнатися, зрозумiти вiдкрили багато такого, вiд чого
жахнулася.  Темний  страшний  побут  монастирський,   жорстока   непохитна
i?рархiя, безмовнi рабинi, честолюбна владарка-iгуменя, вражена  навiки  в
особистому життi тиранка, i такi ж ураженi, заздрiснi, дрiбнiшi  тирани  -
?? помiчницi й пiдлабузницi -  мати-казначея,  iншi,  на  нижчих  сходинах
чернечо? iмперi?. О! Як рiдко можна було  побачити  справжню  християнську
вiру. Вiдкривалися перед нею i штучне творення чудес,  i  рiзнi  релiгiйнi
ефекти, якi пiдстроювали служителi церкви, i поряд з цим  -  дитяча  слiпа
вiра скривджених простих людей, оцих старих бабусь, молодих жiнок, котрi з
немовлятами  на  руках  проходили   десятки   верстов,   щоб   поклонитися
чудотворнiй iконi, святим мощам,  за  останнiй  мiдяк  налити  у  пляшечку
свято?  водички,  яку  напередоднi  наливала  iз  звичайного  колодязя  на
монастирському подвiр'? одна з цих жирних лицемiрних чорних гусениць.
   Iнколи ще хотiлося вiрити, як у дитинствi, свiтлою, ясною вiрою, але це
було вже неможливо. Давно неможливо.
   Дивно! Опанас був релiгiйна людина - якi листи писав вiн ?й, коли  була
ще нареченою, ?здила з родичами в Задонськ! Ще тодi вона вiрила, але  його
листи, сповненi сентенцiй, моралiзуючi, якось не вiдповiдали ??  настроям,
?? вiрi, в якiй вона найдужче шукала не фанатично? покори,  не  захоплення
аскетичними  iдеалами,  що   вiдгонили   у   звичайних   людей   звичайним
святенництвом (трохи цього було i  в  Опанасових  листах),  а  ствердження
любовi до людей, ближчих, живих людей, шукала правди i добра.  Потiм  вона
почала сперечатися з ним. Потiм перестала  сперечатись.  Коли  вчителював,
вiн повинен був i до церкви ходити, i всi обрядностi виконувати. Вона,  як
дружина вчителя, звичайно, виконувала все з ним, але вже нiяко? ваги цьому
не надавала. Дещо, правда,  робила  навiть  залюбки,  тому  що  нагадувало
дитинство:  на  Великдень  пекла  паски,  фарбувала  крашанки,   приходила
"розговлятися" вся комуна (яка й не постилася!). На "зеленi свята" вбирала
хату клечанням. Ну, а на рiздво, звичайно, i свят-вечiр був напередоднi, i
кутя з медом, i взагалi все, як належить. Але ж це  все  не  мало  нiякого
вiдношення до вiри!
   Цi два роки за кордоном весь час перебувала в оточеннi таких людей, для
яких питання вiри, релiгi? давно вже не мало особистого значення. Це  було
лише тi?ю темною силою, яку треба було враховувати в сво?й боротьбi  проти
монархiв церкви i всього ?хнього вiйська. Так  робив  весь  час  Олександр
Iванович  Герцен.  I  саме  тут,  у  Римi,   був   центр   наймiцнiшо?   i
найпiдступнiшо?  клерикально?  сили,  тут  був  центр  держави   намiсника
апостола Петра на землi - самого папи. Вiн  жив  у  Ватiканi.  Важко  було
по?днати  в  думках,  у  розумiннi  Ватiкан  -  мiсце   мешкання   монарха
католицько? церкви, i Ватiкан, про  який  писав  Герцен:  "Коли  нестерпнi
сумнiви ятрять серце, коли переста?ш вiрити, що люди могли бути здатнi  на
щось путн?, коли самому ста? огидно и соромно  жити,  -  я  раджу  йти  до
Ватiкану. Там людина заспоко?ться i знову щось благословить у життi".  Вiн
писав про Ватiкан Рафаеля, Мiкеланджело, Леонардо да Вiнчi, а не папський.
   Але там, у цьому ж Ватiканi, за  стiною,  що  вiдмежовувала  вiд  залiв
Рафаеля, його станцi?, вiд Сiкстинсько? капели, вже  багато  вiкiв  плутав
та?мничий зловiсний лабiринт клерикально? держави i мав сво? палати  папа.
У страсний тиждень вiн мав сам правити вiдправи у Сiкстинськiй капелi, а у
вербну недiлю - в соборi святого Петра.
   - Ми мусимо бути на вiдправах папи в соборi i в Сiкстинськiй капелi,  -
такими словами, та ще сказаними категоричним тоном, зустрiла  Марiя  сво?х
постiйних  супутникiв,  до  яких  ще  при?днався  сусiда  по  дому,   один
швейцарець, якого дуже полюбили всi дiти з ближнiх будинкiв.
   - Бути в Римi i не бачити папи! - удавано осудливо мовив i ?шевський.
   - Вас схопив уже азарт туриста? - спитав сусiда-швейцарець.
   - Усе, усе разом! - вiдповiла Марiя. -  Я  хочу  бачити  папу,  я  хочу
бачити народ у днi найбiльших релiгiйних свят, адже  iталiйцi  так  палко,
пристрасно вiрують! Я хочу бачити всi ?хнi врочистi церемонi?, i  я  рада,
що ми опинились у Римi саме на великдень.
   - А  я  волiв  би  краще  опинитися  пiд  час  карнавалу,  хоча  вже  й
спостерiгав його. Оце видовисько незрiвнянне,  i  справдi  треба  саме  на
карнавалi бачити iталiйцiв! У церквi - це зовсiм не те.
   - Ви вже не раз бували тут, тому так спокiйно ставитесь  до  всього,  -
заперечила Марiя. - Та тiльки як нам дiстати квитки?
   - Скрiзь i завжди усiм хочеться побувати на  таких  церемонiях,  як  на
прем'?рах у театрi, - сказав швейцарець.
   Вона даремно хвилювалась - люб'язний швейцарець принiс  ?й  з  поштивою
усмiшкою  квиток  на  вiдправу  у  вербну  недiлю.  Йому   дуже   хотiлося
прислужитися цiй чарiвнiй дамi! Але  напередоднi  Марi?  вже  надiслали  з
росiйського  посольства  квитки  на  всенький  страсний  тиждень!  Це  вже
потурбувався професор, та, звичайно, вона про це не  сказала  швейцарцю  -
подарунки треба вмiти приймати i не затьмарювати насолоди даруючого!
   Вона була страшенно задоволена, що пiде, i - розчарована, коли пiшла.
   Це справдi була нiяка не релiгiйна вiдправа, - швейцарець мав рацiю,  -
сво?рiдна театральна вистава, навiть не прем'?ра, бо  учасники  зовсiм  не
хвилювались,  як  артисти   на   прем'?рах,   а   виконували   сво?   ролi
завчено-машинально, бо виконували ?х .багато рокiв, а до того багато рокiв
бачили, як виконували iншi, ?хнi попередники.
   ?шевський  побачив:  Марiя  Олександрiвна  ледь  стрималась,   щоб   не
чмихнути, коли, на ношах у крiслi винесли папу -  невеличкого,  з  круглим
байдужим, навiть добродушним обличчям.
   - Наче пирiг! - шепнула Марiя.
   Нiякiсiнького натхнення, врочистого  пiднесення  не  побачила  вона  на
обличчi намiсника Петра на землi - тiльки втома й  байдужiсть.  Вiн  сидiв
пiд балдахiном, з обох бокiв його обмахували павичими опахалами.
   Поперед нього спочатку пройшли кардинали в довгих  червоних  мантiях  i
високих клобуках, потiм ?пископи,  канонiки,  рiзнi  високi  чини  чорного
вiйська,  що  нагадували  часи  iнквiзицi?,  потiм  звичайне   вiйсько   у
незвичайному одязi - швейцарськi латники у середньовiчних убраннях, загони
папських гвардiйцiв. Вiд усi?? .червоно?, золото? пишноти аж очi  слiпило.
Усi в церквi стали  навколiшки,  але  Марiя  помiчала  лише  цiкавiсть  на
обличчях, навiть не можна було сказати - молiльникiв, молiльникiв не було,
були цiкавi глядачi. Одна тiльки жiнка, явно iноземка, що виявилось  з  ??
запитань, стоячи поблизу Марi? навколiшках, плакала розчулено. Зараз у цей
славетний собор святого Петра  можна  було  попасти  лише  по  квитках,  i
бiльшiсть була така, як вона сама, -  цiкавi  глядачi  у  справжнiсiнькому
театрi.  Але  нi,  вона  помиля?ться:  цей  вдосконалений  театр  -  це  ж
величезна, ще непоборима сила. Яка сила  у  цього  байдужого,  з  обличчям
втомленого хазя?на, папи, у зловiсних  кардиналiв,  деяких  висхлих,  наче
кiстяки,  з  обличчями  хижих  птахiв,  зголоднiлих  хижакiв,   а   деяких
вiдгодованих, випещених. I не можна сказати про  якусь  тупiсть,  глупоту,
нi, нi в якому разi, бо в багатьох погляди горiли  таким  злим  розумом  i
хитрiстю, що, певне, моторошно було б глянути сам на сам у  живi  очi.  Це
були очi суддiв-iнквiзиторiв, якi одним поглядом, одним невблаганним рухом
руки, не замислюючись, посилають на смерть, на вогнище, в темницi  фортецi
Святого ангела. I нiчого християнського не було в них, нiчого спiльного  з
тими першими неофiтами, що при свiтлi смолоскипiв спускалися в катакомби i
там молилися з вiдданою вiрою i самозреченням, i там ховали  сво?х  перших
мученикiв за вiру. О! Катакомби справили на Марiю куди глибше враження!
   ?й захотiлося швидше з цього театру на свiже  повiтря.  Нарештi  кiнець
урочисто театрально? вiдправи.
   - Вийдемо тим ходом! - кивнула Марiя професору  й  Сашi.  Саша  знав  -
Марiя не може пiти з собору святого Петра, куди вони вже приходили  кiлька
разiв, щоб не затриматися хоч би на хвилинку коло "Пi?ти" Мiкеланджело.
   Вже витиснувшись iз натовпу i переводячи подих, ?шевський сказав:
   - Справдi, треба погодитись з вашим улюбленим Стендалем:
   "Яку' радiсть могло б дати перебування в античному Римi, коли  б  волею
зло? долi на його грунтi не виник як найбiльша образа - Рим попiвський".
   - Але ж не забувайте, - мовила Марiя, - Стендаль не тiльки захоплювався
античним i iншим мистецтвом Рима, вiн  був  зв'язаний  i  з  карбонарiями!
Погляньте на майдан - скiльки тут ?хнiх синiв i дочок!
   На майданi була сила-силенна людей,  живих  людей,  -  не  глядачiв,  а
палких римлян, iталiйцiв з гарячими серцями, жадобою волi, хай у бiльшостi
ще вiруючих i в мадонну, i у всiх улюблених святих, але в той же  час  вже
пройнятих зневагою до абатiв, монсиньйорiв i, головне, - з вiрою i любов'ю
до свого  Гарiбальдi,  якого  чекали,  чекали!  Та  вiн,  незрозумiле  для
бiльшостi  чому,  пiсля  свого  славетного,  геро?чного  походу  "тисячi",
трiумфально? перемоги в Неаполi, знову по?хав на свою Капреру. Але  ж  вiн
сказав: "Рим або смерть!"
   Переказували його слова: "До побачення - в Римi!"
   Так, Рим був володiнням  папи,  в  тенетах  ?вропейських  дипломатичних
iнтриг, ще Венецiя була пiд п'ятою австрiйцiв, у Туринi домовлялись король
Вiктор-Емману?л, Кавур, iншi мiнiстри, але народ, весь народ Iталi?  бачив
у об'?днаннi сво? визволення i вiрив  Гарiбальдi!  Це  розумiли  король  i
мiнiстри i поки що загрiбали жар його руками, бажаючи об'?днання i боячись
народного запалу, коротко кажучи - революцi?.
   - Ви пам'ята?те, - сказала Марiя, - рядки Альфi?рi:  "Siarn  servi,  ma
servi ognor frementi!" Так, ми раби, але повстати ми готовi!
   - Ви робите надзвичайнi успiхи в iталiйськiй мовi, - зауважив професор,
- коли б я з таким же успiхом знався в старовинних iталiйських хронiках!
   - Марiя Олександрiвна вивча? мову по Альфi?рi i Данте, - вставив Саша.
   - А ви, я знаю, не розлуча?тесь з Петраркою i Боккаччо, хоча вони  такi
несхожi! - засмiявся ?рошевський.
   - Свята iстина, - погодився Саша. -  Щоб  не  тiльки  вивчити  мову,  а
пiзнати й дух iталiйцiв, необхiдно знати i того, й другого. Крiм того,  це
в мене пiдступи до Беккарiа, якого я жадаю прочитати в оригiналi.
   Звичайно, треба ж йому, врештi, займатися не лише Петраркою i  любов'ю,
а подумати й про свою непри?мну спецiальнiсть!
   Але ж Марiя надиха? його, поверта? його  думки  i  в  цьому  на  якийсь
зовсiм iнший шлях. I йому соромно нiчого не робити, коли вона так невтомно
працю?. Вiн використа? також подорож до Iталi? для досконалого  знайомства
з батьком юриспруденцi? - Беккарiа.
   - Я тут також читаю Боккаччо по-iталiйськи, - сказала Марiя. -  Скiльки
там викрива?ться притаманного всiлякому попiвству! I як про це ще  мало  в
нас у лiтературi. Про нашi рiднi, - усмiхнулась вона, -  святi  монастирi,
про наших власних черничок та ченцiв, та й про попiв, у нас щось нiчого не
написали, а скiльки там несподiвано вражаючого! Я в юностi i  в  дитинствi
не раз ?здила на рiзнi прощi i дивувалась  та  жахалась.  Звичайно,  кожен
народ, кожна кра?на ма? в усьому свою специфiку Але  я  дедалi  все  дужче
закохуюсь в Iталiю, в справжню, живу, волелюбну. Я хочу швидше в  Неаполь!
Адже там ще так недавно був Гарiбальдi! Я хочу саме зараз  побачити  народ
Неаполя, звiдки прогнали короля! Степане Васильовичу, невже ви не  по?дете
з нами до Неаполя?
   - На жаль, нiяк не зможу.
   - А от Бородiн буде з нами.
   "Дуже ?м там потрiбний Бородiн, - подумав професор. - I як  вона  майже
без грошей полетить у Неаполь!" I сам себе дорiкнув у думках: адже ти  вже
бував у Неаполi, а вона ще нi. I, може, просто заздрiсне дивитись на  двох
щасливих, закоханих одне в одного, в Iталiю, в життя, людей, що помчать до
Неаполя?



   6

   Нарештi  Iван  Сергiйович  одержав  уперше  такi  чеканi,  такi  жаданi
звiстки. Телеграма вiд Миколи Петровича Макарова, слiдом за нею  лист  вiд
Павла Васильовича Анненкова. Манiфест про  визволення  селян  пiдписано  й
оголошено. Телеграма вiд Макарова. Звичайно, коротка, але як багато в нiй!
   Тремтячими руками Iван Сергiйович розрива? конверт з листом  Анненкова.
Той, з властивою йому спостережливiстю i точнiстю, малю?  картину  -  адже
благав його Iван Сергiйович все-все описати!
   "...вийшов пiп пiсля обiднi, розгорнув друкований  аркуш  Народ  раптом
принишк,  у  мертвiй  мовчанцi  вислухали  промову,  складену   з   сумiшi
канцелярсько?  редакцi?  i  фальшивобiблiйно?   витiюватостi...   Все   це
дивовижно i невже так буде по всiй Росi?, а напевне..."
   Та незважаючи на це, хотiлося швидше  побачити  сво?х  спiввiтчизникiв,
росiян, вiдзначити цю подiю, за яку стiльки кращих  людей  вiддавали  сво?
життя, про яку мрiяли...
   ...Увижу ль, о друзья! народ неугнетенный
   И рабство, падшее по манию царя...
   "Рабство, падшее по манию царя".
   У росiйськiй посольськiй церквi сьогоднi багато людей.  Не  розходяться
пiсля обiднi. Багато старих людей.
   Iван Сергiйович пiдходить до свого далекого родича -  Миколи  Iвановича
Тургенева - одного з славних братiв Турген?вих, декабриста, приреченого до
смертно? кари Миколою Першим.  Але  Микола  Iванович  волiв  залишитися  у
вiчному вигнаннi за кордоном, анiж самому  з'явитися  в  кращому  разi  на
довiчне ув'язнення.
   - Тепер я можу сказати: "Нинi отпуща?ши раба твого", - говорить вiн,  -
чом не дожили до цього брати мо?, чом не дожили обидва  Олександри  -  мiй
брат i Олександр Пушкiн!
   Книга Миколи Iвановича Тургенева про налоги, що  вийшла  у  1818  роцi,
викликала величезний iнтерес сво?ми прогресивними настановами. Вона давала
якiсь новi економiчнi пiдвалини, якi доводили, що необхiдно змiнити все  в
життi кра?ни. Микола Тургенев був тiсно  зв'язаний  з  керiвною  верхiвкою
декабристiв, i ще в сво?му "Евгении Онегине" Пушкiн присвятив йому  рядки,
якими можна було пишатися:
   Друг Марса, Вакха и Венеры,
   Тут Лунин дерзко предлагал
   Свои решительные меры
   И вдохновенно бормотал.
   Читал свои ноэли Пушкин,
   Меланхолический Якушкин,
   Казалось, молча обнажал
   Цареубийственный кинжал.
   Одну Россию в мире видя,
   Преследуя свой идеал.
   Хромой Тургенев им внимал
   И, плети рабства ненавидя,
   Предвидел в сей толпе дворян
   Освободителей крестьян.
   Не менше любили й шанували найкращi люди Росi? -  вченi,  лiтератори  -
його  старшого  брата  Олександра  Iвановича,  хоча  той  i   не   подiляв
радикальних революцiйних поглядiв брата, але не  боявся  стояти  в  чеснiй
благороднiй опозицi? уряду. Олександр Тургенев увiйшов у лiтературу  сво?ю
"Хроникой русского", листами з-за кордону, якi друкувалися в тому, першому
"Современнике"  Пушкiна.  Це  була   надзвичайна   людина   по   душевному
благородству, завжди молодiй жвавостi й допитливостi розуму,  освiченостi,
працьовитостi. Вiн не хотiв кидати вигнанця брата, вiн сам прирiк себе  на
мандрiвне життя за кордоном, час вiд часу повертаючись  на  батькiвщину  i
все життя клопочучись про брата. За кордоном вiн весь час вiддавав  роботi
- розшукам, дослiдженню росiйських зв'язкiв у закордонних архiвах  Парижа,
Лондона, Рима. Вiн приятелював iз  видатними  людьми  ?вропи,  такими,  як
Стендаль, бував не раз у Веймарi в Гете.
   А в росiйськiй лiтературi вiн лишився ще в пам'ятi тим, що  один,  один
вiн з вiрним камердинером Пушкiна Микитою проводжав труну гаряче  любимого
Олександра Сергiйовича в Святi Гори...
   Iван Сергiйович познайомився з ним  ще  в  молодi  сво?  роки  пiд  час
навчання в Нiмеччинi, потiм стрiчався з ним до само? його смертi.
   А з Миколою Iвановичем i його родиною вiн пiдтримував постiйний зв'язок
у Парижi.
   Зараз у церквi поряд iз старим уже Миколою Iвановичем Турген?вим  стояв
другий живий творець росiйсько? iсторi?, який вiдбув  важку  кару,  пiзнав
сибiрськi руднi, кайдани, - уславлений декабрист князь  Сергiй  Григорович
Волконський. Тiльки зовсiм нещодавно йому  дозволено  було  повернутися  з
родиною з Сибiру.
   - Все-таки дожили ми до цього великого дня...
   Виходить священик служити молебень, який замовили  вони  всi,  борцi  й
соратники рiзного вiку, рiзних поколiнь,  хай  вiруючi  й  невiруючi,  але
якось треба вiдзначити разом  цю  подiю,  не  тiльки  за  столом.  I  вони
слухають промову священика i не можуть стримати слiз. Витира?  очi  старий
Волконський, майже рида? Микола Iванович Тургенев, плачуть  ?хнi  жiнки  й
дiти. Плаче Iван Сергiйович,  який  ще  пiдлiтком  дав  свою  "ганнiбалову
клятву" боротися проти крiпацтва i сво?ми  "Записками  охотника"  примусив
замислитись навiть царську родину.
   Вiн зна?:  багато  росiйських  панiв,  мандруючих  i  вiдпочиваючих  за
кордоном, не лишились пiсля обiднi. Вони схвильованi зовсiм  iнакше,  вони
обуренi, вони переконанi, що ?х "пограбовано"  цим  знищенням  крiпаччини,
навiть цим куцим, важким для селян визволенням.
   Та тепер не хоче, не може Iван Сергiйович про це думати. Вiн хоче щастя
сво?му народу, в який вiрить, який любить.
   Це в Парижi.
   Лондон. Орсет Хауз. "Колокол" - квiтень 1861 року.
   "Визволення селян!
   Вольна Росiйська Друкарня в  Лондонi  i  видавцi  "Колокола"  святкують
увечерi   I0   квiтня   початок   звiльнення   селян    в    Orsett-house,
Westbourne-terrace. Кожен росiянин, до яко? б партi? вiн не  належав,  але
який спiвчува? великiй справi, - буде прийнятий по-братерськи".
   Олександр Iванович кипить, горить,  вiн  живе  тiльки  цим,  вiн  чека?
листiв вiд Тургенева, вiн чека? телеграм з Росi?, офiцiйних повiдомлень  у
газетах. Вiн пише друзям, знайомим, пише в "Колокол".
   Одному з перших надсилають удвох з  Огарьовим  листа  Миколi  Iвановичу
Тургеневу.
   "Вельмишановний Миколо Iвановичу! Ви були одним iз  перших,  що  почали
говорити про  звiльнення  росiйського  народу;  Ви  нещодавнозворушенi,  з
слiзьми на очах, святкували перший день цього звiльнення. Дозвольте ж нам,
вихованцям Вашого Союзу, висловити Вам наше  поздоровлення  i  з  почуттям
братерсько?, або краще, синiвсько? любовi потиснути Вам руку i обняти  Вас
гаряче вiд усього щирого серця. Такий же наш привiт просимо передати князю
Волконському. З живим розчуленням ми написали цi рядки й  пiдпису?мо  нашi
iмена з тi?ю глибоко релiгiйною вiдданiстю, яку ми на все  життя  зберегли
до старших дiячiв росiйсько? свободи.
   Олександр Герцен Микола Огарьов".
   Не тiльки цих двох старiйших  дiячiв  росiйського  визволення  хочеться
Герцену зараз обняти.  Йому  хочеться,  щоб  його  почув,  зрозумiв  кожен
росiянин, кожна людина, яко?  б  не  була  нацiональностi,  якi  населяють
безмежнi простори батькiвщини, а також i тi, що примушенi  були  втекти  з
не?, сотнi емiгрантiв-росiян, укра?нцiв, полякiв, вiрменiв, грузинiв. Йому
хочеться, щоб його настрiй зрозумiли, подiлили сотнi  емiгрантiв  Францi?,
Iталi?, всiх кра?н, люди, якi прагнуть волi й щастя для всiх.
   Олександр Iванович гаряче  обмiркову?:  iлюмiнацiя,  прапор  з  словами
"Emancipation in Russia" - визволення в Росi?. Раут для всiх  росiян,  для
всiх  робiтникiв  друкарнi,  для  всiх  полiтичних  емiгрантiв,   яко?   б
нацiональностi вони не були.  Обов'язково  прийде  друг-iталi?ць  Мадзiнi,
славний Мадзiнi!
   Буде музика. "Марсель?за". Князь Голiцин - емiгрант, аматор-композитор,
створив прекрасну росiйську фантазiю "Визволення" -  аранжемент  улюблено?
росiйсько? пiснi "Вниз  по  матушке  по  Волге".  Потiм  обов'язково  "Еще
Польска н? згiн?ла"...
   Звичайно, обов'язково оркестр князя Голiцина викона? увертюру й марш  з
"Вiльгельма Телля" - "Це мiй спiвгромадянин по швейцарськiй  прописцi",  -
жарту? Герцен. Адже вiн з родиною натуралiзований в одному з  швейцарських
кантонiв, де ним пишаються i приймають на славу, коли вiн при?здить.
   Потiм для всiх частування. Дами й дiти в святкових вбраннях. Усiм радi.
Усiх запрошу?мо, хто спiвчува? справi визволення!
   Вiн, Герцен, ще не зна? - можливо, вiн  пiдiйме  бокал  за  iмператора,
який пiдписав цей манiфест?..

   Iталiя. Неаполь.
   - Ви гада?те, дуже полегша? нашим мужикам вiд цi?? реформи?  Мудрували,
мудрували, щоб i вовки були ситi, i вiвцi цiлi!
   Хто-хто, а вовки ситi  залишаться,  видiлять  мужичкам  негiднi  шматки
землi, одроблятимуть за не?, може, й гiрше, нiж на панщинi,  та  ще  й  нi
реманенту, нi коней, усе позичай, за все одробляй. Земля ж то  помiщицькою
лишилась! - говорив Микола Олександрович Добролюбов Марi?.
   - А все ж таки не крiпаки бiльше! Як  сумно,  що  Тарас  Григорович  не
дожив до цього дня! I шкода, що на власнi очi ми не бачимо, як там, удома,
- зiтхнула Марiя. - Менi важко уявити, як це прийняли селяни. Чи розумiють
сво? права?
   - Якi там права, Марi?  Олександрiвно!  Друзi  пишуть  -  нiчого  вони,
селяни, поки що не розумiють, але вiдчувають - обплутують, оббрiхують  ?х.
Оце зараз саме слушна година, щоб роз'яснити ?м, що насправдi треба.
   - А що треба?
   - Хiба ви не зна?те? Докорiнна змiна всього А то цар кинув подачку -  i
всi радiють: цар, мовляв, визволитель! А що селя  нин  насправдi  одержав?
Помiркуйте над цим!

   Укра?на. Чернiгiвщина (Та, мабуть, не тiльки  на  Чернiгiвщинi,  а  так
було по багатьох селах) Усiм загадали йти до церкви.
   - Волю читатимуть.
   Вдосвiта зашарудiло все село.
   У кожнiй хатi прокидалися ще поночi. Надягали що було лiпше,  святкове.
Баби  витягали  прихованi  на  Великдень  хустки,  дiтлашня   вовтузилася,
метушилася пiд ногами,  та  сьогоднi  батьки  нiкого  за  це  не  надiляли
штурханами й не гримали Навпаки, наказали матерям i ?х зiбрати.
   - Хай i воно почу?, що вже вiльне, нiхто вiд батька-матерi не  вiднiме,
не забере.
   А коли почало ледь яснiти на сходi i з'явилась лише рожева передранкова
смужечка, село  загомонiло,  ще  неголосно,  несмiливо,  ще  стиха,  немов
голосний гомiн завадив би врочистостi  небувалого  дня.  Ще  не  закалатав
старий дзвiн на дзвiницi, а вже купи людей стояли бiля церкви, i тiльки-но
вiдчинили браму - враз стало в нiй повнiсiнько, так тiсно, що  й  вужу  не
пролiзти.
   I тихо. Навiть жiнки не шепотiлися, навiть дiвчата потай не зиркали  на
парубкiв. А парубки, а дядьки, а старi дiди аж ши? повитягали, боячися хоч
слово пропустити. Та поки що  тяглася  звичайна  обiдня.  Втiм,  нiхто  не
виходив з церкви.
   Вуж не пролiз би, а от коли пiсля обiднi почав отець Пантелiй,  начебто
й несподiвано, хоча всi чогось незвичайного чекали, правити молебня -  усi
заворушилися, потiснилися i невеличким проходом, що  невiдомо  якою  силою
проклався аж до самiсiнького  олтаря,  пройшов  i  зупинився  полiцейський
пристав. I вiн дивився не на iкони i  не  на  олтар,  а,  ставши  поруч  з
панотцем, на людей. I вiд цього багатьом  стало  якось  нiяково  i  навiть
моторошно. Та поки що не розбиралися в сво?х почуттях, чекали. От поглянув
пристав багатозначно на батюшку. Хтось прошепотiв:
   "Манiфеста читатимуть". Всi завмерли.
   - Осени себя крестним знаменем, православний народ...  -  почав  читати
батюшка розгорнутий аркуш i широко перехрестився, i всi, зiтхнувши, почали
хреститися.
   Та як напружено не слухали, далi важко було щось зрозумiти,  второпати,
зв'язати, бо як не чекали - не почули простих i жаданих слiв, що цар i бог
дарують ?м волю i землю. Про волю були якiсь слова, але  ж  пiсля  читання
манiфесту батюшка промимрив якось навiть нiяково, що  ще  два  роки  треба
обробляти помiщикам  землю  i  викуповувати  ??,  i  тут  же  додав  сво?м
звичайним церковним голосом, яким правив вiдправи:
   - Вознесемо ж подяку за цей день  царевi-визволителю  i  помолимося  за
нього боговi! Амiнь!
   Селяни мовчали, i як не хотiв би пристав доповiсти потiм по начальству,
що люди "з радiстю звеселилися", не мiг вiн побачити на  обличчях  дядькiв
(на одних - строгих та суворих, на iнших - здивованих та розгублених)  анi
радостi, анi задоволення.
   - За що ж дякувати? - вирвалося неголосно, але всi почули,  у  молодого
дядька - Василя Злидня.
   - Тихше! - сiпнула його за рукав свити мати,  стара  Злиденчиха.  -  Он
бачиш - солдати.
   Справдi, у вiдкриту браму видно було солдатськi папахи.  Вийшли  усi  з
церкви, та ще не розходилися. Торочив щось мировий посередник, що не можна
ж так задаром вiдiбрати у панiв-помiщикiв землю, треба ?? ще викупити,  ще
одробити, отже, треба  ще  обробляти  i  пiдписати  з  помiщиком  "уставну
грамоту", де про все буде записано, скiльки i що мають вони зробити.
   -  Та  як  же  "обробити"?  Ще  нашi  дiди  й  прадiди  наших  дiдiв  з
давнього-давна сво?ю кров'ю ?? обробили!
   - Що там ще пiдписувати з папами? Чого? Нам цар волю дав,  а  вони  нас
знову у крiпацтво?
   - Та то не цю волю нам читали! Царську волю, певне, пани г заховали,  а
цю  по-сво?му  написали,  як  схотiли!  Отакi  вигуки  покривали  слова  i
пристава, i мирового посередника, i несмiливi реплiки отця Пантелiя.
   - А бабам! - раптом закричала Василева жiнка Марина. -  Про  бабiв  усi
забули! Анi слiвця про нас! Не пiду бiльше на Панщину i на  панський  двiр
ногою не ступлю! ...
   - Авжеж! - пiдхопила ?? сусiдка, вже лiтня i,  видно,  також,  '  як  i
Марина, не з мовчазних та боязких. - Робиш, робиш, нi за Тобою,  нi  перед
тобою, не те що свiту божого, сво?х вилупкiв нещасних не бачиш!
   - Тихше ви! - аж сердито гукнув пристав. - Ще бабiв  тут  не  чули!  Не
вашого розуму справа!
   - А як робити - то нашого?
   - I жати, i прясти, i садове одробляти!
   - I панi, i пановi годити!
   Це вже жiнки кричали та верещали.
   - Цитьте менi! - аж затрусився пристав. - Батюшко, та що це у вас таке?
   Пiп  зовсiм  розгубився.  Заздалегiдь  наказано  було  йому  втлумачити
селянам, що треба дякувати боговi й царевi, смирно й тихо працювати  i  ще
два роки панщину одробити за ту землю, яку дадуть. А знав же,  бачив  таке
страшне убожество, злиднi, голодну босу дiтлашню. Що ж ?м ця воля?  Та  що
вiн може? Треба ж про себе i про свою сiм'ю дбати - проти пана не пiдеш.
   - Коли почнете тут баламутити, - сказав пристав, як трохи  притихли,  -
управа на всiх знайдеться.
   - Нашi дiди зазнали бiди, а нашi  внуки  зазнають  муки,  -  зiтхнувши,
прошамотiла  стара  Злиденчиха.  -  Тихше  ти,  язиката,  -  сiпнула  вона
невiстку.
   - Дружнiй чередi вовк не страшний! - глузливо мовила Марина,  дивлячись
просто в очi приставу.
   Гарна була молодиця, нiчого не скажеш, хоча  i  справдi  язиката  i  за
вдачею, видно, пара сво?му Василевi. "Гайдамацьке  насiння!  -  майнуло  в
головi у пристава. - Ох, буде тут роботи! Недарма стiльки вiйська по  всiх
губернiях наслано. Тут тiльки трiсочка займеться - одразу пожежi чекай!"
   Звiдки йому було знати, цьому  звичайному  приставу,  що  петербурзький
губернатор граф Панiн попереджав:
   - Перед тим як обнародувати положення про  селян,  необхiдно  оголосити
всю Росiю в облозi. Облога почалася.



   7

   Торiк, у 1860 роцi,  всi  ?вропейськi  кра?ни  цiкавилися  "чобiтком  з
носком i шпорами", як  називали,  власне,  не  дуже  великий  за  розмiром
пiвострiв  та  на  якому   вмiщувалося   безлiч   iталiйських   князiвств,
королiвств, папська держава. Усiх хвилював "похiд тисячi" -  так  називали
похiд  Гарiбальдi  за  визволення  Сiцiлi?.  Пiсля  Сiцiлi?   -   Неаполь.
Неаполiтанського короля було  вигнано.  Неаполiтанцi  у  захватi  стрiчали
народного героя.
   Разом  з  Гарiбальдi  до  Неаполя  прибув,  як  його  гiсть   i   друг,
славнозвiсний французький письменник Дюма-реге (батько), а одним iз вiрних
соратникiв Гарiбальдi був падре Гаваццi. Тодi, восени  1860  року,  почути
Гаваццi збiгалися всi. От хто вмiв запалити людей!
   - Дайте менi Везувiй, дайте менi цю затоку, всi тi красоти природи, якi
роблять з Неаполя земний рай, - дайте менi ?х без волi  -  ви  менi  да?те
пустелю, нiч, пекло. I дайте менi пустелю, голу скелю, дайте  менi  шматок
землi найдикiшо?, безплiдно?, занедбано? - i я зумiю зробити з них рай.
   Отець Гаваццi перевiв дух. Наче рокiт моря, загомонiв  натовп,  залунав
плескiт у долонi. Але оратор пiдвiв руку. Вiд широкого жесту  мiцно?  руки
розпахнулася ряса ченця, i  всi  побачили  червону  сорочку  -  узаконений
народом одяг гарiбальдiйцiв. На поясi висiла зброя.
   Вiн, падре  Гаваццi,  мiг  вистрелити  не  лише  влучним  словом,  а  й
звичайним пiстолетом. На його буйному рудому волоссi, що немов  загорiлося
вiд промiння сонця, не було чорного чернецького капюшона. Замiсть цього на
потилицю зсунулось кепi i ледь трималося на цiй неслухнянiй гривi.
   Народ враз затих. Кожен боявся пропустити хоч одне слiвце  незвичайного
бiйця-монаха.
   - Народ, який не ма? волi, блука? в темрявi, а тi, що мають ??,  ходять
при ясному свiтлi. Благословенне свiтло, i хай буде благословен  той,  хто
нам принiс його! Що вам дав Гарiбальдi? Свободу! Свободу! Свободу!
   Тут уже нiщо не могло спинити народ.
   - Evviva Гарiбальдi! Evviva Italia!  (Хай  живе  Гарiбальдi!  Хай  живе
Iталiя! (iтал.)_ - ревiв натовп, особливо молодь,  особливо  жiнки,  жiнки
Неаполя, бо це ж ?м казав цей самий отець Гаваццi в  останнiй  промовi  на
площi перед церквою San Francesco  (Святого  Францiска  (iтал.)_:  "Жiнки!
Коли нашi iталiйки зрiвняються в геро?змi з жiнками  Спарти,  у  нас  буде
нацiя! Матерi! Не тим ви можете  тепер  увiнчати  й  прикрасити  себе,  що
зробите з сво?х синiв лицемiрiв i святенникiв,  а  тим,  якщо  ви  зможете
сказати мiй син допомагав вiдродженню Iталi?!"
   Жiнки переказували цi слова одна однiй, i,  коли  падре  Гаваццi  знову
збирався десь говорити, - а говорив вiн скрiзь: на вулицi,  на  площi,  на
папертi церкви, у театрi в антрактi мiж дiями, - завжди траплялось так, що
люди ранiше дiзнавались, що падре Алессандро  збира?ться  промовляти.  Той
самий падре Алессандро Гаваццi, який прибув до Неаполя  з  першим  загоном
гарiбальдiйцiв, разом з геро?м i вождем, ?хнiм  любим  i  рiдним  "дядьком
Джузеппе" - славним Гарiбальдi.
   Падре Гаваццi не обмiрковував заздалегiдь  сво?  проповiдi  -  ?х  люди
все-таки називали проповiдями, бо вiн  все  ж  таки  був  пiп,  але  ж  як
дiставалось у його проповiдях саме попам, ченцям i найвищому  духiвництву,
усiм, хто використовував у iнтересах сильних  свiту  сього  просту,  щиру,
часто фанатичну вiру народу! Жагучi  обвинувачення  посилав  вiн  сьогоднi
Бурбонам, королiвськiй династi? Неаполiтансько? i  Сiцiлiйсько?  земель  у
тому, що хотiли вони з неаполiтанцiв  -  високих  по  розуму,  поезi?,  по
художнiх нахилах, по силi  фiлософсько?  думки,  по  стремлiннях  серця  i
любовi до свободи - зробити останнiми з народiв Iталi?!
   Вiн, падре Гаваццi, сам був високих художнiх почуттiв i, звертаючись до
"дiтей Везувiя", поетичнi звороти,  метафори,  влучнi  епiтети  нiколи  не
пiдготовлював наперед. Вони виникали експромтом, лились нестримним потоком
там, де .треба було якнайяскравiше подати сво?  думки  слухачам,  пояснити
мерзенну дипломатiю Бурбонiв,  пiдступнiсть  мiнiстрiв.  Хоча  й  визволив
Гарiбальдi Неаполь вiд короля Франческа i його клiки, - та за кiлька  днiв
життя змiнитися не могло. Сам народ повинен вiдстоювати, боротися за  сво?
права i, головне, повинен зрозумiти, що лише в возз'?днаннi всi?? Iталi? -
сила й перемога iталiйського народу над  всiма  ворогами  -  зовнiшнiми  i
внутрiшнiми
   Його розумiли  "Evviva  Italia!"  -  кричали  неаполiтанцi  -  Якщо  ми
задовольнимося визволенням Сiцiлi? та Неаполя, не дбаючи про  всю  Iталiю,
що лиша?ться в рабствi, - i Неаполь, i Сiцiлiя знову потраплять у  рабство
Треба закiнчити, треба завершити вiдродження  Iталi?...  Ми  повиннi  бути
однi?ю сiм'?ю або нiчим!
   I   вiн   знову   зверта?ться   до    жiнок,    до    священикiв,    до
газетярiвжурналiстiв. Падре Гаваццi весь час наполяга?  на  цi  три  сили.
Вiн-то добре зна? цiну лицемiрства католицького  духiвництва,  але  ж  вiн
добре зна?, якою моральною  владою,  яким  довiр'ям  користуються  вони  в
народi, особливо серед селян, i хiба нема ще таких, як вiн, котрi йдуть  з
народом?
   У кожнiй сво?й промовi вiн зверта?ться i до журналiстiв. у  чи?х  руках
могутня зброя - перо.
   Йому плещуть у долонi, кричать у захватi,  i  разом  з  усiма  плеще  в
долонi i кричить молодий чоловiк, високий, в окулярах, з русявою  борiдкою
навколо блiдого серйозного обличчя, що зараз ледь-ледь зарожевiло.
   Зараз вiн мало чим вiдрiзня?ться  вiд  усiх,  захоплених  надзвичайними
недавнiми подiями, полум'яними  промовами,  цим  повiтрям  волi,  бажанням
дiяти. Хiба що не так голосно вигуку?, як темпераментнi  сусiди,  хiба  що
стриманiше поводиться. Але самому йому зда?ться, що вiн нiколи не вiдчував
так пульсу  життя,  ?днання  з  людьми  на  майданi,  куди  всi  линуть  в
непереборному поривi, йому зда?ться, вiн нiколи не дихав так  широко,  так
вiльно й нiколи ще  пам'ять  не  закарбовувала  так  блискавично  чiтко  й
промову цього незвичайного попа-бiйця, i обличчя жiнок, юнакiв, статечних.
Нi, слово  "статечний"  зараз  не  личило  жоднiй  людинi  тут  на  площi!
Здавалось, тут не було статечних, старих - усi  наче  помолодшали,  та  й,
власне, в цьому запалi хто помiчав, хто думав про старiсть?
   - Prego, signore, - почув вiн коло себе  напрочуд  нiжний  юний  голос.
Якась дiвчина хотiла просунутися ближче до папертi, з яко? промовляв падре
Гаваццi, i трошечки вiдсторонила його рукою.
   - Прего, синьйорина, - дав ?й пройти молодий чоловiк i мимоволi  глянув
на не?, i в першу мить йому захотiлось скинути окуляри, начебто вiн не мiг
довiряти ?м зараз, начебто вони могли ошукати, - а насправдi ця дiвчина не
могла бути такою несподiвано чудесно-гарною, немов саме втiлення iдеально?
iталiйсько? краси. Вона теж  глянула  на  нього,  машинально,  так  як  на
кожного, хто дав би ?й дорогу,  i  так  само  машинально  усмiхнулась  тою
простою, нiчого не значущою усмiшкою, що рониться в натовпi, мимохiдь, без
думок, без якогось бажання, просто вiд звички  бути  чемною,  доброю,  вiд
внутрiшньо? повноти життя. Усмiхнулася - i вже подалася далi,  наперед,  i
тiльки видно було голiвку в чорному тонкому мереживному шарфi,  накинутому
на чорнi кучерi. Вона ще раз оглянулася, не на нього, нi, за нею поспiшав,
протискувався невеличкий на зрiст сухорлявий чоловiк.
   - Падре! я тут! - кинула вона йому. - Не вiдставай!
   - Прего, грацiя, грацiя прего, - кидаючи праворуч i лiворуч, прошмигнув
у юрбi за нею батько, i вони обо? зникли з очей молодого чоловiка,  i  вiн
знову перетворився весь у слух i увагу, бо вiн не все добре розумiв.
   Але десь, у глибинi, закарбувався i  цей  образ  -  тонке  живе,  трохи
видовжене обличчя, темнi очi, вологi вiд слiз зворушення, темнi кучерi, що
вибилися з зачiски, усмiшка, вронена за звичкою. Ще рука з довгими тонкими
пальцями, яка ледь вiдсторонила його...
   Та вiн одразу примусив себе переключитися. В головi вже складалися цiлi
сторiнки статтi, яку вiн  напише  про  цi  знаменнi  днi  в  Неаполi,  про
Гарiбальдi, падре Гаваццi, який так застерiгав вiд  дипломатi?  закулiсних
змов, настiйно звертався до журналiстiв. А вiн же  сам  i  був  журналiст,
правда, не iталiйський, i не для iталiйських газет  чи  журналiв  збирався
вiн писати i не iталiйцям, а рiдним  росiянам  у  свiй  рiдний  росiйський
"Современник",   бо   це   був   росiйський   лiтератор-журналiст   Микола
Олександрович Добролюбов.
   Сюди його загнала хвороба. Його оглядали й трохи лiкували в  Парижi,  в
Швейцарi?, а потiм лiкарi наказали ?хати до Iталi? i лiкуватися тут. Часом
йому здавалося, що ста? краще, часом вiн переставав вiрити  i  лiкарям,  i
лiкам.
   У Петербурзi йому i хотiлось, i не хотiлось ?хати за кордон. Адже  одна
справа, коли ?де здорова людина, та ще й не  з  порожнiми  кишенями.  А  у
нього все складалось негаразд у його особистому життi. Дуже негаразд  було
iз здоров'ям, вiн це вiдчував, хоча  намагався  заспоко?ти  друзiв.  Друзi
самi бачили, що Миколi  Олександровичу  зле,  але,  правду  кажучи,  i  не
уявляли, до яко? мiри, бо вiн  сам  бадьорився  i  не  терпiв  розмов  про
здоров'я, лiкування, лiкарiв. Лише  одного  разу  прорвався  сумний  жарт.
Родичi з Нижнього Новгорода набридали питаннями - що з ним,  чого  ?де  за
кордон, чому  не  при?здить  до  них  вiдвiдати  сестер.  Надокучали  йому
настирними питаннями й  порадами  люди,  зовсiм  далекi  вiд  його  життя,
iнтересiв, роботи, але - родичi! Писали частiше не безпосередньо  йому,  а
дядьковi, який жив з молодшими братиками в Петербурзi - ?х трьох перевiз i
утримував Микола Олександрович. Дядько щоразу i в Петербурзi,  i  потiм  в
листах переказував усi цi родичанськi пiклування, i  Микола  Олександрович
врештi порадив: "Написали б ви ?м найкоротше, що я помираю i за кордон  за
саваном по?хав, - от вони i вiдчепилися б".
   Це, звичайно, був жарт. Про смерть вiн не думав.
   Мало хто з читачiв, особливо молодi, якi нетерпляче чекали  й  виривали
один у одного черговий номер "Современника" й жадiбними очима шукали  перш
за все його статтi, часто i не пiдписанi або пiдписанi псевдонiмом, але  ж
вгадували за стилем, за гостротою смiливо? думки, за  новою  концепцi?ю  -
так писав тiльки Добролюбов, - мало хто з цих  читачiв  уявляв,  що  цьому
критиковi, який прийшов на змiну Б?лiнському, усього лише  двадцять  п'ять
рокiв!
   Правда,  вже  починав  лунати  голос  зовсiм   юного,   задерикуватого,
схильного до найрадикальнiших несподiваних висновкiв  -  Дмитра  Писар?ва.
Але вiн тiльки починав. А голос Добролюбова лунав уже зрiло, вагомо,  i  з
ним найдужче рахувалися в "Современнике" його  старшi  колеги  й  друзi  -
Чернишевський i  Некрасов.  I  вони  знали,  що  треба  його  зберегти,  i
нап.олягали на тому, щоб вiн ?хав лiкуватися.
   От вiн i опинився в Iталi?. В Iталi?.
   Добролюбов хотiв сам побачити й розiбратися в усьому, i вiн розумiв, що
хоч  яка  величезна   справа   нацiонального   визволення,   нацiонального
об'?днання всi?? Iталi? - це лише перший крок  у  справжньому  вiдродженнi
всього народу. Цей перший крок можуть  зробити  всi  iталiйцi  -  в  ньому
зацiкавлена i верхiвка, i навiть король П'?монту, а що  потiм  матиме  вiд
цього народ Iталi?? I п'?монтський король Вiктор-Емману?л, i  перший  його
мiнiстр Кавур зрозумiли, що без Гарiбальдi нiчого не вдiють, народ  вiрить
лише Гарiбальдi, а Гарiбальдi так  любив  Iталiю,  так  жадав  усiм  сво?м
?ством визволення вiд чужоземного ярма i об'?днання,  об'?днання  перш  за
все, що вiн, республiканець, в даному  разi  поступився  тимчасово  сво?ми
республiканськими переконаннями. Свою перемогу вiн вiддав королю, i що ж -
вiн став i королю, i Кавуру не тiльки непотрiбним, а  просто  небезпечним,
бо вiн хотiв далеко бiльшого для народу.
   Росiйський лiтератор Микола Олександрович Добролюбов багато зрозумiв  у
всiх iнтригах i пiдступнiй полiтицi лiбералiв,  якi  йшли  на  угоду  i  з
французьким iмператором Наполеоном III, i з  папою  i  боялися,  що  запал
народу  пiд  проводом  Гарiбальдi  перейде  в  справжню  революцiю,   тому
обплiтали Гарiбальдi сво?ми тенетами.
   Вони  мали  рацiю,  що  боялися  народного  вибуху,  революцi?.  Микола
Олександрович восени 1860 року на власнi  очi  бачив  в'?зд  Гарiбальдi  в
Неаполь пiд час зустрiчi з королем.
   Гарiбальдi був схожий на портрети, якi бачив Добролюбов,  -  благородна
постать, благородне обличчя античного героя, i в той же час жоден  портрет
не мiг передати в повнiй мiрi тi??  чарiвливо?  простоти,  якою  свiтилися
синi яснi очi.
   До Неаполя на короткий час прибув п'?монтський король  Вiктор-Емману?л.
Пiд його егiдою тепер мала бути вся частина  об'?днано?  Iталi?,  боротьбу
яко? очолив Гарiбальдi i, вiрячи, що так треба  для  Iталi?,  вiдiйшов  на
другий  план,  вiддавши  перемогу   -   власне,   королiвську   корону   -
Вiктору-Емману?лу. Гарiбальдi вiрив, що так краще для справи об'?днання.
   Народ вiтав його, Гарiбальдi. Вiктор-Емману?л супився i  хвилювався.  У
короля немов не вистачало сили навiть на роблену усмiшку, якою треба  було
привiтати людей.
   Серед гарiбальдiйцiв лунали рiзнi мови, не кажучи вже  про  рiзнобарвнi
iталiйськi дiалекти  -  Пiвнiчно?,  Пiвденно?  Iталi?,  Корсiки,  Сiцiлi?.
Скiльки людей збиралося пiд гарiбальдiйськi прапори!  Та  серед  iталiйцiв
було ще багато й чужоземцiв - угорцiв, полякiв i росiян!
   Це не  було  новиною  для  Добролюбова.  Деякi  з  студентсько?  молодi
пробралися з Гейдельберга, деякi,  опинившись  у  вирi  iталiйських  подiй
несподiвано для себе, не могли залишитись осторонь.
   Хiба   думав   юнак   Комiсаржевський,   який   при?хав    до    Iталi?
удосконалюватися в вокалi, що вiн стане пiд знамена  гарiбальдiйцiв?  Хiба
не  написав  чудесну  музику  для  хору  на  честь  Гарiбальдi  композитор
Кашперов, що перебував у Iталi?? I хоча кореспондент  "Русского  вестника"
Берг i не  викликав  особисто  у  Добролюбова  симпатi?  сво?ми  нечiткими
iдейними настановами, проте, нема де правди дiти,  -  вiн  був  у  вiйську
повсталих, i Гарiбальдi зарахував Берга до свого почту, наказав дати коня,
i Берг не покинув загону до кiнця вiйни. В одному з  загонiв  були  зовсiм
юнi, майже пiдлiтки,  руськi  хлопцi  -  сини  розжалуваного  предводителя
дворянства Саратовсько? губернi? Бернова, який жив у Флоренцi?.  Невiдомо,
чи з дозволу батька, чи та?мно, а втiм, втекли хлопчаки до Гарiбальдi.
   Як i вдома у Петербурзi,  Добролюбов  щодня  переглядав  безлiч  газет,
журналiв, листiвок. О, скiльки аналогiй можна провести з рiдними справами,
викриваючи дiла лiбералiв, парламентських балакунiв,  якi  найменше  дбали
про злиденний народ Iталi?! Сво? власне лiкування, як i  вдома,  вiдходило
кудись далеко. Лiкарi були незадоволенi,  особливо  пiдстаркуватий,  зовнi
суворий, а насправдi доброзичливий, уважний до найменшо? дрiбницi, синьйор
Чезаре. Вiн наказав Добролюбову показуватися йому  обов'язково  кожнi  три
днi, записав чiткий обов'язковий режим, навiть  меню.  Чомусь  вiн  одразу
пройнявся симпатi?ю до  серйозного  молодого  чоловiка,  який  при?хав  до
Iталi? не як вiльний мандрiвник-турист,  а  якого  загнала  сюди  хвороба.
Молодий чоловiк сам не зна? i не здогаду?ться, наскiльки вона небезпечна i
як далеко вже зайшла, iнакше вiн не працював би  стiльки.  Цей  росiйський
молодий чоловiк, синьйор Нiколо, приходить до нього на прийом i додому,  i
в лiкарню, але iнколи лiкар Чезаре i сам заходить до  свого  пацi?нта,  бо
живе поблизу i йому при?мно з ним поговорити. Синьйор Добролюбов  говорить
французькою  мовою,  але  вже  досить  добре  розумi?  й  iталiйську,   бо
надзвичайно цiкавиться iталiйськими справами. Це приверта? до нього лiкаря
- звичайного лiкаря, який лiку? не пишне панство,  а  працю?  у  звичайнiй
лiкарнi, проте славиться в цiлому Неаполi сво?м досвiдом,  умiнням,  i  до
нього у  важких  випадках  звертаються  i  великi  пани,  бо  вiрять  його
мистецтву. Але й неаполiтанськi лаццаронi можуть  спокiйно  звернутись  до
нього, i вiн огляне i дасть пораду так само уважно й сумлiнно, не  роблячи
нiяко? рiзницi мiж голодранцем i князем.

   * * *

   Того ясного вересневого дня Гаванцi закiнчив свою промову  i  зник  так
само швидко, як i з'явився. Здавалося, вiн не може ходити поволi, говорити
поволi, от тiльки майнула його руда  грива,  його  руда  борода,  долинуло
кiлька вигукiв з натовпу, i площа спорожнiла. Люди розходились.
   Тодi тiльки помiтив Добролюбов свого неаполiтанського лiкаря  Чезаре  й
помахав йому рукою.
   - Так от ви де, замiсть того, щоб полежати, як я вам радив,  -  похитав
лiкар головою,  але  очi,  усмiшка,  мiцний  потиск  руки  показували,  що
лiкаревi дуже при?мно зустрiти тут свого пацi?нта.
   - У вас тут влежиш! - в тон йому вiдповiв Добролюбов. Вони пiшли вдвох.
   - Менi вже час у госпiталь, - сказав лiкар, поглядаючи на  годинник,  -
повiдомили, що туди привезли  важкопоранених  з  гарiбальдiйських  вiйськ.
Проте я бажав би ще зустрiтися з вами сьогоднi, синьйор Нiколо!
   - Знову оглядати, вистукувати й  вислухувати?  -  з  удаваним  острахом
спитав Добролюбов.
   - О, нi! Я вже вас  досить  добре  знаю,  щодо  ваших  легенiв,  серця,
шлунка! На жаль, ви тiльки не дуже ймете менi  вiри  i  не  слуха?те  мо?х
порад. Та зараз я просто хотiв би вас побачити пiсля госпiталю як  при?мну
менi людину, i просто поговорити.
   - Давайте зустрiнемося в кав'ярнi проти Опери,  -  запропонував  Микола
Олександрович. Йому самому було цiкаво розмовляти з синьйором Чезаре.
   - Я захоплю для вас останнi журнали. Але що журнали, порiвнюючи з  тим,
що ми бачимо й чу?мо? Я не мiг не зробити гаку перед сво?м госпiталем i не
затриматися на площi - подивитись на падре Гаванцi, на мо?х  спiвгромадян,
неаполiтанцiв! - признався лiкар.
   - I це той народ, про якого я стiльки перечитав тепер,  щоб  знати  про
нього, i в Гондона, Мiшо, лорда Гледстона, - мовив Добролюбов. -  Гледстон
пише: в усiй ?вропi не можна  знайти  народу  лагiднiшого,  вiдданiшого  i
слухнянiшого, нiж народ неаполiтанський. А Мiшо ще краще: цей народ любить
абсолютну владу сво?х королiв. Вiн просить у них iлюмiнацi?, парадiв i,  в
разi необхiдностi, - хлiба.
   - А король запевняв: "Мiй народ не ма? потреби думати. Я  сам  пiклуюсь
про благополуччя i гiднiсть!" -  пiдхопив  Чезаре.  -  Тим  бiльше,  що  й
пiклуватися особливо не доводиться, якщо повiрити Лемерсь?, який  запевняв
у сво?й писанинi, що зовсiм нема? якихось потреб у кра?нi,  де  живуть  на
вiльному повiтрi й майже не ?дять. Що правда, то правда:  ?дять  мало,  бо
просто нема за що. Таких жахливих злиднiв, що ?х набачився  я  в  Сiцiлi?,
важко уявити! Але ж, але ж ви читали в "Revue de Paris" опублiкований лист
Лу?-Фiлiппа нашому колишньому королю Фердiнанду i його вiдповiдь: "Свобода
згубна для фамiлi? Бурбонiв". Хе-хе, вiн напророкував!
   - Тому-то й дивно, - мовив роздумливо Добролюбов, -  що  подих  свободи
виявив  надзвичайнi  якостi  народу.  Скiльки  писали  про  його   покору,
релiгiйнiсть, любов до короля.
   - I в той же час серед цього "покiрного,  смиренного"  народу  загинуло
через любов до  свободи  за  приблизними  пiдрахунками  з  кiнця  минулого
сторiччя до двадцять четвертого року нашого близько ста тисяч чоловiк, а в
царювання Фердiнанда i Франческа - ще п'ятдесят тисяч. В усiх  мiстах,  де
пройшов Гарiбальдi, вiн звiльнив тисячi ув'язнених, i причетних до  справи
визволення, i зовсiм у цьому не замiшаних, якi  сидiли  з  наклепу  або  й
просто тому, що пiдвернулися в  недобру  мить  на  око  полiцi?  i  чомусь
здалися неблагонадiйними. Що ж, це хiба може пройти марно для народу?  Для
пiдготовки  його  свiдомостi?  А  та?мна  лiтература?  Пробачте,  синьйоре
Нiколо, ми нашу розмову продовжимо увечерi. От уже мiй  госпiталь.  Тiльки
прошу вас, все ж таки прошу вас, синьйоре Нiколо, вже  як  лiкар,  ну,  до
нашого побачення ви можете вiдпочити? I не забудьте лiки.
   - Обiцяю не забути.
   - Не тiльки не забути, але й прийняти. Отже, пiсля "Ave  Maria",  а  до
того - лежати на балконi й дивитись на затоку.
   Надвечiрня молитва "Ave Maria" була для всiх завжди визначенням часу.
   Спочивати? Це було неможливо. Не терпiлось, i треба було швидше  писати
- i про цю метаморфозу неаполiтанського народу, i  про  пiдступну  тактику
Кавура щодо Гарiбальдi, i про падре Гаваццi  i  його  "проповiдi".  Шкода,
коли цензура не пропустить або покалiчить. Вдома, себто в сво?й невеличкiй
кiмнатцi недорогого неапольського пансiону, вiн перечитав знову листи, якi
одержав справдi "з дому" - з Петербурга.
   Так, як вiн i чекав - знову Некрасову довелось говорити  з  цензором  з
приводу його статтi про оповiдання письменницi  Марка  Вовчка  "Черты  для
характеристики русского простонародья". Невже викреслять тi  сторiнки,  де
вiн пише про дiвчинку Машу, ?? неспроможнiсть  працювати  на  панщинi,  ??
жадобу волi? В головi лунали слова падре Гаванцi: "Що менi ця  затока,  ця
краса без волi..."
   Невже Некрасов  i  Пана?в  не  вiдстоять  його  працi,  яка  була  його
боротьбою, його вiрою?
   Оповiдання Марка Вовчка, незнайомо? йому особисто жiнки, привабили саме
тим, що вона розповiдала не про якiсь  там  особливо  кричущi  зловживання
панiв, нi, вона писала про звичайних панiв, звичайних  крiпакiв,  звичайнi
?х  вза?мини,  але  саме  виявляла  суть  цього  ганебного  становища,  що
спотворю? людину, i .цим наче суд iсторi? чинила.
   Шкода, що не познайомився з нею в Петербурзi, шкода, що не познайомився
з нею в Парижi, - розминулися. Навiть точно не могли сказати йому земляки,
де вона саме перебувала в той час. А може, вже й повернулася до Росi??
   Вiн тут уже, в Iталi?, про не? писав, тут же нещодавно закiнчив  статтю
i про останню драму Островського - "Грозу". Над цi?ю статтею вiн  працював
з натхненним проникненням, майже болем душевним. Поставав перед ним  такий
знайомий Нижнiй Новгород, береги Волги i той темний, безпросвiтний  побут,
який i вiн знав дуже добре, i до Катерини вiн пройнявся живим  спiвчуттям,
наче знав ?? в життi. "Луч света в темном царстве" - так назвав  вiн  свою
статтю. I дуже йому хотiлось, щоб i його молодшi сестри, з якими  вiн  так
рiдко бачився, нiколи  не  розмовляв  нi  про  що,  крiм  родинних  справ,
вряди-годи листувався, але любив ?х нiжно, жалiв, що ростуть  сиротами  по
родичах, хотiлось, щоб прочитали вони його статтю, зрозумiли  його  думки,
замислились. З росiйськими невiдкладними  "боргами"  було  покiнчено,  вiн
може перейти до iталiйських справ. А втiм, мова буде про одне про  людину,
?? свободу, ?? права на життя, на щастя, i не тiльки про поодиноку людину,
про народ. Народи!
   Але ж треба написати такою "езопiвською мовою", щоб читачi розумiли,  а
цензура - нi. Невже,  читаючи  про  клiщi  цензури  в  Iталi?,  читачi  не
згадають свою рiднесеньку?
   Або про втручання  короля  Фердiнанда  в  справи  морального  виховання
народу: примiром, яке велике державне значення ма? висловлення короля  про
те, яко? довжини мусять бути  спiднички  у  артисток  балету,  а  трико  -
обов'язково зеленого кольору, щоб не так дратували уяву глядачiв!
   Хто не згада? при цьому турботи росiйських iмператорiв про  наш  балет,
що набувало значення державно? дiяльностi!
   I головне, головне, найбiльше, найбарвистiше  i  проникливiше  хотiлось
написати про героя народу - Гарiбальдi.
   Треба швидше писати про нього. От зараз, хочеться  зараз,  пiсля  цього
народного пiднесення на площi, написати в свiй "Современник"...
   Синьйор Чезаре наказав не забути про лiки?
   Так, так, я пам'ятаю От допишу цю сторiнку i прийму.

   * * *

   Лiкар Чезаре трохи запiзнився. Уже минула година пiсля "Ave Maria". Вiн
прийшов занепоко?.ний i схвильований, зовсiм не схожий на того щасливого й
пiднесеного, з яким Микола Олександрович розiйшовся удень пiсля  проповiдi
отця  Гаванцi.  Але  Микола  Олександрович  не  здивувався,  вiн  звик  до
блискавичних змiн у настро? свого неаполiтанського  приятеля.  Та  начебто
змiнювався не лише настрiй, а й зовнiшнiй вигляд, i навiть  вiк.  Сьогоднi
на площi вiн здавався зовсiм молодим, - зараз це була серйозно  стурбована
людина на всi сво? шiстдесят п'ять.
   - Що з вами, милий лiкарю? - спитав Микола Олександрович.
   - Дуже важкий випадок.  I  як  це  не  прикро  вам  казати  -  з  вашим
спiввiтчизником.
   - З ким же?
   - Артилерiйський офiцер - почекайте,  щоб  вiрно  сказати  прiзвище,  я
записав! - Чезаре вийняв з кишеньки  записну  книжку  й  прочитав:  -  Лев
Меч-нi-ков.
   - Я знаю це прiзвище. У нас  ?  молодий  вчений,  вiн  зараз  також  за
кордоном, але Iлля...
   - Нi, нi, я вiрно записав - Лев. Вiн зовсiм  молодий  юнак,  прекрасний
юнак, йому рокiв двадцять один - двадцять два, не  бiльше,  але  вiн  дуже
освiчений, з ним можна розмовляти будьякою мовою...
   - Так що з ним?
   - Почекайте. Вiн вчився - як це? - я можу сплутати назви ваших  мiст  -
спочатку в Хар-ко-вi, так, у Харковi, на  медичному  факультетi,  тому  ми
одразу знайшли спiльну мову, нашу медичну, лiкарську. Не знаючи  про  його
освiту, я, оглянувши його страшнi  рани,  повiдомив  по-латинi,  звичайно,
свiй дiагноз помiчникам, а вiн усмiхнувся i спитав, чи так уже обов'язково
вiн пiде ad patres (Пiти до праотцiв - померти (лат.)_ i чи це швидко може
статися. Я мусив заспоко?ти його. Я  справдi  прикладу  всi  зусилля,  щоб
врятувати його. Я мушу врятувати його. Слухайте, що я  встиг  почути.  Вiн
потiм учився у вашому Санкт-Петербурзi, у Вiйськово-медичнiй  академi?,  а
потiм на фiзико-математичному факультетi унiверситету. Я гадаю, що вiн  не
за власною охотою мiняв сво? мiсця перебування,  але,  певне,  за  власним
бажанням - рiзнi факультети. З  ним  цiкаво  було  розмовляти,  хоча  я  й
заборонив йому говорити багато, але в нього був момент гострого збудження,
йому начебто хотiлося менi все розповiсти. Я  дiзнався,  що,  врештi,  вiн
вчився за кордоном, у нас, у Венецi?. I чому б ви гадали? Живопису! Нi,  я
певен, живопис був для замилювання пильних  очей.  А  звичайно,  який  там
живопис! Вiн був зв'язаний з борцями проти тедеско-австрiйцiв. Вiн сказав,
що не мiг  займатися  живописом,  бачачи  прекрасну  Венецiю  пiд  огидним
чоботом тедеско. Вiн примушений був втекти  вiд  жандармiв  до  Флоренцi?.
Далi вже розповiли його друзi-iталiйцi, теж пораненi разом з ним на  рiчцi
Вольтурно,  але  пораненi  легше,   бо   юнак   знову   пiсля   перев'язок
знепритомнiв, а коли прийшов до пам'ятi, був зовсiм слабий.
   - Так що ж було з ним далi? Про що .розповiли товаришi?
   - У Флоренцi? вiн вступив  у  загiн  нашого  славного  Нiкотери,  якого
Гарiбальдi звiльнив з Палермсько? в'язницi. Нещодавно Нiкотера прибув сюди
в Неаполь, коли вже Гарiбальдi був тут, - лiкар додав нiби мiж iншим. -  Я
бачив Нiкотеру.
   Ясно, що вiн не просто "бачив", а що вони були знайомi...
   - Гарiбальдi зарахував  вашого  юнака  сво?м  ад'ютантом,  -  вiв  далi
Чезаре. - Вiн дiзнався, що той добре знайомий з  фортифiкацi?ю,  i  послав
укрiпити позицi? коло Санта Марiя. Пiд час бою на рiчцi Вольтурно хоробрий
Меч-нi-ков був поранений  мiною,  i  от  вiн  знову  в  Неаполi.  У  мо?му
госпiталi. Лише добрий пильний догляд i тривале лiкування  може  врятувати
його, але до кiнця вилiкувати неможливо,  нiяк  неможливо!  -  з  розпачем
сказав лiкар. - Пошкоджено внутрiшнi органи. Коли вiн i лишиться живий, то
все ж таки iнвалiдом на все життя.
   - Чи не можна було б побачитись iз ним?
   - Зараз нi в якому разi. Пiсля того збудження, а потiм непритомностi  я
боюсь будь-яких зайвих подразникiв для нього. Пробачте, мушу йти.  Я  хочу
попросити знайомих дам у Неаполi, щоб вони  взяли  опiку  над  ним  i  над
iншими пораненими, принаймнi передавали  потрiбнi  харчi,  фрукти,  що  ?м
зараз необхiдно, а потiм треба налагодити нiчне чергування. Ми  побачимося
з вами незабаром, синьйоре Нiколо. На жаль, я не зможу супроводити вас  до
Помпе?, як ми  збирались.  Цi  днi  я  потрiбен  бiльше  нiж  будь-коли  в
госпiталi. Менi самому шкода. Я хотiв бути вашим гiдом, адже там  я  бував
стiльки разiв!
   - Нiчого, не турбуйтесь,  синьйоре  Чезаре,  -  заспоко?в  його  Микола
Олександрович. - Я й сам зможу по?хати або почекати вас.
   - Зна?те що? - пiдняв палець угору лiкар. - Туди збираються  мо?  добрi
знайомi, друзi мого брата, мессiнського юриста, котрий зараз у  Флоренцi?,
i вони збираються туди, а деякий час  гостюють  тут.  Дуже  милi  люди.  Я
познайомлю вас з ними. Вам не завадить трохи розважитись  i  хоч  на  день
вiдiрватись вiд письмового столу. I треба скористатися прекрасною  годиною
i вiдносним споко?м у наш неспокiйний час  у  нашому  неспокiйному  мiстi.
Завтра я познайомлю вас iз мо?ми мессiнськими друзями.
   Вiн не сказав бiльше нiчого про сво?х мессiнських друзiв.
   Микола Олександрович i не  розпитував,  бо  лiкар  поспiшав,  та  й  не
замислився над цим - мало з ким доводиться знайомитися в подорожах.
   Про брата лiкар Чезаре говорив мимохiдь, натяками.
   "Недарма, - подумав Микола Олександрович, - Гондон писав, що в опозицi?
неаполiтанському урядовi без числа медикiв та адвокатiв!"
   Другого дня, до траторi?, де умовились зустрiтись, точно в  призначений
час з однi?? сторони пiдходив Микола Олександрович, а  з  друго?  -  лiкар
Чезаре  з  невеличким  на  зрiст  чоловiком  i...  панночкою,  тi?ю  самою
панночкою, яка майнула вчора в натовпi пiд час проповiдi падре Гаваццi.
   Микола Олександрович зняв окуляри, протер ?х, надiв знову Так, справдi,
це була вона - не така схвильована, як там, без слiз зворушення  на  очах,
але така ж юна, гарна, приваблива справдi втiлення iталiйсько? краси!
   Це було восени 1860 року.



   8

   Синьйору Марiю привiв до лiкаря Чезаре синьйор  Нiколо  Добролюбов.  Це
вже було навеснi 186I року, i за цi кiлька  мiсяцiв  лiкар  i  неслухняний
пацi?нт стали щирими друзями.
   Синьйор Добролюбов, рекомендуючи даму, сказав, що синьйора  Марiя  його
землячка, вiдома у них на батькiвщинi письменниця, прибула до  Неаполя  iз
сином i сво?ми спiввiтчизниками. Один з них зараз  захворiв.  Чи  не  буде
лiкар такий люб'язний i не огляне його?
   Молода жiнка не виглядала дуже стурбованою, у не?  навiть  був  веселий
вигляд.  Вона,  приязно  усмiхнувшись,   бездоганною   французькою   мовою
пояснила, що, напевне, зараз нiчого страшного нема, але цей добродiй перед
подорожжю перенiс плеврит, i навiть коли вiн  зараз  трохи  застудився,  -
краще одразу вжити необхiднi заходи. Це ж так прикро - при?хати в чарiвний
Неаполь i захворiти! Його найдужче непоко?ть те, що треба, певне, полежати
кiлька днiв, отже, краще, коли це накаже лiкар, а не його супутники.
   Лiкаревi рiдко подобалися дами - iноземки, форесть?ра, завжди вони щось
удавали з себе, наче грали,  правда,  досить  невправно,  якусь  роль.  Ця
молода  дама  трималась  невимушене,  але   без   тiнi   розв'язностi   та
самовпевненостi, i, мабуть, найменше думала, яке вона  враження  справля?,
тому й справила якраз дуже при?мне. Вiдсутнiстю манiрностi й  церемонностi
вона нагадувала йому iталiйських жiнок, але була спокiйнiша, розважливiша,
i, звичайно, за зовнiшнiстю одразу можна було вгадати слов'янський  тип  -
кругловида, великi сiро-блакитнi очi, русявi  коси,  просто  закладенi  на
гладко  зачесанiй  головi,  висока  постать,  досить   струнка.   Лiкаревi
сподобалось, як вони просто тримаються - Добролюбов i ця синьйора. "Певне,
давнi друзi, - подумав вiн. - А друзi наших друзiв - нашi друзi".
   Вiн пiшов з ними i був дуже здивований, дiзнавшись випадково по дорозi,
що вони познайомились тiльки цими днями в Неаполi, а  до  того  нiколи  не
бачились.
   - Ми хоча й не бачились, але поза очi були давно знайомi, навiть  добре
знайомi, - мовила Марiя, - правда, Миколо Олександровичу?
   - Ще б пак! Я  такi  дифiрамби  написав  на  вашу  честь!  -  засмiявся
Добролюбов.
   "Як вiн повеселiшав, мiй бiдний синьйор Нiколо", - вiдзначив  про  себе
лiкар
   - Хiба тiльки тому, що дифiрамби? - заперечила Марiя. - Не думайте,  що
менi при?мнi лише тi, що хвалять. От Тургенев, Iван Сергiйович,  ще  й  як
критику? мо? твори, а однаково ми з ним друзi. Важливо ж зовсiм  не  це  в
дружбi, щоб друзi хвалили. А щодо дифiрамбiв - не  тим  менi  ваша  стаття
була при?мна, а хоча й цим, звичайно. Навiщо  та?ти?  Це  ж  природно  для
кожного  письменника.  Але  найдужче  тому,  що  я  вiдчула,  як  ви  мене
зрозумiли, i може, навiть бiльше, нiж я сама. Втiм, ця розмова  зовсiм  не
цiкава  синьйору  лiкаревi,  просимо  пробачення.  Ми   нiяк   не   можемо
наговоритися. Адже давно зна?мо одне одного, а побачились  тiльки  тут,  -
перепросила вона.
   - Нi-нi, що ви, навпаки! - заперечив жваво лiкар. - Я захоплений,  коли
бачу таку самостiйну, рiвноправну жiнку!
   - О, далеко не рiвноправну, - похитала головою з усмiшкою Марiя. - Хiба
де на свiтi ? рiвнi права у жiнок i чоловiкiв?
   - Хоча я переконаний, що багато в чому жiнки далеко мiцнiшi за  нас,  -
мовив Добролюбов. - Сприйнятливiсть i уява у жiнок дужчi й багатшi, нiж  у
чоловiкiв!
   - I ви, певне, подiля?те  думку  Стендаля,  -  пiдхопив  Чезаре,  -  що
цiлковита рiвноправнiсть жiнок i чоловiкiв була  б  най  вiрнiшою  ознакою
цивiлiзацi?  i  подво?ла  б  iнтелектуальнi  сили  людства,  наблизила   б
можливiсть досягти щастя!
   Раптом Чезаре мовив зовсiм  iншим,  хоч  i  зворушливим,  але  водночас
розпачливим тоном:
   - Та iнколи жiнки вiдвойовують собi рiвнi права - нарiвнi з  чоловiками
гинути в  боротьбi..  Ви,  звичайно,  чули  про  прекрасну  Анiту  дружину
Гарiбальдi, яка подiляла всi труднощi його бо?в та походiв  i  загинула  в
одному з найважчих. Але, можливо, ви не  зна?те,  а  це  ближче  до  вашо?
професi?, редактором першо? газети в Неаполi "Monitoro" була видатна жiнка
- Елеонора Фонсера. Я був тодi надто малим i не пам'ятаю ??,  та  лишились
просто легенди щодо ?? розуму, краси, енергi?. Неаполiтанцi запевняли,  що
це була найчарiвнiша жiнка  на  свiтi.  Кiнець  ??  жахливий.  Я  не  буду
переказувати iсторi? тих революцiйних подiй  двадцятих  рокiв  у  Неаполi,
врештi, вiдомо всiм - першi паростки волi були зломленi, австрiйцi зайняли
Неаполь, загнали сотнi людей у в'язницi, страти  йшли  за  стратами.  Нашу
прекрасну  Елеонору  Фонсеру  повiсили.  Та  й  перед   смертю   вона   не
здригнулась, не зрадила сво?х переконань, була смiлива й горда з ворогами.
   - Я б хотiла знати про все ?? життя, - тихо сказала Марiя. - Я б хотiла
пiти з вами на могилу вашого поета Леопардi  i  перечитати  його  твори  в
оригiналi"Ultimo canto di  Saffo",  "II  Risorgimento",  "La  sera  Festa"
("Остання пiсня Саффо", "Вiдродження", "Вечiр святкового дня")_ i особливо
"До Iталi?" - "All Italia"
   - Ви зна?те це? Звiдки? - здивувався лiкар Чеааре.
   - За це треба дякувати нашому друговi Миколi Олександровичу, -  кивнула
Марiя на Добролюбова, - в його журналi торiк була  вмiщена  велика  чудова
стаття про iталiйських поетiв. У Росi? дуже  цiкавляться  вами.  З  не?  я
довiдалась про ув'язнення Пеллiко, який, крiм власних  поезiй,  перекладав
iталiйською мовою Байрона.
   - А Байрон перекладав його, - вставив Добролюбов.
   - Я дiзналась про вашого гордого безстрашного Уго Фосколо, про  Поерiо,
який помер вiд ран у Венецi?, i навiть про тi твори, що  ходять  у  вас  у
списках- Беркета i Джустi - про  його  славетну  сатиру  "Чобiток-Iталiю",
який носять i Францiя,  i  Австрiя  i  який,  нарештi,  належатиме  сво?му
народу! Менi б бажалось тiльки прочитати все  це  в  оригiналi  -  адже  я
вивчаю  iталiйську  мову.  Вона  близька  мо?й  рiднiй  укра?нськiй  сво?ю
чарiвною мелодiйнiстю
   - О, bellissima signora! - прошепотiв Чезаре, з подивом i  замилуванням
дивлячись то на не?, то на Добролюбова Дивнi цi росiяни! Вони нашi  справи
сприймають, як сво? рiднi Хоча б цей гарiбальдi?ць  Мечнiков  -  вiн  лише
трохи очуняв i несподiвано зник, лишивши, правда, зворушливого, сповненого
подяки листа лiкаревi, який тiльки-но, нарештi, вирiшив привести до  нього
Добролюбова, не боячися, що це погiршить його здоров'я. I  не  встиг!..  А
сам синьйор Добролюбов, цей росiйський журналiст! "Його журнал", - сказала
синьйора. Значить, вiн неабияка людина у себе  на  батькiвщинi!  О,  свята
Марiя! Коли б вiн не був такий хворий!
   Тепер ця молода письменниця. Марiя. Чудове iм'я - Марiя - близьке  всiм
народам.
   А Марiя питала нетерпляче Добролюбова:
   - А хто ж саме написав  цю  статтю?  Я  не  знаю,  я  допитувала  Iвана
Сергiйовича, i вiн не знав, хто такий Михаловський. Може, це псевдонiм? Ви
ж, напевне, зна?те?
   - Знаю, - пiдтвердив Добролюбов. - Це один з вигнанцiвполякiв,  студент
Вiденського унiверситету, вiн засланий до  Саратова,  там  познайомився  з
нашим Миколою Гавриловичем Чернишевським,  а  Микола  Гаврилович  -  це  ж
просто "ловець душ людських", завжди вiн умi?  знайти  потрiбну  людину  i
вгадати, чого прагне людська душа.
   - Менi зда?ться, це ви "ловець душ людських", - сказала Марiя.
   -  У  даному  разi  я  хочу  зловити  вас,  але  це  бажання  i  Миколи
Гавриловича, щоб ви вiддали сво? твори в "Современник" - адже саме  у  нас
?м мiсце!
   - З якою охотою! - аж зашарiлася Марiя.  -  Для  цього  i  "ловити"  не
треба! Зараз  друкуватися  у  "Современнике"  -  найбiльша  шана.  Це  наш
найпередовiший, найсмiливiший журнал, - пояснила вона Чезаре,  -  i  таким
вiн став завдяки Миколi Олександровичу.
   - Ну, що ви,  -  щиро  обурився  Добролюбов,  -  а  Чернишев  ський?  А
Некрасов?
   - Ваша правда, я не заперечую,  i  Чернишевський,  i  Некрасов,  але  ж
особисто я ?х ще не знаю, а вас...
   - Ну, ми ж, як з'ясувалось, давнi друзi! - засмiявся Добролюбов.
   До чого ж мила ця жiнка, i як з нею просто i легко!

   * * *

   - Я "старий горобець", - казав про себе лiкар Чезаре. Коли  вiн  уперше
прийшов з цi?ю русявою синьйорою до ?? хворого, вiн одразу зрозумiв усе.
   Поглянувши на молодого чоловiка, вiн уже знав, що той заслабнув на  двi
хвороби. Перша "хвороба" - це була його  безтямна  закоханiсть.  Стендаль,
який так довго жив у Iталi?  i  так  багато  створив  про  не?  прекрасних
правдивих творiв, в  однiй  з  книг  написав  про  рiзнi  фазиси  душевно?
хвороби, що зветься любов'ю. "Але вся справа в тому, -  писав  вiн,  -  що
нема людей, якi можуть врятуватися вiд цi?? хвороби, нема й  посiбника  до
врятування вiд цi?? хвороби, нема й iнших лiкiв, як захворiти до кiнця".
   Лiкар Чезаре побачив, як руки Марi? спритно й нiжно  поправили  подушку
хворого i як обличчя юнака все освiтилося щастям. Можливо, лiки  вiд  цi??
хвороби вже знайдено!
   Юнак був гарний, милий, i навiть кучерява м'яка борiдка не робила  його
солiднiшим. Вiн виглядав зовсiм хлопцем, особливо в лiжку, в бiлiй сорочцi
з м'яким вiдкритим комiром. Ця  борiдка  видавалася  якоюсь  декоративною.
Марiя вийшла, лiкар постукав i вислухав хворого. Чезаре побачив,  що  вiн,
звичайно, не такий хворий, як Добролюбов, але з його легенями  треба  було
берегтися. Синьйорi, коли  ?й  дозволено  було  знову  зайти,  вiн  сказав
тiльки,  що  хворий  просто  застудився,  i  хай  кiлька  днiв   полежить,
обов'язково полежить.
   - Лежатиме! - безапеляцiйно заявила синьйора, i лiкар зрозумiв, що юнак
?? слухатиметься беззаперечно, i не йому, а  ?й  пояснив,  що  робити,  що
дати, i пообiцяв невдовзi зайти.
   - Звичайно, такий жаль - в Неаполi, в такi розкiшнi теплi днi хворiти!
   - Не треба сумувати, тут, крiм лiкiв, i повiтря вилiку?!  -  заспоко?ла
синьйора хворого, капаючи в чарочку лiки, якi вже стояли на столику i  якi
схвалив Чезаре.
   I лiкар Чезаре раптом подумав: "Коли б такi нiжнi енергiйнi  руки  були
коло  синьйора  Добролюбова,  то  не  опинився  у   такому   безнадiйному,
занедбаному станi".

   * * *

   А з Добролюбовим було погано. Дуже  погано.  Невже  вiн  сам  цього  не
вiдчував? Лiкар Чезаре дивувався - його пацi?нт працював, так гаряче  усiм
цiкавився, знайомився, розпитував -  наче  i  не  звертав  уваги  на  свiй
кашель, температуру, частi шлунковi слабування. Вiн просто не хотiв думати
про хворобу. Про хворобу, яка так непоко?ла лiкаря Чезаре.
   Але й досвiдчений лiкар Чезаре не помiчав, що цей  глибокий,  винятково
розумний чоловiк, який, зi слiв синьйори Марi?, ма? такий величезний вплив
на батькiвщинi, захворiв ще й iншою хворобою, i до цього спричинилася  юна
приятелька  лiкаря,  дочка  старого  друга  з  Мессiни,  чарiвна   красуня
Iндегольда.
   ...Iндегольда. Яке дивне, нечуване  досi  iм'я.  Що  ?х  зблизило?  Той
швидкий  погляд  у  натовпi,  коли  слухали  падре  Гаваццi  i   сльозинки
затремтiли на ?? довгих вiях?
   Микола Олександрович  згадував  подорож  до  Помпе?  i  як  вони  вдвох
зупинилися на порозi ру?н житла тисячолiтньо? давнини  i  вдвох  прочитали
викладенi моза?кою лiтери "Salve". Наче саме ?х привiтали, i як вона цьому
зрадiла! А потiм цiкавi розмови утрьох - ??, батька, його - Добролюбова, а
потiм уже в темрявi повернення в екiпажi до Неаполя, вогнi над  затокою  i
спiв на березi "Санта Лючiя", коли й ?хнiй веттурiно  почав  пiдтягати,  i
зовсiм тихесенько вона:
   О, dolci Napoli,
   О, sol beato...
   Хоч не  видно  було,  Добролюбов  угадав,  що  Iндегольда  усмiха?ться,
щаслива з подорожi, ночi, пiснi...
   Santa Lucia,
   Santa Lucia!
   Потiм зустрiчi тiльки з нею. В Неаполi.  П'янкими  весняними  вечорами.
Вiн думав, - що в ньому, чужому  зовсiм,  далекому,  зовнi  незграбному  й
нецiкавому, - що ?? притягало? Як досi не щастило Миколi Олександровичу  в
особистому життi!
   Та зараз, несподiвано для себе, Добролюбов наче сп'янiв, i  незрозумiла
прихильнiсть дiвчини розбуркувала неймовiрнi бажання i  думки.  Але  невже
вона зможе його полюбити? Певне, це все  весна  в  Неаполi,  i  вони  обо?
захопленi подiями, життям мiста, кра?ни, i це так зближу? ?х.
   Вiн знову писав вiршi. Не тiльки памфлети "Якова Хама" для "Свистка" на
злободеннi  полiтичнi  теми.  Лiричнi  вiршi  для  себе,  якi  нiкому   не
показував.
   Але й у лiричних  вiршах  пробивалась  та  ж  звичка  дивитися  на  все
критично, навiть на себе.
   А втiм, вiн вiдчував себе молодим, яким був насправдi, i  в  прощальний
вечiр, - як це трапилось непередбачене, а тому, може, так чудесно,  -  що,
прощаючись i стискаючи ?? тонкi довгi пальцi, вiн дивився так  близько  на
?? лице, i нiяк ?м обом не хотiлось розлучатись i думати, що  вони  нiколи
не побачаться. Раптом вона обняла його.
   З жалю? З любовi?
   I те, й друге майнуло в головi, але цi думки не затримались,  не  могли
затриматись. Вони  сидiли  над  морем  довго-довго,  i  вона  казала,  що,
звичайно, так, вона буде його дружиною i  вони  чудово  житимуть,  де  вiн
захоче - у Флоренцi?, Неаполi, чи в Римi, чи в Мессiнi, де захоче.
   - Лiкар Чезаре казав, що вам треба обов'язково  жити  в  Iталi?,  i  ви
будете зовсiм, зовсiм здоровi!
   - А ви по?дете зi мною в Росiю? - спитав вiн.
   - Звичайно, по?ду, адже я  буду  вашою  дружиною,  -  не  замислюючись,
вiдповiла вона. - Але з умовою, - додала з грайливою лукавою  усмiшкою,  -
ви зна?те,  коло  Неаполя  щороку  на  честь  Мадонни  влаштовують  свято,
збираються дiвчата з околишнiх селищ, приходять  i  мiськi,  танцюють  пiд
музику тамбуринiв i кастань?т, з  квiтами,  вiнками  на  головi.  Це  дуже
веселе i поетичне свято, я була вже  на  ньому,  i  зна?те,  ранiше  часто
дiвчата в шлюбному контрактi ставили умову, щоб чоловiки водили ?х  щороку
на це свято. От i я ставлю умову - привозити мене на це свято до  Неаполя!
Згоднi?
   - Згоден, згоден! - вiдповiв Микола Олександрович, цiлуючи  ?й  руки  й
милуючись нею. - А чи буде згоден ваш батько на наш шлюб? - раптом  спитав
вiн.
   - Я певна, що так. Ви йому подоба?тесь. I чому б  вiн  був  проти  мого
щастя? Я напишу вам про все з Флоренцi?, ми ж завтра вранцi ?демо, але  це
нiчого! Може, й ви при?дете до нас у Флоренцiю?
   Вона говорила, i все  здавалось  таким  ясним,  можливим.  Не  хотiлося
думати про якiсь труднощi, незвичайнi обставини. Хоч раз у життi  можна  ж
не думати про обставини, ускладнення, а просто бути щасливим?

   * * *

   Як добре, що саме зараз у Неаполi з'явилась Марiя Олександрiвна i  вони
так щиро потоваришували!
   Вона смiялась, що вiн "ловець душ людських". Вiн ?? душу майже впiймав.
Та вона й не пручалася дуже, ця жива душа.
   Стiльки треба було переговорити. Вони нiяк не  могли  наговоритися,  як
давнi друзi, що довго були в розлуцi, й тепер усе треба розказати.
   Минуло кiлька мiсяцiв, як вiн при?хав iз батькiвщини, але  ж  вона  вже
два роки не була там. Два роки! Микола Олександрович  наче  завжди  був  у
самому центрi, у самому вирi життя Вiн розповiдав, що робиться  в  столицi
не лише в  колi  журна  лiстiв,  лiтераторiв,  а  скрiзь:  про  настро?  в
унiверситетi, серед вiйськових ?й було тепло й сумно вiд спiльних спогадiв
про Та раса Григоровича,  якого  Добролюбов  i  добре  знав,  i  любив,  i
поважав. Вона мимоволi порiвнювала ставлення Тургенева  i  Добролюбова  до
Тараса Григоровича i до всiх рiдних ?й укра?нських справ. У Тургенева було
багато людяно? доброти, спiвчуття до Шевченка. Як вiн гаряче взяв участь у
справi викупу братiв i сестер Тараса Григоровича! Була цiкавiсть до поета,
до укра?нсько? мови, цiкавiсть художника, майстра, а для Добролюбова Тарас
Григорович був бо?ць-однодумець, якого нiщо не скорило,  не  зломило,  вiн
був навiть у деякiй мiрi  зразком  непри  миренностi.  Тургенев  не  любив
Кулiша. Як людина, вiн  був  чужим  для  нього,  як  письменник  -  зовсiм
нецiкавий, а Добролюбов розумiв, яку шкоду робить  Кулiш  сво?м  обмеженим
нацiоналiзмом, сво?ми  хуторянськими  настановами  в  молодiй  укра?нськiй
лiтературi, i вiн  був  для  нього  у  ворожому  таборi,  як  i  росiйськi
лiберали. А Тарас Григорович втiлював у собi тi  демократичнi  революцiйнi
iде?, якi були вiрою для Добролюбова, i його безмежна любов до Укра?ни  не
була для цього перешкодою, навпаки, усiм сво?м  ?ством  Кобзар  дiйшов  до
вищого розумiння потреб не тiльки свого рiдного, а кожного народу:  потреб
?днання  проти  спiльного   лиха,   а   не   вiдгородження   нацiональними
перегородками.
   I до всього укра?нського у Добролюбова не було ледь зверхньо? спокiйно?
цiкавостi. Вiн  розповiв  Марi?,  що  познайомився  з  другом  Шевченка  -
пiдполковником Красовським. Скiльки  у  нього,  Добролюбова,  було  скрiзь
зв'язкiв! Красовський надзвичайно цiкава, розумна i в той же  час  скромна
людина. Вiн повернувся перед тим з Iталi?,  де  ?здив  i  на  Капреру,  до
Гарiбальдi  -  цiкаво  ж  було  познайомитись   з   Гарiбальдi,   побачити
iталiйського героя на власнi очi! Але Марiя, звичайно,  зрозумiла,  що  не
тiльки для того, щоб "побачити", ?здив Красовський. Вона не спитала,  вона
взагалi мало допитувалась. Що можна, Микола Олександрович скаже.
   - А зараз Красовський по?хав до вас, на Укра?ну, - сказав Добролюбов.
   "Звичайно, у "них" скрiзь зв'язки", - подумала Марiя. Вона згадала,  як
сперечалась пiсля Лондона з Станкевичем: чи ?, чи дi? та?мна  органiзацiя?
Як  довiдуються,  як  зв'язуються  мiж   собою   однодумцi,   люди   одно?
"соцiалiстично?" вiри? Де у них центр -  Петербург?  Лондон?  А  чому  сам
Микола Олександрович не був у Лондонi?
   Добролюбов про Герцена говорив без  особливого  пi?тету,  навiть  трохи
глузливо зазначив, що той надто багато надiй поклада? на реформу, вiрить у
милiсть i благородство царя Олександра, весь час зверта?ться  до  нього  в
"Колоколе".
   Марiя, спалахнувши, почала доводити, яке значення ма? "Колокол".
   - Хiба я не знаю? - знизав плечима Добролюбов. - Саме  тому  Герцен  не
ма? права бути прекраснодушним лiбералом, як Кавелiн!
   - Та вiн же зовсiм не такий, - гаряче заперечила  Марiя.  I  раптом  ?й
спало на думку: "А може, це все конспiрацiя? I може, незважаючи на рiзницю
характерiв,  особистих  уподобань,  вони  -  Герцен  i   Чернишевський   -
домовлялись  про  щось  головне,  спiльне?  А  це   все   для   необхiдно?
конспiрацi?, щоб навiть нiхто й думки  не  припускав  про  ?хнiй  зв'язок?
Напевне, напевне ж, цей зв'язок ?, адже мета одна?" Ота вiра, до  яко?  ??
гаряче  навертав  Добролюбов,  доводячи,  що   нiчого   доброго   реформа,
скасування крiпаччини в тiй  формi,  яка  вiдбува?ться,  нiчого  не  дасть
народу, селянству.
   - Я розумiю, ступа тiльки iнша, а товктимуть  так  само,  -  погодилась
Марiя.
   - Порятунок один - докорiнний переворот, соцiалiстичний устрiй. Хiба ви
не згоднi?
   Марiя не могла не погодитися з Добролюбовим.



   9

   Яке це було б свято - "Свято визволення", в "Orsett House", коли б його
не залили варшавською кров'ю.
   "Все було вбито. Все було схоже на похорон. Завтра ти одержиш "Колокол"
i побачиш, якщо Беннi ще не розповiв", - написав через кiлька  днiв  пiсля
радiсного листа Герцен Тургеневу Рiзними шляхами дiставали "Колокол"  i  в
Iталi?, та, ще не маючи  нагоди  прочитати  про  те,  що  писав  Герцен  у
"Колоколе",  Добролюбов  i  Маруся  дiзнались  про  подi?  у   Варшавi   з
iталiйсько? газети  "II  Diritto".  Газетку  принiс  схвильований  синьйор
Чезаре.
   -  Читайте,  друзi,  лист  нашого  Гарiбальдi  до  славного   редактора
"Колокола" - Герцена!
   - Допоможiть нам i перекласти, тут ми мусимо зрозумiти кожне слово.  Що
трапилось? - сполошилася Марiя. Утрьох схилились над газетою.
   "Люб'язний Герцен!
   Нещодавно слова "визволення  селян"  були  сприйнятi  з  захопленням  i
подивом всi?ю ?вропою. Государ, який почав i здiйснив цю справу, одним цим
уже поставив себе серед найвеличнiших благодiйникiв людства. А тепер, -  я
це кажу з гiркотою, - добра  справа  заплямована  невинною  кров'ю.  Тепер
обов'язок тих, хто рукоплескав великому вчинку, пiднести  голос  прокляття
на тих, хто  заподiяв  огидне  злочинство.  Хай  ваш  журнал,  справедливо
оцiнений у  Росi?,  передасть  слово  спiвчуття  вiд  народу  iталiйського
нещаснiй i геро?чнiй Польщi i  слово  подяки  во?нам  руським,  котрi,  як
Попов, зламали шаблю, щоб не закривавити ?? кров'ю народу; передайте разом
з  тим  крик  обурення  народiв  ?вропейських  проти  винуватця   ганебно?
рiзанини.
   Вiдданий вам Д. Гарiбальдi".
   По-рiзному коментували ?вропейськi газети подi?  в  Польщi  -  розстрiл
демонстрацi? у Варшавi росiйським вiйськом 8 квiтня. Причиною демонстрацi?
було закриття польських установ. Це була демонстрацiя  неозбро?них  людей,
але  ?х  зiбралось  надто  багато,  сотнi  жителiв   Варшави,   робiтничих
передмiсть при?днувались до не?, i це  вiщувало,  що  народ  не  скорився,
усвiдомлю? сво? права, збира?ться на силi. Росiйський уряд, як завжди,  не
мiг знайти нiяких iнших засобiв, як  вiддати  наказ  стрiляти.  Понад  100
чоловiк було вбито, багато поранено.
   Але  ж  знайшлись  у  вiйську  офiцери,  якi  вiдмовились  стрiляти   в
полякiв!.. За це розстрiляно ?х...
   Страшного напруженого вечора варшав'яни почули сигнал тривоги  -  шiсть
вибухiв з гармат. Влада вводила у мiстi вiйськове становище.
   - Починаються серйознi справи, - мовив Добролюбов. -  Що  ж  вiдповiсть
Герцен Гарiбальдi i яка буде його позицiя?
   - Невже Марiя Каспарiвна Рейхель не  надiшле  менi  сюди  "Колокол"?  -
затурбувалась  Марiя.  -  От  побачите,  Миколо   Олександровичу,   Герцен
пiдтрима? полякiв, у нього такi справедливi думки  щодо  Польщi,  Укра?ни,
адже вiн про це не раз писав у "Колоколе"!
   За кiлька днiв той же уважний лiкар Чезаре  з'явився  знову  зi  жмутом
газет.
   - Я  принiс  вам  англiйську  газету  "The  Daily  News".  Бачите,  пiд
заголовком "Garibaldy and the Warssaw massacre" ("Гарiбальдi i  варшавське
вбивство"_  (англ.)_  надрукована  i  вiдповiдь  вашого  Герцена,  ??  вiн
надiслав i в iталiйську газету "Il Diritto" з проханням надрукувати.
   Спочатку йшов лист Герцена до редактора газети:
   "Сер, у телеграмi, що  з'явилася  сьогоднi  у  Вашiй  шановнiй  газетi,
наведено  уривок  з  листа  мого  вельмишановного  друга  Гарiбальдi,  що,
очевидно, адресовано менi й надруковано в "Il Diritto". Я  з  задоволенням
вiдзначаю, що ще до ознайомлення з цим листом ми розумiли нашу  позицiю  в
тому ж дусi, як i великий  iталi?ць,  i  на  доказ  цього  дозвольте  менi
просити Вас надрукувати в газетi в перекладi кiлька  рядкiв  iз  статтi  в
останньому номерi "Колокола" (? 9б, 15 квiтня)".
   - Ми його, звичайно, не бачили! - з  досадою  мовила  Марiя.  "...Конче
потрiбно пояснити, що 10  квiтня  ми  разом  з  нашими  спiвробiтниками  з
"Росiйсько? друкарнi" мали намiр влаштувати  свято  з  приводу  визволення
селян у Росi?..."
   - "Свято"! - iронiчно мовив Добролюбов. - Може, ще й з тостом за царя!
   - А я розумiю, все-таки свято! - встала на захист Герцена Маруся.  -  Я
читаю далi: "...але вранцi того ж дня по  телефону  надiйшло  повiдомлення
про рiзанину у Варшавi..."
   Так. Тост таки збиралися виголосити, "але рука упала", - як писав  далi
Герцен.
   Добролюбов дратувався, слухаючи слова звернення Герцена до  iмператора,
хай i сповненi обурення i докору.
   Маруся, навпаки, читала з спiвчуттям, ?й здавалось, що  Герцен  знайшов
влучнi слова.
   Чезаре  подiляв  ??  настрiй,  та  чекав  нетерпляче,  коли  прочитають
вiдповiдь Герцена "?хньому" Гарiбальдi.
   "Мiй люб'язний Гарiбальдi. Я передав Вашi симпатичнi  слова  полякам  i
росiйським офiцерам. На щастя, ми дiяли згiдно з Вашою порадою ще  ранiше,
нiж одержали ??. Досто?нства в цьому великого нема - нам вибору  не  було.
Правда,  ми  мрiяли  про  майбутнiй  союз   всiх   народiв   слов'янського
походження,  але  ми  залиша?мо  цi  рiа  desideria  '  iншому,  далекому,
майбутньому. Сучаснi подi? вимагають цiлковито? незалежностi Польщi, - без
фраз, ?? безумовно? незалежностi вiд Росi? i нiмцiв.
   Можна було гадати, що iмператор Олександр, який  так  славно  вчинив  у
селянськiй справi, зрозумi? iсторичну необхiднiсть вiдродження Польщi.  На
жаль, у ньому надто багато прусського, австрiйського, i ще  зверх  того  -
монгольського. Холодно розрахований капкан, поставлений Польщi з бездумним
схiдним лукавством, в якому характер кiшки бере гору над  тигром,  ставить
його поза питанням.
   Ще не одержавши Вашого листа, я прочитав уривок з нього в телеграфiчних
новинах i одразу ж надiслав вiдповiдь у три лондонськi газети, двi з  яких
люб'язно погодились надрукувати. Надсилаю Вам "The Daily News", якщо ви не
ма?те  нiчого  проти.  Крiм  того,  додаю  наше  невеличке  звернення   до
росiйських вiйськ, що стоять у Польщi, написане ще у 1854  роцi,  в  якому
заклика?мо  росiйських  солдатiв  краще  не  коритися  наказам   i   нести
вiдповiдальнiсть за це, нiж стрiляти у полякiв.
   Користуюсь цi?ю нагодою, люб'язний Гарiбальдi, щоб Вам повторити те, що
говорить Вам увесь свiт, - ми диву?мося на Вас. З усi?ю повнотою приязнi i
любовi
   тисну вашу руку. Герцен".
   -  Ставлення  до  Польщi  буде  тепер  мiркою   для   всiх   i   всього
прогресивного! - зауважив Добролюбов.
   - А хiба Олександр Iванович неправильно,  несправедливо  поставився?  -
запитала хвилюючись Маруся.
   - Побачимо, - уникливо вiдповiв  Добролюбов.  Раптом  Марiя,  стиснувши
руки i звiвши брови на перенiссi, мовила зовсiм iншим тоном:
   iКоли б ви знали, скiльки в мене друзiв-полякiв! I в Парижi з багатьма,
як з рiдними, стрiчаюсь.

   * * *

   Микола  Олександрович  нещадно  розбивав  усiлякi   iлюзi?,   якi   так
допомагають завжди людям. Вiн спускав з п'?десталiв,  не  скидав,  а  саме
спускав, тих, що були для Марi? досi непохитними  авторитетами.  Та  Марiя
бачила, що вiн зовсiм не такий, яким описували його  Анненков,  Кавелiн  -
"грубий семiнарист", нахабний i зухвалий, котрий руйну? все високе i святе
в мистецтвi й лiтературi. Вiн насмiлився пiднести руку на Тургенева! Через
нього Тургенев розiйшовся iз сво?ми давнiми друзями, припинив  друкуватися
в "Современнике".
   Марiя сказала Миколi Олександровичу:
   - ?й же богу, я не можу добрати, що ж такого образливого було  в  вашiй
статтi для Iвана Сергiйовича. Ну от, прочитала,  перечитала,  там  стiльки
хороших i справедливих слiв про нього написано! Це якесь непорозумiння,  i
через незрозумiлi непорозумiння,  перекази  iнших  людей,  недомовленостi,
нез'ясованостi, - розходяться хорошi розумнi люди.
   - Це далеко глибше, Марi?  Олександрiвно,  -  заперечив  Добролюбов.  -
Стаття  була  лише  приводом  для  Тургенева.  Хоча,  безперечно,  я  його
поставив, як i належало, дуже високо. Вiн, як нiхто, вмi? вловити настро?,
проблеми, що тiльки назрiвають i витають сьогоднi в повiтрi.
   - Так невже вам не сподобався цей його останнiй роман "Накануне"?
   - Чудесний! - несподiвано для Марi?, навiть з якимось не властивим йому
захопленням вiдповiв Добролюбов. - Особливо дiвчина! Яка вона там  хороша!
I як вiн розумно зробив, що не повернув ?? додому пiсля  смертi  Iнсарова.
Ну подумайте, що б вона у нас робила? Оце головна постать у романi.
   - У цьому романi стiльки нового, свiжого, - мовила  зрадiвши  Марiя.  -
?ленi хочеться наслiдувати, хочеться вiрити, що такi жiнки насправдi ?, та
вона таки ж ?! А зна?те, менi сам  Iван  Сергiйович  казав  -  деякi  його
знайомi дами, його приятельки, незадоволенi були саме ?леною: i матiр вона
покинула, i Iнсарову сама нав'язалася. Нiчого, нiчогiсiнько не  зрозумiли.
I, звичайно, критикують весь роман, - вона помовчала й додала  роздумливо:
- але вiн i далi з ними веде дружбу, листування. А  от  ваша  стаття  його
обурила, хоч ви й самi зараз кажете, що роман "чудесний".
   - Я не применшую його значення, його великий талант,  майстернiсть,  i,
признатися вам по секрету, iнколи менi зда?ться - я  його  душевно  люблю.
Хоча мене багато в ньому драту?, багато неприйнятного менi. Вiн  вiрить  у
лiберальнi реформи!
   Та не могла Марiя так легко вiдiйти вiд Iвана Сергiйовича, свого друга,
i, як це трапля?ться, в листах до Iвана Сергiйовича вихваляла Добролюбова,
а в розмовах з Добролюбовим з захопленням говорила  про  твори  Тургенева,
про його спiвчутливий, добрий характер. I Добролюбов ущипливо казав:  "Ваш
чарiвливий Тургенев, може, задля  нього  ви  й  до  Росi?  не  так  швидко
повернетесь? Адже вiн знову, мабуть, зиму проведе в Парижi!" Вони  обидва,
i Тургенев,  i  Добролюбов,  пiдсвiдоме  ревнували  Марiю  до  дружби,  до
впливу...
   - Зна?те, ми рiдко спереча?мося з Миколою Гавриловичем Чернишевським, -
сказав Добролюбов.
   - Ви з ним абсолютно однi?? вiри? - усмiхнулась Марiя.
   - Не смiйтесь, так. Абсолютно однi??. Соцiалiстично?. А втiм, ми iнколи
спереча?мось. Вiн вважа?, що письменники,  якi  здатнi  спiвчувати  чомусь
чесному, справедливому, повиннi прагнути не мати  особистих  чвар,  незгод
мiж собою, повиннi бути разом, у злагодi. А  менi  зда?ться,  що  кепськi,
слабкi союзники - не союзники.
   - А може, i я не згодна з вами в цьому, а навпаки, з Чернишевським?
   - Однаково ви з нами, наша  союзниця,  -  спокiйно  i  впевнено  сказав
Добролюбов.  -  I  той  роман,  що  зараз  тут  пишете,  вiддасте  нам,  у
"Современник".

   * * *

   Вона була не тiльки з "ними", вона була з ним. Це не нагадувало  нiяких
вза?мин ранiше анi у нього, анi у не?. Наче створилися вза?мини з  "чистих
елементiв" дружби, як сказали б  хiмiки,  з  якими  приятелювала  Марiя  в
Гейдельберзi i Парижi, коли б спромоглися пiдводити пiд людську  поведiнку
науковi формули.
   Дослiджують же Мендел??в i Бородiн, який, мiж iншим, при?хав з  ними  й
захворiв так  само,  як  Саша,  "чистi  елементи"?  Певне,  i  в  людських
вза?минах, поведiнцi iснують  також  чистi  елементи  без  домiшки  iнших:
заздростi, користi, честолюбства, навiть закоханостi!
   ?хня дружба була без усяких iнших небезпечних або корисних елементiв  -
саме дружба.
   Хiба в не? мало  було  до  цього  чоловiкiв-друзiв?  (У  всякому  разi,
бiльше, нiж жiнок!) Але то  була  все-таки  "amitiйe  amoureuse",  бо  всi
друзi-чоловiки, - той бiльше,  той  менше,  -  були  закоханi  в  не?  або
принаймнi милувалися нею, а тут було без amoureuse. Може,  тому,  що  вона
при?хала з  Сашею,  а  Микола  Олександрович  думав  про  свою  мессiнську
панночку?
   I з Марi?ю вiн мiг говорити про не?... I була поряд з Марi?ю не  тiльки
кришталево чесна i вiддана працi вольова розумна людина, що  все  в  життi
пiдпорядковувала сво?м iдеям, сво?м настановам i принципам, але й просто -
молода людина (вiн був ровесник Сашi - але наскiльки старший  од  нього!),
до того ж хвора, самотня, у яко? ще нiколи (нiколи!)  не  було  особистого
щастя i тепла в життi.
   А хiба Марiя не знала, що нiяка праця, нiякi успiхи,  нiяка  вiдданiсть
iдеям не можуть замiнити цю потребу тепла i щастя любовi... I вона бачила,
як цей юнак жада? щиро?  ласки,  любовi,  щиро?  жiнки  поряд,  любимо?  i
люблячо?.
   Мiж ними одразу запанувала максимальна вiдвертiсть. Йому  навiть  дивно
було, що вони можуть вести такi щирi розмови - не лише про  "Современник",
Тургенева, Чернишевського й Герцена та про iталiйськi справи, а  про  сво?
iнтимне, особисте. Вони тримались як ровесники, хоча вiн i був молодший за
Марiю, i в житт?вих питаннях вона, звичайно, була досвiдченiшою. Як  кожна
жiнка, особливо коли вона сама зараз  щаслива,  Марiя  щиро  хотiла  щастя
сво?му друговi. Як було весело з нею, коли  iнколи  на  прогулянцi  або  в
театрi вона раптом змовницьки шепотiла:
   - Миколо Олександровичу, ну погляньте, ну я вас прошу, погляньте швидше
праворуч, он у ложi. Яка гарненька! Вона дивиться на вас! До не?  пiдiйшов
ваш знайомий, вiн, певне, вас зможе познайомити!
   Щоб зробити ?й при?мнiсть, Микола  Олександрович  дивився,  але  завжди
признавався, що нi, нiхто не може зрiвнятися з мес сiнською панночкою.
   Вiд мессiнсько? панночки з дивним для нього iм'ям -  Iндегольда  -  вiн
одержав лист з Флоренцi?, привiтний лист, але не розiбрати  -  привiтнiсть
була вiд нiжностi чи вiд чемностi Чогось у листi не вистачало, щоб  одразу
вiдчути - "це вiд люблячо? дiвчини". I закинути нiчого не можна було. Вона
писала, що хоче його бачити, що у Флоренцi? прекрасно, але ?й браку? ?хнiх
цiкавих розмов, його присутностi. Вона анi слiвця не написала, чи говорила
з батьком, як збиралась, проте запрошувала  його,  якось  чемно,  офiцiйно
запрошувала при?хати до Флоренцi?. Лист був такий, що можна було  показати
друзям i знайомим, i в той же час нiчого не можна було закинути. Адже було
там, що й суму? без нього, i до Флоренцi? кличе, i що  багато  розповiдала
про нього сво?й сестричцi. Але  не  було  якогось  живого  слiвця,  яко?сь
дрiбнички, щоб можна було повiрити, що весь той прощальний вечiр - правда.
   I, гiрко всмiхаючись, Микола Олександрович запевнив себе, що то все був
лише скороминучий настрiй, навiяний  морем,  а  може,  й  просто  милiсть,
подана жебраковi, i вiн знову писав сумнi лiричнi вiршi.
   Цi вiршi вiн не показував навiть Марi?, але про Iндегольду розповiв,  i
Маруся гаряче запевняла, що треба по?хати до Флоренцi?. Та ним оволодiвали
сумнiви, неспокiй про домашнi  справи  -  суто  домашнi  -  про  братикiв,
сестер. Все тому, що не вистачало одного  живого,  не  з  чемностi,  а  ??
слiвця. Чому ж вона сказала тодi, не замислюючись, в той прощальний вечiр,
на його запитання, чи по?де з ним у Росiю: "Звичайно, по?ду"!
   Вiн же не знав, що було вдома у Iндегольди, як сприйняв  рiшення  дочки
падре  -  люб'язний,  моторний,  ще  нестарий  мессiнський  адвокат.   Цей
росiйський журналiст освiдчився в коханнi? Що, навiть мова була про  шлюб?
Iноземцi люблять заводити  романи,  не  надаючи  ?м  особливого  значення,
повертаються додому i про все забувають, - та коли  це  так  серйозно,  що
синьйор Добролюбов навiть проситиме офiцiйно ?? руки, вiн, батько,  сто?ть
вище всiляких нацiональних перепон. Лiкар Чезаре казав, що  це  незвичайна
людина вищого гатунку. Вiн навiть не  проти,  коли  Iндегольдi  доведеться
?хати з ним на його та?мничу батькiвщину. Його непоко?ло iнше.  Iндегольдi
вiн лише сказав:
   - Не поспiшай, люба. Я не забороняю i не кажу "нi". Почекай.  Ви  надто
мало зна?те одне одного. Хай поживе в Iталi?, хай погостю? у нас, коли  ми
повернемось до Мессiни. Вiн може при?хати i до Флоренцi?, але поки  що  не
кажи нiкому нiчого i не рекомендуй його як свого нареченого. Почекай.
   Може, вiн був правий, батько. Але враз якесь  важке  передчуття  стисло
серце. Не було чого сперечатись. Не було чого радiти. Батько не вiдмовляв.
Батько не давав згоди. Розмова була якась униклива.
   Другого дня ?х проводжав лiкар Чезаре,  ??  старий  друг,  що  з  таким
захватом розповiдав ?й ранiше про свого росiйського пацi?нта  i  розбуркав
цiкавiсть, увагу Iндегольди, а ближче  знайомство  пiдтвердило,  що  це  -
надзвичайна людина. Хiба довго  дiвчинi  з  палкою  уявою,  з  мрiями  про
чесних, хоробрих людей,  революцiонерiв,  полюбити  людину  розумну,  таку
спiвчуваючу ?хнiй Iталi?, iталiйському народу, Гарiбальдi? Те, що вiн  був
з далеко? незнано? кра?ни, ще надавало поетичного ореолу. А який  вiн  був
скромний, благородний!  Нi,  Добролюбов  помилявся  в  нiй  -  не  настро?
пiвденних вечорiв i зовсiм не жаль до нього  розбуркали  почуття  дiвчини.
Вiн вiдповiдав ?? iдеалам, з ним  було  завжди  цiкаво,  йому  можна  було
вiрити в усьому, ?й здавалась щастям ?хня любов, а тепер  вона  вiдчула  -
хтось, щось становить якусь стiну мiж  ними.  Це  було  тiльки  передчуття
чогось несподiвано важкого.
   Вони досить довго чекали веттурiно. Батько голосно, навмисне, щоб  вона
чула, спитав лiкаря Чезаре:
   - А як ваш улюблений  пацi?нт  синьйор  Добролюбов?  Я  не  бачив  його
останнi днi.
   Чезаре зiтхнув i похитав сумно головою:
   - Дуже прикро про це казати.  Вiн  знехтував  зовсiм  сво?м  здоров'ям.
Надто пiзно вiн  при?хав  сюди.  Становище  непоправне.  Навiть  коли  вiн
лишиться в Iталi? - йому вiдмiряно кiлька мiсяцiв життя, не бiльше. Пiвнiч
докона? його ще швидше. А вiн горить сво?ю дiяльнiстю. Може, вiдчува?,  що
йому небагато лишилось.
   Вiн  нiчого  не  знав  i  не  помiчав,  незважаючи  на   свiй   досвiд,
доброзичливий i уважний лiкар Чезаре. Вiн  не  знав,  що  зараз  виголосив
присуд.
   Батько  зiтхнув  i  багатозначно  глянув  на  Iндегольду.  Вона  стояла
сполотнiвши. Вона вже знала, що це кiнець. Непоправний i невблаганний.



   10

   Марiя присiла на  лiжко  Сашi  i  покрутила  перед  його  очима  якоюсь
штучкою, що висiла на ланцюжку вiд годинника.
   - Що це? - спитав Саша.
   - Це менi подарував лiкар. Бачиш, малесенький бичачий рiг  виточений  з
коралу. Вiн сказав, що це береже вiд етатури.
   - Це що? Хвороба якась iталiйська? - усмiхнувся Саша.
   - Гiрше. Це порча, яку може навести зле людське око. Отак подивиться...
- Марiя удавано злiсно глянула, примруживши одне око.
   - У тебе не виходить. Такi прекраснi очi не можуть навiть навмисно бути
злими!
   - Ти слухай. Кажуть, що все-таки  зловредних  людей  багато.  Я  ще  не
зовсiм пересвiдчилася в цьому. Так от, коли така людина гляне,  вона  може
накликати хворобу, напастi, лихо. От коли  виникне  пiдозра,  що  на  тебе
дивиться лихим оком лиха  людина,  треба  отак  поворушити  цей  рiг,  щоб
розбити повiтря мiж нею i тим, на кого вона дивиться.
   - Лiкар вiрить у це? - здивовано спитав Саша.
   - Дурненький мiй хлопчику! - засмiялась Марiя. - Але вiн казав, що в це
вiрили i Цезар, i Цiцерон, i Вергiлiй - в етатуру,  i  я  була  зворушена,
коли вiн подарував менi свiй талiсман. Вiн просто  зна?,  що  я  цiкавлюсь
всiлякими повiр'ями, прикметами, але тiльки цiкавлюсь. Iнколи, зна?ш, менi
хочеться, навпаки, робити все всупереч всiляким прикметам, надто вже  вони
тяжать надлюдиною. Хочеться бути вiльною i незалежною i вiд прикмет, i вiд
поговорiв, i вiд вигаданих людьми умовностей, що тiльки псують життя...  А
цей коральчик - хай про всякий випадок буде завжди зi мною,  принаймнi  як
згадка про Неаполь. Адже треба вже ?хати, ми затримались тут далеко довше,
нiж гадали.
   - Невже треба ?хати? - зiтхнув Саша.
   - Треба! - зiтхнула й Маруся. - Писали ж менi, що грошi вже послано. От
тiльки одержимо i по?демо. Але ж ми знову побува?мо  в  Римi,  i  потiм  -
Флоренцiя, Венецiя, Мiлан. Хоча ?шевський застерiгав мене проти по?здки до
Венецi?, вiн нагадав, що двi письменницi там  загубили  сво?  щастя.  Жорж
Занд там розiйшлась  з  Мюссе,  а  де-Сталь  з  Бенжамен.ом  Констаном,  -
засмiялась вона.
   - Нi, це менi треба боятися, - заперечив Саша, - адже Жорж Занд змiнила
його на якогось iталiйця Правда, з того часу, кажуть,  вона  взагалi  дуже
багатьох любила Ще ж був i Шопен...
   - Але хто б не був коло не?, з нею, вона писала,  писала  й  писала,  -
роздумливо мовила Марiя. - Я пам'ятаю, як мене  вразили  ??  слова.  Де  я
прочитала ?х? А може, переказав Iван Сергiйович? Може, Мерiме, з яким  вiн
мене познайомив?! Не в цiм справа. Мене пройняли вони.
   - Що ж саме?
   - Про те, що письменницьке ремесло - пристрасть несамовита,  непохитна,
якщо вона заволодiва? якимось нещасним, йому ?? не позбутися!
   Як довго Жорж Занд  була  мрi?ю  й  iдеалом  орловсько?  панночки  Машi
Вiлiнсько?!
   Вона, Жорж Занд, i зараз багато пише, живе  в  Ноанi,  неподалечку  вiд
Парижа. Iван Сергiйович розповiдав, що Жорж  Занд  дуже  любила  й  любить
madame Вiардо, i прообраз Консуели - це трохи Полiна Вiардо. Поки що Марiя
не мала нагоди побачити знамениту на весь свiт  жiнку,  а  романи  ??  вже
зовсiм не справляли такого враження, як у днi юностi...
   Але ж щодо "письменницького ремесла" - вона ма? рацiю!
   - Зараз я йду дописувати повiсть. Менi треба якнайшвидше надiслати ??.
   - Побудь ще трошки зi мною!
   - Нi, нi, що ти, я мушу сьогоднi закiнчити першу частину.  Я  зайду  до
тебе увечерi!
   Вона нiжно поцiлувала його, але не лишилась. Звичайно, не лишилась. Вiн
знав - коли вона вже намiтила, що мусить саме сьогоднi написати те i те, -
вона сяде й писатиме.
   Йому було прикро й сумно. Не тому, що вона не лишилась зараз.  А  тому,
що вона так багато працю?, бо все лежить на нiй.
   Адже мрiяв вiн бути ?й в усьому помiчником, зняти  весь  тягар  дрiбних
побутових  справ,  вiн  за  щастя  вважав  бути  у  не?  на   побiгеньках,
переписувати ?? твори - це було б уже як нагорода! I от'замiсть  того  вiн
знову захворiв, i все ляга? на ?? плечi, i  зараз  ще  турбота,  що  грошi
закiнчуються, а за "Тюлеву бабу" ще не надiслали, а його грошi  давно  вже
витраченi до копiйки перед вiд'?здом з Парижа. Незважаючи на гiрку образу,
мати передала 200 франкiв через поета Щербину. Як Сашi не  хотiлося  брати
цi грошi! Але вiн знав, що мати ще дужче образиться, та й у  нього  нiчого
не було, i вiн не хотiв у цьому признаватися Марусi. Потiм Маруся взяла  з
нього слово, що у них не буде та?мниць одне вiд одного, що вони все можуть
i повиннi казати одверто... Хiба це можливо?..
   Марiя заспокою?, що все буде гаразд, за ?? справи видавничi взявся,  на
прохання Добролюбова, Чернишевський, i, зда?ться, справа з новим  виданням
у Кожанчикова налагоджу?ться А головне не це! Головне,  щоб  вона  була  з
ним. Коли вона тут, коло нього, з ним, вiн навiть  нi  про  що  не  дума?.
Тiльки зна?: вiн щасливий.
   I  чому  йому  випало  таке  щастя,  про  яке  вiн  навiть  мрiяти   не
насмiлювався? Найкраща, найрозумнiша жiнка з ним, саме з ним! Не  гордiсть
говорила в нiм, а здивування, бо  йому  самому  iнколи  було  дивно  й  не
вiрилось.
   Як мама не розумi? його щастя! Чому вона повторю? всi  тi  нiсенiтницi,
що плетуть про Марусю заздрiснi люди? Йому було просто смiшно, коли  б  не
обурювало до нестями, - скiльки романiв i полюбовникiв  ?й  приписували  й
приписують! До цi?? когорти потрапили, звичайно, i  Тургенев,  i  професор
?шевський, i професор Кавелiн, i Станкевич. Певне,  зараз  плескатимуть  i
про Добролюбова, який насправдi закоханий  в  якусь  мессiнську  панночку.
Мама розсердилась, коли Саша почав казати ?й, як високо, гордо трима? себе
Марiя  Олександрiвна  з  усiма  i  любить  тiльки  його.   Мати   глузливо
засмiялась, i Саша замовк, i тепер вiн не хоче бути  одвертим  з  матiр'ю.
Вона сердиться, що вiн "поламав  свою  кар'?ру",  вона  нiколи  не  чекала
такого вiд нього, улюбленого старшого сина. Вiн i сам не чекав. Вiн i  сам
у душi боявся, що все  життя  вiн,  покiрний  син,  несмiливий  в  усьому,
м'який, пройде життя звичайно, второваною стежечкою посереднього,  правда,
освiченого,  службовця,  в  кращому  разi  захистить   проект   полiпшення
в'язниць, матиме  кафедру  професора  прав,  спокiйно  одружиться,  матиме
затишну родину, бабуся раюватиме з онуками, вiн писатиме